Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
В работе конференции предполагается участие специалистов, интересующихся вопросами лингводидактики, теории образования, методологии, организации и ме...полностью>>
'Программа'
Цель курса – ввести студентов в круг проблем, связанных с изучением искусства как особой культурной практики. Искусство – не изолированное от жизни яв...полностью>>
'Документ'
Концепция федеральной целевой программы "Русский язык" на 2011 - 2015 годы (далее - Программа) разработана во исполнение поручения Председа...полностью>>
'Документ'
Утвердить темы дипломных работ студентов второго высшего образования факультета ФПИК заочной формы обучения по специальности 080502 «Экономика и упра...полностью>>

Міністерство освіти І науки України Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова На правах рукопису москалик геннадій Федорович

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

З людей, які безпосередньо контролювали засоби виробництва (економічні міністерства, державні комітети й керівництво великих підприємств) і інститути відтворення (освіта й наука) формувався адміністративний клас. Реформаційна стратегія адміністративного класу згодом змінювалася залежно від політичних передумов [91, с. 19].

Соціалістична ідеологія й радянська дійсність, з одного боку, закріплювали у світосприйнятті людей цінності й ідеї державного патерналізму, традиціоналізму й колективізму, а з іншого боку - породжували установки на соціальне утриманство, обмеженість потреб, слабку економічну активність, відсутність мотивації досягнень, соціально-економічні перетворення, що почалися в 1990-х роках породили глибокі зміни в цінністно-нормативній структурі населення [58, с. 106].

Не знайшовши підходящої роботи в традиційному секторі економіки, багато робітників не стали реєструватися в Службі зайнятості, мотивуючи відмову від офіційного статусу безробітного невеликою сумою допомоги й сумнівом у перспективності працевлаштування через цю службу. Багато хто з них звернулися до самозайнятості - трудової практики, де людина є роботодавцем і найманим працівником в одній особі. Цей феномен альтернативної зайнятості, що широко поширився в останні два десятиліття в західних країнах, в Україні масово з’явився на початку 1990-х років. Правда, українські реалії самозайнятості далекі від західних: якщо в наших умовах вона була викликана спадом економіки й розвалом індустрії, неефективністю зусиль держави в регулюванні ринку праці, то в західних країнах - це результат наростаючої індивідуалізації процесу праці, властивій постіндустріальній економіці. Якщо в нас самозайнятість - переважно форма виживання, захисту від безробіття для найбільш незахищених верств населення, то на Заході вона затребувана насамперед класом інтелектуалів, для яких це форма ефективного використання інтелектуальних можливостей і засобів, що перебувають в особистій власності, виробництва для створення нових інформаційних, виробничих і соціальних технологій. Чисельність групи самозайнятих визначити досить складно, оскільки їхня трудова діяльність може бути як зареєстрованою, так і незареєстрованою. За період офіційної реєстрації цієї категорії Держкомстатом України її частка постійно збільшувалася [150, с. 21].

Найважливішим результатом трансформаційного процесу й реформістської політики в українському суспільстві останніх років стала інституціоналізація елементів ринкових відносин і формування на цій основі специфічних соціальних ресурсів і соціоекономічних позицій. Інституціоналізацію елементів ринку можна розглядати як компенсаторну реакцію індустріального суспільства радянського типу, що до певного часу вичерпало свої внутрішні ресурси й змушено було кинутися в пошуки інших ресурсів розвитку. Відкриття каналів ринкового обміну, формування структур і правил його здійснення підштовхнули широкомасштабну «компенсацію» деформованого характеру радянської соціальної структури. Тотальність державної форми власності й партійно-бюрократичних структур впливу була й фактором, і результатом домінування в суспільстві радянського типу єдиного реального соціального класу - «номенклатури». Причому класу номенклатури не було реальної альтернативи [88, с. 27].

Процеси перебудови що почалися в другій половині 80-х років ХХ ст. у СРСР різко актуалізували проблеми формування середнього класу як найважливішої соціальної бази прогресивних змін. Саме середній клас визначає специфіку професійних ринкових орієнтацій його суб’єктів. Парадокс, однак, полягає в тому, що радянський «прототип» цього класу, багато в чому саме й ініціював ринкові перетворення, не тільки не знайшов належних економічних і політичних свобод, але й був «підстрелений на зльоті». Насамперед, були ліквідовані джерела, завдяки яким у суспільстві міг би конституюватися численний клас власників. По-перше, пострадянська держава знецінила грошові внески населення, загальна сума яких у той час рівнялася майже половині національного доходу країни. По-друге, тією ж державою була заблокована існуюча для більшості громадян можливість за кілька років нагромадити грошові суми, достатні для офіційно дозволеного їх виробничого й іншого суспільно-корисного інвестування: у нинішній економічній ситуації середньостатистична родина до 80% своїх доходів витрачає на харчування. По-третє, твердий фіскальний пресинг стримує розвиток малого й середнього бізнесу в промисловості й сільському господарстві країни. По-четверте, сьогодні важко сподіватися й на скільки-небудь значний приріст висококваліфікованих робочих наукомістких виробництв. Що стосується такого джерела поповнення середнього класу, як науково-технічна інтелігенція, то, за підрахунками вчених, якщо нинішні тенденції деградації наукомісткого сектора збережуться, до 2013 р. фахівці високої кваліфікації практично зникнуть як соціальна група (світовий досвід підказує, що це може стати найбільш серйозним ресурсним обмеженням економічного зростання в країні) [69, с. 6].

Для того, щоб поглибити розуміння навантаження на особистість в умовах ринкових викликів, треба відповісти на питання: які субеліти відігравали помітну роль у новітній історії України? Попередньо можна назвати наступні: радянська партійно-адміністративна й господарська еліта, дисиденти, кримінальна еліта, нова адміністративна еліта, бізнес-еліта, політична еліта. Сюди не ввійшли військова еліта, наукова, або ширше інтелектуальна, а також так звана творча [213, с. 25].

Номенклатурна еліта спирається на ресурси влади, переважно сконцентрованої в колишній Комуністичній партії. У посткомуністичний період ці еліти зберегли свою владу завдяки зв’язкам (соціальному й політичному капіталу) і використанню своїх адміністративних посад для контролю над активами підприємств й установ [91, с. 15].

Виникла нова (на ґрунті старої) економічна еліта, яка зосередила у своїх руках всі головні важелі керування потоками небаченого багатства. У політичному змісті ця трансформація пройшла досить безболісно, тому що спиралася на безмежну підтримку державної влади, почасти й тому, що майже третина державних витрат покривається тепер за рахунок валютного виторгу від експорту. Але, звичайно, чимала частина цього виторгу витрачається на покриття зростаючих споживчих витрат або на заощадження: більша частка того й іншого доводиться на вузький прошарок нової політичної й економічної еліти. Тісно взаємодіючи, великі гравці даних сфер нерідко міняються місцями [39, с. 19].

Хоча ця нова верства значною мірою виникла з колишньої «соціалістичної» номенклатури, саме вона першою оцінила переваги ринкового порядку речей - колишні привілеї номенклатури виглядають просто жалюгідними на тлі можливостей, що відкрилися перед «колишніми радянськими», а тепер «новими росіянами» всіх національностей. Природно, що вони й стали головними - і дуже впливовими - захисниками ринкових принципів, щоправда, з багатьма обмеженнями, що випливають із їх специфічного напівринкового-напівдержавного становища. Звичайно, якийсь зсув убік модернізації всієї економічної системи відбувся. Централізм і монополізм - головні ознаки «досучасних», не здатних до ефективної самоорганізації економічних систем - зараз набагато слабші, ніж при радянській владі. Ринок залишається кволим, населення - бідним, платоспроможний попит - низьким. Подібно одержавленій радянській економіці, що водила хоровод навколо військово-промислового комплексу, приватна або державно-приватна економіка, орієнтована на експорт енергоносіїв, сировини, так хоча б і того ж озброєння, не має потреби у внутрішньому ринку. Сьогодні її головний локомотив - великий, орієнтований на зовнішні ринки капітал, що ґрунтовно експлуатує все той же державний ресурс [39, с. 19].

Справа в тім, що капіталіст як підприємець одночасно є і власником ресурсів. У своїй підприємницькій сутності він експлуатує найманих робітників, але одночасно експлуатує й себе, власну працю. А будучи власником, на відміну від найманого робітника, він привласнює прибуток, що завжди співвідноситься з витратами капіталу, у тому числі й на оплату праці. От у цій своїй частині, у цій своїй сутності підприємець є антагоністом найманому робітникові. Однак потрібно враховувати й такий аспект: поки підприємець використовує прибуток, спрямований на розвиток виробництва (на впровадження науково-технічних досягнень), він працює на благо суспільства, що є, в свою чергу, рушійною силою його розвитку. Але якщо ж він використає прибуток переважно для задоволення особистих елітарних потреб або ж передасть його «відсутньому» власникові ресурсів, у вигляді рентних доходів, то зрозуміло, що він більше перетворюється у визискувача найманої праці, визискувача найманих робітників. Цю грань капіталіста досить важко чітко виділити, але можливо. І вона вимагає законодавчого регулювання, оскільки підприємець як суспільний суб’єкт у процесі своєї еволюції проходить ряд стадій розвитку, починаючи з менеджера, що не має у власності ресурсів. Надалі він перетворюється в капіталіста, що має у власності ще недостатній для рентних нагромаджень обсяг ресурсів, далі - у капіталіста, що має у власності обсяг ресурсів, що дозволяє робити рентні нагромадження й, нарешті, у чистого власника-рантьє, що відходить від підприємництва. Очевидно, що союз найманих робітників з підприємцями міцний і може бути досить міцний аж до їхнього перетворення в чистих власників-рантьє, які вже однаково експлуатують і найманих робітників, і підприємців, використовуючи їхню працю як засіб одержання незароблених, нетрудових доходів [110, с. 185].

Проблема безробіття в Україні виникла і загострилась під час переходу економіки на ринкові рейки. В процесі переважно неефективного розпродажу державних підприємств уряд самоусунувся від ролі головного суб’єкта системи соціального захисту, зокрема від надання гарантій зайнятості населенню. Відмовилися від вирішення проблем зайнятості, створення й збереження робочих місць також і недержавні структури. Цим пояснюється поява і зростання масового безробіття [149, с. 123].

Ліберальний устрій наголошує на збереженні ефективності ринку та мінімальних виплатах з безробіття, які спонукатимуть до активного пошуку роботи та працевлаштування. Деякі дослідники також стверджують, що «освіта, промислові дослідження та розробки, мистецтво і культура, соціальний мир та стабільність є прикладами діяльності з «позитивним наслідком», які ринок, попри соціальні потреби, не забезпечує достатньою мірою, що вказує на існування провалу ринку. Задля збереження людської гідності та подолання бідності лібералізм виправдовує державну політику, яка забезпечує певний мінімальний рівень усім членам суспільства. Такий рівень має бути досить високим, щоб забезпечити загальноприйняті потреби. Здебільшого цей мінімум дещо перевищує межу бідності, але не настільки, щоб не сприяти суспільному утриманству за рахунок працюючих [156, с. 146]».

Нинішній середній клас менше радянського середнього класу. Насамперед, за рахунок переходу в категорію «бідних» величезної кількості представників колишніх престижних прибуткових професій: вчителі, викладачі технікумів і вузів, медичні працівники, держслужбовці, учені, військовослужбовці... [93, с. 36]. У більшості випадків ці професії дозволяють лише виживати, але не вести спосіб життя, що відповідає за основними показниками способу життя представників середнього класу.

Жорстке скорочення суспільних витрат з 1995 року вплинуло на більшість населення. Водночас закриття виробництв не врівноважувалось організацією комплексних заходів соціального захисту й мінімальною підтримкою інфраструктури суспільства. Такий перебіг подій робить приватизацію складною і політично, і соціально. Він також блокує справжню фіскальну реформу, яка насправді демонструє намагання центрального уряду вдосконалити податковий визиск. Вона поєднується зі спробою модифікувати розподіл прибутків між центральними й місцевими економічними агентами, тоді як навантаження місцевих економічних агентів зростає, а навантаження центральних - зменшується. Не дивно, що опір змінюється, насамперед, на базі пошуку підтримки в політиків, передусім у парламенті [146, с. 107].

Ціннісно-нормативні уявлення змінюються дуже повільно. І сьогодні переважна більшість вважає нерівність у розподілі суспільних благ справедливою у тому випадку, якщо вона відображає розходження в кількості і якості витраченої праці [186, с. 83] («Від кожного за його можливістю, кожному за його працею»), а не ступінь успішності діяльності в умовах ринку. Іншими словами, у масових уявленнях про соціальну справедливість ринкові орієнтації за роки реформ не тільки не підсилилися, а ще більше послабилися. На цій динаміці, безсумнівно, позначився характер проведеної в українській економіці приватизації, що народжувала великих власників і була проведена за «безцінь», нерідко приносячи новим власникам тисячу відсотків річних. В економічному плані така приватизація не призвела до виникнення конкуренції й підвищення ефективності виробництва [1, с. 11].

Більша (і нелегітимна) диференціація в розподілі суспільного багатства «на вході в ринок» неминуче породжує «на виході» сильні розходження в рівні одержуваних доходів, які також сприймаються нелегітимними. Таким чином, «неринкові» подання про соціальну справедливість визначають низький ступінь легітимності нового соціального порядку, а також певного суспільного очікування щодо належної ролі держави у зменшенні соціальних нерівностей [206, с. 36].

У такій ситуації позбавлені можливості займатися активною економічною діяльністю висококваліфіковані працівники, які не мають можливості матеріально забезпечити себе та свої родини, втрачають впевненість у завтрашньому дні та професійні навички, що становить не тільки соціальну, а й економічну небезпеку, адже змушує їх підтримувати своє існування, вдаючись до не завжди дозволеної діяльності. Ситуація у сфері зайнятості населення в умовах ринкової економіки об’єктивно зумовлює, як підтверджує досвід інших країн, необхідність активізації державної політики у цьому напрямку. Це означає не всебічне державне регулювання, а визначені заходи, спрямовані на той сегмент інтересів суспільства, якому загрожують стихійні сили ринку, адже зайнятість населення є тією сферою життєдіяльності суспільства, що не належить до кола економічних інтересів приватного бізнесу. Але водночас ця проблема стосується національно-державних інтересів [149, с. 123].

В Україні існує дві групи підприємців. До першої відносяться позитивно мотивовані, які самі обрали свою долю. Вони «за власною природою дочекалися, що називається, своєї години й уже не можуть займатися нічим іншим». Друга група класифікується як «підприємці поневолі». Її становлять ті, хто втратив з різних причин стабільний ґрунт під ногами. Жорсткими обставинами життя вони утягнені у вир підприємницької діяльності. Хтось із них, використовуючи універсальні адаптаційні якості, імовірно, приживеться на новому поприщі, хтось буде вже по-справжньому осуджений за те, що встиг порушити закон. Інші, усвідомивши свою нездатність і непрофесіоналізм, потягнуться до нових, більш доступних їм професій, а деякі просто виявляться в черзі за допомогою з безробіття. Словом, жорстоке життя все розставить по своїх місцях [106, с. 481].

Кінець ХХ ст. приніс нам принципову зміну структур зайнятості й ринку праці. Можна стверджувати, що від епохи продажу робочої сили ми переходимо до епохи оренди робочого часу (часу діяльності). Суспільство засноване на фізичній праці, вичерпало себе. Ключовим ресурсом стає інформація, знання й мислення. Знання й окремі одиниці робочого часу можуть бути одночасно задіяні в цілий ряд процесів діяльності. Поряд з феноменом неповної (часткової) і непрямої зайнятості, а також формування прошарку постійних безробітних, виникає верства надзайнятих фахівців з підвищеною регіональною й трансрегіональною мобільністю [215, с. 47].

Хоча малий бізнес поки ще не грає помітної ролі в економіці України, у нього залучено досить багато підприємців. Ринкові стратегії й розробка нових видів продукції малих підприємств в усім світі визнані ключовими факторами росту малого бізнесу. У перехідних економіках розвиткові ринків варто приділяти особливу увагу [154, с. 114].

Саме за цих обставин слід звернутися до вчення М.Вебера про моральні пріоритети ринкових орієнтацій. М.Вебер зазначав, що раніше кожен робітник прагнув, насамперед, стати незалежним дрібним буржуа, але можливості досягти своєї мети згодом звужувалися. Від покоління до покоління найбільш зручним способом зробити кар’єру для кваліфікованих і напівкваліфікованих робітників ставав перехід у клас технічних фахівців. У більшості привілейованих класів, принаймні протягом більш ніж одного покоління, гроші перетворюються у всепоглинаючу мету. Через банки й промислові корпорації представники нижчого середнього класу й групи, що живуть на платню, одержують певні можливості потрапити в привілейований клас [36, с. 103].

Ціна грошей, за якою провадяться всі оцінки, є компроміс (рівнодіюча) шансів боротьби на ринку, так що міра оцінок, без якої не може жити капіталістичний розрахунок, народжується тільки з боротьби людей на ринку. Звідси виникає «формальна» раціональність грошового господарства в порівнянні із усяким «натуральним» господарством (замкнутим або міновим байдуже). Воно означає найвищу можливу «ощадливість», підрахунок всіх уже здійснених й очікуваних у майбутньому шансів прибутку й збитку. Формально-раціональна основа капіталістичного розрахунку не може бути замінена ніяким інакше організованим методом розрахунку, навіть найрозвиненішою формою натурального розрахунку, з «універсальною статистикою» на місці калькуляції, як пропонує влаштувати соціалізм. Якщо повинен бути усунутий розрахунок капіталу, це може бути досягнуте раціонально тільки у випадку винаходу таких технічних коштів, що у змозі дати настільки ж загальний знаменник, як гроші й спеціальна грошова ціна [36, с. 14].

Основним фактом господарського життя, на думку М.Вебера, є розчленовування професій, диференціація людей за покликанням. Професія або покликання, як термін економічної науки, є постійне виконання певних функцій однією особою, як основа її забезпечення або заробітку. Покликання може здійснюватися усередині спілки (маєтку, села, міста) або заради обміну на ринку (трудовому ринку, речовому ринку). Поділ професій існував не завжди, принаймні, не завжди в нинішніх масштабах [36, с. 14].

З господарської точки зору людські професії можуть бути розпорядницькими або виконавчими. Останні називаються М.Вебером «працею», перші - розпорядженням над працею. Види останнього різні, і їх можна розділити як технічно, за характером розподілу одиничних функцій (усередині господарства) між окремими працівниками, так й економічно, за характером розподілу функцій між різними господарствами та їхніми відносинами між собою [36, с. 15].

М.Вебер відмічає, що чесність корисна тому що вона приносить кредит, так само й з пунктуальністю, старанністю, помірністю - всі ці якості саме тому і є чеснотами. Із цього можна зробити висновок, що там, де видимість чесності досягає того ж ефекту, вона цілком може замінити справжню чесність [37, с. 74]. Видимістю чесноти можна обмежитися у всіх тих випадках, коли з її допомогою досягається той же ефект.

У характері капіталістичного підприємця часто виявляються відомі стриманість і скромність, які є більш щирими, чим та помірність, яку так розсудливо рекомендує Б.Франклін. Самому підприємцеві такого типу багатство «нічого не дасть», хіба що ірраціональне відчуття гарно «виконаного обов’язку в межах свого покликання».

Саме це, підкреслює М.Вебер, й представляється людині докапіталістичної епохи настільки незрозумілим й таємничим, настільки брудним і гідним презирства. Те, що хто-небудь може зробити єдиною метою своєї життєвої діяльності нагромадження матеріальних благ, може прагнути до того, щоб зійти в могилу обтяженим грішми й майном, люди іншої епохи здатні були сприймати лише як результат перекручених схильностей [37, с. 90].

Капіталістичне господарство, на думку М.Вебера, не має потреби більше в санкції того або іншого релігійного вчення й бачить у будь-якому впливі церкви на господарське життя (у тій мірі, у якій воно взагалі відчутно) таку ж перешкоду, як регламентування економіки з боку держави. «Світогляд» тепер, як правило, визначається інтересами торговельної або соціальної політики. Той, хто не пристосувався до умов, від яких залежить успіх у капіталістичному суспільстві, зазнає аварії або не просувається по соціальним сходам. Однак все це - явища тієї епохи, коли капіталізм, здобувши перемогу, відкидає, непотрібну йому більше опору. Подібно тому як він у свій час зумів зруйнувати старі середньовічні форми регламентації господарства тільки в союзі зі складною державною владою, він, можливо (поки ми ще тільки припускаємо це), використав і релігійні переконання. Чи не так це було в дійсності і якщо було, то в якій формі, нам слід установити. Тому що навряд чи вимагає доказу те ствердження, що концепція наживи як самоцілі, як «покликання» суперечить моральним поглядам цілих епох [37, с. 91].

На перший погляд представляється загадковим той факт, як тенденція до внутрішнього звільнення людини від тенет світу може пов’язуватися в кальвінізмі з безсумнівною перевагою його соціальної організації. Соціальна діяльність кальвініста в світі - діяльність «in majorem gloriam Dei». Тобто має такий характер і професійну діяльність, що здійснюється в рамках земного життя в ім’я загального добра [37, с. 146 ].

Звертаючись до вивчення впливу, що зробила пуританська ідея професійного покликання в сфері підприємницької діяльності, вчений зауважував, що вирішальним було те, що цій необхідний релігії, відмінний від «природного» існування, особливий уклад життя святих складався тепер не поза світом у чернечих організаціях, а усередині мирського устрою. Названа раціоналізація життя в світі, орієнтована на потойбічне блаженство, була наслідком концепції професійного покликання аскетичного протестантизму [37, с. 183].

У володінні милістю Божою й Божим благословенням буржуазний підприємець, який не переступав межі формальної коректності (чия моральність не викликала сумніву, а те, як він розпоряджався своїм багатством, не зустрічало осудження), міг і навіть був зобов’язаний дотримуватися своїх ділових інтересів. Більше того, релігійна аскеза надавала в його розпорядження тверезих, сумлінних, надзвичайно працьовитих робітників, які розглядали свою діяльність як бажану богові мету життя. Аскеза створювала й спокійну впевненість у тому, що нерівний розподіл земних благ, так само як і призначення до порятунку лише деяких, справа божественного провидіння, що переслідує тим самим свої таємничі, нам невідомі цілі [37, с. 202].

З іншого боку, якщо ми звернемося до робітників, то ідеалом служить вірний професійному обов’язку робітник, який не прагне до наживи, - саме він уподібнюється у своєму житті апостолам й, отже, має харизму учнів Христа. Ще більш радикальними, підкреслює М.Вебер, були спочатку подібні погляди в баптистських колах. І звичайно, аскетична література майже всіх віросповідань виходить із уявлення, що сумлінна робота, навіть при низькій її оплаті, виконується тими, кому життя не надало інших можливостей, є справою, надзвичайно бажаною Богові. Щодо цього протестантська аскеза сама по собі не створила нічого нового. Однак вона не тільки нескінченно поглибила це уявлення, але й приєднала до існуючої норми те, що, власне кажучи, тільки й визначало чинність її впливу, - психологічний імпульс, що виникав у результаті відношення до своєї роботи як до покликання [37, с. 203].

Відношення до праці як до покликання стало для сучасного робітника настільки ж характерним, як й аналогічне відношення підприємця до наживи [37, с. 204], зазначав М.Вебер.

Досліджуючи економічну поведінку пуритан, М.Вебер зазначав, що пуритани пишалися перевагою своєї буржуазної моралі й ділових якостей, убачаючи в них справжню причину тих переслідувань, яким вони піддавалися з боку придворних кіл.

Один з конституційних компонентів сучасного капіталістичного духу, і не тільки його, але й всієї сучасної культури, - раціональна життєва поведінка на основі ідеї професійного покликання - виникнув з духу християнської аскези [37, с. 205].

Пуританин хотів бути професіоналом. Однак в міру того, як аскеза переміщалася із чернечої келії в професійне життя й здобувала панування над мирською моральністю, вона починала відігравати певну роль у створенні того грандіозного космосу сучасного господарського устрою, пов’язаного з технічними й економічними передумовами механічного машинного виробництва, що у наш час піддає нескоримому примусу кожної окремої людини, формуючи її життєвий стиль, причому не тільки тих людей, які безпосередньо пов’язані з ним своєю діяльністю, а взагалі всіх увергнутих в цей механізм із моменту народження [37, с. 206].

М.Вебер відзначав, що в протестантизмі відбувається відмова від «етики братньої любові» й етично регульованих стосунків у всіх сферах діяльності [38, с. 315].

Свідомість чесноти, морального обов’язку, лояльності й відданості, великодушності й заступництва, чесного партнерства - усе, що характеризує зв’язок між людьми в контексті традиційних міжособистісних відносин, - стає не культурною нормою, а питанням індивідуального вибору. Етика відповідальності розвивається паралельно з індивідуалістичною етикою успіху, що признає в якості домінанти поведінки прагнення особистості до максимальної самореалізації, що проявляється в першу чергу в матеріальному, грошовому прибутку, кар’єрному й статусному рості, престижі. Етика успіху пропонує добиватися поставленої мети всіма доступними способами за принципом «що не заборонено, те дозволено [61, с. 105]».

У цьому контексті підприємець повинен не жертвувати кошти для допомоги інвалідам, старим, багатодітним родинам, що позбавляє людей стимулу до самостійної активності, привчає до утриманства й пасивності, принижує їхню гідність, а створювати на своїх виробництвах робочі місця, де ці люди могли б працювати, самостійно заробляючи собі на життя, зберігаючи незалежність і гідність [61, с. 105].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. М. П. Драгоманова москалик геннадій федорович удк 373 048 01: 1(043. 3) Філософські засади професійної орієнтації особистості в загальноосвітній школі в системі ринкових трансформацій 09. 00. 10 філософія освіти Автореферат

    Автореферат
    Робота виконана на кафедрі соціальної філософії та філософії освіти Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України.
  2. Список претендентів до складу предметних експертних комісій Всеукраїнського конкурсу рукописів підручників для учнів 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів

    Конкурс
    Височанська спеціалізована школа з поглибленим вивченням англійської мови І-ІІІ ст. Харківської районної ради Харківської обл., вчитель, вчитель-методист
  3. Павло штепа московство його походження, зміст, форми й історична тяглість

    Книга
    У книзі на багатому історичному матеріалі, фактах, свідченнях численних російських та закордонних авторів аналізуються передумови, витоки, закономірності виникнення, розвитку і занепаду Російської імперії.

Другие похожие документы..