Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Средний балл конкурсного отбора в инженерно - технический лицейский класс составил 4,7. По окончании курса основной школы 7 учащихся имеют аттестаты ...полностью>>
'Диплом'
Первым лауреатом новой общественной премии для дипломатов имениАлександра Невского стал бывший премьер-министр и министр иностранных дел России, а ны...полностью>>
'Документ'
Настоящий стандарт*) распространяется на выпускные квалификационные работы (ВКР), проекты и работы курсовые (именуемых далее “работы”), выполняемые с...полностью>>
'Книга'
Впервые взяв в руки Акунина, я, честно говоря, не оценил его. Дойдя примерно до половины книги, я догадался, кто шпион (это был «Турецкий гамбит»). Я...полностью>>

Люди «білого царя»: імперська поселенська колонізація

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Відтак, кількість козаків, здатних нести службу, постійно зменшувалася, нерідкістю стала добровільна відмова від козацького статусу. Козацьке військо Гетьманщини з 60 тис. 1650 р. скоротилося до 30 тис. у 1669 р. і 20 тис. – 1730 р. Російський уряд, зацікавлений у збереженні іррегулярної підпори своєї армії, навіть вдавався до заборон козакам переходити на становище селян.

Зрештою, 1735 р. була проведена реформа, за якою козаки були поділені на дві групи – «виборних» і «підпомічників». Виборні козаки відбували військову службу, тоді як бідніші підпомічники виконували допоміжні обов’язки: збирали і постачали провіант, коней, худобу; займалися доставкою пошти; навіть обробляли землю у відсутність виборних козаків. Як неспроможні виконувати традиційні військові обов’язки, підпомічники обкладалися податками, які, правда, були наполовину меншими від звичайних податків, що сплачували міщани й селяни Гетьманщини.

Розшарування козацтва лишало по собі численні «рубці» на суспільній свідомості, підточувало громадянський мир та позірну рівність (бодай у межах козацького стану). Так, з 1730-х рр. походить справа козака Потоцької сотні Микити Гонтара, який скаржився на свого сотника Йосипа Сахатова, звинувачуючи його в оберненні виборних козаків на підпомічників []. У 1764 р. три сім’ї виборних козаків Чигирин-Дібровської сотні взагалі вирішили шукати собі кращої долі в еміграції на правобережні терени підвладні Речі Посполитій [].

У ХVIII ст. з’явилася (чи скоріше стала досить помітною) ще одна категорія козаків – «підсусідки». Тоді як підпомічники все ще володіли якоюсь землею, козацькі підсусідки були зовсім безземельними. Єдине, що їм залишалося, – це продавати свою працю землевласнику, виборному козаку або купцю. Категорія підсусідків не обмежувалася козаками, до неї входили також міщани і навіть селяни. Але, ставши підсусідками, козаки не втрачали свого козацького статусу. Фактично до середини XVIII ст. вони могли користуватися ним для уникнення оподаткування. Згодом усі підсусідки, включаючи козаків, платили вже повну суму податку. Однак козацький підсусідок усе ще різнився з селянином своїм правовим статусом і свободою пересування. Йому дозволялося будь-коли залишати свою роботу й шукати кращих умов. Більше того, підсусідок міг, якщо всміхнеться доля, накопичити достатньо грошей, аби купити землю і стати підпомічником і навіть виборним козаком.

Загалом соціальна еволюція козацтва в Гетьманщині характеризується процесами ускладнення внутрішньої структури і розшарування до того монолітного стану-народу. Відтак, хоча соціальний престиж козацтва неухильно занепадає, його роль «прабатька» для модернізованих суспільних верств міцно закріплюється в матриці української культури.

На нижчому від нової шляхти соціальному щаблі знаходилися міські ремісники та купці, а також численні селяни. Перші мали більше майнових прав і були зазвичай заможніші від других. Загалом соціальний статус міщан був вищий за селянський. Утім, як уже зазначалося, міщанська верства в Гетьманщині була малочисельна і потерпала від зовнішньої конкуренції.

Характерним прикладом слабкості кременчуцького міщанства стала, вже згадувана справа з відкриттям казенного шинку в Кременчуці в 1747 р. Місцеві козаки змогли тоді без великого клопоту відстояти свою монополію на шинкування. Зібрані для казенного шинку дрова були реквізовані, бурмистра, який очолював збирання останніх, з наказу городового отамана взяли під караул та закували в залізо «яко іновірця». У написаній з цього приводу скарзі міщан-посполитих іде мова і про інші факти тиску козаків на міщан: посполитого Данила Остапенка вже два роки примушують поставляти за власний кошт сотенній канцелярії папір та сургуч, селян правобережних володінь Кременчуцької сотні виведено з-під юрисдикції громади посполитих сотенного містечка (через що загальні для посполитих податки лягають тягарем лише на лівобережців), і взагалі старшина та козаки заволоділи всіма орними землями і сінокосами, так що нема як селянам-міщанам прожити і надія лише на втечу до кращих місць або на втручання центрального уряду [].

Вирізнення міщан із загальної маси «посполитих» ще й у середині ХVIII ст. давалось навіть державним чиновникам не без труда і цілком без певності у критеріях такої статусної інтерпретації []. Так, Келебердянська сотенна старшина 19 грудня 1749 р. повідомила полкову канцелярію про відсутність у Келеберді міщан, хоча серед козаків та посполитих, як зазначалось, є ті хто «промишляють» та «бавяться» ремеслом []. «Цехи», відомі в Келеберді ще 1718 р., здається, не завжди ставали підставою для окремого вирізнення «міщан» з маси «посполитих» [] (їх часто-густо інтерпретували як позастанове «церковне братство»).

Те саме бачимо і в Кременчуці. Ще компут (реєстр) 1719 р. знає тут «цехових» людей (близько 26% населення Кременчуцької сотні) [], а ревізія 1752 р., хоча і винесла в заголовок розподіл посполитих на «міських» та «сільських», але реально їх так і не розрізнила [].

Утім, є і протилежні приклади. Так, у Власівці «міщани» (окремо від козаків) згадані в купчій за 1739 р. []. Тут таки, за ревізією 1737 р., крім звичного для сотенного містечка війта, згаданий окремо і бурмистр []. Те саме маємо і щодо Городища (Градизька) станом на 1702 р. [] та 1730 р. []. У Кременчуці в 1747 р. згадано бурмистра, а з 1756 р. маємо документ, де «лавник і міщанин кременчуцький Семен Іванов своєручно підписався» []. Наскільки ці факти репрезентативні і чи не можна вбачати у цих прикладах маргінальне явище, такий собі «чигиринській слід» (вияв збереження річпосполитської соціальної номенклатури в безпосередньо межових з Чигиринським староством Речі Посполитої козацьких сотнях) на сучасному етапі дослідження даної проблематики ще важко сказати.

Міські ратуші в Миргородському полку, за даними Генерального слідства про маєтності 1729-1730 рр., жодних окремих маєтностей не мали []. Винятком були хіба ратушні луки-сіножаті та невеликі шматки ратушної оранки, які бачимо 1754 р. в Остап’є (лука «Циганська») та Білоцерківці (2 луки та орних ланів 2) [].

Селянство в Гетьманщині значною мірою залишалося вільним, хоча тенденції до його закріпачення наростали. На Кременчуччині найбільшим визискувачем селян була навіть не нова шляхта, а Градизький Пивогорський монастир. Він мав великі земельні володіння, у Лубенському [] та Миргородському полках []. У пізній період (середина – друга половина ХVIII ст.) на монастирських землях працювали тисячі залежних селян, які були закабалені універсалами І.Мазепи (1689, 1693 рр. []), І.Скоропадського (1716 р.) та жалуваними грамотами царів Олексія Михайловича (1654 р.) і Петра І (1694 р.). Особливу ласку до монастиря виявляв гетьман Д.Апостол, який, маючи маєтності на Правобережжі в Крилові та його околицях, часто користувався монастирським перевозом, неодноразово зупинявся в Пивогір’ї та щедро жалував братію своїми дарами. У монастирський синодик тоді був внесений родовідний запис Апостолів [].

З церковних ієрархів добрими справами на користь Пивогір’я відзначились Ісая Козловський, Інокентій Гізель, Варлаам Ясинський, Арсеній Могилянський, Стефан Яворський, Єпіфаній Могилянський. Серед духовних меценатів треба особливо відзначити Іосафата Кроковського, який надав монастиреві значну кількість церковного начиння та богослужебних книжок та митрополита Рафаїла Заборовського [].

Утім, жертводавцями Пивогор’я були не лише гетьмани та митрополити, а й козаки та інший вільний люд. Так, 1671 р. полтавські (і як зазначено в акті «пред тим кременчуцкие») мешканці, Андрій Житинський та Іван Нобляниц (Нобляниця) передали монастирю бровар та млин з чотирма поставами на річці Пслі в містечку Омельнику []. В 1678 р. мешканець Омельника Нестор віддав монастирю весь свій маєток. У 1681 р. козаки омельницької околиці Никифор, Максим, Марко, Іван, Яцько і Федір Наливайки спільним листом передали йому свої землі, «при самому хуторі Омельнику», на горі []. 1691 р., «будучи на поклонении», полковий обозний Гадяцького полку Яків Корицький подарував став з греблею і належними до нього лісками та лукою на Імбеці (притока Тясмину) []. У 1705 р. мешканець Говтви Семен Іванович відписав на Пивський монастир став, греблю й інші маєтності. 1719 р. полтавський полковник Іван Черняк надав монастирю свої «вотчинні» млини []. Матченко, крім цього, згадував про надання орного «плецу» потоцьким мешканцем Іваном Терещенком у 1731 р. []. Серед жертводавців монастиря згадані також митрополит Сіверський Антоній, протопоп крилівський Симеон, пресвітери: городищенський Дем’ян та пироговський Іоан; сотники: крилівський Григорій Рудь, городищенський Андрій Жук та київський Соколовський; представники місцевих старшинських родів: Кодинців, Родзянок, Болюбашів, Устимовичів, Величків, Стародубів, Дебелих, Белашів, Черепах та ін.; глухівський мешканець Григорій Шарий; запорожці: Микола Литвиненко, козак Сергієвського куреня, Іван Передерга, Брюховецького, Влас Медвідь та Мартин Невеселий, Канівського та ін.; російські достойники: кн.Мещерський та Толстой [].

Бувало, що монастир і сам прикуповував майно, як у випадку з купівлею млинового двору під самим містечком Омельником у мешканців сорочинських Параски Григоришової та її сина Василя у 1687 р. []. У 1709 р. він відкупив у Городища плавні та угіддя у «вічну посесію» за 100 злотих доброї монети. Придбав монастир також вісім плеців чи левад у Вереміївці, на яких влаштував комори, вітряні млини, сади та шинок. У сільці Погорілому в околиці тієї самої Вереміївки, купив шість озерних та кілька дніпровських тоней для ловлі осетрів (тут був улаштований хутір з млином та шинком). У Максимівці також був заснований особливий монастирський хутір з ґуральнею та броварнею. Він став ніби заміською резиденцією монастирських намісників, які мешкали тут часто і подовгу. Набував монастир також угіддя в Митлашевці, Борисах, Погребах, Говтві, Бабичівці, Кривій Руді тощо [].

Залучилось Пивогір’я і до господарської реконкісти на Правобережжі. Тут відомі монастирська пасіка в лісі Чута (Слиньківська, куплена 1706 р. за 30 кіп грошей) [] та пасіка Бутківська в Чорному лісі, яка належала ченцю цього монастиря (1745 р.) [].

Загалом монастир володів багатьма озерами, лісами, мав численні отари овець, цегельний завод та монастирські шинки по селах. Він контролював і обидва перевози Пивський (у Градизьку) та Максимівський []. Мав власний «приїжджий двір» у Власівці [].

Оригінальним феноменом монастирського господарювання були т.зв. «лодейні» (плаваючі) млини на Дніпрі («с тремя колы»), згадані в Генеральному слідстві про маєтності Миргородського полку 1729-1730 рр. []. Центром цієї технології вважався Київ [], відтак Пивогір’я як філія одного з найпомітніших київських монастирів могло вільно черпати з цієї криниці. Ще однією чи не специфічно київською технологію, що вирізняла пивогірських ченців із загалу землевласників було картографування своїх володінь [].

Взагалі, принципово слід зазначити, що гетьманства І.Мазепи та І.Скоропадського стали своєрідним «піком» збагачення та могутності для українських православних монастирів. Після нього почалися значні обмеження привілеїв духовенства та секуляризація земель місцевої церкви. Матченко оцінював багатства Пивогір’я за найкращих часів у 25 тис. десятин землі з 10 тис. селян []. Монастир мав велику пасіку, розводив овець і велику рогату худобу. Утримував готелі-притулки для прочан [].

Опис 1766 р. повідомляє, що Пивогірський монастир розташований за півтори версти (трохи більше за 1,5 км) від містечка Городища. У ньому одна дерев’яна церква святителя Миколи (ветха) та кам’яний храм (ще зовсім без оздоблення) з престолами пресвятої Богородиці та Антонія Великого. Жилих покоїв у самому монастирі сім, а за його стінами три 2-місних та чотири 3-місних з маленькими «чуланчиками» [] (отже, – не менш як на 25 осіб чернечої братії?), «людських» дві (ветхі), комор («амбарів») для поклажі дві і при них один «чуланчик» прироблений, а другий окремо збудований (невеликі й нові), льодовник один і на ньому дерев’яна комірка («чулан») (посередньої ветхості), сарай зроблений з дощок (вельми ветхий) та поза монастирем людських хат 10, з яких п’ять дерев’яних, а п’ять мазанок (ветхі). При монастирі: пивоварня одна (ветха), солодовня одна (нова) і амбар при винокурні один. Монастирські покої, людські хати, льодовник та дощаний сарай названі вельми ветхими. Про пивоварню мовиться, що побудована понад 20 років тому, а два амбари і дві комори («чулани»), солодовня, стайня, при винокурні амбар і сарай збудовані понад 10 років тому. Всі будівлі постали «коштом монастирським» і оцінені в 58 рублів [].

Зазначена обмеженість запасів деревини в монастирських володіннях. Ліс є лише навколо монастиря (575х92 сажні = 1.226,82х196,29 м = 24,1 га) і в тому порубки суттєво обмежені («по причине тои что ежели зрубать на том месте отродится уже не может»), аби зберегти красу («украшения») монастиря. Охарактеризовані монастирські підприємства:

1) шість млинів (під монастирем у двох верстах від Городища на Гирмані – «затоці дніпровій»; на р.Кагамлику під Твердохлібівкою; три «лодейні» на Дніпрі – мелють лише в теплі місяці року і дуже залежать від примх дніпрової погоди). Зазначено, що рік від року вихід продукції на млинах суттєво різниться, а в 1766 р. він склав 66 четвертей (13.854 л або 138,54 гл) борошна та пшона.

2) винокурня на чотири котли. Реально працює лише п’ять осінньо-зимових місяців, коли досить хліба. Виробляє («вигонює») по 142 відра (1.746,6 л або бл.17,5 дл) «вина», що вживається на різні монастирські видатки. Сировина лише монастирська, хоча, коли не досить власного хліба, дозволяють приватним особам орендувати виробничі потужності для виготовлення алкоголю зі свого зерна. При винокурні також з відходів виробництва відгодовують свиней (21 – стара, 19 – молодих).

3) спеціальний шинок у Максимівці (влаштований за відсутністю великих вулиць між іншим житлом). У Твердохібівці («Твердохлебах»), Погребах та на хуторі Омельницькому монастирських шинків немає. Монастирським підданим дозволяється по черзі («по єдному кто пожелаєт») продавати в своїх домах монастирське вино (зазначено, що тутешні козаки шинкують вино без обмежень як свого власного виготовлення, так і покупного на ярмарках).

4) випаси для худоби при хуторі Кагамлицькому, Твердохлібівці та Погребах 3050 сажнів у довжину та 1708 сажнів у ширину (6.507,48х3.644,2 м= 2.371,5 га)

5) риболовні угіддя: п’ять річок над Дніпром (Гирман, Карасаве, Солониця, Кисель, Росоха), два ставки на р.Кагамлику (один в Погребах, а другий у Твердохлібівці). Про улов сказано, що в річках більше плотви, а між нею бувають щуки; в ставах – одні карасі.

6) хутори: Лапинський (у шести верстах від Городища) та Кагамлицький (у двох верстах від Твердохлібівки) та Омельницький []. З них лише Кагамлицький спеціалізується на утриманні худоби (бугай 1, дійних корів 16, ялових корів 10, телиць «третяк» 6, телиць «назимків» 5; биків: «пятаків» 7, «четвертаків» 4, «третяків» 5, «назимків» 6, телят 16; волів робочих 15, у т.ч. «старих» 9, «молодих» 6; овець «старих» 689, «баранців» минулорічних 247, баранів «старих» 67; кіз «старих» 33, козенят минулорічних 17, цапів «старих» 9; жеребців «старих» 4, кобил «старих» з лошатами 22, кобил старих ялових 6, лошиць: «п’ятак» 3, «четвертак» 2, «третяк» 3, «стрижок» 10, лошаків: «п’ятаків» 8, «четвертаків» 3, «третяків» 7, «стрижаків» 7, лошат 22; об’їжджених («єжалих») коней загалом при монастирі 16 «старих»). Лапинці то скоріше рибальський стан, лише взимку (коли проблеми з кормом?) сюди приганяють овець, навесні їх знову повертають на Кагамлицький хутір.

7) сінокоси: по обох боках р.Кагамлика на 20 скирт (по 150 копиць = 30 возів) – трави тут посередні; при Лапинському хуторі в плавнях дніпрових на 29 скирт – трави також посередні.

8) пасіка поблизу хутора Кагамлицького над р.Кагамликом на 30 пнів бджіл. Мед та віск з неї не продається, вживається на внутрішньомонастирські потреби.

9) у 10 хатах (дві з них пустують) при монастирі живуть усього 40 переважно ремісники (кравець, коваль, ткач) та наймити монастирські. Люди ці є переважно уродженцями Городища 3 з 8 «домовласників», утім є 1 екс-киянин, 1 з «Польської області» м.Жаботина («вийшов» спочатку до Кременчука, а вже потім переселився при монастирі), 2 з Говтви (з них один екс-запорожець), 1 з Іркліїва []. Отже, маємо досить цікаву картину ареалу впливу Пивогір’я.

Утім, не вільний монастир і від сусідських майнових суперечок, особливо із козацькими громадами Городищенської та Чигирин-Дібровської сотень. На думку О.Лазаревського, Пивогір’я лише в 1730-х рр. починає відновлювати свій суверенітет над старими «Климятинськими землями» []. 1731 року монастир почав судовий процес за ці володіння. Він продовжувався двадцять років і завершився показною перемогою монастиря. 1749 р. Сенат присудив спірні володіння (мова йшла лише про двори селян-посполитих) Пивогір’ю [].

Уже ніби вирішена справа розмежування з козаками-вереміївцями, спалахує знову 1758 р. (і «мирову» уклали лише 1773р.) []. Про терени Городиської сотні ревізори у 1766 р. ще записують, що «с якои Климятинскои же земли пахотной и сенокосной жительствуещіе в сотне городи ской разніе чины и козаки завладелы немало» []. З 1746 р. походить справа про побиття монастирського економа мешканцем Городиським Іваном Горданом []. За пасіки судився з монастирем полтавський полковник Андрій Горленко в 1750 р. []. 1753 р. городиський сотник М.Кодинець за щось тримав у тюрмі ієромонаха Мойсея Василієва []. 1757 р. Пивогір’я скаржилося на ґвалтовний напад городиських мешканців на Пивські та Максимівські землі []. 1762 р. монастир вимагав повернути свого підданого, що живе у городиського козака Ничипора Черепахи [].

Утім, скаржились і на такі самі ґвалтовні дії монастиря: 1758 р. за наїзд монастирського економа Г.Дунчевського на землі та захоплення хліба значкового товариша Дмитра Устимовича []; а 1763 р. люди, послані монастирським намісником Г.Заненко, забрали на Дніпрі сітки («нитки») полковника Кодинця [].

На чолі Пивогірської братії стояли намісник (начальник монастиря) та економ, які призначалися з ієромонахів (під 1752 р. згаданий також писар монастиря [], під 1759 р. – соборний ієромонах []). Першим відомим з них є намісник Ісакій (згадки з січня та червня 1675 р. []), хоча з документа від 22 липня 1671 р. знаний ще й «ігумен» Герман Чердановський []. Далі відомі: намісник Данило Кокоревич (1693 р. []) [Утім, можливо першим таким урядником слід визнавати «чесного отца Андрияна, ієромонаха обытели с той Пивской», свідка документу 1690 р. (Лазаревский А. Украинские исторические мелочи. – С.4-5).], намісник Іоанн та економ Сафроній Олещицький (1699 р. []), економ Симон Зубковський (1702 р. []), намісник Варсонофій та економ Яків Жукевич, які офірували рідному монастиреві багату різницю у 1741 р. Крім них відомі начальники Іліодор Ямнецький, Парфеній (Порфентій) Бережецький (бл.1731 р.) [], Іосія Заремба (1758, 1759 рр.) [], Мануїл Базилевич, Антоній Нарожнецький (згодом Сіверський митрополит) []. Згадуються в джерелах також намісники Афанасій Яснопольський (1747, 1748, 1749, 1750, 1759 рр.) [] та Гедеон Заненко (1763 р.) [], економи Мойсей Васильєв (1747 р.) [], Марко Антонович (1750 р.) [], Григорій Дунчевський (згадка між квітнем 1757 та червнем 1758 рр. []), ієромонах Іосиф (1759 р.) [], «правителі» ієромонах Авакум Мациєвський (1751 р.) [] та Аввакумов (1752 р.) [] (вірогідно ідентичний попередньому). Згаданий ще під 1755 р. архімандрит Никифор [].

Данні про кількість братії є лише за 1774 р., коли вже монастир переживав занепад. Тоді тут перебували намісник, економ, п’ять ієромонахів та вісім простих монахів, крім необхідної кількості нижчих служителів [].

З часу монастирського буму початку ХVIII ст., крім Пивогорського, маємо вістки про Сокільський Преображенський монастир (у 3-3,5 км від Соколки на правому березі Ворскли поруч з сільцем Перегонівка). Це був чоловічий монастир, заснований у 1714 р. ігуменом Полтавського Хрестовоздвіженського монастиря, біля гори Духової на березі р.Ворскли (тепер територія с.Правобережна Сокілка). 1737 р. його зруйнували кримські татари. 1738 р. монастир відновили, а з 1751 р. походить згадка про підпорядкованість Сокільського «скитка» Нехворощанському монастиреві [] (ще одна виразно «запорізька» обитель). 1756 р. до цього «скиту» був засланий роменський протопоп Єфстафій Стефанович (який звідти успішно втік) []. 1763 р. згідно резолюції київського митрополита Арсенія Сокільський скит став йменуватись монастирем []. 1777 р. монастирські будівлі були перенесені на гору (напевно через це монастир стали кликати і Сокологірським). Монастир мав дві дерев’яні церкви: Спаську (Преображенську) і Георгіївську. В 1786 р. він, як і Пивогір’я, був закритий, а маєтності його секуляризовані [].

Як і Пивогір’я, Сокільський монастир був популярним серед запорожців. З 1766 р. маємо звістку про екс-козака Щербинівського куреня Романа Чапулку, який жив тут «в послушании ктиторском» уже три роки («монашеского чина» він забажав у 60-річному віці) [].

Другий сакральний центр Миргородського полку – Сорочинський Михайлівський монастир – заснований як пустинь 1670 р. миргородським полковником П.Апостолом не створив конкуренції Пивогір’ю на Кременчуччині. Не був він і таким багатим як наддніпрянська обитель, 1785 р. тут налічувалось лише 134 кріпаки [].

Знаком цивілізаційної усталеності південної Кременчуччини («узбережної» частини Полтавського полку) досягнутої на початок ХVIII ст. стало заснування вже згаданого Сокільського Спаського (Преображенського) монастиря. Крім першонадання Микити Федоровича в гетьманському універсалі 1717 р. мовилось і про якусь маєтність на р.Орелі («кривець засушній») []. Перша монастирська церква (напевно Спаська [Згодом існувала ще й друга – Георгіївська.]) існувала вже 1717 р. []. Утім, сягнути справжнього розквіту цій філії Полтавського Хрестоздвиженського монастиря так і не судилося. Вік Сокільській (Соколегірській) обителі відведено було порівняно недовгий (1714-1786 рр.). Навіть, у 1772 р. його очільник звався не «намісником», а «строителем» [].

Біле духовенство на Кременчуччині підлягало Київській єпископії (митрополії). Кременчуцька околиця Миргородського полку до 1736 р. у церковному відношенні підпорядковувалась єдиній на весь полк Миргородській протопопії [], яка поділялася 5 округ – намістній: Городиську (17 приходів), Остап’євську (10 приходів), Голтвянську (9 приходів) та Сорочинську (13 приходів) та виокремлену лише 1732 р. Миргородську (46 приходів). Після смерті у 1735 р. миргородського протопопа Георгія Іванова, величезну полкову протопопію вирішили поділити навпіл, утворивши (1736 р.) окремі Миргородську та Сорочинську протопопії []. Остання включала й кременчуцькі терени. Очолювали її до 1740 р. Григорій Горновський, який мав амбіції знов об’єднати під своїм берлом обидві протопопії, за що зрештою і був «відставлен» (відставку ще раз підтвердили у 1746 р.) та Дмитро Василієв [].

У середині Сорочинської протопопії також відбувалися адміністративні зміни. Відтак, станом на 1749 р. Кременчук знаходився у віданні Омельницької намістнії [].

13 травня 1750 р. з приходів правобережної Кременчуччини була утворена ще й Крилівська протопопія, в межах якої існувала Табориська намістія [], 1757 р. цю протопопію перевели у підпорядкування Переяславської єпархії [], того самого року згадується Городиська протопопія (виділення округи навколо монастиря в окрему протопопію, то взагалі-то звична форма церковної організації), про приєднання до якої просили структури єпископату віддалені приходи Сорочинської протопопії [].

Придніпровські терени Полтавського полку в церковному відношенні здавна єднала Кобеляцька протопопія (згодом поділилась на Келебердянську [], Кишеньківську, Кобеляцьку та Сокільську протопопії []).

У самому Кременчуці продовжувала існувати відомі ще з XVII ст. Успенська та Спаська (Преображенська) церкви []. З числа кременчуцьких священиків ХVIII ст. виділяється ієрей Спаської церкви Олексій Савич []. По ньому лишилася перша відома кременчуцька «книга» (розпочата у 1759 р. вона мала переважно утилітарно-службовий характер, але цікава, з точки зору інтелектуальних обріїв місцевого духівництва) [].

З 1733 р. невелика частина лівобережної Кременчуччини (південний край Золотоніської протопопії) підлягала Переяславсько-Бориспільській єпархії, що виокремилась зі складу Київської. Значним церковним володінням (у народі відоме як «Лялинський монастир») тут були с.Лялинці та с.Крива Руда (Чернетчина). Обидва були наприкінці ХVII ст. власністю вже згадуваного полковника-ченця Івана (в чернецтві – Йосифа) Рубана. Перше у 1701 р. надав переяславському єпископу Захарію Корниловичу І.Мазепа [], друге – подарувала єпископській кафедрі перед смертю сестра І.Рубана – Євдокія Тюпчиха у 1714 р. []. Лялинський монах-управитель («городничій») знаходився в перманентному конфлікті з мешканцями Чигирин-Діброви, Жовнина, Бужина, Вереміївки та с.Гусиного, в який мусив втрутитись сам гетьман, котрий 1707 р. видав спеціальний універсал про кордони церковного володіння [].

З відродженням кременчуцького Правобережжя та в зв’язку з розбудовою новосербського проекту в підпорядкування переяславського єпископа 1757 р. перейшла і крилівська протопопія, до того підлегла Київській єпархії []. Йому ж підлягали і церковні інституції річпосполитської Чигиринщини.

Українське суспільство:
чоловіче населення Гетьманщини у 60-х рр. ХVIII ст. []

Нова шляхта (старшина і знать)

2 400

Клір, російські та іноземні дворяни,
інші особи, звільнені від податків

11 000

Козаки

455 000

А)виборні

176 000

Б)підпомічники

198 000

В)підсусідки

80 000

Г)інші

1 000

Міщани

34 000

Селяни

515 000

А) у приватних маєтках

465 000

Б) на «посполитих землях»

25 000

В) інші (слуги, наймити тощо)

25 000

Разом

1 017 000



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Кременчук від заснування до 1764 р

    Документ
    Вирський Дмитро Станіславович – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН України.
  2. Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації (2)

    Документ
    Українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 12-14 лютого 2010 р. – Сімферополь: ВіТроПринг, 2010.
  3. Курс подається за модульною схемою (2)

    Документ
    У посібнику розглядаються проблеми: соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХ ст.
  4. Вісник (1)

    Документ
    Редколегія “Вісника” приймає статті обсягом 4 – 5 сторінок через 1 інтервал, повністю підготовлених до друку. Статті подаються надрукованими на папері в одному примірнику з додатком диска.
  5. Вповістях І оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною

    Документ
    В повістях і оповіданнях першого тому вибраних творів ідеться про життя-буття украҝнців у Казахстані та ҝх нерозривні родинні й духовні зв’язки з батьківщиною.

Другие похожие документы..