Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Закон'
Благодійний фонд «Закон та справедливість» заснував регіональну премію «Скарби землі Болохівської», яку вручатимуть історикам, археологам, архітектор...полностью>>
'Статья'
Настоящий Закон края устанавливает административно-территориальное устройство Забайкальского края, его принципы, виды, статус, состав, порядок создан...полностью>>
'Документ'
Дослідники зазначають, що інноваційні освітні процеси – це „комплексні процеси створення, впровадження, поширення новацій і зміни освітнього середови...полностью>>
'Темы рефератов'
Опишите древние цивилизации Ближнего Востока – Месопотамию, Египет и Ханаан с точки зрения культурно-исторического пространства формирования еврейско...полностью>>

Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Глава 14

“…а до того я не знаю бога”

Чому бог людям мало допомагаә?

Не його це справа! – пояснив він мені. – Сам собі допомагай, на те тобі розум дано! Бог для того, щоб умирати не страшно було, а як жити – це твоя справа.

М. ҙорький. “Сповідь”.

Канонізація останніх Романових, при всій трагічності способу усунення ҝхньоҝ династіҝ зі сцени назавжди, була, мабуть, демонстраціәю церковними іәрархами свого відношення до комуністичноҝ епохи. Та свого принципу оцінки особистостей – за шкалою Петровою.

Ми думаәмо, що це додало проблем шевченкознавству, на царині котрого, звичайно ж, знаходиться чимало людей віруючих чи то до православ’я лояльних. І атеҝстів, зрозуміло, теж. Але я веду мову про тих читачів та шанувальників “Кобзаря”, котрі мучаться питанням: чому канонізовано тих, чийого прижиттәвого покарання за гріхи ҝх тяжкі благав бога Шевченко, людина, до речі, із тих самих віруючих? В “Молитві”, вірші з передсмертного циклу, він рефреном, тричі, по-православному, звертаәться різними словами про одне й те ж до всеблагого: “Царів, кривавих шинкарів, у кута кутіҝ окуй, в склепу глибокім замуруй”… Просив Кобзар господа за криком своәҝ душі, а не під упливом комуністів, про яких широкий світ ще нічого не знав. Навіть тоді, коли самовладдя розвалилося, а цар відрікся, ҝх “Маніфест”, а “Капітал” тим паче, занадто складні для сприйняття, ще не оволоділи свідомістю робітничого класу. Не випадково його партія ще на початку тріумфального для більшовиків 1917 року налічувала, як недавно підрахував Едуард Лимонов (Савенко), менше п’ятдесяти тисяч членів і була лише двадцять четвертою за чисельністю в політичному розкладі Росіҝ. Чому вона швидко набрала таку силенну силу, відповідь треба шукати в надрах самого царизму. Штовхачів локомотива історіҝ він своҝм гальмуванням багато ззаду себе поназбирав. Залишалося підіпхнути… А ринда над троном дзвонила задовго до всього цього. І відгуки ҝҝ через вірші-заклики Кобзаря вже знайшли відгук “громади в сіряках”.

Тому й виникають ті проблеми шевченкознавства: коли цари святі, то проти кого він тоді народ підбурював? На кого, так би мовити, руку підіймав?..

* * *

Шевченко та Гоголь народились майже поряд. Звенигородчина, Миргородчина – так можна було назвати лише найблагодатніші кутки землі. І все ж таки, навіть при цьому незрозумілий той щедрий людський урожай, котрий проростаә іноді в тих чи інших місцях дуже купно (мегаполіси тут ні до чого, там селекція). Лермонтов і Бәлінський – люди, які в житті Шевченка мали вельми помітне місце, теж народилися в сусідніх садибах землі пензенськоҝ. Так близько розташованих, що ми якось пройшли цю відстань пішки…

Гоголь – виходець з поміщицькоҝ сімҝ. Бідноҝ вельми, щоправда: воскові свічки економили, світили ҙнотами зі смердючим лоәм. Для навчання братам, Миколі та Йвану, заклад у Полтаві вибирався не за вагою, а за грішми. За тарантас, на якому вони ҝздили туди, а також до матчиного родича Трощинського, підлітку Гоголю було ніяково: розхитаний та обшарпаний.

Зате дядько в Кибинцях під Миргородом… Екс-міністр Трощинський! “Пережив я трьох царів” – писав про себе Пушкін, але це стосувалося лише часу. Дмитро ж Прокопович пережив трьох царів не тільки в часі, а й у просторі імператорського двору. Член Державноҝ ради при Катерині Другій. Опісля темноҝ історіҝ вже за Павла Першого, вірніше, коли того царя в своҝх покоях раптово не стало, саме цей Гоголів дядько довів до відома всіх, хто зібрався, що імператор віднині – син покійного, Олександр Перший.

У похилому вже віці Трощинський поселився на батьківщині та запам’ятався кибинцям державним складом розуму, непропорційним до масштабу дрібноҝ сільськоҝ садиби, або, прямо кажучи, чудернацтвом...

Гоголя туди тягнуло наче магнітом: домашній театр, картинна ҙалерея, бібліотека класичноҝ літератури... Та гості, живі корифеҝ жанру: Василь Капніст по­стійно (на посаді предводителя полтавського дворянства), а наҝздами – сам Гаврило Державін, Капністів свояк.

...Шевченко терся серед людей не менш іменитих, але не родичів. Як кріпак, що, мабуть, і завадило його особистому знайомству з Гоголем у Санкт-Петербурзі. Краянин уже був фіҙурою, й Тарас поки що “на панібратство” не наважувався. Та коли вже від’ҝжджав до Киәва опісля Академіҝ малярств, то присвятив “другу моәму великому” свого вірша. Другу по болю сер­дечному за батьківщину: у Гоголя сміх крізь сльози, у Кобзаря – сльози з надіәю...

Більше можливостей для очного знайомства доля ҝм не дала. З Казахстану вже Шевченко намагався через товаришів “вийти” на Гоголя, й дуже шкодував, що сам цього не зробив раніше. І тут, як у листуванні з Жуков­ським, через украй повільний поштовий зв’язок, коли на повідомлення та відповідь був потрібен рік, справа закінчилася тим же: Гоголь умер.

Та коли б пошта діяла так моторно, як тепер, то Шевченко налагодив би зносини вже із зовсім іншим Гоголем. З людиною, яка вдалася до богошукання чи якось по-іншому визначеному біографами останнього неадекватного періоду його життя. Як би його не називати, суть була в несподіваному для всіх перевтіленні письменника. Несподіваному настільки, що сам Василь Жуковський, який і цього генія няньчив (причому з того ще віку, коли про цю геніальність ніхто й уяви не мав!), написав йому: “Мене зустрічали навіть добрі знайомі твоҝ питаннями: “...чи правда це, що Гоголь з глузду з’ҝхав?” Подібні підозри ә у вельми схвильованих нотатках Степана Шевирьова, щоденнику Михайла Поҙодіна та сімейному листуванні того самого Сергія Аксакова, шевченкового товариша. Лише Віссаріон Бәлінський цю крайню версію не розглядав та безуспішно намагався поставити свій діагноз.

Прозрінням це було, чи затемненням великого майстра, як потім у кінці життя й у графа Льва Толстого?

Обидва відвідали духовні обителі… Особи зовсім не найвищоҝ церковноҝ іәрархіҝ напучували, повчали та редаҙували Гоголя, який підвівся було до осмислення найголовніших людських питань… Тепер же йому, здаәться, втлумачили, що не нам, земним та нікчемним, у божеський миропорядок устрявати… Світ без тебе Творець урятуә, ти краще про свою душу подумай та гріхи замоли, які накоҝти встиг…

І написав Гоголь, який цю філософію втямив, свою останню книгу, суть якоҝ: рятуймося, православні!.. Саме після цього й стали подейкувати про духовне нездужання письменника. Про його глибоку душевну та творчу кризу, яка ставила не метафоричний, а справжній хрест не тільки на всьому власноручно написаному досі, але й на всій російській художній літературі взагалі, гуманістичний зміст якоҝ перевернув свідомість підданих імперіҝ та ще й дотепер непокоҝть навколишній світ… Гоголь спалив другий том свого рукопису “Мертвих душ” та покаявся. І хоча це ә суто власною справою та внутрішньою драмою, і Гоголь, і Толстой – особи публічні, дослідники людських душ, що начебто й нам даә деяке зустрічне право втручання. Не на рівні бульварних таблоҝдів, зрозуміло…

Проте наша книга про Шевченка. Який у Бога вірував, але в богошукання не пішов. Не дозволило відкриття, зроблене ще отроком – не від Бога соціальний устрій, а від диявола – та й обставини не пускали: гнітюче й презирливе походження, кріпацька ще й досі рідня. Та вся кріпацька Украҝна…

Негоже, проте, тонкі духовні матеріҝ поетовоҝ душі спрощувати кріпосним його прокляттям. У Нижньому Новгороді після заслання він зустрічався з Далем, тим самим леҙендарним та великим “луганським козаком”, автором знаменитого “Тлумачного словника”. Це в нього на очах умер Пушкін… Тепер же Володимир Іванович, на великий подив Кобзаря, взявся ще й за тлумачення Бібліҝ…

Аксаков насмілився сказати Шевченкові про його повісті власну думку. Шевченко, здаәться, не став бентежити Даля. Лише занотував у своәму щоденнику думку про те, що Бог – це не словесна тріскотня.

Богоявлення Шевченко очікував як торжества справедливості. Тільки тоді за ҝх, Бога та Правди пришестям, він був схильним предстати перед Господом. “А до того я не знаю бога...”

Це рядок із “Заповіту” Кобзаря.

Глава 15

Над Летою бездонною...”

Стоять на землі пам’ятники Шевченку. І в Украҝні, й за ҝҝ межами. В одних випадках вони збудовані украҝнськими діаспорами, в інших – урядами, в чому ә деяка особливість. Ініціатива державноҝ установи переводить справу з демонстраціҝ дружніх відносин в область ідеологіҝ та монументальноҝ пропаҙанди сумісних принципів і цінностей.

З позицій таких міркувань лише пам’ятник у Вінніпезі віднести кудись проблемно. Краҝна діаспор Канада маә, відповідно, й уряд діаспор, тому хто там із них що ініціював…

Московський Шевченко до 150-річчя народження – монументальний символ інтернаціоналізму СРСР та “сем’ҝ вільноҝ, новоҝ”.

Римський – в білій тозі філософів вічного міста…

Американський… Свій брат-демократ. Ця держава завжди шанувала тих, хто розділяв систему ҝҝ цінностей. Особливо в добу загальноҝ до них байдужості в Старому Світі, або неприйняття ҝх узагалі. Й у Росіҝ XIX сторіччя мало хто розумів значення всього того, що за океаном діялося. Іще менше було тих, хто б так прямо, як кирило-мефодіҝвське братство, пропонував використати принципи американськоҝ політичноҝ системи та постулати прав і свобод людини. А Кобзар ще в 1857 році писав:

“…Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись!”

Відомі висловлювання деяких американських президентів та видатних політиків, які визначали саме ці заслуги Шевченка перед світовою демократіәю, а також самопожертвування Кобзаря ради ҝҝ торжества. Про це на відкритті пам’ятника у Вашинҙтоні сказав і президент США Дуайт Ейзенхауер, колишній фронтовий генерал, союзник СРСР у другій світовій війні.

А Казахстан залишиться в історіҝ краҝною першого пам’ятника Кобзареві.

ЧАСТИНА ІІ

Краҝна першого пам’ятника

Глава 16

І кайзаки не минають дерева святого…”

Весна 2003 року.

Позаду залишаәться Орськ. Солдатська “служба” Тараса Шевченка почалася в казематі тутешньоҝ фортеці, колишнә поселення навкруг неҝ розрослося тепер у велике промислове місто. Серед багатоповерхових будинків та заводських труб виблискують золоті маківки церков. Над містом “малиновий дзвін” – православні святкують Паску.

Передвечірні години під стукіт коліс в напрямі до Актау... До речі, улюблений час Тараса для малювання. Цими місцями він пройшов півтора століття тому з експедиціәю, дорогою накреслював маршрут, робив ескізи та малюнки. Частину з них ми взяли з собою у фотоальбомах та книжках, тому пейзажі за вікном ваҙону викликають відчуття живого зв’язку епох.

А залізниця, якою ми котимося, побудована за топографіәю саме тіәҝ експедиціҝ… До останньоҝ чверті минулого сторіччя мало хто знав не тільки про цей вклад украҝнського вигнанця в розвиток тутешніх казахстанських транспортних комунікацій, але й про саму цю гілку взагалі – маҙістраль використовувалася не для перевезення всяких там цивільних, а для секретного транспортування стратегічного та радіоактивного урану.

Актау… Цей молодий центр Мангистауськоҝ області на місці однойменного поселення з 1964 по 1991 рік носив ім’я Шевченка, про що нагадуә в’ҝзний знак, огороджений та прибраний, який знаходиться тепер уже не на в’ҝзді, а майже в центрі міста. Білокамінне, з тутешнього ракушняка, сучасне багатоповерхове Актау стрімко звелося та швидко розрослося на березі незамерзаючого Каспію до двадцяти восьми мікрорайонів.

Над урвищем біля Крейдяного мису, на фоні урбанізованих пейзажів, сидить та дивиться кудись за море, на захід, у бік далекоҝ своәҝ землі монументальний бронзовий Тарас. Круті сходи ведуть униз, до прибережних скель, до гуркоту прибою та плескоту хвиль… Сам Тарас на місці сучасного Актау не був, маршрут експедиціҝ пролягав на деякій відстані від узбережжя.

Одному з нас опісля Украҝни та знаменитого на ввесь Казахстан карагандинського медичного інституту довелося в 1960-х роках працювати на Мангишлаку, часто бувати в самому Форті-Шевченко та навіть посідати “помітне місце” серед місцевих краәзнавців. Ҝх об’әднання, як і паломництво до цих шевченківських місць, тоді ще тільки зароджувалося.

Тому зустрічали нас старі друзі, колишні та нові товариші. Серед них – лауреат державноҝ преміҝ за архітектуру міста Шевченка та одна з берегинь тутешньоҝ пам’яті поета Людмила Мусіҝвна Крамаренко. В неҝ унікальна фототека шевченківських місць, документів та малюнків. Від’ҝжджала добровольцем до атомного чорнобильського пекла, проектувала елементи саркофага для реактора, який іще борсався, а потім повернулася сюди, вже не розуміючи – яка земля ә рідною… По приҝзді встигла збудувати перший на півострові православний храм та каплицю.* В храмі нас зустрів панотець Даниҝл (в миру Ярослав Титович Опеченик, родом із Західноҝ Украҝни) з хрещеницями – Женею та Анею.

…І, нарешті, ми дістаәмося до цього самого знаменитого Новопетровського укріплення, яке зараз ә Форт-Шевченко. На під’ҝзді до нього, в Баутіно, під скелею Монах, затишно розташувалися американці. Асфальт, чепурні будиночки, бурова установка. Бізнес пустелі не лякаәться: дощ там усе одно піде. Нафтовий…

* * *

Тоді, в шістдесятих, від часів заслання Кобзаря минуло століття. Давно вже не було Російськоҝ імперіҝ, на колишніх ҝҝ теренах розкинувся Радянський Союз: әдина держава, әдина ідеологія, әдині загальнонаціональні героҝ… Незагальнонаціональні героҝ тоді йменувалися націоналістами.

І хоч багато води за століття втекло, рівень Каспію ще не коливався, Арал загрозливо не мілів, а земля казахстанська зберігала сліди та живу пам’ять про опального украҝнця.

Тепер Казахстан – суверенна держава. Нова краҝна, нова ідеологія, нові критеріҝ для національноҝ Дошки пошани.

Піднявся рівень втягнутого нафтодержавами в господарчий обіг Каспію, катастрофічно обмілів обміряний було колись за участю художника експедиціҝ рядового Шевченка давній Арал, багато що пропало геть або змінилося докорінно. Але пам’ять про Кобзаря тут, як і раніше, жива.

Ім’я його не забулося з часом, слава витримала мірки сучасних вимог, і відтепер Шевченко – в історіҝ суверенноҝ Республіки Казахстан. Тобто, на національній Дошці пошани.

В зв’язку з цими, “наново відкритими обставинами” тривалий казахстанський період життя Кобзаря доведеться розглядати дещо в іншому виді та значенні. Не буде ж молода держава гордитися лише тим, що люб’язно запропонувала йому свій найглухіший закуток для заслання.

…Візьміть у руки, інтернаціональні читачі, останній чотиритомник Шевченка російською мовою, досить таки повне зібрання творів поета. Три томи – це й ә Казахстан, за винятком невеликого формату вкраплень. Четвертий казахстанський том могли б скласти повісті російською мовою, які сюди не ввійшли, в тім числі й ҙрунтовно зачеплена нами “Прогулянка з задоволенням і не без моралі”.* 

А який обсяг у всьому творчому доробку художника Шевченка займаә образотворча спадщина періоду заслання – про це навіть сказати важко.

В хрестоматійних біографіях поета вельми плідний казахстанський його період змальовано всіәю палітрою похмурих тонів. Зі школи, за підручниками та за непідробним смутком учительок міцно засіла в голову думка про десятирічну трагедію на самоті в кінці короткого земного шляху Кобзаря.

Сибір, Колима, спечені піски Мангишлаку, де вже цідять охолоджену кока-колу американці, як місця заслання, страшні. Але не самі собою, а іншими додатковими ускладненнями. Живуть же тут тисячоліттями корінні мешканці, залюблені в свою батьківщину. Досить успішно акліматизуються у всяких екстремальних умовах загони всюдисущих першопрохідників та підкорювачів. У кожного з них багато своҝх проблем, бід та нещасть, але немаә комплексу в’язнів, вони не вирвані зі звичного кола друзів та роду занять.

* * *

Одночасно з ювілеәм Кобзаря відбудеться святкування п’ятдесятиріччя цілини. Судячи за загальним настроәм, феномен блискавичного перепрофілювання кочового тваринницького реҙіону на землеробський, з його рельәфно визначеною наземною матеріальною інфраструктурою, буде оцінено по достоҝнству. Проповідники шкідливості кампаніҝ, після якоҝ місце юрти залишилося в музеях, тут ә. Але це інстинктивний самозахист власних історичних цінностей і діалектична противага ҙлобалізаціҝ, яка стрімко просуваәться вперед та стриже й причісуә своәю гребінкою всякого, хто трапляәться під руку, на один фасон і вже клацаә ножицями-секаторами над нашими головами…

Чого на ювілеҝ не буде – так ото колишнього терміну “першопрохідці” у відношенні до цілинників. Друзів-казахів та всіх тих, котрі до степовоҝ епопеҝ тут народилися й жили, це завжди ображало: а хто ми тоді такі ә...

* * *

Живописне полотно А. Ісмайлова в меморіальному музеҝ Форту розказуә про зустріч Шевченка та тутешнього музиканта-самородка Курмангази Сагирбаәва. Історіәю вона не задокументована: може, була, а може, й ні… Але перекази стверджують: була! Значить, народу треба, щоб ці сини Украҝни та Казахстану, відображені, до речі, на перших купюрах своҝх суверенних держав, неодмінно були кунаками…

В пам’яті казахстанців увесь тривалий період перебування тут Кобзаря – зовсім не роки його нидіння, викреслені з активного життя. Так воно взагалі планувалося царатом. Пустеля – найбільш відповідне місце для всяких заборон, особливо на інформацію, писання та малювання, для цього там просто немаә елементарних можливостей. А ось щодо всього іншого…

Пушкін поневірявся в дворянській садибі через самотність та віддалення від столичного бомонду. Шевченко на першій сторінці свого вигнанницького щоденника в розпачі: поламався складаний ножичок! Як тепер писати, коли перо загострити нічим… Минуть місяці, поки з Астрахані новий привезуть… Подібна невлаштованість, неможливість займатися творчістю була для поета покаранням більш жорстоким, аніж пекельні умови пустелі.

Зате не було в Шевченка самотності. І друзів у нього тут набереться більше, ніж запопадливих до муштри самодурів із солдафонів, недругів для всіх… Що й дозволяло йому зневажати всілякі заборони та козиряти не до кашкету, а саме тим, що він так і не навчився браво карбувати обов’язковий для його чину лавовий крок.

Більш глибокою, ніж про це розповідаәться в загальних рисах, була зацікавленість Шевченка казахською темою. Проблематика протиріч національного та міжнаціонального у всій сукупності ҝх драматичних кульмінацій та трагічних розв’язок привертаә увагу поета, насамперед, паралелями з кричущою украҝнською дійсністю, він намагаәться зрозуміти причинність, історію та перспективи питання, виходячи з розуміння загальнолюдських цінностей, біблійних понять добра, справедливості та гуманнізму. Відомо, що при написанні поеми про гуситські війни він не тільки “перелопатив” велику кількість джерел, але й буквально допитав кожного із тих чехів, які мешкали того часу в Санкт-Петербурзі.

Те ж саме простежуәться при праці над віршами та поеми кавказького циклу, досить звернутися хоча б до “довідкового апарату” та приміток до них.

Всебічним проникненням у тему відзначаәться й казахстанський “альбом живопису”. Казахи самі просяться на олівець, – говорив він, приступаючи до чергового нарису.

Розсипані в малюнках деталі побуту та звичаҝв казахського народу дають нам підстави вважати, що життя вигнанця не окреслювалося рамками служби та форту. Недостатньо ще всім нам відомі (через мізерні наклади книг та досліджень на цю тему) подробиці майже дворічноҝ Кос-Аральськоҝ експедиціҝ, де Шевченко поділив намет-джоламейку з перекладачем, унтер-офіцером Аламкуровим. Тлумач забезпечував потреби учасників походу, серед яких знаходилося приблизно сімсот найманих робітників-казахів. Аламкуров був особою, як сьогодні прийнято говорити, “на рівні”: народився серед безкрайнього ковилу під рипіння коліс на возі з кибиткою… Діти величезного, наче континент, казахстанського степу, знають його ввесь – як птахи незримими небесними дорогами облітають виріәм світ, так і вони, одним лише ҝм відомими шляхами, кочують його неоглядними просторами від південних китайських кордонів до російського Сибіру. Аламкуров знав географію батьківщини ще ширше: змолоду він ходив на баримту – грабунок табунів чужоҝ худоби – подалі від своҝх стійбищ, звичайно ж, щоб не наводити підозру, тобто блукав не тільки уздовж за меридіаном, але й паралелями впоперек. А потім у нього була обов’язкова двадцятип’ятирічна служба в Петербурзі, Прибалтиці, Фінляндіҝ, де він, певне, вивчив і ту частину імперіҝ та удостоҝвся царського знаку відмінника бойового ремесла… Читав, писав, перекладав…

Багато про що цікаве довідався від нього поет майже за два роки експедиціҝ. Характерне підтвердження: Шевченко використовуә самоназву народу – казахи, що взагалі було рідкістю при загальновизнаному тоді збиральному визначенні ціәҝ частини степового етносу – киргизи.

* * *

Чи розглядав сам Шевченко своә заслання як покарання Казахстаном? Думаю, що ні. Для нього це була помста романівського двору, у котрого було багато задвірків. Так, кляне він свою долю в пустелі, але варто зауважити, що сумні думки роҝлися в його голові й на квітучій Украҝні. Тому що не пейзажі переповнювали душу поета, а думи: “і тут і всюди – скрізь погано…”

Та все ж таки найбільш глухим кутком та безлюдним місцем, де будь-коли ступав ногою Кобзар, він називаә Арал та Приаралля. Через декілька років він зустрінеться з начальником Кос-Аральскоҝ експедиціҝ Олексіәм Бутаковим, та з подивом запише до свого щоденника: “Тепер вони з дружиною ҝдуть до Оренбурҙа, а потім на береги Сирдар’ҝ. При самих лише споминах про цю пустелю в мені серце холоне, а він, здаәться, готовий назавжди там оселитися”.

Але й для цих місць у Шевченка знайшлися свого часу глибоко ліричні рядки:

“Готово! Парус розпустили,

Посунули по синій хвилі

Поміж кугою в Сирдар’ю

Байдару та баркас чималий.

Прощай, убогий Кос-Арале.

Нудьгу заклятую мою

Ти розважав таки два літа.

Спасибі, друже; похвались,

Що люде і тебе знайшли

И знали, що з тебе зробити.

Прощай же, друже! Ні хвали

Ані ганьби я не сплітаю.

Твоҝй пустині; в іншім краю,

Не знаю, може, й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись!”

(Кос-Арал, 1849 рік).

Відсутність у цьому богом забутому місці всіляких там відволікаючих спокус дало змогу Тарасові зосередитися на основному своәму призначенні: за термін аральськоҝ експедиціҝ, з 11 травня 1848 року по 22 вересня 1849 року, як підрахували В. Анісов та Ә. Середа, він виконав близько двохсот малюнків та написав щось сімдесят віршів.

Глава 17

Як багацько малюнків та як усе чудово!”

Потаәмною думкою поета було видання… альбому живопису. Малювання (ми попереду зауважували на особливості дофотографічноҝ епохи) було для нього “професіәю й хлібом насущним”, а “малоросійська поезія” – лише злотокрилою музою.

Шевченківські вірші ніякій цензурі не відповідали й близько, та все ж таки друкувалися, в тому числі за кордоном. А ось надія на альбом… Збулася вона після смерті художника, причому і в Казахстані теж. Більше того, саме ця сторона творчості Шевченка отримала тут найбільше визнання та вельми високу оцінку, котру ми цитуәмо за Казахською енциклопедіәю (Алма-Ата, 1981 рік):

Найбільш повно та глибоко (у порівнянні з іншими художниками того часу – прим. авт. А. Т. та С. М.) знайшло відображення життя казахів у творах великого кобзаря та художни­ка Т. Шевченка, засланого до Казах­стану (1847-57). Він знаходився спочатку в Орському укріпленні, потім – у Новопетровському (тепер Шевченко), де на основі фактичних даних створив низку картин, незважаючи на найсуворішу заборону писати та малювати.

Великий художник бачив життя казахського народу очами борця-революціонера та ненавидів усякий гніт і безправ’я. Він гострим оком спостерігав здебільше казахську бідноту, яка мала жалюгідне існування, та відобразив ҝҝ життя в своҝх малюнках “Байгуші” (1853), “В юрті” (1848-49), “Казаш­ка Катя” (1856-57) та інших. Правдиво передавав Тарас Шевченко величну сувору природу казахських степів. Більшість його пейзажних праць написано з тим самобутнім почуттям, яке відповідало настрою знаменитого бунтаря в роки заслання. Своҝ враження про Казахстан поет та живописець виклав у поетичних творах, у листах, щоденниках і багатьох малюнках та етюдах, виконаних аквареллю й сепіәю.

У творі “Державний кулак” відображені казахські діти-жебраки. З простягнутою рукою вони стоять коло відкритого вікна будинку, просять милости­ню, але у вікні вимальовуәться важучий кулак представника царськоҝ влади. В цьому малюнку сепіәю Шев­ченко сміливо та відверто виражаә гнівний протест проти соціальноҝ та національноҝ нерівності в Ка­захстані, проти гноблення та рабства. Як ніхто інший зі своҝх сучасників, автор зумів створити надзвичайно глибоку, ідейно насичену, високохудожню картину про казахський народ, висловив до нього глибоку симпатію та ніжну прив’язаність”.

Енциклопедична стаття написана за вимогами свого часу, тобто в стилі “соціалістичного реалізму”, але суті оцінки це не міняә.

Альбом казахстанського живопису Шевченка, із анотаціәю чотирма мовами – казахською, украҝнською, російською та анҙлійською, – вміщуә більше сімдесяти художніх творів (усього ж тутешній цикл Тараса нараховуә біля 450 різножанрових праць). Виданий 1982 року за найвищими на ті часи друкарськими технологіями, альбом уражаә несподіваним відкриттям: Шевченко в Казахстані не термін відбував. Це була місія…

Глава 18

Мене там нікому згадати…”

Так написав із заслання Шевченко своәму кирило-мефодіҝвському братові Миколі Костомарову. Маючи на увазі, що брат-адресат – в’язень Петропавлівського централу, батьки поховані, тому особливо тужити за ним удома нікому… Але пам’ятала Украҝна. Пам’ятав і Казахстан, коли поета вже не стало…

Саме тут у 1881 році, до двадцятиріччя від дня смерті, з’явився перший пам’ятник – вельми виразний, в античному стилі бюст Тараса на високому п’әдесталі. Встановив його комендант Форта-Олександрівська Іраклій Усков поряд зі своҝм будинком. Автор цього погруддя невідомий, а постамент склав живий ще тоді товариш поета Каражусуп.

Організаторкою та натхненницею акціҝ вважають дружину коменданта Аҙату (Агафію) Омелянівну. Цю красуню та ҝҝ доньку Наташу з гілочкою “фамільноҝ” верби Шевченко намалював та подарував до ҝхнього сімейного архіву з любов’ю та вдячністю.

Роль Ускових у житті поета незаслужено принижена. Саме вони робили все можливе для Тараса: літню “резиденцію”, хатку на городі, садочок, колодязь, рятівну зелень грядок…

Вся “матеріальна” пам’ять про Тараса утримуәться на вцілілих реліквіях Форту. Та ще на цьому пам’ятнику, першому зо всіх майбутніх. Зараз тутешня картина маә такий вигляд: комендантський будинок зруйновано задовго до зародження тут музейноҝ справи, але руҝни його під охороною. Погруддя з постаменту знято – тепер воно в приміщенні музею, поряд із сухим стовбуром тіәҝ Тарасовоҝ верби. Обідраним до щорічних кілець – кожен відвідувач силуәться відколупати тріску на пам’ять.

А сама верба на своәму колишньому місці живе – пагонами третьоҝ вже порослі. І відростками по всій окрузі: закладення нових садків у цих скупих на зелень краях починали чубуками звідси, з “легкоҝ руки” Тараса.

Залишилося небагато… Але, погодьтеся, вельми унікального. Дійсно, де ви в Украҝні знайдете лаву, на котрій сидів Тарас? Де ви помацаәте дерево, вирощене великим Кобзарем? Або присядете біля його землянки, чи заглянете вглиб його колодязя? Спасибі тим Усковим та ҝх нинішнім нащадкам, які мешкають у Росіҝ. Кажуть, що вони постійно сюди навідуються, ось і зовсім недавно були… Та всім ревним місцевим хранителям пам’яті людська вдячність.

Замість того першого пам’ятника, перенесеного опісля до експозиціҝ заснованого ще за більшовицьких часів музею, в утвореній меморіальній зоні з’явилася нова монументальна споруда. Вона ні в чому не перевершувала попередню, скоріше за все це був виразний політичний жест: минуле увічнення образа поета було все ж таки заходом царського коменданта, а нинішнә – урядом радянського Казахстану.

І тільки потім замість перших погрудних пам’ятників було встановлено нинішній. У композиціҝ: сидить бронзовий Кобзар, на голові кашкет солдатський, а в душі вірші його…

Глава 19

...Сибаритствую собі на городі...”

Пішла Радянська влада якось по-анҙлійськи, але за деякі заходи ҝй треба віддячити.

В серпні 1920 року Адаәвський революційний комітет виносить рішення про увічнення всіх меморіальних місць, пов’язаних із Тарасом Григоровичем Шевченком, і, насамперед, про поновлення та збереження саду в Форті-Олександрівську.

В березні 1922 року ҙазета “Степова правда” публікуә статтю про Шевченка та перебування його на Мангишлаку.

А потім – Постанова Раднаркому КазРСР “Про охорону саду Шевченка в Форті-Олександрівську”.

У Форті-Олександрівську, де семирічне заслання відбував украҝнський поет-революціонер Шевченко, до сьогодні зберігся сад імені поета. Вважаючи, що цей сад маә культурно-історичну цінність та підлягаә охороні, РНК КазРСР постановив:

1. Оголосити сад імені Шевченка в Форті-Олександрівску недоторканим та запровадити охорону цього саду.

2. Казнаркомосвіти запропонувати пошук коштів на утримання охорони саду та заснувати в цьому саду музей імені Шевченка.

Голова РНК КазРСР Нурмаков

ТВОД управління СНК Гінзбурҙ

Заступник секретаря Петрова

12 жовтня 1925 року, Кзил-Орда.”

Зверніть увагу на прізвища посадовців (“ТВОД” – це “тимчасово виконуючий обов’язки директора”), котрі внизу підписалися: казах, әврей, росіянка…

Було запроваджено комісію із збору експонатів та призначено доглядача. Ним став організатор музею та незмінний його хранитель до самоҝ своәҝ смерті в 1960 році, перший директор Сатангул Таджиәв.

В 1935 році вийшла перша книга віршів Шевченка казахською мовою, а в 1939-му, на честь 125-річчя зо дня народження, Форт-Олександрівськ перейменовано на місто Форт-Шевченко.

В 1950-60 роках на Мангишлаку з’являються нафтові вишки та уранові копальні, будуәться атомна електростанція та опріснювач. Закрите містечко Актау скоро стане центром новоҝ області.

Залізниця Бейнеу – Сай-Утьос – Шетпе – Шевченко, нафтопроводи Шевченко – Ҙур’әв – Куйбишев та інші “будови комунізму” приваблювали на півострів молодь. Готувалися велелюдні акціҝ “Клуба туристів” та штабу “Дорогами слави батьків” при міському комітеті комсомолу, накреслювалися “Маршрути вихідного дня” для знайомства з тутешніми пам’ятками. Весною 1967 року здійснена перша туристична поҝздка до Форту-Шевченка – “Тарасовими шляхами”.

Замерехтіли тематичні публікаціҝ в міській ҙазеті “Вогні Мангишлака”, обласній “Прикаспійській комуні” та республіканській “Ленінській зміні” кореспондентів А. Потоцького, В. Бәлова та одного зі співавторів ціәҝ книги… Світлина В. Шина, з відображенням буровоҝ вишки в калюжці каспійськоҝ нафти на розкритих долонях, обійшла майже всі видання. Телебачення республіки подавало матеріали Авҙуста Гусинського.

Редактор “Ленінськоҝ зміни” Віталій Енголі та перший редактор “Вогнів Мангишлаку” Юрій Татаринов “шевченкіану” опрацьовували у злагоді. На жаль, Татаринов трагічно загинув, але залишилися його соратники – Михайло Полячек (опісля був відповідальним секретарем “Московського комсомольця”), Володимир Шин та Олександр Бәлов (опісля власні кореспонденти “Комсомолки” та “Вістей”). Едуард Мацкевич за матеріалами “Щоденника” Тараса та його листів опублікував серію художньо-публіцистичних статей. Усі ці люди в ті бурхливі часи зробили багато для увічнення пам’яті Кобзаря в малолюдній недавно ще пустелі.

В 1972 році Анатоль Костенко у співавторстві з Әсболом Умирбаәвим видав нариси про Кос-Аральську експедицію 1851 року, а в 1984 році в Киәві украҝнською мовою вийшла його книга про Шевченка в Казахстані під назвою “За морями, за горами”.

* * *

Музей у Форті-Шевченко… Тепер тут уже, власне, два музеҝ – краәзнавчий та меморіальний Тарасів. Прибудовано нові приміщення, леҙендарна землянка тепер всередині ҝх, під крівлею. Розширені експозиціҝ: предмети солдатського спорядження тих часів, зброя, приватні речі. Охайно, в саду доріжки, палісадник. Керівники музею – Куанбай Аманбек Жасжакули та Нурсулу Суҝн – стурбовані тим, аби не дати змоги економічній руйнаціҝ розповсюдитися на історичну пам’ять.

Вандалізм “перебудови” не минув і ці заповітні місця. Новопетровський цвинтар тепер іменуәться просто православними гробками. Ні мідних плит, ні хрестів, ані ангелів на пам’ятниках немаә, все обідрано на металобрухт, а те, що залишилося – все врозкид. Паплюження могил – для казахів це табу та підсвідомий забобон, півтора століття все тут стояло на своҝх місцях і навіть пережило великий землетрус 1930 року. Хоча й з видимими наслідками, але пережило… Пробралися, чи що, ці мародери-здобувачі вже й сюди…

Панотець Даниҝл, який зустрічав нас в Актау та супроводжував сюди, реставруә тут цвинтарну каплицю: більше догляду й порядку буде. Викуповуә землю ще й під нову, аби цю, старовинну, пам’яткою залишити.

Гробки святі як святе місце... А тут ще й меморіальна зона – за переказами, ескізи декотрих обелісків та епітафій зроблено Кобзарем. Аҙата Ускова згадуә, що Шевченко сам був архітектором пам’ятника, виконаного “в лицарському стилі” ҝх синові Дмитру, та власно спостерігав за перебігом робіт.

Ә й у Шевченка побічні свідчення щодо цього в листі до Андрія Козачковського: Комендант привіз із собою дружину та одну дитину, по третьому році. Миле, чудове дитя… Я полюбив його, а воно, бідне, так прив’язалося до мене, що, бувало, й уві сні звало до себе лисого дядю (я тепер увесь лисий та сивий)… Воно, бідолашне, захворіло, довго томилося та вмерло. Я нудьгую, приношу квіти на його могилу та плачу.

Обеліск Діми Ускова та інші надгробні пам’ятники шевченківських часів перенесені тепер під крівлю меморіального музею Тараса. Декотрі з них відображені на його картинах на начерках. Скоріше за все, й до них він мав безпосереднә відношення: не творив же тут замість учня самого Карла Брюллова якийсь запроторений у солдати злодюга.

* * *

На прощання співпрацівники музею запросили нас на фотографування біля чумацького воза, прикоченого з Украҝни: “Коло нього почесних гостей знімаәмо. Про вас ми чули, ви перші екскурсіҝ до нас організовували, вас часто згадують відвідувачі…”

Глава 20

Казашка Катя”

Кажуть, що не тільки на православні гробки, але й на казахські могилки робив ескізи надгробних пам’ятників Шевченко. І посилаються при цьому на задній план одного з найкращих його жіночих портретів – “Казашка Катя” або “Молитва за померлих”, в глибині котрого промальовано ритуальний орнамент обеліска.

Ходять леҙенди по Мангишлаку. Настирливо ходять: півтора століття в одному й тому ж незмінному вигляді. Не прирощуються, як це завжди буваә, ні новими плодами колективного співавторства, ні вигадками в традиціях народноҝ творчості. Так, можливо, правда?

А розповідаәться в них про те, що Катя була не простого казахського роду, а дітей в садибі Ускова няньчила, щоб самій вивчити російську мову та письмо. Закохалася неначебто в Тараса, котрий був старшим від неҝ на двадцять два роки, та відмовилася від судженого ҝй з дитинства джигіта. Ображені його родичі ҝҝ викрали, але комендант із ротою солдатів виступив у похід, оточив аул та повернув няньку до свого дому. Підбурив коменданта до цього рядовий Шевченко, який теж брав участь у гонитві.

Після від’ҝзду Тараса з заслання Катя мовби отримала від нього листа та поҝхала за ним до Нижнього Новгороду, де жили якийсь час разом, але щось у них там не склалося, й вона повернулася до Ускових. Опісля того, як доньки ҝх виросли, вийшла заміж…

Документального підтвердження цих переказів немаә. В щоденниках Шевченка нижегородського періоду – ні слова. На всі розпитування степовики відповідають ухильно та посилаються на якусь домовленість про нерозголошення. Може, й насправді щось таке ә, казахи родові секрети берегти вміють… До того ж, жіночі портрети, які виконані з почуттям, повинні залишатися таәмничими. Візьми та виклади вам усе про Мону Лізу…

Між іншим, ә дивовижна схожість ціәҝ казахськоҝ Джоконди з деякими подальшими жіночими образами пензля останніх років життя майстра. Здаәться, спогадами навіяні…

Глава 21

Ще один пам’ятник

Пам’ятник у вигляді світлого гранітного бюста на червоному мармуровому постаменті (в стилі тутешньоҝ традиційноҝ архітектури) можливо, з’явиться в Кустанаҝ. Так вирішили в ювілей 190-річчя Кобзаря мешканці міста. На вулиці Шевченка, в мальовничому ҝҝ кутку з багатоповерховими будівлями та звичайними, але вже приреченими до вищоҝ міри, украҝнськими хатками, з Зеленим ринком усередині та видом на Костянтино-Әленинський собор.

Символіка цього акту в тім, що більшість пам’ятників Шевченкові в Казахстані – урядові. Кустанайське земляцтво плануә продемонструвати громадянський жест та закарбувати народну пам’ять у камені.

І слід вогненного життя великого украҝнця на цій землі…

травень 2003 р.

ЗМІСТ

Цілинна хроніка

повість

Глава перша

Версія. Жовтень, 2003 рік. 6

Глава друга

Блага цивілізаціҝ. 1999 рік. 16

Глава третя

Вузька колія. Кустанай. 1961 рік. 30

Глава четверта

Орисаул. 1961 рік. 65

Глава п’ята

Мистецтво політичного консалтинҙу. 1999 рік 109

Глава шоста

Тиништал. Новий, 1962 рік. 121

Глава сьома

Земля степових тюльпанів. 1962 рік. 142

Глава восьма

Вісті з паралельних світів. 1999 рік. 165

Глава дев’ята

Формула Кустаная. 1962 рік. 168

Глава десята

Край тасканських овець. 1962 рік. 199

Глава одинадцята

Дисертація. 1999 рік. 208

Глава дванадцята

Пульс планети. 1954-2003 роки. 216

Post scriptum

Астана. 6 лютого 2004 року. 220

Леҙенда про Тіля

Повість 221

Еміҙрант

повість

1. “Час, мій друже, час!” 271

2. “Аchtung! Strom!” 278

3. Великі украҝнці 283

4. Пересічні украҝнці 288

5. Вільна Украҝна 291

6. Всесвітній пал 296 7. Хохляндія 301

8. Кюй Сулейменова 304

9. Украҝнське сало 308

10. “При ізбі, на призьбі” 311

11. Земля 318

12. Киҝв у ракурсі Бату-хана 326

13. “…ми, браття, козацького роду!” 334

14. Максими 341

15. Неедукований Кіркоров 349

16. “Попереду Дорошенко”, а позаду Тарасенко 352

17. Критик Батура 361

18. “Помаранчевий” потяг 366

19. Запоріжжя 370

20. Гуляйполе 376

21. Полонез украҝнськоҝ 383

22. В околицях “Махнограда” 400

23. Самостійний Калюжний 402

24. Максими - 2 409

25. Козацька булава 413

26. Словянський базар 417

27. Гауптман Хмельницький 421

28. Дорога до храму 427

29. Марина 430

30. Епілог 433

Оповідання

Сни, які збулися й не збулися 436

Батько мій, фронтовик... 440

Двоә Йванів – переможців 450

КДБ супроти члена клуба тверезості 466

Не щез у полиновому степу

От авторов 475

Частина перша

Не щез у полиновому степу 477

Глава 1. “Хіба самому написать…” 477

Глава 2. “Воспоәм честним собором…” 478

Глава 3. “Ще як були ми козаками…” 485

Глава 4. “Обернувся я на хату – нема в мене хати!” 487

Глава 5. “Прогулянка з задоволенням і не без моралі”491

Глава 6. “Доборолась Украҝна до самого краю” 498

Глава 7. “Що ти несеш в Украҝну в латаній торбині?” 501

Глава 8. “В сем’ҝ вольній, новій…” 505

Глава 9. “Зіновію, Олексіҝв друже!” 508

Глава 10. “А вторая – доконала вдову сиротину” 516

Глава 11. “…На всіх язиках все мовчить…” 523

Глава 12. “Зійшлись, побрались,поәднались...” 528

Глава 13. “А чи знаәте ви призначення

цього портрета?” 534

Глава 14. “…а до того я не знаю бога” 540

Глава 15. “Над Летою бездонною…” 545

Частина друга

Край першого пам’ятника 547

Глава 16. “І кайзаки не минають дерева святого…” 547

Глава 17. “Як багацько малюнків і як усе чудово!” 555

Глава 18. “Мене там нікому згадати…” 57

Глава 19. “...Сибаритствую собі на городі...” 559

Глава 20. “Казашка Катя” 563

Глава 21. Ще один пам’ятник 564

Зміст 565



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета

    Документ
    До антології "З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА" увійшли веселі твори — усіх жанрів, — українських сатириків та гумористів. З розповідями про них самих та їхні епохи,

Другие похожие документы..