Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа'
1. Цель дисциплины - формирование у студентов всестороннего целостного представления о международном опыте молодежной политики как составной части ме...полностью>>
'Документ'
Египет - одна из самых крупных стран арабского мира. Она расположена на стыке Африканского и Азиатского континента (граница между ними проходит по зн...полностью>>
'Монография'
В монографии с позиций системного подхода рассматриваются вопросы обеспечения экономической и продовольственной безопасности Казахстана. Дана комплек...полностью>>
'Литература'
Аннотация издательства: Тысячи советских людей на протяжении ряда послевоенных лет напряженно работали плечом к плечу с академиком Игорем Васильевиче...полностью>>

Люди «білого царя»: імперська поселенська колонізація

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

(*) У джерелі подана цифра 80.784, яка утворилася при механічному плюсуванні зазначених у відомості дворів причетників (3) та хат у цих дворах (6). Гадаю, такий підхід є хибний.

Посполиті [не певен, чи обраховані тут монастирські піддані]

Полк

Міщан

Рангових та магістратських посполитих

Приватно­власницьких

Церковних та належних російським купцям

Слуги, наймити, підсусідки

Разом

Лубенський

1 012

4 301

57 920

1 778

65 011

Миргородський

690

1 879

31 045

25

1 290

24 929

Лівобережна Кременчуччина поділена була поміж трьома «південними» полками Гетьманщини – Лубенським [До Кременчуччини залічуємо передусім єдину «узбережну» сотню цього полку – Чигирин-Дібровську (з якої у 1742 р. виділилася сотня Жовнинська).], Миргородським та Полтавським [До Кременчуччини відносимо «узбережні» Келебердянську, Кишеньківську, Сокільську (Сокологірську), Переволочанську, меншою мірою Маяцьку та Орлянську сотні, а також почасти сусідні з ними Кобеляцьку та Білецьку, Старо- і Новосанжарські сотні.] (реально розмежовані уже у XVIII ст. []). Миргородський полк, до якого переважно і належали кременчуцькі терени [], по смерті гетьмана Данила Апостола, рід якого все попереднє століття був пов’язаний з Миргородщиною [], отримує в 1737 р. нового полковника, грека за походженням, Василя Петровича Капніста (р.н. невід. – 1757 р.). Ось короткий огляд кар’єри цього помітного урядовця.

Походив з роду Капніссісів відомого з другої половини ХVII ст. []. Засновник роду Стамателло Петрович Капніссіс був грецьким кондотьєром Венеціанської республіки, що дослужився до чину полковника та одержав графський титул. Його син присвятив себе торгівлі, але онук – Петро Христофорович – повернувся на військову стезю. 1711 р. він на чолі загону грецьких добровольців приєднався до військ Петра І в нещасливому Прутському поході. Потім емігрував до Росії, але помер в Ізюмі на шляху до Ніжина у тому самому році. Відтак, його сина Василя фактично всиновлює бездітний козацький ізюмський сотник Павлюк. Прізвище ж хлопця в Україні стало звучати Капніст або Капністий. З 14-річного віку його вписали до козацьких компутів Слобожанщини. 1720 р. В.Капніста обрано наказним сотником. 1726 р. у винагороду за вдале відбиття набігу кримчаків йому надали ранг сотника полкової сотні Ізюмського слобідського полку. Свій полководницький талант В.Капніст виявив під час відбиття 1734 р. калмицького загону кн. Дондук-Амбо. Одружився бравий старшина на багатій спадкоємниці грецького купця Согдена – Олені, яка померла бездітна невдовзі після 1737 р. У жовтні 1736 р. В.Капніст бив чолом, аби призначили його Сумським або Миргородським полковником. За підтримки Мініха здобув пернач Миргородського полку 4 січня 1737 р. Відзначився при здобутті Очакова (1737 р.), у «Дніпровській компанії» (1738 р.), а згодом направлений «для впадіння і для пошуку в Молдавію з особливою командою». Переправившись через Дністер, В.Капніст з козаками-миргородцями «містечка Балиці і Могилів розорив і турок у тих містечках перерубав, а інших живих у полон взяв і неприятельські магазини, що були в оних місцях спалив». 1739 р. брав участь у «генеральній Хотинській баталії» (1739 р.). По війні отримав за заслуги 2 тис. десятин під Саратовим. 15 липня 1743 р. одержав «як іноземний чоловік, за виїзд з Вітчизни» жалувану грамоту на містечко Манжелію Омельницької сотні, села Обухівку Сорочинської сотні, Зуївці – Миргородської, Турбайці та Попівку – Хорольської (загалом 152 двори). Ще по смерті своєї першої дружини В.Капніст одружився на онуці генерального обозного Софії Андріївні Дуніній-Борковській, що зміцнило його становище в Гетьманщині.

Розвинув значну осадницьку діяльність (на лівобережній частині Миргородського полку розбудував села Ламане, Миколаївку, Василівку, Пузикову, Бригадирівку, Холодну; на правобережжі – Свинарню тощо), будував фортеці на Правобережжі (Крилів, Петроострів, Ново-Архангельське) і мав свою думку на те, хто є «паном» на «Задніпров’ї» (за що підозрювався у сприянні гайдамацтву). Нажив ворогів серед «старої» миргородської старшини (зокрема, через «недоброхотство» Капніста просив прийняти його в особливу протекцію Генеральної військової канцелярії чільний потоцький старшина – відставний миргородський полковий осавул Антон Волевач []; широко відомим був також конфлікт з удовою Д.Апостола Уляною та Базилевськими за Турбаї, мешканців яких Капніст повернув у козацтво), але фатальним для його полковництва став донос креатури російського можновладця-«прикордонника» київського генерал-губернатора І.Леонтьєва – військового товариша Давида Звенигородського (якого Капніст усунув з посади архангелогородського сотника).

Доноситель сфабрикував листа до польського чигиринського губернатора Рудницького, де нібито «ображений» за не надання йому гетьманської посади Капніст зізнається в планах отруїти гетьмана К.Розумовського та повернути Україну під владу Польщі. В.Капніста арештували 1750 р., але слідство виявило його повну невинність і 18 січня 1751 р. за наказом імператриці його звільнили та «за безвинне перетерплювання арешту» пожалували 1000 червінців, усипану коштовностями шаблю та чин бригадира з підпорядкуванням йому слобідських полків.

Загинув В.Капніст геройською смертю під час Семилітньої війни 1756-1763 рр. у бою під Грос-Єгерсдорфом 20 (31) серпня 1757 р. (його відірвану руку з іменним перснем, яка продовжувала стискати шаблю, привезли і поховали в Обухівці, що стала родовим маєтком Капністів). Рід Капністів швидко асимілювався українською аристократією і вже в наступному поколінні висунув відомого захисника вільностей України – письменника Василя Васильовича Капніста.

Утім, усунення В.Капніста з посади миргородського полковника було сприйняте «старожитною» місцевою старшиною як певний реванш над «чужинцями». До влади (по недовгому полковництву Якима Троцького у 1751 р.) прийшов споріднений зі старим полковницьким кланом Апостолів рід Остроградських (у 1722 та 1730 рр. Матвій Остроградський уже займав посаду наказного полковника). Полковник Федір Матвійович Остроградський (1752-1768 рр.) ініціював розслідування діяльності свого попередника. На цей час (1752 р.) припадає й лист Остроградського з вимогою про відшкодування Капністом привласнених «полкових сум» [].

На критику наразилось і Капністове урядування на Задніпров’ї. В одному з документів, зокрема, зазначалось, що від полковника «задніпровських мест обиватели» зазнавали «крайніи обиди и разорении», «разбойнические нападения», «нещадный бой». Повновладний старшина, незважаючи на спеціальні укази царського уряду про дозвіл заселяти незайняті землі, забороняв це робити на території свого полку, карав неслухняних. Нерідко грабував чи нищив господарства «жидов» та колишніх жителів «Полской области», «отягощял своїми податями», розганяв їх, що часто-густо призводило до повернення останніх на старі місця проживання. «…Полковник миргородский Капнист, – зазначається далі в документі, – по Заднепром на собственной государевой земли умишленно не имея никакого указу [тобто, без дозволу] отняв от тамошних жителей многіе пахотніе земле, леса и паселив себе слободи, а именно первая слобода прозываемая Свинарня, другая Чернечая Гребля, третая Начутце. И до той слободи Свинарне сверх поселенія того рабочего поля верст на двадцать, до другой слободи … и до третой … поля рабочего и сенокосов верст на двадцать, да пасел» три хутори на берегах річок Інгульці, Макрихи та Ухівки, «отобрав все поля». Крім того, він же посилав своїх слуг на правий берег Дніпра з наказом грабувати тамтешніх мешканців. А в с.Петровський Острів призначив отаманом Василя Кривця, який також «козакам і обивателям чинил бои, грабительства и разорения», через що ті «розійшлись в Полшу безвестно». Через утиски місцевої старшини лише в 20-х – 40-х роках ХVIII ст. з окремих сотень Миргородського полку повтікало понад 200 чоловік «з месних людей» [].

Несолодко прийшлося і «висуванцям» Капніста. Так, старожитна миргородська старшина 1751 р. здійснила спробу усунути з посади полкового обозного Федора Москова. Його місце мав посісти хорольський сотник Ярема Родзянко, представник давнього старшинського роду []. Утім, «звалити» Москова вдалося лише наприкінці 1760 р. []. Аналогічне забарвлення мав, як вже згадувалось, і процес проти кременчуцького сотенного отамана М.Авраменка, ініційований групою кременчуцьких козаків.

Утім, в подальшій історії Кременчуччини два згаданих полковницьких роди – Капністи та Остроградські (спадкоємці впливу вигаслих Апостолів), відігравали дуже значущу роль. Серед інших помітних на полковому рівні старшинських родів з Кременчуччини «доби Гетьманщини» можна згадати Галаганів (уродженці Омельника, власники Вереміївки), Остроградських (пов’язані з Говтвою та Омельником), Козачківських та Леонтієвих (пов’язані з Кременчуком [Здається Козачківські, які за ревізією 1729 р. згадані як власники маєтностей у центральній області Миргородського полку проявили до Кременчуччини інтерес досить пізно, в зв’язку із освоєнням «задніпрянських місць» у 1740-х рр. Їх кращі часи тут пов’язані вже з кінцем ХVIII – початком ХІХ ст.]), Волевачів та Золотаренків-Золотаревських (Потоки), Майбород та Байраків (Власівка), Кодинців (Городище-Градизьк), Болюбашів (Чигирин-Діброва, Жовнин та Горошин), Базилевичів-Базелевських (Остап’є, Білоцерківка) та Родзянок (Хорол), Козельських (Кобеляки, Келеберда), Потоцьких (Кишеньки), Гегел (Переволочна), Магденків (Нові Санжари).

Полк залишався основною адміністративно-територіальною одиницею Гетьманщини. Полковник за статусом був гетьманом у мініатюрі, а деякі полковники, зокрема Д.Апостол за гетьманування І.Скоропадського, цілком спроможні були позмагатись у впливовості з володарем гетьманської булави. У ХVIII ст. полкові козаки були позбавлені права обирати свого полковника, призначав його гетьман або й російський уряд (як правило, згідно з поданими гетьманом списками).

На початку ХVIII ст. ціла низка рад, що дораджували полковникові, фактично припинила своє існування. Полкова рада відповідала ранньому періодові прямої демократії, коли козаки збиралися для обрання своїх керівників і вирішення загальних питань. До іншого типу ради – ради полкової старшини – входили тільки полковник, полкова старшина й полкова знать. У ХVIII ст. фактична влада була в руках полковника і полкової старшини, тобто полкового обозного, другого за чином, полкового судді, полкового писаря, полкового осавула і полкового хорунжого. Час від часу вони збиралися разом з полковником, вирішували судово-адміністративні справи, земельні суперечки, приймали постанови про податки і перепис населення. З утворенням полкових канцелярій у XVIII ст. уся полкова адміністрація перетворилася на частину сталої бюрократії.

Полкова адміністрація

ПОЛКОВНИК

ПОЛКОВА СТАРШИНА

Полковий обозний (другий за чином)

Полковий суддя

Полковий писар

НИЖЧІ ЧИНИ ПОЛКОВОЇ СТАРШИНИ

Полковий осавул

Полковий хорунжий

ПОЛКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ

Виборчо-дорадчі органи

Полкова рада (від ХVIII ст. не діяла)

Рада полкової старшини (уся полкова старшина)

Основу трьохярусної адміністративно-територіальної структури Гетьманщини становила сотня. Миргородський полк на 1723 р. складався з 15 сотень, в яких налічувалось 454 піших і 4386 кінних козаків. Причому сотні, за адміністративно-територіальною реформою гетьмана К.Розумовського 1763 р. (поділила Гетьманщину на 20 повітів), групувались у два повіти, власне Миргородський та Остапівський (Остап’євський). Основу останнього і складала Кременчуччина. Повітовий підкоморій (межовик) та земський суд (у складі судді, підсудка та писаря) мали за резиденцію Остап’є [].

Командир сотні, сотник, виконував також військові, адміністративні судові функції, але його влада була значно меншою, ніж полковника. Разом зі своєю канцелярією сотник проводив початкові розслідування й арешти, підтримував порядок і розв’язував дрібні конфлікти. Йому допомагали отаман, що йшов слідом за ним за чином, писар й осавул. Спочатку сотники обиралися на радах сотень, але коли останні поступово зникли, їх призначав уже полковник []. У XVIII ст. постійні сотенні канцелярії координували діяльність місцевої адміністрації.

На жаль, наразі можна лише почасти говорити про встановлення осіб усіх кременчуцьких сотників після остаточного підпорядкування кременчуцької сотні Миргородському полку в 1674 р. до її ліквідації в 1764 р. Після вже згадуваного наказного сотника Юрія Івановича (червень 1672 р.) маємо наступну згадку лише з 27 лютого 1685 р., коли кременчуцьким сотником значиться Іван Бурляй («Бурлай») []. Згодом (перша звістка з 27 січня 1692 р.), тривалий час цю посаду обіймав Максим Євстарієвич (Євстратієвич) []. Вірогідно, 11 червня 1707 р. він уже не був кременчуцьким сотником (датований цим числом документ виданий «за вряду» лише сотенного отамана Паська Карпенка) [], хоча як «товариш полку миргородського» згадується ще 18 серпня 1712 р. []. Син М.Євстарієвича – Омелян дослужився до посади полкового осавула, яку обіймав до 1716 р. []. Мав М.Євстарієвич ще принаймні одного сина [Див. вище моє припущення про спорідненість кременчуцького попа-намісника П.Максимовича з Євстарієвичами.] – Андрія, який згадується як кременчуцький сотник 17 травня 1720 р. [], та дочку, яку видав за священика кременчуцької Успенської церкви – Леонтія Федоровича []. Вірогідно, Євстарієвичі користувались довірою Д.Апостола, який надав їм у володіння с.Черевки у полковій сотні (в 1716 р. воно за полковницьким універсалом перейшло до рук полкового писаря Петра Лескевича) [].

З 20 жовтня 1709 р. на сотницькому уряді в Кременчуці перебував Матвій Острохиженко []. З 4 травня та 18 серпня 1712 р., 19 березня 1713 р., 12 листопада 1715 р. [], 29 січня 1716 р. маємо відомості про сотникування Матвія Івановича (Острохиженко чи Чередничок? [Схиляюсь до думки, що це одна й та сама особа.]), який також ставав наказним сотником у 1723 р. [] (у 1720 р. Матвій Іванович згаданий як кременчуцький отаман [], а 1721-1725 рр. він, напевне, був міським війтом []). З 4 березня 1714 р. є дані про наказного сотника Маська Шолоха [].

З 1719 р. (перша згадка з 22 лютого) принаймні по 19 вересня 1736 р. цю посаду обіймав Гаврило Ілляшенко [], який став засновником найбільш тривалої династії кременчуцьких сотників []. Про нього відомо, що він вже 1692 р. виступає як покупець «Мандурова байраку» (можливо, його частки) на кременчуцькому правобережжі []. 1706 р. купив за згоди сотенної старшини і «всех кременчуцких обывателей» острів Церковний (на Дніпрі?) []. 4 березня 1714 р. він згаданий як «отаман стрелецький» (стрілецький курінь був особистим підрозділом «швидкого реагування» миргородського полковника Д.Апостола), першим серед «товариства кременчуцького» [].

Довголітня служба Г.Ілляшенка була відзначена миргородським полковником Павлом Апостолом, який, перебуваючи «з командою» в Кременчуці (і готуючись до повернення додому), видав універсал від 17 березня 1731 р., яким затверджував його права на 25 родин («чоловік») підданих (віддавали сотнику «послушенство» ще з часів полковництва Д.Апостола, себто до 1727 р.) і додавав від себе іще 5 родин (разом 30 родин підданих) []. Це надання стало основою матеріального добробуту старшинського клану Ілляшенків-Гаврилових. Г.Ілляшенко ще жив 26 січня 1741 р., коли продав дубовий лісочок («дубину») на правому березі Дніпра в урочищі Цареві піски [].

Відсутність серед кременчуцької старшини «миргородського періоду» прізвищ чільних людей старого Кременчуцького полку підштовхує до думки, що вони не належали до соратників Апостолів і не порадувались з нового підпорядкування Кременчука (як уже мовилося, не виключена значна еміграція місцевої старшини на терени Лубенського та Полтавського полків). Справді, судячи з порядку підписів старшин Миргородського полку на Коломацькій чолобитній 1723 р. та на Генеральному слідстві про полкові маєтності 1730 р., кременчуцький сотник стоїть на самому кінці списку, за ним підписуються лише власівський та городиський сотники []. Не виключено, що така «упослідженість» зіграла свою роль, коли 1764 р. склалась ситуація пікінерської альтернативи (а за нею Кременчук ставав полковим центром Дніпровського пікінерського полку, а Я.Гаврилів згодом доскочив посади його командира).

Про двох останніх козацьких сотників Кременчука – Федора Гаврилова (Гавриленко, син Г.Ілляшенка), який обіймав цю посаду з 1737? по 1748 рр., та Якова Гаврилова (сина попереднього), що сотникував до ліквідації Кременчуцької сотні у 1764 р. [], відомо трохи докладніше. Перший уже згадувався як один з активних прибічників поширення влади миргородського полку на Правобережжя, він також наприкінці своєї кар’єри став одним з двох кременчужанин-бунчукових товаришів []; другий – відіграв провідну роль у ліквідації кременчуцької сотні та переведення її козаків на становище пікінерів, за що особисто здобув чин ротмістра.

Ось факти, які можуть вважатися біографічними щодо цих двох останніх представників сотницької династії Кременчука. Перша документальна згадка про «настоящего» кременчуцького сотника Ф.Гаврилова зустрічається в реєстрі дворів старшинських за ревізією 1737 р., але акт ревізії чомусь підписаний наказним кременчуцьким сотником Максимом Симоновим []. Отже, на той час Ф.Гаврилов чи то був відсутній, чи то ще остаточно не затверджений на посаді. Наступна ж згадка сотника Ф.Гаврилова відноситься до 20 січня 1739 р., коли він засвідчив втрату через пожежу документів на майно колишнього кременчуцького сотника Матвія Чередничка []; 20 квітня 1740 р., коли він засвідчив купчу Андрія Байдака []; 3 серпня 1740 р., коли він разом із кременчуцькими старожилами засвідчив оповідь про шляхетсько-козацький родовід Федора Хандоженка з Говтви []; 8 січня 1741 р., коли він продав лісочок на Правобережжі козаку Грицькові Лелюку (Лелеці) []; цього ж року Ф.Гаврилов засвідчив купчі від 8.І, 16.І, 20.І, 26.І та 18.ІІ []. У 1742 р. Федір Гаврилів згаданий як сотник в Яреськах [], цілком можливо, що це зовсім інша особа, але у мене немає жодного свідчення про перебування Ф.Гаврилова в Кременчуці у 1742 р. Лише 28 березня 1743 р. зустрічаємо його за проведенням ревізії в містечку Манжелії Омельницької сотні []. У березні 1744 р. Ф.Гаврилову, разом з іншими узбережними сотниками, адресувалась вимога надіслати по 20 козаків від сотні до Новоархаргельська []. У цьому ж році від наїзду проїжджого майору Ландміліцкого полку Воляшинова-Зернова постраждала садиба кременчуцького сотника []. 16 квітня 1745 р. він у складі експедиції Д.де Боскета перебуває у Цибулеві, де бере участь у сварці із делегатами Запоріжжя з приводу лінії кордону січових володінь [], а 17 травня 1745 р. підписує відомість угідь на Правобережжі []. Звинувачений запорожцями у грубощі він за доброю традицією всіх звинувачуваних («ми будемо все заперечувати») у грудні 1745 р. цілковито заперечував сам факт квітневого інциденту []. В інциденті з М.Чередничком у 1748 р. фігурує «Гаврилов» без ініціалів і, здається, це ще Федір, а не його син Яків (справа заведена у січні, а Я.Гаврилов заступив на сотницьку посаду 16 червня 1748 р.). 1752 р. Ф.Гаврилов згаданий вже як бунчуковий товариш []. Цього року він їздив за гетьманським дорученням до Запорізької Січі []. Жив Ф.Гаврилов ще у 1754 р. [].

Біографічні дані про Я.Гаврилова докладніші, адже у 1761 р. Я.Гаврилов подав до Київської губернської канцелярії «сказку» про проходження ним служби. Звернемось до цієї (один з перших матеріалів такого роду) автобіографії кременчужанина []. За цим документом, майбутній кременчуцький сотник народився у 1722 р., в 25-річному віці, 18 серпня 1747 р., за батьковим поданням (подане до полкової канцелярії 8 січня того самого року) він поступає на службу і здобуває чин значкового товариша Миргородського полку. В цьому самому році йому вперше доводиться командувати певними «командами» (зведеними загонами козаків, які відряджувались із якимось спеціальним завданням) спочатку в «задніпрських місцях», де вони мали протидіяти степовому розбою, а згодом продовжили службу вже на придніпровських форпостах.

Наступного року (22 червня) він «респектом продолжаемых служб умершего деда и отца … которие билы в сотне Кременчуцкой настоящими сотниками и по виводу и желанию сотне кременчуцкой козаков на место отца» призначений сотником. Причому формально дотримана була і «демократична» процедура обрання, з другим кандидатом-суперником у особі козака Стефана Федорова. Відтак, напевне, Гаврилови мали серед кременчужан достатню популярність і підтримку.

Навесні і восени 1749 р. свіжоспечений сотник бере участь у «командираціях» та комісіях у справі знешкодження «зловредной» сарани в сусідніх Городиській та Потоцькій сотнях; веде слідство за приватними конфліктами власівських жителів; у листопаді-грудні разом із городиським сотником М.Кодинцем вирушає стерегти на караулах південний кордон «задніпрських місць» (від гирла Омельника [Це або «Переволочанський Омельник» біля Мишуриного Рогу, або «Келебердянський Омельник» біля Дереївки.] аж до Архангельська-Архангелогородки) від «опасной болезни» – пошесті, що з’явилася тоді в турецьких володіннях.

1750 р. Гаврилов на чолі козаків цілком відмобілізованої Кременчуцької сотні вирушив з полковником В.Капністом (після його арешту під Архангелогородкою військо очолив полтавський полковник А.Горленко) у 6-місячний похід на Задніпров’я, аби протидіяти поширенню гайдамацьких заворушень. 1751 р. з командою із 57 чоловік з узбережних сотень Миргородського полку ходив униз Дніпром, до гирла Псла, спочатку під проводом компанійського полковника К.Часника, а потім наказного Миргородського полковника І.Гамалії. З листопада 1751 р. по травень 1752 р. Гаврилов з командою миргородських козаків знаходиться на Українській лінії, а повернувшись звідти проводить слідство в Келебердянській та Власівській сотнях.

1753 р. знову служить по судових комісіях: у Крилові, де розслідувалась справа про побиття (з подальшою смертю) російського канцеляриста місцевим городовим отаманом; в Городищі, де в черговий раз конфліктували з Пивогорським монастирем місцеві козаки; в Потоках, де судив «за бой і увечье»; та в Кам’яних Потоках, де карав місцевого отамана за самовільне встановлення карантинного караулу при Онуфріївській греблі (про цей цікавий епізод з історії митної служби ми згадували вище).

1754 р. разом з полковим хорунжим М.Леонтієвим Гаврилов проводить розподіл маєтностей, що лишилися по смерті Івана Устимовича, між його братами (значковими товаришами та священиком). Того самого року з трьомастами миргородськими козаками знаходився два місяці під командою полтавського полкового обозного А.Руновського у таборі під Келебердою, а потім звідти був відряджений на чолі 6-сотенної команди миргородських та полтавських козаків до фортеці св.Єлизавети, де прослужив 8 місяців.

З 4 червня 1755 р. по листопад 1756 р. займався справами з розміщення в Кременчуці прикордонної митниці. 1757 р. став на чолі козаків з Миргородського полку, відряджених на 6-місячну службу в Задніпров’ї. 1759 р. знов очолив той самий загін, що стаціонував на тих самих місцях вже 7 місяців. 1761 р. Гаврилів з козаками вислали на сім місяців на Українську лінію, де він і надумав скласти звіт своєї служби та затвердити його у такій «престижній» установі, як Київська губернська канцелярія [Після переходу в 1764 р. на службу в пікінери Я.Гаврилов одержав чин ротмістра, а 1768 р. згадується вже як майор (ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.77).].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Кременчук від заснування до 1764 р

    Документ
    Вирський Дмитро Станіславович – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН України.
  2. Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації (2)

    Документ
    Українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 12-14 лютого 2010 р. – Сімферополь: ВіТроПринг, 2010.
  3. Курс подається за модульною схемою (2)

    Документ
    У посібнику розглядаються проблеми: соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХ ст.
  4. Вісник (1)

    Документ
    Редколегія “Вісника” приймає статті обсягом 4 – 5 сторінок через 1 інтервал, повністю підготовлених до друку. Статті подаються надрукованими на папері в одному примірнику з додатком диска.
  5. Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

    Документ
    В повістях і оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною.

Другие похожие документы..