Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Одне з основних завдань школи полягає у формуванні творчої особистості. Саме на це націлюють Державна програма “Освіта, Україна ХХІ століття”, закон ...полностью>>
'Документ'
За 9 місяців 2011 року до Білопільської районної державної адміністрації надійшло 310 звернень громадян, що на 34 звернення менше ніж за відповідний ...полностью>>
'Методические указания'
Представление месячной, квартальной бюджетной отчетности в Департамент учета и отчетности Министерства обороны Российской Федерации осуществляется п...полностью>>
'Документ'
Бренды появились в конце XIX века как альтернатива огромному количеству товаров с сомнительной репутацией и невысоким качеством, наводнивших США. В т...полностью>>

Люди «білого царя»: імперська поселенська колонізація

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Як бачимо, служба кременчуцьких сотників навіть на схилку існування Гетьманщини зовсім не була такою спокійною і безтурботною, як зображено це стосовно їх конотопських колег у славнозвісній «Конотопській відьмі».

Крім Гаврилових, як колишнього кременчуцького сотника у документах з 1739 та 1748 рр. згадано і Матвія Чередничка [], відтак, напевне, він і є тим самим Матвієм Івановичем, що обіймав сотницький уряд в 1712-1716 рр. і був наказним сотником в 1723 р. Відомі імена і ще п’ятьох наказних сотників – вже згадуваного Маска Шолоха (1714 р.), Павла Загорського (1722 р. []), Максима Симонова (1737 р. []), Константія Корчевського (1740 р. []) та Данила Волошина, який обіймав цю посаду найчастіше – 1738 [], 1739 [], 1752 [] рр.

Про майновий стан сотника на Кременчуччині, чи як писалось у тогочасних документах з чого він «пропитаніє» мав, можемо судити за реєстром втраченого майна крилівського сотника Г.Рудя, якому у зв’язку з ліквідацією сотні у 1753 р. та передачею її території під Нову Сербію довелося виїхати до Сорочинців. Цей заслужений сотник полишав «жилой дом с немалым числом разного строения з господарскими вещами, а особливо в Глинску на речке Цибульнику мелницу о двух колах (одном мучном, а другом ступном), да под Глинском хутор іс сенокосним и пахотным полем, другой хутор на речке Инgульце іс сенокосним и пахотним полем под селом Андрусевкою; лесной байрак прозываемый Михнов іс сенокосним и пахотним полем. Да под Криловом де лес прозываемый Сорочин, іс сенокосним полем с населенними на оном полю до сорока дворисчами» [].

А слід зазначити, що екс-запорожець Рудь був таким собі homo novusом серед полкової старшини, сотником у першому поколінні. Його вже «спадковий» кременчуцький колега Ф.Гаврилов міг хизуватися правобережними володіннями в Крукові, Білецьківці, хуторі Березівському та Тонконогівці (ця остання під лісом Чутою в Цибулівській сотні) – разом за різними даними на 1752 р. 47 родини підсусідків та посполитих проти 41-ї Рудя – плюс окремі ліси, байраки та пасіка в Чорному лісі []. На лівобережжі Ф.Гаврилов мав у підданстві ще 17 родин посполитих у самому Кременчуці [].

Про те, як відбувалась розбудова сотницького маєтку, маємо інформацію з 1745 р. Тоді наглядач Комісії економії за описними посполитими по Миргородському полку капітан Антон Абакумов доносив про «заволодіння» кременчуцьким сотником Ф.Гавриловим посполитими дворами, не врахованими за ревізією 1729 р. [].

Кременчуцькі отамани відомі доволі докладно (17 імен) :

Терешко Савенко (27.ІІ., 6.VI, 5.XII.1685 р. []),

Федір Бакай (24.І.1699 р. []),

Матвій Козар (5.V.1699 р. []),

Пасько Карпенко (1707, 1709 рр. []),

Леонтій Мерненко (4.V.1712 р. []),

Федір (Фень, Хвень) Василевич (Василенко, Василієв) (?-1706, 18.VIII.1712, 1714, 1716, 1717, 1723-1727 рр. []),

Васько Мельников? (12.ХІ.1715 р. []),

Матвій Іванович (Острохиженко-Чередничок) (1720 р. []),

Федір Голенко (Горленко?) (1719-1721 рр. []),

Гнат Коротич (1727-1729 рр. []),

Данило Волошин (1733-1734, 1736-1737?, 1740-1745 рр. []),

Григорій (Грицько) Заїка (Зайка?) (1735, 1738 рр. []),

Панько (Пантелемон) Пащенко (1737, 1752 рр. []),

Іван Лелека (фіксується 1744-45 рр. []),

Михайло Авраменко (1745 [] – 1754 рр.?),

Данило Корчевський (кінець липня 1751 – початок січня 1752 рр. []),

Панас (Афанасій) Оболонський (?-1763-1764 рр. []).

Писарів відомо щестеро :

це Тимофій Ігнатович (1706 р. []),

Омелян Корчевський (1725 р. []),

Михайло Криловський (1737-1740 рр. []),

Яким Губенко (1741 р. []) та Яків Кисіль (Киселів) (фіксується під 1745 [] та 1748 рр. []),

Григорій Гаврищев (1752 р. []),

Андрій Семенів (1764 р. []). Осавулів троє – Федір Малохатка (1741 р. []),

Андрій Перехрист (1752 р. []),

Собецький (1764 р. []). Хорунжих п’ятеро – Степан Стадниченко (1722 р. []),

Данило Волошиненко (Волошин) (1725 р. []),

Семен Чередниченко (1741 р. []),

Лук’ян Ляшко (1752 р. []),

Семен Гориславець (1762-1764 рр. []). Війтів тринадцять – Гнат Ващенко (1685 р. []),

Федір (Фесько) Лисий (1699 р. []),

Зенцев (1706 р. []),

Левко Григорієвич (Григорієв) (1719-1720 рр. []),

Матвій Іваненко (Іванов) (Чередничок?) (1721-1725 рр. []),

Степан (Стефан) Пашковський (1725-1727 рр. []),

Степан (Стефан) Лазаренко (Лазоренко) (1727-1736 рр. []),

Яків Малик (1729 р. []),

Дем’ян Мацина (1736 р. []),

Яцько Семененко (1737 р. []),

Василь Сидоренко (1738 р. []),

Іван Василієв (Калачник?) (1740-1741 рр. []) та Іван Литвин (?-1748-1756 рр.-? []).

Серед кременчуцьких значкових товаришів зустрічаємо Авраменків, Байдаків, Волошиних, Довгих, Корчевських, Чечелів. Досить шанованими людьми у сотні були і гармаші. Один з них – Максим Симонов – відомий за реєстром 1741 р. [], раніше (1737 р.) бував наказним сотником Кременчука, а пізніше (?-1752-?) був отаманом Крукова [].

Серед старшин сусідніх миргородських сотень варті особливої згадки власівські – Бабичі, Денисенки, Задорожні, Майбороди та Устимовичі, потоцькі – Шутенки, Волевачі, Дахно та Росохи, градизькі – Гардаші та Качановські, із значкового товариства Полтавського полку довгу пам’ять про себе на Кременчуччині лишили Глоби (засновники Глобиного), Козельські (засновники Козельщини), Коти (пов’язані з Біликами-Потоками та Правобережжям), Старицькі (з Кобеляками), Богдановичі (з Переволочною); з Лубенського значкового товариства (переважно чигирин-дібровські старшини) Білаши, Бокії, Самусі, Шушвали та ін.

Сотенна адміністрація

СОТНИК

СОТЕННА СТАРШИНА

Отаман (другий за чином)

Писар

Осавул

СОТЕННА КАНЦЕЛЯРІЯ

Дорадчий орган

Рада сотні (від ХVIII ст. не діяла)

Компут Миргородського полку 1712 р. знає в Кременчуцькій сотні 137 козаків (з них лише 3 «пішого товариства») []. Якщо врахувати, що близько десятка кременчуцьких козаків могли числитися у спеціальному полковницькому стрілецькому курені (дані реєстру 1713 р.), то кількість козаків у Кременчуці на той час знову наближається до даних реєстру 1649 р. (150 козаків). Отже, місто за мазепинських часів уже цілком оговталося від втрат Руїни? [].

Але нові помазепинські потрясіння (особливо довготривалі наслідки Прутського походу 1711 р.) підрізали крила кременчуцького відродження. Ця депресія проглядає крізь цифри чергового полкового компуту 1719 р. У Кременчуці він знаходить лише 95 кінних козаків та 45 піших (отже, за 7 років близько третини козаків втратили коней), посполитих: «заможніших» 41 особу [Цей компут обраховує лише домогосподарів, отже за «особою» тут слід добачати і сім’ю та домочадців.] та «убогства» – 19 (разом 60), а також «цехових людей» (усі віднесені до категорії убогих) – 53 особи. 5 осіб числилися у приватному підданстві []. Загалом це 258 сімей, отже, вірогідно, близько 1 тис. мешканців (понад 54% з яких – козаки), з яких десь близько половини мали жити в самому сотенному містечку.

Нове піднесення починається у 1720-х рр. (почасти стимулюється відміною найодіозніших обтяжень для України по смерті Петра І). Населення Кременчуччини швидко зростає (хоча чергова російсько-турецька війна 1735-1739 рр. позначилась новою депресією). Так, Генеральне слідство про маєтності Миргородського полку 1729-1730 рр. фіксує в Кременчуцькій сотні аж 358 дворів посполитих [Ця ревізія не вирізняє з-поміж посполитих «цехових».]. З них 150 – в Кременчуці, 24 – в Кохнівці («деревня Кохнувцы»), 40 – Олексіївці, 124 – Богомолівці, 20 – Піщаному [О.Лазаревський для 1734 р. нараховував тут 366 дворів посполитих (по населеним пунктам сотні вони розподілились наступним чином: Кременчук – 109, Скибовка – 37, Кохнівка – 32, Савіна – 35, Богомолівка – 124, Піщане-«Піщана» – 29) (Див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58153. – Арк.2-3). ]. Окрема відомість полку Миргородського «свободных городов, сел і деревень», знає в містечку Кременчук – 237 дворів (посполитих), а в 4 вищезгаданих поселеннях округи – 219 [].

Крім того, в сотні лічились і невеликі, здається, переважно козацькі поселення Савіне (нині територія міста – район селища Молодіжне) та Скибівка. Кривуші, що за ревізіями 1729-1730 рр. та 1734 р. показані у Власівській сотні, за ревізією 1737 р. та реєстром козаків 1741 р. вже згадані як частина Кременчуцької сотні. Загальна кількість козаків і старшини в останній за цим реєстром – 272 особи (враховані лише дорослі чоловіки) [].

Отже, можна підсумувати, що козаки становили понад третину місцевого населення (а у правобережних володіннях козацьких сотень, напевне, і значно більший відсоток). Одночасні (щодо моменту «заміру») данні, які маємо за відомістю, складеною за ревізією 1737 р., також підтверджують цей висновок. Тоді в усій сотні налічено 318 дворів і хат (+145 пустих), з них 123 – оселі козаків і підпомічників (отже 39%). У самому Кременчуці засвідчена наявність дворів лише 15 виборних козаків, 14 підпомічників та 117 посполитих [].

На жаль, порівняти цифри населення Кременчуцької сотні до 1737 р. нема змоги, адже попередні реєстри обіймають або лише козаків, або козаків та міщан (цехових), або посполитих. Аби окреслити демографічні зрушення на Кременчуччині, можна мати на увазі хіба хиткий обрахунок 1685 р. (див. попередній розділ), за яким у Кременчуцькій сотні, аби утримати розподілених сюди 15 компанійців мало бути в ідеалі 375 дворів (25 та кожного компанійця). Тоді приріст населення за наступні півстоліття виглядатиме незначним, ніяк не порівняльним зі стрімким зростанням місцевої людності у 1740-х – 1760-х рр.

«Золота осінь» Розумовських посприяла збільшенню відсотка козаків на Кременчуччині. На 1752 р. козаки виборні та підпомічники складали трохи більше половини населення Кременчуцької сотні (50,5%) [] і до 1764 р. цей показник продовжував зростати (61%) []. Зростала і кількість козацької старшини (див. листування 1763 р. про призначення у Миргородський полк додатково 20 значкових товаришів []), відтак шлях до старшинської кар’єри лишався хоча і не легким, але і не неможливим.

Усього в Кременчуці на 1752 р. мешкало 285-287 родин, з них 8 старшинських (+двір приїжджий полкового хорунжого М.Леонтієва та хата компанійця І.Тимченка при селітряному заводі), 5 священицьких (+можливо неодружені дячки, які жили в двох хатах-школах), 119 козацьких: 23 виборних, 12 одноконних, 70 підпомічників, 4 підсусідків та 153 посполитих: 97 вільних, 56 власницьких []. Відхилення від загальносотенних показників (44,6% козаків разом із старшиною у Кременчуці проти 50,5% по сотні) пояснюється як зосередженням підданих місцевої старшини навколо їх резиденцій, так і наявністю тут міщанської групи (ремісників та торговців).

Утім, матеріальний стан кременчужан за цією ревізією виглядав зовсім не блискуче. Із 119 козаків до категорії «ніщетних», «крайнєніщетних» та «підсусідків» віднесено 87 родин (73%). Серед посполитих «ніщетних» і «крайнєніщетних» іще більше – 150 родин з 153 (98%). Загалом старшина та так-сяк заможні кременчужани становили 38 родин (40 – якщо рахувати родини М.Леонтієва та І.Тимченка), себто трохи більше 13%.

Для Крукова-Крюкова є досить точні дані з 1748 р. Тоді тут у 115 дворах мешкало 916 осіб (469 чоловіків та 447 жінок), з яких духовних було 28 осіб, військових (козаків) – 663, посполитих – 225 []. Взагалі на кінець 1752 р. в правобережних володіннях Кременчуцької сотні мешкало 581 (близько 2 тис. осіб) з загальної кількості 1379 сімей (4,5-5,5 тис. осіб) [] (42% населення).

Слід сказати, що за числом посполитих це була порівняно невелика за кількістю сотня в регіоні. У цьому вона суттєво поступалась, сотням Власівській та Омельницькій, що мали 596 і 621 двір посполитих відповідно, і була близькою до Потоцької сотні – 350 дворів (ревізія 1729-1730 рр.). За числом козаків Кременчуцька сотня в 1741 р. суттєво випереджала Власівську (175 козаків і старшини [Це дані з новим підпорядкуванням козаків Кривушів, до їх підпорядкування Кременчуку в цих сотнях було напевно приблизно рівна кількість козаків.]) та поступалася Потоцькій (338 козаків та старшини). За кількістю населення сотенного містечка Кременчук, не дуже значно, але поступався усім своїм сусідам (Власівка, Потоки, Городище, Омельник).

На 1764 р. серед 2.259 осіб чоловічого населення кременчуцької сотні нараховувалось 496 виборних козаків та 887 підпомічників [] (61% всього населення). Населення самого міста, відтак, може бути приблизно обраховано на 2 тис. мешканців [].

Утім, як певну «новину» (яка, утім, накладалась на ще «річпосполитський» досвід ХVI – першої половини XVII ст.) соціального буття для останнього покоління гетьманської України слід вважати масові рухи «шукання козацтва», себто спроб зберегти чи відновити свій юридичний статус козака, що здійснювалися хоча і з різною мірою наполегливості, але достоту живо відчувалися у будь-якому закутку Гетьманщини. Широкого скандального розголосу набув випадок з козацькою громадою с.Кліщинці (Чигирин-Дібровська сотня), яскраво описаний О.Лазаревським []. Справа ця почалась у 1737 р., коли Федір Лисенко, який невдовзі стане генеральним суддею (2.IV.1741 – 5.I.1751), отримав, не без юридичних хитрощів, права на це село. Використовуючи свій високий старшинський ранг, він досяг значних успіхів у справі обертання місцевих козаків на підданих (він «поработил» понад 15 дворів). Утім, зі смертю генерального судді екс-козаки були схильні вважати свої зобов’язання вичерпаними і 1758 р. подали Лубенському полковнику скаргу, де просили відновити їх козацький статус. Справа ця тягнулась до 1774 р. (пік протистояння припав на 1768 р., коли дійшло до формальної облоги села – навіть з гарматами).

Менш драматично проходила боротьба козаків Манжелії, як пам’ятаємо, подарованої (крім місцевих козаків з їх ґрунтами) царицею у 1743 р. В.Капністу, проти цього державця та його вдови. Про її перипетії яскраво оповідає скарга від 18 січня 1767 р., підписана 77 козаками Омельницької сотні містечка Манжелії (але постраждалих було більше, в скарзі мова йде про понад 160 осіб) []. Поки що мирну фазу переживав і конфлікт козацької громади с.Турбаї (розпочався ще за часів полковництва Д.Апостола), який 1789-1793 рр. вибухне славнозвісною «турбаївською революцією».

Дошукувались свого козацтва і власівський житель Дегтяренко (1758 р.) [], і підданий Пивогірського монастиря Іван Семененко (1759 р.) []. Не обминуло шукання козацтва і власне кременчужан. Відомо, що кременчуцький війт Іван Литвин пробував навернути в підданство групу місцевих козаків. Справа про це датована 3 січня – 5 вересня 1748 р. [].

Загострення відчуття руїни традиційної гармонії українського суспільства сіяло в людях почуття соціальної апатії та настрої «втечі» від гіркої дійсності, класичним уособленням яких згодом стане творчість Григорія Сковороди. Але вже у 1761 р. Іполит Богданович, один з українських фундаторів російської літератури, родом з Переволочни, писав-зітхав у своїх «Стансах» []:

Не стремись добродетель напрасно

От неправды злодеев унять:

В них пороки плодятся всечасно

И нельзя их ничем извинять…

Их ничем невозможно исправить,

Обличеньем их злоба растет,

Так не лучше ли, если оставить

В развращенных обычаях свет.

Но нельзя не иметь сожаленья

И нельзя удержаться от слез,

Что невинности нет утешенья,

Что закон справедливый исчез.

Милосердия нет без заплаты,

Правосудия нет безо мзды,

Времена утекая крылаты,

По себе оставляют следы…

Примітки

. Ще з 1766 р. існують згадки про громадські землі у Вереміївці та Жовнині (див.: Лучицкий И. Сборник материалов для истории общины… – С.164-165). А у 1753 р. на слідстві про захоплення до власного хутора Потоцького сотника Сахатова шмата «свободного поля» місцеві козаки показали, що «из оных таковаго свободнаго поля в займах всяк за собою имеет» (див.: Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины в ХVII-XVIII вв. – Т.1. – Вып.1. – Прага, 1924. – С.175). Утім, скарги тієї ж потоцької громади на захоплення старшиною громадських земель з 1748 та 1768 рр. (див.: Там само. – С.230-231,269), свідчать, що безконтрольна «займанщина» вже переставала виглядати тут соціально безпечною. Те саме бачимо в Говтвянській сотні у 1766-1767 рр.: з одного боку у «вільному» степу між Говтвою і Потоками влаштовано місцевими мешканцями понад 100 хуторів «…и оной степ всяк к тем своим хуторам захвачивает», з іншого «ініціативна група» (Іван Капустян, Роман Марченко, Іван Медяник) подає петицію від 148 «товаришів», які вимагають зупинити «прихватизацію» громадського земельного фонду (Лучицкий И. Сборник материалов для истории общины… – С.169-175). Збережена в фонді О.Лазаревського «Записка… о земле свободной к местечку Голтве издревле принадлежащих» від 24.VIII.1767 р. яскраво малює розгортання цього приватизаційно-«прихватизаційного» процесу за життя 2-3 останніх поколінь (див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.8-9зв).

. В описі Миргородського полку 1729-1730 рр. зазначено, що на уряди сотництва Остапівського, Омельницького, Потоцького, Кременчуцького, Власівського та Городиського «жадного села и деревни не имеется» (див.: Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729-1730 г. – С.117).

. Астряб М.Г. Население Малороссии по ревизиям 1729 и 1764 гг. – І (по ревизии 1729 г.). – С.61-62. (обраховане лише чоловіче населення).

. Там само. – ІІ (по ревизии 1764 г.). – С.63-64. (обрахована загальна кількість чоловічого та жіночого населення).

. Миргородський та Полтавський полки, наприклад, розмежовувались вже універсалом гетьмана Д.Апостола 26.ІІІ.1728 р. (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.58).

. В сотні Кременчуцькій в 1734 р. лічаться такі населені пункти: місто Кременчук, сільця-«деревні» (від «сіл» їх зазвичай відрізняли менші розміри та відсутність власної церкви) Скибівка, Кохнівка, Савина, Богомолівка, Піщане; в сотні Власівській – м.Власівка, село Рублівка, сільця Недогарки та Кривуші, хутір Устимовичів; в сотні Городиській – м.Городище, села Максимівка, Глобине, Пироги, Жуки, сільці Твердохлібівка, Яроші, Опришки, Бориси та слобода Пустовойтівка; в сотні Потоцькій – м.Поток та село Дмитрівка; в сотні Омельницькій – м.Омельник, містечко Манжелія, сільце Ламане; в сотні Говтвянській – м.Говтва, села Фридрівка, Хорошки, Юрки, Мануйлівка, сільця Броварки та Попівка; в сотні Остапівській – м.Остап’є, села Турбаї, Каленики, Шилівка, Зубан; в сотні Білоцерківській – м.Білоцерківка, містечко Балаклея, село Борки (див.: ІР НБУВ. – Ф.1. – Спр.58155. – Арк.2-3).

. З нього вийшло загалом 4 полковника: Павло Єфремович Апостол (Царенко, 1659-64; одночасно гадяцький полковник; 1672-76, втретє – 1676-83), Дем’ян Апостол (Апостоленко, Постеленко, 1666-68), Данило Апостол (1683-1727; 1727-33 – гетьман), Павло Данилович Апостол (1727-36).

. Тут і далі див.: Шевченко В.Д. Бригадир В.П.Капніст – герой Семилітньої війни // Укр. істор. журн. – 1986. – №10. – С.139-147.

. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2203. – Арк.2.

. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.1. – Спр.17.

. Див.: Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996. – С.95.

. Див. про це: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.607.

. Див.: Там само. – Спр.2098, 2120. Ф.Москов пошлюбив одну з представниць роду Остроградських (дочку омельницького сотника Григорія Остроградського), але з цими своїми родичами жив не дуже дружно (див.: Ділова і народнорозмовна мова ХVIII ст…. – с.330-339 (документ № 123)).

. «Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России» 1773 р. // Схід-Захід. Історико-культурологічний збірник. – Вип.3. – Харків, 2001. – С.303. Див. також справи про призначення підкоморіїв у полки Гетьманщини (1763 р.), присягу посадовців підкоморського суду Миргородського та Остапівського повітів (1764 р.): ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2559, 2698, 2700.

. Менш цікавилась верховна (гетьманська) влада посадою отамана, які обирались козацькою громадою ще й у ХVIII ст. (див. зокрема дозвіл І.Скоропадського на таке обрання у Вереміївці від 3.ІХ.1714 р.: Труды Черниговской Губернской Ученой Архивной Комиссии. – Вып.10. – Чернигов, 1913. – С.181-182. Про обрання його городовим отаманом Власівки в 1748 р. «по вибору всех сотне Власовской селских атаманов и козаков» лише погодженому із Миргородською полковою канцелярією повідомляє і П.Денисенко (див. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2354. – Арк.1зв.-2, а також Додаток 5).

. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.. І.Бурляй був кременчуцьким сотником принаймні весь 1685 р. (див. підписані ним листи з 6 червня та 5 грудня 1685 р.: ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14480, 14483). Можливо це ще той І.Бурляй, якого згадано в 1649 р. у реєстрі Максимівської сотні. Бурляї взагалі були знаною козацько-старшинською родиною в Чигиринському полку, особливо відомий Кіндрат Бурляй – один з найближчих сподвижників Б.Хмельницького. Пізніше, відомий Гаврило Бурляй – полковник охочепіхотний, який підписав Коломацьку чолобитну 1723 р. разом із старшиною Миргородського полку (див.: Киевская старина. – 1890. – №6. – С.105). 1752 р. якійсь Іван Бурляй з сином Антоном, згаданий серед захожих (у 1750 р.) «з внутрь Малой Росии» в сільці Обоянське Переволочанської сотні (на правому березі Дніпра між Дереївкою та Мишуриним Рогом) (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.). А у 1760-х рр. згадується значковий товариш Лубенського полку Леонтій Бурлай (див.: ЦДІАК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІІ-IV). – Спр.3416, 3416а, 4149).

. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.. Наступні згадки про нього датовані січнем 1696 р. (див.: ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14557, 14559, 14563) та 24.I.1699, 9.V.1699, 27.ІІІ.1706, 4.IV.1706 рр. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С., 163, 165) та 22.VI.1706 р. (див.: ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.442. – Арк.126-126зв.). Див. також згадку про М.Євстарієвича: Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729-1730 гг. – С.129.

. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С..

. Там само. – С..

. Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729-1730 гг. – С.129. Гадка Г.Гаєцького (див.: Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. – Cambridge, 1978. – Vol.2. – P.491), що він до 1716 р. встиг посотникувати в Кременчуці сумнівна, принаймні перебував тоді М.Євстарієвич на цій посаді украй недовго. Можливо уряд полкового осавула О.М.Євтарієвич займав і пізніше, адже В.Кривошея згадує на цій посаді Максимовича Омельяна Євтихієвича (у співтоваристві з Семеном Івановичем Галаганом) під 1721-1730 роками (див.: Кривошея В.В. Українська козацька старшина. – Ч.1. – С.41).

. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С..

. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.. Про Леонтія Федоровича відомо, що він походив зі шляхетської сім’ї Хандогій (Хандодії) з-під «волния города» Броди (на Львівщині). Мав брата Федора, який розпочинав свою кар’єру як королівський жовнір, а згодом перейшов до козаків і жив в Черкасах (здається це не перший козак у родині – реєстр 1649 р. знає Василя Хандогія в Івангородській сотні Уманського полку, Савку Хандокгія в Краснянській сотні (Рогозне) Брацлавського полку та Миська і Івана Хандокгіїв відповідно в Уцтивицькій та Лохвицькій сотнях Миргородського полку). З військом Ю.Хмельницького брав участь у битві під Чудновом 1660 р., згодом переселився до Келеберди, де прожив кілька років, а потім під старість переселився до Кременчука, де його брат займав поважну посаду священика (вірогідно після 1706 р., оскільки в акті від 22.VI.1706 р. як священик кременчуцької Спаської церкви значиться Павло (напевне то вищезгаданий П.Максимович) (див.: ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.442. – Арк.126)). Син цього Федора по смерті батька переселився до Говтви, де «бавився» купецьким промислом (див.: ЦДІАУК. – Ф.1632. – Оп.1. – Спр.411. – Арк.305-305зв.). На долю ж парості спадкоємців родів Федоровичів-Хандогіїв та Євстратієвичів випав найбільший соціальний успіх. Зокрема, Леонтій Федорович (помер 1734 р.) передав парафію головної кременчуцької Успенської церкви сину Клименту (жив ще у 1745 р., 1752 р. Святоуспенським попом вже лічиться Данило Грабина), другий його син Йосип став 1743 р. першим священиком новофундованої крюківської Покровської церкви (помер 1776 р.), третій – Максим – з кременчуцьких значкових товаришів став миргородським полковим хорунжим (1735-1760 рр.), а у відставку пішов у ранзі полкового осавула (жив ще у 1761 р.). Хто з Леонтієвичів-Леонтієвих був старшим сказати важко, найвірогідніше Климент, який спадкував батьківську посаду, молодшим же, напевно, був Йосип. Максим мав сина Івана (по-батькові звався також і Максимовим), якого у 15-річному віці віддав до Миргородської полкової канцелярії «в услужіння для переписки справ». Здається це перший приклад, коли кременчуцький старшина обирав не військову чи церковну, а світсько-«інтелегентську» кар’єру. Цього свого сина М.Леонтієв оженив на дочці священика з Табурища Симеона Яковлева, посвоячившись таким чином з власівським старшинським (сотницьким) родом Майбород. Сам Іван Леонтієв-Максимов 1760 р. (вірогідно в зв’язку з виходом батька у відставку) швидко здобуває спочатку чин значкового, а невдовзі й військового товариша, залишаючись надалі представником роду Леонтієвих у вищих старшинських ешелонах Миргородського полку (див. «сказку» про його службу від 20.І.1761 р.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2206, а також Додаток 5).

. Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729-1730 гг… – С.129.

. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С..

. Ця згадка з реєстру потоцької сотні, укладеного під керівництвом кременчуцького сотника Матвія Івановича (див.: ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.101. – Арк.64зв). Здається саме Матвія Івановича В.Кривошея перехрестив у Якова Івановича (див.: Кривошея В. Українська козацька старшина. – Ч.1. Урядники гетьманської адміністрації: Реєстр. – К., 1997. – С.45). Нагадаю, що Федір і Максим Івановичі згадані 1722 р. у реєстрі «корогви дворянської» полковника Д.Апостола (див.: Кривошея В. Генеалогія українського козацтва… – С.257). Чи є зв’язок між цими двома Івановичами і кременчуцьким сотником Юрієм Івановичем згаданим під 1672 р. чи (що вірогідніше) з вищезгаданим Матвієм Івановичем нічого певного сказати не можна. Не можна виключати також, що батьком Матвія Івановича був кременчуцький сотник 1685 р. Іван Бурляй.

. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С. (згадка з 4 червня).



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Кременчук від заснування до 1764 р

    Документ
    Вирський Дмитро Станіславович – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН України.
  2. Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації (2)

    Документ
    Українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 12-14 лютого 2010 р. – Сімферополь: ВіТроПринг, 2010.
  3. Курс подається за модульною схемою (2)

    Документ
    У посібнику розглядаються проблеми: соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХ ст.
  4. Вісник (1)

    Документ
    Редколегія “Вісника” приймає статті обсягом 4 – 5 сторінок через 1 інтервал, повністю підготовлених до друку. Статті подаються надрукованими на папері в одному примірнику з додатком диска.
  5. Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

    Документ
    В повістях і оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною.

Другие похожие документы..