Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Рассказ'
Троепольский «Белый Бим, Черное Ухо». Л. Буссенар «Капитан Сорви-голова» М. Додж «Серебряные коньки» А. К. Дойл «Рассказы о Шерлоке Холмсе» Г. Мало «...полностью>>
'Диплом'
1. Напишіть твір-мініатюру на одну з поданих тем. У тексті твору використайте речення, ускладнені відокремленими членами, однорідними членами, зверта...полностью>>
'Документ'
Пятнадцатиметровые волны бушевали на территории штата Вашингтон, изменяя ландшафт. Но откуда взялась эта вода? Ученые пытаются разгадать загадку, кот...полностью>>
'Документ'
Предыдущая перепись состоялась в октябре 2002 года. Ее результаты были исключительно важны для корректировки социально-экономической политики государ...полностью>>

І. В. Діяк Україна Росія

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

І. В. Діяк

Україна – Росія

І. В. Діяк

Україна – Росія

(Історія та сучасність)

Наукове видання

КИЇВ

2001

Відносини з Росією традиційно посідають значне місце в українському житті. На жаль, часто вони носять проблемний і навіть конфліктний характер. Ця книга є спробою дати належні оцінки головним проблемам україно-російських відносин, а також викрити перекручування нашої історії, котрих припускається російська політика для досягнення своїх цілей. При цьому автор намагався широко використовувати в першу чергу роботи відомих саме російських вчених, як М.Карамзіна, М.Погодіна, В.Ключевського, С.Соловйова, багатьох сучасних дослідників, а також архівні матеріали.

Слідуючи усім вимогам, які ставляться перед науковою роботою, одночасно автор спробував написати книгу так, щоб зробити її цікавою та доступною для широкого кола читачів.

Науковий редактор – доктор філол. н., член кореспондент НАНУ

Дончик В. Г.

Рецензенти – доктор іст. н., професор Сергійчук В. І.

доктор філол. н., доктор філософії, професор

Квіт С. М.

Не вже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїздних?

І.Франко

I

Вступ.

Десять років існування державної незалежності України дали нам унікальний досвід спілкування з Росією. Адже ніколи раніше в історії нашими країнами не робилося спроб побудувати відносини, котрі базувалися б на повазі один до одного і взаємній вигоді. На жаль, Українська держава не мала вдосталь часу свого існування, аби порушити це питання. А Росія практично ніколи і не бажала мати такі відносини з Україною, оскільки вважала прагнення українців до самовизначення проявами націоналізму та ворожості до себе.

Тим не менше, наприкінці ХХ століття українська державність відбулася, і Росії довелося визначатися зі своїм ставленням до неї. Постав цілий спектр думок щодо цього. Вони здебільшого коливалися від цілковитого неприйняття і до обережного визнання України, проте за умови її тісного союзу з Росією. Відповідно, немає єдності з цього приводу і в українському середовищі. Спостерігання цього процесу дало змогу визначити, що чимало його складнощів пов’язані з елементарним незнанням історії або ж уявленням про неї на базі старих російських чи радянських стереотипів.

На українському тлі це знаходить свій вияв у сумнівах окремих громадян в можливостях своєї країни, в погодженні з нав’язаною ззовні думкою про історичну бездержавність українського народу. Росіяни ж, як правило, все зводять до одного завдання—утримання України в орбіті російського впливу. Для цього порушуються кілька проблем, котрі схематично виглядають так.

По-перше, тиск у духовній сфері. Факт існування окремої української державності проголошується протиприродним. Мовляв, нас об’єднує спільна історія, починаючи від Київської Русі. Ніколи Україна не мала окремої держави, оскільки завжди була частиною значно більшого і величнішого цілого: Русі, Російської імперії, СРСР.

Сучасна самостійна українська політика є “затьмаренням від біловезьких угод”, що принижує пам’ять про Богдана Хмельницького і рано чи пізно розвіється. І взагалі, українська влада має згадати політичні орієнтири великого гетьмана, котрий свого часу добре розумів справжні прагнення українського народу до возз’єднання з братнім російським народом.

Крім того, злочином проти українського народу проголошується спроба відновити Українську Помісну Православну Церкву, оскільки це вважається розколом і єрессю. Церква і віра у наших народів завжди була єдина, завжди згуртовувала сили проти спільних ворогів, тому неприпустимі спроби їх розірвати.

По-друге, інформаційно-культурницький тиск. Народи-брати, тісно пов’язані багатьма родинними стосунками, не можуть жити в різних державах, оскільки “нельзя резать по-живому”. До того ж, для основної маси українців проблеми й досягнення завжди були єдиними з росіянами. Це тільки окрема купка націоналістів західноукраїнського взірця узурпувала владу в Україні і намагається нав’язати своє світобачення всьому народові.

Зокрема, це знаходить свій вияв у ставленні української влади до російської мови, в її намаганнях насильницьки українізувати населення України, яке у більшості вважає російську своєю рідною мовою. Те ж саме спостерігається в спробах українізувати освіту в державі, обмежити доступ до російськомовної літератури та преси.

По-третє, економічний тиск. Робляться спроби дискредитувати українську незалежність, пов’язавши з нею сучасне злиденне життя українців. Мовляв, бідність населення, відсутність роботи, борги викликані економічною неспроможністю України як окремої держави.

По-четверте, політичний тиск. Росія всіляко намагається створити на міжнародній арені негативне враження про Україну. Формується ситуація, коли Україні просто не залишиться вибору, крім як підтягуватися до російсько-білоруського союзу.

На жаль, сьогодні багатьом в Україні російські аргументи здаються неспростовними. Десятиліттями радянська влада обовванювала наш народ, спотворюючи його історію, виправляючи його митців, наближаючи його мову до російської… Тому-то російські зазіхання часто не отримують належної відсічі. Ця книга є спробою дати належні оцінки головним проблемам російсько-українських відносин, а також відкинути викривлення нашої історії, котрих припускається російська політика і пропаганда у своїх намаганнях дискредитувати українську державність. Оскільки народ, котрий не знає своєї історії, втрачає майбутнє.

II

Історичні особливості становлення України та Росії.

Історична спадщина Київської Русі є однією з тих проблем, котра, особливо останнім часом, раз-у-раз опиняється в центрі уваги російської політики. Пов’язано це головним чином з тим, що історія Київської Русі при “ідейно правильному” її висвітленні російськими істориками перетворюється на небезпечну ідеологічну зброю в руках пропаганди.

Традиційна російська історіографія завжди обстоювала думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до 1000-річної російської державності. Відомий російський філософ М.Бердяєв буквально на першій же сторінці своєї праці “Истоки и смысл русского коммунизма” так визначав цю позицію:

“В истории мы видим пять разных Россий: Россию Киевскую, Россию татарского периода, Россию Московскую, Россию Петровскую, императорскую, и, наконец, новую советскую Россию”.

Радянська наука повністю поділяла цю тезу:

“Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного розвитку до Московської Русі XV-XVII ст., до Російської імперії XVIIІ-початку ХХ ст. і через Велику Жовтневу соціалістичну революцію до нашого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у якому найбільша його частина—Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, а також Білорусія зберегли найдавніше ймення Русі”.

Це продовжується і сьогодні, навіть переходить на політику, особливо на “ліві”, ура-патріотичні й шовіністичні російські кола. Зокрема, лідер Комуністичної партії Російської Федерації Г.Зюганов проголошує, що “з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства, Російської імперії та Союзу РСР”.

Тобто до історії північно-східного сусіда записується цілий шар історії України, тоді як самі українці опиняться в становищі народу бездержавного і без власного минулого. Як буде показано нижче, окремі російські вчені на цій підставі навіть робитимуть висновки про цілковиту відсутність українців як окремого етносу. Виходячи з цього, також і створення українським та білоруським народами своєї державності на сучасному етапі проголошуватиметься протиприродним роз’єднанням “єдиної східнослов’янської цивілізації”.

Відновлення цієї “єдності”, що начебто бере свій початок від Київської Русі, використовується в якості аргументу на користь створення нової союзної держави під керівництвом Москви. Співробітник російського Інституту країн СНД К.Фролов у своїй роботі “Общерусское сознание—фундамент воссоединения” так обгрунтовував цю тему стосовно Білорусії:

“Когда говорят о пользе российско-белорусского союза, то справедливо отмечают его взаимные экономические и геополитические выгоды. Это, конечно, важно и правильно. Но следует знать и помнить, что самое главное в нашем Союзе—это воссоединение единого Русского народа”.

Оскільки в Москві Україну також вважають “частью восточнославянской (русской) цивилизации”, то самостійність її політики оцінюється як ознака ворожості до Росії. Московський історико-політологічний центр, критикуючи в своїх експертних висновках “Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною” 1997 року, вимагав “юридически закрепить единство русских и украинцев как различных ветвей одной нации”. Як зазначається в інформаційному бюлетені агенства “Славянский мир” (№14, квітень 1998 р.), для цього слід прийняти декларацію “О праве русского народа на воссоединение”, де, зокрема, зауважувалося б:

“В связи с тем, что Украина (как и Белоруссия) является исторической частью единой восточнославянской цивилизации, в декларации должно быть отмечено стремление России к воссоединению с Украиной и Белоруссией”.

Тема спадщини Київської Русі є незмінною для обгрунтування цього “возз’єднання”. Вона використовується як провідна різноманітними політичними організаціями як в Росії, так і в самій Україні. Досить подивитися хоча б на їхні назви: партія “Единая Киевская Русь”, “Российское Товарищество Русь”, “Киевское городское общество русской культуры “Киевская Русь”, “Украинское общество русской культуры “Русь”, “Русский культурный центр “Ярослав”... І нехай читача не вводять в оману їхні “культурницькі” назви, оскільки попри це ними висуваються політичні заяви та вимоги. Починаючи від того, що повноцінний розвиток російської культури в Україні можливий лише за умови входження України до складу російсько-білоруської союзної держави, і закінчуючи тим, що українського народу взагалі не існує, а є лише сполячені росіяни.

Зусиллями діячів “лівого” політичного спектру ця тема зазвучала й на вищих політичних щаблях. Слов’янські країни мають крокувати до майбутньої спільноти, констатувалося на конференції у Києві за участю голів парламентських структур Росії, Білорусії, Югославії, Міжпарламентської асамблеї країн СНД і Парламентських зборів Союзу Білорусії та Росії. “Ибо у нас одна мать, одна родина—Киевская Русь!”—проголошував при цьому лідер Селянської партії України О.Ткаченко.

Але найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999 р. під час Хресної ходи “по місцях, де колись проживало єдине населення Давньої Русі” “з метою духовного пробудження та єднання слов’янського світу” патріарх московський Олексій ІІ був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на “переможному самміті” президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Олексій ІІ при освяченні дзвона “Единение” заявляв:

“Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но это не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели…”

Інші духовні особи конкретизують думки свого владики.

“Киевская Русь, колыбель трех славянских народов, должна выжить, должна сохранить лицо.—Стверджує митрополит Одеський та Ізмаїльський РПЦ Агафангел і тут же пояснює, яким буде це обличчя нової Київської Русі.—Преподобный Серафим Саровский говорил о том, что Россия воскреснет. Я думаю, она воскреснет не той Россией, которой была, а станет новой Русью. И когда мы видим возрождающиеся по всей Руси храмы и обители, мы мысленно возвращаемся к той России, которой она была до 1917 года…”

А деякі радикальні православні організації Росії навіть вказують на український уряд як найбільшу перешкоду цьому процесу:

“Единоверная и единокровная Киевская Русь стала главной жертвой мазепинского режима иуд-христопродавцев…” (дивись додаток №1).

Отже, нова Київська Русь після “возз’єднання східно-слов’янської цивілізації” вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії Росії.

Однак з кінця ХІХ ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М.Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба—князівського знаку Володимира Великого і його нащадків. Однак політичні спекуляції не обминули і цього. Наприклад, 1993 року під час теледебатів відомий своїми великодержавними шовіністичними поглядами депутат російської Думи С.Бабурін разом із “ліберальними демократами” В.Жириновського доводив, що незалежність України є абсурдом. Мовляв, ніде у світі колишня метрополія ще не відділялася від своїх колишніх колоній. При цьому обігравалися старі грецькі назви Мала Русь і Велика Русь.

Зважаючи на таке активне використання проблем давньої історії в сучасній політиці, варто було б докладніше розглянути витоки української та російської державності. Адже в цьому питанні часто користуються старими стереотипами, створеними наукою на замовлення влади й пропаганди. Це дуже небезпечно, якщо врахувати, що політичні висновки при цьому робляться на майбутнє.

1. Київська Русь у висвітленні російської та радянської історичної науки.

Усі ці політичні заяви базуються на минулих висновках російської історіографії ще царських часів. Дослідники, насамперед М.Карамзін, В.Ключевський, М.Погодін, С.Соловйов, намагались створити “историю государства Российского”. Саме так назвав у 1803 р. свою працю М.Карамзін після того, як, за висловом П.Вяземського, “постригся в историки”. Результатом цих пошуків стало те, що М.Карамзін фактично створив для росіян Стародавню Русь. Населення Русі він проголосив росіянами, а Київ—“матір’ю городів російських”.

Звідси бере свій початок схема, яку остаточно обгрунтував і запровадив у російській історіографії В.Ключевський. Він поділив історію Росії на чотири періоди:

“Периоды нашей истории—этапы, последовательно пройденные нашим народом в занятии и разработке доставшейся ему страны до самой той поры, когда, наконец, он посредством естественного нарождения и поглощения встречных инородцев распространился по всей равнине и даже перешел за ее пределы”.

На його думку, перший період Російської імперії—це Русь Дніпровська, городова, торговельна, що виникає у VIII й триває до ХІІІ ст. Відтак до середини ХV ст. існувала Русь Верхньоволзька, удільно-князівська, вільноземлеробська. Від половини ХV до початку ХVІІІ ст.—це Русь Велика, Московська, царсько-боярська, військово-землеробська. Нарешті з ХVІІІ ст. розпочинається всеросійський, імператорсько-дворянський період кріпосницького господарства, землеробського й фабрично-заводського.

Отже, “звичайна схема” (або ж за виразом М.Грушевського “офіційна схема”) подавала історію великоросів як безперервний процес. Він брав початок у Русі, з 2-ї половини ХІІ ст. перетікав у Володимирське княжіння, Московську державу й, нарешті,—Російську імперію. Як зазначав М.Грушевський, в основі цієї схеми лежала “генеалогія московських династій”. А згодом, “коли головна вага перенесена була на історію народу, суспільності, культури, і “русская история” стала зближатися до того, щоб стати історією великоруського народу і його культурного життя, задержано ту ж схему в її головних моментах”.

Щоправда, спроби російських науковців вести історію Російської імперії саме від Києва наштовхувалися на один неприємний факт, котрий ламав усю цю відгалужену схему. А саме, факт існування у Подніпров’ї народу з культурою, мовою, побутом, звичаями, більш схожими із західними слов’янами, ніж з предками росіян. У середині ХІХ ст. спробував дати цьому пояснення засновник цілої історичної школи М.Погодін. За ним виходило, що територію Середнього Подніпров’я та Києва заселяли етнічні росіяни. Але під час монгольської навали вони або загинули, або втекли на північно-східні землі. Їм на зміну із Прикарпаття прийшли в Подніпров’я “малороси”. Академік А.Соболевський додавав, що “великороси” заселяли Київщину аж до кінця ХV ст. А малоросійський народ із своїм наріччям утворився на Галичині та Волині й заповнив “етнічний вакуум” у Подніпров’ї після виходу звідти “великоросів” на терени сучасної Росії.

Згодом Погодін і подібні йому “господа”-дослідники забрали в українців не лише історію Київської Русі, але й відмовили їм у самому праві бути народом. Виявляється, малороси—це етнічні росіяни, котрі після монгольської навали були литовсько-польською силою відірвані від свого народу, й внаслідок тривалого спілкування з поляками набули деяких місцевих особливостей.

Щоправда, академік Погодін при житті був відомий “чрезмерной страстью к фантастическим построениям”, як характеризував його тогочасний “Словарь Брокгауза и Ефрона”. Проте слід зауважити, що ідеї Погодіна виникли якщо не на пряме замовлення, то принаймні на догоду російській владі. Адже “погодінці” намагалися пояснити, яким це чином Київ, з котрого офіційно проголошувався початок 1000-річної російської державності, чомусь опинився поза етнічними російськими землями.

* * *

Аналогічна схема “русской истории” застосовувалася і в радянський час. Для її обгрунтування використовувалася марксистсько-ленінська методологія. Як правило, радянські історики відштовхувались від ленінської (точніше сталінсько-ленінської) концепції нації. Наслідком інтелектуальних вправ Н.Державіна, А.Насонова, Д.Лихачова, Б.Грекова, В.Мавродіна стала поява цілком політичної концепції “колиски трьох братніх народів”, “єдиної давньоруської народності”, а початок формування української “народності” відсувався на кілька століть пізніше.

Останні кілька десятиліть існування СРСР тривав період насаджування цієї концепції. Кожна радянська людина мала усвідомити, що російський, білоруський, український народи походять з єдиного кореня—давньоруської народності, яка створила Київську Русь.

Отже, від погодінської версії відмовилися. Проте замовлення влади не змінилося. Тому почали доводити, нібито перенесення центру Київської Русі з берегів Дніпра на північ—до Володимира-на-Клязьмі—відбулося не після монгольської навали, а ще раніше, у ХІІ ст. за Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського. Політичний підтекст тут очевидний. Сучасний російський дослідник І.Данилевський у своїй роботі “Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ-ХІІ вв.)” наводить вельми цікаві згадки історика В.Кобріна про те, як закладалися ці концепції в підвалини радянської науки:

“Один историк, работавший в довоенные годы под руководством Б.Д.Грекова (відомого радянського історика, спеціаліста з проблем Київської Русі—авт.), однажды рассказал мне, как Б.Д. спрашивал его наедине:

Вы же партийный, посоветуйте, вы должны знать, какая концепция понравится Ему.

И показывал на портрет Сталина, висевший на стене кабинета”.

На початку 50-х рр. в Інституті історії Академії наук СРСР відбулася нарада, яка підвела остаточну риску під формуванням політично вивіреної концепції існування “давньоруського народу”. Її першопочатковий нарис, зроблений В.Мавродіним, розкритикували інші авторитетні дослідники. Надто вже помітними були багаточисельні суперечності в політичному, культурному, мовному житті Русі.

Але через те, що концепція “давньоруського народу” дуже добре вписувалася в процес формування “нової історичної спільноти радянського народу”, влада жорстко припинила будь-які наукові дискусії з цього приводу. У “Тезисах о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654-1954 гг.)” Центральний комітет КПРС урочисто проголосив, що “російський, український і білоруський народи ведуть своє походження з єдиного кореня—давньоруської народності, яка утворила давньоруську державу—Київську Русь”. Однією цією фразою влада “вирішила” питання, і наукова розробка складних проблем історії Київської Русі була фактично закрита на десятиріччя.

Пануюча точка зору була викладена у восьмитомній “Історії Української РСР”. Зокрема, стверджувалося, що в кінці ІХ ст. “з утворенням і розвитком держави (Київської Русі—авт.) відбулось і складання давньоруської народності, яка стала новою, вищою формою етнічної спільності порівняно до роду і племені”. Що ж стосується власне історії українського народу, то наука тепер доводила, начебто і після розвалу Київської Русі давньоруська етнічна єдність зміцнювалася. Більше того, виявили, буцімто й у XVI-XVII ст. українці та росіяни вважали себе єдиним народом, тому в 1654 р. з радістю “возз’єдналися”.

Про “возз’єднання” 1654 р. мова ще піде нижче. Ця тема також належить до улюблених пропагандистських штампів російської політики. А от від створеної на замовлення партії концепції “давньоруського народу” російська наука не відмовилася і досі:

“Во времена феодальной раздробленности, междоусобиц и монголо-татарского ига по-разному стала складываться судьба различных частей Русской земли. Постепенно на основе прежней древнерусской народности оформилось три новых народа: русский (или великорусский), украинский и белорусской—при всей своей близости все-таки со своими особыми типами культур. Междуречье Оки и Волги и Новгородско-Псковская земля явились центром развития великорусской народности и русской культуры”.

Щоправда, виникало чимало суперечностей, котрі було непросто пояснити. Наприклад, питання різниці в мовах:

До XIV в. был единый восточнославянский язык, называемый древнерусским. Будучи единым по происхождению и характеру, он получал на разных территориях местную окраску, выступая в диалектных разновидностях”.

Отже, він був різний, але єдиний. Це типовий приклад підходу до історії з позицій ленінської діалектики. З часом науковці на догоду владі стали уникати навіть самої назви Київська Русь, заміняючи її нейтральною “Древняя Русь”. У Росії і сьогодні продовжують оперувати цим терміном, уникаючи незручного “Київська”. Також аби нівелювати назву “Київська Русь” в російській історіографії з’явився термін “Новгородсько-Київська Русь”. Академік НАН України П.Толочко в одному з своїх інтерв’ю зауважував з цього приводу:

Небезопасным было само название “Киевская Русь”. Парадокс—придумано где—в Петербурге, в Москве, а у нас считалось сродни украинскому национализму. Вот и говоришь эзоповым языком, стараешься обойти. “Древняя Русь” скажем”.

Або ще один характерний момент. Як відомо, на перших монетах Київської Русі, що карбувалися за князювання Володимира Великого, містилося зображення тризуба. Через це за радянських часів вигляд монет Володимира намагалися не публікувати. Член-кореспондент НАН України, історик, спеціаліст з нумізматики М.Котляр нещодавно згадував, чому так робилося:

“Ну естественно, чтобы в идеологическом отделе ЦК не заметили тризуба. За это, как за проявление буржуазного национализма, полагался, как минимум, партийный выговор. И если в Киеве подобные монеты можно было попробовать выставить в музее, то во Львове это совершенно исключалось. В тамошнем музее их выставляли только лицевой стороной, на которой изображен князь. Помню, студенты удивлялись: монеты же все одного типа! А они отличались обратной стороной, где тризуб”.

Як бачимо, один факт наявності тризуба на старовинній монеті сприймався як загроза концепції “Стародавня Русь—Московське князівство—Російська імперія—СРСР”. Адже, по-перше, ставив під сумнів російську приналежність історичної спадщини Київської Русі, а по-друге, нагадував українцям про їх державність. Так виникли політично неблагонадійні зображення князівських монет.

На такому тлі дуже важливим є те, що навіть за радянських часів поодинокими науковцями робились спроби заперечити існування давньоруського народу. У 1968 р. М.Брайчевський у своїй праці “Походження Русі” заговорив про роль антів в українському етногенезі, про Русь як період розвитку трьох окремих народів. А К.Гуслистий наважився прямо стверджувати, що давньоруська народність не була стійкою спільністю й у період феодальної роздробленості почала розпадатися.

Це сприймалося як опозиція. Науковців, котрі не погоджувалися з офіційним поглядом на історію Київської Русі, таврували як “буржуазних націоналістів”. Про серйозну наукову дискусію не йшлося. Чому так?

А пов’язано це з тим, що при відмові від офіційних штампів при дослідженні історії Київської Русі, настає невідворотний висновок: росіянам доведеться відмовитися від традиційних поглядів на Київську Русь як “колиску трьох братніх народів” (чи навіть лише самих росіян) і шукати іншої “колиски” свого народу. Недарма ж бо великий російський поет О.Пушкін писав, що “древняя Россия найдена Карамзиным, как Америка Колумбом”.

Інтуїтивно такого висновку доходять деякі російські історики й політики, зокрема, прихильники “євразійства”. Остання монографія Л.Гумільова “От Руси к России”, що описує етногенез східноєвропейських народів, закінчується на ХVII ст. На думку дослідника саме тоді відбулося об’єднання російського і українського народів у єдиний “русский”, або ж євразійський суперетнос. Ніяких давньоруських народів не згадується, оскільки об’єднавчі процеси на Русі були надто слабкими, щоб призвести до утворення якоїсь єдиної народності. Що ж тоді представляла собою Київська Русь?



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Україна в революційну добу (1)

    Документ
    У виданні робиться спроба в хронологічній послідовності відтворити розвиток історичних подій в Україні на переламному рубежі – в добу революцій 1917-1920 рр.
  2. Україна в революційну добу (2)

    Документ
    Продовжуючи розповідь про революційну добу в Україні, слід відразу відзначити, що рік 1918 виявився особливо „щедрим” на карколомні зміни, „плідним” на запропоновані й апробовані варіанти суспільного поступу, моделі державницької організації.
  3. І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська національна ідея. Шлях до Великої України. Наукове видання. Київ 2005 Книга

    Книга
    Книга присвячена темі української нації та національної ідеї. Вона містить детальний науковий огляд проблеми історії та формування нації, її еволюційного розвитку, а також відображає спектр існуючих думок щодо української національної ідеї.
  4. Україна на шляху до Європи

    Книга
    В. І. Головчєпісо, доктор політичних наук, професор: В. В. Лизанчук, доктор філологічних наук, професор; В. В. Різуп, доктор філологічних наук, професор; І.
  5. Україна-2015: національна стратегія розвитку київ-2007

    Документ
    Національна стратегія розвитку «Україна-2015» підсумовує результати багатомісячної роботи «Українського форуму», спрямованої на створення громадського порядку денного для України, визначення стратегічних орієнтирів державного розвитку,

Другие похожие документы..