Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Данная методика создана на основе ДДО Е. А. Климова и применяется для оценки склонностей оптантов к различным сферам профессиональной деятельности. П...полностью>>
'Документ'
Настоящие правила распространяются на монтаж внутренних систем холодного и горячего водоснабжения, отопления, канализации, водостоков, вентиляции, ко...полностью>>
'Документ'
которая состоится 25-26 ноября 2011 года на базе Николаевского комплекса НУ «ОЮА» в городе Николаеве. Цель данного мероприятия – проведение открытой ...полностью>>
'Документ'
— оборудование по поддержке процесса бурения (водовозы, бульдозер, кран и пр.). Заинтересованным в оказании услуг такой буровой установкой необходимо...полностью>>

Діяльністіь сб оун на території

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

Діяльністіь СБ ОУН на території

Волинської області в 1947-1954 роках.

В останній період часу тема діяльності ОУН та УПА набуває все більшої актуальності. Події „помаранчевої” революції сколихнули українське суспільство та змусили його повернутись до розгляду питань історії, що замовчувалися в попередній час. Тому досить цікавими для науковців та загалом суспільства стала неупереджена оцінка найбільш суперечливих моментів національно-визвольного руху. Зокрема це стосується діяльності Служби Безпеки ОУН на Волині, особливо в останні роки існування підпілля.

Отож заключний етап діяльності референтури безпеки розпочався з нової хвилі репресій радянської влади. Ковельський окружний референт СБ “Аркадій” так охарактеризував цей період : “… НКВД намагається залякати селян і виселити з хуторів у села. Спочатку на мітингах хотіли довести, що в селі жити краще, одночасно розповсюджуючи брехню про те, що хуторяни мають зв’язок з УПА і через те можуть бути вивезені до Сибіру. Останніми днями НКВД дало наказ жителям села Черськ Маневицького району виїхати із своїм майном в якийсь інший населений пункт. Якщо ж у визначений строк люди не виїдуть, то будуть вивезені силою і без свого майна.

В Турійському районі НКВД, щоб сильніше залякати населення і прискорити ліквідацію хуторів, під нашим виглядом вбиває на хуторах населення. Наприклад в колонії “Майдан” вбили палицею дружину червоноармійця. В другому випадку застрілили одного селянина віком 60 років.” Та найбільш небезпечними для національно-визвольного руху, як і раніше залишалися спецзагони МДБ, які діяли під виглядом повстанців. Радянське керівництво вимагало ширше використовувати ці групи вигаданих підпільників. Зокрема ЦК КП(б)У 1 червня 1948 року критикував місцеві органи за те, „ що вони мало практикують такі методи, як виїзд або вихід, особливо вночі, в села оперативних працівників, переодягнутих

у цивільну одежу, не використовують грим та інші маскувальні засоби”. Головою держбезпеки УРСР був призначений колишній керівник СМЕРШу 4-го Українського фронту генерал-лейтенант М.К.Ковальчук котрий у справі боротьби з національно-визвольним рухом підпорядковувався безпосередньо міністрові МДБ СРСР. Саме він у 1947 році створив зовні схожі на загони СБ відділи держбезпеки. Одночасно радянська преса здійняла галас про масові вбивства здійснені націоналістами. Таким чином організацією терору проти власних громадян займалося найвище керівництво УРСР в той час як офіційно війна давно закінчилася.Про це ж свідчать чимало місцевих жителів. Зокрема мешканець села Грабів Старовижівського району Трохим Ревонюк.(1)

Інколи траплялись випадки протесту проти діяльності спецгруп МДБ й інших високопоставлених радянських чиновників. Так „15 лютого 1949 року прокурор військ МВС Українського округу полковник юстиції Косарський скерував до ЦК КП(б)У доповідну записку № 4/001345 „Про факти грубого порушення соціалістичної законності в діяльності так званих спеціальних груп МДБ”. У якій наголошував, що члени цих груп катували і вбивали невинних людей, топили їх в криницях, грабували населення, чинили інші акти насильства і терору.

Також 9 червня 1949 року міністр внутрішніх справ УРСР Т.Строкач подав міністрові внутрішніх справ СРСР Круглову доповідну записку № 582/СМ, в якій на основі великої кількості фактів стверджував, що всі кричущі кримінальні злочини у західних областях України з 1946 по 1949 роки скоїли спецпідрозділи держбезпеки. Зокрема він писав : „Вони виявлені й відомі нам під виглядом „бандитів УПА”, „зграй злодіїв”,”насильників та вбивць місцевого населення”. Особливо популярні вбивства великих груп людей спецгрупами МДБ, „утоплення в колодязях”, щоб наганяти щонайбільший страх...”.(2) Однак на ці зауваження керівництво СРСР не реагувало тим самим заохочуючи до ще більшого терору. Більше того воно його заохочувало.

Так міністерство держбезпеки УРСР в лютому 1947 року вдосконалило методику винищення керівництва УПА. Для цих цілей було виділено 1094 досвідчених працівників МДБ. Вони зобов’язувалися проникати в керівні центри „бандитських груп” і оунівського підпілля, особливо в СБ. Тобто головну небезпеку радянська влада вбачала в діяльності спецслужби ОУН. Про це ж свідчить наказ МДБ СРСР № 00207 22 квітня 1947 року. Зокрема створювался спецгрупи під виглядом СБ завданням яких було:

1. Перевірка агентданих стосовно осіб, які належали до оунівського підпілля, встановлювалення їх посад.

2. Захоплення або ліквідація керівників ОУН-УПА.

3. Залучення своєї агентури у провід та систему зв’язку ОУН.

4. Допит арештованих керівників або звичайних підпільників за використанням тортур під виглядом СБ.

5. Агітування підпільників до зради повстанському руху.(3) Важко навіть уявити якої шкоди вони завдавали національно-визвольному руху.

Про такі випадки свідчать й самі підпільники. Зокрема референт СБ “Аркадій” констатує: “… Створюються диверсійні групи в кількості 6-7 чоловік, які озброюються десятизарядними гвинтівками, одним кулеметом і під маркою УПА ходять вночі по селах. Вони роблять засідки прямо в хатах. Спостерігаються в Колківському районі. Вони ж під нашою маркою забирають хліб, одяг, ріжуть худобу, особливо це характерно для Ківерцівського району”.

Одночасно радянські спецслужби розширюють власну агентурну мережу серед місцевого населення вдаючись до вже звичних та перевірених способів - залякуваня, шантажу та підкупу. Як наприклад вербування за допомогою тортур Трощука Д. весною 1952 року в селі Кукули Маневицького району.(4)

Або навпаки за винагороду в 15 тисяч карбованців було виявлено боївку СБ “Ворона”. Зокрема в березні 1951 року МГБ оточило хату де перебували крім “Ворона”, брати Бречки ( з села Руди Красної) – “Кривоніс” та “Толік”. Вони відстрілювалися до того часу, поки не закінчились набої, а потім застрілились.

Працівники МГБ хату підпалили, а обгорілі тіла завезли в село Деражне й кинули над дорогою на показ та острах людям. Також за допомоги зрадника НКВС ліквідувало боївку Якова Лисого з Чарторийська („Павло”, раніше „Ярослав”) яка діяла на території Колківського та Голобського районів. Зокрема на Різдвяні свята він відпустив місцевих повстанців додому.

Залишився лише Олексій Колбун. Спочатку вони переховувалися в клуні під Осницею, але не бажаючи викликти репресії на людей, що їм допомогли, надалі знаходилися в криївці у лісі поблизу села Куликовичі. Про це було повідомлено зв’язкову Марію Пеньогу. Ситуацією вирішив скористатися „Плаксун”(агент НКВС), який тричі намагався вийти на зв’язок з „Павлом”. Врешті він дізнався його місце перебування. Після чого, для того щоб відвести від себе підозри повстанців, привів на хутір до Григорія Суботинського енкаведистів. Господаря садиби довго били вимагаючи вказати місце криївки та він мовчав. Після цього хтось запропонував бити й „Плаксуна”, але той злякавшись розправи негайно повів їх до „Павла”. 9 січня 1951 року енкаведисти оточили криївку та запропонували повстанцям здатися. „Павло” у відповідь зачитав їм оунівську агітку та вбив одного з нападників, після чого будучи пораненим застрілився сам.(5) Таким чином за допомогою радянських агентів оунівське підпілля зазнавало найбільш дошкульних втрат.

11 січня 1947 року шеф СБ Центрального Проводу ОУН Микола Арсенич, псевдо “Михайло”, “Григор” видав директиву про негайну реорганізацію. Особлива увага придлялася легалізації повстанців. Цей процес прискорив наказ міністра державної безпеки УРСР від 30 грудня 1949 року “ Про непритягнення до кримінальної відповідальності учасників розгромлених банд з західних областей України, які добровільно з’явилися до органів радянської влади з повинною.” Це дало можливість оунівцям проникати в підприємства, колгоспи, установи, організації та займати там керівні посади. Саме легалізовані підпільники пристосовуючись до існуючих реалій давали можливість в майбутньому боротись за створення самостійної української держави. Микола Кукурба, артист, член ОУН з 1935 року про це сказав так : “ У даний час потрібно показувати себе з позитивного боку – читати лекції, виступати на зборах, а коли прийде час, показати свою активність”. Водночас СБ займалося й ліквідацією радянських агентів та активістів.

Наприклад 28 червня 1947 року в селі Бунів СБ спіймала командира спецзагону НКВС – Е.Войцова, що здійснював вбивства місцевого населення під виглядом біженців із голодуючих східних областей України, а вбивав уже біженців – під виглядом боївок УПА.(6) Тобто силами СБ було захищено цивільне населенння та ліквідовано небезпечного провокатора.

Та все ж з часом спецслужба втративши основні сили переходить до поодиноких каральних акцій та поширення пропаганди. Зокрема в вересні 1950 року, група бойовиків СБ напала на сільраду селі Ворокомле Камінь-Каширського району, вбила 6 активістів, розповсюджувала антирадянську літературу та листівки.

8 серпня 1951 року боївка СБ курінного “Голуба” в колгоспі “Пролетарій” Камінь-Каширського району, який був розташований на землях одноосібних господарств села Яйно, руйнує сільськогосподарчі приміщення та псує обладнання. Зокрема, було виведено з ладу молотарку. 29 серпня 1951 року в селі Каніщунівка вбито голову сільради, дільничного уповноваженого, агента мінгазу.(7) Подібні акції в значній мірі були протестом проти вже існуючого ладу.

Починаючи з весни 1950 року СБ основні зусилля спрямовує на створення автономної системи агентів до яких підбирали лише перевірених людей, що діяли одноосібно. Зв’язок підтримувався лише з безпосереднім керівником, а в разі його смерті він повинен був діяти на свій розсуд. Основні на той час завдання ОУН відповідно до однієї з останніх інструкцій Проводу (від 20 травня 1952 року) були такими :

1.Будь якою ціною зберегти кадри Організації для вирішального моменту.

2.Припинити всю зовнішню роботу, яка може давати докази та свідчити про наявність Організації в терені.

3.Всю енергію спрямувати на внутрішньоорганізаційну роботу - виховання підпільних кадрів, передусім новаків, підшуковування нових кадрів серед „легальників”, їх політінформування, виховання та вишкіл, розбудову сітки.

4.Підготовити всі клітини до самостійної довготривалої організаційної праці на випадок втрати зв’язку та поінформувати їх про конкретні завдання на випадок війни.

5.Забезпечити всіма можливими способами безперервність зв’язку.

6.Забезпечити збереження організаційних архівів.(8) Ці завдання передбачали можливість тривалої автономної роботи підпільних осередків і зумовлювали децентралізацію ОУН.

Масштаби діяльності підпілля звужувались і надалі його чисельність постійно скорочувалася. Так вже на початку 1950-х років на місце полеглого провідника чи референта не призначали вже нікого - бракувало кадрів. Зв’язки між керівництвом і низовими ланками почали рватися. Особливо загострилася ця проблема у 1952 році. Та незважаючи ні на що, підпілля продовжувало організовано діяти й залучати до національно-визвольної боротьби нових людей. Зокрема Марія Савчик в спогадах, описує своє перебування в селі Ставок Турійського району взимку 1950-1951 років і згадує про агентурну мережу районного провідника Григорія Грушовця, псевдо “Хома”: “… мав своїх симпатиків серед радянської адміністрації, учителів, навіть міліції.(9) Відомі й інші приклади, так голова Охлопівської сільради А.Возний та голова Рачинської сільради І.Пилип’юк мали зв’язки з оунівцями і активно їм допомагали. Також голова сільради села Княже А.Корній, проводячи підписку на позику четвертої п’ятирічки, воднораз провів підписку на допомогу ОУН і сам підписався на 5 тисяч карбованців. (10) Агентурна мережа досягла тієї ситуації, коли власне оунівське підпілля чисельно їй поступалося. Так під час виявлення криївки керівника СБ „Перця” енкаведистами - лейтенантом Липським, сержантом Петросяном та командиром другої роти 277 стрілецького полку МВД лейтенантом Горємикіним 27 листопада 1948 року, було виявлено ,,донесения связных разведчиков в банду „ОУН” на советских граждан и другая переписка представляющая оперативный интерес”.(11) Тобто навіть в цей важкий час СБ мала потужну мережу розвідників серед усіх прошарків радянського суспільства.

Крім збереження власного підпілля СБ також попереджувало про різноманітні провокації радянської влади місцеве населення. Зокрема в квітні 1949 року есбівці розповсюдили листівки в яких повідомлялося, що листи які знаходять селяни й в яких повстанці нібито наказують їм принести в зазначене місце певну кількість продуктів та гроші - провокація НКВС. Тому такий лист негайно необхідно віднести до сільради.

В іншій листівці повідомлялося, що невідомі втікачі з в’язниць, що просять їх переховати та зв’язати з оунівським підпіллям є провокаторами. Про подібні випадки потрібно повідомляти місцеві органи влади. Таким чином СБ намагалося зберегти серед місцевого населення прихильників та завадити провокаціям радянських спецслужб. Особливо багато попереджень було проведено в 1951-1953 роках. Зокрема в цей час МДБ намагалося створити провокаційні оунівські організації. Особливо це стосується Горохівського та Мацеївського (Луківського) районів. Їх метою було виявлення залишків підпілля та людей, що його підтримували. Хоча інколи траплялись випадки дезінформації СБ радянських спецслужб з метою знищення їх засобами своїх ворогів.

Так наприклад коли Оликський райвідділ МБД арештував місцевого есбіста, останній в число своїх “спільників” включив тих осіб, що їх мав ліквідувати. Як наслідок, одному з радянських активістів присудили 25 років таборів й конфіскацію майна. (12) Такими методами сталінізм нищив своїх прихильників.

Варто відмітити також проведення пропагандистських рейдів за участю СБ. Зокрема, на нараді Василя Галаси з окружними провідниками ОУН Волинської області Олександром Савирою – „Аркасом”(Луцька округа), Василем Сементухом – Ярим (Ковельська округа), „Борисом”(Берестейська округа) було вирішено провести рейд в Прибалтику. „Ярий” отримав завдання сформувати групу з 12 чоловік, яку очолив провідник Камінь-Каширського району „Рибак”, а „Аркас” забезпечити її агітацією. На початку серпня 1950 року вони пройшли маршрутом через Дорогочинський, Білозерський, Ружанський, Слонимський та Барановський райони Білорусії.

Проте, про рейд стало відомо МВС БРСР й вони залучили всі сили, щоб схопити повстанців. Тому вирішено було повертатися на Волинь. Пробившись без втрат через засідку емведистів на річці Ясельді в Білозерському районі вони повернулись на Волинь.(13)

Та все ж це не було основною роботою СБ. Головним завданням було збереження оунівського підпілля.

Так у Постанові ЦК КПУ „Про стан ліквідації решток банд українських буржуазних націоналістів в західних областях УРСР” від 31 грудня 1953 року зазначалося, що в „західних областях все ще продовжують існувати оунівські банди, а ворожі прояви вважають звичайним явищем, властивим для районів західних областей”.(14) Зокрема в Деражненському підрайоні СБ існували боївки „Хмари” (Івана Лободи) та „ Ярослава”.(15) Та все ж коли 23 квітня 1952 року, ще діяло кілька неповних боївок та поодиноких бійців, загальною чисельністю 30 чоловік, то на березень 1953 року на теренах Волинської області залишилося лише 11 озброєних підпільників.(16) З кожним днем збройне підпілля зменшувалося.

Наприклад характерною є спецоперація НКВС 17 січня 1954 року щодо ліквідації боївки „Ярого” (його криївка розміщувалась у багатолюдному селі Буцин де була МТС, а поруч дорога Ковель – Брест). Запідозрили сторожа Миколу Лабнюка. Зокрема його дружина часто їздила за покупками в Ковель, а син брав у бібліотеці багато книг. За свідченнями Антоніни Іванівни Бодюк, що працювала в той час вчителькою. Штурм розпочався зранку кулеметною стріляниною. Військові трьома колами оточили хату Лабнюків, повстанці відстрілювалися. Під прикриттям диму надвір вискочило троє чоловік. Одного одразу застрілили біля хати. В будинку який був охоплений полум’ям залишилася жінка й з кулемета обстрілювала енкаведистів щоб дати можливість іншим врятуватися. Вона там і загинула. Двоє інших пробивалися до лісу відстрілюючись, але їх було поранено й щоб не потрапити в руки ворогу, вони застрілились.

Після цього трупи повстанців були завезені в село для опізнання. Зокрема серед вбитих були – Василь Сементух „Ярий” з села Облапи Ковельського району, Степан Балецький „Живий”, „Ярема”, Віра Королюк та Олександр Карпук з Нищів Старовижівського району.(17) Та ж ситуація була з вищим повстанським керівництвом. Так 11 липня 1953 року був арештований провідник ОУН на ПЗУЗ Василь Галаса „Орлан”.(18) 23 травня 1954 року на зв’язковій лінії до рук КГБ потрапив керівник УПА Василь Кук „Леміш”, „Коваль”.(21) У квітні 1954 року було страчено Василя Охримовича.(22) Вже 19 травня 1954 року радянська влада повідомила про остаточну ліквідацію збройного підпілля, а у березні 1955 року в ЦК КПУ констатував, що КГБ домоглося „розгрому організованих банд оунівського підпілля - ліквідовані так звані центральні, крайові, окружні та інші „проводи” ОУН”.(23) Після цих арештів оунівське підпілля фактично повністю втратило керівництво та все ж продовжувало діяти. Зокрема було знищено або надійно переховано оунівську документацію. Наприклад лише в Турійському районі було проведено кілька даних операцій.

Зокрема весною 1954 року в село Ревушки до будинку П.Марії приїхали озброєні невідомі люди та вночі в кутку стодоли відкопали великий ящик з документами УПА та вивезли його в невідомому напрямку. Згідно однієї з версій архів разом з чеськими переселенцями був відправлений за кордон.

В цей час сама Марія перебувала на засланні. Також , на протязі двадцяти років до Георгія Б. в село Нири приходили невідомі люди в будинку якого знаходиться архів куреня ім.Богуна та „Січі. Ще в 1943 році його брат, що був писарем в курені „Сосенка”, отримав завдання систематизувати документи, які він приніс в фанерній валізі з штабу. Під час бою з німцями поблизу села Радовичі він був вбитий, а місце знаходження архіву й до цього часу не відоме.

В селі Озеряни за свідченнями очевидців знаходився архів районного провідника Георгія Грушовця, псевдо „Хома”. Та все ж більшість документації була знищена через небезпеку її зберігання. Загалом до 1954 року організоване збройне підпілля було знищено й розпочався етап стихійної боротьби окремих осередків та повстанців. Зокрема в списках КДБ за 1 травня 1955 року згадується надрайонний провідник Ківерцівщини „Красько”.(24) 2 жовтня 1955 року загинув провідник Колківщини Степан Линник „Сергій”.(25) 11 лютого 1956 року рівненська газета „Червоний прапор” надрукувала останнє звернення до підпільників про явку з повинною.(26) Також чималу підтримку національно-визвольному руху надавали звільнені зі сталінських таборів підпільники. Так 1 грудня 1956 року їх нараховувалося понад 60 тисяч й більша частина продовжувала антирадянську діяльність, нерідко із застосуванням зброї. За твердженням Григорія Дем’яна, останні акції, що були безпосереднім продовженням руху опору, мали місце ще й на початку 1960-х.(27) Видається дивом як до того часу оунівське підпілля не зуміла повністю знищити КДБ яка безперечно була однією з найпотужніших спецслужб світу. Дослідження співпраці СБ в цей час з іноземними розвідками з впевненістю дозволяють констатувати, що вона завдала більше шкоди ніж користі. Головною ж силою, що постійно надавала підтримку національно-визвольному руху на території Волинської області було селянство. Воно постачало витривалих, сміливих вояків, продовольство, інформацію. Лише жорстокий терор радянської влади щодо місцевого населення зруйнував основу підпілля та призвів до припинення збройної боротьби. Однак супротив тоталітарній системі продовжувався до часу здобуття омріяної підпільниками незалежності України. Таким чином діяльність СБ безперечно є складовою національно-визвольного руху та водночас вона є представником свого жорстокого часу та трагічних подій, що трапилися на Західній Україні.

Джерела

1. Ревонюк.Т. Беріївці під виглядом вояків УПА // Народна трибуна.- 1993- 12 травня.

2. Кутянин В.Про злочини спецпідрозділів держбезпеки // Народна справа – 2004 – 10 червня.

3. Дмитрук.В. Методи і форми боротьби НКВС, НКДБ проти ОУН і УПА // Реабілітовані історією.- Луцьк : Надстир’я, 2003.- С.129-130.

4. Савур.К. До провалу „Лисенка” та „Білоуса” // Народна трибуна – 1992 - 14 листопада.

5. Гнатюк.П. Один з останніх боїв повстанців // Нова доба – 1996 – 17 серпня.

6. Літопис УПА. Нова серія. – Київ-Торонто, 2003 - Т.7 – С.505-506.

7. Кощей.Б. Джерела і література про діяльність ОУН-УПА (1942-1950) в Камінь-Каширському районі Волинської області // Минуле і сучасне Волині : Олександр Цинкаловський і край.- Луцьк,1998 - С.17.

8. Мороз.В. Завершальний етап збройної боротьби ОУН і УПА на українських землях // Визвольний шлях – 2004 - №8 – С.76-77.

9. Літопис УПА.- Торонто-Київ, № 28 – С.387.

10. Ярош.Б. Репрессивно-каральна система СРСР у повоєнний період та особливості її прояву на Волині // Реабілітовані історією.- Луцьк : Надстир’я, 2003.- С.43.

11. Данилюк.В. За що загинув „Перець”? // Віче – 2001 – 16 серпня.

12. Кралюк.П. Як упівці “дурили” чекістів. // Луцький замок – 1996 - 19 квітня.

13. В’ятрович В.Рейд українських повстанців у Прибалтику // Український визвольний рух. - № 1 – Львів : Мс, 2003 – С.149-150.

14. Сергійчук.В. Десять буремних літ : Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1998. – С.866.

15. Твердий.Ю. У Скреготівці на Волині // Волинь – 1995 - 14 лютого.

16. Граб.С. Служба Безпеки ОУН (б) // Народна армія.- 2001-29 березня.

17. Блінова.В. Останній схрон повстанців на Волині // Вісник – 2002 – 17 жовтня.

18. Літопис УПА. Нова серія. – Київ-Торонто,2001. – Т.3. – С.555-556.

19. Камінський.А. Василь Охримович. – Торонто – Нью-Йорк – Лондон, 1999. – С.98.

20. Літопис УПА. Нова серія. – Київ-Торонто, 2001. – Т.3. – С.561.

21. Літопис УПА. Нова серія. – Київ-Торонто, 2003 – Т.7. – С.529-530.

22. Там же. – С.532-533.

23. Батьківщина прощає! // Червоний прапор. – 1956 – 11 лютого.

24. Дем’ян.Г. Повстанський рух ОУН і УПА в 1940-1960-х роках // Сколівщина. – Львів, 1996 – С.181.

Структура та організація CБ ОУН в період німецької окупації на території Волинської області.

Ярослав Антонюк, Волинська організація МНК

Загалом вона відповідала побудові ОУН. Зокрема 3-5 оунівців складали ланку, а декілька ланок станицю, далі поділ йшов на райони, надрайони, округи, області та краї. Водночас кожен провідник ОУН мав в своєму підпорядкуванні референтуру СБ яка складалась відповідно з бойового відділу (боївки) та агентурної мережі. Чисельність боївок коливалася від кількох до кількох десятків осіб, а найбільші навіть поділялися на рої за принципом військових відділів. Загальне їх керівництво здійснювала обласна референтура СБ.(1) Таким чином, була сформована досить розгалужена структура яка повинна була контролювати розвиток УПА та всі сторони життя оунівського підпілля.

З другої половини 1943 року СБ знову зазнає змін. Зокрема районні референтури безпеки поділяються на політичний та кримінальний відділи, а також агентурну мережу.(2) Поряд із цим боївки СБ нерідко брали участь у боях спільно з відділами УПА. Дещо інші завдання мали надрайонні референтури безпеки. Так згідно наказу Миколи Козака, псевдо “Смок” від 10 вересня 1943 року вони мають в своїй структурі розвідчо-інформаційний та поліцейсько-виконавчий відділи.(3) Надрайонний референт СБ спільно із своїм відділом обробляв отриману інформацію та тричі на місяць подавав письмовий звіт обласному (окружному) коменданту безпеки.

Завданням розвідчо-інформаційного відділу був збір розвідданих, створення агентурної мережі, пропаганді. Вони діяли в міських та сільських управах, поліцейських дільницях, кооперативах, релігійних громадах, навчальних закладах, шпиталях, загонах самооборони та УПА, тобто він слідкував за всіма сторонами життя суспільства залишаючись непомітним.

Надрайонний поліцейсько-виконавчий відділ складався з трьох старшин та 6-8 бійців. Його завданням був розгляд лише важливих справ, наприклад стратами власне оунівців, а також перевіряв менш значні. Щодо покарань, вони були легкі - громадський осуд, побиття, конфіскація майна та важкі - шпіонаж, зраду, бандитизм, дезертирство винних осіб, як правило, ліквідовували. В наказі №2 від 10 вересня 1943 року за підписом “ Смока” сказано : “…За ворогів українського народу вважаємо всіх комуністів, без огляду на їх національність. Тих українців які працюють з нашими ворогами, виступають проти наказів УПА та намагаються розбити єдність серед українського народу, тих, які вступили в УПА з зрадливою думкою як ворожі розвідники та працюють не для УПА, але як зрадники для користі ворогів українського народу”. (4) Таким чином, запозиченим сталінським терміном „ворог народу”, називали практично всіх злочинців до яких належало ліквідувати. Слід відмітити, що смертні вироки для керівництва мав повноваження виносити лише революційний трибунал відповідного рівня. До складу якого входили : військовий комендант, референти СБ, політичний, господарчий та секретар, коли ж звинуваченою була жінка, також представниця

Українського Червоного Хреста. Слідство в кожній справі вела ВПЖ, що складала відповідний протокол. (5) Тобто була досить розвинута система військового судочинства. Щодо вертикалі влади обласна референтура СБ підпорядковувалася крайовій, яка була складовою частиною СБ УПА-Північ. Функціями обласної референти безпеки була перевірка керівництва, планування спецоперацій, складання звіту про свою роботу тощо.(6) Слід відмітити, що СБ була підпорядкована виключно партійному керівництву ОУН і лише ставила до відому УПА про свою діяльність. Таким чином вона й надалі залишалась найпотужнішою структурою в організації.

Така ситуація мала неоднозначні наслідки. Зокрема перебуваючи поза контролем військових, без особливих на те причин знищувалася значна кількість випадкових людей. З іншої сторони така структурна підпорядкованість робила СБ більш конспірованою та гарантувала надійність збереження важливої інформації.

Відповідно до співробітників СБ ставились особливі вимоги. Цінувався професіоналізм, безкомпромісність, дисципліна, фізична витривалість. Так наприклад в селі Туричани проживав Матвій Свирида, що з приходом німців пішов в українську поліцію. Однак його дружиною була єврейка з Турійська. Щоб вберегти її від смерті Матвій викопав криївку де вона переховувалася, але хтось виказав німцям схованку. Після чого дружину Свирида було страчено, а він із зброєю утік до лісу де переховувався в хуторах. Згодом приєднався до оунівців які в урочищі “Волоки”, що неподалік села Синявка проходили вишкіл та був включений в боївку СБ. Згодом відзначився відважністю, зокрема саморобною міною пошкодив бронепоїзд та вбив у сутичках вісім німців. (7) А коли в лютому 1944 року червоні партизани в лісі неподалік колонії Грабина випадково натрапили на схрон де переховувались Свирида Матвій та надрайонний провідник СБ Корнелюк Сергій з села Мокрець. Використавши всі набої, вони застрілились. Таким чином до спецслужби намагалися залучити найкращих, перевірених підпільників, однак і серед них виявлялися зрадники. Організатором та керівником перших у Волинській області боївок СБ був член Центрального Проводу ОУН Іван Климів, “Легенда”.

Який ще восени 1942 року, за завданням організації, прибув в Володимир-Волинськ на посаду заступника керівника української поліції. Саме він організовав перші вишкільні боївки СБ на Волині. А першим керівником Волинської обласної референтури безпеки був житель села Білосток Луцького району, окружний референт СБ Володимир-Волинського району (1941-1943 роки) - Ковальчук Панас, псевда “Залісний”, ”Петро”, ”Яшка”. В 1944 році П.Ковальчук стає крайовим референтом безпеки Західного краю “Дніпро”, а Волинську обласну референтуру СБ очолює “Шварний” (1944-1945 роки), прізвище якого не встановлено.(8) Заступником обласного референта СБ і одночасно комендантом Володимир-Волинського округу ОУН був уродженець села Острівок – Юрій Пасальський, псевдо “Орлик”.(9) Осідками обласної референтури безпеки були, зазвичай, села Ревушки та Осичник Турійського району та село Свічів Володимир-Волинського району. Надрайонні та районні боївки СБ постійно перебували в русі, а тому не мали довготривалих осідок.

Слід відмітити, що частина керівників СБ, одночасно обіймали військові посади в УПА. Наприклад очолював Ковельську окружну СБ та був заступником керівника Ковельської районної поліції Федір (Теодор) Теодорович Шабатура, псевдо “Щука” (1941-1943 роки). В березні 1943 року він разом з українською поліцією переходить до УПА, де стає керівником чоти в сотні “Вовчака”- Олексія Шума та утворює повстанську групу “Стохід”.(10) Згодом він очолює СБ надрайону “Кодак” (райони: Любомльський, Любешівський, Ковельський, Камінь-Каширський, Маневицький, Старовижівський, Турійський, Ратнівський та Шацький). Одночасно він керує слідчим відділом "Січі”, а його боївка стає основою куреня УПА загону “Озеро”.

Зокрема в журналі “До зброї” за листопад 1943 року описується бій куренів “Голубенка”,“Щуки” і “Яреми” з німцями поблизу села Радовичі. В якому курінь “Щуки” поніс значні втрати і нараховував в своєму складі дві неповні чоти. Згодом, на правах сотні, був приєднаний до зведеного куреня “Голубенка” і в квітні 1944 року перейшовши Буг провів декілька боїв з відділами АК. Після проходження лінії фронту, курінь “Голубенка” повернувся в Свинаринські ліси, а згодом пішов рейдом на Камінь-Каширськ, де невдозві і був розформований.

Слід відмітити, що таке явище відбувалося не лише у Волинській області, а було поширеним на усій території Західної України. Під час формування УПА, боївки СБ нерідко складали основу перших сотень, зокрема на Львівщині – сотня “Галайди” (Тарас Онишкевич), Закерзоння – сотня “Осипа” (Микола Дудка) та багато інших. Траплялись випадки, що співробітники референтури безпеки одночасно займали декілька посад. Наприклад контроль за діяльністю СБ здійснював Ростислав Волошин, який одночасно обіймав посаду керівника підпільної цивільної адміністрації (запілля) і заступника Головнокомандуючого УПА по політичних справах.(11) Подібні випадки траплялись і на нижчих ланках.

В лютому 1943 року із Галичини в район Завидівських лісів передислокувався головний штаб СБ Центрального Проводу ОУН на чолі з урядуючим провідником ОУН – Миколою Лебедем, псевдо “Максим Рубан” і керівником СБ – Миколою Арсеничом, псевдо “Михайло”. Згодом одна частина штабу під керівництвом М.Арсенича переїхала в село Студень Великий на Костопільщині, а інша, під керівництвом члена Центрального Проводу ОУН – Ростислава Волошина, псевда “Горбенко”, “Павленко”, передислокувався в село Вовчак Турійського району. Крім цього там в березні 1943 року знаходився штаб військової групи куреня “Сосенка”, а в червні штаб військового загону ім.І.Богуна та відділи крайової референтури. В жовтні 1943 року сюди передислоковується штаб УПА-Північ з усіма референтурами. Таким чином навколо невеликого села Вовчак утворилася основна база УПА на території Волинської області. Зокрема там довгий час був осідок крайової референтури СБ на чолі з Василем Макаром, псевда “Безрідний”, “Сіроманець”. Волинський Крайовий Військовий Штаб УПА-Північ одночасно уособлював і Крайовий Провід ОУН-Б на ПЗУЗ. Посаду керівника УПА-Північ та одночасно провідника ОУН на ПЗУЗ, займав Дмитро Клячківський, псевда : “Клим Савур”, “Охрім”, а керівниками референтур, були члени Крайового Проводу ОУН. Основною референтурою, яка діяла при КВШ УПА-Північ, була референтура СБ, яка поділялася на чотири відділи : 1) поліцейсько-виконавчий, 2)слідчо-оперативний, 3)розвідувальний, 4) контррозвідувальний. Ряд з них, мали ще й підвідділи. Кількість відділів залежала від рівня референтури СБ. Так референтура СБ ВО “Турів”, спочатку мала лише розвідувальний відділ, яким керував Микола Павлович, псевдо “Яворський” – майбутній шеф Військового Штабу, і лише згодом були виділені окремі відділи , що мали конкретні завдання. Шефом СБ ВО“Турів” і одночасно керівником розвідувального відділу Крайової референтури СБ був Анатолій Козяр, уродженець села Піддубці Луцького району, псевда “Гай”, “Володимир”. Який загинув 8 липня 1945 року в лісовій криївці неподалік села Садів Луцького району. (12) Комендантом СБ надрайону “Степ”(Володимир-Волинський, Іваничівський, Локачинський, Горохівський райони) та одночасно контрозвідувального відділу Крайової референтури СБ при військовому штабі УПА-Північ був Присяжнюк Олекса, псевдо “Мітла”.

Який загинув 24 березня 1945 року на Суховерських хуторах Рівненської області при нез’ясованих обставинах.(13) Керівником СБ військового загону УПА ім.І.Богуна і одночасно СБ на “Січі” був Клим Яворський, що загинув в жовтні 1944 році в Завидівському лісі.Таким чином структура референтури безпеки в даний період розвинулася як чисельно, так і якісною. Але новий радянський період внесе свої зміни в побудову СБ, основу якої, проте було створено в цей час.

1. Літопис УПА. Т.5 - Торонто, 1989 – C.197-209.

2. Ткаченко С. Повстанческая армия : тактика борьбы. – Минск-Москва : Харвест АСТ, 2000 – С.209.

3. Сергієнко.Г.М. З історії партизанської розвідки ОУН-УПА.// Трибуна - № 3-4 - 2001.

4. Літопис УПА. нова серія, Т.2 - Київ, 1999 - С.419-423.

5. Там же. - С.423.

6. Там же. - С.423.

7. Там же. - С.425-426.

8. Пащук.О. З підтримкою народу // Народне слово – 1995 - 11 листопада.

9. Содоль.П. УПА. Довідник.- Нью-Йорк,1994 - С.64-65.

10. Горюн.В. Сосенко.- Володимир-Волинський, 1995 - С.25.

11. Дідковська.О. УПА на Ковельщині // Народна Трибуна – 1992 - 26 серпня.

12. Славош-Дебекій.В. Антилітопис УПА.- Люблін, 1995 - С.35.

13. Содоль.П. УПА. Довідник.- Нью-Йорк, 1994 - С.188.

Діяльність контррозвідувального відділу СБ на території Волинської області.

Ярослав Антонюк, Волинська організація МНК

Історія утворення контррозвідувального відділу сягає ще часів діяльності УВО. Однак, контррозвідка як окрема структурна одиниця розгорнула роботу на території Волинської області з кінця 1939 року при Львівській Крайовій Екзекутиві, очолював її Віктор Пилипчук. Проте, про роботу відділу майже не збереглося даних. Зокрема, відомо що В.Пилипчук в червні 1941 року разом із „східною групою” УВО був відправлений на Східну Україну. В 1942 році він перейшов лінію фронту та діяв в Курській області де й загинув від рук НКВС.

Лише з розвитком українського національно-визвольного руху виникла необхідність в створенні окремого контррозвідувального підвідділу в референтурі СБ.

Його завданням було виявлення та знешкодження ворожих агентів, провокаторів, бандитських спецбоївок, які діяли під виглядом підрозділів ОУН і УПА. Так лише протягом другої половини 1943 року на території Волинської області було знешкоджено декілька великих розвідгруп та ліквідовано близько десяти провокаційних боївок. Керівником контррозвідки КВШ УПА-Північ був Олекса Присяжнюк, псевдо “Мітла”, уродженець села Гірка Полонка Луцького повіту. Осідок контррозвідувального відділу, зазвичай, знаходився в населених пунктах – Колки, Ревушки, Оса.

З швидким відступом Червоної армії з теренів Волинської області, частина працівників НКВС залишилися на місцях та всіма засобами намагалися ліквідувати або хоча б зашкодити розвитку українського самостійницького руху. Зважаючи на обмеженість власних сил, вони нерідко діяли руками німців та поляків. Основне своє завдвння вбачаючи в проникненні в структури підпілля, особливо керівництва національно-визвольного руху.

Одночасно важливим завданням радянських агентів була ліквідація керівництва ОУН та УПА, залучення повстанських відділів в безперспективні бої з ворогом з метою їх знищення. Агітація серед вояків УПА, особливо колишніх червоноармійців, з метою їх зради та приєднання до червоних партизан. Ігнорування наказів керівництва ОУН і УПА, збір найрізноманітнішої інформації про підпілля з метою подальшого їх використання під час майбутніх репресій, провокації стосовно місцевого населення з метою компроментації УПА та інше. Тому головним завданням СБ була ліквідація радянської, а згодом і німецької агентури.

До найбільших справ слід віднести, слідство стосовно єпископа Ковельського та Володимирського Мануїла (Михайла Тарновського). Зокрема з приходом німців, частина духовенства, розпочала енергійну роботу по утворенню Української Автокефальної Православної Церкви незалежної від московського патріархату. Однак проти цього спільно виступали прихильники московського патріархату та Автономної Православної Церкви, яку підтримувала німецька окупаційна адміністрація.

Єпископ Володимирський і Ковельський АПЦ Мануїл, розпочав активну боротьбу проти організатора об’єднавчого процесу, митрополита УАПЦ – Полікарпа. Кожна церква висв’ятила понад півтора десятка єпископів, що привело до незадоволення православного населення. Духовенство і миряни вимагали об’єднатись в єдину українську православну церкву.

В другій половині 1942 року між керівництвом обох православних церков було укладено угоду про об’єднання та утворено спеціальний координаційний центр. Однак кожна церква і надалі вела непримиренну боротьбу за вплив на парафіян. Цій ворожнечі всіляко сприяла німецька окупаційна адміністрація, яка з самого початку, вороже віднеслася до об’єднавчого процесу. Німецькі спецслужби активно втручались в цей процес і створювали свою агентурну сітку серед вищого духовенства.

Зокрема 5 серпня 1943 року єпископ Михайло Тарновський, власноручно пише німецькій адміністрації донос в якому вказує : “…український шовініст Архієпископ Полікарп у Луцьку проводить роботу із метою побудови незалежної української держави і для цього створює такі умови, які б уможливили боротьбу зі зброєю в руках за вільну державу”. При цьому він називає конкретні прізвища людей, які співпрацюють з українським повстанським рухом, а саме – Бориса Яковича, Олексія Комаровича, св’ященника Новзневського та інших.

СБ зуміла через вахмістра німецької польової жандармерії, отримати донос єпископа Мануїла та вирішено було його ліквідувати.

Св’ященник Т.Яковкевич так згадує про арешт єпископа Мануїла:”…На початку вересня 1943 року однієї ночі ми почули біля дверей будинку кроки, а згодом в кімнату увійшло троє молодих хлопців. Старший із них сказав :

- Не бійтеся, ми не до вас, а до Владики Мануїла. Ми українські партизани.

- Якщо ви до Владики, то його двері з другого боку – відповів Т.Яковкевич. Перший партизан підійшов до дверей, постукав і сказав :

- Нам треба говорити з вами особисто, а тому відчиніть двері. Коли ж не відчините, то ми самі маємо спосіб відчинити. Тоді Владика сказав :

- Нехай буде воля Божа! – і відчинив двері. За короткий час Владика виходив в супроводі трьох партизан. Йдучи через моє помешкання і прощаючись зі мною, він сказав :

- Ще мене не розстріляють !…

- Це були його останні слова.(1) Як бачимо, Мануїл сподівався, що в СБ ще не все знають про його злочини, а тому й поводив себе спокійно.

Однак, в процесі розслідування було встановлено, що : “…єпископ Мануїл АПЦ, перебував на послугах німецького гестапо, а до червня 1941 року на службі більшовицького НКВД. В якому працював під псевдом “Грім” та розробляв справи українських націоналістів, зокрема по обвинуваченню братів Пуксів, Шевченка, Денисюка і багато інших. Будучи в слідстві, арештований зізнався в своїх злочинах, підтвердив факт співпраці з ворожими агентурами та подав широко про свою агентурну діяльність. Показані йому оригінали або копії доносів прийняв за свої і склав щодо цього свої письмові заяви”.(2)

Характеризує особу Мануїла донос особисто поданий єпископом, керівнику Володимир-Волинської польової жандармерії де зазначається : „...Мені неприємно виявляти зміст бесіди з духовною особою священником Чернитянським Євгеном, але вірність до німецького уряду вимагає від мене донести хоч я і є українцем, але я мушу бути відданим і вірним громадянином у відношені до німецького уряду.”(3)

Тому й не дивно, що німці розлютилися через арешт єпископа Мануїла і на другий день посадили у в’язницю Т.Яковкевича, а через декілька днів його сина св’ященника (нині єпископа Бориса) і кількох знайомих осіб. Лише через два місяці, при активній допомозі Ольги Новицької, вдалося вибратися із в’язниці та переїхати до Варшави. Про подальшу долю Т.Яковкевич згадує так : “ … Як пізніше виявилось, Владику судили, бо знайшлися проти нього свідки, і присудили на смерть через повішення. Вирок був виконаний до восьми днів його перебування в таборі партизан. Так справдились останні слова Владики Мануїла – мене ще не розстріляють!”(4) Такими жорстокими, хоча й необхідними методами діяла контррозвідка СБ, знищуючи ворожих агентів не лише у власних оунівських структурах, а й в усіх рівнях суспільного життя.

Іншою важливою операцією контррозвідувального відділу, була дезинформація німців щодо розміщення основних баз і військових відділів УПА. Зокрема через виявлених та перевербованих німецьких агентів, а також передислокації штабів вдалося переконати нацистське командування, що основні сили повстанців розташовані на південному-заході Горохівського та Володимир-Волинського районів. Це дало змогу зберегти основну базу - „Січ”, що знаходилася в Свинаринському лісі. Подібну операцію СБ провело і з радянським командуванням.

Згідно „донесення” розвідника керівництву НКВС дізнаємось, що під час параду на території „Січі”, який відбувся 31 липня 1943 року та був приурочений до дня зброї, пройшли парадом 85 лінійних піхотних сотень УПА ь (по 150-170 багнетів кожна) та 1.5 тисячі кінноти.(5) Хоча в дійсності в параді брало участь 8 лінійних сотень, артилерійська вишкільна сотня, підстаршинська школа імені Симона Петлюри та чота кавалерії. Таким чином, дана інформація „радянського розвідника” дезорієнтувала ворога й на деякий час стримала просування червоних партизан на південь Волинської області.

Також цікавою спецоперацією контррозвідки СБ, було виявлення та ліквідація радянської агентурної мережі в керівних органах загону ім.І.Богуна, що дислокувалася на “Січі”.

З наближенням лінії фронту, на території контрольовані УПА, все частіше почали проникати спецзагони НКВС та розвідгрупи Червоної армії. Водночас чимало колишніх червоноармійців почали інтенсивно шукати зв’язки з фронтовими розвідгрупами та червоними партизанами. Невдовзі в лавах УПА, почали проявлятись негативні тенденції, що безпосередньо вказувало на проникнення великої кількості ворожої агентури. Ось декілька характерних фактів, щодо підтвердження цього. Ще “Клим Савур” вказував на те, що в північному-заході ВО “Турів”, зростає тенденція непокори і відхилу від загальних планів. В керівництві загонів та куренів багато чужинців. У військовому загоні командира “Сосенка”, що дислокується на “Січі” всі головні об’єкти, штаби, різноманітні референтури охороняють чужинці, що перейшли від німців. Між ними багато людей російської національності, які утворили цілі військові відділи.

На “Січі” була велика кількість молодих жінок, здебільшого не місцевого походження. Деякі з них проходили курси медсестер, розвідки, працювали в господарському секторі – лікарні, пральні, кухні. Було їх понад 100 осіб. Серед жінок було поширене дезертирство. Частина з них належали до ворожих спецслужб для яких збирали потрібну інформацію. По території “Січі” та у військових відділах, постійно ходив житель Володимира-Волинського та фотагрував, не маючи на те дозволу. Після чого, з огляду на конспірацію, СБ категорично заборонила фотографування, писання щоденників, зберігання приватної кореспонденції, матеріалів, що безпосередньо відносився до діяльності ОУН і УПА. Звітами, фотографуваннями окремих подій, тощо, займалися спеціально уповноважені архівісти, які такі матеріали збирали, впорядковували, доповнювали і переховували.

Дійшло до того, що культуросвітній референт “Демид” звернувся до представників КВШ УПА з пропозицією організувати з нових членів ОУН, які в основному прибули з центральних областей України, другу організаційну мережу. Своє рішення він пояснював тим, що розріджені організаційні ряди ОУН у Волинській області, особливо на Луччині, почали поповнюватися патріотично налаштованими людьми з центральних та східних областей України, для яких “Декалог націоналіста” не був догмою, що приводило до повсякденних конфліктів в організаційній роботі. Тобто проводилась робота на політичний розкол в УПА. Ситуація вимагала проведення негайної фільтрації особового складу військових підрозділів щодо їхньої благонадійності. Відповідальність за проведення фільтрації особового складу військових підрозділів “Січі”, було покладено на Анатолія Козяра, псевда “Гай”, “Володимир”(6) Роботи для СБ в даному напрямку була така кількість, що її, в повному обсягу, так до кінця й не вдалося виконати. Під час проведення даної операції, було затримано жителя

Колок, колишнього активного члена КПЗУ, який надавав агентурні дані про діяльність УПА в загін Медвєдєва. Після проведення, спільно з слідчо-оперативним відділом, відповідних контррозвідувальних заходів, було виявлено, арештовано та доведено агентурну діяльність на користь ГРУ Червоної армії, слідуючих осіб : командира Інтернаціонального легіону, майора Соловйова, псевдо “Солом’яний”, капітана Краснова, псевдо “Чубатий”, головного лікаря “Січі” та ряд керівників військових підрозділів і викладачів різноманітних курсів – колишніх радянських офіцерів. Загалом по цій справі проходило сім чоловік.

Арешт такої кількості і такого рангу високопоставлених керівників УПА, викликав нарікання на роботу СБ місцевого керівництва повстанського руху. Тому в Колки, де утримувались арештовані, був направлений колишній член Любомльського підпільного райкому КПЗУ (1934-1937), Данило Шумук, який в той час викладав на різноманітних курсах та вишколах УПА ідеологію та пропаганду. Він особисто переглянув всі справи обвинувачених, а по тому, на вибір зустрівся та переговорив віч на віч з головним лікарем “Січі”, якого знав особисто. Лікар підтвердив, що дійсно в селі Вовчак діяла агентурно-розвідувальна група ГРУ Червоної армії.(7) Після чого звинувачених було страчено. Однак, дані контрзаходи не допомогли, що ближче підходила лінія фронту, то більше активізувалася ворожа агентура, зраджували вже не окремі особи, а цілі військові відділи.

Так наприклад, в грудні-лютому 1944 року у Володимир-Волинському повіті діяла спецгрупа під керівництвом “Азара Алієва” – колишнього офіцера Червоної армії, військового інструктора в курені “Сосенка”. Під виглядом спеціалістів або хворих та знедолених втікачів німецьких концтаборів, ця група перебувала в навколишніх селах та допомагала вдовам та одиноким вести домашнє господарство. Колишні танкісти, пілоти, сапери, артилеристи, виявляли членів місцевої сітки ОУН та УПА – криївки, пункти зв’язку, підпільну українську адміністрацію. Ця спецгрупа також чинила криваві злочини в багатьох населених пунктах області.

Однак, майже всі вони не уникли відповідальності й були страчені СБ.(8) Подібних операцій в той час було чимало. В селі Соловичі проживав колишній офіцер Червоної армії, який через місцевого жителя, підтримував зв’язок з червоними партизанами. Він, як людина, був добродушний, розсудливий, вічливий, працьовитий. Саме на нього було покладено завдання по виявленню місцевого оунівського підпілля. Невдовзі червоними партизанами була проведена операція по знищенню підозрілого в співпраці з УПА населення, до приходу радянської адміністрації. Старожили села Обеніжі до цього часу з жахом згадують ті події.

Вночі, з першого на друге лютого 1944 року група червоних партизан взявши із собою місцевого співробітника і колишнього офіцера Червоної армії, що допомагав одиноким людям похилого віку вести домашнє господарство, пішли в село ліквідовувати оунівських активістів.

Спочатку оточили будинок командира сільської самооборони Івана Кащубу, який в той час спав. Побачивши хто увірвався до хати, він вихопив пістолет з-під подушки і пострілом поранив командира спецзагону, а сам вискочив у вікно та побіг до свого друга Сичика Василя, який в той час перебував в хаті свого дідуся, Дубіка Григорія. Однак, не знаючи, що хата Дубіка оточена червоними партизанами, Іван Кащуба, сам прибіг до своїх ворогів, де був відразу вбитий. Дружину і немовля Кащуби, винесли на двір та розстріляли.

Ось як згадує про ту ніч, безпосередній очевидець, житель села Обеніжі, колишній член Комуністичної Спілки Молоді Західної України Я.Сичик:“ З нього (Сичика Василя Степановича) спочатку зняли св’ятковий одяг, а потім повикручували пальці на руках і ногах, викололи очі. Нижче живота було завдано декілька десятків ударів ножем. Груди було прострілено автоматною чергою. Тієї ж ночі червоні партизани розстріляли Кащубу Івана з дружиною Васьонкою та немовлям. Тоді ж червоними партизанами було вбито молодого хлопця з Кульчина, що прийшов провідати до Солович, Чайковського Прокопа”. Таким чином, за допомоги радянських агентів, було жорстоко знищено активістів оунівського підпілля та разом їх сім’ї. Тому за кожен провал в роботі СБ, приходилося нести величезні втрати. Щодо іншого свідчення, Марія Ярмолович (Брилко) згадує ліквідацію своєї родини радянськими спецслужбами в січні 1944 року : “ Мій брат Микола Ярмолович сидів у в’язниці ще за поляків, за вільну Україну. Він був одним із організаторів оунівських підпільних організацій. Сімнадцять разів переходив українсько-польський кордон в 1939-1941 роках. Зі слів очевидців відомо, що мого брата було помордовано, прив’язано колючим дротом до саней. Так тягнули його сім кілометрів аж до села Дольськ у ліс. А дружину його посадили на віз і змусили дивитися на чоловікові муки. Через сім днів мати братової знайшла їх у снігу закопаними, впізнавши понівечені тіла. А це була ціла наша родина – брат Микола, підпільне псевдо “Гриценко”, братова Ольга, псевдо “Троянда”, батько братової та три її брати. Вони поховані в селищі Турійськ в спільній могилі на старому кладовищі.”(9) І такі випадки були непоодинокими. Крім того їх, як правило, списували на кримінальних злочинців або на „банди” українських чи польських націоналістів.

Також радянська розвідка неодноразово намагалася заволодіти архівом ВО“Турів”. Особливо їх цікавила картотека обліку вояків УПА. Зокрема в ній зазначалось псевдо та коротка біографія багатьох підпільників. Та хоча всі спецоперації НКВС зазнавали невдачі їм, всетаки вдалося дістати сім папок, всього на 1305 осіб, які й до цього часу зберігаються в ЦДАВ (10) Наприклад, в цей же період було виявлено групу військових інструкторів ВО“Турів”, які працювали на радянську розвідку. Очолював її керівник оперативного відділу окружного військового штабу, росіянин, колишній підполковник Генштабу Червоної армії. Завдання радянської розвідгрупи полягало у захоплені картотеки особового складу та інших документів окружного військового штабу ВО“Турів”. Зокрема, для цього передбачалась посадка літака, неподалік села Синявка Турійського району.(11) Будь-яка інформація про оунівське підпілля, що потрапляла до рук ворога, відразу перетворювалася на найнебезпечнішу його зброю.

Так як завжди перевага в ресурсах та часі була на стороні окупанта, єдиною перевагою повстанців була їх законспірованість. Тому необхідно було, будь-що, зберегти документацію ОУН та УПА від її захоплення, що й було завданням контррозвідки.

Восени 1943 року контррозвідувальний відділ виявив радянську розвідувально-терористичну мережу, що діяла в Українському Червоному Хресті, а саме в санітарно-медичному відділі. Їх завданням, було знищення керівництва УПА. Зокрема в госпіталі селища Колки, несподівано померло від отруєння, близько десяти ранених бійців УПА, які вже видужували.(12)

Таким чином, навіть руками жінок-санітарок, радянські спецслужби проводили найнебезпечніші та найжорстокіші операції по знищенню збройного підпілля.

Ще більших втрат зазнавала УПА, через навмисне шкідництво власних командирів. Зокрема, Степан Мудрик-Мечник згадував : “…Надто часто сотня Герасименка зазнавала нападів німців. Це наводило на думку, що ворога хтось інформує про плани сотні. Вдалося встановити, що Герасименка до УПА, надіслано радянською розвідкою. Маючи своїх інформаторів у гестапо, радянські агенти подавали інформацію про УПА гітлерівцям і таким чином, німецькими руками нищили кадри ОУН і УПА. Злочинну роботу Герасимчука було розкрито. За зраду польовий суд УПА засудив його на кару смерті”.(13) Такою була доля старшини Червоної армії, що нібито добровільно приєднався до повстанців і очолив сотню, яка діяла в районі Берестечка на початку 1943 року. Подібних „командирів” в УПА було немало, саме тому СБ так особливо прискіпливо ставилася до діяльності керівництва, від якого залежала доля багатьох звичайних підпільників.

Також особливу увагу контррозвідка приділяла діяльності ворога, спрямованої на компрометацію ОУН та УПА, підтримування „отаманщини” та внутрішньої опозиції. Саме недооцінювання даних проблем в 1917-1921 роках, в значній мірі привели до поразки українських сил. Незважаючи на те, що на їх території була численна армія з величезною кількістю бронетехніки, літаків, артилерії, а також самодостатня країна, що дала б всі потрібні ресурси. Не вистачало лише звичайної дисципліни.

Тому СБ з самого початку жорстоко придушувала будь-які прояви „отаманщини” та внутрішньої опозиції. На жаль ця боротьба не обійшлась без зловживань та жертв. Так в протоколі допиту 10 січня 1944 року керівника радянської розвідки на Волині Олександра Чхейдзе сказано : “… Як начальник оперативного відділу я отримав уже безпосередній інструктаж для використанння прірви, яка утворилась між рухом УПА і деякою частиною української інтелігенції з противного табору (мельниківців, бульбівців). Мені з Москви постійно нагадували про те, щоб я за допомогою всієї моєї сітки діяв в напрямку поглиблення цієї прірви. Можу сказати, що це мені досить легко вдалося з огляду на великий політичний примітивізм цього табору, що дуже легко давав собі впроваджувати різні наші провокації. Всі плітки і видумки, на нашу велику радість, ці люди дуже швидко приймали й поширювали. Пригадую, що нашою видумкою про запрошення Бандери в склад українського радянського уряду ми наробили багато ідеологічної і матеріальної шкоди УПА та її підпіллю. Дуже легко сприймалися вістки про всілякі репресії, які нібито застосовувались бандерівцями у відношені до мельниківців та бульбівців. Ці вістки поширювались летом блискавиці серед заінтересованих партійців.” Такими заходами радянська спецслужба нищила підпілля зсередини, робили його вразливим та слабким. Тому в цьому напрямку СБ змушена була застосовувати найжорстокіші заходи. Наприклад в грудні 1941 року видатний український вчений, колишній офіцер Червоної армії Олександр Яценюк приїхав на Волинь і вступив до Поліської Січі. Був представником ПУН при Головній команді УПА, під псевдом “Волинець” очолював сотню, яка несла охорону штабу Тараса Бульби-Боровця в 1942-1943 роках. Згодом був приєднаний до УПА та на чолі сотні охороняв в селі Стидень Степанівського району штаб командира Південної Групи УПА. Та через ненадійність та недисциплінованість, сотня була розформована, а “Волинець” арештований СБ. Однак згодом відпущений і відправлений у підрозділи УПА як військовий спеціаліст де продовжував деморалізаційну діяльність, а тому був повторно арештований і розстріляний восени 1943 року як радянський агент.(14) Також були ліквідовані СБ, внаслідок усобиць в ОУН до 400 осіб мельниківців та близько 200 членів ОУН-Б. “ Ця понура епоха української мартирології, - із сумом зазначав Зіновій Книш, - не знайшли ще свого пера.”(15) Звісно, дана боротьба не обійшлася без безвинних жертв, однак вона була результативною й не дала можливість розпорошити сили національно-визвольного руху. Слід відмітити, що значна кількість вбивств, було здійснено руками СБ, через роботу ворожих спецслужб. Данило Шумук в мемуарах цитує розповідь есбіста про події в Дермані : “…СБ, а вірніше кажучи Смок, замордував, спалив і потопив у криницях найкращих людей… з кожної найбільш національно свідомої і відданої національним справам сім’ї, висмоктував когось одного і нищив, як агента ЧК. Ось таким підлим чином він перетворив наших найкращих друзів у ворогів, він штовхав в обійми наших ворогів тих, що довгі роки були опорою нашого визвольного руху. …Але це сталося, через більшовицьку агентку, яка спритно вела свою агентурну роботу.

А було це так – невелика група чекістів на краю села зайшла до однієї хати повечеряти. Люди пригостили їх, не питаючи, хто вони і звідки… Раптом про це хтось доповів “Смоковій” любовниці, а та розповіла “Смокові” й сама забажала піти з боївкою СБ, яка завжди була в охороні свого шефа і пополохати тих зухвалих чекістів. “Смок”, звичайно погодився на ту операцію, хату обстріляли. Чекісти повтікали. Один лише чекіст з переляку забув свою планшетку. Любовниця “Смока” підібрала ту планшетку. “Смок” швидко розглянув всі папери і знайшов там списки всієї агентури ЧК в селі. В той список агентів були занесені і члени найвидатніших націоналістичних сімей села. Були навіть і доноси. Отже цей список і був незаперечним мотивом для арешту, знущань і смерті тих людей.” В наступний період діяльності СБ, подібні провокації радянських спецслужб стануть постійними.

Загалом, аналізуючи діяльність контррозвідки СБ слід відмітити, що вона не повністю виконала необхідні завдання. Зокрема не було доведено до кінця виявлення та ліквідацію ворожих агентів, навіть серед керівництва повстанського руху. Тому й не дивно, що з приходом радянської влади підпілля зазнало приголомшуючих втрат. Однак, можливо це було й не під силу контррозвідувальному відділу СБ, який вів нерівну боротьбу з більш досвідченим та сильним ворогом.

1. Літопис Волині - Вінніпег, 1972 - Ч. 10\11 - C. 153.

2. Літопис УПА. Нова серія, Т.1 - Київ-Торонто, 1995 - C.106.

3. Наконечний.В.А. Злочини ОУН-УПА на Волині – Луцьк, 2001 – С.29.

4. Літопис Волині. Т.27 - Торонто-Львів, 1997 – C.154.

5. Вєдєнєєв.Д. Військово-польова жандармерія – спеціальний орган Української Повстанської Армії // Воєнна історія - № 5-6, 2002 – С.33.

6. Літопис УПА. Т.27 - Торонто-Львів, 1997 – C.167-168.

7. Шумук.Д. Пережите і передумане.-К.: ім. Олени Теліги, 1998 - C.108-109.

8. Славош-Дебекій.В. Антилітопис УПА - Люблін, 1995 – С.54.

9. Сірків.М. НКВД у боротьбі з УПА, підступність не знала меж.// За Вільну Україну – 2001 - № 124 – С.3.

10. Літопис УПА.Т.1 - Торонто-Київ, 1989 – С.150.

11. Літопис УПА.Т.1 - Львів-Торонто,1996 – С.159.

12. Там же.- С. 176.

13. Криштальський.А.Національно-визвольний рух на Горохівщині.- Луцьк : Надстир’я,1994 – С.36.

14. Верига.В. Втрати ОУН в часи другої світової війни.- Торонто : Новий шлях,1991 – С.107.

15. Вєдєнєєв.Д, Єгоров.В. Меч і тризуб.// З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.-К.,1998 - № 1\2 – С.373-374.

Організація, структура і діяльність органів безпеки ОУН на території сучасної Волинської області в 1932-1937 роках.

Ярослав Антонюк, Волинська організація МНК

Початок творення спецслужби ОУН розпочався одночасно зі створенням самої організації з 28 січня по 3 лютого 1929 року в місті Відні. Зокрема при військовій референтурі ПУН було утворено відділ розвідки, яку очолював Роман Сушко. Таким чином, в даний час спецслужба не отримала окремої розгалуженої структури.

Загальне керівництво ОУН здійснював комендант УВО полковник Євген Коновалець. Таке одночасне керування обома організаціями допомогло легко й швидко їх об’єднати. Вся територія України була поділена на 10 країв (воєводств). Два краї знаходилися на окупованих поляками Волині та Галичині, вони були з’єднані в одну організаційну цілісність - КЕ ОУН ЗУЗ. Ще в програмі ОУН за 1929 рік передбачалося утворення самостійного краю Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ) до якого б входили Волинь, Полісся, Підляшшя та Холмщина в складі 5 округ. Але вже перші роки діяльності показали непридатність такого поділу в тогочасних умовах.

Тому КЕ ОУН ЗУЗ була поділена на 10 округ (областей) в межах сучасної Волинської області знаходилась Луцька округа. Вони в свою чергу ділились на надрайони (повіти), райони (гміни, що охоплювали 3-5 сіл) та станиці (населені пункти). Найнижчою підпільною структурною ланкою були осередки, які об’єднували по 3-5 членів („трійка” або „п’ятірка”). Кожен член ОУН мав псевдо й не знав колег з сусіднього осередку.(1) Дана структура підтвердила свою ефективність й зберігалась до утворення перших відділів УПА.

В липні 1932 року на Празькій конференції ОУН, було остаточно перетворено УВО у референтуру військових справ Крайової Екзекутиви ОУН.(2) Відтоді бойова референтура складалась з двох відділів – кадрового і бойового. Згідно постанов Празької конференції при Крайовій Екзекутиві було утворено „контрольно-розвідувальний відділ”, який діяв як окрема референтура. Тобто було зроблено важливий крок до усвідомлення важливості органів безпеки для ОУН в той час, а особливо на майбутнє.

Першим його керівником був студент-медик Ярослав Марушко, а після його арешту, студент Олександр Пашкевич-Гіз. До функцій відділу входив збір військової інформації, співпраця з українськими громадянами які проживають за кордоном, наглад за членами організації, а також організація терактів та диверсій.(3) Як бачимо з самого початку, спецслужба формувалась враховуючи багатогранність завдань та з перспективою на майбутнє їх розширення.

Безпосередньо у Волинській області вже з літа 1932 року діяла мережа оунівського підпілля, яке підпорядковувалось Львівській Крайовій Екзекутиві ОУН. Основу якого складали колишні станичні осередки УВО, українська гімназійна та студентська молодь, інтелігенція, частина селянства. На протязі 1932-1933 років на території Волинської області оунівська мережа була утворена в таких населенних пунктах: Луцьк, Лаврів, Чурків, Жидичин, Ківерці, Піддубці, Боголюби, Милуші, Звірів, Озеряни, Колодяхно, Любитів, Мацеїв, Торговище, Стара Вижва, Мизово, Романів, Шепель, Городище, Ковель, Седлище, Шайно, Несухоїжі, Красноволя, Кругель, Облапи, Гридки, Сераховичі, Окунин та інші.(4) Тобто склад та структура підпілля знаходилась на стадії формування, не включаючи до свого складу широких народних мас. Ця обставина була зумовлена ще й тим фактом, що приходилось конкурувати з іншими політичними партіями, як легальними так і нелегальними, особливо з КПЗУ яка залучала в свої структури значну кількість свідомих українців. Повітовими провідниками на Ковельщині були : Володимир Маркевич з жовтня 1930 по серпень 1931 року, Мирослав Онишкевич з серпня 1931 року по вересень 1931 року, Сергій Сочинський з листопада 1932 по серпень 1934 року, Олександр Калюжний з серпня 1934 по січень 1935 року. Повітовими провідниками на Луччині були : Іван Скоп’юк з січня 1932 по 1933 рік включно, Микола Скоп’юк з кінця 1933 по літо 1935 року, Віталій Рафальський з літа 1935 по осінь 1936 року, Микола Скоп’юк з осені 1936 по літо 1937 року.(5) Ці два повіти були найбільш охопленими сіткою підпілля ОУН, а тому й на їх території й була розгорнута найактивніша поміж інших територій діяльність. ОУН на Луччині будувалося за стандартною організаційною схемою : повітовий провідник (референтури : організаційна, ідеологічно-політична, громадської роботи, пропагандивна, військова, Юнацтва) – районні проводи – „звена”(3-5 членів ОУН). Де не було такої кількості підпілля націоналістичною боротьбою керував „станичний”. Всі хто поділяв ідеї ОУН вважався „прихильником”, а ті, які сприяли визвольній боротьбі пасивно „симпатиками”. (6) Щодо „симпатиків”, то їх кількість постійно змінювалась й за різними звітами суттєво різнилась.

У вересні 1932 року при Львівській Крайовій Екзекутиві ОУН було утворено Волинський окружком до складу якого входили : Скоп’юк Іван, Скоп’юк Микола, Куц Олександр, Бусел Олександр та інші.(7) Слід відмітити, що до його складу входили чотири референтури, які працювали по окремих напрямках. Подібні структури були майже

у всіх команд УВО-ОУН, які діяли на території Волинської області.

На прикладі діяльності Луцької повітової команди УВО-ОУН, бачимо, що весною 1933 року до її складу входила Луцька міська та шість районних команд ОУН, а саме сіл - Лаврів, Романів, Боголюби, Милуші, Шеплі та Ківерці. Керівником повітової команди було обрано Івана Скоп’юка, секретарем – Бориса Бахова, скарбником – Володимира Гайдюка, військово-розвідувальну референтуру очолив житель села Ківерці – Констянтин Петрончик.(8) Таким чином, як бачимо, орган безпеки очолив місцевий житель й він також входив до головного керівництва оунівського підпілля, засвідчуючи важливість в той час даної служби.

Спрощена схема діяльності повітових військово-розвідувальних референтур відбувалася таким чином. Всі керівники трійок або п’ятірок мали безпосередній зв’язок з районним референтом по диверсіям, тероризму та саботажу. Вся добута інформація аналізувалася повітовим військово-розвідувальним референтом та передавалися повітовому коменданту. В з залежності від важливості та умов її спецкур’єрами доставляли в Львівську Крайову Екзекутиву або в Прагу де під вивіскою Українського громадського комітету, діяла „Волинська група ОУН”. Вона не лише надавала всебічну допомогу оунівцям на території Волині, а й систематизувала зібрану звідти інформацію. Керівниками цієї Празької організації були Юрій Косач та Омельчук. А зворотній зв’язок забезпечувався через волинських студентів, які навчалися у вищих навчальних закладах Польщі, Німеччини, Чехословаччини, Болгарії. Тобто інформація, що її здобувала спецслужба ОУН на Волині, та її диверсійна діяльність, слугували загальним цілям організації.

З польських агентурних даних, відомо, що 5 листопада 1932 року, після обіду, до помешкання Івана Лобая в село Стоянів, прийшов студент, як пізніше з’ясувалося факультету теології при Православному університеті у Варшаві. Син св’ященника з Торчина – Олександр Новицький. Він передав валізу, яку приніс з собою, оунівцю з села Романів – Івану Карасю, застерігаючи його при цьому, що там знаходиться вибухівка. Після цього вони пішли на залізничну станцію, де Новицький придбав квитки до Ківерців. Він також показав І.Карасю два нових пістолети системи „браунінг” та сказав, що вони повинні будь-що доставити валізу Гордію Шабалі (син лісника, референт з питань терору та саботажу в Ківерцях), а в разі перешкод використати зброю, що знаходилась в Новицького.(9) Це свідчить про чітку координацію дій, якої вже в той час досягла спецслужба ОУН.

З інших донесень дізнаємося, що в другій половині 1932 року повітовий комендант УВО-ОУН Іван Скоп’юк відправив спеціально підготовлених оунівців у так звані „подорожі по Малопольщі”. Після їх закінчення, учасники звітувалися перед І.Скоп’юком. Під час „подорожі” складалися детальні карти місцевості на яких робились різноманітні помітки та записи. Тобто проводилася загальна розвідка, що свідчить про розширення сфери діяльності відділів безпеки ОУН на території сучасної Волинської області.

Особливу увагу військово-розвідувальна референтура ОУН приділяла організації, функціонуванню та охороні ліній зв’язку. 20 серпня 1933 року польська поліція провела масові арешти оунівців. Під час обшуку в записнику повітового коменданта Івана Скоп’юка було виявлено адреси секрктних пунктів зв’язку, а саме : Дережанська гміна, село Ставок в Гриця Середюка, місто Костопіль в Т.Савчука, місто Дубно вулиця Цегельна 22 в Сергія Колоткіна, Дубнівський повіт, село Ситно в Василя Кота, місто Рівне вулиця Домбровського 61 в Гарца Мородко, місто Володимир-Волинськ в Йосипа Ковальця та інші.(10) Що показує значний розвиток зв’язку між осередками та його законспірованість.

Під особливим контролем керівництва ОУН перебували саботажні, диверсійні та териростичні акції. Провід Організації вважав ці спецоперації складовою частиною національно-визвольної революції. На думку керівництва, вони підірвуть потугу польського окупаційного режиму зсередини, пробудять національну свідомість в українців, підготують підгрунтя для творення армії Соборної Української Держави. Так в 1931 році на території Волині було зареєстровано два випадки антипольської діяльності ОУН. В 1932 році – 16 випадків, 1933 році – 100, а в 1934 – 41, через масові арешти.(11) Тобто інтенсивність роботи спецслужби неухильно збільшувалася, незважаючи на будь-які пепрешкоди. Як бачимо, кульмінаційним щодо проведення різноманітних терактів був 1933 рік. Саме в цей час окружним провідником ОУН у Луцьку Олександром Куцем, було організовано теракт („атентат”) на волинського воєводу Генрика Юзефського. Головними звинуваченнями було закриття „Просвіт” - в Володимир-Волинську повіті – 60 філій, Ковельському – 90, Луцькому - усі філії, подібна ситуація була і в інших повітах Волині. Також було закрито частину кооперативів, половину книжок в читальнях знищено поліцією, на межі з Галичиною створено „сокальський кордон” та багато іншого. Виконавцем замаху мав бути бойовик Скопяк. Однак, випадково, Куць та Скопяк були арештовані й опинилися в слідчій тюрмі напередодні теракту. Тим часом було також ув’язнено Підгайного та Малюцу, які займалися тією справою, а тому виконання атентату здійснено не було.(12) Цікаво, що здійснення цього теракту, бажали не лише українські націоналісти, а й польські, незадоволені ліберальною діяльністю воєводи. Проте, ні одні, ні інші не досягли успіху.

Незважаючи на те, що ОУН була створена як законспірована організація з чіткою структурою та дисципліною, а її члени постійно вивчали та вдосконалювали досвід інших підпільних організацій – ірландців, греків, поляків. Вона не змогла оминути багаточисельних втрат. Польська влада йшла на будь-які методи аби запобігти розвитку ОУН та знищити її на Волині ще у стадії формування.

Зокрема, 4-5 листопада 1932 року в Луцьку відбувся судовий процес над Косачем Ю., Маркевичем В., Лісневичем Г., Онишкевич М., Вітрик П., Сочинський З., Сочинський С., Куниці І. Всіх було засуджено по 1 року арешту за приналежність до ОУН. В квітні 1933 року в селі Лаврові було арештовано Петра Зацерковного та 111 інших селян , а в Луцьку – Івана Скоп’юка.

В ніч з 9 на 10 квітня 1933 року були арештовані підпільники з села Лаврів, а 4 вересня в Луцьку над ними відбувся суд. За приналежність до ОУН було засуджено селян : Закоштуя А. на 4 роки, Зарембу Б., Помяновського В., Зацерковного П. по 3 роки, Ковальчука Ф. та Хвещука Л. по 2 роки, Остапюка І. на 1 рік ув’язнення.(13)

Вночі 20 вересня 1933 року на території Ківерцівської гміни були арештовані місцеві оунівці : Микитюк М., Крупський К., Дмитрук П., Дмитрук О., Дрожчук Н., Корнелюк Н., Мазурець С, Корнелюк І., Корнелюк П. 24 вересня 1933 року було арештовано жителя села Романів Столярчука М. та жителя села Верхівка Петровського М. 24 грудня 1933 року жителі села Гончий Брід Ковельського повіту були арештовані місцеві оунівці Рудик М.З. та Рудик М.Д.(14)

В липні 1934 року у Луцьку було засуджено Макара Чайківського й Михайла Кодню по 12 років ув’язнення і Максима Бондарука на 10 років за те, що в листопаді минулого року в селі Старий Рачин Горохівського повіту, вбили єврея Абрума Басера. Він належав колись до „Просвіти”, але згодом став агентом поліції („конфідентом”), за що, як записано в акті обвинувачення, дані особи його й вбили. 24 вересня 1934 на Виїздній Сесії луцького окружного суду в місті Володимир-Волинську було засуджено Тимофія та Володимира Процюків по 4 роки, Василя Кисіля на 3 роки в’язниці.

На Луччині в листопаді 1934 року за протидержавну діяльність арештовано оунівців: Арсена Слюсарчука, Кіндрата Швеця, Мефодія Никитюка, Клима Крупського, Степана Мазурця та Павла Сидорчука.(15)

Таким чином, аналізуючи арешти оунівців, очевидним є той факт, що польська спецслужба так і не змогла повністю розкрити конспірацію підпілля. А звинуваченням, нерідко навіть керівнику ОУН, було приналежність до організації або в загальному „антидержавна діяльність”.

Однак траплялися катастрофічні невдачі. Зокрема, найбільшої шкоди оунівському підпіллю було завдано агентом польської контррозвідки, членом боївки „Летюча бригада”, братом секретаря ПУН – Романом Барановським. Саме він видав поліції першого крайового провідника УВО-ОУН Юліана Головінського та організаційного референта Зенона Коссака, а також багатьох інших діячів підпілля.(16) Даний приклад успіху польської контррозвідки був не вийнятковим. Тому перед ОУН постало завдання прискорити розвиток власної спецслужби. Однак ні фахівців ні матеріальних ресурсів для цього в даний час не вистачало.

Проте, одночасно з значними арештами оунівців, відбувався розвиток підпілля. Зокрема на Берестеччині в 1933-1934 роках Хмаруком А. було організовано осередки ОУН, що мали зв’язок з Скоп’юком М.(17) А Луцьк через швидкий розвиток підпілля виділено в окрему структурну одиницю.(18) Таким чином, ті втрати яких зазнала ОУН, одночасно компенсувались новими українцями, незадоволеними посиленням репресій польською владою. Крім того, оунівською спецслужбою набувався безцінний досвід та вона загартовувалася в боротьбі з сильним ворогом.

Наприкінці 1934 року Микола Кос, Ярослав Старух та інші висунули пропозицію поділити КЕ ОУН ЗУЗ на два краї з окремими й самостійними Крайовими Екзекутивами, що допомогло б зміцнити та розширити мережу ОУН, а також активізувати місцеве населення. Це могли зробити лише волинські оунівці, а не прибулі з Галичини, яким на перешкоді стояв „сокальський кордон” і яких кожної хвилини могла б спіймати польська поліція.

Голова ПУН полковник Є.Коновалець підписав цей проект, а тому на початку літа 1935 року була сформована окрема КЕ ОУН на ПЗУЗ в складі. Крайовим провідником було обрано М.Коса, а військову референтуру після виходу з в’язниці у вересні 1936 року зайняв Василь Сидор. Обласними провідниками стали : Микола Скопюк, Володимир Робітницький, Микола Мостович. З кінця 1935 року на Волині активно діяло два окружні і шість повітових екзекутив до складу яких входило 168 осередків ОУН. Таким чином, за порівняно короткий проміжок часу вдалося не лише відновити, а й суттєво розширити мережу оунівського підпілля на території Волинської області. Важливу роль у цьому відіграла військово-розвідувальна референтура.

Зокрема, вдалося дезінформувати польську контррозвідку, щодо розвитку підпілля. Свідченням цьому є звіти Волинського воєводського управління (ВВУ). Так, на території Луччини підпілля ОУН нараховувало близько 160 дійсних членів і 800 прихильників, у звіті ж ВВУ за квітень 1937 року нараховувалося лише 124 членів та симпатиків.(19)

В той же час, внаслідок масових арештів, десятки волинських оунівців було переправлено за кордон або перейшли на нелегальне становище. Зокрема керівник Паридубського осередку Микола Луць, чудовий організатор та досвідчений пропагандист, володів шістьма мовами, змушений був емігрувати до Аргентини. Також виїхали : з міста Ковель в Братіславу Марія Олексіївна Честухіна, з містечка Торчин у Варшаву 17 жовтня 1934 року Євген Новицький, з села Боголюби Луцького повіту в Прагу 10 вересня 1934 року Іван Степанович Подригуля, з міста Луцьк (Гнідава) в Гданськ Володимир Сергійович Теглов, з села Кичкарівка Луцького повіту у Подєбради в 1934 році Дмитро Федорович Гудемчук.

Павло Новосельський з села Любитів Ковельського повіту, член УВО-ОУН з 1930 року, співзасновник Ковельської повітової команди УВО, змушений був перейти на нелегальне становище.(20) Подібних прикладів було багато. Ці заходи допомогли врятувати розконспірованих, а також найбільш цінних членів ОУН.

Водночас, польська влада, як контрзахід, 5 липня 1934 року в порожніх будинках колишнього російського монастиря, а потім царських казарм, в місцевості Береза Картузька на Поліссі поблизу Бреста відкриває концтабір для політичних в’язнів, де на початку його існування з 200 в’язнів, 120 були українськими націоналістами. Зокрема в період 1934-1936 років з території Волинської області ув’язненими в ньому перебували : Білосюк Павло, студент привезений з Гданська (дата привезення невідома - квітень 1936 року), Бусел Олександр, студент (липень 1934-січень 1936), Вишнівський Сергій, журналіст (травень-жовтень 1935), Вітрик Павло з Ковля (червень-жовтень 1935), Дзюмак Іван з села Милуші Луцького повіту, гімназист (серпень 1934-березень 1935), Дроздюк Захар, рільник (серпень 1934-березень 1935), Епік Микола, рільник (серпень1934-березень 1935), Кападюк Іван з Луцька, гімназист (серпень 1935-квітень 1936), Корнелюк Ігор з Ківерців (червень-жовтень 1935), Куць Олександр з Луцька, студент (серпень 1934-лютий 1935, після цього переведений до тюрми), Маркевич Володимир (червень-жовтень 1935), Мицик Іван з Луцька (червень-жовтень 1935), Пилипюк Прокоп з Луцька (червень-жовтень 1935), Річинський Арсен з Володимир-Волинська, лікар (травень-липень 1935), Серветник Євген, рільник (серпень 1934-жовтень 1935), Скопюк Іван з села Боголюби Луцького повіту, маляр (?- квітень 1936), Сомчинський Сергій з Ковля (червень-жовтень 1935), Церкевич-Яковлів Кость, студент (січень-жовтень 1935), Янкевич Генадій, рільник (серпень 1934-жовтень 1935).(21) Та як бачимо й дані зусилля поляків не зупинили національно-визвольної боротьби. Оунівці відсидівши свій термін у концтаборі, як правило, поверталися до підпільної діяльності.

Не вшчухала хвиля арештів й в наступні роки. 9 лютого 1935 року окружний суд міста Луцька засудив за приналежність до ОУН настоятеля православної єпархії в Городищах, о.Миколу Табаковського, на 7 років в’язниці. 15 березня 1935 року відбувся апеляційний суд проти студента теології Тимофія Протика, учня Малої Семінарії у Львові, Володимира Процюка (обох з Володимир-Волинська) та селянина Василя Кисіля з села Орище Горохівського повіту звинувачених у протидержавній діяльності та приналежності до ОУН.

В березні 1935 року окружний суд в Луцьку засудив селянина Олександра Семенюка-Земелюка на 3 роки ув’язнення за приналежність до ОУН та поширення її агітації. 5 квітня 1935 року в Луцьку відбувся судовий процес двох оунівців проти 22-річного Василя Петрука і 19-річного Олексія Цесюка з села Жидичина. В.Петрука звинуватили в тому, що він писав і вислав православному парохові Жидичина, П.П’ятаченкові, анонімного листа з вимогою виділити 50 злотих на ОУН. Після двох годин, було присуджено : В.Петрука на 4.5 роки в’язниці, а О.Цесюка на 3. В квітні 1935 року відбувся окружний суд в Луцьку над молодими оунівцями з села Забороль Андрієм Ксендзюком і Степаном Юрчуком, яких звинувачено в тому, що вночі з 10 на 11 жовтня 1934 року, на будинку школи в тому ж селі, вони вивісили синьожовтий прапор з тризубом і написом ОУН. Після двох годин суду, обох було звільнено.

В жовтні 1935 року відбувся судовий процес над Михайлом Чигиною, якого було звинувачено в тому, що він був пресово-пропагандивним референтом в Повітовій Екзекутиві ОУН. Присуджено на 5 років ув’язнення.

4 грудня 1935 року в Луцьку закінчився суд проти оунівців Кіндрата Швеця та сімох його товаришів з Луччини. Їх було звинувачено у виконанні різних актів з наказу ОУН : розбиття таблиці з прізвищами президента Мосціцького і воєводи Юзефського в Ківерцях, вбивстві Гната Притули, св’ященника П.П’ятаченка (польського агента) та інших. К.Швеця засудили до 10 років ув’язнення, А.Слюсарчука, Н і М.Дроздюків по 6 років та П.Сидорчука по 2. 21 січня 1936 року відбувся суд в Луцьку проти 23-річного Олександра Куця, про якого підсудні на Варшавському процесі зізнались, що він був Обласним провідником ОУН на Волині й організував „атентат” на воєводу Юзефського. Було присуджено 9 років тюремного ув’язнення.

7 квітня 1936 року в Луцьку за приналежність до ОУН засуджено : Євгена Шульгу, Т.Терила, І.Корнелюка, Лідію Кошнірук і Зінаїду Бах на кару по 2 роки ув’язнення.(22) Аналізуючи дані арешти, варто зазначити, що як й в попередні роки, основним звинуваченням є приналежність до ОУН. Проте, з’являються й вироки з зазначенням посади в організації, а також збільшуються кількість справ щодо терактів проти польських агентів та чиновників. Це свідчить про те, що поліція почала рахуватися з діяльністю ОУН, що поступово перетворювалася на все більш сильного суперника. Зокрема, в газеті „Свобода” за 18 грудня 1936 року повідомляється, що в листопаді 1936 року в Ковлі під час сутички з поліцією загинули двоє оунівців – Никитюк і Силюк, котрі перед тим, як стверджувала поліція, убили трьох поліціантів, а під час останнього нападу перші почали стрілялити. Тобто діяльність підпілля стала більш сміливою, а арешти що їх застосовували й надалі поляки, ситуації вже не змінювали.

За звітами ВВУ, з 1 січня 1935 по 30 червня 1936 року ОУН здійснила 17 терактів, в тому числі 9 вбивств. Про цей період діяльності ОУН польська преса писала : „...Хай українських націоналістів буде лише жменька, але напруженість, жертовність, посв’ята і геройство тієї жменьки таке велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю”. Таким чином, з 1932 по 1936 рік в постійній боротьбі з польською владою було розширено структуру ОУН на Волині здобуто цінний досвід та на основі військової референтури створено основу майбатньої Служби Безпеки.

Джерела :

1. Мірчук.П. Нарис історії ОУН. Т.1. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968 : Українське видавництво – С.119-120.

2. Турченко Ф.Г. Новітня історія України – Київ, 1994 – С.269-270.

3. Вєдєнєєв Д., Єгоров В.Меч і тризуб // Науково-документальний журнал. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ - № 1/2 – К.,1998. – С.372.

4. Там же. - Спр.1954.Арк.80зв – 81,82,97.

5. Там же. - Арк.80зв – 81.

6. Дарованець О. Організаційний стан та діяльність Луцького повіту ОУН у 1937-1938 роках // Український визвольний рух - № 1. – Львів, 2003 : Мс – С.47.

7. Кучерепа М. Таємний борець // Роде наш красний. Волинь у долях краян та людських документах. Т.1. – Луцьк : Вежа,1996. – С.304.

8. // Волинь - № 4 – Луцьк, 2002 – С.125.

9. ДАВО.Ф.46, Оп.9, Спр.491 – С.1-46.

10. Там же – С.21-52.

11. ДАВО.Ф.216.Оп.3,Спр.1954.Арк.96зв.

12. Мірчук.П. Нарис історії ОУН. Т.1. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968 : Українське видавництво – С.388.

13. Мірчук.П. Нарис історії ОУН. Т.1. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968 : Українське видавництво – С.413-416.

14. ???????// Волинь - № 4 – Луцьк, 2002 – С.186.

15. Мірчук.П. Нарис історії ОУН. Т.1. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968 : Українське видавництво – С.423-424.

16. Вєдєнєєв Д., Єгоров В. Меч і тризуб // Науково-документальний журнал. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ - № 1/2 – К.,1998 – С.373.

17. ??????// Волинь і Холмщина 1938-1947. Львів, 2003 : НАН – С.135.

18. ДАВО.Ф.216.Оп.3.Спр.1811.Арк.77.

19. ДАВО.Ф.216.Оп.3. – Спр.1954. – Арк.93.

20. ???????// Волинь - № 4 – Луцьк, 2002 – С.182.

21. Мірчук.П. Нарис історії ОУН. Т.1. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968 : Українське видавництво – С.430-434.

22. ДАВО.Ф.46.Оп.9а.Спр.1077.Арк.3.

Діяльність слідчо-оперативного відділу СБ ОУН на території Волинської області.

Ярослав Антонюк, Волинська організація МНК

Що далі йде розвиток самоусвідомлення української нації, то більш актуальною постає проблема народних героїв та ворогів. Однією з найсуперечливіших тем що хвилює сучасне суспільство є оцінка діяльності ОУН та УПА, а особливо їх спецслужби. До цього часу тема СБ замовчувалася та не підлягала грунтовному науковому дослідженню, тому джерельна база є досить бідною та крім того суб’єктивною. Завданням що його повинні вирішити сучасні історики, повинне бути детальне та об’єктивне висвітлення даної проблеми. Особливо цікавою для науковців є територія Волинської області де розвиток українського національно-визвольного руху досяг найвищої форми. Зокрема це яскраво ілюструє діяльність слідчо-оперативного відділу СБ.

Так відомо, що він вперше був утворений на території області вже в кінці травня 1943 року на “Січі” (с.Вовчак) при референтурі СБ й займався суто слідчою роботою. Очолював його колишній заступник керівника Ковельської районної поліції – Теодор Теодорович Шабатура. Тобто слідчо-оперативний відділ виник безпосередньо на території головній військової бази УПА на північному-заході Волині, так як для цього були вже були сформовані відповідні умови.

До першої операції цього відділу, слід віднести справу поляка Бджоли, дім якої знаходився неподалік села Маковичі й з квітня 1943 року був осередком розвідки АК. Зокрема 22 травня 1943 року повстанська чота із села Мочулки, вирушила назустріч німцям, які перебували в селі Твердині. В цей час до українця Феодосія, прийшло двоє польських розвідники й відрекомендувалися повстанськими зв’язковими. Вони попросили негайно доставити в повстанський відділ грипс (записку), який Феодосій негайно передав чотовому, ні про що не підозрюючи. Після цьго поляки пішли до будинку Бджоли на відпочинок.

Коли чотовий ознайомився з грипсом, негайно повернув в сторону села Антонівка. Водночас неподалік польська поліція при підтримці німецької польової жандармерії влаштувала на повстанський відділ засідку. В результаті раптового бою загинуло 17 повстанців, а 5 було смертельно поранено. Всі вони були захоронені на кладовищі села Мочулки.

Після цих трагічних подій, СБ негайно арештовала Бджолу. В ході проведеного розслідування було доведено його злочин і як наслідок сім’ю засудженого було ліквідовано, будинок спалено, а майно конфісковано.(3) Це був перший випадок на Волині, коли боївка СБ відкрито знищила польську сім’ю. Після цього практика знищення рідних засуджених поляків повторювалася все частіше.

Цікаво, що до цього часу, існує переконання про нібито надмірну жорстокість слідчих СБ відносно арештованих. Однак в більшості випадків, це не відповідає дійсності. Чимало очевидців стверджують, що тортур до цивільних підозрюваних осіб не застосовували. Зовсім іншим було ставлення до ворожих агентів, які не бажали добровільно зізнатися.

Наприклад, мельниківець Петро Пісоцький в мемуарах детально описує весь процес слідства по його справі.(4) Зокрема, затримання, доставлення до місця слідства, розслідування справи, умови утримання та охорони, винесення вироку. Загалом, процес слідства СБ виглядає злагодженно й ефективно. Особливо зважаючи на кадрові та матеріальні ресурси які були у розпоряджені слідчо-оперативного відділу.

Також не відповідає дійсності твердження, що СБ за найменшої підозри, без розслідування та суду поспішало страчувати людей. Наприклад 11 серпня 1944 року оперуповноважений

Особового відділу НКВС Беленьков в селі Луковичі Локачинського району, провів допит старшини УПА Приходька Олексія Степановича. В результаті якого встановив, що засуджений українець,1923 р/н,освіта середня, уродженець Київської області, Броварського району села Зазимє. В 1940 році був призваний до Червоної армії та направлений на навчання в друге Київське артилерійське училище. Під час війни в званні лейтенанта потрапив в оточення, а згодом в полон. В 1942 році був вивезений до Німеччини, де десять місяців працював в шахті поблизу міста Гляйвице, звідки втік в квітні 1943 року і потрапив в партизанський загін Семена, в якому перебував понад три місяці.

Згодом, на початку липня 1943 року в результаті затяжних боїв між загонами червоних партизан та куренями ВО“Турів” поблизу сіл Ягідне – Ставки О.Приходько був поранений і потрапив у полон. По його справі було розпочато розслідування, яке тривало майже місяць. Після суду він був виправданий і направлений в Локачинський район, згодом у його підпорядкуванні були всі села даного району. Таким чином СБ цінуючи фахівців та розуміючи ситуацію в якій опинилися червоноармійці, зазвичай провівши відповідне розслідування, залучали диних людей до співпраці та надавали навіть найвищі посади в УПА. Водночас діяльність всіх керівників підпілля постійно знаходилася під контролем спецслужби. Тому навіть найвпливовіших серед них, в разі грубих порушень арештовували та засуджували або в інших випадках відразу ліквідовували.

Зокрема показовою справою того періоду, було слідство над курінним, командиром загону ім.І.Богуна, коменданта “Січі” – Порфира Антонюка, псевда “Кліщ”, “Сосенко”, який народився 19 вересня 1909 року в селі Бискупичі Володимир-Волинського повіту, мав неповну середню освіту, працював столяром. Служив капралом у польській армії та комендантом української поліції в місті Володимир-Волинський. Був одружений ( жінкою була Клавдія Фокіївна Антонюк) мав також дочку Ірину, православний, організатор перших збройних повстанських відділів на Волині.(5)

Злочин „Сосенка” був пов’язаний з подіями другої половини 1943 року, коли ЦП ОУН повторно випустив спеціальний наказ „До відома членства ОУН, бійцям УПА і громадянству” в якому підкреслили антинімецький характер своєї боротьби. Але цей наказ був комендантом „Січі” проігнорований, про що стало відомо СБ. Зокрема в результаті слідства встановлено, що в листопаді 1943 року неподалік Володимир-Волинського, пройшли переговори між місцевим керівництвом УПА, яке представляли – курінний “Сосенко”, сотенні “Гонта”, “Остап”, “Віктор” та керівником Володимир-Волинського гебітскомісаріату – крайсляндвіртом Остеном. Делегація УПА вимагала відпустити з-під варти Івана Андрощука, псевдо “Андрій”, який виконував функції політичного референта та його секретарку “Оксану”, а німців цікавили свої військовополоненні. Та результатів вони не дали й їх перенесли.

Другий раунд переговорів проходив поблизу села Мосир Устилузького району, де українську сторону представляли – курінний “Сосенко”, політвиховник загону ім.І.Богуна “Брова”, сотенні “Остап”, “Ігор”, “Гонта”. Німцям пропонували в обмін на припинення репресій щодо місцевого населення, припинити диверсії на залізничних коліях. Було вдруге піднято питання про обмін військовополоненними. Німці, крім того, просили не перешкоджати відправляти до Рейху “контингент” та включитися в спільну боротьбу з червоними партизанами. Дізнавшись про питання, які були підняті німецькою стороною на цих переговорах, керівництво УПА їх категорично заборонило. Однак “Сосенко” не виконав наказу і таємно відправив шефа розвідувального відділу “Остапа” на третій раунд переговорів. Німецьку сторону на цих переговорах представляли – керівник господарчого відділу гебітскомісаріату Скоф, шеф гестапо Браун і ще один німецький офіцер. По причині того, що німці не звільнили з в’язниць родини учасників повстанського руху, переговори не відбулися.

Проте, за ведення переговорів СБ арештувала всіх учасників та провела розслідування. Згідно рішення військового польового суду 6 березня 1944 року „Сосенка” було засуджено до розстрілу. Вирок було виконано наступного дня неподалік села Красностав.(5) Таким чином, комендант „Січі” був покараний за невиконання наказу та компрометацію УПА.

Однак за іншою версією П.Антонюка СБ ліквідувала, не через його переговори з німцями, а за те, що він своєчасно не виявив наближення червоних партизан, не вступив організовано в бій з ворогом й своєчасно не відвів курінь.

Свідок тих подій Олексій П’яхота, згадує : „ партизани Вершигори раніше зав’язали бій в Туропині за залізничну станцію з німцями. Гарматну стрілянину добре було чути до Вовчака, Сосенко ж не вислав розвідки у напрямку стрілянини, а спокійно сидів на місці. Крім того, при Січі було організовано і добре озброєно вірменський загін із радянських полонених, який зрадив й перейшов до червоних партизан, яким показав дорогу до школи старшин УПА. Зав’язався нерівний бій, всі курсанти школи загинули. Але ще була можливість вивести повстанців з Січі. Я бачив, як майже 30 повстанців йшли через села Кисилівка, Тумин, Хворостів, Яковичі, Нехворощі на південь, тягнучи парою коней гармату. Решту змучених повстанців відступали на південь в Завидівський ліс”.(6) Та й це твердження не повністю відповідає дійсності, адже „Сосенко” не був головним винуватцем трагедії, крім нього в той час на території „Січі” були більш впливові керівники, які проте не отримали покарання за бездіяльність. На мою думку, щоб якось виправдати себе, на коменданта вирішили повністю списати всі провали й для цього пригадали його злочинні переговори з німцями. Після цього справу було закрито. Однак не всі операції слідчо-оперативного відділу отримали завершення. Зокрема 13 січня 1944 року командир УПА “Ворон” спільно із представниками Любашівського оунівського районного політичного проводу Демяненком і Романюком та 12 місцевими гарнізонами самооборони сіл – Озерце, Плево, Полиці та іншими, а також представником окружного проводу ОУН Устимом Кузьменком, провели переговори з комендантом німецького гарнізону Камінь-Каширська, штурбанфюрером СС фон Альвенслейбеном про здачу містечка відділам УПА.(7) Німці розуміючи безперспективність свого перебування в містечку та неможливість контролю навколишніх територій, намагались пробитись в Ковель. За свій безпечний перехід, вони обіцяли передати повстанцям Камінь-Каширськ, разом зі всім майном гарнізону. Тому в результаті переговорів повстанський відділ “Ворона” в кількості 285 стрільців, без бою зайняли містечко із складами зброї, боєприпасів, одягу, медикаментів, продовольства та фуражу. Згодом по цій справі СБ було проведено розслідування, однак складу злочину не виявли, а переговори охарактеризували як такі, що не мали політичного значення.(8) Однак, фактично за дану діяльність ”Вороного” могли б засудити й до ліквідації.

Також ще восени 1943 року проводились таємні переговори з командирами угорських частин, які охороняли німецькі комунікації на Волині. Згідно домовленості, обидві сторони відмовлялися від взаємних нападів. Крім того угорці зобов’язалися допогти УПА засобами зв’язку, зброєю та медикаментами.(9) Та загалом дані переговори не суперечили наказам повстанського керівництва адже велися фактично для підриву сил німців з їх союзниками.

На початку червня 1943 року слідчо-оперативним відділом “Січі” було заведено справу на командира 9-ої сотні, Миколу Каліщука, псевдо “Зух”. Зокрема його звинувачували у переговорах з червоними партизанами. Однак він категорично відмовлявся від звинувачень і був відпущений.

В другій половині червня 1943 року, в будинку лісника між селами Стижаричі та Заброди проводився вишкіл на який приїхало понад 100 осіб, зокрема з села Видранка на цьому вишколі були Сергій Калитюк, Віктор Зубко, Григорій Мазур, Володимир Якимюк, Павло Мазур та інші. Водночас із Мосирського лісу прибули червоні партизани, які роззброїли вишкіл і почали проводити з юнаками політбесіду. Сотенний “Зух”, на території якого відбувалися згадані події, терміново прибув в будинок лісника та таємно мав розмову з командиром червоних партизан. Невдовзі юнацькому вишколу було повернуто забрані речі, зброю, амуніцію, після чого червоні партизани спокійно повернулися в Мосирські ліси. Дізнавшись про даний випадок СБ повторно арештувала “Зуха”, якого два тижні протримали в слідчому ізоляторі в урочищі “Михайлів”, але знову не довівши його співпраці з червоними партизанами відпустили.(10) Подібні випадки були не рідкістю.

Зокрема курінь „Шуліки”,Сергія Сидоренка, що базувався поблизу села Заболоття на Ратнівщині. Без дозволу дозволу повстанського керівництва, провів в селі Мосир переговори з командуванням партизанського з’єднання О.Федорова про розмежування території та спільні дії проти польсько-німецьких відділів. Проте, вони не дали результатів.

По цій справі СБ було проведено розслідування, але не довівши провини, “Шуліку” було відпущено.(11) Таким чином, можна констатувати, що слідчо-оперативний відділ ще не отримав належного розвитку, а в своїй роботі постійно відчував труднощі, як через відсутність достатньої кількості фахівців, так і через обмеженість власних ресурсів. Та сам факт виникнення даного відділу СБ вже показує відносно високий рівень розвитку оунівської спецслужби на території Волинської області.

1. Ілюшин.І.І. Протистояння УПА і АК в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні.- К.: Інститут історії України НАН України, 2001 – С.18.

2. Пісоцький.П. Початки роздору підпільної боротьби на Волині.- Тернопіль : Лілея , 2001 – С.159-163.

3. Коширець.С. Як загинув січовий комендант ? // Слово правди – 2003 – 21 серпня.

4. Горюн.В. Сосенко. - Володимир-Волинський,1995 – С.35.

5. П’яхота.О. Як загинув Сосенко.// Слово правди – 2003. 11 вересня.

6. Замлинський.Р. Караюча земля. – Львів : Каменяр,1965 – С.161.

7. Сергійчук.В. Десять буремних літ.Західноукраїнські землі в 1944-1953 рр. Нові документи та матеріали.- К.: Дніпро,1998 – С.26.

8. Єрмєєв.І. Творець українських спецслужб. // Військо України - № 9\10 – С.45.

9. Царук.Я. Заграви над Бугом // Слово правди - 1993 - 14 серпня.

10. Гей.В.С. Явірник : Повість. Оповідання – Луцьк : Надстир’я,1997 - С.66.

Функції, структура та діяльність органів безпеки ОУН на території Волинської області в 1938-1939 роках.

Ярослав Антонюк, Волинська організація МНК

В останній період часу , у зв’язку з вимогами суспільства українські історики почали активно вивчати діяльність ОУН та УПА. Проте, як правило їх публікації поверхові та суб’єктивні. Для неупередженого дослідження та об’єктивної оцінки діяльності повстанців, необхідністю є детальне та кропітке вивчення всіх аспектів даної проблеми. Ключовою серед них є діяльність спецслужби ОУН, зокрема в Волинській області.

Так в одному з номерів „Бюлетня Крайової Екзекутиви ОУН” зазначалося : „Психологічне зреволюціонізування широких народних мас є першим етапом підготовки до загального революційного вибуху”.(1) Саме тому велику увагу керівництво ОУН приділяло диверсіям та терактам. Військовий референт КЕ ОУН на ПЗУЗ Василь Сидор (з 1936 року псевдо „Шелест”), активно розбудовував оунівське підпілля на теренах Волині, Холмщини та Полісся. З його ініціативи організовуються диверсійні загони, їх можна вважати за передвісників відділів УПА. З окремих бойовиків ОУН створювалися невеликі відділи, що повністю переходили в підпілля („у ліс”) і проводили рейди по Волині та Поліссі, виконуючи різні саботажні акції та „атентати”. Вже в липні 1937 року на території сучасних Горохівського та частково Володимир-Волинського районів було утворено перший загін „Вовки” під проводом Василя Макара, „Сіроманця”, який за свідченням її члена П.Башука нараховував 25 бойовиків. Основним завданням загону був збір військової інформації , охорона ліній зв’язку, саботажно-диверсійні акції, підготовка місцевого населення до антипольського повстання тощо.Проте, дану акцію перервали масові арешти в 1937 році, в тому числі В.Сидора. Зокрема, восени польська військово-політична контррозвідка заявила, що виявила мережу ОУН й це дасть змогу організувати великий судовий процес над її керівництвом. Цікаво, що під час обвинувачення суд спирався не на зізнання підсудних, а на „кофіденціональні інформації”.(2) Таким чином, перші військові формування, що з’являються на території Волинської області, були відділами органу безпеки ОУН, а отже вже в той час спецслужба була досить боєздатною структурою..

Однак, згодом і в інших повітах Волині почали організовувати подібні спецбоївки. Так провідники КЕ ОУН на ПЗУЗ Іван Скоп’юк – „Сатана” та Андрій Закоштуй – „Василь”,які дали дозвіл на формування біля Янова на Берестейщині повстанського куреня під назвою „Поліське Лозове Козацтво”, чисельністю 500 осіб, який очолили „Гроза” та Петро Башук – „Чох”.(3) Проте, організація військових відділів не набула в цей період масовості. Однак стала підгрунтям для виникнення в наступний період перших загонів УПА. За твердженням члена Крайової Екзекутиви М.Коржана, у 1937 році ОУН на ПЗУЗ набрала сили.(4) Нестримний ріст осередків спричинив до реорганізації ОУН у Волинській області. Наприклад, у Луцькому повіті, території гмін Полонка, Княгінінек (Маяки), Торчин, Ківерці, Піддубці, Чаруків були повністю опановані підпіллям, а в гміні Чарторийськ розпочалась організаційна робота. Загалом, функціонувало 6 надрайонів та сьомий на стадії утворення. (5) Нова структура виглядала так : повітовий провід – надрайонні проводи – сільські проводи – „п’ятірки”,”трійки” і „станичні”. У безпосередньому підпорядкуванні Луцького повітового проводу перебувала диверсійно-терористична група в складі С.Заготовнюка, С.Мельничука, М.Щигельського, що була створена С.Поліщуком наприкінці 1937 року.(6) Тобто, структура повторювала попередню, проте, значно розширенішу.

Військова референтура Луцького повіту займалася нагромадженням зброї та військовою підготовкою. У програмі вишколу членів надрайонних проводів, яка була знайдена в архіві С.Поліщука, про напрям роботи сказано : „ Проводити розвідку, хто має зброю, де знаходяться магазини (різновид військових складів), крамниці і склади зброї. Роззброювати одиничних осіб, як : гайових, поліціянтів, шпіцлів (агентів), „хрунів” ( українці які співпрацювали з польською поліцією), сторожів і т. д. Відібрану зброю зберігати в конспіративних магазинах.

Влаштовувати виправи боївок до більших осередків, в яких знаходиться зброя, як наприклад Стрілецьке товариство, ПВ (Військо Польське) і т. п. Виконувати то належить без розголосу

Влаштовувати добре законспіровані склади зброї і військових приладів (радіо, телефон і т.п.). Звернути якнайпильнішу увагу на військове вишколення членів. Постаратися про відповідну літературу і підручники. Врешті доконати обрахування військових сил”.(7) Як бачимо, основні завдання спецслужби полягали у підготовці до майбутньої великої війни, на яку покладалися великі сподівання. Бойові акції складалися з саботажів (найбільші - серпень 1937 і лютий 1938 року), терактів та експропріацій. Так, 11 березня 1937 року оунівцем в селі Піддубцях був застрілений постерунковий Адольф Рудковський, у Ківерцях вчинено замах на провокатора Клима Крупського та його брата Давида.(8) В січні-жовтні 1938 року було здійснено 10 терактів.(9) У серпні 1937 року та в лютому-березні 1938 року для поповнення організаційної каси було проведено 4 експропріації проти приватних осіб – Юзефа Дуди з села Банашівка, Олександра Рички з села Цеперів, Шиі Каца з колонії Звірків, Шломи Лінденбойма з села Городок, частина з них були невдалими.(10) Усього ж протягом 1929-1939 років оунівцями на території Волині було проведено 45 терактів. З 1929 по 1939 рік було проведено також 82 саботажі.(11) Метою даної діяльності спецслужби ОУН на Волині, було засвідчити власну військову силу, а також перешкодити агентурній діяльності польських органів держбезпеки.

Як контрзахід поляків щодо пожвавлення діяльності українських націоналістів, в 1937 році відбувається так звана „ліквідація” - хвиля масових арештів на території Волинської області.

Зокрема, в газеті „Діло” за 1 травня 1937 року повідомляється, що 28 квітня 1937 року в Луцьку відбувся судовий процес проти 44 оунівців звинувачених у державній зраді та приналежності до „Українського Народного Козацького Руху”, що його організував колишній підполковник І.Волошин.

В травні 1937 року у Луцьку відбувся судовий процес на якому було засуджено : В.Лавренка до смертної кари за вбивство поліційного агента, згодом її замінили на довічне ув’язнення, співучасників - Гаврисюка на 4 роки, а Марію Панасюк на 3 роки тюрми.(12) Проте, як правило, судили за незначні злочини.

В липні 1937 року у Луцьку відбувся великий судовий процес над 42 оунівцями, який тривав 14 днів до 31 серпня 1937 року. Було засуджено 34 підсудних на загальну кару 131 років в’язниці. Зокрема : Іван Клинів - 10 років, Павло Мигаль – 8, Іван Кохановський (Коханський), Василь Савич і Андрій Марченко по 7 років, Віталій Харуцький-Сухованець, Борис Пашкевич, Теодор Крук, Іван Халимон і Атанасій Марченко по 5 років, Олексій Комаревич, Петро Джугало, Олена Штуткало, Атанасій Юних, Яків Пенджовський і Сергій Федорович по 4 роки, Григорій Антонюк, Іларіок Климюк, Василь Диджант, Сергій Мартіянів, Теодор Вітковський, Радіон Артищук і П.Марчак по 3 роки. Теофан Кравець, Павло Вишневський, Олексій Левчук, Віктор Ваврищук, Іван Левосюк, Михайло Замкевич, Іван Фіта, Степан Борисюк і Василь Третевич по 2 роки, Теодор Скроповський 1 рік. Голова суду підкреслив, що суд не повірив в те, що метою ОУН була боротьба проти комунізму. Враховано було при винесені вироку, що всі підсудні це інтелігенти.(13) З 5 по 8 серпня 1937 року на території Луцького повіту було заарештовано 44 особи, в Берестечку 6 осіб : Євгена Шульгу, Івана Хлопецького, Анатоля Кабайду, М.Скоп’юка, А.Закоштуя, І.Васильчука, І.Філіповича, О.Надишкевича, Ф.Пом’яновський.(14) Матеріали на даних діячів ОУН були здобуті головним чином завдяки польській агентурі, а головним свідком на процесі був провокатор Клим Крупський, що раніше входив до осередку в Ківерцях.(15) В серпні-вересні 1937 року в Луцьку над ними відбувся великий судовий процес. За звинуваченням у державній зраді, підсудних було засуджено разом на 133 роки ув’язнення.(16) Газета „Неділя” за 21 грудня 1937 року повідомляє, що в Луцьку засуджено оунівців Івана Васильчука на 4 роки, Олександра Кокоса на 3 роки ув’язнення.

Вже 13 січня 1938 року українська газета „Діло” повідомляла : „ Ще не встигло розвіятися тяжке враження від присуду рівненського окружного суду в справі костопільців...., як оце підготовляється новий голосний процес на Волині, у котрому засяде на лаві обвинувачених 75 осіб студентської молоді з володимирського, ковельського, луцького, горохівського, дубенського, кременецького, здолбунівського і рівненського повіту.Обвинувачують їх у приналежності до ОУН і в змаганні відірвати Волинь від Польщі.

З луцького повіту : Микола Скопюк, Сергій Пукса, Борис Пукса, Осип Сакаль, Євген Шульга, Олександр Дмитрик, Петро Хлопецький, Всеволод Федорчук, Іван Мацик, Анатоль Кабайда і Макар Середюк ;

З ковельського повіту : Микола Ярмолович, Ксенофонт Ярмолович, Павло Микитюк, Олександр Олексюк, Платон Шелегеда, Дмитро Пушковський, Валентин Шаранович і Федір Шаранович ; З горохівського повіту : Олекса Багнюк, Опанас Надушкевич, Афоній Черняхівський, Іван Филипович, Іван Гладун і Василь Бежинський.

З володимирського повіту : Іван Шумський, Іван Душний, Микола Рокицький, Володимир Кіслюк, Федір Шльома, Юліян Данилюк, Семен Гуліта, Антін Озерів, Клим Гавронський, Хома Дячук, Василь Лещук, Петро Форенський, Рафаїл Семенюк, Степан Панасюк, Олекса Кушнірук і Микохір Гловачук. Таким чином, нова хвиля арештів, вирізнялася масовістю та значною кількістю звинувачень здобутих за допомогою польської агентури. Проте, послаблення ОУН на Волині вона вже спричинити не могла. Загалом, ситуація погіршувалася тим, що навесні 1938 року волинського воєводу (1928-1938) Яна Генрика Юзефського, за його „волинський експеримент” за наполяганням військових та частини чиновників, було переведено на посаду Лодзького воєводи, а на його наступником став Олександр Гавке-Новак, прихильник повної асиміляції українців Волині.(яких було 1.814.770 з загального числа 2.174.410 осіб).(17) Після цього хвиля репресій повністю охопила Волинь. Зокрема, відчутного удару зазнала ОУН у листопаді-грудні 1938 року. Було арештовано все керівництво підпілля на Луччині та Берестеччині, а також визначних підпільників - В.Лобая, З.Мазуркевича та Б.Бедрика.(18) Крім того, польський агент - Багнюк, перебуваючи в одній камері з І.Климовим, увійшов до нього в довіру й був назначений повітовим провідником Горохівщини. Розпочавши організацію осередків в Горохівському повіті й прилеглих місцевостях Дубенщини, він згодом їх видав польській поліції, а сам виступив головним свідком на політичних процесах, що були наслідками арештів.(19) Лише в Берестечку через провокаційну роботу Багнюка ОУН втратила щонайменше 14 членів.(20) За це ОУН винесла Багнюку, як і багатьом іншим зрадникам - смертний вирок.(21) Не менших втрат завдав ОУН арешт Семена Поліщука, під час якого до рук поліції потрапив архів Луцького повітового проводу. Він допоміг зорієнтуватися в арештах і проведеннях тортур під час допитів інших підпільників, які були звичайним явищем. Не витримавши катувань, після невдалого самогубства С.Поліщук почав зізнаватися. Це призвело до величезних втрат у лавах ОУН Луччини та Берестеччини. Репресії тривали аж до серпня 1939 року. Зокрема, 29 травня 1939 року поліція оголосила про арешт 262 членів та симпатиків ОУН, з яких 240 було засуджено. В тому ж повідомлені сказано про ліквідацію окружного проводу С.Поліщука, одного повітового, 5 надрайонних, 11 районних, 19 сільських.(22) Таким чином, втрати яких зазнала ОУН на території Волинської області, були такими значними, що репресії польської влади було названо „великою ліквідацією”.

Лише з листопада 1938 по 17 серпня 1939 року на території Волині було ув’язнено 624 підпільників, віддано під нагляд поліції 43 і звільнено 87 осіб. Окрім того поліція „занотувала”, але не арештувала ще 131 члена.(23) Найбільш постраждали осередки ОУН у Луцькому (281 заарештований) та Горохівському повітах.(37) А наприклад в щойно створеному на початку 1938 року Любомльському повіті затримали 14 оунівців, 8 з них було ув’язнено.(24) Тобто, все ці невдачі вказували на те, що ОУН на Волині вже не може існувати без сильної та професійної спецслужби, яка б ефективно могла діяти в найбільш екстремальних умовах. Увагу було звернуто й на те, що успіхи поляків, значною мірою були досягнуті завдяки розгалуженій агентурній мережі.

Тому одним з перших завдань спецслужби ОУН було створення не менш потужної власної в усіх сферах суспільного життя. Зокрема в легальних громадських організаціях : „Просвіта”, „Союз українок”, „Відродження”, „Основа”, кооперативах, а також в філіях Українбанку в Луцьку та Володимир-Волинську.(25) Своїх „агентів впливу” ОУН мала і в політичних партіях.

Підпільник з Луччини В’ячеслав Поліщук згадує : „Під прикриттям ВУО свою справу розгортала ОУН..” У Ковельському та Луцькому повітах оунівці здобували собі симпатиків серед колишніх членів КПЗУ, як найбільш активних та згуртованих. (26) Боротьба підпілля відбувалася навіть у в’язницях, так 13 липня 1938 року в Луцькій тюрмі відбулася голодовка оунівців з вимогами покращення умов ув’язнення, а також розширення сфери вживання української мови.(27) Провідники організації були переконані, що ОУН – це „не лише револьвери і гранати, а револьвери, гранати і вся цілість українського життя”.(28) Таким чином, процес створення агентурної мережі набув широкого розмаху й в цьому спецслужба ОУН досягла певних успіхів.

Іншим кроком був процес формування самостійної розгалуженої структури спецслужби ОУН на території Волинської області. Він відбувався в 1937-1938 роках при об’єднані бойової та військово-вишкільної рефкрентур.(29) Прискорила події й та обставина, що в лютому 1939 року на території Західної України (Галичини) було утворено нову Крайову Екзекутиву ОУН на ЗУЗ (західних українських землях), де було організовано окрему референтуру Служби Безпеки ОУН.(30) Згідно директив, новоутворена референтура повинна не лише охопити всю оунівську мережу, а й „...в цілях розвідки створити свої осередки у ворожому середовищі”. Кожен підпільник був зобов’язаний повідомляти референту безпеки про всі підозрілі дії, як в організації, так і в місці його проживання. Проте, вже в 20 березня 1939 року у Львові польською поліцією був арештований керівник СБ ОУН на ЗУЗ Борис Рибачук.

Стосовно Крайової Екзекутиви ОУН на ПЗУЗ ніяких відомостей про організацію та діяльність референтури СБ не знайдено. Найбільш вірогідно, що вона до початку Другої світової війни так і не була утворена. Подальший розвиток СБ ОУН в значній мірі відбувався під впливом подій війни.

Водночас, з другої половини 1930-х років спецслужби Німеччини проявляли посилену увагу до діяльності ОУН. Зокрема, було налагоджено контакти з провідними діячами українського націоналістичного підпілля. Одним із координаторів такої співпраці був колишній референт „розвідки і зв’язку” при НК УВО – Р.Ярий. Це було пов’язоно з тим, що Німеччина хотіла використати оунівське підпілля в майбутніх військових конфліктах. Головний провід Організації вирішив скористатися з даної ситуації. Один з керівників ОУН Ярослав Гейвас так згадує цей період : „...Першою і незмінною причиною нашої співпраці з німцями були надії і вигляди на очевидній користі для народу й остаточний розрахунок, що наша співпраця приведе до здобуття самостійності”.

Коли стало зрозумілим, що майбутня війна – це лише справа часу, ОУН на Волині активізувала підготовку до бойових дій. Майже кожен провід ОУН, від сільського до Крайового, мав у своєму складі військового референта, який здійснював збір зброї, амуніції, військового спорядження, а також стеження за тими місцями, де можна було здобути зброю, займався підготовкою підпілля для майбутнього антипольського повстання. Оунівців, які йшли служити у військо, повчали, щоб „не пхалися на ординарців і до кухні, лишень до підофіцерських шкіл”.(31) Таким чином, свою майбутню боротьбу ОУН намагалася організувати як самостійне військове формування, що абсолютно не входило в плани фашистів.

Німецьке політичне та військове керівництво також не було зацікавлене у створені професійної української Служби

Безпеки, а тому основну увагу приділяло розбудові оунівського підпілля в Західній Україні. Яке на його думку організує масове антипольське повстання під час майбутнього конфлікту, а після цього піде на службу до німців в якості поліцаїв та дрібних чиновників. При цьому вони також не надавали ніяких політичних гарантій інтересам ОУН в разі повалення польської влади. Тому не дивно, що на пропозицію німців підняти на Західній Україні антипольське повстання Андрій Мельник заявив : „...не можу дати згоди і видати наказ до повстання ОУН на тилах польської армії, тому, що не бачу в ім’я чого це мало б статися. Найперше, німецький уряд мусить офіційно зайняти чітке становище щодо України, а тоді, в залежності від становища, ми зможемо розглянути німецькі пропозиції включення ОУН у війну Німеччини з Польщею і повстання на тилах польської армії”.(32) Як наслідок неоднозначних дій німців, антипольського повстання не відбулося.

Лише в окремих населених пунктах Волинської області, невелика частина українців підбурена діячами КПЗУ й дезорієнтована діями та заявами частини націоналістичного керівництва роззброювала відступаючі польські військові відділи. Більш-менш значні антипольські виступи були в Ковельському повіті – 15 випадків, Луцькому – 11, Любомльському – 5, Володимир-Волинському – 3, Камінь-Каширському – 1. Найбільш значними сутичками українців з польською армією відбулися :

- 19 вересня 1939 року, теракт проти поручика В.Владажа у містечку Камінь-Каширську.

- 20 вересня 1939 року, бій повстанського відділу з польською заставою 183 піхотного полку поблизу села Пісочне Ковельського повіту.

- 20 вересня 1939 року, бій повстанського загону за станцію Мизов де повністю було знищено польську охорону.

- 22 вересня 1939 року, бій новоутвореної „народної міліції” Любомльського райвиконкому за містечко Любомль.

- 22 вересня 1939 року, бій боївки ОУН поблизу станції Турійськ з охороною вантажного потягу з метою захоплення зброї. В результаті бою один підпільник був важко поранений.

- 24 вересня 1939 року, бій повстанського загону з поляками за село Дубечно.

- 25 вересня 1939 року, сутичка боївки ОУН села Озеряни Ковельського повіту, а саме : Ясенчук Данило, Гоменюк Антон, Котюк Микола, Ковальчук Онисій, Ковальчук Дмитро та інших з охороною польського штабного обозу. В результаті сутички загинув житель села Озеряни Ковельського повіту Лікандер Мартинюк.

- 25 вересня 1939 року, бій „народної міліції” Шацького райвиконкому за містечко Шацьк.

- 26 вересня 1939 року, бій повстанського загону з поляками за містечко Ратно.(33)

Таким чином, аналізуючи дані сутички, можна стверджувати, що вони були стихійними. Головною причиною нападів повстаців на поляків було захоплення зброї та намагання продемонструвати свою силу або лояльність новій на Волині радянській владі.Андрій Рукас, як і більшість українських істориків зазначає, що : „широкомасштабного повстання не відбулося. Ці виступи мали локальний характер і не виходили за межі одного повіту”.(34) Щодо польських дослідників, їх оцінка подій не відрізняється, Ришард Тожецький у своїй праці „Поляки і українці” стверджує, що напади українців на відступаючі частини польських військ відбувалися в майже в кожному повіті, але це не мало характеру повстання. Загалом розмах боротьби з поляками на території Волинської області, був незначним, навіть в порівнянні з іншими регіонами, наприклад Тернопільщиною.(35) Крім того, сутички повстаців з польськими військовими, як правило, закінчувалися невиправданими втратами серед українців, а тому не принесли користі ні одній, ні іншій стороні. Однак, випадки збройних виступів, були швидше за все вийнятками. Тоді як переважна більшість українського населення утрималась від масових антипольських виступів. Зазвичай дотримуючись нейтралітету або й відносячись до трагедії поляків співчутливо.

Таким чином, розвиток спецслужби ОУН на території Волинської області в останні передвоєнні роки, підійшов до того етапу, коли з підрозділу військової референтури він поступово в жорстокій боротьбі з ворогом, перетворився на самостійну структуру.

1. Український історичний журнал - № 4 – 2000 – С.3-18.

2. Вєдєнєєв Д.,Єгоров В. Меч і тризуб // Науково-документальний журнал. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ - № 1/2 – К., 1998 –С.375.

3. Мірчук.П. Нарис історії ОУН. Т.1. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968 : Українське видавництво – С.459-461.

4. Дарованець О. Організаційний стан та діяльність Луцького повіту ОУН у 1937-1938 роках // Український визвольний рух - № 1. – Львів, 2003 : Мс – С.47.

5. ДАВО.Ф.216.Оп.3.Спр.1954.Арк.81.

6. ДАВО.Ф.216.Оп.3.Спр.1954.Арк.82.

7. Дарованець О. Організаційний стан та діяльність Луцького повіту ОУН у 1937-1938 роках // Український визвольний рух - № 1 – Львів, 2003 : Мс – С.53.

8. ДАВО.Ф.46.Оп.9а.Спр.889.Арк.64.

9. ДАВО.Ф.1.Оп.2.Спр.7229.Арк.236-237зв.

10. ДАВО.Ф.46.Оп.9а.Спр.889.Арк.64-66.

11. Дарованець О. Боротьба ОУН проти асиміляційно-репресивної політики польської влади щодо українців Волині (1929-1939) // Український визвольний рух - № 2 – Львів, 2003 : Мс – С.66.

12. Бедрій А. ОУН і УПА. – Нью-Йорк, 1983 – С.8.

13. Вєдєнєєв Д.,Єгоров В. Меч і тризуб // Науково-документальний журнал. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ - № 1/2 – К., 1998 –С.376.

14. Дарованець О. Організаційний стан та діяльність Луцького повіту ОУН у 1937-1938 роках // Український визвольний рух - № 1 – Львів, 2003 : Мс – С.54.

15. ДАВО.Ф.216.Оп.3.Спр.1936.Арк.7зв.

16. Мірчук.П. Нарис історії ОУН. Т.1. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968 : Українське видавництво – С.367.

17. Там же. – С.473.

18. Криштальський А.Національно-визвольний рух опору на Горохівщині.– Луцьк : Надстир’я,1994 - С.11.

19. ДАВО.Ф.216.Оп.3.Спр.1811.Арк.78-79.

20. ДАВО.Ф.216.Оп.1.Спр.1921.Арк.19.

21. ДАВО.Ф.216.Оп.3.Спр.1811.Арк.104.

22. Дарованець О. Організаційний стан та діяльність Луцького повіту ОУН у 1937-1938 роках // Український визвольний рух - № 1 – Львів, 2003 : Мс – С.55.

23. ДАВО, Ф.46, Оп.9, Спр.4671, Арк.14-18.Український православний календар на 1938 р. – С.105.

24. ДАВО,Ф.1,Оп.2, Спр.8086. Арк.7.

25. Там же. – С.68.

26. ДАВО,Ф.33, Оп.4,Спр.70.Арк.225зв-226.

27. ДАВО,Ф.46.Оп.9а,Спр.670.Арк.5зв.

28. Дарованець О. Боротьба ОУН проти асиміляційно-репресивної політики польської влади щодо українців Волині (1929-1939) // Український визвольний рух - № 2 – Львів, 2003 : Мс – С.70.

29. ДАВО.Ф.1.Оп.2.Спр.7837.Арк.117зв.

30. Посівнич М.Формування військової доктрини ОУН (1929-1939) // Український визвольний рух - № 1 – Львів, 2003 : Мс – С.43.

31. ДАВО.Ф.46.Оп.9а.Спр.670. – Арк.4зв-5.

32. Бойдуник.О. Андрій Мельник – К.,1995 – С.248.

33. Волинь і Холмщина 1938-1947 - Львів, 2003 : НАН – С.123-128.

34. Руккас А.Бойові дії загонів ОУН у вересні 1939 р.// Дрогобицький краєзнавчий збірник – Дрогобич, 2002. – С.386.

35. Дзюбан О.Українсько-польське протистояння у вересні 1939 року у тогочасній пресі та споминах очевидців // Український визвольний рух - № 2 – Львів, 2003 : Мс – С.84-85.

Організація та діяльність спецслужб національно-визвольного руху в 1921-1932 роках.

Ярослав Антонюк, Волинська організація МНК

Після поразки української революції розпочався новий етап національно-визвольних змагань в умовах окупації. По всій Волині почали стихійно виникати підпільні повстанські організації різної ідеологічної спрямованості які розвивалися на платформі державності, соборності та незалежності української нації. Найбільш активними були : Українська Революційно-Повстанська Організація (УРПО), Українська Військова Організація (УВО), Спілка Визволення України (СВУ), Українська Червона Повстанська Армія (УЧПА), Братство Українських Державників (БУД), Український Національний Козачий Рух (УНКОР), Всеукраїнський Повстанський Центр (ВПЦ), Комуністична Партія Західної України (КПЗУ), Організація Українських Націоналістів (ОУН) та багато інших. Саме ці політичні організації повели активну пропагандистську і диверсійно-підривну діяльність надіючись за сприяння міжнародних обставин відродити українську державність. Таким чином влітку 1922 року на Волині організаційно було завершено оформлення об’єднаного національно-визвольного руху, який мав три ідеологічні вектори спрямуванння, а саме : комуністичний, що передбачав побудову української держави в складі УРСР ; ліберальний – побудова української держави під протекторатом Польщі (Варшавські домовленості) і націоналістичний – побудова української незалежної держави. Всі політичні українські угрупування мали свої збройні формування в яких діяли відділи, які відповідали за розвідку, контррозвідку та спецоперації.

Як не парадоксально, перші спецвідділи українського національно-визвольного руху на Волині започаткували ще в 1920 р. державні інституції Радянської України.

В травні 1920 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, який розглядав питання про організацію агентурно-розвідувальних боївок на територіях сусідніх держав, що розташовані на захід від Радянської України. Вже 8 червня цього ж року постановою реввійськради за № 245 було утворено Закордонний відділ (Закордот), який був підпорядкований ВУЧК. В структурі „Закордоту” значилися відділи та підвідділи, які займалися розвідкою, контррозвідкою, бойовими спецопераціями, пропагандистським і матеріальним забезпеченням тощо. Вся окупована територія тогочасної України була поділена на чотири військові сектори (дільниці): Поділля, Волинь, Київщина. Територія Великої Волині (Волинське воєводство) була поділена на десять військових повітових організацій : Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Здолбунів, Ковель, Костопіль, Кременець, Луцьк, Любомль, Рівне. В кожному повіті організовувалися партизанські невеликі загони та розвідувально-диверсійні групи. Така діяльність отримала назву „активна розвідка”. Їх щомісячний бютжет лише на теренах Волині складав понад 1000 американських доларів.(1) Саме на „Закордот” було покладено вишколення кадрів організаторів партизанського руху на Волині. На підтвердження вищесказаного наведу декілька фактів.

Лише 4 червня 1921 року „Закордотом” було відправлено південному відділенню для озброєння агентурно-диверсійних груп : кулемети системи „Льюіс” – 29 штук, системи „Шоша” – 50, набоїв для кулеметів – 256000 штук, гвинтівок – 250 штук, набоїв для гвинтівок – 270000 штук, французьких гранат – 310 штук, бомб „Новицького” – 400 штук, динаміту з капсулами – 15 пудів, проксиліна з капсулами – 20 пудів, толу з капсулами – 20 пудів, траксалинових шашок з капсулами – 100 штук, машинок для підриву – 3 штуки, біноклів польових – 5 штук.(2)

Незважаючи на конспіративні методи роботи „Закордоту” (всі відділи працювали під прикриттям виробничих кооперативів) польська контррозвідка при сприянні працівника „Закордоту” – Котовича у вересні 1921 р. повністю розконспіровує діяльність даної спецструктури. 25 вересня 1921 р. Міністерство закордонних справ Польщі звернулося до уряду УРСР з нотою протесту в якій зазначалося, що : „..в розпоряджені польського уряду є великий матеріал, що незаперечно свідчить про те, що український уряд не лише терпить, а й сам бере участь в діях, спрямованих на підрив законного польського уряду і повалення соціального ладу в Польщі”. Характерно й те, що в даній ноті ставилося питання про те, що працівники „Закордоту”, зокрема – Маркус пропонував в інструкціях для своїх підлеглих створювати бойові групи спільно з українськими націоналістами. Після даних подій „Закордот” був ліквідований.

Починаючи з 1923 р. ВЧК та ДПУ приступили до масового формування спецбоївок різного ідеологічного спрямування, але антипольського напрямку. Так за короткий проміжок часу в містечках : Олевськ, Козятин, Коростень, Славута були організовані агентурно-диверсійні школи через які пройшли сотні волинян. Із протоколу допиту Андрійчука Гаврила, який провила польська поліція дізнаємося, що він разом із своїм другом 1 жовтня 1924 року перейшов українсько-польський кордон по причині їх призову до лав польської армії. Після перевірки Андрійчука було направлено в диверсійну школу, що в місті Славута, а після закінчення вишколу перекинуто в один із партизанських загонів. Протягом 1921-1923 рр. на теренах Волині активно діяли великі партизанські загони під командуванням : Радюка, Шергіна, Степенка та інші. Лише за останні три місяці 1923 р. на теренах Волинського воєводства було зареєстровано 78 диверсійно-терористичних актів. А в 1924 р. вже було 257 збройних антипольських виступів, з яких 77 пов’язаних з вбивствами і 245 з підпалами. Лише в лютому 1925 р. до суду було притягнуто 101 учасник українських військових формувань різного політичного напрямку.(3)

Таким чином діяльність українського національно-визвольного руху, який опирався на антипольське підгрунття та широкі верстви місцевого населення набирав все більшого і більшого масштабу. Волинський воєвода так охарактеризував тогочасну ситуацію : „ Ми мусимо визнати, що місцеве населення ненавидить нас. Коли не вживемо рішучих заходів, то зустрінемося з дуже неприємними наслідками”. Проте поступок місцевому українському населенню зі сторони польської адміністрації зроблено не було, а тому і нападі лунали постріли, горіли панські маєтки та державні будівлі. З’явилося чимало агітаторів, які вели розмови про близький кінець Другої Речі Посполитої і радили селянам не поспішати сплачувати податки. Скрізь говорили, що незабаром має вибухнути загальне селянське повстання, що в таємних місцях вже заготовлені гармати, кулемети, гвинтівки, револьвери та цілі мішки патронів куплених у Варшаві.

Дуже погіршив соціально-політичну ситуацію і такий чинник як неврожай, що привело до великого недобору врожаю зернових. В цей же період Радянська Україна, через представництво Червоного Хреста в Польщі, бере дозвіл на відправку 12 вагонів зерна для населення Ковельського та Камінь-Каширського повітів. Дану ситуацію вирішили повністю використати радянські спецслужби та український національно-визвольний рух під керівництвом націонал-комуністів.

Комуністичний рух на Волині організаційно оформився в серпні 1923 р. й за своїм складом був неоднорідним. В ньому переважали колишні члени Української Соціал-Демократичної партії (УСДП), місцеві марксиські осередки та легалізовані агентурні групи ВУЧК. Тому не дивно, що з самого початку свого існування місцеве керівництво КПЗУ почало проводити свою власну політику, яка передбачала утворення єдиного та мирного антипольського фронту. Цей процес активно підтримало центральне керівництво КПЗУ на чолі з М.Заячківським та місцеве та чолі із секретарем Волинського окружкому Г.В.Іваненком. В короткий термін було знайдено порозуміння з керівництвом Української Військової Організації (УВО) і її досвід широко впроваджувався в діяльність бойових груп КПЗУ. Розроблялися та здійснювалися спільні антипольські акції. Ось як охарактеризував тогочасну діяльність Волинського окружкому новоутворений (1934 р.) секретаріат ЦК КПЗУ : „ Всі дотеперішні школи КПЗУ, як було виявлено відповідними органами в УРСР були школами увівських саботажників”.(4) В грудні 1924 р. на повітовій конференції, що проходила в м.Ковелі уповноважений ЦК КПЗУ П.Кравченко, псевдо „Форналь” та секретар Володимир-Волинського повітового комітету КПЗУ В.Крайц, псевдо „Барвінченко”, створили свій крайовий комітет з метою підняти повстання і відірвати Волинь від Польщі. Вже через півтора місяці Віктор Крайц доповідав, що лише в одному Володимир-Волинському повіті організована бригада в кількості п’ять тисяч чоловік які : „ категорично жадають повстання”.(5)

Польські націонал-комуністи, які були при керівництві КПЗУ, не були зацікавлені тваким розвитком подій. В їх плани не входило відірвати Західну Україну від Польщі, а тому вони всіляко почали перешкоджати організації повстанських груп, що привело до повної розконспірації збройного підпілля. Польській поліції вдалося дістати документи про організацію збройного повстання на Волині, а ряд керівників повіткому КПЗУ добровільно пішли на співпрацю з польською поліцією.

Сепаратистське повстання мало дуже трагічні наслідки для всього комуністичного революційно-визвольного руху. 1 квітня 1925 р. пройшли масові арешти в результаті яких було арештовано весь керівний склад Ковельського окружкому КПЗУ та розгромлені всі партизанські групи і більшість розвідувально-диверсійних відділів. Тюрми Володимир-Волинська, Ковеля, Луцька і Горохова були переповнені. По цій справі проходило близько півтори тисячі волинських патріотів різного ідеологічного спрямування. Судовий процес тривав 58 днів. Дев’ять чоловік було засуджено на довічне ув’язнення. Цей період характерний і тим, що започаткував розмежування спільної революційної діяльності комуністичного та націоналістичного рухів.

Враховуючи складність ситуації на Волині керівництво УРСР приймає таємну постанову, яка передбачає негайну ліквідацію „активної розвідки”, а на її місці створюються „конспіративні комендатури”.”Ці організації активні тільки під час військових дій. У мирний час вони вивчають військові об’єкти, тил противника, вивчають людей, налагоджують види зв’язку тощо. З партією вони жодним чином не пов’язані, а їх працівники не є членами партії” – відмічалося в даній постанові. Саме з цього часу слід вважати повну ліквідацію спецвідділів, які були підпорядковані українському революційно-визвольному руху комуністичної орієнтації. Всі вцілілі розвідувально-диверсійні групи, що знаходилися на Волині були легалізовані та передані центральним органам ДПУ та ГРУ Червоної Армії. Тому вся подальша діяльність даних спецорганів класифікується як діяльність агентури СРСР, що не має ніякого відношення до українського революційно-визвольного руху комуністичної орієнтації. Для підтвердження своїх слів наведу приклад діяльності агентурної групи ВЧК-ДПУ що діяла в Ковельському повіті з 1921 по 1931 рр.

Влітку 1921 р. в м.Балашова головою ВЧК було організовано розвідувально-диверсійну групу яка повинна була діяти на теренах Волинського воєводства. В цю групу увійшли чотири чоловіки, а саме : Оксенюк Антон Андрійович – член ВКП(б), співробітник ВЧК, Оксенюк Хома Андрійович – член ВКП(б), Петрук Іван Якович – член ВКП(б), керівник міліції м.Балашова і Войтюк Данило Якович – партизан із загону Васюти Севастьяна Амвросійовича, який діяв на Волині з 1918 по 1922 рік. Завдання групи полягало у виявлені та взятті на облік громадсько-політичних, культурно-просвітницьких, професійних та релігійних організацій, товариств і громад, які вороже відносяться до СРСР і ведуть антирадянську агітацію на теренах воєводства. Зв’язок підтримувався через молодого галицького літератора К.М.Плехатого. В 1923 р. ця група дістала наказ про перехід до масової (активної) розвідки. На основі конспіративно-розвідувальних груп передбачалося створення легальних агітаційно-розвідувальних політичних партій, спортивно-військових товариств, громадсько-культурних об’єднань, профспілок. Дана агентурна група при активній підтримці місцевих соціал-демократів (Парфенюка Григорія, Малашевського Власа та інших) створили перший на Ковельщині осередок КПЗУ. В 1924 р. Оксенюку Антону вдалося очолити один із осередків „Просвіти”, а згодом навіть увійти до керівництва повітової організації. В 1926 р. вдалося розколоти професійно-громадську організацію „Сельроб”. Було утворено нову робітничо-селянську організацію „Сельроб-Єдність” якою керувала КПЗУ.

В 1927 р. агентурна група була розформована. На основі цієї групи було утворено місцевий відділ контррозвідки підпорядкований ВЧК-ДПУ. Група була багаточисельна і мала своє представництво в багатьох населених пунктах краю. Фотографом групи був Трохим Волкович. Зв’зок підтримував представник із центра – Мороз Дмитро. Завдання групи полягало у перевірці чистоти рядів радянської агентури та передача зібраного матеріалу в СРСР. В 1931 р. польська контррозвідка при допомозі провокатора Матвійчука розконспірувала підпільну радянську мережу. Частина радянських агентів була арештована польською поліцією, частина перейшла на нелегальне становище, а ряд агентів знайшли притулок на території СРСР.(6) Отже всі конспіративні, розвідувальні і диверсійно-терористичні групи, які були підпорядковані розвідувальному управлінню Червоної Армії або ВЧК-ДПУ ніякого прямого відношення до українського революційно-визвольного руху не мали.

Ще складніший шлях свого організаційного становлення пройшли націоналістичні спецвідділи, які були підпорядковані УВО. Це була суто регіональна військово-політична організація, яка була створена восени 1921 р. із колишніх військовиків обох українських армій періоду визвольних змагань 1917-1921 рр. Перші організаційні структури на Волині були започатковані в Луцьких таборах для інтернованих українських військовиків, які за словами полковника Євгена Коновальця : „...не забули своєї мети : подальшої організованої боротьби на теренах України”

Безпосередньо у Волинській області діяльність УВО та її спецгруп мала свої відмінності. По-перше особливістю етнонаціональної структури, де основну етнічну меншину складали поляки. По-друге проживанням на Волині великої групи поміркованої української інтелігенції яка була готова іти на компроміс з польською владою. По-третє масове невдоволення зубожілого волинського селянства щодо соціальної, культурної, конфесійної політики польської влади. По-четверте, неконтрольований розвиток революційних процесів на першій стадії українського революційно-визвольного руху, відсутність потужних політичних партій. По-п’яте, присутність зовнішнього чинника (урядових спецструктур УРСР). По-шосте, призначення на посаду волинського воєводи (1928-1938 рр.) колишнього працівника уряду УНР, який підтримував основні ідеї Варшавського договору 1920 р. – Генрика Юзефського.

Відносно становлення та діяльності спецструктур українського національного революційно-визвольного руху, умовно їх можна поділити на чотири етапи :

1. Мобілізаційний (1921-1923 рр.)

2. Організаційно-диверсійний (1923-1925 рр.)

3. Розвідувально-конспіративний (1926-1930 рр.)

4. Ліквідаційний (1931-1932 рр.)

На першому етапі було проведено часткову реєстрацію українських військовиків, що проживали на території воєводства. Створено дві повітові організації, підібрано керівників-спеціалістів які очолили референтури, проведено їх навчання.

Другий етап полягав у організації військової та розвідувально-зв’язкової референтури, встановлення горизонтальних та вертикальних ліній зв’язку, підбір кадрів та організація перших бойових п’ятірок, створення агентурної мережі, забезпечення спецгруп та окремих членів військовою амуніцією, зброєю, вибухівкою та іншими спецзасобами, залучення до загального революційно-визвольного руху. Як свідчать тогочасні польські матеріали, велику допомогу в організації та функціюванні українських націоналістичних диверсійно-терористичних груп надавали державні спецоргани УРСР, а тому виділити активність спецгруп УВО із тогочасного загального революційно-визвольного руху практично неможливо. Так згідно даних Володимир-Волинського судового процесу, що проходив 15 листопада 1926 р. відомо, що до кримінальної відповідальності за спробу державного перевороту було притягнуто 151 активіста. Із 124 засуджених лише 10 заявили про свою приналежність до КПЗУ. Так керівник повстанських формувань Віктор Крайц на запит голови Луцького окружного суду пана Влодека про партійну приналежність заявив, що він „українець державної приналежності”.(7)

Третій етап діяльності УВО та її спецвідділів проходив дуже складно. В цей час військова референтура припинила бойову діяльність і працювала лише на поповнення розвідвідділу та зв’язку. Частина активу спецвідділі, які були задіяні в революційних процесах 1923-1925 рр. було перекинуто на організаційно-інформаційну роботу. Особливу увагу було приділено підготовці молодих націоналістів у лавах „Пласту”, який мав у своєму складі 12 „куренів”. Згодом молодіжні пластові організації було ліквідовано поляками, тому надалі підготовку проводили на вишколах. В окружній команді передбачались навіть референти військового вишколу. Однак слід зазначити, що для людей які працювали в розвідці проводилися окремі вишколи. Їм викладали : 1) організація армії, 2) теренознавство, 3) зброєзнавство, 4) піротехніка, 5) основи розвідки, 6) основи контррозвідки, 7) техніку ведення слідства, 8) правила поведінки під час слідства в поліції, 9) правила конспірації. З цією метою були розроблені відповідні інструктивні матеріали, які нерідко друкувалися в підпільній партійній пресі, а саме : „ Що треба знати при написанні листів і записок”, „Як заховуватися під час слідження”, „Про конфідієнтів і провокаторів”, „Як поводити себе в чужому місті”, „Як ховати тайні речі перед поліцією”, „Жінки-розвідчики”, „Роди розвідчиків” та інші.(8) Теоретично відділ розвідки поділявся на два підвідділи – внутрішню, яка стежила за членами УВО та викривала провокаторів і конфідентів та зовнішню – яка збирала дані про розміщення військових частин, системи військових складів, виробництво зброї та амуніції тощо. Однак на теренах Волині ці відділи діяли спільно як загальна розвідка УВО. Вже влітку 1926 р. суспільно-політичний відділ Волинського воєводського управління (ВВУ) зафіксував появу конспіративних п’ятірок та окремих членів УВО як окремої гілки українського революційно-визвольного руху. Так в лютому 1927 р. в книгарні „Світло”, що знаходилася в м.Ковелі було виявлено групу українських націоналістів яка розповсюджувала газету „Сурма”. В квітні 1929 р. в книгарні „Наша культура” в м.Ковелі було виявлено націоналістичний осередок УВО. Вже в 1927-1928 рр. було зафіксовано 430 членів, у 1929 р. – 327 членів, а у 1930-1931 рр. лише 56 чоловік.(9) Проте дана статистика не відповідає дійсності через законспірованість організації.

Характерно, що наприкінці цього етапу свого розвитку, керівництво Волинської команди УВО знову повернулося до творення бойово-розвідувальних п’ятірок. Наведу приклад діяльності Ковельської повітової команди УВО.

Восени 1929 р. в с.Колодяжно Любитівської гміни приїхав Юрій Косач, студент Варшавського університету, член УВО. Вже в січні 1930 р. він організовує в м.Ковелі молодіжно-культурне товариство, завдання якого полягало в : „ поширенні української культури і виховання молоді в дусі української незалежності”. При товаристві було утворено дві секції : культурно-освітня, яку очолив учень Ковельської землемірної школи – Володимир Маркевич та історична – очолювана вчителем історії – Мирославом Онишкевичем. Вся діяльність секцій проходила під прикриттям легалізованих українських спілок : „Основа” і „Союз українок”.

Через деякий час Юрій Косач розповів своїм однодумцям, що він отримав завдання організувати в Ковельському повіті конспіративні п’ятірки УВО. Того ж дня було утворено першу конспіративну п’ятірку до складу якої увійшли : Володимир Маркевич, Ілля Куниця, Сергій Сочинський, Павло Вітрук і Ілля Сидорський. На першому зібранні осередку, присутнім було пояснено принцип структурної побудови УВО, форми і методи конспірації, а також доведено до кожного члена конкретні завдання. Невдовзі постала й друга конспіративна п’ятірка до якої увійшли : Мирослав Онишкевич, Григорій Лісневич, Зіновій Сочинський, Валентин Новичевський. Прізвище п’ятого члена не встановлено. Відомо що це житель м.Ковель на ім’я Юрко. Ці дві новоутворені конспіративно-розвідувальні п’ятірки, поряд із пропагандистською роботою (розповсюдження бюлетнів УВО, часопису „Сурма” та „Розбудова нації”) активно збирали військово-політичну інформацію, яку передавали безпосередньо Юрію Косачу. Восени 1930 р. Ю.Косач відвіз зібрану інформацію до Варшави, де був арештований польською поліцією та переданий до суду.

В липні 1930 р. в стодолі Володимира Маркевича відбулося розширене зібрання активу УВО на якому були присутні : Павло Вітрук, Сергій Сочинський, Володимир Маркевич, Ілля Куниця, Мирослав Онишкевич. Обговорювали питання про посилення саботажних та диверсійних акцій на теренах Ковельського повіту. Зокрема Мирослав Онишкевич сказав, що незабаром вони отримають зброю, а після цього мають приступити до саботажу, щоб показати польській владі, що на Волині існує УВО.(10) Тобто розвиток новоутвореної Ковельської повітової УВО перейшов до того етапу, коли боротьба з ворогом вже потребувала застосування зброї. Згодом з Кракова прибула зброя та амуніція, частина якої була випадково виявлена будівельниками на Магістраційній площі в м.Ковелі. В цинковому ящику знаходилося 12, обгорнутих газетою „Ілюстративний щоденний кур’єр” за 1931 р. ручних гранат.

В окрему групу слід виділити діяльність легалізованих членів українського націоналістичного підпілля. Вони працювали в польських держустановах, органах місцевого самоврядування, кооперативах, навчальних закладах, релігійних громадах, гроиадсько-політичних об’єднаннях та культурно-просвітницьких товариствах. Ці люди мали лише вертикальні лінії зв’язку, діяли автономно, професійно, а тому польська таємна поліція не мала прямих наказів для їх арешту. В роботі широко використовувалися шрифти, поштові скриньки, грипси, паролі, псевда. Для поштових скриньок використовували місця де постійно скупчувалося багато людей (базари, крамниці, установи, церкви, костели та ін.) Лише при крайній необхідності користувалися спеціальними зв’язковими. Тобто проводилося максимум можливих заходів щоб запобігти розконспірації агентів. Так в квітні 1929 р. лише в м.Ковелі під нагляд польської таємної поліції за приналежність до українського націоналістичного підпілля потрапили : Платон Доманицький – м.Ковель, вул.Луцька 3, Павло Доманицький – вул. Варшавська 25, Самуїл Підгірський –вул.Луцька 3, Микола Пирогов – вул.Оборонська 36, Олександр Калюжний – вул. Юридика 9, Юрій Пирогов – вул. Оборонська 36, Михайло Гринюк – вул. Варшавська 25, Олександр Лісневич – вул. Луцька 3, Наталія Зубенко – вул. Оборонська 36, Валентин Томанкевич – вул.Міцкевича 33, Віссаріон Недоля – вул. Юридика 9.(11)

Отже УВО та її розвідувально-бойовий відділ був досить шороко представлений на теренах Волинського воєводства та послідовно боровся проти польської окупаійної влади широко співпрацюючи при цьому з багатьма політичними партіями та організаціями.

Найбільш суперечливим є четвертий етап діяльності спецструктур УВО на Волині. Це пов’язано з рядом суб’єктивних та об’єктивних чинників.

Зокрема із призначенням Ю.Головінського, псевдо „Юлько” крайовим комендантом УВО, почали докорінно змінюватися функції розвідки. Ним були створені „летючі” загони, які були підпорядковані військовому референту крайової команди УВО – Коссаку Зенону, псевдо „Тарнавський”. Ці боївки проводили різноманітні спецоперації з метою отримання коштів для ведення революційно-визвольної боротьби. Протягом року „летючими” загонами „ексами” було зібрано більше коштів ніж за десять попередніх років разом узятих іншими способами. „Бойові” спецоперації УВО мали на меті :

- постійно ослаблювати польську владу ;

- поповнювати касу організації ;

- нагадувати спільноті про діяльніть українського національно-вивольного руху.

Тактика ведення „ексів” визначалася слідуючими правилами :

- спрямовувалися лише на польські держустанови ;

- до участі в операціях залучалися підготовлені бойовики ;

- здійснювалися, як правило, на перефирії де діяльність поліції була менш ефективною ;

- перед операцією, розроблявся детальний план та проводилася розвідка ;

- відхід бойовиків після операції відбувався поодинці в заздалегідь визначених напрямках ;

- кожен бойовик був добре законспірований, мав на випадок арешту свідчення про його перебування в іншій гміні або й повіті та мав мінімум інформації про своїх товаришів ;

- озброєння складав легкий револьвер „Ортгіс” та важкий револьвер „Штаєр”.(12)

Але така діяльність спецструктур УВО викликала обурення в суспільстві. Тому надалі терористична тактика не отримала належного розвитку на теренах Волині. Через відсутність належної кількості архівних матеріалів, в цей час важко назвати точну кількість „ексів” здійснених УВО. З тогочасної преси важко встановити які з них були справою українських націоналістів, а які інших політичних організацій або й кримінальних банд. В свій час подібної тактики дотримувалися польські націоналісти під керівництвом Пілсудського, комуністи під керівництвом Сталіна, німецькі фашисти очолювані Ремом та десятки інших революційних організацій в усьому світі. Тому терміново постало питання про негайну і повну ліквідацію українських організацій, що вороже ставилися до польської окупаційної влади.

На початку 1930 р. польській контррозвідці вдалося частково паралізувати діяльність УВО на Волині, а в 1931 р. ліквідувати більшість її розвідувально-бойових п’ятірок. Лише в травні 1930 р. польська поліція арештувала 123 українців запідозрених у приналежності до УВО.(13) Так лише в ході „малої ліквідації” розвідувально-бойової мережі УВО, що відбувалася в ніч з 22 на 23 вересня 1931 р. слідчий відділ м.Ковель заарештував : Павла Вітрука, Сергія Сочинського, Мілу Хілевську, Володимира Маркевича, Іллю Сидорського. Під час проведення слідства всі крім Маркевича та Сидорського визнали свою вину. Згідно вироку Луцького окружного суду 5 грудня 1932 р. Юрій Косач, Ілля Куниця, Григорій Лісневич, Мирослав Онишкевич, Сергій Сочинський, Зіновій Сочинський, Павло Вітрук, Володимир Маркевич отримали по одному року тюремного ув’язнення.(14) Внаслідок тотальних репресій польської влади підпільна мережа УВО дуже ослабла та знаходилася в стані самоізоляції.

Другим значним чинником, який привів до ліквідації спецструктур УВО слід вважати „помірковану” політику Волинського воєводи Генрика Юзефського щодо української спільноти. Він зумів знайти підтримку серед частини українців, які не сприймали „ексів” та радикальної політики УВО. До того ж воєвода був соратником Симона Петлюри, а в 1920-1921 рр. був заступником міністра внутрішніх справ в уряді УНР. Саме тому значна частина колишніх військових, що складали основу УВО та СВУ відійшли від радикального націоналізму й пристали до ідеї побудови автономії Західної України в межах Другої Речі Посполитої. В цей час почали утворюватися нові громадсько-політичні організації, що стояли на засадах лояльності до Польщі. Ініціаторами проведення політики українсько-польської співпраці на Волині були : Степан Скрипник – керівник військової канцелярії С. Петлюри, Сергій Тимошенко – міністр шляхів сполучення УНР, Олександр Ковалевський – міністр рільництва УНР, Петро Певний – головний редактор газети „Україна”, військовики УНР – Йосип Калюжний, Михайло Тележинський, Микита Бура, Микола Маслов, Василь Серафимович та інші. Таким чином ряд об’єктивних передумов призвели до того, що фактично УВО змушена була самоліквідуватися.

До третього і основного чинника саморозпуску УВО слід віднести рішення першого Конгресу Українських Націоналістів який проходив в лютому 1929 р. Саме на цьому конгресі було утворено ОУН, що мала спільне керівництво з УВО. Об’єднання двох підпільних військово-політичних організацій давав можливість залучення до національно-визвольної боротьби української молоді. Саме тому на теренах Волині до кінця 1932 р. самостійно діяли УВО та ОУН. Це пояснюєиться тим, що згідно рішень Конгресу вся бойова (терористична) діяльність мала проводитися виключно УВО, аби не зіпсувати репутації новоутвореної ОУН. Тому закономірно, що після вбивства польською поліцією Юліана Головінського, Крайовим комендантом УВО та водночас Крайовим провідником ОУН стає Степан Охримович, псевда „Обух”, „Данило”, а бойовим референтом – Роман Шухевич.

Фактично УВО виконувала всю „чорну роботу” та водночас поповнювала досвідченими підпільниками ряди ОУН, утворювали нові осередки, налагоджували лінії зв’язку, організовували різноманітні вишколи. Зокрема в с.Седлище Старовижівського району, весною 1930 р. директором середньої школи було призначено Супронюка Юхима Васильовича, 1895 р/н, члена УВО. Невдовзі він одночасно стає керівником місцевої ревізійної комісії кооперативу де веде активну націоналістичну пропаганду та створює „п’ятірку” в складі : Йовика Юрка, Стасюка Кузьми, Терещука Олександра і Жилінського Івана.

В с.Стара Вижва в 1930 р. було утворено підпільну п’ятірку ОУН, яку очолив директор місцевої школи – Лісовський Леонід, 1883 р/н, член УВО. За його допомоги в цьому ж році осередок ОУН було також створено в с.Мизово цієї ж гміни. Зв’язок з вищим керівництвом здійснював Лісовський Дмитро Леонідович, студент сільськогосподарської академії в Подєрабах (Чехословаччина), уродженець с.Стара Вижва, 1909 р/н. Колишній сотенний армії УНР, житель м.Ковель, член УВО – Олександр Прохорович Калюжний при сприяні Юхима Шума, весною 1931 р. організували в с.Шайно підпільний осередок ОУН в складі : Юхима Шума, Спиридона Шума, Івана Никитюка, Омельяна Лавринюка і Артема Поляка. Колишній полковник армії УНР, житель с.Дрозди Любитівської гміни організував в с.Озеряни Купичівської гміни осередок ОУН в складі : Гоменюка Антона, Грушовця Мойсея, Ковальчука Дмитра, Ясинчука Данила і Котюка Микити. (15) Подібних прикладів було багато.

Підсумовуючи діяльність спецпідрозділів українського національно-визвольного руху на Волині слід відмітити, що в даний період через ряд причин вони не стали повноцінною спецструктурою. Зокрема це пояснюється :

- поміркованою позицією Волинського воєводи відносно українсько-польських стосунків ;

- низьким, порівняно з сусідньою Галичиною рівнем самосвідомості ;

- помітним впливом поміркованої ліберально-демократичної ідеології на інтелігенцію краю ;

- всебічний вплив КПЗУ на більшість революційних процесів, які проходили на Волині ;

- відсутністю розгалуженої мережі підпільних осередків УВО та СВУ.

Та все ж даний етап розвитку розвідувально-диверсійних відділів УВО на Волині послугував важливим підгрунтям для подальшого розвитку професійних спецслужб українського національно-визвольного руху. Саме тому в липні 1932 р. на Празькій конференції УВО-ОУН всі діючі на Волині осередки УВО було реорганізовано в референтури військових справ при місцевих екзекутивах ОУН.

Декілька слів необхідно сказати і про діяльність спецслужб УНР в екзилі. За свідченням міністра закордонних справ уряду УНР на чужині Олександра Шульгіна на це відомство було покладено завдання : „ підтримувати зв’язок поміж вояцтвом, яке опинилося за кордрном і з Україною, слідкуючи пильно за всім тим, що там діється „. Міністерство військових справ в підпорядкуванні якого знаходилася спецслужба ДЦ УНР очолював генерал В.Кущ, генерал П.Шандарук та полковник П.Валійський. Керівниками другої секції Генштабу були : полковник Микола Чоботарьов (1926-1928) та генерал Всеволод Змієнко (1928-1936). До роботи військової спецслужби мали пряме відношення такі відомі військові спеціалісти як Фартушний, Литвиненко, Барвінський та ін.

В той період часу спецслужба уряду УНР в екзилі тісно співпрацювала з спецслужбами Польщі, Румунії та Франції. Однак першість за рівнем співпраці слід надати спецслужбі Польщі. Це стосується і в організації уенерівської спецслужби, наданні їй практичної та матеріальної допомоги, співпраці в окремих розвідувальних пунктах на польсько-українському кордоні, використані спільних пунктів переходу кордону та агентурної мережі тощо. Все це остаточно відвернуло українську інтелігенцію Волині від ДЦ УНР так як цей крок вважали зрадницьким. Таким чином спецслужбу УНР в екзилі не можна вважати безпосередньою попередницею СБ ОУН. Що ж до спецвідділів УВО – вони фактично стали базою утворення розвідувально-диверсійних військової референтури, а згодом і референтури Служби Безпеки.

1. Колпакиди А., Прохоров Д. Империя ГРУ. Кн.2.– М, 2000 – С.124.

2. ЦДАГОУ : Ф.1. Оп.20. Спр. 409. Арк. 28.

3. ДАВО : Ф.46. Оп.9. Спр. 1096. Арк. 15.

4. Панчук М.І. Білі плями героїчного літопису – К.: Політлітература України, 1989.

5. Глушко Є.М. Нариси історії КПЗУ 1919-1928 – Львів, 1965 – С.164.

6. Спогади Оксенюка Антона, записані 30.01.1968 р. Зберігаються у фондах Ковельського міського музею.

7. Наше життя – 21 листопада 1926.

8. Сурма - № 22-23, 1929.

9. ДАВО : Ф.1. Оп.2. Спр.7229. Арк.248.

10. ДАВО : Ф.46. Оп.9. Спр.491 – С.21а-25а.

11. Там же.

12. Книш З. Дух що тіло рве до бою. – Вінніпег, 1951 – С.48-54.

13. Мірчук П. Нарис історії ОУН. Т.1. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968 : Українське видавництво – С.149.

14. ДАВО : Ф.46. Оп.9. Спр.491. – С.21а-25а.

15. Там же.

На фото: Бойовик СБ "Хорт" - └Влодко" - Прокіп Павлюк із с. Заріччя.

Ярослав Антонюк

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі (1)

    Документ
    У навчальному посібнику висвітлюються сторінки історії боротьби оун-упа з кінця 1920-х – до середини 1950-х років. Пропоновані читачу лекції являють собою спробу осмислення складного періоду в історії України з позицій досягнень історичної
  2. Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі (2)

    Документ
    У навчальному посібнику висвітлюються сторінки історії боротьби оун-упа з кінця 1920-х – до середини 1950-х років. Пропоновані читачу лекції являють собою спробу осмислення складного періоду в історії України з позицій досягнень історичної
  3. Фиров п. Т. История оун-упа: события, факты, документы, комментарии фиров П. Т. История оун-упа: события, факты, документы, комментарии (Лекции) (1)

    Лекции
    Решение Министерства образования и науки Украины о присвоении грифа «Рекомендовано в качестве учебного пособия для студентов высших учебных заведений» № 14 / 18.
  4. Фиров п. Т. История оун-упа: события, факты, документы, комментарии фиров П. Т. История оун-упа: события, факты, документы, комментарии (Лекции) (2)

    Лекции
    Решение Министерства образования и науки Украины о присвоении грифа «Рекомендовано в качестве учебного пособия для студентов высших учебных заведений» № 14 / 18.
  5. Оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець

    Книга
    Книга Юрія Борця, яку пропонуємо увазі читача, явище унікальне, втім, як і інші праці автора. Унікальна вона насамперед тим, що Юрій Борець був безпосереднім учасником національно-визвольних змагань в лавах Української Повстанської

Другие похожие документы..