Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Вот для втоpых-то и пpедназначена наша книга. Мы стpемимся pазобpаться, ПОЧЕМУ сpабатывает тот или иной pитуал, заклятие и т....полностью>>
'Реферат'
7. Анатомо-физиологические представления о зубочелюстном аппарате, методах лечения болезней зубов и полости рта, правилах удаления зубов и их протези...полностью>>
'Документ'
б)задания повышенной трудности выносятся в «дополнительное задание», которое предлагается для выполнения всем ученикам и оценивается только оценками ...полностью>>
'Документ'
Мне хотелось назвать это небольшое размышление «Гарри Поттер и модернизация России», но, думается, такое название выглядело бы несколько вызывающе. Д...полностью>>

Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

АКАДЕМІЯ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

До 15-річчя

Академії муніципального управління

АНТИКРИЗОВІ МЕХАНІЗМИ РЕГІОНАЛЬНОГО ТА МУНІЦИПАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

МАТЕРІАЛИ

МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

(9 квітня 2010 р.)

ЧАСТИНА ПЕРША

КИЇВ – 2010

УДК 3.352

Схвалено Вченою радою Академії муніципального управління

Протокол № 5 від 12 травня 2010 р.

Антикризові механізми регіонального та муніципального розвитку: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (09.04.2010) / За заг. ред. В.К.Присяжнюка, В.Д.Бакуменка, Т.В.Іванової. – К.: Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління, у 2-х частинах, Ч.1, 2010. – 316 с.

Випуск містить матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Антикризові механізми регіонального та муніципального розвитку», проведеної 9 квітня 2010 р. спільно Міністерством регіонального розвитку та будівництва України, Київською міською радою, Асоціацією міст України і громад та Академією муніципального управління. Розглянуті, обговорені та узагальнені антикризові механізми регіонального та муніципального розвитку в контексті науки і практики державного та муніципального управління в Україні, зокрема: організаційно-правові аспекти подолання кризових явищ в органах державної влади та місцевого самоврядування (секція 1); економічний механізм подолання кризових явищ у суспільстві (секція 2); теоретичні та прикладні проблеми антикризового управління розвитком держави, регіонів, територіальних громад(секція 3); інноваційні технології в управлінні міським господарством (секція 4); соціальні та гуманітарні аспекти антикризових програм регіонального та муніципального розвитку (секція 5). У ч.1 увійшли матеріали пленарного засідання, першої та другої секцій. У ч. 2 включено матеріали третьої, четвертої та п’ятої секцій, а також рекомендації конференції.

© Академія муніципального

управління, 2010

ПЕРЕДМОВА

9 квітня 2010 року в приміщенні Академії муніципального управління відбулася міжнародна науково-практична конференція «Антикризові механізми регіонального та муніципального розвитку». Конференція організована і проведена спільно Міністерством регіонального розвитку та будівництва України, Київською міською радою, Асоціацією міст України і громад та Академією муніципального управління з метою обговорення та узагальнення антикризових механізмів регіонального та муніципального розвитку в контексті науки і практики державного та муніципального управління в Україні.

В роботі конференції брали участь працівники органів державного управління та місцевого самоврядування, вітчизняних та зарубіжних установ і навчальних закладів, підприємств, громадських організацій, засобів масової інформації, в тому числі громадяни України, Російської Федерації, Польщі, Грузії та Вірменії.

Серед учасників конференції чимало відомих науковців: 2 члени–кореспонденти Національної академії наук України, академік Академії правових наук України, 20 докторів наук, 124 кандидати наук.

За програмою конференції відбулося два пленарних засідання (основне та з підведення підсумків роботи) та робота в п’яти секціях, а саме:

- організаційно-правові аспекти подолання кризових явищ в органах державної влади та місцевого самоврядування;

- економічний механізм подолання кризових явищ у суспільстві;

- теоретичні та прикладні проблеми антикризового управління розвитком держави, регіонів, територіальних громад;

- інноваційні технології в управлінні міським господарством;

- соціальні та гуманітарні аспекти антикризових програм регіонального та муніципального розвитку.

Проведений діалог між управлінцями, службовцями, науковцями, освітянами, підприємцями, активістами партій та рухів, представниками ЗМІ дозволив більш чітко визначити наукові та практичні підходи до подолання кризових явищ в регіональному та муніципальному розвитку на сучасному етапі в Україні. За результатами обговорень учасниками конференції прийнято рекомендації, що спрямовані на подальше удосконалення антикризових механізмів регіонального та муніципального розвитку.

У даному випуску, який є першою частиною матеріалів конференції, наведено доповіді на пленарному засіданні та тези доповідей учасників конференції у першій та другій секціях, рекомендації конференції, прийняті за результатами роботи цього заходу.

ЗМІСТ

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯ 9

Пустовойтенко В.П. Взаємодія центральних та місцевих органів влади для виходу з фінансово-економічної кризи 9

Гончарук Н.Т. Проблеми та перспективи реформування публічної адміністрації в Україні 13

Удовиченко В.П. Організаційно-економічні механізми подолання фінансово-економічної кризи на місцевому рівні. 16

Ветвицький Д.О. Розвиток державної екологічної політики України в умовах глобалізації 23

Устинович Е.С. Роль высших учебных заведений в реализации посткризисных мероприятий: опыт регионов России 28

Сурмін Ю.П. Методологія успішного державного управління в умовах кризи. 32

Воротін В.Є. Модифікація законодавчих механізмів державного управління соціально-економічним розвитком регіонів України. 38

Бойко-Бойчук О.В. Теоретичні проблеми розробки ефективних механізмів державного регулювання розвитку міст та шляхи їх подолання 47

Грицяк І.А. Сучасні тенденції модернізації державного управління на регіональному рівні 55

Оболенський О.Ю. Інституціональна теорія публічного управління: логіка подолання інституціональних криз 61

Іванова Т.В. Підготовка управлінських кадрів для регіонального та муніципального розвитку 75

Шаров Ю.П. Антикризове муніципальне управління: проектний підхід як засіб досягнення раціонального результату 77

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ В ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ (Секція 1) 80

Кампо В.М. Економічний конституціоналізм як інструмент подолання кризових явищ у місцевому розвитку: проблеми методології 80

Кураташвили Анзор Альфредович Правовое регулирование рыночной экономики – как необходимый путь выхода из глобального кризиса 84

Соснін О.В. Про необхідність юридичного визначення наукою поняття «інформаційний ресурс» 86

Кононенко Л.М. Засади адміністративно – правового статусу громадян України 88

Литвин О.П. Кримінально-правові аспекти подолання кризових явищ, шляхом забезпечення екологічної безпеки 91

Бенюх Н.Ф. Правове забезпечення євроінтеграції України в контексті узгодження законодавства. 93

Гриняк А.Б. Розвиток підрядних договірних відносин як один із напрямів реформування житлово-комунального господарства України. 95

Ісаєнко І.А. Функціонування європейського бюро з відбору персоналу як чинник підвищення ефективності адміністрування підбору персоналу до європейських структур 99 54

Карамаш М.П. Політична влада і місцеве самоврядування в історії розвитку України. 101

Ліщук О.П. Законодавча база формування міжбюджетних відносин в Україні 105

Мельников О.Г. Організаційно-правові аспекти формування стратегії прикордонної безпеки російської федерації 107

Онищук С.В. Професійна зайнятість як напрям соціально-економічної адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ. 109

Приходько Х.В. Конституційне процесуальне право як галузь права, наука та навчальна дисципліна. 111

Барвіцький В.Ю. Забезпечення конституційних гарантій місцевого самоврядування конституційним судом України 113

Бучацька О.М. Основні причини скоєння злочинів безпритульними особами 115

Жмур Ю.М. Міжнародні документи та українське законодавство, що регулює право людини на недоторканність житла. 118

Какауліна Л.М. Про деякі організаційно-правові механізми щодо дальшого комплексного реформування судової системи, удосконалення законодавчої бази стосовно судоустрою, судочинства, статусу суддів. 120

Лукашенко А.А. Основні проблеми правового регулювання повноважень органів самоорганізації населення в Україні 122

Магідін Б.В. Обмежувальна роль адміністративного законодавства у цивільних правовідносинах. 124

Мамука С.Л. Нормативно-правові аспекти регулювання сфери телебачення і радіомовлення в контексті європейського досвіду 126

Маріц Д.О. Строки виконання відчужувачами обов'язків по переданню майна у власність набувачам за договорами з оплатної реалізації майна (на прикладі договору купівлі-продажу і договору поставки). 128

Машковська І.Л. Окремі організаційно-правові аспекти подолання деяких проблем в органах ДПС України 131

Міщук В.В. Територіальний устрій як важлива передумова дієвого функціонування органів публічної влади. 134

Носова В.М. Становлення і розвиток муніципального процесу в Україні. 135

Росіхіна В.Ю. Правові позиції конституційного суду України в сфері реалізації права НГА свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації. 138

Сельвейструк Л.П. Юридична природа застави 140

Слобожан О.В. Напрями реформування юридичних служб органів місцевого самоврядування. 142

Троян А.В. Механізми взаємодії верховної ради України та органів місцевого самоврядування як засіб подолання кризових явищ у державі. 144

Фігель А.А. Поняття і зміст захисту житлових прав фізичних осіб. 146

Хащівська Н.В. Строк, як істотна умова договору оренди державного та комунального майна 150

Шульц О.А. Діяльність міжнародних організацій у сфері захисту прав дітей в Україні. 152

ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ У СУСПІЛЬСТВІ (Секція 2). 154

Мних М.В., Трестер В.О. Ефективність системи фінансів в Україні з точки зору сталого економічного розвитку 154

Борисенко О.П. Проблеми інтеграції України до європейської спільноти 156

Баластрик Л.О. Чи виконують антициклічну функцію державні витрати в Україні?. 158

Болдирєв К.О. Інституційно-правове вдосконалення державної системи зайнятості населення України 159

Береговий В.К. Перші кроки подолання кризових явищ в Україні 162

Васильєва Н.В. Розвиток регіонів у сучасних умовах 165

Гуцул Т.А. Якість молочної сировини в Україні 167

Гузик М.М. Фінансово-економічна криза в Україні: природа та наслідки 169

Гуменна О.В. Вплив потреб споживачів на впровадження інновацій. 172

Демківський А.В. Вексельні форми кредитування реальної економіки 174

Колобова Л.В. Світовий досвід страхування підприємницьких ризиків і можливість його застосування в Україні 177

Колобова Л.В., Мещерякова А.В. Роль та значення місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку територій. 179

Колобова Л.В., Островецький В.І. Роль рентних та ресурсних платежів в системі бюджетно-податкового регулювання України. 181

Костюк В.А. Організаційні передумови іпотечного кредитування під заставу земель сільськогосподарського призначення. 183

Крейдич І.М. Домінанти реалізації інвестиційої політики розвитку промислового підприємства 185

Крушельницька Т.А. Реформування непрямого оподаткування як крок до євроїнтеграції України 187

Курило Л.І. Стимулювання суб’єктів господарювання щодо впровадження результатів наукових досліджень в аграрному секторі 189

Молодченко Т.Г., Ткаченко А.Ю. Фінансове забезпечення місцевих бюджетів як запорука муніципального розвитку. 191

Мущинська Н.Ю. Програмування як спосіб вирішення економічних проблем. 193

Павлюк А.П. Антикризова регіональна економічна політика України: пріоритетні завдання 195

Пилипенко О.О. Управління фінансовими ресурсами в умовах економічної кризи 197

Ровна В.М. Інноваційні складові виходу України з фінансово-економічної кризи. 200

Румик І.І. Інвестиційні моделі пожвавлення економічного розвитку країни 201

Савенко А.Є., Савенко С.С. Розвиток медичного страхування в Україні: історичний досвід 204

Свєтлов Б.Т., Болдирєв О.К. Інноваційна спрямованість структурної трансформації ринку праці України.. 206

Скиба М.В. Підвищення рівня інституційної спроможності громад щодо економічного розвитку територій в умовах подолання наслідків світової фінансової кризи 209

Сльозко Т.М. Проблеми вартісної оцінки об’єктів 211

Стецюк Т.І. Шахрайство в системі добровільного медичного страхування: шляхи запобігання 213

Толуб’як В.С. Передумови запровадження накопичувальної складової пенсійної системи в Україні. 218

Тьорло В.В. Напрями подолання кризових явищ в металургійному комплексі України 220

Філіпенко Т.В. Антикризова трансформація режиму валютного курсу в Україні 222

Хечоян Т.Б. Вопросы развития малого и среднего бизнеса в республике Армения 224

Чала Н.Д. Фіскальні механізми стимулювання інноваційного розвитку країни 232

Чумаченко О.Г. Криза як закономірність «розбудови» української економіки. 235

Шигаєва Т.В. Проблеми подолання диспропорцій економічного розвитку регіонів. 237

Дихнич І.В. Активізація інвестиційної та регіональної соціально-економічної діяльності – як шлях до подолання кризових явищ у суспільстві 239

Зінченко В.М. Особливості нагромадження основного капіталу в умовах світової фінансової кризи. 241

Знаменський І.О. Інноваційна діяльність в умовах сучасної економічної кризи. 243

Обушна Н.І. Структурні особливості інвестиційних процесів в Україні. 245

Стрибуль О.В. Амортизаційна політика в умовах антикризового

управління 248

Тищенко М.П. Розвиток «електронного уряду» як інструмент

антикризового управління держави в період трансформації економічної системи України 251

Устюгова Ж.В. Можливі стратегії поведінки інвестрів в умовах падаючого ринку цінних паперів. 253

Устюгова Ж.В., Матвієнко Д.О. Формування економічної безпеки України, як запорука подолання кризових явищ в економіці 255

Курінна О.В. Шляхи подолання кризових явищ на підприємствах. 257

Овчар О.С. Концептуальні засади формування інноваційно-інвестиційної стратегії розвитку промислових підприємств. 259

Стецький В.О. Управління державним боргом в умовах світової фінансової кризи 261

Вістяка Г.І., Вістяка О.І. Вексельна форма мобілізації кредитних ресурсів підприємств 263

Бережний Я.В. Стратегічне планування економічного розвитку в державному управлінні як механізм подолання кризових явищ у суспільстві. 265

Бичков О.О. Кластерна форма організації економіки регіонів 267

Близнюк В.В. Соціальні реформи, як економічний механізм подолання кризових явищ у суспільстві 270

Гарасимчук В.М. Управління розвитком житлово-комунального господарства в кризових умовах. 272

Гончарський І.Л. Антикризове управління сільськогосподарським підприємством 274

Гусак В.А. Проблеми розвитку ринку кредитних спілок в Україні. 276

Денисенко О.М. Позитивні та негативні наслідки можливого створення мегарегулятора фінансових ринків в Україні 277

Діденко В.С. Управлінські аспекти подолання кризових явищ у сфері якості послуг водопостачання 279

Кавтиш О.П. Корпоративне регулювання як механізм подолання кризових явищ у структурі управління національним господарством 281

Красноступ О.М. Роль і місце бюджету міста Києва в бюджетній системі України умовах виходу з економічної кризи 283

Малець А.В. Муніципальні запозичення як антикризовий фінансовий інструмент підтримки місцевої інфраструктури 284

Марковський С.С. Державна фінансова підтримка регіонального розвитку. 286

Мініч В.Г. Інвестиції як основний чинник подолання кризових явищ в економіці. 288

Наєнко О.Ю. Бюджетний дефіцит: причини та шляхи подолання 289

Олофінський О.О. Визначення основних проблем розвитку економіки України через систему міжнародних рейтингів рівня розвитку підприємництва в країні 292

Семенюта І.А. Потенційні напрями інвестування та інвестиційної політики держави в сучасних економічних умовах. 294

Романчук І.В. Інвестування в людський розвиток як чинник соціального та економічного поступу України 296

Свириденко Ю.А. Злиття і поглинання як антикризова стратегія розвитку вітчизняного рітейлу. 298

Ткаченко П.В. Інновації як провідний шлях виходу України з фінансово-економічної кризи 300

Фаріон Д.О. Управління інвестиційною діяльністю реконструкції міської житлової забудови 302

Чайківська С.В. Інноваційна модель розвитку як чинник економічного зростання 304

Шатило О.А. Державне регулювання інноваційно-інвестиційної діяльності в Україні та його прорахунки 305

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯ

Пустовойтенко В.П.,

д.т.н., професор,

завідувач кафедри управління міським господарством

Академії муніципального управління

ВЗАЄМОДІЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ ТА МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ ДЛЯ ВИХОДУ З ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Питання подолання фінансово-економічної кризи в Україні досі має здебільшого політичне забарвлення. Ще напередодні президентських виборів почали лунати оптимістичні заяви про те, що всі серйозні негаразди вже позаду, падіння економіки припинилося і тепер ми можемо на повну силу задіювати потенціал наших провідних галузей. З іншого табору у відповідь прозвучали вимоги провести незалежний міжнародний аудит, щоб оцінити реальну економічну ситуацію і припинити масштабне окозамилювання. Результатом такого політичного протистояння стало аномальне явище – відсутність державного бюджету-2010 та поточної програми соціально-економічного розвитку країни. Ручне управління економікою, ручне подолання наслідків кризи розвіяли ілюзії щодо швидкого і переконливого розвитку.

Я думаю, ми ще не забули, як на попередніх наших конференціях обговорювали прорахунки в роботі минулої влади, її непрофесіоналізм та закритість. Поважні фахівці в цьому залі пропонували наукові підходи до вирішення багатьох соціально-економічних проблем, але політики не хотіли до нас дослухатися, не зважали на пропозиції спеціалістів. Тож тепер офіційна статистика підсумовує минулорічні «здобутки»: падіння реального ВВП у 2009 році досягло 15,1%, дефіцит платіжного балансу у порівнянні з 2008 роком зріс у чотири рази, чисті валютні резерви зменшилися втричі, сума невиплаченої заробітної плати станом на 1 лютого 2010 року становила 1692,4 млн. гривень. Реальний доход населення за Ш квартал 2009 року зменшився на 9,9% у порівнянні з відповідним періодом 2008 року.

На жаль, статистичні дані не фіксують цілого ряду серйозних недоліків, які прямо чи опосередковано вплинули на загострення кризових явищ в Україні. Насамперед йдеться про недосконалу політичну систему, котра спонукала розбалансованість влади, протистояння владних інституцій по горизонталі та вертикалі. Відтак склалася ситуація, що навіть якби найвищі органи законодавчої та виконавчої влади ухвалили необхідний комплекс рішень у політичній та соціально-економічній царині, вони могли залишитися не реалізованими з боку інших органів влади і не оціненими суспільством. Згідно з чинною системою, губернатори областей підпорядковуються Президентові, Прем’єр не має на них впливу. І якщо Президент не дозволить, губернатор заблокує будь-яку урядову постанову.

За такої політичної системи пригніченим і практично безправним залишилося й місцеве самоврядування. А отже і не виконувало покладених на нього функцій забезпечення гідного життя та стабільної роботи територіальної громади і заразом – розвитку демократичного суспільства. Знекровлене фінансово-економічною кризою, місцеве самоврядування перетворилося з активного гравця на пасивного спостерігача.

Такі процеси загострилися, і їх не можна оминати увагою. Тим паче, що сьогодні з’явилися реальні передумови для того, аби опанувати складною ситуацією і повернути її на краще. Україна обрала нову владу, і їй під силу здійснити необхідні перетворення. Вона має достатній аванс суспільної довіри і заразом – гостре бажання пересічних українців гуртом подолати кризу, недоліки та бідність.

До позитивних змін, які відбулися, відбуваються і додають оптимізму, я б відніс наступні моменти. Насамперед, це обрання нового Президента України, формування більшості у Верховній Раді і призначення нового Кабінету міністрів. Також уже призначені голови обласних державних адміністрацій, найближчим часом завершиться формування оновлених районних держадміністрацій. Тож виконавча влада сформована, і надзвичайно важливо, що вона складає єдину команду. На весну 2011 року плануються і місцеві вибори.

Важливим є і те, що нова влада завершує підготовку бюджету-2010 і плану соціально-економічного розвитку України.

Мені імпонують професіонали, які сьогодні повертаються до виконавчої влади. З багатьма із них довелося разом працювати, я знаю, що вони мають належні знання та досвід і серйозно готувалися до нинішніх призначень. Найближчим часом їм доведеться особливу увагу приділити проведенню зваженої кадрової політики, оскільки у багатьох міністерствах та відомствах, місцевих органах влади надзвичайно роздуті кадри, вони потребують нагального скорочення. Такі процеси відбуваються завжди болісно, але нині є необхідними, бо кадрова політика серед держслужбовців має формуватися не за кількісним принципом, а за якісним.

Та, переконаний, головне завдання полягає не в тому, аби поміняти особистостей в системі, суттєвих змін потребує сама система.

Розпочата 2004 року політична реформа вже невдовзі зупинилася, а відтак її неузгодженості перетворилися на справжнє гальмо суспільного розвитку. Часто можна було почути дорікання: політична реформа наробила справжнього лиха! Це – абсурд, справжнього лиха наробила не політична реформа, а її незавершеність. Це нагадує ситуацію, коли хворого на запалення апендициту лікарі розрізали і пішли пити чай.

Політреформа сьогодні потребує нагального продовження. Це відчуває політична еліта, відчуває суспільство. Тож у наступні роки ми неодмінно підійдемо до внесення вагомих змін у Конституцію України. Для ухвалення таких рішень владі потрібна буде підтримка конституційної більшості народних депутатів, хоча поки що це є проблематичним.

Політична реформа має продовжитися й на місцевому рівні. Регіони домагатимуться рівноправних стосунків, подолання суттєвих відмінностей у якості життя між центром та на місцях.

Якою може бути модель рівноправних стосунків? Переконаний, що вона насамперед ґрунтується на співпраці, а не на протистоянні. Лише співпраця допоможе визначити вектори у вирішенні нагальних проблем соціально-економічного розвитку.

Парадокс, але співпраця, насамперед, починається із чіткого узгодження та розподілу повноважень, прав та обов’язків між центральною та місцевими владами. Нині в регіонах активно здійснюються зміни керівництва місцевих державних адміністрацій, і годі сподіватися, що особистісний фактор не вплине на зміни владних балансів. У Києві активно обговорюється імовірність розподілу посад міського голови і голови міської державної адміністрації. Це ще не відбулося, але вже наперед можна передбачити майбутні позиційні владні бої та непорозуміння.

Між тим, необхідно закріпити таку систему, яка не ламатиметься під силою кон’юнктурних вітрів. Місцева влада попри будь-які віяння має відповідати за ситуацію на своїй території, обласні державні адміністрації – за проведення державної політики на місцях. Не дублювання і перетин обов’язків, а їх чітке розмежування. Осучаснені підходи до розвитку місцевого самоврядування має закріпити відповідний оновлений закон.

Одна з найвагоміших проблем співпраці центральної та місцевої влади стосується й узгодження серйозних змін в бюджетній політиці. А саме – перерозподілу бюджетних потоків на користь місцевих територіальних громад. Про це говорять уже давно, отже, тема назріла і необхідна. Місцеве самоврядування повинно отримати очікувану фінансову самостійність, яка дозволить реалізовувати програми розвитку територій, вирішувати соціальні питання, питання освіти та культури, залучати суттєві інвестиції.

Разом із тим, місцеві органи влади повинні активніше дбати про наповнення місцевих бюджетів. І задля цього створити умови для стабільної роботи промислових підприємств, для розвитку малого і середнього бізнесу, сфери послуг, для чіткої і прозорої сплати ними податків. Сьогодні в Києві практично знищені промислові підприємства, податків вони не переказують, а інші джерела наповнення бюджету не є достатніми – брак коштів для нормального функціонування столиці позначається буквально на всіх сферах життя. Це – небезпечний шлях, який може призвести до подальшого загострення соціально-економічної ситуації та конфліктів.

Не секрет, що досі переважна частина коштів, які акумулюються на місцевих бюджетах, витрачається на зарплати для працівників бюджетної сфери. У період кризи бюджетні надходження скоротилися через зупинку виробництва, почали зростати борги по зарплатах. Поліпшення фінансового стану дасть змогу активізувати виробництво та підвищити соціальні стандарти. Причому, зусилля слід зосереджувати на широкому впровадженні інноваційних технологій, саме вони допоможуть зробити післякризовий ривок економіки. І тут найефективніше спрацюють поєднані зусилля місцевої та центральної влади.

Комплексна підтримка допоможе і в інших питаннях. Криза майже повністю зупинила будівництво в регіонах, унеможливила будівництво соціального житла та доріг. Працівники бюджетної сфери, представники соціально вразливих верств населення втрачають перспективи, а найкращі фахівці серед них взагалі прагнуть залишити регіони і спробувати відшукати долі в інших місцях. Буде нове житло і буде це житло доступним для людей із середніми та низькими достатками – малі міста України, її регіони потужно розвиватимуться.

Наступна сфера співпраці центральної та місцевої влади – житлово-комунальний сектор. Криза остаточно довела, що проблеми у цій галузі не можна «перечекати» і їх не можна не помічати. Мені доводилося чути думку про те, що житлово-комунальна сфера приречена на безпробудну бідність та технологічну відсталість. Мовляв, про необхідність реформ усі говорять давно, але віз і досі там. ЖКГ грошей не заробляє, а без грошей годі сподіватися на його осучаснення та стабільну роботу.

Як може співпраця, здійснювана на місцевому та центральному рівні, посприяти оздоровленню ЖКГ?

Центральним органам влади необхідно зосередити увагу на вирішенні таких важливих завдань, як прийняття нового Житлового кодексу України, реалізації програми реформування житлово-комунального господарства та – нарешті! – закону про соціальне житло та закону про надання житлово-комунальних послуг. Місцева влада теж повинна діяти в цьому руслі і визначати зважену тарифну політику. Якщо вона не хоче, з тих чи інших причин, підвищувати тарифи на житлово-комунальні послуги, то має компенсувати різницю з місцевого бюджету, витрати повинні покриватися повністю. Якщо ж тарифи зростатимуть, влада зобов’язана подбати про відповідні субсидії для соціально незахищених верств населення. Також вона повинна зосередитися на широкому впровадженні енергозберігаючих технологій, проведенні реформ у галузі не на словах, а на ділі.

Місцеві органи влади мають зрозуміти, що вироблення загальнонаціональної стратегії розвитку галузі має в обов’язковому порядку здійснюватися за їх активної участі. Тільки тоді ця стратегія буде враховувати не лише загальнодержавні, але й регіональні особливості. А відтак більшою мірою відповідатиме потребам як окремих територій, так і міст.

Сьогоднішня наша наукова конференція приурочена до 15-річчя Академії муніципального управління. Всі ми пишаємося тим досвідом, який змогли накопичити у непростий час будівництва нової незалежної держави України. Воля і уміння нашого покоління допомогли зробити доленосні кроки державотворення. Я вітаю своїх колег і зичу їм подальшої наснаги у їхній важливій роботі.

Водночас не маю не визнати, що для нас надзвичайно важливо передати набутий досвід прийдешньому поколінню, котре втілюватиме як його, так і власні задуми у завтрашньому дні. Ми маємо спрямувати всі зусилля на виховання високо освічених, професійно грамотних, відданих нашій державі молодих людей. Виховна робота, я б навіть сказав – ідеологічна повинна стати наріжним каменем державної політики. Тож наше завдання – приділити особливу увагу підготовці та перепідготовці державних службовців, які навчаються в академії. І, переконаний, ми завжди пишатимемося нашими випускниками, серед яких можуть бути і наступні президенти України, і керівники уряду, інші потрібні державі фахівці.

Гончарук Н.Т.,

д.держ.упр., доцент,

начальник Управління адміністративної

реформи Секретаріату Кабінету Міністрів України

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РЕФОРМУВАННЯ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ В УКРАЇНІ

Побудована в Україні за роки незалежності система державного управління залишається малоефективною, громіздкою, внутрішньо суперечливою і відірваною від потреб людини, а отже не відповідає стратегічному курсу держави на демократію та європейські стандарти врядування. Досить зазначити, що у рейтингу Світового банку щодо ефективності державного апарату Україна займає 143-е місце з 212 країн, перебуваючи між Мадагаскаром і Кенією. Відсутнє чітке розмежування функцій щодо формування державної політики, управління державним майном, надання адміністративних послуг, контролю та нагляду, які мають бути розподілені між різними органами. Як наслідок, міністерства, що повинні бути головними органами з формування та реалізації державної політики у найважливіших сферах суспільного та державного життя, перевантажені невластивими їм адміністративними функціями. Існують надто різноманітні назви центральних органів: державні комітети, комісії, служби, адміністрації, агентства тощо. Те ж саме стосується і назв урядових органів – державні служби, департаменти, інспекції, адміністрації, агентства, комітети тощо. При цьому назви органів часто не відповідають функціям, які вони виконують.

З часу проголошення незалежності система центральних органів виконавчої влади зазнала близько 350 трансформацій. При цьому розбудова системи органів виконавчої влади на центральному рівні здійснювалась значною мірою шляхом спроб та помилок, коли окремі органи зазнавали декількох реорганізацій на протязі короткого терміну, що не дозволяло системі в цілому працювати стабільно. По суті, останній раз систему було побудовано за певною логікою у 1999 році, коли в результаті прийняття Указу Президента України від 13 березня 1999 р.
№ 250 кількість центральних органів виконавчої влади була зменшена з 94 до 47. З того часу відбувалося постійне збільшення кількості ЦОВВ, стихійна зміна їх статусу, часті безсистемні реорганізації.

У результаті на сьогодні ми маємо 20 міністерств, 47 інших центральних органів виконавчої влади, а також 46 урядових органів, існування яких передбачено Законом України „Про Кабінет Міністрів України”.

Крім відсутності системного підходу в питаннях утворення та реформування центральних органів виконавчої влади основними проблемами у сфері реформування публічної адміністрації є: неефективна організація виконавчої влади на місцевому рівні; неефективне місцеве самоврядування та нераціональний адміністративно-територіальний устрій; нечітке розмежування повноважень між місцевими держадміністраціями та органами місцевого самоврядування, неефективність механізму їх взаємодії; неефективна публічна служба, для якої є характерними значна плинність кадрів, неналежний професійний рівень персоналу та незахищеність публічних службовців від партійно-політичного впливу; відсутність паритетних засад у відносинах фізичних та юридичних осіб з органами публічної адміністрації.Саме тому основною метою реформи публічної адміністрації є формування ефективної системи публічної адміністрації, яка надаватиме якісні публічні послуги громадянам на рівні, що відповідає європейським стандартам та буде здатна вчасно і адекватно реагувати на соціально-економічні та зовнішньополітичні виклики.

Для досягнення цілі реформування публічної адміністрації в ході її проведення повинна впроваджуватись ідеологія “служіння суспільству” як принципу функціонування публічної адміністрації .

Реформування публічної адміністрації передбачає вирішення наступних завдань: створення ефективної системи органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; забезпечення належного та оптимального розподілу функцій між центральним, регіональним та місцевим рівнями публічної адміністрації; запровадження раціональних і прозорих процедур формування державної політики із залученням громадськості та інших заінтересованих сторін; розроблення ефективних правових механізмів захисту прав та законних інтересів громадян у відносинах з публічною адміністрацією; створення ефективної, професійної, відповідальної та політично нейтральної публічної служби; забезпечення ефективного контролю парламенту та інститутів громадянського суспільства за функціонуванням публічної адміністрації.

Реформування публічної адміністрації має відбуватись на принципах: верховенства права, законності, відкритості, прозорості, неупередженості, пропорційності, ефективності, підконтрольності, відповідальності, демократизму, децентралізації, деконцентрації, субсидіарності, партнерства та гласності.

Для забезпечення системного та послідовного реформування публічної адміністрації має бути розроблена та прийнята Концепція такої реформи.

Для здійснення реформи публічної адміністрації необхідно здійснити наступні кроки: реформування публічної адміністрації на центральному рівні; реформування публічної адміністрації на місцевому та регіональному рівні; реформування публічної служби; вдосконалення процесів формування, реалізації та моніторингу державної політики; вдосконалення відносин публічної адміністрації з приватними особами.

Для правового забезпечення реформування публічної адміністрації насамперед необхідно прийняти комплекс узгоджених між собою законодавчих актів, а саме:

Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Про адміністративні послуги; Про державну службу (нова редакція); Про нормативно-правові акти; Про доступ до публічної інформації; Про державне прогнозування та стратегічне планування; Про місцеві державні адміністрації (нова редакція); Про природні монополії (зміни або нова редакція); Про місцеве самоврядування в Україні (нова редакція); Про службу в органах місцевого самоврядування (нова редакція); Про адміністративно-територіальний устрій України, а також Адміністративно-процедурний кодекс України.

Реформування публічної адміністрації вимагає комплексного ресурсного забезпечення. Зокрема, необхідно забезпечити політичне керівництво на всіх напрямах реформування публічної адміністрації одним із членів Кабінету Міністрів України (віце-прем’єр-міністром), якому надані відповідні повноваження.

Усі питання, пов’язані з реформування органів державної влади, повинні розглядатися державною комісією з питань реформування публічної адміністрації в процесі підготовки проектів відповідних законодавчих актів.

Показником досягнення цілей реформування є рівень довіри громадян до органів публічної адміністрації, його стабільне підвищення.

Література:

1.Гончарук Н.Т. Еволюція адміністративної реформи в Україні //Адміністративна реформа в Україні: сучасний стан, проблеми та перспективи: монографія /за заг. ред. Н.Р. Нижник, Н.Т. Гончарук. – Д.: Монолит, 2009. – 384 с. (авт. С. 10–30).

2.Концепція адміністративної реформи в Україні. – К.: ДВПП Міннауки України, 1998.

3.Розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 р.
№ 531-р «Про утворення робочої групи з підготовки проекту Концепції реформування публічної адміністрації» – Урядовий портал http://www.kmu.gov.ua.

Удовиченко В.П.,

д.е.н., професор

міський голова Славутича,

представник України у Конгресі місцевих та регіональних влад Європи,

президент Всеукраїнського громадського об’єднання «Клуб мерів»,

лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ МЕХАНІЗМИ ПОДОЛАННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ

Сучасна економічна криза, на погляд автора, носить глобальний характер. В рамках кризи будуть, без сумніву, змінюватись технології, без сумніву, наступає ера геоінформаційних систем і технологій, світогляд націй, свідомість людей, змінюватись сама філософія життя, з’явиться відчуття освідомлення величі природи і необхідності співпраці з нею людського суспільства на принципі взаємоповаги.

Однозначно й те, що проблеми економічної кризи вирішуються за рахунок суспільства (за винятком кількох десятків чи навіть сотень великих власників, багатих людей). Як тут не згадати Дейла Карнегі, який відчував, що людина, яка вмирає багатою, вмирає…

Технологія вирішення проблем економічних криз є класичною, а саме: визначити причини кризи, мінімізувати максимально їх наслідки та знайти рішення, які створять сприятливі умови для відтворення економічних процесів.

Потрібно зробити ще одне суттєве, на мій погляд, зауваження: якщо передові авторитети, визнані в економічній теорії та ринковій економіці, бачили вирішення викликів економічної кризи лише у впровадженні державного регулювання, то правомірно і коректно буде ставити питання про необхідність створення соціально орієнтованих регульованих моделей ринкової економіки, можливо, з меншою ефективністю, але з вищим ступенем соціальних гарантій (пошук вічного компромісу) для держав з ринковою економікою та значним зменшенням ризиків для життя пересічних громадян.

Підставою для такого підтвердження є протиріччя між постійно зростаючим суспільним виробництвом та відсталою формою привласнення.

Особливо це легко продемонструвати на прикладі України, коли стрімко з’являється прошарок населення (до 10%), який збагачується непомірно і потрапляє до сторінок журналу «Форбс». Не потрібно робити великих наукових політологічних досліджень, щоб ствердити, що політична система України створена за формулою:

Г – В – ШГ – ШВ

гроші влада шалені гроші шалена влада

Виходить так, що метою життя для політичної еліти стають гроші, а основним джерелом збагачення – є влада [8].

Ознаками економічної кризи в Україні 90-х років були: зниження виробництва. національного доходу. промислової та сільськогосподарської продукції, різке зниження рівня життя, критичне безробіття, а також значна поляризація суспільства, яка має місце в значній мірі і зараз. При всьому тому, то була криза недовиробництва.

На погляд автора, у сучасній економічній кризі в Україні потрібно шукати інші причини. І головна з них полягає в кризі суспільних відносин, у штучно створеному протистоянні між Сходом і Заходом країни, Центром і Півднем. Саме ця криза стала основою кризи державного управління, що і спричинила абсолютну відсутність ефективних попереджуючих антикризових заходів. Серед економічних причин потрібно виділити такі:

  • відсутність сприятливого інвестиційного клімату в Україні. (Рейтинг України не витримує ніякої критики, навіть не використані переваги вільних (спеціальних) економічних зон);

  • відсутність механізму сприяння створення робочих місць;

  • надмірний податковий тягар;

  • економічно необґрунтовані, невиправдано високі ціни на енергоносії;

  • забюрократизована дозвільна система, особливо в земельних відносинах та в будівництві;

  • створені на державному рівні найсприятливіші умови для корупції (Україні по праву може бути віддана першість у цьому, і не тільки в Європі);

  • нерозвинутість внутрішнього ринку, придушення національного товаровиробника;

  • низький рівень у цілому державної інноваційно-інвестиційної політики.

У фінансовій сфері:

  • відсутність оптимальної ефективної кредитно-грошової системи. Неефективне використання кредитів на невигідних умовах. Надмірно завищені банківські ставки;

  • слабкість фінансово-банківської системи;

  • спроба штучного укріплення національної грошової одиниці – гривні, ефект «стиснутої пружини» з психологічним тиском на громадян України;

  • штучний підрив національної грошової одиниці – гривні, відсутність оперативних фінансових рішень з метою підтримки гривні. Штучне створення психологічного тиску на громадян України;

  • відсутність сучасних методів державного управління в фінансово-економічній сфері під час кризових критичних ситуацій, що стало причиною інерційних процесів, які ще більш послабили економіку і платоспроможність населення України.

Славутич є прикладом того, як із достроковим закриттям Чорнобильської АЕС в чистому вигляді монопрофільне місто перетворилося в соціально орієнтоване з ринковими відносинами, з різними формами власності (державною, комунальною, приватною), місто розвинутого конкурентного середовища на принципах рівних можливостей. Місто, де представники більш, ніж 50 національностей і народностей об’єдналися ідеєю життя в комфортних умовах, комфортному місті з сучасними європейськими стандартами життя, в жодному разі не ідеалізуючи цих стандартів і цих умов.

ФОРМУЛА СЛАВУТИЧА:

ВЛАДА – БІЗНЕС – ГРОМАДСЬКІСТЬ = ДОБРОБУТ

Ця модель діє на практиці і, головне, – дає результати. За період з 2001 року, після закриття Чорнобильської АЕС, ми втратили надмірно багато, в тому числі біля 12 тис. високооплачуваних робочих місць, разом з тим за цей час нам вдалось: залучити інвестицій на суму понад 48 млн. дол. США, що становить 1,96 тис. дол. США на душу населення; створити 7532 робочих місць; добудувати об’єкти соціальної інфраструктури; створити сучасну соціальну сферу; забезпечити і навчитись енергоефективному використанню ресурсів (тільки споживання газу при збільшенні інфраструктури вдалося скоротити більш, ніж удвоє, працюючих у комунальній сфері зменшити майже втроє і при цьому щороку ставати переможцями Всеукраїнського конкурсу з благоустрою, лідерами паливно-енергетичного комплексу та лідерами якості (в 2008 році серед країн Центральної та Східної Європи).

Вирішальними в цей період для славутичан стали духовність, культура, Кодекс етики, доброзичливих, добропорядних, комфортних людських відносин, стосунків, умов для формування особистості на принципах загальнолюдських цінностей.

На засадах теорії з принципом рівних можливостей була відпрацьована система преференцій, яка вирівнювала можливості для підприємництва в тому ж м. Чернігові, великих і середніх містах, у Києві. Це принципово можна продемонструвати на такій схемі:






Умови для підприємництва

в інших містах, територіях України

Умови для підприємництва в

м. Славутичі із закритою ЧАЕС, у 4 зоні бідного Чернігівського регіону


Зона преференцій з метою реалізації принципу рівних можливостей

Рис. 1. Система вирівнювання можливостей для бізнесу


Рис. 2 Організаційно-економічний механізм підтримки підприємництва


Завдяки діючому організаційно-економічному механізму підтримки підприємництва, успішно реалізована на місцевому рівні економічна політика створення найсприятливіших конкурентних умов для залучення інвестицій, створення високотехнологічних високооплачуваних місць, впроваджено ефективну дозвільну систему, що сприяє розвитку початкового, малого і середнього бізнесу. Здійснено проект Спеціальної економічної зони (Указ Президента України від 18 червня 1998 року № 657 «Про спеціальну економічну зону «Славутич», Закон України «Про спеціальну економічну зону «Славутич» від 03 червня 1999 року № 721 XIV). Створена та діє комплексна система управління якістю надання соціальних послуг на основі міжнародного стандарту ISO 9001:2008.

Суб’єктами СЕЗ «Славутич», причому при постійному тиску на міську владу, на підприємницькі структури, при безлічі перевірок, державних «рекетів» стали 13 підприємств з 14 інвестиційними проектами, кошторисною вартістю 72886, 38 тис. дол. США.

З початку реалізації інвестиційних проектів на територію СЕЗ "Славутич" (без урахування інвестиційних проектів, по яких достроково розірвано договори) всього залучено інвестицій на суму 217 921,24 тис. грн., а саме:

  • завезено та змонтовано обладнання та устаткування на суму понад 63 131,35 тис. грн.;

  • закуплено сировину та матеріали для забезпечення виробництва на суму 66 585,76 тис. грн.;

  • залучено коштів понад 9 803,12 тис. грн.;

  • освоєні інші інвестиції на суму 78 401,01 тис. грн.

Створено 965 нових робочих місць.

З 25 березня 2005 року по теперішній час суб'єкти СЕЗ "Славутич" пільгами не користуються, але з початку функціонування СЕЗ "Славутич" загальна сума умовно нарахованих платежів (пільг), наданих суб'єктам СЕЗ "Славутич" (по всіх завершених та діючих проектах), склала 28 160,79 тис. грн., з них: ПДВ – 10 924,36 тис. грн., ввізного мита – 14 635,85 тис. грн., податку на прибуток – 2 532,33 тис. грн., інші платежі – 68,25 тис. грн.

Загальна сума надходжень до бюджетів (по всіх завершених проектах та проектах, реалізація яких продовжується, склала 48 821,05 тис. грн., із них:

  • ПДВ (як різниця між податковим зобов'язанням та кредитом) – 41 821,25 тис. грн.;

  • прибутковий податок з громадян – 5 718,47 тис. грн.;

  • податок на прибуток – 1 281,33 тис. грн.

Підприємствами СЕЗ "Славутич" (по всіх завершених проектах та проектах, реалізація яких продовжується) реалізовано продукції на суму 581 949,14 тис. грн., в т.ч. на експорт – 75 544,91 тис. грн.

Продукція підприємств-суб'єктів СЕЗ "Славутич" різноманітна: канцелярські товари, ба­гата палітра поліграфічної продукції, будівельні матеріали, пакувальні матеріали виготовлені флексографським способом друку, кронен-корки, текстильно-галантерейні жакардові вироби, продукція деревообробного виробництва, декорований посуд, виробництво люмінесцентних світильників та ін.

Продукція, що виробляється в рамках СЕЗ "Славутич" експортується в Росію, Казахстан, Білорусь, Молдова, Італія, Німеччина.

Основні показники діяльності:

  1. Сума інвестицій на душу населення міста Славутич становить 1,7 тис. дол. США/чол.

  2. Обсяг реалізованої продукції на душу населення міста – 23,85 тис. грн./чол.

  3. Вартість одного створеного робочого місця для підприємства – 225,42 тис. грн./чол. (співвід­ношення загального обсягу залучених інвестицій до загальної суми створених робочих місць).

  4. Вартість одного створеного робочого місця для держави – 29,18 тис. грн./чол. (співвідно­шення загального обсягу наданих пільг до загальної суми створених робочих місць).

Без сумніву, проект вільної економічної зони «Славутич» є найуспішніший в українській невиправдано короткій історії вільних економічних зон.

Окрім того, з 1997 року в м. Славутичі успішно діє Агентство з розвитку бізнесу з відокремленим підрозділом «Бізнес-інкубатор». Агентство визнано одним із найкращих в Україні. За цей час використано на забезпечення діяльності бюджетних ресурсів 931 тис. грн. Разом з тим, господарська діяльність Агентства склала 2,4 млн. грн., залучено інвестицій на 2,2 млн. дол. США. Бізнес-інкубатор сприяв розвитку 104 компаніям і було створено 380 робочих місць.

Ці приклади переконують в абсолютній ефективності сучасних організаційно-економічних механізмів, що створюють найсприятливіші умови для розвитку підприємництва, малого і середнього, а особливо, початкового бізнесу.

На порядку денному в Україні термінова зміна економної політики з метою переходу на модель «економіки відкритих дверей», перетворення окремих територій, як депресивних, так і успішних у вільні економічні зони. Поки що, на жаль, все навпаки. Так, підприємству X держава винна близько 10 млн. гривень. відшкодування ПДВ, в той же час на митниці знаходиться обладнання західних технологій 2006 року з причини неможливості розмитнення, борг складає близько 1,5 млн. гривень. Важко в економічній науці знайти термін, який можна було б використати для оцінки цієї ситуації.

Визначальними чинниками стратегічного розвитку національної економіки, без сумніву, на погляд автора, повинна стати тріада ОСВІТА – НАУКА –ТЕХНОЛОГІЇ, а далі:

  • державна політика і ефективне державне управління;

  • ефективна результативна інноваційно-інвестиційна державна політика;

  • оптимальне, збалансоване на принципах рівних можливостей поєднання економічної лібералізації з державним регулюванням;

  • реалізація принципу субсидіарності та Європейської Хартії місцевого самоврядування в цілому в процесі становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні;

  • стандартизація послуг, запровадження системи якості в усі сфери життєдіяльності.

У м. Славутичі, як і в країні в цілому, через наслідки фінансово-економічної кризи, протягом 2009 року виробники промислової продукції, робіт та послуг здійснювали діяльність в умовах зменшення попиту на продукцію та браку обігових коштів для розширення виробництва, що призвело до зменшення обсягів виробництва продукції та кількості новостворених робочих місць.

За даними міського центру зайнятості, порівняно з початком року зменшився рівень безробіття, який на 01.01.2010 становив 2,1%, при 3,1% на початку року. Протягом 2009 року в місті створено 544 нових робочих місця.

Важливим чинником розвитку малого підприємництва є можливість отримання підприємцями додаткових фінансових ресурсів на початковому етапі господарської діяльності, тому, з метою мінімізації наслідків кризових явищ у фінансово-економічній сфері держави на економіку м. Славутича та зменшення фінансового навантаження на суб'єктів підприємницької діяльності, Славутицькою міською радою та її виконавчим комітетом прийняті такі рішення: від 22.12.2008 №781-28-V «Про підтримку підприємництва у період фінансово-економічної кризи в Україні», від 19.11.2008 «Про заходи щодо запобігання в м. Славутичі негативним наслідкам фінансової кризи в державі», від 11.02.2009 № 42 «Про підтримку підприємництва в сфері орендних відносин», від 28.09.2009 №1062-36-V, від 26.10.2009 №1080-38-V «Про підтримку підприємництва у період фінансово-економічної кризи в Україні».

Прийняті заходи в цілому стосуються можливості застосування комунальними підприємствами міста понижуючого коефіцієнта 0,8 при нарахуванні плати за оренду майна комунальної власності та плати за приміщення загального користування та можливості відстрочки внесення 50% місячної суми нарахованої орендної плати на період опалювального сезону 2009-2010 років, за умови сплати орендарями решти 50% місячної суми нарахованої орендної плати і 100% сплати вартості комунальних послуг та за умови відсутності заборгованості по орендній платі менше ніж за 2 місяці.

При цьому, за результатами діяльності у 2009 році, розрахункові показники Міністерства фінансів України дохідної частини місцевого бюджету було виконано на 112%.

Згідно з інформацією, наданою товаровиробниками (підприємствами основного кола) та статистичними спостереженнями, за 2009 рік обсяг реалізованої продукції по основному колу підприємств міста складав 232484,2 тис. грн. Дохід від надання послуг підприємств усіх форм власності, установ та організацій збільшився на 13,9% порівняно з показниками минулого року.

Головний висновок: фінансово-економічну кризу в цілому у суспільстві можливо подолати, працюючи в одній системі координат: від центральних органів державної влади до органів місцевого самоврядування, включаючи сільські ради самих неперспективних сіл України, які за наслідками кризи можуть стати більш перспективними.

Література:

  1. Роль держави у довгостроковому економічному зростанні./За редакцією Б.Є.Кваснюка -К. –Х: Форт. 2003. – 423 с.

  2. Артур М.Окун Рівність та ефективність: великий компроміс. Інститут Брукініза. Вашингтон. Переклад з англійської Олександра Лотоцького, 1996 рік, с. 149.

  3. Карл Маркс «Капітал», Москва, 1983.

  4. Дуглас К. Стівенсон. Життя та організації в США. Видавництво Ernst Klett Vereag.

  5. Отримання дозволів: Крок за кроком. Посібник «Отримання дозволів: крок за кроком» розроблено в рамках реалізації проекту «Залучення громадськості до створення прозорих і спрощених процедур при отриманні дозволів на будівництво та землевідведення». Славутич, 2008. – с. 112.

  6. Впровадження комплексної системи управління якістю соціальних послуг в м. Славутичі за стандартом ISO 9001:2000. За загальною редакцією В.П.Удовиченка.

  7. В.П.Удовиченко. Організаційно-економічний механізм соціального розвитку міста в умовах формування ринкових відносин. Академія муніципального управління. – Славутич, 2000. – с. 83.

  8. В.П.Удовиченко. Вічний пошук істини «Суспільство і влада». Славутицький центр вищої освіти, 2006. – 16 с.

  9. В.І.Куценко, В.П.Удовиченко, Я.В.Остафійчук. Соціальна держава (проблеми теорії, методології, практики): Монографія./ «Заповіт» 2003. – 228 с.

Ветвицький Д.О.,

народний депутат України

РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

В Україні створено законодавче підґрунтя, розроблено і впроваджено ряд базових складників економічного механізму екологічної політики. Найважливішими її діючими інструментами є (СЛАЙД 1): збори за забруднення навколишнього природного середовища (екологічні збори); відшкодування збитків, заподіяних порушенням природоохоронного законодавства; збори (платежі) за спеціальне використання природних ресурсів (земельних, водних, мінеральних, лісових, біологічних та ін.). Економічні підходи почали впроваджуватись також через екологічне страхування, через екологічні податки на окремі продукти, через пільгове оподаткування субєктів екологічно спрямованого господарювання (збирання відходів як вторинної сировини) тощо.

Функціональними елементами економічного регулювання в державній екологічній політиці України є система бюджетного, а також позабюджетного фінансування природоохоронних заходів. Починаючи з 2002 року у видатках бюджету за функціональною класифікацією формується розділ "Охорона навколишнього природного середовища" (у попередній період це був розділ "Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека"). З 1992 року почала діяти система фондів охорони навколишнього природного середовища на загальнодержавному та місцевому рівнях (до 1998 року вони мали статус позабюджетних), що виступає як форма акумулювання і цільового використання коштів.

Таким чином завдання, поставлені в "Основних напрямах державної політики України в галузі охорони довкілля…" (затверджених Верховною Радою України у 1998 році) стосовно розроблення і впровадження економічного механізму охорони навколишнього природного середовища, формально виконано. Залишилось нереалізованим лише завдання по створенню Національного екологічного фонду як юридичної особи, що діятиме на загальнодержавному та регіональному рівні, а позабюджетне фінансування не стало домінуючою частиною відповідних витрат.

Однак фактично сучасна система еколого-економічного регулювання та існуючий рівень екологічних платежів і зборів не забезпечили стійкого прогресу в мобілізації і акумуляції фінансових ресурсів та цільового спрямування коштів на здійснення природоохоронної діяльності. Вони виявилися за сучасного стану малоефективними і як механізм стимулювання цієї діяльності. Незважаючи на створення низки різноманітних еколого-ресурсних платежів вони не функціонують належним чином як механізм попередження забруднення довкілля та більш раціонального використання природних ресурсів.

Так, зокрема, у 2008 році загальна кількість викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря Дніпропетровщини становила 1164,758 тис. т, що складає біля 18% обсягів викидів в атмосферне повітря України. Причиною надмірних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря є те, що область є одним з найбільш економічно розвинених регіонів, де виробляється близько 16% промислової продукції України, та одна із найбільш техногенно-напружених областей країни. Промислові підприємства є основними джерелами забруднення повітряного басейну області. Найбільші забруднювачі атмосферного повітря наведені на СЛАЙДі 2. Основними забруднювачами атмосферного повітря в регіоні залишаються теплові електростанції, підприємства гірничо-металургійного комплексу та вугільної промисловості, на які припадає майже 96% викидів всіх шкідливих речовин.

ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» є найбільшим підприємством України з повним металургійним циклом. Валовий викид забруднюючих речовин в атмосферне повітря підприємства від загального по Дніпропетровській області складає 37,5 %.

Із запланованих на 2008 рік 27 природоохоронних заходів по досягненню нормативів граничнодопустимих викидів з загальним ефектом скорочення 17,6 тисяч тонн, підприємством не виконано 18 з ефектом скорочення викидів 10,9 тис. тонн.

Недоліками діючого економічного механізму на сьогодні є низький рівень платежів за забруднення та спеціальне природокористування, їх інфляційна девальвація, що призводить до недофінансування всієї природоохоронної сфери. Це також розпорошеність коштів екологічних фондів, переважно грантовий порядок їх надання та не завжди цільове використання, вузькість податкової бази та ін. (СЛАЙД 3 "Слабкі сторони…"). Обмежує можливості екологічного регулювання в Україні переважно фіскальна спрямованість механізму збирання коштів від природокористування.

Можливості та загрози реалізації національної екологічної політики наведені на СЛАЙДI 4 "Можливості та загрози".

Загалом система природоохоронних платежів, що склалася протягом років незалежності, їх податкова база та розподіл не повною мірою відповідають вимогам часу. Затримка з їх реформуванням знижує результативність існуючої природоохоронної діяльності як на державному, так і на місцевому рівні, призводить до ціннісної девальвації природних ресурсів у складі національного доходу.

До загальної картини слід додати відставання від темпів економічного зростання природоохоронних витрат підприємств, установ та організацій (що свідчить про певну "економію" на цих витратах).

За зазначеними негативними тенденціями і проявами з огляду на масштабність екологічних проблем в Україні стоїть ризик стагнації незадовільної екологічної ситуації і погіршення здоровя населення.

Отже, система еколого-економічного регулювання та фінансування природоохоронної діяльності в Україні поки що перебуває в процесі становлення і в ряді сегментів залишається нерозвиненою. Передусім потребує розширення база екологічного оподаткування, недостатніми за європейськими мірками є фінансові можливості природоохоронної діяльності. Недостатньо задіяні ринково-економічні інструменти впливу та важелі стимулювання еколого орієнтованої поведінки субєктів господарювання. Слабкий розвиток отримав механізм здешевлення кредитів комерційних банків і система податкових пільг, практично не працює механізм коротко- і довгострокового кредитування природоохоронних заходів, обмежене застосування знаходить екологічне страхування тощо.

Стратегія національної екологічної політики виходить з передумови, що використання економічних і фінансових важелів належить до її базових пріоритетів. Вони повинні відігравати більш значну роль у вирішенні основних завдань охорони навколишнього природного середовища. Метою стратегії в цьому аспекті є підвищення регулюючої ролі економічних інструментів, посилення їх ефективності у мотивації до природоощадливої діяльності, розширення фінансових можливостей вирішення екологічних проблем і більш глибока інтеграція еколого-економічних складових у господарську практику загалом.

Завданням загального плану є подолання тих негативних тенденцій, що склалися протягом останніх десяти років і які стосуються недостатніх обсягів фінансування природоохоронних заходів і низької частки відповідних видатків у бюджетах усіх рівнів, інфляційної девальвації природно-ресурсних платежів, вузькості джерел формування цільових фондів та недоліків у їх використанні.

На шляху досягнення поставленої мети мають вирішуватися такі завдання (СЛАЙД 5):

 прогресивне збільшення фінансових ресурсів природоохоронної сфери, збалансоване із зростанням економічних можливостей держави (у відповідності з контрольними показниками, визначеними на СЛАЙДІ 6).

 поступове та перманентне підвищення рівня платежів за забруднення, виходячи із необхідності як запобігання інфляційної девальвації нормативів (шляхом індексації), так і посилення стимулювання субєктів господарювання до зменшення негативних впливів на довкілля (повязуючи це питання зі зміною стандартів на викиди, скиди тощо).

 розширення і зміцнення бази екологічного оподаткування та сфери відповідного регулювання на шляху, зокрема, впровадження "продуктових" та інших екологічних податків (щодо факторів , з якими повязано негативний вплив на довкілля), диверсифікації економіко-екологічних інструментів (включаючи пільгове оподаткування, екологічне страхування, екоаудит та ін.);

 удосконалення системи природно-ресурсних зборів (платежів) з їх переглядом на основі рентної методології, підвищенням регулюючої ролі і диференціацією за різноякісністю природно-ресурсних об’єктів (джерел), впровадженням інфляційної індексації. Забезпечити зростання частки надходжень від зазначених платежів в бюджетних доходах держави;

 нормативно-правове врегулювання питання щодо механізмів акумуляції і цільового спрямування коштів від зборів (платежів) за спеціальне використання природних ресурсів;

 реформування порядку надання дозволів на викиди, скиди та розміщення відходів – з переходом на систему інтегрованих (комплексних) природоохоронних дозволів і впровадження на їх основі економічних стимулів щодо застосування субєктами господарювання найкращих доступних методів та технологій;

 розширення засобів та механізмів фінансування природоохоронної сфери і підвищення ефективності використання відповідних коштів шляхом, зокрема, надання низько- і безпроцентних кредитів, запровадження грантово-кредитних та інших комбінованих схем фінансування, цільового зворотного фінансування (за рахунок коштів, зібраних за забруднення), субсидування створення екологічної інфраструктури і здійснення найбільш високопріоритетних капіталовкладень тощо. Нормативно-правова регламентація відповідних повноважень Державного фонду охорони навколишнього природного середовища (гіпотетично це стосується майбутнього Національного екологічного фонду);

 розширення можливостей отримання технічної допомоги та фінансування з боку міжнародних інституцій, в тому числі на двосторонній основі, в рамках спільних програм, через механізми Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату тощо.

Цільовими показниками виконання стратегічних завдань є такі:

- збільшення частки видатків Державного бюджету на природоохоронні заходи;

- збільшення частки спеціального фонду державного бюджету у фінансуванні природоохоронної сфери;

- збільшення частки природно-ресурсних платежів у доходах зведеного бюджету;

- зростання надходжень коштів до цільових природоохоронних фондів.

Контрольні значення цих показників стосовно проміжного і кінцевого етапів реалізації Стратегії наведено на СЛАЙДІ 6.

Щодо ближньої перспективи реалізації Стратегії екологічної політики (2010-2015 роки) зазначені базові завдання конкретизуються в наступні заходи (СЛАЙД 7):

 перегляд методичних засад визначення і встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища, розробка пропозицій і рекомендацій щодо напрямів реформування системи збору відповідно до нового механізму регулювання;

 розроблення теоретико-методологічних засад реформування платежів за забруднення за новою системою інтегрованих (комплексних) дозволів зі створенням відповідних процедур і нормативно-правового забезпечення;

 посилення ролі штрафних санкцій за порушення чинного природоохоронного законодавства; встановлення більш жорсткої фінансової відповідальності за понаднормативні викиди, скиди, розміщення відходів; перегляд методик оцінки збитків, завданих державі внаслідок порушення природоохоронного законодавства;

 запровадження фінансових важелів стимулювання інвестиційно-інноваційної активності субєктів господарювання щодо природоохоронних та ресурсозберігаючих напрямів їх діяльності; створення відповідних податкових, кредитних, митних передумов, інших засобів організаційно-економічної підтримки.

До одних з найважливіших завдань ближньої перспективи відноситься ухвалення Верховною Радою України закону "Про Національний екологічний фонд" (з урахування його удосконалення), а також реалізація тих напрацювань щодо екологічного податку, які ввійшли в проект Податкового кодексу України, і якими передбачаються як розширення бази екологічного оподаткування, так і суттєві зміни в нормативній базі платежів (зокрема стосовно розміщення відходів). В процесі законодавчого розгляду і прийняття Кодексу важливо використати всі можливості щодо оновлення системи екологічного оподаткування і встановлення еколого орієнтованих податкових преференцій.

Щоб реально підвищити роль і забезпечити пріоритетне використання економічних важелів у здійсненні національної екологічної політики, до її стратегічних завдань слід віднести також розширення і надання більших повноважень економічним службам Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та його територіальних підрозділів.

Устинович Е.С.,

к.полит.н., доцент,

докторант кафедры конституционного и

муниципального права МГУ им. М.В. Ломоносова,

стажер Сектора Информационного права Института

государства и права Российской академии наук

директор Курского филиала Российского государственного

торгово-экономического университета

РОЛЬ ВЫСШИХ УЧЕБНЫХ ЗАВЕДЕНИЙ В РЕАЛИЗАЦИИ ПОСТКРИЗИСНЫХ МЕРОПРИЯТИЙ:ОПЫТ РЕГИОНОВ РОССИИ

В реализации посткризисных мероприятий огромная роль отводится высшим учебным заведениям. Современные тенденции развития человечества подразумевают постепенный переход от индустриального общества к информационному, в котором научное знание и информация становятся определяющим фактором общественной жизни и производства. Главная идея, которая сегодня во многих странах мира разрабатываться и внедряется в государственное управление на основе использования последних достижений информационно-технологического прогресса – это идея «электронного правительства». Современные информационные и коммуникационные технологии как новый инструмент позволяют самым кардинальным образом менять облик власти, развивать фактически недосягаемый в прошлом демократический идеал – взаимодействие власти, бизнес-структур и общества, пространство которого формируется, в первую очередь, благодаря информации, управлению информационными ресурсами на основе использования ИКТ.

При названых тенденциях трансформации государственного управления во многих странах, В России на сегодня ситуация выглядит катастрофической. Это подчеркивается, в первую очередь, в Стратегии развития информационного общества в Российской Федерации, утвержденной Указом Президента Российской Федерации № Пр - 212 от 7 февраля 2008 года. В частности, Российская Федерация сегодня занимает 72 позицию в мире по уровню своего информационного развития.

Однако, следует отметить положительно, что меры организационно-правового и технологического порядка по ускорению темпов запуска в нашей стране электронного правительства заметно усилились в 2009 году и продолжаются в нынешнем. Президентом Российской Федерации Д. А. Медведевым поставлена задача скорейшего перехода органов власти на предоставление государственных услуг в электронном виде. Об этом было им заявлено, в том числе, и в ежегодном Послании Президента России Федеральному Собранию Российской Федерации.

На этом фоне, значительный научный и практический интерес представляет место Курской области как субъекта Российской Федерации в рейтинге готовности российских регионов к информационному обществу. Соответствующими исследованиями сегодня занимается Институт развития информационного общества (), который, начиная с 2003 года, подготавливает ежегодные Индексы готовности регионов России к информационному обществу.

По данным последнего из них за 2007-2008 год Курская область занимает 71 место из 83 субъектов Российской Федерации. Налицо фактическое отставание в вопросах информатизации нашего региона. При этом, следует отметить, на основе проведенного анализа показателей, которыми пользуется Институт развития информационного общества, достаточно порадоксальную ситуацию. Курская область занимает достаточно высокие позиции как научного центра, выпускает много ИТ-специалистов. При этом, применительно к теме нашей работы, отметим очень низкие показатели ИКТ в органах государственной власти и местного самоуправления. В частности, по оценке официального представительства органов государственной власти субъекта РФ в Интернете Курская область занимает 74-75 позицию из 83. Доля организаций, использующих Интернет для получения информации о деятельности органов управления – 73 место.

Отметим при сказанном все же положительно, что в Областной целевой Программе «Информатизация Курской области (2009-2010 годы) четко обозначена одна из главных целей ее реализации – снижение отставания от других регионов Российской Федерации в сфере информатизаций и коммуникаций». Программа утверждена и реализуется Администрацией Курской области и Департаментом информационно-коммуникационных технологий и безопасности информации Курской области.

Региональная программа информатизации носит межведомственный характер, так как ее успешная реализация будет сказываться на достижении ее заявленных в Программе конечных целей, таких как: обеспечение доступа граждан к информации о деятельности органов власти, повышение эффективности государственного управления в субъекте РФ и другие. Кроме того, как мы считаем, Программа должна реализовываться в отдельных случаях совместно с иными областными целевыми программами. В пользу этого тезиса, в частности, говорит полученный опыт Курского филиала РГТЭУ в части проведения кусов повышения квалификации по учебной программе «Предпринимательство и бизнес-планирование» в уже новом 2010 году. Он показал необходимость, как один из вариантов, в отдельных случаях сближение нескольких Областных целевых программ при их реализации. В нашем случае, предлагается ее реализация с Областной целевой Программой «Развитие малого и среднего предпринимательства в Курской области в 2009-2011 годах», государственным заказчиком которой и координатором является Комитет потребительского рынка, малого предпринимательства и лицензирования Администрации Курской области.

Для кардинального изменения сложившегося на сегодняшний день положения дел в нашей области необходимо грамотно использовать все имеющиеся региональные ресурсы, в том числе и образовательный и научный потенциал высших учебных заведений. В этой связи, Курский филиал Российского государственного торгово-экономического университета постепенно занимает свои позиции и становится своего рода учебной, информационно-аналитической и информационно-консультационной площадкой содействия развитию малого предпринимательства в Курской области.

В 2010 году в нашем учебном заведении появилась новая структура – Учебный центр развития предпринимательства. Его основной функцией является сегодня предоставление образовательных услуг различным категориям слушателей системы дополнительного профессионального образования. В частности, вполне успешно реализуется учебный план по Программе «Предпринимательство и бизнес-планирование». В его рамках, кроме таких основополагающих курсов, как «Организация малого предпринимательства», «Основы бизнес-планирования» разработан и читается курс «Информационное обеспечение предпринимательской деятельности», который предполагает, в частности, формирование у начинающих предпринимателей навыков пользования государственными информационными ресурсами. В частности, они знакомятся с информацией об информационных и консультационных возможностях федеральных порталов (например, Федеральный портал поддержки малого предпринимательства», Федеральный портал «Государственные услуг» - ), а также об информационных ресурсах для малого предпринимательства, предоставляемых органами государственной власти Курской области (сайты Комитета потребительского рынка, развития малого предпринимательства и лицензирования Курской области, Курской торгово-промышленной палаты, НП «Областной центр поддержки малого предпринимательства» и других).

Много усилий в конце 2009 года и в 2010 году КФ РГТЭУ предпринято для развития научного направления «Актуальные проблемы развития малого и среднего предпринимательства и информационное обеспечение предпринимательской деятельности». Научный потенциал ВУЗа сегодня позволяет осуществлять необходимые маркетинговые, социологические исследования, проводить на регулярной основе мониторинги, заниматься сбором, анализом, обработкой информации в сфере предпринимательской деятельности г. Курска и Курской области, создавать на их основе необходимые базы и банки данных и т.д. Целевая категория, с которой сегодня работают ППС, представлена начинающими бизнесменами и представителями малого бизнеса.

В 2010 году положено начало сотрудничества в научной сфере по проблемам предпринимательства с ВУЗами - парнерами Курского филиала РГТЭУ в ближнем и дальнем зарубежье. Это: Киево-Могилянская академия (г. Киев, Украина), кафедра маркетинга и предпринимательства Академии муниципального управления (г. Киев, Украина), Таврический Национальный университет им Вернадского (г. Симферополь, Республика Крым), а также Венский университет экономики и бизнеса (предпринимательства) (г. Вена, Австрия) и другие. Курский филиал Российского государственного торгово-экономического университета стал организатором и куратором секции «Актуальные проблемы развития предпринимательства в России» Ежегодной международной научно-практической совместной конференции Киево-Могилянской Академии и Таврического Национального университета. Такие научные связи позволят обмениваться опытом с зарубежными коллегами по проблемам развития предпринимательской сферы в наших странах.

КФ РГТЭУ осуществляет сегодня также взаимодействие с органами власти и государственными структурами, которое можно охарактеризовать уже как вполне успешное. Наши плодотворные связи развиваются с Комитетом потребительского рынка, малого предпринимательства и лицензирования Администрации Курской области, Некоммерческим партнерством «Областной центр поддержки малого предпринимательства», Торгово-промышленной палатой (КФ РГТЭУ является ее членом), Городским и Областным центрами занятости населения.

Уважаемые участники Круглого стола! Все названные организации сегодня должны образовать не просто пространство взаимодействия, но и единое информационное пространство взаимодействия, в первую очередь, на основе ИКТ. В КФ РГТЭУ был проведен анализ сайтов названных субъектов информационного взаимодействия. Он показал, что каждый из них, информационные потребности населения, будущих и действующих предпринимателей покрывают лишь частично, или же предлагаемые информационные услуги не рассчитаны в плане их высокой стоимости на начинающих предпринимателей или представителей уже действующего малого бизнеса. Так, на сайте Комитета потребительского рынка, малого предпринимательства и лицензирования предоставляется информация о деятельности самого органа власти (задачи, функции Комитета, его структура, почтовый адрес, информация о руководителях отделов и пр.), обеспечивается доступ к федеральной нормативной правовой базе и законодательству Курской области по предпринимательству, размещена информация о планируемых мероприятиях на предстоящий календарный год и т.д. Отличительной особенностью сайта НК «Областной центр поддержки малого предпринимательства» является возможность предоставления консультационных услуг субъектам малого бизнеса. Наиболее информационным следует признать сайт Курской торгово-промышленной Палаты () , который предоставляет более расширенный список услуг, в том числе и информационных: разработку информационных страниц предприятий/фирм в сети Интернет; 2) разработку и размещение рекламы в СМИ Курской области; 3) размещение предложений фирм в базе данных «деловые предложения» Российской сети делового сотрудничества (RBCNet) и другие.

Уважаемые коллеги! В связи со сказанным считаем целесообразным обратить ваше внимание на возможности КФ РГТЭУ. Учебный центр КФ РГТЭУ сегодня благодаря развивающейся системе повышения квалификации имеет уникальную возможность по сбору, анализу, обработке и использованию (распространению и предоставлению) первичной информации о тех гражданах Курской области, которые предполагают начать свой собственный бизнес и прошли обучение в центре. При этом, осуществление постоянного контакта с нашими выпускниками, позволит регулярно осуществлять соответствующие мониторинги и, таким образом, с одной стороны, контролировать (или отслеживать эффективность расходования полученных начинающими предпринимателями средств от центров занятости). С другой стороны, Учебный центр получает уникальную возможность развития системы массового информирования населения г. Курска и Курской области о товарах и услугах малого бизнеса, как электронным способом (через сайт), так и традиционными.

В заключении хотелось бы предложить высказаться всем присутствующим по предлагаемой модели единого информационного пространства, которая способна решить, как минимум обозначенные проблемы.

Сурмін Ю.П.,
д.соц.н., професор,
заслужений діяч науки і техніки України, перший заступник директора Інституту проблем державного управління і місцевого самоврядування
НАДУ при Президентові України

МЕТОДОЛОГІЯ УСПІШНОГО ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ КРИЗИ

Сучасна цивілізація вступила в епоху криз і зокрема глобальних, які, видно, супроводжуватимуть її розвиток постійно. Це істотно ускладнює управління взагалі і державне управління зокрема. Тому обгрунтування методології успішного державного управління в умовах кризи є виключно актуальним. Парадокс полягає в тому, що, не дивлячись на значний розвиток теорії і практики антикризового управління, чітких і обґрунтувань методологічного взаємозв'язку і взаємообумовленості кризи і управління немає.

На наш погляд, цей взаємозв'язок має три прояви.

По-перше, управління може виступити одній з основних причин кризи. При цьому може бути два підваріанти співвідношення управління і кризи. Перший зводиться до того, що криза є результатом невдалого управління, викликається погано усвідомлюваними помилками. В цьому випадку кризу ніхто не чекав, а вона прийшла як результат такого управління, яке зовсім недавно здавалося бездоганним. Другий підваріант характеризується тим, що криза викликається до життя свідомо таким управлінням, яке отримало назву кризового управління, призначення якого полягає саме в створенні кризи. У ряді випадків, пов'язаних з особливою зашкарублістю системи, кризове управління може виступити як необхідний інструмент її змін.

Другий аспект взаємозв'язку кризи і управління виявляється у феномені антикризового управління, який також має два підваріанти. Перший є антикризовим управлінням як профілактикою, недопущенням кризи, а другий варіант – це управління в процесі подолання кризи, що трапилася.

Нарешті третім варіантом співвідношення кризи і управління є криза управління, коли в кризовому стані знаходиться управлінська система, її принципи і підходи, методи і інструменти, кадри і стиль тощо. Таке управління потребує негайного оновлення, приведення у відповідність із запитами суспільства і держави.

У пострадянських державах в практиці державного управління є в наявності практично всі співвідношення кризи і управління: спостерігаються дуже важкі поєднання криз в суспільстві, з кризами управління, антикризового управління з кризовим управлінням.

Звідси витікають мета статті, яка полягає у пошуках методологічної обумовленості управління кризами, обґрунтуванні основних характеристик успішного управління.

Успішне антикризове управління характеризується відповідними принципами, підходами, практиками і технологіями

Серед принципів як найбільш загальних правил здійснення успішного антикризового управління виділяються:

  1. Системний і комплексний підходи, які припускають системну аргументированность засобів подолання кризи. При цьому кожна дія повинна розглядатися в системі дій, що впливає на систему держави.

  2. Принцип максимуму функціональності і мінімуму дисфункціональності нагадує принцип «Не нашкодь!» у медицині, припускає постійну оцінку дій з погляду співвідношення їх користі і шкоди.

  3. Принцип синергізму, який припускає пошук у точках біфуркації найбільш перспективних напрямів розвитку, здійснення таких дій, які ведуть до помноженого позитивного ефекту.

  4. Принцип об'єктивності, що припускає отримання і використання об'єктивної інформації, відділення її від оцінок, бажань і відчуттів.

  5. Принцип наукового супроводу кризи і антикризових дій, що припускає розвиток антикризового експертного співтовариства, організацію наукових досліджень, постійного моніторингу кризових процесів, привчання учених до систематичної роботи з кризою, осмислення результативності антикризових дій.

  6. Принцип громадського миру та громадській підтримки антикризових дій орієнтує на постійну взаємодію управлінців з громадянським суспільством, підвищення рівня розуміння ним суть кризи і антикризових дій, отримання позитивного відношення до антикризових змін, розвиток громадській активності при здійсненні змін.

  7. Принцип адекватності і технологічності засобів по подоланню кризи примушує шукати найбільш адекватні способи виходу з кризи і реалізації їх у вигляді реальних технологій на кожному етапі кризи.

  8. Принцип кореляції причин кризи, його змісту, зпасобів по його подоланню і наслідків від їх застосування припускає вибудовування ланцюжків «причина кризи - зміст кризи - антикризові заходи».

  9. Принцип зворотного зв'язку, що припускає корекцію поглядів і дій з подолання кризи після їх реалізації залежно від результатів.

  10. Принцип команди на чолі з ефективним керівником інтегрує в собі командну роботу на чолі з формально-инструментально-неформальным лідером на всіх етапах кризи.

Поведінка людей в кризових ситуаціях різних епох характеризувалася індивідуальними, груповими і національними антикризовими практиками, недоліки і достоїнства яких представлені у таблиці 1.

Таблиця 1.

Порівняльна характеристика достоїнств і недоліків антикризових практик

Суть антикризової практики

Її достоїнства

Її недоліки

1. Рятуйся, хто як може!»

Швидка евакуація із зони кризи

Нікуди бігти при світовій глобальній кризі

2.«Поддержим незахи-щені верстви населення, останні рятуються самі»

Посилення захищеності незахищених шарів

Зростання наванта-ження на середній клас, погіршення його стратифікації

3.«Спасаемся разом!»

Мобілізація суспіль-ства на боротьбу з кризою

Небезпека виникнення паніки

4.«Завалим кризу ресурсами, якщо їх немає, то візьмемо кредити і засиплемо яму кризи»

Можливість швидкої зупинки кризи

Перевитрата ресурсів, важко утриматися від подальшого сповзання до ями кризи

Продовження таблиці 1.

Суть антикризової практики

Її достоїнства

Її недоліки

5.«Мобилизуемо населення, затягнемо пояси, понизимо споживання»

Мобілізація суспіль-ства на боротьбу з кризою, переклад ре-сурсів із споживання на антикризові заходи.

Зниження споживчого попиту бідних і середніх шарів, гальмування товарно-грошових відносин.

6.«Централизуем систему управління, підсилимо контроль»

Підвищення керова-ності, включення централізовано-ієрар-хічних інструментів управління.

Відсутність контролю і корекції помилок верхніх ланок управління

7.«Висунем харизматичного лідера нації»

Об'єднання суспіль-ства навколо лідера з високим рівнем довіри до нього

Помилковий харизматизм, нездатність лідера до ефективного управління.

8.«Сузим сферу ринку, підсилимо контроль за цінами і розподілом ресурсів»

Заборона ринкової стихії державним контролем за цінами.

Заборона розвитку ринкової економіки

9.«Скорочимо апарат управління, ліквідуємо зайві його ланок»

Ліквідація зайвих ланок в апараті управління, підвищення його професіоналізму

Імітація скорочення, усунення з апарату опонентів-професіоналів.

10.«Повисимо податки, збори, мите»

Швидке отримання фінансових ресурсів

Зниження стимулів економічного зростання

11. «Відвернемо населення від кризи за допомогою розваг і інформаційної гри»

Відволікає населення від паніки, ажіотаж-ного попиту, міграції тощо

Стримує усвідомлення кризи і формування антикризової поведінки



Продовження таблиці 1.

Суть антикризової практики

Її достоїнства

Її недоліки

12.«Висунемо національну ідею, ідеологему, сформуємо мотиви»

Цільова консолідація суспільства, спонука людей до антикризових дій.

Труднощі формування і великі витрати на пропаганду національної ідеї, ідеологеми, формування мотивів

13.«Примем ефективні закони, сформуємо нормативно-правове забезпечення для боротьби з кризою»

Формування нормативно-правової основи для антикризових засобів.

Абсолютизація ролі законів в подоланні кризи, заборона розробки антикризових засобів.

14.«Введемо режим загальної економії, перш за все, за рахунок ресурсозберігаючих технологій»

Зниження витрат, формування додаткових ресурсів

Помилки політики економії, що приводять до заборони антикризових програм

15.«Обучим населення антикризовій поведінці»

Недопущення паніки, чітка орієнтація життєвих програм і поведінки населення

Неефективність самих програм і тренерів.

16.«Створімо концепцію, стратегію, програму і плани боротьби з кризою»

Наявність чіткої системи технологічних антикризових дій

Нереалістичність, не-технологічність, ресу-рсна незабезпеченість антикризових страте-гій, програм, планів

17.«Впроваджимо інноваційні технології»

Оновлення виробництва

Значні витрати ресурсів, яких немає.

18.«Посилимо роль держави як центру боротьби з кризою»

Узгодженість дій органів державної влади

Придушення держа-вою бізнесу, органі-зацій громадянського суспільства

Аналіз представлених у таблиці практик дозволяє зробити виводи про те, що не існує однозначно позитивних, простих і результативних антикризових практик. Вони повинні бути складними науково обґрунтованими і забезпеченими ресурсами багаторівневими соціальними технологіями, серед яких виділяються дві їх основні різновиди:

По-перше, це технології виходу з кризи або подолання з кризи. Вони застосовуються у тому випадку, коли система вже знаходиться в кризі. Завдання цих технологій полягає в тому, щоб забезпечити її виведення з кризи.

По-друге, технології профілактики кризових процесів в системі. Призначення їх полягає в тому, щоб виявляти кризові процеси і ліквідовувати їх.

Технологія виходу з кризи включає чотири блоки дій:

1. Діагноз кризи, яка передбачає визначення його типу, етапу і механізму.

2. Оцінку можливостей виходу з кризи в аспекті внутрішніх ресурсів, зовнішніх умов чинників і ресурсів, прихильників, супротивників і можливостей команди.

3. Формування передумов виходу з кризи, у складі яких виділяються: створення команди, вироблення концепції, програми і технології, створення організації і формування ресурсів.

4. Вихід з кризи, тобто реалізацію програми і технології, розширення соціальної бази реформ, моніторинг проблем і змін, що відбуваються, коректування програми і технологій.

Технологія профілактики кризових процесів складається з чотирьох етапів:

  1. Діагноз ситуації в системі, що припускає формулювання проблеми, формування концепції діагнозу, визначення методів діагностики, збір необхідних фактів, їх аналіз.

  2. Планування дій з нормалізації ситуації: пошук ідей в аспекті можливих рішень, розробку і оцінку альтернатив, планування дій з нормалізації ситуації.

  3. Впровадження плану дій, до складу якого входять: створення програми, формування і навчання команди, організація і контроль за впровадженням.

  4. Перевірка ефективності реалізації плану дій, тобто з'ясування відповідності планованих дій діям, що реалізовуються, оцінка ефективності реалізованих дій, внесення доповнень до робочої програми дій.

Реалізація антикризових технологій припускає декілька найважливіших умов:

По-перше, наявність у суспільстві громадянського миру і злагоди, його єдність, прагнення до консолідації, розвиток партнерства між різними соціальними і політичними силами. Як тільки починає наростати соціальна напруженість, так, як правило, знову посилюються деструктивні кризові процеси.

По-друге, наявність у суспільстві інтелектуально-етичного потенціалу, який припускає етичну стійкість еліти суспільства перед тяжкими випробуваннями, здатність подолати падіння духу, зрозуміти суть кризи і виробити способи його подолання.

По-третє, наявність і зміцнення в суспільстві культури, політичної волі і організованості в процесі вироблення цілей, програм і здійснення діяльності.

По-четверте, здатність еліти сформувати і допомогти людям усвідомити свої інтереси і можливості, закласти дисипативні структури, джерела оновлення і позитивні синергетичні процеси.

По-п'яте, одне з основних положень кризології свідчить: із кризи неможливо виплигнути, з неї потрібно зростати, бо криза найчастіше виступає як закономірний етап розвитку суспільства. Вона природно наступає і природно, без чудодійних сил долається. І це подолання вимагає необхідної зрілості суспільства. Криза виступає вчителем, який наставляє і мобілізує людей, примушує їх діяти конструктивно

Таким чином, ефективне державне управління в умовах кризи припускає творче конструювання управлінської діяльності в аспекті цілісного методологічного комплексу, що включає принципи, метод і апробовані на практиці антикризового управління технології.

Воротін В.Є.,

д.держ.упр., професор,

перший заступник директора

Національного інституту стратегічних досліджень,

керівник Центру нормопроектного забезпечення

діяльності Президента України

МОДИФІКАЦІЯ ЗАКОНОДАВЧИХ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТКОМ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

Питання управління соціально-економічним розвитком регіонів займає ключове місце у системі регіональної політики України. Кожному регіону властиві різні спрямованість і динаміка розвитку. Модернізація продукції, що випускається, залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій, впровадження прогресивних наукомістких технологій, технічне переозброєння та модернізація устаткування, виробництво конкурентоспроможної продукції, підвищення рівня зайнятості населення, якості його життя вимагають адекватного перетворення форм і методів управління регіональною економікою. Такі характеристики значною мірою варіюються по об'єктах управління навіть схожих за основними економічними показниками об’єктах (регіонах), що і вимагає вироблення певного консолідованого підходу щодо здійснення і впровадження регіональної політики у всіх регіонах.

У цьому напрямі традиційно проводять дослідження науковці Національного інституту стратегічних досліджень, акцентуючи увагу на пріоритетах формування сучасної регіональної політики в Україні, сутності та механізмах державного управління територіальним розвитком, стратегічних орієнтирах структурних змін на рівні регіональної економіки, проблемах формування державної регіональної соціально-економічної політики тощо. Практична діяльність щодо розроблення регіональних стратегій (зокрема, Стратегії економічного та соціального розвитку Луганської області на період до 2015 року) і теоретичні дослідження Національного інституту стратегічних досліджень дозволили виявити основні тенденції, що визначають напрями формування та раціоналізації системи управління територіальним розвитком в сучасних умовах глибоких ринкових перетворень. Насамперед необхідність розвитку систем управління обумовлена динамічною зміною складності об'єкта управління та його сутнісних характеристик.

Проте, структура органів управління, ступінь деталізації функцій і вибір оптимальних методів управління багато в чому залежать від конкретних соціально-економічних умов – концентрації виробництва, його спеціалізації, кількості суб'єктів економічної діяльності (основних, допоміжних, обслуговуючих), розгалуженості зв'язків, кількості високотехнологічних виробництв, наявності навчальних закладів та ін. Тому вироблення дієвих заходів регіональної політики є актуальним завданням науки і практики й вимагає нових підходів.

Метою даного дослідження є формування заходів, що сприятимуть модифікації механізмів державного управління соціально-економічним розвитком регіонів відповідно до нових умов суспільного життя. Досягнення мети базується на виконанні завдань: виявлення умов, що спричинили необхідність модифікації механізму управління регіонами та дослідження їх впливу на діяльність місцевих органів виконавчої влади.

Регіональну політику, на нашу думку, слід розуміти як комплекс заходів, спрямованих на розроблення та реалізацію ефективних механізмів управління економічним, соціальним, культурним та екологічним розвитком регіональних суспільно-географічних систем на основі узгодження державних та регіональних інтересів і раціонального використання специфічного потенціалу регіонів.

У цьому контексті регіональна політика тісно пов’язана з іншими сферами державної політики, що реалізується на різних рівнях територіальної організації влади у спосіб, що показано на рис. 1.

Одним із механізмів реалізації регіональної політики є її нормативно-правове забезпечення. Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття Закону України „Про стимулювання розвитку регіонів”, який визначає правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності регіонів. Згідно із Законом, організаційне забезпечення державного стимулювання розвитку регіонів здійснюється відповідно до основ державної регіональної політики, державних програм економічного і соціального розвитку України, законів про Державний бюджет України, загальнодержавних програм, інших законів та актів законодавства України, а також програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, місцевих бюджетів.

Рис. 1. Місце регіональної політики в системі державної соціально-економічної політики України

На виконання вказаного Закону Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову „Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року”, яка визначила ключові проблеми регіонального розвитку, пріоритети державної регіональної політики з точки зору загальнонаціональних потреб та інтересів.

Суб’єктами управління соціально-економічним розвитком регіонів та їх основними завданнями визначено наступні:

1. Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади. Визначення основних напрямів внутрішньої політики та створення нормативно-правового поля регіонального розвитку, спрямування процесів комплексного соціально-економічного розвитку регіонів, моделювання інструментів та механізмів регіонального розвитку.

2. Місцеві органи виконавчої влади. Задіяння інструментів та механізмів регіонального розвитку, визначених державою на місцевому рівні з метою розв’язання найбільш актуальних проблем економічного і соціального розвитку.

3. Органи місцевого самоврядування. Задіяння інструментів та механізмів регіонального розвитку на місцевому рівні, ґрунтуючись на місцевій ініціативі та з урахуванням інтересів територіальних громад.

Об’єктом управління виступає регіональна соціально-економічна система, яка має такі особливості:

- є динамічною системою, що складається з керуючої та керованої підсистем, має велику кількість комунікативних зв’язків, змінюється з часом та відчуває значний вплив різноманітних факторів зовнішнього середовища;

- характеризується окресленням меж цілісністю, відносною відокремленістю від зовнішнього середовища, неоднорідністю елементів та розбіжністю їх інтересів, багатофункціональністю тощо;

- у процесі функціонування та розвитку має багато суперечностей, зокрема між спеціалізацією та комплексністю;

- чутлива до найменших змін, які відбуваються у зовнішньому та внутрішньому середовищах.

Механізми, що характеризують регулюючий вплив держави на соціально-економічний розвиток регіонів, наведено на рис. 2.

Рис. 2. Механізми державного регулювання розвитку регіонів

Незважаючи на необхідність застосування правових інструментів управління соціально-економічним розвитком на регіональному рівні, кількість нормативно-правових актів, предметом регулювання яких виступає власне регіональний рівень державної політики, є незначною. Крім зазначених, це закони України „Про місцеве самоврядування в Україні”, „Про місцеві державні адміністрації”, а також „Концепція державної регіональної політики”, затверджена Указом Президента України (2001 р.), „Концепція державної регіональної політики” (затверджена на засіданні Кабінету Міністрів України 2 липня 2008 р., на стадії розгляду знаходиться проект Розпорядження Кабінету Міністрів України „Про затвердження плану заходів з реалізації Концепції державної регіональної політики”) тощо.

Питань регіонального розвитку торкаються також окремі норми Бюджетного та Земельного кодексів. Однак, не існує базового закону щодо регулювання розвитку регіонів. Таку прогалину нині намагається заповнити Проект закону України „Про засади державної регіональної політики”, який розробляється за дорученням Кабінету Міністрів України як реалізація Концепції державної регіональної політики (2008 р.). Такий закон має стати умовою для створення правової основи реалізації нової державної регіональної політики її суб’єктами.

Однією з вимог іншого системоутворюючого нормативно-правового документа – Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 р. – є прийняття на рівні областей стратегій регіонального розвитку, узгоджених з положеннями Державної стратегії. На основі затверджених регіональних стратегій між Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою АР Крим, обласними, Київською, Севастопольською міськими радами можуть укладатися Угоди щодо регіонального розвитку. Однак, станом на березень 2010 р. їх укладено лише чотири: з Донецькою, Львівською, Волинською та Вінницькою областями.

На перешкоді укладанню угод стоїть той факт, що процес стратегічного планування в деяких регіонах зіткнувся з низкою серйозних перешкод. З огляду на це, досі не всі регіони мають затверджені стратегії розвитку до 2015 року. Зокрема, пріоритети довгострокового розвитку АР Крим та м. Севастополя визначено відповідними державними програмами, а не власними розробленими стратегічними документами, що не дає можливості цим регіонам повноцінно враховувати власні потреби та наявний потенціал тощо.

Наявність конфліктів між обласними державними адміністраціями, обласними радами та групами впливу на рівні регіону, а також різні бачення пріоритетів розвитку регіону суттєво перешкодили своєчасності підготовки відповідних регіональних стратегій. Так, наприклад, низка регіонів (зокрема Херсонська, Житомирська, Луганська, Запорізька, Тернопільська області тощо) затвердили стратегії розвитку на період до 2015 р. лише у 2008 р., при тому, що Постанова Кабінету Міністрів від 21 липня 2006 р. № 1001 зобов’язала всі регіони подати проекти стратегій на затвердження обласних рад у тримісячний термін. Частково з причин наявності зазначених конфліктів досі не затверджено стратегії розвитку Дніпропетровської та Харківської областей.

Недоліками стратегічного планування розвитку регіонів і, як наслідок, причинами низької ефективності соціально-економічної політики на рівні регіону є наступні:

- надмірна формалізація процедур розроблення і затвердження стратегій. Так, наприклад, шаблонне використання розробниками стратегій відповідних Методичних рекомендацій Міністерства економіки України хоча й підвищує шанси регіону на позитивне вирішення у подальшому питання про укладання Угоди, але при цьому залишає поза увагою значну частину важливих проблем розвитку тієї чи іншої території;

- декларативний характер більшості стратегій розвитку регіонів. Попри те, що стратегія розвитку відповідного регіону до 2015 р. в більшості випадків рішеннями обласних державних адміністрацій визначається як обов’язковий до виконання документ, зміст цих стратегій часто далекий від власних потреб та можливостей розвитку цих регіонів;

Другим показовим чинником, який значною мірою впливає на формування механізму управління соціально-економічним розвитком територій, є зміни в організації системи управління на рівні регіонів.

Специфіку перетворення регіонального управління на сучасному етапі визначає показова тенденція до використання все більшої кількості різновидів організаційних нововведень на рівні основної ланки управління регіоном (сьогодні це місцеві державні адміністрації), запровадження нових структурних підрозділів, допоміжних структур, широкої розмаїтості сфер і способів їхнього впливу. Суб’єкт управління намагається якомога більше відповідати об’єкту. Це підтверджує думку, що в кожному регіоні вдосконалення систем управління має бути досить специфічним, враховувати конкретні умови функціонування та розвитку. Таким чином, у сфері управління регіоном повинна знайти відображення відповідна переорієнтація від типізації використовуваних форм і методів управління до їх необхідного різноманіття та дієвості.

Незважаючи на те, що в реальній практиці ще не повною мірою (у силу причин переважно суб'єктивного характеру) використовується самостійність суб'єктів регіонального управління, встановлена законодавчими актами, досвід діяльності місцевих органів влади підтверджує тенденцію збільшення функцій, що ними виконуються, за рахунок делегування на нижчі рівні значної кількості повноважень і управлінських функцій.

З урахуванням Конституційної реформи, саме на регіональний рівень лягає основне навантаження та відповідальність за здійснення економічної політики і, зокрема реалізації більшості з наведених вище функцій, зокрема, планування та прогнозування, управління технічним розвитком, управління сферою зайнятості, а також в галузі кредитно-фінансової і зовнішньоекономічної діяльності. На нашу думку, роль держави поступово зводитиметься до координування та взаємоузгодження інтересів усіх учасників процесу регіонального управління.

З огляду на це, першочерговими завданнями регіональної соціально-економічної політики є такі:

- пошук компромісу у питаннях економічної свободи регіонів;

- реалізація принципу розширення міжрегіональної економічної взаємодії;

- запровадження механізмів подолання асиметрії розвитку регіонів та підтримки депресивних територій;

- стимулювання інноваційно-інвестиційного розвитку на основі ефективного використання потенціалу регіонів;

- зміцнення матеріальної бази територіальних громад шляхом переходу до взаємовідносин державного бюджету безпосередньо з бюджетами органів місцевого самоврядування;

- активізація розвитку транскордонного співробітництва в економічній сфері.

Перерозподіл функцій управління між центральними та місцевими органами влади практично означає перехід частини управлінських зв'язків із зовнішніх у внутрішні. При цьому збільшення внутрішніх зв'язків у системі управління регіоном одночасно супроводжується підвищенням їхньої складності. Це об'єктивно обумовлено тим, що розширення самостійності обов'язково пов’язано з підвищенням відповідальності за якість прийнятих і реалізованих керуючих впливів.

Очевидно, що пасивний «супровід» ходу реалізації рішення, прийнятого на вищестоящому рівні, яке, до того ж, не завжди враховує конкретні умови, не сприяє прояву творчого ставлення до праці працівників регіонального апарату управління. Коли обрані керівники регіону та фахівці, виходячи з наявної ситуації самостійно розробляють, обґрунтовують, приймають і реалізують рішення щодо розвитку підприємства, вони і морально, і матеріально зацікавлені в забезпеченні максимальних кінцевих результатів, що значною мірою активізує їхню діяльність з пошуку найбільш ефективних варіантів управлінських рішень. Це формує спонукальний мотив як щодо розвитку міжфункціональних зв'язків у керуючій системі для забезпечення високої обґрунтованості прийнятих рішень, так і щодо поглиблення і деталізації суб’єктно-об’єктних відносин, що чітко орієнтують на досягнення поставленої мети.

Збільшення внутрішніх зв'язків між суб’єктами економічної діяльності регіонального рівня, зростання їхнього значення характеризують таку тенденцію розвитку систем управління, як підвищення їхньої цілісності, що, безсумнівно, має велике значення для вдосконалення загальних засад управління регіоном.

Також важливо відмітити необхідність зміни змісту керуючого впливу, доданню йому більшої економічної обумовленості. Виконання прийнятих управлінських рішень у перспективі має забезпечуватися насамперед під впливом економічних, а не адміністративних методів управління, шляхом формування та взаємопогоджуваної реалізації індивідуальних, територіальних і суспільних інтересів. Така тенденція обумовлена одночасним впливом зміни внутрішніх і зовнішніх умов функціонування та розвитку регіонів у наступний спосіб.

По-перше, збільшення питомої ваги недержавного сектору підвищує самостійність суб'єктів соціально-економічної діяльності, призводить до скорочення вертикальних зв'язків стосовно управління об'єктами економічного розвитку, розвитку різних форм самоврядування. При цьому спостерігається не тільки зменшення кількості керуючих впливів з боку апарату суб'єктів регіонального управління, але і перетворення їхнього якісного змісту – за рахунок переорієнтації на поєднання інтересів (як суб'єктів економічної діяльності, так і регіону в цілому) на основі застосування переважно економічних важелів і стимулів.

По-друге, розвиток інформаційних технологій, прискорення науково-технічного прогресу істотно підвищують вимоги до процесу управління, розроблення рішень, прийняття та реалізації оптимальних варіантів. Це стає обов'язковою умовою досягнення таких кінцевих результатів управління економікою, що можуть забезпечити стійке фінансове становище й ефективний розвиток регіону. На цій основі керуючий вплив сприймається як економічно обумовлена необхідність, оскільки його реалізація здійснюється з метою задоволення інтересів усіх учасників економічної діяльності.

Однак прийняті та реалізовані на регіональному рівні управлінські рішення на сьогодні ще далекі від відповідності таким вимогам. Серед недоліків у прийнятті управлінських рішень на регіональному рівні можна виділити такі:

- великий обсяг прийнятих рішень («перенасичення») призводить до невиконання значної їх частини;

- знову прийняті рішення не враховують попередні, дублюють одне одного;

- відбувається трансформація мети рішення в процесі його руху по ієрархічних рівнях;

- приймаються так звані «псевдорішення», що тільки імітують реальні керуючі впливи;

- недостатня технологізація процесів підготовки і прийняття рішень (передусім типових, тих, які регулярно повторюються);

- незбалансованість керуючого впливу на різні підсистеми об’єкту управління (невідповідність «обсягу уваги» значимості розвитку тієї або іншої економічної сфери);

- відсутність процедури узгодження рішень з їхніми виконавцями;

- тривалий термін процесу підготовки і прийняття рішень, їхнє «запізнювання»;

- нереальні «мобілізуючі» терміни, установлені для виконання рішень;

- низька питома вага інноваційних, стратегічних рішень, у рішеннях невелика кількість елементів «виконавчого задуму»;

- недостатнє інформаційне забезпечення процесу прийняття рішень;

- відсутність на початковому етапі розроблення рішення детальної діагностики вихідного стану об'єкта управління і моделювання бажаного стану;

- недостатня ефективність механізму оцінки виконання рішень.

Цей перелік, безумовно, може бути продовжений. Навіть відносно укрупнене виділення причин неякісних управлінських рішень на регіональному рівні дозволяє намітити та здійснити заходи для підвищення їхньої якості. Однак для значного підвищення ефективності управління важливо забезпечити комплексність здійснюваних заходів, названі причини неякісного управління доцільно деталізувати, здійснити обстеження кожного з етапів процесу прийняття та реалізації управлінських рішень і кожного з елементів систем управління.

Таким чином, в сучасних умовах глибоких ринкових перетворень управління територіальним розвитком стає ключовою ланкою механізму державного управління, що формується під впливом багатьох факторів, певна сукупність яких створює підвалини його теоретичних засад і посилення регіональних і місцевих впливів. Проте існують проблеми управління розвитком територій, зумовлені складним взаємопроникненням природних, просторових, економічних, політичних і соціальних суперечностей, що пов’язано зі значною неоднорідністю територій країни та великою поліструктурністю територіальної організації влади. При цьому спостерігаються протиріччя та конфлікти інтересів між зацікавленістю учасників місцевого розвитку і фактичною компетенцією органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, задоволенням територіальної громади в управлінських послугах і можливостями щодо забезпечення їх якості тощо.

Роль держави щодо забезпечення розвитку регіонів у сучасному світі не обмежується лише регуляторними функціями – стимулювання економічного зростання, раціонального використання трудового потенціалу, забезпечення прогресивних зрушень у галузевій і територіальній системах, підтримки експорту продукції та послуг. Головною метою державного управління регіональним розвитком стає забезпечення економічної й соціальної стабільності, захист вітчизняних виробників на світових ринках, гармонізація майнових відносин, зміцнення існуючого ладу, демократизація управління, транзит держави в європейські та євроатлантичні структури.

Бойко-Бойчук О.В.,

к.т.н.,

докторант кафедри регіонального розвитку,

місцевого самоврядування та управління містом

НАДУ при Президентові України

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ РОЗРОБКИ ЕФЕКТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ МІСТ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями. Україна – країна глибоких системних трансформацій. Разом з тим, Україну де-факто можна віднести високоурбанізованих країн [4, c.223] світу. Поєднання цих двох тверджень, визначальних для нашого подальшого розвитку, дозволяє стверджувати, що основні трансформаційні процеси в українському суспільстві проходитимуть в її містах. Майбутнє України розгортатиметься в її містах, тому тема ефективних відносин пари цілих «Держава-Місто» набуває вже сьогодні надактуальності.

Держава, за визначенням, є для міста зовнішнім середовищем. Вона ж одночасно є й єдиним інституційним будівничим для міста, створюючи «правила гри» для територіальних громад. Останнє актуалізує тему розробки ефективних механізмів державного регулювання розвитку міст України і виводить її до найважливіших тем подальшого розвитку країни.

Аналіз останніх досліджень та публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Розробкою механізмів державного управління розвитку міст та урбанізованих територій активно займаються представники української науки державне управління. А саме: В. Бабаєв, О.Берданова, В.Вакуленко, В.Куйбіда, В.Кравченко, В.Кравченко, О.Лебединська, Ю.Лебединський, В.Мамонова, Ю.Шаров й багато інших є авторами теоретико-методологічних засад механізмів державного управління розвитку міст та територій по багатьох напрямках.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття. Попри все багатоманіття публікацій та досліджень з проблематики механізмів державного управління поза увагою авторів поки що залишається тема взаємовпливів цих механізмів, проектних підходів, здатних забезпечити непротирічність їхнього впливу та взаємопоєднання і взаємодоповнення під час дії на об’єкт управління. А саме – все те, що відповідає принципу цілісності державного управління розвитку міста.

Формування мети та завдань статті. Метою статті є актуалізація питання цілісності державного регулювання розвитку міст та формування підходів до її забезпечення на етапі проектування механізмів розвитку міст. Відповідно завдання статті є: довести існуючу фрагментарність державного регулювання розвитку міст України й зафіксувати її наслідки; визначити основні теоретико-методологічні проблеми, які перешкоджають формуванню цілісної політики державного регулювання розвитку міст; запропонувати бачення щодо вирішення цих сформульованих проблем.

Викладення основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих результатів. Відносини «Держава-місто» в суб’єкт-об’єктній диспозиції умовно можна представити рис.1.

Рис.1 Умовна схема державного управління містом

На рис.1. номерами 1,2...n позначені механізми державного управління, наприклад, державні плани, програми, проекти розвитку міст; державні фонди підтримки розвитку міст; бюджети розвитку міст; податки і пільги; цільові державні гранти і конкурси; тематичні прогнози, передбачення; аналітичні дослідження; «зелені» і «білі» книги з питань розвитку міст; всілякі ради, комісії, робочі групи з питань...; системи підготовки місцевих кадрів; містобудівні норми тощо.

Зрозуміло, що відобразити все багатоманіття можливих механізмів державного управління (регулювання) складно з причини наростаючого багатоманіття предметів управління (регулювання) взаємовідносин різних соціальних груп, як всередині територіальних громад, так в їх стосунках із зовнішнім середовищем. Втім, навіть представленого на рис.1 переліку механізмів достатньо аби унаочнити складність координації та взаємозв’язків при дії цих існуючих механізмів. Навіть на теоретичному рівні наочні певні об’єктивні проблеми ефективного використання механізмів державного управління (регулювання). Сформулюємо деякі з них. Для спрощення викладу матеріалу будемо виходити з уявлення про те, що розробники механізмів державного управління є фахівцями високої кваліфікації і сумлінно вирішують поставлені перед собою завдання, а отже неякість у проектуванні механізмів, зумовлену людським (суб’єктивним) фактором у наших розвідках не враховуємо.

Разом з тим, зауважимо, що створення всього багатоманіття механізмів державного управління (регулювання) проходило і проходить зараз в умовах принципової зміни парадигми державного управління в Україні. Адже ми є свідками й безпосередніми учасниками системної трансформації України як від республіки у складі СРСР до України, як незалежної суверенної держави, яка будується на відмінних принципах державного будівництва.

Зміна парадигми державного управління в інтерпретації автора наведена на рис.2.

Горизонтально-вертикальна цілісність держави як сукупності територіальних громад

Цілі (ознаки) системи управління

Вертикально-горизонтальна

цілісність господарського

комплексу СРСР

Рис.2. Зміна парадигми державного управління в Україні

В умовах руйнації радянської школи державного управління і складного та повільного становлення власної української школи різні групи розробників (що представляють різні органи влади) на практиці розробляли й розробляють механізми державного управління (регулювання) розвитку різних сфер міста. Об’єктивно цим перехідним станом зумовлено:

  • Певне неусвідомлення об’єктивної зміни ролей, функцій і компетенцій суб’єктів управління, нової сучасної ролі міста (ролі, зумовленої статусом України як високоурбанізованої держави, яка розгортає у державному будівництві принцип децентралізації) у триаді відносин «держава»-«регіон»-«місто»;

  • Багатовекторність поглядів розробників як на сам соціотехноприродний феномен міста, так і на підходи до рішення проблем розвитку сучасних міст;

  • Відсутність уніфікованих підходів до проектування механізмів державного управління (регулювання) розвитку міст.

За таких умов цілком природною є певна конфліктність, протирічність, незбалансованість і фрагментарність, а, зрештою, неефективність державних механізмів управління (регулювання) розвитку міст. Наслідками цієї концептуальної двозначності є: масові практичні проблеми та конфлікти на рівні міст у сферах землекористування, міського будівництва, житлово-комунального господарства та у всіх інших сферах життєдіяльності та господарювання територіальних (міських) громад [2].

В результаті, місто стало, так би мовити, заручником тимчасового об’єктивного своєрідного світоглядного й управлінського «хаосу», що є притаманним періоду глибоких трансформацій будь-якої країни.

Подолання цієї ситуації в практичному плані ґрунтується на швидкому засвоєнні і поширенні в українському державному управлінні чітких уявлень про сутність соціотехноприродного феномену міста в сучасному урбанізованому світі, зміни характеру й природи (тобто, принципів) відносин пари цілих «Держава»-«Місто» (більш детально про це див [4]). У практичному плані це вимагає побудови широкої (тобто, такої, яка б давала б можливості її використання для рішення багатьох управлінських завдань) концептуальної моделі міста.

Разом з тим, побудова такої моделі міста є необхідною, але не достатньою умовою для подолання фрагментарності політики державного управління (регулювання) містом. Велика купа протиріч, навіть при єдиній моделі об’єкту управління, може закладатися різними підходами, що реалізують при створенні механізмів управління. Не дарма ще древні греки підмітили прямий зв’язок між способом і результатом дій. Автор є прихильником проектного підходу у формуванні механізмів державного управління, який технологічно передбачає наявність: уніфікованої широкої моделі механізмів державного управління, уніфікованих підходів до розробки технічних завдань на об’єкт проектування, уніфікованого алгоритму та процедур проектних дій.

На наш погляд, така концептуальна, проектна та технологічна єдність допоможе усунути більшість потенційних протиріч, що виникають під час практичного створення механізмів державного управління (регулювання) міст.

Побудова широкої узагальненої концептуальної моделі міста, яка б охоплювала більшість наявних локальних моделей, має починатися з переосмислення самої категорії «міста» з позиції сучасного наукового знання.

В контексті такого завдання цікавим є аналіз узагальненого визначення категорії «місто» в найбільш вагомому енциклопедичному виданні радянських часів – Великій радянській енциклопедії [5,с.321]: «місто – крупний населений пункт, мешканці якого зайняті головним чином у промисловості, торгівлі, сферах обслуговування, управлінні, науки, культури. Місто, зазвичай, є адміністративним і культурним центром району, що його оточує...». Як ми бачимо, головною ознакою міста в цьому визначенні є його виокремленість, (адже місто є «пункт») і концентрація населення, та зовнішні функції, які визначаються пріоритетними видами діяльності цього населення. Наочним є типовий індустріальний погляд на місто. У визначені не відображено ані феноменальність міста як цілісного історично сформованого середовища життєдіяльності та господарювання поколінь його мешканців, ані особливості спільності мешканців міста, що разом утворюють громаду міста - соціокультурний феномен якісно інший від спільності «радянський народ».

Зрозуміло, що наслідками цих закладених у визначенні радянської доби концептуальних поглядів стали:

  • однотиповість та висока уніфікація урбаністичного простору радянських міст;

  • домінування виробничих інтересів при формуванні містобудівної, екологічної й інших політик розвитку міста;

  • підлеглість системи управління містом центральним органам управління вищого рівня;

  • ігнорування де-юре і нівелювання де-факто соціокультурного феномену – громада міста;

  • пряма залежність розвитку міст України від народно-господарських планів СРСР.

Зміна парадигми державного будівництва і державного управління вимагає переосмислення концептуальних поглядів на українське місто і відповідного нового витлумачення категорії «місто». Автор ґрунтує свої наукові розвідки на просторовому підході до моделювання міста, на принципах: цілісності соціотехноприродного феномену міста, нерозривної єдності соціокультурного стану територіальної громади міста і стану функціональних просторів життєдіяльності та господарювання цієї громади; каркасоутворюючої ролі міста в умовах урбанізації для інших макро-, мега- й метацілих – регіону, держави, цивілізації (детальніше аналіз категорії «місто» наведено [1]).

Просторовий підхід до моделювання такої складної соціотехноприродної системи як місто дозволяє вивчати її у трьох контекстах, а саме: а) досліджувати розвиток виокремлених функціональних просторів міста (інституційних – влади й управління, економічного, соціокультурного тощо, а також просторів господарювання: містобудівного, житлово-господарського, туристичного, промислового тощо); б) вивчати місто як інтегровану сукупність функціональних (інституційних та господарських) і природних просторів життєдіяльності та господарювання територіальної громади; в) досліджувати місто як первинний елементарний складовий простір інших просторів – регіону, держави, цивілізації.

Поєднання принципу цілісності міста із просторовим поглядом на його функціонування та розвиток наповнює новим смислом завдання державного регулювання розвитку міст України [3,с.180] – як підвищення рівня цілісності функціональних й інтегральних просторів життєдіяльності та господарювання громади міста, а також підвищення рівня цілісності (вбудованості) просторів міста у простори іншого порядку (регіону, держави, цивілізації).

Принцип єдності, нерозривності й інтегрованості функціональних та природних просторів міста та територіальної громади міста вимагає усвідомлення прямої взаємозалежності, взаємозв’язності та взаємовпливів їх станів, підвищує відповідальність держави, яка для міста є не тільки зовнішнім середовищем, але й єдиним легітимним будівничим інституційної оболонки, за стан міст. Цей принцип також унаочнює автомодельність зміцнення громади міста при підвищенні рівня цілісності її функціональних просторів і, навпаки, унаочнює глибинний смисл тенденції зміни пріоритетів розвинутих країн світу у накопиченні суспільних капіталів, яку демонструє рис.3. (композиція «а»).

«а» «б»

Рис.3. Зміна пріоритетів у накопиченні суспільного капіталу в розвинутих демократичних країнах світу

Створює підґрунтя для подальших змін у суспільних пріоритетах на користь природного капіталу як первинного домінуючого та визначального для всіх інших типів капіталу (див. Рис.3 композиція «б»).

Принцип каркасності міста (в умовах урбанізації) для інших макроцілих суттєво змінює підходи до забезпечення стійкого (сталого) розвитку суспільства. Місто несе головну відповідальність за екологічні проблеми планети та руйнацію природного капіталу. Міський рівень – це найменший масштаб, в якому ці проблеми можуть знайти конструктивне інтегральне цілісне рішення.

Місто не має право експортувати свої проблеми і порушення рівноваги у зовнішнє середовище або у майбутнє. Виконання останнього робить автомодельним стійкий розвиток більших за масштабом систем – регіону, країни, цивілізації. Наведене по суті є новим поглядом на застосування закону техно-гуманітарного балансу (А.Назаретяна [6, с.96]), переносячи його дію на локальний (в умовах урбанізації – міський) рівень. Ці ідеї вже знайшли своє практичне відображення у сучасних міжнародних документах розвинутих країн світу з регулювання розвитку міст.

Зрозуміло, що наслідком таких змін є принципово нова роль держави у процесах розвитку міст. Відповідно має змінитися смислова складова механізмів державного регулювання розвитку міста, критерії оцінки їх ефективності.

Разом з тим, наявність єдності концептуальних поглядів на феномен міста, перегляд відносин пари цілих «Держава»-«Місто» у контексті наведених вище нових принципів, які відображають найсучасніші тенденції цивілізаційного розвитку, є обов’язковою, але не достатньою складовою цілісності механізмів державного регулювання розвитку міст. Як вище вже вказувалося, умовою їхньої інтегрованості має бути також певна уніфікація у підходах до їх проектування. Підґрунтям такої уніфікації має стати узагальнена, широка (з точки зору обсягу охоплення) модель механізмів державного регулювання.

У наших розвідках ми виходимо з того, що таку широку модель можливо побудувати, відштовхуючись від найбільш загальної закономірності будь-якого цілого, а саме – від єдності, пов’язаності та залежності: смислу, форми та змісту будь-якого цілого.

У нашому випадку смисл механізмів державного регулювання визначатиметься змінами у просторах міста, на які спрямовані ці механізми; форма механізмів визначатиметься відповідно до смислу формою документів, організацій та заходів (дій), через які реалізовуватиметься той чи інший механізм; зміст дії механізму, на нашу думку, буде визначатися функцією управління, яку забезпечує даний механізм, видом відповідного забезпечення та методом державного управління, який реалізовуватиметься. Узагальнену модель механізму державного регулювання представляє схема рис.4

Рис.4 Узагальнена модель механізму державного регулювання

Наведена на рис.4 структуризація складових механізму державного регулювання дозволяє у найбільш загальній формі описати всі відомі автору механізми регулювання розвитку міст.

Створення узагальненої широкої моделі механізмів державного регулювання є підґрунтям широкої типологізації цих механізмів і відповідно уніфікації процесу їх проектування, що включає й уніфікацію: процесу розробки технічного завдання на механізм державного регулювання, проектного алгоритму, баз даних видів забезпечення проектного процесу.

Висновки:

  1. Знаходження України у фазовому переході на принципово іншу від радянської модель державного управління об’єктивно зумовлює фрагментарність поля механізмів державного регулювання розвитку міст України, їх певну протирічність, непоєднуваність, концептуальну неузгодженість тощо.

  2. Наслідками такої фрагментарності є проблеми, які утворилися в українських містах вже за роки незалежності й які додалися до проблем міст, накопичених за радянську добу. Для України, яка де-факто є високоурбанізованою, ця тенденція стрімкого накопичення проблем в її містах є вкрай небезпечною.

  3. Проектування механізмів державного регулювання складає заключну частину проектного циклу формування практичної політики розвитку міст. Тому механізми несуть у собі концептуальні уявлення управлінців про соціотехноприродний феномен міста, їх підходи до теоретичної і практичної розробки механізмів регулювання.

  4. Подолання ситуації фрагментарності механізмів державного регулювання можливо через активну розбудову (формування) на базі найсучасніших уявлень про соціотехноприродний феномен міста та його роль у розвитку технократичної цивілізації, цілісного концептуального бачення місця, ролі та закономірностей розвитку українських міст і відповідної зміни підходів до регулювання розвитку міст з боку держави, а також через уніфікацію проектного процесу їх створення.

  5. Побудову нових концептуальних засад розвитку українських міст слід починати з перегляду самої категорії «місто», формулювання визначальних принципів моделювання розвитку міста.

  6. Застосування проектного підходу до моделювання феномену міста та розгортання принципів: цілісності міста; залежності станів його функціональних просторів та стану територіальної громади; каркасності міста для цілих іншого більш високого рівня організації (регіону, держави, цивілізації) дозволяє з найбільш широким охопленням моделювати процеси розвитку сучасного міста.

  7. Підґрунтям уніфікації при проектуванні механізмів державного регулювання слугуватиме узагальнена модель механізму державного регулювання, яка дозволяє розгорнути широку типологію механізмів державного регулювання, сформувати типове технічне завдання й уніфікувати алгоритм проектування механізму державного регулювання.

  8. Концептуальна, проектна та технологічна цілісність при створенні механізмів державного регулювання розвитку міст забезпечує поєднуваність, інтегрованість і непротирічність цих механізмів не зважаючи на те, що процес проектування здійснюється різними групами розробників у різні часові періоди. Останнє слугуватиме підґрунтям забезпечення цілісності всього поля механізмів державного регулювання із відповідним об’єктивним покращенням ситуації у містах України.

Перспективи подальших розвідок у даному напряму. Реалізація викладених підходів у практичні методики проектування потребує теоретичного обґрунтування технологічних принципів розробки механізмів державного регулювання розвитку міст України.

Література:

1.Бойко-Бойчук О. Категорія «місто»: сутність, визначення // Управління сучасним містом. – 2005. - № 3-4/7-12 (19-20). – С.47-60.

2.Бойко-Бойчук О. Місто як елементарне ціле техносфери: проектний та футурологічний потенціал нового погляду// Управління сучасним містом. – 2006. – №1-2/1-6 (21-22). – С.26-39.

3.Бойко-Бойчук О. Місто як об’єкт державного регулювання// Збірник наукових праць НАДУ. – 2007. – № 2. – С.169-182.

4.Бойко-Бойчук О.Розвиток міст як пріоритет внутрішньої політики держави // Управління сучасним містом. – 2006. - № 3-4/7-12 (23-24). – С.221-230.

5. Большая советская энциклопедия. Гл.ред. А.М. Прохоров. Третье издание. Т.7. – М.: Изд-во «Советская энциклопедия», 1972. – 606 с.

6.Назаретян А.П. Цивилизационные кризисы в контексте Универсальной истории: Синергетика, психология и футурология. – М.: ПЕР СЭ, 2001. – 239 с.

Грицяк І.А.,

д.держ.упр., професор,

завідувач кафедри європейської інтеграції

НАДУ при Президентові України

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

В основі сучасних тенденцій модернізації державного управління на регіональному рівні залишаються явища і процеси, базовані на принципах децентралізації, деконцентрації та субсидіарності. Ці принципи, починаючи з 80-х років минулого століття, стали провідними в європейській політиці на регіональному рівні і залишаються такими до цього часу. Передусім вони проявилися в рамках відомої концепції «багаторівневого врядування», яка отримала практичне застосування у багатьох європейських країнах, що спричинило у свою чергу радикальні зміни в публічному управлінні на регіональному рівні. Крім того, багаторівневе врядування є складником більш масштабного врядування – глобального, яке все більше розвивається й зміцнюється і теоретичних розробленнях, і в практичному застосуванні.

Важливо звернути увагу на те, що публічне управління на регіональному рівні притаманне всім тим країнам, де поєднується діяльність державних та недержавних органів влади. Таке поєднання дістало в західній науці назву «врядування» (англ. – «governance»). В Україні поки що така взаємодія є більше декларативною, ніж реальною, оскільки недержавні структури типу асоціацій, агенцій, фондів, фундацій і т.і. надто невиразно проявляються на регіональному рівні.

Процеси децентралізації, які продовжують тривати у багатьох європейських країнах, і зокрема в державах-членах ЄС останніх приєднань 2004 та 2007 років, супроводжуються введенням і реалізацією принципів досконалого управління (закріплених в acquis communautaire) під впливом європейської регіональної політики, яка останнім часом отримала назву політики згуртованості. Яке з двох термінологічних словосполучень у науково-практичному використанні є більш правильним   «регіональна політика» чи «політика згуртування» (оскільки вони використовуються паралельно) – сьогодні ще важко визначити. Тим не менше, збірка офіційних документів Європейського Союзу і коментарів до них, що складає нормативно-правову базу чинної політики на регіональному рівні, має назву «Політика згуртування 2007- 2013» [1]. Аналіз положень документів цієї збірки показує, що політика згуртування за своєю суттю означає якісно новий підхід Європейського Союзу до забезпечення рівномірного і стабільного соціально-економічного розвитку регіонів. Сучасна Європейська політика згуртування   це офіційна назва політики, яку ЄС проводить, працюючи над посиленням економічного і соціального згуртування, зменшенням нерівностей (диспропорцій) між регіонами, удосконаленням їхньої інфраструктури, підвищенням конкурентоспроможності, покращенням добробуту громадян, розвитком людських ресурсів і розвитком соціального капіталу.

Модернізація державного управління на регіональному рівні має здійснюватися через наближення національної системи державного управління до європейських принципів врядування. Це означає, що в організації управління на регіональному рівні мають відбуватися трансформаційні явища і процеси за якісними й кількісним показниками. Тому вони потребують грунтовного й системного дослідження, чого можна досягти завдяки з’ясуванню насамперед таких невирішених питань, як: «що саме необхідно оптимізувати за європейськими стандартами у сучасному державному управлінні на регіональному рівні?»; «які принципи європейської регіональної політики (політики згуртування) можуть бути прийнятними для застосування в Україні?»; «в який спосіб та за рахунок яких ресурсів може бути забезпечено запровадження цих принципів?».

Очевидно, що кожне з цих питань потребує окремого ґрунтовного дослідження. Проте в рамках цього виступу лише фрагментарно можна зупинитися на найбільш важливих окремих питаннях цих проблем. Крім того, з огляду на неодноразовість постановки і тривалість пошуку шляхів вирішення цих проблем, вже традиційними для України, як справедливо наголошують вітчизняні науковці [2, c.60] одночасно й паралельно постають питання: удосконалення адміністративно-територіального устрою; неврегульованості відносин «центр-регіони»; міжрегіональних відносин; відносин органів державної влади і місцевого самоврядування на регіональному рівні; формування та розвитку мережі інституцій управління регіональним розвитком.

Варто зазначити, що в останні роки у розв’язанні цих проблем був досягнутий певний прогрес, і передусім у частині теоретичних напрацювань. Проте, замість практичного втілення, вони набули більше декларативного характеру у найрізноманітніших формах, вироблених як різними політичним силами, так і державними структурами. Тому цілком очевидно, що на даному етапі необхідно повернутися до вирішення цих проблем.

Світовий досвід демонструє наявність найрізноманітніших систем управління на регіональному рівні, які відрізняються між собою насамперед специфікою поєднання функцій і компетенцій, законодавчо закріплених за регіональними органами управління й органами місцевого самоврядування. В Україні застосовується континентальна система державного (публічного) управління на регіональному рівні, характерною ознакою якої є активна роль держави у місцевих справах. Згідно з цією системою, на регіональному рівні діють територіальні підрозділи центральних органів виконавчої влади, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

Однак замість злагодженої й ефективної діяльності цих суб’єктів публічного врядування на регіональному рівні ми спостерігаємо: перманентну неузгодженість і дублювання повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, що у свою чергу, зумовлює невизначеність меж їхньої відповідальності; відсутність належного ресурсного забезпечення виконання делегованих повноважень; невизначеність принципів типологізації регіонів для цілей державного управління їхнім розвитком; відсутність механізмів запровадження у практику регіонального управління договірних відносин на всіх рівнях – від національного до місцевого [2, с.61].

Варто зазначити, що в абсолютній більшості європейських країн існують державні органи на регіональному рівні (який ще називають проміжним рівнем) і які є важливим елементом системи публічного управління цих держав. У більшості випадків вони створюються саме за рішенням центральних органів влади для виконання певних завдань. Проміжний рівень управління є навіть в маленьких європейських країнах, де немає реального місця для регіонів. Варто звернути увагу і на той факт, що в європейських країнах існує три типи управління на регіональному рівні: регіональне управління, регіональне державне управління, місцеве регіональне врядування (міжмуніципальні асоціації, асамблеї тощо).

Завдяки європеїзаційним процесам в Україні також відбувається диференціація управління на рівні регіонів з врахуванням багатоманітності організаційних зв’язків, що дало вітчизняним науковцям підстави поділити державне управління на регіональному рівні, державне регулювання регіонального розвитку та регіональне врядування [2, с.63].

Про «європейськість» сучасних тенденцій в модернізації державного управління на регіональному рівні свідчать окремі положення законопроекту «Про засади державної регіональної політики» в тій частині, де зазначено, що вона здійснюється на основі таких принципів:

  • конституційності та законності – відповідності Конституції та законам України, актам Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України;

  • координації – просторового узгодження секторальних політик, цілей, пріоритетів та дій центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування;

  • єдності – неодмінності забезпечення просторової, політичної, економічної, інформаційної, соціальної, гуманітарної цілісності України;

  • децентралізації – збалансованого розподілу владних повноважень з управління розвитком територій між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з передачею відповідних ресурсів;

  • деконцентрації – перерозподілу владних повноважень у межах системи органів виконавчої влади – від центральних до місцевих;

  • субсидіарності – прийняття рішень та надання публічних послуг на найближчому до громадянина рівні, відповідні повноваження можна передавати на вищий рівень управління лише з міркувань ефективності та економії;

  • партнерства – узгодження цілей, пріоритетів і дій органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з іншими суб’єктами регіонального розвитку, забезпечення тісного співробітництва, кооперації та солідарності між ними в процесі формування та реалізації державної регіональної політики;

  • відкритості – прозорості, прогнозованості, передбачуваності діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері формування та реалізації державної регіональної політики;

  • сталого розвитку – розвитку суспільства, що дає змогу задовольняти потреби нинішнього покоління з урахуванням інтересів майбутніх поколінь;

  • історичної спадкоємності – врахування та збереження позитивних надбань попереднього розвитку регіонів [3].

Конкретніший зміст принципів державної регіональної політики, який в багатьох позиціях співзвучний з положеннями вищезгаданої європейської політики згуртування, викладено у Державній стратегії регіонального розвитку і зводиться до наступного:

  • програмування. Політика регіонального розвитку здійснюється на основі взаємозв’язаних довгострокових стратегій, планові програм розвитку як на державному, так і на адміністративно-територіальному рівні. Цей принцип також передбачає щорічне планування необхідних витрат державного бюджету, що сприяє забезпеченню прозорості, стабільності та синхронізації в політиці розвитку регіонів;

  • концентрації. У зв’язку з обмеженістю державних фінансових ресурсів під час виконання завдань, визначених цією Стратегією, ресурси концентруються на певних територіях, встановлюється ієрархічність пріоритетів відповідно до сформульованих цілей, визначаються вимоги до економічної ефективності їх використання;

  • поляризованого розвитку. Передбачається формування «опорних регіонів» (полюсів, локомотивів зростання), в яких концентруються фінансові, адміністративно-управлінські, людські та інші ресурси, з подальшим посиленням інноваційної активності в інших регіонах. Цей принцип застосовували держави, що перебували на початкових стадіях соціально-економічного піднесення, коли інноваційна хвиля тільки починала формуватися та набувала масштабності за рахунок її концентрації в окремих «полюсах зростання»;

  • додатковості. Передбачено, що фінансову підтримку регіонального розвитку здійснюють за рахунок державного та місцевих бюджетів. За цим принципом фінансування з державного бюджету здійснюватимуть без зменшення фінансування з місцевих бюджетів;

  • збалансованого розвитку. Зумовлює диференційованість надання державної підтримки регіонам з урахуванням їхнього потенціалу, умов, критеріїв і строків, визначених законодавством [4].

Сучасні виклики і тенденції глобального врядування певною мірою впливають і на регіональний розвиток України, що у свою чергу зумовлює необхідність вироблення принципово нової державної регіональної політики.

Однією з сучасних тенденцій модернізації державного управління на регіональному рівні є, на думку науковців, формування нової парадигми – регіонального саморозвитку, який полягає у створенні умов для реалізації інтересів регіонів під відповідальність місцевої влади. Отже, має бути проведена децентралізація та деконцентрація публічної влади. Під нові повноваження має бути сформована відповідна ресурсна база, посилена політико-юридична відповідальність органів публічної влади. Це, зокрема, означає й зміну обсягів фінансування з різних джерел, оскільки не тільки бюджет має бути джерелом фінансування регіональних соціальних програм. Останнє, до речі, стимулюватиме місцеву владу до пошуку додаткових джерел фінансування та ефективнішого використання виділених коштів [5, с. 172].

Проте, всім відомо, яка ситуація слалася в системі місцевої влади. Тому, як цілком справедливо наголошують науковці, за відсутності власного, національного досвіду впровадження структурних реформ на рівні регіональної економіки у нагоді стає світовий досвід, зокрема, досвід інституційного забезпечення регіонального розвитку у країнах ЄС. В процесі вироблення основних засад національної державної регіональної політики (та структурної регіональної політики як її невід’ємної складової) для України особливої актуальності набуває питання пошуку коштів на потреби реалізації структурних перетворень. Одним з реальних джерел щодо цього є структурні фонди ЄС [6, с.365].

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що сучасним тенденціям модернізації державного управління на регіональному рівні властиві такі особливості:

  • нинішні виклики і тенденції глобального та європейського врядування цілком об’єктивно впливають і на регіональний розвиток України, що у свою чергу зумовлює необхідність їх врахування та вироблення в процесі модернізації державної регіональної політики на принципово нових засадах.

  • державне управління на регіональному рівні може бути ефективним завдяки створенню умов для збалансованого розвитку регіонів; інтеграції регіонів у єдиному політичному, правовому, економічному, інформаційному, культурному просторі; ефективному використанню потенціалу регіонів з урахуванням їхніх географічних, природних, історичних, економічних, екологічних, демографічних та інших особливостей, етнічних і культурних традицій; підвищення конкурентоспроможності регіонів тощо.

Література:

  1. Cohesion Policy 2007 – 13   Commentaries and official texts. Luxemburg: Office for Official Publications of the European Communities.   January 2007. – 160 p.

  2. Безверхнюк Т.М. Ресурсне забезпечення регіонального управління: теоретико-методологічні засади: [монографія] / Т.М.Безверхнюк – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2009. – 320 с.

  3. Проект закону «Про засади державної регіональної політики» // http://www.minregionbud.gov.ua

  4. Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 8 вересня 2005 року № 2850-IV // http://www.rada.gov.ua

  5. Реформа публічного управління в Україні: вклики, стратегії, майбутнє: Монографія / Нац.акад. держ.упр. при Президентові України; Відп. редактор І.А.Грицяк. – К.: «К.І.С.», 2009. – 240 с.

  6. Біла С.О Перспективи залучення інвестиційних ресурсів структурних фондів ЄС в Україну (регіональний вимір) / Коллектив авторов. Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. - Сборник научных трудов. Донецк: ДонНУ, 2010. – 1050 с.

Оболенський О.Ю.,

д.е.н., професор,

завідувач кафедри економіки,

директор Інституту регіонального розвитку

та місцевого самоврядування

Академії муніципального управління

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА ТЕОРІЯ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ:

ЛОГІКА ПОДОЛАННЯ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ КРИЗ

Теорії і концепції в науці мають свої аксіоми, постулати, засади, які або визначаються авторами безпосередньо, або маються на увазі.

Гіпотеза про інституціональні засади публічного управління спирається на три початкові теоретичні постулати, що виконують в даному випадку роль аксіом.

По-перше, вона розробляється в рамках інтеграції об’єктивістської та суб’єктивістської парадигм з урахуванням принципу додатковості, що розглядає суспільство як об’єктивну реальність, що існує зовні та незалежно від волі і бажання конкретних суб’єктів, що розвиваються за власними законами.

По-друге, використовується поняття інституціональна система, цілеформуючим чинником якої є відтворення та розвиток певного суспільства, складається з сукупностей фундаментальних (що є глибинними, історично стійкими формами суспільних зв'язків) і функціональних інститутів, які в сукупності забезпечують інтегрованість суспільства як єдиного цілого.

По-третє, визнається теза триєдності суспільства, при якому воно є системним, цілісним і що містить в собі основні підсистеми – економічну, політичну, культурну.

Інституціональна теорія публічного управління спрямована на управління суспільними відносинами і процесами в умовах поширення глобалізаційних світових процесів, розвитку суспільства та демократичної, правової, соціальної держави.

Інтегруючи наукові положення на засадах системного підходу із суміжних областей гуманітарного знання, інституціональна теорія публічного управління відособлюється від них і встановлює три найважливіші межі.

По-перше, інституціональна теорія публічного управління розглядає суспільство як цілісний феномен і об’єкт управління, що відрізняє її від політології, економіки, культурології, демографії і інших наук, що мають своїм об’єктом ту або іншу сферу суспільного життя.

По-друге, теорія публічного управління концентруватиме свою увагу на виявленні та дослідженні закономірностей функціонування та розвитку інститутів суспільства.

Наступна, третя, особливість інституціональної теорії публічного управління полягає у виробленні власних і запозиченні у окремих гуманітарних наук з відповідним розвитком понятійно-категоріального апарату та методології. Внаслідок теорія публічного управління отримує власну методологічну базу, засновану на системному підході.

Три відмічені особливості теорії публічного управління як автономної теорії, задають і визначають напрями формування нових концепцій і парадигм суспільного знання.

У наукових дослідженнях склалися і стійко зберігаються дві провідні парадигми, які явно або латентно реалізуються вченими в їх дослідженнях – об’єктивістська і суб’єктивістська.

У рамках об’єктивістського підходу суспільство розглядається як певним чином упорядкована та організована суспільна система, а предметом дослідження виступає вивчення цієї суспільної системи, її стану та змін в суспільстві та їх причин, її взаємопов’язаних компонентів, відносин між ними та зовнішнім середовищем, що історично сформувалися, або суспільних інститутів. З цієї точки зору суспільство розуміється як суспільна макроструктура. У певних межах ця структура, утворена комплексом постійно в історичному аспекті діючих інститутів, залишається незмінною, не дивлячись на те, що її зовнішні прояви постійно змінюються. Це – системний рівень розгляду суспільства на макрорівні.

Визначальним постає дослідження інституціональної структури суспільства Д. Нортом1, яким запропонована концепція інституціональних змін, що базується на мінімізації трансакційних витрат в ході економічної діяльності.

При іншому, альтернативному підході, суспільство розглядається, перш за все, як соціально-групова, суб’єктно-поведінкова структура, і само його існування є не що інше, як взаємодія між цими соціальними групами. Особливості цієї взаємодії, цілі учасників, їх інтереси, специфіка поведінки задають тип суспільства, а тому саме суб’єкти або актори суспільної дії є основним об’єктом вивчення. Інститути представляються як один з елементів соціально-груповій діяльності.

Тим самим соціально-групову інституціональну структуру через прояви функціонування груп і окремих акторів можна визначити як функціональну інституціональну структуру суспільства.

Інтеграційний підхід, що об’єднував би об’єктивістську та суб’єктивістську парадигми дослідження, базується на принципі додатковості, запропонований Нільсом Бором2. Істотним є висновок Бора про те, що „в понятті додатковості ми маємо справу з раціональним розвитком наших способів класифікувати та розуміти нові факти, які за своїм характером не знаходять собі місця в рамках причинного опису”.

Застосування принципу додатковості у дослідженні публічної сфери та управління нею дозволить вирішити такі визначальні проблеми.

Перше. Розгляд суспільства на засадах об’єктивістської парадигми визначить незмінні сталі основи суспільства на основі законів сталості суспільства певного типу, тобто певного виду інститутів суспільства - фундаментальних.

Друге. Застосування суб’єктивістської парадигми сприятиме інституціональному визначенню закономірностей функціонування соціальних груп і окремих акторів через сукупність функціональних інститутів, закономірностей та ефективності проведення змін цих інститутів у межах, визначених фундаментальними інститутами суспільства та результатами діяльності окремих соціальних груп суспільства.

Можна констатувати, що інституціональна теорія публічного управління має визначити сталі глибинні, тобто фундаментальні, інституціональні структури, становлення яких обумовлене матеріальними умовами виникнення та розвитку суспільств (держав), а також функціональні інституціональні структури акторів суспільства, їх відносини, взаємозв’язки та співвідношення тощо.

Для запропонованої теорії визначальною є поняття „інституціональної системи суспільства”, при розгляді якої можна виокремити дві тенденції.

Перша тенденція полягає в тому, що інститути розглядаються Э. Дюркгеймом3 як певні способи дій і думок, що існують в суспільстві зовні і незалежно від окремо взятого індивідуума.

У 20-30-і роки ХХ століття до вивчення інститутів підключилися економісти. У рамках інституціональної економіки інститути розглядалися як зразки і норми поведінки, а також звички мислення, що впливають на вибір стратегій економічної поведінки на додаток до мотивації раціонального економічного вибору.

Неоінституціоналісти економічної науки 1970 – 1990-х років – О.Уїльямсон4, Д.Норт і ін. – додають поняттю інституту ширший зміст, розглядаючи його як найважливіший чинник економічних взаємодій. Так, згідно відомому визначенню Д. Норта, інститути – це „правила ігри” в суспільстві, які організовують взаємини між людьми і структурують стимули обміну у всіх його сферах – політиці, економіці та культурі.

Аналогічний підхід характерний і для сучасних західних соціологів, які трактують інститут як „стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, регулюючих різні сфери людської діяльності”. При цьому соціологи підкреслюють значення інституту для організації системи ролей і статусів, що створюють соціальну систему.

Тому, якщо раніше інститути, залежно від підходу, представлялися як юридичні утворення, як безпосередньо спостережувані форми соціальної поведінки, соціальні ролі або як типи організацій, то тепер вони починають розглядатися як явища більш загальні і вищого порядку, а саме, як регулятори суспільних явищ.

Сучасні тенденції дослідження інститутів знаходять своє віддзеркалення у формулюванні гіпотези про інституціональний характер публічного управління. З одного боку, дана теоретична гіпотеза є результатом осмислення широкого економістів, юристів, істориків, політологів, соціологів і інших суспільствознавців, зайнятих вивченням інститутів, спирається на їх розробки. З іншого боку, вона трактує інститути як глибинні, історично стійкі форми, що забезпечують відтворення та розвиток суспільних зв’язків і відносин.

В інституціональній теорії публічного управління мова йде про сукупність фундаментальних і функціональних інститутів, що регулюють відтворення суспільств, основних сфер суспільного життя, суспільних відносин. Дані інститути проявляються, реалізуються як на формальному рівні – у вигляді конституції, законодавства, правового регулювання і тому подібне, так і в неформальній сфері – як норми поведінки, звичаї, традиції, історично стійкі системи цінностей суспільства і людини тощо. Це означає, що поняття інституту не редукується до його складових, а є цілісним.

Тим самим інституціональна система суспільства, цілеформуючим чинником якої є відтворення та розвиток певного суспільства, являє собою сукупність фундаментальних (що є глибинними, історично стійкими формами суспільних зв’язків) і функціональних інститутів (що являє собою регуляторну сутність і соціально-конструктивістський характер суспільних явищ) суспільства, які в сукупності забезпечують інтегрованість суспільства як єдиного цілого.

Особливого значення набуває категорія публічної сфери. Тематика публічної |прилюдної| сфери займає |позичає,посідає| одне з центральних місць у світовій державно-управлінській думці.|гадці| Проте|тим не менше| категорії „публічна|прилюдна| сфера”, „складові публічної сфери” в Україні не отримали належного визнання в науковій і, як наслідок, у нормативно-правовій та навчальній літературі.

Тим часом на Заході проблематика публічної сфери та управління нею постійно знаходиться у фокусі теоретичних дискусій, розглядається|розглядувалася| як органічна складова|частка| управлінської науки, без якої немислимо зрозуміти розвиток суспільства любого типу, цивілізаційні тенденції становлення громадянського суспільства, глобалізаційні спрямування ринкової економіки, цільові настанови публічної політики та відтворювальний характер цінностей суспільства культурної сфери. |громадянського| |товариства|

Складається свого роду багатоманітна інфраструктура публічної|прилюдної| сфери. Принаймні, вона має три головні складові:

по-перше, економічна: громадський|громадський| сектор економіки, виробництво суспільних|громадських| благ (public goods), система перерозподілу доходів для задоволення суспільних|громадських| потреб, охорона здоров'я, освіта|утворення|, система соціального захисту|нужди|;

по-друге, політична: державний устрій, система державного управління та місцевого самоврядування, партії та громадські об’єднання, суспільна мережа формування громадської думки, недержавні самодіяльні об'єднання і асоціації громадян|сіть|;

по-третє, культурна: інститути зберігання і відтворення духовних цінностей суспільства|товариства|.

Ці сфери взаимозалежні, вони утворюють певний тип суспільства, який, тим самим, залежить від специфіки кожної з цих сфер. Відповідно, виділяються типи суб’єктів, різні види організацій, що діють в цих сферах, різні інститути, що їх регулюють.

Публічна|прилюдна| сфера покликана виконувати найважливіші функції, що забезпечують взаємодію влади, суспільства та економіки, а саме:

  • визначення суспільних інтересів і цілей;

  • легітимізацію публічної політики та її трансформацію в державну;

  • забезпечення досягнення суспільних інтересів і цілей;

  • контроль, у тому числі й публічний, за станом справ у суспільству, економіці, соціальній сфері;

  • просвіта громадян у публічній сфері.

Об’єм|обсяг| і значущість публічної|прилюдної| сфери в різних концепціях і в різних суспільних|громадських| системах трактуються по-різному.

З точки зору ролі індивідуума публічна|прилюдна| сфера – це спосіб забезпечення безпосередньої участі у житті суспільства:

в економічній сфері – забезпечення власної життєдіяльності та участь у виробництві засобів життєдіяльності для суб’єктів суспільства;

у політичній сфері – участь у політичному процесі управління справами| суспільства, громади, держави|, у пошуку таких рішень|розв'язань,вирішень,розв'язувань| суспільних|громадських| проблем, які дають оптимальні варіанти поєднання приватних| інтересів з інтересами суспільства як цілого;

у культурній сфері – наслідування, зберігання та відтворення духовних цінностей суспільства.

Карл Поланьі5 і в більш розгорненій формі Дуглас Норт довели, що сукупність інститутів кожного конкретного суспільства має своєрідну загальну основу, схему, якусь початкову, первинну модель, форму, що породжує подальше його відтворення.

Такою першоосновою вони вважали сукупність „фундаментальних інститутів суспільства”.

Відповідно, під сукупністю „фундаментальних інститутів суспільства” вони розуміли початкову модель фундаментальних суспільних інститутів, що склалася ще на зорі виникнення перших держав, – стійких людських співтовариствах, здатних відтворювати свою історію. Всі подальші інституційні структури відтворюють і розвивають, збагачують цю первинну модель, сутність якої, проте, зберігається. Розвинені, доступні для аналізу форми фундаментальних інститутів можна знайти вже в якнайдавніших відомих історії державах.

Аналіз літератури, присвяченій історії багатьох країн і неоінституціоналізму перш за все Д. Норта, К. Поланьі, А. Сміта та ін., дозволяє припустити, що численні підсистеми фундаментальних інститутів, що регулюють життя стародавніх і сучасних держав, можна звести до двох типів інституціональних систем.

Перша з них – східна, оскільки характерна для більшості держав східної частини світу. Друга – західна, оскільки її мають країни, традиційно звані західним світом. Представляється, що таке визначення дозволяє, з одного боку, спертися на відомі в науковому середовищі дуальні опозиції „схід” – „захід”, використовувані при характеристиці своєрідності суспільних структур (рис.1)

Рис.1. Два типи інституціональних систем

Для східної6 інституціональної системи характерні наступні фундаментальні інститути:

  • у економічній сфері – інститути редистрибутивної7 економіки;

  • у політичній сфері – інститути унітарного (унітарно-централізованого) політичного устрою;

  • у культурній сфері – домінування ідеї колективних, надособистісних цінностей, тобто коммунітарності культури.

Західна інституціональна система8 утворена наступними фундаментальними інститутами:

  • у економічній сфері – це інститути ринкової економіки;

  • у політичній сфері – федеральні засади державного устрою, тобто федеральний (федеративно-субсидіарний) політичний устрій;

  • у культурній сфері – домінуюча ідея індивідуальних, особистих цінностей, або субсидіарна культура, що означає примат особи, її прав і свобод по відношенню до цінностей співтовариств більш високого рівня, які, відповідно, мають субсидіарний, підрядний по відношенню до особи, характер.

Східна та західна інституціональні системи задають різні способи суспільного буття, характеризують якісно різну соціальну ідентичність різного типу суспільств.

У кожному конкретному суспільстві фундаментальні інститути домінують над інститутами іншої інституціональної системи. Останні отримали назву комплементарні інститути, що носять допоміжний, додатковий характер, забезпечуючи стійкість інституціональної системи. Фундаментальні інститути визначають характер інституціональної системи суспільства, задають рамки і обмеження для дії додаткових, допоміжних інститутів.

Комплементарні інститути також забезпечують необхідну цілісність економічних, політичних і культурних структур в суспільстві, підтримують безперервність їх функціонування.

Економіка в даному випадку розуміється як одна з головних підсистем суспільства та може бути розглянута як система інститутів.

З погляду інституціонального підходу можна виділити два альтернативних типи господарських систем, що характеризуються домінуванням якісно різних економічних інститутів.

Відомий історик-економіст Карл Поланьі указує на наступні основні форми інтеграції в людському господарстві – редистрибуція або перерозподіл (redistribution), обмін (exchange) і взаємність (reciprocity).

Неринкові економічні системи, звані "централізованою керованою економікою", "редистрибутивною економікою" або "перерозподільчою економікою", характеризують один і той же тип господарських систем. Їх корінна відмінність від ринкових економік полягає в тому, що визначальним інститутом, в рамках якого здійснюється господарська діяльність, є не приватна, а загальна (суспільна, публічна, суспільно-службова) власність в різних її формах.

Розгляд фундаментальних інститутів ринкової та централізованої інституціональних систем за такими функціями інститутів, а саме: організація відносин власності, способи відтворення благ, взаємодія господарюючих суб’єктів, залучення до праці, розподіл результатів господарської діяльності, дозволяє співвіднести фундаментальні інститути цих систем (табл. 1).

Таблиця 1.

Фундаментальні інститути економічної підсистеми ринкової та централізованої інституціональних систем

ЕКОНОМІЧНА ПІДСИСТЕМА

РИНКОВА ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА

ФУНКЦІЇ ІНСТИТУТІВ

ЦЕНТРАЛІЗОВАНА ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА

Приватна власність

Організація відносин власності

Суспіль власність

Обмін (купівля – продаж)

Способи відтворення благ

Редистрибуція (акумуляція – узгодження – розподіл)

Конкуренція

Взаємодія господарюючих суб’єктів

Координація

Праця по найму

Залучення до праці

Службова праця

Прибуток виробника (власника виробника) товару чи послуги

Розподіл результатів господарської діяльності

Пропорційний розподіл прибутку Центром

Політична система розглядається як підсистема суспільства, яка включає державний устрій, форми правління і загальні механізми ухвалення і виконання рішень в суспільстві. Функція політичної підсистеми, як випливає з визначення Т. Парсонса9, полягає в мобілізації соціальних сил і ресурсів для досягнення головних цілей, що стоять перед суспільством. Відповідно до цього інститути політичної підсистеми, визначуваної як "сфера колективного ціледосягнення”, організовують правила і визначають форми взаємодії індивідів, груп, територіальних спільнот і держави як стійкого цілого для вирішення загальних завдань.

Основними соціальними функціями фундаментальних політичних інститутів є забезпечення суспільних потреб в організації діяльності різних соціальних і територіальних груп як єдиного цілого, забезпечення раціонального узгодження їх соціальних інтересів. Фундаментальні політичні інститути визначають:

  • територіальну організацію держави;

  • устрій системи органів державної влади та місцевого самоврядування;

  • забезпечення певного порядку заняття основних управлінських позицій;

  • принципи формування і реалізації загальнодержавних рішень;

  • організацію зворотних зв'язків в політичній системі.

Порівняння цих двох систем фундаментальних інститутів представлено в таблиці 2.

Таблиця 2.

Фундаментальні інститути політичної підсистеми федеральної та унітарної інституціональних систем

ПОЛІТИЧНА ПІДСИСТЕМА

ІНСТИТУТИ ФЕДЕРАТИВНОГО ПОЛІТИЧНОГО УСТРОЮ

ФУНКЦІЇ ІНСТИТУТІВ

ІНСТИТУТИ УНІТАРНОГО ПОЛІТИЧНОГО УСТРОЮ

Федерація

Територіальна організація

Адміністративний поділ

Вибори

Порядок заміщення управлінських позицій

Призначення

Багатопартійність і демократична більшість

Формування та реалізація рішень

Загальні збори та одноголосність

Самоврядування та субсидіарність

Устрій системи управління

Ієрархічна вертикаль на чолі з Центром

Судові позови

Механізм зворотного зв’язку

Звернення по інстанціях

Виражаючи корінні соціальні інтереси у формі цінностей, ідеалів, нормативних вимог і програм поведінки, культура забезпечує об'єднання соціальної спільності, стимулює солідарність.

За визначенням Т. Парсонса, функцією культури є:

по-перше, підтримка основних інституціоналізованних в товаристві цінностей і

по-друге, оформлення і підтримка належних мотиваційних зобов'язань індивідів перед суспільством.

Фундаментальні культурні інститути є стійкими суспільними цінностями, які визначають правила і характер взаємодії людей, що склалися на формальному і неформальному рівнях. Фундаментальний культурний інститут відображає і постійно відтворює усвідомлення членами суспільства його внутрішньої природи і визначає поведінку людей, зокрема в економічній і політичній сферах.

Інституціональна сутність коммунітарної та субсидіарної культур в державах, що відносяться різних типів, розрізняється.

З безлічі функцій культури як інтеграційної підсистеми суспільства як найважливіші вибрані три. Такими функціями, є:

по-перше, детерминанты соціальної дії, тобто стійкі правила, що визначають характер взаємодії між членами суспільства;

по-друге, нормативні уявлення про соціальну структуру, історично закріплені в суспільній свідомості як природні, справедливі, очікувані;

по-третє, принципи устрою суспільного життя, що визначають масову поведінку і що породжують, провокують певні ціннісні установки.

Набір функцій культурної підсистеми суспільства однаковий для суспільств з різними інституціональними системами. Але реалізуються ці функції за допомогою якісно різних інститутів.

Таблиця 3.

Фундаментальні інститути культурної підсистеми

КУЛЬТУРНА ПІДСИСТЕМА

ІНСТИТУТИ СУБСИДІАРНОЇ КУЛЬТУРИ

ФУНКЦІЇ ІНСТИТУТІВ

ІНСТИТУТИ КОМУНІТАРНОЇ КУЛЬТУРИ

Індивідуалізм

Детермінанта соціальної дії

Колективізм

Стратифікація

Нормативні уявлення про соціальну структуру

Егалітаризм

Свобода

Принципи устрою суспільного життя

Порядок

У всіх суспільних сферах інститути змінюються, є об'єктом конструювання, історично розвиваються, хоча і відтворюють, виражають в оновленому вигляді основоположні фундаментальні інститути.

Такі зміни, що породжуються як внутрішніми імпульсами, так і впливом міжнародного оточення, вимагають нових, адекватних умовам інститутів, в яких закріплюється поточний рівень легітимізації соціальних взаємодій. Тому інституціональна система, утворена різноманітними, постійно змінними інститутами, рухома і обумовлена історичним, тимчасовим, економічним, політичним і культурним контекстом.

У такому випадку процес інституціональних змін можна розуміти як процес вдосконалення інститутів. Це означає, що хоча фундаментальні інститути як сутнісні зв'язки між основними сферами людської діяльності в суспільстві зберігають свій зміст, їх втілення в конкретних формах змінної суспільної практики постійно розвивається.

Як головна внутрішня причина інституціональних змін виступає ускладнення реальності, в якій існують і розвиваються конкретні держави.

Таке ускладнення включає розвиток матеріально-технологічного середовища, зміна масштабів виробництва та його структури, залучення нових ресурсів до господарської діяльності, розвиток нових технологій, зростання екологічних і інших обмежень, таких, що диктують витонченіші способи вирішення проблем і так далі.

Нова реальність характеризується також розширенням соціальних потреб і культурних запитів населення, що проживає на території держави, як унаслідок особистого зростання, так і в ході процесів соціального порівняння, коли населення ознайомлюється з іншими, досконалішими культурними зразками і прагне їх досягти.

Порушення рівноважних тенденцій у відносинах між суспільною системою та її оточенням, супроводжуване зростанням напруженості і конфліктів, вимагає конструювання нових, відповідних умовам інститутів в масштабах всього суспільства, тобто нової інституціональної системи. Вона повинна бути достатньо розвиненою і складною, адекватною потребам економічного, політичного і культурного розвитку країни.

Якщо інституціональна система не в змозі виконати необхідні функції, то параметри розвитку цього суспільства погіршуються. Виразом цього служать скорочення обсягів виробництва національного валового продукту, зниження якості продуктів і послуг, падіння рівня життя населення, а також погіршення положення країни порівняно з іншими державами. У цих умовах в суспільстві посилюється потреба в інституціональних змінах.

Крім внутрішніх існують також зовнішні чинники інституціональних змін. Вони виявляються в тих випадках, коли яка-небудь держава потрапляє в сферу впливу розвиненішої країни та/або транснаціональної компанії. Змістом таких змін стає нав’язування слабкішій державі тих інституціональних моделей, які звичні і характерні для сильнішої держави. У основі цього лежить природне прагнення сильної сторони до уніфікації економічного, політичного та культурного простору, оскільки це дозволяє їй з більшою ефективністю реалізовувати власні інтереси в полі свого впливу.

З погляду інституціональної теорії публічного управління процес вироблення нових норм явно або латентно співвідноситься з природою інституціональної системи конкретного суспільства. Відповідні для неї норми приживаються, діють і розвиваються, а невідповідні мають, як правило, скороминущий і тимчасовий характер.

Таким чином, шлях інституціональних змін є процесом самоідентифікації суспільства з урахуванням позитивного та негативного досвіду минулого в нових умовах, що змінюються. Цей процес може відбуватися стохастично, всліпу, методом проб і помилок, але може спиратися на наукові, просунуті форми рефлексії суспільного розвитку. Інституціональна теорія публічного управління представляє одну з можливих засад для здійснення свідомого процесу інституційних змін.

Першим джерелом інституціональних змін є дії соціальних груп, обумовлені змінами їх потреб. Мова йде про свідому діяльність всіх соціальних груп з подолання виникаючих перешкод на шляху суспільного розвитку. Кожна з груп переслідує при цьому свої власні інтереси. Результати діяльності співвідносяться між собою в ході постійних взаємодій. Ті організаційні рішення та форми, в яких досягається розумний компроміс між інтересами даної соціальної групи і суспільством в цілому, набувають стійкого характеру та інституціалізуються. Іншими словами, інституціональні зміни породжуються складними, різноспрямованими міжгруповими взаємодіями в соціальній структурі суспільства, формуються "усередині" держави.

Іншим важливим джерелом змін є інституціональний обмін між державами. Даний процес по-різному протікає при взаємодії країн з різними інституціональними системами.

Інституціональні обміни між державами з альтернативними системами здатні компенсувати бракуючі чинники суспільного розвитку, підсилюючи тим самим соціально-економічні позиції країни. Відомими прикладами такого роду є імпорт країнами з „східними” інституціональними системами патентів, технологій і устаткування із західних держав і зустрічний потік робочої сили, наукових відкриттів і культурних цінностей з країн східних в країни західні.

Обмін інституціональними формами між країнами, що мають спільну інституціональну систему, припускає пряме запозичення таких форм у тих країн, в яких вони в кожен даний період часу представляються найбільш розвиненими і успішно апробованими. Однотипність інституціональних систем і спільність фундаментальних інститутів в цьому випадку забезпечує можливість "копіювання" цих форм, і зазвичай не вимагається тривалого процесу адаптації, а лише пристосування їх до конкретних - національних, політичних і інших особливостей держави.

Інакше реалізуються інституціональні обміни між державами, в основі яких лежать різні інституціональні системи. Заздалегідь ще раз відзначимо, що в даному випадку інституціональні обміни не припускають заміщення фундаментальних інститутів, наприклад, перехід від редистрибутивної економіки до ринкової, або впровадження унітарного політичного устрою замість федерального.

У ході таких обмінів, тим більше у разі вільного, свідомого, а не вимушеного процесу, запозичуються окремі елементи, готові інститути, конкретні форми організації економічного або політичного життя, або культурні норми.

Визначені для впровадження форми з альтернативної інституціональної системи апробовуються в умовах конкретного суспільства. Це відбувається в процесі адаптації, в спробах вбудовування нового елементу в існуючу інституціональну систему. Як правило, відбувається своєрідна аккультурація запозичуваних інститутів, коли вони, вступаючи у взаємодію з даним інституційним середовищем, засвоюють її природу.

Критерієм успішності і завершеності інституціонального обміну виступає встановлення стійких зв'язків між запозиченими інститутами і власною інституціональною системою даного суспільства. На ділі це означає, як правило, істотну модифікацію впроваджуваного елементу, при якій може навіть зберегтися привнесена назва, але змінюється його сутність, що диктується об'єктивними вимогами підсистеми фундаментальних інститутів.

Слід також зазначити, що спрямованість інституціональних обмінів, тобто запозичення інститутів у держав з однотипною або альтернативною інституціональною системами, залежить від фази суспільного розвитку конкретної держави. Так, в період криз переважають запозичення інституційних форм у держав з іншим типом інституціональної системи. У період економічних криз західні держави активно звертаються до форм, розроблених в державах із „східною” системою. Мова йде про механізмі планування, розвитку суспільних робіт, державній політиці по забезпеченню повної зайнятості і ін. Відомою ілюстрацією цього положення є дії президента США Рузвельта в 1930-і роки.

Коли ж суспільство переходить до фази стабілізації, воно частіше звертається до інститутів, які характеризуються тією ж інституціональною системою.

Отже, процес інституціональних змін означає ревізію і оновлення існуючої інституціональної системи, коли активізується діяльність по приведенню її у відповідність до нових умов. Зміст процесу інституціональних змін, здійснюваних державами при переході до нового стану суспільства, складає створення власних модернізованих інституціональних форм і впровадження модифікованих інституціональних форм із альтернативної системи.

В інституціональній теорії публічного управління критерієм успішності інституціональних запозичень є таке вбудовування альтернативних форм в економічну, політичну та культурну підсистеми, які не протирічать природі інституціональній системі суспільства. Це означає, що при впровадженні нових форм необхідне "збереження основ", пріоритету інституціональних структур, що задають напрями еволюції країни.

Досвід західних країн, які впроваджували інституційні форми, відповідні централізованим економікам, унітарним політичним системам і коммунітарним культурним інститутам, демонструє розуміння цього підходу. Ніколи, наскільки нам відомо, в цих країнах не ставилося завдання зміни природи західного суспільства. Навіть монументальний аналіз капіталістичного суспільства, виконаний свого часу К. Марксом, що показав пороки і причини криз ринкової економіки і що закликав до соціальної революції, не переконав народи цих країн в необхідності зміни природи фундаментальних суспільних інститутів. Більш того, властиві західному суспільству інститути там вважаються найбільш розвиненими і доцільними для розповсюдження у всіх країнах миру. Глибше зрозумівши особливості свого суспільного устрою, народи і уряди західних держав сконцентрували свої зусилля на пошуку компенсаторних механізмів, покликаних зменшити руйнівні наслідки об'єктивно властивих їм негативних тенденцій, і вельми в цьому досягли успіху. Більш того, на відміну від XIX століття, властиві західному суспільству інститути вважаються у ряді сучасних доктрин найбільш розвиненими, а тому доцільними для розповсюдження у всіх країнах миру.

Що стосується країн із „східною” інституціональною ситемою, то тут ситуація не така однозначна. З одного боку, відомі приклади достатньо коректного вбудовування запозичуваних західних інституціональних форм, коли дбайливо зберігається властива суспільству природа системи і домінуюче положення її фундаментальних інститутів. Одним з таких прикладів є сучасний Китай. Як відзначають фахівці, його реформи є надзвичайно продуктивними.

Іншим позитивним прикладом є такі країни Південно-східної Азії, як Японія, Тайвань, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Таїланд. "Після тривалих і незавершених спроб здійснити ліберальну модель перетворень в своїй країні, Японія, а потім і Таїланд, зробили справжній стрибок, звернувшись до застосування західних технологій і власної інноваційної діяльності при збереженні тих соціокультурних основ, які завжди розглядалися як перешкоди на шляху переходу цих країн до сучасного стану".

Таким чином, можна говорити про те, що на практиці доведена можливість і корисність такого синтезу східних і західних інституційних моделей, коли окремі елементи чужого історичного досвіду західних країн успішно вбудовуються в інституційне середовище держав з східною інституціональною системою.

У той же час відомі приклади десятків держав, що розвиваються, які слухняно слідували впродовж не одного десятиліття рекомендаціям МВФ і МБРР і опинилися в глибокій і затяжній структурній кризі, були маргіналізовані, тобто залишилися на узбіччі світового господарства. В даному випадку мова йде про агресивному нав'язуванні західних інститутів і інституційних форм країнам, що характеризуються „східною” інституціональною системою, без урахування її природи. Наслідком цього є погіршення параметрів розвитку.

Різне поєднання в інституціональній системі суспільства форм і процедур, відповідних фундаментальним і комплементарним інститутам, визначається безліччю чинників різного ступеня важливості – умовами зовнішнього оточення, геополітичній ситуації, фазою історичного розвитку, характером траєкторії розвитку - висхідною, стабільною або спадаючою - в той або інший період часу.

На нинішньому етапі роботи можна висловити лише попередні міркування щодо вірогідної частки комплементарних інститутів. Виходячи з загальних положень, можна орієнтовно припустити, що критичним рівнем для впровадження альтернативних інституціональних форм є рівень в 30-40%. При перевищенні цього значення зростає загроза втрати домінуючого положення фундаментальних інститутів. Якщо ж частка альтернативних інституційних форм стає дуже мала, то їх компенсуюча роль в подоланні стихії дії фундаментальних інститутів не проявляється в належній мірі, і це також веде до кризових станів суспільства. Підтвердження цього припущення необхідними статистичними і емпіричними даними складає основне завдання, яке автор ставить перед собою на майбутні роки.

Інституціональна теорія публічного управління дозволяє окреслити лише методологічні рамки, обмежуючий характер і глибину інституціональних змін, доцільних для тієї або іншої країни. Подальша робота пов'язана з тим, щоб сформувати кількісні індикатори, що дозволяють визначити пропорцію інституціональних форм, відповідних фундаментальним і комплементарним інститутам, при якій можна чекати успішного і поступального економічного, політичного і культурного розвитку.

Іванова Т.В.,

к.е.н., професор,

проректор з науково-педагогічної роботи

Академії муніципального управління

ПІДГОТОВКА УПРАВЛІНСЬКИХ КАДРІВ

ДЛЯ РЕГІОНАЛЬНОГО ТА МУНІЦИПАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Інтеграція України у світовий простір, постійно зростаюча глобалізація та конкуренція на ринку праці висувають нові вимоги до забезпечення якості вищої освіти взагалі, і зокрема, до вузів, які готують кадри для управлінської сфери. Особливо актуальним це питання є в контексті напрацювання антикризових механізмів розвитку держави.

Академія муніципального управління – вищий державний навчальний заклад ІV рівня акредитації пропонує своє бачення і аргументацію підходів до основних питань реформування вищої освіти.

По-перше, підготовка управлінських кадрів муніципальної сфери потребує концептуальної спрямованості самого навчання. З цією метою необхідно розробити і затвердити на державному рівні Модель підготовки управлінських кадрів, в т.ч. і муніципального рівня (адже проблема рівня освіти посадових осіб місцевого самоврядування стоїть набагато гостріше, ніж для державних службовців [2]), передбачивши реальні фінансові і матеріальні ресурси для реалізації цієї Моделі.

Другим кроком повинно стати визначення базового (спеціалізованого) вузу для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців-управлінців (на наш погляд, таким закладом в Україні може стати Академія муніципального управління).

Для переходу до інноваційної моделі навчання фахівців-управлінців із застосуванням інноваційної технології при підготовці підручників, посібників, методичних розробок тощо, потрібно на державному рівні створити гнучку систему організації і підтримки інноваційних освітніх процесів, яка б здійснювала їх фінансову, інформаційну, консалтингову, маркетингову підтримку.

По-друге, маємо перейти на світові стандарти навчання фахівців-управлінців (тим більше, що Україна є учасником Болонського процесу)[1], при цьому роль держави у регулюванні державних стандартів має бути суттєво змінена. На наш погляд, навчальний заклад, як виробник освітньої послуги, має бути більш самостійним у виборі освітніх траєкторій.

Для підвищення якості навчання пропонуємо запровадити у всіх навчальних закладах ІV рівня акредитації внутрішній аудит із залученням міжнародних експертів до визначення якості навчальних програм і їх відповідності світовим стандартам.

Важливим питанням залишається питання “чи потрібен диплом державного зразка?” “Чи є він інструментом якості підготовки фахівців?” Створення національної рейтингової шкали вузів – вирішить питання значимості і ваги диплому навчального закладу, а вузи стануть конкурувати за якість освітньої послуги, а не за об‘єми набору. Потрібно, щоб на ринку освітніх послуг держава звертала увагу не лише на національні вузи (хоча це правильно), але й визначала, які вузи роблять позитивні кроки в сфері надання якісних освітніх послуг і підтримувала їх.

По-третє, роботодавці мають включатись в освітній процес більш активно, впливати на проходження практики і зміст програм навчання. Їм має бути вигідно працювати з вузами, щоб потім не витрачати кошти на перенавчання своїх фахівців. А вузам, при формуванні навчальних планів, потрібно виділяти більше годин на проходження практичного навчання. В європейських вузах на практику відводиться 2/3 навантаження, причому починаючи з І-го курсу.

На наш погляд, важливо також запровадити перехід до елементів заочного навчання для студентів денних відділень: збільшення в навчальних програмах частки самостійних занять студентів. Це принципово важливе, адже оцінкою знань випускника має бути рівень знань, а не кількість годин, яка відводиться на вивчення предмету.

Наступне. Необхідно ввести систему академічних ступенів, сумісних з Болонською декларацією, а саме “бакалавр” – “магістр”. Освітньо-кваліфікаційний рівень “спеціаліст” не сумісний з Болонською моделлю, (хоча велика доля студентів у вузах України проходить підготовку саме за цим рівнем) та розробити систему національних кваліфікацій сумісну із загальною європейською системою кваліфікацій.

В рамках цього вважаємо за потрібне оптимізувати перелік спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня “магістр” з врахуванням національних і світових потреб ринку праці, також сформувати ідеологію стандартів нового покоління, яка дозволяє в рамках вузівської компоненти формувати різні підходи для підготовки бакалаврів і магістрів з врахуванням потреб регіонального ринку праці. Ввести в дію державні освітні стандарти вищої освіти третього покоління, сформовані на основі компонентного підходу і системи залікових одиниць.

І останнє, одним з пріоритетних напрямків визначити розвиток міжнародних відносин, продовжуючи практику проведення міжнародних, національних конференції, семінарів, “круглих столів” за участю усіх зацікавлених сторін з питань якості освіти.

Література:

  1. Наказ МОН N 612 від 13.07.2007 "Про затвердження Плану дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року"

  2. Борсук М.О. Проблемні питання проходження служби в органах місцевого самоврядування України та шляхи їх вирішення// Удосконалення механізмів державного управління та місцевого самоврядування: Матеріали наук.-практ.конф. за міжн.участю (10.04.09) / За заг.ред. В.К.Присяжнюка, В.Д.Бакуменка, Т.В,Іванової.–К.: Видав.-поліграф.центр АМУ, у 2-х част., Ч.1., 2009. – 272 с., с.23-29

Шаров Ю.П.,

д.держ.упр., професор,

завідувач кафедри менеджменту та управління проектами

ДРІДУ НАДУ при Президентові України

АНТИКРИЗОВЕ МУНІЦИПАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ:

ПРОЕКТНИЙ ПІДХІД ЯК ЗАСІБ ДОСЯГНЕННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО РЕЗУЛЬТАТУ

Традиційна обмеженість ресурсів муніципального управління сягає критичної межі у кризові періоди, особливо у часи такої системної глобальної кризи, яку країна зараз переживає. Управлінська теорія та практика життя підтверджують, що криза – не катастрофа, а тимчасові труднощі, що криза має й позитивну функцію оновлення системи [3]. Проте, для виживання у кризі та реалізації нових можливостей менеджери організації мають бути не тільки готові до змін, а й озброєні певним інструментарієм їх здійснення. Лише тоді організація отримає додаткові шанси самозбереження та перемоги в конкуренції за будь-які державні і приватні ресурси.

Очевидно, що під час кризи доцільно тимчасово відмовитися від амбітних цілей, зосередитись на короткострокових намірах, які дозволяють утримати ключові переваги й компетенції, обіцяють швидкий соціально-економічний ефект. В умовах муніципального управління йдеться, здебільшого, про вибір пріоритетів, що мають першочергове значення для територіальної громади й реалізація яких забезпечує збереження довіри населення до влади.

Обґрунтований вибір пріоритетів, процес якого навіть в кризових умовах може бути достатньо демократичним, є лише першою половиною справи. Іншою є дійовий механізм реалізації ключових рішень, що критично важливе задля ефективного управління взагалі, а під час кризи «управлінська диктатура» виконання рішень стає безумовною вимогою. Відомий консультант з бізнес-менеджменту І. Адізес коментує це таким чином: хороше управління – це демократія в прийнятті рішень і «диктатура» в їх реалізації, що він інтегрує дуже виразним терміном «демократура» [1].

Визнаним у світі інструментом системної реалізації змін та досягнення визначених цілей є проектний підхід, який відноситься до класу програмно-цільових методів управління. Переваги проектного підходу до розв’язання проблем полягають у створенні проектними засобами «системної оболонки» високоорганізованого виконання необхідних дій. Команда проекту на чолі з його керівником концентрує управлінську відповідальність за вироблення продукту проекту й досягнення запланованого результату в умовах ресурсних обмежень (час, обсяг фінансування, людські та інші ресурси) та вимог до якості продукту. Раціонально формалізована технологія планування проекту передбачає: визначення переліку необхідних робіт та їх системне впорядкування за змістом і спорідненістю у вигляді «дерева робіт»; формування системи центрів відповідальності та схеми їх взаємодії; побудову матриці відповідальності за виконання робіт, деталізованої до ролей (відповідальний виконавець, інформування, консультування, узгодження, затвердження й т.п. за необхідністю); розподіл фінансових ресурсів по роботам і центрам відповідальності; побудова лінійних або мережевих графіків виконання робіт у часі з визначенням критичного (найбільш тривалого) шляху з можливістю оптимізації за часовими і ресурсними критеріями. Отже, жорсткий проектний «скелет» виконання рішення забезпечує доцільне програмування діяльності, концентрацію відповідаль-ності, зусиль і ресурсів, чіткий розподіл обов’язків учасників проекту, що радикально підвищує вірогідність досягнення запланованих результатів у конструктивному форматі «демократури».

Природною передумовою застосування в публічному управлінні проектно-орієнтованих підходів, зокрема в умовах кризи, є контрактний менеджмент [2; 4]. Контракт представницького органу влади, який формує стратегічні цільові настанови й несе відповідальність перед громадянами за їх виконання, з внутрішнім (структурний підрозділ, що відповідає за професійне виконання робіт) або зовнішнім (приватна чи громадська структура) оферентом обумовлює весь цикл управління – від постановки цілей і завдань оференту до контролю за їх досягненням. Оцінювання діяльності здійснюється за кінцевим результатом надання послуги з урахуванням думки споживачів. При цьому запобігається втручання політиків у оперативну діяльність (визначення кількості виконавців, система оплати і заохочень, графік роботи тощо), з’являються додаткові можливості стимулювання професійної активності виконавців у межах контрактних ресурсів.

У кризових умовах, коли нерідко вимагається скорочення адміністративних видатків, поєднання методології контрактного менеджменту та проектного підходу дозволяє обґрунтовано визначити напрями економії обсягу трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Вироблення окремих послуг може бути передано на взаємовигідних умовах (на конкурсних засадах) зовнішнім виробникам, які відчувають нестачу в ринкових замовленнях. Для органу муніципального управління доцільним уявляється розгляд можливостей переходу до раціональних економічних структур матричного (проектного) типу, що робить складний процес скорочення працівників керованим.

Слід окремо зауважити, що системне поєднання контрактингу та проектного підходу логічно ув’язується з ідеєю програмно-цільового бюджетування, коли акценти робляться на тому, чого конкретно і скільки потрібно зробити для задоволення нагальних потреб громадян і скільки це буде коштувати платникам податків. У такій системі забезпечується конкуренція проектів (зокрема й на підставі контрактів) за ресурси, що стимулює до максимального скорочення планованих витрат на проект, а це має особливо важливе значення в кризові періоди.

Викладене в черговий раз ставить на порядок денний питання щодо доповнення програм підготовки державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування тематикою з управління проектами та антикризового управління, запровадження відповідних спеціалізацій.

Література:

  1. Адизес И. Управляя изменениями: как эффективно управлять изменениями в обществе, бизнесе и личной жизни. ПИТЕР, 2008. – 224с.

  2. Шаров Ю. П. Стратегічне планування в муніципальному менеджменті: концептуальні аспекти: Монографія. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 302 с.

  3. Шаров Ю.П. Управління змінами: Навч. посіб. – К.: Вид-во УАДУ, 1997.

4. Шрьодер П. Нове публічне адміністрування або як досягнути ефективного врядування /Петер Шрьодер/ Київ, Фонд ліберальної політики, 2008. – 57 с.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ В ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

(Секція 1)

Кампо В.М.,

суддя Конституційного Суду України,

заслужений юрист України

ЕКОНОМІЧНИЙ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ У МІСЦЕВОМУ РОЗВИТКУ: ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ

Протягом останніх років термін «світова фінансово-економічна криза» став одним з найуживаніших у всьому світі. Не стала виключенням і Україна, де криза охопила усі найважливіші сфери економічного життя. Кризові явища призвели до знецінення національної валюти, підвищення вартості товарів та послуг, скорочення робочих місць та обсягів виробництва тощо.

За цей час організаційним, економічним та іншим аспектам подолання кризових явищ в державі присвячено достатньо багато публікацій, висловлено чимало конструктивних ідей та пропозицій. Хочемо звернути увагу наукової громадськості на доктрину економічного конституціоналізму, яка може стати методологічним та технологічним інструментом подолання кризових явищ, зокрема, в питаннях місцевого розвитку.

Економічний конституціоналізм як інструмент подолання кризи пов'язаний з конституційною модернізацією, тобто тенденцією до оптимізації та раціоналізації системи конституційного управління справами держави, суспільства і територіальних громад тощо. Комплексних монографічних досліджень такої модернізації в Україні ще не має10, але при цьому необхідно зазначити, що Україна постала перед проблемою модернізації конституційної системи (конституційна модернізація11), особливо сьогодні, коли виникла зазначена криза. Конституційна модернізація робить особливо актуальною проблемою вивчення різноманітних аспектів українського конституціоналізму, одним з яких є економічний конституціоналізм.

На наш погляд, однією з найбільших проблем українського конституціоналізму12 є його об’єктивно необхідний зв’язок з матеріальною основою суспільства – економічною системою. Цей зв’язок в сучасній Україні майже не усвідомлений юристами, політиками та економістами, а тому потребує глибокого і всебічного вивчення13. Формування на основі цього зв’язку доктрини економічного конституціоналізму, очевидно, могло б стати відповіддю на суспільні запити і потреби щодо подолання економічної кризи, встановлення оптимальних відносин між перехідною ринковою економікою та конституційним механізмом публічної влади.

В формуванні доктрини економічного конституціоналізму беруть участь різні органи влади. Важлива роль у цьому процесі належить єдиному органу конституційної юрисдикції – Конституційному Суду України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Формуючи доктрину економічного конституціоналізму, він об’єктивно впроваджує інноваційні механізми подолання кризових явищ, зокрема, в питаннях місцевого розвитку.

Серед знакових рішень Конституційного Суду України, що сприяють формуванню доктрини економічного конституціоналізму та можуть виступати інструментом подолання кризових явищ, зокрема, на місцевому рівні, можна згадати рішення Суду, що стосуються загальноекономічних питань: від 27 листопада 2008 року № 26-рп/200814, від 23 червня 2009 року № 15-рп/200915, тощо, а також рішення Суду, які мають відношення до економічних аспектів місцевого розвитку або місцевого самоврядування: від 20 червня 2007 року № 5-рп/200716, від 16 лютого 2010 року № 5-рп/201017, тощо.

За роки свого існування Конституційний Суд України ухвалив значну кількість рішень, присвячених місцевому самоврядуванню18, починаючи від Рішення у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей 3 та 5 Закону України "Про статус народних депутатів місцевих Рад народних депутатів" (справа щодо статусу депутатів рад)19 і закінчуючи Рішенням у справі за конституційним зверненням Акціонерного товариства "Страхова компанія "Аванте" щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 1 Закону України "Про систему оподаткування", статті 15 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"20. Дані Рішення дозволили суттєво модернізувати інститут місцевого самоврядування, наповнити реальним змістом політику місцевого розвитку: конкретизувати, часом шляхом розширеного тлумачення відповідних повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування, забезпечити реальний захист і гарантування їх прав тощо.

У часи ж світової фінансово-економічної кризи відповідні нормативно-правові акти органів влади неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України21. Дані питання тільки побіжно стосувалися місцевого розвитку, однак досліджуючи їх Суд першочерговими своїми завданнями завжди вважав захист прав і законних інтересів територіальних громад. Саме муніципальні цінності лежать в основі всіх його рішень з даного питання і мають визначний вплив не тільки на формування державної муніципальної політики, а й на розвиток територіальних громад сіл, селищ та міст України. У поєднанні з іншими рішеннями Конституційного Суду України, що стосуються питань місцевого самоврядування, вони формують антикризові механізми місцевого розвитку, в основі яких ідеї економічного конституціоналізму, тобто верховенства Конституції України як основи управління економічним розвитком держави і територіальних громад.

Отже, Конституційний Суд України в силу свого конституційно-правового статусу, ролі та значення в системі конституційного устрою держави відіграє важливу роль в економічному житті територіальних громад та формуванні доктрини економічного конституціоналізму.

Таким чином, попри всі зміни, що відбуваються в українському суспільстві, Конституційний Суд додержується правової ідеології, яка полягає в утвердженні верховенства Конституції України, як акта установчої влади та найвищої юридичної сили, якому мають відповідати закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України та правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Саме це дає підстави вважати, що головний зміст правової ідеології рішень Суду складає конституційна ідеологія.

Об’єктивно конституційна модернізація є завданням всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які відповідно до своїх конституційних повноважень покликані забезпечувати реалізацію, захист та охорону Конституції України. Громадяни та їх об’єднання беруть участь у конституційній модернізації, причому саме від них в кінцевому рахунку залежить її результат.

Але ключове завдання правової ідеології Конституційного Суду України – це покращення захисту прав і свобод громадян. Тому і організація діяльності Конституційного Суду України і принципи його функціонування мають бути підпорядковані в кінцевому рахунку завданням захисту прав громадян, а тому Суд може виходити за класичні догми розуміння своїх функцій, якщо цього потребує захист прав і свобод громадян. Для цього власне і потрібна правова ідеологія Конституційного Суду України, яка б відображала постулати цивілізаційного, а не чисто структурно-функціонального типу і сприяла б формуванню відповідних ідей серед населення.

Кураташвили Анзор Альфредович,

д.э.н., ассоциированный профессор гуманитарно-социального факультета Грузинского технического университета, Вице-Президент Международной академии социально-экономических наук, действительный член Нью-Йоркской академии наук

ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ РЫНОЧНОЙ ЭКОНОМИКИ – КАК НЕОБХОДИМЫЙ ПУТЬ ВЫХОДА ИЗ ГЛОБАЛЬНОГО КРИЗИСА

Рыночная экономика подразумевает, как известно, рыночное регулирование экономики. Притом регулирование экономической жизни рыночными механизмами имеет своей целью получение максимальной прибыли, что общеизвестно и не подлежит сомнению.

Вместе с тем, истинное назначение экономики – служить интересам человека, что без вмешательства государства, с использованием правового фактора, практически не осуществимо.

Следовательно, защита конституционных прав и интересов человека с объективной необходимостью требует правового регулирования рыночной экономики, так как, в противном случае, могут иметь место серьезные антисоциальные явления.

Необходимо отметить, что для защиты прав и интересов человека особое значение имеет социальная ориентация рыночной экономики.

Таким образом, одним из необходимых условий защиты конституционных прав и интересов человека является функционирование социально ориентированной рыночно-экономической системы [1].

Считаю нужным обратить здесь внимание также на то, что социально ориентированная рыночная экономика фактически представляет собой цивилизованную рыночную экономику, ибо социальная ориентация рыночно-экономической системы невозможна без цивилизованных рыночных отношений, так же, как и цивилизованные рыночные отношения не могут реально существовать без социальной ориентации рыночной экономики.

Однако и социально ориентированная рыночно-экономическая система не лишена противоречий, для преодоления которых принципиальное значение имеет использование правового фактора в интересах защиты конституционных прав, свобод и социально-экономических интересов человека [2].

Следовательно, соблюдение конституционных прав и свобод каждого человека должно рассматриваться как необходимое условие эффективного функционирования любой государственной власти.

Вместе с тем, мировой экономический кризис начала XXI века создал множество проблем во всех сферах жизни общества в глобальном масштабе и, тем самым, еще более осложнил проблемы защиты конституционных прав и социально-экономических интересов человека.

Притом, с учетом всеобщего характера рыночных отношений, а также с учетом обострения проблем в результате глобального кризиса, принципиальное значение приобретает правовое регулирование рыночной экономики в интересах защиты прав и интересов человека.

Важно особо обратить внимание на то, что даже в бескризисных условиях формирование и эффективное функционирование социально ориентированной рыночной экономики весьма сложная проблема, так как движущая цель рыночной экономики – стремление к получению максимальной прибыли, а социальная ориентация рыночной экономики подразумевает ориентацию на реализацию интересов народа.

Именно экономическая цель социально ориентированной рыночной экономики – стремление к получению максимальной прибыли, и ее социальная ориентация – ориентация на реализацию социально-экономических интересов каждого человека, рождают основное противоречие социально ориентированной рыночно-экономической системы, преодоление которого невозможно без эффективного использования правового фактора.

Заслуживает быть особо отмеченным то, что правовое регулирование социально ориентированной рыночной экономики должно быть направлено на решение двуединой задачи.

В частности, с одной стороны, правовое регулирование социально ориентированной рыночной экономики должно быть направлено на достижение максимально возможной экономической эффективности, т.е. на достижение возможно большего пополнения государственного бюджета. И, с другой стороны, что самое главное, оно должно быть непосредственно направлено на защиту прав и реализацию интересов каждого человека, ибо именно в этом заключается необходимость правового регулирования рыночной экономики, так же, как и необходимость правового регулирования всех сфер жизни общества – как необходимого пути выхода из глобального кризиса.

Литература:

  1. Кураташвили Анзор А. Социально ориентированная рыночная экономика и влияние правового фактора на ее эффективное функционирование (монография на грузинском языке). Тбилиси: Международное издательство «Прогресс», 2008.

2. Кураташвили Анзор А. Рыночная экономика и правовой фактор. BULLETIN "Medicine, Science, Innovation and Business New" ("Новости медицины, науки, инновации и бизнеса – голос профессионалов и бизнесменов США, СНГ и других стран мира"). Volume 6, Number 7 (57), July, 1999. New York, USA.

Соснін О.В.,

д.політ.н., професор

НАДУ при Президентові України

ПРО НЕОБХІДНІСТЬ ЮРИДИЧНОГО ВИЗНАЧЕННЯ НАУКОЮ ПОНЯТТЯ «ІНФОРМАЦІЙНИЙ РЕСУРС»

Розмірковуючи про нове століття, ми найчастіше говоримо про перехід людства до постіндустріального або інформаційного суспільства. Для його характеристики використовується також термін «суспільство знань», який більше підкреслює значення основного ресурсу подальшого суспільно-економічного розвитку, інформації, яка стрімко змінює характер організації всіх процесів і процедур нашого життя, перекладаючи важелі розвитку в площину творчо-інноваційної активності людини.

Однак, говорячи про інноваційну економіку, ми повинні усвідомлювати, що стрімке впровадження інформаційно-комунікативних технологій вже різко дестабілізувало традиційні технології роботи з інформацією, а Інтернет взагалі створив принципово нові економічні, технологічні та правові проблеми в цій сфері. Можна навіть сказати, що інноваційний розвиток, який пов’язаний саме з процесами інтенсивного впровадження знань в економіку, істотно ускладнив взаємопроникнення економіки і права в процесах розвитку державних інституцій.

Сьогодні, скажімо, с правовий захист у сфері авторських прав просто не встигає за прискореним ритмом інноваційних процесів, вступаючи в суперечність з інтересами як творців нових продуктів (несанкціоноване копіювання), так і споживачів (використання фальшивих брендів і т. п.). Це обумовлює потребу більш тісної співпраці економістів та юристів із творцями нових ідей і технологій заради вирішення низки теоретичних і практичних питань з правового регулювання інформаційних відносин нової доби, розробки нових стандартів, технічних умов, норм і навіть правил поведінки в інформаційній сфері. Важливо, зокрема, важливо строго і точно визначити поняття «інформаційний ресурс» в категоріальному апараті юридичної науки.

Класичні роботи російських вчених А.Б. Антольського, І.І. Бачіло, Є.К. Волчинської лише окреслюють контури його розуміння та використання в ієрархії понять «інформація», «знання» тощо. Проте повне визначення поняття «інформаційний ресурс» вимагає, на наш погляд, більш повного усвідомлення його не тільки в розумінні права (інформаційного), але і в розумінні процесів, які обумовлює інформаційна діяльність, впливаючи на соціально-політичну сферу життя й управління суспільством. В умовах, коли за право володіти та керувати нашими інформаційними ресурсами проти нас ведуться інформаційні війни різного масштабу і різної інтенсивності.

Саме тому, вирішуючи технологічні питання інформатизації суспільства, входження його в розгалужені глобальні інформаційно-комунікаційні системи та мережі, вводячи до них свої масиви інформації, ми повинні вирішувати низку практичних завдань щодо забезпечення інформаційної безпеки своїх держав. По-перше, відстоюючи свою державну незалежність, а по-друге, забезпечуючи конкурентні переваги національного інформаційного середовища.

Сьогодні це важко зробити тому, що ми розглядаємо як статичне поняття «інформаційний ресурс» у відриві від динамічно зростаючих дій людини і розвитку технологій, які вона використовує при роботі з інформацією, здійснюючи в суспільстві свою місію. Як перший крок до створення повних і точних законів інформаційної доби розвитку людства.

Прийнято чомусь вважати, що у вітчизняних доктринальних і концептуальних документах розвитку інформаційної сфери викладаються найбільш важливі напрямки діяльності державної влади і ставляться такі цілі, які мають спричинити стратегічні зміни в житті країни. На жаль, це не завжди так. В більшості наших доктрин закладено застарілі ідеологеми, які взагалі не можуть бути підставою для ефективного системного управління правовою державою. Їх тексти сформовано часто виключно з огляду на масові сподівання, надії, мріяння, безпідставні прагнення народу, а також на процеси, які мають реалізуватися самі по собі. Це заздалегідь дозволяє владі стверджувати, що прийняті раніше програми реалізовано, концепції – здійснено, доктрини – втілено в життя. Можна запропонувати деякий контур загальної формули інформаційного ресурсу як складної сукупності базових сховищ інформації та корпоративних галузевих знань, пов’язаних із технологіями роботи з інформацією та її носіями, серед яких, безумовно, є і людина – як творець, інноватор, а також соціум, в якому людина живе і працює. Безумовно, для загального і структурно повного визначення поняття «інформаційний ресурс» необхідно точно враховувати інтереси кожної групи, яка формує ресурс з метою свого розвитку і домінування на сучасному ринку праці. Це, зокрема, підтверджує наш негативний досвід останніх років життя. Зазнавши суттєвого впливу з боку провідних країн світу, в яких роль енергії, роботи і капіталу, як факторів економічного розвитку, поступалася зростаючій ролі і вагомості нематеріальних активів та інвестицій (до них, як відомо, належать, перш за все, наукові знання та інформація в складній комбінації з системою освіти та професійної підготовки фахівців та управлінців). Ми не відреагували адекватно на цей виклик часу своєю юридичною наукою і практикою. На жаль, ми не змогли ефективно відгукнутися на виклик часу і реалізувати можливості інформаційного потенціалу СРСР. Зокрема, не змогли ефективно провести конверсію науково-технічних досягнень військово-промислового комплексу в цивільні технології. Не змогли запропонувати творцям науково-технічної продукції більш ефективні умови для інноваційної діяльності, що вимагало необхідності внесення змін до законодавчої бази щодо майнових прав винахідників новітніх ідей, безпеки умов їх поширення у світі. Відстежуючи, як вибудовується глобальна єдність світу, і, одночасно, цивілізаційне протистояння народів світу, не усвідомили, що «інформаційний ресурс» накопичувався в світі нерівномірно, і можна припустити, що ми лише сьогодні знаходимося лише на порозі усвідомлення тих цінностей, які ми успадкували. [1]

Оглядаючи контури сьогоднішньої інформаційної політики України на фоні процесів глобалізації, ми бачимо, що наслідком недосконалості нашої законодавчої бази сьогодні стало те, що наш народ знаходиться у небезпеці. Йому, зокрема, доводиться приносити у жертву потреби свого матеріального та духовного існування, а саме в ньому акумулюється ставлення нації до всієї сукупності суспільно-політичних інститутів, матеріальних і духовних цінностей нації і це загрожує перетворитися на проблему, яка може поставити хрест на майбутньому пострадянських держав як скільки-небудь значущих державах в політичному і економічному просторі ХХI століття.

Саме тому, на наш погляд, законодавцеві потрібно уважно відслідковувати проблематику розвитку інформаційної сфери на досягнутому рівні розвитку теорії національної безпеки, а вона ґрунтується на трьох базових елементах: інтереси – загрози – захист, глибоко дослідити в контексті проблем розвитку інноваційної економіки на тріаду через призму понять, які формує розвиток інформаційно-комунікаційної сфери, зокрема, через поняття «інформаційний ресурс».

Література:

1. Соснін О.В. Політико-правові проблеми розвитку інформаційної сфери в Україні / О. В. Соснін // Держава і право. – 2008. – № 41. – С. 620–631.

Кононенко Л.М.,

к.ю.н., професор,

завідувач кафедри адміністративно –

правових дисциплін

Академії муніципального управління

ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНО – ПРАВОВОГО СТАТУСУ

ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

Головною особливістю становища громадян як суб’єктів адміністративного права є те, що вони виступають як приватні особи, тобто реалізують свої особисті, загальногромадянські права та обов’язки у сфері державного управління.

Громадяни – найбільша група суб’єктів адміністративно – правових відносин. Конституція України надає перевагу інтересам, правам та свободам громадян перед інтересами, правами і свободами інших учасників правових відносин, виходячи із приорітету загальнолюдських цінностей. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність22

Адміністративно – правовий статус громадянина України є складовою частиною його загального статусу, що встановлений Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» (від 18 січня 2001р.) та іншими законодавчими актами України23.

Правове положення громадян визначається обсягом і характером адміністративної правосуб’єктності Тобто правоздатності і дієздатності громадян. На думку М. Боярцевої правосуб’єктність громадян, зокрема адміністративна, поділяється на загальну та спеціальну24. Відповідно розрізняють загальний і спеціальний адміністративно – правові статуси. Кожен громадянин наділений передусім загальним статусом, який здебільшого рівний для всіх, і в той же час може бути носієм одного або кількох спеціальних статусів. Досить часто спеціальний статус впливає на загальний, обмежуючи та змінюючи його.

Конкретизація основних прав і обов’язків здійснюється залежно від віку, професійного, сімейного та інших станів особи. Іноді сукупність спеціальних прав і обов’язків називають правовим модусом. Спеціальний правовий статус свідчить про особливе правове становище суб’єктів даної групи відносин, що характеризується специфічним правовим методом регулювання, тобто специфікою правової реалізації їх інтересів.

В теоретичному розумінні і правоздатність і дієздатність – це здатність або можливості суб’єкта, які не містять у собі конкретних прав і обов’язків, не надають та не забезпечують реального блага, а лише дозволяють мати або своїми діями здійснювати передбачені законом права та обов’язки.

У юридичному енциклопедичному словнику московського видання 1987р. (Стр.359) правоздатність громадянина визначена як здатність мати права і обов’язки25.

Колпаков В.К. та Кузьменко О.В. визначають правоздатність як здатність мати суб’єктивні права та обов’язки, передбачені нормами адміністративного права26. Таке визначення, на нашу думку, найбільш точне, оскільки тут мова іде про конкретні права людини, які визначені законодавством.

Таким чином, природне право людини наступає з моменту її народження, але здатність набувати конкретне суб’єктивне право, а разом з цим і обов’язки можуть наступити за конкретних умов та визначені законодавчим актом. В теорії про державу і право в основу визначення природи правосуб’єктності (правоздатність і дієздатність) фізичної особи лежать два критерії:

  • вікова характеристика (певний вік);

  • зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.

Правоздатність, як самостійне правове явище, отримала закінчений розвиток у цивільному праві. Це чітко проглядається у нині діючому Цивільному Кодексі України, в статті 25 якого записано, що цивільна правоздатність фізичної особи виникає з моменту її народження. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. І це правомірно, оскільки тут мова іде про власність, яка може належати дитині, а держава зобов’язана захистити усі її майнові права, що встановлені Цивільним кодексом, або іншим законом.

Правоздатність – основа для правоволодіння і вона пов’язується у випадках, встановлених законом, з досягненням фізичною особою відповідного віку (п.3 Ст.25 Цивільного кодексу України).

Як зазначають цивілісти, з народженням людина здатна володіти не всіма цивільними правами та обов’язками. Сам факт народження не означає, що у новонародженого виникла цивільна правоздатність у повному обсязі, деякі її елементи виникають лише з досягненням певного віку (право вступу до кооперативу тощо).

На фоні цивілістичної науки та на основі природного права ми можемо стверджувати, що в реальному житті при визначенні адміністративної правоздатності потрібно також виходити із вікової характеристики особи (певного віку) та зрілості її психіки.

В повному обсязі адміністративна дієздатність виникає з досягненням 18-літнього віку, в окремих випадках – з більш старшого віку, наприклад, придбання алкогольних напоїв, отримання права на керування деякими видами транспортних засобів і т.д. Обмежена дієздатність виникає по досягненні 16-річного віку: (наприклад, право на керування мотоциклами, отримання паспорта громадянина України та інше). Адміністративна дієздатність може наставати у деяких випадках і до досягнення 16-річного віку – право і обов’язок на працю27, а з шестирічного віку – право навчатися в школі та отримати відповідну освіту, але не з моменту народження.

На нашу думку, в залежності від вікового критерію необхідно розрізняти такі види адміністративної правоздатності і адміністративної дієздатності:

  • повна – з 18 років (в окремих випадках – з 21 року);

  • обмежена – з 16 років;

  • часткова – наприклад, з моменту зарахування до школи.

Тобто правоздатність і дієздатність, на нашу думку, співпадають за віком і це питання необхідно врегулювати в законодавчому порядку.


Литвин О.П.,

к.ю.н., професор, декан юридичного

факультету Академії муніципального управління

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ, ШЛЯХОМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Подолання кризових явищ у забезпеченні екологічної безпеки. залежить від загальної криміногенної обстановки в Україні, яка на теперішній час визнається доволі напруженою.

Серед злочинів проти екологічної безпеки особливе місце займають злочини, предметом яких є земля, як елемент довкілля. Відповідно до статті 14 Конституції України, земля віднесена до основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави. Основний закон, зважаючи на виключно важливе значення землі у всіх сферах життєдіяльності людини, виділяє землю серед інших об’єктів довкілля.

В умовах кризових явищ, земля, як основне національне багатство, потребує збереження її якості, належної охорони, за допомогою державно-правових засобів, з метою обмеження спонтанної і шкідливої людської діяльності, яка здатна змінити її якісні характеристики. Тому охорона цього елемента довкілля спрямована на захист земельних ресурсів від негативного суспільно-небезпечного антропогенного та техногенного впливу, збереження родючості ґрунтів, підвищення їх продуктивності, використання земельних ресурсів у відповідності з їх цільовим призначенням, недопущення забруднення та псування земель шкідливими для життя та здоров‘я людей або довкілля елементами тощо.

Серед нормативно-правових документів, які містять положення щодо охорони землі, зокрема, положення щодо їх забруднення або псування, чільне місце займає КК України. У ст.239 КК передбачена кримінальна відповідальність за забруднення або псування земель.

Взагалі, суспільна небезпечність забруднення або псування земель полягає в тому, що ці дії завдають шкоди навколишньому природному середовищу в цілому та земель­ним ресурсам держави, зокрема, і, крім того, можуть негативно впливати на життя та здоров'я людей.

Необхідною умовою кваліфікації таких діянь є встановлення причинового зв'яз­ку між порушенням спеціальних правил і настанням суспільно небезпечних наслід­ків. Злочин може вчинюватись як діями винного, так і його бездіяльністю.

Спеціальні правила - правила щодо запобігання забруднення або псування земель, викладені у ЗК, Законах «Про відходи», «Про пестициди і агрохімікати» від 2 березня 1995 р., постанові КМУ «Про затвердження Порядку одержання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів» від 20 червня 1995 р., а також в інших нормативно правових актах міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування, виданих у межах їх повноважень, спрямованих на запобігання дій, що можуть створити не безпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля.

Забороняється незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини (ст. 268 КК).

Відповідно до постанови КМУ «Про затвердження Порядку одержання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів» від 20 червня 1995 р. підприємства, а також громадяни-підприємці повинні одержати дозвіл на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів (далі - дозвіл). Без відповідного дозволу провадження зазначеної діяльності забороняється[13].

Відповідно до Положення про Державну інспекцію з контролю за використанням і охороною земель затвердженого постановою КМУ від 25 грудня 2002 р. в Україні діє Державна інспекція з контролю за використанням і охороною земель (Держземінспекція) є урядовим органом державного управління, який діє у складі Держкомзему і йому підпорядковується.

Отже, на перший погляд, в Україні створена і діє система органів управління і контролю в галузі використання й охорони природних ресурсів (органи державної влади, місцевого самоврядування, органи сапмоорганізації населення, громадські організації), які можуть в межах своєї компетенції виконувати повноваження в сфері природокористування передбачені чинним законодавством. Але, не зважаючи на те, що повноваження прописані, проте на практиці не виконується. Наприклад, відповідно до плану роботи на 2008 рік Держкомзему необхідно було розробити 27 законодавчих актів. Фактично Верховною Радою України було прийнято 2 Закони України, а Кабінетом Міністрів України затверджено 5 постанов. Першочерговими на 2009 рік так і залишилися законопроекти «Про ринок земель», «Про державний земельний кадастр», «Про державну земельну службу», «Про внесення змін до статті 20 Земельного кодексу України (щодо зміни цільового призначення)», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо надання Державній інспекції з контролю за використанням і охороною земель більш дієвих повноважень», Загальнодержавна програма використання та охорони земель.

Не вдалося сформувати законодавчу базу для створення повноцінного ринку земель, забезпечення його прозорості та конкурентності, повноти надходжень до бюджетів усіх рівнів. Не створено автоматизовану систему ведення державного земельного кадастру як складової гарантування прав землевласників в Україні, що мало б створити необхідні передумови для переходу на якісно новий рівень державного управління земельними ресурсами, землеустрою, моніторингу земель, державного контролю за використанням та охороною земель, планування та справляння земельного податку.

Практично не виконувалися заходи з охорони земель, на здійснення яких у 2008 році було виділено всього 9,5 млн. грн. з державного бюджету. Вкрай незадовільне використання коштів, що надходять на спеціальні рахунки місцевих органів самоврядування при вилученні земельних угідь сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб. Так, торік на заходи з охорони земель було використано лише 7,2%.

На завершення слід зазначити, що поки підприємці при здійсненні господарської діяльності будуть забруднювати або псувати земелі і не усвідомлять того, що своїми діями завдають велику шкоду природним ресурсам, зокрема землі, доти життя людей не стане кращим. Забруднюючи і руйнуючи те, що дала нам природа, людина руйнує саму себе, оскільки сама є частиною природи.   

Бенюх Н.Ф.,

к.фарм.н., доцент,

заступник директора-начальник

Центру з питань європейської

та євроатлантичної інтеграції України ІПДУМС

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

В КОНТЕКСТІ УЗГОДЖЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

Перспективи розвитку України як демократичної соціально орієнтованої країни пов’язані насамперед з європейським вибором і проголошенням незалежності Української держави у грудні 1991 року. Започаткування співпраці з Європейським Союзом розпочалося 14 червня 1994 року з підписанням Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС (УПС), яка набула чинності 1 березня 1998 року після її ратифікації 15 державами-членами ЄС. На виконання положень УПС Указом Президента України від 11 червня 1998 року №615/98 затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, що визначало основні напрями роботи органів виконавчої влади на найближчу перспективу. З метою реалізації зазначеної Стратегії було розроблено і Указом Президента України від 14 вересня 2000 року № 1072/2000 схвалено Програму інтеграції України до Європейського Союзу. Механізмом реалізації програмних пріоритетів є щорічні Плани - дій, складовою частиною яких є плани робіт з адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Завдяки такому механізму Програма інтеграції є гнучким і відкритим для удосконалення інструментом просування України за визначеним курсом. Новим поштовхом до європейської інтеграції України можна вважати Послання Президента України до Верховної Ради України „ Європейський вибір, де визначені Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки ”. З метою оптимізації функціонування державних органів відповідно до УПС утворено українські частини Ради та Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС. У статті 71 УПС у розділі „ Співробітництво у соціальній галузі ” передбачено боротьбу з бідністю і соціальною незахищеністю, у тому числі шляхом поліпшення ефективності надання державними органами соціальних послуг громадянам України. В цьому контексті є актуальними завдання подальшого розвитку соціалізації діяльності Комітету шляхом створення в ньому підрозділу, що займатиметься суто соціальними питаннями, зокрема охорони здоров'я, соціального захисту, розвитку організацій громадянського суспільства. Просування України по цьому шляху буде неможливим без створення ефективної системи соціальних гарантій українському населенню[2]. Соціальні гарантії будучи системою обов’язків держави перед своїми громадянами стосовно задоволення їхніх соціальних потреб включає зобов'язання щодо створення нормальних умов для життєдіяльності людини, які б відповідали певному етапу соціально-економічного розвитку України, з врахуванням цілого комплексу європейських норм та стандартів. Тому курс на європейську інтеграцію вимагає від України прориву у напрямах зовнішньополітичному та соціальному-економічному. Зближення українського законодавства із сучасною європейською системою права забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, і сприятиме економічному розвитку держави і поступальному зростанню добробуту громадян, відповідно до рівня країн членів Європейського Союзу. У сучасних умовах для України є актуальним завдання перегляду принципів співробітництва з ЄС і здійснення певних кроків назустріч асоційованому членству. В межах нової рамкової Угоди, стаття 4 Закону України від 10 листопада 1994 року, передбачено більш глибокий рівень співпраці, ніж той, що забезпечувався Угодою про партнерство та співробітництво, яка завершилася у 2008 році. Нова Угода охопила більш широкий спектр відносин між сторонами з акцентом на створення Зони Вільної Торгівлі між Україною та ЄС. Для України формування ЗВТ є одним з важливих інструментів модернізації економіки, який дозволить збільшити товарообіг з ЄС, подолати нетарифні обмеження, запровадити прозорі та зрозумілі правила гри [1].

З огляду на це аналіз та групування нормативно-правових документів з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у вигляді збірників нормативно-правових актів є актуальним як в теоретичному так і в практичному аспекті враховуючи необхідність формування правових передумов для європейської інтеграції України та розвитку зовнішньополітичного діалогу, торгівлі, інвестиційного процесу на шляху завершення переходу до ринкової економіки. Тематичний спектр правових питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, дозволятиме аналізувати закордонний досвід державного управління європейських країн, що сприятиме ефективності впливу держави на процес демократичного врядування і адаптації України до стандартів Європейського Союзу та матиме перспективу подальшого опрацювання правових документів стосовно співробітництва з Радою Європи, Європейським Союзом та іншими європейськими інституціями розвитку транскордонного співробітництва. Поетапна адаптація України до нормативно-правової бази Європейського Союзу забезпечить розвиток конструктивних зовнішньополітичних взаємовідносин та створення основ для взаємовигідного співробітництва в контексті підтримки зусиль України щодо зміцнення демократії, здійснення адміністративної і судової реформ, розбудови демократичного суспільства та забезпечення прав і свобод громадянам України.

Література:

1.Н.Ф.Бенюх, С.О.Грибань, А.Й. Яскевич та інш.Покажчик до електронного збірника нормативно - правових актів з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України (1995 – 2009 роки), - 25 с., http://napa-portal.academy.gov.ua:8101/ndi/cei/default.aspx

2.С.О.Грибань // Проблеми гармонізації нормативно-правового забезпечення державного управління України із Законодавством Європейського Союзу// Науковий вісник академії муніципального управління . -2009 . - № 1(7) . – С.134 – 142.

Гриняк А.Б.,

к.ю.н.,

завідувач сектору проблем цивільного права

НДІ приватного права і підприємництва

АПрН України

РОЗВИТОК ПІДРЯДНИХ ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИН ЯК ОДИН ІЗ НАПРЯМІВ РЕФОРМУВАННЯ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

Житлово-комунальне господарство – це одна із важливих та пріоритетних галузей національного господарського комплексу, яка забезпечує життєдіяльність населених пунктів та суттєво впливає на розвиток економічних взаємовідносин у державі.

Проте в даному секторі економіки накопичено ряд проблем, що ставлять під загрозу можливість його сталого функціонування. Тому реформування ЖКГ через пошук нових підходів до такого реформування є надзвичайно актуальним та пріоритетним завданням, оскільки попередні спроби покращити ситуацію в системі забезпечення населення якісними житлово-комунальними послугами загалом закінчились невдачами. Наші пропозиції реформування ЖКГ базується на необхідності демонополізації цього сегменту економіки та поступовому розширенні договірних відносин між споживачами і виробниками послуг.

Разом з тим, зволікання законодавця із прийняттям Житлового кодексу України змушує і надалі користуватись Житловим кодексом УРСР, норми якого в переважній більшості є застарілими та такими, що не відповідають потребам сучасності [1, с. 6]. Саме тому фінансування ЖКГ відбувається за остаточним принципом, а переважання адміністративних заходів щодо регулювання цієї сфери ще більше сприяє кризовим явищам у цьому секторі економіки, що не може не відобразитись на житті наших громадян.

Динаміка економічних відносин, зокрема у сфері виробництва і розподілу, та успішне функціонування ринку товарів, робіт і послуг вимагають, щоб правові форми, в які втілюються різні за характером суспільні відносини, були адекватні новому економічному змісту. Основною та найбільш стійкою в часі правовою формою є договір, роль якого докорінно змінилася в умовах ринкової економіки.

Основним джерелом правового регулювання підрядних відносин виступає Цивільний кодекс України [2]. Разом з тим, традиційним вважається паралельне існування різнорівневих нормативно-правових актів (Господарський кодекс України [3], Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві» [4], Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження правил побутового обслуговування населення» [5] тощо).

В ЦК України окремим видам підрядних договорів, що містяться в главі 61, передує так звана «загальна частина», функції якої виконує параграф 1 «Загальні положення про підряд». Його статті застосовують і до окремих видів цього договору, зокрема договорів побутового підряду, будівельного підряду, на виконання проектних та пошукових робіт, а також і до інших підрядних підприємницьких договорів (наприклад договорів на проведення аудиту тощо). Норми «Загальних положень про підряд» діють у випадках, коли мова йде про моделі підряду, які не відносяться до жодного із виділених в ЦК різновидів цього типу договорів, а на ті що виділені, поширюється дія загальних норм лише за умови, якщо вони не суперечитимуть спеціальним нормам або ж спеціальні норми, присвячені регулюванню даних різновидів підрядних договорів, відсутні.

Таким чином, слід здійснювати поступовий відхід (в межах необхідного) від адміністративного до договірного регулювання даним сектором економіки, чим надати суб’єктам ЖКГ більшої свободи. Однак виникає питання, яким чином це можна здійснити та чи не завдасть це шкоди ЖКГ, управління яким в нашій державі здійснювалось саме адміністративними методами?

Насамперед необхідно відзначити, що проведення будь-яких реформ – це складний та довготривалий процес, який базується на дослідженні питань реформування галузі та поступового впровадження прийнятих рішень. Тому до перших кроків реформуванні ЖКГ у договірній сфері слід віднести трансформацію житлово-експлуатаційних організацій (далі – ЖЕК) в керуючі компанії. На сьогоднішній день ЖЕКи виступають і як замовники, і як підрядники, що є однією з причин зниження їхніх вимог до якісних параметрів діяльності. Крім того, така ситуація дає можливість житлово-експлуатаційним організаціям завищувати власні витрати, платити заробітну плату, фактично не виконуючи визначених обсягів робіт. Для усунення цих недоліків слід зберегти за ЖЕКами лише управлінські функції, перетворивши їх у керуючі компанії зі статусом юридичної особи та збереженням комунальної форми власності. Керуючій компанії слід визначати обсяги та контролювати якість робіт з обслуговування житлового фонду; планувати проведення робіт з капітального ремонту та реконструкції, контролювати технічний стан житлових будинків тощо.

Разом з тим, функції, пов’язані з залученням підрядних організацій щодо обслуговування житлового фонду, укладання з ними контрактів і прийняття рішення щодо подальшої співпраці, а також – виконання поточних робіт щодо утримання житлового фонду в належному стані слід делегувати будинковим майстрам.

Введення інституту будинкових майстрів і є наступним кроком у реформуванні. Це мають бути фізичні особи, зареєстровані відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» [6] як підприємці, які на договірних умовах займатимуться пошуком виконавців певних видів робіт, контролем за їх діяльністю і прийняттям рішення щодо подальшої співпраці з ними, стимулюванням збору платежів з населення; виконанням окремих робіт з утримання житлових будинків та прибудинкової території, поточним обслуговуванням внутрішньобудинкових мереж, дрібними поточними ремонтними роботами (за договорами підряду) тощо.

Наступний крок полягає у реформування системи управління житловим фондом. Розмежування функцій замовника і підрядника, введення інституту будинкових майстрів передбачатиме зміну ролі і місця органів влади, які відповідають за утримання та експлуатацію житлового фонду.

Після завершення процесу реформування в районі, роль
влади зводитиметься лише до виконання контрольних функцій та загального управління, що дозволить певним чином розвантажити органи місцевого самоврядування та зменшити кількість чиновників у цій сфері.

Важливим кроком проведення реформ видається реформування фінансової системи. Проведення змін в житловому господарстві є неможливим без реформування фінансової системи. В першу чергу мова йде про створення прозорого фінансового механізму, який би дозволив уникати непередбачуваних чи незапланованих витрат. Для цього слід визначати обсяги фінансування тих чи інших видів робіт, про що інформуватиметься керуючу компанію. Крім того, слід визначати і мінімальні параметри (кількісні та якісні), яких мають дотримуватися безпосередні виконавці робіт. Надалі керуючі компанії (будинкові майстри) самостійно приймають рішення щодо залучення тих чи інших виконавців, оплати виконаних ними робіт, а зекономлені таким чином кошти залишатимуться в їх розпорядженні.

Таким чином, запропонований підхід реформування ЖКГ з поступовим відходом (в межах необхідного) від адміністративного до договірного регулювання даним сектором економіки дозволить забезпечити надійність, комфортність і безпеку умов життєдіяльності та підвищить якість обслуговування населення, забезпечить розвиток підприємницької активності, створить конкурентне середовище на ринку житлово-комунальних послуг та забезпечить залучення таких довгоочікуваних інвестицій в галузь.

Література:

  1. Галянтич М.К., Дрішлюк А.І., Лічман Л.Г. Здійснення та судовий захист суб’єктивних житлових прав. Монографія / Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва АПрН України. – Київ – Тернопіль: Підручники і посібники, – 496 с.

  2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 363.

  3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-IV // Голос України. – 2003. – 14 березня (№ 49).

  4. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві» від 01.08. 2005 р. – № 668.

  5. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження правил побутового обслуговування населення» від 16. 05. 1994 р. – № 313.

  6. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15. 05. 2003 р. – № 755-IV.

Ісаєнко І.А.,

головний спеціаліст

Департаменту кадрової політики

Міністерства оборони України

ФУНКЦІОНУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО БЮРО З ВІДБОРУ ПЕРСОНАЛУ ЯК ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ АДМІНІСТРУВАННЯ ПІДБОРУ ПЕРСОНАЛУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТРУКТУР

Після останнього розширення в багаточисельних структурах Європейського Союзу працює близько 40 000 співробітників, із них, наприклад, лише 5 000 в Європейському Парламенті.

За забезпечення всіх інституцій і установ Європейського Союзу (Європейського Парламенту, Ради ЄС, Європейської Комісії, Суду ЄС, Європейського Омбудсмену, Палати аудиторів, Економічного і соціального комітету, Комітету регіонів) кваліфікованим персоналом із всіх країн-членів ЄС відповідає Європейське бюро з відбору персоналу (European Personnel Selection Office - EPSO), яке знаходиться в Брюсселі.

EPSO створювалася з огляду на розширення 1 травня 2004 року Європейського Союзу з 15 до 25 держав-членів. Бюро засноване 26 липня 2002 року, а розпочало свою роботу 1 січня 2003 року.

При заснуванні EPSO основна мета діяльності цієї установи полягала в запровадженні відкритої загальної процедури відбору для громадян з нових країн-членів, а також для прискорення процесу відбору великої кількості потенційних співробітників і співробітниць з цих країн. Тобто, EPSO створювалося, в першу чергу, для організації і координації всіх конкурсів, які проводили європейські установи по набору нових співробітників. Виходячи з цього, Європейське бюро з відбору персоналу на постійній основі виконує функції оголошення відкритих конкурсів, їх адміністрування та відбору претендентів. Необхідно відзначити, що EPSO організує конкурсний відбір на посади в установах ЄС до певного рівня. Сьогодні EPSO – це центральне місце для всіх громадян ЄС, які бажають працювати в європейських інституціях і установах.

Трудові відносини в установах ЄС регулюються Статутом публічних службовців Європейських Співтовариств (Staff Regulations of Officials of the European Communities) [1] і Умовах найму для інших службовців Європейських Співтовариств (Conditions of Employment of other Servants of the European Communities) [2]. Це офіційні документи, які описують права і обов'язки всіх посадових осіб Європейських Співтовариств.

Оголошення про вакансії публікуються в офіційному Віснику Європейського Союзу (Official Journal of the European Union) [3], а також на офіційному web-сайті EPSO в Інтернеті [4]. На цьому web-сайті розміщуються не лише оголошення про конкурси на посади чиновників та працівників по договорам, а і умови їх роботи та оплати праці, зразки конкурсних тестів, відповіді на запитання, вказівки на додаткові інформаційні джерела та інша корисна інформація для тих, кого цікавлять можливості кар’єри на публічній службі ЄС. Сайт містить пояснення до процесу подачі заяв для участі у конкурсному відборі. Перспективні кандидати будуть за бажанням проходити інтерактивне тестування ще до заповнення анкет кандидатів. Це дозволяє їм самостійно оцінити свою готовність взяти участь у відборі. З 4 березня 2009 року оголошення установ ЄС про вакансії публікуються 23 офіційними мовами Євросоюзу. Доступ до інформації безкоштовний. Отже, головним завданням офіційного сайту є забезпечення гласності, тобто вільного доступу до необхідної інформації про проведення відкритих конкурсів по відбору кандидатів на роботу до ЄС інституцій.

У відкритих конкурсах може приймати участь кожний громадянин країн-членів ЄС, який відповідає відповідним вимогам, серед яких особливо важливими є такі як володіння мінімум двома іноземними мовами, виконання військового обов’язку для військовозобов’язаних на своїй батьківщині.

Ідея спільної служби найму для ЄС інституцій і установ вийшла із Білої книги з питань адміністративної реформи. Головною метою реформ, які стартували у 2000 році, була модернізація управління і підвищення ефективності адміністрування. Раніше кожна окрема установа проводила свій власний підбір і наймала для себе кадри за своєю власною процедурою, застосовуючи при цьому різноманітні методи. Тому створення EPSO повинно було сприяти процесу гармонізації, раціоналізації процедур відбору та дозволити отримати економію ресурсів за рахунок ефекту масштабу. Так, від початку роботи Європейським бюро з відбору персоналу було організовано більше 300 конкурсів, понад 116 000 кандидатів взяли участь у комп’ютерних вступних іспитах, біля 11 000 кандидатів успішно пройшли всі процедури конкурсного відбору, із них 8 400 були прийняті на роботу в європейські інституції [4].

Чисельність Європейського бюро з відбору персоналу складає 140 осіб. Очолює структуру директор, а контролює роботу Комітет з питань управління EPSO, до складу якого входять представники всіх інституцій і установ ЄС. У 2004 році була заснована Мережа експертів EPSO з підбору персоналу. Його членами є представники органів управління держав-членів, які відповідають за відбір службовців.

Сьогодні зусилля EPSO зосереджуються на підвищенні якості послуг кандидатам, маркетингу та рекламі вакансій для конкретних цільових груп задля забезпечення достатньої кількості кандидатів бажаної компетенції.

Література:

  1. Statut der Beamten der Europaischen Gemeinschaften
    [Електронний ресурс]: Статут публічних службовців Європейських Співтовариств. – 1.05.2004. – P. 133. - Режим доступу: http://ec.europa.eu/civil_service/docs/toc100_de.pdf.

  2. Beschaftigungsbedingungen fur die sonstigen Bediensteten der Europaischen Gemeinschaften [Електронний ресурс]: Умови найму для інших службовців Європейських Співтовариств. – 1.05.2004. – P. 41. - Режим доступу: http://ec.europa.eu/civil_service/docs/toc100_de.pdf.

  3. Amtsblatt der Europäischen Union [Електронний ресурс]: Офіційний Вісник Європейського Союзу. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/JOIndex.do

  4. Das Europaisches Amt fur Personalauswahl [Електронний ресурс]: Офіційний web-сайт Європейського бюро з відбору персоналу (EPSO)
    – Режим доступу: http://europa.eu/epso/index_de.htm.

Карамаш М.П.,

к.ю.н., доцент,

доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Академії муніципального управління

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА І МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Минуло понад 300 років з того часу, коли свідоме українство встало на шлях конституційного закріплення системи політичної влади і місцевого самоврядування.

Першою в Європі повідомила про систему політичної влади і місцевого самоврядування Конституція гетьмана Пилипа Орлика. В якості офіційного докумен6та вона була схвалена 5 квітня 1710 року, розглядалася як договір між гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким, враховувала досвід зарубіжних країн про взаємодію громадських рад з органами політичної влади.

В Конституції писалось про те, якщо в самодержавних країнах, як в мирний час, так і в час війни, шанується корисний державному устрою порядок; коли задля загального блага вершаться приватні і громадські ради, і навіть самі самодержці особисто присутні на них, а головуючі, не заперечують проти того, щоб піддати свої рішення розсуду і схваленню міністрів і радників, то чому ж би тоді й серед вільної нації не дотримуватись такого-от благотворного ладу у взаємовідносинах між владою і радою [1].

Закріплюючи взаємовідносини між громадськими та іншими радами і політичною владою Конституція гетьмана Пилипа Орлика враховувала стан речей, який склався в Україні після смерті гетьмана Богдана Хмельницького. Оцінюючи його, українці того часу характеризували цей період так: «Від Богдана до Івана не було гетьмана» [2]. Козацтво не знайшло політика і полководця рівного покійному Богдану Хмельницькому. Виснажену довготривалою боротьбою за незалежність Україну, підточену постійними зрадами вчорашніх союзників, оточували сили коли й не відверто ворожі, то принаймні байдужі до її долі. Саме козацтво, поділене територіально, а також протилежними політичними орієнтирами на «Схід» і «Захід» мимоволі опинялось у стані війни з самим собою.

В стані руїни, війни з самим собою українці знаходяться і сьогодні, оскільки їхній особистий егоїзм, як і раніше, панує над здоровим глуздом, коли більше третини свідомих українців дивиться на «Схід», трохи менше третини – на «Захід», майже третина дорослого населення, як показали останні вибори президента України, невідомо чого хоче, бо не прийняли участі в голосуванні.

Результати голосування свідчать про те, що населення України, як і 300 років тому, залишається роз’єднаним ідеологічно, політично, економічно. Цього не враховує сучасна Конституція України як Основний Закон, закріплюючий найважливіші, стійкі, розраховані на тривалий час нормативно-правові положення.

Все те, що роз’єднує українців враховує і використовує у власних інтересах сучасна національна буржуазія, її дії спрямовані не на усунення, а на консервування та удосконалення давно відомого принципу «розділяй і владарюй».

Використання названого принципу не забороняє Конституція України. Але в ній наголошується (ст.11): «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації…» [3]. Ця політична декларація нікого і ні до чого не зобов’язує, бо невідомо яким чином держава повинна сприяти об’єднанню нації, хто у цьому процесі зобов’язаний приймати участь, які засоби вправі використовувати, розуміючи, що від консолідації української нації залежить доля українців, самої України як держави.

Якщо розглядати державу як форму організації публічної політичної влади, де на передній план виступають державні органи законодавчої, виконавчої та судової влади, їх участь в консолідації нації потрібно чітко і однозначно визначити в Конституції України, звертаючи увагу на забезпечення ідеологічної, політичної та економічної єдності як складових консолідації.

Віддаючи належне забезпеченню ідеологічної єдності гетьман Пилип Орлик, як і його попередники гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, цінував християнську віру. Тому в Конституції 1710 було записано, що оскільки між трьома богословськими чеснотами головне місце належить вірі, гетьман повинен її дотримуватися, добре пильнувати і рішуче перешкоджати впровадженню в країні будь-якої чужої релігії, не давати дозволу на проживання в Україні послідовникам чужовір’я, перш за все – послідовникам облудного, притворного, лицемірного та агресивного іудаїзму, який проповідує свою винятковість та богообраність [4].

Минуло більше 300 років, але за цей період мало що змінилось в агресивному крилі іудаїзму. Його негативні риси, принципи не зникли, вони дещо облагородились та доповнились новими правилами організації життя послідовників іудаїзму. Торкаючись цих правил сучасні дослідники іудаїзму звертають увагу на те, що як іслам в мусульманському світі, так і іудаїзм в єврейському – це не тільки релігія, не тільки відносини людини з Богом. Іудаїзм в широкому розумінні цього слова – це сукупність ідеологічних, політичних, економічних та інших норм поведінки, які забезпечують:

1. Генетичну і культурну самосегрегацію, самовідокремлення послідовників іудаїзму від інших груп людей;

2. Успішну конкуренцію в сфері майнових відносин послідовників іудаїзму, а не інших груп людей;

3. Інтелектуальний захист послідовниками іудаїзму своїх доктрин та теорій антисемітизму.

Іудаїзм розглядає себе як земну релігію, направляє своїх послідовників на досягнення земних успіхів, матеріального достатку та політичної і економічної влади. Успіх, багатство і влада розглядаються названими послідовниками як смисл, мета людського буття, освяченого релігією іудаїзму [5].

Названих норм послідовники іудаїзму в більшій чи меншій мірі дотримуються як мінімум дві з половиною тисяч років. Найбільш успішними в цьому плані стали останні 200 років, коли інтереси послідовників іудаїзму подаються завуальовано у формі національних загальнолюдських цінностей, навіть закріплюються в конституціях.

Оскільки відповідні конституційні норми в Україні та в інших країнах не завжди виконувались та виконуються, слова як слід не перетворюються в справи, в результаті мільйони людей стають на грань виживання, змушені шукати причини своєї тяжкої долі. Знаходять їх в поведінці послідовників іудаїзму, а відповідальність поширюють на всіх без винятку євреїв і не тільки на них. Це можна підтвердити заглядаючи, наприклад, в глибини німецького фашизму, українського голодомору, київських погромів, радянських репресій.

З чимось подібним Україна може зіткнутись, якщо не буде враховувати особистість та пропорційну кількість тих громадян, які входять до складу української нації, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, якщо не забезпечить відповідно участь всіх виборців у формуванні органів політичної та економічної влади.

Відомо, що в Україні з часів гетьманату в голосуванні приймали участь всі виборці, а вибрані особи зобов’язані були, отримавши універсал від гетьмана, прибути точно у визначений час у гетьманську резиденцію для обговорення актуальних питань [6].

У наш час майже третина виборців може не прийти на вибори, вибрані особи, наприклад, ті ж депутати можуть з невідомих причин не приймати участь у розв’язанні важливих питань. За таку бездіяльність відповідальність законом не передбачена.

До вибраних осіб Конституція Пилипа Орлика відносила гетьмана, генеральних старшин, полковників, генеральних радників. З ними гетьман повинен був радитися, розв’язувати питання про безпеку Вітчизни, про спільне благо і про всі громадські справи.

Що стосується генеральних старшин, вони розв’язували питання, які стосувались військових справ. Кожний генеральний радник, обраний у своєму полку повинен був разом з міським полковником забезпечувати в місті необхідний правопорядок, брати участь в управлінні справами міста, враховувати загальні поради виборців, а також рішуче виступати проти необґрунтованих кривд і утисків посполитого люду [7]. Все це те, що можна було б врахувати організуючи діяльність державних структур та органів місцевого самоврядування, закріплюючи найважливіші стійкі розраховані на тривалий час положення в Основному Законі України.

Основним Законом України повинна передбачатися справедлива боротьба з корупцією, як з негативним явищем використання посадовими особами своїх службових обов’язків з корисливою метою; з підкупом хабарами, з продажністю посадових осіб, політичних діячів, чиновників [8]. Ще Конституція Пилипа Орлика освятила цей шлях боротьби з корупцією в армії, поліції (міліції), органах державної політичної влади та органах місцевого самоврядування.

В інтересах організації збереження і правомірного використання державного та міського майна обирались підскарбії. Генеральний підскарбій опікувався військовою скарбницею, пильнував доходи та обертав їх на громадські потреби, а не на «власний зиск».

Сам же гетьман не повинен був мати жодного права і не зазіхати ані на військовий скарб, ані на надходження до військової скарбниці, не обертати їх на власну користь. Він був не вправі особисто привласнювати громадські маєтності, чи передавати їх іншим людям на будь яких підставах.

Що стосується полкових підскарбіїв, вони повинні були відати полковими цивільними прибутками і податками посполитих осіб. Підскарбії здійснювали збір і нагляд у їх полках за належними до військової скарбниці прибутками.

Полковники не повинні були зазіхати на полкові та інші зібрані кошти, а мусили задовольнятися доходами і пільгами своїх посад.

Згідно Конституції Пилипа Орлика військові і посполиті урядовці повинні були обиратися в процесі вільного голосування, результати виборів затверджуватися владою гетьмана. Такого ж порядку потрібно було дотримуватися полковникам і не обирати сотників чи інших урядовців на місцях за хабарі чи на основі особистої прихильності, нехтуючи вільним голосуванням виборців [9].

Думається, що досвід наших попередників, а не тільки досвід інших країн, може бути використано в розбудові нового власного українського Основного Закону, який повинен:

1. Прямо і однозначно заборонити корупцію на всіх рівнях політичної та економічної влади, в армії, міліції, службі безпеки;

2. Забезпечити участь у формуванні органів політичної та економічної влади всіх правоздатних та дієздатних виборців;

3. Чітко і однозначно визначити, яке майно і гроші керівники органів політичної і економічної влади вправі обертати на власну користь;

4. Надати територіальним громадам право контролювати дії політичної та економічної влади щодо використання майнових, фінансових та інших ресурсів в інтересах розвитку відповідних територій;

5. Закріпити види відповідальності юридичних та фізичних осіб за зумисне порушення, не виконання чи неналежне виконання конституційних положень.

Література:

1. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика.1710 рік/[Пер. з латин. Та приміт. М.С. Трофимука; Передм. Та загальна наукова редакція О. Пріцака; Післяслово О.П. Трофимук та М.С. Трофимука. – К.: Веселка, 1994, с. 30.

2. Там же, с. 62.

3.Конституція України (Остання ред.. від 11.03.2010). –http://zakon1rada.gov/ua

4. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика…, с. 23-24.

5. Попов О. Еврейский этнос, иудаизм и этническая конкуренция. //Статья на сайте, 2005. – /faith/.

6. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика…, с. 31-32.

7. Там же, с. 31-33.

8. Семотюк О.П. Сучасний словник іншомовних слів. – 2-ге вид., доп. – Х.:Веста: Видавництво «Ранок», 2008, с.317.

9. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика…, с. 35-37.

Ліщук О.П.,

магістр економіки,

Радник міністра економіки

ЗАКОНОДАВЧА БАЗА ФОРМУВАННЯ МІЖБЮДЖЕТНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

Система міжбюджетних відносин на Україні в умовах її становлення як самостійної бюджетної системи, побудованої на принципах децентралізму, сформована сьогодні таким чином, що вона не є послідовною та раціональною, чим викликає дискусії з приводу її вдосконалення на всіх рівнях влади. Існують значні суперечливості процесу становлення та реформування бюджетної системи та законодавчої бази формування місцевих бюджетів в Україні. Аналіз літературних джерел з питання міжбюджетних відносин показує, що досі в Україні слабка теоритчна база та мало фундаментальних наукових праць у галузі науки про місцеві фінанси.

Загалом, міжбюджетні відносини на Україні регулюються такими нормативними актами: Конституцією України, Бюджетний кодексом України, Законом України „Про місцеве самоврядування”,
Законами України, стосовно щорічних Державних бюджетів прийнятих ВРУ, Постановами КМУ, Європейською Хартією місцевого самоврядування.

Прийняття Бюджетного кодексу стало першим кроком до реформування бюджетної системи згідно з Конституцією України та нормами і стандартами відповідного законодавства Європейського Союзу. Основним завданням Бюджетного Кодексу було впорядкування бюджетного устрою відповідно до чинних законодавчих положень про закріплення бюджетної самостійності за органами місцевого самоврядування [1].

Кодекс визначає суть міжбюджетних відносин як відносин між державою та органами місцевого самоврядування щодо забезпечення ресурсами, необхідними для виконання ними функцій, передбачених Конституцією України та законодавством. Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених за бюджетами законодавством України, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень. Згідно з новим підходом обласні і районні бюджети та бюджети міст і селищ діють паралельно і незалежно один від одного.

Сільські, селищні та міські ради можуть передавати видатки на виконання всіх або частини власних повноважень районній раді чи раді іншої територіальної громади з передачею коштів до відповідного бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту. Можливість об'єднувати бюджетні кошти для фінансування спільних програм дає змогу реалізувати суспільно-корисні заходи, які для одного бюджету є складними або взагалі неможливими.

Порівняльний аналіз бюджетів областей, міст та районів свідчить, що сьогодні одним з найбільш проблемних видів місцевих бюджетів як і з законодавчої, так і з практичної точки зору є районні бюджети [2]. Чинне законодавство обмежується положеннями про те, що районні Ради представляють спільні інтереси територіальних громад, а районні бюджети призначені для фінансування спільних соціально-економічних та культурних програм. Однак у випадку районних бюджетів немає ані спільних рішень первинних суб’єктів місцевого самоврядування, ані спільного фінансування видатків.

Поглиблюється суперечність між тими завданнями, що покладаються на місцеві органи самоврядування та місцеві органи виконавчої влади і їхніми фінансовими можливостями. Як наслідок - знизилися стандарти якості життя людей, слабкий розвиток соціально-культурної сфери.
Нагальною стала необхідність вирішення наступних проблем бюджетної політики в частині міжбюджетних відносин: створення власної стабільної дохідної бази місцевих бюджетів; відповідність обсягів податкових надходжень власним і делегованим повноваженням місцевих бюджетів; утвердження самостійності бюджетів адміністративно-територіальних одиниць; збільшення прозорості місцевих бюджетів шляхом посилення контролю за їхнім виконанням, переходу від стратегії дотацій до стратегії субвенцій, введення єдиної методики планування доходів і видатків.

Отже, в Україні процес реформування міжбюджетних відносин зводився лише до відокремлення місцевих бюджетів від Державного і забезпечення самостійності первинних суб’єктів місцевого самоврядування. Практичний досвід переконує, що реформування міжбюджетних відносин потрібно проводити на рівні чіткого визначення функціональних повноважень всіх суб’єктів міжбюджетних відносин, закріплення за ними рівня доходів у відповідності до їх повноважень.

Важливим напрямком вдосконалення міжбюджетних відносин є розширення дохідної частини місцевих бюджетів шляхом реформування податкового законодавства, а також перекладанням певної частини видатків місцевих бюджетів на кінцевого користувача, що надасть змогу вивільнити значну частину бюджетних коштів для фінансування програм соціального та економічного розвитку регіонів.

Література:

1. Бюджетний кодекс України від 21.06.2001, № 2542-III. // www. zakon1.rada.gov.ua.

2. Луніна І.О. Районні бюджети у контексті ефективної системи міжбюджетних відносин // Економіка України - 2003.- № 5.

Мельников О.Г.,

генерал-лейтенант, заступник Голови Державної прикордонної служби України,

Адміністрація Держприкордонслужби України

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ ПРИКОРДОННОЇ БЕЗПЕКИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

Реалізація завдань із забезпечення прикордонної безпеки російською стороною здійснюється за двома основними схемами, в залежності від країн - сусідів. Так, на кордонах з державами антиросійської (пронатовської) орієнтації збережена військова складова та забезпечена готовність прикордонних органів до припинення будь-яких, у тому числі збройних акцій. На кордонах з дружніми для Росії країнами, з якими налагоджено стійкі політичні та економічні зв’язки, передбачається застосування переважно оперативно-розшукової та кримінально-розвідувальної системи охорони кордону, спільних адміністративно-режимних та інших заходів.

Російськими експертами на початку 2000 років проведений аналіз чинного законодавства у прикордонній сфері. За його результатами встановлена безсистемність і хаотичність його формування, насамперед за рахунок фрагментарного удосконалення окремих норм. Зважаючи на викладене керівництвом Росії було прийняте рішення про перебудову зазначеної державної сфери. Реформування прикордонного відомства Російської Федерації – з самостійної Федеральної прикордонної служби РФ у Прикордонну службу Федеральної служби безпеки – почалося на підставі Указу Президента РФ № 308 від 11 березня 2003 року “Про заходи щодо удосконалення державного управління в галузі безпеки РФ” (практична реалізація з 1 липня 2003 року). Підставами для цього були:

а) невідповідність рівня охорони державного кордону сучасним загрозам національній безпеки на кордоні;

б) економічна неефективність наявного рівня охорони державного кордону та дублювання функцій, низький рівень взаємодії та координації спеціальних, правоохоронних структур;

г) невиправдана “роздутість” управлінських структур, їх функціональна застарілість, наявність “зайвих” елементів у вертикальній структурі відомства.

У рамках удосконалення системи прикордонної безпеки Державною прикордонною комісією та Прикордонною службою Федеральної служби безпеки Росії у 2008 році ініційовано створення нової Державної системи забезпечення прикордонної безпеки країни.

За задумом, до основних функцій Державної системи забезпечення прикордонної безпеки належатимуть:

-формування та реалізація прикордонної політики;

-сприяння забезпеченню стійкого соціально-економічного розвитку прикордонних регіонів;

-виявлення й нейтралізація загроз безпеці Російської Федерації у прикордонній сфері;

-виявлення і припинення негативних транскордонних потоків;

-виявлення, попередження і припинення транскордонної злочинної діяльності;

-надійний захист державного кордону, а також життєво важливих об’єктів, розташованих у прикордонних регіонах.

У контексті зазначених організаційно-практичних заходів, керівництвом Російської Федерації розроблено Стратегію розвитку Прикордонної служби Федеральної служби безпеки Росії на період до 2020 р. Її загальний задум полягає в поетапному й збалансованому нарощуванні потенціалу служби і можливостей його використання з метою ефективної протидії всьому спектру загроз безпеці Росії у прикордонній сфері.

У рамках реформування Прикордонної служби, вдосконалення системи охорони кордону та прикордонного контролю заслуговує на увагу рішення керівництва РФ про встановлення на території країни прикордонних зон. Так, 20.04.06 Президентом РФ підписано зміни до закону “Про державний кордон Російської Федерації”, згідно яких право встановлювати розміри прикордонних зон та визначати порядок перебування в них громадян, транспортних засобів, здійснення господарської, промислової діяльності, проведення суспільно-політичних, культурних та інших заходів надано директору Федеральної служби безпеки Росії, який відповідними наказами встановив прикордонні зони по периметру території Росії.

Активні заходи російського керівництва також спостерігалися й у питаннях удосконалення міграційного законодавства. До числа найбільш значущих законів, що були прийняті у цій сфері слід віднести Федеральні закони:

  • від 18.07.06 № 109-ФЗ “Про міграційний облік іноземних громадян та осіб без громадянства в Російський Федерації”;

  • від 18.07.06 № 110-ФЗ “Про внесення змін у Федеральний закон "Про правове положення іноземних громадян в Російській Федерації”;

  • від 05.11.06 № 189-ФЗ “Про внесення змін у Кодекс Російської Федерації про адміністративні правопорушення (у частині посилення відповідальності за порушення порядку залучення до трудової діяльності в Російській Федерації іноземних громадян і осіб без громадянства)”.

На наш погляд, для держав європейського спрямування російський досвід не може слугувати моделлю, тому що не забезпечує адекватну протидію сучасним викликам та загрозам, перш за все, тероризму.

Онищук С.В.,

к.держ.упр,

викладач кафедри економіко-правових дисциплін

Прикарпатського юридичного інституту Льв ДУВС

ПРОФЕСІЙНА ЗАЙНЯТІСТЬ ЯК НАПРЯМ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ АДАПТАЦІЇ ЗВІЛЬНЕНИХ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Вдосконалення державної системи професійної зайнятості звільнених працівників органів внутрішніх справ насамперед полягає у розробленні цілісної системи професійної орієнтації. Визначальна роль при цьому належить оптимізації державної політики у сфері професійної зайнятості, однією із цілей якої має виступати формування ефективної системи зайнятості звільнених працівників. Такий контекст проблеми зумовлюється й тим, що науково обґрунтований і усвідомлений вибір професії звільненими працівниками органів внутрішніх справ створює передумови для отримання максимальних результатів від їх трудової діяльності.

Професійна зайнятість є одним із напрямів адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ, що має на меті сформувати їх професійну орієнтацію. Відповідно до чого вона сприятиме також раціональній структурній перебудові системи державного управління з урахуванням реальної потреби в конкретних професіях (спеціальностях). Професійна зайнятість звільнених працівників як одна із форм їх адаптації у сфері державної служби є засобом запобігання стресовій поведінці людей, яким загрожує безробіття. Закономірно “професійна орієнтація впливає на збільшення продуктивності праці (залежно від галузі на 10 - 30 відсотків), скорочення плинності кадрів (на 20 - 25 відсотків), зниження аварійності та травматизму (на 35 - 45 відсотків), продовження періоду працездатності (на 8 - 10 відсотків), сприяє зниженню відчислення учнів з професійних навчальних закладів у 3 - 4 рази” [1].

Головним чинником оптимізації соціально-економічної адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ, на наш погляд є створення можливості їх працевлаштування та створення ринку праці. Позитивним чинником у сфері працевлаштування звільнених працівників органів внутрішніх справ слід визнати також створення в Україні державної служби зайнятості населення і численних недержавних організацій, покликаних забезпечувати інформацією тих, хто втратив роботу, сприяти їх працевлаштуванню.

Аналізуючи питання професійної зайнятості як напряму соціально-економічної адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ особливу увагу доцільно приділити проблемі зайнятості звільнених співробітників міліції. Для того щоб вдосконалити професійну зайнятість звільнених співробітників міліції необхідно:

1) визначити основні тенденції у сфері зайнятості співробітників міліції, звільнених з органів внутрішніх справ;

2) побудувати економіко-математичні моделі зайнятості звільнених працівників органів внутрішніх справ і провести власне економіко-математичне моделювання цих процесів з метою їх вдосконалення.

Отож, професійна зайнятість звільнених співробітників органів внутрішніх справ являє собою кінцевий результат процесу соціально-економічної адаптації співробітників міліції, звільнених з органів внутрішніх справ в ході реформування МВС.

Література:

  1. Постанова Кабінету Міністрів України Про Концепцію державної системи професійної орієнтації населення від 27 січня 1994 р. N 48. //Вісн. держ. служби України. - 1994. - № 1. - С. 11.

Приходько Х.В.,

к.ю.н., доцент,

завідувач кафедри муніципального права

Академії муніципального управління

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА, НАУКА ТА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

Одним з важливих факторів подолання кризових явищ в органах державної влади та місцевого самоврядування є, по-перше, чітке розмежування їх компетенції, по-друге, закріплення і дотримання процесуальної форми її (компетенції) реалізації. Важливим кроком до цього є формування, обґрунтування та розвиток в Україні концепції конституційного процесу та удосконалення на основі цього правового регулювання конституційних процедур. Йдеться не тільки про конституційний юрисдикційний процес («ядро» конституційного процесу в широкому значенні), а про системний комплекс конституційних процедур, зокрема, виборчих, референдумних, правореалізаційних (в суб’єктивному значенні), парламентських, президентських, урядових, муніципальних тощо. Особливої актуальності вивчення аксіологічних і антропологічних аспектів конституційного процесу набуває в площині інтенсивного запровадження доктрини верховенства права в секторах державного та муніципального управління, а також становлення і формування національної законодавчої концепції верховенства права.

Враховуючи сучасні тенденції розвитку національної правової системи, науки конституційного права та конституційної судової практики, «конституційне процесуальне право» [4] (далі – КПП) варто розуміти в таких основних значеннях: 1. Провідна галузь національного процесуального права. 2. Статутарний аспект «конституційного процесу» [5; 6]. 3. Напрям юридичної науки України. 4. Навчальна дисципліна.

КПП, як галузь права, уособлює сукупність процесуальних конституційно-правових норм, які закріплюють порядок реалізації матеріальних норм конституційного права, регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі реалізації суб’єктами конституційного права їх прав, свобод і обов’язків. Норми конституційного процесуального права регламентують конституційні процедури, зокрема виборчі, референдумні процедури, процедури реалізації конституційних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, парламентські, президентські, муніципальні процедури та інші, які складають конституційний процес. Об’єктивується в профільній галузі законодавства – конституційному процесуальному законодавстві.

КПП як наука – це галузь сучасної юридичної науки, яка сформувалась переважно наприкінці XX - на початку XXI ст.ст. (новітній період). Наука КПП спирається на ранні вчення про судове право і процес, теорії юридичного процесу та процесуальної форми, зарубіжну та національну доктрини верховенства права та реалізації прав людини, концепцію конституційної юстиції. КПП – це галузь наукових знань про герменевтичні та праксеологічні аспекти конституційної діяльності. Пріоритетними завданнями науки КПП є дослідження соціально-правової, політико-правової, нормативно-правової процесуальних основ механізму реалізації Конституції України; процесуальних форм реалізації конституційних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.

КПП, як навчальна дисципліна, викладається в вищих навчальних закладах відповідно до затверджених робочих навчальних програм. В Україні немає єдиного підходу та концепції навчальної дисципліни КПУ. З одного боку, така ситуація є нормальною зважаючи на ранній етап формування національної доктрини конституційного процесу. З іншого боку, надзвичайно важливим є впровадження «широкої» (предметом дисципліни виступають усі інститути КПП) [1], а не «вузької»[2] (предметом виступає інститут конституційної юстиції в Україні) концепції розуміння КПП та викладання відповідного змісту дисципліни в ВНЗ при підготовці майбутніх державних і муніципальних службовців, юристів, політиків, формуванні їх конституційної та муніципальної культури.

Важливим фактором розвитку КПП є концепція його розуміння та інтерпретації, яка формується під впливом поєднання конституційної доктрини та конституційної практики, в тому числі, доктрини Конституційного Суду України, а також, «міжнародно-правових стандартів конституційного процесу» [3].

Література:

1. Бориславський Л.В. Конституційно-процесуальне право України : програма курсу для студ. юрид. фак. та правнич. коледжу / Бориславський Л.В., Ревер О.Ю., Янюк Н.В. – Львів : Юридичний факультет Львівського національного університету ім. І.Франка, 2006. – 37 с.

2. Конституційне процесуальне право України : навч. посіб. / В.П. Паліюк, М.Д. Савенко. – Миколаїв : Миколаївський навчально-науковий центр Одеського державного університету імені І.І. Мечнікова, 2000. – 95 с.

3. Приходько, Х.В. Європейський вимір конституційного процесу в Україні / Х.В. Приходько // Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку : зб. статей / за ред. Ю.С. Шемшученка, Л.В. Губерського, І.С. Гриценка ; упор. О.В. Кресін. – К. : Логос, 2009. – С. 249-252.

4. Приходько, Х.В. Конституційне процесуальне право: деякі термінологічні аспекти аксіологічно-понятійного апарату / Х.В. Приходько // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2008. – № 1 (75). – С. 52-61.

5. Приходько, Х.В. Конституційний процес як самостійний вид юридичного процесу/ Х.В. Приходько // Право України. – 2008. – № 6. – С. 29-34.

6. Приходько, Х.В. Проблема доцільності виокремлення конституційного процесу як самостійного виду юридичного процесу / Х.В. Приходько // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2008. – № 5 (79). – С. 15-22.

Барвіцький В.Ю.,

викладач кафедри муніципального права

Академії муніципального управління

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ГАРАНТІЙ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНИМ СУДОМ УКРАЇНИ

В гарантуванні та забезпеченні прав місцевого самоврядування особливе місце займає Конституційний Суд України (далі – Суд) – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний контроль відноситься до числа ефективних засобів забезпечення верховенства права, верховенства конституції, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави.

З огляду на це діяльність Суду є своєрідним гарантуванням недопущення порушень самоврядних прав та свобод, а правові засади такої діяльності мають перебувати під пильним оком науковців в контексті судової реформи, реформи місцевого самоврядування тощо.

Слід зазначити, що судовий захист прав місцевого самоврядування здійснюють всі органи судової влади – суди загальної юрисдикції – у кримінальному, господарському, цивільному, адміністративному процесі, а також Конституційний Суд – в порядку конституційного провадження.

Муніципальна доктрина Суду включає положення, закладені в його рішеннях та ухвалах, які розкривають зміст Конституції та законів України. При цьому Суд стоїть на позиціях точного змісту положень Конституції та законів України, намагається не розширювати і не звужувати інститут місцевого самоврядування. Суд не може створювати норму, витлумачуючи положення Конституції та законів України. Він також не може заповнювати прогалини в чинному законодавстві.

Останнім часом в дослідженнях науковців все частіше піднімається тема про подальший розвиток місцевого самоврядування в контексті реалізації принципу верховенства права28. Закріплений в частині першій статті 8 Конституції України принцип верховенства права, який є основою конституційно-правового регулювання суспільних відносин, зокрема у сфері місцевого самоврядування, втілюється у правотворчу та правозастосовну діяльність – переважно у правові позиції (рішення) Суду та закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо29.

Так, в одному з своїх рішень, Конституційний Суд України, враховуючи додержання місцевими радами засад справедливості, що є складовою принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), та прагнучи збалансувати інтереси держави, територіальних громад і платників податків, розтлумачив положення окремих законодавчих актів стосовно оподаткування. Суд вважає, що Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради вправі встановлювати додаткові пільги щодо оподаткування у межах сум, які надходять до їх бюджетів, за умови, що загальнодержавний податок на прибуток, платником якого є підприємства комунальної власності, відповідно до законів України справляється до бюджетів Автономної Республіки Крим та рад і не враховується при визначенні міжбюджетних трансфертів. Суд також зазначив, що запровадження пільг щодо окремих податків чи конкретних їх платників не повинно розглядатися як прояв податкової дискримінації, недобросовісної конкуренції, створення привілейованого становища, порушення принципів рівності та єдиного підходу в оподаткуванні30. Вважаємо, що на підставі даного Рішення законодавець зобов’язаний внести відповідні зміни до законів, переглянувши процедуру оподаткування шляхом не тільки надання пільг, але й встановлення статичної частки податку на прибуток, який залишався б на місцевому рівні. Потребують законодавчого вирішення також питання щодо підвищення земельного податку та встановлення податку на нерухомість, які були б повністю передані до місцевих бюджетів.

В іншому рішенні31 Суд, виходячи з конституційних гарантій місцевого самоврядування, зазначив, що органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради) виступають суб’єктами владних повноважень при вирішенні питань, визначених законами, зокрема, у галузі земельних відносин, а вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів, крім публічно-правових спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Таке Рішення Суду усуне неоднозначність в судовій практиці оскільки відповідне тлумачення норм Конституції України, Земельного кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України дає чітку відповідь на питання щодо предметної підсудності справ, пов’язаних з оспорюванням рішень органів місцевого самоврядування в сфері земельних правовідносин.

Отже, Суд відіграє важливу роль у захисті конституційних гарантій місцевого самоврядування та забезпеченні балансу інтересів між правами місцевого самоврядування та забезпеченням додержання Конституції та законів України органами і посадовими особами місцевого самоврядування. Аналіз рішень Суду, ухвалених по справах з питань місцевого самоврядування32, свідчить про те, що в діяльності органів місцевого самоврядування існують проблеми щодо праворозуміння тих чи інших положень Конституції та законів України, однак конституційні звернення до Суду мають бути належним чином обґрунтовані і не зводитися до фактичного звернення за консультаціями щодо застосування положень Конституції та законів України, оскільки питання консультування не входить до компетенції Суду.

Є надія, що об’єктивні закономірності становлення європейської моделі місцевого самоврядування в нашій державі, разом із захистом його інтересів Судом, забезпечать її розвиток на надійному конституційному ґрунті.

Бучацька О.М.,

викладач кафедри права

Київського національного

лінгвістичного університету

ОСНОВНІ ПРИЧИНИ СКОЄННЯ ЗЛОЧИНІВ

БЕЗПРИТУЛЬНИМИ ОСОБАМИ

Як відомо, одним із головних завдань держави та суспільства є виховання здорового молодого покоління громадян, охорона дитинства та забезпечення максимально можливою мірою виживання й розвитку молоді. Істотне значення при цьому має подолання таких негативних явищ у середовищі неповнолітніх, як безпритульність, бездоглядність та злочинність.

Для належного правового забезпечення цієї діяльності, створення її наукових засад важливим є вивчення історичного досвіду правового регулювання боротьби з безпритульністю, бездоглядністю й правопорушеннями неповнолітніх в УСРР у 20-х роках минулого століття. Саме в той час, на думку автора, сформувався принципово новий підхід до вирішення проблеми. Боротьба з названими негативними явищами вперше почала розглядатися, як складова усієї справи охорони дитинства. Тоді ж відбулося становлення системи органів, покликаних забезпечувати позитивні зрушення у цій сфері. Дослідження організаційно-правових засад їх діяльності дає змістовний матеріал не лише для наукових узагальнень, а й для формування нових підходів до розв’язання проблем у боротьбі з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх на сучасному етапі розвитку незалежної держави – України. Наразі постала потреба створення нової правової бази боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх, що зумовлюється надзвичайним збільшенням кількості дітей, які залишилися без притулку та нагляду дорослих, вчиняли правопорушення.

В своїй роботі автор надає наступний переклад понять «безпритульний» та «бездоглядність» як «бесприютность», «безнадзорность» відповідно. Проте з таким перекладом можна посперечатися, оскільки відоме поняття «безпритульний» розуміється здебільшого як «беспризорник» [3, с. 1, 13, 19].

Проаналізувавши скоєні неповнолітніми правопорушення, можна визначити основні причини, що породжують їх девіантну поведінку та соціальну дезадаптацію на нинішньому етапі розвитку українського суспільства. Це зокрема:

  • падіння авторитету виховних установ, відсутність належної позашкільної зайнятості, яка давала б можливість ефективно й всебічно розвивати позитивні якості та творчі здібності дітей;

  • відсутність координації в роботі різних організацій та установ, що займаються профілактичною роботою у молодіжному середовищі;

  • зростання неформальних рухів серед підлітків, культу сили, зневажливого, зверхнього ставлення до оточуючих;

  • правова необізнаність дітей та підлітків, відсутність вільного доступу до інформації про кримінальну та адміністративну відповідальність неповнолітніх;

  • соціальна незахищеність підлітків, яка нерідко стає причиною конфліктів, як у шкільних колективах, так і в родині;

  • соціальне розшарування суспільства, збідніння населення;

  • негативний вплив на неповнолітніх, проявів агресивності, гніву, злоби, недружелюбності, жорстокості, помсти, ненависті (телебачення, фільми та комп’ютерні ігри);

  • поширеність у підлітковому та молодіжному середовищі таких негативних явищ, як тютюнопаління, токсикоманія, пияцтво, зловживання наркотичними речовинами [2, с. 89-90].

Переважна більшість неповнолітніх, що утримуються в приймальнику-розподільнику для неповнолітніх, це діти з асоціальною поведінкою та психічними відхиленнями. Звісно, вони потребують постійної кваліфікованої соціально-психологічної допомоги. Функціональні обов’язки психолога передбачають психологічне обстеження неповнолітніх, які поставлені до приймальника, встановлення причин асоціальної поведінки – бродяжництва, правопорушень та злочинів, наркоманії, пияцтва, сексуальних відхилень, проведення профілактичної роботи, індивідуального консультування підлітків, їхніх батьків та осіб, які їх замінюють.

Як свідчить досвід роботи з вихованцями приймальника-розподільника для неповнолітніх, основними соціальними та психологічними причинами скоєння ними протиправних вчинків також є:

  • не усвідомлення наслідків правопорушень;

  • знаходження під впливом асоціальних елементів;

  • обмеженість або відсутність інформації з правових та медичних питань;

  • відсутність та неадекватність виховного впливу з боку найближчого оточення (батьків та школи) [2, с. 30-31].

Разом із тим, зміни в міжнародному та національному законодавстві щодо захисту прав і свобод дітей, зміна пріоритетів у діяльності установ для неповнолітніх в Україні призвела до того, що протягом 2000-2005 рр. наповнюваність приймальників-розподільників для неповнолітніх зменшилась і сьогодні складає 30-40 %. При цьому притулки Центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді переповнені, неповнолітні вчиняють втечі й повертаються до притулків неодноразово (до 4-5 разів) протягом року, а кількість дітей, які перебувають на вулицях (безпритульні), бродяжать, жебракують, щороку збільшується, що стало проблемою загальнодержавного масштабу [1, с. 3, 8].

Література:

  1. Тарнавська Н.П. Профілактична діяльність вихователя приймальника-розподільника для неповнолітніх МВС України та психологічні засади її удосконалення: Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. психол. наук. КНУВС – К., 2007. – 18 стор.

  2. Методичний посібник по роботі з дітьми, які тимчасово перебувають в спеціалізованих закладах / За ред. Лазаренко Б.П., Кравчук Т.П. /. – К.: 2003 р. – 209 с.

  3. Анатольєва О.І. Правове регулювання боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх в УСРР у 20-х роках ХХ століття: Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук. НАВСУ – К., 2003. – 20 стор.

Жмур Ю.М.,

аспірант кафедри

цивільного та кримінального права

Національного педагогічного університету

ім. Драгоманова

МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ ТА УКРАЇНСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО, ЩО РЕГУЛЮЄ ПРАВО ЛЮДИНИ НА НЕДОТОРКАННІСТЬ ЖИТЛА

Вислів «Мій дім –моя фортеця» найкраще розкриває розуміння житло».

Стаття 47 Конституції України зазначає: кожен має право на житло, ст.30 зазначає: кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як вмотивованим рішенням суду. [1]

Кримінальний кодекс України 2001 року у Розділі V Ст.162 встановлює санкції за порушення недоторканності житла. П.1 Ст.162 «Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, -

караються штрафом від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до 3х років.

П.2 Ст.162 зазначає, що ті самі дії, вчинені службовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування –

караються позбавленням волі на строк від 2х до 5 років. [2]

Житловий кодекс Української РСР 1983 року в Розділі І «загальні положення» гарантує право людини на недоторканність житла. [3]

Цивільний кодекс України, Глава 8, яка має назву « Право власності на житло» регулює право володіння, користування, розпорядження, а також право на недоторканність житла. [4]

Кримінально-процесуальний кодекс України, зокрема Ст.14-1 гарантує недоторканність житла , особистого життя громадян, таємницю листування…, а Ст.177 КПК зазначає як правильно проводити обшук і виїмку у житлі (щоб не порушувати принцип недоторканності ), а також зазначає невідкладні випадки, коли може бути порушено недоторканність житла. [5].

У листопаді 2009 року вийшла нова Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності» , де дається визначення житла та іншого володіння. Під житлом потрібно розуміти приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (будинок, квартира, дача, номер у готелі тощо). До житла прирівнюються також ті його частини, в яких може зберігатися майно (балкон, веранда, комора тощо), за винятком господарських приміщень, не пов'язаних безпосередньо з житлом (гараж, сарай тощо).

Поняття "інше приміщення" включає різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей або матеріальних цінностей (виробниче або службове приміщення підприємства, установи чи організації, гараж, інша будівля господарського призначення, відокремлена від житлових будівель, тощо).

Під сховищем слід розуміти певне місце чи територію, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які мають засоби охорони від доступу до них сторонніх осіб (огорожа, наявність охоронця, сигналізація тощо), а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, подібні сховища тощо. [6]

Право людини на недоторканність житла регулюється і Міжнародно-правовими актами.

Визначення достоїнства, яке належить всім членам людського суспільства, рівних і невід’ємних прав -є основою свобод, справедливості і миру. Цими словами розпочинається Декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, де також передбачено: «ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте та сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла»… Кожна людина має право на захист законом від подібного втручання чи посягання. Аналогічна вимога міститься в ст.. 17 Міжнародного пакту про громадські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р, а також в ст.8 Європейської конвенції з прав людини 1950 року, яка декларує названі права, зокрема в ній зазначено:» кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, житлі і таємниці листування». [7]

Отже, і Міжнародне і Українське законодавство досить добре захищає «право людини на недоторканність житла та іншого володіння», але це питання потребує і подальшого дослідження та вивчення.

Література:

1. Конституція України. Парламентське видання. Київ, 2002.С.-71

2.Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. За ред.. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка, К., Юридична думка 2007, С.-1183

3. Науково-практичний коментар Житлового кодексу. За ред. С.Я.Фурси, К., 2008

4.Науково-практичний коментар до цивільного кодексу. За ред.. Є.О.Харитонова, О.І.Харитонової, Н.Ю.Голубєвої, К. 2008. С.-744

5. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України. Під ред. В.М.Тертишника, К., 2008, С.-992

6. /laws/8978/

7. Про недоторканність житла та іншого володіння особи як засаду кримінального судочинства. В.Маляренко// Право України. К., 2004 №7 С-.14.

Какауліна Л.М.,

аспірант кафедри управління суспільним розвитком

НАДУ при Президентові України

ПРО ДЕЯКІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЩОДО ДАЛЬШОГО КОМПЛЕКСНОГО РЕФОРМУВАННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ, УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ СТОСОВНО СУДОУСТРОЮ, СУДОЧИНСТВА, СТАТУСУ СУДДІВ

Концептуальним принципом для розбудови держави є принцип формування законів життя держави. Наші національні пріоритети такі: правда і істина дорожче закону; моральне домінування у відношенні до аморального закону; відповідальність общини за свого представника.

За роки незалежності Україна повною мірою не змогла здобути переваги нової незалежної правової держави, і передусім через деякі властивості системи, успадковані нею з минулого.

В основі правової держави лежить принцип розподілу влади на основі системи стримувань і противаг саме для того, щоб максимально скоротити небезпеки встановлення режиму необмеженої влади та створення умов для функціонування держави на засадах верховенства права, яку можна було б визнати правовою.

Iснуюча система правосуддя, яка сформувалася за період державної незалежності України, виконала низку фундаментальних завдань зі ствердження молодої Української держави. Однак сьогодні ця система, так само, як і — за останніми заявами вищих керівників країни — вся система державної влади і управління в Україні, вичерпала себе.

Після набуття незалежності України одною з перших було проголошено судово-правову реформу, концепцію якої затвердила Верховна Рада України у квітні 1992 року [4]. Головну мету реформи – формування незалежної судової системи, вдосконалення судочинства, максимального наближення судів до населенняа.вою реформою передбачалося створення незалежної судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм. та створення нового законодавства – не реалізовано до цього часу. Навпаки сигнали європейської спільноти [8] свідчать про те, що Україна опинилася у чорному списку країн, які не виконують рішення Європейського суду і національних судів. Збільшення з року у рік звернень громадян України до Європейського суду свідчать про серйозні проблеми з функціонуванням судової системи, а відтак необхідно на законодавчому рівні врегулювати функції судової влади, щоб закласти юридичні передумови утворення справді громадянського суспільства і правової держави. Саме судова влада спроможна ефективно гарантувати законні інтереси і права громадян, забезпечити діяльність держави необхідною легітимністю, надати їй відповідну правову основу, без якої вона рано чи пізно вироджується в політичне свавілля і насильство над людиною і суспільством.

Указом Президента України утворено Робочу групу з питань судової реформи[7]. Україна має використати шанс створити таку судову владу, коли правосуддя виконуватиме в суспільстві глибоко інтегруючу роль, стабілізуючу функцію, до того ж поряд з правом стане найважливішим гарантом прав учасників правовідносин, фундаментальних прав і свобод людини.

Основні завдання судової реформи. Внесення змін до Конституції України із визначенням судової влади; оптимальної моделі судоустрою, про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду, встановлення граничного віку 40 років на право зайняття посади судді.

Зміни до Закону України «Про Конституційний Суд» мають містити норму про всенародне обрання суддів Конституційного Суду, їх кількість має бути скорочена вдвічі. Члени Вищої Ради юстиції мають обиратися всенародно, працювати на постійній основі, їх кількість має дорівнювати кількості суддів Конституційного Суду, а посадовці беруть участь у роботі Вищої ради юстиції з дорадчим голосом.

Докорінно має бути змінена процедура призначення суддів, реєстр кандидатів стає відкритим, відомості про кандидата доступні для огляду громадянами, процедури відбору та іспитів чіткі, для всіх претендентів вводиться обов’язкове тестування шляхом психо-фізіологічної лабораторії. Відбір і підготовка кандидатів на посаду судді здійснюватиметься у національній Академії суддів України. Цей заклад має набути важливої державної ваги, а опікунську раду академії має очолити Президент України.

У системі судоустрою мають функціонувати Департамент державної виконавчої служби і Департамент судової адміністрації.

Україні потрібна обов’язкова державна програма з контролю за процесом виконання судових рішень, підвищення ефективності роботи державної виконавчої служби.

Для зайняття суддями адміністративних посад у судах необхідно ввести виборчу процедуру, яка застосовується у Верховному Суді.

Судді повинні прямо залежати від якості своєї суддівської діяльності. Якщо такого механізму саморегуляції не знайдено, тоді в дію має вступати постійно діючий аппарат контролю і очищення судових структур від шкідливих елементів (хабарників, злочинців тощо). Вісутність зворотного зв'язку на результат дії суддів призводить до іхнього мафіозного переродження. Історичний досвід доводить, що відсутність такого зв'язку призводить до розкрадання, зради і розвалу держави.

Положення і норми про присяжних і народних засідателей потребують удосконалення. Судова влада має контролюватися з боку представників суспільства за справедливим застосуванням закону і норм моралі, з урахуванням місцевих традицій і звичаїв [6].

Гарантії незалежності суддів, зокрема засади оплати їх праці, повинні бути закріплені в законі.

Література:

  1. Конституція України // Відомості верховної Ради україни. – 1996 . – № 30. – Ст. 141;

  2. Закон України „Про Вищу раду юстиції” // Відомості Верховної Ради Украї­ни,- 1998.- № 25.

  3. Закон України «Про судоустрій України» // Офіційний вісник України. – 2002.– № 10;

  4. Про Концепцію судово-правової реформи в Україні: Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної ради України. – 1992. –
    № 30;

  5. Доклад Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации 2007 года «О состоянии законодательства в Российской Федерации» / Под общ. ред. С.М. Миронова, Г.Э. Бурбулиса – М.: Совет Федерации, 2008.

  6. Городовенко В. В. Проблеми становлення незалежної судової влади в Україні: Монографія. – К.– Фенікс, 2007. – 224 с.

  7. Указ Президента України «Про робочу групу з питань судової реформи» // Портал Президент України Віктор Янукович. – Офіційне інтернет–представництво. – http://www. president.gov.ua /documents /10736.html.

  8. Шевчук С. Шевчук: Европейский суд даст Украине шанс исправиться// Обозреватель. – /

Лукашенко А.А.,

аспірант Інституту законодавства

Верховної Ради України

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ОРГАНІВ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ

В УКРАЇНІ

У Конституції України існує загальний перелік повноважень місцевого самоврядування (ст.143) [1]. Таким чином, за допомогою представництва у публічних органах, територіальні громади реалізують функції місцевого самоврядування. Однак вирішення більшості щоденних нагальних проблем покладається вже на органи місцевої влади, що представляють територіальну громаду – ради, їх голови, виконавчі комітети. Під час розгляду усієї сукупності повноважень місцевих органів самоврядування, важливо відзначити їх поділ на власні та делеговані повноваження. Порядок надання державою органам самоврядування повноважень регламентується Конституцією України.

Органи місцевого самоврядування беруть участь у реалізації завдань і функцій держави. Саме з цією метою держава наділяє органи місцевого самоврядування державно владними повноваженнями, що відображається у закріпленні в Конституції України (ст. 144) за ним права приймати в межах повноважень, визначених законом, рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території [1].

Конституція України не відносить органи самоорганізації населення (далі ОСН) до форм здійснення територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування. Водночас, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» визнає ОСН самостійним елементом системи місцевого самоврядування [1].

По-різному визначається коло осіб, які можуть створювати органи самоорганізації населення. Відповідно до ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування» зазначені представницькі органи можуть створюватися частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища, міста [2]. Закон «Про органи самоорганізації населення» в абзаці 2 ст.2 передбачає, що ОСН населення створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин [3].

Необхідно виділити наступні блоки проблем правового регулювання діяльності органів самоорганізації населення:

- недосконалість загальних положень про органи самоорганізації населення (визначення, принципи діяльності, суб’єкти створення, межі дії);

- ускладнення самої процедури створення органів самоорганізації населення;

- проблеми правового забезпечення реалізації повноважень органами самоорганізації населення;

- недоліки регламентації та проблеми застосування норм про фінансування діяльності органів самоорганізації населення;

- недостатній рівень розвитку локального законодавства у цій сфері.

Література:

1. Конституція України: Текст Основного Закону з офіц. тлумаченнями Конституційного Суду. Огляд і коментарі / НАН України / [авт. огляду та комент. В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко упоряд. офіц. текстів В. Г. Рубан]. — К. : Наукова думка, 2006. — 210 с.

2. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21 трав. 1997 р., № 280/97-ВР : за станом на 16 квіт. 2009 р., № 1275-VI (1275-17) // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.

3. Про органи самоорганізації населення : Закон України від 11 лип. 2001 р., № 2625-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 48. – Ст. 254.

Магідін Б.В.,

здобувач Науково – дослідного інституту

приватного права і підприємництва

Академії правових наук України

ОБМЕЖУВАЛЬНА РОЛЬ АДМІНІСТРАТИВНОГО ЗАКОНОДАВСТВА У ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ

Новий Цивільний кодекс України [1], будучи основним актом цивільного законодавства України, п. 3. ч. 1 статті 3 встановив однією з загальних засад цивільного законодавства – свободу договору, одним із елементів якої, відповідно до статті 627 ЦК України, є вільне визначення умов договору. В продовження надання прав суб’єктам цивільного права, законотворець ч. 1 статті 12 ЦК України встановив, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд але, як встановлено статтею 13 ЦК України, в визначених законом межах, щоб не нанести шкоди іншим особам, суспільству та Державі.

Статтями 81 та 82 ЦК України, законотворець ввів до цивільного обороту так званих юридичних осіб публічного права. Які в здісненні своїх цивільних прав керуються не лише Цивільним кодексом України, а і іншими законами.

Одним із суб’єктів цивільного права є військової частини Збройних Сил України, цивільно–правовий статус яких в Україні досліджено В. Й. Кіселем [2]. Даний суб’єкт є юридичною особою публічного права, який фінансується за рахунок Державного бюджету України та відповідно, при вступі у цивільно–правові відносини здійснює оплату з бюджетних асигнувань виділених на її утримання Державою. Тому, при встановленні цивільних прав військової частини, слід застосовувати приписи норм Бюджетного кодексу України, прийнятого 21 червня 2001 року [3] та інших нормативно–правових актів, які відносяться до джерел адміністративного права, а саме постанови Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1764 «Про затвердження Порядку державного фінансування капітального будівництва», постанови Кабінету Міністрів України № 1404 від 9 жовтня 2006 року «Питання попередньо оплати товарів, робіт і послуг, що закуповуються за бюджетні кошти» [4].

Здійснивши аналіз п. 1 статті 51 Бюджетного кодексу України прийдемо до висновку, що в першу чергу наступає стадія взяття бюджетного зобов’язання (укладання договору), далі стадія отримання товарів, робіт та послуг, і лише після чого стадія здійснення платежу. Що не дозволяє здійснення передоплати контрагентам бюджетної установи.

Стаття 1 постанови Кабінету Міністрів України № 1404 від 9 жовтня 2006 року «Питання попередньо оплати товарів, робіт і послуг, що закуповуються за бюджетні кошти», дозволяє в деяких випадках (але не завжди) передоплату з відповідно оформленим дозволом від головного розпорядника коштів. Але отримати такий дозвіл важко по причині складної фінансової системи та місцезнаходження військових управлінь, які визначені Положенням про фінансове господарство військової частини Збройних Сил України, затвердженої наказом Міністра оброни України від 28.10.2006 № 625. Пунктом 1.4 Положення встановлено, що головним розпорядником є Міністр оборони України (м. Київ), розпорядники другого рівня - командувачі видів (сил) Збройних Сил України, командувачі військ оперативного управління (м. Київ, Одеса, Севастополь, Вінниця), розпорядники третього рівня – командири військових частин, установ, організацій (будь в якій точці України) [5.3].

Таким чином, суб’єктам цивільного права у вигляді військових частин, за загальним правилом заборонено здійснювати передоплату або дозволяється при умовах які фактично досягти на практиці не можливо. Що обмежує суб’єкта цивільного права в здісненні цивільних прав на вільний вступ у цивільні відносини та визначення умов договору. Дані обмеження приводять до неефективності використання державних коштів та несвоєчасного забезпечення військової частини (або в загалі до відмови поставки необхідних товарів для військової частини з боку постачальників без здійснення передоплати)

Для вирішення даного питання пропонується внести зміни до адміністративного законодавства України з питань використання бюджетних коштів та дозволити військовим частинам та іншим бюджетним установам здійснювати передоплату контрагентам та приймати дане рішення без дозволу головного розпорядника бюджетних коштів, оскільки військова частина є самостійним суб’єктом цивільного права.

Література:

  1. Цивільний кодекс України. Видавець Паливода А.В. 2005. 372 с.

  2. Кісель В.Й. Військові частини як суб’єкти цивільного права. Дисерт. на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Науково-дослідницький інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України. 12.00.03. Київ – 2007. – 208 с.

  3. Бюджетний кодекс України. Видавець Паливода А.В. 2008 року. 84с.

  4. Збірник нормативно – правових актів та методичних матеріалів. Київ 2007. 303с.

  5. Наказ Міністра оборони України від 28.10.2006 № 625 «Про затвердження Положення про фінансове господарство військової частини Збройних Сил України». Друкарня ДП МОУ «Воєнне видавництво України «Варта» 111 с.

Мамука С.Л.,

аспірант кафедри регіонального управління,

місцевого самоврядування та управління містом

Національної академії державного управління

при Президентові України

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕГУЛЮВАННЯ СФЕРИ ТЕЛЕБАЧЕННЯ І РАДІОМОВЛЕННЯ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОСВІДУ

На теперішній час у світі існує багато різних моделей регулювання сфери телерадіомовлення. Жодна з них не визнана універсальною. Достатньо сильно вони різняться і у державах Європейського Союзу (ЄС), що пов’язано з різними культурними традиціями та історичними особливостями цих держав. Однак не зважаючи на відсутність єдиного погляду на формування політики щодо комунікацій у цілому спостерігається достатня ефективність регулювання ринку телебачення і радіомовлення , чітка направленість державної політики у цій сфері на збереження європейських духовних та культурних цінностей, на забезпечення вільного демократичного розвитку суспільства.

Метою цього дослідження є аналіз європейського законодавства у сфері телебачення і радіомовлення з метою запозичення корисного досвіду та подальшого його впровадження в Україні. Аналіз законодавства проводився за такими напрямками: загальні принципи та стандарти, запобігання концентрації аудіовізуальних ЗМІ та забезпечення прозорості власності щодо аудіовізуальних ЗМІ, регулювання рекламної діяльності та телеторгівлі, впровадження суспільного мовлення.

Головними інституціями ЄС що регулюють сферу телебачення і радіомовлення є Європейська Комісія та Європейський Парламент. Нормативно - правова база ЄС, що регулює сферу телебачення і радіомовлення достатньо розгалужена і нараховує значну кількість різного роду нормативних актів: конвенцій, директив, договорів, рекомендацій.

Однак найбільш значущою з них в аспекті загальних принципів та стандартів у сфері телебачення і радіомовлення них є Європейська Конвенція про транскордонне телебачення (ЄКТТ) [4], яка була прийнята в 1989 році та набула чинності 01.05.1993 р.. В Україні Конвенцію ратифіковано із заявою та застереженням Законом N 687-VI ( 687-17 ) від 17.12.2008 р.

В аспекті запобігання концентрації аудіовізуальних ЗМІ розглядалися: Договір про ЄС (статті 85-89) [2], а також Регламент Ради ЄС 139/2004 від 20 січня 2004 року про контроль за концентрацією підприємств, настанови щодо концентрації (частина 2 статті 10) та забезпечення прозорості власності аудіовізуальних ЗМІ (стаття 6), Директиви про транскордонне телебачення.

В аспекті забезпечення прозорості відносин власності на ЗМІ вивчалися: Рекомендація № R (94) 13 від 22 листопада 1994 року Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про заходи забезпечення прозорості засобів масової інформації", де сформульовано шість основних принципів забезпечення прозорості ЗМІ [5].

В аспекті регулювання відносин у сфері реклами було проаналізовано: четвертий розділ Директиви про транскордонне телебачення, Директиву 2005/29/ЕС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року ("Директива про недобросовісні комерційні практики"), яка передбачає уніфікацію законодавств країн-членів в частині захисту прав споживачів від нечесних комерційних практик (у тому числі – недобросовісної реклами).

На рівні ЄС основи функціонування суспільного мовлення регулюються двома загальноєвропейськими нормативно-правовими актами – Директивою 89/552/ЕЕС про транскордонне телебачення[1] та Протоколом про суспільне мовлення до Амстердамського договору. Крім того, питанням функціонування суспільних мовників прямо або опосередковано присвячено низку Рекомендацій ПАРЄ: Рекомендацію 748 (1975) про роль та управління національним телерадіомовленням, Рекомендацію 1067 (1987) про культурний вимір телерадіомовлення в Європі, Рекомендацію 1147 (1991) про парламентську відповідальність за демократичну реформу телерадіомовлення, Рекомендацію 1407 (1999) „Медіа та демократична культура”, Рекомендацію 1506 (2001) про свободу слова та інформацію в медіа в Європі, Рекомендацію 1589 (2003) про свободу слова в медіа в Європі, Рекомендацію 1641 (2004) про суспільне мовлення.[3]

У площині застосування європейських законодавчих актів діють такі законодавчі акти України: Закон України “Про інформацію ”, Закон України “Про телебачення і радіомовлення ”, Закон України “Про рекламу”, Закон України “Про авторські і суміжні права ”, Закон України “Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення ”, Закон України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України ”

В результаті аналізу встановлено, що українське законодавство щодо регулювання діяльності аудіовізуальних ЗМІ у багатьох випадках корелює з нормативно-правовою базою ЄС і відповідає стандартам та принципам Євросоюзу у цій галузі. Разом із тим, існує неузгодженість термінології, та деяких положень Українського законодавства європейським нормам. Виходячи з європейського досвіду з одного боку і тенденцій розвитку вітчизняних аудіовізуальних ЗМІ – з іншого, доцільно: а) внести низку змін до Законів України "Про рекламу", "Про телебачення і радіомовлення" та "Про захист економічної конкуренції"; б) підвищити ефективність деяких процедур регулювання діяльності комерційного телерадіомовлення профільними державними органами. Технологічний прогрес електронних аудіовізуальних медіа на теперішній час не тільки потребує законодавчих змін на національному рівні, але й вимагає перегляду ЄКТТ та змін у законодавстві ЄС.В подальшому ми плануємо продовжити дослідження.

Література:

  1. Директива Совета Европейского Союза 89/552/ЕЕС о координации определенных положений, установленных законодательно, регулятивно либо административно странами-участниками (Европейской Конвенции о трансграничном телевещании) в области осуществления телевизионного вещания (в редакции Директивы 97/36/ЕС Европейского Парламента и Совета от 19 июня 1997 год. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_446

  2. Договір про Європейський Союз. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_029

  3. Документи Парламентської Асамблеї. Режим доступу: http://www.coe.kiev.ua/docs/pa.htm

  4. Європейська конвенція про транскордонне телебачення. [Електронний ресурс] Режим доступу http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_444&p=1267 786880354679

  5. Рекомендація № R (94) 13 Про заходи щодо сприяння прозорості ЗМІ. Режим доступу: http://www.coe.kiev.ua/docs/km/r(94)13.htm

Маріц Д.О.,

викладач кафедри цивільно-правових дисциплін

Академії муніципального управління

СТРОКИ ВИКОНАННЯ ВІДЧУЖУВАЧАМИ ОБОВ'ЯЗКІВ ПО ПЕРЕДАННЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ НАБУВАЧАМ ЗА ДОГОВОРАМИ З ОПЛАТНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ МАЙНА

(НА ПРИКЛАДІ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ І ДОГОВОРУ ПОСТАВКИ)

До групи договорів, які передбачають передачу майна у власність належать: договір купівлі-продажу; договір роздрібної купівлі-продажу; договір поставки; договір контрактації сільськогосподарської продукції; договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу; договір міни (бартеру); договір дарування; договір ренти; договір довічного утримання.

Як зазначав Гавзе Ф.И., однією з умов належного виконання зобов’язання - є його виконання в обумовлений строк, який визначається договором, законом чи іншим нормативно-правовим актом33.

На наш погляд, виконання договірних зобов’язань з оплатної реалізації майна, в першу чергу, полягає у здійсненні сторонами усіх умов в обумовлені строки , що передбачені договором, а саме здійснення всіх прав і виконання всіх обов’язків.

Найбільш розповсюдженим договором, що укладається як фізичними так і юридичними особами є договір купівлі-продажу. При цьому виявляється тенденція до універсалізації (консолідації) правил про товарний обіг на основі договору купівлі-продажу, тобто загальні положення про купівлю-продаж поширюються й на інші вищезазначені договори, якщо інше не передбачено в самому договорі, законі або не випливає з характеру конкретних взаємовідносин сторін2.

За договором купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до статті 530 цього Кодексу (ст. 663 Цивільного Кодексу України – далі ЦК). Відповідно до ст.530 ЦК, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Що стосується договору роздрібної купівлі-продажу, варто зазначити, по-перше, такий договір є публічним; по-друге, до відносин за участю покупця фізичної особи не врегульованих ЦК, застосовується законодавство про захист прав споживачів. Враховуючи специфіку даного договору: відповідно і строки виконання відчужувачем обов’язку по переданню товару залежать від умов, які включені до змісту договору. Якщо договір роздрібної купівлі-продажу укладено з умовою про доставку товару покупцеві, продавець зобов’язаний у встановлений договором строк доставити товар за місцем, указаним покупцем, а якщо місце передання товару покупцем не вказане, - за місцем проживання фізичної особи-покупця або місцезнаходженням юридичної особи-покупця. Договір роздрібної купівлі-продажу з умовою про доставку товару покупцеві є виконаним з моменту вручення товару покупцеві, а у разі його відсутності – особі, яка пред’явила квитанцію або інший документ, що засвідчує укладення договору або оформлення доставки товару, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання. Якщо договором не встановлений строк доставки товару для вручення його покупцеві, товар має бути доставлений у розумний строк після одержання вимоги покупця (ст. 704 ЦК).

Беручи до уваги, що законодавець не деталізує часові межі «розумного строку» то можна припустити, що продавець зобов’язаний доставити товар у семиденний строк після одержання вимоги покупця. Тобто, на нашу думку, необхідно керуватись положеннями ст. 530 ЦК. На думку Л.Костенко, поняття «розумність» у загальному вигляді означає юридичні дії, вчинені, керуючись розсудливістю, здоровим глуздом, доцільністю, усвідомленим оперуванням понять, опираючись на їх природу і зміст3.

Одним із видів договорів купівлі-продажу є договір поставки. Він є найдоцільнішою правовою формою регулювання господарських зв’язків у тих випадках, коли необхідне тривале й систематичне постачання товарів суб’єктам підприємництва4. Відповідно до ч.2 ст. 712 ЦК до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Деякі особливості регулювання відносин з поставок, порівняно із загальними положеннями про купівлю продаж, відображені у Господарському кодексі України (далі -ГК). Це, зокрема, стосується строків і порядку поставки товарів. Виходячи із визначення договору поставки, строк є його істотною умовою.

Згідно ч.1 ст. 267 ГК договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін, якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік. Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством (ч.2 ст. 267 ГК). Якщо в довгостроковому договорі кількість поставки визначено лише на рік або менший строк, у договорі повинен бути передбачений порядок погодження сторонами строків поставки на наступні періоди до закінчення строку дії договору (ч.3 ст. 267 ГК). У договорі поставки з згодою сторін може бути передбачений порядок відвантаження товарів будь-яким видом транспорту, а також вибірка товарів покупцем (ч. 5 ст. 267 ГК).

Таким чином можна зробити висновок, що строки виконання відчужувачами обов’язків щодо передання майна у власність це здійснення такої дії, яку вправі вимагати контрагент, які визначені законом або договором. Процес виконання зобов’язання, щодо передання майна у власність набувача може бути тривалим і складним і складатися з великої кількості різних дій (зокрема у договорах поставки).

Література:

1. Цивільний кодекс України. – К.: Видавничий дім «Скіф», 2009. – 260 с.

2. Господарський кодекс України: Офіційний текст. – К.: Кондор, 2004. -208 с.

3. Гавзе Ф.И. Обязательственное право. Минск, из. БГУ им. В.И.Ленина./ Гавзе Ф.И. 1968. – С.60.

4. Луць В.В. Контракти в підприємницькій діяльності: навч.посібник. – 2-е вид., перероб. і допов. / В.В. Луць. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 576 с. – Бібліогр.: с. 572-573.

5. Л.Костенко. Розумні строки у відносинах купівлі-продажу/ Л. Костенко. - Юридичний журнал . – 2009. № 5 (71). – С. 114-117.

Машковська І.Л.,

науковий співробітник Міжвідомчого

науково-дослідного центру з проблем боротьби з

організованою злочинністю при РНБО України

ОКРЕМІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПОДОЛАННЯ ДЕЯКИХ ПРОБЛЕМ В ОРГАНАХ ДПС УКРАЇНИ

На сьогодні в органах Державної податкової служби України (далі – ДПС України) існує значний перелік проблемних питань, які потребують нагального вирішення. Одними з основних є організаційно-правові проблеми у сфері оподаткування податком на додану вартість (далі ― ПДВ), а саме тінізація у відшкодуванні коштів з Державного бюджету України завдяки прихованим корупційним діянням, що є актуальною науковою проблемою.

Вирішенню вищезазначених проблем присвячені праці П. В. Мельника, М. Я. Азарова, П. Т. Геги, М. П. Кучерявенка, М. І. Мельника, Т. В. Корнякової, Л. П. Скалозуба, О. А. Долгова, Л. К. Воронової, А. О. Сігайова, В. В. Лисенка та багатьох інших провідних науковців.

Керівництвом ДПС України та Урядом постійно піднімають питання щодо проведення реформування в системі ДПА України. На сьогодні нормативно-правова база постійно поповнюються змінами до чинних документів та новими нормативними документами з метою їх удосконалення в даній сфері, зокрема:

- Законом України від 3 квітня 1997 року № 168/97–ВР «Про податок на додану вартість»;

- Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування»;

- Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2009 року № 1612 “Про схвалення Стратегії реформування податкової системи” (цим документом Уряд скасував розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 лютого 2007 року № 56 “Про схвалення Концепції реформування податкової системи”, згідно з яким реформування податкової системи повинно було проводитися до 2015 року). Дана Стратегія покликана внести значні зміни в податкову систему та має на меті проведення податкової реформи, спрямованої на побудову сучасної конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки, інтегрованої в ЄС, забезпечення сталого економічного зростання на інноваційно-інвестиційній основі, реалізація збалансованої бюджетної та соціальної політики на середньострокову перспективу. Досягнення поставленої мети можливе лише за умови реалізації виваженої державної податкової політики, що передбачає прийняття Податкового кодексу України для забезпечення балансу інтересів держави та платників податків [1]. У межах основних напрямів реформування безпосередньо передбачені заходи щодо реформування ПДВ, зокрема: забезпечення ефективності сплати ПДВ шляхом вирішення питання організації його відшкодування;

- Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 лютого 2008 р. № 262 “Про заходи щодо вдосконалення системи адміністрування податку на додану вартість” та ін.

Крім того, чимало нормативно-правових актів направлені на боротьбу з корупцією, зокрема, прийнятий цілий антикорупційний пакет таких законів, а саме закони України: “Про засади запобігання та протидії корупції”, “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” та “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення”, прийнятих Верховною Радою України 11 червня 2009 року, строки набуття чинності яких перенесено з 1 квітня 2010 року на 1 січня 2011 року. Також з метою кардинального покращення ситуації у сфері боротьби з корупцією в Україні Указом Президента України від 26 лютого 2010 року створено Національний антикорупційний комітет, до складу якого увійшов нинішній голова Державної податкової адміністрації О. О. Папаіка.

Про покращення роботи Управління внутрішньої безпеки ДПС України та підпорядкованих йому регіональних підрозділів внутрішньої безпеки, які безпосередньо ведуть боротьбу з корупцією в ДПС України, свідчать нижченаведені дані, згідно з якими впродовж 2009 року по працівниках ДПС України за фактом отримання хабара порушено 64 кримінальні справи (у 2008 році – 51, 2007 – 37), 39 кримінальних справ – щодо адміністрування ПДВ. Згідно з судовим розглядом до кримінальної відповідальності притягнуто 21 працівника податкових органів та за порушення вимог Закону України „Про боротьбу з корупцією” щодо податківців складено та направлено до суду 315 адміністративних протоколів (у 2008 році – 444, у 2007 – 536) [2].

Саме корупція в сфері бюджетного відшкодування ПДВ займає на сьогодні одне з провідних місць. Державні урядові та податкові органи постійно вдосконалюють механізми боротьби з незаконним відшкодуванням ПДВ та боротьбою з корупцією в податковій сфері, адже вони неабияк пов’язані між собою.

Проте, незважаючи на останні зміни, багатьма експертами ПДВ називається одним з найкримінальніших податків, тому що процедура його відшкодування породила масу корупційних схем і відтоків. З кожним роком отримати відшкодування ПДВ підприємствам усе важче, а “мзда” за його повернення з боку податкових органів зростає [3].

Аналіз динаміки надходжень ПДВ за 2008–2009 роки призводить до висновку щодо суттєвого зниження значення ПДВ як бюджетоутворюючого податку, оскільки його частка з товарів, вироблених в Україні, складає лише 7,1 % у доходах Держбюджету України [3].

У 2009 році сума ПДВ з вироблених в Україні товарів знизилася на 8,6 % відносно 2008 року, при зменшенні загальної суми надходжень до бюджету від цього податку з урахуванням імпорту на 0,3 %. При цьому бюджетне відшкодування зросло на 12 %, але його все одно не вистачає для погашення боргів навіть минулих років, про наявність яких свідчать звернення від підприємств [3].

На нашу думку, з метою вирішення вищезазначених проблемних питань доцільно, в першу чергу, приділити значну увагу: врегулюванню нормативно-правової бази (шляхом спрощеності і доступності) та зниженню ставки ПДВ (поступово знижуючи її на 2–5 % або шляхом диференціювання), що, в свою чергу, прискорить зменшення податкового навантаження на платників податків та відродження економіки України; перегляду методом відбору посадових окладів працівників органів ДПС України; зробити жорсткішою відповідальність за корупційні правопорушення (з подальшою забороною працювати на державних посадах, посиленням кримінальної відповідальності) та прийняти Податковий кодекс України для забезпечення балансу інтересів держави та платників податків.

Література:

1. Офіційний веб-портал Верховної Ради України / [Електронний ресурс] – Режим доступу :

http://portal.rada.gov.ua.

2. Машковська І. Л. Корупція в органах Державної податкової служби України / І. Л. Машковська // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2010. — № 22.

3. Офіційний веб-портал ФПУ / [Електронний ресурс] – Режим доступу :

.ua.

Міщук В.В.,

старший викладач кафедри правового забезпечення

діяльності водного транспорту юридичного факультету

Київської державної академії водного транспорту

ім. гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ЯК ВАЖЛИВА ПЕРЕДУМОВА ДІЄВОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

На геополітичній карті світу існує понад двісті держав, яким властива своя система органів публічної влади. Цілісна система органів державної влади та органів місцевого самоврядування утворюється і функціонує відповідно до територіального устрою певної держави. Територіальний устрій – це територіальне влаштування держави, тобто її поділ на певні частини. Тій чи іншій державі властивий національний територіальний устрій, а відтак існує специфіка взаємовідносин між центральними та місцевими органами влади. Метою даного дослідження є аналіз ступеня залежності місцевих органів від центральної влади в унітарних державах, позаяк Україна за формою політико-державного устрою є саме такою державою.

Відомо, що більшість країн світу є унітарними, серед яких є досить успішні і високорозвинуті держави, зокрема Італія, Франція, Великобританія, Японія, Китай, Фінляндія, Туреччина. Іспанія, Данія, Египет та ін. Унітарним державам властива відповідна система правових механізмів, завдяки яким зберігається державна єдність і територіальна цілісність, а саме: 1) єдина система вищих органів державної влади; 2) наявність єдиного державного органу законодавчої влади; 3) єдине громадянство; 4) єдина податкова система; 5) єдина ієрархічна система нормативно-правових актів, на вершині якої знаходиться конституція; 6) поділ держави на відповідні адміністративно-територіальні одиниці, правовий статус яких визначають центральні органи влади; 7) здійснення контролю центральними органами влади за органами влади на місцях у спосіб та в межах, визначених національним законодавством. Зауважу, що даний перелік правових механізмів унітарних держав є невичерпним, проте основним.

Незважаючи на те, що унітарним державам властива відносно цілісна система механізмів правового регулювання, проте такі держави різняться між собою характером зв’язків між центральними і місцевими органами влади. Унітарні держави за ступенем залежності місцевих органів від центральних поділяються на централізовані, відносно децентралізовані та децентралізовані.

У централізованих унітарних державах одноособові керівники місцевих органів державної влади призначаються центральними органами влади. Органи місцевого самоврядування безпосередньо підпорядковуються центральним органам влади, наприклад як у Фінляндії, Болгарії, Польщі, або ж самоврядні органи взагалі відсутні як у Судані. Нігерії, Малавії тощо. Цікаво, що в Болгарії існує обласний рівень територіального поділу, проте самоврядні органи тут відсутні, оскільки управління здійснюється урядовими чиновниками, які призначаються на ці посади вищестоящими органами.

У відносно децентралізованих унітарних державах місцеві самоврядні органи співіснують з органами державної влади, де останні наділені повноваженнями здійснення контролю за першими. Водночас місцеві самоврядні органи наділені значним обсягом повноважень у контексті вирішення питань місцевого значення, наприклад, Франція.

У децентралізованих унітарних державах існує чіткий розподіл компетенції між центральними та місцевими органами влади. Водночас центральні органи влади здійснюють опосередкований контроль за самоврядними органами, наприклад, в частині фінансово-бюджетного регулювання. В адміністративно-територіальних одиницях як обласного, так і середнього рівня управління здійснюється самоврядними органами, оскільки тут відсутні чиновники, призначені центральною владою. Такі унітарні держави за специфікою публічного управління наближені до федерацій, наприклад, Великобританія.

Отже, загальний порівняльний аналіз ступеня залежності місцевих органів від центральної влади в унітарних державах показав, що Україна, подібно Франції, належить до відносно децентралізованих унітарних держав, що опосередковує утвердження демократичних цінностей у суспільстві та державі.

Носова В.М.,

аспірант Інституту

законодавства Верховної Ради України

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК МУНІЦИПАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

Муніципальний процес є складним і комплексним явищем, похідним від двох самостійних галузей права – муніципального та процесуального. Він охоплює всю багатоманітність суспільних відносин, що виникають в сфері місцевого самоврядування в зв’язку з діяльністю суб’єктів системи місцевого самоврядування (зокрема, територіальних громад; сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад; виконавчих органів місцевих рад; сільських, селищних, міських голів; органів самоорганізації населення) та інших суб’єктів муніципального права (наприклад, депутатів місцевих рад, постійних та тимчасових комісій місцевих рад, ініціативних груп з місцевого референдуму тощо).

Муніципальний процес має свою внутрішню цілісність та відокремленість і розгортається у вигляді послідовно-регламентованих, спрямованих на забезпечення реалізації конституційно передбаченого (ст. 140 Конституції України [1] ) права територіальних громад на місцеве самоврядування.

Специфічною ознакою муніципальних правових норм є те, що вони не володіють таким високим ступенем «конкретизації», як, наприклад, кримінально-процесуальні чи цивільно-процесуальні норми, які зосереджені у відповідних процесуальних Кодексах. Фактично муніципальні правові норми містяться у всіх видах нормативно-правових актів, що приймаються представницькими органами публічної влади та їх посадовими особами, і до сьогодні ще не підлягали систематизації на загальнодержавному рівні. Їх особливість полягає також в тому, що більшість з цих норм приймається на локальному рівні. Тому проблема впорядкування форм вираження муніципальних процесуальних норм залишається актуальною і потребує свого вирішення.

Взагалі термін «процес» (від лат. processus — проходження, просування вперед) тлумачиться в юридичній науці в декількох значеннях. Наприклад, у великому юридичному словнику «процес» визначається як напрямок розгляду справ в суді або адміністративних органах, судочинство, судова справа [2, c. 503]. Його відрізняють від поняття «рух», оскільки останній означає усяку зміну структурних елементів, процес же – послідовна зміна станів системи, взаємодія її елементів та інститутів з означеними функціями [3, c. 36]. В юридичній енциклопедії «процес у праві» - це визначена законом процедура застосування матеріальних правових норм (наприклад, виборчий процес, бюджетний процес, законотворчий процес тощо) [4, c. 187].

Можна виділити два основних зрізи змісту поняття «муніципальний процес».

По-перше під муніципальним процесом слід розуміти діяльність суб’єктів системи місцевого самоврядування та інших суб’єктів муніципального права щодо реалізації територіальними громадами права на місцеве самоврядування. Так, наприклад, відповідно до Закону України „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міських рад та сільських, селищних, міських голів” такими суб’єктами є: виборці; виборчі комісії, сформовані відповідно до цього Закону, Закону України “Про Центральну виборчу комісію” та інших законів України; кандидати у депутати та кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови; місцеві організації партій (блоки), які висунули кандидатів у депутати або кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови [5].

По-друге муніципальний процес можна інтерпретувати як сукупність процесуальних норм муніципального права, які регламентують порядок застосування (а в широкому розумінні – і реалізації) матеріальних норм, встановлюючих, муніципальні процедури, суб’єктами муніципального процесу.

Таким чином, з одного боку, муніципальний процес уявляється як діяльність – послідовні дії суб’єктів муніципального процесу, регламентовані відповідними нормами. З іншого боку, - це сукупність правових норм, які регламентують ці послідовні дії суб’єктів муніципального процесу.

Х.В. Приходько визначає муніципальний процес як форму діяльності суб’єктів місцевого самоврядування з реалізації визначеної Конституцією та законами України компетенції, урегульовану нормами муніципального процесуального права [6, c. 613], та наводить такі його ознаки:

1) є різновидом соціального процесу;

2) має відповідне правове забезпечення муніципальним процесуальним правом, формалізованим у відповідних джерелах;

3) проходить у формі діяльності суб’єктів місцевого самоврядування у визначених Конституцією та Законом «Про місцеве самоврядування в Україні»;

4) кожен різновид муніципального процесу складається зі стадій та етапів, регламентованих у відповідних джерелах;

5) кожен з видів муніципального процесу характеризується наявністю процесуальних строків;

6) є цільовим та телеологічно навантаженим;

7) кожен із різновидів муніципального процесу фіксується різними документальними, технічними, інформаційними засобами; [6, c. 609-610]

Все викладене вище дає підстави вести мову про формування в Україні нової галузі права – муніципального процесуального права України. Разом із тим формування муніципального процесуального права детермінується матеріальним муніципальним правом. У зв’язку з цим, при вдосконаленні чинного законодавства України в сфері місцевого самоврядування в нові закони необхідно обов’язково включати процесуальні норми. Це дозволить забезпечити можливість створення цілісної законодавчої бази місцевого самоврядування, що є необхідною умовою для розвитку як матеріального муніципального права, так і муніципального процесуального права.

Література:

  1. Конституція України: Прийнята на 5-й сесії Верховної Ради Украни 28 червня 1996 року. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004 року № 2222 – IV. Серія видань «Офіційний документ». - К.: Велес, 2005. – 48с.

  2. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крустких. – 2-е изд., перераб. И доп.- М.: ИНФРА – М, 2000. – 704с.- (Серия „Библиотека словарей „ИНФРА- М”). – С. 503.

  3. Основи політичної науки: курс лекцій. - Л.: Кальварія, 1997. – С. 36.

  4. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: „Укр. Енцикл.”, 1998 – Т.5.: П – С. – 2003. – С. 187.

  5. Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міських рад та сільських, селищних, міських голів» // Відомості Верховної Ради. – 2004. - №30-31.-Ст. 382

  6. Муніципальне право України: Підручник / За ред.. Баймуратова М.О. – 2-ге вид. доп. – К.: Правова єдність 2009. – С. 613.

Росіхіна В.Ю.,
ст. викладач кафедри муніципального права
Академії муніципального управління

ПРАВОВІ ПОЗИЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

В СФЕРІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НГА СВОБОДУ ОБ’ЄДНАННЯ

В ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Стаття 36 Конституції України 1996 р. закріпила право громадян України на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації [1]. В процесі конституціоналізації цих об’єднань громадян особлива роль належить єдиному органу конституційної юрисдикції в Україні – Конституційному Суду, який юридично виступає гарантом додержання принципів і положень Конституції України [2, c. 114], в тому числі й про об’єднання громадян.

Необхідним елементом діяльності Суду є правові позиції, під якими необхідно розуміти результат інтерпретаційної діяльності Конституційного Суду у формі висновків, роз’яснень, правоположень, доктрин, у яких містяться тлумачення неявного смислу закону, правова оцінка або правове визначення, сукупність правових уявлень та знань щодо вирішення конкретної ситуації, які є обов’язковими для всіх суб’єктів правовідносин [3, c. 21].

Враховуючи те, що при формуванні правових позицій Конституційний Суд керується не лише конституційними нормами, а й конституційними традиціями та звичаями, принципами конституційного права та положеннями наукової доктрини, можна вести мову про так зване прецедентне право Конституційного Суду України, яке й представляє собою сукупність правових позицій Суду з конкретних категорій справ, в тому числі й в сфері реалізації громадянами України права на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації.

Серед Рішень Конституційного Суду України, що безпосередньо стосуються статусу об’єднань громадян, необхідно згадати наступні:

  1. Рішення у справі про об’єднання громадян в Автономній Республіці Крим від 3 березня 1998 р. № 2-рп/98 [4];

  2. Рішення у справі про профспілку, що діє на підприємстві від 29 жовтня 1998 р. № 14-рп/98 [5];

  3. Рішення у справі про свободу утворення профспілок від 18 жовтня 2000 р. № 11-рп/2000 [6];

  4. Рішення про молодіжні організації від 13 грудня 2001 р. № 18-рп/2001 [7];

  5. Рішення у справі про утворення політичних партій в Україні від 12 червня 2007 р. № 2-рп/2007 [8];

  6. Рішення у справі про утворення та реєстрацію партійних організацій від 16 жовтня 2007 р. № 9-рп/2007 [9].

Аналіз зазначених вище рішень Конституційного Суду України та правових позицій, що в них містяться, дозволяє зробити певні висновки.

По-перше, забезпечуючи верховенство Основного Закону [1] в системі нормативно-правових актів України шляхом визнання неконституційними відповідних правових актів, єдиний орган конституційної юрисдикції фактично здійснює функцію конституційного контролю, в результаті якого закони або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення ним рішення про їх неконституційність. У такий спосіб Конституційний Суд України ефективно впливає на сферу правотворчості та правозастосування не лише тих органів держави, акти яких визнані неконституційними, а й інших органів публічної влади та безпосередньо об’єднань громадян.

По-друге, наслідком аналізу Судом оспорюваних в конституційних поданнях положень чинного законодавства України є прийняття актів, у яких звертається увага на відсутність у даної судової інстанції повноважень щодо усунення недоліків у законодавстві. Так, наприклад, в Рішенні № 18-рп/2001 від 13 грудня 2001 р. [7] Конституційний Суд України зазначив, що приведення Закону України “Про молодіжні та дитячі громадські організації” у відповідність з цим Рішенням покладається на Верховну Раду України. Фактично це означає, що правові позиції Суду виступають своєрідною моделлю нового правового регулювання, впливаючи відповідним чином на розвиток законодавства України та на діяльність законодавця.

Таким чином, реалізуючи функції конституційного контролю та офіційного тлумачення Конституції і законів України, Конституційний Суд України здійснює здебільшого функцію судового захисту гарантованого Конституцією права громадян України на свободу об’єднання в громадські організації та політичні партії. У процесі реалізації своїх повноважень він формулює загальнообов’язкові правові позиції, які, з одного боку, спрямовані на захист конституційних принципів об’єднань громадян, а з другого – містять своєрідні правові орієнтири вдосконалення цього інституту на законодавчому рівні. Цим діяльність Суду відрізняється від діяльності судів загальної юрисдикції, які, поряд з функцією судового захисту конституційного права громадян, здійснюють щодо нього також функцію судового контролю, завдяки якому об’єднання громадян інтегруються в механізм здійснення єдиних цілей, завдань і функцій держави.

Література:

  1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8.12.2004 р. № 2222-ІV. “Офіційний документ”. – К.: Велес, 2005. – 48 с.

  2. Кампо В.М. Конституційна юстиція: теорія і практика. Збірка праць: 1975-2008 / Упорядники: Барвіцький В.Ю., Савчин М.В. – К., 2008. – 159 c.

  3. Ткачук П. Правові позиції Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – 2006. - № 2. – С. 10-21.

  4. Рішення КСУ у справі про об’єднання громадян в АРК від 3 березня 1998 р. № 2-рп/98 // Офіційний вісник України. – 1998. - № 24. – Ст. 101.

  5. Рішення КСУ у справі про профспілку, що діє на підприємстві від 29 жовтня 1998 р. № 14-рп/98 // u.gov.ua

  6. Рішення КСУ у справі про свободу утворення профспілок від 18 жовтня 2000 р. № 11-рп/2000 // u.gov.ua

  7. Рішення КСУ у справі про молодіжні організації від 13 грудня 2001 р. № 18-рп/2001// Офіційний вісник України. – 2002. - № 1. – Ст. 28.

  8. Рішення КСУ у справі про утворення політичних партій в Україні від 12 червня 2007 р. № 2-рп/2007 // Вісник Конституційного Суду України. – 2007. - № 4. – С. 5-14.

  9. Рішення КСУ у справі про утворення та реєстрацію партійних організацій від 16 жовтня 2007 р. № 9-рп/2007 // Вісник Конституційного Суду України. – 2007. - № 5. – С. 16-18.

Сельвейструк Л.П.,

асистент кафедри адміністративно-правових дисциплін

Академії муніципального управління

ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ЗАСТАВИ

На етапі побудови і утворення суверенної демократичної України з соціально орієнтованою економікою, який розпочався з проголошенням незалежності, особливого значення набуває проблема реалізації закладених в Конституції України принципів регулювання майнових відносин фізичних та юридичних осіб.

Комплексні теоретичні дослідження з питань правового регулювання засобів забезпечення виконання зобов’язань на основі новітньої нормативної бази практично відсутні, що, у свою чергу, породжує проблеми їх застосування та використання.

Одним із найдійовіших юридичних елементів за умов ринку є інститут застави.

Застава – один із найдавніших способів забезпечення виконання зобов’язань.

З моменту виникнення застави як виду забезпечення виконання зобов’язання питання про її правову природу не знаходить однозначного вирішення в юридичній науці. Так, досі не вирішено питання, до якого цивільно правового інституту відноситься застава: речового чи зобов’язального. Деякі юристи роблять акцент на речовому характері застави, інші на зобов’язальному [1,5]. Прибічники речового характеру заставних відносин посилаються на право переважного задоволення вимог перед іншими кредиторами заставодавця і на характерне для застави право необмеженого слідування, а також на абсолютний захист прав заставодержателя. На противагу зазначеному вказують, що згідно із законом, задоволення вимог кредитора здійснюється з вартості заставленого майна, а це передбачає його публічний продаж. Д.М. Гриджук, В.О. Олійник вважають, що заставу не слід відносити до речового права, оскільки «речовість» застави існує доти, доки вона здатна забезпечити виконання основного зобов’язання [2,39]. Інші українські науковці стоять на позиції, яка характеризує природу застави як подвійну [3,35]. Це пояснюється тим, що застава містить в собі елементи як речових, так і зобов’язальних правовідносин. З однієї сторони, застава – це спосіб забезпечення зобов’язання боржника шляхом встановлення відносного правового зв’язку з кредитором, а з другої – безпосередній правовий зв'язок заставодержателя і речі.

На сьогодні найбільш обґрунтованою щодо питання природи застави є позиція прибічників зобов’язально-правової природи застави [4,67]. Як аргументи на користь своєї позиції вони наводять такі положення, по-перше, предметом застави можуть бути не тільки речі, але й майнові права (вимоги). Це не типово для речового права, оскільки самі майнові права в якості самостійного об’єкта не можуть бути предметом речового права. По-друге, право застави може бути встановлено на майбутню річ, по відношенню до якої не може бути встановлене ні право власності, ні будь-яке інше речове право. По-третє, у випадку загибелі предмета застави заставодавець має право замінити його іншим рівноцінним майном. Аналогічне правило не можливо застосовувати по відношенню до майна, що має режим права власності або іншого речового права. По-четверте, заставодержатель має право передати свої права за договором з дотриманням положень про уступку вимоги. Що стосується речових прав, то вони не можуть передаватися іншій особі в порядку цесії. По-п’яте, тільки зобов’язально-правовою природою заставних правовідносин пояснюється та обставина, що за ліквідації боржника, в тому числі в порядку банкрутства, майно що є предметом застави, не виключається із загальної маси майна боржника, а вимоги кредитора-заставодержателя підлягають задоволенню в першочерговому порядку, в тому числі з майна, яке не було під заставою. І насамкінець, вимоги кредитора можуть бути задоволені шляхом продажу майна на публічних торгах. Цивільний кодекс РФ так само, як і Цивільний кодекс України, виключає можливість залишення у власності заставленого майна. Така мотивація щодо зобов’язально-правової природи застави сприймається і українськими науковцями. Ці положення знаходять своє відображення і в українському законодавстві, і в судовій практиці.

Підсумовуючи викладені позиції стосовно правової природи заставних правовідносин, можна констатувати, що заставні правовідносини мають зобов’язально-правовий характер. Така позиція підтверджується положеннями чинного законодавства, сучасними дослідженнями цивілістичної науки.

Література:

  1. Гриджук Д.М., Олійник В.О. Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язань. –К.: Оріон, 2002.

  2. Завальна Ж.В., Старшинський М.В. Заставне право України: Навч. посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2004.

  3. Новицький И.Б. Римское право. – М.,1996.

  4. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. – М., 1950.

Слобожан О.В.,

аспірант Інституту проблем державного управління

та місцевого самоврядування

НАДУ при Президентові України

НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ ЮРИДИЧНИХ СЛУЖБ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Все більше зростає роль юридичних служб органів місцевого самоврядування (далі ЮС), оскільки вони повинні бути основною ланкою охорони прав територіальних громад, забезпечення законності в діяльності органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, попередження правопорушень у сфері муніципального управління. ЮС має забезпечити гармонійне поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів з одного боку, та баланс інтересів територіальної громади та окремих її членів з іншого. На нашу думку, реформування ЮС суттєво вплине на ефективність захисту ними законних інтересів відповідних територіальних громад та органів місцевого самоврядування, правового забезпечення та супроводу діяльності останніх. У загальному вигляді можна виокремити такі напрями реформування ЮС: удосконалення нормативно-правового забезпечення їх діяльності; реформування організаційно-функціональної структури; оптимізація кадрового забезпечення.

Корегування наявних та запровадження нових нормативно-правових засад діяльності ЮС – це перший крок реформування. Які, у свою чергу, мають бути забезпечені відповідними інструктивно-методичними матеріалами. Тільки в такому разі будуть створені необхідні передумови переходу до юридичного супроводу діяльності органів місцевого самоврядування на якісно новий, сучасний рівень. Ми виділяємо наступні складові нормативно-правового забезпечення роботи ЮС: законодавство в сфері місцевого самоврядування, а також інші нормативно-правові акти, що відображать специфіку надання адміністративних послуг та здійснення адміністративних процедур; нормативно-правові акти, що регламентують порядок створення та організацію роботи ЮС; державні стандарти діловодства, юридичного зокрема; трудове законодавство та нормативно-правові акти, що регулюють трудові відносини в місцевому самоврядуванні. На нашу думку, удосконалення нормативно-правового забезпечення ЮС може бути здійснено завдяки комплексу заходів:

  • на рівні ВРУ – прийняття Адміністративно-процедурного кодексу України, в якому врегульвано різноманітні процесуальні відносини в управлінській діяльності органів місцевого самоврядування;

  • на рівні ГУДС України – розробка та затвердження Модельного положення про ЮС, в якому визначено їх статус в сфері забезпечення законності в діяльності органів та посадових осіб місцевого самоврядування, закріплено завдання, функції, напрями, форми та методи діяльності, прописано повноваження в кординаційно-регулюючій та контрольній сфері;

  • на рівні КМУ – внесення відповідних змін в Примірну інструкцію з діловодства (Постанова КМУ №1153 від 17.10.1997 р.), в частині юридичного супроводу;

  • на рівні Міністерства юстиції України – розробка та прийняття Методичних рекомендацій з питань організації загально-правової, договірної, претензійно-позовної, нормотворчої роботи; наказу про визначення індикаторів ефективності правової роботи в місцевому самоврядуванні;

  • на рівні Міністерства праці та соціальної політики України – розробка та прийняття Нормативів чисельності працівників ЮС органів місцевого самоврядування, де визначено норми часу на всі види робіт, що виконуються працівниками юридичної служби та норми чисельності працівників в залежності від трудомісткості робіт й факторів, що мають найбільший вплив на їх величину;

  • на рівні Державного комітету статистики України – розробка та прийняття Інструкції зі статистики правової роботи в місцевому самоврядуванні.

Реформування організаційно-функціональної структури ЮС має відбуватися на принципах системи управління якістю. Необхідно змінити статус ЮС з допоміжного виконавчого органу на функціональний шляхом формального закріплення у відповідних Положеннях. Наступним кроком є визначення ролі та місця ЮС в сфері забезпечення законності діяльності органу місцевого самоврядування шляхом запровадження в діяльність ЮС наступних методик: організації загально-правової, договірної, претензійно-позовної, нормотворчої роботи; взаємодії з іншими структурними підрозділами; з використання інтрументарію стратегічного планування тощо. В яких визначити критерії дієвості ЮС – індикатори результативності та ефективності діяльності; прописати принципи та механізми аудити правової роботи та юридичного супроводу. На основі цього прописати алгоритми формування та організації роботи ЮС.

Оптимізація кадрового забезпечення ЮС полягає в необхідності використання спеціальних методик добору працівників, формування і контролю їх професійної компетентності, які б враховували: значно вищі вимоги до рівня професійної компетентності, що визначаються високим ступенем відповідальності; особливі вимоги до освітнього рівня (універсальність та різноплановість підготовки у сфері юриспруденції, економіки та державного управління); необхідність безперервного навчання та підвищення кваліфікації з питань конституційного, адміністративного та муніципального права; чітку регламентованість та розподілення професійних обов’язків; оптимальність навантаження та інтенсивності праці; обов’язкові навички роботи з пошуково-аналітичними правовими системами. Засобом досягнення цього може бути використання професіограм та психограм при профвідборі та кар’єрному просуванні працівників ЮС.

Троян А.В.,

асистент кафедри муніципального права,

здобувач Академії муніципального управління

МЕХАНІЗМИ ВЗАЄМОДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

ТА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ЗАСІБ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ У ДЕРЖАВІ

Відомо, що відсутність визначеної вертикалі між Верховною Радою України та органами місцевого самоврядування зовсім не означає відсутності між ними певних взаємовідносин, управлінських зв’язків та форм взаємодії.

На сьогоднішній день питання вдосконалення механізму взаємодії Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування не отримали необхідного достатнього нормативно-правового регулювання і тому залишаються досить відкритими, набуваючи особливої актуальності саме в період фінансово-економічної кризи в державі.

Адже підставам, формам та методам впливу системи державної влади на місцеве самоврядування наукою приділена чимала увага, а вплив системи місцевого самоврядування на органи державної влади як важливий елемент механізму їх взаємодії не отримав детального дослідження.

Для забезпечення відповідних потреб, при розробці та затвердженні державної політики щодо місцевого та регіонального розвитку, представницькі органи влади повинні співіснувати як цілісні системи з метою підтримання економічної стабільності в державі. Але недосконалість норм, правил, процедур такої взаємодії знижує ефективність діяльності вищеназваних владних суб'єктів, породжує компетенційні спори та інші конфлікти.

Це зумовлює необхідність пошуку таких механізмів взаємодії між зазначеними структурами, які б ґрунтувалися на відносинах не підлеглості, а партнерства.

Згідно Конституції України парламент відносно органів місцевого самоврядування наділений широкими повноваженнями. Насамперед, одними із головних завдань Верховної Ради є: створення законодавчої бази, від якої у значній мірі залежить життєзабезпечення територіальних громад; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері місцевого самоврядування (муніципальної політики); затвердження урядової команди, яка реалізує цю політику, затвердження доходів і видатків на місцеве самоврядування в Державному бюджеті України; парламентський контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування у формах і межах, визначених законодавством тощо [1].

Зворотній вплив органів місцевого самоврядування на парламент є завдяки практиці самоврядування, звернення до Конституційного Суду, Президента України, Кабінету Міністрів та безпосередньо до самої Верховної Ради України.

У свою чергу, пропозиції щодо антикризових заходів мають базуються на реальній оцінці ситуації та місцях, тому у розробках програм виходу з кризи, безпосередню участь мають приймати лідери місцевого самоврядування: депутати та голови сільських, селищних, міських і, особливо обласних, районних рад.

Крім того, важливе місце в конституційно-правовому механізмі впливу органів місцевого самоврядування на державну владу займають добровільні об’єднання, щонайперше - асоціації органів місцевого самоврядування.

На відміну від інших засобів, асоціації мають організаційно-інституційний легалізований характер та забезпечують залучення до такого впливу широкого кола органів місцевого самоврядування. Вони надають можливість органам місцевого самоврядування, що в переважній своїй більшості далекі від “коридорів влади”, маловпливові і нездатні фінансувати кампанії впливу на органи державної влади, бути представленими на більш високому, ніж локальний, соціально-політичному рівні.

Інформація, якою асоціації місцевих рад при цьому оперують, фактично становить відомості про наслідки того управляючого впливу, який зазнає місцеве самоврядування з боку державної влади, а співвіднесення їх з метою цього впливу надає можливість встановити причини відступу від завданої мети. Це обумовлює роль асоціацій як каналів зворотного зв’язку, який є дуже важливим на сьогодні.

Інформація, отримана органами державної влади від асоціацій місцевих рад – це, по-суті, своєчасно усунені недоліки, які попереджають цілу низку несприятливих для органів державної влади наслідків, що, в свою чергу, можуть виникати через ігнорування та пряме порушення місцевих інтересів [2].

В подальшому такі пропозиції та проекти щодо антикризових заходів повинні обговорюватись на рівні керівництва Уряду, Парламенту та Президента України, аби на їх підставі ухвалити відповідні урядові та парламентські рішення.

Особлива увага при цьому має бути приділена встановленню обов’язку органів державної влади погоджувати, зокрема, з асоціаціями проекти нормативно-правових актів, що зачіпають права і законні інтереси територіальних громад, адже це сприятиме забезпеченню принципу поєднання державних та місцевих інтересів, і в остаточному результаті – розвитку місцевого самоврядування.

Таким чином, механізми взаємодії Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування (правові, економічні, соціальні, організаційні) – повинні стати необхідними знаряддями та засобами щодо розробки антикризових заходів, а також способами, за допомогою яких можна досягти розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць та держави в цілому.

Література:

  1. Конституція України: Науково-практичний коментар / В.Б. Авер’янов, О.В.Батанов, Ю.В.Баулін та ін.; Ред. кол. В.Я.Тацій, Ю.П.Битяк, Ю.М. Грошевой та ін. – Харків: Видавництво «Право»; К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.

  2. Бодрова І. І. Взаємодія органів державної влади та місцевого самоврядування: конституційно-правовий аспект // www. fmd. org.ua/ Programs/.../128/ .

Фігель А.А.,

здобувач НДІ приватного права і

підприємництва АПрН України

ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ ЗАХИСТУ ЖИТЛОВИХ ПРАВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло.

Задоволення житлових потреб людства – одна із необхідним матеріальних передумов його життя та активної діяльності. К. Маркс і Ф. Енгельс писали: «Люди повинні мати можливість жити, щоб бути в змозі творити історію. Проте, для життя перш за все необхідна їжа, вода, житло, одяг …» [1, с. 3] .

Однак, таке право має цінність тільки в тому випадку, якщо воно закріплене нормами різних галузей права, а саме право, реалізовано у всіх напрямках суспільного життя.

Конституція України, Цивільний кодекс України, Житловий кодекс Української РСР, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення та ряд інших нормативно-правових документів гарантують кожному право захисту своїх прав і свобод, прав і свобод інших людей від посягань, у тому числі в сфері житлових відносин.

Як зазначив радянський науковець І. Б. Маркович: «Гарантія захисту житлових прав і законних інтересів громадян створюється нормами, які передбачають способи, зокрема судовий порядок захисту прав, у випадку їх порушення чи оспорювання, а також припинення неправомірних дій посадових осіб чи адміністративних органів» [2, с. 29].

Незважаючи на гарантії захисту житлових прав осіб, законодавець так і не зумів законодавчо закріпити поняття «захисту житлових прав осіб».

Наближеним по змісту цього поняття являється деякі норми Цивільного кодексу України. Зокрема, ст. 15 передбачає, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного права.

Право на захист є складовою частиною суб’єктивного права та здійснюється особою на свій розсуд ( ч. 1 ст. 20 ЦК України ), у межах встановлених законом.

Нездійснення права на захист не є підставою його припинення. Але в окремих випадках встановлені обмежувальні ( преклюзивні ) строки, сплив яких позбавляє володільця цивільних прав можливості їх захищати.

Законодавець зазначає, що право на захист особа здійснює на свій розсуд ( передумова волевиявлення ), проте не враховує факт захисту прав громадян безпосередньо державними органами, які виявили правопорушення.

Так, при проведені прокуратурою Івано-Франківської області перевірки дотримання законодавства щодо захисту житлових та майнових прав дітей-сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування і виховуються в спеціалізованих загальноосвітніх школах встановлено, що в порушення вимог ст. 71 Житлового кодексу Української РСР рішенням виконавчого комітету Надвірнянської міської ради від 30.06.2000 року за № 448 однокімнатну квартиру, яка розташована в м. Надвірна та закріплена за вихованцем Перегінської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернат для розумово відсталих дітей гр. Г. В., тимчасово зарахована, до настання повноліття останнього, у службовий фонд Надвірнянського ЖРЕД НГВУ «Надвірнанафтогаз» та надана черговому електрику ЖРЕД гр. К. С. Прокурором внесено протест.

З наведеного вбачається, що захист права особи, в даному випадку житлового, здійснюється безпосередньо державним органом (прокуратурою) під час проведення перевірки дотримання вимог житлового законодавства, без волевиявлення особи, права якої порушено.

Враховуючи вище зазначене, вважав би за доцільне викласти вище зазначену норму Цивільного кодексу України в такій редакції: «Право на захист здійснюється особою на свій розсуд, у межах визначених чинним законодавством України, а також уповноваженими на те державними органами».

З приводу визначення поняття «право на захист» об’єктивно висловився Галянтич М. К., який зазначив, що право на захист можна визначити як надану уповноваженій особі можливість застосування заходів правового характеру для відновлення її порушеного права або права, що оспорюється [3, с. 29].

В той же час, захист у сфері житла, науковець розглядає як передбачені законодавством заходи, що здійснюються державними органами, з визнання порушення та поновлення цих прав і законних інтересів як наймачів державного житлового фонду, так і власників житла. Захист також включає заходи спрямовані на припинення правопорушення та застосування до правопорушників передбачених законом заходів відповідальності [4, с. 510-511].

З метою повного та об’єктивного дослідження поняття «захист» житлових прав, необхідно останнє розмежувати із терміном «охорона» житлових прав.

Охорона житлових прав – це сукупність законодавчо закріплених заходів, які спрямовані на встановлення, покращення та розвиток суб’єктивних житлових прав осіб. Коли ж такі права порушуються, виникає право на захист. Законодавчо дозволені дії, які спрямовані на відновлення порушених житлових прав чи охоронюваних законодавством інтересів осіб являють собою «захист». Вище зазначенні поняття тісно переплітаються між собою, складають одне ціле, оскільки спрямовані на одну мету – захист охоронюваних житлових прав та інтересів фізичних осіб.

Захист права власності на житло здійснюється в передбачено законом порядку, тобто шляхом застосування належної форми, засобів і способів захисту. Для захисту застосовується юрисдикційна форма захисту, тобто діяльність уповноважених державних органів, які здійснюють комплекс організаційних заходів для захисту порушених прав. Суть цієї діяльності полягає у тому, що особа, інтереси якої порушені неправомірними діями посадових осіб, звертається за захистом до відповідних держаних органів, уповноважених вжити необхідні заходи для поновлення порушеного права й припинити правопорушення.

Деякі автори до таких форм захисту відносять судовий, кримінальний, адміністративний та нотаріальний захист порушених житлових прав осіб, а вибір таких форм захисту залежить від виду порушення та найоптимальніших способів реагування на нього [5, с. 376]. Проте, їх доцільніше розглядати як засоби захисту (судовий, нотаріальний) та види відповідальності (кримінальна, адміністративна) у сфері житлових правовідносин.

Особливе місце серед правових норм, які визначають способи захисту цивільних прав посідає ст. 16 Цивільного кодексу України, яка виділяє спосіб, як вид матеріально – правових вимог, які управнений суб’єкт, чиє суб’єктивне цивільне право було порушене, може безпосередньо пред’явити до правопорушника [6, с. 124].

Згідно змісту вище зазначеної норми, існують такі способи захисту, як визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов’язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної ( немайнової ) шкоди; визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб.

На мою думку, останній спосіб захисту цивільних прав та інтересів осіб, який може бути застосований в сфері житлових правовідносин, деталізований законодавцем, на відміну від всіх інших, та містить розуміння таких способів як: визнання правочину недійсним, припиненням дії, яка порушує право, зміна та припинення правовідношення.

В проекті Житлового кодексу отримали закріплення інші способи захисту: застосування негайних заходів щодо запобігання порушення при самозахваті жилого приміщення; застосування грошового стягнення замість відшкодування збитків при руйнуванні або псуванні житла; при систематичному порушенні прав та інтересів сусідів; при використанні житла не за призначенням.

Щодо засобів захисту, законотворець виділяє самозахист, захист прав та інтересів органами державної влади та місцевого самоврядування, нотаріальний захист, а також судовий захист.

Враховуючи вище наведене слід зазначити, що захист житлових прав фізичних осіб перебуває на стадії становлення та формування, який не знайшов свого повного відображення в нормативно-правових актах, що регулюють дану сферу правовідносин. Беручи до уваги той факт, що без захисту прав осіб не можуть існувати самі права, а «законодавча невизначеність» призводить до «волокіти» та «тяганини» в державних коридорах влади, законодавцю необхідно конкретизувати та законодавчо закріпити поняття «захисту житлових прав», правовий механізм його реалізації, визначити уповноважених фізичних та юридичних осіб та їх повноваження в сфері житлових відносин.

Отже, захист житлових прав осіб – це сукупність правомірних дій осіб, що здійснюють захист житлових прав, та заходів уповноважених фізичних та юридичних осіб, які спрямовані на припинення правопорушень в житловій сфері, поновлення таких порушених прав та законних інтересів потерпілих осіб та притягнення правопорушників до передбаченої законом відповідальності.

Література:

    1. Давиденко Г.И. Золотарь В. А. Конституционное право на жилище.- К., 1986. – С. 3

    2. Марткович И. Б. Жилищное право. – М., 1990 – С. 29

    3. Галянтич М. К. Коментар судової практики розгляду житлових спорів. – К., 2007. – С. 29

    4. Галянтич М. К. Житлове законодавство України: стан та шляхи удосконалення. – К., 2006. – С. 510-511

    5. Тульчевська Н. В. Особливості способів захисту права на житло // Держава і право,2008. - № 41. – С. 376

    6. Ярема А. Г., Карабань В. Я. та інші. Науково – практичний коментар до цивільного законодавства України. – К., - С. 124

Хащівська Н.В.,

аспірант Науково-дослідного інституту

приватного права і підприємництва

Академії правових наук України

СТРОК, ЯК ІСТОТНА УМОВА ДОГОВОРУ ОРЕНДИ ДЕРЖАВНОГО ТА КОМУНАЛЬНОГО МАЙНА

Відносини, пов’язані з переданням майна у платне тимчасове володіння і користування оформляються договорами майнового найму, зокрема такими його різновидами, як оренда, лізинг, прокат тощо.

Велике значення відіграє належне цивільно-правове регулювання строків укладення і дії договорів про передання майна у тимчасове користування. Однак сучасне цивільне законодавство у сфері регулювання орендних відносин характеризується суперечливістю й нестабільністю, що зумовлює порушення, зокрема, строків у даній групі договорів та спори між їх учасниками. Саме у зв’язку з цим і виникає необхідність належного дослідження цих питань.

Визначення договору оренди майна у сфері господарювання дано у ч. 1 ст. 283 ГК України [1]: за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У статті 2 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» [2] під орендою розуміється основане на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України [3] договір є укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. Істотними є умови про предмет і ті умови, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Особливістю договору оренди державного та комунального майна є визначений законом перелік його істотних умов. Так, згідно із ч. 1 ст. 284 ГК України і ст. 10 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» однією із істотних умов договору оренди є саме термін, на який укладається договір.

Як правило, всі умови, які повинні бути дотримані при виконанні зобов’язання (предмет, строк, спосіб, місце), мають однакове значення і недотримання будь-якої з них є рівнозначним невиконанню зобов’язання. Разом із тим, згідно з ч. 2 ст. 763 ЦК України, якщо строк договору найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін у цьому разі може відмовитися від договору у будь-який час, попередивши про це другу сторону за один місяць, а в разі найму нерухомого майна – за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Мабуть стосовно договору оренди, як зазначає В. В. Луць, слід керуватися не загальними нормами про майновий найм, а спеціальними правилами Закону України «Про оренду державного і комунального майна», за якими умова про строк оренди належить до істотних умов цього договору (ст. 10), а договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору (ст. 12 Закону) [4].

Часто буває так, що після закінчення строку договору орендар продовжує користуватися майном, виконує інші обов’язки за договором, а орендодавець проти цього не заперечує. За правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного і комунального майна», у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Реалізація суб’єктивних прав та виконання обов’язків у тому чи іншому виді договору про передання майна у тимчасове користування, в тому числі і в договорі оренди державного та комунального майна обмежена абсолютно різними часовими межами.

Сучасне цивільне законодавство поруч зі строками виокремлює терміни. Різниця їх полягає у тому, що строк є періодом у часі, а термін є моментом у часі.

На наш погляд застосування у Законі України «Про оренду державного і комунального майна» поняття «термін, на який укладається договір оренди» суперечить чинному законодавству, зокрема ЦК, який у ст. 251 дає чітке відмежування цих понять. Більш того у змісті ч. 4 ст. 10 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» має місце і поняття «строку дії договору оренди», а ст. 12 цього ж Закону говорить про момент укладення договору оренди, який по суті у даному випадку виступає терміном його укладення. Тому з метою усунення суперечностей діючих законодавчих актів та приведення їх у відповідність один до одного пропонується внести відповідні зміни до Закону.

Поряд зі строками здійснення цивільних прав та виконання цивільних обов’язків існують і строки захисту цивільних прав. При цьому конкретними строками здійснення цивільних прав є: 1) строки існування певного суб’єктивного права; 2) присікальні (преклюзивні) строки; 3) гарантійні строки, а строками захисту, в свою чергу, є претензійні строки та строки позовної давності.

Отже, договір оренди державного та комунального майна відноситься до групи договорів про передання майна у тимчасове користування. Особливостями орендних відносин є те, що: - по-перше, орендні відносини мають виключно договірний характер і не можуть виникати на підставі адміністративно-управ­лінських актів; - по-друге, оренда передбачає передачу майна у користування (без надання права орендареві розпоряджатися орендованим майном); - по-третє, таке користування є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у визначених розмірах; - по-четверте, оренда передбачає передачу майна у строкове (тимчасове) користування. У разі закінчення строку, на який було укладено договір оренди, цей договір припиняється.

Література:

  1. Господарський кодекс України: Офіційний текст. – К.: Кондор, 2004. – 208 с.

  2. Закон України «Про оренду державного та комунального майна» // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 15. – Ст. 99; № 31. – Ст. 244.

  3. Цивільний кодекс України: Прийнятий 16 січня 2003 року. – К.: Істина, 2003. – 368 с.

  4. Луць В. В. Контракти в підприємницькій діяльності: навч. посіб. – 2-е вид., перероб. і допов./ В. В. Луць. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 576 с.

Шульц О.А.,
викладач кафедри теорії, історії держави і права
та конституційного права
Академії муніципального управління

ДІЯЛЬНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ ДІТЕЙ В УКРАЇНІ

У спеціальній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Карпачова Н. констатувала погіршення ситуації щодо реалізації прав дітей в Україні [1]. Очевидно, що вирішення проблеми захисту дітей в нашій державі виключно урядовими засобами недостатньо, тому участь у цьому процесі авторитетних міжнародних організацій може виявитись доречною. Крім того, Конституція України містить правові норми, що передбачають діяльність на території держави міжнародних організацій та можливість захисту громадянами своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів у цих міжнародних організаціях (ст. 9, 36, 55).

Серед міжнародних організацій, які активно діють у сфері захисту прав дітей в Україні, варто відзначити: Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), Організацію Об'єднаних Націй з питань освіти, науки i культури (ЮНЕСКО), Раду Європи, Міжнародний фонд «Відродження» (заснований 1990 р.) та інші.

На урядовому рівні за сприяння Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) реалізуються Програми співпраці на 2006-2010 рр. :

1.«Адвокація, інформаційна та соціальна політика» [2] – метою виступає покращення становища дітей в Україні за допомогою ефективнішої національної політики, моніторингу прав дитини та залучення дітей до участі у прийнятті рішень, що їх стосуються;

2. «ВІЛ/СНІД, Діти та Молодь» [3] – мета цієї програми – у захисті жінок та дітей від ВІЛ/СНІДу, водночас захищаючи права людей, що живуть з ВІЛ;

3. «Захист дитини» [4] – дана програма передбачає розробку системи заходів для запобігання від відмови, насильства та жорстокого поводження щодо дітей;

4. «Здоров‘я та розвиток дитини» [5] - програма спрямована на забезпечення здорового повноцінного розвитку дітей раннього віку.

Однією з найвідоміших ініціатив ЮНЕСКО в Україні є реалізація Проекту асоційованих шкіл [6] – головна мета якого, забезпечення якісної шкільної освіти, спрямованої на впровадження проектів по підтримці знань у галузі прав людини, демократії, міжкультурних зв‘язків та захисту довкілля в системі ООН. В Україні першим навчальним закладом, що приєднався до цього проекту у 1967 р. була Слов'яногорська середня школа Донецької області. У своїй діяльності такі навчальні заклади (школи, дитсадки тощо) керуються законодавством України у галузі освіти, рекомендаціями ЮНЕСКО щодо Проекту асоційованих шкіл, Положенням про Національну комісію України у справах ЮНЕСКО.

Цікавим видається ініціатива Ради Європи – “Проект із зміцнення та захисту прав жінок і дітей в Україні” [7] , мета якого, полягає у з‘ясуванні проблем захисту прав дітей та розробці пропозицій щодо їх законодавчого вирішення у відповідності з нормами міжнародних конвенцій.

Міжнародний фонд «Відродження» започаткував в липні 2009 р. нову Антикризову гуманітарну програму заради допомоги людям, культурницьким та громадським осередкам, найбільш зачепленим фінансово-економічною кризою [8] з початковим бюджетом 300 тисяч доларів. Мета проекту – підтримка соціальних, культурних та гуманітарних проектів, націлених на збереження освітніх та оздоровчих програм для дітей та молоді із сільської місцевості та депресивних регіонів; збереження селищних культурницьких інституцій, перетворення їх на центри громадської активності та дитячої позашкільної зайнятості.

Світова фінансова криза, нестабільна політико-економічна ситуація в Україні не інтенсифікувала діяльність міжнародних організацій у сфері захисту прав дітей. Основними проблемами залишаються: фінансування програм та проектів; географія реалізації більшості ініціатив обмежується обласними центрами чи окремими регіонами; недостатня поінформованість громадськості про існуючі програми, може сприяти формальному підходу у захисті прав дітей міжнародними організаціями в Україні.

Література:

  1. Карпачова Н. Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод // Право України. – Додаток .– 2009. - № 1.

  2. Офіційний сайт Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) / Електронний ресурс – Режим доступу: /ukraine/ukr/activities_11404.html

  3. Проект асоційованих шкіл ЮНЕСКО в Україні / Електронний ресурс – Режим доступу: http://www.school16.kiev.ua/Unesco/index.htm

ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ У СУСПІЛЬСТВІ

(Секція 2)

Мних М.В.,

д.е.н., професор,

проректор-директор ІПКК

Академії муніципального управління

Трестер В.О.,

аспірант АМУ

ЕФЕКТИВНІСТЬ СИСТЕМИ ФІНАНСІВ В УКРАЇНІ З ТОЧКИ ЗОРУ СТАЛОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Історія економічної думки свідчить про безперервний науковий пошук відповіді на ключове питання економіки, яке полягає в протиріччі постійно зростаючих потреб суспільства та обмеженості ресурсів, що вимагає створення умов для постійно зростаючого виробництва матеріальних благ та пошуку механізму ефективного використання наявних ресурсів.

Вирішення цього питання полягає в створені фінансової системи, яка б забезпечувала сталий економічний розвиток через ефективне використання, розподіл та перерозподіл фінансових ресурсів, оскільки розподіл є одним з чинників економічного зростання, та складовою економічного розвитку.

В Україні на даний час спостерігається глубока деформація економіки, яка ще більше поглиблюється в зв’язку із неефективною системою державного регулювання фінансових відносин. Політика накопичення іноземних боргів призводить до втрати економічної безпеки країни, оскільки кошти отримані від МВФ за програмою кредитування «Stand-By» спрямовуються, не на розвиток та модернізацію реального виробництва, а насамперед, на фінансування бюджетного дефіциту та погашення корпоративного боргу, натомість міжнародна спільнота нав’язує свою «монетарну» політику, яка не зовсім адаптована до українських реалій.[1]

Стрімке зростання довгострокового споживчого кредитування призвело до інфляційного збільшення цін в 2006-2008 роках, а в 2009 року перетворилось на проблемну заборгованість, через падіння доходів населення, зростання курсу та відсутності надійної системи оцінки та страхування фінансових ризиків. Відсутність гарантування надійності збереження капіталовкладень в банківський системі та нестабільність самої системи, призвело до вилучення з депозитних рахунків банків вільних коштів населення, які б могли інвестуватись в економіку у вигляді кредитів підприємствам, які зараз змушені припиняти діяльність та звільняти людей через брак коштів. Разом з цим відсутність інвестиційної привабливості та недосконалість національного фондового ринку не дала можливості ефективного перерозподілу фінансових ресурсів на національному ринку, та залучення додаткових ресурсів. Недосконала грошово-кредитна політика не змогла підтримати валютний ринок в зв’язку з суттєвим зниженням пропозиції іноземної валюти (зменшення експортних надходжень) та зростання попиту на неї (відтік короткострокового капіталу, ажіотажний попит населення, спекулятивні дії деяких банків), через яку кожен українець відчуває на собі наслідки девальвації національної валюти. Економічно не обгрунтований податковий тягар, призвів до тенізації доходів та зменшення податкових надходжень до бюджету. Все це вплинуло на ліквідність фінансової системи, падіння національного виробництва та уповільнення темпів економічного розвитку.

Оцінка ефективності функціонування фінансової системи потребує створення фінансової моделі та розробки об’єктивних показників, за якими здійснюється оцінка стану економіки країни з точки зору забезпечення її сталого розвитку.

Критерієм ефективності функціонування фінансової системи є такий стан бюджетної, грошово-кредитної, банківської, валютної системи та фінансових ринків, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних загроз, здатністю забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи та економічне зростання [2].

Методичною основою визначення інтегрального показника ефективності фінансової моделі є методологія багатофакторного аналізу. Базовий алгоритм багатофакторної функції для розрахунку інтегрального показника має такий вигляд:

Z = а1X1 + а2X2 + а3X3 + а4X4 + а5X5 + аnXn - a0,

де Z - інтегральний показник ефективності фінансової моделі ;

X1, X2 …..Xn - незалежні змінні функції (фінансові індикатори);

а1, а2….... аn - параметри функції (вагомість впливу окремих індикаторів на загальний інтегральний показник);

а0 - вільний член функції (стандартне відхілення).

Таким чином фінансова модель за допомогою об’єктивних показників дозволить визначити параметри, за яких система буде знаходитись в збалансованому стані та сприятиме економичному розвитку.

Література:

1. Меморандум про економічну та фінансову політику, підготовлений у рамках реалізації програми МВФ «Stand-By». Лист директору розпоряднику МВФ пану Домініку Стросс- Кану від 23.07.2009р.

2. Наказ міністерства економіки від 2 березня 2007 року N 60 Про затвердження Методики розрахунку рівня економічної безпеки України (відповідно до Положення про Міністерство економіки України, затвердженого Указом Президента України від 23.10.2000 N 1159/2000

Борисенко О.П.,

к.е.н., доцент,

докторант НАДУ при Президентові України

Проблеми інтеграції україни до європейської спільноти

Разом із здобуттям незалежності Україна здобула і низку проблем, серед яких взаємовідносини з колишніми братніми республіками та позиціонування держави у геополітичному просторі. З точки зору свого геополітичного і геоекономічного розташування Україна є цілком європейською країною. Однак у силу історичних обставин Україна розвивалася в умовах економічних і соціально-культурних традицій Радянського Союзу. Це вплинуло на формування бачення європейського та євразійського вектору інтеграції.

Критерії членства в Євросоюзі визначив Копенгагенський саміт (червень,1993 р.). Від кандидата вимагається дотримання політичного критерію - стабільність інститутів демократії, верховенство закону, повага до прав людини і захист прав меншин; забезпечення економічної складової - функціонуюча ринкова економіка, здатність витримувати тиск конкуренції та ринкових сил; прийняття обов’язків членства та сприйняття цілей об’єднання. Головним чинником є відповідність політичному критерію. Але економічна складова домінує в обгрунтуванні інтеграційного процесу.

Справедливости ради зазначимо, що ЄС має об'єктивну зацікавленість у зближенні з Україною. Україна має досить потужний структурно-розгалужений промисловий комплекс. Особливо перспективним є агропромислове виробництво. На нашу державу припадає майже третина запасів чорнозему та 27% орної землі в Європі. Ми посідаємо шосте місце у світі за експортом сталі, входимо у п'ятірку країн, які володіють найпередовішими аерокосмічними технологіями, вже декілька років поспіль знаходимося серед лідерів світових експортерів зерна. За своїми транзитними можливостями Україна посідає одне з провідних місць у Європі.

Як інформує Держкомстат України, питома вага імпорту товарів з країн ЄС 2009 року становила 33,9% від загального імпорту товарів в Україну. Для порівняння зазначимо, що 2008 року та у січні-лютому 2010 року цей показник був на рівні 33,8% та 27,5% відповідно[1,2,3].

Треба зазначити, що більшу частину з імпортованих товарів складали товари активної частини основних фондів – станки, обладнання, устаткування та приладдя.

За даними Держкомстату України питома вага експорту товарів до країн ЄС у кризовому 2009 році становила 23,9%, від загального експорту товарів України. Для порівняння неведемо, що 2008 році та січні-лютому 2010 року цей показник був на рівні 27,1% та 26,7% відповідно[1,2,3].

Країни-члени ЄС експортують з України прокат та напівфабрикати з вуглецевої сталі, нафтопродукти, руду та залізний концентрат, феросплави, мінеральні або хімічні, азотні добрива, насіння свиріпи або ріпаку для виробництва біопалива, пшениця і суміш пшениці та жита. Товарна структура торгівлі України та країн ЄС свідчить про надзвичайну вузькість її асортименту.

Не зважаючи на існуючу у світі кризу частка українського експорту в країни ЄС зростає. Ми знаємо, що 60% ВВП в Україні формується за рахунок експортоутворюючих галузей. Нажаль в Україні галузі-експортери у переважній більшості виробляють сировину і напівфабрикати, а не високотехнологічні і високовартісні товари.

Уже сьогодні ринок ЄС для України другий за значенням після СНД. А ринок України для ЄС? Як кажуть: «Ми не перші, але ми і не другі!». Бо на другому місці, після США, серед найбільших торгівельних партнерів ЄС знаходиться Китай.

За даними Центра Разумкова «…спостерігається асиметрична залежність: частка України у зовнішньоторговельному обороті ЄС становить лише близько 0,4%. Однак навіть досягнута частка ЄС в торгівлі України, на думку директора Центру європейських і міжнародних досліджень Г.Немирі, є абсолютно недостатньою для інтеграції до Євросоюзу, адже для інтеграції необхідно досягти мінімум 60%.»[4].

Прагнення України до повномасштабної участі в політичному та економічному житті Європи логічно обумовлена геополітичним положенням та історією нашої держави. Визначена стратегічна мета не применшує важливості інших пріоритетних напрямів, передусім – розвитку дружніх і партнерських відносин з Росією та іншими країнами СНД.

Література:

  1. Стан зовнішньоекономічних відносин з країнами ЄС у 2009 році // Державний комітет статистики України/Офіційний сайт.- Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

  2. Доповідь «Про соціально-економічне становище України за січень-лютий 2010 року» // Державний комітет статистики України/Офіційний сайт.- Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

  3. Стан зовнішньоторгівельного балансу України за 2009 рік// Державний комітет статистики України/Офіційний сайт.- Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

  4. Сиденко В., Барановский А. Нелегкий путь к рынку Европейского Союза/ В. Сиденко, А. Барановский //Зеркало недели, № 1 (476) 10 — 16 января 2004.- Режим доступу: http://www.zn.ua/2000/2675/45215/

Баластрик Л.О.,

доцент кафедри економічної теорії

КНУ ім. Т.Шевченка

ЧИ ВИКОНУЮТЬ АНТИЦИКЛІЧНУ ФУНКЦІЮ ДЕРЖАВНІ ВИТРАТИ В УКРАЇНІ?

За роки трансформаційних перетворень відбулося різке відхилення у бік непродуктивних статей витрат державного бюджету (управління, правоохоронна діяльність, соціальні і комунальні послуги), частка яких в зведеному бюджеті збільшилася в два рази. Значно скоротилися обсяги державних інвестицій у виробничі галузі, тобто відбулося відторгнення інвестиційної функції бюджетної системи і перетворення державного бюджету в споживчий бюджет , використовуваний переважно для оплати праці та соціальних виплат. Як результат, значно знизився стимулюючий вплив державних витрат на економіку. Крім того, значна частка соціальних трансфертів, останнім часом, витрачається на товари і послуги іноземного виробництва, що знижує позитивний мультиплікативний ефект від державних витрат на стан кон’юнктури вітчизняної економіки. На жаль, точні дані щодо частки продукції іноземного виробництва в попиті, що фінансується за рахунок державних витрат, відсутні. Сформований під значним впливом закордонних стандартів споживчий попит населення значною мірою зорієнтований на купівлю імпортної продукції, яка виграє у вітчизняних товарів та послуг за критерієм «ціна-якість». Але остання девальвація гривні зробила якісні імпортні товари майже не доступними для основної маси населення, внаслідок чого їх частка в роздрібному товарообігу змінилась на користь неякісної дешевої, але ж імпортної продукції. Це наводить на сумний висновок: збільшення соціальних трансфертів не означає збільшення споживчого попиту на товари першої необхідності, які виробляються національною економікою, а стимулює їхнє виробництво в інших країнах, які застосовують демпінгові ціни на неякісні їхні аналоги.

Наступний важливий компонент державних витрат – державне споживання - поділяється на дві складові: зарплата працівників державних установ і закупівля товарів та послуг. З приводу оплати праці бюджетників можна повторити всі аргументи, що відносяться до зростання соціальних трансфертів. Приріст заробітної плати значною мірою використовується для купівлі імпортних товарів і послуг. Враховуючи, що політичний популізм зробив дану статтю витрат пріоритетною, стимулюючу дію державного споживання також можна поставити під сумнів.

Значний стимулюючий ефект для економіки могли б надати державні закупівлі товарів і послуг. У багатьох країнах світу саме їх зростання розглядається як потужний засіб подолання кризи. На такий шлях пристав, зокрема, Китай, який для вирішення економічних проблем приступив до масштабного здійснення інфраструктурних проектів. В Українській економіці аналогічну роль могли б зіграти інфраструктурні проекти до Євро 2012, але, як бачимо, новий уряд до їх здійснення залучає іноземних спеціалістів та виконавців, що не сприятиме зростанню внутрішнього споживчого попиту.

За роки економічних перетворень збільшилися витрати на утримання правоохоронних органів і органів державної влади і управління, що по ідеї, зіграло певну демпфуючу роль. Однак, якщо збільшення фінансування по відповідних статтях проявляється в закупівлі імпортної обчислювальної техніки для органів державної влади, в будівництві державних установ з імпортних матеріалів і силами іноземних робітників, в закупівлі імпортних автомобілів для правоохоронних органів, то зрозуміло, що стимулююча дія подібних витрат щонайменше не очевидна.

Найбільшу стимулюючу роль виконують державні субсидії та інвестиції, що класифікуються як «державні послуги, які надаються народному господарству». У роки кризи їх зростання створює додатковий попит на випущену національною економікою продукцію. Тим самим вони пом'якшують дію негативних чинників, надаючи економічним суб'єктам додатковий час для пристосування до кризових умов господарювання.

З іншого боку, неочікуване зниження цих витрат виступає додатковим шоковим чинником, що заглиблює наслідки кризи. Таким чином, зі усіх видів державних витрат можна виділити позитивний вплив на сукупний попит і, відповідно, національну економіку, державних субсидій та і інвестицій, за підрахуванням субсидій імпортерам. Саме ці статті витрат мають найбільший стимулюючий ефект для української економіки, і відповідно, їх скорочення виступає одним з суттєвіших факторів посилення сучасної кризи.

Болдирєв К.О.,

к.е.н., доцент

СНУ ім. В. Даля

ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Проблема інноваційно-правового вдосконалення державної системи зайнятості економічно активного населення України є актуальною та одною з найскладніших соціально-економічних проблем, що виникли ще до ринкової трансформації її економіки. Світова фінансово-економічна криза, оголила всі економічні та політичні грані цієї проблеми, які відносяться і до незбалансованого співвідношення попиту і пропозицій в секторі зайнятості ринку праці України, і до змін в соціально-професійній структурі населення, його освіті і кваліфікації, і до складних демографічних і міграційних процесів, що відбуваються, і т. д. [2].

Розглядаючи інституційно-правове функціонування централізованої державної системи забезпечення зайнятості усього економічно-активного населення України, можна констатувати той факт, що в Україні з’явилася широко розгалужена система інститутів державної служби зайнятості населення і працевлаштування безробітних з використанням державних фінансових ресурсів і грошових коштів всіх суб'єктів соціально-трудових стосунків, що формуються на ринку праці країни [5].

У інституційному відношенні правова структура державної системи зайнятості працездатного населення в Україні формувалася на основі світового досвіду і міжнародних правових норм функціонування аналогічних систем зайнятості в промислово розвинених країнах, а саме:

  • трипартистської процедури складання і виконання колективних договорів, а також правового вирішення трудових суперечок і трудових конфліктів;

  • трипартистських норм, які визначають правовий характер соціально-трудових стосунків найманих робітників і працедавців, органів влади і профспілок по складанню і виконанню колективних і трудових договорів;

  • трипартистські форми інституційних зв'язків, що еталонізують позиціонування здійснення соціальної поведінки найманих робітників і працедавців в процесі працевлаштування, включаючи національну ментальність і традиції, які склалися в Україні при надзвичайно швидкій комерціалізації соціально-трудових стосунків, що функціонують на ринку праці України [7].

У правовому відношенні інституційна структура державної системи зайнятості в Україні увібрала в себе:

  • законодавчі акти про зайнятість всього працездатного населення країни і соціальне страхування на випадок безробіття, засновані на демократичних нормах трудового права;

  • правові норми і підзаконні акти, які регулюють трудову і комерційну діяльність всіх контрагентів ринку праці;

  • правові норми, що регламентують діяльність Державних Фонду сприяння зайнятості і страхового фонду на випадок безробіття, а також структурних підрозділів інших інституційних органів державною, а також профспілок і організацій працедавців і кадрові служби підприємств і приватних фірм, компаній і організацій [4].

В результаті правового здійснення такої інституціоналізації державної системи зайнятості всього працездатного населення України в основному сформувався і діє інституційно-правовий статус найбільш важливих структурних елементів даної системи. При цьому кожен з них функціонує в інституційно-правовому полі забезпечення зайнятості всього працездатного населення країни. У зв'язку з цим, позитивно оцінюючи сам факт інституційно-правового функціонування державної системи зайнятості, що сформувалася, слід зазначити, що дія її основних структурних елементів цілеспрямована на забезпечення зайнятості всього працездатного, а не конкурентоздатного населення України. Такий інституційно-правовий характер забезпечення зайнятості всього працездатного населення країни відповідає індустріальному, а не інноваційному розвитку ринку праці України [6].

У той же час, як свідчить досвід конкурентоздатного розвитку інноваційних ринків праці передових країн, інституційно-правовий характер функціонування їх ринків праці цілеспрямований на забезпечення державними системами зайнятості не усього працездатного, а тільки конкурентоздатного населення цих країн [3]. Інноваційна модернізація економік промислово розвинених країн і корпоративна організація підвищення конкурентоспроможності їх базових галузей обумовили ринкову необхідність та комерційну можливість здійснення інноваційної політики зайнятості тільки конкурентоспроможних робітників. Її головною особливістю є нівеляція конкурентної асиметрії соціально-трудових стосунків «наймані робітники – працедавці» з метою додання мотиваційного характеру підвищенню конкурентоспроможності праці кваліфікованих працівників [2].

Тому, з урахуванням прискорення динаміки інноваційних трансформацій в базових галузях економіки України і необхідності швидкого становлення інноваційної структури ринку праці країни, вельми доцільна інституційно-правова переорієнтація державної системи зайнятості із забезпечення зайнятості не всього працездатного, а тільки конкурентоздатного населення країни. У даному контексті інноваційна конфігурація інституційно-правового вдосконалення державної системи забезпечення зайнятості населення України повинна варіювати навколо секторального регулювання ринку праці, яке здійснюється як через реалізацію Програм сприяння зайнятості конкурентоздатного населення, так і за допомогою Державного Фонду сприяння зайнятості не всього працездатного, а тільки конкурентоздатного населення країни.

На нинішньому етапі майбутніх кардинальних інноваційних змін в економіці України перш за все необхідне вирішення ряду інституційно-правових питань, які повинні забезпечити ряд важливих напрямів формування інноваційної політики зайнятості економічно активного населення України на основі:

  • створення необхідної законодавчої бази для надійного захисту інвестованих засобів, зниження інвестиційних рисок інституційними інвесторами;

  • вдосконалення правових норм, розширення корпоративної форми організації капіталу і дозволу проблеми управління корпоративними правами держави шляхом оформлення прав власності на державні пакети акцій і законодавчого оформлення єдиної дивідендної політики держави;

  • формування стабільного правового режиму;

  • подолання проявів монополізму з боку інституційних організацій, і удосконалення законодавства для реорганізації управлінських структур, що здійснюють державну політику зайнятості;

  • інституційно-правової реорганізації системи оплати праці, системи підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до інноваційних умов підвищення конкурентоспроможності ринку праці.

Одним словом, інституційно-правове вдосконалення державної системи забезпечення зайнятості конкурентоспроможного населення України повинно здійснюватися у напрямах, які в усунули причини та умови, що підсилюють декваліфікацію робочої сили; що збільшують число безробітних, а також що знижують рівень загальної і професійної освіти і особливо фундаментальної підготовки працівників; який не відповідає вимогам сучасних робочих місць [1].

Література:

    1. Гальчинський А. С., Геєць Ст. М., Кінах А. До., Семіноженко Ст. П. – Інноваційна стратегія українських реформ. – К.: Знання Україні, 2002. – 336 с.

    2. Геєць Ст. О. Особлівості формування сучасного корпоративного сектору економіки Україні// Економіка. Фінанси. Право. – 2009. - № 5. – с. 3-7.

    3. Грашевська Н. Забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в глобальному постіндустріальному вимірі// Економіка Україні. – 2008. - № 8. – с.54-58.

    4. Лобас І. Ст. Порівняльна характеристика інноваційно-інвестиційних підходів до реалізації економічної політики в зарубіжних країнах// Економіка та держава. – 2009. - № 8. – с. 65-70.

    5. Пустовійт Р., Овчарук М. Теоретічній аналіз процесу інституціоналізації у постсоціалістичних економіках// Економіка Україні. – 2008. - № 6. – с. 14-26.

    6. Чухно А. Інституціональна архітектоніка та інституціональна динаміка// Економіка Україні. – 2008. - № 10. – С. 137 – 141.

    7. Федулова Л. І. Державна політика в національній інноваційній системі: стабільність зберігається// Актуальні проблеми економіки. – 2008. - № 4. – с.90-95.

Береговий В.К.,

к.е.н., доцент кафедри економіки

Академії муніципального управління

ПЕРШІ КРОКИ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ В УКРАЇНІ

Рецесія світової економіки найсильніше вдарила по Україні, а також прибалтійським країнам, Росії і Ісландії, повідомляє французьке видання Les Echos з посиланням на приблизні дані, опубліковані Державним статистичним комітетом міністерства економіки. Падіння ВВП України на 15% за 2009 рік - наслідок різкого скорочення експорту сталі і хімічних продуктів, викликаного зниженням світового попиту і цін. Як відзначає видання, за перші три місяці 2009 року падіння ВВП склало майже 20%, але потім темпи падіння дещо скоротилися. Цього року Україна прогнозує зростання на 3,7%, проте в МВФ вважають такий прогноз надмірно оптимістичним, пропонуючи власну цифру - 2,2%. За даними голови Рахункової палати Валентина Симоненка ВВП України у 2009р.впав на 13,9%. Це зниження більше,  ніж у будь-якій країні Європи, у будь-якій країні СНД. Загальний державний борг України у 2009 р. становив 35% ВВП або 310 млрд. грн. прямий борг збільшився на 80% і сягає 210 млрд. грн., урядові гарантії перевищили вдвічі норму закону про держбюджет (не більше 37 млрд. грн.) і становили 100 млрд. грн. Дефіцит держбюджету в 2009 р. становив 34 млрд. грн., або 3,4% ВВП України. Таким чином , бюджет-2009 не виконано ні по одному з показників. Хоча за версією Мінфіну, невиконання доходів держбюджету було на рівні 30 млрд. грн. або 11,8%. Але насправді (була) маніпуляція з прибутковою частиною бюджету - зарахування в доходи 14 млрд. грн. СПЗ (від МВФ), 16% - за рахунок відтягування оборотних коштів суб'єктів господарювання у тому числі переплата податків на 14 млрд. грн., невиплата ПДВ 23 млрд. грн... Якщо це скласти, цифра досягає 45%. В.Симоненко також відзначив, що державне казначейство і система державних фінансів перебувають у стані технічного дефолту. На 1 січня 2010 р. на єдиному казначейському рахунку був 1,7 млрд. грн., а сума зобов'язань Казначейства становила 25,4 млрд. грн. Пройшов місяць. Сума на ЕКР стала 2,4-2,5 млрд. грн., а зобов'язання виросли до 28,3 млрд. грн. ... Сьогодні казначейство і наша фінансова система перебувають у технічному дефолті. Основними причинами такого становища В.Симоненко назвав «незаконне кредитування НАК "Нафтогаз України" і фінансування пенсійного фонду, яке, за його словами, здійснювалося в 2009 р. з порушенням бюджетного кодексу і закону про бюджет.

Держкомстат України оприлюднить попередні дані про спад ВВП за 2009 р. у середині лютого. У I-III кварталах ВВП знизився по відношенню до аналогічного періоду минулого року на 20,3%, 17,8% і 15,9% відповідно. За даними Держкомстату в  2009 р. негативне сальдо зовнішньої торгівлі товарами  становило 5 млрд.  732,7 млн. дол. (за 2008 р. - мінус 18 млрд. 580,9 млн. дол.). За 2009 р. експорт товарів дорівнював 39 млрд. 702,9 млн. дол., імпорт - 45 млрд. 435,6 млн. дол., що становило 59,3% і 53,1% від обсягів 2008 р. На формування негативного сальдо вплинули окремі товарні групи: енергетичні матеріали, нафта і продукти її перегонки (-12 млрд. 507,9 млн. дол.), фармацевтична продукція (-1 млрд. 980,3 млн. дол.), полімерні матеріали, пластмаси (-1 млрд. 745,3 млн. дол.). Коефіцієнт покриття експортом імпорту - 0,87 (за 2008 р. - 0,78). Зовнішньоторговельні операції проводилися з партнерами з 213 країн світу. За грудень 2009 р. експорт товарів досягав 4 млрд. 157,5 млн. дол., імпорт - 5 млрд. 050,5 млн. дол., що порівняно з груднем 2008 р. становило 102,5% і 105,7% відповідно. Негативне сальдо склало 893 млн. дол. (за грудень 2008 р. також негативне - 723,9 млн. дол.). У 2009 р. обсяг експорту послуг становив 9 млрд. 520,8 млн. дол., що дорівнювало 81,1% порівняно з попереднім роком, імпорту - відповідно 5 млрд. 168,8 млн. дол. і 79,9%. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі послугами становило 4 млрд. 352 млн. дол. (у 2008 р. - 5 млрд. 273,3 млн. дол.). Зовнішньоторговельні операції послугами Україна здійснювала з партнерами з 218 країн світу. Найбільшу питому вагу в загальному обсязі українського експорту становили транспортні (65,7%), різні ділові, професійні і технічні (12,7%) послуги.

Та хоча макроекономічна ситуація в Україні залишається складною, експортні металургія і хімічна промисловість вже показали ознаки «одужання». А згодом, за рік-два, запевняють експерти, ми побачимо пожвавлення у будівництві, машинобудуванні та у секторі послуг... Українська економіка, вважають у інвестиційній компанії Foyil Securities, почне відновлятися саме завдяки поступовому збільшенню попиту на українську продукцію на експортних ринках, оскільки експорт все ще складає вагому частину економіки країни. В поточному році показники мають бути винятково позитивними, беручи до уваги надмірне падіння економіки минулого року. Так, за оцінкою, компанії Foyil Securities в 2009 році ВВП України впав на 13,3%, в той час, як промислове виробництво знизилося на 22%. Очікується, що буде зростати попит та ціни на продукцію металургійного, хімічного, сільськогосподарського секторів та важкого машинобудування, хоча зрушення в українській економіці можна буде спостерігати лише з другого півріччя.

Прогнозуючи на 2010 рік середньорічний курс національної валюти в межах 8,10 гривні за долар, аналітики компанії очікують, що в другому півріччі 2010 року більшості банкам вдасться відновити кредитні операції, цим самим стимулюючи споживання населення, яке складає більше 67% ВВП України. Очікується, що у 2010 році ВВП зросте на 2,7%, а промислове виробництво на 6,7%. Світова економіка буде одужувати впродовж 2011 року, що стимулюватиме ріст світової ціни на метал до 7% на рік та збільшення ліквідності на міжнародних ринках капіталу. Такий розвиток повинен призвести до росту української економіки на 3,6% в 2011 році. До пожвавлення економічного життя України може призвести і поліпшення інвестиційного клімату. Експерти очікують, що пробудження світової економіки буде супроводжуватись зростанням інтересу інвесторів до українських активів, вартість яких суттєво знецінилася в ході економічної кризи.

Всі вище наведені аргументи мають щастя збутися, як зазначають експерти, тільки в разі, якщо в Україні будуть підтримуватися політична і базисна макроекономічна стабільність. А саме, як припиниться, нарешті, конкуренція між Національним банком і Міністерством фінансів у здійснення дій на монетарному полі, все-таки забезпечиться виконання нормативно-правової бази і відбудеться відновлення дієздатності гілок влади, які мають приймати необхідні рішення антикризового та антидепресивного характеру.

Васильєва Н.В.,

к.е.н., доцент кафедри державних і місцевих фінансів

Академії муніципального управління

РОЗВИТОК РЕГІОНІВ у сучасних УМОВАХ

Сучасне суспільство прагне до постійного поліпшення умов життя, які може забезпечити тільки стійкий економічний ріст. Оскільки на сучасному етапі розвитку України значні суспільні й економічні сили виявились відторгнутими від процесу творення національної економіки, вони змушені чинити опір економічній стратегії держави. Ефективна стратегія розвитку регіонів має бути орієнтована на максимально широкий розподіл ефекту від економічного зростання на всі верстви суспільства й економічні групи, що дозволить об’єднати їхні інтереси навколо загальнонаціональних цілей.

Розвиток регіонального господарства потребує вироблення та реалізації нової моделі взаємовідносин держави з територіями та управління ними, яка б сприяла формуванню оптимальної високоефективної структури економіки регіонів і забезпечувала їх комплексний розвиток на основі природно-ресурсного, виробничо-економічного, науково-технічного та людського потенціалу, наявної інфраструктури, історико-культурних надбань з урахуванням переваг економічного розташування регіонів [1].

Визначною в даній моделі має бути роль суб’єктів господарської діяльності, які мають займати активну позицію у напрямі забезпечення соціально-економічного розвитку території. У свою чергу, поштовхом для здійснення повноцінної державної регіональної політики має стати створення мережі Агенцій регіонального розвитку, завданням яких має бути поєднання потреб регіону та держави, надання практичної та методичної допомоги суб’єктам ведення господарської діяльності та органам влади на відповідних територіях.

Основоположним у даній моделі також має стати наявність при Міністерстві регіонального розвитку та будівництва України Фонду регіонального та місцевого розвитку - представницького органу всіх зацікавлених центральних органів виконавчої влади. Фонд має виступати партнером для недержавних учасників здійснення державної регіональної політики, створюючи умови для ефективного ведення економічної діяльності суб’єктами господарювання та фінансово підтримуючи їх діяльність шляхом компенсації процентних ставок отриманих у банках кредитів, спрямованих на реалізацію визначених державою інвестиційних проектів щодо соціально-економічного розвитку регіонів.

Сьогодні існує нагальна потреба формування кардинально нової інституційної системи громадянського суспільства, яка б змінила розуміння владою, підприємцями та населенням щодо суспільної відповідальності за соціально-економічне становище в регіонах. Забезпечуючи постійний моніторинг державної політики з метою виявлення точок її неузгодженості із завданнями розвитку національного капіталу та підприємництва, громадські об’єднання повинні здійснювати «демонополізацію» процесу прийняття політичних рішень.

Стимулювання інвестиційно-орієнтованого та інноваційного розвитку вимагає активізації заходів державної економічної політики [2]. Насамперед необхідно сформувати механізми забезпечення здатності держави дієво впливати на суб’єкти господарювання з використанням переважно непрямих важелів економічної політики. Для цього визначальними є наявність прозорого прогнозованого макросередовища, власних фінансових ресурсів підприємств або можливості їх запозичення без втрати незалежності, спроможності вільно виходити на ринки, сумлінно сплачувати податки та платежі, виконувати інші вимоги законодавства без загрози для відтворювальних процесів. За умов глобалізації економіки наявність в національній економіці потужних, самостійних, ефективних суб’єктів господарювання стає принципово важливою для подальшого розвитку українських регіонів.

Внутрішній ринок України має стати головним атрибутом ринкової економіки, поля для ефективної конкуренції - стимулу розвитку та вдосконалення вітчизняних підприємств. Крім того, має бути вдосконалена система оподаткування з активною стимулюючою та регулюючою функціями.

Таким чином, підсумовуючи наведене, можна констатувати, що адекватна сучасному етапу соціально-економічного розвитку країни модель реалізації державної регіональної політики має формуватися на основі запровадження ефективних механізмів стимулювання регіональних органів виконавчої влади щодо забезпечення комплексного, збалансованого розвитку відповідних територій, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності регіонів і поступовому пом’якшенню міжрегіональних диспропорцій. На цьому фоні місцеві органи влади, разом із громадськими організаціями, шляхом залучення наявних на території ресурсів мають забезпечити динамічний соціально-економічний розвиток відповідних ареалів.

Література:

1. Регіони України: проблеми та пріоритети соціально-економічного розвитку : монографія / [за ред. 3. С. Варналія]. – К. : Знання України, 2005. – 498 с.

2. Про стимулювання розвитку регіонів : Закон України від 08.09.2005 р. № 2850. [Електронний ресурс] / Режим доступу до документу – Офіційний сайт Верховної Ради України – http://zakon.rada.gov.ua – Заголовок з екрану.

Гуцул Т.А.,

к.е.н., доцент кафеди статистики

та економічного аналізу

Академії муніципального управління

ЯКІСТЬ МОЛОЧНОЇ СИРОВИНИ В УКРАЇНІ

Становлення України як високорозвиненої правової цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя потребує запровадження регуляторної політики, метою якої є недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, порядку й у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України [1].

Запровадження стандартів якості продукції, що базуються на вимогах СОТ, потребує додаткових витрат з боку держави та приватного бізнесу. Однак ці витрати потрібно розглядати як інвестиції у розбудову ринкової інфраструктури, підвищення якості продукції та безпеки харчування. Регуляторна система у сільському господарстві не повинна об’єднувати старі (національні) та нові (міжнародні) стандарти, які конфліктують між собою. Враховуючи обмеженість фінансових ресурсів, Україні для розробки системи контролю за безпекою харчування доцільно розробити список пріоритетних напрямів моніторингу та контролю якості продуктів харчування і концентруватися саме на цих напрямах через досягнення технічних і комерційних стандартів на окремих перспективних ринках харчових продуктів та вдосконалення окремих видів продукції і збільшення їх доданої вартості.

Контроль за якістю молока і молочних продуктів є одним з важливих чинників, що впливає на конкурентноздатність цієї продукції на внутрішньому та міжнародних ринках. Міжнародні стандарти якості молочної сировини стають дедалі жорстокішими. Директива ЄЕС №178/2002 визначає загальні вимоги і вимоги продовольчого права, що відновлює Європейська установа по справах безпеки продовольства і установлює процедуру в межах безпеки харчових продуктів. Її складовими є: директива комісії 89/362/ЄЕС по загальних вимогах гігієни в молочних господарствах, директива комісії 92/46/ЄЕС, що засновує правила виробництва по охороні здоров’я, введення в обіг молока коров’ячого незбираного, молока після термообробки і продуктів на основі молока, директива ЄЕС № 852/2004 по гігієні продовольчих товарів (положення І основного виробництва), директива ЄЕС №853/2004 яка засновує детальні правила до харчових продуктів тваринного походження (положення ІІІ, секція ІХ) [2].

В Україні на молоко та молочні продукти чинними є стандарти різних категорій. Більшість із них поширюються на продукти переробки молока та методи контролю показників якості. Національним стандартом ДСТУ 3662-97 "Молоко коров'яче незбиране. Вимоги при закупівлі" встановлені більш жорсткі вимоги до якості молока порівняно з попередніми (ГОСТ 13264-70 та ГОСТ 13264-88), особливо вимоги щодо санітарно-гігієнічних та мікробіологічних показників[3]. Загальне бактеріологічне обсіменіння і кількість соматичних клітин для вищого сорту відповідно не більше 300 і 400 тис/смЗ, для першого - 500 і 600, а для другого - не більше 3000 та 800 тис/смЗ.

У молоці не допускається вміст інгібувальних речовин (мийно-дезінфікуючих засобів, консервантів, формаліну, соди, аміаку, перекису водню, антибіотиків). Встановлені вимоги щодо показників безпеки (токсичних елементів, мікотоксинів, антибіотиків, пестицидів, нітратів, гормональних препаратів, радіонуклідів) на рівні чинних в Україні.

Національний стандарт на молоко коров'яче є більш прогресивним. Для впровадження його були розроблені галузеві нормативні документи, які регламентують порядок оплати за вміст жиру та білка, використання нестандартного молока, молока з неблагополучних господарств, вимоги до молока для промислової переробки тощо.

В інших національних стандартах встановлені вимоги до продуктів переробки молока (вершків, сметани, сирів тощо), а в галузевих - вимоги до молочних консервів (молоко згущене з цукром, молоко згущене і збагачене біологічно активними добавками тощо).

Стандартизацією продуктів переробки молока і м'яса займається, в основному, Технологічний інститут молока і м'яса УААН, при якому працює і ТК-140 "Молоко, м'ясо та продукти їх переробки". Вченими і спеціалістами цього інституту розроблені національні стандарти на виробництво масла, сиру, масла вершкового, ковбас напівкопчених, на консерви м'ясні; блоки із м'яса та субпродукти тощо.

Підсумовуючи сказане стосовно контролю за якістю молока і молочної сировини в Україні та його стандартизації, можна зробити висновок, що основним напрямом реформування регуляторної політики у цій сфері має бути її погодженість та адаптація до міжнародних стандартів з метою гарантування якості і безпеки харчування.

Література:

1.Закон України „Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” від 11 вересня 2003 р., №1160-IV.

2. Зміна фокуса аграрної політики та розвитку села в Україні: висновки та перспективи для руху вперед: Зб. наук. праць.-К.: КНЕУ, 2005.- 172 с.

3. ДСТУ 3662-97 „Молоко коров’яче назбиране. Вимоги при закупівлі”.- К.: Держстандарт України, 1997.

Гузик М.М.,

к.е.н., доцент кафедри кономіки

Академії муніципального управління

ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ: ПРИРОДА ТА НАСЛІДКИ

Сучасну фінансово-економічну кризу започаткувала іпотечна криза в США липні 2007 р. Вона швидко переросла у фінансово-економічну кризу, яка невдовзі охопила країни Європи і у четвертому кварталі 2008 р. поразила банківську систему. а згодом і економіку України в цілому.

Причиною фінансово-економічної кризи в США вважається широке використання матеріально незабезпечених деривативів, що отримали назву «брудних» інструментів фінансового ринку. Щодо України, то такі інструменти не використовуються, а значить, не вони визначають природу фінансово-економічної кризи. Без з’ясування природи сучасної фінансової і економічної кризи неможливо розробити дієві ефективні заходи на подолання і особливо на убезпечення в майбутньому країни від глибоких спадів виробництва, доходів і добробуту народу.

Проблема характеру динаміки розвитку економіки України завжди була в центрі уваги українських вчених. Нині висунуто три підходи до трактування фінансової та економічної кризи в Україні.

Одні економісти стверджують, що сучасна фінансово-економічна криза в Україні є стадійною, тобто такою, яка спричинена переходом суспільства до інформаційної стадії розвитку суспільства. Формою прояву цього переходу є зростання частки робочої сили у сфері послуг і, відповідно, частки останньої у валовому внутрішньому продукті.

Ці структурні зрушення в економіці країн світу, в тому числі і в Україні відбуваються, поступово, еволюційно. Вони не спричинюють зменшення обсягів виробництва ВВП та рівня зайнятості працездатного населення. В противному разі такий перехід був би економічно не забезпеченим, економічно невиправданим, не логічним. Він не мав би відповідного реального матеріального підґрунтя.

Інформація, знання є незаперечними факторами економічного і соціального прогресу людства. Це знаходить своє відображення у створенні все більш продуктивних засобів виробництва, в удосконаленні технології, системи управління виробничими і соціальними процесами, удосконаленні форм організації праці і матеріального стимулювання тощо. Впровадження їх у виробництво супроводжується, з одного боку. підвищенням капіталоозброєності праці, а з другого – продуктивності праці, збільшенням як абсолютних обсягів виробництва ВВП і національного доходу, так і у розрахунку на душу населення, підвищенням рівня та якості життя людини. Тим самим створюються необхідні передумови для подальшого розвитку сфери послуг та зростання її ролі у суспільному відтворенні. .

Водночас треба мати на увазі, що вплив сфери послуг не є однолінійним. Економічна система – це складна сукупність взаємопов’язаних різнорідних, динамічних елементів та зв’язків між ними, якій притаманна не однолінійна залежність між факторами і результатами, а багатофакторність, різноплановість та різна направленість, що породжує неоднозначні сингеричні ефекти. Розвиток матеріального виробництва створює передумови для розвитку сфери послуг, а її розвиток сприяє подальшому розвитку та удосконаленню сфери матеріального виробництва. Але окрім такого однолінійного взаємостимулюючого зв’язку в економічній системі розвиваються інші процеси, розвиток яких детермінується соціально-економічними процесами і сферою матеріального виробництва, а також розвитком самої сфери послуг. Вона породжує, продукує нові продукти, які споживаються самою сферою послуг. В результаті у сфері послуг формується декілька сегментів. Один з них – це послуги пов’язані з матеріальною стороною життя людини (освіта, охорона здоров’я, забезпечення функціонування галузей матеріального виробництва, продукування ділової інформації (наукової, технічної, проектної, регуляторно-управлінської). Інший сегмент сфери послуг представлений індустрією відпочинку. Він представлений різними видами діяльності спрямованими на задоволення зумовлених відпочинком потреб людини (кіно- телеіндустрія, радіо, ауді-відеозаписи, концертна діяльність, туризм, комерційний спорт, різноманітні дісней-ленди, фітнес-клуби, гральний бізнес і т.п.). Не всі вони сприяють гармонійному розвитку людини. Ще один сегмент сфери послуг – це фінансові послуги, який не тільки забезпечує рух фінансових потоків, їх мобілізацію і перерозподіл між підприємствами, галузями і сферами економічної діяльності, тобто сприяє розвитку, підвищенню ефективності сфери функціонування матеріального виробництва і зростанню добробуту народу, але й породжує нові продукти, які обслуговують і забезпечують власне функціонування, цього сегменту, роблять його самодостатнім.

У фінансовій сфері здійснюється оборот величезної маси «віртуальних грошей», за якими стоять не реальні товари та послуги, а переважно вторинні, третинні фінансові інструменти (деривативи), акт купівлі-продажу не тільки супроводжуєся купівлею, але навіть не передбачає що-небудь виробляти, перевозити, купувати. Ці продукти передбачають купівлю собі подібних продуктів, тобто віртуальні акти купівлі-продажу, формують різного роду і різної величини фінансові пузирі. В Україні фінансовий і розважальний сегменти сфери послуг не набули широкого розвитку і не займають суттєвого місця в економіці. Тому не має підстав для трактування природи фінансово-економічної кризи в Україні як стадійної.

Деякі економісти трактують її як таку, що пов’язана з довгими економічними циклами Кондратьєва. Справді, довгі економічні хвилі економічного циклу Кондратьєва перериваються кризою середнього економічного циклу. Кожна хвиля зазнає в середньому в середньому 2-3 кризи, коли обсяг виробництва абсолютно скорочується, зростає циклічне безробіття і зменшуються доходи усіх макроекономічних суб’єктів. Сама по собі довга хвиля зростання чи спаду ділової активності не визначає природи кризи середнього економічного циклу. Характер кризи (глибина падіння виробництва, тривалість) значною мірою залежить від того, коли відбувається криза: в роки зростання ділової активності, чи в роки її стаду.

Ще одні економісти стверджують, що сучасна криза в Україні є кризою надспоживання. Таке її трактування є на перший погляд досить парадоксальним, бо як в країні з низькими доходами переважної маси населення може мати місце надспоживання. Виникає питання надспоживання над чим і, якщо воно справді має місце, то що його зумовлює,що забезпечує ? Очевидно. що надспоживання визначається порівняно з доходами. З якими доходами ? Очевидно, що автор даного теоретичного положення має на увазі лише офіційні доходи. Проте відомо, що в Україні окрім офіційного сектору економіки функціонує великий неофіційний, який і підтримує споживчі витрати на відповідному рівні незалежно від фази середнього економічного циклу.

Іншим фактором, який забезпечує надспоживання є валютні доходи від експорту продукції металургійної, хімічної промисловості і аграрного сектору, зокрема зерна. За сприятливої кон’юнктури на світових ринках даних видів продукції збільшуються доходи, що створює передумови для збільшення грошових доходів населення (підвищення мінімальної заробітної плати, соціальних виплат), а при погіршенні кон’юнктури доходи збільшуються в тій чи іншій мірі завдяки валютним запозиченням на світовому ринку кредитів та варіаціям з обмінним курсом гривні. При цьому погіршення кон’юнктури на світових ринках експортованих Україною товарів тут же позначається на динаміці національного виробництва – воно скорочується, зростає безробіття та інші процеси притаманні економічній кризі.

Така залежність розвитку економіки України від зміни кон’юнктури світових ринків товарів, що експортуються Україною, є наслідком того, що її економіка розвивається за сценарієм «інерції» у переплетінні зі сценарієм «рантьє». Перший не передбачає кардинальних змін у галузевій і технологічній структури матеріального виробництва, яка представлена переважно другим та третім технологічними укладами і визначає рівень української економіки як низькотехнологічний, сировинний, енерго- і екологоємний. Другий сценарій є доповненням першого, переплітається з ним і відповідно зумовлює його. Він породжує надію на можливість отримання доходів від експорту традиційних товарів і донорської порції валюти від МВФ та інших міжнародних структур. Саме отримання кредитів від міжнародних організацій для збалансування державного бюджету, а фактично для реалізації соціальних програм, закупівлі імпортних товарів споживчого характеру є незаперечною формою прояву реалізації сценарію «рантьє», життя не на кошти, зароблені від роботи вітчизняної економіки.

Структурні зміни в економіці України, що відбулися за роки незалежності стосуються лише сфери послуг, у складі яких зростає частка фінансового і розважального сегментів, що в сукупності та взаємодії з консервацією стану в реальному секторі економіки (сфері матеріального виробництва), генерує неминучість періодичних економічних криз, глибина яких по мірі розвитку фінансового і розважального сегментів сфери послуг та орієнтацію на імпорт продукції кінцевого виробництва (виробничого і споживчого призначення) буде наростати. Природу сучасної фінансової та економічної кризи в Україні визначає галузева та технологічна структура її реального сектору і в першу чергу промисловості.

Невідкладним завданням вищих органів державної влади є розроблення сукупності заходів економічного, адміністративного (прямого і непрямого) характеру, які б не тільки орієнтували, але змушували представників бізнесу змінювати структуру реального сектору економіки в напрямі виробництва імпортозамінної продукцію виробничого і особистого споживання та експортної продукцію кінцевого виробництва.

Гуменна О.В.,

к.е.н., доцент кафедри статистики

та економічного аналізу

Академії муніципального управління

Вплив потреб споживачів на впровадження інновацій

Проблеми інноваційного розвитку набувають особливого значення в період економічного спаду, який сьогодні має місце у світовій економіці. З плином часу кризові явища будуть послаблятися, економіка почне зростати і масштабні інноваційні зміни стануть ще актуальнішими. Цілком зрозуміло, що вирішення проблем активізації інноваційної діяльності підприємств – головна запорука забезпечення економічної стабільності та зростання. Зростання ролі окремих суб’єктів господарської діяльності, необхідність їх цілеспрямованої взаємодії один з одним і зовнішнім середовищем становить проблему формування організаційно-економічного механізму управління інноваційним розвитком. Він повинен орієнтувати маркетингову, а через неї інноваційну, інвестиційну та виробничо-збутову діяльність господарюючих суб’єктів на виявлення і всебічне використання існуючих та перспективних ринкових можливостей, підтримуючи певний баланс зовнішніх і внутрішніх резервів розвитку, з метою досягнення успіху в конкуренції, максимізації поточних та перспективних доходів, але з обов’язковим урахуванням потреб споживачів [1].

Потреби людини носять динамічний характер – з’являються, розвиваються, зникають в процесі її життя, тобто мають деяку циклічність, як і економічне життя суспільства. В той же час потреби населення виступають рушійною силою економіки. Вони лежать в основі більшості економічних процесів, що відбуваються як на мікро-, так і на макрорівні. Споживчі потреби базуються на процессах, які формують життєдіяльність людини: процеси біологічної природи (харчування, сон та ін.) і процеси соціальної природи (набуття та застосування знань, самореалізація тощо) [2]. Економіка, як і інші соціальні науки, в першу чергу цікавиться процесами соціальної природи людини та особливостями поведінки споживачів. Поведінка споживача – це всі дії, які людина здійснює під час купівлі та використання товарів, включаючи інтелектуальні та соціальні процеси, які передують цим діям і слідують за ними|купівлю| |акції|.

В сучасних умовах необхідно збалансовати внутрішнє споживання, вна­слідок чого зникає потреба компенсувати його слабкість зов­нішнім споживанням. Тоді економіка динамічно розвивається завдяки збалансованості основних пропорцій, особливо її со­ціальної складової.

У цьому відношенні цікавим є проведений Максом Вебе­ром аналіз соціальних установок традиційного капіталіста і капіталіста-новатора. Принципова відмінність між традиційним і інноваційним капіталізмом стосується не так технологічної, як соціально-психологічної сфери, яка визначає різну якість людських ресурсів та соціа­льного капіталу, особливо щодо ставлення до праці.

Таблиця 1. Оцінка соціальних установок між традиційним та інноваційним капіталізмом за М.Вебером [3]

Капіталіст-«традиціонал»

Капіталіст - «новатор»

Працює, щоб жити

Живе, щоб працювати

Професія і робота – тягар

Професія і робота - спосіб існування

Орієнтація на просте відтворення капіталу

Орієнтація на розширене відтворення капіталу (інновацію)

Не обдуриш - не продаси

Чесність - найкраща гарантія

Основний вид діяльності –торгівля

Основний вид діяльності –творення

Деякі дослідники вважають, що на процес прийняття рішення про купівлю інноваційних товарів, особливо «соціальної природи», впливають переважно спосіб просування і споживацька привабливість. Їх і необхідно, перш за все, враховувати для  активізації інноваційної діяльності виробників та підвищення попиту у споживачів [4]. Споживацька привабливість в даному разі означає сприйняття потенціальним споживачем сукупності   параметрів, які задовольняють найважливіші потреби споживачів, втілених в основні конструктивні, технологічні, екологічні, ергономічні характеристики нового товару. З точки зору споживача новий товар реалізує ту ж саму потребу, що і старий, однак має конкурентні переваги за ціною або якістю.

Економічна криза перевиробництва виникає через перевищення точки насичення ринку товарами «соціальної природи» при реалізації продукції в результаті використання застарілих технологій поряд з застосуванням інноваційних методів виробництва. При значній кризі (коли старий товар займав значну питому вагу у споживчих витратах) перевиробництво на ринку товару «соціальної природи» може вплинути на інші галузі економіки, викликавши значне скорочення ВВП. З плином часу, однак, надлишки перевиробництва ліквідуються, старий товар поступається новому. У зв’язку з цим виробники старого товару повинні намагатися співробітничати з інноваторами, оскільки впровадження інновації в масове виробництво замість старої продукції дозволить не лише запобігти економічній кризі перевиробництва, а й прискорить розвиток даного ринку і економіки в цілому.

Література:

  1. Остапенко В.О. Про деякі напрями інноваційно-інвестиційного розвитку регіону / В.О.Остапенко // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки – 2008. – №7. – С.256.

  2. Шмыргин В.М. Потребности и их влияние на экономику / В.М.Шмыргин. – Одесса, 2008. – 119 с.

  3. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму / М.Вебер.– К.: Основи, 1994. – 261 с.

  4. Райко  Д.В. Економічна оцінка споживацької привабливості інноваційних товарів / Д.В Райко // Автореф. дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. – Харків: НТУ «ХПІ», 2003. – 19 с.

Демківський А.В.,

к.е.н., доцент, професор кафедри

фінансів підприємств

Академії муніципального управління

ВЕКСЕЛЬНІ ФОРМИ КРЕДИТУВАННЯ РЕАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Фінансово-економічна криза значною мірою обмежила традиційні джерела фінансування продуктивного капіталу, погіршила умови його відтворення та ділову активність у розвитку виробничо-збутової діяльності. Обмеженість і надмірна вартість банківського кредиту в цих умовах гальмує економічне пожвавлення та робить неможливим пристосування ринку позикових коштів до сучасних завдань соціально-економічного розвитку країни. Більше того, формування дієвого механізму подолання негативних наслідків кризи без достатніх і оперативно отриманих кредитів відсувається на невизначений відрізок часу. Протистояти загрозам тривалої кризової ситуації в умовах недостатнього фінансування здатний механізм товарного кредиту, на основі якого постачальники продають товари покупцям шляхом оформлення боргових документів з відтворенням узгодженого терміну остаточного розрахунку та включення вартості облікової ставки комерційного банку.

Безготівковий розрахунок в товарному кредиті найдосконаліших форм набув у вексельному кредитуванні, яке охоплює три аспекти: техніко-економічний, організаційно-економічний та відносини власності. З них, техніко-економічні відносини реалізуються в нормативно-правовій базі оформлення і документарного обертання векселів, що виражають грошову форму кредитованих реальних товарів, виконаних робіт і наданих послуг. Організаційно-економічні відносини визначають маркетингові дослідження з аналізу фінансового становища і кредитоспроможності боржників, оцінку менеджменту вексельних операцій та ін.. Відносини економічної власності з приводу надання вексельного кредиту зосереджуються навколо виваженого ставлення до операцій виписування та вручення векселів, своєчасного перетворення кредитованих ресурсів у грошову суму з прибутком, спрощену систему передачі прав власності та примусового стягнення боргу в разі невиконання зобов’язань.

Виконуючи платіжно-розрахункову функцію грошей, високоякісного фінансового документу і ліквідного цінного паперу, вексель в ринковій економіці став провідним інструментом запозичень, що усуває односторонній рух товарів, до мінімуму обмежує ризики ситуативної неплатоспроможності та оперативно підтримує достатній обсяг оборотного капіталу товаровиробників. Оптимальне поєднання в Україні лізингового кредитування елементів основного капіталу та вексельного кредитування оборотного капіталу здатне активізувати оновлення техніки й технологій, стабілізувати фінансово-господарську діяльність та її прибутковість. Навіть в кризовій ситуації нестабільної перехідної економіки вексельні розрахунки мобілізують внутрішні резерви продуктивного капіталу, підвищують ефективність його ділових угод і суттєво обмежують затрати обігу. А, головне, забезпечується всебічна мобілізація внутрішніх резервів, реалізується політика раціонального витрачання матеріалів, енергоносіїв і комплектуючих виробів. Якраз зекономлені матеріальні ресурси стають матеріальною базою вексельного кредитування тих учасників ділових угод, хто їх потребує.

І, навпаки, зовнішні запозичення, в тім числі і банківські кредити, відтворюють стару техніку і технологію виробничо-збутової діяльності. Формувати взаємовигідне ділове партнерство повинні положення Уніфікованого вексельного закону, Закону України “Про обіг векселів в Україні” та чисельні відомчі нормативно-правові акти. Водночас їхня дія недостатня. Вексельний обіг в Україні ще не набрав потрібних для ринкової економіки масштабів. Питома вага створених товаровиробниками кредитних грошей (векселів) надто мала, щоб ефективно впливати на стабільне функціонування оборотного капіталу підприємств і фірм. Якщо і надалі стан кредитування в Україні залишиться таким же негативним, то суспільство не матиме дієвих інструментів обмеження монополії на кредитні ресурси, а кредитування товаровиробників до рівня нормальних потреб залишиться недосяжною мрією.

Безготівкові розрахунки за допомогою векселів формують внутрішні джерела подолання кризи неплатежів та основи антиінфляційної політики. Насамперед, суттєво скорочується потреба у зростанні кількості грошей в обігу. Реалізація товарів у системі гуртової торгівлі може на 90% здійснюватися векселями. Оформлення ділових угод векселями спрощує і прискорює міжгосподарські розрахунки та знижує суспільні витрати обігу. Ризики невиконання боргових зобов’язань несумлінними позичальниками усуваються авалюванням та правом регресу вимог до задіяних у векселі осіб. Акцепт банками комерційних векселів своїх клієнтів перетворює банківські кредити у засоби фінансування виробництва і реалізації товарів. Безпосередню спрямованість на дотримання боргових зобов’язань в реальній економіці демонструють інші норми і правила вексельного права.

Розгортання впорядкованих і законодавчо закріплених вексельних відносин в Україні потребує начального здійснення комплексу державних заходів, які б забезпечили перебудову структури, форм і методів кредитування, наблизили їх дію до потреб усіх юридичних і фізичних осіб, здатних приймати участь у активних і пасивних операціях з векселями, та усунули залишки давно скомпрометованого адміністрування. Серед них провідне місце має посісти вдосконалення грошво-кредитної політики Національного банку ,України.

Насамперед, потрібно до мінімуму звести не отоварену емісію грошової маси та запровадити програмно-цільовий метод її управління. Сучасна пряма емісія грошової маси через комерційні банки, фактично, стимулює інфляційні процеси і подальшу девальвацію гривні, відкриває простір для валютних спекуляцій, переповнює канали грошового обігу надлишковою кількістю грошей, що, в кінцевому рахунку загострює фінансово-економічну нестабільність та нарощує грошові ресурси тіньової економіки. За такого стану заходи регулювання та адміністративні методи обмеження обсягів кредитування набувають негативних ознак штучного гальмування економічного розвитку.

Альтернативу подібній “боротьбі” інфляцією та кризою повинен забезпечити принцип додаткової емісії грошей програмно-цільовим методом рефінансування комерційних банків проти передачі реальних товарних векселів до НБУ до терміну їх погашення. В таких операціях товарні веселі стають індикатором невідповідності наявної грошової маси в обігу зростаючому обсягу товарної продукції, що серйозно загрожує затоварюванням та стагнацією економіки в цілому. Оперативне поповнення грошово-кредитних ресурсів товарно-грошової рівноваги в країні не обмежує кредитний потенціал банків, підносить їх дохідність і ліквідність.

Висновок; Аналіз кризового стану економіки й формування економічного механізму його подолання засвідчує необхідність наступного:

  • Вдосконалення нормативно-правової бази вексельного кредитування на основі розробки і прийняття Закону України “Вексельний статут”, єдино образні норми та правила якого внести до всіх кодексів і правовідносин України, щоб ліквідувати правові колізії національного законодавства;

  • Розгортання науково-методичної та навчальної роботи вексельного все обігу з метою оволодіння нормами і принципами вексельного права та вміннями застосувати кредитування й захист інтересів учасників вексельного обігу;

  • Розробки стимулів і державної підтримки повсюдного впровадження матеріало- та енергозберігаючих технологій, вивільнені додаткові ресурси яких поповнять базу вексельного кредитування на основі морально-етичних норм чесного бізнесу, демократичного та взаємовигідного складання ділових угод проти векселів.

Колобова Л.В.,

к.е.н., доцент кафедри

державних та місцевих фінансів

Академії муніципального управління

СВІТОВИЙ ДОСВІД СТРАХУВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ РИЗИКІВ І МОЖЛИВІСТЬ ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ В УКРАЇНІ

Практика страхування підприємницьких ризиків, що набула широкого поширення за кордоном поступово розвивається і в Україні. Зарубіжний досвід показує економічну вигоду даного виду страхування, що найближчим часом повинен стати нормальною практикою роботи українських підприємств та страхових компаній. Цей вид страхування забезпечує господарюючим суб'єктам такі умови, в яких несприятливі обставини не впливають на його фінансовий стан.

На міжнародному рівні правове регулювання страхового бізнесу здійснюють: Міжнародна асоціація органів нагляду за страховою діяльністю (створена у 1993 р. для поєднання інтересів органів страхового нагляду європейських країн, США та інших країн, членство органу страхового нагляду певної країни зобов'язує використовувати у практичній діяльності визначені принципи і стандарти); Міжнародна асоціація страхового законодавства (її метою є розширення міжнародного співробітництва у сфері страхового права, виявлення можливостей стандартизації правової регламентації страхових відносин), Європейський комітет зі страхування (встановлює основні принципи формування страхового ринку в країнах Європейського співтовариства), норми і правила Світової організації торгівлі (сучасні принципи міжнародної торгівлі страховими послугами).

Джерелом страхового права в ЄС є директиви ЄС зі страхування. У 1973 р. було ухвалено директиву ЄС зі страхування іншого, ніж страхування життя, а в 1979 р. – директиву ЄС зі страхування життя. Вказані директиви вважають директивами першого покоління.

Директиви другого покоління стосувались страхування іншого, ніж страхування життя, ухвалені у 1988 р., а директиви щодо страхування життя – 1990 р. У них зазначено єдині принципи оцінки фінансового стану страхових компаній шляхом введення єдиної одиниці розрахунку та встановлювалися правила щодо дії договору страхування.

Директиви третього покоління, ухвалені в 1992 р., завершили процес створення основ правового регулювання єдиного страхового простору, дозволяючи вільне надання страхових послуг страховими компаніями.

Одним із найбільш поширених способів мінімізувати вплив ризиків різного характеру на результати господарської діяльності певного суб’єкта господарювання, що застосовується у світовій практиці, є формування програми страхуванням підприємницьких ризиків. Для цього аналізується діяльність компанії і виділяються характерні для неї ризики. Вони у свою чергу підрозділяються на ризики, які компанія готова прийняти на себе, і ризики, від яких необхідно застрахуватися. В більшості випадків страхова програма включає страхування: будівельно-монтажних, пуско-налагоджувальних ризиків і гарантійних зобов'язань; майна; устаткування від поломок; цивільної відповідальності; життя і здоров'я провідних співробітників.

Поряд з цим, існують інші випадки, що підлягають страхуванню, а саме: страхування окремих видів підприємницької діяльності (невиконання зобов'язань з боку постачальників або контрагентів), страхування машин і устаткування від поломок (страхування здійснюється при монтажі устаткування або в період його експлуатації), страхування, пов'язане із специфікою діяльності підприємств (наприклад, по родовищах нафти або гірничополіметалічних родовищах).

Предметом страхування у всіх перерахованих випадках є збиток, який отримує підприємство при нездійсненні певного роду дій, передбачених контрактами або іншими угодами, загибелі або пошкодження певного майна.

Страхування підприємницьких ризиків належить до розряду добровільного страхування, умови і порядок якого визначаються угодою між страховою організацією (страховик) і страхувальником у формі письмового договору про страхування і на підставі розроблених страховою організацією Правил страхування, узгоджених з уповноваженим органом, що здійснює нагляд за діяльністю страхових організацій.

Спеціально уповноваженим органом виконавчої влади України у системі регламентації страхового бізнесу є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, яка розробляє і затверджує обов'язкові до виконання нормативно-правові акти, видає ліцензії на право здійснення певного виду страхування.

В контексті підготовки пропозицій, спрямованих на підвищення ефективності страхування підприємницьких ризиків в Україні пропонується впровадити у практику страхування типову угоду про страхування підприємницьких ризиків, форму якої затвердити спеціальним Наказом Державної комісії України з регулювання ринків фінансових послуг.

Одночасно, необхідно вжити заходів щодо максимального наближення норм та положень законодавства України з питань страхування підприємницьких ризиків до стандартів Європейського Союзу.

Колобова Л.В.,

к.е.н., доцент кафедри державних та місцевих фінансів

Академії муніципального управління

Мещерякова А.В.,

аспірант Київського Національного університету ім. Т. Шевченка

РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ У СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЙ

До складу України входять 24 області, Автономна республіка Крим, два міста республіканського значення: Київ і Севастополь. Всього в державі існує 12 тисяч різних територіальних утворень. Ці території мають свої особливості і відмінності в соціально-економічному розвитку, а також в природно-кліматичних, історичних і мовних аспектах. В умовах переходу України до ринкової економіки склалися реальні передумови для розробки і реалізації соціально-економічної політики на загальнодержавному і регіональних рівнях. Недоліки та прорахунки в регіональній політиці призвели до:

1) структурних диспропорцій у розвитку більшості регіональних господарських комплексів, їх низької економічної ефективності;

2) суттєвих відмінностей між регіонами в рівнях соціально-економічного розвитку та значного відставання деяких регіонів від нормативів розвитку соціальної і виробничої інфраструктури;

3) нераціонального використання місцевих природних і трудових ресурсів;

4) низької результативності реалізація можливостей регіонів по міжнародній інтеграції України в процесі міжнародного розподілу праці, залучення іноземних інвестицій.

Існування проблемних питань, що гальмують регіональний розвиток, обумовило необхідність створення умов для оптимальної економічної самостійності регіонів, розробки та реалізації організаційних, правових і фінансово-економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності державного регулювання процесів регіонального розвитку і координації міжрегіональних зв'язків. Важливим практичним інструментом реалізації цих завдань є чіткий законодавчий розподіл повноважень, відповідальності і фінансово-економічної бази між різними рівнями управління: загальнодержавним, регіональним і місцевим.

Однією із визначальних та необхідних умов розвитку регіонів, у тому числі, в частині досягнення цілей та критеріїв державної регіональної політики є забезпечення повноцінного фінансування заходів державного регулювання соціально-економічного розвитку регіонів. Джерелами фінансування програм регіонального розвитку є кошти бюджетів органів місцевого самоврядування, а також трансферти із вищого рівня державного управління (Державного бюджету України), які використовуються на фінансування програм загальнодержавного значення. Місцеві бюджети, які є визначальною ланкою місцевих фінансів, зосереджують у собі понад 80% від усіх фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні місцевого самоврядування.

На сьогоднішній день бюджети органів місцевого самоврядування України не стимулюють розвиток громад і не в повній мірі задовольняють потреби населення у послугах. Місцеві органи влади не мають достатньо коштів для надання високоякісних послуг мешканцям громади. Місцеві бюджети, які мають бути інструментом соціально-економічного розвитку територій, нині є формальними документами, які місцева влада використовує для демонстрації своєї бідності і неможливості задовольняти життєво важливі потреби населення. З іншого боку, серйозною проблемою є закритість бюджетного процесу для населення. Бюджети територіальних органів влади України не є прозорими і відкритими для громадян. Люди не беруть участі в обговоренні питань видатків місцевих бюджетів. І в цьому полягає проблема в стосунках між населенням громади та обраних нею представників місцевої влади.

Ще одне складне питання — це відсутність у місцевих бюджетах так званих критеріїв виконання або критеріїв результативності, які показують кількість і якість послуг, тобто деталізують рівень послуг, які органи влади надають населенню, чи планують надавати. Іншими словами, поки що не на належному рівні в Україні застосовується програмно-цільовий метод формування, виконання та аналізу результативності бюджетів органів місцевого самоврядування, і передусім, по програмах, спрямованих на розвиток окремих регіонів.

Міжрегіональний перерозподіл державних доходів досі не має ні чітко сформульованого змістовного обґрунтування, також чітких правил і формул. Наприклад, необ'єктивність такого перерозподілу призводять до того, що сільські ради, де рівень податкових надходжень у розрахунку на душу населення є вищим, ніж у середньому по району, потрапляють у гірше становище з точки зору доходів місцевих бюджетів порівняно з сільськими радами, де він, є нижчим.

Таким чином, проведений аналіз проблем функціонування місцевих бюджетів базового рівня бюджетної системи дає змогу зробити висновки щодо здійснення заходів, спрямованих на покращання умов формування місцевих бюджетів, у тому числі, і підвищення їх ролі у стимулюванні соціально-економічного розвитку регіонів.

Означені проблемні питання підвищення ролі бюджетів органів місцевого самоврядування у стимулюванні (фінансовому забезпеченні) соціально-економічного розвитку регіонів мають вирішуватися в комплексі із іншими питаннями загальнодержавного значення, зокрема, в ході податкової реформи, реформи управління державною (комунальною) власністю та іншими заходами державного регулювання економіки, які носять, передусім, антикризовий характер.

Колобова Л.В.,

к.е.н., доцент кафедри державних та місцевих фінансів

Академії муніципального управління

Островецький В.І.,

к.е.н., провідний науковий співробітник

відділу управління економікою

ДУ «Інститут економіки та

прогнозування НАН України»

РОЛЬ РЕНТНИХ ТА РЕСУРСНИХ ПЛАТЕЖІВ В СИСТЕМІ БЮДЖЕТНО-ПОДАТКОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ УКРАЇНИ

Актуальність досліджень, спрямованих на підготовку пропозицій щодо підвищення ефективності функціонування механізму справляння платежів за користування надрами в Україні визначається не лише їх значенням у системі бюджетно-податкового регулювання. Основною умовою утворення та формування таких бюджетних надходжень є використання природно-ресурсного потенціалу України, зокрема, промислове освоєння родовищ корисних копалин, що само по собі породжує низку проблем соціально-економічного та екологічного характеру. Серед таких, в першу чергу, доцільно виділити необхідність забезпечення раціонального використання природних мінеральних ресурсів, що обумовлюється цінністю, невідновлюваністю, а також поступовою виснаженістю їх родовищ. Адже розвиток будь-якої економічної системи супроводжується природним зростанням попиту на продукцію добувної промисловості, яка є основним постачальником переробної промисловості.

Результати проведеної оцінки функціонування системи платежів за видобуток корисних копалин дають підстави вважати, що система в не повній мірі забезпечує досягнення пріоритетних цілей та завдань державної економічної, у тому числі бюджетно-податкової політики України. Система є відносно застарілою та недостатньо збалансованою, що проявляється у постійних коливаннях кількісних характеристик її функціонування. Зокрема, це проявляється у невідповідності змін параметрів платежів за видобуток корисних копалин та темпів зростання цін на них на світових ринках. Означене обумовлює необхідність перегляду механізму обчислення платежів за видобуток корисних копалин в Україні.

Одним з напрямів щодо вирішення накопичених проблемних питань може бути підготовка та впровадження заходів бюджетно-податкового характеру щодо вдосконалення діючої в Україні системи справляння платежів за видобуток корисних копалин. З цією метою доцільно відмовитися від практики справляння рентних та ресурсних платежів за фіксованими ставками у грошових одиницях від маси (обсягу) видобутку корисних копалин. Переорієнтувати систему справляння рентних платежів на принципи рентного доходу, зокрема, визначати зобов’язання як відсоток від вартості видобутої (реалізованої) продукції. Слід зазначити, що така модель розподілу природно-ресурсної ренти застосовується у багатьох країнах світу, що є потужними експортерами мінеральних ресурсів. Передусім – це Російська Федерація, Казахстан та Норвегія. Відповідні трансформації відмічаються і в частині зміни механізмів визначення зобов’язань по сплаті платежів за видобуток корисних копалин та збору за геологорозвідувальні роботи в Україні. Але поки що переважна кількість ставок справляння платежів за видобуток корисних копалин та збору за геологорозвідувальні роботи встановлюється у фіксованих величинах в залежності від обсягів видобутої продукції.

Одночасно, доцільно розглянути можливість запровадження в рамках діючого Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» спеціального механізму оподаткування додаткового прибутку, що утворюється у видобувного підприємства. При цьому, бажано ввести диференційну шкалу оподаткування, яка складається із ряду підвищуючих коефіцієнтів на які перемножується стандартна ставка оподаткування прибутку підприємств у разі, коли рентабельність господарської діяльності з видобутку корисних копалин перевищує певну межу. Значення рентабельності, наприклад, середнє для добувної промисловості, можна регулювати законом про державний бюджет України на відповідний бюджетний період на підставі прогнозних показників розвитку галузі. Для цілей визначення податкового зобов’язання можна запропонувати розраховувати спеціальний показник рентабельності, що обчислюватиметься за формулою:

(1),

де, Р – рентабельність;

ВД – валові доходи;

ВВ – валові витрати:

ПА – податкова амортизація.

Значення рентабельності, наприклад, середнє для добувної промисловості, можна регулювати законом про державний бюджет України на відповідний бюджетний період на підставі прогнозних показників розвитку галузі. Диференціацію шкали оподаткування пропонується здійснювати в залежності від збільшення рентабельності добувної діяльності на кожні 10%.

Література:

  1. Беседін В.Ф., Островецький В.І. Податкові заходи нейтралізації негативних наслідків фінансово-економічної кризи // Формування ринкових відносин в Україні, 2009 р. - №4. – с. 180 – 188.

Костюк В.А.,

к.е.н., доцент кафедри

бухгалтерського обліку та аудиту

Академії муніципального управління

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПЕРЕДУМОВИ ІПОТЕЧНОГО КРЕДИТУВАННЯ ПІД ЗАСТАВУ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Розвиток ринкової економіки в Україні посилив увагу до іпотечного кредитування, в якому зацікавлені й сільськогосподарські підприємства. Створення й організація роботи механізму іпотечного кредитування в аграрному секторі – один із напрямків підвищення ефективності використання землі, стабілізації сільського господарства. Хоча іпотека землі є одним з найважливіших елементів ринку землі, вона також являється одним з основних шляхів до розвитку іпотечних кредитних відносин банків і агротоваровиробників. З метою широкого використання в якості застави землі виникає гостра необхідність в розробці організаційно-економічної моделі кредитної системи з обслуговування операцій із землею.

Система іпотечного кредитування під заставу земель сільськогосподарського призначення – це система, що включає комплекс фундаментальних економічно взаємозв’язаних між собою дій щодо процесу кредитування, складовою якої і є сам механізм.

Як система, іпотечне кредитування має складатися з відносин між кредитором і позичальником з приводу передачі (одержання) в тимчасове користування вартості, на основі платності, строковості, поверненості, цільового використання та гарантування виконання відповідних зобов’язань. Ці основи являють собою певний різновид відносин між кредитором і позичальником та з обслуговуючими структурами. Кожний з цих різновидів відносин здійснюється в певних організаційних формах, відповідними інфраструктурними ланками та регулюється певними інституційними ланками. Безпосередньо відносини між кредитором і позичальником включають договірні відносини, що визначають умови передачі у тимчасове користування вартості, серед яких обсяг, термін, призначення, плата за користування, гарантії та відповідальність.

На нашу думку, дані інфраструктурні ланки будуть забезпечувати: визначення правил формування та функціонування інфраструктурної основи іпотечного кредитування; формування довгострокових кредитних ресурсів для іпотечного кредитування; юридичне обслуговування іпотечних кредитів; гарантування повернення іпотечних кредитів; інформаційне забезпечення іпотечного кредитування; оціночну діяльність на іпотечному ринку.

На сьогодні, найменш сформованими інфраструктурними ланками є структури, що забезпечують надходження довгострокових кредитних ресурсів до кредитора.

Слід відмітити, що не тільки кредитори та гарантійні установи мають прямий зв'язок з фінансовим ринком. Інші донори, що формують кредитні ресурси іпотечного кредитування теж мають зв’язок з фінансовим ринком і поповнюють ресурси кредиторів не тільки прямо, але й опосередковано.

При розвитку іпотечного кредитування в сільській місцевості мають бути враховані особливості аграрного сектору економіки. Серед нерухомості, яка використовується в якості застави, найбільшу питому вагу займають земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Цей вид майна поки що не введено в економічний оборот як активи і ринок цих активів не сформовано. Навіть дозвіл на реалізацію прав власності на цей актив було відкладено і на сьогоднішній день це питання залишається не вирішеним.

На нашу думку, основною ланкою системи іпотечного кредитування має бути Аграрний банк, який і покликаний займатися іпотечними операціями в сільській місцевості, так як, аграрний сектор, в якому основним об’єктом є земельні ділянки сільськогосподарського призначення, має специфіку, що вимагає обслуговування його спеціалізованим банком за галузевою ознакою. Крім того, підприємства АПК відчувають проблеми не тільки з іпотечного кредитування, а й з інших видів банківського обслуговування, особливо з касового та розрахункового. Все це вимагає спеціалізованих банківських операцій і відповідного законодавчого їх супроводження. Тому для сільськогосподарського виробництва все таки важливо мати Аграрний банк, який надавав би послуги з врахуванням специфіки галузі. Саме такий банк може забезпечити використання земель сільськогосподарського призначення в якості застави та створити організований ринок землі.

Для того, щоб запрацював механізм іпотечного кредитування в аграрній галузі, потрібно вжити певні організаційні міри в першу чергу стосовно ринку землі: завершити приватизацію земель сільськогосподарського призначення на умовах її прозорості; створити сприятливі умови для надходження капіталу сільськогосподарських підприємств і, насамперед, за допомогою фінансово-кредитної системи; впровадити ефективну систему вивчення попиту та пропозиції, забезпечити розвиток менеджменту і маркетингу на ринку землі; створити механізм забезпечення правових гарантій звернення стягнення на землі; вдосконалити оцінку нерухомості; створити механізм узгодження приватних, суспільних і державних інтересів у процесі функціонування ринку землі.

На нашу думку, врахування цих факторів прискорить створення прозорого ринку землі, а це в свою чергу дасть поштовх до застосування іпотечного кредитування в аграрному секторі з метою залучення додаткових ресурсів в дану галузь.

Крейдич І.М.,

к.е.н., доцент кафедри теоретичної та

прикладної економіки

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

ДОМІНАНТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙОЇ ПОЛІТИКИ РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА

Мета розвитку промислових підприємств полягає у створенні сучасного, інтегрованого у світове виробництво промислового комплексу, здатного в умовах інтеграції та глобалізації розв’язувати основні завдання соціально-економічного розвитку та утвердження України як високотехнологічної держави. Основні завдання цього етапу такі:

  • формування ефективної структури промислового виробництва з підвищенням питомої ваги наукоємних галузей з виробництва продукції поглибленої переробки та кінцевого споживання з високою часткою додаткової вартості;

  • реалізація інноваційної моделі розвитку промисловості із зміцненням матеріально-технічної бази наукових установ, інституційним забезпеченням здійснення державної науково-технічної та інноваційної політики;

  • створення нормативно-правової бази ефективного функціонування і розвитку промислових підприємств, гарантування ефективного господарювання і використання прав власності, антимонопольного регулювання і розвитку конкуренції.

Необхідно шляхом розширеного інвестування та реалізації заходів промислової політики, забезпечити:

  • формування технологічних кластерів пріоритетного розвитку промислових підприємств, передусім у найбільш наукоємних і високотехнологічних галузях та виробництвах, здатних кардинально змінити економічний і науково-технічний потенціал промисловості;

  • широке запровадження нових технологій з поліпшеними техніко-економічними показниками, зменшеною енерго- і ресурсоємністю виробництва, комплексною автоматизацією та інформатизацією виробничих процесів, істотним підвищенням продуктивності праці та соціального забезпечення працівників;

  • підвищення конкурентних можливостей промислового виробництва, розширення ринків за рахунок входження до пріоритетних і найбільш ефективних для національної економіки секторів світового ринку (авіакосмічного, суднобудівного, військової техніки, транспортного і сільськогосподарського машинобудування) та задоволення потреб внутрішнього ринку високих технологій за рахунок вітчизняного виробництва;

  • створення умов для функціонування розгалуженої системи малого та середнього бізнесу, ефективного використання ринкової інфраструктури — товарних бірж, торгових будинків, виставкових комплексів, транспортних терміналів, банківських та небанківських фінансово-кредитних установ, венчурних компаній, сучасних систем зв’язку, інтеграції у міжнародне інформаційне поле;

  • забезпечення якісних змін у характеристиках розвитку промислового комплексу, що ґрунтуються на використанні переважно внутрішніх джерел інвестування, забезпеченні динамічної модернізації виробництва, реалізації життєвих інтересів країни.

Перехід на інноваційний шлях розвитку забезпечується інституційними перетвореннями промислового комплексу. Доцільним є формування інституційного складу, який стимулюватиме підприємницьку активність, прискорення промислового розвитку на засадах структурно-інноваційних перетворень, розвиток сучасної промислової інфраструктури та повноцінного ринкового середовища, зокрема:

  • створення макротехнологічних виробництв із замкненими циклами за пріоритетами інноваційного розвитку;

  • розширення мережі та сфер діяльності малих підприємств, підтримка промислового підприємництва;

  • створення умов для налагодження ефективної взаємодії великого, середнього та малого бізнесу, насамперед у наукоємних секторах;

  • оптимізація регіональних промислових комплексів та виробничих потужностей підприємств; створення регіональних промислових кластерів; поліпшення коопераційних зв’язків;

  • удосконалення системи соціальних гарантій, екологічної безпеки та умов праці робітникам промисловості;

  • розвиток промислової інфраструктури, передусім систем транспорту, зв’язку, інформатизації, науково-технічного забезпечення, сервісного обслуговування;

  • подальша реструктуризація підприємств, утворення транснаціональних компаній, промислово-фінансових груп та холдингових компаній, технополісів, бізнес-інкубаторів, мережних структур.

Підвищення ролі держави у розвитку промислових підприємств повинно забезпечуватися переважно шляхом використання економічних методів регулювання, властивих ринковій економіці, вдосконалення нормативно-правового забезпечення розвитку промисловості. Прискорення інституційних перетворень дасть змогу вдосконалити механізми ринкової самоорганізації промисловості та створити ієрархічну інституційну систему, здатну забезпечувати ефективне державне регулювання розвитку промислового потенціалу на всіх етапах інноваційно-інвестиційного циклу в умовах інтеграційних та глобалізаційних процесів. Розширення обсягів пропонування наукоємних вітчизняних промислових товарів на внутрішньому ринку необхідно здійснювати шляхом підвищення рівня збалансованості виробництва, створення замкнених технологічних циклів з виробництва кінцевої продукції, активізації процесів імпортозаміщення, переорієнтації галузей обробної промисловості на задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації. Інвестиційно-інноваційна стратегія розвитку промислових підприємств повинна здійснюватися на основі поєднання науково-технічної, виробничої та фінансової сфер.

Крушельницька Т.А.,

к.е.н., доцент, докторант кафедри економічної

теорії і історії економіки

НАДУ при Президентові України

РЕФОРМУВАННЯ НЕПРЯМОГО ОПОДАТКУВАННЯ ЯК КРОК ДО ЄВРОЇНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

Податкова система України багатьма науковцями, політиками і практиками визнається однією з найменш сприятливих для ведення бізнесу у світі. В наслідок цього прямі іноземні інвестиції очікують перепони і складності в сфері оподаткування, які важко подолати, чим підривається конкурентоспроможність вітчизняних підприємств, а значна частина Вітчизняного Валового продукту залишається в тіні. Негативний вплив недосконалої податкової системи особливо відчувається на тлі світової фінансової кризи.

Виходячи з цього, загострюється актуальність реформування податкової системи України, яке має бути засноване на таких об'єктивних, науково обґрунтованих принципах, що позбавлять цей процес суб’єктивних оцінок та будуть концентруватися на забезпеченні інтегральних показників економічного росту, які відображались би в підвищенні якості життя населення. Питання інтеграції України в світовий економічний простір та проблеми адаптації національних систем державного управління до вимог світових стандартів постійно перебувають у центрі уваги зарубіжних та вітчизняних учених.

Країни, члени ЄС, вже раніше зіткнулись з проблемою негативного впливу від складної та специфічної системи оподаткування кожної країни, яка створювала бар’єри при веденні бізнесу між країнами, членами ЄС, що в решті решт викликало необхідність уніфікації оподаткування.

Прикладом уніфікації є введення податку на додану вартість в 1970 на рівні країн Євросоюзу, що дозволило створити прозору систему, прийнятну для всіх членів Союзу. В 1977 р 6-а Директива (77/388/EEC) гармонізувала податкову базу и відкрила шлях для відміни податкових кордонів. Були створені законодавчі передумови для створення внутрішнього ринку в 1993 році, а поняття "експорт/імпорт" для держав Союзу було замінене терміном "придбання в межах Союзу". Перетин внутрішніх кордонів ЄС більше не може служити приводом для стягування зборів, як зазвичай буває в межах однієї держави.

Спрощено податкові системи всіх країн-членів ЄС застосовують такі види податків, як податок на прибуток, прибутковий податок на доходи фізичних осіб, ПДВ, соціальні податки. Хоч, звичайно уніфікація не торкається окремих положень оподаткування навіть в цих країнах. Систему податків в Україні також можна умовно представити у вигляді трьох основних підсистем: підсистема оподаткування юридичних осіб; підсистема оподаткування фізичних осіб; збори в державні цільові фонди.

З точки зору вирішення фіскальних завдань непрямі податки завжди ефективніші за прямі. Непрямі податки є одним з визначальних джерел доходів більшості країн світу. Частка непрямих податків у загальному обсязі податкових надходжень в більшості країн Європейського союзу сягає більше третини надходжень до бюджету і складає від 31,1 % В Німеччині до 51,0% на Кіпрі [1]. В Україні частка непрямих податків також сягає третини надходжень до бюджету в докризовий період, а з загостренням кризи їх питома вага ще збільшилась.

Разом з тим, основний непрямий податок – податок на додану вартість (ПДВ) через недосконалість податкового законодавства, інфляційні процеси та інші чинники є найбільш суперечливим, як в Україні, так і в Європейських країнах. Одним із найбільш невирішених питань в системі оподаткування, що гальмують прибутковість підприємств та створюють сприятливе середовище для фінансових зловживань, навіть, відвертого шахрайства є законодавчі суперечності і економічних відносини, що склались саме навколо податку на додану вартість та його бюджетного відшкодування за експортними операціями. Так, за розрахунками Світового банку розмір тіньової економіки в Україні сягнув більше 70% від офіційного обсягу валового внутрішнього продукту, що становить певну загрозу не тільки для економічної безпеки України, але і для світового господарства.

На наш погляд, основними пріоритетами політики реформування непрямого оподаткування в Україні, яка, задля мінімізації впливу фінансової кризи в майбутньому має проводитись найближчим часом, є ліквідація неефективних елементів податкової системи, таких, наприклад, як бюджетне відшкодування податку на додану вартість по експортним операціям.

Таким чином, вирішення суперечностей та впорядкування економічних відносин в межах ПДВ ми вважаємо першочерговим кроком в процесі реформування державного управління оподаткуванням та його адаптації до вимог світових стандартів, що, в свою чергу, сприятиме становленню антикризового управління держави в цілому.

Література:

  1. Structures of The Taxation Systems in The European Union: 1995 – 2004 // European Commission, Doc. TAXUD E4 /2006/DOC /3201. - 2006. P. 138.

Курило Л.І.,
к.е.н., доцент
докторант ННЦ “Інститут

аграрної економіки”

СТИМУЛЮВАННЯ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ ЩОДО ВПРОВАДЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ

Підтримка наукової, науково-технічної і інноваційної діяльності, її стимулювання є одним із важливих напрямів державної політики промислово розвинутих країн світу. Стимулювання впровадження новітніх розробок у виробництво в країнах з інноваційною моделлю розвитку здійснюється в межах державних програм, де задіяні різноманітні економіко-правові механізми, що забезпечують освоєння нових технологій і їх високоефективну комерціалізацію.

Найпоширенішими засобами стимулювання інноваційних процесів у ряді країн світу є наступні. У США це: виключення витрат на НДДКР, пов’язаних з основною виробничою та торговою діяльністю, з суми доходу, що оподатковується; пільгове оподаткування венчурних фірм та фірм, що здійснюють НДДКР; відсутній податок на оренду для венчурних фірм; пільговий режим амортизаційних відрахувань; інвестиційний податковий кредит та інші. Подібні стимули застосовують і у Великобританії: зменшення податку на прибуток для венчурних фірм; система страхування коштів, які надаються венчурним фірмам; списання витрат на НДДКР на собівартість продукції (послуг); субсидії на проведення досліджень з розробки нових видів продукції чи технологій; відшкодування витрат на нововведення згідно з державними програмами по субсидуванню малих інноваційних фірм та інші [ 1].

У Польщі існують два види фінансування – державне – для так званих «заказних» проектів, що мають державне значення (держава бере на себе відповідальність за їх реалізацію), і цільове, що здійснюється за рахунок державного бюджету (50%) та виробничих суб’єктів-замовників, які використовують створені нововведення. В цілому, у країні фінансування здійснюється за рахунок державного бюджету фундаментальних досліджень та прикладних досліджень за рахунок прямого ринкового попиту на наслідки НДДКР [ 2, с.143].

В Китаї інвестиційно-інноваційна діяльність орієнтується, в основному, на самофінансування за рахунок різних форм «інтеграції» науки з виробництвом та співробітництва із зарубіжними інвесторами [ 3, с.46].

Сільському господарству притаманна певна специфіка, що позначається на можливостях запровадження інновацій. Інновація в сільськогосподарському виробництві потребує попередньої оцінки її впливу на земельний фонд, живі організми, тощо. Також в сільському господарстві існує значно високий рівень ризику при запровадженні інноваційного продукту. Розв’язання всіх цих проблем потребує фінансування і, насамперед, державного.

Головною метою впровадження нових технологій в ринковій економіці є підвищення продуктивності праці і отримання додаткового прибутку. Основною ланкою в розвитку інноваційних процесів в сільському господарстві є науково-дослідні інститути, селекційні центри з науковим потенціалом. Від ефективності їх роботи над створенням і впровадженням у виробництво нових, що відповідають вимогам ринку, сортів сільськогосподарських рослин і нових порід тварин залежить успішність функціонування галузей рослинництва і тваринництва в цілому.

Пропозиції щодо стимулювання суб’єктів господарювання до впровадженння результатів наукових досліджень у контексті забезпечення конкурентоспроможності національного товаровиробника передбачають:

  • створення інноваційної моделі розвитку з прозорою схемою фінансування інноваційних проектів;

  • створення на рівні областей центрів науково-інформаційного забезпечення, що дасть змогу контролювати просування інновацій на ринку та витрачання грошей на інноваційні проекти;

  • створення інститутів венчурного фінансування, капітал яких може створюватись за рахунок коштів великих підприємств, пенсійних фондів, банків, страхових компаній та інших комерційних структур;

  • прийняття закону про венчурну діяльність;

  • державне страхування інноваційних ризиків;

  • вдосконалення системи оподаткування суб’єктів господарювання-інноваторів;

  • застосування пільгових інвестиційних кредитів для активних учасників інноваційного ринку.

Література:

  1. Науково-технічна та інноваційна діяльність в Україні у контексті євроінтеграційних процесів: [Монографія] / І.Ю. Єгоров, І.А. Жукович, Ю.О. Рижкова, М.В. Пугачева; Наук.-техн. Комплекс стат.дослідж. – К.: [ІВЦ Держкомстату України], 2006.-223 с.

  2. Смоленюк П.С. Державне регулювання інвестиційно-інноваційної діяльності / Смоленюк П.С. // Інноваційна економіка. - 2007. - №3. - С. 141-147.

  3. Бублик С.Г. Аналіз національних наукових інвестицій провідних держав світу / Бублик С.Г. // Проблеми науки. – 1999. - № 2. - С. 40-50.

Молодченко Т.Г.,

к.е.н., доцент кафедри управління

проектами в міському господарстві

і будівництві Харківської національної

академії міського господарства

Ткаченко А.Ю.,

аспірант Харківської національної

академії міського господарства

ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ ЯК ЗАПОРУКА МУНІЦИПАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Докорінні трансформаційні зрушення в економіці України, викликані зміною економічної моделі господарювання, суттєво впливають на взаємозв’язки економічних агентів, що в умовах високої ентропії зовнішнього середовища призводять до виникнення кризових явищ. Надзвичайно тісна взаємопов’язаність і переплетеність фінансових систем призвела до того, що криза на американському ринку переросла в кризу світового масштабу, яка вплинула на економіку нашої країни, тим самим загостривши питання антикризового управління не тільки на рівні підприємства, а на державному рівні.

Згортання програм кредитування, інфляційні процеси та девальвація національної валюти призвели до збитковості і банкрутства багатьох підприємств і як наслідок, невиконання державного і місцевих бюджетів. Однак незважаючи на те, що з кризою з одного боку, пов'язані руйнівні сили: скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, політична напруга, а з другого – криза прискорює відмирання застарілих економічних систем, вона одночасно є важливою ланкою, що прискорює технічне і технологічне оновлення виробництва, структурну перебудову економіки [1].

Саме кризові явища в економіці України призвели до того, що на сьогодні особливої актуальності набувають питання реформування податкової системи.

Податкова система країни є складною системою з багаторівневою структурою до складу якої входять елементи, які об’єднуються у підсистеми, що в свою чергу вступають у взаємодію як певні цілісності, а саме податкові відносини, нормативно-правові акти, що регулюють ці відносини, конкретні форми оподаткування, фіскальні установи, що здійснюють стягнення податків і контроль за їх сплатою.

На нашу думку, саме недосконалість системи місцевих податків і зборів є основним гальмом ефективного сталого розвитку регіонів, бо фінансове забезпечення функціонування органів місцевого самоврядування, в розрізі делегованих їм державою повноважень, є передумовою надання соціальних гарантій населенню і стимулювання фінансово-економічної діяльності підприємств на певній території.

Згідно вимог Європейської хартії місцевого самоврядування: частина фінансових ресурсів місцевого самоврядування має надходити у вигляді місцевих податків і зборів. Місцеві податки і збори становлять у загальній сумі доходів місцевих бюджетів Австрії – 72%, США – 58%, Японії – 55%, Франції – 48%, Німеччини – 40%, Англії – 38%[2].

Проаналізувавши податкові системи місцевих органів влади найбільш розвинених країн світу, можна зазначити, що найбільшу питому вагу у доходній частині місцевих бюджетів займає податок на нерухоме майно, що є передумовою належного фінансування суспільних послуг місцевої влади. Виходячи з проведеного аналізу, можна запропонувати наступний механізм введення податку на нерухомість в Україні.

По-перше, податок на нерухомість вводиться як місцевий податок, тобто усі надходження від нього будуть спрямовані в місцеві бюджети.

По-друге, об’єктом оподаткування стають об’єкти нерухомості як єдині комплекси нерухомого майна, що включають в себе землю, будівлі та споруди, які розташовані на ній. Реалізувати це можливо тільки за умови формування єдиного кадастру нерухомості, який акумулював би всі необхідні дані.

По-третє, податкова база буде визначатися, виходячи з ринкової вартості об’єктів нерухомості, яка буде розрахована із застосуванням методів масової оцінки.

По-четверте, методика оцінки має бути затверджена на державному рівні й містити декілька варіантів оцінювання (від складних до спрощених), з яких регіони й муніципалітети можуть обирати варіант, який найбільше їм підходить, виходячи із рівня розвитку ринку нерухомості, кваліфікації персоналу та ін.

По-п’яте, максимальну ставку для податку на нерухомість доцільно зробити єдиною, однак дозволити місцевим органам влади диференціювати її за видами нерухомості (не за видами власників).

По-шосте, платниками податку стануть фізичні та юридичні особи, які володіють нерухомістю, розташованого на території села, селища або міста. При неможливості встановлення власника об’єкта нерухомості платником податку може виступити його користувач.

На перший погляд, очевидними є соціальні й економічні вигоди від оподатковування нерухомості, але для того, що б забезпечити ефективне виконання вказаних функцій, необхідно опрацювати різні аспекти оподаткування за ринковою вартістю, виходячи зі сформованої ситуації в конкретній країні та створити всі умови проведення ефективного обліку об’єктів нерухомості, а саме створення єдиного кадастру.

Література:

  1. Балдин К.В.:Антикризисное управление: макро и микроуровень. – М.: Дашков, 2005. - 316 с

  2. Бюджетна політика у контексті стратегії соціально-економічного розвитку України : У 6 т. / Редкол.: М.Я. Азаров (голова) та ін. – К.: НДФІ, 2004 – Т. 5: Реформування міжбюджетних відносин і зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування / М.Я. Азаров, Ф.О. Ярошенко, В.Г. Бодров та ін. – 2004. – 400 с.

Мущинська Н.Ю.,

к.е.н., доцент кафедри управління проектами

в міському господарстві і будівництві

Харківської національної академії міського господарства

ПРОГРАМУВАННЯ ЯК СПОСІБ ВИРІШЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОБЛЕМ

Кризові явища в економіці стимулювали переосмислення причин виникнення проблем і пошуку механізмів подальшого розвитку країни. Визначальна роль в ефективному вирішенні проблем регіонального соціально-економічного розвитку належить програмно-цільовому методу.

Ґрунтуючись на вивченні вітчизняного й закордонного досвіду праці таких вчених-економістів, як Абалкін Л., Амітан В., Адамеску А., Бандман М., Бутко М., Долишний М., Данилишин Б., Каблов В.А., Корольовв В.Ю., Любовний В., Полонська Н., Попов В., Федоренко М., Чурікова К. і ін., можна стверджувати про необхідність програмно-цільового планування і управління відповідно до специфіки вирішення регіональних проблем.

Програмування як спосіб вирішення економічних проблем застосовується в різних ланках організаційної структури економіки. Найважливіші програми, спрямовані на розв'язання загальнодержавних і загальносуспільних проблем, які формуються, виходячи з стратегічних цілей держави, здобувають статус національних програм. В Україні національні цільові комплексні програми розробляються і реалізуються згідно з Постановами Верховної Ради, Указами Президента, Розпорядженнями Кабінету Міністрів.

Важливим елементом складання програми розвитку є визначення несуперечливих цілей і критеріїв їх досягнення як в рамках однієї програми, так і між програмами одного чи різних типів. Цілі можна поділити на чотири основні групи [1] та визначити такі основні критерії їх оцінки:

1. Ринкові цілі (критерії – доля самозабезпечення за рахунок продукції та послуг, що виробляються в регіоні; обсяг валового регіонального продукту; економічні пріоритети).

2. Фінансово-економічні цілі (критерії: обсяг бюджету, прибуток, рентабельність, фінансова стійкість, приріст фондів, розгалуженість виробничої бази, ступень кваліфікації трудових ресурсів, потужність та ін.).

3. Соціальні цілі (критерії: рівень життя населення, кількість населення за межею бідності, рівень побутових послуг, охорони здоров’я, освіти, існуюча та прогнозована кількість та вікова структури трудових ресурсів).

4. Екологічні і природоохоронні цілі (критерії: рівень забруднення водного та повітряного басейнів, ґрунтів та ін..).

При плануванні розвитку регіонів залучають у виробництво місцеві ресурси, державні інвестиції, позабюджетні кошти. Неможливо планувати місцеві програми із залученням додаткових власних ресурсів, не знаючи заходів державних програм на території. Кожний проект оцінюється за вкладом, який він вносить в досягнення поставлених цілей за програмою, в рамках якої він реалізується.

Необхідна чітка стратегія соціального і економічного розвитку держави, без якої буде стримуватись впровадження програмно-цільового планування і управління. Без програмно-цільового управління неможливе належне прогнозування і управління регіональним розвитком.

Сьогодні портфель державних програм не прив’язаний до соціальної і економічної стратегій розвитку України. В Україні реалізується дві сотні державних програм, тисячі регіональних та місцевих програм і проектів. Всі вони системно не пов’язані, не узгоджені за цілями, строками і ресурсами, не забезпечені фінансами і управлінням [2]. Аналіз програмних заходів і загальної структури документів свідчить про те, що програми не є по суті цільовими регіональними програмами, які б відповідали принципам програмно-цільового планування і управління, вони не охоплені повною мірою інформаційно-методичним забезпеченням щодо їх реалізації і являють собою по суті зведення актуальних проблем для даного району, часто не підкріплених ресурсами, що потрібні для їх реалізації [3].

Таким чином, можна сказати, що вимагає комплексного перегляду регламент як програмно-цільового управління, так і управління окремими програмами. Окрім цього, заслуговує на окрему увагу, ідея створення Державного фонду та мережі агенцій регіонального розвитку, Національної координаційної ради регіонального розвитку та мережі координаційних рад розвитку регіонів [4]. Необхідність запровадження такого фінансового інструменту продиктована перш за все відсутністю у значної частини громад необхідної економічної бази забезпечення наповнення місцевих бюджетів розвитку.

Необхідною умовою для запровадження нової державної регіональної політики особливо в умовах кризи є комплексний перегляд регламенту як програмно-цільового управління, так і управління окремими програмами і проектами, що передбачає збалансований підхід до формування портфеля програм розвитку держави і місцевих програм.

Література:

1. Модели и методы оптимизации региональных программ развития / [Андронникова Н.Г., Баркалов С.А., Бурков В.Н., Котенко А.М.]. – М.: ИПУ РАН, 2001. – 60 с.

2. Уроки кризи і оновлене бачення будівництва (інтервью міністра регіонального розвитку та будівництва України Василя Куйбіди) "Дзеркало тижня"- Режим доступу: http://document.ua/news/analits101.php

3. Корольов В.Ю. Організаційно-методичне забезпечення програмно-цільового управління промислового регіону: автореф. дис. канд. екон. наук: спец. 08.10.01 „Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка” /НАН України, Інститут економіко-правових досліджень. — Донецьк, 1998. – 20 с.

4. Пояснювальна записка до проекту Закону України "Про засади державної регіональної політики" – Режим доступу: .ua/img/upload/pz.doc

Павлюк А.П.,

к. е. н., старший науковий співробітник,

провідний науковий співробітник,

Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України

АНТИКРИЗОВА РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: ПРІОРИТЕТНІ ЗАВДАННЯ

Визначення пріоритетних завдань та механізмів регіональної політики для подолання наслідків економічної кризи повинно ґрунтуватись на аналізі особливостей прояву кризових явищ в розвитку регіонів.

Фінансово-економічна криза в Україні вразила економіку всіх без винятку регіонів, засвідчила недосконалість моделей розвитку регіональних соціально-економічних систем, їхню нестійкість, структурну диспропорційність, значну залежність від зовнішніх впливів. Аналіз динаміки основних економічних показників за 2008-2009 рр. дозволив виявити загальні тенденції прояву економічної кризи в регіонах, зокрема:

- суттєве скорочення інвестиційної діяльності в усіх регіонах внаслідок погіршення фінансового становища підприємств, відсутності банківського кредитування реального сектора економіки та суттєвого зменшення обсягів іноземних інвестицій в українську економіку;

- суттєве зменшення обсягів промислового виробництва в усіх регіонах внаслідок втрати ринків збуту для експортної продукції та зменшення внутрішнього попиту з боку підприємств і населення;

- найбільш постраждалою виявилась будівельна галузь, яка в абсолютній більшості регіонів удвічі скоротила обсяги виробництва;

- найбільш стійким виявилось сільське господарство, приріст обсягів його продукції, хоч і знизився, проте в переважній більшості регіонів залишався позитивним. Саме діяльність цього сектора економіки пом’якшила втрати від кризи в менш промислово розвинених регіонах та економічне самопочуття сільського населення;

- в умовах кризи не відбулося зростання диспропорцій регіонального розвитку, за окремими показниками рівень диференціації навіть зменшився. Проте це є наслідком суттєвого економічного спаду в східних регіонах, які мають великий вплив на формування середніх показників;

- економічна криза спричинила суттєву напругу на регіональних ринках праці та зростання безробіття економічно активного населення;

- економічна криза суттєво обмежує можливості регіонів щодо проведення активної політики регіонального економічного розвитку через скорочення податкової бази, а, отже, й наповнення місцевих бюджетів, та необхідність вирішення нагальних соціальних проблем;

- криза засвідчила слабкість економічної бази розвитку більшості регіонів та населених пунктів. Особливо загострились проблеми монофункціональних міст та районів з моноструктурною експортно-орієнтованою економікою.

Загалом регіони зі схожою структурою економіки характеризувались спільними тенденціями розвитку в умовах кризи. Це підтверджує, по-перше, важливість структурної перебудови для забезпечення стійкості регіональних економічних систем, по-друге, можливість вироблення спільної стратегії для груп регіонів щодо подолання наслідків економічної кризи.

Очевидно, що в період подолання наслідків економічної кризи зусилля й фінансові ресурси держави будуть спрямовані на вирішення макроекономічних і соціальних проблем. За цих обставин необхідно кардинально переглянути пріоритети та інструменти регіональної політики, сконцентрувавши увагу на кількох ключових напрямах.

У посткризовий період, внаслідок кардинальної структурної перебудови світової економіки та переорієнтації кон’юнктури світових ринків на конкурентну інноваційну продукцію кінцевого призначення, повернення до старого розподілу сил в регіональному розрізі буде неможливим. Експорт та міжнародні кредитні ресурси, які забезпечували високі темпи зростання економіки України протягом останніх років, будуть відігравати менш важливу роль в майбутньому. У найближчій перспективі саме внутрішні чинники матимуть вирішальний вплив на економічний розвиток регіонів.

Антикризова регіональна економічна політика має бути спрямована на мобілізацію внутрішніх ресурсів територій та залучення зовнішніх фінансових і матеріальних ресурсів, зміцнення конкурентних позицій регіонів, недопущення подальшого загострення структурних проблем та зниження соціальних стандартів життя населення.

В цих умовах зростає відповідальність за соціально-економічний розвиток територій місцевих органів влади, які покликані віднаходити й запроваджувати нові механізми залучення інвестицій в розбудову регіональної економіки.

Значний потенціал для забезпечення регіонального розвитку має механізм державно-приватного партнерства. Формування тісної співпраці регіональних і місцевих органів влади і приватного бізнесу на засадах ефективності і взаємної вигоди дозволить реалізувати важливі для територій інвестиційні та інфраструктурні проекти, розпочати реформування житлово-комунального сектору, підвищити рівень і якість надання послуг населенню.

Пилипенко О.О.,

к.е.н., доцент кафедри фінансів підприємств

Академії муніципального управління

УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Фінансові ресурси як складова частина фінансового механізму займають визначальне місце у структурі фінансових відносин та фінансової діяльності як суспільства, так і будь-якого підприємства. Вони потрібні для створення валового внутрішнього продукту, формування матеріальних і нематеріальних благ, національного доходу. Саме тому від їх стану та ефективності використання залежить можливість задоволення суспільних потреб, фінансова стійкість країни.

Отже, дослідження теоретичних і прикладних аспектів фінансових ресурсів та ефективності їх використання є досить актуальними, особливо на сучасному етапі діяльності в нестабільному фінансово-економічному середовищі.

Над даним питанням постійно працюють вітчизняні та зарубіжні вчені, наприклад М.О. Данилюк, Г.Г. Нам, С.Я. Огородник, В.М. Опарін Ю.В. Петленко, М.Г. Сичов, В.М. Родіонова, Федосов В.М. та інші. Сучасна теорія та практика управління фінансовими ресурсами підприємства розробила цілий ряд положень і підходів до визначення, класифікації та інформаційно-методичного забезпечення управління фінансовим ресурсами та його впливу на фінансовий стан. Однак, практично відсутні дослідження щодо формування та використання фінансових ресурсів за умов економічної кризи, які б враховували ймовірність настання певних подій, зміну ринкової кон'юнктури та одночасно розробляти моделі поведінки підприємства за зміни ситуації з матеріальними, трудовими та фінансовими ресурсами.

В найбільш загальному вигляді фінансові ресурси - це централізовані і децентралізовані грошові фонди цільового призначення, які формуються в процесі розподілу і перерозподілу національного багатства, сукупного суспільного продукту і національного доходу та призначені для використання у відповідності з завданнями соціально-економічного розвитку суспільства та трудових колективів окремих підприємств. В умовах ринкової економіки для підприємств усіх форм власності й організаційно-правового статусу основними джерелами формування фінансових ресурсів підприємства можуть є як власні фінансові ресурси, так і позикові.

Структура фінансових ресурсів за сучасних умов має розглядатися в тісному зв'язку з вартісною структурою продукції, що виробляється підприємством: за джерелами створення; за напрямками використання. Завдяки такому розгляду стає можливим визначити рівень використання фінансових ресурсів підприємства у розподільчих процесах; дати характеристику ефективності функціонування фінансового механізму; прослідкувати рух кожної складової частини фінансових ресурсів.

Розгляд фінансових ресурсів за джерелами створення у зв'язку з напрямками використання має значення для визначення межі функціонування фінансових ресурсів. На рівні підприємства фінансові ресурси - це частина грошових надходжень і доходи, що призначені для виконання фінансових зобов'язань і здійснення витрат по забезпеченню розширеного відтворення. Джерелами створення фінансових ресурсів підприємств є внески засновників, прибуток, амортизаційні відрахування, цільове надходження, кредити всіх форм, кредиторська заборгованість підприємства. Для ефективного функціонування підприємства важливе значення має визначення оптимальної потреби у фінансових ресурсах, забезпечення структури, джерел їх формування та обґрунтованих напрямків їх використання.

Більша частка фінансових ресурсів створюється за рахунок прибутку. Крім того, частина фінансових ресурсів виражає перенесену вартість основних фондів (амортизаційні відрахування). Отже, основна частина фінансових ресурсів представляє собою грошове надходження новоствореної вартості.

Розмір власних оборотних коштів, що закріплені за підприємством, не є постійною величиною. Сума власних оборотних коштів під час складання фінансового плану щорічно уточнюється у зв'язку зі зміною обсягу виробництва, асортименту продукції, умов постачання і збуту. Окрім того, на підприємствах виникають проблеми з несвоєчасним надходженням коштів за відвантажену продукцію, нагромадженням на складі нереалізованої готової продукції, несвоєчасним і неповним виконанням договірних зобов'язань постачальниками та через інші обставини, що спричиняють потребу в додаткових коштах.

Покрити цю потребу лише власними джерелами стає практично неможливим. Тому формувати оборотні кошти лише за рахунок власних джерел економічно недоцільно, оскільки це знижує можливості щодо фінансування власних витрат.

У такому разі підприємство вимушене звертатися до залучення фінансових ресурсів у вигляді короткострокових кредитів банку та інших видів кредитів. Призначення банківських кредитів - фінансування витрат, пов'язаних з придбанням основних і поточних активів, із сезонними потребами підприємства, тимчасовим збільшенням виробничих запасів, податковими платежами та іншими зобов'язаннями.

Однак за сучасних умов можливість використання такого джерела формування фінансових ресурсів для переважної більшості підприємств також обмежена (відсутність ресурсів у комерційних банків та високі кредитні ставки).

Кредит має двоїстий вплив на фінансове положення підприємства в цілому і на стан оборотних коштів зокрема. З одного боку, без залучення в оборот кредитних ресурсів в умовах дефіциту власних засобів підприємству необхідно чи скорочувати цілком припиняти виробництво, що загрожує серйозними фінансовими проблемами, може призвести до банкрутства. З іншого боку, рішення виниклих проблем тільки за допомогою кредитів викликає підвищення залежності підприємства від кредитних ресурсів внаслідок збільшення позичкової заборгованості. Це приводить до збільшення нестабільності фінансового стану, зникають власні оборотні кошти, переходячи у власність банку, оскільки підприємства не забезпечують норму прибутку на вкладений капітал, задану у вигляді банківського відсотка. Кредиторська заборгованість відноситься до позапланових залучених джерел формування оборотних коштів. її наявність означає участь в обороті підприємства засобів інших підприємств і організацій. Частина кредиторської заборгованості закономірна, тому що випливає з діючого порядку розрахунків. Поряд з цим кредиторська заборгованість може виникнути в результаті порушення платіжної дисципліни.

Умови ринкової економіки вимагають якісного планування фінансових ресурсів. За сучасних економічних умов воно обмежується: 1) високим рівнем невизначеності на товарному та фінансовому ринках, яка пов'язана з тривалими глобальними змінами у всіх сферах суспільного життя; 2) відсутністю ефективної нормативно-правової бази у сфері внутрішнього планування фінансових ресурсів. Для державних підприємств така правова основа впроваджена з 2001 року; для підприємств недержавної форми власності вона має рекомендаційний характер; 3) обмеженістю фінансових можливостей у більшості підприємств для залучення висококваліфікованих спеціалістів з метою виконання складних фінансових розрахунків. Особливо це стосується малих і середніх підприємств, у яких потреба у плануванні фінансових ресурсів є гострішою через їх обмеженість та значно більшому впливу зовнішнього середовища на їх діяльність.

Таким чином, управління фінансовими ресурсами у сучасних умовах має забезпечувати: безперервність процесу виробництва; врахування інтересів підприємства, акціонерів та інших інвесторів при розподілі прибутку; визначення ефективних напрямів вкладення капіталу, оцінка раціональності його використання; встановлення раціональних фінансових відносин із суб'єктами господарювання; банками, страховими компаніями; виконання зобов'язань перед бюджетом і державними цільовими фондами, банками та іншими кредиторами; виявлення внутрішньогосподарських резервів та мобілізація всіх видів ресурсів з метою збільшення прибутку від звичайної діяльності, зростання інших доходів, включаючи і позареалізаційні; забезпечення контролю за фінансовим станом, платоспроможністю і кредитоспроможністю підприємства.

Ровна В.М.,

к.е.н., доцент кафедри економіки

Академії муніципального управління

ІННОВАЦІЙНІ СКЛАДОВІ ВИХОДУ УКРАЇНИ З

ФІНАНСОВО - ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

В останні роки економічний розвиток України відбувається в умовах фінансово-економічної кризи, що охопила всі країни світу. Це спонукає національних суб'єктів господарської діяльності (в умовах обмежених можливостей Держбюджету) шукати підтримки їх економ, діяльності не тільки за рахунок державних бюджетних коштів, а й інших, недержавних джерел (коштів приватного капіталу) фінансування.

Досвід провідних країн світу (СІЛА, Франція, Німеччина) свідчить, що залучення недержавних коштів потребує значно менших бюджетних затрат, що є особливо актуальним для сучасної України з її серьйозним дефіцитом. Державного бюджету. За повідомленням РБК — Україна від 23.03.10 р., мін.фін. України дає данні, що із 255,3 млрд. грн, запланованих на 2009 рік, реально до Держбюджету надійшло лише 225, 4 млрд грн[1]. Це вимагає застосування нових підходів до аналізу джерел і механізмів пілтримки розвитку національної економіки, і насамперед на базі інновацій.

З огляду на це:

1) насамперед проблемою розвитку інноваційної діяльності має бути державна підтримка стимулювання та фінансування інноваційної діяльності.

За останні роки жодного разу в Держбюджеті України не було підтримки жодної статті з економічного стимулювання інноваційної діяльності, що призвело до щорічного зменшення часки інноваційно активних суб'єктів підприємництва.

Тому маємо надію, що прийняття новим урядом Держбюджету на 2010 рік, програми реформування економіки, Податкового кодексу України та інших законодавчих документів, де будуть виділені прямі державні інвестиції для реалізації інноваційних програм і проектів загальнодержавного характеру, що суттєво вплине на розвиток технологічного потенціалу України.

  1. 3 огляду на світову практику необхідно створити державою пільгові умови в сфері інноваційної діяльності, як то: звільнення від оподаткування певних потоків прибутків підприємців-іноваторів; створення спеціального режиму в системі довгострокового кредитування; застосування пільгового кредитування господарської діяльності підприємств при впровадженні нової техніки і технології тощо, що дозволить ефективніше використовувати ці кредити на приріст обсягів науково-дослідницької та дослідно-конструкторських робіт[3];

  2. Інноваційні проекти і програми характеризуються підвищеною ризикованістю, тому одним із пріоритетних напрямків державної інноваційної політики має стати розвиток венчурної діяльності та створення венчурних

фондів, які зможуть активізувати і підвищити конкурентоспроможність національної промисловості. А для цього в Україні має бути створена належна законодавча база. Сьогодні у Верховній Раді України вже знаходиться Законопроект про венчурну діяльність в інноваційній сфері.

  1. Важливою формою залучення недержавних коштів є механізм державно-приватного партнерства — це сумісне фінансування різних проектів, програм тощо, що дає можливість розділити певні труднощі, що пов'язані із витратами фінансування інвестиційних проектів, між державою і приватним капіталом. Такий досвід вже є у багатьох країн світу (Швеція, Велика Британія та інші), в Україні ж для цього також має бути створена законодавча база з цієї проблеми.

  2. Результативним інструментом в умовах обмежених можливостей Держбюджету є процес співфінансування інноваційних проектів, програм за рахунок коштів інвесторів, зацікавлених у кінцевих результатах програм і впровадження їх у виробництво, що сприятими залученню додаткових фінансових потоків у сферу інновацій та зменшить залежність розвитку інноваційної діяльності від бюджетних вливань в умовах існуючих кризових явищ.

Література:

  1. РБК-Україна від 23.03.10р.

  2. Дмитриченко Л.И. Государственное регулирование экономики: методология и теория. -Донецк. - УкрНТЕК, 2001. -329с.

  3. Черненко В.М., Інноваційний шлях розвитку економіки як ефективний вихід з фінансово-економічної кризи, Збірник матеріалів IX міжнародної

  4. науково-практичної конференції молодих науковців 27 березня

2009 року

  1. Безчасний Л.К., Мельник В.П., Білоцерківець О.П. Інноваційна складова економічного розвитку. НАН України; Ін-т економіки Відп. Ред. Л.К Безчасний — К., 2000. - 262 с.

  2. Oliver Blanchard.Macroekonomics Mc Graw Hill. 2007. P165-235

Румик І.І.,

к.е.н., доцент кафедри фінансів та банківського бізнесу Університету економіки та права «Крок»

ІНВЕСТИЦІЙНІ МОДЕЛІ ПОЖВАВЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО

РОЗВИТКУ КРАЇНИ

На даний час економіка України потребує значного обсягу як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій, адже інвестиції - найважливіший чинник економічного зростання, що забезпечує збільшення певної частини щорічного реального продукту країни. У перехідний до ринку період значної деградації в Україні зазнала саме інвестиційна діяльність. І нині стан цієї сфери є досить складним - унаслідок фінансової кризи відбувається зниження ділової активності більшості суб'єктів господарювання та погіршення інвестиційного клімату.

Питанням вирішення інвестиційних проблем української економіки останнім часом присвячується багато наукових праць. Вагомих наукових результатів досягли такі вчені-економісти: В.Геєць, М.Герасимчук, Л.Довганюк, М.Денисенко, Я.Жаліло, О.Задорожна, Б.Кваснюк, В.Мельник, О.Мозговий, О.Осауленко, В.Радченко, В.Федоренко та інші. Однак слід більше уваги приділяти саме створенню державою відповідних умов та надання необхідних гарантій інвесторам для того, щоб активізувати інвестиційну діяльність, адже останніми роками почала розвиватися система регіональних, місцевих та локальних привілеїв, які за своїми масштабами значно переважають ті, що були надані законодавством на території всієї країни.

Вивчення сучасного стану інвестицій в реальному секторі економіки дає змогу зробити висновок, що інвестиційна діяльність зміщується від життєзабезпечуючих галузей економіки (сільське господарство, медична та легка промисловість, промисловість, виробництво будівельних матеріалів, наукомісткі й інноваційні виробництва) до нафто та газовидобутку, розробки інших сировинних ресурсів, які мають експортну спрямованість.

Інвесторів, які здійснюють свою діяльність на території нашої країни, можна об'єднати на сім типів. Перший тип - "стратегічні" (наприклад, транснаціональні компанії), метою яких є якнайширше використання природних ресурсів України і отримання прибутку від інвестування шляхом їх експорту, розгортання в Україні власного виробництва та дилерської сітки. Другий тип - "фондові", пов'язані з різноманітними фундаціями і подібними організаціями, яких з'явилося останнім часом особливо багато. Третій (наймасовіший) тип інвесторів це ті, метою яких є випуск на території України промислових і споживчих товарів з використанням місцевих основних організацій, сировини та матеріалів, дешевої робочої сили, інфраструктури. Четвертий тип -"експансіоністи" і "експортери сировини", імпортують товари і готову продукцію до України (товарна експансія), закупляють сировину та напівфабрикати для експорту з України (з одного боку насичують вітчизняний ринок товарів і послуг, з другого боку, створюють масовий вивіз сировини , що перетворює Україну на сировинний "придаток" і закріплює технологічну залежність від імпортерів. П'ятий тип - "дочірні підприємства", вкладають свій капітал у випуск продукції (послуг) на користь "основних інвесторів", тобто сприяють останнім в розширенні експорту. Шостий тип - "постсоціалістичні", інвестори з країн Східної Європи і республік колишнього СРСР, які вже на нових принципах намагаються налагодити кооперацію з українськими підприємствами, використовуючи часто неформальні відносини, виробничі зв'язки і знання ринку. Сьомий тип - "авантюристські" і "кримінальні", розбагатіли завдяки нерозвиненості українського ринку і гіперінфляції та на кримінальних справах (зброя, наркотики, незаконна торгівля, шахрайство і т.п.) і прагнуть отримати таким чином гроші.

Тому на сучасному етапі економічного розвитку України необхідна розробка інвестиційних моделей на основі наукової методології передбачення розвитку інвестиційних процесів у регіоні, адаптації до загальних цілей розвитку регіону і держави загалом, до змін інвестиційного клімату.

Відомо, що розвинених країнах існує добре відпрацьована законодавча система захисту інтересів приватних інвесторів, що стимулює надходження коштів у економіку. У країнах із перехідною економікою, в тому числі і в Україні, ситуація дещо інша. Саме проблема недостатнього ступеня законодавчого захисту приватних інвесторів може служити ще одним поясненням низького рівня вкладень в національну економіку.

Цільовими принципами побудови інвестиційних моделей є:

  1. підпорядкування головній цілі стратегії. Наприклад, головною ціллю стратегії соціально-економічного розвитку регіону є забезпечення високих темпів розвитку економіки та підвищення добробуту населення;

  2. ранжування та забезпечення підтримки стратегічних цілей розвитку регіону. Система стратегічних цілей повинна бути побудована таким чином, щоб реалізація одних забезпечувала успішну реалізацію інших. І, відповідно, побудова регіональних інвестиційних моделей повинна базуватися на основі ранжування всіх стратегічних цілей за пріоритетністю їх значення, поділяючи їх на цілі першого та другого порядку і т. д.;

  3. врахування пріоритетів регіонального розвитку. Визначення пріоритетів регіонального розвитку є необхідною умовою підвищення ефективності та інноваційності суспільного виробництва, раціоналізації територіально-галузевої структури та її наближення до суспільних потреб, удосконалення суспільно-господарських, міжрегіональних, міжгалузевих, галузевих і внутрішньогалузевих пропорцій;

  4. спрямування інвестиційних моделей на високу інвестиційну результативність для регіону. Побудова інвестиційних моделей регіонального розвитку повинна забезпечувати та стимулювати високу інвестиційну результативність для регіону на основі найбільш повного використання інвестиційного та економічного потенціалу регіону;

  5. при побудові. інвестиційних моделей реалізації інвестицій у регіоні важливим принципом є інноваційна «наповненість» інвестицій. При цьому інноваційна наповненість інвестицій може бути як локальною, так і регіональною;

  6. забезпечення оптимізації існуючої структури економіки регіону;

  7. забезпечення балансу економічної та соціальної ефективності.

Отже, подолання економічної кризи і формування об'єктивних передумов стійкого підйому економіки України та її регіонів неможливе без реального інвестування, оновлення основного капіталу, реструктуризації всієї фінансово-інвестиційної сфери і створення сприятливого інвестиційного клімату як важливої конкурентної переваги подальшого економічного розвитку.

Основними чинниками, які негативно впливають на інвестиційний клімат і зумовлюють високий ризик іноземного інвестування в Україні, є надто затяжний і непослідовний характер ринкового реформування економіки; правова, економічна й політична нестабільність; недосконала фінансово-кредитна й податкова система; відсутність ринку землі.

Виважена та чітка державна інвестиційна політика, спрямована на розробку та реалізацію інвестиційних моделей, має бути однією з головних структурних складових загальної державної стратегії економічного розвитку країни. Адже побудова інвестиційних моделей має цільовий характер, тобто передбачає постановку і досягнення певних цілей. Коли ці цілі чітко сформульовані, вони стають могутнім засобом підвищення ефективності та результативності інвестиційних процесів у країні та регіоні в довгостроковому періоді.

Савенко А.Є.,

к.е.н., доцент кафедри економіки,

Академії муніципального управління

Савенко С.С.,

бакалавр Академії муніципального управління

РОЗВИТОК МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД

В Україні питання формування ефективної системи охорони здоров'я набувають все більшої актуальності. Причинами для цього є ринкові перетворення, наміри щодо інтеграції до Європейського союзу, погіршення демографічної ситуації, кризові явища у економіці та інші чинники, які склались в країні. Розвиток медичного страхування в Україні повинен враховувати значний історичний досвід та національні особливості фінансування системи охорони здоров'я.

Зародження соціального страхування у Київській Русі пов'язують з пам'яткою давньоруського права - «Руською правдою». З XI ст. при монастирях у Київській Русі будуються лікарі, призначені для обслуговування населення. Церковна та державна система опікунства були основою формування медичною допомоги населенню, яка фінансувалася переважно за рахунок доброчинних внесків та коштів церкви. У кін. ХУП ст. виникають постійні державні витрати на соціальний захист населення, у т.ч. медичну допомогу.

До 1917 г. розвиток медичного страхування в на українських землях відбувався в руслі європейських традицій. Медичне страхування в Україні своєю появою завдячує фабрично-заводській медицині, і проявом цього стало виникнення лікарняних кас. У 1912 р. уряд Російської імперії приймає Закон «Про страхування робітників на випадок хвороби та нещасних випадків» Закон уперше надав поняттю «лікарняні каси» нормативну базу і затвердив статут про їхню діяльність. Відтоді лікарняні каси стали організаційними осередками надання медичної допомоги працюючому населенню за страховим принципом.

Джерелом фінансування медичного страхування, що здійснювалось через лікарняні каси, були фонди соціального страхування. їх кошти формувалися із внесків роботодавців та внесків робітників - членів лікарняних кас. Особливістю допомоги, що надавалась, був її комплексний характер, що включав матеріально-грошову компенсацію втраченого заробітку та лікування. Так, до початку І світової війни у Єкатеринобургзькій губернії існувало 135 лікарняних кас. Загальне охоплення соціальним страхуванням в Україні було низьким і не перевищувало 2 % населення.

Зі зміною державного устрою виникли суперечності становлення до медичного страхування. Деякий час існували дві форми медичного забезпечення - страхова та державна. Проте керівники охорони здоров'я того часу дійшли висновку про недопустимість паралельного існування «страхової» і «державної» медицини. На поч. 1921 року в Україні були повністю ліквідовані лікарняні каси.

Подальший розвиток медичного страхування в Україні пов'язаний з переходом країни в 1921 р. до НЕПу. На відміну від республік колишнього Союзу, в Україні було створено власну модель страхової медицини - систему робітничої медицини (робмеду), для надання медичної допомоги обмеженому контингенту працюючих. Основну роль відіграв Декрет Раднаркому України „Основне положення про соціальне забезпечення робітників і службовців на випадок тимчасової і постійної втрати працездатності та членів їх сімей на випадок хвороби годувальника" (1921 р.).

У 1927 р. згідно з постановою уряду „Про утвердження принципу державної охорони здоров'я" страхову медицину було скасовано. Відтоді в Україні розпочато функціонування державної системи охорони здоров'я з централізованою формою управління та монополією на надання медичних послуг.

. Період 60-х - 80-х р.р. XX ст. відзначився занепадом галузі охорони здоров'я. Розвиток галузі здійснювався екстенсивним шляхом, рівень заробітної плати медичних працівників був низьким, галузь фінансувалася за залишковим принципом.

Становлення медичного страхування у незалежній Україні відбувалося в умовах формування самого страхового законодавства в рамках правової бази незалежної держави. На поч. 90-рр. XX ст. приймаються перші законодавчі акти щодо регулювання діяльності на страховому ринку. Основним законодавчим актом на той час слугували „Основи законодавства України про охорону здоров'я" (1992р.). Вони визначили основні засади охорони здоров'я та стратегічні напрями реформування галузі. Прийняттям ВР Закону України «Про страхування» у 1996 р., інших нормативних актів дозволило регулювати діяльність страхових організацій на страховому ринку України. Прийняття Конституції України закріпило право кожного громадянина на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 46). Законом «Про внесення змін до Закону України про страхування», (2001 р.) регламентовано здійснення медичного страхування в двох формах -обов'язковій і добровільній (ст. 6, 7). «Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (1999 р.) передбачено обов'язкове медичне страхування як форму соціального захисту населення щодо охорони здоров'я, пов'язаної з компенсацією витрат громадян на медичне обслуговування.

Початком реформ у системі охорони здоров'я має стати прийняття ВР Закону України «Про фінансування охорони здоров'я та обов'язкове медичне страхування в Україні», проект якого розроблено Комітетом з питань охорони здоров'я за участі профільного міністерства.

Узагальнюючи ретроспективу історичного досвіду проведення медичного страхування в Україні, можна зробити висновок, що страхова медицина і окремі види надання медичної допомоги на страхових засадах вже діяли тривалий час на території України.

Свєтлов Б.Т.,

к.е.н., доцент,професор кафедри економіки

Академії муніципального управління

Болдирєв О.К.,

к.е.н, доцент СНУ ім. В.Даля

ІННОВАЦІЙНА СПРЯМОВАНІСТЬ СТРУКТУРНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ

Процес ринкового реформування економіки України, і особливо в умовах трансформаційної кризи останніх десяти років актуалізував ряд проблем, Пов'язаних з високим рівнем професійної підготовленості та трудової активності населення при низькому рівні життя і ефективності праці; характером, умовами праці та його оплатою; з недостатньою територіально-галузевою мобільністю кадрів; з нерозвиненістю інфраструктури ринку праці і т. д [2]. Причому, багато хто з цих проблем взяли глибинний, застійний, тобто: структурний характер, динаміку формування основних рис якого зумовлюють, перш за все, наступні об'єктивні ознаки структурної нерозвиненості ринку праці України.

Перше. Секторна сегментація формується структури ринку праці України не є найважливішою характеристикою, що визначає поділ робочих місць за рівнем кваліфікації та оплати праці працівників, щодо забезпечення стабільності, зайнятості, можливості професійного зростання і т. д. Однією з головних причин такого незбалансованого розвитку ринку праці України є досить істотні відмінності ефективності праці в різних соціально-економічних сферах та галузях економіки. У силу цього, на ринку праці України склалася система відносин між трьома суб'єктами (роботодавцями, найманими працівниками та державою) ще в повній мірі не відображає основні ринкові принципи тріпартизму, взаємовигідності та партнерства. Не випадково, що система цих відносин, поки об'єктивно не може чинити істотний вплив на оптимізацію кількісних і якісних параметрів використання трудового потенціалу всього економічно активного населення України [1].

Друге. Серед безлічі причин, що імпульсують можливість появи і прояву незбалансованості попиту та пропозиції на кваліфіковану і некваліфіковану робочу силу, а значить, і на зростання рівня зайнятості економічно активного населення України, виділяється причина, Що обумовлює зниження інноваційно-інвестиційній активності всіх підприємницьких структур та державних підприємств у модернізацію технологічного укладу виробництва, у створення сучасних робочих місць [4].

Третє. Модельне конструкція механізму формування і забезпечення зайнятості економічно-активного населення України поки що не вбирає в себе всі прогресивні елементи аналогічного механізму, який функціонує на розвинених ринках праці. До них, в першу чергу, відносяться ті, які не тільки сприяють підвищенню рівня зайнятості, а й розвитку продуктивних сил по реальним ринковим умовам та комерційним можливостям економік передових країн. Процес формування дієздатних елементів ринкового механізму комерційного забезпечення зайнятості економічно активного населення України поки не може відображати оптимальну збалансованість між: кількістю незайнятого працездатного населення, звільненого з різних причин, І числом офіційно зареєстрованих безробітних; числом реально існуючих безробітних та кількістю створених сучасних робочих місць; реальними рівнями заробітної плати та інфляції; темпами зростання чисельності незайнятих громадян та обсягів працевлаштування; чисельністю безробітних і працюють у різних галузях і регіонах країни [5].

Одним словом, індустріальний характер розвитку базових галузей економіки України слабо активізує структурну трансформацію ринку праці України щодо формування попиту на такі інноваційні трудові послуги, як масове поширення творчого та інтелектуального праці; якісне збільшення обсягу наукових знань та інформації, Що застосовується в економіці; пріоритетність в структурі економіки сфери послуг, науки, освіти, культури. Тому, інформація, наука, освіта, ще в недостатній мірі формують рівень кваліфікації найманих працівників за допомогою розвитку їх творчих та інтелектуальних здібностей, які забезпечують інноваційний зростання трудового потенціалу ринку праці України.

В умовах необхідності інноваційного оновлення та розвитку базових галузей економіки України, ринок праці не зможе задовольнити зростання потреби у кваліфікованих працівниках найманих без проведення інноваційної політики, спрямованої на структурну модернізацію його сектори зайнятості. Це насамперед стосується сегментної диверсифікації сектора зайнятості ринку праці України, яка дозволила б інтегрувати індустріальні та інноваційні чинники підвищення конкурентоспроможності кваліфікованої робочої сили в трьох різнорівневих вимірах: територіальному, галузевому та професійно-кваліфікаційному. З точки зору інноваційної динаміки функціонального розвитку структури індустріального ринку праці України різнофакторна інтеграція усіх різнорівневих факторів підвищення конкурентоспроможності сегмента кваліфікованої робочої сили його сектори зайнятості – інноваційна необхідність, Що дозволяє «амортизувати» негативні наслідки, пов'язані з украй незначними інвестиціями у створення нових сучасних і модернізацію старих конкурентоздатних робочих місць [6].

У інноваційних моделях інноваційної структуризації ринків праці промислово розвинених країн сегмент кваліфікованої робочої сили їх секторів зайнятості є інноваційним ядром, що каталізує професійну дієздатність і трудову мобільність, та кваліфікаційну конкурентоспроможність сукупної робочої сили. І як свідчить міжнародний досвід конкурентоспроможного розвитку інноваційних ринків праці, в умовах постійної техніко-технологічної та організаційно-управлінської модернізації економік передових країн, Сегменти кваліфікованої робочої сили їх секторів зайнятості несуть основну структурно-функціональне навантаження по забезпеченню конкурентоспроможної відповідності, перш за все, професійного рівня найманих працівників рівнем інноваційних вимог високотехнологічних робочих місць [3].

Представляється, що без вирішення проблеми більш швидкого інноваційного розвитку сегменту кваліфікованої робочої сили структурна трансформація ринку праці України вкрай скрутна, так як її функціонування не буде супроводжуватися підвищенням конкурентоспроможності його сектору зайнятості. Для придання інноваційної динаміки структурно-функціональної трансформації ринку праці України доцільно нарощування інвестицій в:

- Формування і проведення, як бізнесом, так і державою активної інноваційної політики, Яка буде заснована на інтеграції можливостей застосування високих технологій і використання трудового потенціалу кваліфікованої робочої сили;

- Створення нових і технологічну модернізацію старих конкурентоздатних робочих місць;

- Підготовку конкурентоспроможних кваліфікованих робітників на рівні розвитку їх не тільки професійних, але і творчих здібностей, достатніх для виконання постійно зростаючих інноваційних вимог сучасних робочих місць.

Література:

1. Богиня Д. Трансформацiйнi процеси в сістемi формування нацiонального ринку працi: iнстітуцiональній аспект / Д. П. Богиня / / Украiни: аспекти працi -2005 .- № 1 .- с. 3-9.

2. Гаець В. М., Семиноженко В. П. Зазначена. праця; Стратегiйнi Виклики XXI столiття суспiльству та економiцi Украiни: У 3 т. / За ред. В.М. Семиноженка, Б.Е, Кваснюка.-К.: Фенiкс-2007.

3. Грашевська Н. Забезпечення конкурентоспроможностi нацiональноi економiки в глобальному потiндустрiальному вімiрi / / економiки Украiни .- 2008 .- № 8.-с. 54-58.

4. Лобас I.В. Порiвняльна характеристика iнновацiйно-Iнвестицiйно пiдходiв до реалiзацii економiчноi полiтика в зарубiжніх краiнах / / економiки та держава.-2009 .- № 8.-с. 65-70.

5. Жуковський М. Трудовiресурсі як складова конкурентоспроможностi економiкі.-2007 .- № 2.-с. 54-59

6. Яценко М. Економіка України 1999-2008: Втрачені десятиліття. «Дзеркало тижня». № 51-52 (779-780) 26 грудня 2009 С. 10-11.

Скиба М.В.,

к.держ.упр., завідувач сектору

місцевого самоврядування НІСД

ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ІНСТИТУЦІЙНОЇ СПРОМОЖНОСТІ ГРОМАД ЩОДО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЙ В УМОВАХ ПОДОЛАННЯ НАСЛІДКІВ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ

В умовах подолання наслідків світової фінансової кризи особливої актуальності набуває проблема залучення фінансових ресурсів на потреби розвитку громад. Зростання фінансових витрат органів муніципальної влади на забезпечення суспільних потреб місцевих мешканців, реалізацію великих проектів щодо будівництва транспортних мереж, житла, об’єктів освіти та охорони здоров’я, розвитку системи електропостачання, водопостачання та каналізації вимагає концентрації значних коштів, а тому постає потреба у залученні додаткового позичкового капіталу.

Джерелом фінансових ресурсів, ефективним інструментом, який мають змогу використовувати органи місцевої влади для фінансування капітальних видатків на інвестиційні проекти, зокрема, інфраструктурні є місцеві запозичення, переважна частка яких здійснюється у формі випуску облігацій внутрішньої місцевої позики. Надходження до місцевих бюджетів можуть формуватись у вигляді: укладання угод про отримання позик, кредитів у фінансових установах; а також про відкриття кредитних ліній та інше. Але, в сучасних умовах більшість банків не ризикують стовідсотково кредитувати органи місцевого самоврядування через ризик неповернення кредитів та відсутність надійних гарантій повернення запозичень.

Неможливість використання комунального майна як застави під кредит за часту пов'язана із ускладненою процедурою його реалізації на торгах при зверненні банком стягнення на нього, за часту продаж майна може суперечити інтересам територіальних громад, або ж об'єкти, можуть бути законодавчо визначені як такі, що не підлягають відчуженню. Не можуть виступати гарантією і кошти, що надходять у вигляді міжбюджетних трансфертів через їх цільове призначення.

Пошук додаткових джерел фінансування на потреби розвитку громади актуалізує розвиток міжнародного співробітництва між громадами та міжнародними фінансовими установами. Наприклад, діє програма регіонального та муніципального розвитку, що є спільною ініціативою Світового банку та IFC, яка дозволяє регіональним та місцевим органам влади, а також муніципальним підприємствам залучати фінансування під реалізацію програм розвитку інфраструктури без надання державних гарантій. Фінансування надається на підготовку та реалізацію проектів реконструкції та розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, енергетики, міського господарства, захист навколишнього середовища, реконструкцію та будівництво доріг, модернізацію системи ЖКГ, переробку сміття, водопостачання та каналізацію, реконструкцію та модернізацію соціальної інфраструктури (закладів освіти, культури та ін.), модернізацію транспортної інфраструктури, розвиток альтернативних джерел енергії, модернізації транспортної інфраструктури тощо. Фінансування надається у вигляді кредитів, участі у капіталі, часткової гарантії комерційних позичок від місцевих банків тощо.

Доволі цікавою з точки зору залучення коштів на потреби розвитку громад є утворений групою організацій Світового банку та Міжнародної Фінансової Корпорації (IFC) Муніципальний фонд, що надає фінансування органам місцевого самоврядування [1]. Фонд виступає гарантом для банківських установ, забезпечуючи кредитоспроможність органів місцевого самоврядування без додаткових гарантій зі сторони держави. Діяльність Муніципального фонду дозволяє регіональним та муніципальним органам отримувати доступ до нових фінансових продуктів та послуг, а також ринкам капіталу, участь у фонді підвищує кредитний рейтинг органів місцевого самоврядування. Фінансова вигода фонду полягає у дольовій участі розподілу прибутку, тобто фонд має певні відсотки від доходу, що надходить від використання об'єктів, які будувались чи модернізувались в межах інвестиційного проекту.

Однією із причин що перешкоджають економічному розвитку територій є низька соціальна активність членів територіальної громади через нестачу необхідних знань, практичних навичок місцевих мешканців, щодо самоорганізації у вирішенні питань стратегічного планування соціально-економічного розвитку громад. Відсутність інформації щодо наявного інституційного потенціалу громади, який може бути залученим до процесу стратегічного планування, а також технологій залучення громадських організацій, представників бізнесу до процесу стратегічного планування, складання інвестиційних проектів унеможливлює поєднання інтересів бізнесу та місцевої влади у питаннях економічного розвитку громади.

Попри наявність в Україні позитивного досвіду залучення іноземних інвестицій на потреби розвитку громад ця інформація залишається недоступною для більшості мешканців. Варто зазначити, що позитивний досвід участі у міжнародних проектах вже мають деякі регіони України. Так, наприклад, територіальні громади Вінницької області активно брали участь у Швейцарському проекті DESPRO [2]. Реалізація протягом квітня-листопада 2008 року інвестиційного проекту (розмір загального фінансування склав — 126,3 тис. грн.) у селі Кирнасівка Тульчинського району дозволив забезпечити 1250 мешканців якісною питною водою.

Отже, в умовах подолання наслідків світової фінансової кризи має відбуватись активізація членів територіальних громад щодо залучення альтернативних джерел фінансування на потреби соціально-економічного розвитку територій. Одним із завдань держави має бути підвищення рівня інституційної спроможності місцевих органів влади щодо залучення іноземних інвестицій на потреби розвитку територій. Необхідним є впровадження новітніх технологій планування економічного розвитку територіальних громад шляхом розробки та поширення методичних, навчальних матеріалів із сучасних методик планування соціально-економічного розвитку, зокрема, таких як: стратегічний підхід на основі участі; формування прозорого механізму залучення громадськості, експертів, представників бізнесу до розробки програм соціально-економічного розвитку громад.

Сльозко Т.М.,

к.е.н., доцент кафедри бухгалтерського

обліку і аудиту

Академії муніципального управління

ПРОБЛЕМИ ВАРТІСНОЇ ОЦІНКИ ОБ’ЄКТІВ

Як відомо, достовірність показників обліку багато в чому, якщо не в головному, залежить від того, як оцінені об’єкти, що в ньому відображаються. Неправильна оцінка тих чи інших об’єктів може спотворити не лише їх загальну характеристику, а й викликати інші негативні явища, зокрема: потенціальні інвестори, що планували вкладати в підприємство свої кошти, відмовляться від своїх планів; керівники підрозділів підприємства можуть прийняти неправильні управлінські рішення, що знизить загальну ефективність господарювання; можуть бути отримані нереальні макроекономічні показники. Можна й далі наводити приклади, але навіть ці три доводять необхідність застосування у бухгалтерському обліку вірогідних методик оцінки об’єктів, від чого залежить адекватність і надійність даних, які надаються обліком різного роду користувачам.

Ці дані, зазвичай, вони отримують із бухгалтерського балансу, де в єдиному грошовому вимірнику згруповані майно та капітал підприємства, але саме тут і криється проблема. Вона полягає в неврегульованості вартісної оцінки майна та капіталу, котрі відображаються в балансі. Це пов’язано з багатьма причинами: різні підходи до оцінювання одного й того ж об’єкту у різних підприємств; різні механізми оцінки об’єктів, що закладені у облікову політику окремого підприємства; можливості надавати оцінювачами переваг тим чи іншим партнерам по бізнесу; залежність оцінки від способу придбання того чи іншого об’єкту на підприємство тощо. Всі вони по суті залежать від одного – суб’єктивності оцінки. У зв’язку з цим виникає цілком справедливе запитання: а чи можна при такому підході усім цим вартостям майна дати у балансі єдину норму?

Це питання ще на початку ХХ століття звів у проблему бухгалтер українського походження Павло Цьомпа. Зокрема, він запитував: “... чому цінні папери мають приводитись до дійсної вартості в інакший спосіб, ніж валюта, рухоме і нерухоме майно, тоді як для інших статей балансу має бути дійсною купівельна вартість”[1,с. 4]. Проте пройшло століття, а цю проблему так ніхто і не розв’язав. Мало того, додалися нові проблеми. Їх яскраво описав В.В. Ковальов: (1) за допомогою нескладних управлінських і бухгалтерських маніпуляцій кардинальним чином можна міняти формальне уявлення про майновий і фінансовий стан фірми; (2) багато (якщо не всі) оцінки, представлені у звітності, неочевидні; (3) будь-якому фахівцю, якому доводиться приймати рішення, потрібно розуміти економічний зміст статей (зокрема, велика сума за статтею “Нематеріальні активи” повинна як мінімум насторожити аналітика); (4) в умовах відсутності активного ринку, коли частіше за все використовуються дані “професійних” оцінників, до цін слід підходити з крайньою обережністю [2, с.8-9]. Слід зазначити, що у наведеній цитаті особливе місце займає такий об’єкт обліку як нематеріальні активи.

Саме уміле використання підприємствами недосконалої їх оцінки дозволяє окремим компаніям неймовірно збагачуватися, отримуючи так зване “невагоме” багатство, визначене Д.Андриссеном та Р.Тиссеном [3]. Вивчаючи методики оцінки цих активів, які складають інколи левову частку вартості компанії (бізнесу), вони помітили, що у обліку неможливо віднайти її (його) реальну вартість. У зв’язку з цим вони запитують: “Хіба читаючи балансовий звіт, ви зможете отримати хоч яке-небудь уявлення про вартість – реальну вартість – вашої компанії? Чи дає ваш баланс повну картину для інвесторів? А хіба вартість вашої компанії в ньому не сильно занижена? Невже ви дійсно довірите ринку визначити істинну ціну своїм зусиллям?”[3, с.22]. На їх думку, недосконалість систем фінансової оцінки як матеріальних, так і нематеріальних активів призводить до усякого роду маніпуляцій, що в результаті веде до отримання нереальних показників. Тому інвестори приходять до ринкової оцінки, використовуючи інтуїцію і методики визначення вартості, що більше не контролюються самою компанією, – методики, до створення яких управлінці, можливо, загалом не мають ніякого відношення. І тому немає нічого дивного в тому, що все більше число приватних і державних організацій закликають до проведення широкомасштабної реформи існуючих систем фінансової оцінки [3, с.23].

Отож, повністю поділяючи тривогу учених з приводу механізмів оцінки об’єктів вважаємо, що для вирішення поставлених проблем необхідно шукати найбільш досконалу методику оцінки хоча би для однорідних об’єктів. Нагадаємо, що такий досвід оцінки широко застосовувався за часів соціалістичної економіки, коли у межах цілої країни один і той же об’єкт мав практично однакову ціну. Зазначимо, що він має потенціал і сьогодні. Потрібно лише його інтерпретувати до ринкових умов, що дозволить максимально наблизитись до яких ось єдиних норм оцінки, яка буде застосовуватися не лише у межах однієї країни, а й у міжнародному масштабі, чого потребує глобалізація світової економіки. Порушена проблема має широку основу для подальшого пошуку шляхів її вирішення.

Література:

  1. Цьомпа П. Нариси економетрії і побудована на національній політекономії теорія бухгалтерського обліку / Пер. з нім. Я. Гончарук, І. Копич, Г. Башнянин, І. Яремко. – Львів: Каменяр, 2001. – 223с.

  2. Ковалев В.в. Финансовый учет и анализ: концептуальные основы. – М.: Финансы и статистика, 2004. – 720с.: ил.

  3. Андриссен Д., Тиссен Р., Невесомое богатство. Определите стоимость вашей компании в экономике нематериальных активов / Пер. с англ. – М.: ЗАО “ОЛИМП-БИЗНЕС”, 2004. – 304с.: ил.

Стецюк Т.І.,

к.е.н., ст. викладач кафедри страхування

ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана»

ШАХРАЙСТВО В СИСТЕМІ ДОБРОВІЛЬНОГО МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ: ШЛЯХИ ЗАПОБІГАННЯ

Медичне страхування характеризується високою ймовірністю фальсифікації страхових випадків. Виплати за шахрайськими позовами впливають на рівень збитковості страхової суми в бік його збільшення, що, в свою чергу, враховується при обґрунтуванні страхових тарифів з медичного страхування. Рівень збитковості знаходиться в прямій залежності з середньою сумою виплат страхового відшкодування й часткою постраждалих об’єктів. Виплати за сфальсифікованими страховими випадками з медичного страхування призводять до збільшення середньої суми виплат та кількості врегульованих збитків, що прямо впливає на ціну страхового захисту (в сторону її збільшення) і, як наслідок, зменшення привабливості даної страхової послуги для потенційного страхувальника. Це в свою чергу призводить до зменшення кількості страхувальників, між якими розподіляються збитки, що також впливає на збільшення ціни полісу медичного страхування.

Проблема шахрайства в страхуванні є досить актуальною, але існує багато невирішених питань, зокрема, що вважати страховим шахрайством, як виявляти випадки шахрайства, вид відповідальності за скоєні шахрайські дії в страхуванні тощо. У своїх працях автори в основному приділяють увагу шахрайству в майнових видах страхування. Шахрайствам у галузі особистого страхування і, зокрема, в медичному, не приділяється значної уваги в силу незначної питомої ваги договорів медичного страхування в загальній кількості договорів страхування.

  • Страхове шахрайство – це досить небезпечний вид економічного злочину [1].

За висновками експертів, страхова сфера за темпами криміналізації на сьогоднішній день випереджає інші економічні інститути. Страховому шахрайству притаманні наступні риси:

  • інтелектуальний характер – учасниками та ініціаторами такого злочину є висококваліфіковані спеціалісти та співробітники державних та комерційних підприємств;

  • базування на використанні недоліків чинного законодавства та легальних видах підприємницької діяльності;

  • високий рівень матеріального збитку [1].

Існують певні труднощі щодо визнання страхового шахрайства як злочину. Тому виникає необхідність проведення спеціальних незалежних експертиз. При цьому необхідно визначити:

  • чи є подія тим страховим випадком, який передбачений договором страхування;

  • чи має подія ознаки, за якими вона може бути віднесена до виключень за договором страхування;

  • величину фактичного збитку або зробити калькуляцію можливих збитків при приведенні об’єкта страхування до стану, в якому він перебував до настання страхового договору;

  • дотримання страхувальником правил страхування і зобов’язань, передбачених договором;

  • достовірність документів, які надаються представниками державних органів, що підтверджують факт, обставини події і виконання необхідних за законом слідчих дій по виявленню осіб, причетних до злочину, якщо воно має місце.

На основі цих матеріалів складається страховий акт, який є документом, що підтверджує законність виплати страхового відшкодування. Шахрайство в медичному страхуванні має певні особливості, які пов’язані з самою природою даного виду страхування. Порядок укладання та виконання умов договору добровільного медичного страхування має спільне та відмінне у порівнянні з іншими договорами страхування. Першим етапом реалізації страхової послуги є подання заяви страхувальником про намір придбати страховий захист з медичного страхування. У заяві страхувальник, як правило, подає наступну інформацію: вік, стать, родинний стан, професію, місце проживання, стан здоров’я особи, на користь якої укладається договір ДМС на момент заповнення заяви, наявність хронічних захворювань, одержання травм, фізичні показники, перелік перенесених захворювань, в окремих випадках - наявність спадкових хвороб, тривалість життя батьків, дані основних лабораторних аналізів, схильність до певних захворювань.

На цьому етапі можливе наступне шахрайство:

  • приховування наявних хвороб, схильності до певних захворювань та подібне;

  • змова з лікарем щодо фальсифікації виписок з історії хвороби, визначення загального стану здоров’я;

  • подання неправдивих відомостей щодо професії, умов проживання, місця роботи.

Запобігання шахрайству на цьому етапі вбачається у декларуванні відповідальності клієнта за неправдиву інформацію, що стосується ризику, який пропонується до страхування та відповідальності лікаря за підтвердження сфальсифікованих відомостей про стан здоров’я клієнта.

Другим етапом реалізації послуги ДМС є андеррайтинг - процес прийняття ризику на страхування. Процедуру андеррайтингу здійснює уповноважений працівник страховика, а за відсутності такого - запрошений незалежний експерт. Андеррайтинг у медичному страхуванні спрямований на вирішення наступних завдань:

  • оцінку особи, що має намір застрахуватися, з точки зору характеристик стану її здоров’я та ступеня ризику захворіти і розміру максимально можливої вартості лікування;

  • віднесення особи до певної групи ризику на основі інтегральної індивідуальної оцінки здоров’я і вирішення питання щодо прийняття ризику на страхування чи відхилення поданої заяви;

  • визначення строків страхування, розміру страхового забезпечення, обсягу страхової відповідальності у разі згоди щодо укладання договору медичного страхування;

  • обчислення ціни страхового захисту – розміру страхової премії з урахуванням істотних характеристик стану здоров’я особи, що має намір застрахуватися.

Цей етап тісно пов’язаний з попереднім, оскільки на основі заяви про страхування здійснюється інтегральна індивідуальна оцінка здоров’я особи, яка має намір застрахуватися. Віднесення особи до певної групи ризику впливає на розмір тарифу, що буде застосований при укладанні договору. При цьому має реалізовуватися принцип фінансової еквівалентності зобов’язань сторін. На цьому етапі можлива змова страхувальника з працівником страховика або незалежним експертом щодо прийняття позитивного рішення відносно ризику, що пропонується до страхування. Таким чином, на страхування береться об’єкт з підвищеним ризиком щодо настання страхового випадку (мотивоване звертання до лікувальної установи), а ціна визначається неадекватно. Уникнення можливої фальсифікації вбачається в застосуванні комп’ютерних програм для визначення реального стану здоров’я особи та віднесення до групи з відповідним ступенем ризику щодо настання страхового випадку.

Третій етап – укладання договору страхування. Існують певні особливості договорів медичного страхування:

  • договори формально є двосторонніми, але по суті є трьохсторонніми і, навіть, в окремих випадках багатосторонніми;

  • одержувачем страхової виплати може бути застрахована особа, лікувальна установа або асистуюча компанія;

  • обов’язкова наявність конкретної застрахованої особи, майнові інтереси якої застраховано у відповідності до умов договору.

Ініціатором шахрайства в даному випадку може виступати як застрахована особа, так і лікувальна установа або асистуюча компанія – той, хто за умовами договору є одержувачем страхової виплати. Найчастіше ним виступає ЛПУ. Найпоширенішим видом шахрайства є штучне завищення вартості наданих послуг або включення до переліку наданих послуг таких, що не надавалися, або призначення пацієнту непотрібних йому процедур та лікувань. Якщо ж одержувачем страхової виплати є застрахована особа і вона є ініціатором шахрайства, то найчастіше спостерігається змова з лікарем з метою завищення вартості лікування.

Для запобігання завищення вартості лікування та призначення зайвих процедур і досліджень страхові компанії у своєму штаті тримають лікаря, який перевіряє правильність лікування (мають бути стандарти лікування), це в свою чергу призводить до подорожчання і так недешевого полісу медичного страхування.

Останнім етапом проходження страхової угоди є закінчення дії договору страхування (його дострокове розірвання), а якщо сталася передбачена договором подія, то безпосереднє відшкодування збитків за договором страхування. Якщо ж страховий випадок (мотивоване звернення до лікувальної установи) відбувся, то страхова компанія має компенсувати витрати застрахованого, пов’язані з лікуванням. Важливим моментом цього етапу є процес розслідування характеру страхової події та її наслідків. Міжнародна практика свідчить, що найбільш ефективний механізм контролю за виплатами - це створення спеціалізованого підрозділу. Коли відділ виплат виступає самостійною структурою, то вступають в дію принципи контролю і в ланцюг «страхувальник – агент – компанія» додається дуже важлива ланка. Включається механізм розслідування будь-якого страхового випадку та оцінки збитків, виробляється відповідний стиль роботи. Це ще один із способів захисту від шахрайства. Виріше