Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа'
Программа дисциплины «Маркетинговые исследования» составле­на в соответствии с Государственным образовательным стандартом высшего профессионального о...полностью>>
'Документ'
Когда формируется теоретическое знание об обществе и человеке? Почему в начале своего формирования социально-гуманитарные науки ориентируются на идеа...полностью>>
'Документ'
18 июня 1788 г., в день Очаковского сражения, корабли вышли из Севастополя и взяли курс к Днепровско-Бугскому лиману. В пути эскадра была задержана в...полностью>>
'Автореферат диссертации'
Актуальность исследования. Основной задачей развития отечественной системы специального образования на современном этапе является «интеграция, в рамк...полностью>>

Як користуватися словником-довідником

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Зміст

С.

Передмова. . . . . . . . .4

Як користуватися словником-довідником. . . .5

Словник. . . . . . . . . .7

Додаток А (довідковий). . . . . . .163

Додаток Б (довідковий). . . . . . .171

Список літератури. . . . . . . .183

Предметний покажчик. . . . . . .184

Передмова

Геологія – наука про будову Землі, її походження і розвиток. Основним об’єктом вивчення геології є зовнішня кам’яна оболонка Землі – земна кора. У процесі диференціації та інтеграції геології в кінці XIX – на початку XX ст. виникла геоморфологія – наука про рельєф земної поверхні (включаючи дно океанів), його походження, вік, історію розвитку, сучасну динаміку, закономірності поширення складових форм рельєфу.

Геологія і геоморфологія мають розвинені терміносистеми. Відсутність комплексного геолого-геоморфологічного словника-довідника спонукало до створення цього навчального посібника, який у лаконічній формі, не претендуючи на висвітлення всіх питань геології і геоморфології, дав би можливість отримати потрібну довідку з основних галузей геологічних знань.

Для студентів спеціальності «Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування».

Як користуватися словником-довідником

Словник-довідник містить довідково-інформаційний матеріал тлумачення більше 600 термінів з курсу «Геологія з основами геоморфології».

Усі статті словника розміщені в алфавітному порядку і побудовані за традиційним принципом: назва терміна, синоніми (в р о з р я д к у), дефініція і коротке викладення суті питання.

Назви статей подано переважно в однині, наприклад «Горст», «Батоліт», «Щит» тощо. У випадках, коли це відповідає загальновживаній науковій термінології, статті подано у множині – «Акумулятивні рівнини», «Вулканічні гази» та ін. Назви ряду статей у словнику складаються з іменника й прикметника. На перше місце здебільшого ставиться прикметник, оскільки він разом з іменником становить єдине поняття («Вулканічний туф», «Поствулканічні явища») і тому, що на прикметник падає логічний наголос, який підкреслює специфічний зміст статті («Замкнуті форми рельєфу», «Берегові акумулятивні форми»).

Етимологічні довідки наведено до термінів, що є безсумнівним запозиченням з іноземних мов, наприклад: «Гліптогенез (від грец. glyptos – створений і genesis – походження)».

Систему посилань запроваджено для того, щоб встановити взаємозв'язки між статтями, розширити відомості про дане поняття, полегшити відшукування необхідних матеріалів, уникнути повторення у різних статтях. Назву статті, на яку робиться посилання, набрано курсивом.

У разі посилань на додатки потрібно мати на увазі, що їх вміщено в кінці книги у розділах «Додаток А» і «Додаток Б»).

Особливо важливі статті мають розгорнутий характер.

Предметний покажчик у кінці словника-довідника є важливим інструментом раціонального використання даного матеріалу.

У тексті статей застосовуються загальноприйняті в літературі скорочення (див. Основні скорочення).

Основні скорочення

грец. – грецький

див. – дивись

ісп. – іспанський

лат. – латинський

напр. – наприклад

нім. – німецький

ст. – століття

та ін. – та інше (інші)

Умовні позначення

°С – градус стоградусної шкали Цельсія (з числом)

Дж – джоуль

Зх. – західний (західна)

кг – кілограм

км – кілометр

мм – міліметр

м – метр

Мдж – мегаджоуль

о. – острів (з назвою)

о-ви – острови (з назвою)

Пд. – південний

Пд.-Сх. – південно-східний

Пн. – північний (північна)

Пн.-Сх. – північно-східний

п-в – півострів (з назвою)

р. – ріка (з назвою)

Сер. – середня

см – сантиметр

Сх. – східний

т – тонна

Цт. – центральний

Український алфавіт

А,а Б,б В,в Г,г Ґ,ґ Д,д
Е,е Є,є Ж,ж З,з И,и І,і
Ї,ї Й,й К,к Л,л М,м Н,н
О,о П,п Р,р С,с Т,т У,у
Ф,ф Х,х Ц,ц Ч,ч Ш,ш Щ,щ
Ь Ю,ю Я,я

А

Абісаль (від грец. abyssos бездонний), а б і с а л ь- н а з о н а – зона ложа Світового океану (від 3500 м до максимальних глибин). Характеризується відносно слабкою рухливістю води, постійно низькою температурою (нижче 0°С), відсутністю сонячного світла, специфічним рослинним і тваринним світом.

Абісальні відкладення глибоководні морські відкладення, що накопичуються на глибинах більше 2-4 км у межах абісалі. Займають 76% площі Тихого, Атлантичного та Індійського океанів. Складаються з вапняних і кременевих скелетних частин дрібних організмів, які живуть у верхніх шарах води й осідають на дно, а також мінеральних частинок, принесених із суші вітрами і морськими течіями (продуктів вивітрювання, вулканічного попелу), а також космічного пилу.

Абісальні рівнини глибоководні рівнини океанічних улоговин і западин крайових морів. Поширені в межах ложа океану, де займають близько половини площі, і в перехідній зоні.

Абляція (від лат. ablatio – спад) – зменшення маси льодовика або снігового покриву шляхом танення, випаровування і механічного руйнування. Мірою абляції може служити величина стоку води, що утворилася від танення льодовика або товщина шару льоду, що розтанув і випарувався за певний час.

Абразійний берег – високий крутий відступаючий берег океану, моря, озера, водосховища, що руйнується під дією прибою, з розвитком абразійних форм рельєфу ( додаток А, рис. А.1 ).

Абразія (від лат. abrasio — зіскоблювання) – механічне руйнування берегів океанів, морів, озер і великих водосховищ у результаті діяльності хвиль і прибою (поширюється і на дно водоймищ до глибини декількох десятків м, в океанах — до 100 м і більше). Інтенсивність абразії визначається ступенем хвильової дії (на бурхливих водоймищах вона більша), їй сприяють відносно великі ухили (більше 0,01) прибережної частини дна водоймища. В результаті абразії створюються різні форми рельєфу абразійного берега.

Абсолютна висота – віддаль по вертикалі якої-небудь точки на поверхні Землі від середнього рівня поверхні океану.

Абсолютний вік гірських порід вік, виражений в абсолютних одиницях часу (роках, мільйонах років і т. д.). Див. Геологічне літочислення.

Авлакоген (від грец. aulax – борозна і genos - народження) борозноподібна западина ділянки земної кори, ускладнена великими розломами, що розсікають фундамент платформи. На території України — Дніпровсько-Донецький авлакоген.

Аґреґат (від лат. aggrego – приєдную) – з'єднання окремих мінералів у природних мінеральних утвореннях, напр., гірські породи, руди. Утворюються внаслідок сумісного росту мінеральних індивідів. Розрізняють аґреґати прості, утворені з кристалів одного мінералу, та складні — з кристалів різних мінералів. Крім того, розрізняють аґреґати голчасті, землисті, зернисті, лускуваті, ниркоподібні та ін.

Аерації зона (від грец. aer – повітря) – верхня частина земної кори між поверхнею Землі та рівнем ґрунтових вод.

Акумулятивний рельєф (лат. accumulator – збирач, від accumulo збираю, накопичую) – сукупність форм рельєфу, що утворюються внаслідок нерівномірного нагромадження морських, річкових, озерних, льодовикових, гравітаційних та інших відкладів і продуктів вулканічної діяльності.

Акумулятивні рівнини, н а м и в н і р і в н и н и – території, що утворюються внаслідок тривалого накопичення товщ пухких осадових порід різного походження (первинні морські, озерні, алювіальні, флювіогляціальні та ін.). Виділяють також підводні акумулятивні рівнини.

Акумулятивні тераси річкові тераси, в яких увесь тераспоподібний уступ складений алювіальними відкладами, а потужність алювію більша від відносної висоти їх над рівнем ріки.

Акумулятивні форми рельєфу форми рельєфу земної поверхні, що утворюються внаслідок накопичення (акумуляції) морських, річкових, озерних, льодовикових, еолових та інших відкладень, продуктів виверження вулканів (попелу, лав та ін.), а також у результаті господарської діяльності людини. Зустрічаються як наземні акумулятивні форми рельєфу (прируслові вали, друмліни, ками, моренні гряди, бархани та ін.), так і підводні (морські рівнини, підводні берегові вали та ін.); багато форм рельєфу мають змішане походження (напр., ерозійно-акумулятивні річкові тераси).

Акумуляція в геології і геоморфології – загальна назва процесів накопичення пухкого мінерального матеріалу й органічних залишків на поверхні суші та на дні водоймищ. Акумуляція, що проходить на суші, називається субареальною акумуляцією, на дні водних басейнів – субаквальною акумуляцією. Відбувається акумуляція переважно в пониженнях рельєфу, що мають тектонічне походження (прогинання і западини), де накопичуються вулканічні й осадові породи потужністю іноді до декількох км; у менших масштабах проявляється в річкових долинах і в межах інших негативних форм рельєфу. Залежно від основного чинника, що викликає акумуляцію, виділяють морську, озерну, річкову, вітрову, біогенну, антропогенну та інші типи акумуляції. Разом з денудацією акумуляція сприяє вирівнюванню рельєфу. В гляціології акумуляція — накопичення снігу в сніжному покриві або льоду в льодовику, процес, протилежний абляції. В основному визначається кількістю твердих атмосферних опадів і термінами їх випадання.

Аласи – плоскі округлі пониження, що зустрічаються в районах розвитку багатолітньомерзлих гірських порід. Утворюються при потепленні клімату і розтаванні підземного льоду. Діаметр від десятків м до кількох км, глибина від 1 до 15 м (рідше до 30 м). Характерні залишкові озера. Типові для рівнин Якутії, схильних до термокарсту.

Алювіальні рівнини рівнини, що утворюються в результаті акумулятивної діяльності великих річок на місці обширних опускань земної кори. Складені з поверхні річковими відкладеннями, потужність яких досягає кількох десятків і навіть сотень метрів.

Алювій (від лат. alluvio – намив) – відклади річок, що складаються з уламкового матеріалу (галька, пісок, ґравій, щебінь, суглинок, глина) різного ступеня обкатаності й відсортованості. Розрізняють алювій гірських і рівнинних річок, а за умовами відкладення – русловий, заплавний, старичний та ін.

Альпійська геосинклінальна область, Альпійсько-Гімалайська складчаста геосинклінальна область — наймолодша частина Середземноморського геосинклінального поясу, що активно розвивалася в і , рухома ділянка земної кори між континентальними плитами Євразії, Західної Африки, Аравії та Індостану, що спочатку складали . Розвитку області передувало відмирання палеозойського океанічного басейну (див. ) в пізньому палеозої з утворенням герцинського складчастого поясу (див. Герцинська складчастість). У кінці пермського періоду і тріасовому періоді вирівняна поверхня герцинського складчастого комплексу була покрита невеликим, епіконтинентальним морем. У кінці тріасу почалися розколювання континентальної кори і рифтоутворення. Це привело до формування нового глибокого басейну з океанічною корою — Неотетісу (Тетісу). З кінця юри почалося скорочення площі Неотетісу внаслідок зближення Африки – Аравії, а потім і Індостану з Євразією; в кінці еоцену континентальні брили Африки – Аравії й Індостану прийшли в пряме зіткнення з Євразією. Цей процес супроводжувався інтенсивними складчастими і насувними деформаціями з утворенням великих тектонічних покривал (), зміщених до периферії області. В в деформацію були залучені й глибокі горизонти кори з утворенням , Андалуських гір, Ер-Рифу і Тель-Атласу, Апеннін, Альп і Карпат (Бескид), Кримських та Дінарських гір, Балкан, , гористих районів Туреччини та Ірану, Афганістану, Пакистану, Гімалаїв. Найбільш інтенсивне гороутворення почалося в пізньому міоцені. Одночасно відбувалося формування глибоководних басейнів Середземного, Чорного, Каспійського, Адріатичного, Егейського, Азовського морів, прогинів, зайнятих алювіальними рівнинами pp. Ебро, Г, , , , , , , , , . Новітнє підняття супроводжувалося вулканічною діяльністю, особливо активною в Середземномор'ї, в Анатолії, на Малому Кавказі й на території Ірану. У межах гірських споруд альпійської складчастої області відомі численні родовища поліметалічних руд, молібдену, ртуті, бокситів, а також у передгірських районах та прогинах — нафти і газу (зокрема в Україні — у Карпата, у), бурого вугілля.

Альпійська складчастість складчастість, що мала місце переважно у кайнозойську еру в межах геосинклінальних областей. Завершилася виникненням молодих гірських споруд. Один із районів типового прояву альпійської складчастості – Альпи, з чим і пов'язане виникнення терміна «альпійська складчастість». Окрім Альп, до області альпійської складчастості належать: у Європі – Піренеї, Андалуські гори, Апенніни, Карпати, Динарські гори, Стара-Планіна, Кримські гори, гори Кавказу; у Північній Африці – північна частина Атласських гір; у Азії - Понтійські гори і Тавр, Ельбурс і Загрос, Сулейманові гори, Гімалаї, Японські і Філіппінські острови; у Північній Америці – складчасті хребти Тихоокеанського побережжя Аляски і Каліфорнії; у Південній Америці – Анди та ін. Територія, охоплена альпійською складчастістю, зберігає високу тектонічну активність і в сучасну епоху, що виражається в інтенсивно розчленованому рельєфі, високій сейсмічності й вулканічній діяльності, яка продовжується в багатьох місцях.

Альпійський тип рельєфу тип рельєфу, властивий гірським країнам, що піддалися інтенсивному зледенінню. Характеризується гострими вершинами, льодовиковими цирками (див. Кар), крутизною і скелястістю схилів.

Альтипланація вирівнювання рельєфу вершинної зони гірських хребтів, головним чином у країнах холодного і помірного кліматичного поясів, що відбувається унаслідок сукупної дії морозного вивітрювання, соліфлюкції і нівації.

Анізотропна гірська порода (від грец. anisos – нерівний і tropos – напрямок) гірська порода, властивості якої в різних напрямках неоднакові.

Антеклізи (від грец. anti – проти і klisis – нахил) – великі пологі підняття в межах плит з піднятим фундаментом і відносно тонким чохлом (напр., Во­ронезька антекліза).

Антикліналь (від грец. anti – проти і klino – нахиляю) складка шарів гірських порід, звернена випуклістю догори, в результаті чого в ядрі залягають більш давні за геологічним віком породи. За формою у плані розрізняють лінійно витягнуті та округлі антикліналі – брахіантикліналі.

Антиклінорій (від антикліналь і грец. oros – гора) — велика і складна складчаста структура земних порід антиклінальної будови, яка утворюється на місці геосинклінальних прогинів. Характеризується загальним підняттям поверхні, дотичної до склепінь антикліналей у центральній частині. Розміри — сотні кілометрів завдовжки і десятки км завширшки. Дуже великий антиклінорій називається .

Антропогеновий період (від грец. anthropos – людина і genоs – походження) – сучасний період геологічної історії Землі, останній період кайнозою, розпочався 600 тис. – 1 млн (за іншими даними, 2,5 - 3,5 млн) років тому. Інша назва – четвертинний період. Протягом антропогенового періоду поверхня Землі, рослинний і тваринний світ набули сучасного вигляду. З цим періодом пов'язана історія виникнення і становлення людини. Характерне материкове зледеніння, особливо в Північній півкулі. В антропогені проходили потужні тектонічні рухи земної кори, які найбільш сильно проявилися в поясі альпійської складчастості. Характерними тваринами антропогену були мамонт, шерстистий носорог, велетенський олень (які вимерли переважно під впливом діяльності людини) та численні інші представники тваринного світу, що існують і тепер. Північні олені та вівцебики у плейстоцені і голоцені взимку заходили на територію України. Рослинний світ був представлений сучасними формами. На початку антропогену в межах Середземномор'я виникла людина, яка поступово розселилася по всій земній кулі. На Україні (на півдні) рештки викопних людей і місця їхнього проживання відомі починаючи з плейстоцену.

Антропогенний рельєф – рельєф земної поверхні, змінений або створений внаслідок виробничої діяльності суспільства (кар’єри, терикони, канали та ін.).

Антропогенні форми рельєфу (від грец. anthropos – людина і genesis – походження ) нерівності земної поверхні, утворення яких пов’язане з господарською діяльністю людини. Виникають як результат неправильного впливу на природу (яри, зсуви, рухомі піски тощо), при розробках корисних копалин без рекультивації земель (терикони, кар’єри), а також у процесі цілеспрямованого перетворення рельєфу під час меліорації, будівництва (канали, тераси, дамби тощо).

Аппалацький тип рельєфу — тип інверсійного рельєфу низьких і середніх гір, уперше досліджений в Аппалачах (Пн. Америка). Головні долини сформувалися тут у межах антикліналей внаслідок розми­вання малостійких порід. Синклі­налям, складеним стійкими до роз­мивання породами, відповідають підвищені ділянки поверхні.

Аридна морфоскульптура (від лат. aridus – сухий) – форми рельєфу, що виникають в умовах клімату напівпустель і сухих степів під впливом комплексу процесів рельєфоутворення – діяльності вітру (дефляція, еолова акумуляція), пустельного вивітрювання, площинного змиву, ерозії тимчасових водотоків. Для підвищень, плато, передгір'їв і гір характерні форми аридної денудації й ерозії (педименти, бедленди й ін.). Для низовин і рівнин характерні різні типи кам'янистих і піщаних пустель з еолово-акумулятивними формами рельєфу (бархани, грядкові піски та ін.), засоленими озерними западинами, такирами.

Арктичний геосинклінальний пояс геосинклінальний пояс, що опоясує з півдня западину Північного Льодовитого океану. Найбільш вираженими ланками геосинклінального поясу є палеозойська (герцинська) система Канадського Арктичного архіпелагу і ранньопалеозойська (каледонська) система Північної Гренландії (Земля Пірі та ін.); у межі поясу входять також Анюйсько – Чукотська мезозойська система і палеозойсько-мезозойська система хребта Брукса на півночі Аляски. Між північно-східною Гренландією і Північною Землею відбувається зчленовування Арктичного і Північно-Атлантичного поясів. Арктичний геосинклінальний пояс виділяється не всіма геологами.

Артезіанський колодязь спеціальна бурова свердловина, устаткована для забирання артезіанських вод. У Європі вперше споруджені в ХІІ ст.

Артезіанські води (від назви франц. провінції Артуа (лат. Arteshim) напірні підземні води, які містяться у водоносному горизонті між двома шарами водонепроникних порід. Розкриті свердловинами, вони піднімаються вище водотривкої покрівлі, іноді фонтанують. В Україні виділяють три басейни артезіанських вод: Дніпровсько-Донецький, Волино-Подільський та Причорноморський.

Архейська ера (від грец. archaios – стародавній, первісний) – найдавніша ера в геологічній історії Землі; розпочалася понад 3500 млн років тому, тривала понад 900 млн років. Відклади цієї ери становлять архейську групу.

Архіпелаг (від італ. Arcipelago, назва, запропонована в XII ст. венеціанцями для Егейського моря) – значна група островів, що розташовані на невеликих відстанях один від одного і зазвичай розглядаються як одне ціле. Острови, що входять в один і той самий архіпелаг, мають однакове походження і схожу геологічну будову. Залежно від цього розрізняють архіпелаги материкові (Нова Земля), коралові (Маршаллові острови), вулканічні (Гавайські острови).

Астеносфера (від грец. asthenes – слабкий і сфера) частина верхньої мантії Землі. Глибина залягання астеносфери під континентами – близько 100-120 км, під океанами – близько 50-60 км, товщина – 100-170 км. Вважають, що речовина астеносфери перебуває у в’язкопластичному стані.

Атол кораловий острів, що має форму суцільного або розірваного кільця, що оточує лагуну невеликої глибини (до 100 м). Утворений головним чином вапняними спорудами колоніальних коралів. Атоли зазвичай невеликі, але іноді досягають 50 км і більше в діаметрі. Зустрічаються у відкритому морі в тропічних широтах; особливо часто в центральній частині Тихого океану, іноді цілими архіпелагами. Походження атолів, за гіпотезою Ч. Дарвіна, пояснюється повільним зануренням острова, спочатку оточеного бар'єрним рифом, який поступово надбудовується коралами.

Б

Базальт (лат. basaltes, basanites, від грец. basanos - пробний камінь) виливна магматична гірська порода чорного або темно-сірого кольору. Складається з плагіоклазу, піроксену, магнетиту та ін. Ефузивний аналог габро. Текстура масивна чи пориста. В Україні базальт поширений у Рівненській, Закарпатській і Донецькій областях.

Базис акумуляції – поверхня, вище якої акумуляція не може проходити і змінюється денудацією.

Базис денудації, д е н у д а ц і й н и й р і в е н ь – нижній рівень поверхні, до якого переміщуються (скочуються або змиваються) уламки та інші продукти руйнування гірських порід на схилі.

Базис ерозії – горизонтальна поверхня, нижче якої водний потік не може поглиблювати своє русло. Базис  ерозії – рівень моря, куди впадає потік. Місцевий базис ерозії – це рівень річки в місці впадання притоки в головну річку. Базис ерозії може змінювати своє висотне положення внаслідок тектонічних рухів або коливань рівня моря.

Байджерахи конусоподібні горби із мерзлого ґрунту в районах поширення багатолітньомерзлих порід. Довжина – до 20 м, висота – 3– 4 м, іноді до 10 м. Складені пухкими відкладами (мул, торф та ін.). Утворюються в результаті нерівномірного танення викопного льоду, зберігаються нетривалий час.

Байкальська складчастість – ера (цикл) в пізньому (приблизно 1500- 550 млн років), яка передувала каледонській складчастості раннього . Термін запропонований М.С.Шатським у р. Типові райони розвитку геосинклінальних утворень, що сформувалися в результаті байкальської складчастості (байкаліди), — складчасті системи Єнісейського кряжу і Байкальської гірської області. Байкаліди утворюють древні ядра численних палеозойських складчастих систем: , , Центрального , Північного , Західно-Сибірської плити та ін. Наявність древніх масивів байкальської складчастості встановлено також на , в , й . Структури того самого віку, що й байкаліди, широко розвинені на всіх . Байкальська складчастість зумовила розміщення найголовніших структурних елементів протягом усієї її подальшої історії. В вони виявлені в , , (Добруджинська складчаста система). З байкальською складчастістю пов'язаниі масовий розвиток родовищ мідянистих , вияви гідротермальних родовищ руд , , і .

Балтійський щит – виступ докембрійського фундаменту на південному заході Східно-Європейської платформи. На північному заході межує зі складчастими спорудами каледонід (див. Каледонська складчастість) , які насунені на кристалічні породи щита; в південному і південно-східному напрямках метаморфічні гірські породи занурюються під чохол осадових порід Російської плити. Займає південно-східну половину Скандинавського півострова, , Карельський півострови.

Бар (від англ. bar або франц. barre – перепона, обмілина) – вузька, витягнута вздовж узбережжя наносна смуга суходолу. Складається переважно з піску, гравію та черепашнику.

«Баранячі лоби» – скелястий виступ, який має округлу або овальну форму. Поширені в районах древніх і сучасних зледенінь. Характерна асиметрична будова: схили, які направлені назустріч руху льодовика, похилі й здебільшого добре відполіровані зі слідами подряпин, а протилежні – круті, поліровка проявлена слабо, але зі слідами виламування окремих брил скельних порід. «Баранячі лоби» – один із надійних індикаторів руху древніх льодовиків. Скупчення «баранячих лобів» називають «кучерявими скелями».

Бархан – асиметричний горб серпоподібної форми в плані, що складений із піску, навіяного вітром у пустелях і напівпустелях. Навітряний схил пологий і довгий, підвітряний – крутий і короткий (додаток А, рис. А.2). Бархан рухається з швидкістю від десятків см до сотень м/рік.

Басейн корисних копалин — замк­нута область безперервного чи майже безперервного поширення пластових осадочних корисних копалин, по­в'язаних з певною формацією гір­ських порід. Напр., Донецький кам'яновугільний, Криворізький за­лізорудний басейни, Західно-Сибірський басейн нафти і газу.

Батиметричні карти – географічні карти, що відображають підводний рельєф за допомогою ізобат, зазвичай доповнюваних відмітками глибин. Забарвлення підводного рельєфу дається за ступенями висот. Батиметричні карти – основа фізико-географічного вивчення і картографування водоймищ. Використовуються під час розвідки корисних копалини.

Батіаль, б а т і а л ь н а з о н а (від грец. bathys – глибокий) – зона Світового океану, що займає проміжне положення між неритовою (мілководною) та абісальною (глибоководною) зонами. Геоморфологічно батіаль приблизно відповідає материковому схилу.

Батіальні відкладення – океанічні й морські осади, що відкладаються на материковому схилі між неритовою та абісальною зонами в інтервалі глибин від 200 до 2500 м. Займають 19,4% площі Світового океану.

Батоліт (від грец. bathos – глибина і lithos – камінь) – велике інтрузивне тіло (площа, як правило, більше 200 км2) неправильних обрисів, складене головним чином ґранітоїдами і залягає серед осадочних товщ (додаток А, рис. А.3, А.4).

Бедленд (від bad lands, буквально  погані, безплідні землі) – різко і складно розчленований низькогірний рельєф, труднопрохідний і не придатний для землеробства. Складається із заплутаної мережі ярів і вузьких гребенів, які їх розділяють (додаток А, рис. А.5). Виникає переважно в областях із сухим кліматом, особливо на водотривких глинистих породах у результаті розмиву тимчасовими (зливовими) потоками. Бедленд поширений у країнах з посушливим кліматом. При нераціональному використанні землі і під час зведення гірських лісів виникає також у зонах степу і лісостепу. Класичний бедленд розвинений у східних підніжжях Скелястих гір у Північній Америці, є в пустинних передгір'ях Казахстану.

Безнапірні води – води в наземних водотоках, водоймах, а також гравітаційні води, що мають вільну поверхню, тиск на яку дорівнює атмосферному.

Берег, б е р е г о в а з о н а – смуга взаємодії між сушею і водоймищем (океаном, морем, озером, водосховищем) або між сушею і водотоком (річкою, тимчасовим русловим потоком). Складається з власне берега (його надводної частини) і підводного берегового схилу. Головні чинники формування берега – хвилі й хвилеприбійний потік, а також русловий потік. Межею морської берегової зони з боку суші служить лінія, якої досягає прибій під час найбільш високих припливів і штормів, а з боку моря – ізобата, нижче за яку дія хвильових рухів на дно припиняється.

Береговий вал найпростіша берегова акумулятивна форма рельєфу, утворена дією прибійного потоку. Має вигляд низької гряди (валу), витягнутій уздовж лінії берега. Довжина досягає сотень м або декількох км, висота - 1-4 м (визначається енергією прибійного потоку). Складені піском, гравієм, галькою. Древні берегові вали – релікти древніх берегових ліній.

Берегові акумулятивні форми форми рельєфу, що утворюються в межах морського берега завдяки акумуляції морських наносів. Основні чинники виникнення берегових акумулятивних форм – морські хвилі та прибій. Залежно від кута підходу хвиль до берега і характеру переміщення наносів берегові акумулятивні форми можуть бути утворені в результаті поперечного (бар) або подовжнього (коса, стрілка) переміщення наносів. Деякі види берегових акумулятивних форм (тераси, акумулятивні виступи) утворюються і при подовжньому, і при поперечному переміщенні наносів. На виникнення берегових акумулятивних форм істотно впливають особливості контурів берега, оскільки у зв'язку зі змінами цих контурів міняється кут підходу хвиль і подовжнє переміщення наносів може сповільнитися або змінитися поперечним.

Біогенні відклади — осадочні утворення, які відкладаються на дні сучасних водойм і тих, що існували в давніші геологічні епохи.

Благородні метали — розсіяні в природі метали, що відзначаються хімічною стійкістю, тугоплавкістю, ковкістю, тягучістю, гарним зовнішнім виглядом у виробах. До благородних металів нале­жать: золото, срібло, платина та ін.

Блиск – фізична властивість мінералів, одна з їх головних діагностичних ознак. Зумовлений відбиттям світлового променя від поверхні мінералу. Розрізнюють блиски: скляний, алмазний, напівметалічний, металічний, а також масний і смолистий, та блиск, що характеризує аґреґати мінералів при грубій нерівності поверхні – восковий, а при тонкій – матовий.

Болото – надмірно зволожена ділянка земної поверхні, покрита болотною рослинністю, на якій відбуваються процеси торфоутворення. Утворюються во­ни на місці озер, у заплавах річок, на приморських ни­зовинах, у лугових і лісових западинах. Залежно від місця й умов утворення виділяють болота верхові, ни­зинні, лісові.

Брахіантикліналь (від грец. brachys – короткий і антикліналь)коротка антиклінальна складка верств гірських порід. У середині її залягають давніші за геологічним віком породи. Спад шарів — від центру. У плані має овальну форму.

Брахісинкліналь (від грец. brachys – короткий і синкліналь) коротка синклінальна складка шарів гірських порід. У середині брахісинкліналі залягають молодші за геологічним віком гірські породи, спад шарів — до центру. У плані має овальну форму.

Брекчія гірська порода, що складається з гострокутних зцементованих уламків розміром понад 10 мм. За походженням виділяють брекчію осадову, вулканогенну та тектонічну.

Броньований рельєф рельєф острівних підвищень, що складаються з столових останців, вершини яких покриті пластами твердих порід, що оберігають, «бронюють» товщі, які залягають нижче від руйнування. Утворюється на вододільних плато при стабільному положенні базису ерозії і денудації.

Булгунях – значні за розмірами горби спучування куполоподібної форми. Подібні утворення на Алясці називаються п і н г о.

Буре вугілля – тверда горюча корисна копалина, гіпотетично – перехідна форма від торфу до кам’яного вугілля. Колір від світло-бурого до чорного. Температура згорання горючої маси – 24-31 Мдж/кг. Має низький ступінь вуглефікації, малу твердість, значну гіґроскопічність. В Україні поклади бурого вугілля зосереджені в Дніпровському буровугільному басейні, на Закарпатті, у Передкарпатті, Придністров’ї.

Бухта – невелика частина моря, озера, затоки, що вдається в сушу і більш-менш відокремлена береговими мисами або островами.

В

Ваді (араб.) – сухі долини в пустелях Аравії і Північної Африки з крутими схилами. Ваді вважаються реліктовими долинами річок, що утворилися під час більш вологих епох.

Вадозні води (від лат. vadosos – неглибокий) підземні води, що містяться у порах, тріщинах і порожнинах верхніх шарів земної кори.

Вапняк осадова гiрська порода, що складається головним чином з кальциту з домiшками глинистого матерiалу, кремнезему, оксидiв залiза та iнших. За походженням розрiзняють вапняки бiоґеннi, хемоґеннi, перекристалiзованi, уламковi та змiшаного ґенезису. Назви вапнякам звичайно надаються залежно вiд особливостей їх компонентiв або структур (оолiтовi, уламковi, черепашковi, рифовi).

Вапняковий туф пориста нiздрювата гірська порода, яка утворилася внаслiдок осiдання карбонату кальцiю як з гарячих, так i з холодних джерел. Часто з вiдбитками рослин та тваринними залишками.

Вати (від голландського wadden – прибрежні обмілини) – смуги низовинного узбережжя морів, що затоплюються під час припливів і осушуються під час відпливів. Акумулятивна форма, яка утворюється шляхом накопичення дрібнопіщаних та мулистих наносів. Росте в ширину і висоту, поки не перетворюється в поверхню, що заливається лише під час сизигійних припливів (марші). Поширені на узбережжях Північного, Ірландського, Білого, Охотського, Берингового морів та в інших місцях.

Велетенські котли — природні котлоподібні зниження 20—30 м глибиною і кілька метрів у діамет­рі, утворені у твердих породах обер­тальним рухом води з камінням. Виникають у руслах річок (біля порогів і водоспадів), у днищах льо­довикових долин, на морських бе­регах (прибій) та ін.

Венд, вендський комплекс (за назвою древнього слов'янського племені венди, або венеди) – комплекс гірських порід пізньопротерозойського періоду, які лежать безпосередньо під породами кембрійської системи. На території України поширені в межах Волино-Подільської плити, де представлені льодовиковими відкладами (тилітами) потужністю до 50 м, на яких залягає потужна до 550 м товща вулканогенних порід, перекритих осадовими, переважно морськими, відкладами. У відкладах вендського періоду виявлено рештки давніх безскелетних організмів і водоростей.

Верхня мантія Землі – одна з оболонок земної кулі, верхня частина мантії Землі, лежить під земною корою, з якою межує по Мохоровичича поверхні. Глибина залягання верхньої мантії — від 5-10 км в океанах до 65-75 км у складчастих геосинклінальних поясах. Її підошва лежить на глибині 800-1000 км. У межах верхньої мантії виділяють субстрат (разом із земною корою утворює літосферу), астеносферу і Голіцина шар, який іноді відносять до середньої мантії. Вважають, що верхня мантія складається переважно з основних і ультраосновних гірських порід.

Верхові болота, мохові болота, оліготрофні болота – тип боліт, живлення яких здійснюється тільки за рахунок атмосферних опадів, з незначним вмістом мінеральних речовин. Розміщені на вододілах, річ­кових терасах, пологих схилах.

Верховодка підземні води, що залягають поблизу поверхні (вище горизонту ґрунтових вод), схильні до різких коливань, легко забруднюються.

Вивержені гірські породи – гірські породи, що утворилися внаслідок охолодження і кристалізації магми. За вмiстом кремнезему магматичнi породи подiляються на кислi, середнi, основнi та ультраосновнi.

Вивітрювання – руйнування гірських порід під впливом коливань температури, хімічного впливу води, кисню, вуглекислоти, а також різних органічних речовин, що утворюються в процесі життєдіяльності рослин і тварин або при їхньому відмиранні й розкладанні. Саме вивітрювання не створює форм рельєфу, але дуже важливе для підготовки гірських порід до перенесення водою, вітром, льодом і т.д. Сам термін «вивітрювання» не точно виражає суть процесів, які при цьому відбуваються, і тому як си­нонім, використовується і поняття «гіпергенез» (від грец. hyper – над і genesis – походження), запро­поноване О. Є. Ферсманом. Процеси вивітрювання призводять до утворення різних осадових гірських порід та кори вивітрювання.

Вилуговування гірських порід процес розчинення та вимивання водами деяких компонентів гірських порід; зумовлює розвиток карсту й суфозії.

Випромінювання Землі промениста енергія, випромінювана планетою у навколишній простір. Розрізняють випромінювання земної поверхні й Землі як планети (разом з атмосферою). Випромінювання земної поверхні становить 0,8-3,3 Дж/см2; випромінювання Землі як планети — 57% від загального надходження сонячної радіації. Відомості про випромінювання Землі дають змогу визначити термічний режим окремих частин Землі.

Високогірний рельєф тип рельєфу переважно молодих гірських країн (Альпи, Кавказ, Памір, Гімалаї та ін.), що характеризується крутими схилами, глибоким і різким розчленовуванням, гостротою й оголеністю численних скелястих вершин. Високогірний рельєф обумовлений перш за все широким розвитком льодовикових форм й інтенсивним фізичним вивітрюванням. Абсолютна висота поясу розвитку високогірного рельєфу коливається залежно від абсолютної висоти гір, географічної широти території і положення снігової лінії, але, як правило, перевищує 2000-2500 м.

Височина – ділянка земної поверхні, що характеризується підвищенням стосовно навколишніх просторів. Умовно височину визначають як ділянку з абсолютною висотою більше 200 м і протиставляють низовині. Як правило, височина не має чітко виражених схилів.

Виступи тектонічні ділянки тривалих підіймань земної кори, нерідко виражені в рельєфі. Характеризуються неглибоким заляганням або оголенням стародавніх, в т.ч. докембрійських, порід. До тектонічних виступів належать щити, антеклізи, горсти на платформах, геоантикліналі і серединні масиви в геосинклінальних поясах.

Витік, або початок ріки, – місце, з якого з’являється постійне русло річкового потоку. Витоком може бути стік із озера або потічок, що витікає з джерела, льодовика, болота.

Відділ геологічний – підрозділ стратиграфічної шкали (див. Стратиграфія), який складається з комплексу гірських порід, що утворилися протягом геологічної епохи. Відділи поділяють на яруси.

Відносна висота перевищення якої-небудь точки земної поверхні щодо іншої точки, що дорівнює різниці абсолютних висот цих точок (напр., висота гірської вершини над рівнем дна найближчої долини).

Відступаюча ерозія – розмивання водою гірських порід, що призводить до поглиблення (урізування і подовження) русла водотоку від гирла до витоку.

Вік геологічний час, що минув від певної геологічної події. Підрозділ геохронологічної шкали (див. Геохронологія), що відповідає часові утворення відкладів одного ярусу. Розрізняють вік геологічний абсолютний і відносний. Абсолютний – виражається в абсолютних одиницях часу (мільйони років); установлюється радіометричними методами. Відносний — час тих чи інших геологічних подій в історії Землі стосовно інших геологічних подій. Встановлюється на основі взаємного розміщення шарів у розрізі.

Віргація (від лат. virga – гілка) – віялоподібне розгалуження (розчленування) гірських хребтів, що спостерігається переважно в їх окраїнних частинах.

Вічна мерзлота (багатолітня мерзлота) – природне явище, яке характеризується охолодженням гірських порід нижче 0оС у верхній частині земної кори, що триває безперервно від декількох років до тисячоліть, та змінюється разом із зміною фізико-географічного середовища.

Вода адсорбційна – молекули H2O, які притягуються багатьма мінералами під впливом поверхневої енергії.

Вода гідроксильна вода, яка входить у кристалічну решітку мінералів тільки у вигляді гідроксильних аніонів ОН-.

Вода конституційна вода, що входить у кристалічну решітку мінералу. Виділяється лише при дуже високій температурі.

Вода молекулярна – вода, що тримається в мінералах молекулярними силами.

Води капілярні – води в капілярних порах, тріщинах та інших порожнинах мінералів.

Води суші – води, що зосереджені в ріках, озерах, водосхо­вищах, болотах, льодовиках, у ґрунтах, у гірських породах. Запаси підземних вод переважають об’єм води, що зосереджений у поверхневих водотоках і водоймищах. Води суші складаються в основному із прісної води, разом з атмосферним повітрям і сонячною енергією – необхідні умови життя на Землі, існування людини, її господарської діяль­ності. Із усіх водних ресурсів на прісну воду припадає менше 2%, у тому числі придатну для користування – 0,3%.

Водність річок – кількість води, що несуть за певний період часу (рік, місяць, повінь) у порівнянні із середнім значенням для цього періоду.

Вододіл – лінія на земній поверхні, що розділяє стік атмосфер­них опадів по схилах, які спрямовані в різні сторони (здебільшого між двома суміжними потоками або їх системами – басейнами рік та морів). На рівнинах вододіл нерідко знаходиться на межиріччях, і лінію його визначити важко, а в горах вододіл різко виражений і збігається з лінією гребеня хребта.

Водоносний горизонт водопроникний шар гірської породи, що вміщує воду та залягає над водоупорним пластом.

Водоносність гірських порід властивість порід вміщувати в порах і порожнинах воду, що може вільно рухатися в них; зумовлена водопроникністю порід.

Водопоглинання гірських порід властивiсть вбирати та утримувати у породах воду: кiлькiсно характеризується вiдношенням маси зразка до маси того самого зразка, висушеного до постiйної маси.

Водопроникність гірської породи здатність породи пропускати через себе воду при деякому перепаді тиску. Характеризується коефіцієнтом фільтрації.

Водотривкі породи породи, що практично не пропускають через себе воду з поверхні або прилягаючих водоносних порід.

Водоспад – падіння води в річці в місцях різкої зміни висоти її дна з утворенням майже прямовисного уступу. Ріка, перетинаючи місцевість, що складається послідовно то з твердих, то більш пухких порід, врізається в податливі до розмиву породи набагато швидше, ніж у більш стійкі. В результаті цього в руслі ріки виникають уступи, з яких скидається водний потік. Вода може падати по декількох уступах, утворюючи серію водоспадів (каскади) (додаток Б, табл. Б. 1).

Воклюзи (від назви джерела Воклюз, Vaucluse, в басейні р. Рона на південному сході Франції) – джерела в карстових областях, що становлять собою вихід на денну поверхню підземної річки, відзнача­ються потужною і постійною витратою води.

Волино-Подільська плита геологічна структура в Західній Україні. Фундамент її складається з магматичних і метаморфічних гірських порід архейського й ранньопротерозойського віку, розчленованих на окремі блоки. У структурному відношенні плита поділяється на моноклінальний схил Українського щита і палеозойський прогин — Галицько-Волинську синеклізу, в межах якої фундамент залягає на глибині 7000 м. У геоморфологічному відношенні в межах Волино-Подільської плити виділяються Волинська і Подільська височини, Поліська низовина й пасмо горбистих піднять — Розточчя.

Волинська височина – підняття на заході України, між ріками Буг і Корчик (басейн ріки ). На півночі уступом висотою 30-50 м обривається до Поліської низовини, з півдня Волинська височина обмежена рівниною Малого Полісся. Висота – 220-250 м (максимальна до 341 м - Мизоцький кряж). Переважає увалисто-балковий рельєф. Розвинутий . Річковими долинами Бугу, , і їхніх притоків Волинська височина розчленована на окремі ділянки-плато. Основою Волинської височини є відкладення крейдового періоду, на заході під крейдовими відкладеннями залягають кам'яновугільні відкладення Львівсько-Волинського вугільного басейну. На межиріччях розвинені лесоподібні , у західній частині під ними трапляються відкладення дніпровського (максимального) заледеніння. Родовища , кам’яного вугілля, та ін. Волинську височину разом із Подільською височиною часто називають .

Вологоємність гірської породи властивість гірської породи вбирати та утримувати воду. За вологоємністю породи розрізняють на: вологоємні (глини, торф та ін.), слабковологоємні (піски, мергелі, крейда та ін.) та невологоємні (галечник, ґравій, кам’янисті породи).

Вугілля викопне тверда горюча копалина органічного походження. Утворилося переважно з рослинних решток. Колір — від бурого до чорного. Густина – 0 ,92-1,7, твердість – 1-3. Виділяють кам’яне й буре вугілля. В Україні поклади вугілля викопного зосереджені в Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському басейнах.

Вулкани (від лат. Vulcanus – бог війни і ковальської справи в римській міфології) геологічні утворення, що виникають над каналами і тріщинами в земній корі, по яких відбуваються виверження лави, гарячих газів та уламків гірських порід. Залежно від складу і в’язкості продуктів виверження розрізняють конусо- та куполоподібні, щитові й масивні вулкани. Основною причиною виверження вулкана є тиск газів у магмі. Вулкани поділяють на діючі (виверження чи прояви діяльності спостерігалися за останні 3500 років), потенціальнодіючі (виверження 3500-13500 років тому), умовно згаслі (зберегли свої зовнішні форми) і згаслі. Всього на Землі відомо понад 1340 вулканів, з них близько 950 діючих. Залежно від форми підвідних каналів розрізняють вулкани центральні й тріщинні, за глибиною магматичних вогнищ — мантійного (30-70 км і більше), корового (5-45 км) і мішаного живлення. Вулкани частіше за все розміщені в тектонічно активних областях, найбільше їх — на острівних дугах і в горах (додаток Б, табл. Б. 2).

Вулканізм сукупність процесів і явищ, пов'язаних з рухом магми у верхній мантії, земній корі й на поверхні землі. Типовий прояв вулканізму на поверхні Землі – виникнення вулканів з активною діяльністю.

Вулканічне виверження – період діяльності вулкану, що характеризується викиданням на земну поверхню розжарених або гарячих твердих, рідких і газоподібних продуктів і виливом лави. Тривалість вулканічних вивержень від декількох годин до кількох років і більше (напр., майже безперервне протягом сторіч виверження вулкану Стромболі в архіпелазі Ліпарських островів). У 1908 р. французький гео­лог Лакруа створив основу класифікації вулканічних вивержень, виділивши 4 типи: гавайський, стромболіанський, етно-везувіанський (вулканський) і пелейський. Ця класифікація з певними змінами і до­повненнями використовується і сучасними дослідниками. За характером виверження в даний час виділяють ефузивні (лавові) вулкани (див. Гавайський тип виверження), змішані експлозивно-ефузив­ні вулкани (див. Стромболіанський тип виверження і Етно-везувіанський тип виверження) і експлозивні (див. Пелейський тип виверження і Кракатауський тип виверження).

Вулканічне вогнище – ізольована камера або резервуар магми у верхній мантії Землі або в земній корі, звідки відбувається живлення вулкана.

Вулканічне скло – склувата силікатна вулканічна гірська порода, що утворилася внаслідок швидкого застигання лави. Пористе вулканічне скло називають пемзою.

Вулканічний попіл – дрібні частинки (0,1—2 мм) уламків лави (іноді також сторонніх порід), що утворюються в результаті роздроблення вибухами рідких або твердих лав. Попіл розноситься вітром на багато сотень км.

Вулканічний туф гірська порода, що складається з ущільнених і зцементованих вулканічного попелу, пилу, піску, лапілі, бомб (див. Вулканічні бомби), уламків лави, часто з домішкою уламків невулканічних порід. За складом виділяються базальтові, андезитові, липаритові та ін.

Вулканічний хребет – гірський хребет Українських Карпат, у межах Закарпатської області. Загальна довжина у межах України близько – 125 км, ширина – 8-20 км. Долини приток (Уж, Латориця, Боржава і ) розчленовують вулканічний хребет на окремі масиви - Маковицю, Синяк, Великий Діл, Тупий та ін. Пересічна висота – 800-1000 м, максимальна – 1081 м (г.). Схили круті, важкодоступні, особливо північно-східні. Поширені ерозійні, осипні та сельові процеси. Складається з вулканічних порід, головним чином андезитів, базальтів. З корисних копалин є поліметалічні руди, ртуть та ін.

Вулканічний шлак – пузиристі і пористі шматки лави, викинуті з кратера вулкану під час вибухів і спучені газами, що виділялися, при застиганні дуже рідкої магми основного складу. Виникають також на поверхні лавових потоків, що застигають з бурхливим виділенням газів. Утворюються практично при всіх типах виверження вулканів.

Вулканічні бомби – обривки лави, ви­кинутої в розжареному стані високо вгору й округлені в польоті до сферичної чи веретеноподібної форми, покри­ті зверху застиглою кіркою. За величиною вони можуть бути від декількох сантиметрів до багатьох метрів у по­перечнику.

Вулканічні гази виділяються вулканами під час виверження (еруптивні) і в період їх спокійної діяльності (фумарольні і сольфатарні). До їх складу входять пари H2O, H2, HCl, HF, H2S, SO2, CO, CO2, та ін. Деякі з цих газів у значних концентраціях негативно впливають на природне середовище, спричинюють знищення рослинності, отруєння джерел води.

Вулканічні гірські породи гірські породи, що утворюються внаслідок вивержень вулканів. Залежно від характеру вивержень розрізняють вулканічні гірські породи ефузивні (див. Ефузивний магматизм), які утворюються в результаті виливання й охолодження лави, та вулканогенно-уламкові (продукти вибухових вивержень). На території України вулканічні гірські породи поширені на Закарпатті, в Криму та в межах Українського щита.

Вулканогенний пов'язаний походженням з діяльністю вулканів.

Вулканогенно-осадові породи гірські породи, що складаються з вулканічного й осадового матеріалу, який може бути твердим уламковим, таким, що виникає під час вибухових вивержень вулканів, і хімічним (розчиненим у воді). Уламковий або пірокластичний матеріал (продукти роздроблення рідкої лави, твердих вулканічних та інших порід) складає пухкі накопичення глиб, вулканічних бомб, лапілі, вулканічний пісок і вулканічний попіл. При їх цементації на місці випадання або в перевідкладеному стані виникають, як правило, чисті, найчастіше однорідні за складом вулканогенно-осадові породи – вулканічні туфи, що містять лише невелику домішку осадкової речовини. При більшому змішуванні, якому сприяє і триваліше перевідкладення матеріалу, утворюються туфіти і звичайні осадові породи з незначною домішкою туфового компонента.

Г

Гази природні горючі – суміш газів земної кори, які здатні горіти. Складаються з метану (близько 90%), етану, пропану, бутану, пари легких рідких вуглеводів та різних домішок. Теплотворна здатність – 32,7 МДж/м3. На території України відкрито понад 120 родовищ — у Придніпровсько-Донецькій і Передкарпатській нафтогазоносних областях та Причорномор’ї.

Галечник гірська порода, що складається з розсипчастого скупчення гальки. Зцементований галечник є одним із різновидів конгломератів. За петрографічним складом гальок розрізняють галечник поліміктовий (гальки різного складу), олігоміктовий (гальки 2-3 порід) і мономіктовий (однорідні гальки).

Галька – обкатані різною мірою уламки гірських порід діаметром від 1 до 10 см. Обкатування гострокутних уламків відбувається під дією текучої води річок або озерних і морських прибережних хвиль. Морська галька зазвичай має плоскішу форму, ніж річкова. За величиною гальки розділяються на дрібні (1-2,5 см), середні (2,5-5см) і великі (5-10 см).

Гавайський тип виверження відносно спокійне виверження вулкана у вигляді виливу рідкої базальтової лави, яке супроводжується слабкими вибухами, лавовими фонтанами, викидами плямоподібних бомб, бризками рідкої лави. Інколи можуть утворюватися лавові фонтани висотою в декілька десятків метрів. Бризки від фонтануючої лави застигають, утворюючи так зване «волосся Пеле» — тонкі ниткоподібні утворення вулканічного скла. Даний тип виверження характерний для вулканів Гавайських островів і о. Іс­ландія.

Гамада (хамада) – кам’янисті пустелі в Сахарі й на Близькому Сході, здебільшого на рівнинних просторах, що складені корінними породами і покриті щебенем.

Гафи назва лагун у гирлах рік біля південного побережжя Балтійського моря.

Геоантикліналь ( від грец. ge – Земля і антикліналь) ділянка земної кори в межах геосинклінальної області, яка протягом тривалого часу повільно піднімалася. Ширина – 50-150 км, довжина – до 200 км. У рельєфі геоантикліналі відповідають островні вулканічні і невулканічні дуги.

Географічний цикл поняття, введене в геоморфологію в кінці XIX ст. американським географом У. Дейвісом (Девісом). Особливості рельєфу даної території за Дейвісом визначаються трьома чинниками: геологічною структурою, ходом процесів денудації і стадією розвитку (циклу). Згідно з його уявленнями рельєф континентів переживає послідовно змінюючі один одного цикли розвитку, кожний з яких ділиться на стадії «молодості», «зрілості» і «старості». У стадії «молодості» під впливом тектонічних підіймань виникає гірський рельєф, що інтенсивно розчленовується в результаті ерозії на глибокі вузькі долини і гостроверхі хребти. У стадії «зрілості» ерозія і денудація розширюють долини, виробляють їх плоске дно, виположують і округляють схили і вододіли. У стадії «старості» денудація вирівнює рельєф до стану «майже рівнини», або пенеплену, чим і завершується даний географічний цикл. Нові тектонічні підняття можуть призвести до відновлення ерозії і омолоджування рельєфу, даючи початок новому циклу. Залежно від клімату і провідного чинника денудації У. Дейвіс розрізняв «нормальний» (водно-ерозійний), льодовиковий, аридний (пустельний), морський та інші географічні цикли. Вчення про географічні цикли відіграло важливу роль у розвитку геоморфології, ввівши в неї еволюційні ідеї.

Геодинаміка розділ геотектоніки, що вивчає динаміку геосфер і Землі в цілому, досліджує фізичні умови тектонічних рухів, деформацій мас гірських порід і земної поверхні, а також зовнішні сили, що діють на динаміку планети.

Геоїд (від грец. ge –Земля і eidos – вид) – фіґура, якою характеризують форму Землі. Поверхня геоїда збігається з вільною, незбудженою поверхнею води в Світовому океані; уявно продовжена під материками так, що вона скрізь перпендикулярна до напряму сили тяжіння.

Геокріологія (від грец. ge –Земля, kryos – холод, мороз і logos – слово, вчення), м е р з л о т о з н а в с т в о – наука про мерзлі ґрунти та гірські породи. Вивчає їх походження, історію розвитку, умови існування, будову й властивості та явища, пов'язані з процесами промерзання, відтаювання і діаґенезу мерзлих товщ.

Геологічна історія — історія роз­витку земної кори. Виділяють два її етапи: архей — середній проте­розой (понад 3 млрд. років) і верхній протерозой —кайнозой (близько. 1,5 млрд. років).

Геологічна пам'ятка – невелика ділянка земної поверхні (відслонення) або окремий утвір (скеля, камінь, валун), яка має наукову, пізнавальну або естетичну цінність і взята під охорону.

Геологічний розріз графічне зображення вертикального профілю геологічної будови певної місцевості, на якому показано вік, склад і потужність гірських порід.

Геологічні карти карти, що відображають геологічну будову якої-небудь ділянки верхньої частини земної кори. Є результатом геологічної зйомки. Можуть бути складені також на підставі обробки матеріалів, накопичених при геологічних дослідженнях. Геологічні карти дозволяють робити висновки про будову і розвиток земної кори, закономірності поширення корисних копалини; служать основою під час проектування пошукових і розвідувальних робіт, проведення інженерно-геологічних досліджень, будівельних робіт, досліджень щодо водопостачання і меліорації. Залежно від змісту і призначення розрізняють: власне геологічні карти, карти антропогенових (четвертинних) відкладень, тектонічні, літологічні, палеогеографічні, гідрологічні, інженерно-геологічні, карти корисних копалини, прогнозні й геохімічні.

Геологічні формації — природна сукупність гірських порід, мінера­лів і руд, об'єднаних за особливос­тями походження, будови тощо. Виділяють формації: літологічні, петро­графічні, осадочні, вулканічні, маг­матичні, рудні, рудоносні та ін.

Геологія (від грец. ge – Земля і logos – слово, вчення) – комплекс наук про будову й розвиток Землі. Вивчає склад, будову, рухи та історію розвитку земної кори і закономірності утворення й поширення корисних копалин. Поділяється на ряд дисциплін: мінералогію, петрографію, тектоніку, історичну геологію, регіональну геологію, літологію, стратиграфію. Прикладне значення мають гідрогеологія, інженерна геологія та геологія корисних копалин. Міркування про Землю, її утворення можна зустріти ще у давньогрецьких вчених, напр., у Аристотеля (у метереологічному трактаті), у римських вчених (Лукрецій Тит Кар «Про природу речей»). Основи понять про будову Землі, корисні копалини вивчалися в Києво-Могилянській академії в курсі натурфілософії та фізики. Як наука геологія сформувалась у XVIII ст. Її основи й основи окремих геологічних дисциплін викладено у працях українських та зарубіжних вчених (Ф.Прокопович, М.В. Ломоносов, Д.І. Соколов, В.Ф. Зуєв, В.О. Ковалевський, Дж. Геттон, І. Кант, Ж. Кюв’є, Дж. Дана, А.Д. Архангельський, Д.В. Наливкін, Є.С. Федоров, О.П. Карпінський, В.І. Вернадський, І.М. Губкін). В Україні значний внесок в геологію зробили Н.Д. Борисяк, В.В. Різниченко, В.Г. Бондарчук, Є.К. Лазаренко та ін. В сучасному розумінні термін «геологія» був уведений норвезьким натуралістом М.П.Ешольтом (1657).

Геологія моря галузь геології, що вивчає будову, склад і геологічну історію дна Світового океану; досліджує послідовність утворення осадів і порід морського дна та корисних копалин, які формуються на дні морських басейнів.

Геомеханіка наука про механічний стан земної кори й процеси, що відбуваються в ній внаслідок дії природних фізичних факторів (термічних, механічних). Пояснює і прогнозує зміну напружено-деформаційного стану ділянок земної кори. Пов’язана з інженерною геологією, газо-, і гідромеханікою, термодинамікою.

Геоморфологічне районування – виявлення частин земної поверхні з відносно однорідним рельєфом. Комплексне геоморфологічне районування (на райони, області, провінції тощо), яке враховує особ­ливості морфології, генезису, віку всіх елементів рельєфу, грунтується на понятті про морфологічні типи рельєфу. Крім того, форми рельєфу об'єднують і за іншими особливостями (напр., за характером морфоструктури, віком рельєфу тощо).

Геоморфологічний цикл етап розвитку рельєфу, що містить епоху диференціації (розчленовування) та епоху вирівнювання рельєфу. Свідченнями геоморфологічних циклів служать столоподібні стародавні поліґенетичні поверхні вирівнювання, денудаційні поверхні, річкові й морські тераси. Причинами циклічного розвитку є: рухи земної кори (чергування епох підняття й опускання, епох тектонічної активізації і стабілізації), зміни клімату (зміна льодовикових і міжльодовикових епох) та ін. Зіставлення геоморфологічних циклів дозволяє виявити спрямованість розвитку рельєфу. Виділяються цикли різного порядку (за тривалістю, за територією обхвату, амплітудами розчленовування поверхні тощо).

Геоморфологічні карти карти, що характеризують рельєф земної поверхні за фізіономічними ознаками (морфографії і морфометрії), за походженням і віком. При відображенні походження рельєфу відзначають його обумовленість різними ендогенними та екзогенними чинниками. Розрізняють загальні геоморфологічні карти широкого (комплексного) змісту і часткові, що складаються за окремими (частковими) ознаками рельєфу (морфометричними, структурно-геоморфологічними та ін.) Для характеристики рельєфу дна океанів і морів складають геоморфологічні карти підводного рельєфу, що також діляться на загальні, часткові і спеціальні.

Геоморфологічні рівні - поняття, введене К. К. Марковим (1948) для пізнання взаємодії екзогенних і ендогенних процесів. Якби земна кора була нерухомою, під впливом екзогенних процесів виникла б система концентрично розташованих сферичних поверхонь (рівнів), кожна з яких відповідала б тому або іншому провідному екзогенному процесу. Такими були б рівні: абразійно-акумулятивний, ерозійного пенеплену, снігової межі, вершинної поверхні гір та ін. Ці рівні називаються геоморфологічними, деформуються в процесі їх формування рухами земної кори, що проходять з різною інтенсивністю безперервно і всюди. Аналіз походження, віку і подальших деформацій геоморфологічних рівнів є одним з основних методів геоморфології і неотектоніки.

Геоморфологія (від грец. ge – Земля, morphe – форма і logos – слово, вчення)– наука про рельєф Землі, його походження, історію розвитку та географічне поширення його форм. Вивчає також рельєф поверхні Місяця і ряду планет Сонячної системи. Геоморфологія поділяється на загальну (розглядає найбільш широкі питання будови та розвитку рельєфу), галузеву (вивчає рельєф за деякими показниками) та регіональну (досліджує рельєф окремих ділянок земної поверхні). Належить до системи геолого-географічних наук.

Геосинкліналь (від грец. ge – Земля і синкліналь) лінійно витягнута ділянка земної кори, в межах якої інтенсивно проявляються вертикальні й горизонтальні рухи, магматизм і сейсмічність. Геосинкліналі розвиваються протягом десятків і сотень мільйонів років і проходять кілька стадій — від прогину, найчастіше зайнятого морем, до формування на місці гірської складчастої споруди.

Геосинклінальна система – виразно лі­нійна структура довжиною понад тисячу і часто (Урал, Аппалачі) до 3000 км при ширині від 200 до 500—600 км, інколи більше. Геосинклінальні системи можуть розта­шовуватися між платформою і серединним масивом чи між двома серединними масивами або займати весь простір між двома платформами (у такому разі по­няття області і системи збігаються; напр., Урал, Кордильєри Північної Америки).

Геосинклінальні області – великі сегменти геосинклінальних поясів (довжиною понад 1000 км), які розділені зонами поперечних глибинних розломів, і різняться між собою особливостями будови та розвитку (Урало-Монгольський пояс охоплює Уральську, Тянь-Шаньську, Центрально-Казахстанську, Алтає-Саянську і Монголо-Охотську області). У свою чергу, кожна область склада­ється в поперечному перерізі з кількох геосинклінальних систем і серединних масивів, які їх розділяють.

Геосинклінальні по­яси – пояси глобаль­ного масштабу, які виникають на межі літосферних плит — океанічної і континентальної чи двох континен­тальних, як правило, на корі океанічного типу і тривалий час служать місцями інтенсивного вулканізму та осадонагромадження, перетворюючись унаслідок свого роз­витку в складчасті гірські споруди з потужною корою континентального типу. Довжина їх визначається багатьма, нерідко десятками тисяч кілометрів, ширина – до 2-З тис. км. Існує два основні типи геосинклінальних поясів: ок­раїнно-континентальний (Західно-Тихоокеанський пояс із системою окра­їнних морів, острівних дуг і глибоководних жолобів) та міжконтинентальний (Середземномор­ський пояс). Геосинклінальні пояси виникли ще у пізньому про­терозої, 1350—1000 млн років тому, одночасно з відокремленням к­ремленням древніх платформ. Основні з них: Тихооке­анський, Середземноморський, Атлантичний, Урало-Монгольський і Арктичний. Перелічені геосинклінальні пояси нази­вають великими. Поряд із ними розрізняють і два малі геосинклінальні пояси — Внутрішньоафриканський і Бразильський. Останні різняться від великих поя­сів не тільки розмірами, але й історією розвитку — ево­люція їх тривала лише протягом протерозою (додаток А, рис. А. 6). Геосинклінальні пояси поділяють на геосинклінальні області.

Геотектоніка див. Тектоніка.

Геотектури (від грец. ge – Земля та лат. tectura – покриття), морфотектури найбільші форми рельєфу земної поверхні (материки, океанічні западини, найбільші гірські країни, рівнини), які виникли головним чином у результаті планетарних геофізичних процесів і відображають найважливіші просторові відмінності в будові земної кори. Підрозділяються на форми менших розмірів – морфоскульптури і морфоструктури.

Геотермічний градієнт — величи­на, на яку підвищується температура гір­ських порід із збільшенням глиби­ни залягання на кожні 100 м. У се­редньому для глибин земної кори, доступних безпосереднім температурним ви­мірюванням, вважають приблиз­но 3°.

Геотермічний ступінь — збільшен­ня глибини в земній корі, що відповідає підвищенню температури гірських порід на 1°. У середньому становить 30-40 м/град. У кристалічних по­родах геотермічні ступені у кілька разів більші, ніж в осадочних.

Геофізика наука про фізичні властивості Землі та фізичні процеси, що відбуваються в її оболонках (геосферах). Складається з фізики Землі, що об'єднує гравіметрію, земний магнетизм, геоелектрику, сейсмологію, геотермію та радіометрію, фізику водоймів і фізику атмосфери. Геофізичні дослідження в Україні проводять Інститут геофізики ім. С.І. Суботіна АН України, установи Міністерства геології, ВНЗ та інші заклади.

Геофізичні аномалії відхилення від нормального характеру розподілу фізичних полів Землі, зумовлені неоднорідністю її будови й різноманітністю мінеральної речовини, з якої вона складається. Розрізняють геофізичні аномалії гравітаційні, магнітні, сейсмічні, електричні та ін.

Геофлексура — тектонічна струк­тура, виражена в рельєфі як гран­діозний виступ значної довжини. Виділяють континентальні флексури і внутрішньоконтинентальні флек­сури (напр., уступ між Західно­сибірською рівниною і Середньосибірським плоскогір'ям, підсилений долиною Єнісею).

Геохімічні процеси природні хімічні процеси, що відбуваються в надрах Землі та на її поверхні, спричиняють міграцію елементів і зміни хімічного складу гірських порід та мінералів. Унаслідок геохімічних процесів утворюються гірські породи й мінерали. Виділяють такі групи геохімічних процесів: гіпогенні (пов’язані з внутрішніми джерелами енергії), гіпергенні (поверхневі процеси, джерелом яких є головним чином сонячна енергія) і техногенні (зумовлені господарською діяльністю людини).

Геохімія наука, що вивчає поширення, розвиток і процеси міграції хімічних елементів та їх стабільних ізотопів на Землі. Досліджує хімічний склад Землі, окремо геосфер, гірських порід і мінералів, на хімічній основі пояснює походження та історію Землі. Геохімія як наука виникла на початку XX ст. Розвиток і становлення геохімії пов’язані з іменами В.І. Вернадського, О.Є. Ферсмана, О.П. Виноградова та ін. Складається з регіональної геохімії, геохімії елементів і процесів, геохімії ізотопів, гідрогеохімії, біогеохімії, радіогеохімії та ін. Геохімічні дослідження в Україні проводять Інститут геохімії і фізики мінералів НАН України, Інститут геології та геохімії горючих копалин НАН України та відповідні кафедри ВНЗ.

Геохронологія (від грец. ge – Земля, chronos – час і logos – слово, вчення) – визначення часу утворення гірських порід, з яких складаються земні шари. Розрізняють геохронологію відносну та абсолютну. Відносна геохронологія користується палеонтологічним методом і визначає відносний вік гірських порід за скам’янілими органічними рештками фауни і флори, які збереглися в цих породах. Абсолютна геохронологія встановлює час утворення гірських порід на основі визначення радіологічного віку їх за допомогою різних методів (калій-аргонового, рубідій-стронцієвого, урано-торієво-свинцевого, гелієвого, вуглецевого, мономінеральних фракцій та ін.). За цими методами вік Землі становить приблизно 4 млрд років, вік найдавніших гірських порід в Україні — 3,5 млрд років. На підставі геохронологічних досліджень розроблено геохронологічну шкалу. Найбільшими її підрозділами є криптозой, що поділяється на архей і протерозой та фанерозой. Останній поділяється на три ерипалеозойську, мезозойську і кайнозойську. Ери поділяються на періоди.

Герцинська складчастість, в а р и с ц і й с ь к а с к л а д ч а с т і с т ь, – одна з найінтенсивніших в історії Землі (кінець девону – початок тріасу) деформацій земної кори, що відбувалася протягом пізнього палеозою. Під впливом герцинської складчастості утворилися складчасті гірські системи - Аппалачі, Анди, Тянь-Шань, Алтай, Урал та ін., в Україні – Донецький кряж. Підводний вулканізм епохи, що передувала герцинському горотворенню, супроводжувався формуванням родовищ міді, свинцю, цинку на Уралі, Алтаї, Північному Кавказі. З інтрузивними процесами пов’язане виникнення родовищ платини, титано-магнетитів, азбесту та ін. В орогенний (див. Ороген) період герцинського циклу ґранітоутворення сприяло формуванню руд свинцю, цинку, міді, олова, вольфраму, золота, срібла, урану в Європі, Азії та Австралії. З передовими і міжгірськими прогинами герцинід пов’язані великі кам’яновугільні басейни – Донецький, Печорський, Кузнецький, Рурський, Верхньосілезький, Південно-Уельський, Аппалацський та ін., а також басейни кам’яної та калійної солей.

Гирло кінцева ділянка річки у місці впадання її в море, озеро, водосховище або в іншу більшу річку.

Гіґроскопічність гірських порід – здатність гірської породи вбирати вологу з повітря. Розрізняють неповну і максимальну гіґроскопічність Неповна гіґроскопічність характеризується кількістю вологи, яка поглинається гірською породою при даній відносній вологості повітря; максимальна – найбільшою кількістю вологи, що поглинається гірською породою з повітря при повному його насиченні водяними парами. Сильно гіґроскопічні гірські породи: , буре вугілля, , , , , кам’яна сіль. Слабка гіґроскопічність у скельних метаморфічних і магматичних порід, щільного кам'яного .

Гідрогеологічний басейн — великі гідрогеологічні структури (синеклі­зи, западини, прогини) на платфор­мах, міжгірні западини і крайові прогини, що містять артезіанські чи тріщинно-пластові води.

Гідрогеологія (від грец. hydor – вода і геологія) – галузь геології, що вивчає підземні води, їхнє походження, фізичні властивості, хімічний і газовий склад, поширення в земній корі, а також використання їх та методи охорони від виснаження та забруднення. Основні напрями гідрогеології: загальна гідрологія, динаміка підземних вод, вчення про мінеральні, промислові і термальні води, регіональна гідрогеологія, меліоративна гідрогеологія, гідрогеологія родовищ корисних копалин.

Гідролаколіти (від грец. hydor – вода, lakkos – яма і lithos – камінь), булгунях – один із видів горбів спучування. Формування пов’язане з проникненням тріщинно-жильних вод різного типу, що спричиняє утворення на деякій глибині від поверхні крижаного ядра, яке піднімає покрівлю. Це здебільшого багатолітні споруди заввишки до 10 і більше метрів при ширині декілька десятків метрів.

Гіпоцентр землетрусу (від грец. hypo – під і лат. centrum – центр кола) – центральна точка осередку землетрусу. Глибина залягання коливається від 0 до 700 км. Джерелом підземного поштовху служать переміщення по тектонічних розривах.

Гіпсометричний метод зображення рельєфу земної поверхні на географічних картах заснований на використанні горизонталей (ізогіпс), що проводяться через певні інтервали вибраної шкали перетину.

Гіпсометричні карти карти, основним змістом яких є рельєф, зображений горизонталями з розфарбовуванням за висотними сходами (див. також Гіпсометричний метод зображення рельєфу).

Гірська країна – обширна ділянка земної поверхні з різкими коливаннями висот (на сотні, іноді тисячі метрів підняті над рівнинами, що їх оточують). Утворюється в результаті єдиного етапу тектонічного розвитку, який супроводжується переважанням висхідних рухів. Протягується іноді на декілька тисяч кілометрів, має складну конфігурацію. Складається із гірських ланцюгів і хребтів, які розділені долинами. Гірські країни часто виділяють у межах гірських систем.

Гірська система – сукупність гірських хребтів, пов’язаних ґенетичною спільністю і певною закономірністю їх розташування (додаток Б, табл. Б. 3).

Гірський вузол – область високогірного рельєфу, від якої розходяться два або декілька гірських хребтів.

Гірський кряж – видовжена, часто лінійно витягнута височина з незначними відносними висотами і м’якими округлими обрисами вершин. Здебільшого це залишки давніх дуже зруйнованих гірських систем (напр., Тиманський, Донецький).

Гірський ланцюг – ряд лінійно витягнутих гірських хребтів, здебільшого одновікових і ґенетично однорідних.

Гірський масив – слаборозчленоване, різко відмежоване, з чітко вираженою підошвою підняття, що має приблизно однакову протяжність у довжину і ширину (масив Путорана, Кіліманджаро).

Гірський хребет – лінійно витягнуте гірське підняття значної висоти і протяжності зі схилами, оберненими в протилежні сторони; зазвичай утворює частину гірської країни.

Гірські породи природні аґреґати однорідних або різних мінералів, що утворилися за певних геологічних умов у земній корі чи на земній поверхні. За походженням розрізняють магматичні, метаморфічні та осадові гірські породи. Магматичні й метаморфічні гірські породи становлять близько 90% об’єму земної кори; осадові — 75% площі земної поверхні. Вивчає гірські породи петрографія. Щільність (густина) гірських порід знаходиться в межах 2 500- 3 000 кг/м3. Пористість – у межах 2 500-3 100 кг/м3.

Глибинне сейсмічне зондуван­ня — метод дослідження земної ко­ри і верхньої мантії, що грунтуєть­ся на вивченні поширення в земній корі штучно створених сейсміч­них хвиль.

Глибинні розломи — тектонічні розриви, що простягаються на ба­гато кілометрів і розвиваються протягом десятків чи сотень міль­йонів років.

Глибові гори підняття земної кори, обмежені тектонічними розломами. Для глибових гір характерні: масивність, круті схили і порівняно слабка розчленованість. Виникають зазвичай у складчастих зонах, що мали колись гірський рельєф, але втратили пластичність і вирівняні денудацією. При повторній тектонічній дії ці ділянки земної кори не збираються в складки, а розбиваються на окремі глиби, з яких одні піднімаються у вигляді горстів, даючи початок хребтам («відроджені гори»), інші опускаються у вигляді ґрабенів, утворюючи западини.

Глибоководні жолоби – відносно вузькі (близько 100 км по поверхні) асиметричні прогини океанічного дна значної дов­жини, витягнуті вздовж острівних дуг і молодих гірських споруд на краях континентів. Внутрішні борти жолобів, що прилягають до острівних дуг або материків, круті, а зовнішні, суміжні – з ложем океану,- більш пологі. Глибина жолобів – від 7000 до 11000 м. Найбільш глибокі з них Маріанський (11034 м), Курило-Камчатський (10542 м), Філіппінський (10265м).

Глини – тонкодисперсні гірські породи, які складаються в основному з шаруватих або псевдошаруватих глинистих мінералів, що характеризуються пластичністю і після випалення набувають міцності каменя. Пластичність – здатність глини у вологому стані набирати під тиском будь-якої форми і зберігати цю форму після зняття тиску і сушіння. За гранулометричним складом (ступенем дисперсності) в глинах різко переважають частинки з розмірами 0,01—0,001 мм при мінімальному розмірі в десяті частки мікрона; вміст частинок діаметром менше 0,001 мм досягає 25—30%. Найбільш крупні частинки мають розміри до 0,2— 0,3 мм, проте загальний вміст фракції більше 0,1 мм, як правило, не перевищує 10—15%. Найчастіше глини полімінеральні, але можуть бути і майже мономінеральними.

Гліптогенез (від грец. glyptos – вирізаний, створений і genesis – походження) – сукупність перетворень поверхні суші екзогенними процесами. Гліптогенез виражається головним чином у руйнуванні гірських порід, винесенні продуктів руйнування з суші і перебудові рельєфу останньої. До гліптогенезу входить і утворення континентальних відкладень. Гліптогенез складає одну з трьох фаз геологічного циклу, що починається утворенням гірських порід (літогенезом), за яким іде горотворення (орогенез), що, у свою чергу, викликає різке посилення гліптогенезу. Спрощуючи геологічну історію земної кори, гліптогенез можна розглядати як повторення серії подібних тричленних циклів, що змінюють один одного в часі. Термін запропонований на поч. XX ст. франц. геологом Е. Огом.

Гляціологія (від лат. glacies - лід і logos - слово, учення). У широкому значенні – наука про форми, склад, будову та властивості льоду у повітрі, на земній поверхні (, сніговий покрив та ін.) і під землею, їх поширення й процеси, що відбуваються в них (в атмосфері, гідросфері і літосфері). Як самостійна сфера знань сформувалася в кінці XVIII – початку XIX ст. Синонім загального льодознавства. У вузькому значенні – наука про льодовики, що вивчає умови та особливості їх походження, існування і розвитку, а також склад, будову, фізичні властивості і взаємодію з географічним середовищем.

Говерла – найвища вершина Українських Карпат, висота – 2061 м. Знаходиться у Верховинському районі на межі та областей на масиві . Має конусоподібну форму. На схилах – форми , . Бувають снігові лавини. Складається з і . Вкрита альпійськими луками, пустищами, подекуди – кам`яні осипища. Біля підніжжя – один із витоків , .

Гондвана (від назви історичної області в Центральній Індії) – гіпотетичний материк, що існував від середнього палеозою і до початку мезозою в Південній півкулі і вміщував більшу частину сучасної Південної Америки (на схід від Анд), Африку (без гір Атлас), Аравію, півострів Індостан, Австралію (на захід від гірських хребтів її східної частини), більшу частину Антарктиди. В мезозої Гондвана розпалася. В кінці крейдового періоду відокремилися сучасні материки і їх частини. Антипод Гондвани в Північній півкулі – Лавразія.

Гора – ізольоване різке підняття серед відносно рівної місцевості; вершина в гірській країні. Найвища гора у світі – гора Джомолунгма (Еверест) у Гімалаях (8848 м).

Горби спучування форми рельєфу, які виникають під час промерзання перезволожених гірських порід, що сприяє збільшенню їх об'єму (за рахунок утворення льоду). Переважаючі висоти – 1-2 м, максимальні – 30-40 м (гідролаколіти). Характерні плоскі вершини, розбиті морозобійними тріщинами і круті схили. Зустрічаються в областях поширення багатолітньомерзлих порід, переважно в зонах тундри і лісотундри, існують від декількох місяців до декількох років.

Горст (від нім. horst – гніздо) піднята ділянка земної кори, відділена скидами або підкидами від суміжних ділянок. Лінійно витягнуті на сотні або й тисячі кілометрів складні системи ґрабенів, часто поєднані з горстами, називаються рифтами ( додаток А, рис. А. 7 ).

Горючі корисні копалини природні органічні сполуки, що мають здатність горіти. Використовуються як джерело теплової енергії. Поширені в природі у твердому (кам'яне та буре вугілля, торф, горючі сланці, рідкому (нафта) й газоподібному (гази природні горючі) станах. Складаються з горючої маси (вуглець, водень, кисень, сірка) і баласту (золи).

Гравітаційні води (від лат. gravitas – тяжкість) підземні води, що переміщаються під дією сили тяжіння.

Гравітаційні процеси — проце­си зміни поверхні Землі переважно під впливом сили тяжіння. Разом з ерозією, вивітрюванням гравітаційні процеси спри­чиняють лави, осипи, обвали, зсу­ви, повільне просування грунтів у районах багаторічної мерзлоти та ін.

Група (геологічна) — комплекс гірських порід, що утворилися про­тягом геологічної ери.

Грядові піски – масиви пісків, що створюють паралельно розміщені вузькі гряди. Орієнтовані за напрямком пануючих вітрів. Довжина досягає декількох км, висоти напівзарослих грядових пісків – від 1 до 70 м, оголених – до 200 м. Відстань між гребенями – від десятків метрів до 2-4 км. Формуються вихровими рухами, що виникають у вітровому потоці унаслідок обертання Землі і під впливом нерівномірності нагрівання схилів різної експозиції. Грядкові піски широко поширені в Середній Азії, Австралії та Африці.

Грязеві вулкани, с а л ь з и, м а к а л у б и різноманітні за формою геологічні утворення, що постійно або перідично вивергають на поверхню Землі грязеві маси і гази, часто з водою та нафтою. Невеликі грязеві вулкани називаються грязевими сопками. Конуси грязевих вулканів складені засохлою гряззю і мають висоту найчастіше 1-2 м, однак відомі випадки, коли висота їх досягає 400 м. Виверження грязі проходять більш-менш спокійно, інколи утворюючи неве­ликі фонтанчики, при цьому формуються грязеві потоки, які стікають по схилах конуса. Близько 200 грязевих вулканів розміщені на Апшеронському півострові, в околицях Баку; відомі вони та­кож на Керченському півострові, Сахаліні, в Туркменістані.

Губа затока, що глибоко заходить у сушу і в яку впадає ріка.

Ґ

Ґейзер (від ісп. geysa хлинути) джерело, що періодично викидає пару і воду на висоту до 60 м. Ґейзери утворюються в основному в областях сучасного вулканізму. Розрізняють регулярні ґейзери, тривалість циклу яких майже постійна, і нерегулярні – тривалість яких мінлива. У зв'язку з силь­ною мінералізацією води з неї осаджуються специфічні породи ґейзерити, які й складають конус ґейзера.

Ґейзерит – осадова гірська порода, що утворюється внаслідок випадання кремнезему з ґейзерів та інших гарячих джерел.

Ґенезис мінералів – сукупність процесів, унаслідок яких утворюються окремі мінерали і мінеральні родовища.

Ґенетична класифікація порід розподiл гiрських порiд за умовами їх походження, утворення.

Ґіпсографічна крива (від грец. hypsos – висота і grapho – пишу) графік співвідношення площ земної поверхні, зайнятих різними абсолютними висотами та глибинами. При побудові ґіпсографічної кривої по осі ординат відкладають висоти і глибини, по осі абсцис — площі, які вони займають.

Ґрабен (від нім. graben – рів) тектонічна форма порушення залягання гірських порід. Становить собою переважно видовжену ділянку земної кори, що опустилася по лініях скидів нижче від навколишніх ділянок (додаток А, рис. А. 7).

Ґравій (від франц. gravier) пухка порода, яка складається із округлих уламків гірських порід і мінералів від 1 до 10 мм. Розрізняють ґравій річковий, озерний, морський та льодовиковий. Є також ґравій штучний — керамзитовий, одержуваний з легкоплавкої глинистої сировини, та зольний — з паливних відходів теплоелектростанцій. Застосовують як будівельний матеріал, заповнювач для бетону. Зцементований ґравій називається гравелітом.

Ґраніт глибинна кисла магматична гірська порода, що складається переважно з польового шпату, плагіоклазу, кварцу. Структура переважно середньо- або грубозерниста. Колір рожевий, сірий. Великі родовища є в межах Українського щита. Використовують як будівельний матеріал, для виготовлення скульптурних виробів тощо.

Ґранітизація – сукупність природних процесів, що перетворюють тверді гірські породи різного походження (осадові, вивержені, метаморфічні) в породи ґранітоїдного мінерального і хімічного складу.

Ґрунтові води безнапірні підземні води першого від поверхні землі постійного водоносного горизонту, розміщеного на першому водотривкому шарі гірських порід. Ґрунтові води — джерело водопостачання.

Д

Дайки (від англ. dike – перешкода) інтрузивні тіла, які утворюються в про­цесі заповнення магмою тріщин. Можуть бути вертикаль­ними, похилими, кільцевими. Товщина дайок різноманіт­на — від декількох сантиметрів до сотень метрів, протяжність — від десятків метрів до сотень кілометрів (додаток А, рис. А.4).

Дебіт (від франц. debit – збут, витрата) – кількість води, нафти, газу, що надходить із джерела або свердловини за одиницю часу, напр., дебіт річки - втрата води; кількість води, що протікає за певний час.

Девон (від назви англійського графства Девоншир) – четвертий період палеозойської ери геологічної історії Землі. Розпочався близько 400 млн років тому, тривав 60 млн років. Відклади цього періоду становлять девонську систему. Історія розвитку материків у девонський період обумовлена їх структурним планом, успадкованим від попередніх періодів. На початку палеозою в Північній півкулі існували стародавні Східно-Європейська, Сибірська, Китайська і Північно-Американська платформи, які складали єдиний материк Лавразію; Індостанська, Африканська, Південно-Американська та Антарктична платформи входили до величезного південного материка Гондвану. В межах платформ, велика частина яких представляла сушу, чітко розрізнялися підняття (щити, антеклізи) і занурення (синеклізи). Великим змінам палеогеографічної обстановки, викликаним каледонськими підняттями й осушеннями, відповідала зміна органічного світу. Осушення сприяло розвитку наземних тварин і рослин. Опріснені і прісноводі басейни континентів заселяються рибами. Дуже широко поширюються панцирні риби; девонський період часто називають «віком риб». Від кістеперих риб у пізньому девоні виникли перші амфібії – стегоцефали. Праголонасінні стають основною групою рослин і в кінці періоду дають початок сучасним голонасінним. З'являються невеликі пласти вугілля. З відкладеннями девонської системи зв'язані величезні запаси нафти і газу, зосереджені в локальних підняттях внутрішніх і крайових частин западин Східно-Європейської і Північно-Американської платформ.

Делювій (від лат. deluo – змиваю) — продукти вивітрювання, які представлені уламками, знесеними з місця свого залягання дощовими або талими сніговими водами. Залягає у підніжжях схилів у вигляді своєрідних шлейфів. Униз по схилу відбувається диференціація уламків від щебеня до суглинків і глин (додаток А, рис. А.8 ).

Дельта (від написання заголовної букви грецького алфавіту ∆-дельта, з якою схожі багато дельт) – полога ділянка алювіальної рівнини, що розташована в гирлі ріки або поблизу нього і має здебільшого трикутну чи віялоподібну форму. Дельта утворюється внаслідок акумуляції річкових відкладів, часто розчленована численними рукавами.

Денудаційні поверхні – плоскі або злегка хвилясті поверхні, утворені процесами денудації і зрізаючі гірські породи під один рівень. Формуються в періоди тривалої стабілізації базису денудації при ослабленні тектонічної активності. У гірських районах при частих змінах базису денудації іноді можуть утворюватися різновікові денудаційні поверхні, причому найбільш древні з них зазвичай зберігаються у вигляді окремих фрагментів, або одна і та сама поверхня, що деформується тектонічними рухами, може бути піднята на різну висоту. Денудаційні поверхні завжди молодше гірських порід, які вони зрізають, що є важливою діагностичною ознакою при палеогеографічних реконструкціях. До денудаційних поверхонь належать пенеплени, педиплени, еквіплени та ін. Іноді термін «денудаційні поверхні» вживається як синонім поверхонь вирівнювання. Див. також Денудаційні форми рельєфу.

Денудаційні рівнини вирівняні поверхні, утворені в результаті руйнування підвищеного або гірського рельєфу тривало перебігаючими процесами денудації. Підрозділяються на цокольні рівнини, що неузгоджено зрізають поверхню складчастої основи, і пластові рівнини, сформовані на майже горизонтально або злегка похило залягаючих породах платформеного чохла.

Денудаційні форми рельєфу сукупність форм рельєфу, які утворені в результаті процесів денудації. Розрізняють: власне денудаційні форми, які виникли в результаті видалення продуктів вивітрювання гравітаційними переміщеннями і площинним змивом (стовпи, ніші, карнизи і т. д.), і денудаційні форми в широкому розумінні, що утворюються в результаті сукупної дії екзогенних процесів, нагірні й деякі інші тераси, денудаційні рівнини, пенеплени та ін. Крім наземних, відомі підводні денудаційні форми рельєфу — підводні зсуви, долини та ін.

Денудація (від лат. denudatio – оголення) – сукупність процесів зносу і перенесення (водою, вітром, льодом, безпосередньою дією сили тяжіння) продуктів руйнування гірських порід у понижені ділянки земної поверхні, де відбувається їх накопичення — акумуляція. Переважання (у кількісному виразі) денудації над сумарним ефектом тектонічних піднять призводить до поступового зниження абсолютних і відносних висот того або іншого регіону і загальної нівеляції рельєфу. В результаті тривалої денудації гірські країни можуть бути перетворені на хвилясті рівнини – пенеплени. Про інтенсивність денудації дає уявлення кількість наносів, що виносяться ріками (напр., з басейну р. Амазонки – більше 1 млрд т за рік). Термін «денудація» вживається іноді й у вужчому значенні – для позначення процесів зносу (видалення) продуктів вивітрювання тільки шляхом площинного змиву.

Депресія (від лат. depressio – падіння вниз, занурення) у геоморфології будь-яке пониження земної поверхні.

Деструкція руйнування гірських порід та розпадання їх внаслідок вивітрювання.

Дефляція (від лат. deflatio – видування) – видування й розвівання вітром часток гірських порід. Виділяють площинну дефляцію, коли розвівання проявляється більш-менш рівномірно, і борознову, що розвивається в окремих тріщинах гірських порід, борознах, ритвинах. Площинна дефляція особливо поширена в сухих степових районах, пустелях.

Джерела – природні виходи підземних вод на денну поверхню і приурочені, здебільшого, до долин рік, балок, ярів, які прорізають водоносні горизонти, а також до берегів морів. Джерела є прісні і мінеральні, холодні і гарячі, постійні, тимчасові, сезонні; розрізняються джерела також за умовами утворення і за дебітом.

Динамічна геологія галузь геології, що вивчає процеси, які відбуваються в надрах і на поверхні Землі. Досліджує закономірності розвитку екзогенних процесів та ендогенних процесів у їх взаємозв’язку, що має велике практичне значення, зокрема для пошуків корисних копалин, промислового і цивільного будівництва.

Динамічна геоморфологія (від грец. dynamis – сила) – напрям у геоморфології, що вивчає динаміку рельєфу і визначає її рельєфоутворювальні процеси (головним чином екзогенні). Містить у собі кінематику рельєфу.

Дискордантний берег, або п о ­п е р е ч н и й — берег моря або океану, розташований під кутом до гірських хребтів; має велику кіль­кість бухт (напр., пд. берег Охотського моря, зх. берег Малої Азії).

Дислокації тектонічні, пору­шення тектонічні — де­формації гірських порід земної ко­ри під впливом тектонічних рухів. Поділяються на плікативні, або складчасті, і диз'юнктивні, або роз­ривні.

Діаґенез (від грец. dia  – приставка, що означає тут завершеність дії, і genesis – народження, виникнення) сукупність процесів перетворення пухких осадів на осадові гірські породи. Відбувається у верхніх шарах земної кори і полягає в перекристалізації осадів, утворенні мінералів, конкрецій, гідратації або дегідратації (зневодненні), цементації осадів тощо.

Дніпровсько-Донецька западина геологічна структура в південній частині Східно-Європейської платформи, на території Бєларусі й України. Становить собою ступінчасте зниження докембрійського фундаменту типу ровоподібного прогину — авлакогену. Головним елементом западини є центральний ґрабен, виповнений товщею інтенсивно дислокованих осадово-вулканогенних відкладів девонського й осадових відкладів кам’яновугільного й пермського віків, поперечними блоками розчленованих на блоки. На периферійних ділянках (бортах) западини фундамент поступово занурюється. Він перекритий осадовими відкладами кам’яновугільного, мезозойського й кайнозойського віків. Потужність відкладів у межах бортів – 500-3500 м, у ґрабені – до 18000 м. У геоморфологічному відношенні цій западині відповідають Придніпровська низовина й частина Поліської низовини.

Докембрій найдавніший і найбільш тривалий етап розвитку земної кори від виникнення перших геологічних формацій до початку фанерозою; найдавніші товщі земної кори. Почався 3,5 млрд р. тому, тривав 3 млрд р. Поділяється на архей і протерозой. Відклади, що сформувалися протягом докембрію, виходять на поверхню в межах кристалічних щитів, зокрема Українського щита. З докембрійськими товщами пов'язаний різноманітний комплекс корисних копалин: понад 70% запасів залізних руд, 63% - марганцевих, 73% - , 61% - , 72% - сульфідних , 93% - , 66% - руд, а також родовища алюмінієвої сировини.

Долини – негативні, лінійно витягнуті форми рельєфу, що мають загальний нахил від верхів’їв до низов’я. Утворюються в результаті ерозійної (див. Ерозія) дії текучої води. Див. також Річкові долини, Долини підводні.

Долини підводні пологі вузькі улоговини морського дна в межах шельфу. В деяких випадках підводні долини є продовженням великих річкових долин суші. Проте вони починаються не від самого берега, а на глибинах у декілька десятків метрів, оскільки прибережна смуга дна буває вирівняна дією хвиль. У подовжньому профілі часто мають поглиблення і пороги. Рельєф і осади підводних долин свідчать про їх наземне походження. Затоплення річкових долин морем викликане або підвищенням рівня Світового океану після танення материкового льоду льодовикового періоду, або недавнім зануренням окремих ділянок суші.

Донецький кряжвисочина на півдні Східно – Європейської рівнини на кордоні та . Довжина – близько 370 км, ширина – 160 км. Донецький кряж складений в основному потужними товщами кам'яно-вугільних пісковиків, сланців і вапняків, з якими пов'язані великі поклади кам'яного вугілля (Донецький вугільний басейн). Найвища точка – 367 м ( — ). Вододіли мають вигляд слабохвилястих рівнин, майже повністю розораних. Долини глибокі, нерідко з виходами корінних порід на схилах.

Древні платформи платформи, фундамент яких формувався протягом архею та раннього протерозою і складений складчасти­ми, глибоко метаморфізованими товщами порід, прорва­ними ґранітними інтрузіями. Верхній ярус платформи – чохол, складений спокійнозалягаючими шарами неметаморфізованих морських, континентальних і ефузивних порід, які з різкою кутовою неузгодженістю покривають кри­сталічний фундамент. До древніх докембрійських плат­форм належать Північно-Американська, Східно-Європейська, Сибірська, Південно-Американська, Африкано-Аравійська, Індостанська, Австралійська та Антарктична. Ці платформи складають ядра сучасних материків, які обрамлюються більш молодими платформами і складчас­тими спорудами. Древні платформи займають близько 40 % площі сучасних материків (додаток А, рис. А.6).

Дрифтова гіпотеза (від англ. drift - відносити течією) гіпотеза горизонтального переміщення (дрифту, або дрейфу) материків по пластичному базальтовому шару земної кори. Ґрунтується на подібності обрисів материків, їх геологічної будови й органічних решток у породах. За дрифтовою гіпотезою сучасні материки утворюються з єдиного суперматерика — Пангеї, який розколовся на початку мезозою. Висунув цю гіпотезу в другій половині XIX ст. російський астроном-аматор Є.В. Биханов; на початку ХХ ст. її розвинув німецький геофізик А. Вегенер. У 60-х роках ХХ ст. дрифтова гіпотеза доповнена на основі нових даних геофізичних досліджень і буріння дна океанів.

Друза (від нім. druse – щітка) мінеральний аґреґат, що утворюється в поржньому просторі. У друзі кристали одним кінцем прикріплені до певної поверхні, другим – повернуті в бік порожнини.

Друмлін – горб довгастої форми довжиною до 2,5 км і більше шириною – 150-400 м і висотою 5-45 м, складений переважно матеріалом основної морени (іноді з ядром із корінних порід). Нагадує половину яйця (додаток А, рис. А.9).

Дюни форма рельєфу пісків, результат вітрової акумуляції. На відміну від барханів випуклу форму мають круті схили дюн; «роги» розміщені ззаду. Пологий навітряний схил має кут нахилу 8-20°, підвітряний – 32-40°. Висота – від 10 до 30 м, іноді до 100м. Виникають дюни на піщаних берегах морів, річок, озер, зандрових рівнин.

Е

Евстатичні коливання (від грец. eu – добре і statis – стояння на місці, спокій) повільні (вікові) зміни рівня Світового океану і пов'язаних з ним морів, викликані зміною кількості води в океані внаслідок утворення або танення льодовикових мас, а також зміненням об'єму океанічних западин.

Еквіплен (від лат. aequus – рівний і planum – площина) – денудаційна поверхня, що виникла в результаті карової денудації. Утворюється при розвитку карів на обох схилах височини, стінки яких, надалі регресивно відступаючи, стуляються, утворюючи гострий гребенеподібний вододіл, а потім і зовсім руйнуються, і днища карів з'єднуються. Іноді термін «еквіплен» застосовується до поверхонь вирівнювання мерзлотно-соліфлюкційного походження (див. Альтипланація).

Екзарація (від лат. exaratio – виорювання) – руйнування рухливим льодовиком гірських порід, що складають його ложе, і винесення продуктів руйнування (галька, валуни, пісок, глина) до краю льодовика. Внаслідок екзарації виникають троги, «баранячі лоби», «кучеряві скелі» та інші форми рельєфу.

Екзогенні процеси, зовнішні процеси – процеси, що відбуваються на поверхні Землі або на невеликій глибині в земній корі, обумовлені енергією сонячного випромінювання, гравітаційною силою і життєдіяльністю організмів. До екзогенних процесів належать: вивітрювання, ерозія, денудація, абразія, екзарація та ін. Головні форми прояву екзогенних процесів на поверхні Землі: руйнування гірських порід і хімічне перетворення мінералів, з яких вони складаються (фізичне, хімічне, органічне вивітрювання); видалення і перенесення розпушених і розчинних продуктів руйнування гірських порід водою, вітром і льодовиками; відкладення цих продуктів на суші або на дні водних басейнів і поступове їх перетворення в осадові гірські породи. Екзогенні процеси обумовлюють морфоскулъптуру земної поверхні, у поєднанні з ендогенними процесами формують рельєф Землі; утворюють товщі осадових порід і пов'язані з ними родовища корисних копалин.

Екструзія — виверження лави на земну поверхню у вигляді купола. Застигаючи у вулканічному каналі, така лава утворює ніби твердий корок, що перешкоджає вільному виходові вулканічних газів. Вна­слідок високого тиску гази вибу­хають.

Елементи рельєфу – окремі поверхні, лінії й точки, що обмежують форми рельєфу будь-якого походження і створюють каркас рельєфу.

Еліпсоїд Красовського земний еліпсоїд, поверхня якого береться в геодезії за математичну фігуру Землі. Назва – від прізвища астронома-геодезиста Феодосія Красовського (1878-1948).

Елювій (від лат. eluo – вимиваю), е л ю в і а л ь н і в і д к л а д е н н я – продукти вивітрювання гірських порід, що залишаються на місці свого утворення. Формуються на горизонтальних поверхнях або пологих схилах, де процеси денудації проявляються слабо. Елювій складає кору вивітрювання.

Ендогенні процеси геологічні процеси, що відбуваються головним чином у надрах Землі, обумовлені її внутрішньою енергією, силою тяжіння і силами, що виникають при обертанні Землі. До ендогенних процесів належать: розпад радіоактивних речовин, різні хімічні реакції і перетворення підкорових мас, раптові розрядки виникаючої при цьому напруги та ін. Ендогенні процеси виявляються у вигляді тектонічних рухів (зокрема у формі повільних піднять і опускань земної кори, складчастості, утворення великих елементів рельєфу, землетрусів), процесів вулканізму (підйому магми, виверження вулканів з утворенням вулканічних форм рельєфу), метаморфізму гірських порід і формування родовищ корисних копалини. Ендогенні процеси обумовлюють морфоструктуру земної поверхні й у поєднанні з екзогенними процесами беруть участь у формуванні рельєфу Землі.

Еолові відклади ( від імені повелителя вітрів Еола у давньогрецькій міфології) геологічні утворення, що виникають внаслідок осідання принесених вітром продуктів вивітрювання гірських порід або річкових, озерних, морських та інших відкладів. Утворюють дюни, бархани, піщані пасма та інші форми рельєфу.

Еолові процеси — процеси рельєфотворення, зумовлені вітром: роз­віювання, перевіюван­ня і навіювання. Особли­во активні в пустинях.

Еолові форми рельєфу форми рельєфу, що виникають під дією вітру, переважно в районах з аридним кліматом (пустелі, напівпустелі); зустрічаються також по берегах морів, озер і річок з мізерним рослинним покривом, не здатним захистити від дії вітру пухкі і зруйновані вивітрюванням породи субстрату. Найбільш поширені акумулятивні й акумулятивно-дефляційні форми, що утворюються в результаті переміщення і відкладення вітром піщаних частинок, а також вироблені (дефляційні) еолові форми рельєфу, що виникають за рахунок видування (дефляції) пухких продуктів вивітрювання, руйнування гірських порід під дією динамічних ударів самого вітру й особливо під дією ударів дрібних частинок, що переносяться вітром у вітропіщаному потоці.

Еон геологічний — найбільший підрозділ історії Землі, що об'єднує кілька ер.

Еоценова епоха (від грец. eos – ранкова зоря, світанок і kainos – новий) середня епоха палеогенового періоду. Характеризується розвитком вічнозеленої тропічної рослинності. Відбулися значні трансґресії морів. Відклади еоцену поширені в Україні. З ними пов’язані родовища нафти, газу, бурого вугілля, будівельних матеріалів тощо. Відклади, що утворилися протягом еоценової епохи, становлять еоценовий відділ.

Епейрогенічні рухи — повільні постійні підняття та опускання зем­ної кори.

Епейрофорез — горизонтальне переміщення материків.

Епіцентр землетрусу (від грец. epi – на, над і лат. centrum – центр кола) проекція гіпоцентру на земну поверхню. Визначається за записами сейсмічних станцій.

Епоха (від грец. epoche – зупинка) підрозділ геохронологічної шкали (див. Геохронологія), що відповідає часові утворення відкладів одного відділу; складова частина геологічного періоду, поділяється на віки.

Ера (від лат. area, букв. - початкове число) – 1. Один із найбільших відрізків часу в хронології геологічної історії Землі. 2. Підрозділ геохронологічної шкали, що відповідає часові утворення гірських порід, які складають групу. В історії геологічного розвитку Землі виділяють 5 ер: архейську, протерозойську, палеозойську, мезозойську і кайнозойську. Ери поділяють на періоди.

Ератичні валуни (від лат. erraticus – блукаючий) валуни, занесені водою або льодом далеко від виходу корінних порід, з яких вони утворилися.

Ерг (араб.) – тип піщаних пустель у Сахарі з малорухливими грядовими пісками, що відносяться переважно до понижень рельєфу.

Ерозійна тераса (корінна тераса) – річкова тераса, яка на відміну від акумулятивних терас, майже повністю складена корінними породами, на площадці таких терас алювій відсутній або утворює дуже тонкий покрив. Ці тераси формуються при переважанні процесу ерозії над процесом акумуляції впродовж розвитку ріки.

Ерозійно – акумулятивна тераса – див. Цокольна тераса.

Ерозія (від лат. erosio – роз'їдання) – руйнування гірських порід водним потоком, один із основних факторів формування рельєфу земної поверхні. Складається із механічного розмивання гірських порід (власне ерозія), хімічного розчинення матеріалу, з якого складаються породи і шліфовки дна русла водотоку твердими уламками порід, які переносяться водою. Розміри водної ерозії залежать від маси води, що переносить потік (m), швидкості його течії (v) і визначається за формулою . Ерозія зростає з збільшенням об'єму й укрупнення розмірів наносів, які переміщуються. Розрізняють лінійну і площинну ерозію.

Естуарій (від лат. aestuarium затоплюване гирло річки) – вирвоподібна затока, яка звужується до вершини й утворюється внаслідок підтоплення низов'я річкової долини і перетворена дією хвильового, річкового і припливного факторів.

Етно-везувіанський тип виверженнявулканічне виверження, що характеризується лавою базальтового складу, але з більшим вмістом кремнекислоти, ніж під час стромболіанського типу виверження, і тому ще більш в'язкі, з температурами близько 1000 °С. Скупчую­чись у кратері вулканів, вони закупорюють жерло, що призводить до сильних вибухів, коли наверх проривають­ся гази. При цьому на дуже велику висоту вгору вики­дається значна кількість попелу (див. Вулканічний попіл), піску, лапілів і бомб (див. Вулканічні бомби). Після вибуху починається виверження лави. Виверження характерне для вулкана Везувій біля Неаполя, Вулкано в Середзем­ному морі, Етна на Сицилії, а також вулканів півост­рова Камчатка (Ключевська сопка, Авачинська сопка, Плоский Толбачек), Курильських островів, Японії та ін.

Ефузивний магматизм (від лат. effundo – виливаю)– процес виливу магми на земну поверхню, коли магма знаходиться в глибині земної кори під великим тиском, всі її газові компоненти залишаються в розчиненому стані. У міру просування магми до поверхні тиск зменшується, гази починають виділятися, магма, що в результаті виливається на поверхню, істотно відрізняється від початкової. Щоб підкреслити цю відмінність, магму, що вилилася на поверхню, називають лавою. З вулканічними процесами пов’язане виникнення вулканічних форм рельєфу, утворення певних мінералів та гірських порід, а також певних корисних копалин (див. також Інтрузивний магматизм).

Ефузивні гірські породи — магматичні гірські породи, що утво­рилися внаслідок застигання лави, яка вилилася на земну поверхню по вулканічних каналах або тріщинах у земній корі.

Ж

Жерло вулкана, канал вулкана – верхня частина вертикального або майже вертикального каналу, що з'єднує вогнище вулкана (див. Вулканічне вогнище) із земною поверхнею або кратером.

Жили інтрузивні тіла, що утворюються в про­цесі заповнення магмою тріщин. На відміну від дайок мають неправильну, звивисту з відгалуженнями фор­му.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. В І д д І лосв І т и дунаєвецької районної державної адміністрації районний методичний кабінет інформаційна культура як складова загальної культури особистості бібліотечні урок

    Урок
    Відповідно до цього проводиться бібліотечно-бібліографічна робота, яка крок за кроком, формує в учнів-читачів основи інформаційно-бібліографічної грамотності.
  2. Соломії Крушельницької у Львові Безсмертна слава Соломії Біобібліографічний довідник Львів Ґердан Графіка 2007 ббк щ 335. 413(4Ук) 8 Крушельницька

    Документ
    Безсмертна слава Соломії: Біобібліографічний довідник / Муз.-мемор. музей С. Крушельницької у Львові; Упоряд.: М. Зубеляк, Р. Мисько-Пасіч­ник; Вступ.
  3. Як форма суспільної свідомості круг її проблем та роль у суспільстві

    Документ
    З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві.
  4. Л. М. Олійник доцент кафедри педагогіки початкового навчання Інституту педагогічної освіти Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинського, кандидат педагогічних наук

    Навчально-методичний посібник
    Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту педагогічної освіти Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського (Протокол № 7 від 14 квітня 2010 року)
  5. Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до більшості дат

    Документ
    Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат і подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до більшості дат.

Другие похожие документы..