Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Учебник'
Министерством общего и профессионального образования Российской Федерации в качестве учебника для студентов высших учебных заведений, обучающихся по ...полностью>>
'Доклад'
Муниципальное общеобразовательное учреждение «Тасагарская средняя общеобразовательная школа имени Н.Н.Каратаева», некоммерческая организация. Учредите...полностью>>
'Программа дисциплины'
Общественное воспроизводство, система национального счетоводства, резидентные и нерезидентные институциональные единицы; макроэкономические показател...полностью>>
'Документ'
Внутренняя среда организации — это все то, что составляет организацию и характеризует ее структуру: цели, структурные подразделения и их связи, ресур...полностью>>

Софія Філоненко концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років ХХ століття монографія

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Софія Філоненко

КОНЦЕПЦІЯ ОСОБИСТОСТІ ЖІНКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЖІНОЧІЙ ПРОЗІ 90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Монографія

Рекомендовано до друку ухвалою Вченої ради Інституту філології

Бердянського державного педагогічного університету

(протокол №1 від 30 серпня 2006 року)

Рецензенти:

доктор філологічних наук, професор Н.І.Заверталюк

(Дніпропетровський національний університет)

доктор філологічних наук В.Л.Погребна

(Запорізький національний університет)

Науковий редактор:

кандидат філологічних наук, доцент В.А.Зарва

(Інститут філології Бердянського державного педагогічного університету)

Філоненко С.О.

Концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років ХХ століття: Монографія. – К., Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2006. – 156 с.

У монографії розглядається як художня цілісність проза Г.Гордасевич, О.Забужко, Т.Зарівної, С.Йовенко, С.Майданської, Н.Тубальцевої в аспекті нової концепції особистості жінки в контексті вітчизняної і зарубіжної літератури; вмотивовується закономірність появи феномена сучасної жіночої прози, простежується її зв’язок з феміністичною теорією. Системно осмислена концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років ХХ століття, своєрідність її художнього втілення в образі героїні, проблемно-тематичні аспекти її розкриття, аналізуються взаємозв’язки концепції особистості жінки і концепції світу, показується ступінь традиційності й новаторства у творенні типу жінки в сучасній жіночій прозі.

Пропонується філологам (студентам, аспірантам, учителям шкіл, викладачам), усім, хто цікавиться сучасною жіночою прозою та ґендерним дискурсом у літературі.

ЗМІСТ

Вступ.................................................................................................................3

Розділ 1. Феномен сучасної української жіночої прози.............................10

Розділ 2. Новий тип героїні жіночої прози 90-х років ХХ століття
і своєрідність його художнього вираження……………………………….28

Розділ 3. Світ героїні в жіночій прозі 90-х років ХХ століття: онтологічний аспект.......................................................................................85

Висновки......................................................................................................133

Література……………………....................................................................143

ВСТУП

Злам століття й тисячоліття, як і будь-яка ситуація “завершення епохи”, призводить до переоцінки вартостей, що стали сумнівними в добу “кризи сенсу” (М.Оже [171]) людського існування, до загострення антропологічної проблематики, модерна парадигма якої означена ХІХ Світовим філософським конгресом як “людина – людство – людяність”. Сучасна культурна ситуація позначена кризою ідентичності людини, що спонукає особистість до болісних пошуків. Тому в сучасній культурі відчутні не лише тенденції глобалізації, але й “фрагментаризації” (за Р.Брайдотті), особливої уваги до відмінностей між людьми – регіональних, етнічних, культурних та інших. “Постмодерністська відмова від універсалізму” приводить до розуміння культури як “гармонійної єдності нетотожного. Кожна грань цієї єдності самоцінна, але й необхідна для універсуму” (В.Агеєва) [7, с.21]. Такий контекст передбачає ситуацію, коли “підпорядковане” починає “промовляти” (за визначенням Г.Ч.Співак [208]). У сучасній культурі виразнішими стають голоси маргіналізованих культур – не-білих, не-чоловічих, не-гетеросексуальних тощо. Потужно й владно заявляє про себе в другій половині ХХ століття жіночий голос, проголошуючи фемінізацію людської культури, з якої віками викреслювалися жіночі цінності. Йдеться про повернення жінок до історії, політики, мистецтва, літератури, повернення не в якості об’єкта, а в якості суб’єкта. Фемінізм як вияв жіночої самосвідомості прагне змінити обличчя суспільства, голосно заявляючи про проблеми стосунків між статями, дискримінації жінки в патріархальному світі як про одні з найважливіших у ХХ столітті. Фемінізм призводить до зміни соціокультурної парадигми. “Важко уявити собі сьогодні таку гуманітарну дисципліну, яка б не підлягала перегляду у світлі сучасної концепції ґендерних відношень”, – зазначає А.Усманова [233, с.45].

Виявом лібералізації, гуманізації національної культури є, на наш
погляд, актуалізація „жіночого питання” й засвоєння засад – і світових, і
вітчизняних – феміністичної теорії, про що свідчить перманентна дискусія з даної проблематики, яка стала своєрідною ознакою сучасної української гуманітаристики, справжнім відбиттям „духу часу”. Однак повернення феміністичного дискурсу до вітчизняної культури не є безболісним процесом, зустрічає значний опір, який часом набуває форми „феміністичної фобії”. Це зумовлено „непережитістю” колоніального й тоталітарного культурного спадку, що ускладнює опанування ліберальних демократичних цінностей українським суспільством.

Вітчизняна традиція жіночого й феміністичного руху була штучно перервана в СРСР, фемінізм вважався ворожою буржуазною теорією, не потрібною радянській жінці. Було створено міф про остаточне розв’язання проблеми рівності прав статей у радянській державі, тому сама проблема
була закритою для обговорення. Як виявилося, і в пострадянський період вітчизняної історії жінка залишається дискримінованою суспільством, побудованим за патріархальною моделлю. Для переламу цієї ситуації не досить повернути її (жінку) до нібито “природного” стану Берегині родинного вогнища (експлуатується ще один міф патріархального суспільства про традиційно високий статус української жінки – матері „роду”). Українська жінка кінця ХХ століття виявляє незадоволення своїм становищем, прагне самореалізації, активної (не лише на папері) участі в усіх сферах життя, навіть тих, які раніше були переважно прерогативою чоловіків (політика, державне управління). В Україні оформляється жіночий рух, існує ряд жіночих організацій та ініціатив: екологічних, правозахисних, політичних тощо (М.Богачевська-Хом’як уже в 1998 році нараховувала їх понад триста [23, с.22]). З’являється високоосвічена жіноча еліта, яка активно вносить власне світобачення у сфери філософії, науки, культури. Ґендерні студії формують власні інституції, створюються численні центри ґендерних досліджень – Київський, Харківський, Львівський, Одеський та інші.

Художня література як велике “дзеркало” відбиває і зміну традиційних жіночих ролей, і феміністичні дискусії в сучасному суспільстві. Водночас література сама є засобом філософствування про жінку в сучасному світі. В українському письменстві кінця ХХ століття зазвучав виразний „жіночий голос”, представлений, зокрема, в прозі Г.Гордасевич, Л.Демської,
І.Жиленко, Т.Зарівної, О.Забужко, М.Ільницької, С.Йовенко, Є.Кононенко, С.Майданської, М.Матіос, Г.Пагутяк, Г.Тарасюк, Л.Тарнашинської, Н.Тубальцевої та інших. Н.Зборовська стверджує: “Замість чоловічого (традиційного) уявлення про жінку оформляється власне уявлення жінки про саму себе, про своє призначення, що цілком закономірно вступає у суперечність із міфами патріархальної культури” [110, с.28]. У 90-х роках
ХХ століття українська жіноча проза починає усвідомлювати себе як специфічний літературний феномен, завдячуючи цим переважно феміністичній критиці (В.Агеєва, Т.Гундорова, Н.Зборовська, С.Павличко та інші), яка, по-перше, реконструюючи феміністичну традицію української літератури, вписує в неї сучасну жіночу прозу; по-друге, виступаючи вже суто як „критика”, розкриває патріархальні стереотипи, „закодовані” в жіночих образах, творених письменниками-чоловіками, спонукаючи таким чином жінок-прозаїків до артикулювання в літературі жіночої суб’єктивності, пізнаної „зсередини”. Концептуалізація жіночої статі у творах названих письменниць, пов’язана з активним художнім освоєнням ґендерної проблематики, закономірно призводить до формування нового типу особистості жінки, проявленого в художньому образі „нової героїні” жіночої прози – жінки, представниці інтелектуальної, мистецької еліти, яка усвідомлює драматизм свого буття в патріархальному світі, вбачає у творчості шлях до вивільнення з-під влади соціальних стереотипів і традиційних жіночих ролей, обстоює в добу розпаду і зневіри одвічні цінності: любов, толерантність, мудрість. Йдеться насамперед про героїнь таких творів, як роман О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу”, її повісті „Інопланетянка”, „Я, Мілена”, „Дівчатка”, „Казка про калинову сопілку”, роман С.Майданської „Землетрус”, повісті С.Йовенко „Юлія” і „Жінка у зоні”, романи Т.Зарівної „Каміння, що росте крізь нас” і „Солом’яний вирій”, Н.Тубальцевої „З нами Бог” і „Визига по-тьмутороканськи”, повість Г.Гордасевич “Любе дзеркальце, скажи… Словесний автопортрет”, які ми обрали матеріалом дослідження, оскільки в них представлена яскрава „художня особистість” жінки, переважно нашої сучасниці, розкритий непересічний жіночий характер, оригінально інтерпретується ґендерна проблематика.

У літературознавчому осмисленні сучасної української жіночої прози як специфічного художнього явища, „вписуванні” її в поточний літературний процес і в контекст світової літератури важливу роль повинно відіграти ґрунтовне вивчення концепції особистості жінки в ній, визначення її ідейно-художньої своєрідності.

Певні узагальнюючі спостереження над станом української жіночої прози 90-х років ХХ століття були зроблені в статті С.Павличко „Виклик стереотипам: нові жіночі голоси в сучасній українській літературі” [176], в книгах Н.Зборовської „Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків” [113], В.Агеєвої „Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму” [3], Т.Гундорової „Післячорнобильська бібліотека: український літературний постмодерн” [51]; у дисертаційному дослідженні О.Карабльової „Художні версії проблеми самотності у сучасній жіночій прозі” [126]; у статтях М.Крупки „Ґендерний дискурс у сучасній українській літературі” [146]; Г.Улюри „Проблема феміністського тексту і письменницького іміджу жінки-авторки в сучасних українській та російській літературах” [232]; до вказаного феномена зверталися й учасники засідання Творчого об’єднання критиків Київської організації НСПУ, чиї виступи були зрезюмовані кореспондентом „Літературної України” в статті „Феномен жіночої прози обговорювали київські літератори” [238].

Однак праці вчених стосовно обраної теми переважно мали форму літературно-критичних рецензій на окремі твори чи невеликі збірки прози окремих авторок, до того ж, були спрямовані більше на їх оцінку, аніж на аналіз. Почасти поява цих рецензій, відгуків зумовлювалася потребою науковця висловитися з приводу певного питання, порушеного в ході літературної дискусії (наприклад, обговорення роману О.Забужко “Польові дослідження з українського сексу” включало питання про доцільність уживання ненормативної лексики в художньому творі, про можливість чи неможливість ототожнення автора й героїні, про місце еротики (сексу) в новітній літературі тощо). Критична рецепція творів Г.Гордасевич, О.Забужко, Т.Зарівної, С.Йовенко, С.Майданської, Н.Тубальцевої в українському літературознавстві представлена досить фрагментарно.

Роман О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу” розглянуто в працях В.Агеєвої [3], Т.Гундорової [51], Н.Зборовської [113], О.Карабльової [126]; статтях та рецензіях Є.Барана [15], А.Бондаренко [24], Г.Грабовича [46], С.Дацюка [57], І.Долженкової [59], Ж.Дусової [63], Б.Жолдака [67], Н.Зборовської [107], Л.Масенко [160], Молоткастої Проні Прокопівни [167], А.Окари [172], В.Полковського [184], М.Рябчука [192], О.Старух [209], О.Ярового [263] та ін. Повість О.Забужко „Інопланетянка” проаналізована Л.Таран [212; 213], М.Скаліцкі [197], В.Агеєвою [1]; повість „Я, Мілена”– в рецензіях І.Бондар-Терещенка [25], Н.Зборовської [110]; „Казка про калинову сопілку” – в праці Т.Гундорової [51], статтях В.Агеєвої [4], Н.Зборовської [106].

Проза С.Майданської оглянута в рецензіях Л.Таран [215], М.Слабошпицького [199], хоча обидві праці більше присвячені розгляду роману „Діти Ніоби”, а не роману „Землетрус”. Частково проблему поетики роману „Землетрус” проаналізувала й Н.Синицька [196].

Прозові твори С.Йовенко розглянуто в дисертаційному дослідженні М.Кулакевич „Концепція світу і людини у творчості С.Йовенко”
[148], рецензії М.Зобенко [115], повість „Жінка у зоні” окремо аналізується також у статті Л.М.Кулакевич [149], відгукнувся про цю повість й І.Городинський [45].

Роман Т.Зарівної „Каміння, що росте крізь нас” і став предметом рецензії Є.Барана [14], статті М.Кондратюк [140]; збірку прозових творів авторки „Хроніка від жінки”, до якої увійшли аналізовані нами романи, рецензували Л.Таран [216], В.Петренко [181].

Решта творів названих письменниць, які ми включили до матеріалу дослідження, досі не привернула уваги літературознавців.

Аналіз стану дослідження обраної теми в українській літературознавчій науці дозволяє зробити такі висновки: по-перше, критикою були загально оцінені лише окремі з названих творів; по-друге, не було дано цілісного визначення нової концепції особистості жінки в українській жіночій прозі
90-х років ХХ століття; по-третє, не виявлено співвіднесення традицій і новаторства в художньому вираженні цієї концепції, зв’язку останньої з ґендерною проблематикою. Концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років ХХ століття як літературний феномен потребує наукового розгляду, визначення її сутності та художніх форм її вираження, що передбачає і її зіставлення з художніми пошуками в зарубіжній літературі.

Таким чином, а к т у а л ь н і с т ь теми дослідження зумовлюється як характером концепції особистості жінки в українській прозі 90-х років
ХХ століття, так і потребою повного й усебічного вивчення цього літературного феномена, своєрідності його художнього вираження, що в українському літературознавстві на сьогодні відсутнє.

М е т а дослідження – осмислення художньої концепції особистості жінки в українській прозі 90-х років ХХ століття – передбачає реалізацію низки з а в д а н ь, зокрема таких:

  • окреслити теоретичні контури поняття „жіноча проза”;

  • обґрунтувати можливість виділення жіночої прози як специфічного літературного феномена і довести закономірність її появи в українській літературі 90-х років ХХ століття;

  • виявити взаємозв’язок і взаємовпливи нової концепції особистості жінки в українській літературі та феміністичній теорії;

  • розглянути провідні проблемно-тематичні рівні розкриття нової концепції особистості жінки в жіночій прозі 90-х років ХХ століття;

  • проаналізувати сутність особистості жінки в українській жіночій прозі та своєрідність її художнього вираження;

  • висвітлити взаємозв’язок концепції особистості і концепції світу в жіночій прозі 90-х років ХХ століття.

М е т о д о л о г і ч н у о с н о в у  дослідження зумовили насамперед позиції філософських та психологічних праць, присвячених розгляду феномена особистості. Персоналістична проблематика є актуальною складовою багатьох гуманітарних наук, однак інтегруюча роль у концептуалізації особистості належить філософії. З-посеред філософських теорій особистості різного спрямування нами обрана за вихідну концепція Є.Іванова, в якій особистість визначається як „Я-ідея”, пов’язана із суб’єктивністю людини, має смислову природу і включає в себе сукупність реальних і потенційних проявів.

Можливостями концептуалізації особистості володіє не лише філософія, але й мистецтво, література, проте існує докорінна відмінність наукової та художньої концепцій особистості: перша є моделлю, друга – художнім образом (Л.Кіракосян), естетичним феноменом, що втілює в собі не абстрактну людину, а одиничну (В.Воронов), зберігаючи цілісність особистості, спираючись на „речовину чуттєвості”, залучаючи „досвід відношень” (Ю.Борєв, С.Раппопорт). Художня концепція в літературі визначається її словесною природою: зважаючи на онтологічну функцію словесної творчості (М.Гайдеґґер), можна твердити про більшу „потужність” літературної концептуальності порівняно з іншими видами мистецтва. Діапазон вживання поняття „концепція особистості” сучасним літературознавством досить широкий. Всеохопність цього терміна викликала справедливі нарікання науковців, зокрема М.Храпченка. Проте ряд учених (М.Жулинський, В.Марко, Д.Марков та ін.) погоджується з думкою про інтегруючу роль концепції особистості в естетичній цілісності твору. Так, В.Марко в роботі “Основа творчих шукань: Художня концепція людини в сучасній українській літературі” (1987 р.) виділив основні параметри художньої концепції людини: складники (обсяг), основоположні принципи (риси), ідейно-естетичні аспекти, в яких вона виявляється й реалізується, та джерела. Важливою формою вираження концепції особистості в літературі є художній характер, специфічний саме концептуальним наповненням (С.Бочаров, М.Жулинський, В.Тюпа). Художній характер як певна цілісність розкривається в єдності „зовнішнього” і „внутрішнього”, в їх діалектичному взаємозв’язку. Під „зовнішнім” розуміється насамперед портрет персонажа, відтворення його поведінки, що знаходить „концентроване” виявлення у вигляді вчинку, якому літературознавці відводять значну характеротворчу роль. У розкритті літературного характеру важлива роль відводиться засобам відображення внутрішнього життя людини, її психічного буття (В.Фащенко). Тип психологізму багатьма дослідниками (Л.Колобаєвою, А.Єсиним, Ю.Кузнєцовим) ставиться в залежність від специфіки художньої концепції особистості, твореної письменником.

У літературі ХХ століття – і світовій, і вітчизняній – накреслилася тенденція „розпаду характеру”, зумовлена не стільки зміною самого історичного типу людини, скільки відкриттями філософської, психологічної, соціологічної наукових галузей, які „розтинають” особистість, оприявнюючи її неодновимірність, внутрішню ускладненість (психоаналіз, теорія „діалогічності” М.Бахтіна, постмодерністські студії). Концепція „будь-якої”, „всеможливої”, „розколотої” особистості стає фактом і української літератури пострадянської доби, коли загальне відчуття постмодерністської кризи поглиблюється кризою руйнування до того непорушних тоталітарних цінностей, що М.Жулинський влучно означив як „катастрофу в українській душі”. М.Жулинський, ґрунтовно проаналізувавши світовідчуття сучасного українця в статті „Подих третього тисячоліття. Українська література на межі тисячоліть”, стверджує: „...ми налякані і непевні, почуваємося незатишно на „рідній, не своїй землі”, не знаємо, як складеться день завтрашній для кожного із нас, для України. Насильство, фізичне і моральне, агресія, матеріальна та інформаційна, вишкірили зловтішно закривавлені зуби і торжествують – поширюється неправда, цинічна лжа, утверджується кримінальна суспільна психологія на весь національний простір українського буття <...> Хіба більшість із нас не є людьми з розчахнутою свідомістю, що важко вивільняється з колективної свідомості, з стереотипів тоталітарного мислення і не знає, де прихилити свою тривожну енергію самоздійснення?” [68, с.5]. Екзистенційну кризу української душі почала активно досліджувати й вітчизняна література. На цьому наголошує український критик В.Даниленко. У статті „Туга за втраченим смислом („Проблема екзистенційного вакууму в сучасній українській малій прозі”) [54] він згадує поширені в літературі мотиви самогубства, страждання від понівеченої любові, втечі людини від абсурдної дійсності в алкоголь, у психічні захворювання, проблему трансформації екзистенційної порожнечі в агресію, руйнування, війну, що ведуть до деструкції особистості.

У художньому осмисленні проблеми екзистенційного вакууму людини українська література йде двома напрямками, влучно схарактеризованими Н.Зборовською як „карнавальна” та „міфологічна” тенденції [109]. За першою тенденцією формується протеїчний образ людини, блазня, існування якого сповнене постмодерної грайливості; за другою тенденцією – „посткарнавальною”, скоріше депресивною, художньо осмислюється страждання людини в екзистенційному вакуумі, коли особистість заміняється суб’єктивністю, розчиняючись у мовному потоці. Криза цінностей, криза сенсу, по-своєму виражена кожною з цих тенденцій, за законом „маятника”, призводить до прагнення створити нові цінності або повернутися до
„вічних”. Так, С.Процюк заявляє про потребу нового типу героя – „патриція”, „людинобога”, проповідує у своїх творах імператив християнської любові [185].

Прагнення сучасної української літератури віднайти загублені духовні цінності, створити образ справжньої людської особистості, яскраво проявляється у творах Г.Гордасевич, О.Забужко, Т.Зарівної, С.Йовенко, Є.Кононенко, С.Майданської, Г.Тарасюк, Л.Тарнашинської, Н.Тубальцевої, переважно у формі заперечення існуючої ситуації бездуховності, показу згубного впливу втрати цінностей на людину. Звернення переважно жінок-письменниць до такої тематики не дивне: адже, як стверджує російська дослідниця Е.Щербаненко, „жінка є ніби дзеркалом свого часу <...> жінка більш відкрито вловлює дух свого часу, вбирає в себе те, що пропонує їй оточуючий світ. Але вона ж <...> мабуть, з інстинкту життя гостріше відчуває його негаразди, внутрішньо чинить опір руйнівній його силі” [257, с.209]. У зв’язку з цим у сучасній українській літературі виокремився своєрідний феномен жіночої прози, до якої можна віднести характеристику, дану відомим літературознавцем Л.Шевченко прозі сучасних російських письменниць: у ситуації „пошуків <...> тих аксіологічних координат, у параметрах яких можливе знаходження опорних для протистояння світу розпаду всього, світу загального хаосу констант” „пошуки цих опорних констант простежуються в сучасній жіночій прозі” „найбільш чітко” [253, с.25], і насамперед на рівні вираження концепції особистості жінки, створення її нового типу, усвідомлення її з інших позицій, зумовлених саме специфікою жіночої літератури.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Наукові записки

    Документ
    Баран В. К., д-р іст. наук, проф.; Вокальчук Г. М., д-р філол. наук, доц.; Жилюк С. І., д-р іст.наук, проф.; Жуковський В. М., д-р пед. наук, проф.; Кралюк П.
  2. Педагогічна бібліографія (5)

    Документ
    Щорічник “Українська педагогічна бібліографія” видається з 1992 року. У попередніх випусках покажчика відображена література з питань освіти і педагогіки, яка вийшла друком в Україні з 1990 року.
  3. Педагогічна бібліографія (4)

    Документ
    Щорічник “Українська педагогічна бібліографія” видається з 1992 року. У попередніх випусках покажчика відображена література з питань освіти і педагогіки, яка вийшла друком в Україні з 1990 року.
  4. Дайджест журналу “схід” 2003р

    Документ
    В статті подано історичний екскурс державотворення в Україні, зокрема останнього 12-річного періоду 1991-2003 рр. Констатується, що за 12 років незалежності в історико-правничій науці та інших суспільних науках, як і в інших прикладних
  5. Педагогічна бібліографія (1)

    Документ
    У45 Українська педагогічна бібліографія 1 : Науково-допоміжний покажчик літератури /Уклад. Н.І.Тарасова, Е.В.Татарчук. – К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2007.

Другие похожие документы..