Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Стратегической целью развития России, как заявил президент РФ Д.А.Медведев в послании Федеральному Собранию в ноябре 2009 года, должно стать создание...полностью>>
'Документ'
Мир в начале XX века, 1898—1918: Материалы к курсу «Новая история» для 10 кл. сред. шк. / О. С. Сороко-Цюпа, В. П. Смирнов, В. С. Посконин; Под ред. ...полностью>>
'Доклад'
На 21 ноября 2011 г. СРО НП «Объединение проектировщиков Черноземья» состоит из 114 организаций. За 2011 год 4 организации вышли из состава Партнёрст...полностью>>
'Сборник статей'
«То, что следует сказать о человечестве вообще, относится так же и к каждому отдельному человеку, ибо все человечество состоит исключительно из отдел...полностью>>

Софія Філоненко концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років ХХ століття монографія

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Внутрішня культура героїнь сучасної жіночої прози передається через їхнє мовлення – змістовне, послідовне, багате на асоціативні зв’язки, часто афористичне. Характер Інни („Жінка у зоні” С.Йовенко) окреслюється вже в першій сцені повісті: журналістка майстерно веде бесіду з головою інформаційного відділу в Чорнобилі Коваленком, долаючи недовіру чоловіка, його упередженість. Цілий епізод подано через сприймання співробітника відділу Ігоря, який спостерігає за поведінкою Інни й Коваленка. С.Йовенко відзначає кілька разів, що Ігор спочатку на боці „шефа”, який „пішов у розгін, мов той реактор”, тавруючи журналістів, подумки підтримує його, схвалює його висловлювання і вже тішиться його близькою „перемогою” над заїжджою репортеркою („він їй покаже!”). Роль Інни в діалозі з „шефом”, на думку Ігоря, – „кролик, що несамохіть піде у пащу удава” [121, с.6], а претензії Інни бути „господинею ситуації” здаються абсурдними. Фіксуючи зміни в сприйнятті Ігорем героїні, С.Йовенко розгортає її характеристику: він поступово переймається повагою до героїні, зауважує, що її голос „обережний, розважливий”, відчуває інтонації, якими їй вдається переломити ситуацію на власну користь, а це для чоловіка вияв хитрості („як лисиця, крутнула хвостом”). Враження Ігоря підсилено й оцінками, які дає героїні „шеф”: „взагалі, ви не безнадійні, мадам”, „а ця лисиця з гострими зубками!” [121, с.7]. Авторка у фразах-„ремарках” відзначає, як Інна від примирливо-лагідного, „лисячого” тону переходить до більш упевненого: „визивно перервала” урядовця, „глузливо додала, з притиском, і, здалося мені, навіть з презирством” [121, с.7]. Відповідно змінюється позиція спостерігача-Ігоря: „...вже не хочу, щоб шеф поставив її на місце” [121, с.7]. Мовлення Інни увиразнюється образними висловами: „нащо ж колотити воду”, „ваш відділ – Рим, куди ведуть усі дороги”, „чи нема пророка у своєму краї?”, „ясно, як у льоху під діжкою” [121, с.6-8]. Це робить її слова змістовними, яскравими, наочними. Репліки журналістки гострі, часом дошкульні, що видає відсутність страху, запобігання перед представником влади, спокійну впевненість у своїй правоті, вміння переконувати інших. Інна навіть у „шефа” намагається одразу брати інтерв’ю. Остаточний підсумок, який робить Ігор про Інну наприкінці розмови, виражає повагу до журналістки, навіть захоплення її вмінням вести діалог з начальством: „вона була не така простачка...” [121, с.8]. Ще одна сцена, в якій внутрішня культура героїні розкривається через її мовлення, – діалог журналістки з японською репортеркою в автобусі, на під’їзді до АЕС. С.Йовенко підкреслює, що Інна розмовляє з колегою англійською, до того ж, обидві обмінюються репліками – англійськими прислів’ями, вступаючи у своєрідну інтелектуальну гру. Мовна „партія” героїні знов-таки характеризує її як освічену, ерудовану жінку, яка легко володіє словом.

Засобом характеротворення в жіночій прозі стає образне зображення голосу героїні. Цей прийом особливо часто використовує О.Забужко. Інтонаційне багатство мовлення свідчить про насиченість внутрішнього життя жінки. Прикметно, що образ голосу створюється тропами з посиленою чуттєвістю, звук, інтонація ніби „опредмечуються”: так, наприклад, голос Мілени (повість „Я, Мілена”) „осяйний”, порівнюється з „ряхтінням живого срібла”, він „...мінився, ряхтів, вигравав, нагусав і через край переливався всіма можливими кольорами й відтінками...” [96, с.6-9]. Поетеса Оксана, героїня роману „Польові дослідження з українського сексу”, читаючи вірші на фестивалі, творить голосом диво: іноземці розуміють поезію незнайомої мови. Опис голосу через предметні асоціації, які він викликає, використано письменницею і для характеристики героїні повісті „Я, Мілена”: “...озонна свіжість росяного бузку – на початок ранкових новин (о сьомій тридцять), або цинамонова іронічна пряність <...> або добротлива підсмаленість хлібної скоринки – то вже виключно для урядових повідомлень...” [96, с.6]. Героїням жіночої прози властива особлива чутливість до слова, що свідчить про високу культуру їх мислення: так, слова у сприйнятті Ради Д. (повість О.Забужко „Інопланетянка”) „матеріалізуються” (“білосніжний” – “сліпуча білість із сніжним шелестом”, “злототкані шати” – “смальтово-тепле золотаве ряхтіння у соборному присмерку” [78, с.23]), так само й мови світу в сприйнятті героїні “Польових досліджень з українського сексу”. Отже, мовлення героїнь жіночої прози, образне, яскраве, змістовне; чутливість до найтонших словесних нюансів, здатність висловлюватися логічно, переконливо засвідчують інтелектуалізм, високу внутрішню культуру, що стають сутнісними рисами особистості жінки.

Сучасна жіноча проза зображує неординарно мислячу особистість, наділену гострим критичним розумом. Для героїні характерне інтенсивне внутрішнє життя, напружений пошук відповідей на наболілі питання. Філософи екзистенційно-герменевтичного спрямування (М.Гайдеґґер, Г.-Ґ.Ґадамер) вже давно помітили важливість „запитування” для пошуку людиною смислу власного буття: так „людина виходить за горизонт свого життя” [131, с.72]. Героїня сучасної жіночої прози піддає сумніву правильність „влаштування” світу – так виявляється активність розуму, який не задовольняється готовими відповідями. Часто в центрі оповіді знаходиться смисложиттєве питання, що стає вихідним пунктом для подальших роздумів героїні: таку роль у романі „Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко виконує питання героїні, пов’язане з суїцидальним наміром: “…А чому б не тепер?.. Не вже?.. Чого чекати?” [89, с.9]; у повісті О.Забужко „Інопланетянка” у фокусі роздумів героїні стоїть питання, адресоване ще маленькою Радою мамі: „Для чого людина живе?” [78, с.22]. Роздум Інни, героїні повісті С.Йовенко „Жінка у зоні”, про жіночу роль у постчорнобильському світі відштовхується від питання: “А може Зона – це чоловіча планета, де вона справді чужа, і мова її тут не потрібна, незрозуміла?” [121, с.38]. Питання можуть не тільки розпочинати, але й підсумовувати міркування героїні, означуючи неможливість віднайдення остаточної відповіді: так, після роздуму поетеси Оксани („Польові дослідження з українського сексу”) про некрасивість трагедій в дійсності звучить болюче питання: “...там, де нема краси, – яка ж там істина?” [89,с.105]; міркування героїні про джерела творчості підсумоване питаннями: “...який же це страшний дар, Господи, – наче бомба в руках п’ятилітка, – і як його одмолити? Хто (що) пише нами?” [89, с.77]. Героїні адресують ці питання собі самим, оточенню (всьому світу, наприклад, у романі О.Забужко – уявній аудиторії: “ladies and gentlemen”, що має значення “цілий світ”).

Перевага питальної інтонації над стверджувальною – одна зі специфічних ознак жіночої прози (Люсі Іріґрей). Концепція „запитуючої” особистості жінки зумовлена і проникненням у художню тканину творів есеїстичних елементів (їх багаторазово відзначали критики в прозі О.Забужко, але, на наш погляд, і в художніх творах інших аналізованих нами письменниць наявний есеїстичний струмінь, хоча й меншою мірою). Характеризуючи есеїстику, В.Є.Халізєв зазначає: “Думки, висловлювані в есеїстській формі, як правило, не претендують на вичерпне трактування предмету, вони припускають можливість і зовсім інших суджень <...> На думку М.Н.Епштейна, основу есеїстики складає особлива концепція людини – як носія не знань, а поглядів. Її покликання – не проголошувати готові істини, а розщеплювати закоснілу, хибну цілісність, відстоювати вільну думку...” (виділено нами. – С.Ф.) [31, с.334]. Виходячи з наведених думок теоретиків літератури, можна стверджувати, що концепція жінки як „носія поглядів”, спрямованих проти догматичності патріархальних стереотипів, вибудовується й у жіночій прозі.

Концепція „мислячої жінки” закономірно призводить до філософізації жіночої прози. Цю тенденцію передбачала ще В.Вулф: “Більша знеособленість життя сучасної жінки пробудить її поетичний дух <...> Ведені цим духом, жінки надаватимуть меншого значення фактам і не задовольнятимуться надалі максимально точною фіксацією незначних подробиць, які потрапили у поле їхнього зору. Виходячи за рамки особистих та політичних стосунків, вони займатимуться складнішими питаннями, які намагається вирішити поет – наше призначення і сенс життя” [38, с.84-85]. Змальовуючи жінку як особистість, письменниці звертаються до осмислення багатьох філософських питань: смисл життя, причини самогубства, людська (і окремо – жіноча) свобода та її межі, переживання людиною своєї конечності, взаємини людини з часом, неавтентичне буття, метафізика зла тощо. Очевидно, що філософізація сучасної жіночої прози зумовлена часто і професією самих письменниць (наприклад, О.Забужко, яка є кандидатом філософських наук), і їх зацікавленістю філософськими працями, високою філософською культурою, яка, за словами В.Воронова, „...за всіх інших рівних умов (міра таланту, відчуття сучасності) <...> сприяє більш цільному й глибшому сприйняттю й відображенню життя в мистецтві” [36, с.98]. Філософізація жіночої прози вкладається в рамки загальної тенденції літературного розвитку ХХ століття: як стверджує О.Зверєв, „новизна, привнесена ХХ століттям <...> полягає в появі, правильніше, широкому поширенні особливого типу письменника, в якого філософські студії і художня творчість складають живу єдність, так що філософія естетизується, а література проймається концептуальним мисленням” [114, с.34-35]. Легко помітити, наприклад, що схожі питання О.Забужко розв’язує як науковець у працях „Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період” (1993 р.), „Шевченків міф України: спроба філософського аналізу” (1999 р.) і як письменниця в романі „Польові дослідження з українського сексу” (1996 р.) – справді, вони становлять „живу єдність”, за висловом О.Звєрєва.

Для літератури ХХ століття характерне посилення взаємодії між філософськими системами й художніми творами, наслідком чого є актуалізація інтелектуального, розмислового начала в останніх. Художня й філософська ідея вступають у діалогічні відношення: “…художня ідея, що містить у собі філософський потенціал, відбивається у співприродній собі, такій, що являє собою її понятійний аналог, філософській ідеї – в контексті тої чи іншої культури, взятій як ціле; література-як-філософія і теоретична філософія утворюють ніби систему дзеркал, що дивляться одне в одне…” [119, с.155]. Роман О.Забужко “Польові дослідження з українського сексу” можна розглядати як “...своєрідний варіант літературного споживання філософського тексту” [100, с.37]. Висловлюючи цю думку, Н.Зборовська має на увазі фройдівську лекцію “Жіночність”, “...де проаналізована ситуація едіпового комплексу, ступінь подолання якого визначає, на думку вченого, істотну відмінність між духовністю чоловіка й жінки: хлопчик під впливом страху кастрації витісняє в собі повністю едіпів комплекс, замість нього утворюється незалежний духовний стрижень, так зване строге Над-я; дівчинка через відсутність страху кастрації потрапляє в едіпову ситуацію, як правило, на все життя, прирікаючи власне Над-я на несамостійність” [107, с.60]. Дослідниця визначає ті мотиви роману, які “натякають” на психоаналіз: “визнання залежності жіночого світу від чоловічого”, сни героїні, прагнення народити сина, “переплетення” світу батька і світу коханого, “мазохістський синдром у самопочутті героїні” [107, с.60], крім того, вказує і на специфіку зображення едіпової ситуації в романі: остання розглядається в українському варіанті, “цілковито безвиграшному” для української жінки через те, що “чоловіча незалежність” є “неповноцінною”: “...жінці доводиться підкорюватися сто раз гнобленому чоловіку” [107, с.61]. Вважаємо, що в рівній мірі з лекцією З.Фройда філософським підтекстом “Польових досліджень з українського сексу” є програмова праця французького філософа А.Камю “Міф про Сізіфа. Есе про абсурд”. Підставою для пов’язання двох названих творів (літературного й філософського) може служити центральна для них обох ситуація – людина, яка замислилася про самогубство. Саме відкладення суїцидального наміру художньо мотивує артикуляцію героїнею перед уявною аудиторією сповіді, яка ніби огляне геть усе життя пані Оксани (“додивитись цей фільм до кінця”) й дасть (чи ні) дозвіл “здати карти” [89, с.9]. Уся дія в романі О.Забужко обертається навколо переживання героїнею абсурдності власного буття (як жінки, письменниці, українки), а образ Сізіфа, перепущений через призму філософської рефлексії А.Камю (Сізіф – втілення „абсурдного бунту”), є міфологічною паралеллю до образу героїні роману.

Філософізація сучасної жіночої прози може виявлятися через пряму „присутність” філософського тексту у творі. Так, приміром, розкривається інтелектуалізм героїні роману С.Майданської „Землетрус”: протягом дії Анна із захопленням читає листи Сенеки до Люцилія, звертаючись до них у найбільш драматичні моменти життя. Міркування Сенеки “вриваються” час від часу в саму оповідь: “То на чому ж ми з тобою зупинилися, Сенеко?.. Ага, ось: “Що за пристанівок чекає душу, яка вивільнилася від рабського людського стану? Ти забороняєш мені причащатися небом – значить, наказуєш жити не підводячи голови. Я не такий нікчемний і не для того народився, щоб стати рабом свого тіла, – на нього я дивлюся не інакше, як на кайдани, що сковують мою волю”. Знаєш, Сенеко, все ж народжені для такої марниці, як життя, ми, проти власної волі, стаємо рабами свого тіла. Але ж рабство ніколи не було добровільним. Рабство – це найстрашніша кара, придумана людством” [155, с.27]. Філософські роздуми римського стоїка Сенеки звучать в унісон подіям сюжету: Анні “на практиці” доводиться розв’язувати проблему людської свободи, добровільно приймаючи самообмеження, забороняючи собі кохання до Даніеля. У розвитку теми морального стоїцизму, залежності людини від фатуму, долі, обставин філософію Сенеки поєднано з “життєвою філософією” Анни. Залишаючись “рабом” обставин, приймаючи на себе тягар долі (неможливість кохання), скоряючись їй, героїня знаходить власну свободу.

Філософічність мислення героїнь жіночої прози виявляється у їх спробах творити власну життєву філософію, яка споріднена з екзистенціальною через безпосередній зв’язок з унікальним життєвим досвідом людини – її творця. Філософські роздуми героїнь, введені в текст, виступають підсумком, узагальненням певної життєвої ситуації чи їх ряду. У повісті С.Йовенко „Жінка у зоні” Інна, лише вислухавши розповіді кількох медпрацівниць у чорнобильському профілакторії, перейнявшися їхніми стражденними долями, болем, спричиненим несправедливим ставленням влади до цих жінок, узагальнює: „...людина – це все прожите нею життя, її здобутки й втрати, перемоги й поразки, друзі й вороги. Так, людина – це шлях” [121, с.34]. Філософський роздум, таким чином, достатньою мірою художньо мотивований.

Героїні романів Н.Тубальцевої „З нами Бог”, “Визига по-тьмутороканськи” – жінки-інтелектуалки (такими є і Майя, і Надія), вони постійно рефлектують над подіями, і питома вага рефлексії в тексті більша, ніж зображення подій. Внутрішнє життя героїнь відтворене як безперервний роздум (абсолютно точну характеристику у першому із вказаних романів дає Гліб Майї: “Ти – нескінченний монолог” [224, с.12]). Філософські медитації про взаємини чоловіків та жінок є важливим характеристичним та композиційним елементом романів Н.Тубальцевої. Завдяки ним конкретна сюжетна лінія – взаємини Майї та Гліба, Надії та Ігоря – набуває універсального змісту, стаючи “типовим прикладом” стосунків чоловіка з жінкою. Конкретні герої виступають водночас і як абстрактні Чоловік і Жінка, Він і Вона.

Значущість сформульованих героїнями філософських максим досить часто підкреслена графічно: особливостями шрифту – написанням усіх слів великими літерами (наприклад, у повісті С.Йовенко „Жінка у зоні”: „ЖИТТЯ БІЛЬШЕ ЗА ЛЮБОВ. БУДЕМО ЖИТИ...” [121, с.40], в романі С.Майданської „Землетрус”: „НЕ ТИ ВИБИРАЄШ РІШЕННЯ, А РІШЕННЯ ВИБИРАЮТЬ ТЕБЕ” [155, с.154], „НЕЗДІЙСНЕННА МРІЯ – ЦЕ СВІТЛЕ МАЙБУТНЄ, ЯКЕ НІКОЛИ НЕ СТАЄ МИНУЛИМ” [155, с.121], „ПРЕКРАСНЕ ДОВГО НЕ ТРИВАЄ” [155, с.143]). Виділятися графічно можуть і ключові слова роздумів: у романі С.Майданської внутрішній монолог Анни про минущість людського буття і прагнення зафіксувати його письмово містить кілька написань слова великими літерами: „БУТИ”, „БУЛИ”, „БУТТЯ” [155, с.97], які акцентують стрижневу онтологічну проблему міркування. У романі О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу” часто ключові слова філософських роздумів героїні виділяються курсивом („...в дійсності трагедії виглядають некрасиво...” [89, с.105], „...український вибір – це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває...” [89, с.46], „...правдива вітчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати – навіть на відстані...” [89, с.32]).

Філософська рефлексія героїні над смислом життя виражається в „...постійному дискурсі, внутрішньому діалозі, протягом якого людина ніби звіряє свою ідею, внутрішньо заданий план, проект, з тим, яким він є в емпіричному життєвому процесі” [131, с.73]. Напружений духовний пошук, складність внутрішнього світу героїні і її стосунків з оточуючим світом як сутнісна риса концепції особистості жінки розкриваються в жіночій прозі через посилення ролі полеміки як характеристичного й композиційного прийому, полемічної спрямованості творів узагалі. Композиції творів жіночої прози властиві численні діалоги-дискусії як між персонажами, так і внутрішні діалоги героїні з собою.

Полеміка є композиційним стрижнем повісті О.Забужко “Інопланетянка”. Дискутуються в основному питання людської і мистецької свободи, можливості досягти повноти буття. Л.Таран, перший рецензент повісті, помітила, що вихідним пунктом для дискусії є антитеза Ради Д. “люди, але не я”. Так митець (який “не зовсім людина”) починає свою полеміку-змагання з “соціумом, загалом, родом, реальністю, т.зв. життям у його зовнішньо-матеріальному вияві” [213, с.216]. Унаочнюється ця полеміка завдяки фігурі Посланця, образ якого є втіленням вищих сил, уособленням долі. Л.Таран вважає, що цей образ – “втілення спокуси, “демона” абстрактної людини” [213, с.218]. На наш погляд, Посланець є складовою частиною особистості самої Ради Д., оскільки озвучує те, що героїня відчувала, але не висловлювала сама. Розмова молодої письменниці з ним нагадує скоріше діалог Ради Д. з собою, зі своїм минулим: Посланець здебільшого мовчить або короткими репліками спрямовує Радин монолог (який, до того ж, промовляється подумки – як перебирання спогадів). Героїня ніби осмислює власне життя з точки зору долі (“...вона не те щоб відчувала його присутність як щось несупротивне, згідне з собою, вона просто бачила збоку всю себе, на цілому протязі свого життя, – стереоскопічно обійняту отим невловним наскрізним спогляданням...” [78, с.25]). Зрештою, оцей постійний “погляд збоку” – спроможність стати “понад” життєвим плином, здатність до рефлексії над власним життям – і відрізняє Раду від інших людей. Образ Посланця, спираючись на філософське вчення К.-Г.Юнга, можна потрактувати як архетип „анімуса” – чоловічого начала, що живе в несвідомому жінки. Виходячи з цього, психологічний конфлікт у душі героїні має ґендерний аспект: протистоять прагнення до нескінченного пізнання (фаустівський дух), яке патріархальне суспільство традиційно приписує чоловікові, і жіноча вітальність, прив’язаність до життя в його матеріальних формах. Зрештою жіноча самототожність героїні перемагає: Рада відмовляється від „спокуси небуття”, запропонованої Посланцем, зберігаючи особисту свободу. Важливо, що фінал повісті “Інопланетянка” відкритий, тому полеміка триває у свідомості читача.

Полеміка як важливий композиційний компонент повісті С.Йовенко „Юлія” теж виявляє характер героїні твору. Протистоять позиції двох подруг (Юлії і Жанни), які сповідують протилежне ставлення до чоловіків і кохання. Кожний епізод у розвитку сюжетної лінії Юлія – Марко „віддзеркалюється” в розмовах двох подруг. Головна героїня, з її бажанням „високого”, „чистого” кохання, виступає в полеміці як романтик, Жанна – яскравий тип прагматика. Письменниця наголошує, що дві жінки – і подруги, і ворогині водночас; характеристики, повторювані кілька разів у повісті, акцентують контраст між ними: „небесна і земна” [123, с.73], „сатанинське й ангельське начало”, „різні, як чорна і біла троянди, бо в усьому були полярні: чорнява й русява, одна яскрава, вибухова, різка на слові, демонстративна, друга – м’яка, пластична, аж ніби пастельна, довірливо-осяйна в усміху, але здебільшого печальна і затаєна в собі” [123, с.60]. С.Йовенко зображує дружбу жінок, скріплену потребою мати „опонента, другий голос в діалозі” [123, с.61]. Позиції героїнь у полеміці нерівні: Жанна одягає „маску” проповідника, вчителя, який мусить повернути Юлію обличчям до жорсткої правди сучасного життя, опустити „на грішну землю”. Це виражено великою кількістю „поблажливо-іронічних” прикладок-„діагнозів”, якими Жанна як „лікар” характеризує Юлію („Джульєтто”, „крихітко”, „безкорислива овечка”, „рафінована пані”, „мертва царівно”, „академік в спідниці”, „блаженна”, „віршомазко”, „девушка пела в церковном хоре”, „ретро” тощо); імперативними інтонаціями в голосі Жанни, сформульованими нею „афоризмами”, які втілюють примітивну життєву банальність, хоч і видаються за „здоровий глузд”: „У наш раціональний час любов – це серйозне захворювання, на щастя, рідкісне. Як тиф...” [123, с.60], „Усе наше життя – і пошлість, і цинізм, і велика нудьга. Треба вміти влаштовувати у цьому фальшивому театрі хоч маленькі свята” [123, с.61], „Мужики – господарі життя. Однаково твого розуму не визнають. Жінка їм – що дурніша, то краща!..” [123, с.62], „Любити у сучасній фразеології означає с п а т и!” (виділено в тексті. – С.Ф.) [123, с.71]. Юлія здебільшого в розмовах небагатослівна, іноді навіть мовчазна. Лише в останній дискусії героїня активно стверджує свою позицію, свою інакшість. Письменниця підкреслює це, зображуючи її поведінку: „підвелася і стала проти подруги” [123, с.72], „вони стояли мовчки одна проти одної...” [123, с.73]. Життєві істини, проголошувані обома жінками в їхніх суперечках, своєрідно співвідносяться з розвитком сюжету. Частина „прагматичних” міркувань Жанни передує оповіді про історію кохання Юлії і Марка: саме життя випробовує проголошену Жанною тезу про неможливість кохання в наш час. Висловлювання Жанни у фінальній дискусії з Юлією мають переможну інтонацію, адже примітивні істини таки підтвердилися зрадою Марка. Позиція романтика Юлії, коли втілюється в життя, терпить поразку, однак це не призводить до зміни її світогляду: вона не вірить у жорстоку правду Жанни (яка навчає подругу, як, по суті, торгувати власним тілом), а гнівно, з криком і сльозами, захищає свою правду: „Я ніколи не буду такою, як ти. Я люблю свою самотність” [123, с.72]. Цими словами виражена позиція стоїка, духовної „спартанки”, для якої страждання є дорожчим за фальшиву насолоду. Таким чином, саме в полеміці розкривається особистість героїні, стверджується її принципова життєва позиція, високі етичні принципи, непохитність віри в ідеал.

Для жіночої прози характерна й полемічна спрямованість
у широкому культурному контексті (підтверджується ідея М.Бахтіна про
те, що твір є „реплікою діалогу”, адресованою іншим творам-„висловлюванням” [16, с.311]). Таким чином, полеміка виходить поза межі твору, мета якого стає ширшою за суто естетичну, включає в себе й суспільний компонент. Завдяки цьому розкривається активна суспільна позиція героїні (певною мірою – проекції авторки), важливість і болючість для неї порушених питань, інтелектуальна напруга пошуку виходу з безвиграшної ситуації. Особливо яскравий у цьому плані роман “Польові дослідження з українського сексу”, полемічно спрямований на цілий контекст української культури, що фактично не залишає вибору героїні, прирікаючи її на трагічне кохання. Н.Зборовська, аналізуючи твір, справедливо зауважує: „свій „любовний роман” сучасна письменниця навмисне поставила в контекст всієї української літератури з її „культом трагічної любові”, намагаючись зрозуміти чоловічу двоєдушність: чому він – завше з „лжею на устах і на чолі”, а вона – „з плачем роздертої душі”, чому
їй – Мавкою (або Марусею Чурай), а йому – Лукашем (або Грицьком)” [113, с.112]. Доля героїні з її настійним прагненням „вирватись” (це слово багаторазово графічно виділено в тексті як ключове) з українського пекла вибудовується як альтернатива до варіанту, пропонованого в українському світі. Полемічна спрямованість роману зумовлює пафос твору. Критики називають стиль „Польових досліджень з українського сексу” вогняним, завихреним: порівнюють зі “зливою свідомості”, “бурею і натиском слів” [88, с.4], “чимось, схожим на смерч, на шалений вихор”, що “проноситься над нашим життям, нашими проблемами” [88, с.4]. Сам роман уподібнюють до “атомної бомби”. Поетику цього твору можна назвати “поетикою болю”, в ньому слід шукати і джерела агресії, зокрема мовної, що проявляється, наприклад, у вживанні ненормативної лексики, якою героїня хоче “зруйнувати” опонента – цілу українську культурну традицію. Г.Грабович справедливо зауважив, що героїня роману висловлюється як відьма, чорнорота чаклунка: “...зло із зовнішнього об’єкту перетворюється на саму модальність: „відкритість до зла”, яку поетеса перебирає від свого „демона-коханця”, стає її власним способом бачення, тональністю озлоблення. Відьомська перспектива, перспектива ображеної та скривдженої жіночості, яка нарешті здобувається на відсіч і знаходить засоби відплати, витворює тут особливу модальність: естетику жорстокості. Як міфічна Медуза-горгона, чий погляд обертає все живе на камінь, як Кіркея (з першої, „несексуальної” „Одіссеї”), що обертає чоловіків на свиней, погляд поетеси, як промінь рефлектора в пітьмі, ловить людей і події в різних гротескових позах і ситуаціях (власне, тільки в таких їх і бачить) і в тій же позі пришпилює їх до дошки, зафіксовує назавжди. І саме в цьому – в умінні пронизати, проколоти словесним кілком, розпанахати людську дурість або звичайну слабкість скальпелем пронизливого бачення й безжалісно зафіксувати свій об’єкт, свою жертву – сила відьми, тої, вже психологічно автентичної, а не бутафорно-фольклорно-орнаментальної...” [46, с.23-24]. Н.Зборовська в статті “Жіноча сповідь на тлі чоловічого герметизму” стверджує подібну думку: “Злоба, ненависть і лють не впущеної у світ жінки разом із грізним покликом національної крові творять величезну енергетичну напругу роману” [107, с.64]. Гнівні інтонації споріднюють твір Забужко з поезією Шевченка, так само двічі маргіналізованого – соціально (як кріпак) і національно (як українець у Російській імперії). У його творчості є те, що Є.Маланюк означив як “вибух крові, що зарокотала / карою за довгу ніч образ” [158, с.100]. Сама ж Оксана Забужко вважає своїми “предтечами” в літературі так званих “сердитих молодих людей” („angry young men” – письменницька група в англійській літературі, чия творчість була насичена соціальною критикою), в деяких інтерв’ю визначаючи образ героїні „Польових досліджень з українського сексу” як “angry young woman” (“розсердженої молодої жінки”)” [71, с.4].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Наукові записки

    Документ
    Баран В. К., д-р іст. наук, проф.; Вокальчук Г. М., д-р філол. наук, доц.; Жилюк С. І., д-р іст.наук, проф.; Жуковський В. М., д-р пед. наук, проф.; Кралюк П.
  2. Педагогічна бібліографія (5)

    Документ
    Щорічник “Українська педагогічна бібліографія” видається з 1992 року. У попередніх випусках покажчика відображена література з питань освіти і педагогіки, яка вийшла друком в Україні з 1990 року.
  3. Педагогічна бібліографія (4)

    Документ
    Щорічник “Українська педагогічна бібліографія” видається з 1992 року. У попередніх випусках покажчика відображена література з питань освіти і педагогіки, яка вийшла друком в Україні з 1990 року.
  4. Дайджест журналу “схід” 2003р

    Документ
    В статті подано історичний екскурс державотворення в Україні, зокрема останнього 12-річного періоду 1991-2003 рр. Констатується, що за 12 років незалежності в історико-правничій науці та інших суспільних науках, як і в інших прикладних
  5. Педагогічна бібліографія (1)

    Документ
    У45 Українська педагогічна бібліографія 1 : Науково-допоміжний покажчик літератури /Уклад. Н.І.Тарасова, Е.В.Татарчук. – К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2007.

Другие похожие документы..