Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Публичный отчет'
Перед вами Учебное пособие по МСФО. Это последняя версия легендарных учебных пособий на русском и английском языке, подготовленных в рамках трех прое...полностью>>
'Заседание'
Как уже сообщалось, во вторник в Казани состоялось заседание совместной коллегии Минфина РТ, управлений Федеральной налоговой службы и Федерального к...полностью>>
'Документ'
правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим Статутом, Законом України “Про місцеве самоврядув...полностью>>
'Лекція'
Економічні погляди зявилися в глибокій давнині і пройшли складний шлях від поверхового трактування економічних явищ до формування наукових теорій. Ц...полностью>>

Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Чижевський Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1956. — 511 с.

Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ





Нью-Йорк — 1956

ЗМІСТ

. . . . . . . . . . . 7

«ДОІСТОРИЧНА ДОБА» . . . . . . . . . . . 23

А. Джерела . . . . . . . . . . . . . . . 23

Б. Стара народна словесність . . . . . . . . . . . . . . . 24

В. Скандінавські елементи . . . . . . . . . . . . . . . 31

Г. Індоевропейські рештки . . . . . . . . . . . . . . . 38

ЕКСКУРС I. — Перекладна та позичена література . . . . . . . . . . . 42

А. Загальні зауваги . . . . . . . . . . . . . . . 42

Б. Богослужебна література . . . . . . . . . . . . . . . 43

В. Релігійна література:

        а) Правовірна . . . . . . . . . . . . . . . 43

        б) Апокрифи . . . . . . . . . . . . . . . 49

Г. Література світська:

        а) Наукова . . . . . . . . . . . . . . . 53

        б) Повістярство . . . . . . . . . . . . . . . 58

Ґ. Вірші . . . . . . . . . . . . . . . 64

Д. Джерела перекладної та позиченої літератури . . . . . . . . . . . . . . . 65

I. ДОБА МОНУМЕНТАЛЬНОГО СТИЛЮ (Київська держава) . . . . . . . . . . . 68

А. Характеристика . . . . . . . . . . . . . . . 68

Б. Проповідництво . . . . . . . . . . . . . . . 71

В. Повістярство . . . . . . . . . . . . . . . 81

Г. Житія . . . . . . . . . . . . . . . 90

Ґ. „Ізборник“ 1076 року . . . . . . . . . . . . . . . 99

Д. Володимир Мономах . . . . . . . . . . . . . . . . 103

Е. Данило Паломник . . . . . . . . . . . . . . . 109

Є. Літопис . . . . . . . . . . . . . . . 113

Ж. Епос . . . . . . . . . . . . . . . 122

З. Література практичного призначення . . . . . . . . . . . . . . . 130

II. ДОБА ОРНАМЕНТАЛЬНОГО СТИЛЮ       . . . . . . . . . . . 134

А. Характеристика . . . . . . . . . . . . . . . 134

Б. Проповідництво . . . . . . . . . . . . . . . 136

В. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . . 155

Г. Києво-Печерський Патерик . . . . . . . . . . . . . . . 158

Ґ. Літописи . . . . . . . . . . . . . . . 163

Д. Епос . . . . . . . . . . . . . . . 178

Е. Слово о Полку Ігоревім . . . . . . . . . . . . . . . 181

Є. Татарська навала . . . . . . . . . . . . . . . 198

Ж. Два твори сумнівного походження . . . . . . . . . . . . . . . 199

З. Література практичного призначення . . . . . . . . . . . . . . . 205

И. Значення літератури старокнязівської доби . . . . . . . . . . . . . . . 208

III. ЛІТЕРАТУРА 14-15 ВІКІВ . . . . . . . . . . . 212

IV. РЕНЕСАНС ТА РЕФОРМАЦІЯ . . . . . . . . . . . 213

А. Ренесанс та реформація в літературі . . . . . . . . . . . . . . . 220

Б. Повість . . . . . . . . . . . . . . . 225

В. Святе письмо . . . . . . . . . . . . . . . 227

Г. Полемічна література . . . . . . . . . . . . . . . 229

Ґ. Іван Вишенський . . . . . . . . . . . . . . . 232

Д. Сатира . . . . . . . . . . . . . . . 241

Е. Віршування . . . . . . . . . . . . . . . 243

Є. Історичне місце літератури 18 століття . . . . . . . . . . . . . . . 247

V. БАРОККО . . . . . . . . . . . 248

А. Що таке літературне барокко . . . . . . . . . . . . . . . 248

Б. Літературне барокко на Україні . . . . . . . . . . . . . . . 251

В. Віршована поезія . . . . . . . . . . . . . . . 255

Г. Епос . . . . . . . . . . . . . . . 273

Ґ. Повість . . . . . . . . . . . . . . . 276

Д. Театр . . . . . . . . . . . . . . . 283

Е. Проповідь . . . . . . . . . . . . . . . 293

Є. Історична література . . . . . . . . . . . . . . . 301

Ж. Трактат . . . . . . . . . . . . . . . 306

З. Українська бароккова література на тлі літератури світової . . . . . . . . . . . . . . . 310

ЕКСКУРС II. — Література латинською мовою . . . . . . . . . . . 318

ЕКСКУРС III. — Література «національного відродження» . . . . . . . . . . . 321

VI. КЛЯСИЦИЗМ . . . . . . . . . . . 325

А. Літературний клясицизм . . . . . . . . . . . . . . . 325

Б. Початки . . . . . . . . . . . . . . . 331

В. Героїчно-комічна поема . . . . . . . . . . . . . . . 335

Г. Віршова поезія . . . . . . . . . . . . . . . 350

Ґ. Драматична література . . . . . . . . . . . . . . . 358

Д. Проза . . . . . . . . . . . . . . . 362

Е. Характер і значення українського літературного клясицизму . . . . . . . . . . . . . . . 371

ЕКСКУРС IV. — Український сентименталізм . . . . . . . . . . . 374

VII. РОМАНТИКА             . . . . . . . . . . . 376

А. Літературна романтика . . . . . . . . . . . . . . . 376

Б. Українська романтика . . . . . . . . . . . . . . . 383

В. „Українські школи“ в чужих романтичних літературах . . . . . . . . . . . . . . . 388

Г. Харківська романтика . . . . . . . . . . . . . . . 393

Ґ. Західня Україна . . . . . . . . . . . . . . . 410

Д. Київська романтика . . . . . . . . . . . . . . . 421

Е. Пізня романтика . . . . . . . . . . . . . . . 450

Є. Інші поети української романтики . . . . . . . . . . . . . . . 474

Ж. Значення української романтики . . . . . . . . . . . . . . . 481

ЕКСКУРС V. — «Бідермаєр» та «натуральна школа» на Україні . . . . . . . . . . . 488

. . . . . . . . . . . . . . . 491

ПОКАЗНИК ІМЕН І НАЗВ . . . . . . . . . . . . . . . 505

ВСТУП

1. Матеріял, що є в руках дослідників історії української літератури, далеко не охоплює всього, що писано на Україні. З найстарішої літератури 11-13 ст., що були, як знаємо, часами високого літературного розвитку, дуже багато загинуло в часи татарської навали, нападів кримських татар, в добу руїни, зміни літературного смаку, релігійної боротьби 10-17 ст. Не на багато ліпше і з пам’ятками доби другого розквіту, 16-17 ст.: політичний та культурний занепад кінця 18 та 19 ст., зміна літературної мови наприкінці 18 ст., пізніше „неактуальність“ полемічних творів кінця 16 — початку 17 ст. зробили унікатамн навіть друковані видання того часу, які, здавалося б, мали кращі вигляди на збереження, ніж рукописи. Майже те саме повторюється і з літературою 19 ст., багато творів залишалося в рукописах протягом десятків років (наніть твори Шевченка та інших найвидатніших поетів та письменників). До політичного занепаду приєдналася наприкінці століття денаціоналізація. Було дуже мало установ або осіб, що збирали б українську книгу, рідко яка книга виходила більше, ніж одним виданням, і т. д. І в 20 ст. повторюється те саме, лише зникають зі світу Божого, вже не тільки книги, але й їх автори.

Отже, майже в усіх періодах історії української літератури маємо справу лише з фраґментами та уривками минулого. Розуміється, і з уламків можна настільки зрозуміти „дух“ минулих часів, щоб судити про літературний смак та вміння письменників тих часів.

Історія літератури — наука молода. До кінця 18 ст. праці про стару літературу були здебільшого суто бібліографічні, себто каталоги творів, лише іноді до назв творів додавали переказ змісту або біографічні дані про авторів. Щойно в 19 ст. почали обробляти історично-літературний матеріял з того або іншого принципового погляду. Але погляди змінювались протягом століть кілька разів. Простежмо коротенько історію дослідження української літератури, — так ми зазнайомимось із зміною поглядів на завдання історії літератури як науки і побачимо, як увесь час збільшувався матеріял та робились спроби різнобічніше його освітлити. /8/

2. Треба належно оцінити вже працю українських письменників 17 та початку 18 ст. Вони позбирали чимало старого матеріялу та врятували його для нас. Українські літописці — , , або навіть Єрлич, що писав по-польському, — позаписували до своїх „літописів“ чимало уривків старих творів, а іноді й цілі невеликі обсягом твори. Правда, це майже виключно літературні пам’ятки не старші від 16 ст. Глибше у давнину заглядали автори сухіших викладів, — напр., автор — історії України (та й історії східніх слов’ян взагалі), починаючи з найдавніших часів. А втім, автори „Синопсису“ та інших творів цього типу, лише повиписували матеріял з старих літописів та усистематизували його, не завжди об’єктивно.

Більше значення мала праця тих старих учених, що мали справу з пам’ятниками релігійного змісту. До них належать видавці слов’янського тексту „Києво-Печерського Патерика“ та його польського перекладу, а зокрема автор великих „Четій-Міней“ (збірки житіїв святих) св. Дмитро Туптало-Ростовський. Пізніші вчені, аж до наших днів, ще не вичерпали остаточно праці цих, на свій час видатних наукових працівників. Хоч св. Дмитро і мав на меті насамперед подати цікавий з літературного боку та вартісний релігійно-повчальний матеріял для читання, він не зупинявся перед використанням старих рукописів та критичним їх обробленням. Так, напр., у житіях св. Кирила та Методія він використовує рукописи найстаріших т. зв. „паннонських“ житій, що їх модерна наука відкрила лише в половині 19 ст. (1843), користається якимсь грецьким текстом, що його й досі не знайдено.

Чималу користь науці принесли ті скромні любителі старовини, що переписували в свої приватні збірки старі пам’ятки, напр., апокрифи, повісті, вірші тощо.

Це був час збирання матеріялу. З наукового погляду підходили до цього матеріялу лише нечисленні вчені, типу професорів Київської Академії або письменників-учених, як св. Дмитро Туптало. Працю такого ж типу провадили деякі письменники і в 18 та навіть ще в 19 ст., найчастіше з духовенства. Вони подавали списки старих письменників і їх творів, списки, що не завжди сполегливі та точні.

3. Більше значення мають праці тих учених 19 ст., що почали друкувати окремі старі рукописи, не перевіряючи їх за іншими списками, не даючи коментарів та поправок. Так робилися в 18 ст. видання старих літописів, так видрукував К. Калайдович 1821 р. пам’ятки 12 ст. Так друкували ще й протягом усього /9/ 19 ст. старі твори релігійної літератури різні духовні часописи. Іноді так друкували рукописи і вчені, що розуміли потребу перевіряти тексти, порівнювати тексти різних списків, тощо. Бо безнадійним здавалося шукати дальших рукописів по часто зовсім неприступних бібліотеках. В 19 ст. почали іноді робити спочатку виготовані рукою, а потім фотографічні видання копій окремих рукописів. У випадку, коли рукопис був унікальний, добре видання такого типу могло б бути цілком доцільним та корисним; на жаль, копії не завжди були бездоганні. Ще й у 20 ст. окремі вчені іноді подавали копії рукописів у своїх звітах про відвідини якоїсь книгозбірні. Навіть наукові часописи, як славетної пам’яті „Киевская Старина“, не ухилялися від друкування відписів пам’яток, часто зроблених аматорами, що робили помилки або невдалі поправки.

Розуміється, вчені не обмежуються на виданнях текстів. Починаються спроби ширше освітлити літературу хоч би якоїсь окремої доби. Це „освітлення“ є спочатку переказуванням змісту пам’яток та деякими заввагами. Перші спроби таких оглядів української літератури належали романтикам. Романтики вважали „слово“ за один з найцінніших елементів культури, той витвір культури, що в ньому виявляються найглибші складники людського духу взагалі та національного духу кожного народу зокрема, та „духу часу“ кожної епохи. З цього погляду література і народна словесність кожного народу заслуговують на якнайширшу увагу.

Щодо української літератури та народної словесности, то романтичних спроб зрозуміти її було небагато. Це були, наприклад, відома стаття Миколи Гоголя про українські народні пісні, деякі замітки Максимовича (в його виданні українських пісень та в інших історично-літературних працях), Амвросія Метлинського, нарешті Костомарова — в його дисертації про народну словесність як історичне джерело, в нарисі в виданні „Поезія славян“ (вид. Ґербеля 1871 р.) та статті „Дві руські народності“. З чужинців заслуговує уваги спроба професора московського університету Ст. Шевирьова в його історії старої „руської“ літератури схарактеризувати духовні основи старої української літератури. Шевирьов у деяких випадках відзначає українські („малоруські“) риси в стилістиці навіть найстаріших пам’яток (напр. в „Моленії Даниїла“), зближуючи їх з модерними творами авторів-українців (Гоголя).

На жаль, серед романтиків, українських та чужих, не знайшлося нікого, хто спромігся б на синтетичний огляд, хоч би і невдалий, хоч би окремої епохи української літератури. До /10/ того, в романтичному погляді на літературу було чимало хибного; з одного боку, невиразне уявлення про динаміку розвитку літератури, про те, що кожна епоха має свій літературний та мовний характер, свій „смак“, свій „стиль“; з другого — переконання, що народна словесність, як ми її знаємо тепер, майже тотожна з прастарою народною словесністю. Дехто з українських романтиків, напр., Куліш, навіть уважав сучасну українську мову властивою „праруською“ або „староруською“, мовою „серця народу“ та цілком відкидав літературу 11-18 ст. як писану „штучною“, „академічною“ мовою, продукт „академічної тьми“...

Українська романтика пережила період „мертвих років“ після 1848 р. (епоха Баха в Австрії та останні роки царювання Миколи I в Росії) і україністика, що відродилася в 60-х роках, зв’язана а новими духовими течіями епохи. Ці течії, щоправда, не були одноманітні. З одного боку, це були течії „наукового позитивізму“ себто збирання фактів, без їх інтерпретації; з другого — соціяльний та політичний радикалізм. Обидві течії дали дещо цікаве та корисне для науки, але були цілком сліпі до багатьох проблем та сторін історії літератури. Найгірше ця однобічність позначилася на дослідженні саме української літератури.

Працівники в галузі збирання фактів та критики текстів дали чимало праць, які, правда, стосувалися переважно до старої доби української літератури. Найвидатнішими вченими цього напряму, що його звичайно називають філологічним, були: І. Срезневський, М. Тихонравов, Сухомлинов. А. Пипін, а спеціяльно над українською літературою працювали О. Огоновський, М. Петров та М. Дашкевич, що подав цінні доповнення до „Історії української літератури 19 ст.“ Петрова. Але їх праці приносили лише збірки матеріялів. Найбільше значення мають ті праці, що подають тексти, бо видання текстів тепер намагаються давати „критичні“, себто за найстарішими рукописами, звіреними з іншими списками. Крім того, подають силу іншого матеріялу, зокрема відкривають для старої літератури — візантійські, а для нової — західньоевропейські та слов’янські джерела, ориґінали перекладів або взірці наслідувань.

І на початку 20 ст. ця праця продовжується, при чому критиці тексту, встановленню найстарішої форми пам’яток та історії їх передачі й далі присвячується найбільше уваги. Ці праці часто дуже ґрунтовні, іноді бездоганні. Найважливішими дослідниками того часу були І. Франко та акад. В. Перетц, що зумів зацікавити чимало молодих учених суто-українськими темами та виховати цілий шерег учнів-українознавців. Поруч /11/ них треба поставити дослідників-чужинців, словенця акад. В. Яґіча, росіян А. Соболевського, М. Сперанського та В. Істріна. Останній, хоч і ворог „українства“, має найбільші заслуги у виданні текстів та встановленні, що деякі важливі пам’ятки, які давніше вважалися за болгарські, в дійсності належать до старокиївської літератури.

Окремим шляхом ішов акад. А. Шахматов, що працював головно над літописами, знайшов у них сліди праці різних авторів та рештки втрачених творів старої літератури. І його праця знайшла корисних наслідувачів.

Треба, одначе, сказати, що праця прибічників філологічної методи в історії слов’янських літератур не досягла такої досконалости, як праця клясичних філологів та дослідників західньоевропейських середньовічних літератур. Дійсно критичних видань текстів у нас і досі небагато, а зразкових досліджень ще менше, хоч праця дослідників цього напряму провадиться далі й досі (згадати хоч би книгу В. Адріянової-Перетц про літературні твори про св. Олексія та працю О. Ристенка про св. Юрія та дракона). Велике значення мають праці філологічного напряму про літературу 16-18 ст., що на неї давніше майже не зверталося уваги, але ці праці здебільша значно слабіші, ніж дослідження старої літератури.

Не зважаючи на енерґію багатьох дослідників, сила старих текстів не має навіть задовільних видань; до них належать такі , як „Ізборники“ 1073 та 1076 рр., проповіді Кирила Туровського, більшість анонімних проповідей тощо. Дещо взагалі неприступне через цілковитий брак видань, напр., значна кількість релігійних текстів, хоч вони мають велике значення для характеристики літературного стилю та його развитку (напр., „Ліствиця“ Іоана „Ліствичника“).

На другому боці стоять в часи поромантичні прибічники соціяльно-політичного дослідження літературних творів. З українських дослідників дуже гостро поставив вимогу такої методи М. Драгоманов ще в 70-х рр. Завершенням дослідження літератури в цьому напрямі була відома історія української літератури Сергія Єфремова. Після большевицької революції соціяльно-політичний підхід починає опановувати історію української літератури, все посилюючися після розгрому Української Академії Наук, а потім після другої світової війни. Старіші дослідники стояли майже виключно на засадах народництва, радянські — на засадах макрсизму. Але спільне в них — шукання в творах старої й нової літератури рефлексів, відображення соціяльного та політичного життя в часи постання творів. /12/ Літературні твори часто розглядаються лише як джерело для пізнання соціяльннх та політичних умов їх часу. Правда, тоді, як народники приходили до своїх висновків у наслідок вільного дослідження, сучасні радянські дослідники стоять під тиском різних „директив“, що часто вже наперед визначають ті висновки, до яких дослідники мусять прийти. Спільною рисою всіх дослідників соціяльно-політичного напряму, є оцінка літературних творів з погляду їх корисности для „народу“, „пролітаріяту“, „революції“ і т. д. Сама по собі така оцінка може і не шкодила б дослідженню пам’яток, але для дослідження здебільшого вибирають пам’ятки, що відрізняються „народолюбством“ або подібними „позитивними“ властивостями, а з другого боку оцінюють старі пам’ятки не з погляду їх доби, а з погляду сучасних дослідникам політичних програм, що робить суди дослідників неісторичними та необ’єктивними.

І дехто із згаданих вище представників філологічної школи не вберігся від поверхових судів соціяльно-політичного характеру (напр., Пипін, а іноді й Франко).

Праця поромантичної доби не обмежувалася тільки на філологічному та соціяльно-політичному напрямі. Треба згадати ще два напрями, що мали місце і в дослідженні української літератури. З одного боку це був „духовно-історичний“ напрям, з другого — шукання „впливів“ (що його дехто презирливо охристив „впливологією“).

Духовно-історичне“ дослідження літературних творів спрямоване на відкриття в літературних творах елементів світогляду авторів чи світогляду, характеристичного для всієї доби або окремих течій. Треба сказати, що представників такого „духовно-історичного“ дослідження було дуже мало — це були почасти історики церкви, що шукали християнських основ старої літератури, почасти представники інших течій, здебільшого філологічної, що принагідно знаходили окремі характеристичні риси в тих або інших пам’ятках. За єдиного послідовного представника духовно-історичної методи, що його праці, правда, лише рідко стосуються до української літератури, треба вважати Ф. Буслаєва, який почав свою наукову діяльність ще за часів романтики.

Кількість шукачів „впливів“ була величезна; таке шукання зробилося навіть модою і приводило до того, що в творах окремих авторів не бачили майже нічого ориґінального: все сходило на запозичення від інших авторів (напр., майже до всіх своїх тем та до чималої частини окремих мотивів та образів прийшов, мовляв, під впливом польських романтиків). /13/ Часто проста схожість теми вже вважалася за доказ „впливу“; такими є праці В. Рєзанова про старий український театр, що з іншого погляду цінні. Корисним треба визнати головне шукання джерел впливу в старій літературі, де їх шукали найменше.

„Духовно-історичні“ дослідження часто перетворювалися на „культурно-історичні“. Прикладом цього є вже Буслаєв, що зв’язує історію літератури з історією мистецтва. Шукання впливів іноді набирало форми шукання паралелів, без твердження, що один автор запозичив щось від іншого; такий погляд часто зустрічаємо в поліглота, Олександра Веселовського.

Окремо стоїть засадна, але незакінчена історія української літератури М. Грушевського. Він з надзвичайною ерудицією та володінням різними науковими методами сполучив у своїй праці філологічну, духовно-історичну та соціяльно-політичну методи. Завдяки цьому, а також завдяки знанню чужомовної европейської наукової літератури йому вдалося подати досі неперевершену картину старої української літератури і фолкльору. Найориґінальніші та найцінніші його думки на духовно-історичні теми.

4. Широкий розквіт історично-літературного дослідження після революції 1917 р., зокрема праця Української Академії Наук, мали величезне значення, уможлививши видання праць представників майже всіх згаданих вище напрямів поромантичної доби.

Цілий шерег дослідників виступив з новими поглядами, що зв’язані з стилістичною аналізою літературних творів. Давніше працювали над питаннями стилю лише творів письменників останнього часу, та й то не завжди. Деякі зауваги в цьому напрямі щодо старішого письменства зустрічаємо лише в школі Перетца. Деякі стилістичні уваги, але в дуже несистематичній та суб’єктивній формі давали також деякі представники літературної критики (Євшан).

Не без впливу новітньої европейської науки та російського т. зв. „формалізму“ (В. Шкловський та інші) почалося дослідження з формального погляду літературних творів української літератури. М. Зеров, П. Филипович, В. Петров, О. Дорошкевич, Б. Якубський, О. Білецький та інші — дали низку монографій та синтетичних праць, що в них подано розгляд не лише змісту, але й форми творів, головне нової української літератури. Лише почасти формальна аналіза торкнулася й старої та „середньої“ доби української літератури. Серед українських дослідників майже не було представників крайнього формалізму, які були серед росіян та іноді твердили, що зміст літературного твору /14/ взагалі не має ніякого значення або що він цілком залежний від форми. Дослідження форми в творах української літератури майже ніколи не відокремлювалося від уважної аналізи змісту, який на Радянській Україні, правда, занадто часто освітлювано з поглядів „марксизму“. До того представники українського формалізму були здебільшого добре вишколені філологічно і зуміли подати чимало цінних критичних видань пам’яток української літератури. Можна говорити про цілком повий період дослідження історії української літератури.

В цій книзі робимо спробу використати досягнення всіх вищеподаних течій, не іґноруючи навіть тепер застарілих романтиків. Але велику увагу буде присвячено тим питанням, що досі недостатньо висвітлювалися: питанням формальним та питанням періодизації.

5. Першим питанням, на яке треба звернутії увагу, є мова. Нас цікавитиме не стільки історичний розвиток мови, скільки її „багатство“ та використання різних „шарів“ мови. Кожна жива мова не є цілком стала, нерухома та не є однакова в усіх частинах певної мовної території та в різних колах людей, що говорять цією мовою. 1. В кожній мові є архаїзми (старі слова), що ще вживаються в літературі лише в деяких випадках, напр., в урочистій промові; та новотвори, неологізми. Це — „історичне“ розшарування мови. 2. Поруч цього є слова, форми, вирази, що вживаються лише на певній території. Зокрема зв’язана з територією вимова тих самих слів (пор. укр. „свобóда“ та „свободá“ тощо). Це — діялектизми. 3. Нарешті, в кожній мові є „жарґонізми“ або „арґотизми“ — себто різні слова, вирази, звороти, що вживаються людьми певної соціяльної групи (селяни, крамарі, робітники певної професії, студенти, злодії тощо). І з мовних засобів „жарґонів“ чи „арґо“ може користатися література, так саме, як користається вона діялектами та історичними шарами мови.

До того ці шари мови (історичні, територіяльні, соціяльні) мають для звичайного, „пересічного“ читача певне забарвлення: поруч слів „звичайних“ (стіл, голова, життя) зустрічаємо слова, що мають те або інше забарвлення: або „вульґарне“, „простонародне“, „низьке“ (такі вирази, як „ляпаса дати“, „вліпити макогона“ в „Енеїді“ Котляревського; а є слова, що їх навіть не вживають на письмі), — або, навпаки, „високе“, урочисте, піднесене (як церковні слова у Шевченка). І вжиток слів того або /15/ іншого шару мови характеризує мову певного літературного твору, або напряму, або автора.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література" (020303) (освітній рівень «спеціаліст», «магістр») Історія української літератури Х-XVIII ст

    Документ
    Проблема періодизації українського літературного процесу Х-XVIII ст. (наукові концепції М.Грушевського «Історія української літератури»), С.Єфремова («Історія українського письменства), М.
  2. Кость історія української журналістики (2)

    Документ
    Запропоноване видання – один із перших навчальних посібників, в якому показано історію західноукраїнської преси першої половини XX ст. Автор зокрема з’ясовує ідейно-концептуальні засади її функціонування та періодизацію журналістського процесу.
  3. Програма державного екзамену з української літератури для студентів

    Документ
    Український фольклор та історія української літератури – синтетичні літературознавчі дисципліни, які покликані скласти цілісне уявлення про особливості українського літературного процесу як естетичного феномену, відтворити шляхи ідейно-естетичного
  4. Програма з української мови для вступних випробувань до магістратури

    Документ
    Артикуляційна класифікація голосних. Типи голосних за рядом, ступенем піднесення язика, участю губ у вимові. Артикуляційна класифікація приголосних звуків.
  5. Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний інститут ім. П. Д. Осипенко

    Документ
    Посібник містить комплекс практичних, самостійних, тестових та контрольних завдань з української літератури від давніх часів до сучасності для студентів нефілологічних спеціальностей вузів.

Другие похожие документы..