Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Сказка'
РОЖДЕСТВЕНСКАЯ СКАЗКА В ПЕТЕРБУРГЕВ ГОСТИ К ФИНСКОМУ  ДЕДУ МОРОЗУВыезд из Челябинска 2 января, поезд 1461 день. Прибытие в Санкт- Петербург, встреча ...полностью>>
'Закон'
1. Определить перечень товаров (работ, услуг), цены (тарифы) на которые регулируются Советом Министров Республики Беларусь, государственными органами...полностью>>
'Документ'
А. 5 «В гостях у сказки» - развлекательное мероприятие. «Виктория» 0 .11. 011 Адыева В.В. Турнир по шашкам среди школьников. ФОК 0 .11. 011 10.00 Архи...полностью>>
'Контрольная работа'
Основная цель аудита – проверка бухгалтерской отчетности с целью выражения мнения по ее результатам. Эта проверка требует применения определенных прие...полностью>>

Київський університет туризму, економіки І права Кафедра філософії І соціальних наук Праксеологія туризму

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Київський УНІВЕРСИТЕТ туризму, економіки і права

Кафедра філософії і соціальних наук

Праксеологія туризму

тези ЗАГАЛЬНОКАФЕДРАЛЬНОЇ теми

КИЇВ - 2009

Зміст

1.

В. С. Пазенок

ФІЛОСОФІЯ ТА ПРАКСЕОЛОГІЯ ТУРИЗМУ

3

2.

О. О. Базалук

Філософія космічного туризму

30

3.

В. В. Маслов

Культурологічний аналіз феноменів сучасного туризму

37

4.

С. В. Горський

Використання соціологічних досліджень в практиці туризму

44

5.

О. В. Соболєва

МІСЦЕВІ ОБ’ЄКТИ ПАЛОМНИЦТВА В КРИМСЬКОТАТАРСЬКІЙ РЕЛІГІЙНІЙ ТРАДИЦІЇ

49

6.

О. О. Маслак

Процедурна теорія природного права в контексті праксеології

57

7.

О. В. Красільнікова

Деякі питання розвитку релігійного паломництва в Україні

60

В. С. Пазенок

ФІЛОСОФІЯ ТА ПРАКСЕОЛОГІЯ ТУРИЗМУ

Сучасна філософія як форма світоорієнтуючої культури і специфічний стиль мислення (філософствування) прагне якомога щільніше наблизитися до масової свідомості з її прихильністю до максимів здорового глузду і акцентованої практичності. І не випадково «практична філософія» в наші дні перетворилася на досить помітну галузь філософського знання із власним статусом і відповідним категоріальним апаратом. Засновник практичної філософії І. Кант виразно розрізняв «технічно-практичну» і «морально-практичну» культури, вважав, що саме остання, рефлексована моральною філософією і утворює сенс «практичної філософії» і «практична філософія» не може бути ані чим іншим, як моральною філософією» [1, 273]. Практична філософія Канта, зазначає Вітторіо Гьосле, «є наріжним каменем в історії філософії, а її значення можна порівняти хіба що з філософією Сократа» [2, 19]. Сучасні філософи, високо поціновуючи методологічний зміст кантівських міркувань щодо об’єкта і предмета практичної філософії, наголошують, що «сучасна практична філософія відкриває очі на багатомірний світ практики де особистість має утримувати свою практичну самість...» [3, 19], її проблематика охоплює широке коло питань «про способи розв’язання етичних проблем у різноманітних сферах суспільства таких як політика, господарство, медицина, екологія, техніка тощо [4, 23]. Цілком логічно, що у зв’язку з цим спостерігається підвищена увага до тих філософських авторитетів, які своїми працями закладали основи життєвої філософії, ініціювали жваву дискусію з приводу «життєвого світу» пересічної людини, яка ставиться до реалій свого оточення не «науково», а на підставі свого власного життєвого досвіду, керується міркуваннями «корисності», (утілітаризм) власного розуміння розумності і доцільності. Одним із таких авторитетів є Макс Вебер, який своєю теорією «соціальної дії» та раціональності визначив одну із основних ліній розвитку того напрямку філософії, яка прагла реалістично пояснювати людське життя, її мотиваційні механізми. Характерні риси соціальної дії, за Вебером, полягають не лише в її осмисленості, але й в суб’єктивній мотивації. Її особливість – «орієнтація на іншого», що надає індивідуальній дії соціального значення. Вбачаючи, на відміну від Маркса, природу соціальної дії у її раціональності, яка утворила «дух капіталізму» заклала основи трудової етики, яка надала розрахунково-виваженій і націленої на досягнення добробуту і багатства мирській діяльності людини релігійного звучання (етика протестантизму) Вебер тим самим сформулював філософсько-соціальну модель комунікативної, діалогічно налаштованої особистості новоєвропейського типу. До речі молодший брат Макса Вебера – Альфред Вебер в своїх філософських розробках також наголошував на первинності глибинних чинників суспільної культури. Сама культура, писав Вебер молодший, ґрунтується на поясненнях, що продиктовані «почуттям життя» «динамічним зростанням конкретностей», зазначені положення Веберів знаходять творче продовження і розвиток в новітніх філософських, соціологічних та культурологічних версія прагматизму та утилітаризму. В тій чи іншій формі вони використовуються в практичній філософії, яка в якості головного об’єкта свого інтересу має людську практику. За оцінкою впливового американського філософа А. Макмайєра «теперішній вік, у його власному уявленню, є, здебільшого, веберівським [1, 4].

До речі, в розумінні в ХХ-му столітті практики також спостерігаються помітний «дрейф» до веберівських витоків міркування щодо «духу господарювання». Якщо протягом панування «індустріального розуму» практика розумілася переважно як «матеріальна, цілеполагаюча діяльність людей, що спрямована на освоєння і перетворення об’єктивної дійсності [2, 1048], що зумовило її інструменталістське розуміння. «Формування і розвиток інструменталістського розуміння практики знайшли своє втілення як в її технологізації, так і в появі спеціалізованих наукових дисциплін, що її досліджують (соціальна інженерія, ергономікт, соціологія праці тощо). «На зміну філософської рефлексії про практику дедалі більше приходить технологічно-аналітична розробка практики, її рівнів та компонентів» [3, 324]. Техніко-інструменталістське розуміння практики перетворилося на фундаментальний принцип філософії, всі форми освоєння людиною світу (міф, мистецтво, релігія, наука тощо) почали неправомірно розумітися як способи духовно-практичного освоєння, як форми дискурсивних практик. Тому в новітній філософії ХХ-го століття почалась активна розробка проблеми не дискурсивних форм практики (М. Фуко), з’ясування ролі еврістики, поезії, метафор, позараціональних структур, що пояснюють людське буття. Логічно це означало і повернення до витоків самої ґенези поняття практики, яке у античних мислителів розумілося як синкретичне поняття, що охоплює всі види людської діяльності, всілякі людські вчинки.

Аналогічні змістовні зміни спостерігаються і в розумінні такої похідної від практики теорії як праксеологія. Якщо її автори (Л. Бурдьє, А.Єспінас, Є. Слуцький, Т. Котарбінський) віддають данину інструменталістсько-науковому розумінню практики інтерпретували праксеологію як модель раціональної діяльності, – «граматика дії». Тодеуша Котарбінського, – то сучасна філософська думка істотно доповнює зміст праксеології, збагачуючи її ціннісним, модульно значимим, гуманістично спрямованим матеріалом. Але про це трохи згодом. Повертаючись до обширів сучасної філософії зазначимо, що діапазон застосування філософських визначень різноманітних видів суспільної культури і людських справ за останній час суттєво розширився. Особливо це стосується такої галузі філософської теорії, як соціальна філософія. Філософія техніки, філософські проблеми медицини, зокрема біоетика, філософія культури, філософія права, філософія економіки (навіть філософія господарства) – перелік «спеціальних філософій» що репрезентована в сучасній академічній та науково-популярній літературі – досить вражаючий. Не будемо вдаватися до оцінки цих «філософій», в багатьох випадках правомірно було б казати лише про філософські аспекти тих проблем, які вони порушують. Слід погодитися з Л. П. Буєвою, яка зазначає, що будь-яка галузь відносин світу і людини може стати проблемою філософського осмислення. Однак якщо це відбувається із специфічними світоглядними і методологічними цілями, а саме для виявлення зв’язку «частностей» із загальною картиною світу, необхідної людині для орієнтації в ньому. Яскравими ілюстраціями. Сучасна соціально-гуманітарна література, насамперед белетристична, демонструє зразки широкоформатного вживання категорії «філософія»: «філософія інформаційної епохи», філософія «захисту навколишнього середовища «третьої хвилі», «філософія грошей», «філософія бізнесу». Маркетинг, – читаємо ми, – «це філософія бізнесу», а не просто одна із функцій підприємництва. «Кожний розуміє маркетинг як філософію свого бізнесу» [4, 2]. Широкого розповсюдження в літературі туристського призначення набуло словопоєднання «філософія менеджменту». Російський професор В. П. Шестаков в статті «Філософія і теніс» на історичному матеріалі розкриває «філософський смисл тенісу, його насамперед психологічні (антистресові) а також соціально-коммунікативні, і художні можливості. Завдяки поезії (Ф. Рабле, Ф. Куорлз, Р. Хаулетт, П. Петрі) теніс перетворюється на «символ людського існування, боротьби людини із власною долею, віком, за своє справжнє призначення» [5, 47].

Але якби там не було тенденція посилення альянсу філософії з природничими, соціальними, технологічними та іншими науками, філософське осмислення їх об’єктів – незаперечна. В цьому аспекті цілком правомірна постановка питання про філософське осмислення такого феномену суспільної культури як туризм. Філософія туризму (філософські аспекти туризму) покликана виконувати роль методологічної бази такого розділу соціо-гуманітарної дисципліни як теорія туризму – туризмологія, до становлення якої у вітчизняній науці автор цієї статті має безпосереднє відношення. Творчі наробки українських філософів, економістів, істориків, соціологів які займалися теоретичним осмисленням туризму, до речі, уможливили появу такої рубрики у новітньому класифікаторі професій (офіційне видання) як «науковий співробітник (туризмологія, туризмознавство». Теорія туризму – складне синтетичне наукове утворення, в якому свою нішу займають різноманітні науки – історія та археологія, географія і країнознавство, соціологія та етнографія, економіка і теорія управління (менеджмент), культурологія та музеєзнавство тощо. Враховуючи соціальну природу туризму всі ці науки так чи інакше відбивають практичні потреби туристської галузі, осмислюють її суспільне значення. Французькі теоретики туризму Серж Перро та Жан Мішель Оернер підкреслюють, що теоретичні дослідження туризму, розробка «теоретичних моделей туризмології» не є самоціллю науковців: теорія туризму має виконувати праксеологічну функцію – сприяти розвиткові туристичної індустрії. При цьому сама ця «індустрія» розуміється широко – як соціальна та індивідуальна діяльність, яка охоплює найрізноманітніші галузі і форми суспільної культури [6].

Інакше одним із чинників, який стимулює створення туризмології, є, за нашим переконанням необхідність перегляду традиційного розуміння туризму як суто «індустрії подорожей та відпочинку», надання цьому розумінню «людського виміру». А це, в свою чергу, передбачає наголос на світоглядне, культурне, гуманістичне, пізнавальне, етичне, комунікативне значення туризму як специфічного інституту і феномену загальнолюдської культури. В цьому нестандартному аспекті головним об’єктом туризмознавства є не готелі, кемпінги, турбюро і агенції, а людина, що подорожує – Homo viator. Подорож – один із ключових понять тезаурусу туризмознавства: «рід діяльності, який ми називаємо туризмом, включає в себе організацію подорожей і індустрію гостинності» [4, 9]. Але подорож – це лише одна із форм діяльності людини, прояв ї способу життя. Втім людина, що подорожує (вчений, науковець, бізнесмен, прочанин, відпочиваючий, країнознавець, спортсмен-альпініст чи «молодий шукач пригод») – це не просто «споживач туристського продукту», що пересувається у просторі і часі, а особистість, яка протягом мандрівок, поїздок, походів прилучається до світу природи і культурних артефактів, до «ціннісних галактик» інших країн, народів, людей. Саме така особистість, за нашим переконанням утворює епіцентр філософських рефлексій туризму. Саме особистість, тобто індивід, який здатний не просто споглядати світ або споживати його використовувати, в тому числі у варварський спосіб (згадаймо понівечені лісові галявини після туристської «навали» вихідного дня), а милуватися ним, засвоювати багатства природи і культури, перетворюючи набуті знання і враження у надбання власної духовності.

Філософія туризму, як і будь-яка інша теоретична рефлексія, прагне насамперед з’ясувати сутність туризму у понятійний спосіб, представити її категоріально, концептуально. Це досить складне завдання, адже туризм настільки багатобічне явище суспільного життя, що його неможливо однозначно визначити. За своєю природою туризм є мультидисциплінарним, багатофакторним явищем. «Ми можемо представити його як ланцюг, який пов’язує такі поняття, як інфраструктура, гостинність, свобода пересувань, якість турпродукта, яке може вимагати все – від якості кухні, до якості оточуючого середовища, підготовки кадрів, транспорту, ефективності комунальних служб, безпеки туристів» [7, 9]. Туризм водночас виступає як галузь суспільного господарства, складний міжгалузевий комплекс, де формується і реалізується туристський продукт, як вид економічної діяльності, як самодіяльність людей, їх спосіб життя, своєрідне хобі. Туризм – це і розгалужена соціальна служба, яка надає робочі місця сотням мільйонів людей; це і напрочуд розвинута система подорожей та екскурсій; це і форма рекреалогії, відновлення фізичних і духовних потенцій індивіда заснованої на антропоекологічній парадигмі. Туризм, далі, впливовий інструмент «народної дипломатії» важливий чинник формування і розвитку комунікативної культури.

Слід особливо наголосити на тому, що туризм є суспільною сферою гостинності, яка особливо виразно демонструє його сервісний, нетехнологічний характер. Інститут гостинності, до речі, один із старіших суспільних інститутів в історії людської цивілізації. Гостинність (проксенія – грецьке) набула широкого розвитку вже в стародавній Греції, у 78 античних держав-полісів право та обов’язок піклуватися про іноземців одержали лише знатні громадяни – проксени. З часом гостинність у світовому масштабі перетворилася на справжню «імперію» в якій задіяні мільйони працівників, які забезпечують готельний та ресторанний бізнес, побут, відпочинок та розваги туристів, подорожуючих, задовольняють їх різнопланові потреби та інтереси.

Вже названі характеристики туризму достатні, щоб уявити його як складний багатоаспектний соціальний феномен, і жодна соціогуманітарна наука не здатна повністю і вичерпно охарактеризувати його як виключно предмет власних досліджень. Теорія туризму (туризмологія, туризмознавство) має у системно-структурному вигляді, синергетично відобразити феномен туризму, всі його складові. Філософія туризму рефлексуючи туризм як духовне і соціокультурне явище, як своєрідну проекцію багатогранного буття людини, вираз її суспільної сутності здатна виконувати методологічну функцію щодо інших наук про туризм, збагачуюсь, до речі, у своєму світоглядному та антропологічному змісті їх науковими узагальненнями. Сучасна філософія прагне відповісти на запити часу, опікується завданням пошуку нових стратегій ставлення людини, до світу природи, цивілізації, що її витворило людство запропонувати нові нестандартні категоріальні смисли людського буття. Одне із таких завдань – з’ясувати сутність туризму як своєрідного світу людини, широкого і об’ємного соціального простору, в якому здійснюється і розгортається змістовне, цікаве, неповторне життя особистості. «Світ людини», «людське життя», «спосіб життя», смисл існування, «діяльність», людський активізм та його мотивації, цінності культури та спілкування, інтереси та потреби – ці та багато інших питань і проблем, які мають статус філософських, у діалозі філософії з туристською реальністю конкретизуються, змістовно збагачуються.

Не буде перебільшенням стверджувати, що філософія туризму поступово набуває дисциплінарної автономії у межах європейської та й світової соціальної філософії. Ця царина філософського знання поступово структурується набуває всіх основних теоретичних ознак.

В філософії туризму безумовно є і власна історико-філософська традиція. Це, насамперед, стосується періоду, коли туризм набув самостійного значення як специфічна галузь суспільної індустрії, культурна система організації подорожей, інститут гостинності, що у свою чергу, уможливило появу перших наукових узагальнень такого феномену як «туризм». Але значний інтерес викликає і та література, в якій містяться нарративи (оповіді, спогади, спостереження) стародавніх мандрівників, «людини, що подорожує» різних історичних часів. Доречно зауважити, що «новітня хвиля» у філософії (постмодернізм) не безпідставно вважає, що «літературна культура», «котра замінила літературою і релігію, і філософію» здатні глибше відбити багатовічний світ людського існування, визначити його альтернативні модуси, адже, як наголошує Р. Рорті «ми думаємо про об’єктивність як про інтерсуб’єктивність» [8, 33, 35].

Філософія туризму виступає і як своєрідна соціально-філософська феноменологія. Її об’єктом є суспільство як «життєвий світ» людини, що утворює джерело її культурного досвіду, що його вона набуває в результаті комунікативної дії з світом культури, з досвідом Іншого та Інших (інтерсуб’єктивність та міжсуб’єктна комунікація). Засновник феноменології Е. Гуссерль як відомо розумів під поняттям «життєвий світ» (Lebenswelt) таку людську свідомість і відповідну їй форму орієнтації і поведінки, які, в гносеологічному сенсі, є первинними, «переднауковими», «дофілософськими». Життєвий світ за Гуссерлем – це «сфера відомого всім», «безпосередньо наявна». Вона утворює «коло впевненості», в якому вільно почуває себе здоровий глузд «звичайної людини, якій притаманне життєво-практичне міркування. «Життєвий світ», підкреслює учень Гуссерля Альфред Шутц, це світ повсякденності, перебуваючи в якому людина здійснює вчинки виходячи із «природної установки», відповідно до власного «життєвого горизонту». Життєвий світ – суб’єктивне утворення, він існує для людини в образі і контексті її життєвої практики, у вигляді її цілей та намірів. Тому життєвий світ завжди культурно-історичний, динамічний, швидкоплинний. Як основна гносеологічна категорія життєвий світ зумовлює особливість розуміння соціальної реальності і культури. Воно можливо лише «знизу», від індивіда, від його інтересів та вчинків, які стрімко оновлюються. Адже саме поняття «реальності несе на собі відбиток її суб’єктивного сприйняття. «В тому, що люди називають реальністю, їм удається «данним» щось стабільне, контактне, інваріантне, ...єдине надійне». Одна в дійсності «реальність» є ім’я, за допомогою якої ми визначаємо «мінливу за природою феноменальну реальність». «Об’єктивний світ» стає реальністю лише у відповідності з пізнавальними контекстами. «Ми всі говоримо на різних мовах; світ існує не тільки в одному варіанті» [9, 85]. Наголос на суб’єктивності, безпосередності, контекстності життєвого світу ми зустрічаємо і в новітній філософській літературі. Сучасні послідовники Гуссерля і Шутца конкретизують та переосмислюють розуміння життєвого світу «за рахунок виходу до тієї сфери історичного життя, де зосереджується найбільш реальний «людський» її матеріал, а тим самим і її сенс» [10, 118]. Такою сферою є, насамперед, повсякденність.

Основна ідея феноменології – нерозривність і в той же час взаємна незведеність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, соціуму і духовної культури, своєрідно трансформується в філософії туризму у проблему єдності мотивів, бажань, вражень і переживань особистості як безпосереднього учасника подій «світу подорожей». Одна із дивовижних властивостей людини, її інтелекту і духовного складу почуттів є здатність «конструювання світів», в тому числі світів глибоко особистих. Людина з легкістю не лише розуміє в собі світи але й творить їх. Ці світи зображень і образів – найдревніші свідчення про існування цих світів полишили нам невідомі художники на стінках печер. Це чуттєві світи закоханих, що передбачають поемами і піснями. Це духовні світи різних культів і релігій. І нарешті, це раціональні світи, що створюються в науці... [11, 114, 115]. Засобами мандрівок подорожей та відвідувань людина «входить» в ці світи. Спілкується з ними, засвоює і освоює їх. Тим самим збагачує власний духовний світ. Адже людина – «це світ людини» (К. Маркс). В туристській практиці конкретного змісту одержують феноменологічні спроби осягнення навколишньої дійсності в тому числі і засобами інтерпретацій смислових засад культури, одним із проявів якої є туризм.

Філософське осмислення феномену туризму реалізується і завдяки її герменевтичній потенції. Людина, що пізнає, не лише слухає розповіді і спостерігає, але й розкодовує культурні символи особисто «розшифровує» зміст пам’яток історії, шедеврів архітектури, «витворів природи», тим самим освоює їх, робить своїм («привласнення»). При цьому вона здійснює власну інтерпретацію побаченого та прочитаного, «вживається» у внутрішній світ автора, творця, оцінює та витлумачує його точки зору власної культурної практики. В ХХ-му столітті герменевтика перетворилася на важливий принцип філософського підходу до дійсності, в тому числі до дійсності – туризму.

Пізнаючи нову культуру, занурюючись, хоча б тимчасово в духовно-культурний і матеріально-побутовий «світ Іншого», людина водночас оцінює її, визначає особливості свого існування, порівнює його з життям інших. Порівнювальність, компаративізм, оцінювання та самоідентифікація – важливі світоглядно-філософські якості які ініціюється туристськими подіями. З’ясовуючи власну присутність в світі подорожей, міру своєї причетності до нього, проектуючи можливу участь в ньому людина тим самим стає об’єктом екзистенціального аналізу. Філософія існування homo viator – конкретний прояв загально філософського тлумачення людського існування засобами категорій екзистенціалізму (віра, надія, потреба, турботи, досвід, сутність, свобода тощо). Екзистенціальний вимір туризму та його дійових осіб ґрунтується на сформованих засновниками екзистенціалізму (К’єркегор, Хайдеггер, Сартр) принципів аналізу структур повсякденного досвіду людини у його повноті, конкретності, унікальності і змінювальності. Творчо використовуючи феноменологічну програму дослідження «життєвого світу» екзистенціалізм вбачає своє завдання в описанні (дескрипції) фактичного життя суб’єкту, дослідити явища життєвого ряду людини, яка «закинута в світ», «приречена» на свободу і вибір (Сартр) і бажає відкрити себе як «буття-у-світі», зробити себе особистістю, що усвідомлює свою унікальність і не бажає бути «як всі», прагне позбутися конформізму. Ця тенденція з’ясування можливості людини набути свою «самість», забезпечити аудентичне існування, надати власними зусиллями, насамперед інтелектуальними, зміст своєму існуванню трансформується в практиці туризму в посиленні уваги до «альтернативних», немасових, інноваційних його форм – «зелений туризм», спелео та горний туризм, підводний (дайвінг), екстремальний туризм тощо.

У розумінні туризму як суто «людського підприємництва» вагому роль відіграє здатність теоретика виокремити екзистенціальний вимір людського буття, насамперед у його єдності з природою, визначальним середовищем людини, що мандрує. «Туризм – особлива форма зв’язку людини з природою. З епізодичного, затьмареного умовами повсякденності, щоденного поспіху, «марноти марно» він перетворюється в постійно діючий, звільнений від пут повсякденності, домінуючий серед інших способів екзистенційного буття». Стверджуючи це професор Г. І. Горак вважає, що «екзистенційно-особистісне ставлення до природи, можливості здійснення якого «реалізуються в різних видах туризму, але насамперед у «зеленому туризму, який найкраще відбиває глибинну сутність людської екзистенції у її природних вимірах» [12, 41].

Аналогічну думку висловлює В. А. Малахов, якій водночас істотно поглиблює розуміння екзистенціального аспекту туристських подорожей. «Феномен туризму визначається тим, що туристичні траєкторії принципово зворотні. Людина може подорожувати, а потім повернутися додому й займатися попередніми справами. Це може бути і недоліком, і здобутком даного типу діяльності. Він підкреслює екзистенційну легкість, яка притаманна справжньому туризму, це не проща, не паломництво» [13, 50].

Філософія туризму безумовно містить у своїй структурі аксеологічний, ціннісний розділ. Туризм є ефективним засобом реалізації людських цінностей. Насамперед таких, як вибір, свобода, зацікавленість, бажання, дружелюбство, самоідентифікація та самореалізація тощо. Результатом навіть короткотермінових поїздок є поглиблення власних уявлень про цінності спілкування, доброзичливість, щирість, відкритість, толерантність, справедливість тощо. В залежності від наслідків контактів відбувається певна кореляція ціннісних орієнтацій індивіда, перегляд власних уявлень про переваги чи вади «іншого ніж у тебе» способу життя.

Високо філософсько-гуманістичного значення в наслідок ціннісного опанування світом набуває формування комунікативної культури особистості, культури спілкування, взаємоповаги, толерантності. Сильним подразником, що спонукає мандрівка, є цікавість, знаттєлюбність, допитливість. Очікування дивного, невідомого, такого що заворожує – одна із тих струн, які звучать в душі туриста, який готується до поїздки в «край невідомого». «Явища, що здивовують», навіть спантеличують, тому що вони не збігаються з нашими уявленнями про світ, інші народи, їх побут, звичаї та традиції є великим стимулятором туристських пригод, причому не тільки у екзотичних країнах. Культура спілкування – один із головних ціннісних критеріїв філософії туризму. «Комунікативна культура» – основна ланка концепції «нового гуманізму», який, у свою чергу, є одним із уособлень теоретичної моделі «вселюдських цінностей», тих аксіологічних максим, інваріантний зміст яких, конкретизуючись в кожну нову історичну епоху, забезпечує усталеність існування людської спільноти, наступність процесів суспільного життя. Як найдемократичніша форма людських взаємин туризм здатний сприяти моральній меліорації, вдосконаленню сучасного суспільства, яке гостро потерпає від набутого соціального іммунодефіциту – браку щирості і теплоти людського спілкування. Гуманістично-терапевтичний сенс комунікативної культури визначається її ціннісними нормативами, серед яких пріоритетними є визнання гідності людини (принцип самодостатності особистості); доброзичливого ставлення до «альтернативних» або несхожих думок, переконань, способів життя (принцип толерантності). Взаємодіючі і взаємодоповнюючі один одного ці принципи в разі їх дотримання у практичних поведінських актах сприяють утворенню моральної аури спілкування, як підґрунтя дружнього єднання, соціальної злагоди і цивільного консенсусу, – суспільної атмосфери довіри.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Київський університет туризму, економіки І права наукові записки

    Документ
    Київський університет туризму, економіки і права - член Ділової Ради Всесвітньої туристської міжнародної організації спеціалізованої установи ООН (UNWTO) – представляє п'ятий випуск щорічника.
  2. Київського університету туризму, економіки І права

    Документ
    Наукові записки Київського університету туризму, економіки і права. Серія: філософські науки. / Гол. ред. В.С.Пазенок. - К.: КУТЕП, 2010. – Випуск 8 – 334 с.
  3. Київський національний університет імені Тараса Шевченка (8)

    Урок
    Історія держави і права України першої половини ХХ ст. відзначається яскраво вираженою специфікою політико-правового розвитку її регіонів. Унікальним явищем в цьому плані є споконвічна українська земля Закарпаття, де з 1919 по 1945 рр.
  4. Міністерство освіти І науки україни, молоді та спорту україни 01135, м. Київ, проспект Перемоги (5)

    Документ
    Міністру освіти і науки Автономної Республіки Крим, начальникам управлінь освіти і науки обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій,
  5. Міністерство освіти І науки україни, молоді та спорту україни 01135, м. Київ, проспект Перемоги (6)

    Документ
    Міністру освіти і науки Автономної Республіки Крим, начальникам управлінь освіти і науки обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій,

Другие похожие документы..