Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа'
Федерация Рестораторов и Отельеров совместно с Центром делового сотрудничества «Нордика» и Эстонской Ассоциацией ресторанного и гостиничного бизнеса ...полностью>>
'Документ'
В 2007-2008 учебном году отдел образования, педагогические коллективы работали над повышением качества образования через развитие дифференцированных ...полностью>>
'Программа'
Три страны, три города, три эпохи: Вена – пышный город венских вальсов, Моцарта и ароматного  кофе по-венски; Прага – город-сказка, он же пивная стол...полностью>>
'Реферат'
Акопова Е.С., Воронкова О.Н., Гаврилко Н.Н. Мировая экономика и международные экономические отношения: Учеб. пособие для студентов эконом. спец. вузо...полностью>>

Березяк віктор “Історія подільського села Буша

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

БЕРЕЗЯК ВІКТОР

Історія подільського села Буша

( нині село Буша, Ямпільського району, Вінницької області )

( на правах рукопису )

Київ – 2009

ЗМІСТ РОБОТИ:

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ: “ ВИТОКИ ІСТОРІЇ СЕЛА БУША ”.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ : ОБЛОГА БУШІ .

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ: ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ВІДРОДЖЕННЯ.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ: “ ВИТОКИ ІСТОРІЇ СЕЛА БУША ”.

Згадайте предків ваших

Щоб історія перед вами не згасла,

Її золотої нитки не губіть. “

Ольга Кобилянська.

Витоки історії села Буші губляться у кінці X ст. – першій половині XI ст.

Середньовічне місто Буша ( кін.XVI – сер.XVII ст. ) топографічно сформувалось з двох окремих поселень, Антополя ( Пронського ), яке знаходилось на скельному мисі, між річками Морахвою і Бушою, та поселенням Буша, що розташовувалось на лівому березі одноіменної річки.

Історія поселення Буша безпосередньо пов’язана з історією життя князівських родин Олельковичів, Пронських та українсько - литовських шляхтичів, давніх земян Східного Поділля - Кузів - Бушинських .

Витоки роду Куза очевидно беруть свої початки у першій половині XIII століття на теренах литовської держави.

Кузи проживали на корінних литовських землях , на землях Білої Русі, та на українських землях Волинського краю.

У 1241 році згадується “визначний поляк” Петро Куза – учасник битви польсько-німецького війська з ордами Батия під Лігницьким замком. Битва ця відбулась 9 квітня 1241 року на рівнині ,що звалась “Добре поле”.

Мартин Кромер ( 1512 – 1589 ) – польський історик і церковний діяч, автор історичної хроніки Польщі ( 1555 – лат. мовою, 1611 – польською мовою ), у якій є відомості з історії України, пише:

Tak tedy wielka liczba Chrescian na ten czas legla: że Tatarowie każdemu z nich iedno tylko ucho urizawszy ( dziewiec haniebnych wozow uszyma pobitych natkali ). Miedzy tymi cj byli znaczni Polaky Stephan Wierzbinski z synem Undrzeiem, Klimunt Pelczynickisyn Jendrzeiow; Tomasz Piotrytowicki, y Piotr Kuza…” 1.

«Кройніка о початку і назвиску Литви» так описує згадані події :

Затым вышел Батыї в шестикроть сто тысячеи татарь, повоевал землю Рускую;з Русиї пришовши, повоевал і всю землю Полскую, мечемь и огнемь попустошиль.Гды Болеславь з Генриком, княземь великополскимь, и великим воискомь своимь против татар вышли, татарове все воиско ихь збили.

Болеслав ледве утекль самь, а татарове, хотячи ведати, колко поляков в том воиску побили, едно ухо каждому забитому отрезывали и наполнили ухами девять меховь барзо великихь.

Тогды ж татаре, пошовши з Полскои, повоевали і Венгерскую всю землю и три лета в Венграхь бывши, отишли. Батыи в венграхь забить. Потомь Болеславь, гды от татарь мало усмирилася земля, вернулся на свою кролевскую столицу…2.

Згадка про загиблих, як про “визначних поляків” польського хроніста XVI ст. Марцина Кромера, очевидно означає приналежність загиблих до польської частини коаліційного війська, а не їх національну принадлежність.

У польському війську безперечно перебували і представники з поневолених татарами земель Великого князівства Литовського – литвини, галичани, подоляни, волиняни…

Термін “визначний” має означати про керівну та визначну організаційну роль Петра Кузи, та інших згаданих осіб, в організації спротиву нападникам.

Тобто, Петро Куза був представником панівного, правлячого прошарку населення литовської держави. Михайло Грушевський вказує , що польські та українські князі ( галицько-волинські [Б.В.] ) часто були союзниками один одному, виступали разом проти спільного ворога…

Український історик пише :

В польсько - українських відносинах мала певне місце значеннє смерть Лешка, убитого 1227 р. Правда, ще за його життя, від коли почалася самостійна діяльність Данила, скінчилися впливи Лешка на руські справи, де він грав таку важку ролю перед тим, в ролі опікуна Романовичів, всевластно розпоряджаючися волинською спадщиною Романа.

Але смерть Лешка понижає ще більше престіж польських князів на Україні : боротьба за краківський стіл, війни малопольських і великопольських князів відвернули на довго увагу польських князів від руських справ і поміняли ролі їх і українських князів: українські князі виступають в ролі опікунів певних польських князів і беруть діяльну участь у внутрішніх війнах Польщі, часом не без певної користи й для себе. Довгий час союзником Данила був брат Лешка - Конрад мазовецький, що старався здобути краківський стіл”… 3.

Перебування загонів русичів, литвинів у коліаційному польсько-німецькому війську видається цілком можливим. Витоки родини Кузів треба шукати у Литовській землі та Білорусії.

До цього висновку автора підводять топонімічні розвідки.

Так, на початку XVIII століття згадується село Кузя та село Кузьківці , Кременецького повіту Волинського воєводства. 4.

У XIV-XV століттях представники цього давнього роду згадуються вже на землях Західного Поділля та Волині. Окремі представники родини продовжують мешкати у Литві у XVI - XVII столітті.

Polska Encyklopedja Szlachecka” згадує рід троцьких і лідських шляхтичів Кuza у 1650 році.

Ян - Станіслав Куза пишеться у 1672 році, а Олександр Куза підписує “ посполите рушення” від воєводства Трокcького у 1692 році. На початку XV століття - у 30 – х роках XVII ст. - кінці XVIII ст., там само,на Волині зустрічаємо і сусідів Кузів- Бушинських ( по Поділлю ) – Скіндерів, гербу “Srzeniewa “.

Фундатором будівництва костелу у Ляцьку в 1424 році згадується Скіндер.

У “книзі записів” , данин короля Казимира IV , записано :

Скиндыру 6 копь сь корчомь Волковыскихь, а 6 з мыта Ковеньского ”.

У середині XIX століття, у 1855 році, Бушинський Ігнатій згадується маршалком повіту Росєнського Ковенської губернії. 4/1.

У рішенні великого князя з панами - радою, від 20 березня 1498 року, знаходимо повідомлення про розподіл маєтку Ольжево, покійного пана Миколая Жигимонтовича, між Скіндером та Андрієм Скрутевичем. 4/2.

Йозеф Скіндер згадується у воєводстві Трокському у 1632 році, Шимко Скіндеревич, у 1491 році, виступає свідком продажу підскарбієм земським господарським Ф.Б. Хребтовичем “двору свого” ( у Вільно ) князю Констянтину Івановичу Острозькому.

Антон Скіндер займає посаду sędzja ziemski Lidzki, а Михайло Скіндер – “miecznik Lidzki “ у 1778 році. 5.

Коротко про згадані міста:

Ліда – давнє поселення на кордоні між литовськими і східно – слов”янськими землями ( сучасний районний центр Гродненської обл. у Білорусії ).

Існував замок, рештки якого збереглись до наших днів. Побудований князем литовським Гедиміном. З XIV ст. Ліда була по черзі вотчиною Ольгерда, Ягайла і Вітовта. Останній, після вигнання із Золотої Орди хана Тохтамиша у 1396 р., запросив його до Литви і дав « у кормление » Ліду.

Хан проживав у окремому будинку, який зберігав довгий час назву

« Тохтамишевого двору ». Після поразки військ Вітовта і Тохтамиша у 1399 році на р. Ворсклі хан виїхав з Ліди. У 1434 – 1443 рр. лідським старостою був чингизид Хаджи – Гірей, який при участі Казимира IV Ягеллончика сів на ханський престол в Криму. У зазначений час у Ліді проживало до 15000 мешканців. 5/1.

Троки ( лит. Trakai ) - одне з найдавніших поселень Литви. Розташоване між двома озерами ( сьогодні районний центр Литви ). Відомі Старі Троки, або Гургани, та Нові Троки. Старі Троки у X ст. були столицею литовських князів. Городище було укріплене Ярославом Мономахом. Нові Троки були засновані великим кн. литовським Гедиміном. 30 жовтня 1430 року тут помер Вітовт. У 1409 році, на острові одного з озер був побудований костел, який носив його ім”я – Вітауто. 5/2.

Поблизу цих давніх поселень і проживали родини Кузів та Скіндерів…

У середині XIV століття представники роду Куза вже проживали у Подільському воєводстві, яке входило, за часів Ягайла та Вітовта, перемінно, до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, а після Кревської унії 1385 року - до об”єднанного Польсько-Литовського королівства. У середині XV століття вони опановують землі Брацлавщини та Молдавії. Далеких нащадків родини Куза зустрічаємо у Молдавії у середині XIX століття. Перший князь об”єдннаного королівства Румунії ( 1859 р.) , до складу якого увійшли Молдавія та Валахія, був саме з цього роду – Олександр Іоанн Куза.

Продовжимо наше дослідження.

Відносини між Великим князівством Литовським і Польським королівством були складними. Після 1385 року князь Вітовт розпочав боротьбу за незалежність Литви від Польщі . Йому вдалось домогтись від польського короля Владислава II Ягайла(Ягелла) визнання за собою Великого князівства Литовського.

Землі, які належали родині Кузів, знаходились у північно - східній частині Подільського воєводтсва, на кордоні Польського королівства і Великого князівства Литовського.

Про їх родовий маєток свідчить назва сучасного поселення Кузьмин Красилівського району Хмельницької області .

У другій половині XIV століття представники родини переселяється на землі Великого князівства Литовського, шукаючи притулок у литовського князя Вітовта.

Після того, як Ягайло повернув Поділля Вітовту , представники родини знову повертаються на свої “ отчини”, де згадуються у 1425 році.

У 1590 році представниця цього роду Уляна Григорівна Рудівна – Бушинська вказує, що її рід ще ” з часів литовського князя Вітовта уживає землі понад Дністром від татар”. 6.

Даруючи “власні“ землі чоловіку Стефану Красносельському , які вона отримала по материнській лінії ( “материзну” [ Б.В. ]) , Уляна згадує родове прізвище своєї матері Богданни Конашевни (Йосипівни) Бушинської – Кuza

( Kуза ) .

Саме поселення називає :” іменіє наше власне одчичне і дідичне “.

Підтвердження цій заяві знаходимо у М.Грушевського.

Історик наголошує , що князь Вітовт у 1424 році надає своєму слузі Кузеві

( іменний відмінок - Куза [Б.В.]) дозвіл на обмін власного свого села Кузіїва (Kudziewa чи Kudziewczi), а також “нашого приданого “

(Витивтового [Б.В.]) Чорного острова і Микитинців Миколаю Бедриху .

Ці маєтності і зараз існують на Хмельниччині.

Село Kudziew це cучасний Кузьмін Красилівського району Хмельницької області, Чорний острів, на березі р.Півд. Буг , зберіг свою первісну назву.

Микитинці, на березі р. Вовчок – можливо теперішнє с.Митинці Ярмоленецького р-ну Хмельницької обл. 7. Взамін Кузи отримали від Бедриха його ” власні” села Ольхівець та Сутримінці , а також Витовтове “ придане” селище Мілевці. На сучасній карті Хмельниччини це Ольховець поруч Нагорян, Мілевці над р.Збруч. Сутримінці не вдалось ідентифікувати. Пани Бедрихи згадуються у 1414 році.

Зазначимо, що збереглась ще одна грамота Вітовта (1392–1429рр.) , у якій він підтверджує, що у разі продажу Бедрихом княжих данин - селища Сволочигари та Верх. Болванця в Смотрицькій волості, Бедриху буде повернено 60 подільських грошей .( див. Розділ 6 )

У грамоті не вказано року її датування. В “Актах ЗР” опубліковано цю грамоту під 1414-1429рр. Я.Головацький датує – “ після 1392р.”, В.Розов, О.Соболевський, С.Пташицький та В.Русанівський – під 1429р. Автор вважає датування 1429р. вірним.

Про це свідчить розпродаж Бедрихом земель у Смотрицькій волості 1424 року.

Таким чином рід Кузів почав “уживати землі понад Дністром від татар” за часів князя Вітовта. Причини такого обміну залишаються для нас невідомими .

В цей час Кузи отримують від великого князя Вітовта землі поблизу річки Морахви, на Брацлавщині. Про ці данини згадують у XIX столітті, незалежно одні від одного, представники подільської та смоленської гілки роду Бушинських ( Кузів ).

Не довго втрималось це українсько-литовське панство на землях Західного Поділля .

Очевидно, можна стверджувати, що під потужним впливом колонізаційної політики Польського королівства більшість з представників українсько – литовського панства вимушені були переселитись на Брацлавщину .

У 30-х роках XV століття землями М.Бедриха, які він отримав від Кузів, вже володіють польські заможні магнати Гербурти. У 1530 році польські пани Гербурт і Свірч продовжують володіти “гродком Бедрихів”.

В проміжку часу між 1392-1430 р.р., переселяються на Брацлавщину і українсько-литовські пани Кузи , засновуючи поруч річки Великої Морахви своє селище Кузьминці .

Більшість земян Брацлавщини, пояснюють свої витоки з часів князів Володимира Ольгердовича (1363 –1394 р.р.) і Вітовта (1392-1430 р.р. ). 8.

Про це говориться у родовій легенді брацлавських земян Байбуз, власного гербу “Байбуза”, у родовій легенді брацлавських земян Чечелів, гербу “Еліта”, брацлавських земян Бушинських, гербу “Гржимала“, та представники смоленської гілки родини Бушинських… 9.

Кузи, як і інші земяни брацлавського воєводства, зобов’язувались з своїми людьми нести прикордонну варту, сповіщати місцеву владу про події на кордоні, охороняти край від нападів татар, турків, волохів, а також з’являтись на перший поклик влади.

Ця місцевість безпосередньо межувала з “диким степом”.

У XV-XVI століттях зовсім тепер незначна річка Морахва, одна з лівих приток Дністра, значила далеко більше.

Вперше зустрічаємо назву річки у грамоті великого князя литовського Вітовта від 5 травня 1383 року , якою він дозволяє своєму слузі Василю Карачевському заснувати село Княжу Луку ( див. Розділ 6 ).

М.Грушевський вважав цю грамоту підробленою. Польський історик О.Яблоновський, та ряд інших вчених, не погоджуються з цим. Назва річки згадується не тільки в королівських грамотах, але і в літописах воєнних дій, театром яких двічи були її береги.

З цього приводу Леонід Бялковський зазначає, що 30 – го листопада 1432 р., під селом Копистерином, над р. Мурахвою сталася жорстока битва поміж поляками та Свидригайловим прихильником князем Федьком Несвизським, а 8 – го вересня 1487 – го р. знову б”ються над р. Мурахвою, й польський короленко Ян Альберт справляє перемогу над великим татарським загоном.

Мурафа була природнім кордоном між « коронним » Поділлям і

« литовським » Поділлям, себто Брацлавщиною. Вздовж її берегів тягнулася політична границя поміж державами: Великим князівством Литовським і королівством Польським.

Навіть у пізніші часи згадується у урядових документах , що кордон проходить “по половице реки Мoрахвы”. 10.

Зараз можна тільки уявляти, як на високих берегах , понад річкою

Мурафою, стояли прикордонні знаки, які вказували на це порубіжжя.

Польський хроніст XVI століття Мартин Кромер ( 1512- 1589 ), пишучи про річку Дністер, та її притоки, зазначає :

Dniestr nazwany przez staroźytnych Tyrem, wyplywa na Rusi niedaleko od zrodel Sanu, a idąc z początku ku polnocy i następnie zachylając się ku wschodowi, pochlania rzeki Brzystycę, Lipę, SeretRuski ( odrożniac go trzeba od rzeki Seret na Woloszczyznie ), Zbrucz, Smotrycz, Uscie i Morachwę; …”.

Польський історик Казимір Пулацький , посилаючись на Бартошевича, зауважує :

Zaczynala się Litwa …od rzeczki Morachwy, ktora wpadala do Dniestru, i w dol Dniestrem, srodkiem rzeki, obok Tchini, aż do ujscia Dniepru i lożem rzeki do Tawania …” 11.

Український дослідник Д.В.Малаков зазначає :

...после Кревской унии 1385 года , по которой Польша обьеденилась с окрестившейся Литвой , на Подолье двинулись польские феодалы ; образовалось Подольское воеводство ( 1434 ), граничившее с Брацлавщиной по реке Мурафе , и польское влияние в крае продолжало господствовать ещё пять столетий ... Первое письменное упоминание о Мурафе относится к 1432 году , когда неподалёку , у села Копыстырин , 30 ноября произошла битва сторонника литовского князя Свидригайло Федька Острожского , отражавшего агрессию шляхетских войск Винцентия из Шамотул и Яна Мензыка , рвавшихся на восток ... С этого времени, точнее – с 1434 года , становится всё существенней линия раздела двух стран . На правом берегу Мурафы , в Подолье , вводится польское право , на левом , в Брацлавщине , сохраняется русско – литовское право , а её земяне и бояре ещё долго следуют старинным обычаям украинского быта . Прямо посредине реки

(? [Б.В.]) стояли тогда железные пограничные столбы : польский с изображением белого орла и литовский с изображением Витиса , всадника с поднятым мечом 12.

М.Грушевський наголошує :

Гораздо чаще колонизаціонная политика преследуеть свои государственные цели – ту или другую организацію заселенія , созданіе обязательныхь отношеній между населеніемь и правительствомь, сословный, національный или партійный подборь поселенцевь и т. под., ... Это положеніе вполне можно приложить кь польской правительственной колонизаціи этого края вь XV в. Тенденціозный характерь ея ясно обнаруживается изь сравненія пожалованій польскихь сь пожалованіями Витовта и Свидригайла . Вь то время какь пожалованія последнихь раздаются представителямь туземного, украинского населенія ( Василь Карачевский , Васько Буцень , Кузь ,[Куза Б.В.], Гринко Стреченовичь , Есько Нешовичь , Козловскіе ) , пожалованія польскихь королей получають главнымь образомь поляки и ихь партизаны , туземные и пришлые : вспомнимь Шафронца , Франчка , Стахника Урбановича , Яна Фіоля , Дедриха , Рея , Свентослава de Zadowya , Ник. Виндику , Мрочка , Ціолковь , Бучацькихь , Одровонжей “. 13.

Прикордонні землі знаходились під юрисдикцією держави і управлялись намісником Вінницьким і Брацлавським. До цих держаних земель тулились землі литовського панства -тубільного й прийшлого.

Очевидно , за часів намісництва Констянтина Івановича Острозького (1498-1530) над р. Великою Морахвою будуються нові прикордонні поселення – фортеці, та відновлюються колишні Вітовтові замки.

Побудова таких укріплень була зумовлена частими обопільними наїздами польського і литовського панства та нападами татар і волохів.

Про це пише і історик М.Крикун :

Для рассмотрения пограничных распрей между отдельными феодальными имениями, коронными воеводствами и литовскими землями правители обоих государств стали назначать комиссии, в задачу которых входило и проведение, в случаях надобности, разграничений. Не исключено, что начало деятельности таких комиссий было положено постановлениями краковских сеймов 1507 и 1508 гг.; согласно постановлениям, Сигизмунд I

( являвшийся королём и господарем ) обязался именовать комиссаров, которые должны были уладить пограничные разногласия.

Уже в 1509 г. были назначены, со стороны Великого княжества Литовского (о подобном синхронном назначении со стороны Польского королевства, по источниковым соображениям, можно лишь догадываться ), комиссары “на разграничене и поправене“ коронно – литовских границ, в часности – границы между польскими владениями, с одной стороны, и Волынской землёй и Восточным Подольем, – с другой.

В группу волынско – подольских комиссаров вошло четыре человека : князь К.И.Острожский, маршалок А.Ходкевич, Ю.М.Радивилович и владимирский староста князь А.Сангушкович . Острота пограничных столкновений не спадала в течение многих последующих лет .” 14.

Більшість прикордонних міст-фортець були зруйновані під час татарських та волоських нападів . Про це запустіння краю пише М.Грушевський :

Вь реестре подымного 1493г. Поднестровье оть Калюса до Мурахвы представляется одною сплошною «пустынею» ; вь такомь же положеніи этоть край выступаеть и вь реестрахь 1530 и 1542 г“.

З “Опису Брацлавського замку” (1545 р.) дізнаємось про давніх земян Брацлавського воєводства Дмитра і Процька Бушинських.

З іншого історичного джерела, що датується 1590 роком, але походить з часів раніших( 1539- 1541 р.р.), дізнаємось про їх брата Конана. 15.

На протязі кількох десятиліть родове прізвище Куза зникає , залишається відтопонімічне - Бушинські. Такі зміни, перехід від первісної родової форми до відтопонімічної, могли відбутись на протязі кількох десятиліть.

Згадаємо історію родини брацлавських земян Боруховських , про яких пише Яковенко Н.М.:

За яскравий приклад можуть служити брацлавські земяни Боруховські, котрих укладачі гербовників виводять від одноіменної берестейської або малопольської шляхти. В дійсності ж це – нащадки луцького боярина Якова Садовського, котрому у 1533 році кн. К.Острозький замість Садова надав від Луцького замку с. Борухів... У 1570-1575 р.р. власник Борухова називає себе Олешою Боруховським....

Не зловживаючи прикладами,які можна було б наводити й далі, зауважимо, що в такий спосіб серед польської шляхти несподівано опинилися українські земяни Борщовські, Бушинські, Венгрини...” 16.

М.Грушевський зазначає:

” За всім тим між рядовою й середно-заможною шляхтою ще в другій половині XVIв.,не тільки в східній , а і в західній части Подільського воєводства інтензивніше скольонізованій і спольщеній , знаходимо українські роди , чи то місцевого чи галицького походження , які не затратили ще української марки . Такі напр. Буцни- Берлинські з Берлинець на Лядаві , потомки Васька Буцня з початків XVв., фундатори села Буцнів в Барщині(в XVI в. знаходимо Андрушка, його синів Супрона й Іванику Берлинських)...Козловські з Козлова ,властителі великих пустинь на Мурахві й Дністрі ( в XVI в. знаємо Бенька і Хведора , Івана й Олеска).

Їх сусіди по маєтностям Кунатовські й Черленевичі – Іляшовські (з Кунатовець і Іляшовець)...Ляшки-Плоскировські , потомки Алактивона Ляшка , потім звані Поповськими по імені нової маєтности. Ярмоленські з Ярмолинець , властителі Гермаків, виходні галицькі ( в середині XVI в. виступають їх три брати Васько , Юхно , й Северин, й їх галузь Сутковські з Сутковець – в XVI в. знаємо Дахна й Івана Дахновича , останнього в тім роді , по котрім лишилася й гробова таблиця з кириличною написею й гербом Корчак в їх фамілійній церкві в Сутківццях...” 17.

Наведені приклади свідчать про ту традицію зміни прізвищ, яка існувала у XV - XVI ст. на теренах Україні. З архівних документів, які датуються 1590 роком, дізнаємось про кордони селища Буша : “ Селище Буша , з рікою Бушею , від глави аж до усця тої ріки Буші ...

...на задній стороні межує з землями Єго Мосць пана Пронського і селище того пана до річки Морахви прилегле , а з другої сторони до грунту земянина воєводства брацлавського пана Стефана Клещовського , а з третьої сторони до грунту земянина брацлавського , того ж воєводства , пана Семена Русновського , а з четвертої сторони до грунту земянина воєводства брацлавського пана Сергія Оратовського ...” 18.

Проведене нами дослідження опису селища вказує на те , що його взято з більш раннього документу , очевидно 1539-1541 року.

На це вказує розмежування земель , якими володіє староста брацлавський і вінницький князь Семен (Фрідріх) Глібович Пронський ( на посаді перебував у 1539 – 1541 р.р. ) , згадка про земянина брацлавського Сергія Оратовського , якого зустрічаємо у документах 1545 р. та 1552 р., та земянина Стефана Клещівського, очевидно батька Гната Стецьковича ( Стефановича [Б.В.] ) Клещівського . Брати Клещівські згадуються у 1545 році.

Цей рід походить від Федька Дашковича, який отримав у 1505 році затвердження своєї власності – Клещова, Нестеровців, Шандировців, Тиврова, Тростянця, та інших поселень , які були надані його дідові Германові від князя Вітовта. Отже родове прізвище Клещівських – Дашковичі . 19.

Продовжемо наше дослідження.

Князь Семен ( Фрідріх ) Глібович Пронський перебував на посаді брацлавського і вінницького старости на протязі трьох років .

Утиски , яких зазнавали брацлавські земяни під час його правління, призвели до повстання . Про це докладно згадує історик М. Грушевський :

“ на початку 1541 р. «вси земяне и мещане браславскиє и винницкиє звязнивши ся напротивку старосты своєго кн. Семена Пронского , поймавши старшого земянина Богуша Слупицу втопили , врядника князя Пронского вонь выгнали и замокь вь свою моць взяли , и самого князя Пронского у Веницы облегли , і здобули , а майно його забрали , ще й змусили його видати їм лист що не буде на них скаржитися в. князеві , коли сей бунт виявився…

... Про сей бунт маємо в кількох документах : В. князь повідомляючи земян , що він заберає кн. Пронського з уряду , коротко згадує про бунт ( Архивь Ю.З.Р. VII. V.ч.15, кор.17 ); з відповіди кор. Бони на реляцію маршалка волинського кн. Фед. Сангушка , довідуємося , що він не міг зайнятися розділом маєтностей кн. Острозьких наслідком того брацлавського повстання , яким мусів займатись ; він був скликав князів і панів волинських іти на ратунок кн. Пронському , але потім передумав , боячися , щоб Браславяне і Вінничане не відповіли ще різше на такий похід : « доведавшися , замку не спалили , а сами где до земли неприятельскиє не пошли » , і вважав за ліпше через одного з вінницьких земян намовляти їх добрим способом , « абы они таковыхь речей понехали » ( Archiwum Sanguszkow IV, ч. 223 , пор. лист в. князя в тійже справі – ib. Ч.224 ). Претвич в своїй записці згадує теж про се : Natenczas gdy Winniczanie i Braclawianie oblegli byli xiedza Prunskiego na Winnicy , bylem przy iego mosci (c.54)....” 20.

З опису селища Буша видно , що мис між річками Мурахвою і її лівою притокою ( сучасна р. Бушанка ) належав, як “держава”, князю Пронському, гербу “ Погоня Литовська ”. Носіями цього давнього литовського гербу були заможні литовські і волинські князі Чарторийські

( 1431 ), Заславські ( 1329 ), Корецькі ( 1399 ), Пронські ( 1434 ), Сангушки

( 1433 ), Олельковичі - Слуцькі ( ? ) 21. М.Грушевський пише :

”На середнім Дністрі найдальше висунений в степи замок-се звісний нам Каравул (коло Рашкова), з добре захованими слідами укріплень. Вище його звісний ряд держав ( підкреслено [Б.В.] ) і маєтностей XV віку : Буша і Грушовець на Мурахві, Берладка на Мурашці, Бронниця, Іваниківці , Агдашів (Акташ,білий камінь) , інакше Серебрія , далі Іляшівці, Лядава, Козлов – все маєтности тубильних , українських родів- Буцнів, Козловських, Нешевичів, Іляшовських “. 22.

Пани Кузи володіли селищем Буша, яке виникло на землях їх родового селища Кузьминці.

Документи вказують на те, що князь Семен Пронський у 1539 - 1541 р.р. продовжує володіти землями, на кам”яному мисі над річкою Великою Морахвою, які належали ще його діду Юрію Федоровичу Пронському, і які межували з землями селищем Буша.

Польські дослідники Северин Уруський, Адам Косинський і Олександр Влодарський зазначають, що князь Семен Пронський збудував замки у Білій Церкві і Берестечку, та у своєму власному селі ( dzielny wojownik przeciw Tatarow, zalozyciel obronnego zamku w Bialocerkwi i w Beresteczku, swej wsi, ktorą za przywilejem Zygmunta I w 1547 r. zamienil na miasto…) 23.

Отже у “своєму власному селищі“ - Пронському , що межувало з Бушею, був побудований Семеном Пронським замок у середині XVI століття.

Ймовірно, був відновлений замок , збудований ще його дідом Юрієм Федоровичом Пронським . Спираючись на це повідомлення, можна вважати офіційною датою набуття селищем Пронським статусу міста - 1547 рік.

Вислів “swej wsi “ не може бути прикметниковим доповненням до іменника “Берестечко”, хоч це поселення і належало Семену Пронському, як посаг його дружини княжни Феодори Богушівни Боговитиновни. На початку XVI століття Берестечко вже згадується , як містечко, де проводяться ярмарки, тобто, воно аж ні як не могло бути “ селом ”.

Власним” селом , як здається автору, могло бути названним лише селище, назва якого дійсно походить від “власного” прізвище його засновника – князя Пронського - селище “Пронське”. Це питання потребує подальшого ретельного дослідження.

Можливо, у документі мова йде про селище XV століття, яке розташовувалось під Києвом, і належало Юрію Федоровичу Пронському

( як посаг київської княжни Уляни Олельківни ?).

Про це може свідчити сучасна топоніміка Києва. Так, між Червонозоряним та Повітрофлотським проспектами існує урочище “Пронівщина”, яке межує з “Турецьким містечком”, “Олександрівською слобідкою”, та районом з назвою “Совки”.

У середині XVII ст., поблизу Білої Церкви існувало ще одне поселення – “Пронське”, зображення якого знаходимо на карті Боплана.

Вивчаючи окремі документи , що пов”язані з родиною Пронських, автор помітив , що вони розпорошені і кількіть їх обмежена у Центральному Державному Історичному Архіві України ( м. Київ ). Можливо це пов”язано з тим , що частина представників княжого роду Пронських, які перебували на службі у Великому князівстві Литовському, на початку XVI століття перейшли на службу до великого московського князя Василія III Івановича .

Більше документів, пов”язаних з життям цієї родини, має зберігатись у польських архівах.

Знаходимо коротку інформацію, інколи помилкову, про литовську гілку родини Пронських і в російській історичній літературі. 23/1

Швейцарський історик, поет, кальвінізський теолог Йоганн Якуб Грассер написав “Присвяту Октавіану Олександру Пронському “ , якому він присвятив видання трактату Михалона Литвина “О нравах татар, литовцев и московитян “( Базель –1615 ).

Ця “Присвята” доносить до нас згадку про багатьох представників цього князівського роду.

Незначна кількість документів родини Пронських знаходиться у Державному Історичному Архіві України (м.Київ), фонд №256 ( Яна Замойського ) :

назва рік опис справа аркуш

Пронський Ф.Г. 1524 1 2 1

1554 1 64 5

1555 1 16 1

1555 1 1386 7

Пронські 1555 1 1386 6

1569 1 31 18

1599 1 71 15

1615 1 545 1

1768 1 1392 1

Ці історичні джерела варті окремого дослідження.

Постараємось коротко розповісти про історію цієї княжої родини.

Походить вона з коліна великого литовського князя Гедиміна, який помер у 1340 році.

Дехто з російських дослідників робив невдалі спроби нав”язати князям Пронським походження від рязанських князів.

Вел. литовський князь Гедимін мав сина Коріата ( Михайла ) Гедиміновича

( род.1308 р.- пом. 1390 р.). Син останнього - Дмитрій Михайлович, у 1371 році завоював місто Рязань, яке через рік повернув рязанському князю Олегу. Родом походив він з Волині, за що називався Боброк – Волинський ( Волинець ). Перебував на військовій службі у московського великого князя Дмитрія Донського. Брав участь у походах на Литву, на волзьких болгар ( 1376 ), на татар ( 1378 ). Прославився у Куликовській битві ( 1380 ), як керівник засадного полку, який своїм ударом вирішив долю бою на користь русичів. Його син - князь Володимир Дмитрович

( ┼ 1373 ) отримав, на початку семидесятих років, XIV століття, землі понад річкою Пронею, разом з містом Пронськ, від назви якого він став називатись князем « Пронським ». Мав синів : Івана, Федора, Данііла. 23/2. Російський дослідник В.В.Каргалов зазначає :

“ В 1365 г. в рязанские земли «приходил ратию» ордынский князь Тагай « и взя город Переславль и пожже». Однако князья Олег Рязанский и Владимир Пронский «собра воя многа и угониша его, и бысть сеча зла, и победи их князь Олег». 23/3.

У 1378 році ханський темник Мамай, об”єднавши значну частину колишньої території Золотої Орди, послав велике військо під командуванням Бегича на Русь.

Російські полки під командуванням Великого московського князя Дмитрія Івановича форсували річку Оку і пішли по Рязанській землі назустріч Бегичу.

В.В.Каргалов вказує :

“ 11 августа его конница начала переправляться через Вожу и скапливаться на её левом, русском берегу. Атака русского войска была стремительной и неудержимой.

«В лицо» неприятеля ударил «большой полк» под предводительством великого князя, а два других полка – окольничего Тимофея и князя Даниила Пронского – зашли с флангов. Вражеская конница в беспорядке откатывалась к р. Воже, а русские воины, настигая ордынцев, «бьючи их, секучи, и колючи, и убиваша их множество, а инии в реце истопоша» ; погиб в сече и сам Бегич. Преследование разбитого врага продолжалось до темноты, в руки победителей попала богатая добыча. Остатки воинства Бегича «побежали к Орде».

Ордынцы потерпели полное поражение…” 23/4.

Відомо, що у 1370 році князь Володимир Дмитрович Пронський привів рязанське військо на допомогу Великому московському князю Дмитрію Івановичу, під час Ольгердового походу на Русь. 23/5. « Никонская летопись» вказує на рік смерті Володимира Дмитровича – 1372. 23/6.

Онук Дмитрія Михайловича, та син Володимира Дмитровича, князь Іван Володимирович Пронський, у 1408 році, за допомогою татар, захопив м. Рязань, прогнавши рязанського князя Федора Ольговича, і став князем «Рязанським» та «Пронським».

Ось як про це згадується у літопису :

“ …Князь Иван Володимеровичь Пронский прииде из Орды ( в 1408 г. ) от Царя Булата 6 Сент. и сяде в Пронске, а с ним посол Царев. Того жь лета ( 1409 ) Кн. Иван Пронский , пришед с Татары безвестно, Кн. Феодора Ольговича с Рязани сослал; он же бежа за Оку, а Князь Иван сяде на обеих Княжениях, на Рязанском и на Пронском…

И прииде на него Вел. Князь Феодор Ольговичь, и бысть им бой на реце на Смядве Июня в 1 день, и поможе Бог Князю Ивану…

убиша Игнатия Семёновича Жеребцева, Воеводу Коломенского, Михаила Лялина, Ивана Брынка и много Коломничь; Муромского же Воеводу, Семёна Жирославича, изымаша, и многих Муромцев избиша…

Того жь лета Князи Рязанстии, Фёдор и Иван, мир и любовь межи собою взяша.

Російський історик М.М.Карамзін з цього приводу зауважує, що Коломна і Муром належали московському великому князю, отже Василій Дмитрович допомагав князю Федору. 23/7.

У 1409 році поступився Іван Володимирович Пронський цим містом, більш могутньому, великому московському князю Василію I Дмитровичу, який повернув його рязанському князю Федору Олеговичу. Як бачимо, на протязі тривалого часу ворогували між собою пронські та рязанські князі, заохочуючи інколи до цієї боротьби і татар.

Та все ж, історія цього російського краю, згадує більше прикладів, коли під час татарських нападів ці княжі родини, забуваючи про ворожнечу, ставали разом, щоб дати відсіч нападникам. У 1427 році Іван Володимирович уклав « союз » з великим литовським князем Вітовтом. “Договірна” грамота князя Івана Володимировича Пронського з великим литовським князем Вітовтом збереглася до наших днів. 23/8.

У 1430 році такий самий « союз » був укладений і з великим московським князем Василієм I Дмитровичем. У 1447 році на пронському столі сидів син Івана – князь Федір Іванович Пронський, який передавши стіл пронського князівства брату Івану « Нелюбу » Пронському, і виїхав до свого сина князя Юрія Федоровича Пронського у Литву.

Іван « Нелюб » не втримав своєї « отчини » і у 1455 році пронське князівство було приєднано рязанським князем Іваном Федоровичем до рязанського князівства, в складі якого, пізніше ввійшло до складу великого князівства московського.

Переселившись у Литву, Федір Іванович проживав на Мстиславщині, на сході сучасної Білорусії. У 1423 році Юрій Пронський, захищаючи свої отчини на рязанщині, попав у полон до татар. Через 11 років ( у 1434 р.), при допомозі князя Ольшанського, і польського короля Жигмунта I ( за іншими джерелами, при допомозі вел. кн. литовського Казимира Ягеллончика ), князя Юрія Федоровича Пронського було звільнено з полону.

Єжи ( Юрій ) Пронський перебував кілька років на службі у польського короля Жигмунта I.

Можливо, він користувався в цей час польським гербом “Ястрембець”.

Шимон Окольський згадує Пронських , цього гербу. 24.

І.Грассер вказує:

«Прадеду твоему, Георгию Пронскому, Казимир Великий, король польский, оказал ту честь, что, когда князя пленили татары, он освободил его, отправив августейшее посольство, и со всяческими почестями препроводил в Литву, в Вильну, и послал его с войском на московитян, а за одержанную победу и другие выдающиеся заслуги перед отечеством и помощь всему королевству даровал ему обширнейшие владения». 24/1.

Через кілька років після повернення з полону, незадоволений політикою Жигмунта I , Юрій Пронський переселився на землі Великого князівства Литовського, де одружився на дочці київського князя Олелька Володимировича – Юліані ( Оульяны ) Слуцькій ( Олельківні ), від якої мав сина Івана Юрійовича Пронського.

Князь Юрій Пронський отримав в “уділ”, як посаг за київською княжною Юліаною Олельківною, землі на Брацлавщині, де перейменував місто Антопіль, над річкою Морахвою, назвавши його – « Пронськ », яке

« уживав » близько двадцяти років.

Очевидно йому у цей час був наданий литовський герб “ Литовська Погоня”.

Після смерті дружини, князь Юрій Федорович одружився вдруге, на княжні Соломерецькій. У 1462 році вона народила йому сина Гліба Юрійовича Пронського. У 1464 році король Казимир Ягеллончик надає князю Юрію землі на Брестчині. Юрій покидає (до 1462 року) свої землі понад прикордонною річкою Морахвою .

До 1481 року, у родовому маєтку на Брацлавщині продовжував проживати його син князь Іван Юрійович Пронський, частина маєтку належала його брату, від кн.Соломерецької - Глібу Юрійовичу Пронському.

Білоруські історики помилково зазначають, що кн. Іван Юрійович помер у юнацькому віці.

Про це згадує « Энцыклапєдыя Гісторыі Бэларусі » - Мінск -1999, Т.5, с.574 [ Пронскія ].

Н.М.Яковенко вказує, що Іван Юрійович помер у зрілому віці, у 1480 році. 24/2.

Польські історики зазначають, що Іван Юрійович помер, не залишивши нащадків.

В інструкції княжни Феодори Олельківни своєму посланцю, до Господаря Молдавського Стефана , яка датується 1480 – м роком , згадується її

« сестринець » , син Юліани Олельківни, Іван Юрійович ( Пронський ) та її брат Михайло Олександрович( Олелькович ) :

“А се говорити княгинину человеку Федькину оть Федки воеводе волошскому Стефану.Княжна Семёнова Юрьевича княгини Федка велела тебе говорити:

« Что еси присылаль кь моему брату, ко князю кь Михайлу Александровичю, и кь моему сестричичю, ко князю кь Ивану Юрьевичю,

о томь, что мне бити челомь великой княгине Маріе, чтобы печаловалася сыну своему великому князю Ивану, чтобы князь велики взяль за своего сына за великого князя твою дочку. И язь великой княгине била челомь, и великая княгини жаловала и печаловалася сыну своему великому князю Ивану, чтобы князь велики взяль за своего сына за великого князя твою дочку » … “ 24/3.

Михайло Грушевський вказує, що це листування, відносно майбутнього одруження, могло бути замаскованною підготовкою до замаху на польського короля Казимира.

На таку замаскованість натякає порада великого московського князя Івана, щоб посланець молдавського господаря Стефана їхав до Москви не через землі Великого князівства Литовського, а через Орду.

Автор вважає, що князь Іван Юрієвич Пронський був страчений у 1481 році, за наказом короля Казимира IV, разом з своїми родичами князем Михайлом Олельковичем, князем Іваном Юрієвичем Дубровицьким ( Ольгимунтовичем ), княжною Феодорою Олельківною, та князем Семеном Васильовичем Збаразьким - учасниками замаху на короля Казимира.

Цей виступ князів відомий в історичній літературі під назвою

« змова князів 1481 року ».

Причиною такого виступу було невдоволення внутрішньою політикою короля, який після смерті київського князя Семена Олельковича, ліквідував останнє удільне ( самостійне ) київське князівство.

Організатори замаху 1481 року намагались приєднати частину земель

в. кн. Литовського до в. кн. Московського і створити коаліцію держав проти короля Казимира.

На думку організаторів замаху, виступ литовсько – руських князів мали підтримати Господар Молдавський та Вел. кн. Московський.

Замах було розкрито, а всіх організаторів і учасників страчено у 1481 році.

Одному з активних його учасників Федору Бєльському, як і багатьом іншим, вдалось втікти до Москви.

У 1481 році Івану Юрієвичу Пронському було більше сорока років.

Автору здається, що повідомлення про смерть князя Івана у юнацькому віці, пов”язане з тим, що у сім”ї Пронських , у родинному колі, не було прийнято згадувати про нього, як учасника “князівської змови 1481 року”.

Тому могла існувати сімейна легенда про його ранню смерть, яку пов”язували з смертю його матері Юліани Олельківни.

Ця княжна померла до 1461 року, очевидно, у молодому віці, разом з другим не народженим сином - князем Василієм Пронським, про якого згадується у “Помянику”:

КНЯЗ. ЮРІА. СНА ЄГО. КНЯЗ. ВАСИЛІА .

Про ранню смерть Юліани Олельківни свідчить друге одруження Юрія Федоровича Пронського на княжні Соломерецькій, та народження від неї сина Гліба у 1462 році.

Про учасників замаху, страчених за наказом короля, знаходимо повідомлення у “Помяннику Кіево – Печерской Лавры “, у записі родини київської княжни Юліани Олельківни, дружини князя Юрія Федоровича Пронського :

« РОД КНЯГИНИ ОУЛЬЯНЫ ЮРЬЄВОЙ. ВЕЛИКАГО КНЗ. ВОЛОДИМИРА. КИЄВСКОГО КНЯЗ. АЛЕСАНДРА. КНЯЗ. СΥМЄωНА.

ПОМЯНИ ГИ ОУБИЄНЫХ. КНЯЗ. МИХАИЛА. АЛЄЗАНДРОВИЧ. КНЯЗ. Іω. ЮРЬЄВИЧ. КНЯЗ. Іω. ОЛГИМОНТОВИЧ. КНЯЗ. СΥМЄωНА.

КНЯЗ. ЮРІА. СНА ЄГО. КНЯЗ. ВАСИЛІА. ( КНЯЗ СИМИωН. ЮРІЄВИЧ. КНЯГ. НАСТАСІЮ И СНА ИХ КНЯЗ. ЛЬВА )» 24/4.

В історичній літературі згадується, як про достеменно відомих учасників замаху, князя Михайла Олельковича, князя Федора Бельського, князя Івана Юрієвича Ольшанського. Федір біжав до Москви, інших було страчено.

Цими прізвищами історики і обмежуються.

Безперечно учасників змови мало бути більше, і М. Грушевський писав з цього

приводу, що « про багатьох з них історія замовчує ».

Історик О. В. Русіна утотожнює князя Івана Юрієвича, який згадується у «Помяннику» зразу за Михайлом Олельковичем ( КНЯЗ. МИХАИЛА. АЛЄЗАНДРОВИЧ. КНЯЗ. Іω. ЮРЬЄВИЧ. ), з князем Іваном Юрієвичем Дубровицьким (Ольшанським).

Це твердження не відповідає дійсності. Спробуємо це довести.

У цьому нам «поможуть» три сестри Олельківни – Феодора, Євдокія і Юліанна.

Польський дослідник Каспр Несецький називає ім”я лише однієї з сестер – Феодори,

інші дві сестри по іменам були для нього невідомими.

О.В.Русіна доповнює К.Несецького, називаючи вірно імена інших двох сестер – Євдокія та Юліана.

Молдавсько-польські літописи доносять до нас ім”я другої Олельківни – Євдокія, дружини молдавського господаря Стефана. 24/5.

Існують два записи. Один - про її одруження, другий - про її смерть:

« ГОД ГОСПОДЕН 6971 ИЮНЯ 5 ПРИВЕЗЛИ ЖЕНУ ТОМУ СТЕФАНУ

ВОЕВОДЕ ИЗ КИЕВА, СЕСТРУ СИМЕОНА, ЦАРЯ КИЕВСКОГО » ,

« В ЛЕТО 6975… ВЬ ТОЕ ПРЕСТАВИСЯ ГОСПОЖДА ЄУДОКИЯ »

Отже рік одруження київської княжни Євдокії Олельківни і Стефана Молдавського – 1463. Рік смерті княжни – 1467.

О.В.Русіна помилково вказує рік одруження Євдокії – 1464, очевидно, користуючись інформацією К.Несецького.

Ім”я третьої Олельківни О.В. Русіна знаходить у “Помяннику Кіево – Печерской Лавры “- Юліана.

При цьому дослідниця робить помилку, називаючи чоловіком Юліани князя Юрія Семеновича Ольшанського, що випливає з того, що вона вважає сином Юліани князя Івана Юрієвича Ольшанського. 24/5.1.

Відомо, що княжна Євдокія Олельківна була одружена з молдавським господарем Стефаном, Феодора Олельківна – з невідомим князем Семеном Юрієвичем, Юліана Олельківна – з князем Юрієм. Це відомі факти. Піддавати їх сумніву не доводиться.

Помилка виникає, коли історики починають з”ясовувати прізвища князя Семена Юрієвича , чоловіка Феодори, та прізвище князя Івана Юрієвича – “сестринця” Феодори Олельківни.

Один з істориків, безпідставно називає Семена Юрієвича і Івана Юрієвича князями Патрикеївими. 24/5.2.

Михайло Грушевський, розуміючи помилку такого поєднання , навіть не вступає у дискусію з ним, але і сам помиляється, називаючи чоловіка Феодори – Семена Юрієвича – князем Пронським. 24/5.3.

Подаючи генеологічну таблицю родини Олелька Володимировича, М.Грушевський, очевидно поправляє себе , вказуючи : Федька – за кн. Семеном ( неназваного роду ).

Семен кн. київський ┼ 1470, ж. Марія Гаштовтівна.

Олелько, кн. київський ┼ 1454 ? { Михайло кн. слуцький ┼1481, ж. Анна.

ж. Анастасия д. в. кн. Василя

московського.

Неназвана – за князем Юриєм Пронським.

Неназвана – за Стефаном воєводою молдавським.

Федька – за кн. Семеном ( неназваного роду ). 24/5.4.

Розтавити всі крапки в цій плутанині нам допоможуть польські історики Станіслав Сарніцький ( 1532 – 1597 ) та Бартош Попроцький

( 1540 – 1614 ).

Автор вважає, що згадані історики, могли бути ознайомлені з історичними документами, які зберігали певну інформацію про так званну “змову князів 1481 року”, і які з часом були втрачені для наступного покоління дослідників.

С. Сарницький міг, ще за свого життя, спілкуватись з очевидцями страти учасників змови,

чи застати людей, яким міг бути відомим перебіг згаданної події, та історія життя її головних учасників . Тому, немає ніякого сенсу не довіряти польським історикам XVI століття, які називають чоловіком однієї з сестер - князя Юрія Федоровича Пронського.

Отже, чоловіком Юліани є Юрій Федорович Пронський, а не Юрій Семенович Ольшанський, як вважає О.В. Русіна.

КНЯЗ. Іω. ЮРЬЄВИЧ , який згадується серед “убієнних” князів, зразу за Михайлом Олельковичем, є його племінник, син його сестри Юліани Олельківни та Юрія Пронського, князь Іван Юрієвич Пронський. Залишається нам з”ясувати прізвище останнього князя – Семена Юрієвича. Семен Юрієвич, як вважають більшість істориків, і про це наголошує польський дослідник Каспр Несецький, є князем Ольшанським.

Каспр Несецький висловлює сумнів з цього приводу, зазначаючи, що у 1481 році Семен Юрієвич був одружений на княжні Настасії Семенівні Збаразькій.

Автор вважає, що у цьому поєднанні немає помилки.

Факт такого одруження має свідчити, що Феодора померла у 1480 – 1481 рр., чи була страчена у 1481 році, як активна учасниця змови проти Казимира.

КНЯЗ. Іω. ОЛГИМОНТОВИЧ , який згадується зразу за Іваном Юрієвичем Пронським, є князем Іваном Юрієвичем Дубровицьким.

Так, як отчина родини Ольшанських – Ольшани належала не йому, то він міг бути записаним або князем Дубровицьким, за місцем свого перебування, чи – князем Ольгимунтовичем, за своїм родинним прізвищем.

Поєднувати Івана Ольгимунтовича, згаданного у “Помянику” з Іваном Ольгимунтовичем Ольшанським, київським намісником, який помер у 1401 році, є безпідставною спробою.

Інших Іванів у родині князів Ольшанських, в зазначений період історії не було.

Таким чином поступово постає із забуття цілий ряд учасників « змови 1481 року ».

Завершує цей ряд, як здається автору, князь Семен : КНЯЗ. СΥМЄωН.

Після нього згадується чоловік Юліани Олельківни – князь Юрій Федорович Пронський та його син, незнанний серед істориків , князь Василь.

Останній помер, як вважає автор, разом з Юліаною, очевидно, під час пологів, чи зразу після них. Князь Юрій на початку семидесятих років XV століття, після смерті Юліани, одружується на княжні Соломерецькій . У 1462 році у них народжується син Гліб.

Через два роки, у 1464 році король Казимир надає йому на Брестчині “Римовидові землі ".

Все це вказує на те, що Юрій не міг бути серед учасників замаху на Казимира.

Вимальовується повний перелік “оубиєных “ князів :

« ПОМЯНИ ГИ ОУБИЄНЫХ. КНЯЗ. МИХАИЛА. АЛЄЗАНДРОВИЧ. КНЯЗ. Іω. ЮРЬЄВИЧ. КНЯЗ. Іω. ОЛГИМОНТОВИЧ. КНЯЗ. СΥМЄωНА… »

Так, як серед родини княжни Юліани , окрім брата Семена, який помер у 1471 році, і який вже був згаданий у “Помянику” раніше, інших Семенів не було, як не було їх і серед родини Пронських, то він безперечно згадується , як учасник змови. Син Михайла Олельковича – Семен Михайлович Олелькович, князь Слуцький ( ┼ 1505 ) не міг бути згаданним серед родини княжни Юліани.

Отже, невідомий князь Семен має походити з іншої родини, і входити до переліку “страчених” князів, тобто учасників невдалої змови.

КНЯЗ. СΥМЄωН , як вважає автор, є Семеном Васильовичем - князем Несвізьким, Збаразьким, Колоденським, який у 1478 – 1481 рр. згадується кременецьким намісником. Роком смерті якого є 1481 рік.

Семен Васильович був батьком Настасії Семенівни, княжни Збаразької, другої дружини князя Семена Юрієвича Ольшанського.

Автор вважає, що княжна Феодора Олельківна, головна учасниця таємної переписки, була страчена разом з братом князем Михайлом Олельковичем, з своїм племінником - князем Іваном Юрієвичем Пронським, з свояком ( рідним братом Семена Юрієвича Ольшанського) - князем Іваном Юрієвичем Дубровицьким ( Ольгимунтовичем ),та князем Семеном Васильовичем Збаразьким.

Семен Юрієвич Ольшанський, втративши дружину та рідного брата, одружився на княжні Анастасії - дочці одного з учасників цієї змови - князя Семена Васильовича Збаразького.

Швидке одруження Семена та Анастасії аж ні як не повинно було заплямувати їх честі..

Це одруження не порушувало тих сталих сімейних традицій тогочасного суспільства, адже жінка князя Семена та батько Анастасії віддали свої життя за спільну справу.

Зазначимо, що їх дочка Тетяна Семенівна Ольшанська була першою дружиною князя Констянтина Івановича Острозького.

Про вірне ототожнення князя Семена Юрієвича з князем Ольшанським, очевидно, має свідчити останній запис, який був затертий, а потім дописаний на сторінці “Помяника”:

«КНЯЗ СИМИωН. ЮРІЄВИЧ. КНЯГ. НАСТАСІЮ И СНА ИХ КНЯЗ. ЛЬВА»

Незрозумілим залишається питання, чому вони були записані, а точніше - “ приписані ”, до родини Юліанни. Так, як напис був затертий, а пізніше, нібито відновлений, нам немає потреби йому довіряти. Коли і ким він був зроблений не відомо!

У іншому записі згадується родина брата Юліани Олельківни – Семена Олельковича :

« РОД КНЯЗ. СЄМЄНА АЛЄСАНДРОВИЧ. КИЄВСКАГО, И КНЯГИНИ ЄГО МРІИ И СНА ЄГО, КНАЗА ВАСИЛІА СЕМЕНОВИЧ… КНЯЗ. АЛЕЗАНДРА. КНЯЗ. АНДРЬЯ, КНАЅA ІЛЇЮ. КНАЗ. ВЛАДИМИРА. ИНО, КНАЗ.: АЛЄСАНДРА. КНАЗ СΥМЄωНА , КНАЗ МИХАИЛА , КНАЗ Іω ., КНАЗ. РОМАНА , КНАЗ. АЛЄЗАНДРА , КНАЗ. МИХАИЛА , КНАЗ. ПЕТРА , КНАЗ. ІЛЇЮ КНЗА СИМЄОНА , КНАЗ. ВЛАДИСЛАВА , КНАЗ. ПЕТРА , КНАЗ. СТЕФАНА , КНАЗ. МИХАИЛА … » 24/6.

Звертає увагу той факт, що і тут ми зустрічаємо разом двох «оубієнних» князів - родичів : дядька Михайла Олельковича, та його племінника - Івана Юрієвича Пронського.

Треба наголосити, що маєток князя Семена Юрієвича Ольшанського та Феодори Олельківни мав знаходитись десь не далеко від маєтку князя Юрія Федоровича Пронського та Юліани Олельківни, тобто на Брацлавщині. Таке надання земель, ще за часів київського володарювання Олелька Володимировича ( 1441 – 1454 ), очевидно, мало зміцнювати південні кордони родинного домену і сприяти зв”язкам з майбутнім родичем, молдавським господарем Стефаном Великим.

Про правильність нашого припущення можуть свідчити місцеві назви лісів на Брацлавщині.

Наприклад, серед приватних лісів, у середині XIX століття, у Балтському повіті згадуються ліси «Балановецькі», «Ольшанські», з урядових лісів – «Любомирські»…

Ці назви вказують на їх колишніх, або тогочасних, власників – князів Ольшанських, Любомирських, панів – Балановецьких. 24/6.1.

Нагадаємо, що на початку XVII століття на теренах Брацлавщини виникають земельні суперечки між Замойськими та Збаразькими .

На цьому ми закінчимо наш довгий відступ, пов”язаний з дослідженням родинних зв”язків княжих родин : Олельковичів , Пронських, Ольшанських, та повернемось до історії поселення.

Покинуте своїм господарем у 90 – х роках XV століття, місто Пронськ , в кінці XV ст. – на початку XVI ст., занепадає і стає звичайним селищем – Пронськ ( Пронське ).

Поселення Пронськ, яке було вотчиною, а не вислугою, безперечно залишалось і на далі у володінні представників родини Пронських - Слуцьких, чи Пронських – Боговитиновичів, або їх родичів, по бічній лінії - Острозьких, Сангушків, Ольшанських.

Поселення, отримавши нового власника, було перейменовано у Антопіль., тобто, йому було повернено його попередню назву.

Підставою для цього могло бути бажання, щоб назва поселення не нагадувала, у майбутньому, мешканцям держави про одного з учасників замаху на короля.

Іншою причиною перейменування могло бути просте повернення попередньої назви поселенню, з причини входження у права власності цим містечком нового господаря.

Отже, місце поселення, з назвою Антопіль, у історичному проміжку часу, потребує більш детального дослідження.

Відомо, що 3 червня 1524 року Антопіль було знищено під час татарського нападу.

У кінці 40 – х років XVI ст. відбудоване містечко знову належить родині Пронських, очевидно князю Семену Глібовичу Пронському, наміснику у Вінниці і Брацлаві, який

повертає йому назву – “Пронськ “.

Н.М. Яковенко зазначає :

“ Русько-литовське поземельне право розглядало отчинні землі як невід”ємну власність роду. На відміну від вислужених і куплених земель з отчин аж до 1566 р. можна було продавати не більш як третину. Отчини успадковувалися і по чоловічій , і по жіночій, і по бічних лініях, не відходячи в разі смерті власника до великого князя, як це практикувалося з вислугами.

Відтак основний масив отчинних земель, що не входив до складу князівського домену, впродовж XV- середини XVI ст. у київсько-подільському регіоні лишався замкнутим і відносно стабільним, хоча всередині себе переходив з рук до рук “ по близкості” доволі інтенсивно. Його замкнутість викликалася довготривалішим і чіткішим, ніж на Волині, розрізненням вотчин і вислуг, з котрих ішли різні, як ми побачимо далі, служби, а прикордонне напружене становище тутешніх земель не дозволяло списати ці служби в розряд архаїки.” 24/7.

( Підкреслено [Б.В.] ).

Н.М.Яковенко вказує, що з 90 – х рр. XV ст. під безпосереднім контролем цих родин аж до 1607 р. є уряд брацлавських і вінницьких намісників ( потім воєвод ) :

“ Зокрема, намісниками тут були князі : Федір Четвертинський ( 1494 – 1498 ), Констянтин Острозький ( 1498 – 1530 ), Ілля Острозький ( 1530 – 1539 ), Семен Пронський ( 1539 – 1541 ), Федір Сангушко ( 1542 – 1547 ), Богуш Корецький ( 1548 – 1576 ), воєводами ( з 1566 р.) : Роман Сангушко ( 1566 – 1571 ), Андрій Вишневецький ( 1572 – 1576 ), Януш Збаразький ( 1576 – 1607 ) “. 24/8.

Зазначимо, що кн. К. І. Острозький у 1500 - 1507 рр. перебував у московському полоні.

На посаді вінницького і брацлавського намісника він перебував фактично у роках : 1497 – 1500; 1507 – 1516; 1518 – 1530 . У 1500 – 1501 рр. намісником був Андрій Олександрович Сангушкович. У 1516 – 1518 рр. – Роман Андрійович Сангушкович. У 1518 – 1530 рр. – Констянтин Іванович Острозький. Хто займав ці посади у 1501 – 1506 рр ?.

Це питання потребує подальшого ретельного дослідження.

Після деякого вимушеного відступу, продовжуємо розповідь про княжу родину Пронських.

Другий раз, близько 1460 р., Юрій Федорович Пронський одружився з княжною N. Соломерецькою. З цього часу його діяльність пов”язується з литовсько – білоруськими землями. Від княжни Соломерецької Юрій Пронський мав сина Гліба ( 1462 – ┼ 1513 ), та N .дочку( зг. 1519 р. ), яка була одружена з заможнім українським шляхтичем Данилом Дідовичем.

Відомо, що Д. Дідович, у 1499 році, отримав м.Трипілля, і започаткував гілку роду Дідовичів - Трипольських. У 1506 році Данило був послом у Перекопську Орду.

Через два роки, у 1464 р., король Казимир IV надає князю Юрію Пронському село Камянойти

( Kamionojty ) на Брестчині ( південно-західна частина Білорусії ).

У “книзі записів” данин короля Казимира IV записано:

“Князю Юрю Пронскому дано село Комоности, што пань Римовидь держаль, у хлебокормленье. А просили князь бискуп и вся рада панове. Дань в Городне, мар[та] 21, индик[ть] 12. Сам.” 24/9.

Російський історик Флоря Б.М. визначає дату данин князю Юрію – 1464 роком, що узгоджується з думкою інших науковців.

Одна з останніх згадок про Ю.Ф.Пронського припадає на 1479 рік.

У тій самій книзі знаходимо запис, про надання, у 1447 році, його батькові Федору земель на Мстиславщині ( східна частина Білорусії ):

“Князю Фёдору Пронскому селищо во Мстиславли. Пань Петрашь. Сам великій князь.

Индик [ть] 9 .” 24/10.

Син Юрія - Гліб Юрійович Пронський приймав участь у битві з волохами 1509 року. 25.

За часів правління польських королів Яна Альбрехта та Олександра він був полковником . Згадується бобруйським намісником.

У 1493 – 1494 рр. – староста мейшагольський ( мejszagolscy ) . У травні 1501 р. – староста остринський ( ostrynsky ). У 1504 р. – староста бобруйський. У 1508 – 1510 рр. - староста мейшагольський ( мejszagolscy ) . У 1510 році йому належали землі у Трокському повіті, колишні володіння Василія Микульського [ Литовська Метрика, книга 8, стор. 369 – 370 ].

Був одружений на N. Подбип”ятівні, дочці віленського і трокського тіуна.

Від неї мав синів Семена і Андрія Глібовичів, та дочок Настасію

( ┼ п.1562 ), Ганну ( ┼ п.1553 ) і Марію ( зг. сер.XVI ) . У серпні 1533 року мойшакгольським князем згадується один з його синів.

У 1513 році князь Гліб Юрійович Пронський загинув у битві з татарами під Мінськом, де і похований.

Каспр Несецький, посилаючись на Сарницького, польського історика, першої половини XVI століття, пише :

“ …pod Minskiem w roku 1513 sciną z Tatarami wielką odwagą, tamże padl trupem, z żalem wszystkich pogrzebiony tamżę, że jeszcze za czasow Sarnickiego, Mogila Chleba Prunskiego slawna byla…” 25/1.

Про княжу родину Пронських змістовно пишуть польські дослідники Каспр Несецький, Адам Бонецький, Йозеф Вольфф. 26.

Семен Глібович Пронський був одружений на кн. Феодорі Богушівні Боговитинівні, дочці Богуша Боговитиновича, скарбника Вел. кн. Литовського. Прийнявши католицьку віру, Семен Пронський був записаний Фрідріхом. У 1538 – 1539 рр. – староста житомирський. У 1539 – 1541 рр. – староста брацлавський і вінницький. У 1544 – 1555 рр. – воєвода київський, остерський державця. У 1549 – 1555 рр. - чернобильський державця .

Заклав оборонні замки у Білій Церкві (1552) , Берестечку та, як вважає автор, у «власному селі» Пронському – колишньому середньовічному українсько - литовському місті Пронськ, на березі прикордонної річки Мурахви. Очевидно, у 1539 – 1541 рр., Семен Глібович відбудував замок свого діда Юрія Федоровича Пронського та свого дядька Івана Юрійовича .

Наголосимо, що частина селища Пронського мала належати, окрім князя Івана Юрієвича Пронського , ще й другому сину князя Юрія, від княжни Соломерецької, князю Глібу Юрієвичу Пронському.

Це твердження підкріплюється текстом “Статуту Великого князівства Литовського”, від 1529 року, розділ 4, параграф14 :

“ Також постановляємо : якби хто мав дітей від першої дружини, а потім, коли вона помре і він візьме іншу, і від неї також буде мати дітей, то діти як від першої дружини, так і від другої, і від третьої, і від четвертої, скільки б їх не було, мають отримати рівну у всіх його маєтках частку, як у батьківському маєтку, так і у вислуженому і купленому”.

Помер Семен ( Фрідріх ) Глібович Пронський у 1555 році, похований у м. Вільно, у костелі монахів - бернардинців.

Очевидно, після його смерті ( 1555 р.), або раніше, після повстання 1541 року, поселення Пронськ залишається у власності родини Пронських – Боговитиновичів, які стали опікунами малолітніх дітей Семена Глібовича.

Можливо, по смерті Богуша Боговитиновича, селищем Пронським володіє його дружина, і теща С.Г.Пронського - Федора Сангушківна ( ┼ п. 1557 ).

Від неї поселення переходить до « дому Сангушків », від яких потрапляє у власність ( продається ) місцевим шляхтичам Білим Скіндерам. Таким нам здається перебіг подій в історії поселення.

Є згадка, що Скіндери володіють поселенням у 1565 році.

У 1595 році вони продають селище Пронське канцлеру Польші Яну Замойському.

Продовжимо розповідь про княжу родину Пронських.

С.Г.Пронський мав синів Єжи Фрідріховича Пронського та Олександра Фрідріховича Пронського, дочок – Марухну та Галшку ( ┼ п. бл. 1581 ).

Енциклопедичний словник, кінця XIX ст., подає цікаву довідку про історію м. Берестечка на Волині.

Ця довідка розкриває таємницю започаткування назви місцевого кургану :

« Сь левой стороны этой реки ( Стир [Б.В.] ) до сихь порь сохранилась могила Пронскихь и холмь подь названіемь Маруха. По преданію стояль замокь, основанный Симёномь Пронскимь ». 26/1.

Автор вважає, що цей насипний курган розташований над могилою дочки

С.(Ф).Г. Пронського – Марухни Фрідріхівні. Назва кургану говорить сама за себе. Про це знаходим підтвердження у польського дослідника Йозефа Вольффа.

Олександр Фрідріхович Пронський ( ┼ п.1595 ), стольник Великого князівства Литовського ( 1576 – 1588 ), луцький староста (1580 – 1591 ), троцький каштелян ( 1591 – 1595 ). Був одружений на кн. Феодорі Романівні Сангушківні. Мав синів Юліуша Пронського ( ┼ 1613 ) і Олександра – Октавіана Пронського ( ┼ п. 1638 ). Похований у Берестечку :

“Pochowany obok siostry Maryi ( Maruchy ) kniażny Pronskie; pod kopcem zwanym Marucha o 4 wiorsty od Beresteczka..”. 26/2.

Андрій Глібович Пронський був одружений на кн. Ганні Михайлівні Сапєжанці, дочці воєводи підляшського Михайла Сапєги. Заручився з нею у 1551 році. Одружився – на початку 1555 р. У 1540 – 1543 рр. був черкаським і канівським намісником ( Акт призначення датується 12 червня 1540 р.). О.С. Грушевський зазначає:

“ Вь листе Сигизмунда кн. Андрею Пронскому на замокь Черкассы указано:

« маеть он … верне а справедливе служыти и всего добраго нашого и земского с пильностью смотрети и стеречы и тоть замокь нашь вь доброй опатрьности мети ». 26/3. У 1553 – 1557 рр. – житомирський староста. Помер близько 1557 р. Дітей не мав.

На карті України ( середина XVII століття ) французького інженера Г.Л.Боплана, поблизу Білої церкви, знаходимо поселення – “Пронське”

( Pronski ), засноване очевидно Андрієм Глібовичем Пронським в середині XVI століття.

Після смерті чоловіка, Ганна Михайлівна Сапєжанка одружилась з камянецьким каштеляном, гетьманом польним коронним князем Миколою Сенявським.

В енциклопедії , під редакцією російського історика Богуславського В.В., зазначається :

“ В 1427 г. пронские князья стали подручниками великого князя литовского Витовта. В начале XVI в. некоторые Пронские перешли на службу к великому князю московскому Василию III Ивановичу, род же князя Г.Ю.Пронского остался в Литве… По сообщению «Бархатной книги» , Андрей Глебович Пронский , вместе с братом Семёном, бежал в Литву…” . 26/4.

Інший російський історик з цього приводу робить слушне зауваження :

Показаніе « Бархатной книги » о томь, что дети Глеба « Семёнь да Андрей сбежали вь Литву » кажется намь неточнымь относительно акта самаго удаленія, но пребываніе ихь постоянно вь Литве выше всякихь сомненій. Мы готовы видеть вь нихь не беглецовь изь Москвы, а постоянныхь жителей Литвы по месту рожденія и по службе польскимь королямь, не дававшимь выезжимь изь Москвы воеводствь и староствь, как мы видимь на Курбскомь и на Бельскомь Фёдоре. Между темь Семёнь Глебовичь Пронскій быль воеводою кіевскимь… А князь Андрей Глебовичь самь быль старостою черкасскимь и женать на княжне Анне Михайловне Сапега. То обстоятельство, что вдова его вышла вторымь бракомь за кастеляна каменецкого Николая Синявскаго, указываеть на раннюю кончину князя Андрея Глебовича, исключающую возможность большой выслуги передь польскимь королёмь, староства назначавшимь аристократамь местнымь, вь большинстве случаевь имевшимь на то наследственное право. Потому что староство соединено было

сь совместнымь землевладеніемь, чего нельзя допускать у русскаго эмигранта, ожидавшаго средствь существованія оть королевской милости.” ( Підкреслено [Б.В.] ).

Висновки російського науковця підтверджуються законом “Статуту Великого князівства Литовського” від 1529 року, розділ 3, параграф 3 :

Також зобов”язуємося і обіцяємо, що у наших землях того Великого князівства ні ми, ні наші нащадки нікому з чужинців не будемо давати у власність і в держання земель, замків, міст і будь-яких звань і чинів, але тільки місцевим уродженцям тих земель названого вище нашого Великого князівства “. З княжою родиною Пронських пов”язані і містичні легенди, які записав відомий український історик М.І.Костомаров :

“На этой же стороне Стыри, версты за две от местечка ( Берестечко

[В.Б.] ) стоит высокий памятник, поставленный, как гласит на нём надпись, над телом князя Пронского, умершого в 1533 году. Он, как говорит предание, был еретик и, зная, что по смерти достанется во власть дьяволу и будет ходить мертвецом, пугая живых людей, приказал прибить свой гроб во внутренности верхней части памятника на цепях. Я влезал по подставленной лестнице в отверстие, пробитое в этой верхней части, и видел действительно обломки цепей со вбитыми в своды кольцами. Этот князь Пронский был один из рязанских князей, бежавший в Литву после насильственного завладения Рязанской землёю со стороны Москвы. Само собою разумеется, что народная легенда о его еретичестве не имеет исторического основания “. 27.

Зазначимо, що після того, як Федір Іванович Пронський полишив «Пронський стіл» брату Івану Нелюбу ( 1447 ), родина Дмитра Андрійовича Сухорукого – Пронського переселилась до великого князівства Литовського, де проживала близько сорока років.

Про це свідчать записи данин короля Казимира IV :

“ Вь Новомь Месте данина, августь 7. Князю Дмитрею Проньскому 10 копь грошей сь корчомь Городеньскихь; а ему жь шуба кунья изь скарбу, а жоне его сукно махальское, а ему жь 2 вшатьцы меду вь Зенька “. 27/1.

“ Іюнь 2, иньдикть 7 сукна а соль почато давать: Князю Проньскому 2 возы соли з мыта вь Новогородцы “. 27/2.

22 грудня 1500 року згадуються колишні земельні володіння Дмитра Пронського – “Римовидівський палац у Порозові, Волковийського повіту”, який до Дмитра, належав пану Римовиду. 27/3.

Як підмітив російський історик Флоря Б.Н. , з цих “Римовидівських земель” були зробленні земельні надання Юрію і Дмитру Пронським.

Юрію належало селище Команойти – сучасне містечко - Каменюки

( південно-західна частина Білорусі ), поруч якого, знаходиться містечко Порозове, а Дмитру – “Римовидівський палац” у Порозові.

У кінці XV століття князь Дмитро Пронський покинув Литовську державу, і з дітьми повернувся на службу до московського великого князя Василія III Івановича. Маєток Дмитра відійшов до короля.

В кінці XVI століття російська гілка родини згасає, останньою ж представницею родини Пронських, на литовських землях, була Ельжбета Фрідріхівна Пронська - дружина Яна Зборовського.

Завершивши цей довгий відступ, та повернемось на землі Брацлавщини.

Через річку Велику Морахву cелище Пронське межувало ( у сер. XVI ст.) з землями барського земянина Бенька Козловського. Княжий рід Козловських походив з Росії .

За часів князя Вітовта ( поч. XIV ст.) представник цієї родини перейшов на службу до Великого князя Литовського і оселився на Поділлі .

Полський дослідник Адам Бонецький згадує Федька Козловського – канцлера князя Свидригайла в 1445 – 1446 рр. [ Adam BonieckiPoczet rodow w wielkiem księstwie Litewskiem w XV-XVI wieku”- Warszawa – 1883, s.153. ]

У книзі данин польського короля Казимира записано рішення Ради від 13 квітня 1455 року:

“ Кнзю Ильву Козловскому такь листь дан.

Што есмо судили с радою нашою со кнзми и с паны Литовскими кнзя Льва Ивашковича Козловского с Васком Микуличомь из его братьею о Козлово и о иные местьца и о Каменец, и о Молоту, и о Клин, што издавна кь Козлову и кь тымь местьцомь тягло. Ино судомь есмо обыскали и дали есмо то всё кнзю Ильву Ивашковичу Курейшову, потому, какь отец его и дед Курейший держали…( Д.М.А.М.Ю. стр.34,№5 ).” 28.

Цей документ свідчить про родове прізвище Козловських – Курейша (Курейший).

У документах XV століття згадується долина на Буковині – Курєєво. 29.

Виникнення цього топоніму на буковинській землі пояснюється, очевидно, інформацією, яку черпаємо у Б.Попроцького, а саме – перебуванням Козловських на службі у молдавського господаря Івони.

Бартош Попрацький зазначає:

“Dom Kozlowskich, ( O klejnocie “ Jastrżębiec “ [Б.В.] ) kędy wspomina te męże zoslużone : Pankraca, Wawrzętę, Wojciecha, Piotra i Wszebora.

Od tych za wieku mego byl Wawrzyniec, slużąc żolnierską na Podolu, znaczne męstwo pokazowal; u Jwoni hospodara woloskiego byl starszym nad Polaki, jako czytac o tem w historyi będziesz. Byl pojmany do Turek, przez Ormiany wykupion etc. Byl to syn sędziego grodu plockiego, czlowieka bieglego w prawie.” 30.

Російська дослідниця М.Є.Бичкова вказує :

“В Литовской метрике Лев Иванович Козловский упоминается в 1470 г. как владелец Козлова, Каменца и других городов, которые держали его отец и дед“. 30/1.

Лаврентій Козловський ( Wawrzyniec Kozlowskij ) , 14 червня 1574 року, у битві молдавсько-козацького війська з турками, разом з іншими відомими козацькими ватажками:Свирговським, Сидорським, Янчиком, Копитським, Залеским, Решковським, Соколовським, Либишовським, Цишовським, Суцинським, Богшицьким попав у полон. 31.

Один з представників цього роду був послом до московського царя у 1568 році.

Феодосій Сафонович згадує:

“ Потомь року 1568-го Жигимунть Августь, зобравши воиско великое барзо, пошол на Москву и пришол под Радоцковичи.

А хотель оттол ити на Москву з тоеи причины, якь поведаеть Белскиі, ижь был неякиі москаль, родомь Козловь, которыи в Литве оженился.

Тои ходиль в поселстве от короля до цря московского и, пришовши з Москвы, сказал королю, иж панове московскиі хотять поддати црство Московское кролю, толко бы пришол под Москву. Для того крол знову послал того жь Козлова таємне до панов московских о том же. Чого доведавшися, црь московскиі Козлова на кол вьзбиль. Кроль тежь, тое услышавши, роспустиль воиско свое и пошол назад “. 32.

У 1842 році 82 представники родини Козловських у Волинській, Київській та Подільській губерніях подають документи до Центральної Ревізійної комісії , яка перевіряла дворянські права шляхтичів зазначених губерній. 33.

Аналіз історичних документів часів князя Вітовта наводить на думку про значні міграційні процеси княжих та боярських родин з Росії у межі Великого князівства Литовського.

Головними причинами такої міграції були:

  1. Війна Великого Московського князя з сусідніми удільними князями: Володимирськими, Рязанськими, Брянськими, Пронськими та іншими.

  2. Запрошення на службу до Великого князівства Литовського князем Вітовтом князів та бояр сусідніх удільних князівств , після того, як у 1399 році цвіт литовського панства та княжих родин був винищенний у битві з татарами на берегах річки Ворскли.

Таким чином , як “службові княжі родини ”, опинилися у Великому Князівстві Литовському російські княжі родини Козловських (Курейших), Глинських, Пронських ( повернулись у Литву ), Бельських, представники татарської знаті – Байбузи, Мормули, Скіндери, Кірдеї, Козари, Чечелі, Красносельські …

Михалон Литвин у своєму трактаті “О нравах татар, литовцев и московитян”( сер.XVI ст. ) зазначає:

“ Ныне же наши воины, охраняющие границы, хотя и пользуются многими пожалованиями и льготами и имеют преимущества по сравнению с другими воинами, однако пренебрегают ими, позволяя заниматься военным делом и защищать отечество беглым московитянам ( moskovitis ) и татарам ”. 34.

( підкреслено [Б.В.] )

Про земельні маєтності Козловських дізнаємось з опису селища (1545р.) сусіда Бушинських – Ігната Стецьковича Клещівського :

Отъ кого бихъ я имелъ границу свою взяти не ведаю, бо ихъ татаре давно побрали, а ( границя [Б.В.] ) отъ давнихъ часовъ пуста, одножъ я свою границу оповедаю, селища своего Русова и зъ земяниномъ барскимъ, повету Каменецкого Беньком (Бенько Козловський [Б.В.] ) почевши отъ устья речки Буши, которая пришла съ повету Бряцлавского впала у реку Морафу и тою рекою Морафою, унизъ полемъ и дубровю, аж до реки Днестра, границу его якобы три мили, тутъ менилъ посередъ тое речки Морафы границу, – Великое княжество Литовское полеву, а поветъ Каменецкий и грунтъ Барский поправу, по реку Днестръ, а внизъ Днестра по половице реки ажъ до Видова озера – Великое княжество Литовское “. (підкреслено [Б.В.] ) 35.

Після повстання 1541 року, номінально володів землями над Мурахвою , як

”державець" вінницький і брацлавський намісник ( 1542 – 1547 ) князь Федір Андрійович Сангушкович. 36.

Можливо, ним було надане селище Пронське на “уживання” місцевим панам Скіндерам, які у 1595 році, продають його канцлеру Польщі –

Яну Замойському . 37.

Польський історик Олександр Яблоновський зазначає:

”Skindery – rod krwi tatarskiej widocznie ,znany i na glębszej Litwie, a może i przybysze ztamtąd. W r.1546 “Bialy Skinder” posiada (Dog.Lim.) Czerniowce nad Murachwą. Otrzymują też one z czasem miano Skinderpola.

W r.1569 występuje Skinder Chomiatkowski? (Źr.dz.XX,104). Pod kon. W.XVI-go (1595) dziedziny swoje na Murachwie ustępują Zamojskim.”( підкреслено [Б.В.] ) 38.

Документи, згадані польським істориком свідчать, що подільський рід Скіндерів, у другій половині XVI століття, губить своє родове прізвище і згадується під топонімічним прізвищем Хоментовські, а жіноча гілка родини Скіндерів на Поділлі генетично поєднується з родиною подільських шляхтичів Хмелевських ( Хмельовські ).

Волинська гілка родини Скіндерів зберігає свої родове прізвище , і підтверджує своє дворянське походження у 1844 році .39.

У 1648 році , під час битви під Корсунем серед польської шляхти, що потрапила до козацького полону зустрічаємо одного з Хоментовських. 40.

Звертаємо увагу, що селище Скіндерів - Хоментовських згадується у документах з певними розбіжностями : Chomenkowce ( 1606р.), Chomentowce( 1617р.).

Зазначимо, що родина Скіндерів згадується, як “Tatarzy chrescijonie “. 41.

Про належність у 1569 році Скіндеру Хоментовському селищ Хоменковці , Карачовці , Пронське (частини селища Пронське ?[ Б.В.]) вказують документами №3, №4 наведені у першому розділі роботи.

Селище Хоменковці це сучасне поселення Хоменки, біля Джурина, с.Карачовці ( АЮЗР ”,ч.6., т.1., с.26. ) – можливо - с. Скорячий Яр над річкою Мурафою, с. Пронське - частина сучасной Буші. Нещодавно вийшли історичні нариси про історію селища Хоменки , де краєзнавці Василь Струк та Антон Мичак зазначають, що селище Пронське передувало селищу Хоменки . Наведені нами документи вказують на помилковість твердження дослідників у питанні історичних витоків селища Хоменки . 42.

Більшість земян Брацлавщини очевидно переселились на ці землі з Західного Поділля та Волині. Про це свідчить наведена вище згадка про Скіндерів,

а також - документ 1536 року ,де зазначається ,що брацлавський земянин Микулинський , уживаючи свої землі на Брацлавщині, продовжує проживати на Волині. 43. Панські родини Рогозинських , Ярмолинських , Братківських , Войнаровських, Юшковських, Харленських, Скіндерів, Красносельських, Оратовських, Козловських ... зустрічаємо серед волинської та брацлавської шляхти. Міграційні процеси з Волині на Брацлавщину проходили через землі Західного Поділля ( Подільську землю ). Нагадаємо , що з початку XV ст. до середини XVI ст. північна частина Подільської землі була під адміністративним управлінням волинських воєвод, періодично включалась до складу Волинської землі. 44.

Цьому знаходимо підтвердження у історика М.Крикуна :

“Но их ссылка (заява брацлавських земян у 1546 році.[Б.В.]) на

солидарность со шляхтой Волынской земли весьма красноречива в том смысле, что, по всей вероятности, она являлась следствием тесных политических связей Брацлавщины с собственно Волынской землёй, обусловленных в немалой степени, если не главным образом, тем, что волынские магнаты и менее зажиточная шляхта оттуда же владели значительной частью брацлавской территории. Последнее обстоятельство могло предопределить территориально-политическую зависимость Восточного Подолья от собственно Волынской земли.

М.С.Грушевский отметил, что «в XVI в. браслаское Побожье ( так он, в частности, именует Восточное Подолье.-Н.К. ) действительно стояло в тесной фактической связи с Волынью»...” 45.

Дослідник історії козацтва Брацлавщини О.Ю. Дан зазначає , що на чолі православних Брацлавщини, які підтримували тісний зв”язок з Луцьким православним братством, стояв М.С. Кропивницький, брацлавський земський підсудок у 1616 – 1640 рр. Йому допомагали Кіндерська

(Скіндерова [Б.В.]), дружина чашника брацлавського, Братковські та Бушинські. 45/1.

Зазначимо, що спільні риси помічаємо і у характері надгробних хрестів на Волині і Брацлавщині . Переважно це мальтійські хрести.

Продовжимо наше дослідження.

Опис Брацлавського замку (1545 р.)” є важливим документом з точки зору переліку у ньому давніх земян Брацлавщини у XV - XVI століттях.

У документі вказується:

Вежу над брамою, від фундаменту аж до верху, збудовано всіма земянами.

Ганок і стовпи, а також, у середині вежу справив, як повідають, князь Пронський за гроші королівські. За тією вежею, ідучи в замок по лівій стороні, ідуть городні.Першу городню уробили земяни Ісай Жабокрицький, Іван Кошчич,Богдан Слупиця; біля тої городні уробили городню Роман Красносельський,Шешковичі,Тодор Короткович з братом; за тою городнею, третю уробили Василь Романович і люди князя Федора Четвертинського з своїми потужниками; четверту городню уробили Клещовські, Сем”яшковая, Зяловські, Бушинські; пятую городню уробили земяни на імя Хруц, Кордиш, Скіндер, Козар, Івашко Копистеринський, Дашко Недзкович, Мишка Березовская, Комар Борис, Андрій Шендеровський з братом, Костя Козар, Шашко Кудренко; шостую городню уробили Мормули з своїми потужниками. За тією городнею – друга вежа, яку уробили князь Ілья; біля тої вежі городню уробили Сергій Оратовський, Мишко Демідовський, Андрій Янчинський, Радновський. За тою городнею, чотири городні поспіль уробили всі мешканці брацлавські; за мешканськими городнями, остаточню городню, що до вежі прийшла, і ще чотирнадцять городень і три вежі уробив князь Ілья, а всього того замку робил князь Ілья пятнадцать городень і чотири вежі. А земяни і мещани уробили одинадцять городень і дві вежі, більш ніж третю частину. А всіх городень і веж замку Брацлавського – двадцять і шість городень і веж шість. І тою роботу князя Ільї (Острозького [Б.В.]), доробив князь Пронський.” ( підкреслено [Б.В.] ) 46.

У XVII столітті, знаходимо багатьох з нащадків цих родин.

У першій половині XIX століття (1842) багато з них підтверджують свої дворянські права. Про це свідчить складена автором таблиця:

Прізвище Регіон проживання і кількість представників родини, які згадані Сторінка

під час летимації у 1842 році

Поділля Волинь Київщина

Бушинські 1 - - с.84

Буші - 1 - с.85

Бушевські - 1 - с.84

Бушкевичі 1 - - с.85

Братковські 5 2 1 с.79

Кузьминські 8 3 - с.206

Козьмінські 1 - - с.185

Жабоклицькі - 1 - с.148

Клещовські 1 - - с.178

Клещевські - 1 - с.178

Скіндери - 1 - с.318

Хоментовські 2 1 - с.357

Хмельовські 22 13 3 с.356

Русановські 2 - 1 с.305

Оратовські - - - -

Оратинські 1 - - с.263

Красносельські 1 1 - с.198

Семашки 2 3 1 с.313

Семашкевичі 1 - - с.313

Семашковичі - - 1 с.313

Слупські 6 1 - с.322

Слупецькі 2 1 - с.322

Шандировські 1 2 - с.370

Шандаровські 1 1 - с.370

Копецькі 1 - - с.189

Копицькі 1 - - с.189

Копієвські - 1 - с.189

Копії 2 - - с.189

Романовські 13 9 1 с.301

Романовичі 1 1 - с.301

Романови 1 - - с.301

Микулинські 4 - - с.240

Дешкевичі 1 - - с.134

Дешковські 1 - - с.134

Куницькі 4 6 1 с.209

Куни - - 1 с.209

Шашкевичі - 1 1 с.371

Шашевські 1 - - с.371

Юшковські 1 1 - с.380

Претвичі 1 - - с.287

кн. Козловські 50 30 3 с.184-185

кн. Пронські - - - -

кн.Глинські 5 13 - с.114

Окремі представники цієї української шляхти породичались:

Комарі з Красносельськими,Оратовськими, Дашковськими;

Клещовські з – Жабокрицькими, Красносельськими, Оратовськими, Черленковськими; Бушинські з – Байбузами, Красносельськими, Рудями, Юшковськими, Хоментовськими, Скіндерами? ;

Кардиші з – Байбузами, Грохольськими,

Мормули з – Кожуховськими, Чечелями ,

Слупиці з – Рогозинськими ,Заблоцькими, Мелешками, Крущельницькими ;

Байбузи – з Бруслинськими, Кардишами, Бушинськими ;

Красносельські – з Крушильницькими, Черленковськими, Комарами, Клещівськими, Бушинськими.;

Чечелі з – Мормулами, Юшковськими, Оратовськими, Клещівськими;

Скіндери з – Хоментовськими?, Бушинськими?, Хмелевськими…

Незважаючи, що більшість із земян титулуються, як панство, що вказувало на їх незалежну земельну власність, вони продовжують виконувати з своїми підданими “ сторожову службу “.47.

У 1527 році серед прикордонної сторожі бачимо Петра Шиндаря, у 1529 році – Дмитра Базановича Звинигородця, Богуша Слупицю, Братковича, Козара, у 1532 році – Яна Братковича, у 1558 р.- Юрія Русановського ( син Семена Русновського, сусід Бушинських ? ) , Юрія Братковського, Олексу Дешковського.

У 1627 році знаходимо серед командирів сторожової кінної роти кварцяного війська – Семена Байбузу і Клещовського. 48.

Те, що “ старші ” земяни, як і “молодші “, продовжують виконувати сторожову службу, можна пояснити не тільки вимогами прикордонного життя, але й тим, що земельні господарства були їм надані “у вечность “, тобто з нефіксованим правом успадкування, при умові збереження гарантії виконання військової служби.

Окремі представники цих панських родин , витоки яких губляться у XV столітті , займали урядові посади . Наприклад, подільський боярин Павло Слупиця, як член ради князя Федора Коріатовича, згадується під 1392 р.

У іншому акті він названий камянецьким воєводою .

У 1541 році на місцевій державній посаді перебуває “старший земянин” Богуш Слупиця .49.

З часом, з цього служебного лицарства формується місцевий панівний клас, з якого складаються місцеві уряди. 50.

У 1551 році намістником Брацлавського старости згадується земянин Слупиця.

З “ Опису Брацлавського замку “( 1552 р. ) дізнаємось:

Сидеть въ замке можно безопасно по случаю заключения перемирия съ турками и татарами. Предъ симъ ( 1551 р. [Б.В.]) замокъ былъ взятъ царёмъ перекопскимъ. Оный царь съ многочисленною ордою татаръ, турокъ, и янычаръ подступилъ подъ замокъ и зосталъ его безъ особой обороны и безъ сторожей. Староста замка на тотъ часъ куда – то уехалъ. По некоторомъ сопротивлении, оказанномъ земяниномъ Кудренком, замокъ наконецъ былъ сданъ царю перекопскому – наместникомъ Слупицей, Романом Красносельским, Церезиемъ (Сергієм.[Б.В.]) Оратовским,

Матвеемъ Золотарёмъ и другими...” 51.

З розпорошених джерел дізнаємось про Оратовського Василія - посла Брацлавського воєводства на сейм 1632 року, та про Клещівського Северина - посла Брацлавського воєводства на сейм 1654 року, про Стефана Клещівського - стольника брацлавського(1686 р.), який був одружений на Катаржині Оратовській.

З акту, від 27 квітня 1580 року, дізнаємось про вінницького гродського судью – Романа Красносельського. З акту розподілу маєтку між правонаступниками Скіндера , який датується 1618 роком, взнаємо про мечника кобринського ( містечко Кобрин поблизу містечка Берестя ( сучасне місто Брест у Білорусії ) Павла Бушовського ( Бушинського ) . 52.

Ці приклади яскраво свідчать про майновий та соціальний стан Бушинських та їх сусідів. Повернемось до 1545 року...

Королівський секретар, який робив перепис брацлавських земян, вказує, що ”старші “земяни не стерпівши “ меншим “, дали себе знати до опису:

Іван Кошка з братом Андрієм,Ісай Жабокрицький, син його – Василь, Роман Красносельський, Сергій Оратовський, Богдан Слупиця, Шандиревські, Клещовські, Іван Ілговський, Юхно Красносельський, Петро Браткович, Процько Бушинський, Дмитро Бушинський, Юхно Копевський, Василь Романович, Митко Дешкович, земянка Ульяна Скіндериха, Зяловські, Кунецькі, Остафій Шешкович, земянка Митка, Федора Семяшківна.

І тих земян старших двадцять і три.” ( підкреслино [Б.В.] ) 53.

Чотирнадцять фамілій були “підлійших”, яких ті ”старші“ земяни “братею собі не називають, ані не знають, звідки вони, були то: Марко і Мисько Мормули, Рахновський, Кудренки, Мишко Хорт, Хруць Носкович, Митко Золотар, Данько Копистеринський, Шуровський, Грицько Чечель, Комари, Козари , Дмитро Звенигородець.( підкреслено [Б.В.] )

Відомі деякі обставини з життя окремих представників цих брацлавських родин.

Так, один з “підлійших” земян – Мормула провів татарське і молдавське військо під стіни Брацлава у 1551 році . Про це згадує польський історик О.Яблоновський. 54.

Інший представник цієї групи земян – пан Кудренко у цих подіях очолював збройну оборону Брацлавського замку.

Історик Н.М. Яковенко вказує, що ця зверхність була маловиправданною, бо на Брацлавщині ще з часів Володимира Ольгердовича, як отчина Базанів –Звенигородців у 1500 році згадуються землі на межі Звенигородського і Вінницького повітів, а у 1529 році у переписі прикордонної служби згадуються брацлавяни Богуш Слупиця, Браткович, Козар, Черниш, Дмитро Базанович – Звенигородець. У 1546 році Жигмунт Август надає козаку Звенигородському – Базановичу Дмитру маєтки Соколець і Митковці, які його онук Федір продає у 1592 році Струсю. 55.

Земяни Кузи – Бушинські належали до станів заможнього панства.

У 40-х роках XVI століття вони вже згадуються “дідичами“ своєї землі.

Їх землі межують з землями брацлавських земян Скіндерів, Оратовських, Клещівських, Русановських. Незалежна земельна власність підносила таких земян, як Бушинські, Оратовські, Скіндери, Клещівські, Слупиці, Красносельські над загальною масою боярства – шляхти. Ця група феодалів – землевласників, що складала майже третину боярського загалу, носила титул: “пан “.

За наказом польського короля брацлавська шляхта у 1569 році присягнула на вірність державі перед королівським комісаром Войцехом Вольським.

У реєстрі шляхти брацлавського воєводства згадуються Григорій і Іван Бушинські, Роман і Юхно Красносельські, Ігнат Клещівський, Григорій Слупиця, Михайло і Дмитро Шандировські, Сергій Оратовський, Василь, Іван , Дахно Жабокрицькі, Денис, Семен, Андрій, Юхно і Никифор Комарі, Андрій Рахновський, Онопко Носковський .

Багато з цих давніх родів мали свої власні печатні знаки, які з часом у багатьох з цих родин стали “гербами власними”.

Наведемо кілька печатних знаків брацлавських земян, які помістила Яковенко Н.М. у своїй фундаментальній праці: ”Українська шляхта“. 56.

Такий печатний знак і власний герб мали і шляхтичі Бушинські.

У 1590 році Уляна Григорівна Рудівна – Бушинська, заповідаючи свою “материзну” у селах Буша і Бушинець (колишні Рудківці [Б.В.] ) чоловіку Стефану Красносельському, скріплює заповіт ”власною печаткою” і підписом. 57.

Згадується “герб власний “ у шляхтичів Байбуз – герб “Байбуз”, у Комарів – герб “Комар “, у Микуленських – герб”Микулинці”, у Кузів - Бушинських – можливо, власний герб (“Буша”? , або -”Буш”?[Б.В.]). Згадку про герб “Буш”(Busz) знаходим у польському енциклопедичному словнику, де вказується : “Busz , herb polski zwany tylko z nazwy58.

Дехто з українських шляхтичів користувались гербами польських гербових товариств: Красносельські – герб “Прус-І”, Мормули – герб “Пятирог “, Скіндери – герб “Срженєва “,

Хоментовські – герб “Любич”, Володієвські – герб “Корчак“, Клещівські – герб “Пнєня”, Оратовські – герб ”Порай”, Чечелі – герб “Єліта”, Русановські – герб “Годзємба”, Хмельовські – герб “Вєньєва”, Козловські – польський герб “Ястржембець” , можливо, власний герб – ( “Козел”-? чи “Козловські”-? [Б.В.] ). 59.

Яковенко Н.М. зазначає:

Польська геральдична традиція розвинулася на інших засадах: не у вигляді фамільних гербів, а у формі гербових братств, тобто з”єднання численних шляхетських родин під спільним гербовим знаком ; Назви і емблематика останніх були чітко усталені.” 60.

Автор вважає, що багато представників української шляхти не потрапили до гербовників , бо мали свої “власні герби“, які були започатковані від власних печаткових знаків.

Відомо, що у 1413 році, Городельським актом 47 родин литовської знаті були адаптовані до польських гербових братств, та литовські пани заявляли, що не потребують нових чужих гербів, задовольняючись тими, котрими користувались з давнини їх предки.

У польського дослідника В. Віттига знаходимо одноіменне прізвище польських шляхтичів Бушинських, гербу “Порай “. 61.

У 1571 році він згадує Петра Бушинського на місцевій урядовій посаді у воєводстві Серадзкім Шадковського повіту з Бушина. Про цей рід згадує і «Польська енциклопедія шляхетська», посилаючись на Віктора Віттига. 62.

Відзначимо, що В. Віттиг помилився. Справжнє прізвище шляхтича – “Бужинський”.

Каспер Несецький згадує шляхтича Мнішека, гербу “ Порай “ у Середзкім воєводстві з Бужина. 63. Знаходимо і шляхтичів Бужинських, гербу “Порай”, з Бужина та шляхтянку Катаржину Ласку, яка була заміжем за Іваном Бужинським, гербу “ Порай “ . 64.

Родове прізвище шляхтичів Бужинських – Пстроконські.

Отримавши у власне володіння селище Бужин, вони почали писатись Бужинськими. 65.

Ці приклади переконливо вказують на помилку В. Віттига.

Цьому знаходимо підтвердження у Бартоша Папроцького, у Станіслава Дунчевського, у Збігнєва Лешчиця 66.

Повернемось до подій XVI століття і продовжимо розпочатий історичний екскурс.

М. Грушевський вказує :

Вь первой четверти XV в. колонизація стояла прочной ногою на Днестровскомь побережьи. А вь XVI в. оно представляло уже пустыню , где были только «уходы» – пасеки ,пастбища , безь оседлаго населенія , и Барь ,по представленію современниковь стояль « у самого входа вь Скифію» ; даже польская сторожа вь начале XVIв. не выдвигалась на югь дальше его окрестностей .Онь стояль тогда действительно « вь пасти враговь христіанского имени» , между страшными «Татарскими шляхами»: кь северу пролегаль Чёрный шляхь , по водоразделу Буга и днепровскихь притоковь – Роси,Тетерева,Случи направляясь на Волынь и вь Галичину ; чрезь самую Барщину , по водоразделу Буга и Днестра и далее , мимо Зинькова и Шаровки вь Галичину – проходиль Кучманскій ; Только кь концу XVI в., вь начале XVII в. колонизаціонное движеніе успеваеть своимь напоромь преодолеть опустошенія и овладеть Поднестровьемь: возобновлены были запустевшія селища , и по теченію днестровскихь притоковь и самого Днестра появились небольшіе замки.” 67.

Життя на кордоні з “ Диким степом “ було важким і небезпечним. Напади татар та волохів заставляли українсько-литовське панство тулитись ближче до замків, залишаючи свої землі “ уживати “ слугам. Дуже часто сусід не знав з ким межують його землі.

Цікаве повідомлення у 1545 році робить Ігнат Клещівський – сусід Кузів - Бушинських:

Отъ кого бихъ я имелъ границу свою взяти не ведаю, бо ихъ татаре давно побрали, а ( границя [Б.В.] ) отъ давнихъ часовъ пуста, одножъ я свою границу оповедаю, селища своего Русова и зъ земяниномъ барскимъ, повету Каменецкого Беньком (Бенько Козловський [Б.В.] ) почевши отъ устья речки Буши, которая пришла съ повету Бряцлавского впала у реку Морафу и тою рекою Морафою, унизъ полемъ и дубровю, аж до реки Днестра, границу его якобы три мили, тутъ менилъ посередъ тое речки Морафы границу, – Великое княжество Литовское полеву, а поветъ Каменецкий и грунтъ Барский поправу, по реку Днестръ, а внизъ Днестра по половице реки ажъ до Видова озера – Великое княжество Литовское “. (підкреслено [Б.В.] ) 68.

Як бачимо, земянин Клещівський не знає з ким межують його землі, “бо їх татари давно побрали “. Звернемо увагу, що у місці злиття річок Мурафи і Буші , селища не згадуються. Поясненням цьому може слугувати те , що під час “ обводу границь “ Великого князівства Литовського не всі земяни з”явились на це межування.

Існування селища Буша у цей час підтверджується історичним матеріалом.69.

Дослідник Поділля Л.Бялковський пише :“ Видно , що тут була малозаселена місцевість . Ближче до Барського замку маємо численних земян .

Правда , земяни Носковичі , З”яловські та ін. були приписані не до барського а до брацлавського замку , але їх від останнього відділяв простір значно більший , ніж від Бару , недавно заснованого королевою Боною та дорученого нею хороброму Бернардові Претвічові. По верхній Мурахві зем”яни не покидають , мабуть своїх селищ , тоді як Данко Копистеринський сидить у Барі , а не у своїм Копистерині . Південніше від нього “ Братківська земля “ теж не бачить свого власника , котрий на заклики влади не з”являється особисто , а лише присилає “ список ” своїх просторих границь. Подібно йому , відсутні теж всі слідуючі за ним зем”яни брацлавського повіту , що граничать з барським і кам”янецьким повітами . З”явився один тільки Клещівський , власник селища Русава , що простяглося до самого Дністра , себто до волоської границі .” 70.

Земянин Клещівський скаржиться у 1545 році, що молдавани переходять кордон Литовського князівства і на лівому березі Дністра, та його притоках, будують млини, ставлять пасіки, випасають отари овець, свиней, викошують трави...

Про такі прикордонні непорозуміння згадує і король Польщі та государь Великого князівства Литовського – Сигизмунд - I до молдавського господаря Стефана - V у листі від 29 листопада 1523 року:

“Niżli powedaiem Tobie, pryiatelu naszomu, iż k nam wradniki naszy ukraynyi, namestniki braclawskii y wenickii tych czasow pisali,powedaiuczy,iż twoi dwa barkulaby y mnohich ludey naszych pobili y porubali, y polonom poweli,y szkody poddanym naszym, woiennym niepryiatelskim obyczaiem, mnohyi poczynili....A k tomu ludi twoi perechodiaczy za hranicu w naszu zemlu, paseki stawiat, mlyny sobie robiat, y zwer lowiat, stada swiny y owcy pasut, a to pered tym nikoli ne bywalo...” 71.

Землі над Дністром хоч і були “уживані”, та все ж вони були малозаселенними.

Про кордони селища Буша , у 30-х роках XVI ст., ми дізнаємось з пізнішого перепису 1590 року: « Селище Буша, з рікою Бушею, від глави аж до устья тої ріки Буші » . 72.

Спробуємо прослідкувати родинну історію кожного з Бушинських.

У Процька і Дмитра Бушинських був брат Конан(Йосип), батько Богданни Конашевни (Йосипівни) Куза - Бушинської .

У XVI - XVII століттях була розповсюджена традиція мати два імені: світське – народне, яке надавалось при народженні і церковне , яке надавалось при хрещенні.

Богданна Конашевна(Йосипівна) Куза - Бушинська одружилась ( приблизно 40–ві роки XVI ст. [Б.В.] ) з брацлавським земянином Гринеєм ( Григорієм ) Рудьом, що у пізніші часи володів селищем Рудівцями,( кін.XVI ст. ) на березі Півд. Бугу.

У документі наголошується, що той Гриней, пізніше почав писатись Бушинським. Можливо, це було однією з умов одруження.

У духовній заповіді Григорія і Богданни Бушинських, 1580 року, повідомляється:

За немічністю віку, заповідаємо на вічні часи половину селища Буші і Бушинець (Рудківці [Б.В.]) синам нашим, тобто Івану, Йосипу, Юську та Опанасу, якого пан Бог, з гніву свого, видав до неволі, у руки поганських татар, в ім”я короля Його Милостивого нашого Пана, зі всіма лісами, дубровами, ріками, ставами, бобровими гонами, грунтами...” 73.

Документи XVI століття свідчать про те, що землі передавались у спадок хлопцям по чоловічій лінії – від батька, а дівчата отримували землі від матері – “материзну “. По можливості до приданого дівчини включали земельний наділ –“материзну “ , яка ніколи не входила в загальнородинне майно , не ділилася між окремими членами сім”ї , а передавалась у спадщину , причому тільки по материнській лінії .

У деяких випадках дівчина могла отримати землі і від братів , наприклад , коли передчасно помирав батько . Як нам здається , історія життя двох родин Рудів і Бушинських переплелась у 40 – х роках XVI ст .

Науковці-етнографи підкреслюють :

Господарські міркування при укладанні шлюбу позначались на певній обмеженності кола вибору шлюбного партнера та соціальній ендогамності шлюбу. Майже до XIX ст. у селах України побутував звичай обирати супутника життя в своєму селі або в найближчих селах. В основі цього звичаю лежало бажання краще знати ту родину , з якою мали породичатись. Адже репутація сім”ї в минулому мала таке саме значення , як і її економічний та соціальний стан. Обираючи гідну для свояцьких зв”язків родину, як правило, рівну в економічному і соціальному відношенні ,вирішували і проблему вибору обранця – рівного за соціальним станом.” 74. “Отчина” Рудів , як вважає автор , і зараз існує на карті . Це село Рудь , на молдавській стороні Дністра . Поселення згадується у документах 1495 року і знаходиться на віддалі 8 – 10 км . від Буші. 75.

Яким чином цей рід опинився у Молдові ?

Л. Бялковський наводить приклад такої вимушеної міграції .

Дослідник зазначає :

Так , наприклад , коли брати Буцни , з причин частих заколотів та ворожих нападів , а також кривд , пішли були у Валахію , то подільський староста в 1450 – м р . закликає їх назад на Поділля , при чому повертаються їм спадкові маєтки , в тім числі Грушовець ( Gruszowiec ) на річці Мурахві та Берладка на р . Мурашці “ 76.

Згадані у документі поселення розташовані поруч Буші .

Можливо Руді, з своїми підданими, оселились у Молдавії під час примусового переселення мешканців Придністров”я на Київщину після “замаху князів” 1481 року. Такі приклади переселення були і у пізніші часи.

М . Грушевський , посилаючись на свідчення барського старости Берната Претвича , вказує :

тих часів як Ров, Олчедаєв та Жван не були спустошені , багато людей сиділо коло тих замків , але потім підчас спустошень воєвода волоський перегнав їх за Дністер й оселив у себе ; а як поставлено замок в Барі й стала та околиця залюднюватись , почали й ті емігранти ( чи їх потомки ) назад вертатись “ . 77.

Бернард Претвич родом походив з Сілезії. Був талановитим організатором оборони південних кордонів України від татарських набігів.

Служив ротмістром на Поділлі. З 1537 року – барський староста. Нагадаємо , що містечко Бар вперше згадується 1425 року під назвою Ров . У 1537 році польська королева Бона Сфорца – дружина короля Сігізмунда - ICтарого “ купила Ров і перейменувала його у Бар .

Таким чином , часи запустіння краю , про які говорить барський староста

Б. Претвич , можна рахувати від кінця XV ст. до кінця 40 –х років XVI ст.

Про це запустіння краю пише і Михайло Грушевський :

Вь реестре подымного 1493 г. Поднестровье оть Калюса до Мурахвы представляется одною сплошною « пустынею»; вь такомь же положеніи этоть край выступаеть и вь реестрахь 1530 и 1542 г.”. 78.

Міграційні процеси були обопільними.

Населення переселялось і у Молдавію і на Україну.

Про це яскраво свідчать прізвища мешканців навколишніх селищ .

З іншого документа дізнаємось , що король Казимир надає у 1440 році шляхтичам Данилу і Сеньку “ пустиню “ Криницю (Crynycza) під Снігуровим лісом та другу “ пустиню “над р. Мурахвою“, котру держав Радь ( Rath) у Подільській землі , Камянецькім повіті . 79.

У 1590 році Уляна заповідає своєму чоловікові Стефану Красносельському землі, які вона мала від братів Івана, Йосипа, Юська Григоровичів Бушинських у селищі Бушинцях, “що звались Рудківцями” і другу частину свою у Буші .

9 травня 1609 року Василь Красносельський продає Олександру Постоловському за 200 кіп литовських грошів частину села Бушинець

(колишні Рудківці), які він отримав від свого дядька Опанаса Рудьовича Бушинського.

Знаходимо і судовий акт ( від 9 травня 1617 р.) у якому Олександр Постоловський заявляє , що Іван Бушинський не визнає власного свого запису у актах гродських брацлавських на продаж частини селищ Бушинців і Рудівців за 500 польських злотих .

У 1628 році Григорій і Матвій Бушинські з Бушина (сучасне селище Бушинці Тиврівського району [Б.В.] ) продають село, яке мали від свого бездітного дядька Опанаса, за 200 коп литовських грошей шляхтичу Постоловському. Семак Постоловський і Дмитро Красносельський згадуються, у 1545 році, як земяни Вінницького замку.[Б.В.] 80.

Через рік вони сплачують “подимне” з частини села Нідовці ( Сучасне село Онітковці ? ).

У кінці XVI – на початку XVII століття продовжується процес колонізації краю переселенцями з Волині, Західного Поділля.

Переважно це були заможні магнати, які скуповували землі у місцевого панства.

У 1588 році князь Острозький за містечко Русаву і 4 селища платить Клещівським 12000 коп литовських грошей. Князі Збаражські у 1585 році отримують від Янчинських за 300 коп литовських грошей містечко Дашів...

Михайло Грушевський зазначає:

Тими скуплями і наданнями творяться тут величезні маєтності ріжних волинських і подільських, польських магнатів. Такі Збаразькі, що скуповують безпосередньо, чи посередньо, з других уже рук землі від Козарів, Слупиць, Ободенських, Короваїв, Турбівських й ін., а в посагу дістають значні маєтності Четвертинських – великі латифундії їх розкидані на цілім просторі властивої Брацлавщини. Острозькі збирають землі Кошків, Кмітів, Красносельських, Рахнівських і Жабокрицьких. Великі маєтності з волинських магнатів мають іще Четвертинські, Корецькі. З польських Замойські захоплюють і скуповують в сусідстві своєї Шаргородської латифундії величезні простори над Мурахвою – землі Бушинських, Рахнівських, Клещівських, Комарів, Скиндерів й ін...” 81.

Про темпи колонізації краю яскраво свідчить той факт, що у містечку Черніївцях, яке Ян Замойський застав запустілим, вже у 1629 році нараховувалось 894 “дими”.( Для порівняння у Буші – 360 “ димів “ [Б.В.] )

У 1629 році, з “ Тарифу подимного податку по Брацлавському воєводству “ дізнаємось що Іван Бушинський і Юшковські* (родичі Бушинських.[Б.В.])

тримають” 7 “димів” у селі Копіївці, Федір Бушинський – власник 1 “диму” у селі Бушинцях ( Рудківці [Б.В.] ).

В.Б.Антонович вказує:

Юшковскіе. Упоминаются въ числъ древнихъ земянъ Волынскихъ

1677 родъ Василія внесёнъ въ помянникъ Луцкаго братства.

1710 Александръ принималъ участіе въ выборъ

Кирила Шумлянскаго ( Арх.ч.IV, т.I, стр.361).” 82.

Коронний підканцлер Томаш Замойський сплачує кошти з 55 “димів”села Бушинець та з 360 “димів” міста Буші . Пані Кордишева(Байбузянка) сплачує кошти з 6 “димів” в селищі Бушинці. 83. Олена Кордишева- Байбузянка була дочкою вінницького і брацлавського гродського писаря Григорія Байбузи і Агафії (Ганни) - Богданни Іванівни Бушинської.

Матвій і Єжи(Юсько) Бушинські сплачують подимне з частини села Рудівці ( Малі Бушинці [Б.В.] ). Йозеф ( Йосип ) Бушинський сплачує подимне з 20 “димів” слободи Пашовка.

Зустрічаємо у документах початку XVII століття і їх сусідів.

Так, Федір Ласко сплачує з селища Борисовки і частини селища Бушенця подимне за 32 “дими”, а Олександр Постоловський – з села Бушинець за 1 “дим”.

У 1646 році діти Єжи ( Юська, Юрія ) Бушинського – Андрій, Василь, Іван, Галшка судяться з шляхтичем Олдаковським за Малий Бушинець. 84.

Аналізуючи окремі документи XVI – XVII століття, робимо висновок, що сучасні села Мала Бушинка ( колишній Малий Бушинець, раніше –Рудівці ), Велика Бушинка Немирівського району Вінницької області, а також село Бушинка ( колишній Бушин )Тиврівського району Вінницької області були земельними володіннями українських шляхтичів Кузів - Бушинських і їх родичів Рудів - Бушинських. 85.

У Центральному Державному Історичному Архіві України (м.Київ) знаходиться метрична книга с Бушинка Брацлавського повіту Подільської губернії за 1755-1795 р.р. 86.

Поглиблені пошуки можуть розповісти про нащадків родин Кузів - Бушинських і Рудів -Бушинських у кінці XVIII століття.

Ці села беруть свої витоки з кінця XVI століття.

Бачимо їх і на картах французького інженера Г.Л.Боплана ( Базель-1650 р.).

Продовжимо нашу розповідь... Процько Бушинський (1545 р.) мав сина Івана, у якого було двоє дітей - син Семен та дочка Агафія ( Богданна).

Дочка вийшла заміж за вінницького гродського писаря Григорія Байбузу.

Це одруження відбулось до 1599 року. У цьому році Байбузи володіють частиною Бушинців ( посаг нареченої ). Байбузи були давнім родом і згадуються у 1545 році.

У 1629 році родина володіла 534 “димами”. Цей панський рід був у родинних стосунках з князівським родом Глинських та великопанським родом Чарнецьких.

У Григорія і Агафії (Богданни) було троє синів і три дочки : Констянтин, Семен, Миколай, Олена , Маріанна , Федора. 87.

3 січня 1589 року Семен Іванович Бушинський з сестрою Ганною (Богданною) Іванівною Бушинською - Байбузиною продають, за 800 коп литовських грошів, частину маєтностей у Буші, що їм належала, впливовому магнату, канцлеру і гетьману Польші Яну Замойському.

Ця продаж підтверджується пізнішим актом за 1590 рік. 88.

Ця продаж-купівля призвела до непорозуміння між сімями Бушинських і Байбуз.

У 1604 році Стефан Бушинський судиться з Байбузами за повернення грошей з четвертої частини маєтку .

У 1607 році Семен ( Іванович ? [В.Б.]) Бушинський позиває Байбуз до суду для повернення третьої частини грунту з маєтку.

17 серпня 1622 року Іван Рудь Бушинський та інші Руді , що писались Бушинськими , проводять розмежування земель з родиною Байбузів та Бушинських між їх селищами Великими Бушинцями та Малими Бушинцями , званими Рудівцями, що були засновані на ”грунтах Бушинських”.

Кордоном між землями мало бути урочище на річці Кіптянці (Kiptiance). 89.

Нащадки Дмитра і Конана(Йосипа) Бушинських продовжувала володіти своїми маєтностями у Буші, вступаючи часто у непорозуміння з служебниками Замойського.

У 1645 році вони позиваються до суду калушським старостою Яном Замойським, нащадком великого гетьмана, за те, що не бажають віддавати свої земельні “дідизни“ у Буші. 90.

Кінець XVI століття був відзначений селянсько-козацьким повстанням під проводом Северина Наливайка.

З цими подіями пов”язана заява канцлера про знищення козаками книг гродських брацлавських, де зберігались документи Замойських на право володіння селищами Бушею, Стінкою, Скіндеровичами... 91.

У 1599 році Ян Замойський під заставу у 5000 польських злотих віддає місто Бушу, та інші поселення на Шаргородчині, шляхтичу Мацею Яблоновському.

М. Яблоновський перейменовує Бушу на Здіслав , Стіну – на Янгород . . . 92.

Поселення Здіслав згадується у документах 1606 року .

Назва “Буша“ повернулась на карту Брацлавщини у 1613 році , після того,

як М. Яблуновський отримав назад позичину суму грошей (1605р.) і повернув свої права на поселення сину Яна Замойського – Томашу. Польський історик О.Яблоновський згадує судові документи шляхтичів Скіндерів-Хмелевських у яких зазначається, що поселення Буша виникла на місці попереднього поселення Кузьминці . Дослідник посилається на судові позиви Анни Скіндерівни Хмелевської і її чоловіка Яна Хмелевського до Томаша Замойського.

Ці позиви відбувались на протязі тривалого часу. 93.

Зазначається , що Ян Замойський , батько Томаша , відібрав грунти

дідичні“ , які лежать у брацлавському воєводстві біля річок Мурафи , Буші, Мурафи–Гальчинської , Мурашки-Кунатовської ( р.Лозова[Б.В.] ) .

Шляхтичі Скіндери - Хмелевські вказують , що на селищі Чернійовці було започатковане містечко Скіндерополь , а на селищі Кузминці – місто Буша.

У іншому документі згадується, що на селищі Чернійовці було закладено містечко Скіндерполь, містечко Буша, і села, що їх оточують - Садківці, Володієвці, Кубаківці, Сметанчинці, Букатинка, Мервинці, Рожнятківка ...

М.Грушевський з цього приводу зазначає, що претензії шляхтичів Скіндерів - Хмелевських охоплюють майже усю Шаргородщину.

Ці судові документи свідчать про межові земельні суперечки , а не про сам факт заснування того , чи іншого , поселення .

Більшість з цих поселень виникли значно раніше кінця XVI століття , коли їх скуповував, або захоплював, Ян Замойський.

Підтвердженням цьому є існування на карті Подільської губернії

Є. Сецинського поселення «Валі Буша».

На сучасній карті Вінницької області це хутір Хмелевщина .

Слово “Валі“ з молдавської мови означає “долина“.

Таким чином, етимологія назви «Валі Буша» - “долина Буші” .

Це поселення розташоване на березі невеличкої річочки Сухої Бушанки .

У 1799 р. згадується річка Суха Буша, яка впадає у річку Бушу .

Мешканці села Миронівки і зараз називають річку Суху Бушанку – “ВаліБуша”.

Документи опубліковані польським істориком О.Яблоновським свідчать, що середньовічне місто Буша було засноване Яном Замойським на землях, які раніше належали брацлавським земянам Кузам, на землях їх родового селища Кузьминців .

Доля селища Кузьминців, родового обісця Кузів, видається нам такою, що Кузі продають, або обмінюють, поселення Кузьминці ( між 1541р.- 1545р.) Скіндерам на частину їх земель , які межували з землями селища Буша .

Уживаючи Бушу , вони вже у 1545 році пишуться Бушинськими .

Можливо представники однієї з гілок родини Куза почали писатись – Кузьминськими .

Селище Кузьминці з часом переходить від Скіндерів-Хмелевських до Яна Замойського.

Після цього поселення з назвою “Кузьминці” губиться.

Безперечно це селище і зараз існує на карті Ямпільщини, але його назва заховалась за іншою , нам невідомою .

Автор вважає, що це село Хмелевщина – колишня власність Скіндерів – Хмелевських, або селище Держанка, яке географічно знаходиться між Бушею і Хмелевщиною.

Таким чином, Ян Замойський заснував місто Бушу на землях, які колись належали селищу Кузьминці. Купивши у Скіндерів селище Пронське, а у Кузів-Бушинських – селище Бушу, канцлер Польші засновує поселення з новим статусом - місто Буша ( Дивіться карту-схему ).

Підтвердження, саме такому історико-топографічному формуванню міста Буші, у кінці XVI ст., є пізніший ( середина XVII ст.), опис поселення Веспасіаном Каховським, який наголошує:

Duo oppida in edita rupe habuit tertiam arcem cui Przygrodek nomen.”

У перекладі це звучить так :

Дві частини міста ( Буша [Б.В.] ) знаходились на високій скелі, третя – замок - «Пригородком» називався.”

Мис між р.Мурафою і р.Бушанкою (колишні землі селища Пронське , де був побудований замок) знаходився ”при «городі» Буші”,отже, був “пригородком”, тобто був “при городі”Буші, але не був власне Бушею.

Для мешканців міста Буші , на початку XVII ст., ще існував , умовно, розподіл земель на “бушанські” та “пронські”.

Саме місто, себто поселення Буша, поділялось навпіл річкою Сухою Бушанкою.

У пізніших документах , кінця XVIII ст.- початку XIX ст., згадується, що село ділиться на дві частини - “Суха Буша” і “Мокра Буша”.

Подібним чином, злиттям двох окремих поселень, сформувалось сучасне село Клембівка.

На карті Боплана ( XVII ст.) видно, що на правому березі річки Русави розташовувалось поселення Баланівка, а на лівому – окреме поселення Клембівка. У наш час це єдине поселення - Клембівка.

Продовжимо наші дослідження історії родини Бушинських .

Українські шляхтичі Бушинські та їх родичі - Руді-Бушинські, які залишались “уживати“ землі своїх дідів, у середині XVII століття втратили свої значні земельні володіння.

Частково їх землі , як “материзни“ перейшли до родин Красносельських, Байбуз, Рудів –Бушинських, Юшковських, Хоментовських, Скіндерів?.

Частина селища Буші, під тиском впливового магната, продається Яну Замойському .

Цього було досить, щоб у пізніші часи підтвердити свої права на все поселення.

У 1648 році серед покозачених шляхтичів знаходимо, у Ольховетській сотні Білоцерківського полку, - Лукаша Бушинського. 94.

У 1649 році знаходимо у “Реєстрі Війська Запорозького“, серед 40475 козацьких прізвищ, 7 представників цієї родини. У Брацлавському полку, Мястківській сотні – Якова Бушинського, у Кальницькому полку, Немирівській сотні – Василя, Лазаря, Костю Бушинських, у Корсунському полку, Гавриленковій сотні Степана Бушинського, у Каневському полку – Івана Бушинського. 95. Серед козацтва бачимо і їх родичів Байбуз.

У Чигиринському полку – Марка Байбузу, у Черкаському полку Тишка Байбузу і Васька Байбузенка, у Миргородському полку – Ничипора і Ігната Байбуз, у Кальницькому полку згадується Аньдрушька Байбуза.

У Кальницькому полку, сотні Вінницькій, бачимо Дмитра Русановського

( нащадок сусіда Бушинських – Семена Русновського?[Б.В.]).

Наведений перелік вказує, що частина українських земян, які у XVI столітті володіли значними земельними маєтностями, у середині XVII століття, вже стали малоземельною шляхтою, яка подалась у козацтво.

У Немирівській сотні згадуються Руді – Бушинські.

У кінці XVIII століття Антон Бушинський є управляючим Копіївськими маєтностями Звенигородського хорунжого Януша Четвертинського.

У 1772 році надвірні козаки, під його командою, роблять наїзд на маєтки шляхтича Франциана Красинського. Наїзди ці були обопільними. 96.

З документів, що збереглись у маєтку князів Четвертинських – селі Янкові, дізнаємось не тільки про інвентарний опис маєтків Шолудьків і Бушинців, за 1759 рік, але й про перепис витрат на відшкодування збитків у Заславі, Шолудьках, Бушинцях. 97.

У корпусі документів, за №60 , знаходились генеології різних родів та різні дипломи. На жаль нам не відомо, чи збереглись вони. Можливо, серед цих документів знаходилась генеологія роду Кузів-Бушинських та їх родичів Рудів-Бушинських. Представники родини Бушинських продовжували проживати на Поділлі у першій половині XIX століття .

У 1842 році шляхтичі Подільської губернії Бушинські подають документи до Центральної Ревізійної комісії , яка перевіряла дворянські права шляхтичів Волинської, Київської та Подільської губерній. 98.

Представники іншої гілки цього земянського роду, які спродали свої володіння у Буші, очевидно , отримали від Яна Замойського і його нащадків, певний протекторат та заступництво. Життєві стежини фамілій Замойських і Бушинських переплітаються і у кінці XVIII століття на Волині.

В.Б. Антонович помістив Бушинських у таблицю шляхетських родин південнозахідного краю :

Названіе Когда принялъ Когда въ послъд. Когда въ первый ИСТОРИЧЕСКІЯ

родовъ. католичество. разъ упомин. разъ упоминаются ОБЬЯСНЕНІЯ

правосл. члены катол. члены рода.

рода.

74. ...............................................................................

75.Бушинскіе - 1670 - 1646 г. выдано имъ

свидътельство о

православномъ

происхожденіи Петромъ

Могилою. (Арх. ч.ΙΙ, т.Ι.,

ст.320) .1670 г. внесены

въ помянникъ Луцкаго

братства.

  1. ................................................................................

Вчений зробив примітку для таблиці, яка безпосередньо стосується і Бушинських:

Тъ роды, при которыхъ упоминаются только православные члены, но время перехода которыхъ въ католличество не указано, по недостатку источниковъ, помъщены въ таблицъ въ такомъ только случаъ, если потомки рода существуютъ въ настоящее время въ краъ, среди окатоличеннаго дворянства.” 99.

Наведемо на сторінках нашого дослідження витяг з восьмого розділу інструкції дворян волинським послам відправленним на Варшавський сейм у 1645 році :

Przeloźa y to Panowie poslowie naszi ordinibus regni , źe trybunal incompetentem pastyrza uznawszy Jego Mosci Oyca metropolita Kiiowskiego do cognitiey sprawy, ratione illegitimitatis Buszynskim zadaney y przez Jego Mosci Oyca metropolitę legitime rozeznaney, do Jego Mosci xiędza biskupa Luckiego, pro cognitione, odeslal; zaczym, gorącą staracsic o to Panowie poslowie będą, aby cognitia ta Jego Mosci Oyca metropolity rata byla y na swym placu zostala;

poniewaź to woiewodztwu Braclawskiemu wszystkiemu constat, źe Buszynsky legitime są splodzeni y z obydwu rodzicow ludzi relligiey Greckiey, w nieuniey będących, y źeby ten dekret trybunalsky sprawie tey Buszynskich byll skasowany, y Jego Mosci xiędza metropolity y prywiliey, od Jego Krolewskiey Mosci na metropolią dany, y urząd pastersky, ktory ma nad narodem Ruskim, nie będącym w unjey s kosciolem Rzymskim, in dubium vocowany nie byll, goronco et serio przy tym staną y sposob wynayda, gdzie subsellia, ktore in contrarium iurium Jego Mosci Oyca metropolity Kiiowskiego uczynicby co takowego ważyli się, sprawowac się mieli.” 100.

У 1702 році волинський стольник Адам Олізар - Волчкевич подає скаргу на чесника подільського Самуїла Шумлянського , про те, що він з слугами, і найнятими козаками Палієвими, напав на маєтки Олізара – Унин, Великий Воробійов, Малий Воробійов, Рутвянки, а також – на маєтки підстаростів тамтешніх Андрія Бушинського і Марчинського. 101.

Представники цього роду продовжували проживати на Волині і на початку XIX ст.

Це підтверджує список - довідник шляхтичів Волинської, Київської та Подільської губерній , які подавали документи у 1842 році до Центральної Ревізійної комісії на підтвердження своїх дворянських прав.

У списку зустрічаємо прізвище волинських шляхтичів –

Буші (з Буші ?[Б.В.] ) та Бушинські . 102.

За агітацію до участі у польському національному повстанні 1831 року ,ще один представник цієї родини - Йосип Войцехович Бушинський був відданий у солдати. 103.

У документі зазначається:

Бушинскій Осипь Войцеховь, воспитанникь школы землемеровь при бывшемь Кременецкомь лицее, Староконстантиновского уезда села Богдановки, изь шляхтичей.

( Сучасне с.Богданівка Волочиського району Хмельницької області [ Б.В.] )

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Буяниль сь прочими сь намереніемь присоеденится к польским мятежникамь, но при поимке соучасниковь его, скрылся и возвратясь вь Каменець, утаиль своё предприятіе, которое вь последствіи обнаружено.

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Для зачисленія вь Арестанскія роты – По предложенію Г.Генераль Губернатора оть 16 сентября 1831 – го №1794 .

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Отдань вь солдаты - 28 сентября 1831 года.

Подальші пошуки у документах XVII – XVIII - XIX ст. Волинського воєводства, можливо розкриють таємницю власного гербу родини Бушинських - герб “Буш”.

У 1745 році Іван Антонович Бушинський, як “уроджоний пан“ виступає свідком домовленностей про взяття 100 000 червоних злотих, під залог всього рухомого і нерухомого майна, Любельським старостою Яном Замойським у Волинського каштеляна Михайла Чацького і його брата Франциска. 104.

Можна зробити припущення,що земельні володіння надані Бушинським на Волині були частковою компенсацією за продані ними землі на Брацлавщині.

Нащадки цієї гілки роду пустили своє родове коріння і на Львівщині.

У 1673 році жидачівським ловчим згадується Станіслав Бушинський.

Інший представник цього роду Ян Бушинський (1682 р.) був одружений з представницею давнього литовського роду Довгирдів - Аполонією Довгирдівною.

Про цей рід відомо, що литовський боярин Ян Довгирд, і його наступники, користувались печатками з гербом “Помян”.

Довгирд , разом з іншими боярами , представляли литовську сторону при заключенні Віленської угоди 1401 року; у 1424 році він був «дворним маршалком» кн. Вітовта. Займав у цей час і посаду старости у Кам”янець - Подільську. У 1430 році, після смерті Великого литовського князя Вітовта, був зміщений з посади кам”янецького старости.

При Сигизмунді Кейстовичу став віленським воєводою і продовжував займати цю посаду при Казимирі. 105.

Проживали Бушинські і у містечку Підкамінь, що на Львівщині.

На кладовищі цього містечка можна і зараз бачити пам”ятник на якому зображено чоловіка похилого віку, з шляхетною поставою, з бородою на лиці. Чоловік сидить, спершись правою рукою на колону –“стовпець”. На плечі накинуто плащ -“туніку”. На колоні зображено розірваний ланцюг, можливо, символ перерванного життя. Напис на пам”ятнику свідчить:

В. Бушинський. Жена Єлена фундаторує. Дня 6 грудня 1883 р.”. 106.

Поруч села Топорів Бродівського району Львівської області існує мікротопонім – «Буша гора» 107. , біля села Калитинка, Джуринського району Вінницької області – є «поле Буша» . 108.

Зазначимо, що с.Калитинка знаходиться за 4 - 5 км. від верхів”я річки Бушанки.

У автора немає ніяких сумнівів , що згадані мікротопоніми утворені від прізвища власників землі Бушинських (Бушів) і являються скороченною формою прізвища власників .

Адже : Чиє поле (земля) ? Поле (земля) пана Бушинського , або – пана Буша.

Чия гора (земля) ? Гора (земля) пана Бушинського, або – пана Буша.

Від назви поселень, що були засновані панами Бушинськими, збереглись і інші мікротопонімічні назви. Так, поруч села Велика Бушинка Немирівського району Вінницької області згадується «Бушинецький вигін» та «став Бушинецький» 109. , там само – «Кут Бушинка» 110. , там само – «курган Бушинський», поруч з курганами – «Брацлавським», «Немирівським», «Вишковським», «Яцковським», або – «Тульчинським».111.

На початку XIX ст. згадується населенний пункт – Buszyniecka Berezowka

( s.Berezowka. Vol. Nemirovsk.,Kr. Braclav., G. Podolien //SG.1, s.144. u Guldmana s.29 ) 112. , згадується і «Бушанська дорога» ( с.Тростянець Ямпільського р-ну Вінницької обл.) 113. , існує поруч Буші і селище «Бушанська слобода» 114. Проживали представники родини Бушинських і на Київщині. У 1649 році, у Каневському полку згадується Іван Бушинський.

У 1740 році король Август III передав селище Таращу шляхтичам Бушовським (Бушинським [Б.В.]). 115.

З цього часу поселення стало центром староства.

З судового позиву мечника летичівського Йозефа Бушовського( Бушинського [Б.В.] ) ,від 21 травня 1744 року , на дворян Струтинських дізнаємось, що “они получили от региментаря украінской партіи , Нитославского, вь своё распоряженіе сотню надворных козаковь, напали сь ними ночью на дворь истца вь селе Таращи, окружили оный, приказали стрелять вь окна и двери, и наконець, ограбили всё имущество Бушовского и его гостей, приказали его изгнать изь села, которымь сами насильно завладели”.

Згадане у документі селище Тараща - сучасне містечко Тараща Таращанського району Київської області. 116.

Недалеко знаходиться , над річкою Рось, маєток згаданих Бушовських (Бушинських) – Бушин. Там само, у Васильківському районі Київської області, згадуються і «Бушеві стави». Очевидно, родина Бушинських з Київщини є продовженням гілки роду козака Івана Бушинського , якого зустрічаємо у 1649 році , у Каневському полку.

На топонімічній карті Київщини , як зазначає польський географічний словник, існували поселення – Малий Бушин ( над притокою р.Дніпра ) та - Великий Бушин ( над Дніпром , у Каневському повіті ). 117.

Словобудова назви, згаданих поселень, вказує на їх власників – панів Бушинських.

Зараз ці поселення не існують, можливо вони попали у зону затоплення , під час будівництва «Дніпрогесу».

На правильність утотожнення поселень з їх власниками – Бушинськими , вказує факт існування поруч міста Канева села Байбузи – родового маєтку родичів Бушинських – панів Байбуз. Недалеко села Байбузи знаходиться поселення Бушин, на березі річки Рось. Ця гілка роду Бушинських, гербу «Гримала», згадується на Канівщині вже у 1550 році.

Ця інформація, як нам здається, вказує на те , що питання пошуку герба Бушинських вирішене. Це герб - « Гримала ».

Інша гілка роду , на початку XVI ст. вживала герб “Сас”.

Інформація про Бушинських, гербу «Сас», наведена у «Польській енциклопедії шляхетській».

Як вже зазначалось, інші згадка про Бушинських, гербу «Порай» є помилковою. Не можна поєднувати і Бушковських, гербу «Оссорія», з Бушинськими.

Прізвище їх походить від назви родового маєтку Бушкова, сандомирського повіту .

Згадують польські дослідники і Бушковських, з селища Бушкова, яке знаходиться у гнезнєнськомо повіті, та Бушевських (Бушовських) з Бушево, що розташоване у познанськомо повіті. 118.

Збігнєв Лешчиць пише про шляхтичів Бусінських ,гербу «Гржимала», які проживали у каліському, равському, серадзькому воєводствах.

Про Бусінських, гербу «Гржимала», також пишуть польські дослідники Вацлав Варчицький, Северин Уруський, Адам Косинський, Олександр Влодарський і Станіслав Дунчевський, останній, посилається на Каспра Несецького.

Наголосимо, що у серадзькому воєводстві знаходяться поселення Бусинa

(Busina) і Буженін чи Бурженін(Burzenina), що вказує на правильність започаткування прізвищ Бужинських, гербу «Порай» і Бусинських, гербу «Гржимала» , про яких ми згадували, саме від назв їх родових маєтків. 119.

Представники родини Бушинських поселяються на Канівщині за часів старостування у Брацлаві і Вінниці Семена (Фрідриха) Глібовича Пронського ( 1539-1541рр. ) та намісництва у Черкасах і Каневі його брата - Андрія Глібовича Пронського ( 1540-1543рр. ).

З пізніших джерел відомо, що у 1840 році пани Бушинські продають свій маєток у селі Дивин Радомисльського повіту Київської губернії панам Піонтовським.

У “Списку чиновниковь Смоленского ополчения 1812 года“ заходимо «пятидесятника» , який керував загоном у кількості 50 - ти ополченців - Василія Михайловича Бушинського.

Цей загін входив до складу Єльницького полку, який очолював майор Дмитро Миколайович Глінка, родич відомого російського композитора. 119/1.

У “Списку лиць, назначенныхь комиссарами и ихь помошниками вь Смоленской губерніи “ зустрічаємо прапорщика Никифора Бушинського. 119/2.

Відомо ще про одного з представників, очевидно, смоленської гілки родини – Володимира Петровича Бушинського.

Професор В.П.Бушинський викладав у Інституті дослідження засушливих областей та інституті землевивчення Темірязівської сільсько-господарської академії у 20-х роках XX століття. 120.

Доля роду Дмитра Кузи - Бушинського, який згадується у XVI столітті, нам невідома.

Можливо він, переселившись у Молдавію, започаткував молдавську гілку родини Куза, представник якої Олександр Іоанн Куза, у 1859 році, став першим князем ( посада [Б.В.] ) об”єднанного королівства Румунії.

На пам”ятній плиті загиблим односельчанам у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р., у Буші, читаємо прізвища - Бучинський К.М.,

Бучинський Я.Ф.

Різницю у транскрипції написання прізвища - ”Бучинський” і “Бушинський” пробують пояснити народні перекази , які були записані бушанським вчителем Михайлом Стигарем:

Дід мій ще за панщини жив. Якісь пани там були –Горохівські, та й кажуть до нього:

  • Йди з нами. Ми тобі все дамо: і землю, і волів, і хату... А треба сказати,

що дід мав визначну фамілію... Казав, що з самого заснування Буші

Бучинські (Кузі-Бушинські [Б.В.]) тут жили, тому й фамілію таку мали...

Закріпачувать їх було заборонено, бо запрет такий серед панів існував...

Ось дід і ліпить хатину. Та приходить пан той Горохівський і каже:

- Гаразд. Я тобі допоможу. Все, що обіцяв, дам. Але на такій умові – продай мені свою фамілію.

- Як так?

- А – каже, - Я тобі її заміняю на звичайну селянську. От тоді все і отримаєш.

Але дід мій зразу зрозумів, чого він хоче. Як тільки фамілію забере, - то зразу ж і закріпачить . Відмовився від цієї панської пропозиції. Залишив фамілію свою...

І хоч бідно жив та панів знущання терпів, але залишився вільний.” 121.

Наголосимо, що Бучинські , нічого не мають спільного з Бушинськими.

Досить розгалужений рід Бучинських згадуються польськими дослідниками ще з XIV століття на теренах польської держави. Польський дослідник Збігнєв Лешчиць згадує про рід Бучинських на Поділлі , гербу “Слєповронь” у 1563 році.

Він вказує при цьому на їх родові маєтки на Поділлі - Бучен і Бучна. 122.

Історія цього роду нічим не пов”язана з історією започаткування поселення Буші.

Отже народні перекази несуть помилкову інформацію для нашого дослідження .

Так само не можна поєднувати з Бушинськими - Бущчинських , про яких пише Казімір Пулаcький, або – з Бучацькими, про яких пише Л.М.Масенко із Запоріжжя.

Перші походять з Бущі, що на Волині, південніше Рівного, другі – з Бучача, на Тернопільщині. 123.

Повернемось у далеке XVI століття, і продовжимо дослідження.

Буша знаходилась на прикордонні з кочовою татарською ордою.

Місцевість ця межувала з “Диким степом“.

Недалеко проходив “Кечманський“ татарський шлях.

З правої сторони Дністра проходив “Волошський“ татарський шлях.

У 1529 році згадуються прикордонні сторожі на річці Мурахві поблизу Копистерина і Кечмані. З давніх часів місцевому населенню і татарам були відомі броди через Дністер біля Яруги, Михайлівки – Кременчука, Рашкова...

У 1541 році староста барський Бернарт Претвич “ ходив стерегти татар на бродах під Кременчуком ”. 124.

У 1590 році король призначив Миколу Язловецького, снятинського старосту, а також старосту теребовельського Якуба Претвича ( сина відомого Берната ) керівниками над козацьким контингентом в тисячу пішого війська: двох полків по 500 чоловік. Безпосереднім начальником козаків мав бути Оришовський.

М.Грушевський зазначає:

Щоб військо се могло сповняти свою сторожеву службу, а головно – щоб не наприкряти ся пограничним старостам і маєтностям та їх людности, король наказує йому стояти за границями оселих місць: або на

ур. Кремінчуку, або десь на іншім місці в степу; там має бути побудований той замок … Стороженко в своїй праці про Баториєву реформу висловив гадку, що замок мав бути побудований в Кремінчуку не дніпровськім

(де тепер місто Кремінчук), а дністровім; і поправляє в тім напрямі королевську грамоту ”. 125.

Михайло Грушевський не погоджується з цією гадкою.

Думка Стороженка здається нам цікавою і не безпідставною.

На це вказує і вибір старост, і те, що козаки не отримавши своєчасно платні за службу, збирались воювати Валахію. Нагадаємо , що снятинський староста Микола Язловецький у 1585 році “на селищу и грунте Верхняках , у вилах над рекою Мурафою и речкою Клокотинкою новый замочок полами оставил и часть валом осыпал и местечко сядити почал и назвал был тое местечко первей Райгородом а потом Новгородом“. 1591 р. воно зветься

oppidum Morachew alias Klokotin seu Nowogrod “. У 1592 р. : “ Muraffa alias Klokotin “(Київ.Центр.Арх.,кн.№3612, л.150; кн.№3613 л.55.) “ 126.

Про це свідчить, очевидно і те, що у 1577 році польський король Стефан Баторій віддає «пустище» Копистерин, над річкою Мурахвою, на Кучманськім шляху, у дожиттєве володіння «старшому козацькому» Яну Оришовському, з правом осадити його.

У кінці XVI століття Копистерин вже належав Єроніму Язловецькому.

Зважуючи на діяльність М. Язловецького по зміцненню південних кордонів Польші від нападів татар саме на берегах Дністра та його приток,

думка Стороженка здається слушною .

Замок біля Кременчука, на молдавській стороні Дністра, (згадайте розташування фортеці Хотин) побудований не був тому, що у цьому не було потреби – будувався інший замок – «Бушанський».

Нагадаємо, що за рік до цих подій, у 1589 році, Ян Замойський придбав Бушу.

З його наказу відбудуються рештки колишнього замку князя Пронського, будуються перші укріплення майбутнього Бушанського замку та фортеці.

Нагадаємо, що мис між річкою Морахвою та її притокою Бушею, в цей час належав місцевим шляхтичам Скіндерам. Ян Замойський викупив ці землі лише у 1595 році.

Отже, будівництво фортеці могло розпочатись у 1590 році, тільки під тиском канцлера Польші Яна Замойського, або ж при певних умовах майбутньої купівлі цих земель.

Знаючи, що у цей час на службі у Яна Замойського перебували інженери-архітектори з Італії – Бернардо Морандо (з Падуі) і Андреа дель Аква

(з Венеції) можна зробити припущення , шо фортеця могла бути побудована за їх проектами.

За проектами Бернардо Морандо було побудоване місто Томашув (1590р.), перебудовувався родовий маєток Замойських – Замость. Бернардо Морандо займався питаннями містобудування, а його колега – Андреа дель Аква – займався будуванням оборонних укріплень . За кресленнями Андреа були побудовані оборонні укріплення Замостя.

Пізніше він працював у палацовій резиденції Конецпольських у Підгірцях.

Ян Замойський, скуповуючи величезні простори Брацлавщини, безперечно надавав першочергової уваги захисту своїх володінь, захисту своїх економічних інтересів.

Таку справу можна було доручити тільки досвідчиним архітекторам - фахівцям.

Автор вважає, що Бушанська фортеця і замок могли бути перебудовані за проектами Андреа дель Аква, а креслення могли бути зроблені у канцелярії Яна Замойського, на підставі обмірів та замальовок на місцевості, що надсилались управляючим, чи намісником Буші, який відповідав за це будування.

Підтвердження цьому треба шукати у архівах Італії та Польші.

Наприклад, у Головному Державному Архіві Варшави (GDAW), у фондах Яна Замойського - № 222. Пошуки у Варшаві можуть дати нову цікаву інформацію про історію Буші, про історію поселень, які їй передували – Пронського ( Антополя ) , про родину Бушинських та їх сусідів.

Безперечно, деякі документи могли попасти у родинні архіви княжих родин Конецпольських і Любомирських, яким після Замойських, належало місто Буша, або до сімейних архівів – кн.Слуцьких та кн. Соломерецьких, родичів кн.Пронських.

Отже, пошуки неодмінно треба продовжувати…

Олег Мальченко зазначає:

У 1589 році Ян Замойський викупив с.Бушу у Бушинських за 800 кіп литовських грошів і побудував там укріплення з елементами бастіонної системи. Крім того, наприкінці XVI-на початку XVII ст. Замойськими споруджено замки в поселеннях Кам”яниці, Косниці, Красному ,Рашкові, Стіні, Томашполі,Черніївцях, Ямполі та інших. За локаціями цих замків можна визначити головні маєткові ключі Замойських. Барбара Замойська як посаг внесла Шаргородчину в рід Конецпольських”. 127.

Сучасники описували Бушанські укріплення:

Oppidium Busza multo praessidio cosacorumet magis positione losi a natura munitum, Comeneco Podoliae persimile, occupawit magna fortitudine et, talionem rependens, excidit

У перекладі це звучить так:

Фортеця Буша – міцно захищена своїм місцерозположенням, і цим дуже подібна до Кам”янець-Подільського “.

У інших історичних джерелах Бушанська фортеця згадується, як – “Малий Кам”янець“.128.

Архітектор , зав. Відділом Науково-дослідницького інституту теорії та історії архітектури і містобудування О. А. Пламеницька пише :

Дослідники середньовічного оборонного будівництва Поділля зазначають , що суттєвий вплив на фортифікацію виявили особливості природньої топографії Подільської височини , порізаної численними притоками Дністра та Південного Бугу , річища яких лежать в глибоких долинах і мають безліч вигинів та закрутів , утворюючи численні миси ,підняті на десятки метрів над заплавами річок .Тип мисового укріплення , що у фаховій літературі дістав назву “односторонньої фортеці “ , є найхарактернішим для Поділля

(мал.2). До нього належать замки та оборонні храми Кам”янеця- Подільського, Меджибожа , Зінькова , Кудринців ,Кривчого , Скали-Подільської , Сутківців , Чорнокозинців , Шарівки , Буданова , Підзамочка , Бучача , Монастирка під Бучачем , Панівців , Янова , Теребовлі , Язловця , Сидорова , Токів , Червонограда , Микулинців , Висічки , Старого Збаража , Буші , Озаринців , Стіни тощо ( мал.3,4) ”.129.

У вересні 1617 року польський гетьман Станіслав Жолкевський з 20-ти тисячним військом, ставши табором навколо міста, чекав на орду, яка рухалась до кордонів Польші.

Сто тисячне військо, яке об”єднувало загони турків, татар, волохів, молдаван, очолював турецький полководець Скіндер – паша.

Після тривалого протистояння, кількох незначних сутичок “герців“,

був підписаний Бушанський мирний договір.

Першим, і головним, пунктом угоди була заява Жолкевського знищити козацтво, яке “ходило на море” і турбувало підлеглих Османської імперії.

Польське королівство відмовлялось від своїх прав на Молдавію і Валахію.

В цей час, під Бушею перебували з своїми загонами : руський воєвода – Ян Данилович, трембовельський староста – Петро Ожга, львівський каштелян – Мартин Красицький, лянцкоронський староста – Ян Зебжидовський, волинський воєвода – Ян з Острога, князь Заславський, хелмський каштелян – Ян Замойський, родич славного канцлера , коронний підчаший – Адам Гієронім Синявський, коронний крайчій – Юрій Збаражський, коронний підстолій – Станіслав Конецпольський, каменецький староста – Валентій Олександр Калиновський, вінницький староста – Олександр Балабан, галицький староста – Гаврило Гойський, полковник Мартин Казановський… 130.

Мотивацією такого загального виступу польського панства було не тільки бажання захистити кордони своєї батьківщини від загарбників, але й – бажання захистити свої родинні економічні інтереси на південних теренах держави.

Зазначимо, що дочка Станіслава Жолкевського – Софія була другою дружиною Яна Даниловича, а родичем останнього, був Мартин Красицький. Жолкевський був “швагрем” Томашу Замойському.

Отже, родинні інтереси панства тісно переплітались з державницькими інтересами. Ян Данилович, починаючи свою військову і державницьку карьєру, перебував на посаді буського ротмістра ( очевидно очолював охорону фортеці ) , пізніше – ротмістра чигиринського і корсунського.

З 1614 року його було призначено руським воєводою. Ця посада передбачала загальне керівництво у державі по мобілізації військових сил, під час ворожої інтервенції. З 1605 року Ян Данилович є власником Олеського замку. Відвідувачі цього замку могли бачити піч , на кахлях якої відтворені малюнки з зображенням оленя, вершника на коні… Така пічна кахля коштувала не дешево і виготовлялась в обмеженій кількості на замовлення заможнього панства. Матриці, з яких вона виготовлялась, належали конкретному майстру. Малюнок кахлі не можна було повторити у іншій майстерні. Але, точнісенько така ж кахля, з точнісенько такими ж зображеннями, знайдена і у Буші. Директор бушанського історичного заповідника Олександр Олександрович Пірняк вважав, що ці зображення є відгуками місцевих традицій, і пов”язував ці зображення з символікою бушанського рельєфу. Нам здається, що знаходження такої пічної кахлі у Буші не є випадковістю. У О.Пірняка є два таких фрагменти кахлі.

На одному фрагменті бачимо лівостороннє зображення оленя, на другому – правостороннє зображення вершника.

Але, Олеська композиція складається з восьми різних зображень.

Отже, якщо у Буші буде знайдено кілька інших автентичних зображень, або їх фрагментів, з Олеської композиції, то можна буде стверджувати , що бушанська пічна кахля зроблена галицьким майстром у тій самій майстерні, що і пічна кахля з Олеського замку.

Як ця кахля потрапила у Бушу?. Це питання залишається однією з таємниць історії середньовічного міста Буші.

Продовжимо нашу розповідь.

З листа польського короля Владислава, від 26 січня 1646 року,

Про призначення Адама Кисіля київським каштеляном“ дізнаємось, що майбутній сенатор Польші, впливовий політичний діяч часів війн

Б. Хмельницького, приймав участь у поході Ст. Жолкевського: “... А потом служа в хоругвах нам и блаженной памяти королю, Е. М. пану отцу нашему, доказал пламенное рвение и отвагу свою, особенно, начиная с нашей первой московской компании в битвах с турками и татарами под Бушой, Орыниным, Цецорой, тогда же в генеральной турецкой Хотинской компании под предводительством ясновельможных Жолкевского, Хоткевича, Конецпольского, великих гетманов...131.

Історик І.П.Крипякевич пише :

Між Дністром та Бугом в області Кучманського шляху були такі укріплення: З приток Дністра сильно була укріплена р.Мурахва.

Боплан зазначує укріплення в чотирьох місцях : Мурахва ( подвійний замок ), Чернівці , Грушка , Буша .

Другий ряд укріплень , ближчий до ставу , був на р. Русаві : Комаргород , Томашпіль (тепер Прокопинці ), Стіна ( або Янгород), укріплення не певні , Ямпіль.” 132.

Ворожі загони часто підступали під стіни Бушанської фортеці .

Катерина Мельник, звернувши увагу на цей факт, записала у своїх подорожніх нарисах:

Благодаря своему положению вблизи Днестра и на половине пути между двумя такими центрами, как Могилёвъ и Ямполь, Буше приходилось испытывать почти все постигавшие ихъ бедствия. Всё, что такъ или иначе касалось этихъ городовъ, отражалось и на судьбе промежуточного пункта, состояние которого можна характеризовать словами малорусской пословицы: « Живе, якъ горохъ при дорози, хто йде, той й скупне». 133.

Станіслав Жолкевський, у одному з своїх останніх листів, до Томаша Замойського, у жовтні 1620 року, пише, що кілька десятків татар чи молдавських розбишак, вчинивши розбій навколо міста, втекли за Дністер. Цей лист треба розглядати не стільки, як переписку між державними урядовцями, але як лист – приватний, родинний “швагра” Жолкевського, до власника Буші і родича – Томаша Замойського.

Cт. Жолкевський, у 1620 році, загинув у битві з своїм постійним турецьким “візаві“ Скіндер –пашею. 134.

Знаходимо одного з учасників жовтневих подій у Каспера Несецького.

Він згадує Станіслава Лясоцького, гербу “Долега“, який загинув під Бушею

у 1620 році. 135.

Поблизу Яруги, Кременчуга, Михайлівки, Рашкова існували давні броди, якими користувались татари.

У 1541 році, староста барський Бернарт Претвич свідчить:

Білгородські татари воювали в Великому князівстві Литовському. Князь Пронський пішов їх переймати к Нерубаю, а я з своїми служебниками стеріг їх на бродах під Кременчугом...” 136.

Нагадаємо, що саме під Кременчугом, у 1617 році, стояло військо Скіндер-паши.

Цікаво, що турецький почет, який супроводжував польського посла Огжи, рекомендував йому, щоб уникнути зустрічі з татарами, скористатись не паромом біля Яруги, а бродами нижче Кременчуга... 137.

На долю містечка-фортеці випадали і хвилюючі, урочисті, непересічні події.

Так, восени 1621 року, бушанці зустрічали єрусалимського патріарха Теофана, який повертався на батьківщину з Московської держави.

Патріарха супроводжували до кордонів з Валахією гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, архімандрит української православної церкви Іов Борецький, інші відомі релігійні та державні діячі, заможне панство.

Почесне товариство охороняло і супроводжувало 3000-х тисячне козаче військо.

Ці події знайшли своє відображення у літописі Густинського монастиря:

И сопровождаху его до града глемного (прикордонного [Б.В.]) Буша, а оттуда взяша его волохи до Ясъ, града своего столечного таможде. И кгди раставахися, православный, такъ епископы и пресвященный митрополитъ яко и гетьман и все войско, тяжесного зело лементу и плачу. Стеши стецъ жекгнаниемъ своимъ всехъ сердца исполнилъ, яко немал кгды ХС вознесениемъ своимъ в небо учениковъ своихъ, такъ и тамо великой жалости было. Поучаше бо тогда стители своихъ содержатися истенного благочестия, смирения, и любви, скорбе же и гонения со всякою покорою преносити, такожде и всё благочастивое воинство благословяше, ставше на торжищи посредъ града, всемъ во слух глаше имъ со зельнымъ усердиемъ поучение также молитвы прощательные и разрешательны, преклоншимъ имъ всемъ главы свои ницъ на землю; по семъ увещевая ихъ, дабы от того времени не ходили на Москву на родъ христианский бранию. Рече имь:”Аще презрите мое прошение – истрибить васъ богъ, но не дерзати сея злости творите вернімъ христианомь“.

Они же обещахуся, но несохраниша сего, яко же обещали бяху “ – закінчує літописець. 138.

Патріарх Теофан розпрощався у місті Буші і покинув межі України...

У часи Хмельниччини містечко – фортеця Буша стає форт-постом українського козацтва.

У 1648 році Бушу захоплюють козаки Могилівського полку.

У 1649 році Бушанська козацька сотня входить до складу Брацлавського полку.

Відомо, що до складу сотні входили козаки Чернієвців, Буші, Кісниці Великої…139.

Брацлавський полк складався з Могилівської, Яришівської, Ярузької, Вільзівської, Березівської, Кирилівської сотень. До складу полку входили козаки і жителі Серебрії, Козлова, Куківки,Михайлівки, Корківець,Буші, Рашкова, Калюса. 140.

У серпні 1650 року Богдан Хмельницький, вирушивши у похід на Молдавське князівство, зупинився у Ямполі.

Проїздом до гетьмана, “на стане в Буше“, побували посли московського царя Петро Протасьєв та Григорій Богданов. 141.

Після приєднання України до Росії, бушанці, як і все населення України, були приведені до присяги . У “Записних книгах“ читаємо:

Буша – город. Того ж города местечко Яруга. А в росписи записаны город Яруга и козаки того ж города Яруги живут в городе ж в Буше.” 142.

У кінці січня 1654 року шість хоругв під командуванням полковника Окуня пробували здобувати місто-фортецю.

Згадку про ці події знаходимо у листі генерального писаря Івана Виговського до стольника московського царя – Федора Полтьєва:

«Ратные люди къ Украинымъ городам собираються и въ Шарь-город пришолъ полковникъ Окунь, и приходилъ изгономъ съ шестьми ротами подъ Бушу, и побили козаковъ человекъ со двести и жывоты ихъ побравъ поворотились и ожидаютъ отъ короля, где имъ быть и обозомъ стоять”. 143.

У кінці березня 1654 року двадцять сім хоругв (в тому числі - дванадцять хоругв молдавського господаря Стефана Георгицу, що привів полковник Войцеховський ) , ще раз намагались оволодіти подільською фортецею.

Вороже військо знову очолював знайомий нам Окунь, польський шляхтич, гербу “Бєліна”.

У травні 1654 року він був захоплений у бою козаками і помер від ран в селі Маньківці .

Родина Окунів походить з Равської землі. Відомо, що Матвій-Станіслав Окунь володів маєтком у селищі Ковеси-Билини, яке він, з синами – Франциском і Станіславом, продає у 1693 році пану Івану Шимановському. 144.

Ось, як описує події під Бушею анонімний офіцер з полку брацлавського воєводи – пана Петра Потоцького:

Въ туже ночь панъ Окунь съ 27 хоругвами пошолъ къ Буше подьездомъ, за три мили, отъ Шаргорода. Собралось было немало поднестровской сволочи къ Гречке опрышку изъ Калужа. Имелъ случай сделать что нибудь порядочное этотъ панъ Окунь, но очень дурно выполнилъ нападение, потому, что, выходя изъ Шаргорода, тотчасъ приказалъ бить въ бубны, чемъ потревожилъ войско. Я слышалъ, что онъ, пришедши почти за милю къ Буше, когда уже довольно разсвело, также приказалъ бить въ котлы. Предостережённая чернь вместе съ войскомъ, которое находилось съ нею дали отпоръ порядочный, и если бы онъ хоть немного устоялъ, то имелъ бы немалую потеху“. 145.

Знаходимо повідомлення про ці події і у листах Богдана Хмельницького:

Под Немировомъ и под Копиевкой с нашими уже билися, а ныне Бушу облегли, однако отпоръ им велели датъ”.

У іншому листі гетьман зазначає:

Бушу осадили ляхи и волохи уж три дни, но наши з города вельми бьютъ. А государь волоский Стефан нынешний дал ляхам на помочь людей две тысячи и те люди ныне под Бушею. А до Буши на помочь велел итти полкам Уманскому, Бряславскому, Венницкому“. 146.

Оборонцям фортеці і цього разу вдалось відстояти Бушу.

Що нам відомо про керівника оборони – сотника Гречку?

Родом він був з містечка Калюс, яке знаходиться над Дністром.

27 травня 1653 року Гречка приймав участь у битві під Фінтами проти польсько-молдавського війська. Очолював дві тисячі опришків.

У одному з документів він згадується під іменем Грицько .

В.Степанков, посилаючись на документ з фонду Осолінських, пише:

В західних областях Брацлавщини близько 2000 опришків очолював Грицько” 147.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ “ОБЛОГА БУШІ“

Оборона Буші, оборона Буші,

Це для кожного з нас – оборона душі,

Це – видіння про те, що на кручах століть,

В іскрах славних легенд Україна стоїть.

Михайло Каменюк.

28 листопаду 1654 року, у суботу, за новим стилем, 30-ти тисячне польсько-шляхетське військо знову підійшло під стіни міста-фортеці, і оточило його.

Наголосимо,що дата нападу вказується у листі Стефана Чарнецького,

а день тижня –“субота“, у “Римованій хроніці“, яка датується другою половиною XVII століття.

Розрахунки, проведенні автором, на основі таблиць М.Горбачевського, підтверджують, що 28 листопада 1654 року, за новим стилем, - субота. 148.

За свідченням Веспасіана Каховського у місті проживало 12 000 мешканців і нараховувалось 7 церков. 149.

Відомий український історик М. Грушевський зазначає, що вказана кількість мешканців перебільшена і враховує число козацького війська, а також, число мешканців сусідніх поселень. 150.

На чолі польського війська були коронний гетьман – Станіслав Потоцький, польний гетьман – Станіслав Лянскоронський, коронний обозний – Стефан Чарнецький.

Разом з шляхтою у облозі міста приймали участь і німецькі волонтери з Марієнбургського полку, яких нараховувалось 1200 чоловік.

Війська підійшли до Буші, як згадує анонімний автор “Римованої хроніки” у час раннього полудня. Керівники ворожої армади запропонували оборонцям відчинити браму міста, але ця пропозиція була рішуче відхилена оборонцями. Серед керівників оборони згадуються полковники Махачинський ( Миколай Махаринський [Б.В.] ), Михайло Зеленський, сотники Гречка, Завистний. Історик Л. Бажанов згадує полковника Гавратенка, який нам невідомий з дослідженних документів. 151.

Перший наступ ворога був відбитий з великими втратами для наступаючої сторони. Стефану Чарнецькому довелось чекати коли до міста підійде все військо, коли підвезуть гармати.... Почався затяжний і лютий штурм Буші.

З розрізнених джерел вдалось віднайти прізвища деяких ворожих офіцерів,що полягли під стінами міста: майор Стефан Гембарт, капітан Муровець, ротмістри Бидловський, Яніцкий... 152.

Ще більше було поранених. Полковник Вільчковський був стрілений у голову. Навіть керівник облоги Стефан Чарнецький отримав поранення у ногу... 153.

Тавро смерті не обминуло багатьох польських шляхтичів, німецьких та угорських найманців, які випадком лихої долі опинилися у ті дні під стінами Бушанської фортеці.

Автор “Римованої хроніки пише:

Такий був страшний час війни. Що земля зродила , то в ями свої і сховала. Не тільки козака ховала, але й траплялось, що і поляка ховала не одного“. 154.

Непередбачена доля чатувала на багатьох із загиблих і після смерті.

Так, І. Михайловський засвідчує :

Возле Бара, въ декабре 1654 г. опрышки напали на конвой, проважавший тело убитого подъ Бушею Гембарта, людей и лошадей захватили,

а обнаруженное тело бросили на дороге “... 155.

Ім”я майора Гембарта – Стефан , знаходимо у «гербовнику»

О. Бонецького 156.

Продовжимо нашу розповідь.

Ворог вкотре марно намагався оволодіти містом.

Бої продовжувались і вночі, коли до Буші підійшли хоругви вінницького старости – Андрія Потоцького.

У неділю 29 листопаду битва почалась з новим напруженням.

Не один раз водили свої полки воєвода брацлавський Петро Потоцький, воєвода черніховський Криштоф Тишкевич, староста яворівський Якуб Собеський, староста вінницький Андрій Потоцький, князь Дмитро Вишневецький, коронний хорунжий Олександр Конецпольський, галицький каштелян Олександр Цетнер , генерал Фонвод , полковники : Денхоф

( Теодор чи Генрих ? [Б.В.] ) , Пеперзн , Єжи Балабан , Людвик Вейхер , Корецький , Целаріус , Калштин , Яцик Шемберк...

За наказом польного гетьмана Станіслава Лянцкоронського хоругви, які знаходились під його загальним керівництвом, і розташовувались на правому березі річки Мурахви , спішились з коней і разом з обслугою лізли на високі скелі. У цей час Стефан Чарнецький наказав зруйнувати греблю на річці Буші.

Коли спала вода було дано команду солдатам королівського Сандомирського полку йти на генеральний штурм,що був підтриманий з інших сторін. Учасник облоги Веспасіан Каховський зазначає, що першим на одну з башт біля ставу вступив хорунжий Балент, тримаючи штандарт Святого Михайла. Цей польський герой пізніше загине у бою під Брацлавом.

У місті-фортеці Буші почались пожежі. Напруження бою наростало. Наступала страшна кульмінація битви.

Приклад героїзму виявили мешканці Буші та мешканці навколишніх поселень, які знайшли свій останній притулок за стінами фортеці.

Очевидці цієї трагедії згадували , що жінки з дітьми, щоб не потрапити до рук очманілих від людської крові ворогів, йшли у вогонь хат, кидались у глибокі криниці та з високих бушанських скель. Анонімний автор “Римованої хроніки“ згадує про двох жінок, які з косами у руках чинили мужній опір ворогам. Зазначається , що вбили одного капітана.

Всіх вразила смерть жінки сотника Завістного ( за народними переказами – “Мар”яна“ [Б.В.] ), яка після смерті чоловіка, оточена ворогами , підпалила бочку з порохом.

Коротко зупинимось на долі керівників оборони міста-фортеці.

Сотник Гречка загинув у Буші, про це згадує “товариш легкої хоругви“ Миколай Еміловський . 157.

Загинув і сотник Завістний. Про це пише “товариш гусарської хоругви“ Веспасіан Каховський, хоругва, у якій він служив, входила до складу полку Стефана Чарнецького.

Це єдине історичне джерело у якому зустрічаємо прізвище сотника Зависного.

Жінка сотника Зависного , оточена ворогами, підпалила порохову бочку.

У В. Каховського дослівно читаємо: “...після смерті чоловіка, сіла на барильце пороху і підпалила його...”

Але звідки ж з”явилась інформація про зраду сотника, про вбивство дружиною свого чоловіка у історичній літературі XIX-XX ст ?.

Уважно дослідивши всі пізніші переклади, автор з”ясував, що помилка вкралась у переклад Тадеуша Мостовського, який посилається на латиномовну працю В.Каховського 158.

Т. Мостовський, перекладаючи з латинської мови епізод:

Eadem mulierum ferocia,igni aut puteis fe prolemg; inijciebat: haud illaudata militum fermonibus Centurionis Zawistny uxore gux cxso marito, fuccensi pulweris wasi inssedit, wictoris ludibra prxwetendoприпустився помилки

у перекладі, яка пізніше потрапила до книги Л.Марчинського ( 1822р.),

у словник П. Семенова ( 1863р.), та інші видання. 159.

Наголосимо, що у 1840 році вийшов польський переклад В. Каховського польським дослідником Едвардом Рачинським, а у 1859 році, повторне видання цього твору. 160.

Очевидно, останніми творами і користувались вчені Є.Сіцинський, Ст.Качала, М.Яворський, О.Єфименко, М.Костомаров, М.Грушевський.

Безперечно, більшість із них читали В.Каховського і у латиномовному оригіналі.

Помилка Т.Мостовського призвела до того, що літературний класик Михайло Старицький (як і Катерина Мельник у “Подорожніх нарисах...” [Б.В.]), вимушений був шукати пояснення цьому епізоду і змалювати його таким чином, що пораненого сотника схоплюють вороги і дочка, на заклик батька, вбиває його.

Нам здається, що такі “виправлення” шкодять історичному осмисленню подій, затирають правду історичної минувщини.

Виправляючи помилку історії, вкажемо , що сотник Завістний героїчно загинув у бою разом з іншими героями оборони подільської фортеці.

Полковник Михайло Зеленський, колишній сотник Мясківський, з частиною козаків відступив, про це є свідчення анонімного автора “ Римованої

хроніки “.

З історичних джерел відома його подальша участь у боях під Уманю і Брацлавом.

У “Хроніці“ він згадується, як полковник Зеленецький .

Полковник Миколай Махаринський, колишній сотник Тимонівський, який у червні 1654 року був послом до московського царя, також уникнув смерті в битві під Бушею.

Поведінки цього сотника у бушанській битві, як здається автору, була не щирою до своїх товаришів.

Чи це був, вимушений обставинами, відступ, чи – ганебна втеча, ми вже ніколи не дізнаємось, але на деякі роздуми наводить факт пізнішої втечі Махаринського з Тимонівки, що йому належала, 5 грудня 1654 року, тобто, через 6 днів після Бушанської трагедії.

М.Грушевський пише:

Чарнецький приступив до неї ( Тимонівки [Б.В.] ) зі своїм полком 5 грудня, оглядав місцевість для приступу і намовляв міщан аби піддалися і не стягали на себе нещастя. Відповідали з фурією: “ Самі ви, Ляхи, піддайтеся нам: тих, хто вас колотять, видайте, ми вам дамо їсти й пити, і вернетися до своїх домів “. Але Махаринський не схотів іти слідами Буші, вимкнувся нібито на оглядини замку й утік...” 161.

Повернемось до завершення битви, до її драматичної кульмінації.

Кровава неділя наближалась до свого кінця... Наступали сутінки...

Близько 70 чоловік, переважно жінки з дітьми, знайшли своє останнє пристанище у печері, вхід до якої був вміло замаскований рослинністю та кущами…

Не один раз ця печера рятувала мешканців поселення від ворогів.

Та, на цей раз, марно вони шукали тут порятунку. По загубленних речах солдати знайшли криївку. Було наказано полковнику Целаріусу здобути останніх мешканців. З печери відповідали пострілами.

Тоді вороги направили, як згадує В.Каховський, у печеру воду з джерела, що протікав десь вище і затопили останніх героїв Буші. Народні перекази згадують , що солдати підпалили хмиз біля входу до печери і оборонці загинули від вогню і диму. Перекриття завалилось ,поховавши героїв.

Знаючи розташування цієї печери на місцевості , події , які згадуються в переказах, здаються ймовірнішими. [Б.В.] )

М. Каменюк наголошує :

Ця героїчна сторінка з історії визвольної боротьби українського народу під проводом гетьмана Хмельницького нічим не поступається, ні драматизмом, ні відвагою перед лицем смерті найвищим зразкам військової мужності переможених, але не скорених, відображених у знаменитих ”Порівняльних життєописах “ Плутарха, в розповіді про загибель спартанського царя Клемеона, його воїнів, дітей, дружини.” 162.

Життєві стежини людини на стільки не передбачені, що часто дивують істориків - дослідників. Так, головний герой Бушанської трагедії Чарнецький був одружений на пані Красносельській, а їх син взяв собі жінку з роду Байбуз.163.

Красносельські і Байбузи були родичами Бушинських і володіли частинами Буші, отже виходить, що Чарнецький зруйнував, заливши кров”ю невинних оборонців, колишній родовий маєток своїх родичів…

Жорстокість, з якою польські війська відносились до переможених, заставляє польських істориків і в наш час зазначати :

“… Мы забываем о методах подавления украинских бунтов и восстаний; о рейде нашего национального героя Стефана Чарнецкого, вырезавшего село за селом вместе с грудными младенцами; о сумашедшем коловращении взаимных актов мести и отместки, на протяжении нескольких веков составлявших мрачное содержание польско – украинской истории. …163/1.

Події оборони Буші надихнули українського класика Михайла Старицького до написання історичного твору “Облога Буші“.

Твір було написано спочатку російською мовою й опубліковано в газеті “Московський листок”, у листопаді – грудні 1891 року, під назвою – “Осада Буши“. Згодом було зроблено переклад і опубліковано у Львові, у журналі “Зоря“, й окремою книгою, у 1894 –1895 роках.

У 1898 році було створено історичну драму “Оборона Буші“, яка була надрукована у журналі “ Кіевская старина”(1899). 164.

М. Старицький, у примітці до твору пише:

Містечко Буша й по цей час існує на тому самому місці за Могильовом, недалеко від Ямполя. На чолі стрімчака нема уже ні церкви, ні замка; де – не – де вбачаються то ями, то купи каміння, але й їх уже зрівняв час і присипав порохом, з якого тепер буяє трава. Вівчарі люблять те місце: і для овець добра паша, й для ока неосяжний простір; бавляться там і діти селянські, радісні й безжурні, бігають вони по тому славному кладовищу й скочують з стрімчатої узбоччі каміння, втішаючись, як воно гуде і стрибає в глибоку долину. Колишнього ставу теж нема й сліду, але малесенька Бушка й досі по рині дзюрчить, а часами й лютує скажено, забріваючи у Дністро й млинки, й загати, які сковують її волю забуту..." 165.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ: “ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ВІДРОДЖЕННЯ“.

Було колись в Україні ревіли гармати,

Було колись – запорожці вміли панувати.

Шанували, добували і славу і волю,

Минулося – осталися могили на полі.

Тарас Шевченко.

Відомий польський літературний класик Генріх Сенкевич у творі

Пан Володієвський“ пише: “После похода Чарнецкого, жертвой которого пала Буша, городишки превратились в жалкие селения, деревни позаростали молодым лесом. Да и потом ещё столько было походов, столько было битв и резни“. 166.

Ознайомившись з твором, можна зробити висновок, що Г. Сенкевич досконало вивчив не тільки історію цього подільського краю, але й його топонімію. Автор згадує річки: Шумилівку (сучасна Марківка [В.Б.]), Русаву, дністровські пороги, містечка: Ямпіль, Могилів, Бушу, Рашків, Калюс...

Польському літератору був відомий і твір Веспасіана Каховського, цитату з якого (з опису облоги Буші [В.Б.]) він використав у творі

Пан Володієвський“.

Про це дізнаємось з примітки до твору уважного Б. Стахеева. 167.

Всім, кого зацікавить історія краю у часи “ руїни “, радимо ознайомитись з цією книгою, з історією головної героїні твору – Басі .

Продовжимо історичну подорож у минуле.

У 1659 році, через п”ять років після страшної січі, поселення лежить у руїні. У “Записних книгах Подільського полку“ знаходимо кількість осіб, які присягнули на вірність Москві за Гадячськими договірними статтями.

Названо 4 міста: Бар – 220 осіб, Могилів – 227, Ярошів – 111, Колесів – 46.

Серед сіл, згадуються два містечка: Бушай ( Буша [В.Б.] ) – 10 осіб та Яруга – 34 особи. Дослідник В. Степанков слушно зауважує, що присягали, очевидно, тільки голови родин. 168.

У 1664 році, у містечку нараховувалось вже 40 “димів “.

Згадується млин та великий ставок.

Буша , що належала калуському старостові Яну Замойському , з рукою його дочки Барбари ,як посаг нареченої, перейшла до воєводи Сандомирського Олександра Конецпольського.

До нових господарів перейшло у власність 38 містечок і 136 селищ. 169.

Є свідчення, нами не перевірені , що у 1664 році Стефан Чарнецький знову відвідав Бушу.

Звідси він вибив ватаги козаків – подністрянців, які повстали на підтримку лівобережного гетьмана Івана Брюховецького.

На жаль автор не робить ніяких посилань на джерела, але під цим роком вказує , що Ст.Чарнецький до самої смерті ( 1665 р.[В.Б.]), після того, як склав свою булаву Тетеря, продовжував боротись з козацтвом, здобуваючи Умань, Бушу, Білу Церкву... 170.

Чи не після цього другого нападу сталось запустошення, про яке згадує німецький мандрівник- дипломат Вердум фон Ульріх у 1672 році ?

У “Подорожньому щоденнику“ читаємо:

Дня 16 листопада. З Ямполя попід височину, а далі веселою рівниною, з якої по скелях знову спустились у долину, аж до злиття двох рік Мурафи і Буші, перша з яких пливе з півдня, а друга з півночі, ( невірно [В.Б.]) а там, де з”єднуються, утворюють дуже гострий кут із скель.На цій височині, і далі по суші, колись стояло місто Буша. Руїни ще видно, а з них можна судити, що місто було збудовано у вигляді довгого вузького трикутника, дві сторони якого омивали ріки, а третю захищали вали і рів. Лише 18 років тому, його зруйнували поляки, а через кілька років татари забрали з нього всіх мешканців, які ще там лишались. Тепер там немає нічого, крім 4-х хат, млина і напівзруйнованої церкви“. 171.

У кінці 60 –х років, XVII століття, містечко належить новим власникам – Конецпольським, до яких воно відійшло, як посаг нареченої, при одруженні Олександра Конецпольського. 172.

У 1702 році почалось на Україні антипольське повстання під проводом фастівського полковника Семена Гурко (Семена Палія [В.Б.]), яке охопило райони Київщини, Брацлавщини, Волині і Поділля. У Шаргороді повстання очолювали осадчий Ян Осмалий і орендар Йось Бризатий, у Березівці – Григораш і Мацько, у Черньові – осадчий Дабіжа, у Буші – осадчий ямпольський – Георгіца Мультянін і Стефан Рингаш, у Рашкові – осадчий Ян Пісоцький і орендарі Попик і Зольман. У січні – лютому 1703 року, повстання зазнало поразки.

Частина мешканців Буші, разом з своїми ватажками Г. Мультяніном і

С. Рингашом перейшли за Дністер, у сусідню Волощину. 173.

У 1723 році, під час одруження Марії Конецпольскої та Олександра Любомирського, містечко знову, як і сотні інших поселень Брацлавщини, переходить, як посаг нареченої, від Конецпольських до Любомирських. 174.

На початку 40 – х років XVIII століття міста Шаргород, Вінниця, Ягорлик, Буша, Рашків, Йозефград, Саврань, Чечельник, Цекинівка, Круці, Мястківка, Рибниця, Томашпіль належать його сину, марщалку польному австрійських військ, старості макаровському, ягорлицькому, князю Юрію – Олександру Любомирському.

Відомо, що він був нагороджений орденом “Білого орла”; одружений з німецькою баронесою фон Райнер.174/1.

Із «Заставного запису» (від 15 серпня 1746 р.) коронного підстолія

кн. Станіслава Любомирського дізнаємось, що селища Суха Буша і Мокра Буша з «житостями, полями, ролями, сяносцями, пустищами, лісами, ставами, млинами, підданими, з їх данинами і повинносцями, орендами, корчевнями, і зі всіма доходами» передано під заставу 206 000 польських злотих новому власнику - овруцькому підстолію Казимиру Качковському. 175.

У 1756 році, за сприяння нового власника, у Буші будується церква –

в пам”ять Святого артистратига Михайла. Під час будівництва, одна з найближчих башт фортеці, була пристосована під церковну дзвіницю.

Це пристосування і врятувало, на сьогодні єдину, башту середньовічної фортеці від пізнішого знищення. Церковна земля нараховувала: 55 десятин і 1979 сажень. У 1775 році містечко Буша належить фактично Качковським

( номінально київському воєводі Станіславу Любомирському ) і мало 100 “димів“. 176.

У листопаді 1782 року власником поселення Буша згадується “мечник подільський “ Каєтан Качковський, який отримав привілей на щорічне проведення, по понеділкам, у дні Святих Войцеха, Антона, Лаврентія, Матеуша, Лукаша, Катаржини шести ярмарків.

Це мало, на думку нового господаря, сприяти відродженню містечка, яке у кінці XVIII століття, перетворилось на звичайнісеньке село.

Каєтан Качковський, походив з родини Качковських, гербу «Свинка», з Серадзького воєводства. Займав посади «подільського пограничного», пізніше - «підчашия овруцького» (1766р.), «мечника подільського» (1766р.), «підстолія новогродського» (1786р.), «підчашия червоногродського» (1788р.). Каэтан Качковський був кавалером ордену Святого Станіслава.

У 1791 році К.Качковський продає село шляхтичу Матеушу Скомпському за 151 800 польських злотих.

У документі згадується, що село ділилось на дві частини: “Суха Буша“ і “Мокра Буша“. 177.

Зараз можна сказати, що цей поділ зумовленний тим, що через село протікає дві маленькі річки: Буша, інколи згадується, як - Бушанка і її притока - Суха Бушанка.

Зазначимо, що рід наступних власників Буші - Скомпських, гербу «Доліва», проживав у Калішському воєводстві (Польща).

Відомо, що брати Йосип і Лаврентій у 1757 році продають свої маєтки Тарново, Новавесь, Сплаве, які їм належали від батька Павла і діда Олександра. 178.

У 1792 році, власником села Буша є син М.Скомпського – Тадеуш.

Він віддає залишки ( руїни [В.Б] ) бушанської фортеці під розбір

на будівельний матеріал. Розбір було завершено у 1814 році .

На цей час територія Поділля була вже захоплена Росією.

Нова влада запроводжувала свої державні установи . Почались релігійні утиски місцевого українського населення .

Дослідник історії Поділля О.Петренко вказує :

В указі Катерини – II ,від 6 вересня (ст.ст.) 1795 року, зазначалось :

Запрещаемь духовенству римской религии под каким бы то ни было предлогомь склонять ,привлекать и обращать в исповедание рымской веры не токмо православных восточныя церкви , но и других христианских законов исповедников , под страхом взыскания за такое преступление по всей строгости законов“.

Цей указ офіційно забороняв колишнім уніатам , поверненим у православ”я , повертатися у лоно уніатської церкви чи приймати католицизм .

Таким чином, уніатська церква була поставлена російським урядом фактично поза законом ...

Маємо дані про таємне відвідування православними парафіянами уніатських парохів і задоволення своїх релігійних потреб .

Вікарний уніатський парох чернівецького костелу (Ямпільський повіт) Стефан Пашицький упродовж 1796 р. проводив службу за уніатським обрядом у приватних будинках поміщика Скомпського (Тадеуша. [Б.В.]) у Бушинцях ( Буші [Б.В.] ) та Бабчинцях , причому сповідав та причащав православних парафіян ( ДАВО-ф.895.-Оп.1,-Спр.1,-Арк.617 зв.)". 179.

З опису губернського землеміра Екстера дізнаємось, що у 1799 році в селі знаходилась кам”яна школа, шинок, два млини, два невеликі конезаводи.

У Буші мешкало 658 жителів і нараховувалось 135 “дворів”. 180.

Життя селян було важким. Вони вимушені були працювати на панщині, сплачувати різноманітні податки власнику села.

Часто виникали непорозуміння і з місцевою владою.

У 1808 році селяни пишуть скаргу на утиски управителів староства.

Рід Скомппських втрачає свої одноосібні права на Бушу, розпродаючи землі у власність шляхтичам сусідам. Причиною таких втрат були боргові зобов”язання.

Про зубожіння роду Скомпських свідчить “ Выписка решения обьездового суда, выданная Подольской гражданской палатой, 21 июля 1833 года “,

де говориться, що:

По решению бывшаго главного суда, 1798 года, 28 сентября, выделено графу Викентию Тышкевичу изъ имения Скомпского 9 душъ крестьян со всеми угодиями въ селении Буше, во место следуемого первому 18000 злотых долга“. 181.

У 1822 році село частково вже належить групі землевласників: Маріанні Скомпській, Олександру Березовському, Августу Черновському, Онуфрію Нецевичу, Захарію Самойловичу, Михайлу Селецькому, Олексію та Григорію Собанським, Вінцентію Тишкевичу.

З опису Лаврентія Марчинського взнаємо, що у Буші нараховувалось 187 “дворів“.

Тобто, “дворів” було на 52 більше, ніж у 1799 році. У Березовського Олександра – 6, Нецевича Онуфрія – 43, Чарновського Августа – 18, Самойловича Захаріуса – 19, Селецького Михайла – 17, Скапської Маріанни – 10, Тишкевича Вінцентія – 8, Собанських Олекси і Єроніма – 66. 182.

На старому кладовищі села, на могильних плитах та хрестах, і зараз існують написи , які розповідають про дворянські роди села Буші – колишнього середньовічного українського міста.

На затертих могильних плитах читаємо :

Здесь почиваеть Рабь Божій Дворянинь Исидорь Николаевь Томашевскій .

Преставился 1834 года ,апреля 15 “ ,

Здесь погребёнь Дворянина Михаила Русановского сынь Ивань ...18........” ,

Здесь Погребень Дворянинь Пантелеймонь Сорочинь ......” ,

Здесь Почиваеть Р.Б. Стефань Скоричь . Преставился 1868 го ....”

Серед прізвищ зустрічаємо польські , українські , молдавські ...

Упорядкувавши старі кладовища Буші , зробивши їх топографічний план, та опис, вдалося б зберегти історію про мешканців села , про їх пращурів.

Така робота, на думку автора, під силу працівникам Державного історико-краєзнавчого заповідника, який створено у Буші .

Після 1824 року, шляхом купівлі – продажу землі, кількість власників знову зменшується.

26 січня 1832 року, після смерті Ромуальда Овсяного, його нащадок Антон Овсяний продає маєток і 120 душ селян шляхтичу Карлу Оржеховському. 183.

З напису на одній з скельних розщелин дізнаємось, що цей рід був титулований польським дворянським гербом: “ Остоя “.

Пізніше, детальніше зупинимось на долі цього шляхтича, з ім”ям якого пов”язана одна з загадкових історичних легенд села .

Після смерті графа Вінцентія Тишкевича(1834р.) частина поселення належить державній казні і виставляється на торги у Кам”янці-Подільському. 184.

У 1845 році десять селян цього поміщика були переселені у Яругський маєток.

Земля залишина ними , була віддана з торгів, на шість років, у аренду пану Хлопицькому. 185.

Наведені документи яскраво свідчать про становлення капіталістичних відносин на селі, на початку XIX століття, коли земля все частіше ставала предметом продажу-купівлі, здавалась у аренду, виставлялась на публічні торги, закладалась.

Земля у всі часи була привабливим товаром.

У 1842 році, Юзефа Собанська подає скаргу київському губернатору на незаконне розпорядження, як вона вважає, подільського губернського управління, щодо продажу з публічних торгів поміщику Карлу Оржеховському частини села Буші, що належала її чоловіку Є.Собанському. Дворянський рід Собанських був титулований польським гербом Junosza186.

Селяни постійно зазнавали знущань з боку поміщиків, їх приказчиків, управителів староства. Один з документів свідчить, що у 1842 році, після побиття приказчиком М.Порчинським селянина села Буша Омельяна Дем”янова, останній помер від ран. 187.

У 1845 році, село продовжує належати невеликій частині землевласників: Карлу Оржеховському, Феліксу Селецькому, Миколаю Віжге. 188.

У Російському Державному Історичному Архіві (фонд№380, опис№22) зберігається геометричний інвентар з фонду Планового Архіву Міністерства Землеробства села Буші за 1847 рік, який було б дуже цікаво дослідити з точки зору історії села та історії дослідження Бушанського наскельного рельєфу: 188/1

Номер п/п Номер справи Назва села або маєтку К-сть арк.інвентаря Дата укладання

43 128 с.Буші 7 1847

У 1849 році Г.Ю.Тишкевич продає свій маєток у селі К.М.Оржеховському. 189.

У 1853 році Бушею одноосібно володіє Карл Оржеховський, а у 1861 році – його син Юліуш Оржеховський.

В цей час у Буші проживало 380 мешканців.

Порівнюючи кількість населення 1799-го та 1822 –го років, бачимо, що кількість мешканців у селі значно зменшилась. 190.

В одній з скарг селяни вказують на “ делаемые им волостными старшиной и писарем притеснения в удовлетворении их жалоб, на отобрание земель, воспрещение водопоя в прудахъ, не возвращение мирского хлеба, и на порчу посеянных полей “. 191.

У 1861 році у селі, яке належало “мировому посреднику Ушицького уезда“ Юліушу Оржеховському, відбувались селянські виступи.

Можливо, з цими подіями пов”язане виселення у 1861 році з села селянина Ісідора Шпорського за “предерзостные поступки, ослушание и буйство“. 192.

Для придушення цих виступів влада направила на Поділля дві роти, 2-го батальйону Єлецького полку, дві роти 3-го батальйону Брянського полку і 1-й батальйон Мінського полку. 193.

Документи пізніших часів свідчать про жорстокість пана Оржеховського, що спонукало селян звертатись по допомогу до влади.

16 травня 1868 року бушанці направляють телеграму у далекий Київ:

Его превосходительству генералъ губернатору. Киевъ.,

Помещикъ села Буши Оржеховский Ямпольского уезда выбросилъ одиннадцать семействъ изъ нашихъ домовъ. Мы писали каменецкому губернатору прошение на счёт нашей обиды. Не получили ответа. Теперь посадилъ постороннихъ. Живёмъна дворе. Просимъ распоряжения Вашего Высокопревосходительства нашему исправнику удовлетворении насъ обратно въ дома, какъ мы старые люди .

= Маевский, Скоречъ, Чернятинский, Ериковский, Яковъ Маевский, Малиновский, Маевский, Мединский, Скоричъ. =

Відповідь з Києва, на яку чекали з нетерпінням бушанці, виявилась звичайною канцелярською відпискою:

= Маевскому, Скоречу, Чернятынскому =

Генералъ губернаторъ выехалъ въ губернии. Обращайтесь по своей обиде къ губернатору.

Управляющий канцелярии “. 194.

Пояснення цим подіям знаходимо у іншому документі.

У 1868 році, поміщик Оржеховський заключив контракт, на три роки, з австрійськими селянами Львівської губернії Ясельського та Красновського повітів.

Причиною, що спонукала шляхтича до підписання контракту було те, що ці селянизанимаясь постоянно работами при каменоломняхъ и выделываютъ хорошего качества мельничные и жерновные камни“. 195.

Переселенців було 53 сім”ї та 11 “одинаків“.

Поміщик розмістив переселенців у хатах бушанців, вигнавши з них місцевих жителів, переважно людей похилого віку. Юліуш Оржеховський не виконав умов контракту.

44 сім”ї та 11 одинаків покинули пана, розірвавши контракт .

Часті конфлікти з селянами стали причиною того, що хтось з селян

пустив півня“ у панському маєтку.

Селянські заворушення відбувались і у 1905 році.

Незважаючи на важке соціально-економічне становище у країні, Буша продовжувала розбудовуватись. У 1905 році, на місці старої церкви, була побудована нова дерев”яна церква в еклектичному стилі. На привеликий жаль, її не обминула доля революційно – більшовицьких руйнацій.

За радянської влади церква Святого Михаїла була зруйнована.

Було знищено просвітницький центр бушанців, їх духовну світлицю,

де селяни завжди отримували щире слово поради, дізнавались про новини навколишнього життя. При церкві діяла школа, у якій викладали місцеві священники.

Світлою та доброю пам”ятю згадаємо прізвища цих людей:

Олександр Щерацький ( 1863 р. ), Никанор Лясковський ( 1892 р.), Євгеній Акаловський (1893-1907р.р. ), Юстин Рощаховський ( 1909 р.)...

Церковно – парафіяльна школа почала діяти у Буші у 1868 році, де навчались 43 хлопці і 5 дівчат.

З 1897 року було започатковано школу для дівчат, де отримували освіту 20 дівчат і 8 жінок. Вчитилювала у цій школі жінка місцевого священника –

А. Акаловська. 196.

На початку XX століття населення Буші нараховувало приблизно дві тисячі мешканців.

Найбільш розповсюджені прізвища у селі :

Дорош, Захарчук, Бортняк, Барібан, Пташнік, Волковинський, Козенятко, Зелінський, Скорич, Морозюк, Москаленко, Симак, Стигар, Бурлака, Русановський, Бучинський.

Бушанці займались не хитрим домашнім господарством: вирощували пшеницю, жито, кукурудзу, картоплю, горох. Розводили овець, кіз, свиней, коней.

Велика рогата худоба утримувалась у цій місцевості лише для власних потреб, і у незначній кількості. Займались бушанці і видобуванням каменю, з якого виготовляли жорна для млинів та для домашніх потреб. 197.

Такі жорна можна і зараз побачити на подвір”ях селян.

Зважуючи на теплий клімат краю, місцеві жителі вирощували з давен виноград і тютюновий лист. Займались мешканці села і рибальством. Чумаки із Буші їздили по сіль у Закарпаття.

Такими були буденні заняття мешканців Буші на протязі століть...

Історичну інформацію про побут Буші черпаємо і з довідково-статистичних джерел початку XX століття :

Буша , с. ( сь д. Бушанской Слободкой ) , Бабчинецкая вол .

Жит. 1923

Разст.: у.г. – 17 в. ,

Могилёв – 25 в. ,

Яруга – 6 в.,

Церковь – православная ,

Школа – ц.-приходская,

Школа – грамоты ,

Бакалея – Брахмань Рухля ( и мануфактура ) ,

Гивентари Шлема и Рухля ,

Данць Мошко ,

Винная лавка – №392 ,

Мануфактура – Гивентари Шлема и Рухля ,

Маслобойный

заводь – бр. Козенятко и К-о . Год. Произв. 15,000 пуд . ,

Мельница водяная вальцевая – Оржеховскіе І.Ю., К.Ю. и С.І.

Год.перем.350,000п.

Землевладельцы : Оржеховскій Іос. Юл. 574 д., с.

Оржеховскій Карль Юл. 574 д.,с. 198.

Історія села наближалась до буремних років громадянської війни...

Цей період дослідженний і ретельно опрацьований істориком В.Степанковим.

Радимо читачам ознайомитись з книгою: “Буша: історико – краєзнавчі нариси”, під загальною редакцією доктора історичних наук І. С. Винокура. 199.

За останні роки у селі відбулись значні зміни, які пов”язані з розбудовою поселення. 200.

Місцевий колгосп “ імені Т. Г. Шевченка “ асфальтував дороги, побудував сучасну триповерхову лікарню. У колгоспі побудовано цех мінеральної води, який за зміну може випускати до 24000 пляшок чудової лікувальної мінеральної води “ Ямпільчанка “. Продовжує колгосп і будівництво житла для молодих спеціалістів господарства. З допомогою місцевих вчителів, учнів школи, робітників колгоспу, бушанців – пенсіонерів у Буші створюється історико – краєзнавчий музей. Велику допомогу працівникам бушанського історичного заповідника надає голова колгоспу М.Гнидюк.

Велику організаторську та просвітницьку роботу проводить сім”я вчителів Пірняків. Олександр Миколаєвич Пірняк – директор бушанської середньої школи, невтомний організатор багатьох культурологічних заходів, які проводяться у селі. Його син Олександр Олександрович – директор історичного заповідника, з дружиною Надією , є продовжувачами справи Олександра Миколаєвича..

Вони проводять разом з учнями цікаві туристичні подорожі по історичних місцях краю, впорядковують територію на замковищі. При школі створено дитячий гурток де малеча навчається малюванню, ліпленню з глини.

За допомогою майстрів – скульпторів з Одеси, Києва, Вінниці, Ямполя, Могилів – Подільського, Мінська,скульпторів – аматорів з сусідніх селищ – Дорошівки, Букатинки, Петрошівки, Яруги, Миронівки створено у селі історичний скульптурний парк: “ Історична Буша “.

Серед скульпторів необхідно відзначити подружжя Олексія та Людмилу Альошкіних з села Букатинка. Вони є постійними учасниками скульптурних планерів, невтомними організаторами проведення мистецького свята“ Подільський оберіг “.

Великим поборником справи відродження історичного минулого Буші є мистецтвознавець з Києва Ростислав Васильович Забашта .

У 1998 році у Буші працювала група студентів – скульпторів, які подарували свої дипломні роботи мешканцям легендарного села.

Зараз у скульптурно – історичному парку можна бачити близько шестидесяти творів.

З Інтернет - портрету Вінницького регіону - ( Архів 05.03.- 11.03. 2001 року ) дізнаємось , що Буша стала державним заповідником :

Як відомо, постановою Кабміну України створено державний історико-культурний заповідник “Буша” у селі Буша Ямпільського району.

Розпорядженням голови облдержадміністрації Юрія Іванова затверджено Положення про заповідник. В ньому вказується, що “Буша” є культурно-просвітницьким та науково- дослідницьким закладом, який забезпечує вивчення, охорону, реставрацію та використання історико-культурної спадщини регіону і довкілля. Функцію управління майном заповідника здійснює Вінницька обласна державна адміністрація. Майно не підлягає приватизації, передачі будь-яким органам, підприємствам та організаціям, не може бути предметом застави, а також використовуватись з метою, що не пов”язана з виконанням покладених на заповідник завдань. 201.

Плинуть тихо води старої Мурахви і малої Бушанки, розповідаючи легенди про давню історію цього подільського поселення, про історію його мешканців.

Каміння бушанських скель задумливо зустрічає кожного перехожого.

Про що воно думає?. Що хоче розповісти ?.

По широких яругах , понад річками гуляє вітер , здуваючи з доріг нашого життя порохи минувщини.

Вітер шепоче:

Життя продовжується ... Продовжується історія …

Бережіть її … Вивчайте …

І Ви будете щасливою Людиною …”

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1.

Marcina KromeraO sprawach, dziejach y wszystkich inszych potocznosciach koronnych polskich ksiąg XXX przez Marcina Blazowskiego z Blazowa wyraznie na polski jezyk przetlumaczone, przydatkami y dowodami niektoremi poniekąd utwierdzone, y wlasnym ongoz kosztem z druku na swiat podane” – Krakow, w drukarni Mikolaja Loba, 1611., s.187.

2.

Феодосій Софонович «Хроніка з літописців стародавніх» –Київ-1992, с.204, с.296.

3.

Грушевський М.” Історія України-Руси”- Київ -1993, т.3( до року 1340 ),с.46.

4.

Центральний Державний Історичний Архів України (м.Київ) Фонд №256, оп.№ 1, Од. зб. №571, с.37., рік 1723.; Фонд №256, оп.№ 1, Од. зб. № 112, с.35., рік 1721.

4/1.

  1. PolujanskiOpisanie lasow krolewstwa polskiego i gubernij zachodnich cesarstwa rossyjskiego pod wzgledem historycznym, statystycznym i gospodarczym “ – Warszawa – 1855, Tom – 3, [ дивись: “ Dalszy ciąg listy prenumeratorow “.]

4/2.

Русская историческая библиотека”- томь двадцать седьмой, С.-Петербургь – 1910, с.256, с.693.

5.

Polska Encyklopedja Szlachecka”- Warszawa – MCMXXXVII, T. VII, s.252;

Seweryn Hrabij Uruski, Adam Amilkar Kosinski, Aleksandr Wlodarski “Rodzina : Herbarz szlachty polskiej”- T.8, Warszawa – 1911, s.245;

K.Niesieckij “Herbarz Polski “, Lipsk -1841 Т.8 , s.380;

П.Н. Батюшковь “Белоруссія и Литва – историческія судьбы северо – западнаго края “ – С. – Петербургь – 1890, с.108, с.141 [ кн. Пронські ];

Archiwum książat Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie”- Tom – 1, w Lwowe – 1887, s.96.

5/1.

Богуславский В.В. “ Славянская энциклопедия “ [ Киевская Русь – Московия ], Т.1, Москва – “ОЛМА – ПРЕСС “ - 2003, с.662 - 663.

5/2.

Богуславский В.В. “ Славянская энциклопедия “ [ Киевская Русь – Московия ], Т.2, Москва – “ОЛМА – ПРЕСС “ - 2003, с.523 - 524.

6.

Центральний державний історичний архів України , м. Київ ( далі: ЦДІА України [Б.В.] ) фонд 256, опис 1, од. зб.60, с.26.

7.

М.Грушевський “Барське староство: історичні нариси XV-XVIII ст.”Львів-1996, с.27,с.50,с.59.; М.Грушевский”Акты Барского староства XV-XVIв.// Архивь Юго-Западной Россіич.8.,т.1,Кіевь-1893.,с.22,с.27,с.50,с.59-60;

Tadeusz M. TrajdosKosciol katolicki na ziemiach ruskich Korony i Litwy za panowania Wladyslawa II Jagielly ( 1386 – 1434 ) – WroclawWarszawaKrakowGdanskLodz – 1983, T.1, s.143.

8.

Яковенко Н.М. “ Українська шляхта з кінця XIV ст. до середини XVII ст.”(Волинь і Центральна Україна) Київ-1993,с.153., Леонтовичь Ф.И. “Акты Литовской метрики”т.1(1413-1498),вып.1,Варшава-1896,с.165,№722.,Антонович В.,Козловский К.”Грамоты Великихь князей Литовскихь сь 1390 по 1569 годь”Кіевь-1868,с.56.

9.

Zbigniew Leszczyc “Herby szlachty polskiej” T.1, w Poznaniu – MCMVIII, s.16;

Stanislaw Dunczewskij “Herbarz wielu domow Korony Polskiej y W.X.Litewskiego…” T.1, Krakow – 1757, s.261 – 265.

10.

Бялковський Л. “ Поріччя Мурахви у XV-XVI столітті “ Кам”янець-Подільський –1920 ,с.3;

Tadeusz M. TrajdosKosciol katolicki na ziemiach ruskich Korony i Litwy za panowania Wladyslawa II Jagielly ( 1386 – 1434 ) – WroclawWarszawaKrakowGdanskLodz – 1983, T.1, [ r. Murachwa ] s.160, s.166, s.211, s.236, s.247, s.289, s.384.

11.

Wladyslaw SyrokomlaPolska czyli o polożeniu, obyczajach, urzędach i Rzeczypospolitej Krolestwa Polskiego, przez Marcina Kromera, Koadjutora i NominantaBiskupa Warminskiego”.Wilno – 1853, s.22.;

Kazimierz Pulaski “ Szkice i poszukiwania historyczne”- Krakow – 1887, s.1.

12.

Д.В.Малаков “ По восточному Подолью”Москва-1988,с.9,с.118.

13.

М.Грушевський “Барське староство:історичні нариси XV-XVIII ст.” Львів-1996,с.59-60.

14.

Микола Крикун ”Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV-XVIII ст.”-Київ-1993,с.10-11.

15.

Архив Юго-Западной России “ ( далі:АЮЗР [Б.В.] ) ч.6 , т.1 , с. 26 .,

ЦДІА України –Київ, фонд 256 ,оп.1,од.зб.60,арк.80.

16.

Яковенко Н.М. “ Українська шляхта ...” с.242.

17.

М.Грушевський”Історія України-Руси”т.VI,с.250-251.

18.

ЦДІА України , м.Київ, фонд №256,оп.1, од.зб.60,с.26.

19.

Seweryn Hrabij Uruski, Adam Amilkar Kosinski, Aleksandr WlodarskiRodzina : Herbarz szlachty polskiej”- T.6, Warszawa – 1909, s.378. Tadeusz M. TrajdosKosciol katolicki na ziemiach ruskich Korony i Litwy za panowania Wladyslawa II Jagielly ( 1386 – 1434 ) – WroclawWarszawaKrakowGdanskLodz – 1983,T.1, s.161.

20.

М.Грушевський “Історія України-Руси”т.VII,Київ-1995,с.50-51-52;

Archiwum książat Sanguszkow w slawucie”- Tom.IV.(1535-1547)-Lwow-1890.s.278-279.

21.

Zbigniew Leszczyc “ Herby szlachty polskiej “ T.2, w Poznaniu - MCMVIII,s.259;

Бєларусь – энцыклапедычны даведнік” – Мінск – 1995, с.39 [Алельковічы, Алелькі, Слуцкіе] .

22.

М.Грушевський “Історія України-Руси”т.VII,Київ-1995,с.14.

23.

Seweryn Hrabij Uruski, Adam Amilkar Kosinski, Aleksandr Wlodarski “Rodzina : Herbarz szlachty polskiej”- T.14, Warszawa – 1917, s.352.

23/1.

Барсовь Н.П. “ Географіческий словарь “ – СПБ - 1865, с.168 [ Проньскь, Пронскь, Прынскь ];

Русская родословная книга кн. А.Б. Лобанова – Ростовского “ в 2-х томах, СПБ, 1873.;

Хмыров М.Д. “ Алфавитно – справочный перечень удельных князей русских…” СПБ, 1871, ч.1.;

Родословная Российская книга кн. П.В. Долгорукова “ в 4-х томах, СПБ, 1854-1858, Т.1;

Петров П.Н. “ История родов российского дворянства “ в 2-х томах, СПБ, 1885, Т.1, с.152 -154;

Кобрин В.Б. “Опыт изучения семейной генеологии ( Протопоповы – Мезецкие – Пронские ) // ВИД, Ленинград – 1983, вып.14.;

Тихомиров Д. “ Историческое исследование о генеологии князей рязанских, муромских, пронских с приложением росписей “, Москва – 1844 ;

Зимин А.А. “ Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV - первой трети XVI в.”, Москва – 1988;

Зимин А.А. “ Опричнина Ивана Грозного “, Москва – 1964;

Барбашёв А. “ Витовт. Последние 20 лет княжения “, СПБ – 1891;

Лихачёв Н.П. “ Государев родословец и « Бархатная книга » // ИРГО, СПБ, 1900, Вып.1;

Богуславский В.В. “ Славянская энциклопедия “ [ Киевская Русь – Московия ], Т.2, Москва – “ ОЛМА – ПРЕСС “ - 2003, с.204-206;

П.Г. Викторовскій “Западно-русскія фамиліи, отпавшія оть православія вь конце XVI и вь XVII в.в.”- выпускь 1-й, Кіевь – 1912, с.164, с.165, с.166, с.167, с.168.;

М.Е. Бычкова “Русско-литовские контакты XV - начала XVI в.” // “Россия, Польша и Причерноморье в XV-XVIII в.в.” – Москва – 1979, с.140, с.141.;

Бычкова Маргарита Евгеньевна “Состав класса феодалов России в XVI в.

[ историко-генеологическое исследование ] – Москва – 1986, с.62, с.66.;

Вспомагательные исторические дисцыплины”- Ленинград – 1983, том 14, с.58-59.;

Экземплярскій А.В. “Великие и удельные князья Северной Руси в татарский период, с.1238 по 1501 гг.” – СПБ –1889, Т.1, с.9,с.111,с.252; Там же : СПБ – 1891, Т.2.;

В.И. Печета “Белоруссия и Литва XV-XVI в.в. ”- Москва – 1961, с.15, с.679.;

Флоря Б.Н. “Великое княжество Литовское и Рязанская земля в XV в.” // “Славяне в эпоху феодализма “ – Москва – 1978, с.182-189.;

Русская историческая библиотека”- томь двадцать седьмой,

С.-Петербургь – 1910, с.24, с.46, с.273, с.319, с.818-819, с.823-825.;

Родословная книга князей и дворянь россійскихь и выезжихь”- Москва – 1787, часть первая – с.57-60, часть вторая - с.366, с.412.[Пронскіе князья], часть вторая – с.304, с.377, с.388, с.396, с.413 [Слуцкіе князья].;

TEPATOYPΓΗΜΑ , lubo Cuda, ktore byty tak w samym Swietoczudotwornym Monastyru Pieczarskim Kijowskim, iako y w obydwy Swietych Pieczarach; w ktorych po woli Bożey blogoslawieni Oycowie Pieczarscy, pożywszy y ciezary cial swoich zlożyli, wiernie y pilnie teraz pierwszy raz zebrane y swiatu podane przez W. Oyca Athanasiusa Kalnofoyskiego, Zakonnika tegoż S. Monastyra Pieczarskiego. Z Drukarni Kijowo Pieczarskiey. Roku P. 1638, in.4 “, Paragraph wtory , s.62 ( №81 – Jan Baзilewicз Xiaзe Prunskie.; №90 – Baзili Jwanowicз Xiaзe Prunskie.; № 122 – Xiaзat PrunЅkich rodзoy.)

Про них згадує польський історик Каспр Несецький, посилаючись на Бартоша Попроцького ( K.Niesieckij “Herbarz Polski “, Lipsk -1841 Т.7 , s.508.);

“Архив Юго-Западной России” ч.8, т.5, К.,1907, с.74-75;

“Киевская старина “ 1882, №2,с.242.

23/2.

Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich” – Warszawa -1888, T.IX, s.51 [ Pronsk, w dokum. Prunsk …]; s.50 [ Pronia, rzeka w gub. mohylewskiej…];

Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich” – Warszawa -1880, T.I, s.115 [ Basia, rzeka, doplyw rz. Proni, w pow. Horeckim, gub. mohilewskiej. ].

23/3.

В.В. Каргалов “ Конец ордынского ига “- Москва – 1980, с.34.;

Н.М.Карамзин “ История Государства Российского ” – Москва – 1993, том V ,стр.11.

23/4.

В.В. Каргалов “ Конец ордынского ига “- Москва – 1980, с.36;

23/5.

Н.М.Карамзин “ История Государства Российского ” – Москва – 1993, том V ,стр.17.

23/6.

Н.М.Карамзин “ История Государства Российского ” – Москва – 1993, том V ,стр.20, стр. 233.

23/7.

Н.М.Карамзин “ История Государства Российского ” – Москва – 1993, том V ,стр.289,стр.100, стр.307.

23/8.

« Договорная грамота Пронского князя Ивана Владимировича сь Литовскимь Великимь Княземь Витовтомь » , около 1430 г. [ 1425 – 1430 ] // “Акты, собранные вь библиотекахь и архивахь Россійской имперіи археографическою экспедиціею императорской академіи наукь “- Томь первый ( 1294 – 1598 ), Санктпетербургь – 1836, с.18; примечаніе кь первому тому №14.

24.

Simon Okolski “Orbis Polonus…”- Cracoviae – 1641,T.1, s.321.

24/1.

Михалон Литвин ” О нравах татар, литовцев и московитян “- Москва –1994, с.58 – 59.

24/2.

Яковенко Н.М. “ Українська шляхта з кінця XIV ст. до середини XVII ст.”(Волинь і Центральна Україна) Київ-1993,с.311.

24/3.

Сборникь императорскаго русскаго историческаго общества “ – томь сорокь первый, С. Петербургь – 1884, с.23 – 24.;

Толковый словарь живаго Великорускаго языка Владиміра Даля “, томь четвёртый [ Р – V ] , С. – Петербургь – Москва – 1882, репринт Москва – 1980, с.178 – 179.[Сестричь, сестреничь, сестринець. стар. или сестричичь црк. сестринь сынь , племянникь по сестре. ]

24/4.

Древній помянникь Кіево – Печерской Лавры “ ( конца XV- и начала XVI столетія ) , сообщиль С.Т. Голубевь // “Чтенія вь Историческомь Обществе Нестора Летописца “, книга шестая, Кіевь – 1892, [ Приложеніе ], с.7.

24/5.

Славяно – молдавские летописи XV-XVI вв.” – Москва – 1976, с.26, с.63, с.64, с.69, с.70, с.106, с.107, с.118.

24/5.1.

О.В. Русіна “Україна під татарами і Литвою” – Київ – 1998, с.131.

24/5.2.

Сборникь императорскаго русскаго историческаго общества “ – томь сорокь первый, С. Петербургь – 1884, с.23 – 24, с.309, 333, [ указатель личныхь имёнь – с.25, с.61 ].

24/5.3.

М.Грушевський “Історія України-Руси”т.IV,Київ-1993,с.267 - 272; ]

24/5.4.

М.Грушевський “Історія України-Руси”т.IV,Київ-1993, [ Генеологічна таблиця № 3 ];

24/6.

Древній помянникь Кіево – Печерской Лавры “ ( конца XV- и начала XVI столетія ) , сообщиль С.Т. Голубевь // “Чтенія вь Историческомь Обществе Нестора Летописца “, книга шестая, Кіевь – 1892, [ Приложеніе ], с.25.

24/6.1.

  1. PolujanskiOpisanie lasow krolewstwa polskiego i gubernij zachodnich cesarstwa rossyjskiego pod wzgledem historycznym, statystycznym i gospodarczym “ – Warszawa – 1855, T. III, s.134.

24/7.

Там само, с.175.

24/8.

Там само, с.105.

24/9.

Русская историческая библиотека”- томь двадцать седьмой, С.-Петербургь – 1910, с.24;

Флоря Б.Н. “Великое княжество Литовское и Рязанская земля в XV в.” // “Славяне в эпоху феодализма “ – Москва – 1978, с.182-189.

24/10.

Русская историческая библиотека”- томь двадцать седьмой, С.-Петербургь – 1910, с.46;

Флоря Б.Н. “Великое княжество Литовское и Рязанская земля в XV в.” // “Славяне в эпоху феодализма “ – Москва – 1978, с.182-189.

25.

Pulaski Kazimierz “Szkice i poszukiwanja historyczne” – Krakow – 1887.

25/1.

K.Niesieckij “Herbarz Polski “, Lipsk -1841 Т.7 , s.508.;

Бычкова Маргарита Евгеньевна “Состав класса феодалов России в XVI в.” [ историко-генеологическое исследование ] – Москва – 1986, с.66.;

М.Е. Бычкова “Русско-литовские контакты XV - начала XVI в.” // “Россия, Польша и Причерноморье в XV-XVIII в.в.” – Москва – 1979, с.141.;

26.

Каспр Несецький. “Korona Polska przy Zlotey Wolnosci Starozytnemi rycerstwa Pulskiego y Wielkiego Xiestwa Litewskiego z kleynotami…przez X. Kaspra Niesieckiego – Tom 3, Roku 1740, w drukarni gollegium Lwowskiego societatis JESU.”, s.738 – 740;

Adam Boniecki “Poczet rodow w wielkiem księstwie Litewskiem w XV-XVI wieku” – Warszawa – 1883, s.260.

26/1.

Ф.А.Брокгаузь И.А.Ефронь «Энциклопедический словарь» т.3 ( Бергерь - Бисы ) , С – Петербургь – 1891, с.528.

26/2.

Jozef Wolff “ Kniaziowie litewsko – ruscy od konca czternastego wieku “ – Warszawa – 1895, s.402., [ Pronski – s. 398 – 403 ].

26/3.

А.С. Грушевскій “Города В. Княжества Литовскаго вь XIV-XVI в.в.”- Кіевь – 1918, с.65-66, с.131 [ про господарську діяльність старости Андрія Глібовича Пронського ].

26/4.

Богуславский В.В. “ Славянская энциклопедия “ [ Киевская Русь – Московия ], Т.2, Москва – “ОЛМА – ПРЕСС “ - 2003, с.204-205.

27.

Н.И.Костомаров “Исторические произведения - Автобиография “- Киев -1990, с.472.

27/1.

Русская историческая библиотека”- томь двадцать седьмой, С.-Петербургь – 1910, с.273.

27/2.

Русская историческая библиотека”- томь двадцать седьмой, С.-Петербургь – 1910, с.319.

27/3.

Русская историческая библиотека”- томь двадцать седьмой, С.-Петербургь – 1910, с.818 – 819, с. 823 – 825.

28.

І.Малиновский “Рада Великого Княжества Литовского вь связи сь боярской думой древней Россіи” Часть 2, Томск – 1904, с.110.

29.

В.М.Русанівський “Українські грамоти XV ст.” – Києв – 1965, с.125.

30.

Bartosza Paprockiego “Herby rycerztwa Polskiego. R. P. 1584.” – Krakow – 1882, s.182.

30/1.

Бычкова Маргарита Евгеньевна “Состав класса феодалов России в XVI в.”

[ историко-генеологическое исследование ] – Москва – 1986, с.66.

31.

Н.И.Костомаров “ Исторические произведения. Автобиография “- Киев –1990, с.281; Там само ( с.167.) дивіться про Козловського – козацького сотника (1596 р.)

32.

Феодосій Сафонович “ Хроніка з літописців стародавніх ” – Київ – 1992, с.219 – 220.

33.

Сергій Лисенко,Євген Чернецький “Правобережна шляхта кін.XVIII-XIX ст.”-Біла Церква-2002, с.184 - 185.

34.

Михалон Литвин “ О нравах татар, литовцев и московитян” Москва - 1994, с.93.

35.

Бялковський Л.” Поріччя Мурахви у XV-XVI столітті” Кам”янець-Подільський-1920,с.3-7.

36.

М.Грушевський “Історія України-Руси”т.VII,Київ-1995,с.95-96.

37.

Див. Документи №3,№4,№ 5,№6,№8. Розділ 1.

38.

Aleksandr Jablonowski “Źrodla dziejowe”-Warszawa-1897, T.XXII.,s.108,s.630.

39.

Имеретинский Н.К.,кн. “Дворянство Волынской губернии… 1893…”// Сергій Лисенко,Євген Чернецький “Правобережна шляхта кін.XVIII-XIX ст.”-Біла Церква-2002, с.318 ,356, 357.;

Микола Крикун ”Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV-XVIII ст.”-Київ-1993,с.109, с.111.

40.

Літопис Самовидця “- Київ -1971, с.51.

41.

Polska Encyklopedja Szlachecka”- WarszawaMCMXXXVIIІ, T. ХI, s.71.

42.

В. Струк, А.Мичак (автор проекту Віталій Безносюк) “Хоменки – історичні нариси “-Київ-1998, с.16-17. // [ ЦНБ - Київ, №588015 (2пр.) ];

Михайло Купчишин, Антон Мичак “Шаргородщина – сторінки історії “ – Київ – 2002, с.41.

43.

Aleksandr Jablonowski “Źrodla dziejowe”-Warszawa-1878, T.X.”Sprawy Woloskie za Jagiellonow.Akta i Listy”,s.129,№ 53.

44.

“ Архивъ Юго-Западной Россіи “-Часть IV, Томъ I.-Кіевь-1867,с.XXXIV, с.XX, с.XXIV, с.XXVI, с.XLIV, с.XLV, с.XLVII.

45.

Микола Крикун “ Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV-XVIII ст.”-Київ-1993,с.79.

45/1.

ІР НБУ – Ф.30. - №50. – арк.22, 25, 29; АЮЗР. – Ч.1 – Т.VI. – с.757. // О.Ю. Дан. “Козацтво Брацлавщини у боротьбі за свободу і незалежність ( 1648 – 1676 рр. ) “ – Київ – 2004, с.39.

46.

АЮЗР, Киев-1876,ч.6,т.1,с.26,с.19-20.

47.

Ольга Миронюк ”Історія слова ПАН в українській мові ”// “Нові дослідження пам”яток козацької доби в Україні”.Випуск 10,Київ-2001,с.222-227.

48.

Яковенко Н.М. “ Українська шляхта ...” с.238., Кривошея В.В.,Орел В.М.”Українська шляхта напередодні визвольної війни середини XVII століття”Київ-2000, с.121,127,130,132.,

Boniecki Adam “Herbarz Polski”-Warszawa-1907,Cz.1,T.10,s.127,s.366.,

Там само: -Warszawa-1907,Cz.1,T.11,s.144-145.,
Там само:-
Warszawa-1908,Cz.1,T.12,s.225-227.

49.

М.Грушевський “Історія України-Руси” т.7, Київ-1995,с.50.

50.

Яковенко Н.М. “ Українська шляхта ...” с.215.

51.

Грушевський М. “Історія України-Руси” Київ-1996,т.7,с.38-41.,

АЮЗР , Киев-1876,ч.7,т.2,с.20.

52.

Архивъ Юго-Западной Россіи “-Часть 2, Томъ I.-Кіевь-1861,с.222, с.465;

ЦНБ АН України ,Київ, відділ рукописів , шифр-1 –8129 ( Вінницький повіт ),

картка –195 . ,шифр – II- 7983,( схематичний план маєтку і роздільний акт 1618 року, між правонаступниками Скіндера ) с.1.;

Seweryn Hrabij Uruski, Adam Amilkar Kosinski, Aleksandr WlodarskiRodzina : Herbarz szlachty polskiej”- T.6, Warszawa – 1909, s.378.

53.

АЮЗР , Киев-1876,ч.6,т.1,с.26;“Указатель кь изданіямь Временной комиссіи для разбора древнихь актовь, высочайше учреждённой при Кіевскомь, Подольскомь и Волынскомь генераль-губернаторе “ - ( оть 1845 по 1877 годь ), составиль И.П. Новицкій, Томь –1 ( имена личныя ) – Кіевь – 1878, с.615 ( Русановскіе ), с.654 ( Скиндыры ), с.664 ( Собанскіе ), с.503 ( Овсяные ), с.328

( Козловскіе ), с.515 ( Оратовскіе ), с.316 ( Клещовскіе ), с.68 ( Бушинскіе ), с.579 ( князья Пронскіе ), с.508 ( князья Олельковичи , Слуцкіе ), с.153 ( князья Гольшанскіе ).

54.

Aleksandr Jablonowski “Źrodla dziejowe”-Warszawa-1878, T.X.”Sprawy Woloskie za Jagiellonow.Akta i Listy”,s.CXXXI.

55.

Яковенко Н.М. “ Українська шляхта ...” с.173, 214.

Грушевський М.” Історія України-Руси”Київ-1995,т.7,с.16,14-17.

56.

Там само . с.56.;

Jablonowski AleksandrZrodla dziejowe”-Warszawa- 1894,T.20,s.101-104.

57.

ЦДІА України -Київ, фонд 256, оп.1,од.зб.60,с.26,80.

58.

elbrand “Encyklopedia Powszechna” T.3, Warszawa- s.231.

59.

В.К. Лукомскій и В.Л. Модзалевскій “ Малороссійскій гербовникь ” – Санкт-Петербургь – 1914, с.74; XL ; L ; с.87; XL ;Polska Encyklopedja Szlachecka”- Warszawa – MCMXXXVI, T. IV, s.125, s.312;Polska Encyklopedja Szlachecka”- Warszawa – MCMXXXVII, T. VI, s.325, s.328;Polska Encyklopedja Szlachecka”- Warszawa – MCMXXXVII, T. VII, s.132, s.142, s.252-253;Polska Encyklopedja Szlachecka”- Warszawa – MCMXXXVII, T. IX, s.224, s.173;Polska Encyklopedja Szlachecka”- Warszawa – MCMXXXVIII, T. X, s.98, s.103;Polska Encyklopedja Szlachecka”- Warszawa – MCMXXXVIII, T. XI, s.71 ;

Imion w Herbownych z urodzenia szlachetnego uroczystoscia wyrachowanych SUMMARYUSZ dowodnemi autorow swiadectwy w sparty przez urodzonego WACLAWA WARSZYCKIEGO ziemianina Lęczyckiego wojewodztwa. Do druku podany roku 1732 w Gdansku” – s.33., s.37., s.118., s.119., s.120.,s.195., s.209.;

Stanislaw Dunczewskij “ Herbarz z wielu domow Korony Polskiej y W.X.Litewskiego…”- Krakow – 1757, T.1. s. 90., s.261-263 ; T.2. s.68-69, s.453-454.

60.

Яковенко Н.М. “Українська шляхта...” с.57.

61.

Wittyg WiktorNieznana Szlachta Pollska i jej HerbyKrakowMC.NVIII s.431.

62.

Polska Encyklopedja Szlachecka”- Warszawa – MCMXXXVI, T. IV, s.312.

63.

K.Niesieckij “Herbarz Polski “, Lipsk -1841,T.6, s.441

64.

K.Niesieckij “Herbarz Polski “, Lipsk -1841 , Т.6 , с.217 ; Т.7, с.419.

65.

K.NiesieckijHerbarz Polski “, Lipsk -1841 Т.8, див. ” Pstrokonski ” ;

Zbior krotki herbow Polskich oraz wslawionych cnotą i naukami polakow przez Jm. X. Benedykta Chmielowskiego – kanonika Kijowsskiego, dziekana Rogatynskiego.” - w Warszawe 1763, s.277.

66.

Herby Rycerztwa Polskiego Bartosza Paprockiego-1584r.”Krakow-1858.s.LXX.;

Stanislaw Dunczewskij “ Herbarz z wielu domow Korony Polskiej y W.X.Litewskiego…”- Krakow – 1757, T.2. s.265-266.;

Zbigniew Leszczyc “Herby szlachty polskiiej”- T.2 , w Poznaniu MCMVIII, s.263

67.

М.Грушевський “Барське староство:історичні нариси XV-XVIII ст.”Львів-1996,с.6-7.

68.

Бялковський Л.” Поріччя Мурахви у XV-XVI столітті” Кам”янець-Подільський-1920,с.3-7.

69.

Див. документ №2 розділ1

70.

Л.Бялковський “Поріччя Мурахви в XV-XVI століттях “ Кам”янець-Подільський –1920,с.11.

71.

Aleksandr Jablonowski “Źrodla dziejowe”-Warszawa-1878, T.X. (”Sprawy Woloskie za Jagiellonow.Akta i Listy”),s.117-119, №44.

72.

ЦДІА України –Київ,фонд256,оп.1,од.зб.60,с.26.

73.

ЦДІА України – Київ,фонд256, оп.1,од.зб.60,с.26.

74.

Поділля: історико – етнографічне дослідження”Київ-1994,с.182.

75.

Советская Молдавия: краткая энциклопедия ” Кишинёв-1982,с.534 .

76.

Бялковський Л. “ Поріччя ...” с.3-7.

77.

Грушевський М. “ Історія України- Руси “ Київ-1995,т.7,с.20.

78.

М.Грушевський “Барське староство:історичні нариси XV-XVIII ст”. Львів-1996 , с.43.; М.Грушевський “Історія України-Руси”т.VII,Київ-1995,с.95.

79. Бялковський Л. “ Поріччя ...” с.3-7.

80.

Boniecki AdamHerbarz PolskiWarszawa-1900 , T.2, s.262.,

Jablonowski Aleksandr “Zrodla dziejowe”-Warszawa-1894,T.21,s.538,s.601.

81.

Грушевський М.”Історія України – Руси” Київ – 1995 , т.6, с.282.,

Pisma Aleksandra Jablonowskiego”-T.3,(Ukraina)-Warszawa-1911,s.218-219.

82.

Архивъ Юго-Западной Россіи “-Часть IV, Томъ I.-Кіевь-1867,с.XLVII.

83.

ЦДІА України –Київ,фонд 256, оп.1, од.зб.188,арк.1 , 1 зв., 2 , 2 зв. , 3.

84.

Boniecki Adam “ Herbarz Polski “ Warszawa-1900 ,T.2,s.262.

85.

Aleksandr Jablonowski “ Źrodla dziejowe ”- Warszawa -1897, T. XXII , s.175,199,626,630,631,722,726. ; “ Źrodla dziejowe ”- Warszawa -1894, T. XX , s.120,130,131,135,138,139,140,141,142.

86.

Ц Д І А України (м.Київ) Фонд №224, оп.№ 1,Од. зб.№123,124 .

87.

ЦДІА України –Київ, фонд 256, оп.1,од.зб.60,арк.80.

88.

Центральна Наукова Бібліотека – Київ(далі: ЦНБ ,відділ рукописів , шифр1- 8247, картка 64.); Для порівняння : литовська копа дорівнювала 60 грошам , або ж – 600 динаріям литовським , або ж – 75 польським грошам .Про купівельну вартість копи свідчать такі дані : на Житомирщині у 1585 році 5 бочок м”яса яловичини коштувало 5 коп , у 1590 р. кожух коштував 3 копи, а ярмовий віл – 10 коп литовських грошей .

89.

Jablonowski Aleksandr “ Zrodla dziejowe “ Warszawa-1894 ,T.21,s.126,508.

90.

Центральна Наукова Бібліотека – Київ(далі: ЦНБ[ Б.В.] ,відділ рукописів , шифр1- 8247, картка 64.

91.

Там само , картка 50.

92.

Бялковський Л. “ Поріччя ...” с.14-20 .,

Грушевський М.”Барське староство:історичні нариси XV-XVIII ст” Львів-1996,с.119., Грушевский М.”Акты Барского староства XV-XVIв.”//”Архивь Юго-Западной Россіи”ч.8.,т.1.,Кіевь-1893,с.343.;

Aleksandr Jablonowski “Źrodla dziejowe”-Warszawa-1897,T.XXII ,s.609,s.611;

Jerzy Hr. Dunin- Borkowski “Almanach Blękitny [ Geneologia żyjących rodow polskich ]- Lwow – Warszawa – 1908, s.36.

93.

Документи № 5, №6, №8; розділ 1.

94.

Володимир Кривошея “Білоцерківський полк - генеологія українського козацтва”- Київ - 2002, с.40.

95.

Реєстр Війська Запорозького 1649 р.” Київ – 1995 , с.97,161,254,286,287.

96.

Науковий збірник : « Подільська старовина » “ Вінниця - 1993 , с.304,310,319,322.; Петренко О. ”Записна книжка Вінницького земського суду за 1800 р.” // ”13-а Вінницька обласна історико - краєзнавча конференція(6-е вересня 1994). Тези доповідей.”, Вінниця - 1994, с.30 (с.28-30).

97.

ЦДІА України –Київ, фонд 256 , оп.1 , од.зб.1284 , арк.13,23 .; спр.958 , арк.18., Петренко О.”Документи Державного Архіву Вінницької області з історії Брацлавської губернії та намістництва”(1793-1797)// 14-а Вінницька обласна історико-краєзнавча конференція(5 вересня 1995).Тези доповідей.”Вінниця-1995, с.20-22.

98.

Сергій Лисенко,Євген Чернецький “Правобережна шляхта кін.XVIII-XIX ст.”-Біла Церква-2002, с.85.

99.

Архивъ Юго-Западной Россіи “-Часть IV, Томъ I.-Кіевь-1867,с.XXXIV.;

Антонович В. “ О происхожденіи шляхетскихь родовь вь Юго-Западной Россіи”-Кіевь-1867, с.XXXIV.; Іозифовичь “Шляхта и Польский народь”// г.”Киевлянинь”-1867, №69,70,78,83,85.

100.

Архивъ Юго-Западной Россіи “-Часть 2, Томъ I.-Кіевь-1861,с.320-321.

101.

Архивъ Юго-Западной Россіи“- Часть 3, Томъ 2.- Кіевь -1868, с.382-383.

102.

Сергій Лисенко,Євген Чернецький “Правобережна шляхта кін.XVIII-XIX ст.”-Біла Церква-2002, с.84 - 85.

103.

Центральний Державний Історичний Архів України (м.Київ) Фонд №1388, оп.№ 1,Од. зб.№2,с.91 зв.,№221.

104.

Там само , од.зб.958 , арк.18.

105.

Boniecki Adam “ Herbarz Polski “ Warszawa-1900, T.2,s.262.;

Михалон Литвин “О нравах татар, литовцев и московитян” – Москва – 1994, с.136.

106.

Моздир М. “ Українська народна меморіальна скульптура “ Київ-1996 , с.80.

107.

Матеріали експедиції.,1966 р. - топонімічна картотека Київського інституту мовознавства ім.О.О.Потебні.

108.

ДАУ, №701 - топонімічна картотека Київського інституту мовознавства ім.О.О.Потебні .

109.

Мат. експ. 1959 р.- топонімічна картотека Київського інституту мовознавства ім.О.О.Потебні.

110.

ДАУ №688 - топонімічна картотека Київського інституту мовознавства ім.О.О.Потебні.

111.

В.Якубович “Мещане и селяне Брацлавского староства вь борьбе сь польскою старостінскою властію за свободу и земельную собственность вь XVI-XIX в.в.”-Каменець – Подольск – 1912, с.74,с.76, с.77-78.

112.

Топонімічна картотека Київського інституту мовознавства ім.О.О.Потебні.

113.

Мат. експ. 1966 р. топонімічна картотека Київського інституту мовознавства ім.О.О.Потебні.

114.

Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich” –Warszawa-1880, T.I (Aa-Deren) ,s.481.

115.

Історія міст і сіл УРСР ( Київська область ) – Київ – 1971, с.620.

116.

АЮЗР, Киев - 1876, ч.3, т.3, с.26, с.354 – 358;

Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich” –Warszawa-1880, T.I(Aa-Deren) ,s.482.

117.

Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich” – Warszawa -1880, T.I (Aa-Deren) ,s.477, 478.

118.

“Polska encyklopedja szlachecka”- T.IV, Warszawa – MCMXXXVI, s.312;

Seweryn Hrabij Uruski, Adam Amilkar Kosinski, Aleksandr Wlodarski “Rodzina : Herbarz szlachty polskiej”- T.2, Warszawa – 1905, s.92.

119.

Zbigniew Leszczyc “Herby szlachty polskiej”-w Poznaniu MCMVIII, Tom – 2, s.113; Stanislaw Dunczewskiij “Herbarz wielu domow Korony Polskiej y W.X.Litewskiego…”-Krakow – 1757,Tom –1, s.90;

Imion w Herbownych z urodzenia szlachetnego uroczystoscia wyrachowanych SUMMARYUSZ dowodnemi autorow swiadectwy w sparty przez urodzonego WACLAWA WARSZYCKIEGO ziemianina Lęczyckiego wojewodztwa. Do druku podany roku 1732 w Gdansku” – s.33;

Simon Okolski “ Orbis Polonus…”- Cracoviae – 1641, Tom - 3, s.202;

Seweryn Hrabij Uruski, Adam Amilkar Kosinski, Aleksandr Wlodarski “Rodzina : Herbarz szlachty polskiej”- T.2, Warszawa – 1905, s.91.

Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich” – Warszawa -1880, T.I (Aa-Deren) ,s.483.;

Polska encyklopedja szlachecka” T.4,Warszawa- MCMXXXVI, s.312.

119/1.

В.М. Вороновский “Отечественная война вь пределахь Смоленской губерніи “ [ 1812 – 1912 ] - Юбилейное изданіе Смоленскаго губернскаго земства –

С. Петербургь – 1912, с. 378;

“Смоленское дворянское ополчение 1812 года “ [ 1812 – 1912 ], изданіе Смоленского дворянства. – Смоленск – 1912, с.74-75, с.21.

119/2.

В.М. Вороновский “Отечественная война вь пределахь Смоленской губерніи “ [ 1812 – 1912 ] - Юбилейное изданіе Смоленскаго губернскаго земства –

С. Петербургь – 1912, с. 401.

120.

Большая Советская Энциклопедия “ – второе издание – Москва – 1951, Т.6, с.416.(фото);Центральний Державний Історичний Архів України (м.Київ) Фонд №486, оп.№ 5,Од. зб.№131,с.179-184.;

Ф.Максименко “Матеріали до краєзнавчої бібліографії України 1847-1929” – Київ – 1930, с.49(№214); Там само. розділ 014.3 “Поділля” ( показчик до місцевих періодичних видань ), с.111-123 ( №512-571 );

“Смоленское дворянское ополчение 1812 года “ [ 1812 – 1912 ], изданіе Смоленского дворянства. – Смоленск – 1912, с.74-75, с.21.

121.

Винокур І.С.....“Буша. Історико-краєзнавчі нариси”-Хмельницький-1991,с.24.

122.

Zbigniew Leszczyc “Herby szlachty polskiej” T.2, w Poznaniu MCMVIII,s.295.

123.

Kazimierz Pulaski “Kronika polskich rodow szlachetskich Podola, Wolynia i Ukrainy”T.1, w Brodach – 1911, s.30-33.;

Українське козацтво – мала енциклопедія”- Київ «Генеза» – Запоріжжя «Прем”єр» – 2002 , с.53.

124.

Грушевський М.” Історія України – Руси “ Київ-1995, т.7,с.63.

125.Там само , с.178-179.

126.

Л.Бялковський “ Поріччя Мурахви в XV-XVI століттях “ Кам”янець-Подільський-1920, с.26.; Центральна Наукова Бібліотека – Київ(далі: ЦНБ[ Б.В.] ,відділ рукописів , шифр 1- 8247, картка 278.

127.

Олег Мальченко “ Укріплені поселення Брацлавського,Київського і Подільського воєводств / XV –XVII ст./ Київ-2001,с.55.

128.

Сборникь летописей относящихся кь истории Южной и Западной Руси “ Киевь -1888, с. 167 –168.

129.

О.Пламеницька “Початок мурованного будівництва на Поділлі “// “Архітектурна спадщинаУкраїни“-Київ–1994,с.39-57.;

О.Пломеницька “ Оборонні храми Поділля” // “Пам”ятки України”-Київ-2001, №1-2, с.30-39.

130.

Бандтке Г.С. “ История государства Польского” СПБ- 1830, т.2, с.232 – 233.,

Подольскія епархіальные ведомости “Каменець-Подольскь-1838,июля 2 дня, №27, часть неофициальная,с.208-209.;

А.Кулішь “Исторія возсоединенія Руси”-СПБ-1874,Томь 2,глава XV, с.205-251, с.377-386.;

Алексей Накко “ Исторія Бессарабіи сь древнейшихь времёнь “- Одесса-1876,часть вторая, с.235-236.;

J.S.Sękowski “Collectanea z dziejopisow tureckich rzeczy do historyi Polskiey slużących”-Warszawa-1824,T.1,s.128-129.;

Pawlo Piasecki “Kronika”-Krakow-1870,s.266-269.;”Zbior dzieiopisow Polskich we szterech tomach zawarty”.Tom pierwszy.[Kronika Marcjna Bielskiego]-Warszawa-1764.,s.776,s.801.;

Jozef Mikloszewski “Rus Historyi Polskiey” Warszawa-1822,s.146.;

Pisma Aleksandra Jablonowskiego”T.2.(Kresy Ukrainne)-Warszawa-1910,s.69,s.208.;

Starożytnosci Polskie”-Poznan-1842,T.1,s.114-115.[Busza-повідомив Е.К.];

Wielka encyklopedya powszechna ilustrowana”(Naklad i druk S.Sikorskiego)-Warszawa-1893,T.IX,s.826-827[ Busza].;

Encyklopedja powszechna”( Naklad i druk elbrand)-Warszawa-1898,T.3,s.231[Busza];

В.А.Серчик «Речь Посполитая и казачество в первой четверти XVII в.» // “Россия, Польша и Причерноморье в XV-XVIIIв.в.”- Москва – 1979, с.184.

131.

Воссоединение Украины с Россией” Москва-1953, т.1, с.414-417.

132.

І.П.Крип”якевич “Полуднева Україна в часи Богдана Хмельницького “ // “ Український археографічний щорічник “Вип.2,том 5,Київ-1993,с.287.

133.

Киевская старина” Киев-1885, т.13, с.59.

134.

Listy Stanislawa Zolkiewskogo – 1584-1620 “ Krakow-1868 , s.145-147.

Грушевський М. “ Історія України – Руси “ Київ- 1995 , т.7,с.63. ;

Сборникь летописей относящихся кь истории Южной и Западной Руси “ Киевь-1888,с. 166-168 .

135.

К. Niesieckij “Herbarz Polski “ Lipsk-1841, T.6.,s.25.

136.

Грушевський М. “ Історія України – Руси “ Київ- 1995 , т.7,с.63. с. 168.

137.

Грушевський М. “ История украинского козачества “ Киевь –1914 , т.2,

с. 172.

138.

Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете “ Москва – 1848 , с. 15-16.;

139.

ЦНБ АН України ,Київ, відділ рукописів , шифр- 1-8247 , картка- № 291

( АЮЗР, X, с.305), № 574.

140.

Бялковський Л. “ Поріччя ...” с.3-10 ;

Тези доповідей 9-ї Вінницької обласної історико – краєзнавчої конференції “ - Вінниця -1990, с. 37.

141.

Воссоединение Украины с Россией “ Москва-1953 , т.2, с.4;

Памятники изданные временной комиссіею для разбора древнихь актовь “ Киевь-1858, т.3, отдель 3, с.39 - 52.

142.

Акты относящиеся к истории Южной и Западной России “ СПБ - 1878, т.10, с.291 - 306, 323-326, 343.

143.

Документы Богдана Хмельницкого “ Киев - 1961, с.334.

144.

«Гербовникь дворянскихь родовь Царства Польскаго, высочайше утверждённый» - часть 1, Варшава – 1853., с.52.

145.

Документы Богдана Хмельницкого “ Киев-1961, с.334.

146.

Документы Богдана Хмельницкого “ Киев-1961, с.335.

147.

Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654 г.г. “ Днепропетровск-1988, с.32.;

Степанков В.С. “ Антифеодальна боротьба в роки визвольної війни та її вплив на формування української держави “ Львів-1991 , с.131. ;

Крипякевич І.П. “ Богдан Хмельницький “ Львів-1990 , с.30.

Семёнов П. “ Географическо-статистический словарь Российской империи “-СПБ-1863,Т. 1,с.344-346.,

Костомаровь Н.И. “Исторические монографіи и изследованія “ СПБ-1904,кн.4 ,т.9-10, с.47- – 48, 83-84 .

148.

Горбачевский М. “ Археографический календарь на две тысячи леть (325-2324) по юліанскому счислению и на семсоть сорокь два года (1583-2324) по григорианскому счислению “ Вильна-1869, табл.5,с.40 ; табл.15, с.41., индикть 7 , с.7. ;

Римована Хроніка “- Польська академія наук , Краків, відділ рукописів,фонд127,арк.50,50 зворот. ; Adam Kersten “Stefan Czarniecki(1599-1665)”-Warszawa-1963,s.201-202,s.205, szkic.10,s.209.

149.

Kochowski Wespasian “ Annales Polonia “ Krakow- 1682 ,T.1, s.444 – 446.;

Starożytnosci Polskie”-Poznan-1842,T.I.,s.114-115.;

Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich” –Warszawa-1880, T.I(Aa-Deren) ,s.481.;

K.Krajewski “Historya Stefana Czarnieckiego”-Lipsk-1837,s.217-219.;

P.Piasecki “Chronika”-Krakow-1870,s.266-269,s.359-361.;

Księga pamietnicza Jakuba Michalowskiego “-Krakow-1864,s.732-736.;

S.Twardowski “Woyna domowa z kozaki i tatary, Moskwa,potym Szwedami i z Wegry”-w Galissii-Anno Domini 1681,s.128-129.;

Stefan Kaczala “Polityka Polakow wzgledem Rusi”-Lwow-1879,s.174., пол.2, с. 1014.;

Adam Kersten “Stefan Czarniecki(1599-1665)”-Warszawa-1963,s.201-202,s.205.,szkic 10,s.209.,szkic9,s.197.,szkic8,s.189.;

Городскія поселенія вь Россійской имперіи “- С-Петербургь-1864, Томь четвёртый ,с.131(Яруга-Буша);

Н.И.Костомаров “Исторические произведения. Автобиография “- Киев – 1990, с.396-397.

150.

Грушевський М. “ Історія України – Руси “ Київ-1997, т.9, ч.2, с.1016 .

151.

Бажанов Л.В., Винокур І.С., Гуменюк С.К. “ Нариси історії Поділля “ Хмельницький-1990 , с. 88.

152.

ЦНБ АН України ,Київ, відділ рукописів , шифр-1 –8247 , картка –82 . ,

Raczynski Edward “ Historya panowania Jana Kazimierza przez nieznajomego autora “ – Poznan- 1840 ,T.1, s.198-201, 203.

153.

Niesiecki Kaspr “ Herbarz Polski “ Lipsk-1842 , s. 394 .;

Kochowski Wespasian “ Annales Polonia “ Krakow – 1682 , T.1, s. 445 .

154.

Римована Хроніка 17ст.“ – Польська академія наук , Краків , відділ рукописів , фонд 127 , арк.50 , 50 зворот .

155.

Schleder J.G. “ Theatr Europei “ DC.LXIII, Frankfurt-am-Mann – 1663 , s. 620-621.

156.

Bielowski Awgust “ Pamietnik Mikolaja Emilowskiego “ Lwow-1850 , s. 47-48.;

Boniecki A. “ Herbarz Polski “ Warszawa- 1903 , T.6, cz. 1, s.21.

157.

Bielowski Awgust “ Pamietnik Mikolaja Emilowskiego “ Lwow-1850 , s. 47-48.

158.

Tadeusz Mostowski “Zycia slawnych polakow”- Warszawa-1805, s.278-283.

159.

Подольские губернские ведомости “- Каменець-Подольский - 1838р., №27,

Журнал министерства внутренних дел “ – СПБ - 1843, Т.2., с.338.,

Киевская старина “- Киевь - 1885, сентябрь, Т.12., с.676-683.,

Пам”ятники України“- Київ - 1982р., №1, с.40.,

Українська Радянська Енциклопедія “- Київ - 1960., Т.2., с.179.

160.

Historya panowania Jana Kazimierza przez hieznajomego awtora wydana z rekopismu przez Edwarda RaczynskiegoTom 1.,Poznan- 1840.,s.198-201,203.

161.

Грушевський М. “ Історія України – Руси “ Київ-1997, т.9, ч.2, с.1016 .

162.

Буша : Орлине гніздо “ / “ Комсомольське плем”я “- Вінниця-1987 , 19 листопада , с.3.

163.

Stanislaw DunczewskijHerbarz wielu domow Korony Polskiej y W.X.Litewskiego…” T.2, Krakow – 1757, s.68-69.

163/1.

Ян Юзеф Липский “ Две родины, два патриотизма “ [ заметки о национальной мании величия и ксенофобии поляков ] // ж. “Новая Польша” №2(17), февраль 2001, Варшава – 2001, с.19.

164.

5 вид: Старицький М. “ Твори у двох томах “- Київ-1984 , т.1 ;

2 вид: Старицький М.П. “ Облога Буші”- історична повість.- Київ: видавництво “Час “, 1912р.;

3 вид: Старицький М. “ Облога Буші “ – Київ –1961 , с.4.(92с.);

4 вид: Старицький М.П. “Твори у 8 т.т.”- Київ : Дніпро, 1965р., т.5, кн.3.

Радянська Енциклопедія історії України” Київ-1969,т.1,с.266;

1 вид: Старицький М.П. “Оборона Буші”: історична драма. - “Кіевская старина”, 1899 г. Т.64, №3,отд.1, с.325-396; т.65,№4,отд.1, с.32-74.;

2 вид: Старицький М.П. “Оборона Буші”: історична драма - Харків : видавництво “Рух “, 1928р.- 80с.,

3 вид: Старицький М.П. “ Вибрані твори” .- К.: Держлітвидав, 1950р.,

4 вид: Старицький М.П. “ Твори у 6 т.т. “- К.: Дніпро, 1989р, т.4.,

Томашівський С. “Рецензія на драму М.Старицького « Облога Буші » // “Літературно-науковий вісник “ - Київ - , т.12, с.44;

165.

Старицький М. “ Облога Буші “ – Київ –1961 , с.4.

166.

Сенкевич Генрих “ Пан Володыевский “ – Харьков-1993 , с.313 .

167.

Там же , с. 465,478.

168.

Тези доповідей IX-ї Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції “ Вінниця-1990 , с.37.

169.

ЦНБ АН України ,Київ, відділ рукописів , шифр- 1-8247 , картка-56 .,

Roman Aftanazy “Materialy do dziejow Rezydencij”, tom X-a ( Dawne wojewodstwo Braclawskie) Warszawa-1991,s.115, s.285.

170.

Polska jej dzieje i kultura czasow najdawnejszych chwili obecnej “ Warszawa-1927, s.106.

171.

Жовтень “ –Львів-1983 , № 10 , с.94 .

172.

Antoni J . “ Zameczki Podolski na kresach Multanskich “- Warszawa – 1880 , T.1, s.28-29.,

Antoni J. “ Now. Opow. Hist” – T.2, s.113.

Przylecki S.”Pamietki o Koniecpolskich: przyczynek do dziejow polskich XVII wieku” -Lwow-1842,s.372.,

Грушевський М.”Барське староство:історичні нариси XV-XVIII ст.”Львів-1996,с.507.

173.

Сергієнко Г.Я. “ Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII – на початку XVIII ст .”- Київ-1963 , с.151,161. ;

АЮЗР – Киевь- 1876, Томь.2, Часть 3, с.558-562.

174.

ЦНБ АН України ,Київ, відділ рукописів , шифр –6 , № док. 13, с.248 ; № док.219 , с.360 .

174/1.

Jerzy Hr. Dunin- Borkowski “Almanach Blękitny [ Geneologia żyjących rodow polskich ]- Lwow – Warszawa – 1908, s.56.

175.

ЦДІА України –Київ, фонд 236 ,оп.2,од.зб.44,арк.1-2.

176.

Lipinski W. , Balinski M. “ Starozytna Polska “ Warszawa-1845 , T.2, s.1346-1348.

177.

Marczynski W. “ Statystyczne , Topograficzne i Historyczne opisanie gubernii Podolskij “ – Wilno –1822, T.2, s.297-299.

ЦНБ АН України ,Київ, відділ рукописів , шифр –1-8247 , картка –61 .;

АЮЗР –Киевь- 1902,Томь 5,Часть 3,с.548.; Seweryn Hrabij Uruski, Adam Amilkar Kosinski, Aleksandr WlodarskiRodzina : Herbarz szlachty polskiej”- T.6, Warszawa – 1909, s.135.

178.

Гербовникь дворянскихь родовь Царства Польскаго , высочайше

утверждённый ”- часть 1,Варшава – 1853, с.157.; Jerzy Sewer Hr.Dunin

BorkowskiSpis Nazwisk Szlachty Polskiej “ – Lwow – 1887,s.394.

179.

Петренко О.”Брацлавська губернія і Брацлавське намістництво”// ”Київська

старовина” , 2001, №1,с. 58 (44-61).;

О.С.Петренко “Брацлавське намісництво”-Вінниця-2001,с.38.,с.288

( у додатку вміщено документ цієї справи ).

180.

ЦДІА України ,Київ, фонд-КМФ –1 , оп.1, од.зб. 166.;

ЦДІА України , Київ ,фонд-442 , оп.147,од.зб.224,арк.3.;

Селянський рух на Україні[середина XVIII-перша чверть XIXст.].

Збірник документів і матеріалів.”-Київ-1979,с.479, № 739;

Селянський рух на Україні 1850-1861р.р.”[збірка документів і матеріалів]-

Київ- 1988,с.414,№402.;

181.

ЦДІА України , Київ ,фонд-442 , оп.147,од.зб.224,арк.3.

182.

Marczynski W. “ Statystyczne ...” s. 297-299.

183.

ЦДІА України,Київ,фонд-486,оп.1,од.зб.528,арк.120-121 зв.;

Jerzy Sewer Hr.Dunin – Borkowski “Spis Nazwisk Szlachty Polskiej “ – Lwow –

1887,s.298.

184.

Подольскія губернскія ведомости №22 суббота,іюня 3 дня 1839 года;

часть оффиціальная с.186;

Подольскія губернскія ведомости №43 суббота,октября 28 дня 1839 года;

часть оффиціальная с.384.

185.

ЦДІА України,Київ,фонд-442,оп.147,од.зб.224,арк.3.

186.

ЦДІА України,Київ,фонд-442,оп.151,од.зб.753,арк.1-6.;

Jerzy Sewer Hr.Dunin – Borkowski “Spis Nazwisk Szlachty Polskiej “ – Lwow –

1887,s.408.

187.

ЦДІА України,Київ,фонд-442,оп.1,од.зб.439,арк.1-26.

188.

ЦДІА України,Київ,фонд-442,оп.1,од.зб.6232, арк.1.

188/1.

Юрій Легун “Генеологія селян Подільської губернії-Джерела-

Монографія”- Вінниця-О.Власюк-2005, с.506. ( також с.261 - згадка про

три плани сіл Ямпільського повіту від 1798 року – Білого і Тодорівки,

Дорошівки, Петрошівки у ЦДІАК України –ф.49,оп.3, спр.182, 183, 184.).

189.

ЦДІА України, Київ, фонд № 486, оп.№ 5,Од. зб.№ 252, с.81-82. ; фонд №

486, оп.№ 5,Од. зб.№ 268, с.41зв.-42.

190.

ЦДІА України,Київ,фонд-442,оп.450,од.зб.7.

191.

Там само .

192.

ЦДІА України,Київ,фонд442,оп.450, од.зб.7.“ Отмена крепостного права на Украине - сборник документов и материалов “ Киев-1961, с.293., 207.

193.

Там же ,с.200.

194.

ЦДІА України,Київ,фонд-442,оп.47,од.зб.29.,арк.1-1зворот.

195.

ЦДІА України,Київ,фонд-442, ,оп.47, од.зб.29,арк.12.

196.

Подольскія епархіальные ведомости “, неофициальная часть-49, декабрь-1898 года , с. 1327-1328.,

Весь Юго-Западный край: справочная и адресная книга по Кіевской, Подольской и Волынской губерніямь” Кіевь-1913,с.1069,1077.,”Труды Подольскаго єпархіального історико-статистическаго комитета”Вып.VI(1892-1893),Каменець-Подольскь – 1894,с.509.; “Труды Подольскаго Епархіального историко-статестическаго комитета” Вып.IX [Приходы и церкви Подольской епархіи]- К.-Под. -1901,с.891,с.1007, с.1013-1014.

197.

В.К. Гульдмань “Подольская губернія : опыть географическо-статистическаго описанія “- К.-Под.-1889, [ село Буша ] с.28, с.88, с.161.,

[ річка Буша ] с.28, с.377., [ село Бушинка // Бушанская слободка ] с.84, с.152.

198.

Весь Юго-Западный край: справочная и адресная книга по Кіевской,Подольской и Волынской губерніямь”-Кіевь-1913, с.1069,1077.

199.

Винокур І.С. “ Буша: історико-краєзнавчі нариси “-Хмельницький-1991;

О.Петренко “Повстання 1921 р. на Ямпільщині” // “ Тези доповідей16-ї Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції “-Вінниця-1997, с.51-53.

200.

Сільські обрії “ , Київ-1991, №3,с.18-19.;

Янківер П.”Назвали “Ямпільською”[про нову мін.воду Вінничини] // ”Робітнича газета”,1985,14 лютого.;

Каталог творів скульптурного пленеру в Буші « Подільський оберіг » 1986-1999 .Ямпіль-1999.; “Килими Буші і Дорошівки- каталог виставки” – Вінниця-2001.

201.

http:// ;

http : //www. .ua/ caleidoskop/ tk51 /0151.shtm 6.11.2002.

.. dp.ua / search.gp- поиск.

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Розділ другий : "стилістичні особливості пам"ятки "

    Документ
    « Бушанский рельеф » – одна из самых больших загадок Украины , разгадать которую пока не удалось никому . . . Когда и кем высечен на скале этот рельеф – неизвестно , как неизвестно и то , в чём состоит смысл изображения .
  2. Педагогічна бібліографія (4)

    Документ
    Щорічник “Українська педагогічна бібліографія” видається з 1992 року. У попередніх випусках покажчика відображена література з питань освіти і педагогіки, яка вийшла друком в Україні з 1990 року.

Другие похожие документы..