Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
що отримані від Національного банку України”; 13 5 П “Неамортизована премія за довгостроковими кредитами, що отримані від Національного банку України...полностью>>
'Закон'
Актуальность темы диссертационного исследования. В рамках построения гражданского общества в России правовое регулирование деятельности учреждений, и...полностью>>
'Доклад'
Название доклада оформляется с помощью форматирования . Названия глав – стандартным заголовком второго уровня. Иллюстрации размещаются в тексте докла...полностью>>
'Статья'
Статья ставит вопрос об историко-литературных и культурологи­ческих границах символизма. Критикуя стереотипы восприятия симво­лизма, а также восприят...полностью>>

Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення та перспективи розвитку збірник наукових праць миколаїв 2006

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ТУРИЗМ: ПРОБЛЕМИ СЬОГОДЕННЯ

Туризм – це система взаємодіючих елементів, які складають цілісне утворення, що має нові якості, відсутні у її елементів, які пов’язані між собою та певним чином керуються [1,с.143]. Туристична індустрія є комплексним механізмом, результатом “співпраці” багатьох галузей народного господарства, зокрема, транспорту, зв’язку, готелярства тощо. Отже, очевидним є той факт, що туристська індустрія потребує ефективного управління з боку держави. В даній роботі нам би хотілося звернути увагу на Закон України “Про туризм” в редакції від 18.11.2004 року (далі – Закон), який є своєрідним юридичним підґрунтям досліджуваної галузі, і, який вже сьогодні потребує внесення в нього змін.

В умовах науково-технічного прогресу та надшвидкого обміну інформації між країнами, галузі народного господарства постійно прогресують у своєму розвитку, змінюються та характеризуються виникненням нових видів. Не є виключенням з цього правила й така динамічна галузь економіки як туризм. Статтею 4 Закону залежно від категорій осіб, які здійснюють туристичні подорожі (поїздки, відвідування), їх цілей, об'єктів, що використовуються або відвідуються, чи інших ознак закріплюються такі види туризму: дитячий; молодіжний; сімейний; для осіб похилого віку; для інвалідів; культурно-пізнавальний; лікувально-оздоровчий; спортивний; релігійний; екологічний (зелений); сільський; підводний; гірський; пригодницький; мисливський; автомобільний; самодіяльний тощо.

Ця стаття свідчить про те, що це не обмежений перелік і законодавець залишив за собою право його доповнювати. На нашу думку, “час внесення змін” вже настав.

Останнім часом поряд з традиційними видами туризму все більшого значення набуває такий різновид туристської індустрії як система володіння відпочинком, більш відома як таймшер. Концепція таймшера пов’язана із пропозицією всім бажаючим проводити на протязі встановленого періоду часу кожного року відпустку в певному місці проживання (клубі), являє собою частину туристського комплексу. В 1996 році кількість родин, що володіють таймшером, склала 3,5 млн. Сплативши разовий внесок за право відпочинку в певному місці протягом одного або декількох тижнів, покупець отримує закріплене договором право проживання.

На сьогоднішній момент в туристській діяльності розрізняють, окрім таймшерів, спеціалізований, соціальний та альтернативний туризм.

Спеціалізований – термін, що використовується для визначення туристів, що купують спеціалізований тур та виїздять з метою вивчення, дослідження специфічних особливостей того чи іншого місця для отримання нових знань, здачі спортивних нормативів, активного відпочинку тощо. В межах спеціалізованого туру особливу увагу приділяють широкому діапазону питань, пов’язаних із вивченням культури, природи місця перебування тощо.

В міжнародній практиці розрізняють наступні види спеціалізованого туризму: пригодницький, екотуризм, етнічний, сільський, фермерський, спортивний, дитячо-юнацький тощо.

Останнім часом, у зв’язку з розвитком інформаційних мереж, отримав розповсюдження альтернативний туризм, де в якості організатора мандрівок виступає не туроператор, а сам турист, мандрівник, який використовує рекламні матеріали виконавців окремих туристських послуг та який замовляє ці послуги самостійно, за допомогою інформаційних мереж.

На нашу думку, останній вид гостро потребує свого узаконення в Україні, оскільки туристи, які обрали саме такий вид мандрівок, є найнезахищенішими з точки зору українського законодавства. В даному випадку, з одного боку, для туриста немає ніяких гарантій ані щодо якості продукту, ані щодо взагалі його існування як такого, а, з другого боку, туроператори не можуть і не повинні нести відповідальність через незаконність такого виду туризму.

Що стосується таймшерів та спеціалізованого туризму, то ми вважаємо, що беручи до уваги досвід в туристській індустрії інших країн, зокрема, США, та тенденцію до їхньої популяризації серед споживачів туристського продукту, а також їх прибутковості, ці види доцільно включити в статтю 4 Закону.

Таким чином, розвиток туризму, що знаходить свій прояв в його багатоаспектному характері та тісному взаємозв’язку практично з усіма сферами життєдіяльності, повинен бути стимульований та адаптований до законодавства України.

Отже, підсумовуючи все вищенаведене, можна зробити висновок про те, що оскільки туристська галузь – галузь динамічна та прогресуюча, то вона потребує постійного глибокого дослідження, яке в свою чергу зумовлюватиме внесення певних змін до нормативно-правової бази, яка має стати основою, підґрунтям для ефективного розвитку туристської індустрії в Україні.

Література:

1. Сенин В.С. Организация международного туризма: Ученик. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 400 с.: ил.

2. Мальська М.П., Худо В.В., Цибух В.І. Основи туристичного бізнесу: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 272 с.

3. Сапрунова В.Б.Туризм: Эволюция. Структура. Маркетинг. - М.: “Ось-89”, 1997г. – 160 с. – ил.

4. Котлер Ф., Боуэн Д., Мейкенз Дж. Маркетинг. Гостеприимство. Туризм. – 1998г. – 450 с.

Кормич Л.І.

Методологічні засади політико-правових досліджень

Комплексне використання загальнонаукових і спеціальних методів і певний методологічний плюралізм рівною мірою притаманний сьогодні всім гуманітарним та соціальним наукам.

Кожна з них напрацювала солідний парадигмально-концептуальний потенціал і відповідний політико-правовий інструментарій, нерідко використовуваний у різних сферах знань.

Не прагнучи осягнути неосяжне я акцентую увагу лише на деяких нових або найбільше широко використовуваних підходах у дослідженнях розвитку держави і суспільства, властивих сучасній політичній науці та соціології права.

Насамперед, слід зазначити, що для багатьох з них, безумовно, характерний постбіхевіористський підхід, у різних його варіаціях.

Перевага його полягає в можливості використати елементи традиціоналізму в аналізі формально-інституціональних структур з біхевіористським постулатом виявлення закономірностей й особливостей адаптації їх до нових умов існування систем, з відповідним аналізом специфіки поводження в рамках певних процесів.

При цьому абсолютно органічним представляється компіляція методів антропології, соціології, філософії й інших, як би накладаючи нелінійність мислення й варіантність оцінок на будь-які політико-правові явища й дії, інститути й процеси.

У такому випадку політичний і соціологічний аналіз буде будуватися й на філософському осмисленні, і на математичному моделюванні в нелінійних середовищах.

Аналіз, моделювання й прогнозування будуть ураховувати при цьому закономірності еволюції й самоорганізації систем.

Радикальна парадигма, яка на початку ХХ століття розроблялась багатьма вченими (В. Старосольським, О. Бочковським, В. Липинським, С. Рудницьким й ін.), актуальна й для сучасного аналізу складно організованих соціоприродних систем, якимись є держава і суспільство, в аспекті орієнтації їх на розкриття притаманнихих їм внутрішніх тенденцій розвитку.

Серед цих тенденцій особлива увага приділяється, звичайно, не стільки статичним складовим, скільки самій динаміці, забезпечуваній конфліктогенними факторами, здатними створювати з хаосу новий порядок.

Найважливішими принципами при цьому виступають еволюціонізм, що пояснює динаміку, прогнозує розвиток і дає рекомендації з керування конфліктами, а також особистісний підхід, що враховує особливості індивідів й спільностей.

Саме такі методологічні основи закладені, наприклад, у моделі соціального конфлікту Л. Крисберга, у теорії людських потреб Дж. Бертона й багатьох інших, на базі яких формується сучасне розуміння політичних процесів, особливо їхньої трансформаційної сутності. Це відбиває взаємовплив глобалізації й індивідуалізації у всій суспільно-політичній сфері.

Крім того, сучасні дослідження вибудовують цілу ієрархію видів (підсистем) у рамках застосування будь-якого методу, принципу.

Наприклад, системний аналіз розкладається на такі складові як: системно-структурний, системно-функціональний, системно-генетичний, системно-інформаційний, системно-ситуаційний, системно-сутнісний, що мають одночасно й теоретичне, і прикладне значення.

Остання теза – з’єднання теорії й практики в методологічних основах науки нерідко відбиває зміну самої сутності цієї науки.

Так з легкої руки Герольда Ласвела із середини ХХ століття традиційна політична наука – політологія як теорія політики знайшла нові характеристики як наука про політику.

Акцент з аналізу конкретних політичних інститутів, а також нормативних і моральних аспектів діяльності влади змістився на дослідження взаємин влади й суспільства. Це, по-перше, дозволило з’єднати політичну теорію й політичну практику. А по-друге, трохи конкретизувало сам предмет політичної науки, знижуючи ступінь її експансії в інші гуманітарні науки, насамперед, у правознавство й державознавство. А також дозволило конкретизувати предмет соціології права, психології права.

Емпіричний аналіз формальних структур, процедур, законодавства перетворився в дослідження соціального, економічного, політичного розвитку, проблем справедливості, правосуддя, прав і відповідальності громадян і влади. В об'єкті досліджень виявилися поводження й психологія громадян, виборців, керівників; характеристика національних суспільств і культур, дослідження природи національних і глобальних політичних систем.

Дослідженню піддаються при цьому формальні структури, поводження суб'єктів, реальні дії й результати та прогнозовані ідеальні цілі й результати.

Таким чином наука набувала таких властивостей як багатогалузевий характер, нормативність, здатність моделювати рішення конкретних проблем, що реально визначають соціально-політичну сферу.

Тобто, мова йде про об'єднання вивчення концепцій, історії й існуючих реалій, що дозволяє судити про істинність намірів і цілей та результативність, ефективність політики.

Такими підходами характеризуються роботи Томаса Дайя, Джеймса Андерсона, Вільяма Дженкінса.

На такій загальній основі процеси розвитку держави і суспільствааналізуються з позицій різних теорій, у тому числі найбільш популярних сьогодні: по-перше, теорії модернізації, при чому так званої “модернізації, що наздоганяє” (Костянтин Гоєц, Дж. Лінц), постмодернізму – (Ю. Оборотов). Основні проблеми вивчення – це лібералізація й демократизація в політиці, ринкова модель економіки, плюралізм й індивідуалізація в суспільстві. Головне при цьому – розвиток правил, механізмів, принципів, аналіз умов, відмінностей, порівняння.

І друга – теорія європеїзації, що акцентує увагу на вивченні потенціалу зовнішніх впливів на інституціональний розвиток, наслідків створення наднаціональних структур (Ж. Тускоз, М. Арах, Б. Топорнін). Всі ці елементи поєднує, наприклад, робота Міхаеля Говлета й Магадевана Рамеша “Дослідження державної політики” (Stydyіng publіc polіcy. Oxford, 1995). Автори розглядають науку про політику саме як прикладну циклічну модель для рішення проблем політико-правових процесів.

А самі підходи до дослідження ділять на дедуктивні теорії (суспільного вибору, класові, неоінституціоналістські) і індуктивні (економіка статку, плюралізм і корпоративізм, державність).

Аналіз суб’єктів й інститутів здійснюється через призму можливостей і спроможностей у політиці. Процес політики аналізується з урахуванням економічного й технологічного детермінізму.

Реалізація політики характеризується через реалії й перспективи втілення.

Стилі оцінюються за допомогою нормального й парадигматичного шаблонів.

Все це дозволяє прийти до висновку, що формування політики, вибір способів і засобів, оцінки лежать десь між раціоналізмом, інкременталізмом й ірраціоналізмом.

Відповідно до цього вимагають корегування будь-які стратегічні концепції, які повинні стати тактичними програмами розвитку держави і суспільства.

Все це дозволяє сказати, що сьогодні методологічні основи науки орієнтовані не на абстрактне теоретизування, а, скоріше, на прикладний характер. Завдяки цьому політика характеризується і як конкретне соціальне явище, і як специфічна політична діяльність – теоретична й практична. Тобто, методологія орієнтована на те, щоб зробити універсальним і саме поняття політики, і можливості її дослідження.

Наскільки це істотно, значимо можна продемонструвати, використовуючи, наприклад, конкретно-соціологічне дослідження суспільної думки, що демонструє вплив реалій на ідеали.

Н.Р. Малышева

Малишев Олександр

Екологічний аудит за законодавством України:

поняття, мета здійснення, розмежування із суміжними поняттями

24 червня 2004 року Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про екологічний аудит”. Даним законом було врегульовано нову царину суспільних відносин, що до того часу не знаходили відображення в національному законодавстві, хоча реально починали виникати на практиці. Йдеться про діяльність із надання послуг в сфері проведення екологічного аудиту.

Екологічний аудит як новий інститут екологічного права до цього часу не був розробленим в науковій літературі, в суспільстві спостерігається необізнаність з даного предмету, а тому, зокрема, на практиці почали виникати труднощі, пов’язані з неправильним розумінням самого поняття екологічного аудиту та його розмежуванням із суміжними поняттями, в першу чергу, з фінансовим аудитом, екологічною експертизою та екологічним контролем. Для розмежування окремих із цих понять з досліджуваним нами поняттям потрібен глибокий науковий аналіз, щодо інших можливо обійтися коротким роз’ясненням.

Ст. 1 Закону України “Про екологічний аудит” визначає екологічний аудит як документально оформлений системний незалежний процес оцінювання об'єкта екологічного аудиту, що включає збирання і об’єктивне оцінювання доказів для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім природним середовищем та інформації з цих питань вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту” [1]. Аналізуючи дане визначення, наголосимо на тому, що в ньому розглянуто лише змістовний аспект даного інституту і проігнороване сутнісне розуміння, відповідно до якого екологічний аудит є перш за все різновидом підприємницької діяльності. Відповідно до цього метою екологічного аудиту як підприємницької діяльності має бути одержання прибутку, проте ст. 8 Закону визначає за мету екологічного аудиту забезпечення додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища в процесі господарської та іншої діяльності, [1] тим самим фактично зводячи екологічний аудит виключно до форми екологічного контролю і нівелюючи самостійний характер, специфіку відповідної діяльності.

Для об’єктивного визначення мети екологічного аудиту нам потрібно, не принижуючи його підприємницької мети та контрольної функції, проаналізувати також соціальний аспект даної діяльності. Українська держава, надаючи екологічному аудитові законодавчого регулювання, переслідує не тільки мету протекції над цією ділянкою ринку послуг, та створення новітніх витончених важелів контролю за екологічним правопорядком. Мова насправді йде про послідовне впровадження у вітчизняному законодавстві концепції сталого розвитку. І інститут екологічного аудиту має відіграти важливу роль у цих процесах. Ще у 1997 році авторами посібнику “Екологічний аудит” було висловлено думку про те, що настав час розгалузити систему екоменеджменту до кожного підприємства, кожної місцевості…Для цього необхідно провести екологічну інвентаризацію кожного підприємства[5]. Доповнимо ці слушні зауваження тим, що дана інвентаризація повинна проводитись не стільки з метою отримання інформації про екологічний стан підприємства з метою її оприлюднення, надання статистичної звітності, чи-то формування відомостей про «товар» в процесі приватизації, які вплинуть на його ціну. Необхідність запровадження інституту екологічного аудиту пов’язана в першу чергу з отриманням самим об’єктом екологічного аудиту об’єктивної картини про його “екологічні борги і негаразди” з метою врахування екологічного критерію в процесі прийняття управлінських чи господарських (економічних) рішень. Враховуючи вищевикладене, пропонуємо внести зміни до Закону України “Про екологічний аудит” в частині визначення його як виду професійної підприємницької діяльності, зміст якої складає документально оформлений системний незалежний процес оцінювання об’єкта екологічного аудиту для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім природним середовищем та інформації з цих питань вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту.

Розмежування фінансового та екологічного аудиту на науково-теоретичному рівні не містить жодних ускладнень. В даному випадку слід говорити про банальну недосконалість законодавства про фінансовий аудит. Назва закону України, що регулює фінансовий аудит, – “Про аудиторську діяльність”, є ширшою, ніж предмет правового регулювання відповідного Закону. Нагадаємо, що даний акт не містить жодних норм, якими врегульовано інші різновиди аудиту, а його стаття 2 прямо відмежовується від інших видів аудиту, відносячи їх до сфери регулювання інших законодавчих актів. Тому в даному випадку потрібно або змінити назву відповідного Закону, або переглянути сам порядок регулювання різних видів аудиторської діяльності (в РФ, зокрема, екологічний і фінансовий аудит врегульовані одним законом, з визначенням особливостей кожного виду аудиту). Крім того, на теоретичному рівні необхідно провести «водорозділ» фінансового та екологічного аудиту, що мають різний предмет контролю (перший – стан фінансової документації, другий же – фактичний екологічний стан), а також різні критерії аудиту.

Найбільшу проблему становить виділення екологічного аудиту з системи екологічного контролю. В даному випадку екологічний контроль[3] слід розглядати як окрему функцію соціального управління охороною навколишнього природного середовища, раціонального природокористування та забезпечення екологічної безпеки, що полягає у діяльності уповноважених суб’єктів, які здійснюють перевірку додержання і виконання чинного екологічного законодавства [6]. Проблема полягає у подвійності природи екологічного аудиту. З одного боку, в даному випадку екологічний аудит може бути віднесено до недержавного контролю в галузі охорони довкілля. З іншого боку, як нами було з’ясовано раніше, він переслідує не тільки мету контролю. Взагалі контрольна функція екологічного аудиту має дискусійний характер, оскільки дуже важко з певністю висловлюватись, що при здійсненні екологічного аудиту має місце реалізація функції соціального управління. В даному випадку слід говорити про функцію соціального регулювання. Регулювання є ширшим поняттям ніж управління, але через наявність прогалин у термінології можливим є протиставлення даних понять. Управління завжди пов’язане з певним владно-розпорядчим впливом, регулювання не завжди (для потреби протиставлення цих понять – ніколи). Ст. 12 Закону України “Про екологічний аудит” визначає як окрему форму екологічного аудиту “обов’язковий екологічний аудит” [1]. Необхідно з’ясувати, чи є в даному випадку екологічний аудит заходом екологічного контролю і чи переслідує цілі, визначені вище для добровільного екологічного аудиту. Оскільки відповідно до Закону обов’язковий екологічний аудит здійснюється “на замовлення” органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, то держава чи територіальна громада стають повноцінними суб’єктами, визначеними ст. 3 Закону як замовники, і через важелі екологічного аудиту реалізують свою контрольну функцію. Це дещо не узгоджується з висловленими вище теоретичними припущеннями. Суперечність можна зняти шляхом внесення змін до Закону з тією метою, щоб держава могла ініціювати екологічний аудит, але не була б його суб’єктом. Подібні зміни не тільки усунуть теоретичні суперечності, а й знімуть з держави обов’язок фінансування послуг екологічного аудиту.

Екологічна експертиза, як суміжне з екологічним аудитом поняття є різновидом екологічного контролю в чистому вигляді, хоча проводиться на попередньому етапі, на стадії планування діяльності, що може справити негативний вплив на довкілля, з метою запобігання майбутнім порушенням. Слід також зазначити, що екологічній експертизі в порівнянні з екологічним аудитом може підлягати більш широке коло об’єктів [2]. Нарешті, «на виході» державної екологічної експертизи, так само, як і державного екологічного контролю – застосування заходів державного примусу до виконання екологічного законодавства. Водночас, інформація екологічного аудиту, якщо вона не містить соціально небезпечного елементу (наприклад, загроза аварійної ситуації чи аварії), носить конфіденційний характер, вона не підлягає широкому оприлюдненню, не може бути використана проти його замовника (“не покарати, а допомогти”), і саме в цьому полягає глибинна відмінність екологічного аудиту від державного екологічного контролю.

Підсумовуючи наведені вище судження, зробимо висновок, що екологічний аудит є самостійним інститутом сучасного екологічного права України, що характеризується багатоаспектною правовою, соціальною та економічною природою. Нинішня редакція Закону України “Про екологічний аудит” є недостатньо узгодженою з науковим розумінням предмету, а тому потребує внесення змін.

Література

1. Закон України “Про екологічний аудит” від 24 червня 2004 р. / Відомості Верховної Ради (ВВР). – № 45, – К., 2004. – ст.500.

2. Закон України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 р. / Відомості Верховної Ради (ВВР). – № 8, – К., 1995. – ст.54.

3. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991р. / Відомості Верховної Ради (ВВР). – № 41, – К., 1991. – ст.546.

4. Закон України “Про аудиторську діяльність” від 22 квітня 1993. / Відомості Верховної Ради (ВВР). – № 23, – К., 1993. – ст.243.

5. Орлов Н.А. Правовые основы экологического аудита в Украине – Симферополь: Крымское учебно-педагогическое государственное издательство, 2005. – 160с.

6. Екологічний аудит посібник з екологічного менеджменту і екологічного аудиту / Шевчук В.Я., Саталкін Ю.М., Навроцький В.М. та ін., – К.: Символ-Т, 1997. – 227с.

7 Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. Ред.. Ю.С. Шемшученка. – К.: ТОВ Видавництво “Юридична думка”, 2005. – 848 с.

Мухачев Игорь Владимирович

Головинский Владислав Владимирович



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

    Документ
    У збірнику наукових праць репрезентуються матеріали доповідей, які були представлені під час проведення пленарних і секційних засідань міжнародної науково-практичної конференції „Треті Прибузькі юридичні читання”, що відбувалася 23-24
  2. Міністерство освіти І науки україни (102)

    Документ
    ПРАЦІ ПРОФЕСОРСЬКО-ВИКЛАДАЦЬКОГО СКЛАДУ КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН МИКОЛАЇВСЬКОГО НАВЧАЛЬНОГО ЦЕНТРУОДЕСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЮРИДИЧНОЇ АКАДЕМІЇ
  3. Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська юридична академія» кримінальне право україни (1)

    Навчально-методичний посібник
    Посібник надає стислу характеристику тем курсу з Загальної та Особливої частин кримінального права, звертає увагу студентів на основні визначення кримінального права, які мають особливе теоретичне та практичне значення, на деякі дискусійні,
  4. Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська юридична академія» кримінальне право україни (2)

    Навчально-методичний посібник
    Посібник надає стислу характеристику тем курсу з Загальної та Особливої частин кримінального права, звертає увагу студентів на основні визначення кримінального права, які мають особливе теоретичне та практичне значення, на деякі дискусійні,
  5. Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Держава і право: de lege praeterita, instante, futura: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Миколаїв, 27-28 листопада 2009 року. – Миколаїв: Іліон, 2009.

Другие похожие документы..