Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Лауреатом Нобелевской премии по литературе за 2007 год стала британская писательница Дорис Лессинг. Награда присуждена ей с формулировкой "за исп...полностью>>
'Документ'
Существует большой свод литературы о Великой Революции, включая воспоминания почти всех лидеров, доживших до Новой Эры, так что еще одна книга о соци...полностью>>
'Инструкция'
Инструкция по охране труда при проведении массовых мероприятий (вечеров, утренников, концертов, фестивалей, конкурсов, конференций, слетов, брейн-рин...полностью>>
'Календарно-тематический план'
Задачами данной практики являются приобретение профессиональных знаний и умений студентов по профилю специальности, расширению и систематизации знаний...полностью>>

Які відстоювали українську державницьку ідею

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

160

Савчин О.М.

Чи виявиться сучасне суспільство спроможним відмовитися від усталених ідеологем та догматів, де все поділено на своїх та чужих, на чорне та біле, ворогів та визволителів, героїв та зрадників? Український вимір окупації років Другої світової війни – це й подвиг мільйонів воїнів Червоної армії, і тавро запроданців для тих, хто опинився у полоні. Це майже 2,5 млн молодих людей, котрі потрапили на примусові роботи до Рейху. Це й неоднозначний характер взаємин представників радянського партизанського  Опору з місцевим населенням, і самовіддана боротьба бійців УПА, які відстоювали українську державницьку ідею.

|

Збірник

«Неправильний » погляд на війну


30 листопада 39-го війну не оголошували

Друга світова війна розпочалася для українців уранці 1 вересня 1939 року, коли в лавах Війська Польського жолнежі-галичани й волиняни зустріли вогнем нацистських агресорів, а літаки Люфтваффе здійснили нальоти на Львів, Луцьк, Ковель, Сарни та інші міста. Невдовзі у «визвольний похід» на Захід, втілюючи у життя домовленості пакту Молотова-Ріббентропа, рушили Український та Білоруський фронти Червоної армії. Діяли у ті дні й боївкарі ОУН – як проти польських, так і проти совєтських військ. Але якщо у ті трагічні дні принаймні частина українців намагалася свідомо боротися за національні інтереси так, як вона їх розуміла (по всі «три боки лінії фронту»), то наступний епізод – агресія СССР проти Фінляндії – пов’язаний із використанням українців виключно як «гарматного м’яса» одного із двох червонопрапорних тоталітарних режимів.

Сосняком по откосам кудрявится
Пограничный скупой кругозор.
Принимай нас, Суоми – красавица,
В ожерелье прозрачных озер!…
Ця пісня з професійно написаними мелодією і текстом, видається, незнайома більшості читачів Тижня. Воно і не дивно – йдеться про твір, написаний на замовлення ідеологічного відомства ВКП(б) за кілька місяців до нападу на Фінляндію, в якому цілком прозоро і навіть, сказати б, чесно формулювались цілі військової операції, про які після її завершення в СССР намагалися не згадувати. А саме – не «пересування кордону подалі від Ленінграду», як говорилося потім, а встановлення у Суомі маріонеткового режиму. Ну, а далі буде (коли настане слушний час) приєднання її до Совєтського Союзу…

І тоді, 30 листопада 1939 року, СССР війну Фінляндії не оголошував. Він тільки «допомагав» маріонетковому уряду так званої «Фінляндської демократичної республіки» на чолі з комінтернівцем Отто Куусиненом у боротьбі з «білофінами» (всіма тими, хто волів незалежності і демократії для своєї країни, із законним урядом цієї країни). Заклик згаданої пісні – мовляв, відкривайте широко нам ворота, а ми поможемо вам розправитися з «ворогами народу», – не здобув відгуку у серцях фінів. Тож Зимова війна стала страшною і кривавою – передусім для червоноармійців.

І це попри те, що Червона армія ретельно готувалася до походу на Гельсінкі. Не лише пісні розучувалися – війська невтомно навчалися діяти у бойових умовах, під Ленінград підтягувалися війська, які здобули досвід у боях на Халхін-Голі та під час «визвольного походу». Але з’ясувалося, що Червона армія, попри всю попередню підготовку, не здатна успішно вести бойові дії проти енергійного та самовідданого противника. І тоді потяглися до фронту ешелони з різних кінців Радянського Союзу, що везли на поле бою кращі дивізії та бригади. Загалом із Київського й Одеського військових округів були перекинуті на північний захід 12 дивізій та частини підсилення.

Але це не допомогло. Фінляндія так і не стала совєтською, Сталіну вдалося тільки відірвати від неї деякі території; серед загиблих червоноармійців (досі невідомо, скільки їх було – історики називають цифри в діапазоні від 128 до 340 тисяч) щонайменше чверть була з України. Що ж, бути гарматним м’ясом – це типова доля націй, які не мають своєї державності, а змушені слугувати чужим режимам.

НАКАЗАНО: «ВИЗВОЛИТИ» ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ!

Не встигла закінчитися одна війна, як у Кремлі почали готуватися до нової.

18 вересня 1940 року нарком оборони СССР маршал Тимошенко і начальник Генштабу генерал Мерецков направили на ім’я Сталіна і Молотова доповідну записку № 103203 «Міркування щодо розгортання Збройних сил Червоної Армії на випадок війни з Фінляндією» – ясна річ, цілком таємну і в одному примірнику. Йшлося про намір рішучими ударами зайняти всю територію Фінляндії включно із столицею і раз назавжди вирішити «фінське питання». Для цього на театрі воєнних дій мало бути розгорнуто 46 стрілецьких дивізій, 78 авіаполків, 13 артполків РГК, 3 танкові бригади та один механізований корпус. Загальну кількість літаків, які мали залучатися до операції, автори «міркувань» визначили в 3900 одиниць (що, до речі, в півтора рази більше, ніж було вранці 22 червня 1941 року у складі всіх трьох повітряних флотів Люфтваффе, зосереджених на Східному фронті). В оперативному тилу передбачалося мати дві резервні стрілецькі дивізії, а також бути готовими перекинути по 7 дивізій із Західного і Київського військових округів.

Одночасно у доповідній записці йшлося про розробку оперативних планів розгортання для бойових дій проти Румунії і проти Туреччини». Ці плані досі не розсекречені – очевидно, тому, що, як й у випадку війни проти Фінляндії, у них ішлося про неприховану агресію та намір окупувати ці країни.

Розробка планів воєнних дій супроводжувалася таким шаленим політичним тиском на Фінляндію, що і дурень би здогадався, чого прагне Кремль. Тим більше, що тоді ж була створена Карело-Фінська союзна республіка, в якій власне фінів практично не було, отже, вона являла собою типову «заготовку» для приєднання до неї всіх фінських земель, тим більше, що її очолили недавні «лідери» сакраментальної «демократичної Фінляндії»…

За цих обставин офіційний Гельсінкі змушений був шукати підтримки у Берліні, оскільки ані британці, ані французи, ані американці, які до цього підтримували Фінляндію, за нових умов (після поразки Франції та відступу британських військ на острови) допомогти фінам не могли. Втім, спілка із Німеччиною не призвела ані до згортання парламентської демократії, ані до запозичення расистських ідей (нечисленні євреї країни продовжували бути її повноправними громадянами – обіймати державні посади, служити у війську тощо), ані до розриву дипломатичних відносин із Британією і США. Врешті-решт на території країни з’явилися німецькі війська – транзитом до північної Норвегії. За цих умов Червона армія так і не рушила у новий «визвольний похід» восени 1940 чи навесні 1941 року. А у червні 1941 року у північній Фінляндії з’явилися спершу дві піхотні дивізії Вермахту, потім – після 22 червня – ще дві. Плюс десять німецьких винищувачів і шість розвідувальних літаків, розосереджених на трьох фінських аеродромах.

При цьому станом на 25 червня 1941 року жодних союзницьких угод між Німеччиною і Фінляндією не існувало, бойових дій проти Червоної армії з фінської території не велося. Ба більше: після початку німецько-совєтської війни уряд офіційно оголосив Фінлянді. Нейтральною державою. Іншими словами, існувала реальна можливість досягнення з державним керівництвом цієї країни (за сприяння нейтральних на той час США) домовленостей, за якими в обмін на повернення загарбаних після Зимової війни територій Фінляндія залишилася б поза війною, а війська Німеччини відступили б геть (остання не мала двох десятків зайвих дивізій, щоб воювати ще й із фінами).

Проте Сталін обрав війну.

КРАХ «ВИЗВОЛИТЕЛІВ»

Власне, Червона армія розпочала розгортання для наступу на Фінляндію ще 17 червня 1941 року. Саме тоді піднята по бойовій тривозі з-під Пскова почала свій рух до полярного кола 1-а танкова дивізія Червоної армії. За заздалегідь підготовленими планами, вона повинна була наступати вздовж залізниці Алакуртті-Кеміярві-Кемі та вийти до Ботнічної затоки, розрізавши Фінляндію на дві частини. Вивантаження з ешелонів дивізія розпочала 24 червня, а в бій вступила 30 червня, перейшовши фінський кордон. Щоправда, просунулися совєтські танкісти лише на кілька кілометрів. Ще меншими виявилися успіхи 10 мехкорпусу, у складі якого було понад півтисячі танків, у районі між Виборгом та Ладозьким озером. Атаки невеликими силами на невелику глибину із негайним відступом на свою територію у разі, якщо фіни відкривали вогонь – от і все. При цьому фінська армія на зазначених ділянках фронту не мала жодного танка (загалом же війська Червоної армії у червні 1941 року мали десятикратну чисельну перевагу у танках над фінами)…

Але не хотілося йти совєтським танкістам «гремя огнем, сверкая блеском стали» на ворожу територію, які б грізні накази не йшли від командування.

А от наступ на початку липня німецького 36-го армійського корпусу танкісти 1-ї танкової дивізії зірвали. Особливо вдало вони діяли проти есесівської моторизованої бригади «Норд» – та пробігла в паніці аж 80 кілометрів.

Стрілецькі ж з’єднання Червоної армії навіть не пробували наступати – коли танкісти йшли вперед, то підтримки з боку піхоти вони не мали. Отож усі плани деморалізації Фінляндії та швидкого її упокорення воєнною силою з повною чи частковою окупацією (видається, саме на це розраховував Сталін в новому турі «великої гри» проти Гельсінкі, розпочатому ще до війни з Німеччиною) повністю й остаточно провалилися. А факт совєтської агресії став чинником, який збурив фінське суспільство і посилив у ньому настрої на користь війни з метою не тільки повернення втрачених у 1940 році земель, а й приєднання всієї Карелії.

Проте Фінляндія вела з СССР, так би мовити, «свою війну». Фінські війська навіть не спробували перерізати заполярну залізницю, що вела до єдиного незамерзаючого совєтського північного порту Мурманська, через який надходила значна частина воєнних поставок зі США, Британії і Канади. Вони не обстрілювали блокований Ленінград із далекобійних гармат (згадаймо таблички в блокадному місті: «Ця сторона вулиці небезпечна при обстрілах» – одна сторона, а не дві). З осені 1941 року фінські війська закопалися в землю і тримали жорстку оборону на досягнутих ними рубежах. Сьогоднішні дослідники вважають, що керівництво Фінляндії мало шанс у 1942-43 роках підписати почесний мир з СССР та вийти із війни з мінімальними втратами. Проте чи могли як фінські політики, так і все суспільство бодай трохи вірити Кремлю після двох агресивних совєтських нападів на їхню країну – 30 листопада 1939 року і 25 червня 1941 року, після демонстрації неприхованих прагнень Москви окупувати й анексувати всю Фінляндію?

Тим часом у разі, якби 70 років тому СССР не напав би на фінів, то не тільки не було би блокади Ленінграда з її колосальними жертвами – вивільнилися б щонайменше два десятки повноцінних, добре озброєних дивізій, що могли б зіграти важливу роль на совєтсько-німецькому фронті. А відтак й українська земля не була б такою мірою перемелена у жорнах між Сталіним та Гітлером.

Та сталося саме так, як сталося. Просто тоталітарний совєтський хижак за своєю природою не міг діяти інакше, раціонально й ефективно. Єдина сфера, де він був справді успішним – це пропаганда: і досі багато хто певен, що 1941 року фіни підступно напали разом із Гітлером на мирний СССР…

Використано матеріал “Український тиждень.”  Сергій Грабовський

Знімали шкуру з України, не думаючи про наслідки».

Радянсько-німецька дружба

Минуло вже 70 років, відколи Україна була окупована військами нацистів та їхніх союзників. Чи виявиться сучасне суспільство спроможним відмовитися від усталених ідеологем та догматів, де все поділено на своїх та чужих, на чорне та біле, ворогів та визволителів, героїв та зрадників? Український вимір окупації років Другої світової війни – це й подвиг мільйонів воїнів Червоної армії, і тавро запроданців для тих, хто опинився у полоні. Це майже 2,5 млн молодих людей, котрі потрапили на примусові роботи до Рейху. Це й неоднозначний характер взаємин представників радянського партизанського  Опору з місцевим населенням, і самовіддана боротьба бійців УПА, які відстоювали українську державницьку ідею.

Німецька експансія на території Радянської України розпочалася 22 червня 1941 року і тривала до 28 жовтня 1944-го.Захоплення УРСР вважали пріоритетним першочерговим завданням для успішного ведення війни на Сході. Схожість статусу простежується передусім із Радянською Україною як «братньою» республікою для РРФСР. Адже військово-економічна політика більшовиків, що бере свій початок від лєнінських «тез поточного моменту», була відповідником продовольчої стратегії вермахту – з тією лише різницею, що «Хлєба, хлєба, хлєба!» змінилося на «Яйка, млєко!».

Спільною для обох ідеологій була й повна незацікавленість у державницькій ідеї українців. Як і їхні попередники, нацисти не бачили самостійної України. Показовує тут є заява генерал-губернатора Ганса Франка про те, що німці не визнають у середині «Великого Рейху» ніякої Української держави.

Утворивши окупаційні органи влади та відповідні управлінські структури, нацисти взялися викачувати з України економічні та господарські ресурси, робочу силу тощо.

Основним мотивом, що певний час забезпечував прихильність місцевого населення до окупаційної влади, була обіцяна аграрна реформа, проголошена «Законом про новий земельний лад» від 15 лютого 1942 року. Її пропаганда серед селянства супроводжувалась обіцянками приватного землеволодіння. Зокрема, в окупаційній пресі давали чіткі роз’яснення: «Самостійні одноосібні господарства можуть мати тільки ті селяни, які довели свою особливу здатність до праці і є цілком надійними. Селяни, які погано працюватимуть на своїх земельних ділянках, утрачатимуть їх на користь інших». Господарювання гітлерівців в Україні бачилось подібним до моделі, запровадженої більшовиками, яка, на думку багатьох сучасних дослідників, була найбільш ефективною формою  експлуатації населення.

Але на першому ж етапі окупації нацисти скомпрометували себе масовим знищенням євреїв та комуністів, засвідчивши жорстокий карально-репресивний характер своєї влади. Саме така позиція окупантів підкреслює ще одну яскраву паралель, що існувала між нацистським і більшовицьким режимами, – тотальне підкорення у спосіб фізичної ліквідації ідеологічних опонентів. Утім, надалі нацисти вдавалися до покарань та розправи над усіма, хто не бажав дотримуватися встановлених порядків, зокрема й над позапартійними та аполітичними громадянами.

 Однією із привілейованих верств у цей період залишалися етнічні німці – фольксдойче. Їм вручали відповідні посвідчення. Саме ця категорія громадян мала право на отримання продуктового пайка у спеціальних крамницях, закритих для місцевого населення, а також могла харчуватись у відповідних їдальнях. Асортимент продуктів бачився аж надто вишуканим як на воєнний час: м’ясо, мед, мармелад, кава у зернах тощо. Крім того, для потреб фольксдойче діяли школи, лікарні, заклади громадського харчування, громадські установи та організації. Вони одержували переваги у працевлаштуванні, заробітній платі, в сільській місцевості їм надавали більші земельні ділянки, скасовували податки. Із їхнього числа часто призначали чиновників місцевої адміністрації. Зрештою, від 23 листопада 1942 року керівництво Рейху ухвалило рішення надати зареєстрованим особам німецьке громадянство.

До кінця окупації гітлерівці невпинно доводили своєю позицією місцевому населенню, що воно перебуває у статусі звичайних безправних рабів, які лише виконують розпорядження та вказівки. Навіть у власних оцінках представники німецької влади об’єктивно зауважували, що «знімали шкуру з України, не думаючи про наслідки».

 

Дві правди про війну

Напевно, сьогоднi ні для кого немає сумнiву, що Україна пережила неймовiрнi страхiття пiд час вiйни. Одначе дискусії увесь час виходять на інше питання: хто їх заподiяв та хто за них повинен нести вiдповiдальнiсть? Донедавна в Українi можна було писати лише про злочини та репресiї нiмецької окупацiї. Згодом дозволили писати дещо про помилки радянського керiвництва. Про злочини комуністичного режиму супроти своїх власних громадян треба було мовчати…

Перемогу в тилу кували діти

Зрозуміло спогади Фeдoра Петровича Пiгiдо з часiв Другої світової вiйни під назвою «Велика Вітчизняна війна» можуть видатися для декого шокуючими. Вони і справді є такими, оскільки розвiнчують багато мiфiв не лише щодо ставлення до вiйни радянського керiвництва та пересічних громадян, а й міфи про їхнє ставлення одне до одного пiд час вiйни…

Здійснюючи тотальне нищення харчових запасiв, та влада по суті кидала населення напризволяще, себто на голод, вiд якого вимирали сотні тисяч жителiв Харкова, Києва та iнших мiст. Одначе, як показує Ф. Пігідо, були бiльш трагічні речі, наприклад знищення комунiстами безневинного населення. В Запорiжжi було висаджено у повітря Днiпрогес, і про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть знизу розташованi вiйськовi частини. В Днiпропетровську висадили хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi затопили приморськi квартали разом з жителями, а поранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників iнтелiгенцiї, для того щоб спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху…

   Отже  Вашій увазі пропоную вибраний і скорочений виклад шокуючих уяву спогадів:

“… Єслі завтра вайна, єслі завтра паход, будь сєводня к паходу ґатов.
“Єслі завтра вайна, всколихньотся страна …”
(З совєтських патріотичних-войовничих пісень)

Уже навесні 1941 року сила-силенна робітників, селян та інтеліґенції було в рядах армії десь біля західніх кордонів,[30] хоч офіційно, як відомо, мобілізація й не переводилась. Всі були певні, що війна неминуча, і мова йшла лише про термін: коли “Політбюро”, цей фактичний володар Совєтського Союзу, підійме свою дириґентську палочку…

У неділю 22 червня, коли почалась війна, біля Бессарабки я побачив, що люди дивляться на групу літаків, які на досить значній висоті летять на захід. Далеко позаду цих літаків видно димові кільця від розривів шрапнельних набоїв. Це трохи дивувало всіх: чому ж ще й обстрілювати чи далеко до нещасного випадку? Всі ми до такої міри звикли до всякого роду військових вправ за останній рік, до майже щоденних “повітряних тривог”, що ні в кого не з’явилось навіть думки, що це вже й є та давно очікувана війна. Ніхто й думав,щоНімеччина почала війну. Студенти були в підвищеному настрої, всі хвилювались, розповідали про нічне бомбардування летовища десь поблизу. Про працю годі було й говорити. Промову Молотова слухали мовчки, стиснувши зуби. Подекуди можна було бачити неприховані зловісні вогники в очах слухачів. На розі вулиць Леніна й Хрещатика кинувся у вічі великий натовп людей. Розпитую. Кажуть — німецького шпигуна спіймали. На Львівській вулиці ґвалт, галас. — Що? — Шпигуна піймали. Ця шпигуноманія шаліла на вулицях півтора-два тижні. Темп її почав трохи спадати лише в липні, коли її заступила шалена паніка та гасло: “Спасайся!”.Полювала за шпигунами комсомольська молодь, але мені доводилось бачити в цій ролі й людей старшого віку, очевидно, партійців та “активістів” з міського міщанства. .23 чи 24 червня було видано наказ усім громадянам здати  радіоприймачі[*5].  [35] Кремлівська кліка не довіряла, видно, “найщасливішому”, “відданому своїм вождям” народові “квітучої України”. Це було тяжким ударом для багатьох людей: часопис дістанеш не завжди, а щоб почути щось про події в світі, треба бігти за кілометр-два до ближчого радіорупора.  Велике село на півтори-дві тисячі дворів мало, пересічно, один-два приймачі та з десяток так званих детекторних. Приймачів модерних, з короткими хвилями, на яких можна було б чути закордонні передачі, навіть у Києві було буквально одиниці.

24-25 червня виявилась нестача хліба, з’явились кілометрові хлібні черги. В ці ж дні появились перші біженці із “звільнених” недавно західньоукраїнських земель.  Втікало, звичайно, не “звільнене” населення, а совєтські урядовці зі своїми родинами, старшини, енкаведисти, якими так рясно було обсаджено “звільнену від капіталістичного ярма” Західню Україну.

Цілковита розгубленість, що межує з панікою, визначається уже з перших днів війни. І це в Києві — столиці УССР (Українська Совєтська Соціялістична Республіка), — який відстоїть від тодішніх кордонів на Сяні десь не менш як за п’ятьсот кілометрів. За тиждень ця паніка охопила всі керівні кола — від урядових верхів до районових, партійних комітетів. Уже в перших днях липня в Києві панує цілковитий хаос. Складається враження, що ворог уже тут, безпосередньо на підступах міста…”.

Повідомленням московського радіо та совєтських газет ніхто не вірить. Звіти з фронту говорять про численні перемоги, про хоробрість окремих бійців та командирів. Але про справжній стан можна лише догадуватись по тому, що місця, про які згадується в цих повідомленнях, лежать з кожним днем далі та далі на схід від західніх кордонів. Ці зведення штабу фронту дуже нагадували уривок із приписуваного командантові Порт-Артура, генералові Стесселю, повідомлення:[37] “…наші храбриє вайска атходят, увлєкая за собой протівника”.

По місту мчать вантажні авта з заходу, з “фронту”, доверху переповнені пакунками, куфрами, вузлами, на яких сидять стомлені, перелякані люди. Між цими біженцями досить рясно вкраплені малинові кашкети НКВД-истів та військова уніформа старшин. Це НКВД-исти та совєтські офіцери рятують свої родини та при тому й… себе. Ширяться оповідання, що у звільнених від буржуазного польського ярма землях Західньої України не все гаразд. Ці “невдячні” люди стріляють із вікон, з дахів, із перелісків на своїх “благородних визволителів”…

Стільки ходило казкових оповідань про неймовірну потугу німецької армії — і саме в партійних колах, — стільки оповідалося в цих доповідях про звірства СС-військ (в газетах про це не писалось, бо “дружба” з Гітлером зобов’язувала все-таки), що це не могло залишитись без певного впливу. Складалося враження, що тут присяжні оратори чи доповідачі, як то кажуть, “передали куті меду”. У всякому випадку треба констатувати, що паніка від верхів блискавично передалась до партійних мас і утворила неймовірну плутанину.Цей тваринний жах, цей безсоромний, хоч ніде і не написаний у наказах і декретах тих днів, лозунґ “спасайся” і “збагачуйся, коли маєш до того нагоду” став отим “осиковим кілком”, що його власними руками вбили в свій авторитет совєтські вожді. Ця паніка керівних верхів не могла не знайти відгомону в масах і, справді, — підсиливши ті настрої, що панували в широких колах населення, — вона набрала лише інших форм, а саме: небувало масового дезертирства.[39] Неявка покликаних мобілізацією резервістів набрала масового характеру…

Першого чи другого липня, себто десятого дня від початку війни, в усіх установах Києва було одержано розпорядження — спалити всі архіви (ділові канцелярські справи за минулі роки) аж до року 1940. За роки 1940-41 — відібрати важливіші справи, а решту також спалити.[41] Архіви палили за певним ритуалом: зносили все до кімнати спецвідділу, де операцію палення виконували приставлені до того люди, під доглядом начальника спецвідділу та директора тресту. Все місто вкрилося попелом, що вилітав із усіх димарів у вигляді згорілих клаптиків паперу й осідав на пішоходи, на одежу людям так, що йдучи в білому одязі, ви ризикували забруднити його сажою. Вітер підіймав цей попіл і носив його вулицями, як чорні хмари. Одним словом, щось подібне до Помпеї — місто під попелом. За два дні — новий наказ: залишити тільки найважливіші справи, решту спалити! П’ятого липня одержано наказ звільнити з роботи всіх службовців та робітників, видавши “вихідну” допомогу в розмірі місячного утримання; бухгальтерські документи спалити. Оскільки ж в наказі не було визначено, за які саме роки, то всі грошові документи до останнього дня було спалено; принаймні так зроблено в нашому тресті та в трьох-чотирьох відомих мені установах. Головні бухгальтери установ та заводів разом зі своїми директорами валом посунули до державного банку одержувати гроші для розрахунку з робітниками та на витрати по евакуації. Гроші видавав банк незалежно від стану рахунку того чи іншого клієнта. Грошова лявіна заповнила місто. Почались жахливі зловживання, головний бухгальтер становиться героєм дня, директори потирають руки… Робота, звичайно, всюди припинилась…

6 липня більшість установ та підприємств уже ліквідовано, людей звільнено. Залишились працювати, власне, тільки установи міського самоврядування, які не припиняли роботи до приходу німців. Більшість важливих заводів почали демонтувати й гарячкове вивозити. Чого не можна було демонтувати, те псували — розбивали. Робітникам заводів, особливо більш кваліфікованим, запропоновано виїздити разом із заводами, коли вірити чуткам, десь за Урал. Частину робітників було вивезено в такий спосіб, але переважна частина розбіглась; дехто з останніх, мабуть, люди з міцнішими нервами, зголосились евакуюватись і, одержавши місячну допомогу та допомогу на евакуацію, також зникли.[42] …

 Я знав  про відомий “наказ товариша Сталіна від 3 липня 1941 року”,[46] але мені і в голову не приходило, що саме в такий спосіб цей наказ виконується, що це й є перші прояви відомої “політики спаленої землі”, яку, сказати до речі, переводилось лише в Україні, або, більш правдиво кажучи, про застосування якої в російських областях Союзу мені не доводилось чути. Спроби застосувати названий “наказ тов. Сталіна від 3 липня” на селах — приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скоту з колхозних фарм, — придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом. Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами. Заводіями всіх цих розгромів найчастіше були жінки. Місцева влада була безсила припинити цю сваволю… В полі та вечорами по кутках, не ховаючись, велись розмови, що ось нарешті “прийшов кінець совєтам”, що з німцями йде “український уряд на чолі з Винниченком”,[49] що “як прийдуть німці, зараз буде утворено українську армію”, та що народ, “як один”, стане на захист своїх кордонів…



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Україна в революційну добу (2)

    Документ
    Продовжуючи розповідь про революційну добу в Україні, слід відразу відзначити, що рік 1918 виявився особливо „щедрим” на карколомні зміни, „плідним” на запропоновані й апробовані варіанти суспільного поступу, моделі державницької організації.
  2. Зміст розділ 1 становлення та розвиток політичних ідей глава 1 предмет політології

    Документ
    Вивчення будь-якої науки відбувається у певній логічній послідовності. Розпо­чинається воно з визначення об'єкта науки, тобто тієї сфери природи чи сус­пільного життя, на яку спрямоване наукове пізнання.
  3. Української революції

    Документ
    З іменем Степана Бендери нерозривно пов'язаний найяскравіший період боротьби українського народу за свою свободу і національну державу. У цій книзі вміщено вибрані праці Степана Бендери з проблем теорії націоналізму, організованого
  4. Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства розділ II. Етапи розвитку українознавства. Уроки § 1

    Урок
    Cлово до читача Вступ Розділ І. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ, МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНОЗНАВСТВА Розділ II. ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНОЗНАВСТВА. УРОКИ § 1. Специфічні особливості і принципи.
  5. Україна в революційну добу (1)

    Документ
    У виданні робиться спроба в хронологічній послідовності відтворити розвиток історичних подій в Україні на переламному рубежі – в добу революцій 1917-1920 рр.

Другие похожие документы..