Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
В Санкт-Петербурге, на 1 июня 1996 г., по данным Управления юстиции, зарегистрировано 167 молодёжных и детских общественных организаций, что позволяет...полностью>>
'Рассказ'
, «Коновалов» 9. Е.И.Замятин «Мы»; 10. Б....полностью>>
'Документ'
Первое упоминание о деятельности судебных приставов встречается в «Судебниках» 15-16 вв. Приставы олицетворяли собой эффективно действующую государст...полностью>>
'Программа'
На обучение в магистратуру направления 050200.68 - Физико-математическое образование принимаются лица, имеющие документ государственного образца о вы...полностью>>

Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення та перспективи розвитку збірник наукових праць миколаїв 2006

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Особливості регулювання праці в банківських установах України

1. Банківська система є внутрішньо організованою зваємопов’язаною сукупністю банків та банківських інститутів, за допомогою яких здійснюється мобілізація коштів та надаються клієнтам різні банківські послуги. Різноманітні банківські операції, які складають предмет банківської діяльності, здійснюються працівниками банківських установ. Таким чином, банк, з одного боку, – це суб’єкт фінансової господарської діяльності для держави та клієнтів цього банку, та з іншого, – сторона трудового правовідношення, роботодавець, – для працівників, які уклали трудовий договір (контракт) з даною банківською установою.

Норми, які регулюють трудові відносини в банківських установах, нажаль, не відрізняються чіткістю та прозорістю, а під час мають досить колізійний характер, дуже розгалужені “Про банки і банківську діяльність”, “Про Національний банк України”, “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”; у нормативних актах Національного банку України – Положенні про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій, Положенні про порядок створення і реєстрації комерційних банків, Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні та інших.

2. Умови найму, звільнення, оплати праці, надання відпусток, службові обов’язки та права, система дисциплінарних стягнень, питання соціального захисту службовців Національного банку визначаються Законом України “Про державну службу”. Професіоналізація державної служби службовців національного банку України, її ототожнення з роботою службовців державних органів підвищили суспільне значення цього виду трудової діяльності, що не могло не позначитися на законодавчому визначенні правового, у тому числі й їх трудо-правового статусу.

Правовий статус службовців Національного банку України має комплексний характер, інтегруючи в собі їх адміністративно-правовий та трудо-правовий статуси. Перший визначає коло прав і обов’язків такого службовця як особи, що здійснює діяльність по практичному виконанню завдань та функцій найважливішої ланки фінансової системи держави, другий – як суб’єкта трудових відносин. При цьому трудо-правовий статус даної категорії працівників багато в чому регламентується, виходячи з характеру їх службової діяльності.

У результаті трудовий договір із державним службовцем Національного банку України набув характерних рис, що дозволило розглядати його як особливий вид такого договору. Можливість його укладання пов’язується з наявністю певного юридичного факту, необхідного у відповідності із законодавством для заміщення тієї чи іншої посади – акта призначення, акта обрання або акта проходження за конкурсом. Таким чином, підставою для виникнення трудового правовідношення між державою (в особі Національного банку України) та працівником, на якого покладається виконання функцій державного службовця Національного банку України, є юридичний склад, елементами якого послідовно виступають два юридичних факти – призначення (вибори, проходження за конкурсом) та безпосереднє укладання договору. Крім того, у даному випадку суб'єктом трудових відносин фізична особа може стати лише тоді, коли задовольняє визначену для цього Законом обов'язкову сукупність вимог, що включає в себе наявність громадянства України; відсутність судимості, яка є несумісною із заняттям посади; віковий ценз (граничне допустимий вік перебування на державній службі); відсутність, у разі прийняття на роботу, безпосередньої підпорядкованості або підлеглості особам, які є її близькими родичами чи свояками; декларування в установлених випадках своїх доходів; освітній ценз; тривалість стажу роботи за певною спеціальністю, необхідного для зайняття посади, тощо.

3. Згідно до Постанови Національного Банку України від 28.08. 2001 р. №368 “Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні” управлінським та обслуговуючим персоналом банку є:

перші керівники: голова та члени спостережної Ради банку, голова правління – ради директорів та члени правління – ради директорів, заступники правління – ради директорів (президент, віце-президенти); головний бухгалтер та його заступники;

інший управлінський персонал: керівники філій; головні бухгалтери філій; керівники структурних підрозділів банку та члени кредитного комітету (кредитної комісії), які беруть участь у визначенні кредитної, інвестиційної та облікової політики, політики управління активами й пасивами, ключових напрямів діяльності банку;

працівники внутрішнього аудиту;

члени ревізійної комісії;

контролери;

особи, які здійснюють зовнішній аудит банку;

особа, яка є керівником державних органів (фондів, комітетів, тощо) і відповідно до своїх посадових обов’язків здійснює контроль за діяльністю банків;

керівники та контролери афілійованих і споріднених осіб.

Крім того, у структурі банку виділяються структурні підрозділи, працівники яких виконують специфічні трудові обов’язки, із яких, у кінцевому рахунку, складається їх трудова функція.

Особливості загальних трудових обов’язків банківських працівників обумовлюються тим, що вони закріплюються на законодавчому рівні і їх виконання є обов’язковим для всіх працівників незалежно від виду виконуваної ними роботи. Повноваження та відповідальність працівників банку щодо виконання ними функціональних обов’язків визначаються внутрішніми документами банку та посадовими інструкціями.

За своїм змістом обов’язки працівників структурних підрозділів банку можна поділити на таки групи: обов’язки, що пов’язані з виконанням працівником своєї трудової функції. Залежно від того, до якої сторони трудових правовідносин відносяться ці обов'язки, вони поділяються на: обов’язки, що відносяться безпосередньо до виконання трудової функції – чесно та сумлінно виконувати роботу, передбачену трудовим договором (контрактом); обов’язки, що пов’язані з виконанням встановленого режиму праці та правил внутрішнього трудового розпорядку; обов’язки щодо забезпечення належної якості роботи; обов’язки виконувати розпорядження роботодавця, які витікають з умов трудового договору (контракту); обов’язки щодо охорони майна власника – дбайливо ставитися до майна роботодавця; обов’язки щодо охорони праці – дотримуватись вимог нормативних актів про охорону праці.

5. Правам та обов’язкам працівника банківської установи кореспондуються права та обов’язки роботодавця. Серед основних особливе місце займає його обов'язок надати роботу та створити належні умови праці. Причому, надана робота повинна носити тривалий характер, тобто бути розрахованою на виконання її протягом усього строку дії трудового договору або бути постійною. Надана працівнику робота повинна відповідати вимогам, встановленим трудовим договором (контрактом).

6. Права та обов’язки як керівників, так і працівників банківських установ України містяться у великій кількості різних правових норм. Це ускладнює з'ясування їх змісту, вносить певну невизначеність у трудо-правовий статус службовців та працівників банків.

Численність спеціальних правових норм, що регулюють процес організації трудової діяльності працівників банківських установ (як Національного банку, так і банківських установ другого рівня), дозволяє зробити висновок про можливість згрупувати їх в рамках окремого нормативно-правового акту, наприклад, в окремому розділі Закону України “Про банки і банківську діяльність в Україні”, який мав би називатись “Особливості регулювання праці в банківських установах України”. Це дозволить, з одного боку, чітко й однозначно віднести в законодавстві належність юрисдикційно-нормативного регулювання праці в банківських установах до трудового права, а, з іншого, – забезпечити в рамках останнього належну диференціацію такого регулювання.

Галюкова М.И.

ВРАЧЕБНАЯ ОШИБКА: МОРАЛЬНО-ЭТИЧЕСКОЕ И УГОЛОВНО-ПРАВОВОЕ ЗНАЧЕНИЕ

Понятие “врачебные ошибки” и меры ответственности за них в ходе истории человечества менялись. В Римском праве широко применялось понятие “ошибки”, в том числе и в отношении к врачебной деятельности (закон Аквилия). К ошибкам относили и неопытность, и неосторожность, и неоказание помощи. В 19 в. прогрессивные врачи видели в анализе и изучении врачебной ошибке действенный путь к совершенствованию медицины. Н.И. Пирогов писал, что каждый добросовестный человек, особенно преподаватель, должен иметь внутреннюю потребность скорее обнародовать свои ошибки, чтобы предостеречь от них людей, менее сведущих. Врачебные ошибки встречаются в работе врачей всех специальностей. Об ошибках врачей очень охотно и красочно говорят и пишут средства массовой информации. Они часто необоснованно подаются как преступление, как преднамеренное деяние, создавая искаженный образ врача и медицины. Хирург оставил салфетку в брюшной полости оперированного им больного. Медицинская сестра ввела в вену больного ребенка вместо рентгеноконтрастного вещества этиловый спирт. Нанесен вред здоровью пациента. Но такие ошибки скорее являются несчастным случаем, если хирург на исходе своего суточного дежурства оперировал больного, сам уже смертельно уставший, если медицинская сестра взяла пять дополнительных дежурств, чтобы как-то прокормить семью, и не посмотрела внимательно на этикетку на флаконе.

Есть ошибки и другого рода. Их и ошибками нельзя назвать. Именно они справедливо вызывают общественное порицание и возбуждают средства массовой информации. Это, в частности, неоправданный отказ в госпитализации или “спихивание” больного, которому нужна неотложная помощь, из одного лечебного учреждения в другое, что может привести к ухудшению его состояния или даже к смерти.

Всегда виноват врач (медсестра, санитарка) – такова позиция пациента, такова точка зрения руководителей здравоохранения на всех уровнях, от главного врача и выше. Такую же мысль внедряют СМИ в сознание общественности. Господствует обвинительный уклон как способ найти козла отпущения, переложить вину за организационные, финансовые и прочие просчеты высшего звена на низшее. В отношении к врачу преобладает презумпция виновности. Легко бить лежачего. У доктора нет механизмов самозащиты. И пока только сочувствие врачебного сообщества и корпоративная солидарность позволяют ему переносить удары обвинителей. Врачу легче понять врача, объяснить причины ошибок и просчетов в своей профессиональной деятельности. Выход видится в открытости и прозрачности деятельности врача. Видимо, пришла пора выходить из профессиональной замкнутости, закрытости, самодостаточности. Врач – человек общественный. И общество вправе знать, как он работает, какие ошибки совершает и по какой причине, чем оно может помочь ему ошибок не совершать. Общество, хотя бы в лице СМИ, должно изменить свое отношение к врачу. За фактом нужно видеть причину его возникновения и механизм развития. Понятно, что средствам массовой информации нужна сенсация. Они этим живут, это их хлеб. Но хлеб должен быть качественный, иначе у потребителей информации возникнут диспептические явления в сфере сознания. А это чревато неприятностями и для врача, и для общества.

Оценка ошибки требует, научного подхода. В тех случаях, когда в ее основе находится виновно совершенное деяние врача, – это уже не ошибка, а преступление, и квалификация здесь иная. Анализируя характер и причины диагностических ошибок, нужно исходить из конкретных условий, в которых они были допущены. Четко дифференцировать ошибки от несчастных случаев и врачебных преступлений иногда бывает крайне сложно. При неясных и спорных обстоятельствах приходится прибегать к высококвалифицированной судебно-медицинской экспертизе.

Ошибки, имеющие в своей основе несовершенство медицинской науки, встречаются даже у опытного врача, так как ему приходится консультировать наиболее тяжелых и сложных в диагностическом отношении больных. В аналогичном положении оказываются и авторитетные клиники. Из существенных объективных причин ошибок следует отметить непостоянство отдельных постулатов и принципов в области теоретической и практической медицины, в связи, с чем меняются взгляды на этиологию, патогенез, понимание сущности болезней. Еще в первой четверти XX столетия к неврозам относили эпилепсию, эклампсию, болезнь Паркинсона и др. В 1994 г. опубликована статья Д.С. Саркисова, вообще отрицающего возможность существования функциональных заболеваний внутренних органов.

Ошибки, вызванные врачебным незнанием, наиболее многочисленны и особенно ответственны по своей интерпретации. В каждом отдельном случае вопрос об отнесении действий врача к ошибке, особенно при дифференциации незнания, обусловленного недостаточной квалификацией и элементарным медицинским невежеством, решается исходя из конкретных особенностей течения болезни, длительности наблюдения, возможностей обследования.

Существует множество классификаций ошибок диагностики. В литературе большинство классификаций опирается на давнее, но простое разделение причин на объективные и субъективные. Высказывают, тем не менее, мнение, что в основе объективных причин находятся своевременно не предотвращенные или не осознанные субъективные факторы.

Значительную опасность представляют так называемые внушенные диагнозы. Речь идет о заведомом “настрое” на определенное заболевание, вызванном специальным к нему интересом врача, психологическим “давлением" заключения консультанта или авторитетного учреждения, влиянием эпидемиологической обстановки (в период эпидемии гриппа этот диагноз выставляют большинству пациентов с повышенной температурой, среди которых оказываются больные ангиной, плевритом, менингитом и др.) или увлечением недавно описанными нозологическими формами.

К этой категории ошибок близки и те, которые зависят от предвзятого, положительного или отрицательного, отношения к пациенту (вера, что врач не может заболеть СПИДом, трактовка бессознательного состояния у больного алкоголизмом как связанного только с алкогольной интоксикацией и т.п.).

Большую роль играет присущая многим людям особенность психики, проявляющаяся в отборе фактов, подтверждающих, а не противоречащих сложившемуся мнению. В этих случаях врач игнорирует не укладывающиеся в имеющуюся у него концепцию симптомы или данные исследований. Молодые врачи часто ошибаются из-за отсутствия опыта, более опытные – из-за его переоценки и снижения квалификации.

Сегодня все большую значимость приобретает экономический аспект. Чаще всего допускаются следующие ошибки и недостатки:

Затянутое обследование, являющееся результатом отсутствия четкого плана и системы в назначениях.

Неполноценное обследование, при котором не используются имеющиеся методы, показанные при данном или сходном заболевании. Особенно это относится к поликлиникам.

Упрощенное понимание комплексности при отсутствии диагностической концепции. При этом назначаются всевозможные исследования, а не показанные при конкретно предполагающейся болезни. Между тем комплексность предполагает использование наиболее результативных методов.

Повторение в стационаре без достаточных оснований исследований, выполненных амбулаторно.

Обследование больного только в связи с основным заболеванием (жалобами) при недостаточном внимании к сопутствующим болезням.

Использование инвазивных методов исследования без строгих показаний и учета того, что уточнение диагноза может не сказаться ни на лечении, ни на исходе болезни. Недопустимо превращать диагностический метод в самоцель.

В заключении, хотелось бы подчеркнуть отсутствие комплексного подхода в уголовно-правовых институтах к оценке обозначенной проблеме. Совершенствование законодательства позволит максимально соотнести безопасность оказания медицинской помощи и ответственность за причинение вреда здоровью пациента.

Гончар Т.О.

ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ ПОНЯТТЯ “ОСОБЛИВИЙ СУБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ”

В загальній теорії держави та права загальновизнано, що підставою виникнення правовідносин є юридичний факт [1, 400-404; 2, 193-196]. Тому підставою виникнення кримінально-правових відносин є вчинення особою злочину як виду протиправної поведінки. Саме в рамках кримінально-правових відносин вирішується питання про можливість бути суб’єктом злочину та як наслідок – суб’єктом кримінальної відповідальності – і відбувається її реалізація. Але особа, яка визнається суб’єктом злочину, на нашу думку, не завжди стає суб’єктом кримінальної відповідальності. Це твердження обґрунтовується висновком Конституційного Суду України від 27.10.1999 р. щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), відповідно до якого кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком [3]. Тобто, особа може визнаватися суб’єктом злочину, але на підставі норм кримінального закону, наприклад, про звільнення від кримінальної відповідальності, бути звільненою від неї. Слід погодитися з точкою зору, згідно з якою суб’єкт злочину є початковим ланцюгом кримінальної відповідальності та своїми ознаками (або їх відсутністю) визначає характер цієї відповідальності [4, 58; 5, 7]. Таким чином, у процесі реалізації кримінальної відповідальності саме ознаки суб’єкта злочину виступають підставою для диференціації відповідальності.

Чинний Кримінальний кодекс України вперше містить поняття “суб’єкт злочину”, яке раніше формувалося вченими в юридичній літературі. Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину (мається на увазі загальний суб’єкт) є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого, згідно з чинним Кримінальним кодексом України, може наставати кримінальна відповідальність.

Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа (ч. 2 ст. 18 КК України) [6, 7].

Але поряд з цими, аналізуючи норми чинного Кримінального кодексу України, слід говорити і про особливий суб’єкт кримінальної відповідальності.

Підставою диференціації ознак особливого суб’єкту кримінальної відповідальності, на наш погляд, можуть виступати: вік особи (неповнолітній, особа пенсійного віку або особа у віці понад 65 років); стать (жінка) та особливий психофізіологічний стан (вагітна жінка); сімейний стан жінки (наявність дитини певного віку); посада, професія або певна діяльність (військовослужбовець, працівник правоохоронного органу, нотаріус, суддя, прокурор, адвокат, державний службовець, посадова особа органів місцевого самоврядування); наявність військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Тому, на наш погляд, слід відрізняти поняття “спеціальний суб’єкт злочину” від поняття “особливий суб’єкт кримінальної відповідальності”. Ознаки спеціального суб’єкта злочину знаходяться у рамках складу злочину, передбаченого диспозицією відповідної норми Особливої частини Кримінального кодексу України, а тому ці ознаки впливають на кваліфікацію. Ознаки, які характеризують особливий суб’єкт відповідальності, не впливають на кваліфікацію, а враховуються судом у разі вибору заходу кримінально-правового впливу, призначенні покарання, звільненні від покарання або його відбування, погашенні або знятті судимості. Наприклад, неповноліття особи, у якості додаткової ознаки, не передбачене жодною нормою Особливої частини КК України, а тому, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 18 КК, на нашу думку, немає підстав для розгляду неповноліття особи у якості ознаки, якою може володіти лише певна особа.

Розглянемо деякі положення Кримінального кодексу України, які свідчать про те, що неповнолітня особа визнається законодавцем особливим суб’єктом кримінальної відповідальності. По-перше, слід відзначити, що у Загальній частині чинного КК України вперше передбачено розділ XV – “Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”. По-друге, тільки до неповнолітньої особи можливо застувати захід, альтернативний покаранню – примусові заходи виховного характеру (ч. 1 ст. 97, ст. 105). По-третє, відносно неповнолітніх у ст. 98 КК України вперше передбачена система покарань, але у розділі X Загальної частини КК України – “Покарання та його види”, згадується про покарання, які взагалі не можуть бути застосовані щодо неповнолітніх. Зокрема, неповнолітньому не можна призначити такі види покарань:

штраф (неповнолітня особа, що не має самостійного доходу, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення – ч. 1 ст. 99);

громадські роботи (неповнолітня особа у віці від 16 до 18 років – ч. 1 ст. 100);

виправні роботи (особа, що не досягла шістнадцяти років – ч. 2 ст. 57; неповнолітній у віці від 16 до 18 років – ч. 2 ст. 100);

арешт (особа у віці до шістнадцяти років – ч. 3 ст. 60; неповнолітній, який на момент постановлення вироку не досяг шістнадцяти років – ст. 101);

обмеження волі (неповнолітня особа – ч. 3 ст. 61);

позбавлення волі на певний строк (неповнолітня особа за вперше вчинений злочин невеликої тяжкості – ч. 2 ст. 102);

довічне позбавлення волі (особа, що вчинили злочин у віці до 18 років – ч. 2 ст. 64);

позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (не передбачено у ст. 98);

службове обмеження для військовослужбовців (не передбачено у ст. 98);

тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (не передбачено у ст. 98);

конфіскація майна (не передбачено у ст. 98).

Якщо проаналізувати вказану термінологію, то впадає в очі розбіжності у визначенні поняття “неповнолітня особа”, а саме: неповнолітній у віці від 16 до 18 років (ч. 1 і ч. 2 ст. 100); неповнолітній, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років (ч. 1 ст. 101); особа, що не досягла шістнадцяти років (ч. 2 ст. 57); особа віком до шістнадцяти років (ч. 3 ст. 60); в інших статтях йдеться про неповноліття без уточнення віку осіб, до яких не може застосовуватися певне покарання (ч. 3 ст. 61, статті 98, 99, 102). Тому, на нашу думку, слід уникати такої розбіжності у термінології. Більш прийнятним слід вважати визначення неповнолітньої особи, передбачене у ч. 1 ст. 32 Цивільного кодексу України, “фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа)” [7, 28].

Отже, особливим суб’єктом кримінальної відповідальності визнається особа, визнана судом винною у вчинені злочину, відносно якої у Кримінальному кодексі визначені певні особливості, а саме, стосовно підстав та умов обрання (не обрання) певного заходу кримінально-правового впливу (примусового заходу виховного характеру або покарання), призначення покарання, звільнення від покарання або його відбування, погашення або зняття судимості.

Література:

1. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум, 2000. – 703 с.

2. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 317 c.

3. Щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність): Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. за № 9 – рп/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 44. – Ст. 2193.

4. Баулін Ю. Кримінальна відповідальність: сутність, зміст та правова форма // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 2 – 3. – С. 626–633.

5. Терентьєв В.І. Відповідальність спеціального суб’єкту злочину за кримінальним правом України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Одеса, 2003. – 20 с.

6. Кримінальний кодекс України. – К.: Парламентcьке вид-во, 2001– 143 с.

7. Гражданский кодекс Украины. – Харків: Одиссей, 2005. – 400 с.

Грязнов Денис Геннадьевич

Агасиев Армен Рафикович



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

    Документ
    У збірнику наукових праць репрезентуються матеріали доповідей, які були представлені під час проведення пленарних і секційних засідань міжнародної науково-практичної конференції „Треті Прибузькі юридичні читання”, що відбувалася 23-24
  2. Міністерство освіти І науки україни (102)

    Документ
    ПРАЦІ ПРОФЕСОРСЬКО-ВИКЛАДАЦЬКОГО СКЛАДУ КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН МИКОЛАЇВСЬКОГО НАВЧАЛЬНОГО ЦЕНТРУОДЕСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЮРИДИЧНОЇ АКАДЕМІЇ
  3. Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська юридична академія» кримінальне право україни (1)

    Навчально-методичний посібник
    Посібник надає стислу характеристику тем курсу з Загальної та Особливої частин кримінального права, звертає увагу студентів на основні визначення кримінального права, які мають особливе теоретичне та практичне значення, на деякі дискусійні,
  4. Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська юридична академія» кримінальне право україни (2)

    Навчально-методичний посібник
    Посібник надає стислу характеристику тем курсу з Загальної та Особливої частин кримінального права, звертає увагу студентів на основні визначення кримінального права, які мають особливе теоретичне та практичне значення, на деякі дискусійні,
  5. Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Держава і право: de lege praeterita, instante, futura: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Миколаїв, 27-28 листопада 2009 року. – Миколаїв: Іліон, 2009.

Другие похожие документы..