Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Один из видов оздоровления детей - это массаж. Для того чтобы точечный массаж не выполнялся чисто механически, необходимо создать соответствующий эмо...полностью>>
'Документ'
Положение о техническом комитете по стандартизации (далее положение) устанавливает порядок организации и основные функции технического комитета по ст...полностью>>
'Реферат'
В роботе дана характеристика содарів. Показано, що одним з основних елеменів содарів є антена система. Приведені розрахункові співідношення для отрим...полностью>>
'Литература'
1. Социально-экономические потребности общества в подготовке подрастающих поколений к жизни как объективная предпосылка возникновения и развития педа...полностью>>

Софія Філоненко концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років ХХ століття монографія

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Питання феміністичного контексту сучасної української жіночої прози пов’язане з рецепцією фемінізму в Україні в кінці ХХ століття. Наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років фемінізм постав як запитання перед українською культурою. Симптоматичні назви статей про фемінізм, що мають вигляд запитань, які повинні розпочати діалог, наукову дискусію в українському суспільстві: С.Павличко “Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа?” (“Слово і час”, 1991 рік) [178], “Чи можливий в Україні фемінізм?” (“Арт-лайн”, 1991 рік) [177], О.Іващенко “Чи потрібен нам фемінізм?” (“Україна”, 1994 р.) [118]. Однак наприкінці 90-х років у цих питаннях зазвучав мотив страху перед фемінізмом (В.Агеєва “Хто боїться привиду матріархату?” (“Критика”, 1999) [8]; О.Забужко “Ґендер: хто боїться сірого вовка?” (“Репортаж із 2000-го року”, 2001 рік) [90]).

“Проникнення” фемінізму в українське суспільство – надзвичайно суперечливий процес. З одного боку, спостерігаємо, як в Україні відкриваються науково-дослідні центри: Харківський центр ґендерних досліджень, Київський “Центр ґендерних студій”, Київський інститут ґендерних досліджень, Одеський науковий жіночий центр, Львівський науково-дослідний центр “Жінка і суспільство”, тобто фемінізм, а точніше – ґендерні студії, породжені ним, починають інституалізуватися. Феміністичні проблеми обговорюються в періодиці, в авторитетних гуманітарних виданнях: приміром, часописі “Філософська думка” (2000 р., №6; 2001 р., №1), спеціальному випуску журналу „Ї” (№17), присвяченому пам’яті С.Павличко. Показово, що соціологічна проблематика ґендерних студій знайшла відображення на сторінках літературознавчого видання „Слово і час”. Значними подіями рецепції феміністичної теорії стали переклади української мовою праць феміністичної класики: „Друга стать” С. де Бовуар (1994 р.) [19; 20], „Сексуальна політика” К.Мілет (1998 р.) [164], „Власний простір” В.Вулф (1999 р.) [37]; включення до „Антології світової літературно-критичної думки ХХ ст.” за редакцією М.Зубрицької (1996 р.) розвідок Е.Шовалтер „Феміністична критика у пущі. Плюралізм і феміністична критика” [256] та Ю.Крістевої „Stabat Mater” [145].

З іншого боку, на рівні масової свідомості маємо відмежування від фемінізму. Це проявляється і в тому, що жіночий рух в Україні далекий від феміністичної ідеології. М.Богачевська-Хом’як, фіксуючи в 1998 році появу численних жіночих організацій в сьогочасній Україні, зауважує, що “жодна з цих організацій не є суто феміністичною, тобто спрямованою на вивчення та поліпшення справ жінок” [23, с.22]. В.Агеєва, розмірковуючи над своєрідністю феномена сучасної української культурної ситуації, зауважує, що при майже повній відсутності агресивного феміністичного руху, поодинокі спроби ввести феміністичні теорії в обіг української гуманітарної думки викликають неадекватно шалений спротив прихильників патріархального суспільства [8, с.22]. Н.Зборовська також говорить про своєрідну „феміністичну фобію”, властиву сучасній українській культурній дійсності, про вульгаризацію самого поняття “фемінізм”: у ньому вбачають “сексуальну патологію, ворога сім’ї та держави, нервове збочення окремих хворих жінок” [110, с.28]. Стаючи на позицію „масової людини”, О.Забужко описує фемінізм як щось “вкрай темне” й “дуже й дуже непохвальне, чим нормальним людям цікавитись не пристало” [90, с.57]. У 1998 році С.Павличко з гіркотою констатувала відсутність в Україні фемінізму як політичного руху, фемінізму як масової свідомості, пояснюючи це тим, що „Україна не є ліберальним, демократичним суспільством” [177, с.64].

Рецепція фемінізму в сучасній українській культурі ускладнюється тим, що вона (культура) практично не позбавилася колоніальної та антиколоніальної парадигм (хоча й існує в постколоніальній ситуації). Колоніальність передбачає закритість культури до діалогу (можливо, тут слід шукати витоків фобії перед фемінізмом як перед усім “чужим”). У колоніальній культурі всі зусилля спрямовані на консервацію, убезпечення „свого” від зовнішньої чи внутрішньої критики. Тому фемінізм українських жінок (який обов’язково включає критику чоловічої позиції) може трактуватися як зрада національних інтересів, як перехід на позицію ворога (колонізатора). Крім того, український феміністичний рух, як ми вже зазначали, має спростовувати два досить поширені міфи (народницький і комуністичний): про традиційно високий статус української жінки в патріархальній українській культурі і про практичне й остаточне розв’язання проблеми рівності жінок у радянському суспільстві.

У зв’язку з відродженням вітчизняної феміністичної думки (хоч цей процес і є таким болючим і повільним) виникає природне запитання про її вплив і на жіночу прозу, і на концепцію особистості жінки в ній. На наш погляд, відповідь на них однозначно позитивна. Жіноча проза може, в принципі, існувати й “без фемінізму”, але тоді вона залишиться або “дамською прозою” (прозою патріархальних жінок), або буде мімікріювати до чоловічої прози, відхрещуючись від своєї статі. Фемінізм (навіть стихійний, інтуїтивний, практичний, без знання теорій) дає жіночій прозі так необхідну самосвідомість (саме її продемонстрували маніфести російської жіночої письменницької групи “Нові амазонки”), визнання власної специфіки, відмову від патріархальних літературних канонів. Українська жіноча проза (разом з феміністичною теорією і літературною критикою) залишається поки що чи не єдиним “форпостом фемінізму” в українській культурі, оскільки в ній феміністична (точніше – ґендерна) проблематика є легітимною.

Один з провідних чинників появи сучасної самосвідомої жіночої прози в Україні – це бурхливий розвиток феміністичної критики. Вона виникла на вітчизняному ґрунті лише на початку 90-х років ХХ століття2 і представлена іменами В.Агеєвої, Т.Гундорової, О.Забужко, Н.Зборовської, С.Павличко, Н.Шумило та ін. З вересня 1990 року в Інституті літератури
ім. Т.Г.Шевченка НАН України почав працювати феміністичний семінар – “цілком неформальна і відкрита структура для вироблення погляду на українську культуру з позицій феміністичного аналізу” [237, с.10]. Значення української феміністичної критики 90-х років ХХ століття полягає в оновленні літературознавчої методології, пов’язанні її з філософією, західними феміністичними теоріями; реінтерпретації класичної української літератури з жіночого погляду, зміні модерністського канону через визнання значущості творчості жінок-модерністок, порушення питання про відображення сексуальності в літературі.

Крім цього, слід згадати ще два досягнення феміністичної критики, які, на наш погляд, сприяли самоусвідомленню української жіночої прози. Насамперед це реконструкція феміністичної традиції української літератури. Звичайно, українське літературознавство приділяло увагу жінкам-письменницям (переважно Марко Вовчок, Лесі Українці, Ользі Кобилянській) і до появи феміністичної критики, однак не розкривалася ґендерна проблематика їхньої творчості, не йшлося про усвідомлене жіноче авторство, про дискримінацію жінки-письменника в патріархальному світі (про ранні феміністичні зацікавлення Лесі Українки та Ольги Кобилянської писали як про подолану „хворобу росту” великого таланту, недолік початкового етапу творчості). Образ жінки в українській літературі досліджувався так само поза феміністичним контекстом, як, наприклад, у праці Б.Хмелюка “Образ жінки в радянській художній літературі”
(1959 р.) [245], де тип героїні розглядався з позицій класовості й партійності. У річищі традиційної літературознавчої парадигми виконано дослідження О.Міщенко “Проблема зображення жінки в українській прозі 20-30-х років ХХ століття” (1993 р.) [166], хоча в цій її роботі були висловлені й певні критичні думки щодо жіночих образів у літературі того часу: так, на думку О.Міщенко, з другої половини 20-х років панівною стає тенденція одновимірності, уніфікації жіночого образу, зведення жінки лише до виконавиці певної суспільно-корисної ролі. Отже, з’являється тенденція до критики жіночого образу в літературі, але поки що – не феміністичної.

Справжнє прочитання українського літературного фемінізму межі ХІХ – ХХ століть було здійснене лише в 90-і роки ХХ століття в працях
С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі” [175], Т.Гундорової “ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” [53], В.Агеєвої “Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації” [5], певною мірою – Н.Зборовської “Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків” [113], М.І.Сметанської “Проблема соціальної емансипації жінки в українській прозі ХІХ – початку ХХ століття” [203].

Аналізуючи тяглість феміністичної традиції, Н.Зборовська зауважує: “В унісон поставленому в кінці ХІХ ст. питанню Кобилянської “Чи жіноче духовне життя менш цікаве, як її організм?” символічно – через 100 років (повість Кобилянської “Царівна” видрукувана 1896) звучить роман Забужко “Польові дослідження з українського сексу”. І випростана вольова українська людина в героїчній жінці Кобилянської <...> кровно споріднена з героїнею Забужко” [107, с.62]. Усвідомлення традиції сучасною жіночою прозою відбивається й через звернення самих письменниць до літературознавчого аналізу творчості попередниць (наприклад, стаття О.Забужко про Лесю Українку “Une princesse lointaine”: Леся Українка як культурно-інтерпретаційна проблема”, що заявлена як розділ майбутньої монографії з цього питання [97; 98]).

Істотним аспектом феміністичної критики є аналіз сучасної прози, написаної письменниками-чоловіками, зокрема жіночих образів у ній, що показує, як у жіночих образах, творених чоловіком, проявляються стереотипи патріархального суспільства. Н.Зборовська характеризує чоловічий „карнавальний” дискурс сучасної української літератури як “самовдоволений, знущально-агресивний”, де „принципово викреслюється” “жіноче буття в його повноцінному варіанті” [107, с.60]. О.Забужко також міркує над специфікою зображення жінки в сучасній прозі чоловіків: “...маємо відкриті нашою, нарешті (з запізненням принаймні на півстоліття!) “сексуально розкріпаченою”, чоловічою прозою “циці”, “задки” та інші цікаві частини жіночого тіла – і не за віком радісні (з запізненням принаймні на двадцять років!) одкровення авторів, що давно розміняли четвертий десяток, як усе це добро приємно торсати і м’яти <...> а в тих випадках, коли авторові емоційної ювенільності начебто й не закинеш (наприклад, у Є.Пашковського), маємо разючу, для зрілого романіста без перебільшення непрофесійну, вроджену відсутність інтересу до того, яково ж то воно ведеться всім тим численним, на один копил виструганим героїням, котрі з покірністю телиць знай віддаються, вагітніють і родять від його неприкаяних героїв, що звичайно щезають у невідомому напрямку, – так, ніби “заекранований” у своїй “чоловічості” автор просто не бачить, як поруч з неприкаяністю його горопашних бомжів скніє невиписаною паралельна жіноча неприкаяність...” (виділено в тексті. – С.Ф.) [94, с.189]. „Однолінійність і схематичність” образів жінок у сучасній прозі письменників-чоловіків спостерегла С.Павличко, стверджуючи, що жінка в ній зображена як „еротична пляма, об’єкт уже не поклоніння, як це було в традиційній українській класиці, а фізичної хіті й насильства” [176, с.183-184]. Подібні думки висловлює й В.Агеєва, прочитуючи творчість Ю.Андруховича, В.Медвідя (“Хто боїться привиду матріархату?”). Очевидно, така репрезентація жіночності, жіночого досвіду, виявлена феміністичною критикою в прозі, написаній чоловіками, не задовольняє жінок-письменниць і спонукає їх до творення альтернативної концепції особистості жінки. Таким чином, саме феміністична критика є сьогодні самосвідомістю жіночої прози (бо інших виявів самосвідомості: маніфестів, спільних видань, періодики, угруповань – немає), прив’язуючи її і до вітчизняної традиції жіночої літератури, і до світового контексту жіночої і феміністичної прози.

Самосвідомість стає відчутною в українській жіночій прозі лише в
90-х роках ХХ століття. Н.Зборовська стверджує: “Замість чоловічого (традиційного) уявлення про жінку оформляється власне уявлення жінки про саму себе, про своє призначення, що цілком закономірно вступає у суперечність із міфами патріархальної культури” [110, с.28]. Показовою в цьому аспекті є й назва статті С.Павличко, яку вона присвятила окресленню феномену жіночої творчості в сучасному українському письменстві:
„Виклик стереотипам: нові жіночі голоси в сучасній українській літературі” [176, с.181-187]. Завданням жіночої прози було (й залишається) не лише творче продовження й переосмислення традицій літературного фемінізму межі ХІХ-ХХ століть, але й те, що можна назвати “артикуляцією жіночого досвіду”, промовлянням колишньої “Великої Німої” (за висловом С.Василенко).

Однак реакція на жіночу прозу (особливо феміністичну за духом) у середовищі українських гуманітаріїв є доволі агресивною. Особливо показовою в цьому плані є дискусія про роман О.Забужко “Польові дослідження з українського сексу”, дискусія, що переросла фахові рамки і стала суспільним явищем (частково сам роман дав для того підстави, адже очевидно, що О.Забужко свідомо спровокувала українське суспільство). Сама авторка роману змушена була вдатися до автокоментування, не стільки, щоб відкинути деякі звинувачення, але більше для того, щоб порефлексувати над сприйманням її роману і у зв’язку з цим над українською досі колоніальною свідомістю (зокрема, в есе “Жінка-автор у колоніальній культурі”). Провідні питання, навколо яких тривало обговорення, – проблеми літературної відвертості, вживання ненормативної лексики в художньому творі, осмислення національної і постколоніальної проблематики в романі, зображення сексуальних сцен у літературі, проблема фемінізму “Польових досліджень”. Сама О.Забужко вважає, що “найгострішими “каменями спотикання”, що зняли, відповідно, найвищий вал протесту, виявилися (в наростаючому порядку): незадовільний секс <...> мотив чоловічого “реваншу” на жінці за власне соціальне упокорення <...> і, нарешті, – уживана героїнею ненормативна лексика...” [94, с.191]. Виступи значної кількості учасників обговорення роману зводилися до обвинувачень авторки в тих чи інших „гріхах”. Кілька разів пролунав заклик оцінювати роман як художній твір, ввести його до ширшого світового контексту (порівняти з творами Е.Джонг, С.Плат тощо), але на сьогодні він залишився без відповіді. О.Забужко зауважила: “Громадський і критичний резонанс, спричинений моєю книжкою, багато більше говорить про сучасне українське суспільство, ніж про його літературу” [94, с.191]. Найбільш українські гуманітарії були роздратовані дискурсом насильства, дискурсом жіночого гніву, що пронизував роман. Твори, написані жінками, за стереотипом повинні бути не такими. Маскулінна критика завжди розглядає вияви жіночої люті в літературі як прояви патологічної психіки авторки (так, Дж. К. Оутс згадує, як часто її запитували під час виступів: “Чому ваше письмо таке люте?” Письменниця відповідала, що це питання їй ставлять лише тому, що вона є жінкою-автором, адже жіноче письмо має бути, на думку чоловіка, “чарівне”, “утішне”, “чудове”, і лише письменникам-чоловікам дозволяється висловлюватися в гострому критичному тоні про якісь суспільні негаразди [265, с.215]). Тому абсолютно справедливою здається нам думка Т.Гундорової, яка в статті „Література і письмо, або Місце нового в українській літературі” стверджувала: „Критика роману Оксани Забужко <...> типово міфогенна акція „чоловічої”, скажемо так, критики” [50, с.112]. Подібну думку висловила й С.Павличко у статті „Виклик стереотипам: нові жіночі голоси в сучасній українській літературі” [176, с.186].

Ще одна дискусія розгорнулася на сторінках часопису “Критика”. Розпочала її В.Агеєва статтею “Хто боїться привиду матріархату?”, в якій проаналізувала гротескний образ феміністки в романі „Перверзія” Ю.Андруховича, низький рівень обговорення проблеми фемінізму в телепередачі “Табу”, антифеміністичні висловлювання В.Медведя в інтерв’ю “Кур’єру Кривбасу”. У відповідь на шпальтах “Критики” виступили самі В.Медвідь (“Поза межами гри”) і Ю.Андрухович (“Я не боюся привидів”), і знову підсумувала ці виступи В.Агеєва (“Сміймося за спільними правилами”). Обидві дискусії засвідчують гостроту й актуальність проблематики, пов’язаної з фемінізмом і ґендерними студіями, а також величезний опір традиційного патріархального літературознавства щодо рецепції феміністичної теорії й фемінізму взагалі.

Останнім часом багато говориться про необхідність розвитку української жіночої прози – і елітарної, і масової. О.Забужко в листі до редакції часопису “Кур’єр Кривбасу” від 12 червня 1999 року (№116), який є, по суті, рецензією на рукопис повісті Н.Зборовської (йдеться про повість, згодом видрукувану Н.Зборовською під псевдонімом „Марія Ільницька”, – „Печалі та радощі літературознавки”, що увійшла до книги „Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків” (1999 р.) [113]), артикулює цю потребу жіночої прози, яку вона іронічно називає “бабською” (в цьому означенні іронія, переплетена з самоіронією, стосується упередженості проти сьогоднішньої і майбутньої жіночої прози в Україні): “...Я бачу тут заявку на майбутню хорошу “бабську прозу”, якої в Україні сьогодні “на ґвалт” бракує (а мені особисто й поготів, бо виходить, наче то я сама мушу “віддуватися”
за всіх неіснуючих наших “Франсуаз Саган” і “Людмил Петрушевських”...)” [81, с.172].

Сучасна літературна критика, на наш погляд, приділяє недостатню увагу аналізу художньої концепції особистості жінки в жіночій прозі. Маємо поодинокі дослідження з цієї проблеми (точніше, згадки в рецензіях на окремі твори). У часописі „Слово і час” (1993 р., №10) Т.Пушкаренко у статті „Горіх без зерня”, алегорична назва якої означає проблему відсутності української феміністичної прози в сучасній літературі, стверджує, що останнє стає очевидним при порівнянні з литовським письменством. Зародки вітчизняної жіночої прози дослідниця намагається відшукати у творчості Л.Пономаренко, Г.Пагутяк, В.Сулими, Т.Торевської та О.Ніколаєвської. Загальна думка Т.Пушкаренко про існування нового жіночого типу невтішна: „література не знайшла в жіночому середовищі такої героїні, яка б своєю долею заперечила конформізм суспільного буття” [186, с.76].

Подібний висновок ще в 1991 році зробила й В.Агеєва у статті “Жінка в пожовтневій прозі: парад стереотипів”, відзначивши (на матеріалі всієї літератури, а не лише жіночої прози) відсутність „належного вираження” „психології, духовного, морального самопочуття сучасної жінки” [2, с.23]. Надію на позитивні зрушення у відтворенні їх дослідниця пов’язала з художнім осмисленням унікальної особистості жінки-творця (і, як бачимо, виявила в цьому неабияку прозорливість).

Слушні зауваження про новий тип жінки в жіночій прозі висловлює й Н.Зборовська, яка виходить переважно з аналізу прози О.Забужко (роману „Польові дослідження з українського сексу”, повісті „Я, Мілена”), однак наголошує і на тяглості літературної традиції „С.Майданська – О.Забужко”. У працях Н.Зборовської йдеться насамперед про тип жінки-інтелектуалки, поява якого зумовлена, на думку дослідниці, наявністю реальних життєвих протитипів – “високоосвіченої жіночої еліти” [110, с.28]. Вчена спостерігає процес перетворення цього типу під впливом чоловічого демонізму на тип апокаліптичної, інфернальної жінки. Аналізуючи повість О.Забужко
„Я, Мілена”, Н.Зборовська називає й такі риси типу жінки, як іронічна свідомість, роздвоєність між романтичними феміністичними пориваннями та надміром сексуальності, внутрішня дисгармонійність. Український літературознавець зі США Г.Грабович у статті „Кохання з відьмами” наголошує на неодновимірності, внутрішній суперечливості жіночого образу в романі О.Забужко, що виразилося в невдалому, на його думку, сполученні типів „інтелектуалки” й „відьми”. Т.Гундорова в статті „Жінка і Дзеркало” стверджує, що ідеал жіночності в прозі О.Забужко є інфантильним. Літературознавці А.Окара та О.Яровий вже самими назвами рецензій на „Польові дослідження з українського сексу” наголошують на активному вольовому началі в героїні, яка виступає в традиційно чоловічій ролі (відповідно, „Записки київської доктора Фауста”, „Маніфест „жіночого шовінізму” чи Сізіфова сповідь жінки? (про роман Оксани Забужко „Польові дослідження з українського сексу”)”). Про новизну образу героїні прозових творів С.Йовенко висловилася М.Зобенко в рецензії на книгу „Любов під іншим місяцем”. Вона зауважує, що тип жінки, який зображує С.Йовенко, – неординарний, він поєднує гострий розум і тонку душевну організацію, емоційну вразливість. На „нешеренговість” та гордість як риси сучасного типу жінки в літературі вказує В.Агеєва, розглядаючи „Казку про калинову сопілку” О.Забужко (стаття „Казка про нежіночий простір”). Врахування цих та інших спостережень літературознавців над типом героїні сучасної української жіночої прози дозволяє поглибити осмислення нової концепції особистості жінки, образ якої створено письменницями, визначити не охоплені ними ракурси теми. Зокрема, поза увагою дослідників залишилися такі аспекти концепції особистості жінки в жіночій прозі 90-х років ХХ століття, як „жінка і нація”; „жінка і держава”; „жінка і посттоталітарне, постколоніальне суспільство”; „жінка і постапокаліптична дійсність, позначена „чорнобильським тавром”; „жінка і чоловічий світ (який включає і „світ кохання”)”; „жінка і родинне середовище”; „жінка і її тілесність”; „жінка і її творчість”.

Таким чином, можливість виділення української жіночої прози
90-х років ХХ століття як специфічного літературного явища зумовлена наявністю в ній своєрідної концепції особистості жінки, яка виявляється як на ідейно-тематичному рівні, так і на рівнях сюжетно-предметному та образному.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Наукові записки

    Документ
    Баран В. К., д-р іст. наук, проф.; Вокальчук Г. М., д-р філол. наук, доц.; Жилюк С. І., д-р іст.наук, проф.; Жуковський В. М., д-р пед. наук, проф.; Кралюк П.
  2. Педагогічна бібліографія (5)

    Документ
    Щорічник “Українська педагогічна бібліографія” видається з 1992 року. У попередніх випусках покажчика відображена література з питань освіти і педагогіки, яка вийшла друком в Україні з 1990 року.
  3. Педагогічна бібліографія (4)

    Документ
    Щорічник “Українська педагогічна бібліографія” видається з 1992 року. У попередніх випусках покажчика відображена література з питань освіти і педагогіки, яка вийшла друком в Україні з 1990 року.
  4. Дайджест журналу “схід” 2003р

    Документ
    В статті подано історичний екскурс державотворення в Україні, зокрема останнього 12-річного періоду 1991-2003 рр. Констатується, що за 12 років незалежності в історико-правничій науці та інших суспільних науках, як і в інших прикладних
  5. Педагогічна бібліографія (1)

    Документ
    У45 Українська педагогічна бібліографія 1 : Науково-допоміжний покажчик літератури /Уклад. Н.І.Тарасова, Е.В.Татарчук. – К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2007.

Другие похожие документы..