Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа'
у нас есть не расчитаны преподавания мировой художественной культуры в средних общеобразовательных учреждениях показывает, что основной проблемой учи...полностью>>
'Документ'
Коллектив Б-Романовской средней школы имени Ю.Сиверина считает одной из ведущих воспитательных задач становление юного гражданина России, формирование...полностью>>
'Документ'
Запропонована брошура включає в себе тематичний план, плани семінарських та практичних занять. Кожна з цих форм учбового процесу має свої специфічні ...полностью>>
'Закон'
Определение жидкости. Основные законы, используемые в механике жидкости, — те же, что и в механике твердых тел. Однако применение этих законов к зада...полностью>>

Софійний характер київського християнства

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Софійний характер київського християнства.

Утвердження християнства в Україні — дуже склад­ний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важ­ливих стадій: спонтанного проникнення християн­ських ідей і цінностей до язичницького середовища, Протистояння і боротьби християнства та інших сві­тових релігій за сфери впливу, остаточного проголо­шення християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і, нарешті, її занепаду в середині XIII ст.

Історична генеза християнства знайшла відобра­ження в досить численних письмових джерелах цього періоду, їх можна поділити на вітчизняні й іноземні, а за місцем виникнення — на візантійські, болгарські, західноєвропейські, мусульманські, іудейські та русь­кі. Більшість з них дійшла до нас або у вигляді спис­ків (тобто копій з первинних текстів), або у вигляді редакцій (оброблених з певною апологетичною метою історичних творів) і зовсім рідко — в оригіналах.

До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці від­носять твори теоретиків київського християнства: "Сло­во про Закон і Благодать" митрополита Іларіона (? — бл. 1053 рр.), "Послання до смоленського пресвітера Фоми" наступного митрополита-русича Климента Смолятича (? — 1154 рр.), "Послання до братії" Луки Жидяти (? — 1059 рр.), "Пам'ять і похвалу Володи­мирові" Якова Мниха (XI ст.), "Ізборник 1076 року" дяка Івана (XI ст.), "Повість временних літ" і "Житіє Феодосія Печорського" Нестора (бл. 1056 — після 1113 рр.), проповіді Кирила Туровського (між 1130— 1140— напр. XII ст.), "Моління" Данила Заточника (кін. XII — поч. XIII ст.), "Києво-Печерський патерик" та інші. Автори цих творів — вихідці з духовенс­тва, найосвіченішої (після князівської знаті) частини києво-руського суспільства, — намагалися пропагува­ти християнство не як знання істини, а як "життя в істині", тобто такий спосіб світобачення, який у до­слідницькій літературі здобув назву "софійно-гуманістичний" і грунтувався на солідній платонівсь-ко-візантійській філософській традиції. На відміну від іншої європейської традиції — аристотелівсько-епістемного світобачення, що заклала підвалини май­бутніх метафізично-раціоналістичних пошуків істини, "софійне" світобачення, на думку теоретиків київсь­кого християнства, було найбільш прийнятним києво-руській ментальності насамперед тому, що орієнтувало­ся на людину "як міру всіх речей", на пошуки правди, діалектично допомагало подальшому розвиткові язич­ницьких спроб одухотворення матеріального життя і ма­теріалізування ідеального.

Іноземні джерела про християнство у Київській Русі представлені житіями святих (Георгія Амастрид-ського, Костянтина Філософа, Стефана Сурож-ського), енцикликою патріарха Фотія (бл. 810 — після 890 рр.), творами Прокопія Кесарійського (бл. 500 — після 565 рр.), Костянтина Багрянородного (912— 959 рр.), візантійськими хроніками Продовжувача Фео-фана, Зонара, Псевдо-Симеона Логофета, Продов­жувача Георгія Амартола, Скіліци-Кедріна, пові­домленнями західноєвропейських авторів (архієпископа Бруно (974—1009 рр.), Тітмара Мерзебурзького (975— 1018рр.), Гельмольда (1125—1177 рр.), краківського єпископа Матвія.(XII ст.), скандинавською сагою про Олава Трюггвасона, історико-географічними описами земель арабськими мандрівниками і купцями Яхьї Антіохійського (поч. XI ст.), Ібн-Фодлана (кін. ГХ — поч. X ст.), Ал-Масуді (кін. 956 р.), Ібн-Русте та ін. За специфікою і способом відображення мину­лого — все це розповідні джерела: літописи, хроніки, описи мандрівок, повідомлення очевидців, оповіді про життя святих. Найдавніші їх свідчення про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, стосуються ггізньоантичних міст Північного Причорно­мор'я, які ще в перші століття нової ери стали зосере­дженням найбільших вогнищ християнства.

З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостол Андрій Первозванний. Його кафедра місти­лася в Синопі і була апостольським осередком, най­ближче розташованим і транспортне пов'язаним з північнопонтійськими землями. Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у "Повісті временних літ", про те, що пер­ший благовіст Христової віри приніс на землі Ук­раїни апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благо­словив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору і віщував міс­ту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє. Цей переказ засвідчує одно­часний початок візантійського і київського християн­ства, тому що на місці майбутнього Константинополя апостол також (за грецькою легендою) поставив хрес­та. Український народ віками зберігав "Андрієву ле­генду", яку підтвердив своїм авторитетом Собор 1621 р. У його постанові говориться: "Святий апостол Андрій — перший архієпископ Константинопольсь­кий, Патріарх Вселенський і апостол Український. На Київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол".

Не будемо зосереджувати увагу на тому, чи є цей коментований літописний епізод типовою церковною легендою, чи він має історичну природу. По-перше, зазначимо, що сам факт оповідки імпонував як ран­нім теоретикам київського християнства, так і сучас­ним його прибічникам тим, що передпросвітником країни виступив засновник царгородської єпархії, а Це, в плані релігійної традиції, ставило Київ на один Щабель з Константинополем. По-друге, остаточним варіантом, утвореним в Києві XII ст. переказом (важ­ливим компонентом престижного церковно-політич­ного життя) покористувалися сусіди. Андрієву легенду і символіку активно експлуатує Росія: наречення ца­рем Петром І (1672—1725 рр.) св. Андрія патроном Російської імперії, запровадження ордену св. Андрія Первозванного та андріївського прапора, відновлення ордена св. Андрія Московського патріархією 1988 р. Тому необхідно, щоб в Україні більше уваги приділя­лося вивченню власної стародавньої спадщини, а ле­генда про апостола Андрія зайняла належне місце як у церковній, так і в політичній сферах.

Іншим легендарно-відомим місіонером на укра­їнських землях був учень апостола Петра римський папа Климент IV (88—97 рр.). Як опозиціонера до офі­ційної римської релігії його було заслано наприкінці І ст. н. е. до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропаганду хрис­тиянського віровчення. Після того, як з якорем на шиї Климента кинули в море, хвилі прибили тіло не­біжчика до берега, а його учні поховали останки на одному з острівців. Сталося так, що папа Климент, кількасот літ після своєї трагічної кончини, став сим­волом єдності для християнського Сходу і Заходу. Як відомо, у 861 р., мандруючи з церковно-політичною місією і пропагуючи слов'янський переклад Біблії, в Херсонесі зупиняються відомі слов'янські пропо­відники вчення Христа Костянтин (Кирило) (827— 869 рр.) та Мефодій (815—885 рр.). Розшукавши по­ховання Климента, вони допомагають місцевому ду­ховенству "обретінню" мощей і закладають церкву, присвячену св. Климентові.

Повертаючись у 867 р. до Моравії, слов'янські першовчителі беруть з собою частину мощів св. Кли­мента, щоб представити їх у Римі і Константинополі, так як були противниками церковного розбрату. Осо­ба Климента у той період заколоту та церковних чвар між Сходом і Заходом на якийсь час стає символом первісної церковної єдності. У Константинополі при-

бічником культу св. Климента стає імператор Василь Македонянин (867—886 рр.), який у 867р. відсторо­няє патріарха Фотія, повертає престол Ігнатію (867— 877 рр.) і будує на честь Климента каплицю, розпис якої відображає причетність Кирила і Мефодія до поширення цього культу.

В ранній слов'янській літературі культ св. Кли­мента відображено у різних Житіях Климента, Словах про обретіння його мощей, інших різних переказах. Особливо важливим є те, що в деяких редакціях Жи­тій Климента називають учнем апостола Павла, а не Петра, як це повинно бути. Паулінізм привертав осо­бливу увагу теоретиків київського християнства на­самперед тим, що апостол Павло найбільш послідов­но відстоював рівноправність народів і демократичні традиції первісного християнства. Його ідея неподі­льної церкви, що культивувалася у рамках кирило-мефодієвської традиції, передбачала широку віротер­пимість не тільки до різних течій в самому християн­стві, а й до "проростання" в них місцевих традицій.

Розповсюдженню культу св. Климента в Київській Русі сприяло офіційне розміїцення після перевезення князем Володимиром (980—1015 рр.) з Корсуня (Херсонесу) до Києва у 988 р. голови Климента, а та­кож тіла його учня Фіва, в спеціальній раці (саркофа­зі) західного притвору Десятинної церкви. Автор "Слова", виголошеного на честь цієї церкви, вважає св. Климента "основним святим Церкви Христової і заступником Руської землі". Тітмар Мерзебурзький, побувавши у Києві 1017 р., пише, що головна тамте­шня церква зветься храмом Климента. А Роже Ша-лонському (XI ст.) церква дала завдання перевірити, чи дійсно Київ є власником мощів святого. Приїхав­ши 1048 р. до Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) сва­тати його доньку Ганну (1024—1075 рр.), майбутню королеву Франції, він підтвердив ці відомості, засвід­чивши, що св. Климент користується у Києві глибокою повагою. Культ св. Климента процвітав в Україні-Русі у X—XII ст., сприяючи звеличенню Києва над інши­ми руськими містами, уособлюючи в собі уявлення про церковну незалежність місцевої ієрархії. Одц після остаточної перемоги провізантійської партії як на київському князівському престолі, так і митрополичій кафедрі в середині XII ст.' цей кулі" поступово знищується як католицький. Подальша історія духовного життя пізньоантич. них міст Причорномор'я дає змогу простежити диференціацію розповсюдження християнства між Боспорським царством і Херсонесом. Більш того, грецький поліс Західного Причорномор'я — Херсонес та міста-колонії сходу — Боспор пройшли двома різни­ми шляхами до сприйняття християнської істини Якщо у Боспорському царстві можна спостерігати жадібне шукання цих нових істин і більш ранню появу християнства, то у Херсонесі, як реакція на місіонерські подорожі перших християнських проповідників відновлюється античний спосіб життя, а християніза­ція відсувається на кілька століть.

У II — III ст. в боспорських містах — Пантикапеї, Танаїсі, Фанагорії, Кіммерику, Ілураті — поширюєть­ся активний духовний пошук універсальної ідеї єди­ного Бога. Існування цього процесу підтверджується численними матеріалами епіграфічних та археоло­гічних даних. Так, знайдеш стели засвідчили діяль­ність у Боспорському царстві релігійних товариств -синодів, їх швидке розповсюдження підтверджує дум­ку, що саме на них перевірялася життєстійкість тих чи інших ідей численних релігійних течій, які бенте­жили епоху зародження християнства. Серед над­гробків на стародавніх цвинтарях Керчі виявлено чи­сленні написи членів синодів. А на могилі якогось Евтропія, на прямокутній плиті вибито хрест з роз­ширеними кінцями і дату встановлення меморіальної плити, а саме 601 р. за боспорським літочисленням, що відповідає 304 р. від Різдва Христова. Ця знахідка є унікальною і цікавою не лише тим, що є найдавні­шою датованою християнською пам'яткою БоспорУ та Північного Причорномор'я. Певно, вона є найра-нішою датованою християнською пам'яткою в Ук­раїні, а можливо, й у всьому християнському світі, засвідчує факт поклоніння християн хресту. Про­те цей пам'ятник й досі залишається майже невідомим) можливо, тому, що ортодоксальним є твер­дження, згідно з яким поклоніння хресту почалося лише з другої половини IV ст.

Якщо історія Боспорського царства дає нам зра­зок того, як саме з'явилися й формувалися християн­ські ідеї, то історія християнства у Херсонесі невідді­льна від церковної історії, від історії перетворення християнства на державну релігію Римської імперії. Навіть перші відомості про херсонеських християн ми знаходимо не в похованнях членів релігійних громад, як то було на Боспорі, а в церковних джерелах, житі­ях святих і мучеників. За свідченням "Житій єписко­пів херсонеських", появу християнства в цьому регіо­ні слід датувати кінцем III — початком IV ст., коли почала існувати невелика іудеохристиянська община, яка, однак, не була офіційно визнана, а її члени зазна­вали всіляких переслідувань з боку "численних еллінів". Більш-менш цілеспрямований процес христи­янізації цієї частини сучасної України розпочався у другій половині IV — перших десятиріччях V ст. Але широка християнізація населення Херсонесу розпо­чалася тільки у VI — VII ст. і була пов'язана з актив­ним запровадженням християнства візантійськими імператорами. З цього приводу візантійський історик Никифор Григора (1295 — бл. 1360 рр.) у своїй "Істо­рії" писав, що руський князь здобув титул головного Імператорського стольника ще від Костянтина Вели­кого. А відомий опонент норманської концепції ство­рення давньоруської держави В. Пархоменко доводив південне, причорноморське походження самого пле­мені рось і саме з цим регіоном пов'язував звістку патріарха Фотія (до 867 р.) про схрещення росів.

Взагалі для того, щоб розібратися з численними повідомленнями про хрещення Русі, необхідно врахо­вувати, що, крім Київської Русі, назва "Русь" засто­совувалася до Придніпровської Русі, Прикарпатської Русі, Дунайської Русі, з якої ранній літопис виводив слов'ян взагалі, і полян-русів зокрема; тільки в Прибалтиці відомо чотири Русі тощо. У даному випадку немає сенсу зупинятися на лінгвістичному боці пи­тання, достатньо констатувати, що ця назва асоцію­валася з одним і тим самим етносом, християнізація історичних територій якого привела до певних куль­турно-історичних зрушень. Розпочавшись у причор­номорських містах, вони у III — IV ст. спостерігають­ся також і на континенті — у європейській частиш Сарматії. Цей процес зафіксовано в перших повідом­леннях римських істориків і богословів. Так, наприк­лад, Тертулліан (бл. 160 — після 220 рр.) пише, що "підкорились Христу краї сарматів, даків, германців, скіфів". Свідчення римського апологета християнства є надзвичайно цінним для сучасного дослідника істо­ричного контексту становлення київського християн­ства. В ньому фіксується вселенсько-універсальний характер поширення християнства в перші століття нашої ери в східноєвропейському регіоні. Це підтвер­джується й фактом участі у І Вселенському соборі (325 р.) "глави скіфської єпископи" (ім'я не назване), єпископів — Кадма Боспорського, Філіпа Херсонеського, Феофіла Готського.

Утворення готської держави надало новий по­штовх розповсюдженню християнства у південно-західній частині сучасної України. Слов'янський світ зобов'язаний готам виникненню глаголиці, яку біль­шість дослідників називають "руськими письменами". Прибувши до Херсонесу, Костянтин (Кирило) знай­шов Євангеліє і Псалтир, що були написані цими "письменами". За легендою, глаголиця створена у IV ст. і була реакцією на гоніння єретичних варіантів богослужіння, її визначення як "руського" письма характеризує не тільки непростий характер поширен­ня християнства на наших землях, а й спростовує пі-внічнонорманську теорію виникнення Русі. Відомий прибічник слов'янського варіанта християнства М. Ні-кольський (1863—1935 рр.) надає великого значення легенді про трьох братів — Чеха, Руса і Леха, що за­свідчує не тільки історичну, а й конфесійну близь­кість розвитку слов'янського світу, його самостійних спроб створення державності.

Готська експансія на причорноморські землі у се­редині III ст., їх аріанська форма християнства, що згодом пускає глибоке коріння серед місцевих етніч­них груп, змушує створити писемність, яка могла б сприяти приховуванню якихось єресей. Штучність, вичурність цієї абетки є очевидною, її неслов'янське походження також, але глаголиця стає однією з сло­в'янських абеток. Існує думка, що саме глаголицею було написано перші тексти договорів міні Руссю і греками.

Історичні джерела свідчать, що готські князі очо­лили конгломерат варварських народів, які мешкали на східних кордонах імперії, у боротьбі проти Риму. Однак немає ніяких фактичних підстав для тверд­ження, що давньослов'янська етнічна спільнота — антиполяни підкорялися готам. Навпаки, останні взяли найактивнішу участь у створенні на північно-східній периферії пізньоантичної цивілізації поліет-нічної черняхівської культури. В ній, зокрема в обряді поховання, спостерігається поступове витіснення ін-гумацією (трупопокладення) існуючого обряду крема­ції (трупоспалення), характерного для язичницьких культів. Факт поширення християнства на північ від Чорного моря підтверджується також численними писемними джерелами: Філосторгій (IV ст.), Афанасій Александрійський (Великий) та інші римські автори. Виходячи з даних черняхівських могильників, можна говорити про певний соціально-економічний поділ антського суспільства, що монотеїстична релігія при­носить на староукраїнські землі ідею єдинодержавної влади. Так, голову місцевих етнічних об'єднань, що входили до антсько-готської конфедерації, — Божа (?— бл. 375 рр.) — Йордан (VI ст.) називає "рексом" — словом, що вживалося серед готів для позна­чення носіїв спадкоємної монархічної влади. На цій підставі можна стверджувати, що влада Божа в антсь­кому об'єднанні усвідомлювалася як спадкоємна.

Зазнавши наприкінці IV ст. спустошливого наше­стя гунів, готсько-антська конфедерація розпадається. Більш того, спадкоємець прославленого Ґерманаріха (? — 375 рр.), намагаючись звільнитися від залежності від гунів, розпочинає війну з антами. Врешті-решт він перемагає, розіп'явши князя Божа з синами та 70 найбільш родовитими людьми. На боці антів ви­ступили гуни, але ціною такого союзу була повсюдна реставрація язичницьких вірувань і культів. Зазначи­мо, що в контексті процесів християнізації ця рестав­рація сприяла формуванню дещо інших принципів у сакрально-язичницькій сфері буття. Утворюються ок­ремі релігійні культи певних богів, які усвідомлю­ються як автономні й одноосібні. Особливу роль в цьому своєрідному єдинобожжі відігравали Перун, Велес та Род.

Культ Перуна у наших предків пов'язується біль­шістю дослідників з князем та його дружиною. Саме цей політичне активний прошарок більше, ніж інші, знайомий з життям та світоглядом народів причорно­морських та балканських імперських провінцій, на­магався ототожнити свого "громовержця" з Зевсом-Юпітером, а потім і з християнським Богом. Проко-пій Кесарійський засвідчує, що, за уявленнями антів, "один тільки Бог, творець блискавиць, є володарем над усіма, і йому приносять в офіру биків та викону­ють інші священні обряди". Як бачимо, постать Пе­руна, в контексті вищезгаданих процесів християніза­ції, починає набувати певного монотеїстичного забар­влення.

Монотеїстичних рис набуває і постать Велеса — бо­жества "середнього прошарку" давньослов'янського суспільства. Його таємничий зміст усвідомлювався і ототожнювався певною частиною суспільства, що вважала його провідним, з містичною сутністю першотворця. Вшанування Роду, що мав також монотеїс­тично-політеїстичне тлумачення, відтворювало природ­не життя на землі і потойбічне життя душі після смерті. Воно збігалося насамперед з світоглядом найширших верств населення — селянством. Род вті­лював у собі елементи першореальності, ідея якої по­чала вироблятися в слов'янській міфологічній концепції Всесвіту і яскравим втіленням якої є відомий Збруцький ідол. Таким чином, релігійно-культові уявлення слов'ян цього періоду були досить розвинутими, і за умов еволюції місцевих культів та вірувань до моно­теїзму християнізація східноєвропейських народів дає дедалі вагоміші результати.

Вона посилюється наприкінці V —початку VI ст., чому сприяла поразка гуні&та їх відхід на схід. В кон­тексті цих подій активізуються слов'янські союзи племен, серед яких починають домінувати поляни на чолі з князем Києм (кін. VI — поч. VII ст.). Молоде державне об'єднання стикається з активною зовніш­ньополітичною діяльністю Візантійської держави, яка, прагнучи відродити власну минулу могутність, вико­ристовує найефективніший засіб — християнізацію. Робиться це на основі нового, силового, імперського тлумачення християнства, яке стало суттєвою рисою візантійського варіанта і одержало назву — цезаропапізм. Тактику цезаропапізму першою відчуває на собі Таврія, де наполегливо здійснюється християнізація місцевого населення. Наприкінці V — початку VI ст. на території півострова повсюдно спостерігається знищення язичницьких святилищ, а замість них зво­дяться християнські храми.

Не обійшла своєю увагою Візантія і полянського союзу племен, розташованого у Середньому Подні­пров'ї. З цього союзу вийшов один з перших славет­них християн України-Русі — Діонісій Малий (VI ст.), якого було взято в полон до Візантії, де зго­дом він уславився своєю мудрістю і став ігуменом монастиря. Йому належить створення таблиць пас­хальних циклів, що охоплювали період з 437 по 531 рр., а також зводу канонів, папських декретів і со­борних актів, відомих під назвою "Діонісіана". До та­ктики схрещення окремих можновладців візантійські політики звернулись, пересвідчившись у неможливос­ті силою підпорядкувати слов'ян політичній і духов­ній експансії Константинополя.

Перш ніж з'явитись у Царгороді, Кий провів кіль­ка важливих військово-політичних дій. Серед них бу­ло заснування міста біля старого торжища, що існувало ще в перші сторіччя нашої ери, як форпосту, який набуває поруч з старим, торговельним, особли­вого стратегічного значення. В літописних рядках з цього приводу говориться: "Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи родом своїм, — то було (між них) три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а тре­тьому — Хорив, а сестра їх Либідь. І сидів Кий на го­рі, де нині узвіз Боричів... Зробили вони городок (і) на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом... Були ж вони мужами мудрими й тямущими і назива­лися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був пере­візником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторо­ни Дніпра. Тому (й) казали: "На перевіз на Київ". Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо (щоправда, до якого), а тільки про те відаємо, що велику честь, як то розказують, прийняв він од (того) цесаря..."

Разом з іншими "володарями антськими" Кий очолює походи на Балкани і Подунав'я, засновуючи невеличкі князівства навколо окремих містечок-фор-тець — "градів". На цьому тлі активної, наступальної політики Кий здійснив візит до Константинополя (535 р.), який увінчався взаємовигідною угодою. Су­дячи з того, що Кий "велику честь" мав від імперато­ра, той не упустив нагоду навернути чергового "варварського" князя у християнство. Це підтверд­жується повідомленням Іоанна з Нікіу, який свідчить, що Кий, якого візантійські джерела називали Кувра-том, "був охрещений". Однак хрещення Кил не по­значилося на процесах християнізації його спів­вітчизників, релігійні уподобання яких продовжували поступово еволюціонуватися від політеїстично-язич­ницьких культів до монотеїзму. Найімовірніше хре­щення Кия було його приватною справою, яка завдяки союзу з Візантією надавала князю можливість ней­тралізувати майбутні небезпеки з боку древлянського племінного союзу, який в цей час починає настирли­во просуватися на схід, а також загрозу навали во­йовничих авар.

Події, що відбулися після смерті Кия та його бра­тів, докорінно змінили етнополітичну ситуацію в ре­гіоні. Середнє Подніпров'я було завойоване і поді­лене між аварською і хозарською державами. У пер­шій половиш VII ст. перестає існувати полянське державне утворення і на тривалий час соціально-економічне та духовне життя південно-східних сло­в'ян визначається владою Хозарського каганату.

На початку свого політичного панування хозари надавали широку автономію як у сфері внутрішнього управління, так і у відправленні релігійних культів завойованих народів. В самому каганаті вільно спові­дувались різні релігії і тривалий час жодна з них не мала переваги. Тут існувала єдина церковна організа­ція, до якої дозволялося надсилати єпископів з Візан­тії, їхнім центром стає м. Дорос (Феодосія), якому підпорядковується Тмутараканська єпархія на Таманському півострові. Звідси християнське віровчення через торговців, ремісників, воїнів і місіонерів про­никає до полян і безпосередньо до Києва, де існує у формі релігійних общин. Хозарський період історії стародавнього Києва характеризувався толерантним відношенням до інших двох поширених релігій — іс­ламу та іудаїзму. Як і в столиці каганату Ітилі, де проводилися міжнародні богословські диспути пред­ставників трьох найвгошвовіших релігій того часу, в уяких брали участь слов'янські першовчителі Кирило і Мефодій, в Києві поряд з християнською співіснува­ли ще дві великі релігійні общини — іудейська і му­сульманська.

Наприкінці УІП або на самому початку IX ст. християнська громада Києва будує перший храм св. Іллі, який в подальшому фігурує як соборний у Місті. Його назва певною мірою слугує замінником слов'янського верховного язичницького бога — Перуна.

Існування в Хозарському каганаті сильної христи­янської общини надавало можливість Візантії поси­лювати свій вплив у південнослов'янських землях, залежних від каганату. Однак впровадження на поча­тку IX ст. державної релігії в каганаті у формі іудаїзму призвело до ліквідації стрункої системи існування християнства і запровадження його серед язичниць­ких народів. Більш того, посилення тиску хозарської релігії викликає зростання сепаратистських рухів. На початку IX ст. населення Середнього Подніпров'я звільняється від хозарської залежності. В цілому ж не слід перебільшувати рівень хозарського панування на південнослов'янських землях. Данина місцевих жите­лів хозарам була суто символічною, а їх релігійна терпимість сприяла співіснуванню різних релігій­них течій.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Робоча програма навчальної дисципліни християнство в Україні: історія І сучасність галузь знань 0201 культура

    Документ
    Християнство в Україні: історія і сучасність. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів філософського факультету за напрямом підготовки 6.020101 – культурологія, спеціальністю “культурологія»: , 20 .
  2. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів філософського факультету за напрямом підготовки 020101 культурологія, спеціальністю "культурологія":, 20. с. Розробник (2)

    Документ
    Релігієзнавство. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів філософського факультету за напрямом підготовки 6.020101 – культурологія, спеціальністю “культурологія”: , 20 .
  3. Програма фахових випробовувань для вступників за напрямом "Культурологія" на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня

    Документ
    Актуальні проблеми сучасної культурології науки: виявлення внутрішнього потенціалу культури як засобу самореалізації людини; гармонізація самовідчуття індивіда з потоком культурної творчості; дослідження соціальних цінностей сучасної
  4. Тематичний план по видах занять з курсу "релігієзнавство" Спеціальність "Маркетинг", "Фінанси"

    Документ
    Тема 2. Релігія як суспільне явище і складова частина духовної культури. Сутність і походження. Релігія як сфера духовної культури, її елементи і структура.
  5. Київський університет туризму, економіки І права наукові записки

    Документ
    Київський університет туризму, економіки і права - член Ділової Ради Всесвітньої туристської міжнародної організації спеціалізованої установи ООН (UNWTO) – представляє п'ятий випуск щорічника.

Другие похожие документы..