Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Доклад'
1.1. Настоящие Методические рекомендации по подготовке Докладов о результатах и основных направлениях деятельности Федерального агентства по недрополь...полностью>>
'Документ'
ГОСТ 1643-81 устанавливает 12 степеней точности зубчатых колес (от 1-й наиболее точной до 12-й наиболее грубой). Причем каждая степень точности преду...полностью>>
'Сборник статей'
Исследователи Чарльз К. Бонуэлл и Трэйси Е. Сазерлэнд в своей статье пишут, что многие преподаватели согласны с тем, что активное обучение намного эф...полностью>>
'Документ'
Фінансова звітність Державної адміністрації залізничного транспорту України («Укрзалізниця») складена за міжнародними стандартами бухгалтерського обл...полностью>>

Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення та перспективи розвитку збірник наукових праць миколаїв 2006

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Квалификация общественно опасных деяний невменяемых

Термин “квалификация” употребляется в уголовном праве только применительно к правовой оценке преступления, но поскольку уголовное законодательство предусматривает возможность совершения общественно опасных деяний психически больными лицами, не отдающими себе отчета в действиях или в бездействиях либо не способными ими руководить, эти деяния должны получить уголовно-правовую оценку, то есть должны быть квалифицированы по соответствующей статье Уголовного кодекса. Это необходимо для практической деятельности следствия и суда, так как деяния невменяемых являются основанием для применения к ним принудительных мер медицинского характера также, как совершение преступления влечет за собой назначение наказания.

Необходимость квалификации общественно опасного деяния невменяемого вытекает из содержания ч. 2 ст.19 и ст. 92 УК, а также ст. 416, 419 и 420 УПК Украины. Высшие судебные инстанции неоднократно указывали на то, что в описательной части определения о применении принудительных мер медицинского характера к невменяемым должны быть изложены установленные судом обстоятельства содеянного на основании проверенных доказательств, дана юридическая оценка действиям такого лица [1]. Поэтому нельзя согласиться с утверждением Б.А. Куринова о том, что общественно опасное поведение невменяемого “не может быть объектом уголовно-правовой квалификации” [2, с. 98].

Правильно решается вопрос о юридической оценке деяний невменяемых Б.А. Протченко и Р.И. Михеевым, которые справедливо полагают, что необходимо различать понятия “уголовно-правовая квалификация” и “квалификация преступления”. Квалификация преступления – это часть, вид более широкого понятия уголовно-правовой квалификации, охватывающего и иные виды юридической квалификации, например, при необходимой обороне, крайней необходимости и т.д. [3, с.210]. В то же время, нельзя согласиться с предложением разных авторов “…включить в УК обобщающую статью, в которой указать основные виды общественно опасных деяний невменяемых, влекущих применение принудительных мер медицинского характера, например, лишение жизни человека, причинение вреда здоровью, уничтожение или повреждение имущества и т.п.” [ 4, с. 212].

На наш взгляд, это предложение неприемлемо по следующим основаниям. Во-первых, с точки зрения законодательной техники, так как невозможно в одной статье предусмотреть все возможные общественно опасные деяния невменяемых, а создавать специальный кодекс для невменяемых нецелесообразно. Во-вторых, и это главное, лицо становится невменяемым только после установления судом невменяемости – обстоятельства, исключающего уголовную ответственность и наказание. Как же квалифицировать деяние психически больного, но еще не признанного судом невменяемым, до указанного момента, которым, собственно, и завершается уголовное дело данной категории? Это деяние необходимо квалифицировать по статьям Особенной части УК – иное решение не предоставляется возможным.

Однако квалификация общественно опасного деяния невменяемого существенно отличается от квалификации преступления, при которой органы правосудия дают уголовно-правовую оценку осознанному и волевому поведению субъекта, содержащему все признаки состава, а при квалификации деяния невменяемого оценивается действия или бездействие психически больного лица, которые предусмотрены лишь объективными признаками состава преступления. Что касается субъективных признаков состава общественно опасного деяния невменяемого, то они устанавливаются судом на основании ч. 2 ст. 19 УК, где речь идет о неспособности невменяемого отдавать себе отчет в своих действиях или руководить ими. Говоря о квалификации общественно опасных деяний невменяемых, мы имеем в виду их уголовно-правовую оценку судом после установления невменяемости.

Сложнее обстоит дело при квалификации рассматриваемых деяний на стадии предварительного расследования, когда неизвестно о невменяемости субъекта, но известны выводы судебно-психиатрической экспертизы о психическом заболевании лица, совершившего общественно опасное деяние. Дело в том, что в уголовном праве действует презумпция вменяемости лица, совершившего общественно опасное деяние, поэтому, пока суд своим определением не устанавливает невменяемости, действия или бездействия психически больного квалифицируются как совершенные вменяемым субъектом, хотя фактически он является невменяемым со временем совершения такого деяния. Таким образом, уголовное дело в отношении психически больного лица может быть возбуждено практически по любой статье УК, что находит подтверждение в следственной практике. Причем, и после проведения судебно-психиатрической экспертизы, пришедшей к заключению о том, что лицо во время совершения деяния не могло отдавать себе отчета в своих действиях или руководить ими, квалификация по этим основаниям не может быть изменена. Лишь суд, установив невменяемость, может в связи с этим изменить квалификацию содеянного. Это, в частности, возможно в случаях отпадения ряда отягчающих обстоятельств, относящихся к субъективной стороне состава преступления либо к признакам субъекта. Например, если убийство было квалифицировано как совершенное из корыстных побуждений, то суд, установив невменяемость, должен, по нашему мнению переквалифицировать его на ч. 1 ст. 115 УК. Следовательно, как правильно отмечалось в литературе, “…в основе юридической оценки действий невменяемых может лежать лишь объективная сторона деяния” [5 ,с.81].

В уголовно-правовой науке не выработано общих правил квалификации общественно опасных деяний невменяемых, а имеются лишь отдельные рекомендации и предложения, которые, к тому же, являются спорными. Так, Б.А. Протченко и Р.И. Михеев полагают, что невозможна квалификация деяния невменяемого по статьям УК, предусматривающим ответственность за бездействие либо за неосторожные преступления. По их мнению, “…обязывать его к чему-либо бесцельно…” и “…если психически больной во время совершения неосторожного деяния не мог отдавать себе отчета в своих действиях или руководить ими, то действия его приобретают характер случайности (казуса) и не содержат субъективного признака состава деяния” [6, с.205].

Дело в том, что требования закона не совершать какие-либо действия юридически равнозначно требованию выполнить определенные действия. С этой точки зрения нет различия между действием и бездействием, ответственность за которые предусмотрена в УК. Разве объективно не может оставить в опасности другого человека психически больной или оказавшаяся невменяемой мать не может причинить смерть своему ребенку, лишив его пищи? Представляется, что в этих случаях действия невменяемых должны квалифицироваться по ст.ст. 117 и 135 УК и суд может назначить им принудительные меры медицинского характера. Высказанная точка зрения подтверждается содержанием ч.2 ст. 19 УК, где речь идет о лице, которое “е могло отдавать отчет в своих действиях (бездействии) или руководить ими…”.

Ошибочность взглядов названных авторов состоит также и в том, что они смешивают невменяемость с невиновностью. Понятие “случая”, “казуса” неприменимо к деянию, совершенному невменяемым, так как виновным или невиновным может быть признано только вменяемое лицо. Вопреки приведенному ранее утверждению, невменяемый может совершить деяние, предусмотренное в законе в качестве неосторожного преступления. Эти случаи крайне редки в судебной практике, но все же они имеют место. Так, Н., 33 лет, шофер такси, совершил наезд на двух пешеходов. Утром водитель приступил к работе. Через 15 минут после выезда на знакомую трассу в условиях неосложненной дорожной обстановки, без помех на дороге, заехал на середину улицы и, следуя по осевой линии с неизменной скоростью 50-60 км/час, не применяя торможение, сбил гражданку, которую, по показаниям свидетелей, легко можно было объехать. Проехав также прямолинейно еще 400 м и продолжая движение при красном свете светофора, Н. совершил на пешеходном переходе наезд на вторую гражданку, после чего продолжал двигаться в прежней скоростью вблизи осевой линии. При судебно-психиатрическом обследовании Н. не помнил не только о совершенных наездах, но и о последующих событиях. Экспертизой было установлено, что Н. страдает эпилепсией и был признан не отдающим себе отчета в своих действиях и не способным руководить ими [7, с.37]. Действия Н. следует квалифицировать в соответствии с объективными признаками ст. 286 УК.

Таким образом, деяние невменяемого может выразиться в действии или бездействии и содержать объективные признаки состава как умышленного, так и неосторожного преступления. Невменяемость, как обстоятельство, исключающее субъекта преступления, делает любые рассуждения, связанные с субъективным отношением (виновным или невиновным) лица к совершаемому деянию, беспредметным. В противном случае необходимо прийти к выводу, что все деяния невменяемых имеют “характер случайности” и должны рассматриваться как “казус”. Подобные представления в корне противоречат юридической природе невменяемости.

Как известно, к объективным признакам состава преступления относятся объект и объективная сторона. Вопрос о значении объекта преступления при квалификации общественно опасного поведения невменяемого не рассматриваются в уголовно-правовой литературе. Между тем, квалификация деяний невменяемых по объекту вызывает определенные трудности, так как целый ряд преступлений, совпадающих по объективной стороне, различаются по признакам объекта, причем последний устанавливается в зависимости от субъективной направленности деяния. К таким преступлениям, в частности относятся диверсия (ст. 113 УК) и умышленное уничтожение или повреждение имущества (ст. 194 УК), посягательство на жизнь государственного или общественного деятеля (ст. 112 УК) и умышленное убийство (ст. 115 УК) и др. В этих случаях следует исключать наличие “специального” умысла у лица и действия невменяемого должны быть квалифицированы в зависимости от фактически наступивших последствий. Нельзя согласиться с Б.А. Протченко, который полагает, что “совершенное военнослужащим в состоянии невменяемости насильственное действие в отношении начальника квалифицируется не по ст. 242 РСФСР поскольку оно не направлено против установленного порядка воинской подчиненности, а по статье УК, предусматривающей причинение телесных повреждений или побоев…” [8, с.84]. По нашему мнению, при совершении воинских, так же как и других преступлений со специальным субъектом, фактически причиняется ущерб той системе общественных отношений, в которых объективно участвует это лицо. Поэтому в случаях, когда субъект признается невменяемым, ущерб все равно причиняется объекту, охраняемому данной нормой, и если деяние содержит признаки объективной стороны этого состава преступления, то квалификация должна определяться указанными объективными признаками и наступать по соответствующим статьям о воинских, должностных и других преступлениях со специальным субъектом. В приведенном случае действия невменяемого квалифицируются по ст. 405 УК Украины.

Специального исследования заслуживает вопрос о квалификации общественно опасных действий невменяемых, совершенных в группе с вменяемыми лицами. Указанная проблема должна рассматриваться в соответствии с принципиальным положением А.А. Пионтковского: “Нельзя говорить о соучастии в тех случаях, когда исполнителем выступает душевнобольной [9, с.315]. Но невменяемый может быть не только исполнителем, но и выполнять, например, роль пособника. Выполнение невменяемым роли организатора либо подстрекателя можно представить себе только теоретически, в реальной жизни это вряд ли возможно. Рассмотрение названной проблемы выходит за рамки настоящей работы”.

Литература:

1. См. Постановление ПВС Украины от 19 марта 1982 г. с изм. и доп. от 4 июня 1993 г. “О судебной практике по применению принудительных мер медицинского характера”.

2. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. – М., 1984.

3. Протченко Б.А., Михеев Р.И. Состав общественно опасного деяния невменяемого и его уголовно-правовая квалификация // Проблемы совершенствования законодательства: Труды ВНИИСЗ. – Вып.23. – М., 1982.

4. Там же.

5. Михайлова Т.А. Расследование и судебное рассмотрение дел о невменяемых // Сов. государство и право. – 1986. – №2.

6. Протченко Б.А., Михеев Р.И. Указ. соч.

7. См.: Руководство по судебной психиатрии. – М., 1977.

8. Протченко Б.А. Понятие невменяемости в уголовном праве // Правоведение. – 1987. – № 4.

9. Пионтковский А.А. Учение о преступлении. – М., 1961.

Бородовська Н.О.

Система видів державної діяльності, які реалізуються щодо засудженого, у кримінальному процесі

Кримінальний процес – це складна багатогранна правова діяльність, чітко регламентована кримінально-процесуальним законодавством, у якій беруть участь як відповідні державні органи, посадові особи, так і недержавні органи, окремі особи, залучені у певній ролі до кримінального процесу та правовідносини, що виникають у ході її здійснення. Діяльність одних суб’єктів справляє вирішальний вплив на хід та реалізацію руху справи, інших – хоча і пов’язана з участю у процесі, такого значення не має. Такі види діяльності, як встановлення події і особи, яка скоїла злочин, розслідування злочину, державного обвинувачення (правоохоронна діяльність), здійснення правосуддя, виконання покарання, притаманні державним органам. Власне недержавна правозахисна діяльність щодо засудженого здійснюється захисником. Правоохоронну та правозахисну діяльність щодо засудженого може здійснювати і Уповноважений ВРУ з прав людини [1, с.248].

Спільним для всіх видів кримінально-процесуальної діяльності, що здійснюється як державними, так і недержавними органами у кримінальному процесі, є забезпечення прав людини і громадянина як пріоритетний напрям діяльності (ст. 3 Конституції України). Основним завданням діяльності органів розслідування, прокуратури, суду є забезпечення режиму законності, суворого виконання законів і підзаконних актів, захист прав громадян [2, с.13], що створює підґрунтя для взаємозв’язку цих видів діяльності у кримінальному процесі. Порушення законності включає і порушення складного механізму з забезпечення неухильного і правильного застосування законів, захисту прав громадян, особливо засудженого, у кримінальному процесі.

Оскільки права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність, то у суспільстві повинна бути налагоджена “багатоканальна” система охорони і захисту прав людини. У зв’язку з цим, правоохоронна, правозахисна та судова діяльність, що реалізуються у кримінальному процесі, не розглядаються ізольовано від інших органів державного апарату, гілок державної влади, а навпаки, з позицій взаємовідносин та взаємодії. Адже кінцевою метою їх діяльності є забезпечення законності у кримінальному процесі, і, відповідно, правового (і процесуального) статусу засудженого. Саме конституційний обов’язок держави – утвердження і забезпечення прав і свобод людини, є сутністю і основним напрямком правоохоронної, правозахисної діяльності та правосуддя.

Забезпечити законність, означає зробити її цілком можливою і реальною, не допустити порушень, помилок, обмеження прав і законних інтересів громадян. Дотримання і забезпечення прав особи, зокрема, засудженого, у структурі законності повинні займати центральне місце. Норми права не завжди можуть реалізовуватись суб’єктами права самостійно, добровільно. Так, реалізація засудженим своїх прав багато в чому залежить від органів розслідування, прокуратури, суду, органів установ виконання покарань, які з одного боку застосовують норми права, а з іншого – забезпечують неухильне виконання приписів законів іншими, захищають права громадян. Тому, у першу чергу, забезпечення законності, прав і свобод, зокрема, засудженого, безпосередньо залежить від самих виконавців, тих, хто провадить дізнання, досудове слідство, розглядає справу у суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій, під час перегляду судового рішення у порядку виключного провадження, виконання вироку, відає виконанням покарання. Тільки потім можна говорити про вплив прокурорського нагляду, судового, відомчого контролю на забезпечення режиму законності [2, с.12].

Ефективність забезпечення процесуального статусу засудженого, безпосередньо пов’язана з досягненням мети кримінального судочинства, що, у свою чергу, залежить від належної законодавчої регламентації діяльності судових, правоохоронних, правозахисних органів, взаємного контролю, проінформованості учасників кримінального судочинства, гарантованості їх процесуального статусу тощо. Тому передумовою ефективного здійснення правоохоронної, правозахисної діяльності, правосуддя є правотворча діяльність ВРУ, що створює правові умови для забезпечення режиму законності, захисту прав, свобод і законних інтересів осіб, зокрема, і у кримінальному процесі. Конституційна вимога забезпечення прав особи зумовлює виділення у законодавчій діяльності парламентського контролю, який реалізує Уповноважений своєю правозахисною та правоохоронною діяльністю, що необхідна тоді, коли існуючі інститути захисту прав людини недостатньо ефективні [1, c.248]. Тому кардинальним напрямком науки кримінально-процесуального права залишається розробка двох проблем: ефективності норм, інститутів, стадій кримінального судочинства та ефективності кримінально-процесуальної діяльності суду, прокурора, слідчого і адвоката [3, с.106].

Безпосереднє виконання приписів законів повинно забезпечуватись, в першу чергу, правонаглядовою та правоконтрольною діяльністю. Так, прокуратура виконує правонаглядову діяльність (ст. 121 Конституції України, ст. 1 Закону України “Про прокуратуру”, ст. 22 КВК України) незалежно від будь-яких органів та посадових осіб, підкоряючись лише закону і керуючись вказівками Генерального прокурора України (ч. 3 ст. 25 КПК України). Прокурор має право на внесення апеляційного, касаційного подання, подання про перегляд судового рішення в порядку виключного провадження з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 400-4 КПК України. Водночас, суд, здійснюючи правоконтрольну діяльність за законністю проведення досудового слідства, контролює і діяльність прокурора, гарантуючи і забезпечуючи при цьому статус засудженого. Оскільки тільки суд уповноважений прийняти остаточне рішення у кримінальній справі, то, здійснюючи правонаглядову діяльність у апеляційній, касаційній інстанціях, стадії перегляду судового рішення у порядку виключного провадження та при виконанні вироку, він оцінює діяльність судів попередніх інстанцій, діяльність прокурора, органів дізнання і досудового слідства.

Виходячи з викладеного, прокурорський нагляд з наступним судовим контролем і наглядом створює додаткові гарантії для правозастосовчої діяльності суду, а саме, для постановлення справедливого, законного і обґрунтованого вироку, та, відповідно, забезпечення статусу засудженого. Здійснення судом правонаглядової та правоконтрольної діяльності, спрямоване на реалізацію судового захисту з метою забезпечення та гарантування, зокрема, засудженому доступу до правосуддя і відновлення його порушених прав, свобод та законних інтересів тощо.

Режим законності визначається, забезпечується не лише державними органами, а й об’єднаннями громадян, органами місцевого самоврядування, трудовими колективами, окремими громадянами, які можуть здійснювати вплив на те, щоб закони не порушувались [2, с.17]. Тому правоохоронна та судова діяльність у кримінальному процесі доповнюються правозахисною діяльністю самого засудженого та його захисника, що неможлива без правогарантуючої діяльності уповноважених державою органів. Зокрема, право на захист повинно забезпечуватись роз’ясненням засудженому особою, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи суду його право мати захисника, та надання засудженому можливості захищатись встановленими законом засобами, зокрема, шляхом подання апеляційної, касаційної скарги, участі засудженого та його захисника у суді апеляційної, касаційної інстанцій тощо.

Узагальнюючи викладене, можна дійти висновку, що забезпечення прав особи у кримінальному процесі, особливо засудженого, є складним, комплексним пріоритетним видом кримінально-процесуальної діяльності. Адже для виконання завдань кримінального судочинства, реалізація державної влади у кримінальному процесі повинна забезпечувати як інтереси держави, так і інтереси людини.

Література:

1. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посіб. / В.С. Ковальський (кер. авторського колективу), В.Т. Білоус, С.Е. Демський та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 320с.

2. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. – К.: Юрінком Інтер, 1999. - 445с.

3. Шило Н.Я. Охрана прав личности судами надзорной инстанции. – Ашхабад: ЫЛЫМ, 1988. – 128с.

Вітман Костянтин Миколайович

СПІВВІДНОШЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ І КОЛЕКТИВНИХ ПРАВ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ІНТЕРЕСІВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

Початок ХХІ століття ознаменувався загостренням проблеми забезпечення прав людини і національних меншин. Адже посилилася боротьба між прихильниками двох основних концептуальних підходів і наукових напрямів – школою заперечення групових (колективних) прав і школою групових (колективних) прав. Представники першої обстоюють точку зору, згідно з якою ліберальна концепція і доктрина індивідуальних прав людини є універсальною, а тому може забезпечити права людини незалежно від її етнічного походження та належності до певної національної меншини. Прихильники другого напряму вважають ліберальну концепцію надто обмеженою в її здатності захистити персонально-групові та колективні права національних меншин, відтак вони пропонують поряд з ліберальною концепцією запровадити концепцію персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин, та концепцію колективних прав самих меншин.

В останній чверті ХХ століття школа групових (колективних) прав завдяки працям зарубіжних учених обґрунтувала не лише можливість, а й доцільність визнання і забезпечення групових (колективних) прав національних меншин, виявила позитиви і негативи цієї категорії прав, визначила проблеми їх реалізації. Забезпечення прав національних меншин було визнано більш коректним, демократичним і конструктивним підходом, ніж їх нехтування чи заперечення. Це певною мірою спричинило збільшення кількості прихильників концепції групових (колективних) прав національних меншин і серед зарубіжних, і вітчизняних дослідників.

На думку ряду вчених, визнання і забезпечення колективних прав національних меншин у їх поєднанні та взаємодоповненні з індивідуальними правами людини та персонально-груповими правами осіб, що належать до національних меншин, сприятиме припиненню протистояння прихильників двох вищезазначених шкіл.

З прийняттям у 1994 році Рамкової конвенції про захист національних меншин почався новий етап у розвитку міжнародно-правового регулювання статусу національних меншин. Адже це був перший юридично обов’язковий документ щодо захисту прав національних меншин. У низці сучасних міжнародно-правових документів міститься низка принципів, які мають захищати індивідуальні, персонально-групові та колективні права національних меншин. Вони мають бути покладені в основу як теорії, так і практики етнонаціональної політики постсоціалістичних країн, і зокрема України. Проте не можна припускатися жодних спроб довести пріоритетність цих прав над індивідуальними правами людини та персонально-груповими правами осіб, які належать до національних меншин.

В Україні в роки незалежності прийнято цілу низку документів щодо захисту національних меншин, які характеризуються як позитивними моментами у сфері захисту прав національних меншин, так і невирішеними проблемами, які потребують нагального вирішення. Це насамперед Конституція України 1996 року, закони України про національні меншини, про мови, про громадські організації та ратифікація Україною низки відповідних міжнародно-правових документів. Це дає змогу стверджувати, що нині в Україні успішно розвивається процес формування правової бази захисту індивідуальних та колективних прав національних меншин. Теоретичну базу цієї системи становлять концепції індивідуальних прав людини, персонально-групових та колективних прав національних меншин. Проте ця база ще не є досконалою і достатньою, оскільки формується повільно і суперечливо, без розробки адекватних ефективних механізмів реалізації зазначених прав. Зокрема, чимало дискусій точиться навколо прийняття Концепції державної етнонаціональної політики в Україні, Закону про культурно-національну автономію, низки документів щодо захисту прав депортованих народів.

Важливою тенденцією у формуванні міжнародно-правових норм та національного законодавства в етнонаціональній сфері є неухильне зростання кількості суб’єктів законодавчої ініціативи (держава, нація, громадянин, національна меншина). Це проявляється у поступовому визнанні національними законодавствами національних меншин суб’єктом права. Причому спочатку визнаються так звані негативні, а згодом позитивні права національних меншин; спочатку їх мовно-культурні, згодом – соціально-економічні й нарешті політичні права. Відповідно робляться спроби забезпечити ці права через індивідуальні права людини, згодом – через персонально-групові права осіб, які належать до національних меншин, і лише потім – через колективні права самих національних меншин.

Останнім часом посилилася тенденція розширення індивідуальних та колективних прав національних меншин і водночас розширення кола обов’язків націй-держав у поліетнічних країнах щодо забезпечення прав національних меншин. Активізувалися пошуки шляхів поєднання і взаємо доповнення індивідуальних прав людини, персонально-групових прав осіб, які належать до національних меншин, та колективних прав самих меншин.

Гаврилюк Оксана Володимирівна



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

    Документ
    У збірнику наукових праць репрезентуються матеріали доповідей, які були представлені під час проведення пленарних і секційних засідань міжнародної науково-практичної конференції „Треті Прибузькі юридичні читання”, що відбувалася 23-24
  2. Міністерство освіти І науки україни (102)

    Документ
    ПРАЦІ ПРОФЕСОРСЬКО-ВИКЛАДАЦЬКОГО СКЛАДУ КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН МИКОЛАЇВСЬКОГО НАВЧАЛЬНОГО ЦЕНТРУОДЕСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЮРИДИЧНОЇ АКАДЕМІЇ
  3. Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська юридична академія» кримінальне право україни (1)

    Навчально-методичний посібник
    Посібник надає стислу характеристику тем курсу з Загальної та Особливої частин кримінального права, звертає увагу студентів на основні визначення кримінального права, які мають особливе теоретичне та практичне значення, на деякі дискусійні,
  4. Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська юридична академія» кримінальне право україни (2)

    Навчально-методичний посібник
    Посібник надає стислу характеристику тем курсу з Загальної та Особливої частин кримінального права, звертає увагу студентів на основні визначення кримінального права, які мають особливе теоретичне та практичне значення, на деякі дискусійні,
  5. Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Держава і право: de lege praeterita, instante, futura: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Миколаїв, 27-28 листопада 2009 року. – Миколаїв: Іліон, 2009.

Другие похожие документы..