Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Курс лекцій'
Отже приступимо до вивчення першого блоку тем. Спочатку розглянемо теоретичні питання, які стосуються держави. На рис. 2 перелічені питання, які потр...полностью>>
'Конкурс'
Конкурс проводится в рамках библиотечного проекта «Большое чтение», реализуемого комитетом по культуре и туризму Рязанской области и ГУК «Рязанская о...полностью>>
'Реферат'
Институт гражданства в Российской Федерации. Соотношение прав и свобод человека в международно-правовых документах и в Конституции Российской Федерац...полностью>>
'Документ'
 Влияние общения на развитие речи ребенка в возрасте от 0 до 3 лет   Общение - один из важнейших факторов общего психического развития ребенка. Тольк...полностью>>

Курс лекцій для студентів факультету економіки та менеджменту спеціальності 000014 «Управління інноваційною діяльністю»

Главная > Курс лекцій
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ І

ПРИЙНЯТТЯ ІННОВАЦІЙНИХ РІШЕНЬ

Курс лекцій

для студентів факультету економіки та менеджменту

спеціальності 8.000014 «Управління інноваційною діяльністю»

денної форми навчання

Затверджено на засіданні

кафедри маркетингу

як курс лекцій

з дисципліни «Системний аналіз і

прийняття інноваційних рішень».

Протокол № 39 від 08.06.2010 р.

Суми

Сумський державний університет

2010

Конспект лекцій з дисципліни «Системний аналіз і прийняття інноваційних рішень» / укладачі: О.А. Біловодська, О.Ф.Грищенко. – Суми: Сумський державний університет, 2010. – 106 с.

Кафедра маркетингу

Робота виконувалася за рахунок бюджетних коштів МОН України, наданих як грант Президента країни на виконання науково-дослідної роботи GP/F27/0080 «Механізм стратегічного управління інноваційним розвитком».

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………

4

1. СИСТЕМА ЯК МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ЗАСІБ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ТА ОБҐРУНТУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ РІШЕНЬ ………………………..

5

1.1. Поняття, основні ознаки та класифікація систем ………………

5

1.2. Типологія структур, морфологічний та інформаційний опис системи ………………………………………………………………….

11

1.3. Морфологічний та інформаційний опис системи ………………..

14

1.4. Управління в системі та управління системою …………………

14

1.5. НТР як система. Якісні аспекти розвитку техніки ………………

16

2 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ ………………….

19

2.1. Сутність та принципи системного аналізу ……………………….

19

2.2. Категорійний апарат системного аналізу ………………………..

23

2.3. Етапи системного аналізу …………………………………………

27

3 МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ …………………..

29

3.1. Поняття проблеми, симптому, тенденції, вирішення проблеми. Основні компоненти системного аналізу …………………………….

29

3.2. Методи та процедури системного аналізу ……………………….

30

3.3. Сутність та зміст власних інструментів системної методології ...

37

3.4. Поняття моделі, її види та етапи побудови ………………………

40

3.5. Методи моделювання систем ……………………………………..

41

4. ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ В УПРАВЛІННІ ІННОВАЦІЙНИМИ ПРОЦЕСАМИ ………………………………………………………………

57

4.1. Місце і значення прийняття інноваційних рішень. Типологія інноваційних рішень ……………………………………………………

57

4.2. Особливості прийняття рішень в інноваційній діяльності …….

60

5. МЕТОДИКА ПРИЙНЯТТЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ УПРАВЛІНСЬКИХ ІННОВАЦІЙНИХ РІШЕНЬ ………………………………………………

62

5.1. Організаційна структура управління з підготовки, прийняття та реалізації управлінських рішень ……………………………………….

62

5.2. Основні механізми прийняття інноваційних рішень …………….

68

5.3. Етапи прийняття та реалізації управлінських рішень ………....

72

6. ЛОГІЧНІ І КІЛЬКІСНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОБЛЕМ …………………………………………….

77

6.1. Інструменти аналізу альтернатив і прийняття управлінських рішень. Критерії вибору рішень ………………………………………

77

6.2. Прийняття рішень в умовах ризику та невизначеності ………..

79

7. РЕАЛІЗАЦІЯ ІННОВАЦІЙНИХ РІШЕНЬ ……………………………..

87

7.1. Сутність контролю інноваційних рішень ………………………..

87

7.2. Контролінг інноваційних рішень ………………………………..

88

7.3. Аудит інноваційної діяльності: сутність та процес ……………...

90

7.4. Технологічний аудит як метод перевірки реалізації інноваційних рішень ……………………………………………………

92

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ …………………………………………………..

104

ВСТУП

Метою викладання дисципліни «Системний аналіз і прийняття інноваційних рішень» є формування системи знань щодо сучасних методів системних досліджень у сфері управління економічними процесами, а також набуття студентами практичних навичок використання сучасних методів розроблення і прийняття управлінських інноваційних рішень.

Основними завданнями дисципліни «Системний аналіз і прийняття інноваційних рішень» є:

  • вивчення понятійного апарата дисципліни;

  • вивчення сутності системи і системного аналізу;

  • освоєння теоретичних і методичних основ теорії дослідження операцій, теорії черг, теорії ігор і методів експертних оцінок;

  • одержання теоретичних знань щодо дослідження об’єкта аналізу, прямого та зворотного процесів системного аналізу;

  • вивчення теоретичних основ щодо прийняття рішень в управлінні інноваційними процесами;

  • освоєння логічних і кількісних підходів до вивчення інноваційних проблем, аналізу альтернатив і прийняття управлінських рішень.

У результаті вивчення дисципліни студент повинен
ЗНАТИ:

теоретико-методичні основи системного аналізу і прийняття інноваційних рішень.

УМІТИ:

  • застосовувати методи системного аналізу під час прийняття інноваційних рішень;

  • упроваджувати методи оптимізації управлінських інноваційних рішень за детермінованих умов, в умовах ризику та невизначеності;

  • застосовувати інструменти аналізу альтернатив і прийняття управлінських інноваційних рішень.

Методологічною і практичною основою вивчення дисципліни є фундаментальні положення сучасних економічних теорій, праці провідних вчених і фахівців-практиків у сфері системного аналізу і прийняття інноваційних рішень.

Дисциплінами, що забезпечують вивчення цієї дисципліни є «Методологія наукових досліджень», «Інформаційні системи в інноваційній діяльності», «Інноваційний менеджмент», «Стратегічне управління інноваційним розвитком», «Управління інноваційними проектами», «Маркетинг інновацій».

1. СИСТЕМА ЯК МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ЗАСІБ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ТА ОБҐРУНТУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ РІШЕНЬ

1.1. Поняття, основні властивості та класифікація систем.

1.2. Типологія структур.

1.3. Морфологічний та інформаційний опис системи.

1.4. Управління в системі та управління системою.

1.5. НТР як система. Якісні аспекти розвитку техніки.

    1. Поняття, основні ознаки та класифікація систем

Вирішення питання про сутність системного підходу, на відміну від будь-якого іншого типу наукового аналізу, значною мірою зумовлюється тим, що потрібно розуміти під поняттям «система».

Термін «система» використовується в науковій літературі в багатьох значеннях. Л. Берталанфі під системою розуміє комплекс елементів, що знаходяться у взаємодії.

Топоров В.Н. визначає систему як «сукупність елементів, організованих таким чином, що зміна, виключення або введення нового елемента закономірно відбиваються на решті елементів».

У свою чергу, Вільям Р. Ешбі під системою розуміє «щось таке, що може змінюватися з часом», система – це «будь-яка сукупність змінних, властивих реальній машині».

Напевно, найправильніше було б сказати, що на сьогодні взагалі не існує широко прийнятного поняття системи. У цих умовах будь-яка спроба узагальнити все або принаймні всі основні означення терміна «система» неминуче призводять до того, що під системою починають розуміти все що завгодно. Але з метою визначення сутності системного підходу існує дуже велика необхідність конкретизації поняття «система».

Система (від грецьк. Σύστημα – «складене з частин») – сукупність сутностей (об'єктів) і зв'язків між ними, виділених із середовища на певний час і з певною метою.

Як і будь-яке фундаментальне поняття, система краще за все конкретизується в процесі розгляду її основних властивостей. Таких властивостей можна виділити чотири:

1. Система є насамперед сукупністю елементів. За певних умов елементи можуть розглядатися як системи.

2. Наявність істотних зв'язків між елементами і (або) їх властивостями, що перевершують за потужністю (силою) зв'язку цих елементів з елементами, що не входять до цієї системи. Під істотними зв'язками розуміють такі, що закономірно, необхідним чином визначають інтеграційні властивості системи. Вказана властивість відрізняє систему від простого конгломерату і виділяє її з навколишнього середовища у вигляді цілісного об'єкта.

3. Наявність певної організації, що виявляється в зниженні ступеня невизначеності системи в порівнянні з ентропією системоформуючих чинників, що визначають можливість створення системи. До цих чинників відносять число елементів системи, число істотних зв'язків, якими може володіти елемент, число квантів простору і часу.

4. Існування інтеграційних властивостей, тобто властивих системі в цілому, але не властивих жодному з її елементів окремо. Їх наявність показує, що властивості системи хоча і залежать від властивостей елементів, але не визначаються ними повністю.

Система не зводиться до простої сукупності елементів, і, розділивши систему на окремі частини, не можна пізнати всі властивості системи в цілому.

Таким чином, у найзагальнішому випадку поняття «система» характеризується:

  • наявністю безлічі елементів;

  • наявністю зв'язків між ними;

  • цілісним характером даного пристрою або процесу.

Властивості систем можна поділити на такі групи:

1. Властивості, які пов'язані з цілями і функціями системи:

  • синергічність – односпрямованість (цілеспрямованість) дій компонентів підсилює ефективність функціонування системи;

  • пріоритет інтересів системи ширшого (глобального) рівня перед інтересами її компонентів;

  • - цілі (функції) компонентів системи не завжди збігаються із цілями (функціями) системи;

  • мультиплікативність – позитивні й негативні ефекти функціонування компонентів у системі володіють властивістю множення, а не складання;

  • цілеспрямованість;

  • альтернативність шляхів функціонування і розвитку.

2. Властивості, які пов’язані зі структурою системи:

  • цілісність – первинність цілого по відношенню до частин;

  • неадитивність – принципова неможливість зведення властивостей системи до суми властивостей складових її компонентів;

  • структурність – можливість системи на компоненти та встановлення зв'язків між ними;

  • ієрархічність – кожен компонент системи може розглядатися як система (підсистема) ширшої глобальної системи.

3. Властивості, які пов'язані з ресурсами і особливостями взаємодії з середовищем:

  • комунікативність – існування складної системи комунікацій із середовищем у вигляді ієрархії;

  • взаємодія і взаємозалежність системи й зовнішнього середовища;

  • адаптивність – прагнення до стану стійкої рівноваги, яка припускає адаптацію параметрів системи до параметрів зовнішнього середовища, що змінюються (проте «нестійкість» не у всіх випадках є дисфункціональною для системи, вона може виступати і як умова динамічного розвитку);

  • надійність – функціонування системи при виході з ладу однієї з її складових, можливість збереження проектних значень параметрів системи протягом запланованого періоду;

  • інтерактивність.

4. Інші властивості системи:

  • інтегративність – наявність системоутворюючих, системозберігаючих чинників;

  • еквіфінальність – здатність системи досягати станів, не залежних від початкових умов і таких, що визначаються тільки параметрами системи;

  • спадковість;

  • ;

  • ;

  • .

Відомо, що класифікацією називається розподіл деякої сукупності об'єктів на класи за найбільш істотними ознаками. Ознака або їх сукупність, за якими об'єкти об'єднуються в класи, є підставою класифікації. Клас - це сукупність об'єктів, що володіють деякими ознаками спільності.

Основними вимогами до побудови класифікації є:

  • в одній і тій самій класифікації необхідно застосовувати одну й ту саму підставу;

  • обсяг елементів сукупності, що класифікується, повинен дорівнювати обсягу елементів усіх створених класів;

  • члени класифікації (створені класи) повинні взаємно виключати один одного, тобто повинні бути непересічними;

  • поділ на класи (для багатоступінчастих класифікацій) повинен бути безперервним, тобто при переходах з одного рівня ієрархії на інший необхідно наступним класом для дослідження брати найближчий за ієрархічною структурою системи.

Отже, з точки зору характеру зв'язків параметрів системи із навколишнім середовищем розрізняють:

    • - який-небудь обмін енергією, речовиною і інформацією з навколишнім середовищем відсутній;

    • - вільно обмінюються енергією, речовиною і інформацією з навколишнім середовищем. У відкритих системах можуть відбуватися явища або спонтанного виникнення порядку.

За рангом системи розрізняють як:

    • підсистему - система, що є частиною іншої системи і здатна виконувати відносно незалежні функції, має підцілі, спрямовані на досягнення загальної мети системи;

    • надсистему – більша система, частиною якої є дана система.

За формою наведення системи поділяють на:

- абстрактні – умоглядне подання образів або моделей матеріальних систем, які підрозділяються на описові (логічні) й символічні (математичні);

- матеріальні.

Логічні системи є результатом дедуктивного або індуктивного подання матеріальних систем. Їх можна розглядати як системи понять і визначень (сукупність уявлень) про структуру, про основні закономірності станів і про динаміку матеріальних систем.

Символічні системи є формалізацією логічних систем, вони підрозділяються на класи:

  • статичні математичні системи або моделі, які можна розглядати як опис засобами математичного апарату стану матеріальних систем (рівняння стану);

  • динамічні математичні системи або моделі, які можна розглядати як математичну формалізацію процесів матеріальних (або абстрактних) систем;

  • квазістатичні (квазідинамічні) системи, що знаходяться в нестійкому положенні між статикою і динамікою, які при одних діях поводяться як статичні, а при інших – як динамічні.

За походженням системи (елементів, зв'язків, підсистем) розрізняють:

  • штучні (знаряддя, механізми, машини, автомати, роботи і так далі);

  • природні (живі, неживі, екологічні, соціальні і так далі);

  • віртуальні (уявні, і хоча вони в дійсності реально не існують, але функціонують так само, як і у разі, якщо б вони реально існували);

  • змішані (економічні, біотехнічні, організаційні і так далі).

За характером змінних системи можуть бути:

  • системи з якісними змінними (що мають тільки змістовний опис);

  • системи з кількісними змінними (що мають дискретно або безперервно описувані кількісно змінні);

  • системи змішаного (кількісно – якісного) опису.

За типом опису закону (законів) функціонування системи:

  • типу Чорний ящик” (невідомий повністю закон функціонування системи; відомі тільки вхідні і вихідні повідомлення системи);

  • не параметризовані (закон не описаний, описуємо з допомогою хоча б невідомих параметрів, відомі лише деякі апріорні властивості закону);

  • параметризовані (закон відомий з точністю до параметрів і його можна віднести до деякого класу залежностей);

  • типу Білий (прозорий) ящик” (повністю відомий закон).

За способом управління системою (у системі):

  • керовані ззовні системи (без зворотного зв'язку, регульовані, керовані структурно, інформаційно або функціонально);

  • керовані зсередини (саморегульовані або самокеровані - програмно керовані, регульовані автоматично, адаптовані - пристосовані за допомогою керованих змін станів і самоорганізовані - змінюють у часі і в просторі свою структуру найбільш оптимально, упорядковують свою структуру під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників);

  • з комбінованим управлінням (автоматичні, напівавтоматичні, автоматизовані, організаційні).

Англійський кібернетик С. Вір підрозділяє всі системи на три групи - прості, складні й дуже складні. При цьому він вважає дуже істотним способом опису системи - детермінований або теоретико-ймовірнісний (табл. 1.1).

Таблиця 1.1 – Класифікація систем за С. Віру

За методом

опису

За рівнем складності

Прості

Складні

Дуже складні

Детерміновані

«Віконний засув».

Проект механічних майстерень

ЕОМ.

Автоматизація

Ймовірнісні

«Підкидання монети».

Систематичний контроль якості продукції

Зберігання запасів.

Умовні рефлекси.

Прибуток промислового підприємства

Економіка.

Мозок.

Фірма

Усі існуючі насправді сукупності об'єктів (а будь-яка система є такою сукупністю, хоча не кожна сукупність є системою) можна розбити на три великі класи: неорганізовані сукупності, неорганічні системи, органічні системи.

Неорганізована сукупність (прикладами її можуть служити купа каменів, випадкове скупчення людей на вулиці) позбавлена якихось істотних рис внутрішньої організації. Зв'язки між її складовими носять зовнішній, випадковий, неістотний характер. Входячи до складу такого об'єднання або покидаючи його, складові не зазнають якихось змін, що говорить про відсутність у подібної сукупності цілісних, інтеграційних властивостей. Властивості сукупності в цілому, по суті, збігаються з сумою властивостей частин (складових), узятих ізольовано. Отже, така сукупність позбавлена системного характеру.

Два інших класи сукупностей – неорганічні й органічні системихарактеризує наявність зв'язків між елементами і появу в цілісній системі нових властивостей, не властивих елементам окремо. Зв'язок, цілісність і зумовлена ними стійка структура – такі відмінні ознаки будь-якої системи.

В основі відмінності органічних і неорганічних цілісних систем лежать особливості властивих ним процесів розвитку; структура ж системи є результатом цих процесів і пояснюється ними. Органічна система є ціле, що саморозвивається, яке в процесі свого індивідуального розвитку проходить послідовні етапи ускладнення і диференціації. Цим пояснюються такі специфічні особливості органічних систем, що відрізняють їх від систем неорганічних:

1. Органічна система має не тільки структурні, але й генетичні зв’язки.

2. Органічна система має не тільки зв’язки координації (взаємодії елементів), але і зв'язки субординації, обумовлені походженням одних елементів з інших, виникненням нових зв'язків тощо.

3. Органічна система має особливі механізми, що управляють, через які цілісна структура впливає на характер функціонування і розвитку частин (біологічні кореляції, центральна нервова система, система норм у суспільстві, органи управління і т. д.).

4. У неорганічному цілому внаслідок менш тісної залежності між системою і її складовими основні властивості частин визначаються їх внутрішньою структурою, а не структурою цілого. Зв’язки всередині цілого не викликають корінних якісних перетворень частин. Із цим пов’язана здатність частин неорганічного цілого до самостійного існування. У органічному ж цілому основні властивості частин визначаються закономірностями, структурою цілого. Залежність між системою і її компонентами така тісна, що елементи системи позбавлені здатності до самостійного існування.

5. Якщо в неорганічних системах елемент часто активніший за ціле (наприклад, іон хімічно активніший за атом), то з ускладненням організації активність усе більшою мірою передається від частин до цілого.

6. Органічне ціле утворюється не з тих частин, які функціонують у розвиненому цілому. В ході розвитку органічної системи відбувається якісне перетворення частин разом із цілим. Первинні компоненти всередині системи зазнають трансформації, якими визначається їх сучасна форма.

7. Стійкість неорганічних систем обумовлена стабільністю елементів, і навпаки, необхідною умовою стійкості органічних систем є постійне оновлення їх елементів.

8. Усередині органічного цілого існують своєрідні блоки (підсистеми). Їх гнучка освоєність до виконання команд керуючої системи базується на тому, що елементи підсистем функціонують імовірнісним чином і мають певний ступінь свободи.

1.2. Типологія структур

Структура (від лат. structūra - побудова) – це все те, що вносить порядок до безлічі об’єктів, тобто сукупність зв'язків і відносин між частинами цілого, необхідні для досягнення мети.

Поняття структури – одне із найбільш важливих понять як в абстрактному розумінні, так і при його конкретизації.

Прикладами структур можуть бути: структура мозку, структура студентів на курсі, структура державного устрою, структура кристалічної решітки речовини, структура мікросхеми тощо. Кристалічна решітка алмазу - структура неживої природи; бджолині стільники, смуги зебри - структури живої природи; озеро - структура екологічної природи; партія (суспільна, політична) - структура соціальної природи; всесвіт - структура як живої так, і неживої природи.

Структури систем бувають різного типу, різної типології (або ж просторової структури).

На рис. 1.1 – 1.5 розглянемо основні типології структур.

Рисунок 1.1 – Структура лінійного типу

Прикладом лінійної структури є структура станцій метро на одній незакільцьованій лінії.

Часто поняття системи передбачає наявність ієрархічної структури, тобто систему іноді визначають як ієрархічну цілісність.

Рисунок 1.2Структура ієрархічного (деревоподібного) типу

Прикладом ієрархічної структури є структура управління вузом: «ректор - проректори - декани - завідувачі кафедр і начальники підрозділів - викладачі кафедр і співробітники інших підрозділів».

Рисунок 1.3Структура мережевого типу

Приклад мережевої структури – структура організації будівельно - монтажних робіт під час спорудження будинку: деякі роботи, наприклад, монтаж стін, впорядкування території та ін. можна виконувати паралельно.

Рисунок 1.4 Структура матричного типу

Прикладом матричної структури є структура працівників відділу НДІ, що виконують роботи з однієї теми.

Окрім зазначених основних типів структур використовуються й інші, що утворюються за допомогою їх коректних комбінацій - з'єднань і вкладань.

«Вкладання один в одного» площинних матричних структур може привести до складнішої структури – структури просторової матричної (наприклад, речовини кристалічної структури типу, зображеного на рис. 1.5). Структура сплаву і навколишнього середовища (макроструктура) можуть визначати властивості й структуру сплаву (мікроструктуру):

Рисунок 1.5Структура кристалічного (просторово-матричного) типу

Такого виду структури часто використовуються в системах з тісно пов'язаними і рівноправними («по вертикалі» і «по горизонталі») структурними зв'язками. Зокрема, таку структуру можуть мати системи відкритого акціонерного типу, корпорації на ринку з дистриб’ютерною мережею та інші.

З комбінацій матрично-матричного типу (утворювану комбінацією «площинних», наприклад, тимчасових матричних структур) можна отримати, наприклад, час - вікову матричну «просторову» структуру. Комбінація мережевих структур може дати знову мережеву структуру. Комбінація ієрархічної і лінійної структур може привести як до ієрархічної (при «навішуванні» деревоподібної структури на деревоподібну), так і до невизначеності (при «навішуванні» деревоподібної структури на лінійну).

З однакових елементів можна отримувати структури різного типу.

З одних і тих самих складових ринку (ресурси, товари, споживачі, продавці) можна утворювати ринкові структури різного типу: ВАТ, ТОВ, ЗАТ й ін. При цьому структура об'єднання може визначати властивості, характеристики системи.

Структура є сполучною, якщо можливий обмін ресурсами між будь-якими двома підсистемами системи (передбачається, що якщо є обмін i-ї підсистеми з j-ю підсистемою, тобто і обмін j- ї підсистеми з i-ю.

1.3. Морфологічний та інформаційний опис системи

Опис (специфікація) системи – це опис усіх її елементів (підсистем), їх взаємозв'язків, мети, функцій при деяких ресурсах, тобто всіх допустимих станів.

Морфологічний опис системи – опис будови або структури системи: опис сукупності А елементів цієї системи і необхідного для досягнення мети набору відносин R між ними. Морфологічний опис задається кортежем

, (1.1)

де А – безліч елементів і їх властивостей;

В – безліч відносин із навколишнім середовищем;

R – безліч зв'язків в А;

V – структура системи, тип цієї структури;

Q – опис, подання системи якою-небудь мовою.

З морфологічного опису системи отримують функціональний опис системи (тобто опис законів функціонування, еволюції системи), а з неї - інформаційний опис системи (опис інформаційних зв'язків як системи з навколишнім середовищем, так і підсистем системи) або ж так звану інформаційну систему, а також інформаційно-логічний опис системи.

Морфологічний опис системи залежить від зв'язків, що враховуються, їх глибини (зв'язки між головними підсистемами, між другорядними підсистемами, між елементами), структури (лінійна, ієрархічна, мережева, матрична, змішана), типу (прямий зв'язок, зворотний зв'язок), характеру (позитивна, негативна).

Інформаційний опис системи часто дозволяє отримувати додаткову інформацію про систему, витягувати нові знання про систему, вирішувати інформаційно-логічні завдання, досліджувати моделі систем.

Дві системи називаємо еквівалентними, якщо вони мають однакові цілі, складові елементи, структуру. Між такими системами можна встановити зв'язок (зв'язки) деяким конструктивним чином.

1.4. Управління в системі та управління системою

Управління в системі – внутрішня функція системи, здійснювана в системі незалежно від того, яким чином, якими елементами системи вона повинна виконуватися.

Управління системою – виконання зовнішніх функцій управління, що забезпечують необхідні умови функціонування системи.

У загальному вигляді схему управління будь-якої системою можна подати за допомогою рис. 1.6:

Рисунок 1.6 – Загальна схема управління системою

Важливий аспект управління системою безпосередньо виражається через принцип Ешбі (принцип необхідної різноманітності): керуюча система повинна мати вищий рівень організації (більша різноманітність, більший вибір), ніж керована система, тобто різноманіття може бути кероване (зруйноване) лише різноманіттям.

Примітка

Менеджер фірми повинен бути підготовлений, більш грамотний, організований, вільний у своїх рішеннях, ніж, наприклад, продавець фірми.

Управління системою (у системі) використовується з метою реалізації таких цілей:

    1. збільшення швидкості передачі повідомлень;

    2. збільшення обсягу переданих повідомлень;

    3. зменшення часу обробки повідомлень;

    4. збільшення ступеня стислості повідомлень;

    5. збільшення (модифікація) зв'язків системи;

    6. збільшення інформації (інформованості).

Функції і завдання управління системою:

  1. Організація системи - повне, якісне виділення підсистем, опис їх взаємодій і структури системи (як лінійної, так і ієрархічної, мережевої або матричної).

  2. Прогнозування поведінки системи, тобто дослідження майбутнього системи.

  3. Планування (координація в часі, просторі, за інформацією) ресурсів і елементів, підсистем і структури системи, необхідних (або достатніх, - у разі оптимального планування) для досягнення мети системи.

  4. Облік і контроль ресурсів, що приводять до тих або інших бажаних станів системи.

  5. Регулювання - адаптація і пристосування системи до змін зовнішнього середовища.

  6. Реалізація тих або інших спланованих станів, рішень.

Примітка

Функції і завдання управління системою взаємозв'язані, а також взаємозалежні. Не можна здійснювати повне планування в економічній системі без прогнозування, обліку і контролю ресурсів, без аналізу попиту і пропозиції - основних регуляторів ринку. Економіка будь-якої держави – завжди керована система, хоча підсистеми управління можуть бути організовані по-різному, мати різні елементи, цілі, структуру, відносини.

Виявлення керуючих параметрів і їх використання для управління системою може зменшити складність системи. У свою чергу, зменшення складності системи може зробити систему повністю керованою.

Чим різноманітніші вхідні сигнали (параметри) системи, число різних станів системи, тим різноманітніші зазвичай вихідні сигнали, складніша система, тим актуальніша проблема пошуку інваріантів управління.

1.5. НТР як система

Пізнанню суті науково-технічної революції (НТР), що є основним завданням теоретичного мислення, передував опис цього ще мало вивченого феномену шляхом порівняння, зіставлення і відбору фактів, їх впорядковування і систематизації. Такий підхід дозволив виявити істотні ознаки НТР:

  • злиття наукової революції з технічною за випереджаючого розвитку науки;

  • перетворення науки на безпосередню продуктивну силу;

  • органічне об'єднання елементів виробничого процесу в єдиній автоматизованій системі;

  • тенденція до заміни безпосередньої діяльності та праці людини функціонуванням «упредметненого» знання у всіх ланках виробничого процесу;

  • формування нового типу працівника;

  • перехід від екстенсивного до інтенсивного розвитку виробництва.

Література 50-х – початку 60-х рр. фіксувала зовнішні прояви НТР. З такої точки зору НТР виступає всеосяжним, універсальним феноменом. Дійсно, сучасну людину у всіх формах її життєдіяльності оточують події та явища, породжені НТР: нові тканини, продукти побутової хімії, телебачення, нові лікарські препарати, побутова техніка, техніка транспорту, зв'язку, торгівлі, виробнича техніка і тому подібне. Ці численні прояви НТР ототожнювалися з її суттю. Лише поступово дослідники дійшли думки про те, що за зовнішніми поверхневими подіями прихований переворот у всій структурі продуктивних сил. До того ж в основі цього перевороту лежить новий глибинний, внутрішній зв'язок науки, техніки і виробництва як особливої системи, що склалася саме в нашу епоху.

Це дозволило підійти до розкриття суті науково-технічної революції. Можна говорити про два рівні суті НТР. Перший рівень пов'язаний із визначенням НТР як корінного перевороту в продуктивних силах суспільства, що здійснюється за визначальної ролі науки. Якісні зміни в них мали безліч різних проявів, і, перш за все, у створенні принципово нових засобів виробництва. У 1960-х рр. революція в продуктивних силах ототожнювалася з «кінцевою сутністю» НТР, що дозволяло на початкових етапах наукового дослідження пояснити багато соціальних процесів і явищ. Проте надалі сама ця «кінцева сутність» виявилася похідною від сутності глибшого порядку - сутність другого рівня, яка включила першу у вигляді необхідного, але складового елемента. Такою системою і стала єдність науки, техніки і виробництва. Непостійні, випадкові у минулому зв'язки тільки в епоху НТР стають органічними, організованими та структурно закріпленими, тобто системними. Виникнення такої системи є найбільш загальним якісним результатом науково-технічної революції, у міру розвитку елементів і зв'язків цієї системи розвивається й НТР.

Як система НТР повинна відповідати ряду умов, властивих будь-якій системі:

  1. Будь-яка система існує в часі й просторі і знаходиться в русі. Якщо ми розглядаємо НТР тільки в часі й просторі, але поза розвитком, то можна говорити тільки про потенціал, оскільки всі її якості можуть виявлятися в розвитку і функціонуванні.

  2. Число об'єктів (елементів) будь-якої системи, автономних в організаційному відношенні і залежних один від одного у функціональному, є кінцевим. У НТР як системі таких елементів три: наука, техніка і виробництво.

  3. Для кожної системи характерна наявність єдиної підстави класифікації її елементів. У НТР такою підставою є діяльність суспільства, яка виявляється в різних видах: науковому, науково-технічному і матеріально-виробничому.

  4. Система володіє єдністю. НТР - це цілісний комплекс організаційно і функціонально пов'язаних елементів.

  5. Система знаходиться в єдності з середовищем. НТР, її темпи розвитку, цілі, характер наслідків і т.п. залежать від соціального середовища, в якому вона розвивається і функціонує.

У той же час аналіз системи «наука - техніка – виробництво» є неповним без урахування її соціальних наслідків. Тільки в цьому випадку дотримуватимуться найважливіші методологічні принципи всебічності й конкретності.

Всебічність підходу має на увазі облік різних умов, за яких можливі формування і функціонування НТР і з якими пов'язані її соціальні наслідки, тобто зміни всіх сторін життя сучасного суспільства - освіти, культури, способу життя, психології людей, взаємовідношення між природою і суспільством. У свою чергу, і суспільство впливає на НТР - наростання процесів НТР значною мірою залежить від умов і характеру соціально-економічного ладу, в якому проходять революційні перетворення в науці, техніці й виробництві.

Один із найважливіших моментів соціальних наслідків НТР належить до перетворення особи. Відбувається воно у двох різних площинах: по-перше, зміна особового елемента всередині наукової, науково-технічної або виробничої діяльності; по-друге, розвиток людини в позавиробничій сфері через створення нового життєвого середовища.

Система «наука - техніка - виробництво» як глибинна суть НТР, або суть другого рівня, є до деякої міри умовно-абстрактною і тому вимагає доповнення її елементами, в яких відбиті соціальні наслідки НТР. Ними є суспільство і людина. Таким чином, у широкому розумінні НТР можна подати як систему «наука - техніка - виробництво - суспільство – людина».

2. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ

2.1. Сутність та принципи системного аналізу.

2.2. Категорійний апарат системного аналізу.

2.3. Етапи системного аналізу.

2.1. Сутність та принципи системного аналізу

Системний аналіз виник в епоху розроблення комп’ютерної техніки. Успіх його застосування під час вирішення складних завдань загалом визначається сучасними можливостями інформаційних технологій. Мойсеєв М.М. наводить досить вузьке визначення системного аналізу: «Системний аналіз – це сукупність методів, що базуються на використанні ЕОМ і орієнтованих на дослідження складних систем – технічних, економічних, екологічних і т.д. Результатом системних досліджень, як правило, є вибір досить визначеної альтернативи: плану розвитку регіону, параметрів конструкції тощо. Тому витоки системного аналізу, його методичні концепції – у тих дисциплінах, які займаються проблемами прийняття рішень: теорії операцій та загальної теорії управління».

Основними рисами системного аналізу (СА) є:

1. СА пов'язаний з ухваленням оптимального рішення з багатьох можливих альтернатив.

2. Кожна альтернатива оцінюється з позиції тривалої перспективи.

3. СА розглядається як методологія поглибленого з'ясування (розуміння) і впорядкування (структуризації) проблеми.

4. У СА наголос робиться на розроблення нових принципів наукового мислення, що враховують взаємозв'язок цілого і суперечливі тенденції. Конкретніше - систематично на всіх етапах життєвого циклу будь-якої ТС здійснюється зіставлення альтернатив, по можливості в кількісній формі, на основі логічної послідовності кроків.

5. Загострюється інтуїція фахівців.

6. Застосовується передусім для вирішення стратегічних проблем.

Отже, системний аналіз – науковий метод пізнання, який являє собою послідовність дій з установлення структурних зв’язків між змінними чи елементами досліджуваної системи, спираючись на комплекс загальнонаукових, експериментальних, природно-наукових, статистичних, математичних методів.

Цінність системного підходу полягає в тому, що розгляд категорій системного аналізу створює основу для логічного і послідовного підходу до проблеми ухвалення рішень. Ефективність вирішення проблем за допомогою системного аналізу визначається структурою вирішуваних проблем.

Усі проблеми поділяються на три класи:

  1. добре структуровані (well-structured), або кількісно сформульовані проблеми, в яких істотні залежності з'ясовані дуже добре;

  2. неструктуровані (unstructured), або якісно виражені проблеми, що містять лише опис важливих ресурсів, ознак і характеристик, кількісні залежності між якими зовсім невідомі;

  3. слабоструктуровані (ill-structured), або змішані проблеми, які містять як якісні елементи, так і маловідомі, невизначені сторони, які мають тенденцію домінувати.

Системний аналіз тісно пов'язаний із синергетикою. Синергетика - міждисциплінарна наука, що досліджує загальні ідеї, методи і закономірності організації (зміни структури, її просторово-часового ускладнення) різних об'єктів і процесів, інваріанти (незмінна суть) цих процесів. «Синергетичний» у перекладі означає «сумісний, такий, що узгоджено діє». Це теорія виникнення нових якісних властивостей, структур на макроскопічному рівні.

Системний аналіз тісно зв'язаний і з філософією. Філософія дає загальні методи змістовного аналізу, а системний аналіз - загальні методи формального, міжпредметного аналізу предметних галузей, виявлення і опису, вивчення їх системних інваріантів.

Системний аналіз надає до використання в різних науках, системах такі системні методи і процедури (див. п. 3.2):

  • абстрагування і конкретизація;

  • аналіз і синтез, індукція і дедукція;

  • формалізація;

  • композиція і декомпозиція;

  • лінеаризація і виділення нелінійних складових;

  • структуризація і реструктуризація;

  • реінжиніринг;

  • алгоритмізація;

  • моделювання й експеримент;

  • розпізнавання й ідентифікація;

  • класифікація;

  • верифікація;

  • інші методи і процедури.

Відповідно до принципу системного підходу кожна система впливає на іншу систему. Весь навколишній світ - взаємодіючі системи. Мета системного аналізу – з'ясувати ці взаємодії, їх потенціал і спрямувати їх на службу людини.

Предметний аналітик (предметно-орієнтований або просто аналітик) – людина, професіонал, який вивчає і описує деяку предметну галузь, проблему відповідно до принципів і методів, технологій цієї галузі. Це не означає «вузький» розгляд цієї проблеми, хоча подібне часто зустрічається.

Системний (системно-орієнтований) аналітик – людина, професіонал високого рівня, експерт, який вивчає та описує системи відповідно до принципів системного підходу, аналізу, тобто вивчає проблему комплексно. Йому властивий особливий склад розуму, що базується на мультизнаннях, достатньо великому кругозорі й досвіді, високому рівні інтуїції передбачення, умінні ухвалювати доцільні ресурсозабезпечені рішення. Його основне завдання – допомогти предметному аналітикові ухвалити правильне рішення під час вирішення предметних проблем, виявлення і вивчення критеріїв їх ефективності.

Необхідні атрибути системного аналізу як наукового знання:

  1. наявність предметної сфери - системи і системні процедури;

  2. виявлення, систематизація, опис загальних властивостей і атрибутів систем;

  3. виявлення й опис закономірностей та інваріантів у цих системах;

  4. актуалізація закономірностей для вивчення систем, їх поведінки і зв'язків з навколишнім середовищем;

  5. накопичення, зберігання, актуалізація знань про системи (комунікативна функція).

Системний аналіз базується на загальних принципах, до яких можна віднести:

    1. Принцип дедуктивної послідовності – послідовного розгляду системи за етапами: від оточення і зв'язків із цілим до зв'язків частин цілого (див. Етапи системного аналізу докладніше нижче).

    2. Принцип мети орієнтує на те, що під час дослідження об'єкта необхідно перш за все виявити мету його функціонування. Принцип мети конструктивний за дотримання двох умов:

- мета повинна бути сформульована так, щоб ступінь її досягнення можна було оцінити (задати) кількісно;

- у системі повинен бути механізм, що дозволяє оцінити ступінь досягнення заданої мети.

    1. Принцип узгодження ресурсів і цілей розгляду, актуалізації системи.

    2. Принцип безконфліктності – відсутність конфліктів між частинами цілого, цілей цілого і частин, що призводять до конфлікту.

    3. Принцип подвійності випливає з принципу мети й означає, що система повинна розглядатися як частина системи більш високого рівня і в той же час як самостійна частина, що виступає як єдине ціле у взаємодії з середовищем. У свою чергу, кожен елемент системи володіє власною структурою і також може розглядатися як система.

Взаємозв'язок із принципом мети полягає в тому, що мета функціонування об'єкта повинна бути підпорядкована вирішенню завдань функціонування системи більш високого рівня. Мета - категорія зовнішня по відношенню до системи. Вона ставиться їй системою більш високого рівня, куди ця система входить як елемент.

    1. Принцип цілісності вимагає розглядати об'єкт як щось виділене з сукупності інших об'єктів, що є цілим по відношенню до навколишнього середовища, має свої специфічні функції і розвивається за властивими йому законами. При цьому не заперечується необхідність вивчення окремих сторін.

    2. Принцип складності вказує на необхідність дослідження об'єкта, як складного утворення і, якщо складність дуже висока, потрібно послідовно спрощувати представлення об'єкта так, щоб зберегти всі його істотні властивості.

    3. Принцип множинності вимагає від дослідника подавати опис об'єкта на безлічі рівнів: морфологічному, функціональному, інформаційному.

    4. Принцип історизму зобов'язує дослідника розкривати минуле системи і виявляти тенденції та закономірності її розвитку в майбутньому.

Системний аналіз є наслідком науково-технічної революції, а також необхідності вирішення її проблем за допомогою однакових підходів, методів, технологій. Такі проблеми виникають і в економіці, і в інформатиці, і в біології, і в політиці тощо.

Новизна системного аналізу полягає в тому, що він розглядає проблему в цілому, з постійним наголосом на ясність аналізу, на кількісні методи і на виявлення невизначеності. Новими також є схеми або моделі, де зв'язки не можуть бути адекватно виражені за допомогою математичної моделі.

Практичне значення системного аналізу полягає в тому, що він дозволяє систематично й ефективно поєднувати думки та інтуїцію експертів у відповідних галузях.

Тобто системний аналіз повинен розглядатися не як зіставлення суб'єктивним думкам, а як структурна основа, яка забезпечує використання думок експертів у різних сферах для отримання результатів, що перевершують будь-які індивідуальні думки.

Системний аналіз має і деякі обмеження, як й інші способи дослідження.

Обмеженість системного аналізу зумовлена:

- неминучою неповнотою аналізу;

- наближеністю міри ефективності;

- відсутністю способів точного прогнозу майбутнього.

Недоліки системного аналізу полягають у такому:

1) багато чинників, що мають фундаментальне значення, не піддаються кількісній обробці і можуть бути упущені з розгляду або умисно залишені для подальшого розгляду, а потім забуті;

2) чинникам можуть надаватися неправильні вагомості в самому аналізі або в рішенні, що базуються на такому аналізі;

3) дослідження може зовні виглядати до такого ступеня науковим і кількісно точним, що йому може бути приписана абсолютно невиправдана обґрунтованість, незважаючи на те, що вона містить багато суб'єктивних думок;

4) СА знаходиться на початковій стадії свого розвитку, його методологію ще ніяк не можна назвати сталою, а практична застосовність і ефективність багато в чому залежать від досконалості економічних, математичних, логічних методів і рівня конкретних знань про складні суспільно-політичні й соціально-економічні процеси, від можливостей отримання відповідної інформації про них.

Корисність нових методів аналізу й управління і в першу чергу системного аналізу полягає в такому:

1) у більшому розумінні й проникненні в суть проблеми: практичні зусилля виявити взаємозв'язки і кількісні цінності допоможуть виявити приховані точки зору за тими або іншими рішеннями;

2) у більшій точності: чіткіше формулювання цілей, завдань знизить, хоча й не усуне, неминуче неясні сторони багатопланових цілей;

3) у більшій порівнянності: аналіз (політика) може бути здійснений таким чином, що плани для однієї країни або району можуть бути з користю пов'язані й порівняні з планами і політикою стосовно інших районів; при цьому можна виявити загальні елементи;

4) у більшій корисності, ефективності: розроблення нових методів має привести до розподілу грошових ресурсів більш упорядкованим чином і повинна надати допомогу в перевірці цінності інтуїтивних думок.

2.2. Категорійний апарат системного аналізу

На сьогодні категорійний апарат системного аналізу повністю ще не досліджений. Лише останнім часом розпочаті спроби виявити сутність деяких понять системного підходу в їх специфічному вживанні. Основними причинами необхідності формування категорійного апарату системного аналізу є такі:

  • по-перше, дійсне констатування системного підходу можливе лише на основі розробки адекватної категоріальної бази;

  • по-друге, через те, що системні дослідження вимушені користуватися поняттями, в переважній більшості почерпнутими з науки минулого, а істотне нове вживання цих понять, звичайно, не фіксується, виникає небезпека «розмивання» проблематики; саме звідси народжуються сумнівні спекуляції і далеко не завжди вдалі зрощення нових слів зі старими проблемами.

Основними визначеннями, пов'язаними з використанням системного підходу, отриманими на основі узагальнення науково-технічної і філософської літератури є поняття системи (див. п. 1.1), структури (див. п.1.2), зв’язку, елемента, цілісності, системності, комплексності.

Поняття «система» і «структура» ототожнювати не можна. Якщо під структурою слід розуміти мережу взаємозв'язаних елементів, якісна природа яких не враховується, і головна увага спрямована на їх зв'язок, то під системою розуміють об'єкт у цілому зі всіма властивими йому внутрішніми і зовнішніми зв'язками і властивостями. Кажучи про систему, ми перш за все підкреслюємо цілісний характер матеріального об'єкта, в якому головна увага спрямована на якісну специфіку елементів.

Найбільше смислове навантаження в СА відводиться поняттю «зв'язок». Виявлення зв'язків дозволяє пізнавати предмети не безпосередньо, а через інші предмети, що знаходяться з ними в тому або іншому зв'язку.

Одним з шляхів трактування поняття «зв'язок» є складання емпіричної класифікації можливих зв'язків у будь-якій системі:

1. Зв'язки взаємодії (координації), серед яких можна розрізнити зв'язки властивості (такі зв'язки фіксуються, наприклад, у формулах фізики типу pv = const) і зв'язку об'єктів (наприклад, зв'язки між окремими нейронами в тих або інших нервово-психічних процесах). Особливий вид зв'язків взаємодії становлять зв'язки між окремими людьми, а також між людськими колективами або соціальними системами. Специфіка цих зв'язків полягає в тому, що вони опосередкують цілями, які переслідує кожна зі сторін взаємодії. В рамках цього типу зв'язків можна розрізнити кооперативні й конфліктні зв'язки.

Необхідно зазначити, що зв'язки взаємодії становлять найбільш широкий клас зв'язків, що так або інакше проявляється у всіх інших типах зв'язків.

2. Зв'язки породження (генетичні), коли один об'єкт є підставою, що викликає до життя інший (наприклад, зв'язок типу «А батько В»).

3. Зв'язки перетворення, серед яких можна розрізнити: зв'язки перетворення, що реалізовуються через певний об'єкт, що забезпечує це перетворення (така функція притаманна хімічним каталізаторам), і зв'язки перетворення, що реалізовуються шляхом безпосередньої взаємодії двох або більше об'єктів, у процесі якої ці об'єкти окремо або разом переходять з одного стану в інший (наприклад, взаємодія організмів і середовища в процесі видоутворення).

4. Зв'язки будови (структурні зв’язки). Природа цих зв'язків з достатньою ясністю розкривається на прикладі хімічних зв'язків.

5. Зв'язки функціонування, що забезпечують реальну життєдіяльність об'єкта або його роботу, якщо мова йде про технічну систему. У найзагальнішому вигляді зв'язки функціонування можна підрозділити на зв'язки станів (коли наступний за часом стан є функцією від попереднього) і зв'язки енергетичні, трофічні, нейронні й тому подібне (коли об'єкти зв'язані єдністю функції, що реалізовується).

6. Зв'язки розвитку, які можна розглядати як модифікацію функціональних зв'язків станів, з тією різницею, що розвиток істотно відрізняється від простої зміни станів.

7. Зв'язки управління, які залежно від їх конкретного вигляду можуть утворювати різновид функціональних зв'язків або зв'язків розвитку.

Особливу увагу звертаємо на три види зв'язків.

Рекурсивний зв'язок - необхідний зв'язок між економічними явищами та об'єктами, при якому зрозуміло, де причина і де наслідки. Наприклад, витрати в економіці завжди виступають як причина, а їх результати - як наслідки. Між витратами і результатами існує рекурсивний зв'язок. Але є і деякі винятки в сучасному НТП.

Синергетичний зв'язок визначається як зв'язок, який при сумісних діях незалежних елементів системи забезпечує збільшення їх загального ефекту до значення, більшого, ніж сума ефектів цих елементів, що діють незалежно.

Саме із синергетичних зв'язків випливають інтегральні (емерджентні) властивості, тобто властивості цілісної системи, які не властиві елементам, що складають її і розглядаються поза системою.

Циклічний зв'язок - складний зворотний зв'язок, при якому розвиток науки рухає виробництво, а воно створює основу для розширення наукових досліджень.

Під поняттям цілісність у системному аналізі мають на увазі системно ефективну дію, уміння вибирати одну маленьку дію, яка приведе до максимальних результатів.

Поняття елемента зазвичай видається інтуїтивно ясним, оскільки елемент виступає як своєрідна межа можливого розчленовування об'єкта. Його власну будову (або склад) зазвичай не беруть до уваги і в характеристиці системи: елементи вже не розглядаються як компоненти цієї системи. Можна стверджувати, що в загальному випадку елемент не може бути описаний поза його функціональними характеристиками: з погляду системи важливо в першу чергу не те, який субстрат елемента, а те, для чого потрібен елемент у рамках цілого. У системі, що становить органічне ціле, елемент і визначається перш за все за його функцією як мінімальна одиниця, здатна до відносно самостійному здійсненню певної функції. З такою функціональною характеристикою пов'язане уявлення про активність, самостійність елемента в системі, причому ця активність зазвичай розглядається як одна з вирішальних його характеристик.

У теорії і науковій практиці системного аналізу широко використовують поняття «системний підхід». Часто зустрічається словосполучення «комплексний, системний підхід». Поняття «системність» і «комплексність» уживаються як синоніми, хоча між ними є деякі відмінності. Наприклад, поняття «системність» характеризує цілеспрямованість, упорядкованість, організованість, тоді як поняття «комплексність» відображає взаємозв'язаність, взаємообумовленість, різносторонність, широту дослідницького обхвату проблеми.

Поняття «системність» ширше за поняття «комплексність». Якщо системність як властивість однаковою мірою охоплює зв'язки всередині одного рівня (горизонтальні) і між різними рівнями (вертикальні), то комплексність, як вимога враховувати взаємозв'язані чинники, що впливають на проблему (систему), охоплює переважно зв'язки одного або суміжних рівнів ієрархічної структури цієї системи.

Порівняльний аналіз комплексного і системного підходів наведені в табл. 2.1.

Таблиця 2.1 - Порівняльний аналіз комплексного і системного підходів

Характеристика підходу

Комплексний підхід

Системний підхід

Цільова настанова

На синтезуванні відображення об’єктивної реальності

Механізм реалізації настанови

Прагнення синтезу на базі різних дисциплін (у подальшому, як правило, додаванням отриманих результатів)

Прагнення синтезу в рамках однієї наукової дисципліни на рівні нових знань, які носять системоутворюючий характер (встанов-лення зв’язків, принципів, законів)

Об’єкт дослідження

Будь-які явища, процеси, стани, системи

Лише системні об’єкти, тобто цілісні системи, які складаються із закономірно структурованих та функціонально завершених елементів

Метод

Міждисциплінарний – враховує два чи більше показників, що впливають на ефективність

Системний — в просторі та часі враховує всі показники, що впливають на ефективність

Понятійний апарат

Базовий варіант, нормативи, експертиза, додавання, ділення для вираження критеріїв

Тенденції розвитку, аналітичні залежні, перевірка критерію, вибір оптимальної форми

Принципи

Відсутні

мети, дедуктивної послідовності, узгодження ресурсів і цілей, безконфліктності, подвійності, цілісності, складності, множинності, історизму

Теорія і практика

Теорія відсутня, а практика - неефективна

Системологія – теорія, системотехніка – практика, СА - методологія

Загальна характеристика

Організаційно-методичний (зовнішній) приблизний, різно-сторонній, взаємопов’язаний, взаємообумовлений, передує СП

Методологічний (внутрішній), ближче до природи об’єкта, цілеспрямований, впорядкований, організований

Характерні особливості

Широта охоплення проблеми при детермінованості вимог

Широта охоплення проблеми, але в умовах ризику і невизначеності

Розвиток

У рамках існуючих знань багатьох наук

У рамках однієї науки (системології), на рівні нових знань, що носять системоутворюючий характер (становлення зв’язків, принципів, законів)

Результат

Економічний ефект

Системний ефект

Приклади реалізації

Техніко-економічне пояснення, комплексна оцінка заходів НТП, закон прибутку як мета сучасної технології

Правильне дотримання принципів екології і безпеки для здоров’я умов праці, нове розуміння багатства суспільства як мети сучасної технології, ІSО серії
9000 та ін.

Стандартність рішення

Є

Немає

2.3. Етапи системного аналізу

У більшості випадків практичного застосування системного аналізу для дослідження властивостей і подальшого оптимального управління системою можна виділити такі основні етапи (рис. 2.1).

Рисунок 2.1 – Етапи системного аналізу

У кожному конкретному випадку етапи системного аналізу мають різну питому вагу в загальному обсязі робіт за часовими, витратними й інтелектуальними показниками. До того ж дуже часто важко провести чіткі межі і вказати, де закінчується один етап і починається наступний.

3. МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ

3.1. Поняття проблеми, симптоми, тенденції, вирішення проблеми. Основні компоненти системного аналізу.

3.2. Методи та процедури системного аналізу.

3.3. Сутність та зміст власних інструментів системної методології.

3.4. Поняття моделі, її види та етапи побудови.

3.5. Методи моделювання систем.

3.1. Поняття проблеми, симптоми, тенденції, вирішення проблеми. Основні компоненти системного аналізу

В основу методології системного аналізу покладені три концепції: проблема, вирішення проблеми і система.

Проблема – це невідповідність або відмінність між існуючим і необхідним станом справ у якій-небудь системі.

Як необхідний стан може виступати необхідне або бажане. Необхідний стан диктується об'єктивними умовами, а бажане визначається суб'єктивними передумовами, в основі яких лежать об'єктивні умови функціонування системи.

Проблеми, що існують в одній системі, як правило, не рівнозначні. Для порівняння проблем, визначення їх пріоритету використовуються атрибути: важливість, масштаб, спільність, актуальність і так далі.

Виявлення проблеми здійснюється шляхом ідентифікації симптомів, що визначають невідповідність системи своєму призначенню або недостатню її ефективність. Симптоми, що систематично виявляються, утворюють тенденцію.

Ідентифікація симптомів проводиться шляхом вимірювання й аналізу різних показників системи, нормальне значення яких відомі. Відхилення показника від норми і є симптомом.

Вирішення проблеми полягає в ліквідації відмінностей між існуючим і необхідним станом системи. Ліквідація відмінностей може проводитися або шляхом удосконалення системи, або шляхом її заміни на нову.

Рішення про вдосконалення або заміну ухвалюється з урахуванням таких положень. Якщо напрям удосконалення забезпечує істотне збільшення життєвого циклу системи і витрати незрівнянно малі стосовно до вартості розроблення системи, то рішення про вдосконалення виправдане. Інакше слід розглядати питання про її заміну нової.

Основними компонентами системного аналізу є:

  1. Мета системного аналізу.

  2. Мета, яку повинна досягти система в процесі функціонування.

  3. Альтернативи, або варіанти, побудови або вдосконалення системи, за допомогою яких можливе вирішення проблеми.

  4. Ресурси, необхідні для аналізу і вдосконалення існуючої системи або створення нової.

  5. Критерії або показники, що дозволяють порівнювати різні альтернативи і вибирати найбільш переважні.

  6. Модель, яка зв'язує воєдино мету, альтернативи, ресурси і критерії.

3.2. Методи та процедури системного аналізу

Абстрагування — уявне відособлення від тих або інших сторін, властивостей або зв'язків предметів (явищ) для виділення істотних ознак. Це один з основних процесів розумової діяльності людини, що спирається на знакове опосередковування і дозволяє перетворити на об'єкт розгляду різні властивості предметів. Це теоретичне узагальнення дозволяє відобразити основні закономірності досліджуваних об'єктів або явищ, вивчати їх, а також і прогнозувати нові, невідомі закономірності.

Види абстракції за видами неістотного:

  • примітивна абстракція – відволікається від одних властивостей предмета або явища, виділяючи інші його властивості або якості (виділення форми предмета, відштовхуючись від його кольору або навпаки). Через нескінченне різноманіття дійсності ніяке сприйняття не в змозі охопити всі її сторони, тому примітивна абстракція здійснюється в кожному процесі сприйняття і неминуче пов’язана з ним;

  • узагальнююча абстракція – дає узагальнену картину явища, відвернуту від часткових відхилень. У результаті такої абстракції виділяється загальна властивість досліджуваних об’єктів або явищ. Цей вид абстракції вважається основним у математиці та математичній логіці;

  • ідеалізація – заміщення реального емпіричного явища схемою, що ідеалізується, позбавленою реальних недоліків. У результаті утворюються поняття «ідеальних» об'єктів («ідеальний газ», «абсолютно чорне тіло», «пряма» тощо);

  • ізолююча абстракція – пов’язана з мимовільною увагою, оскільки при цьому виділяється той зміст, на якому зосереджується увага;

  • абстракція актуальної нескінченності – відштовхування від принципової неможливості зафіксувати кожен елемент нескінченної множини, тобто нескінченні множини розглядаються як кінцеві;

  • конструктивізація — відвернення від невизначеності меж реальних об’єктів, їх «грубе», наближене подання.

За цілями:

  • формальна абстракція — виділення таких властивостей предмета, які самі по собі й незалежно від нього не існують (форма або колір). Цей тип абстракції служить основою засвоєння знань для опису предметів за їх зовнішніми властивостями, що служить передумовою теоретичного мислення;

  • змістовна абстракція — вичленення тих властивостей предмета, які самі по собі володіють відносною самостійністю (клітина організму). Цей тип абстракції розвиває здатність оперувати ними.

Поняття «абстрактне» протиставляється «конкретному», наприклад, конкретне мислення – абстрактне мислення. Абстрактне мислення (за нього відповідає ліва півкуля головного мозку) має на увазі операції з абстракціями («людина взагалі», «число три», «дерево» і т.д.), конкретне мислення (за яку відповідальна права півкуля головного мозку) має справу з конкретними об'єктами і процесами («брат Вася», «три яблука», «дуб у дворі», і т.д.). Здатність до абстрактного мислення є однією з відмінних рис людини, яка сформувалась одночасно з мовними навичками і багато в чому завдяки мові.

Конкретизація (від concretus – густий, твердий) – метод дослідження предметів у всій їх різнобічності, у якісній багатосторонності реального існування на відміну від абстрактного вивчення предметів. При цьому досліджується стан предметів у зв’язку з певними умовами їх існування та історичного розвитку.

Процес конкретизації спрямований на відновлення в мисленні об’єктивної цілісності, що існує через зв’язки одиничних речей.

Конкретизація сприяє наповненню когнітивної систематизованої картини якого-небудь предмета (явища, системи) певними відмітними ознаками та характеристиками.

Композиція (лат. compositioскладання, скріплення, з’єднання) – побудова цілісного об’єкта, всі елементи якого знаходяться в гармонійній єдності.

Декомпозиція – науковий метод, що використовує структуру завдання і дозволяє замінити рішення одного великого завдання вирішенням серії менших завдань. Декомпозиція має на увазі закріплення цілей, завдань, критеріїв їх досягнення і відповідних числових показників за структурними елементами організації різного ієрархічного рівня.

Глибина декомпозиції обмежується. Якщо при декомпозиції з'ясовується, що модель починає описувати внутрішній алгоритм функціонування елемента замість закону його функціонування у вигляді «чорного ящика», то в цьому разі відбулася зміна рівня абстракції. Це означає вихід за межі мети дослідження системи і зумовлює припинення декомпозиції.

У сучасних методиках типовою є декомпозиція моделі на глибину 5-6 рівнів. На таку глибину декомпозується зазвичай одна з підсистем. Функції, які вимагають такого рівня деталізації, часто дуже важливі, і їх детальний опис дає ключ до основ роботи всієї системи.

У загальній теорії систем доведено, що більшість систем можуть бути декомпозовані на базові підсистеми. До них відносять: послідовне (каскадне) з’єднання елементів, паралельне з’єднання елементів, з’єднання за допомогою зворотного зв’язку.

Проблема проведення декомпозиції полягає в тому, що в складних системах відсутня однозначна відповідність між законом функціонування підсистем і алгоритмом, що його реалізовує. Тому здійснюється формування декількох варіантів (або одного варіанта, якщо система відображена у вигляді ієрархічної структури) декомпозиції системи.

Найбільш часто вживані стратегії декомпозиції:

  • функціональна декомпозиція – базується на аналізі функцій системи. При цьому ставиться питання, що робить система незалежно від того, як вона працює. Підставою розбиття на функціональні підсистеми служить спільність функцій, виконуваних групами елементів;

  • декомпозиція за життєвим циклом. Ознака виділення підсистем – зміна закону функціонування підсистем на різних етапах циклу існування системи «від народження до загибелі». Для життєвого циклу управління організаційно-економічної системи виділяють етапи планування, ініціації, координації, контролю, регулювання. Для інформаційних систем розділяють етапи обробки інформації: реєстрацію, збір, передачу, обробку, відображення, зберігання, захист, знищення;

  • декомпозиція за фізичним процесом. Ознака виділення підсистем – кроки виконання алгоритму функціонування підсистеми, стадії зміни станів. Хоча ця стратегія корисна при описі існуючих процесів, результатом її часто може стати дуже послідовний опис системи, який повною мірою не враховуватиме обмеження, що диктуються функціями одна одній. При цьому може виявитися прихованою послідовність управління. Застосовувати цю стратегію слід тільки за умови, що метою моделі є опис фізичного процесу як такого;

  • декомпозиція за підсистемами (структурна декомпозиція). Ознака виділення підсистем – сильний зв’язок між елементами за одним із типів відносин (зв'язків), що існують у системі (інформаційних, логічних, ієрархічних, енергетичних і т.п.). Силу зв’язку за інформацією можна оцінити коефіцієнтом інформаційного взаємозв’язку підсистем:

, (2.1)

де N – кількість взаємовикористованих інформаційних масивів в підсистемах; N0 – загальна кількість інформаційних масивів.

Для опису всієї системи повинна бути побудована складена модель, що об’єднує всі окремі моделі;

  • декомпозиція за критерієм входу в організаційно-економічні системи. Ознака виділення підсистем: джерело дії на систему, це може бути вища або нижча система, а також внутрішнє чи зовнішнє середовище.

  • декомпозиція за типами ресурсів, споживаних системою. Формальний перелік типів ресурсів складається з енергії, матерії, часу й інформації (для соціальних систем додаються кадри і фінанси);

  • декомпозиція за кінцевими продуктами системи. Підставою можуть служити різні види продукту, що виробляються системою;

  • декомпозиція діяльності людини. Виділяється суб’єкт діяльності; об'єкт, на який спрямована діяльність; засоби, використовувані в процесі діяльності; навколишнє середовище, всі можливі зв'язки між ними.

Зазвичай декомпозиція здійснюється за декількома підставами, порядок їх вибору залежить від кваліфікації і переваг системного аналітика.

Приклад

Спроба вивчити діяльність підприємства, лише розчленувавши його на підрозділи, приречена на невдачу. Ми ніколи не зможемо зрозуміти, чому та або інша компанія досягає успіху, якщо вивчатимемо кожен її цех окремо, поза зв’язком з іншими підрозділами підприємства. Лише загальний дух корпорації, моральні й матеріальні стимули і реакції, що діють на підприємстві в цілому, злагодженість у взаємодії підрозділів, обумовлені загальною стратегією, пояснюють результат її роботи. Він зумовлений інтегральною якістю системи загалом, яка відсутня в кожній частині окремо, якщо частини роз’єднати.

Аналіз (від др.-грецьк. ἀνάλυσις «розкладання, розчленовування») – операція уявного або реального розчленовування цілого (речі, властивості, процесу, системи або відношення між предметами) на складові частини, виконувана в процесі пізнання або наочно-практичної діяльності людини.

На додаток до синтезу метод аналізу дозволяє отримати інформацію про структуру об’єкта дослідження.

Вивчення складних систем вимагає не лише аналітичного підходу, що розчленовує, але й іншого – цілісного, що досліджує систему в єдності всіх її частин. Цей підхід бере за основу не звичний нам аналіз, а протилежний дослідницький прийом – синтез, тобто об'єднання частин, виявлення системної якості, властивої лише всій системі в цілому.

Призначення синтезу полягає в тому, аби на основі знань про систему, отриманих при вирішенні завдань аналізу та декомпозиції, створити модель системи, визначити її структуру, параметри, що забезпечують ефективне функціонування системи, вирішення завдань і досягнення поставлених цілей.

Примітка

Системний підхід дає можливість розглянути з іншого ракурсу ефективність функціонування систем: взаємодія між частинами системи виявляється набагато важливішою, ніж результативна робота окремих її частин. Наприклад, точна, ефективна робота відділу маркетингу фірми не дасть позитивного результату, якщо не налагоджена його взаємодія з виробничими підрозділами, фінансовим відділом, керівництвом фірми і т.д. Жоден з елементів складної системи не може бути пізнаний без урахування його зв'язків з іншими елементами.

Синтез спрямований на виконання таких основних завдань:

  • розроблення моделі системи;

  • структурний синтез;

  • параметричний синтез;

  • оцінювання системи.

Для використання прийомів синтезу в першу чергу потрібно сформулювати причини, що об’єднують різні частини в ціле. Часто для досягнення яких-небудь цілей недостатньо застосувати окремі розрізнені засоби, що є в наявності. Тоді ці засоби об’єднують у систему засобів, яка, завдяки своїй інтегральній, новій якості володіє великими можливостями для реалізації цілей, ніж розрізнені засоби. Здійснюється досягнення цілей за рахунок виконання системою певної функції, ролі в іншій, ширшій системі, в яку вона входить як частина. Так, робітник виконує певні функції в бригаді, бригада – в цеху, цех – на підприємстві, підприємство – на ринку. Об’єднання елементів у ціле, яке дозволяє виконувати певну роль, функцію системи в ширшій системі і є здійсненням синтезу

Індукція (лат. inductio – наведення) – висновок від фактів до деякої гіпотези (загального твердження), метод міркування від часткового до загального.

Дедукція (лат. deductio – виведення) – метод мислення, при якому часткове положення логічним шляхом виводиться із загального, висновок за правилами логіки; ланцюг висновків (міркування), ланки якого (вислови) пов’язані відношенням логічного проходження.

Метод міркування від загального до часткового. Початком (посилками) дедукції є аксіоми, постулати або просто гіпотези, що мають характер загальних тверджень («загальне»), а кінцем – наслідки з посилок, теорем («приватне»). Якщо посилки дедукції істинні, то істинні і її наслідки.

Формалізація (formalization):

  1. процес подання інформації про об'єкт, процес, явище у формалізованому вигляді;

  2. метод відображення певної сфери у вигляді формальної системи, коли форма виділяється в особливий предмет дослідження незалежно від змісту.

За допомогою формалізації відбувається відображення результатів мислення в точних поняттях або твердженнях.

Протиставляється інтуїтивному мисленню і пов’язана з процесом абстракції. Формалізація відіграє істотну роль в аналізі й уточненні наукових понять. Невідповідність між формалізацією і змістовним знанням є важливим джерелом розвитку науки, призводить до послідовної зміни одних елементів формалізму іншими, що точніше відображають досліджувані об’єкти і явища.

Лінеаризація (лат. linearis – лінійний) – метод наближеного подання замкнутих нелінійних систем, при якому дослідження нелінійної системи замінюється аналізом лінійної системи, в деякому розумінні еквівалентної початкової. Методи лінеаризації мають обмежений характер, тобто еквівалентність початкової нелінійної системи і її лінійного наближення зберігається лише для обмежених просторових або тимчасових масштабів системи, або для певних процесів, причому якщо система переходить з одного режиму роботи на інший, то слід змінити і її лінеаризовану модель. Застосовуючи лінеаризацію, можна з’ясувати багато якісних і особливо кількісних властивостей нелінійної системи.

Структуризація – це розподіл системи на ієрархічні підсистеми і компоненти та встановлення між ними зв’язків і відносин, що дозволяє здійснювати управління такою системою.

Основні завдання структуризації :

  • розподіл системи на блоки, які підлягають управлінню;

  • розподіл відповідальності за різні елементи системи, визначення зв’язків між різними структурними елементами;

  • визначення витрат – часу, грошей, матеріальних ресурсів;

  • створення єдиної бази для планування, складання кошторисів, контролю за витратами тощо;

  • встановлення взаємозв’язків між елементами системи;

  • визначення комплексу робіт та завдань.

У перекладі з англійської «реструктуризація» (restructuring) – це перебудова структури чого-небудь.

Реструктуризація компанії – це зміна структури компанії (порядку розташування її елементів), а також елементів, що формують її бізнес, під впливом чинників зовнішнього або внутрішнього середовища. Реструктуризація включає: вдосконалення системи управління, фінансово-економічної політики компанії, її операційної діяльності, системи маркетингу і збуту, управління персоналом.

Основною причиною реструктуризації зазвичай є низька ефективність їх діяльності, яка виражається в незадовільних фінансових показниках, у нестачі оборотних коштів, у високому рівні дебіторської і кредиторської заборгованостей.

Успішні компанії також часто проводять структурні перетворення. Адже будь-яка модифікація масштабів бізнесу або ринкових умов вимагає адекватної зміни системи управління і проведення програм реструктуризації.

Реінжиніринг бізнес-процесів (РБП) – фундаментальне переосмислення і радикальне перепроектування ділових процесів для досягнення різких, стрибкоподібних покращань у вирішальних, головних показниках діяльності компанії (фірми, підприємства), таких як вартість, якість, швидкість виконання. На відміну від інших технологій поліпшення бізнесу (виробництва) головна риса РПБ – створення абсолютно нових і більш ефективних процесів (бізнесу, виробництва), без урахування того, що було раніше.

Алгоритмізація (algorithmization) – метод опису систем або процесів шляхом створення алгоритмів їх функціонування. Алгоритмізація процесів – опис процесів мовою математичних символів для одержання їх алгоритму.

Алгоритм:

  • строго детермінована послідовність дій, що описує процес перетворення об’єкта з початкового стану в кінцевий, записана за допомогою зрозумілих команд;

  • це послідовність дій, спрямованих на отримання певного результату за кінцеве число кроків.

Алгоритми мають ряд важливих властивостей:

    1. скінченність – алгоритм має завжди завершуватися після виконання скінченої кількості кроків. Процедуру, яка має решту характеристик алгоритму, можливо, без скінченності, називають методом обчислень;

    2. дискретність – процес, що визначається алгоритмом, можна розчленувати (розділити) на окремі елементарні етапи (кроки), кожен з яких називається кроком алгоритмічного процесу чи алгоритму;

    3. визначеність – кожен крок алгоритму має бути точно визначений. Дії, які необхідно здійснити, повинні бути чітко та недвозначно визначені для кожного можливого випадку;

    4. вхідні дані – алгоритм має деяку кількість (можливо, нульову) вхідних даних, тобто величин, заданих до початку його роботи або значення яких визначають під час роботи алгоритму;

    5. вихідні дані – алгоритм має одне або декілька вихідних даних, тобто величин, що мають досить визначений зв’язок з вхідними даними;

    6. ефективність – алгоритм вважають ефективним, якщо всі його оператори досить прості для того, аби їх можна було точно виконати за скінчений проміжок часу з допомогою олівця та аркуша паперу.

Моделювання – метод дослідження явищ і процесів, що ґрунтується на заміні конкретного об’єкта досліджень (оригіналу) іншим, подібним до нього (моделлю).

Основні види моделювання – фізичне і математичне.

Фізичне моделювання, при якому модель і об’єкт, що моделюється, мають одну і ту саму фізичну природу.

Математичне моделювання – моделювання, при якому модель являє собою систему математичних співвідношень, що описують певні технологічні, економічні чи інші процеси. Найчастіше застосовуються два способи математичного моделювання:

  • аналітичний, що передбачає можливість точного математичного опису строго детермінованих систем,

  • ймовірнісний, що дозволяє отримати не однозначне рішення, а його імовірнісну характеристику параметрів.

Експеримент (від лат. experimentum – проба, досвід) – метод дослідження деякого явища в керованих умовах. Відрізняється від спостереження активною взаємодією з об’єктом, що вивчається. Зазвичай експеримент проводиться в рамках наукового дослідження і служить для перевірки гіпотези, встановлення причинних зв'язків між феноменами.

Ідентифікація (лат. identifico – ототожнювати) – ототожнення, прирівнювання, уподібнення, розпізнавання. Наприклад, ідентифікація мінералів (англ. mineral identification).

Ідентифікація – це процес розпізнавання системою (людиною, дослідником, операційною системою) іншої системи або об’єкта (людини, користувача, предмета, процесу тощо).

Класифікація (лат. classisклас і facio - роблю) – система розподілення об'єктів (процесів, явищ) за класами (групами тощо) відповідно до визначених ознак. Інколи вживають термін «категоризація» у значенні «розподілення об’єктів на категорії». Оскільки в результаті класифікації утворюється хоча б один клас (група), принаймні з одним елементом, – можна визначати класифікацію як групування.

Тестування застосовується для визначення відповідності предмета випробування заданим специфікаціям. До завдання тестування не входить визначення причин невідповідності заданим вимогам (специфікаціям). Тестування – один із розділів діагностики.

Технологія тестування складається з таких частин:

  • зовнішня дія;

  • реакція випробовуваного;

  • оцінка реакції і висновки.

Верифікація (лат. verificatia – підтвердження; лат. verus – істинний, facio – роблю) – логіко-методологічна процедура встановлення істинності наукової гіпотези (так само, як і поодинокого, конкретно-наукового твердження) на основі їхньої відповідності емпіричним даним (пряма або безпосередня верифікація) або теоретичним положенням, що відповідають емпіричним даним (непряма верифікація).

3.3. Сутність та зміст власних інструментів системної методології

Внесок методології системного аналізу в розвиток точних методів економіко-математичного моделювання відносно невеликий. Новизна, що вноситься системною методологією, полягає у підході не від методу, а від завдання, у вимозі комплексного використання цілої серії методів або їх системного використання для вирішення різних частин і етапів проблеми.

До власних інструментальних досягнень системної методології належать методи сценаріїв, отримання та аналізу експертних оцінок (метод Делфі) і методи побудови та аналізу дерева цілей. Тісно пов’язані з розвитком системного аналізу також і діагностичні методи. Розглянемо їх детальніше.

Метод сценаріїв є засобом первинного впорядкування проблеми, отримання і збору інформації про взаємозв'язки вирішуваної проблеми з іншими і про можливі й імовірні напрями майбутнього розвитку.

Сценарій (у прогнозуванні) – переважно якісний опис можливих варіантів розвитку досліджуваного об’єкта при різних поєднаннях певних (заздалегідь виділених) умов. Він не призначений для «прогнозу» майбутнього, а лише в розгорненій формі показує можливі варіанти розвитку подій для їх подальшого аналізу і вибору найбільш реальних і сприятливих.

Іншими словами, написання сценарію – це спроба встановлення логічної послідовності розгортання подій з тим, щоб спрогнозувати, показати, як, виходячи з існуючої ситуації, можна крок за кроком розвивати майбутній стан. Опис зазвичай виконується в явно виражених тимчасових координатах. Наприклад, послідовний розгляд альтернатив ділових переговорів при різному поєднанні чинників, що роблять вплив на висновок операцій, договорів. Його особливість, з погляду теорії ухвалення рішення, полягає в тому, що автор сценарію намагається побудувати варіанти майбутнього розвитку подій, виходячи з інформації про розвиток подій у минулому і поточному станах. Найчастіше пишуть сценарії, що розгортаються в часі. Картина майбутнього стану об’єкта дослідження наочно обговорюється, виникає поступово, послідовно, в тісному зв’язку з подіями й умовами, що супроводжують цей процес і які впливають на нього у вигляді взаємообумовленого ланцюга подій (кожна подія залежить від попередніх і впливає на подальші).

Кожна проблема і підпроблема розглядаються в декількох аспектах, з різних точок зору. Вибираючи той або інший подальший шлях у кожній критичній точці сценарію (точка, де робиться вибір один із декількох можливих варіантів розвитку подій), відсікаючи всі інші варіанти в цій точці, менеджер або дослідник вимушений аналізувати ці відкидані варіанти достатньо ретельно.

Різні розділи сценарію зазвичай пишуться різними групами людей, де розгортається імовірнісний хід подій у часі. Використання різних професіоналів дозволяє простежити його розгалуження, взаємозв'язки з іншими проблемами і так далі.

Сценарій повинен відповідати меті. Його виконання вимагає обмеження безлічі подій такими, які здатні вплинути на результат досягнення мети подій і числа зв’язків, значущих для досліджуваного процесу. Коректування сценарію виконується експертами з метою зближення сценарію з дійсністю.

Використання методу дозволяє:

  • встановити логічну послідовність подій, починаючи із заданої ситуації до майбутнього стану і уявити хід вирішуваного завдання;

  • визначити головну мету розвитку процесу вирішення завдання з урахуванням основних чинників середовища.

Застосовується за недостатності інформації з проблемного питання. Це не метод вибору рішення, а швидше опис моделі ухвалення рішення. Є ефективним засобом отримання повного уявлення про вирішуване завдання.

Сценарії можуть бути використані на різних етапах системного аналізу, коли потрібно зібрати й упорядкувати надзвичайно різнорідну інформацію. Але головною сферою застосування цього інструменту є етапи аналізу проблеми, прогнозування розвитку проблеми, оцінки можливих наслідків проблеми та визначення їх актуальності.

Метод Делфі, на відміну від методу сценаріїв, припускає попереднє ознайомлення експертів із ситуацією за допомогою якої-небудь моделі.

У системному аналізі основною формою моделі, яка підлягає удосконаленню і насиченню інформацією за допомогою експертних оцінок, є дерево цілей. Фахівцям пропонується оцінити структуру моделі в цілому і дати пропозицію про включення в неї неврахованих зв’язків. При цьому використовується анкетний метод. Результати кожного дослідження надаються кожному експерту, що дозволяє їм далі коректувати свої думки на основі знов отриманої інформації. Метод Делфі вважають найнадійнішим засобом отримання даних.

Вершини дерева цілей (ДЦ) інтерпретуються як цілі, а ребра або дуги - як зв’язки між ними. Це головний інструмент зв’язку цілей верхнього рівня з конкретними засобами їх досягнення на нижчому рівні.

У програмно-цільовому плануванні (коли цілі плану зв'язуються з ресурсами за допомогою програм) ДЦ виступає як схема, що показує розчленовування загальних (генеральних) цілей народногосподарського плану або програми на підцілі, останніх - на підцілі наступного рівня і так далі).

Подання цілей починається з верхнього рівня, далі вони послідовно конкретизуються. Причому основним правилом розширення цілей є повнота: кожна мета верхнього рівня повинна бути подана у вигляді підцілей наступного рівня вичерпним чином, тобто так, щоб об’єднання понять підцілей повністю визначало поняття початкової мети.

Діагностичними методами є добре відпрацьовані прийоми масового обстеження підприємств і органів управління з метою удосконалення форм і методів їх роботи. Про діагностичні методи існують різні думки: одні розглядають їх як самостійні методи, інші - як методи системного аналізу. Проте ці розмежування не мають особливого значення.

Матричні форми уявлення й аналізу інформації не є специфічним інструментом системного аналізу, проте широко застосовуються на різних етапах його як допоміжний засіб.

Матриця – не тільки надзвичайно наочна форма подання інформації, але і форма, що розкриває внутрішні зв’язки між елементами, допомагає з’ясувати і проаналізувати спостережені частини структури. Приклад використання властивостей матриці - періодична система Д.І. Менделєєва.

3.4. Поняття моделі, її види та етапи побудови

Модель у загальному значенні є створюваний з метою отримання і (або) зберігання інформації специфічний об'єкт (у формі уявного образу, опису знаковими засобами або матеріальної системи), що відображає властивості, характеристики і зв’язки об’єкта-оригіналу довільної природи, істотні для завдання, що вирішується суб’єктом. Для теорії ухвалення рішень найбільш корисні моделі, які виражаються формулами, алгоритмами та іншими математичними засобами.

При побудові будь-якої моделі процесу ухвалення рішення потрібно дотримуватися такого плану дій:

  1. Сформулювати цілі вивчення системи;

  2. Вибрати ті чинники, компоненти і змінні, які є найбільш істотними для даного завдання;

  3. Врахувати сторонні, не включені в модель чинники;

  4. Здійснити оцінку результатів, перевірку моделі, оцінку повноти моделі.

Моделі можна розподілити на такі види:

    • функціональні моделі – виражають прямі залежності між ендогенними й екзогенними змінними;

    • моделі, виражені за допомогою систем рівнянь щодо ендогенних величин. Виражають балансові співвідношення між різними економічними показниками (наприклад, модель міжгалузевого балансу);

    • моделі оптимізаційного типу. Основна частина моделі - система рівнянь щодо ендогенних змінних. Але мета – знайти оптимальне рішення для деякого економічного показника (наприклад, знайти такі величини ставок податків, щоб забезпечити максимальний приплив засобів до бюджету за заданий проміжок часу);

    • імітаційні моделі – дуже точне відображення економічного явища. Математичні рівняння при цьому можуть містити складні, нелінійні, стохастичні залежності.

З іншого боку, моделі можна поділити на керовані й прогнозні.

Керовані моделі відповідають на запитання «Що буде, якщо ...?»; «Як досягти бажаного?», і містять три групи змінних:

  1. змінні, що характеризують поточний стан об’єкта;

  2. дії, що керують, – змінні, що впливають на зміну цього стану і піддаються цілеспрямованому вибору;

  3. початкові дані й зовнішні дії, тобто параметри, що задаються ззовні, і початкові параметри.

У прогнозних моделях управління явно не виділене. Вони відповідають на питання «Що буде, якщо все залишиться по-старому?»

Моделі можна розподілити за способом вимірювання часу на безперервні і дискретні. У будь-якому разі, якщо в моделі наявний час, то модель називається динамічною. Найчастіше в моделях використовується дискретний час, оскільки інформація надходить дискретно: звіти, баланси й інші документи надходять періодично. Але з формальної точки зору безперервна модель може виявитися більш простою для вивчення.

3.5. Методи моделювання систем

Постановка будь-якого завдання полягає в тому, щоб перевести його словесний, вербальний опис у формальний. У разі відносно простих завдань такий перехід здійснюється у свідомості людини, яка не завжди навіть може пояснити, як вона це зробила. Якщо отримана формальна модель (математична залежність між величинами у вигляді формули, рівняння, системи рівнянь) спирається на фундаментальний закон або підтверджується експериментом, то цим доводиться її адекватність до поточної ситуації і модель рекомендується для вирішення завдань відповідного класу.

У міру ускладнення завдань отримання моделі ускладнюються і доказ її адекватності. Стосовно соціально-економічних об’єктів експеримент стає практично нереалізованим, а завдання переходить у клас проблем ухвалення рішень. Постановка завдання, формування моделі, тобто переведення вербального опису у формальний, стає важливою складовою частиною процесу ухвалення рішення.

Переведення вербального опису у формальний, осмислення, інтерпретація моделі й отримуваних результатів стають невід'ємною частиною практично кожного етапу моделювання складної системи.

Для вирішення проблеми перевдення вербального опису у формальний у різних сферах діяльності почали розвиватися спеціальні прийоми і методи. Так виникли методи типу «мозкової атаки», сценаріїв, експертних оцінок, «дерева цілей» і т.п.

У свою чергу, розвиток математики йшов шляхом розширення засобів постановки і вирішення завдань, що важко формалізуються.

Разом із детермінованими, аналітичними методами класичної математики виникли теорія ймовірності і математична статистика як засіб доказу адекватності моделі на основі представницької (репрезентативної) вибірки і поняття ймовірності, правомірності використання моделі й результатів моделювання.

Для завдань із більшим ступенем невизначеності інженери почали застосовувати теорію множин, математичну логіку, математичну лінгвістику, теорію графів, що багато в чому стимулювало розвиток цих напрямів. Математика почала поступово накопичувати засоби роботи з невизначеністю, із сенсом, який класична математика виключала з об’єктів свого розгляду.

Перш ніж почати розглядати конкретні моделі процесів ухвалення рішень, необхідно визначити основні терміни, такі як:

  1. компоненти системи – частини системи, які можуть бути відокремлені з неї і розглянуті окремо;

  2. незалежні змінні – вони можуть змінюватися, але це зовнішні величини, не залежні від процесів, що відбуваються в системі;

  3. залежні змінні – значення цих змінних є результатом (функцією) дії на систему незалежних зовнішніх змінних;

  4. керовані змінні – ті, значення яких можуть змінюватися дослідником;

  5. ендогенні змінні – їх значення визначаються в ході діяльності компонентів системи (тобто «усередині» системи);

  6. екзогенні змінні – визначаються або дослідником, або ззовні, тобто у будь-якому разі діють на систему ззовні.

Під час побудови будь-якої моделі процесу ухвалення рішення бажано дотримуватися такого плану дій:

  • сформулювати цілі вивчення системи;

  • вибрати ті чинники, компоненти і змінні, які є найбільш істотними для даного завдання;

  • врахувати тим або іншим способом сторонні, не включені в модель чинники;

  • здійснити оцінку результатів, перевірку моделі, оцінку повноти моделі.

Таким чином, між неформальним, образним мисленням людини і формальними моделями класичної математики склався ніби спектр методів, які допомагають отримувати й уточнювати (формалізовувати) вербальний опис проблемної ситуації, з одного боку, й інтерпретувати формальні моделі, пов’язувати їх з реальною дійсністю, з іншого. Цей спектр умовно зображений на рис. 3.1.

Рисунок 3.1 – Спектр методів опису моделі

Існують різні модифікації зазначених на рис. 3.1 методів. Їх по-різному об’єднують в групи, тобто дослідники пропонують різні класифікації (в основному – для формальних методів). Найчастіше прийнято розділяти методи моделювання систем на три великі класи: методи формалізованого подання систем, методи активізації інтуїції фахівців та спеціальні методи (рис. 3.2).

Рисунок 3.2 – Методи моделювання систем

Методи активізації інтуїції фахівців. До методів експертних оцінок відносять методи «мозкового штурму», синектики, асоціацій, записника, дискусії, ліквідації тупикових ситуацій, сценаріїв (див. п. 3.3), аналогій, програмного та евристичного прогнозування.

Метод «мозкового штурму» («мозкова атака») має такі етапи:

  1. підготовчий;

  2. генерації ідей;

  3. аналізу та оцінки ідей.

Вважається, що гальмом на шляху оригінальних рішень, що виникають у мозку людини, є критичність. Людина, особливо в діловому середовищі, боїться здатися смішною через нестандартність свого рішення. Щось подібне до синдрому «страху мати безглуздий вигляд». Наділений таким синдромом фахівець (а їх більшість у реальному професійному середовищі) поступово втрачає здатність думати «не як усі», пропонувати зухвалі, оригінальні ідеї. Тому одна з головних умов «мозкової атаки» – уникнення критичних зауважень.

Метод «мозкового штурму» («мозкової атаки») - це системно організована інтелектуальна діяльність підготовлених фахівців, що використовують прийоми і способи роботи мозку для колективної генерації ідей.

Результат досягається використанням фахівцями групової роботи, відповідними правилами формування групи і ходу обговорення проблем, певними процедурними вимогами до поведінки учасників.

Під час створення групи враховується неоднорідність знань, досвіду і соціально-функціонального складу її членів. Остання вимога має на увазі не тільки різноманітність посадового складу учасників, але і характер їх залежності від організацій, яким доведеться реалізовувати ухвалені рішення. Більшість членів групи повинна бути не залежна один від одного, не пов’язана з майбутніми виконавцями особистими інтересами.

Під час створення колективу використовується принцип змагальності: до групи вводять представників різних наукових шкіл або організовується паралельна група. Склад групи періодично оновлюють, вводять до неї нових членів, що пожвавлює функціонування колективу, підвищує ініціативу, творчий настрій решти членів групи.

Організовуючи хід обговорення проблеми, членів групи інформують про тему роботи, а не про саму проблему. Цим добиваються спонтанного підходу до її рішення. Під час виступу члена колективу подається одна ідея, критика будь-яких ідей забороняється, спори не проводяться, порівняльні оцінки не робляться. Дозволяється використовувати і чужі ідеї, і найутопічніші.

На етапі оцінки критика й оцінка проводяться за спеціальними критеріями: задоволення конкретних вимог, можливість і час реалізації ідей в інших сферах діяльності.

Штурм починається з призначення ведучого. Він відповідає за організацію і процедурну частину роботи. Його функції:

  • формулювання і переформулювання завдання;

  • підбір учасників для подальших етапів роботи;

  • вирішення організаційних питань (приміщення й організація просторового середовища, магнітофон або відеокамера, розподіл ролей серед учасників тощо).

Учасники мозкового штурму поділяються на дві групи:

  • «генераторів» – людей з позитивною установкою на творчість, що володіють яскравою фантазією, здатних швидко підхоплювати чужі ідеї і розвивати їх;

  • «аналітиків» – фахівців, що володіють великою кількістю знань із досліджуваного питання, здатних критично оцінити висунуті ідеї.

Умови проведення мозкового штурму:

    1. Перевага віддається кількості висловлених ідей, а не їх якості.

    2. Ідеї висловлюються короткими пропозиціями.

    3. Під час висунення ідей, як уже було відмічено, заборонені їх критика, несхвальні зауваження, іронічні або саркастичні репліки.

    4. Схвалюються зовні і приймаються всі висловлені ідеї, причому перевага віддається не систематичному логічному мисленню, а осяянням, неприборканій і безмежній фантазії в найрізноманітніших напрямах.

    5. Створюється і підтримується така обстановка, в якій допустимі жарт, каламбур і сміх.

    6. Висловлені раніше ідеї будь-який учасник мозкового штурму може розвивати, комбінувати, отримувати від них нові асоціативні комбінації.

    7. Між учасниками мозкового штурму підтримуються демократичні і дружні відносини; ідеї можуть висуватися без обґрунтування.

    8. Допускається висунення свідомо нереальних, фантастичних, жартівливих ідей.

Процес генерування нових ідей, що заохочується ведучим, відбувається, як правило, протягом 15-25 хвилин. Чисельний склад групи – 6-10 осіб. Всі ідеї записуються на магнітофон або стенографуються. Група за сеанс може видати більше 100 ідей.

Обов’язки ведучого полягають у тому, щоб під час генерування ідей забезпечити психологічну підтримку учасників і керувати творчим процесом для розширення або звуження поля пошуків; упродовж усього штурму вводити «генераторів» у стан максимальної творчої розкутості, душевного підйому, концентрації думки на даному об'єкті.

Завдання «аналітиків»: розвивати висунуті на етапі генерації ідеї для їх конкретизації, узагальнювати ідеї, здійснювати їх експертизу.

Повна тривалість мозкового штурму становить півтори-дві години з таким регламентом:

  • представлення учасників і ознайомлення їх з правилами, розподіл на групи «генераторів» і «аналітиків» – 5-10 хв;

  • завдання ведучим та інструктаж із відповідями на питання – 10-15 хв;

  • генерація ідей – 10-15 хв;

  • перерва – 10 хв;

  • аналіз ідей – 10-15 хв;

  • складання відредагованого списку ідей – 10-15 хв.

Дуже підвищують продуктивність мислення різні заходи щодо психологічного настроювання і психоевристичного стимулювання: чай, кава та інші напої, неголосна фонова музика, натуральний зразок, макет або ескіз об’єкта, які потрібно поліпшити, і так далі.

За допомогою мозкового штурму доцільно розвивати осіб, зайнятих збутом, науковими дослідженнями, фінансовими й інженерними обов’язками, маркетологів і фахівців з реклами, комерційних директорів.

Синектика - найбільш сильна зі створених за кордоном методик психологічної активізації творчості – є подальшим розвитком мозкового штурму.

Слово «синектика» в перекладі з грецької означає «поєднання різнорідних елементів». Мета синектики – спрямувати спонтанну діяльність головного мозку і нервової системи на дослідження і перетворення проектної проблеми. Організація проведення сесії синектиків (синектичного засідання) запозичена з мозкового штурму, проте відрізняється від нього використанням деяких прийомів психологічного настроювання, зокрема дуже активним застосуванням аналогій.

Група синектиків – 2-3 фахівці ззовні, що представляють різні професії, декілька працівників основної організації, що володіють гнучким мисленням, мають широкий діапазон знань і великий практичний досвід. Бажані контрастні психологічні типи учасників.

Синектика починається з формулювання проблеми. Після визначення основного формулювання проблеми починається дискусія, мета якої - очищення від очевидних рішень. Члени групи з'ясовують свої погляди на очевидні рішення, які навряд чи дадуть щось більше, ніж просте поєднання існуючих рішень.

Наступний крок – перетворення незвичайного у звичне. Пошук аналогій, що дозволяють виразити задану проблему в термінах, добре знайомих членам групи з досвіду їх роботи.

Потім іде крок – вирішення проблеми. Обговорюється її розуміння (хто як зрозумів), при цьому визначаються головні труднощі й суперечності, що перешкоджають вирішенню проблеми.

Черговий крок – навідні питання. Синектор (ведучий) пропонує користуватися одним із типів аналогій для ухвалення нового рішення.

Коли з’являється перспективна ідея, її розвивають словесно до того моменту, коли члени групи зможуть виготовити і випробувати грубі прототипи пристрою або моделі. Аналогії можна розглядати як засоби для зсуву процесу дослідження структури проблеми з рівня усвідомленого мислення на рівень спонтанної активності головного мозку. Метод синектики корисний для навчання бізнесменів, підприємців і менеджерів, фінансистів і маркетологів, фахівців з реклами тощо.

Асоціативний метод активізації творчого мислення ґрунтується на застосуванні у творчому процесі семантичних аналогій і вторинних смислових відтінків. Основними джерелами для генерування ідей служать асоціації, метафори і випадково вибрані поняття.

Між двома абсолютно різними, непов’язаними поняттями можна здійснити логічний зв’язок, тобто встановити асоціативний перехід у чотири-п’ять етапів. Наприклад, два різні поняття – «деревина» і «м'яч». Під час здійснення асоціативного переходу виходить ланцюжок: «деревина» - «ліс», «ліс» - «поле», «поле» - «футбольне», «футбольний» - «м'яч». Для виникнення асоціацій і генерування ідей можна використовувати різні метафори.

Зручніше застосовувати прості види метафор:

  • бінарні метафори-аналоги («дзвоник заливається», «дуги брів»);

  • метафори-катахрези, що містять суперечності («сухопутний моряк», «круглий квадрат»);

  • метафори-загадки («туман над лісом» - косинка).

Перевагою метафоричного мислення є його високий рівень оригінальності. Генерування метафор розвиває творче мислення.

Метод записника. До записника заноситься формулювання проблеми, яку потрібно вирішувати, і всі відомі факти, що мають пряме або непряме відношення до її вирішення.

Потім починається ґрунтовний роздум з приводу різних шляхів вирішення проблеми, при цьому кожного разу робляться записи в записнику з приводу нових думок або ідей. Щодня цьому присвячується певний час. Кількість записаних варіантів зростає. У кінці місяця аналізуються всі записи і складається список найкращих ідей і пропозицій. Цей метод можна використовувати і для колективної роботи з генерування ідей, але тоді записник повинен бути у кожного учасника творчого процесу. Головний координатор у кінці місяця збирає всі записи і зводить всі кращі ідеї в загальний список, уникаючи однакових пропозицій, а потім проводить колективне обговорення та експертизу пропонованих ідей. Вибираються кращі. Для того щоб привнести в роботу об'єктивність, доцільно заздалегідь визначити критерії відбору ідей, наприклад за ступенем новизни і конструктивністю, за ступенем обґрунтованості або ресурсного забезпечення реалізації, за появою потенційних проблем після впровадження.

Використання методу дозволяє:

  • виявляти і визначати значущість проблеми, чинників, що впливають на неї, і концепцій її рішення;

  • долати недоліки традиційних способів вирішення проблемних ситуацій (наприклад, нарад);

  • в обмежений час знайти підхід до вирішення раптово виниклого завдання.

Метод дискусії. Це метод підготовки рішень за участю широкого кола учасників, ознайомлення їх з поглядами один одного, виявлення різних точок зору, інтересів, їх узгодження та інтеграції. Це сумісний пошук оптимальних шляхів вирішення проблем, що спирається на результати практики і на її наукове осмислення.

Дискусія припускає вільний виклад учасниками своїх позицій, зіставлення різних підходів, публічне обговорення переваг і недоліків суперечливої проблеми. Досягається це відповідною організацією спільної роботи учасників, застосуванням необхідних методичних прийомів і способів.

Використання методу дозволяє:

  • вирішити важливі наукові, державні й господарські проблеми;

  • виявити й погоджувати інтереси різних соціальних груп, довести до кожного члена організації і суспільства в цілому необхідність певного порядку дій;

  • сформувати необхідну організаційну культуру фірми.

Ліквідація тупикових ситуацій (метод ліквідації «глухого кута»). Аналіз творчої діяльності виявляє ряд способів зміни підходу до вирішення проблеми, коли робота зайшла в безвихідь. Ці способи не відповідають послідовній методиці і їх можна розділити на декілька типів:

  • правила перетворень, що дозволяють модифікувати наявне незадовільне рішення або які-небудь його частини;

  • пошук нових взаємозв'язків між частинами наявного незадовільного рішення;

  • переоцінка управлінської ситуації;

  • розгляд ситуації з іншої позиції, сторони.

Відомі такі можливі перетворення:

  1. використовувати по-іншому; пристосувати;

  2. модифікувати;

  3. підсилити;

  4. ослабити;

  5. замінити;

  6. обернути;

  7. об'єднати, тобто тезаурус може бути багатим джерелом зіставлень груп різних відвернутих понять, які, будучи синонімами, здатні «підказати» вихід із безвихідного стану.

Пошук нових взаємозв’язків між частинами, що мають незадовільне рішення, здійснюється з використанням матриці, яка дозволяє досліджувати, які впливи робить зв’язок кожної частини елемента рішення з рештою всіх частин.

Наприклад, альтернативне рішення під впливом системи чинників. Або використання так званих примусових відносин, за якими здійснюється пошук уявних асоціацій шляхом попарного зіставлення всіх елементів деякого комплексу.

Переоцінка управлінської ситуації - зміна погляду на результати своєї діяльності і поточну ситуацію. Досягти цього можна, написавши речення, що характеризує ускладнення, і замінюючи в ньому кожне слово на його синонім, знаходячи нове, що наводить на думку; або неодноразово повертатися до «первинної функціональної потреби», яка повинна бути виконана, щоб продовжити процес управління.

Використання методу дозволяє знайти нові напрями пошуку, якщо очевидна сфера пошуку не дала прийнятного рішення. Застосовується при недостатньому ознайомленні зі сферою пошуку, вимагає використання «розумових трюків» та деяких зусиль.

Метод аналогій - полягає у застосуванні організаційних форм, що виправдали себе у функціонуючих системах управління зі схожими економіко-організаційними характеристиками. Суть методу полягає в розробленні типових рішень (наприклад, типової оргструктури управління персоналом) і визначенні меж і умов їх застосування.

Ефективним методом використання типових рішень при вдосконаленні управління персоналом є блоковий метод типізації підсистем лінійно-функціональних і програмно-цільових структур. Типові блокові рішення ув'язуються разом із оригінальними організаційними рішеннями в єдиній системі управління. Блоковий метод прискорює формування нової системи управління і підвищує ефективність функціонування системи з найменшими витратами.

Метод аналогій базується на багатократному використанні зафіксованого в тезаурусі організації досвіду розв’язання тих або інших ситуацій, вирішень звичних виробничих завдань.

Вирішення завдання або проблеми здійснюється спеціальною групою фахівців, що використовують обговорення аналогій як засіб для орієнтування свого спонтанного мислення на поставлену проблему.

Зазвичай використовуються аналогії чотирьох типів:

  • прямі аналогії (реальні), що знаходяться в біологічних системах;

  • суб'єктивні аналогії - це уявлення себе, як можна використати власне тіло для досягнення результату;

  • символічні (абстрактні) аналогії - це поетичні метафори і порівняння, в яких характеристики одного предмета ототожнюються з характеристиками іншого;

  • фантастичні (нереальні) аналогії дозволяють уявити собі речі такими, якими їх хотіли б бачити, а не такими, якими вони є.

При використанні цього методу серед фахівців, що входять до групи, повинна бути створена довірлива атмосфера.

На практиці застосовується така послідовність вирішення проблеми:

  1. Формулювання проблеми, керівниками організації.

  2. Проведення дискусії з метою з’ясування поглядів з очевидних рішень та їх поєднань.

  3. Перетворення незвичайного у звичайне, тобто пошук аналогій, що дозволяють виразити задану проблему в термінах, знайомих всім членам групи.

  4. Виявлення головних перепон, що перешкоджають вирішенню проблеми.

Кожним членом групи пропонується варіант вирішення з використанням одного типу аналогій. Результат застосування методу залежить від інтенсивності й широти пошуку аналогічних ситуацій.

Для забезпечення пошуку аналога необхідне узагальнення відомостей про досвід роботи персоналу управління, тобто створення запасу рішень аналогічно. Це робить необхідним володіння спеціальним пошуковим апаратом, здатним за певними ознаками здійснити пошук аналога.

Застосування методу вимагає спеціальної натренованості членів групи і кваліфікованого керівництва. Використовувані в методі аналогії можуть розглядатися як метамова, що дозволяє обговорювати не тільки структуру проблеми і моделі альтернативних рішень, але і зіставні структури в навколишній дійсності, в мові й у функціях людського організму.

Мислення, що стимулюється в процесі ухвалення рішення, є синтезом активності мозку і нервової системи членів групи, що працюють за типом універсальних аналогових обчислювальних машин. Ці «машини» виявляються здатними досліджувати і зіставляти різні моделі.

Метод програмного прогнозування. Метод використовується для визначення ймовірності настання тих або інших подій і оцінки ймовірного часу їх настання. Цей метод є узагальненням методу Делфі з методом мережевого планування і управління «Перт».

Метод евристичного прогнозування (МЕП). Суть методу полягає в отриманні й спеціалізованій обробці прогнозних оцінок об’єкта шляхом систематизованого опитування висококваліфікованих фахівців у вузькій сфері діяльності.

Експертні оцінки відображають індивідуальну думку фахівця, що ґрунтується на мобілізації професійного досвіду та інтуїції.

МЕП схожий за технікою методу колективної генерації ідей із методом колективної експертної оцінки. Схожість виявляється в самому факті збору і обробки думок експертів. Відмінністю ж є чіткіша теоретична основа, способи формування анкет і таблиць, порядок роботи з експертами і порядок обробки отриманої інформації.

Застосування МЕП знаходить у виявленні уявлень про перспективи розвитку однієї з галузей науки, техніки системи управління.

Метод екстраполяції. Екстраполяційним методом пошуку рішень називають групу прийомів і способів, що базуються на логічній процедурі перенесення висновків, отриманих у межах спостереження за якийсь проміжок часу, на явища, що знаходяться поза відрізанням спостереження.

Часто розрізняють два види екстраполяції:

  • тимчасову (тобто поширення закономірностей розвитку об’єкта у минулому на розвиток цього об’єкта в майбутньому);

  • просторову (тобто перенесення властивостей однієї частини об’єкта управління на цілий об’єкт або інші його частини).

Суть цього методу полягає у вивченні історії поведінки (розвитку, зміни) системи у минулому й сьогоденні, перенесенні закономірностей її розвитку на майбутнє. Наприклад, погода минулого липня була такою, змінювалася певною закономірністю, в нинішньому липні картина погоди повторилася і є велика ймовірність, що і в подальші роки зберігатиметься ця тенденція (потепління на земній кулі, наприклад).

При цьому дії відмічених закономірних явищ екстраполюються в майбутнє й отримують інформацію, необхідну для ухвалення рішення. Екстраполяція може здійснюватися на основі статистично встановлених тенденцій зміни якісних характеристик об’єкта, або екстраполюються і самі тенденції, що формуються на кількісному, описовому рівнях.

Виділяють такі види екстраполяції:

  • екстраполяція кількісних характеристик;

  • екстраполяція функціональних характеристик;

  • екстраполяція системних і структурних характеристик.

На практиці використовуються різні форми екстраполяції. Найчастіше бувають: функціональні залежності, ймовірнісні залежності, зразкові якісні характеристики або емпірично побудовані криві. Наприклад, крива залежності швидкості та розвитку транспортних засобів.

Метод екстраполяції найчастіше застосовується для прогнозування параметрів керованої системи. Прогнозування базується на гіпотезі, що в майбутньому розвиватиметься тенденція, зафіксована у минулому або сьогоденні. Ця упевненість ґрунтується на припущенні того, що надалі не очікується зміна впливу чинників, які обумовлюють цю тенденцію. Це уявлення не завжди виявляється правильним, оскільки збереження тенденції залежить від взаємодій її з іншими тенденціями.

Урахування цих взаємодій далеко не завжди можливе. Проте метод екстраполяції тенденцій набуває великого поширення в теорії і практиці управління. Найуспішніше він застосовний в умовах стабільності розвитку прогнозованого явища, монотонності зміни його характеристик.

Спеціальні методи моделювання систем

Імітаційне моделювання. У широкому сенсі термін означає цілеспрямовані серії багатоваріантних досліджень, що виконуються на ЕОМ із застосуванням математичних моделей. Відомі різні підходи до імітаційного моделювання. Але в будь-якому варіанті цей напрям відповідає основній ідеї системного аналізу - поєднанню можливостей людини як носія цінностей, генератора ідей для ухвалення рішень з формальними методами, що забезпечують можливості застосування ЕОМ.

Імітаційне динамічне моделювання. Запропоноване в 50-х рр. XX ст. Дж. Форрестером. Метод використовує зручну для людини структурну мову, що допомагає виражати реальні взаємозв'язки, які відображають у системі замкнуті контури управління й аналітичні уявлення. Дозволяє реалізовувати формальне дослідження отриманих моделей на ЕОМ з використанням спеціалізованої мови DYNAMO.

Ситуаційне моделювання. Ідея запропонована Д.А. Поспєловим. Цей напрям базується на відображенні в пам’яті ЕОМ й аналізі проблемних ситуацій із застосуванням спеціалізованої мови, що розробляється за допомогою виразних засобів теорії множин, математичної логіки і теорії мов.

Структурно-лінгвістичне моделювання. Підхід виник у 70-ті рр. XX ст. в інженерній практиці й базується на використанні для реалізації ідей комбінаторики структурних уявлень різного роду, з одного боку, і засобів математичної лінгвістики – з іншого. У розширеному розумінні підходу як мовні (лінгвістичні) засоби використовуються й інші методи дискретної математики, мови, що ґрунтуються на теоретико-множинних уявленнях, на використанні засобів математичної логіки, математичної лінгвістики, семіотики.

Методи формалізованого подання систем

Аналітичними названі методи, які відображають реальні об’єкти і процеси у вигляді точок (безрозмірних, у строгих математичних доведеннях), що здійснюють які-небудь переміщення в просторі (або що взаємодіють між собою) чи володіють якоюсь поведінкою, за допомогою оператора (функції, функціонала). Поведінка окремих точок або їх взаємодія описується строгими співвідношеннями, що мають силу закону.

Основу понятійного (термінологічного) апарату складають поняття класичної математики (величина, формула, функція, рівняння, система рівнянь, логарифм, диференціал, інтеграл і так далі).

Аналітичні методі мають багатовікову історію розвитку, для них характерна не тільки строгість термінології, але і закріплення за деякими спеціальними величинами певних символів і значень (наприклад, π = 3,14, основа натурального логарифма е = 2,7 і так далі).

На базі аналітичних уявлень виникли і розвиваються математичні теорії різної складності - від апарату класичного математичного аналізу (методів дослідження функцій, їх вигляду, способів уявлення, пошуку екстремумів функцій і т. п.) до таких нових розділів сучасної математики, як математичне програмування (лінійне, нелінійне, динамічне і тому подібне), теорія ігор (матричні ігри з чистими стратегіями, диференціальні ігри і т. п.).

При моделюванні систем застосовується широкий спектр символічних уявлень, що використовують «мову» класичної математики. Проте далеко не завжди ці символічні уявлення адекватно відображають реальні складні процеси.

Більшість із напрямів математики не містять засобів постановки завдання і доведення адекватності моделі. Адекватність доводиться експериментом, який у міру ускладнення проблем стає також усе більш складним, дорогим і не завжди реалізовується.

Аналітичні методи застосовуються в тих випадках, коли властивості системи можна відобразити за допомогою детермінованих величин або залежностей, тобто коли знання про процеси і події в деякому інтервалі часу дозволяють повністю визначити поведінку їх поза цим інтервалом. Ці методи використовуються під час вирішення завдань руху і стійкості, оптимального розміщення, розподілу робіт і ресурсів, вибору якнайкращого шляху, оптимальної стратегії поведінки, зокрема в конфліктних ситуаціях тощо.

В той же час при практичному застосуванні аналітичних уявлень для відображення складних систем потрібно мати на увазі, що вони вимагають встановлення всіх детермінованих зв’язків між компонентами і цілями системи у вигляді аналітичних залежностей. Для складних багатокомпонентних, багатокритеріальних систем отримати необхідні аналітичні залежності вкрай важко. Більше того, навіть якщо це і вдається, то практично неможливо довести правомірність застосування таких виразів, тобто адекватність моделі даному завданню. У таких ситуаціях слід звернутися до інших методів моделювання.

Графічні методи. До класу графічних методів віднесено різноманітні засоби: графи (у класичному розумінні теорії графів), структури (деревоподібні, мережеві), гістограми, діаграми, графіки. Графічні методи дозволяють наочно відображати структури складних систем і процесів, що відбуваються в них. Класифікація застосованих графіків за ознаками і видами наведена в табл. 3.1. Ці методи дозволяють ставити і вирішувати питання оптимізації процесів організації, управління, проектування і є математичними методами в традиційному сенсі.

Таблиця 3.1 – Класифікація графіків за ознаками і видами

Група

Вид

Графіки, що виражають структури

і зв’язки (оргаграми)

Класифікаційні схеми

Схеми організаційних структур

Оргасхеми табличного та інших типів

Схеми проходження інформації

Схеми робочих процесів (оперограми)

Графіки, що виражають розташування предметів і явищ у часі (хронограми) і в просторі (томограми)

Контрольно-планувальні графіки

Гармонограми

Маршрутні графіки

Плани розташування предметів і робочих місць тощо

Графіки, що виражають кількісні відносини

Графіки порівняння величин, прості і групові

Гістограми

Графіки, що виражають структурні порівняння

Графіки зміни і розподілу величин

Графіки розрахункового характеру

Номограми

Шкілограми тощо

Графо-семіотичне моделювання – різновид структурно-лінгвістичного моделювання. У структурно-лінгвістичному моделюванні застосовуються, як правило, структури типу «розчленовування в просторі». У графо-семіотичних моделях формується кінцевий граф послідовності проходження інформації в часі, подібний мережевому, побудований автоматизовано і більш повно відображає характеристики елементів моделі.

Примітка

У математичній теорії графів та інформатиці граф – це сукупність об’єктів із зв’язками між ними.

Комбінаторика (комбінаторний аналіз) вивчає дискретні об’єкти, множини (поєднання, перестановки, розміщення і перерахування елементів) і відносини між ними (наприклад, часткового порядку).

Для формулювання і вирішення комбінаторних завдань використовують різні моделі комбінаторних конфігурацій. Прикладами комбінаторних конфігурацій є:

  • розміщенням з n елементів по k називається впорядкований набір з k різних елементів деякої n-елементної множини;

  • перестановкою з n елементів (зазвичай чисел 1,2 … n) називається будь-який упорядкований набір із цих елементів. Перестановка також є розміщенням з n елементів по n;

  • поєднанням з n по k називається набір k елементів, вибраних з даних n елементів. набори, що відрізняються тільки порядком проходження елементів (але не складом), вважаються однаковими, цим поєднання відрізняються від розміщень;

  • композицією числа n називається будь-яке подання n у вигляді впорядкованої суми цілих позитивних чисел;

  • розбиттям числа n називається будь-яке подання n у вигляді неврегульованої суми цілих позитивних чисел.

Прикладами комбінаторних завдань є такі:

  1. Скількома способами можна розмістити n предметів по m ящиках так, щоб виконувалися задані обмеження?

  2. Скільки існує функцій F з m-елементної множини в n-елементну, що задовольняють задані обмеження?

Статистичні методи застосовуються в тих випадках, коли попередній аналіз проблемної ситуації показує, що вона не може бути подана у вигляді добре організованої системи. В таких випадках рекомендується зобразити ситуацію у вигляді погано організованої (дифузнї) системи і звернутися перш за все до статистичних методів.

Основу методу становить відображення явищ і процесів за допомогою випадкових (стохастичних) подій і їх поведінки, які описуються відповідними ймовірнісними (статистичними) характеристиками і статистичними закономірностями.

Статистичні відображення системи в загальному випадку (за аналогією з аналітичними) можна подати ніби у вигляді «розмитої» точки («розмитої» ділянки) в n-вимірному просторі, в яку переводить систему оператор F(S). «Розмиту» точку слід розуміти як деяку ділянку, що характеризує рух системи (її поведінку), при цьому межі ділянки задані з деякою ймовірністю Р (під ймовірністю події А розуміють р(А) = m/n, де m – число прояв події А, n - загальне число експериментів; якщо n → ∞, тоді m/n=const).

На базі статистичних уявлень розвивається ряд математичних теорій:

  • теорія ймовірності й математична статистика, яка об’єднує різні методи статистичного аналізу (регресійний, дисперсійний, кореляційний, факторний і тому подібне);

  • теорія статистичних випробувань, основою якої є метод Монте-Карло, а розвитком – теорія статистичного імітаційного моделювання;

  • теорія висунення і перевірки статистичних гіпотез, що виникла для оцінки процесів передачі сигналів на відстані і базується на загальній теорії статистичних вирішальних функцій А.Вальда. Окремим випадком теорії висунення гіпотез, важливим для теорії систем, є байєсівський підхід до дослідження процесів передачі інформації в процесах спілкування, навчання і інших ситуаціях в організаційних системах.

Можливість використання конкретного інструменту значною мірою залежить від етапу проведення системного аналізу. Розподіл інструментів системного аналізу залежно від етапу проведення аналітичних робіт відображений у табл. 3.2.

Таблиця 3.2 – Розподіл інструментів системного аналізу залежно від етапу проведення аналітичних робіт

Етап системного аналізу

Інструмент

1

2

3

1 Опис системи

1.1 Визначення мети системного аналізу

Метод експертних оцінок, описові моделі, метод Делфі, морфологічний метод, метод дерева цілей, портфельний аналіз

1.2 Визначення цілей, призначення і функцій системи

1.3 Визначення ролі й місця в системі більш високого рівня

1.4 Функціональний опис

1.5 Структурний опис

1.6 Інформаційний опис

1.7 Опис життєвого циклу системи

2 Виявлення та опис проблеми

2.1 Визначення складу показників ефективності й методик їх обчислення

Метод експертних оцінок, діагностичні методи, нормативні імітаційні моделі (оптимізація, імітація, ігри), метод Делфі, економічний аналіз, статистичне моделювання, сценарний метод

2.2 Встановлення невідповідності між бажаним і фактичним станом справ та його оцінка

2.3 Історія виникнення невідповідності та аналіз причин її виникнення

2.4 Формулювання проблеми

2.5 Виявлення зв'язків досліджуваної проблеми з іншими проблемами

2.6 Прогнозування розвитку проблеми

2.7 Оцінка можливих наслідків проблеми та визначення їх актуальності

Продовження табл. 3.2

1

2

3

3 Вибір і реалізація напряму

вирішення проблеми

3.1 Структуризація проблеми

Економічний аналіз, статистичне моделювання, сценарний метод, метод Делфі, метод експертних оцінок, морфологічний метод, кібернетичний метод, нормативні імітаційні моделі (оптимізація, імітація, ігри)

3.2 Визначення вузьких місць у системі

3.3 Дослідження альтернативи «вдосконалення системи - створення нової системи»

3.4 Визначення напрямів вирішення проблеми

3.5 Оцінка можливості реалізації напрямів вирішення проблеми

3.6 Порівняння альтернатив і вибір найефективнішого напряму

3.7 Узгодження і затвердження обраного напряму

3.8 Виділення етапів вирішення проблеми

3.9 Реалізація обраного напряму

3.10 Перевірка його ефективності

Розширення можливостей відображення складних систем і процесів у порівнянні з аналітичними методами можна пояснити тим, що у разі застосування статистичних методів процес постановки завдання частково замінюється статистичними дослідженнями, що дозволяють, не виявляючи всі детерміновані зв’язки між об’єктами (подіями), що вивчаються, або компонентами складної системи, що враховуються, на основі вибіркового дослідження (дослідження репрезентативної вибірки) отримувати статистичні закономірності і поширювати їх на поведінку системи в цілому.

Проте не завжди можна отримати статистичні закономірності, не завжди може бути визначена репрезентативна вибірка, доведена правомірність застосування статистичних закономірностей. Якщо ж не вдається довести репрезентативність вибірки або для цього потрібний неприпустимо великий час, то застосування статистичних методів може призвести до неправильних результатів.

У таких випадках доцільно звернутися до методів, що об'єднуються під загальною назвою «методи дискретної математики», які допомагають розробляти мови моделювання, моделі й методики поступової формалізації процесу ухвалення рішення.

4. ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ В УПРАВЛІННІ ІННОВАЦІЙНИМИ ПРОЦЕСАМИ

4.1. Місце і значення прийняття інноваційних рішень. Типологія інноваційних рішень.

4.2. Особливості прийняття рішень в інноваційній діяльності.

4.1. Місце і значення прийняття інноваційних рішень. Типологія інноваційних рішень

В умовах ринкової економіки інноваційна політика суб’єктів господарювання є визначальним інструментом у конкурентній боротьбі, що забезпечує умови для досягнення встановлених господарських цілей та реалізації запитів споживачів. Причому найбільшого успіху досягають ті суб’єкти господарювання, у яких інноваційна діяльність, розроблення і впровадження ефективних інноваційних рішень є безперервним процесом управління інноваційною активністю.

Саме інноваційні рішення орієнтують підприємства на якісні зміни у всіх процесах господарювання і є основою досягнення позитивного результату.

Ухвалення і реалізація ефективних рішень у сфері інновацій припускають створення спеціальної групи на чолі з лідером – генератором нових ідей, який може запропонувати і запровадити в життя нововведення.

Необхідність розроблення інноваційної політики та впровадження інноваційних рішень обумовлюється тим, що зараз від промислових підприємств потрібні значний ризик в ухваленні рішень і висока адаптивність до постійно змінних ринкових умов. Управлінські структури повинні сприяти постійному потоку ідей, інноваційних пропозицій, створенню атмосфери творчості й ініціативи в колективі.

Сам ринок та закони його розвитку обумовлюють необхідність інноваційного типу мислення. Підприємства, які нехтують інноваційною політикою, неминуче морально застарівають, йдуть на спад і вибувають з боротьби за споживача.

Інноваційна політика - це підсумок інноваційних ідей і рішень суб’єкта господарювання. Подібні ідеї і рішення є високонадійними індикаторами змін, які або відбулися, або відбудуться найближчим часом у діяльності суб’єкта.

У свою чергу, під поняттям інноваційне рішення потрібно розуміти результат розумово-психологічної та творчої діяльності однієї особи чи групи осіб, який призводить до вибору певної альтернативи дій щодо освоєння новітніх сфер діяльності, реалізації невикористаного потенціалу, впровадження та використання нових, нестандартних методик та технологій, що сприяють розвитку і підвищенню ефективності функціонування об’єктів, які їх використовують.

Імпульсом для інноваційного рішення є потреба у ліквідації, зменшення актуальності чи вирішення проблеми, тобто наближення в майбутньому дійсних параметрів об’єкта (явища, системи) до бажаних (прогнозованих).

Рисунок 4.1 – Класифікація інноваційних рішень

Визначення сутності інноваційного рішення передбачає дослідження його класифікації шляхом виділення однотипних груп за допомогою встановлення певного критерію. На рисунку 4.1 відображено авторський підхід до класифікації інноваційних рішень.

Інноваційне рішення повинне відповідати таким вимогам (характеристикам, принципам):

Рисунок 4.2 – Принципи якісних інноваційних рішень

На основі підходу доктора економічних наук, професора Смирнова Е.О. сформовано складові процесу прийняття рішення:

  1. суб’єкт (ініціатор рішення - керівник, спеціаліст, відділ, компанія тощо);

  2. об’єкт (виконавець рішення - підлеглий, спеціаліст, відділ, компанія тощо);

  3. предмет рішення;

  4. мета розроблення та реалізації рішення;

  5. збудник рішення (причини розроблення, прийняття і реалізації рішення);

  6. фактори впливу:

    • фактори позитивної дії (сприяють успішному здійсненню процесу розроблення, прийняття та реалізації рішення);

    • фактори негативної дії (перешкоди, що виникають у процесі розроблення, прийняття та реалізації рішення);

  7. цільова група рішення, для якої розробляється чи реалізується рішення.

Взаємозв’язки, що виникають між складовими елементами процесу розроблення, прийняття та реалізації інноваційних рішень можна відобразити за допомогою рис. 4.3:

Рисунок 4.3 – Взаємозв’язки між складовими елементами процесу розроблення, прийняття та реалізації інноваційних рішень

Процес розроблення, прийняття та реалізації інноваційних рішень характеризується складною структурою та комплексом взаємозв’язків, урахування специфіки яких є необхідною умовою прийняття адекватних та ефективних інноваційних рішень.

4.2. Особливості прийняття рішень в інноваційній діяльності

У розвинених країнах інноваційна активність для виробничих підприємств, здатність і сприйнятливість до технологічних інновацій – це питання виживання в гострій конкурентній боротьбі. Саме інноваційна діяльність забезпечує підприємствам значні конкурентні переваги, стійкість розвитку, сприяє зміцненню їх положення на ринку, завоюванню нових ринкових ніш. Зниження технологічного потенціалу, втрата здатності до адаптації нових технологічних розробок неминуче призводить до погіршення позицій на ринку і, в стратегічному плані, до зниження обсягів продажів з очевидним несприятливим результатом.

Характер інноваційної поведінки підприємств значною мірою обумовлений внутрішніми, ніж зовнішніми обставинами:

  • стан «виживання», в якому з початку 90-х років знаходиться маса підприємств, занурення вищого менеджменту в «латання дір» об’єктивно призводить до суперечності між стратегічними і поточними завданнями;

  • колишні, звичні механізми розроблення і реалізації нововведень виявилися зруйнованими, нові – не сформувалися;

  • економічна підготовка більшості керівників підприємств залишається на дуже низькому рівні, більшість із них знаходяться під владою свого колишнього, радянського досвіду, звідси і недостатня увага до прорахунку можливих наслідків нововведення, слабке опрацювання фінансової сторони інноваційного проекту, а найчастіше – просто відсутність економічних розрахунків ефективності інноваційного проекту.

Стан особи, яка відповідає за ухвалення інноваційного рішення, можна класифікувати таким чином:

  1. Упевненість (функція володіння повною інформацією внаслідок ухвалення рішення).

  2. Ризик (функція володіння інформацією про ймовірний розподіл наслідків вибору тієї або іншої альтернативи).

  3. Невизначеність (функція неможливості визначення ймовірності настання того або іншого наслідку рішення або складність у встановленні приблизної ймовірності).

Дослідники відзначають, що інновація - це процес перетворення невизначеності в ризик. Ризик і невизначеність є функцією сприйняття індивідом інновації в контексті поточної соціальної ситуації.

Дія чинників динамічного навколишнього середовища, що констатують феномени ризиків і невизначеності, помітним чином може впливати на процес дифузії інновації і його кінцеві результати. У зв'язку з цим дослідники наполягають на тому, що значну увагу необхідно приділити вдосконаленню методів визначення результатів інноваційних процесів. Найвищі ступені ризиків характеризуються нововведеннями, пов'язані з новими галузями знань.

Невизначеність може бути онтологічною («у чому новизна даного об’єкта?»), технічною («чи можна це здійснити?») і маркетинговою («чи можна буде продати це нововведення?»). Невизначеність породжує боротьбу інтересів соціальних груп, а будь-який процес соціальних нововведень - явище політичне. Ось чому фаза ініціації соціальних нововведень і інноваційного процесу часто пов’язана з феноменами соціального конфлікту і колективного торгу.

5. МЕТОДИКА ПРИЙНЯТТЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ УПРАВЛІНСЬКИХ ІННОВАЦІЙНИХ РІШЕНЬ

5.1. Організаційна структура управління з підготовки, прийняття та реалізації управлінських рішень.

5.2. Основні механізми прийняття інноваційних рішень.

5.3. Етапи прийняття та реалізації управлінських інноваційних рішень.

5.1. Організаційна структура управління з підготовки, прийняття та реалізації управлінських рішень

Організаційну структуру управління з підготовки, прийняття та реалізації управлінських рішень на підприємстві потрібно розуміти як певну системну конструкцію різноманітних ланок (підрозділів, відділів, бюро і служб), між якими формуються і підтримуються зв’язки, що забезпечують злагодженість, погодженість і високу продуктивність спільної господарської діяльності.

При цьому у загальному вигляді організаційні схеми виконують такі функції:

  1. дають назву кожній управлінській роботі;

  2. показують рівні підзвітності;

  3. визначають керівників для кожного рівня управління;

  4. відзначають види створених підрозділів;

  5. ілюструють ланцюг просування управлінських розпоряджень;

  6. дають можливість кожному працівнику знати місце, права та обов’язки.

У теорії та практиці менеджменту виділяють різні способи організації організаційно-управлінських структур. Серед них найбільшого поширення набули підходи, які орієнтують організаційну побудову за такими ознаками: вертикальною, горизонтальною і дворівневою (табл. 5.1), а також змішані структури (функціонально-товарні, функціонально-територіальні, функціонально-споживацькі).

Таблиця 5.1 – Порівняльна характеристика способів організації організаційно-управлінських структур

Спосіб

Сутність

Умови та особливості застосування

Переваги

Недоліки

1

2

3

4

5

ВЕРТИКАЛЬНІ ІЄРАРХІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ СТРУКТУРИ

Функціональний

Спеціалісти об'єднуються у від­повідні відділи, служби і бюро і відповідають за виконання певних функцій, і підпорядковані директору чи заступнику директора з НДДКР, тобто головним чинником, що впливає на специфіку конструкції управління, є функціональна спеціалізація працівників

Якщо підприємства, які виготовляють обмежений асортимент товарів або послуг і реалізують їх на одному чи на невеликій кількості сегментів ринку

  1. є базовою для всіх інших варіацій архітектоніки організаційної побудови;

  2. простота управління;

  3. можливості конкретизувати коло обов'язків працівників;

  4. уникнення дублювання в діяльності суміжних підрозділів

    1. при розширенні підприємством асортименту товарів і/або ділових послуг простота управління і висока маневреність втрача­ються і породжуються конфлікти між функціональними підрозділами за бюджет і статус;

    2. слабка гнучкість корпоративної політи­ки;

    3. сприяє збереженню усталених параметрів госпо­дарської діяльності й системи внутрішніх фірмових зв'язків, ніж виявленням новаторства і динаміки розвитку

Товарний

Управління організується за окремими товарами чи марками і є додатковим рівнем управління, в якому спеціалізовані відділи проводять відповідні дослідження і здійснюють маркетингову діяльність одночасно щодо певної групи товарів або послуг

Якщо ви­пускається дуже різнома-нітна продукція, або функціональ-на ор­ганізація не встигає контро-лювати її розроблення і просуван-ня, тобто має місце у великих і середніх диверсифікованих децентралізованих компаніях, у яких кожна дочірня фірма, філіал, представництво спеціалізується на певних видах продукції або на організації ідентифікованої системи обслуговування

  1. глиб­ша спеціалізація підрозділів і співробітників за продуктовою озна­кою;

  2. збільшення швид­кості й ефективності реакції на зміни, що виникають на обумов­леному ринку

1)дорогий спосіб, оскільки для формування і підтримки потрібно більше витрат на оплату праці через збільшення кількості працівників;

2)вірогідність дублювання функцій у роботі “підрозділів-близнюків”

Продовження табл. 5.1

1

2

3

4

5

Ринковий

У цьому разі: менеджер з ринку керує менеджерами з окремих ринків (менеджерами з розвитку ринку), які мають функціональних спеціалістів

Якщо організація виготовляє однорідну продукцію, призначену для ринків різних типів

1)концентрація діяльності підприємства на потребах конкретних ринкових сегментів

1) застосовується для компаній, що мають можливість поділити своїх покупців на декілька груп за пере­вагами і поведінкою, що дуже складно

Товарно-ринковий

Оснований на поєднанні менеджерів з продуктів і менеджерів з ринків

Коли у підприємства широкий асортимент продукції, що випускається, і збут здійснюється на різних ринках

1) чітке закріплення за визначеними виконавцями всіх найважливіших функцій маркетингової діяльності за конкретними ринками і товарами

1)коштовна, складна і конфліктна структура;

2)потребує одночасного визначення суб’єктів організації торгового персоналу та встановлення цін для конкретних товарів і ринків

Територіальний (регіональний чи георгафічний)

Охоплення управлінським впливом певної географічної зони, тобто стосується управління маркетингом на внутрішньому ринку по вертикалі (менеджерам з продажу в національному масштабі підпорядковуються регіональні торгові менеджери, у кожного з них є зональні менеджери, яким підпорядковуються районні менеджери, яким у свою чергу підпорядковуються торговельні представники або про­давці)

Особливо ефективна ця форма роботи за принципом франчайзинга і найчастіше застосовується у сфері обслуговування, коли є вихід на міжнародний ринок,

1) висока адаптивність та оперативність щодо виділених територій (країн, регіонів, районів)

1) можливість дублювання функцій

Продовження табл. 5.1

1

2

3

4

5

Орієнтований на споживача

Обслуговується кожна окрема група споживачів

Використовується малими та середніми підприємствами. Для великих виробників ця ознака мо­же бути використана, якщо: товари або послуги, що реалізуються, не мають аналогів; загальна кількість спожива­чів велика, проте містить специфічно неоднорідні групи, розмі­щення членів яких розкидане на великій території

  1. адресність господарських зв'язків;

  2. підвищена сегмен­тація ринку;

  3. у центр уваги став-ляться запити конкретних за-мовників, що значно полег-шує вирішення завдання мар-кетингу — утримання споживачів;

  4. розвиток індивідуаліза-ції споживацьких очікувань і поведінки;

  5. реалізація стратегії по-шуку й створення техноло-гічних ніш

1)надзви­чайне дроблення маркетингу підвищує витрати на маркетинг і ускладнює внутрішньосистемну та ринкову координацію діяль­ності відділів і служб, що входять до організаційної структури. Адже щодо кожної невеликої групи споживачів і навіть до окремих замовників, доводиться розробляти й застосовувати різні комплекси стратегій (товарних, цінових, збутових та інших)

ГОРИЗОНТАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ СТРУКТУРИ

Програмний (цільові програми, програми за товарами, регіонами, окремими сегментами ринку)

Формування тимчасової команди спеціалістів для роботи за рядом напрямків діяльності, що мають вихід на досягнення поставленої мети або комплексу цілей. Назначається керівник програми (менеджер проекту) зі всією повнотою прав та обов’язків у рамках програми і заданої системи взаємовідносин з керівництвом компанії й іншими підрозділами. Відб. визна-чення видів і розмірів ресурсів, необхідних для роботи за програмою, і виділення їх у вигляді бюджету програми, визначаються точки початку та закінчення роботи над програмою з урахуванням варіанта дострокового закінчення програми, якщо ціль досягнута або стала зрозумілим неможливість цього

Є ефективним для невеликих компаній або компаній із мінливим характером роботи, для нових венчурних проектів, в умовах обмежених ресурсів. Для великих компаній застосовується як тимчасовий захід або допоміжний засіб

  1. орієнтована на досягнення цілей;

  2. висока гнучкість і адаптивність;

  3. можливості розвитку творчого потенціалу;

  4. командна організація роботи;

  5. низькі сукупні витрати за рахунок жорсткого цільового характеру функціонування програми

  1. нетрадиційна організаційна структура – психологічні проблеми;

  2. високі вимоги до керівника програми;

  3. обмежений набір програм;

  4. обмежена тривалість програм;

  5. потребує бюджетного фінансування;

  6. складність у пошуку і мотивації персоналу для роботи в програмі

Продовження табл. 5.1

1

2

3

4

5

ДВОРІВНЕВІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ СТРУКТУРИ

Матричний

Дворівнева організаційна структура, в якій вертикальний рівень створюється ієрархічною структурою, а горизонтальний рівень – програмною. Керівникам програм підпорядковуються не тільки співробітники в рамках програми, а і працівники ієрархічних, а також інших підрозділів підприємства за необхідністю

Застосовується для великих компаній зі значним масштабом господарської діяльності, оскільки дозволяє збільшити кількість об’єктів управління

  1. значне охоплення робіт і об’єктів управління;

  2. наявність декількох рівнів відповідальності;

  3. висока адаптивність;

  4. можливість розподілу об’єктів управління на групи (постійно актуальні, змінні)

  1. проблема розподілу прав, обов’язків і відповідальності;

  2. складність управління;

  3. проблема подвійного фінансування

Дивізіональний

Управління поділяється між стратегічними господарськими підрозділами, кожне з яких відповідає за досягнення цілей у певному бізнесі. Система управління поділена на два рівня: перший – вищий менеджмент (вирішує питання регулювання і координації бізнес-портфеля і виробляє стратегічні рішення для компанії в цілому), другий – відділ стратегічного менеджменту і маркетингу (має декілька стратегічних господарських підрозділів, кожне з яких у свою чергу покликане розробляти і реалізувати програму для конкретного товару, ринку, споживача)

Застосовується диверсифікованими великими компаніями

  1. управління через упорядкованість усієї маси товарів і послуг у вигляді бізнес-портфеля, значно полегшує ухвалення рішень;

  2. підвищується ефективність чітко сфокусованих рішень на ринку

  1. складний характер управління;

  2. високі витрати у зв’язку з відсутністю спеціалізації;

  3. значні обсяги робіт;

  4. роздутість штатів;

  5. дублювання функцій

Крім поданого підходу до створення організацій­них структур, їх можна поділяти ще на інтегровані і не інтегровані, жорсткі і м’які.

Інтегровані оргструктури здійснюють свою діяль­ність комплексно і управляються з одного координуючого центру. Вони можуть бути побудовані за функціональним або товарним принципами, з орієнтацією на споживачів чи ринки, з вертикальною або матричною взаємозалежністю окремих підрозділів, але все це інтегровано впливає на результат.

Неінтегровані оргструктури — це сукупність відповідних підрозділів, не скоординованих у сво­єму впливі на результат.

Жорсткі організаційні структури найбільш ефективні у двох ситуаціях. По-перше, в умовах відносної стабільності зов­нішнього середовища, що має місце в крайніх випадках.

По-друге, в умовах ринку, що швидко зростає, коли між потен­ційними конкурентами ще не дійшло до відкритого зіткнення ін­тересів, і кожний з них намагається освоїти максимальну частку ринку, котрий екстенсивно розвивається. За таких обставин для господарських систем пріоритетними є авторитарні методи управління.

З числа основних особливостей функціонування жорстких оргструктур можна виділити такі:

  • система управління дуже централізована;

  • коло прав і обов'язків співробітників чітко визначене від­повідними трудовими контрактами;

  • управлінські й виконавчі функції гранично спеціалізовано, у зв'язку з чим працівники виконують лише те, що передбачене посадою та комплексом внутрішньосистемних нормативів;

  • процес управління супроводжується виникненням великої кількості формальних проявів: наказів, інструкцій, розпоряджень тощо.

Формувати м'які організаційні структури доцільніше за ринкових умов, які швидко й радикально змінюються, коли зовнішнє середовище характеризується підвищеною невизначеністю. Така ситуація трапляється найчастіше, чому сприяють такі чинники, як конкуренція, нестабільність кон'юнктури, динамічність споживацьких очікувань, слабка уніфікація якісних параметрів продукції (або її відсутність) та ін.

Головними особливостями функціонування м'яких оргструктур є властивості, протилежні жорстким системам:

  • у системі управління переважає децентралізація повноважень;

  • управлінські й виконавчі функції спеціалізовані лише в тій мірі, щоб визначити посадове положення, при цьому в разі потреби практикується взаємозамінність працівників;

  • коло прав і обов'язків визначено приблизно (контурно), що зумовлює виконання співробітниками робіт, суміжних з основною діяльністю;

  • зміст робіт часто змінюється, а керівництво чекає від персоналу ініціатив щодо поліпшення діяльності;

  • процес управління не обтяжений формальними проявами (наказами, інструкціями), оскільки пріоритетами внутрішньосистемних відносин є сумісність кадрів, довіра, колективне прагнен­ня до загальної мети та корпоративний патріотизм.

У м'яких організаційних структурах формується більш сприятливий клімат для генерації нових ідей і втілення нововведень.

Як правило, на практиці не віддається перевага тільки одній із цих моделей, а вводиться та, що відповідає сучасному розвитку компанії.

Принципи організації служб визначаються особливостями менеджменту, спрямуванням організаційних структур на забезпечення ефективної діяльності. До принципів організації структур належать:

  • цілеспрямованість щодо вирішення проблем відповідно до місії, цілей і стратегії підприємства;

  • простота і чіткість організаційної побудови, яка забезпечує розподілення операцій, недопущення дублювання функцій, єдність керівництва;

  • пропорційність, що забезпечує рівні можливості продуктив­ності праці структурних підрозділів підприємства;

  • паралельність, що забезпечує певне перекриття виконання окре­мих функцій у часі;

  • чітке формування завдань інноваційної діяльності до підрозділу і виконавця;

  • гнучкість, яка забезпечує своєчасне реагування оргструктури на зміну в середовищі завдяки надійному зворотному зв’язку;

  • скоординованість дій для отримання спільними зусиллями в одному напряму функціональних підрозділів (синергетичний ефект);

  • достатня фінансова підтримка, як в забезпеченні інноваційних дій, так і в мотивації працівників служб;

  • економність щодо функціонування оргструктури;

  • кваліфікація персоналу;

  • творчий підхід, що орієнтує на інноваційну діяльність;

- активна інноваційна політика в пошуку організаційних підходів при вирішенні інноваційних завдань.

5.2. Основні механізми прийняття інноваційних рішень

Нововведення на промисловому підприємстві є іманентною характеристикою його існування. Незалежно від того, чи констатують це керівники підприємств на вербальному рівні, їх поведінка свідчить про те, що інновації і розвиток – явища одного порядку.

Проте механізм ухвалення інноваційного рішення і процес опрацювання інноваційного проекту при значній схожості їх елементів відрізняються. Ці відмінності, зокрема, залежать від двох обставин:

Перша – це ступінь «інноваційності» менеджменту, що знаходить свій прояв у формуванні чіткої системи розподілу функцій усередині команди управлінців. Там, де відсутня така система, ми маємо приклад типово волюнтаристського підходу до проблеми нововведень. На таких підприємствах інноваційні рішення найчастіше не проробляються належним чином. Нерідкісні випадки, коли вище керівництво, яке володіє всією повнотою влади на підприємстві, прагне реалізувати свої ідеї, не маючи серйозного обґрунтування нововведення, проте ця ідея видається до виконання у вигляді наказу і потім втілюється. Якщо ж якийсь план нововведення розробляється, він навіть може називатися бізнес-планом, фінансова сторона проекту найчастіше не прораховується.

Політика керівництва такого типу підприємств є консервативною, тобто зосередженою на завданнях збереження наявного стану.

На підприємствах, де склалася система чіткого розподілу функцій, процес ухвалення рішення про інновацію більш формалізований, відпрацьовані спеціальні процедури для кожного з етапів процесу: від пошуку ідеї до розробки технічної документації. На таких підприємствах існує довгостроковий план стратегічного розвитку підприємства, у тому числі план нововведень, діють спеціальні органи управління – технічна група, рада, центр тощо, до складу якого, крім директора, входять провідні фахівці.

Політику керівництва таких підприємств можна визначити як прогресивну, тобто спрямовану в майбутнє.

Друга - масштабність (вартість) інновації. На підприємствах, що здійснюють консервативну інноваційну політику, коли йдеться про можливості реалізації масштабного, дорогого інноваційного проекту, або ж планується залучення засобів ззовні, складаються бізнес-плани, часто, за зауваженням багатьох дослідників, формальні – для «відписки».

І на традиційних, і на інноваційних підприємствах ініціатива нововведення найчастіше належить керівництву підприємства: директору, його заступникам. Рідше ініціаторами інновацій є аутсайдери – партнери, зовнішні власники, керівництво холдингу.

Велика частина традиційних підприємств має зв’язки з НДІ, тобто не володіє достатнім науково-технічним й інтелектуальним потенціалом для самостійного розроблення інноваційних проектів. Є підприємства, які займаються лише науковою розробкою проекту, а створенням дослідного зразка і запуском продукту в серійне виробництво займається інше підприємство. І навпаки: підприємство надає свої виробничі площі, свій потенціал (інженерно-технічний і робочий) для реалізації інноваційного проекту зі сторони. Якщо перші, як правило, надають звітність із інновацій в органи держстатистики, то другі здебільшого вважають даремно витраченим час, що пішов на заповнення необхідних форм.

Далі розглянемо існуючі методики, що визначають певний механізм ухвалення рішення. Одну з найбільш відомих і корисних моделей ухвалення рішень запропонували Чарлз Х. Кепнер і Бенджамін Трего. У 1958 р. у Прінстоні вони заснували міжнародну консалтингову фірму Kepner-Tregoe Inc., що інструктувала компанії долати проблеми і приймати рішення. У книзі «The Rational Manager» («Раціональний керівник») Кепнер і Трего виділили три основні компоненти ефективного ухвалення рішень:

  1. якість рішення стосовно чинників, що вимагають уваги;

  2. якість оцінки альтернатив;

  3. якість розуміння того, що можуть дати альтернативи.

До числа основних елементів їх методики аналізу рішень входять: опис проблеми; ідентифікація цілей (обов’язкових або бажаних критеріїв); пошук альтернатив і оцінка наслідків обраного варіанта.

Отже, метод Кепнера-Трего можна коротко описати такою послідовністю етапів:

  1. Формулювання рішення, визначення рівня ухвалення рішення (на думку авторів моделі, це краще за все робити в групі).

  2. Постановка цілей і їх розподіл на «обов’язкові» й «бажані» («бажані» оцінюються ступенем важливості за шкалою від 1 до 10 балів).

  3. Розроблення й оцінка альтернатив. Якщо альтернатива не відповідає критеріям «обов’язковості», то вона відкидається. Для альтернатив, що залишились, обчислюються коефіцієнти на підставі критерію «бажаності».

  4. Оцінний бал для кожної альтернативи виводиться із суми коефіцієнтів, помноженої на відповідний показник за шкалою від 1 до 10. Альтернатива, що набрала максимальну кількість балів, вважається попереднім варіантом рішення.

  5. Попередній варіант вивчається з точки зору оцінки пов’язаних з ним ризиків, що не піддаються кількісному визначенню. Якщо такий ризик здається дуже високим, цей варіант потрібно відхилити і розглянути наступну за ним альтернативу.

Примітка

Сьогодні роботи Кепнера-Трего перекладені на 17 мов, а їх методика застосовується всюди у світі мільйонами співробітників і керівників, які прагнуть досягнути стійких результатів.

Модель «кошик для сміття». Таку назву отримала модель ухвалення рішень в організації, вперше описана американським професором Джеймсом Марчем. Стикаючись із необхідністю ухвалення рішення, члени організації виробляють безперервний потік проблем і рішень. Більшість з них «відкидаються» в «кошик для сміття» і лише дуже незначна частина рішень приймається як остаточні.

В основу цієї моделі покладені спостереження Марча за поведінкою людей в організації. Він з'ясував, що співробітники схильні віддавати перевагу певному типу дій, так званим «улюбленим рішенням», що застосовуються практично в будь-якій ситуації. Це, у свою чергу, впливає як на процес ухвалення рішення, так і на кінцевий результат.

Модель «кошик для сміття» дозволяє також розглядати організацію як набір конкуруючих рішень, що чекають свого часу. Рішення – це те, що відбувається, якщо в якому-небудь вузлі виникає певне поєднання проблем, рішень і альтернатив. Тим самим остаточне рішення є не більше ніж побічним продуктом поєднувальних процесів, що проходять у «кошику для сміття».

Модель Ringi або «прохання про вирішення». Японські компанії дотримуються іншого погляду на ухвалення рішень. Процес ringisei має на увазі, що пропозиції циркулюють по організації і «візуються» сторонами. Ця система демонструє японський підхід до ухвалення рішень «знизу вгору» і, можливо, є найбільш відомим прикладом колективного ухвалення рішень у бізнесі.

У Японії корпоративні рішення традиційно приймалися «знизу вгору», а не навпаки. Японський підхід полягає в досягненні консенсусу. Тому будь-які зміни процедур і порядків, тактики або навіть стратегії виходять від тих, кого безпосередньо зачіпають ці зміни. Остаточне рішення приймається на вищому рівні після ретельного поетапного вивчення пропозиції у всіх секторах управлінської ієрархії. Ухвалення рішення або відмова від нього є результатом угоди, досягнутої в кожній ланці.

Ringi (прохання про рішення) — це письмова рекомендація, яка спонукає до конкретної дії. Ringi проходить дорогу знизу вгору по всіх відділах, що мають відношення до даної проблеми, поки не потрапляє на стіл до вищого керівництва. Воно, у свою чергу, передає вниз рішення про те, чи приймається врешті-решт пропозиція чи ні. Ця система дозволяє всім співробітникам брати участь у корпоративному процесі ухвалення рішень.

Коли менеджер нижньої або середньої ланки стикається з проблемою і хоче запропонувати рішення, начальник (kacho) даної ділянки скликає збори. Якщо його підлеглі доходять висновку, що ідею слід розвивати, їм може знадобитися загальна підтримка компанії. Начальник ділянки повідомляє про це начальника або менеджера відділу (bucho) і радиться з ним. Якщо той підтримує пропозицію ділянки, починається тривала процедура досягнення загального консенсусу.

Процес досягнення угоди щодо остаточного рішення називається nemawashi — це спілкування і консультації, які передують складанню письмового прохання ringi. Перш за все, до угоди приходять люди, які будуть прямо або опосередковано займатися реалізацією рішення у відділі. Потім у всій компанії досягається загальний, неформальний консенсус. Керівник відділу може організувати зустріч із представниками інших зацікавлених відділів.

Зазвичай кожен відділ представляє його глава, а також керівник дільниці й один-два супервайзери (kakaricho), тому що саме вони займатимуться реалізацією рішення. Якщо необхідна думка фахівців або експертів з цеху, присутні і вони. По суті, мета зустрічі полягає в обміні інформацією для майбутньої реалізації плану.

У ході дискусій можуть знадобитися додаткові відомості. В цьому разі керівники переходять від ділянки до ділянки, від відділу до відділу, аби зібрати необхідну інформацію і підготувати документ для наступної зустрічі.

Коли відділ переконається в тому, що неофіційна згода від всіх зацікавлених відділів уже отримана, починається формальна процедура. Спочатку ініціатор і його колеги під керівництвом начальника дільниці складають офіційний документ-прохання (ringisho), що описує проблему і деталі плану з її рішення. Додаються також додаткова інформація і матеріали. Ringisho проходить через усі ланки організації, від нижчих до вищих, з метою дістати схвалення кожного керівника. Якщо хто-небудь з керівників знаходить в документі недоліки або невідповідності досягнутому раніше консенсусу, документ буде повернений ініціаторові для звірення та корегування. Нарешті ringisho потрапляє до рук вищих керівників, які офіційно санкціонують реалізацію плану. Якщо пропозиція прийнята на стадії nemawashi, воно рідко стикається із запереченнями або відмовою на стадії ringi.

Система ringi дозволяє переконатися в тому, що всі елементи неузгодженості були усунені на стадії nemawashi. Вона гарантує, що відповідальність буде розподілена за всіма учасниками процесу, що схвалили план. Складати ringi мають право лише особи, що займають ключові пости, тому що ringi вважається рекомендацією працівників керівництву щодо заходів, які потрібно прийняти не лише на конкретній ділянці, але і у всій компанії в цілому. Ця система вимагає повної згоди всіх, кого зачіпає це рішення.

Як тільки ringi отримує схвалення, воно набуває статусу незаперечного рішення, яке компанія повинна негайно привести у виконання. Таким чином, незважаючи на тривалість процедури ухвалення рішення, воно швидко виконується, тому що ті, хто його втілює, знають, яка їх роль у плані, і повністю присвячують себе швидкій і бездоганній роботі з його реалізації.

5.3. Етапи прийняття та реалізації управлінських інноваційних рішень

Ключовою властивістю ефективного рішення потрібно вважати обов’язкову наявність альтернатив, які забезпечують доцільність і усвідомленість вільного вибору. Формальною підставою ухвалення ефективних рішень є використання алгоритму, узагальнювального досвіду в ухваленні управлінських рішень значною кількістю успішних підприємств. У основі взятого для розгляду алгоритму покладена процедура, розроблена американськими дослідниками Л. Планкетом і Г. Хейлом, що перегукується з алгоритмами інших авторів і включає виконання таких пунктів:

1.Визначення мети і напряму розв’язання проблемної ситуації

Визначення мети, напряму розв’язання проблемної ситуації повинно проводитися в тому самому порядку, що й реалізація стратегічної мети. При реалізації дрібних проектів мета розв’язання проблемної ситуації і стратегічна мета, як правило, збігаються.

2. Встановлення критеріїв вирішення проблеми

При встановленні критеріїв розв’язання проблеми мають бути вироблені такі контрольні показники, які максимально повно охоплюють найкращі умови реалізації поставленої мети.

Наприклад, під час вибору місця для розміщення громадської приймальні мають бути враховані такі умови, які набувають значень критеріїв: мінімальна площа приміщення, максимальні витрати (розміри орендної плати), місцезнаходження (включаючи під’їзні шляхи, автостоянку тощо).

3 .Розподіл критеріїв (обмеження та бажані характеристики)

Виділяють бажані характеристики та обмеження, критерії ухвалення рішення з точки зору відношення до них суб’єкта управління. Встановлення цифрових значень мінімальної площі, максимальних витрат, характеру місцевості якраз і виступають обмеженнями, що визначають практичний діапазон вибору в ухваленні рішення, пов’язаного з проблемою вибору місця для оренди приміщення. Бальні значення бажаних характеристик, що приймаються з метою ефективного ухвалення рішення, можуть бути розподілені між різними критеріями: близькістю до постачальників продукції, легкістю під'їзду клієнтів, розташуванням у великій промисловій зоні з інтенсивним рухом, мінімальними витратами на будівництво і завезення устаткування тощо.

4. Розроблення альтернатив

Альтернативи є ключовим компонентом ефективного рішення. Ефективність рішення багато в чому визначається тим, з якої кількості альтернативних варіантів вибраний даний варіант рішення.

Відсутність альтернативних варіантів свідчить або про недостатню інформованість особи, що приймає рішення, або про дефіцит часу, що відводиться на ретельну перевірку емпіричної бази для цього вирішення. А це підвищує ймовірністьність помилковості в ухваленні рішення, робить більш складним вибір оптимального варіанта. При виробленні альтернатив обов’язкове дотримання таких вимог:

  • альтернативи повинні виключати одна одну;

  • альтернативи повинні передбачати максимальні відмінності за виділеними критеріями;

  • альтернативи мають бути однаково ймовірні.

5. Порівняння альтернатив

Альтернативні варіанти управлінських рішень повинні наводитись у зіставному вигляді за декількома чинниками: часом, якістю об’єкта, масштабом (обсягом) виробництва об’єкта, очікуваною матеріальною вигодою, відповідністю профілю діяльності організації, залученню додаткової інформації, а також чинником ризику і невизначеності.

При цьому порівнянність альтернативних варіантів управлінського рішення повинна відповідати ряду правил:

  • кількість альтернативних варіантів має бути не менше трьох;

  • за базовий варіант рішення повинен прийматися останній за часом варіант. Останні варіанти наводяться до базового за допомогою коригувальних коефіцієнтів;

  • формування альтернативних варіантів повинне відображати весь можливий спектр можливостей.

Після цього виробляються і порівнюються наявні альтернативи рішення. За основу порівняння береться питання про те, яка альтернатива краще за все відповідає встановленим критеріям. З врахуванням цієї обставини кожній альтернативі присуджується свій бал, у значення якого входить характер можливих наслідків прийнятого рішення. Оцінка кожної альтернативи може бути здійснена стосовно кожного з критеріїв за порядковою (ранговою) шкалою.

Таким чином, установлюються пріоритети у виборі альтернатив, а разом із ними і обґрунтованість в ухваленні оптимального рішення.

Ефективність вибору становить не лише оцінка альтернативи за основними критеріями, але і допустима міра ризику.

6. Оцінка ризику

Ризик - це ситуативна характеристика діяльності соціальних суб'єктів, що полягає в невизначеності її результату і настанні можливих несприятливих наслідків.

Сутність ризику можна розглядати як у статичному, так і в динамічному сенсі.

У статичному сенсі сутність ризику полягає в способі його вираження, що диференціюється залежно від сфери його появи. Відповідно до цього розуміння ризик підрозділяється на різні види: економічний, соціальний, політичний, екологічний, фінансовий тощо.

Оцінка ризику – це оцінка результату певної події з точки зору несприятливих наслідків цієї події для його основних учасників.

Основними параметрами ризику є:

  • розмір можливого збитку, настання страхової події;

  • показник імовірності настання страхового випадку;

  • показник можливих витрат, пов’язаних з ліквідацією наслідків страхової події і відновлення колишнього положення;

  • вартість упущеної вигоди. В цьому випадку ризик характеризується суб’єктивною оцінкою імовірної, очікуваної величини максимального доходу в разі використання відхиленої альтернативи;

  • ступінь несприятливості наслідків від настання страхової події для кожного з його учасників.

З точки зору характеру прояву ризику виділяють систематичний і випадковий ризики. Систематичний ризик викликається постійно існуючою можливістю настання, пов'язаною, наприклад, із професійною діяльністю учасників діяльності, наявністю стійкої групи чинників, що сприяють прояву цієї події. Випадковий ризик викликається унікальним збігом обставин, викликаних настанням події, вірогідність якої значно менша, ніж в разі систематичного. Проте наслідки, зумовлені випадковими подіями, можуть виявитися набагато небезпечнішими за наслідки систематичних ризиків.

Розрізняють якісну і кількісну оцінки ризику.

Якісний аналіз передбачає:

  • ідентифікацію (встановлення) всіх можливих ризиків та факторів, що впливають на їх ступінь;

  • виявлення джерел і причин ризиків;

  • виявлення практичних вигод і можливих негативних наслідків, які можуть настати під час реалізації рішення, що містить ризик;

  • розроблення способів зниження ризиків.

У процесі якісного аналізу важливе значення має як повне виявлення і ідентифікація всіх можливих ризиків, так і виявлення можливих втрат ресурсів, які супроводжують настання ризикових подій.

Кількісний аналіз передбачає чисельну оцінку ризиків, визначення їх ступеня і вибір оптимального рішення. Кількісна оцінка ризиків (див. п. 6.2) проводиться з використанням методів математичної статистики, теорії ймовірності й математичного програмування, які дозволяють передбачати виникнення несприятливої ситуації і по можливості знизити її негативний вплив. Кількісна оцінка ймовірності настання окремих ризиків дозволяє виділити найбільш імовірні за виникненням і вагомі за величиною втрат ризики, які будуть об’єктом подальшого аналізу для ухвалення рішення про доцільність реалізації ситуації.

7. Вибір альтернативи

Головним питанням у проведенні процедури вибору альтернативи є критерій такого вибору, відповідно до якого задаються пріоритети в ухваленні управлінських рішень.

До характерних для оптимального вибору альтернативного рішення критеріїв можна віднести надійність, технологічність, оперативність, екологічність, економічність, продуктивність, якість, корисність тощо.

8. Аналіз плану реалізації рішення

Головне призначення аналізу плану полягає в тому, що необхідно уявляти собі критичні етапи в реалізації прийнятого рішення. Якщо буде прийняте оптимальне рішення, але не передбачений механізм його реалізації і не враховані можливі чинники, що перешкоджають цій реалізації, то результати ухвалення такого рішення будуть негативні.

До аналізу плану потрібно включити такі розділи:

  • короткий виклад плану;

  • перелік і розгляд етапів плану з виявленням критичних моментів;

  • виявлення потенційних проблем і можливостей;

  • визначення найбільш імовірних причин основних потенційних проблем і можливостей;

  • вироблення застережливих або спонукальних заходів;

  • вироблення підстраховуючих заходів;

  • розроблення умов для введення в дію підстраховуючих заходів.

Таким чином, завершується процедура ухвалення рішення, змодельована на основі узагальнення досвіду в ухваленні ефективного рішення.

При визначенні критеріїв ухвалення ефективних рішень необхідно враховувати не лише алгоритм, який узагальнює відповідний досвід, але і способи практичного втілення рішень.

Успішність рішення може бути оцінена з трьох боків, що відповідають стадіям процесу ухвалення рішення: розроблення, прийняття і реалізації.

У процесі розроблення рішення головна увага приділяється оцінці проблемної ситуації, стосовно до якої виробляється вибір оптимального рішення. Ключовим критерієм ефективності рішення на цій стадії є повнота в описі проблемної ситуації, адекватність засобів її вираження, що передують вибору найкращого варіанта дії на проблему.

Настання стадії безпосереднього ухвалення рішення передбачає організацію обліку всіх можливих варіантів ухвалення рішення, прогнозування очікуваних вигод і ризиків у разі того або іншого вибору.

На стадії реалізації рішення ефективність досягається залученням організаційних і технологічних ресурсів, можливістю виконання рішень, кваліфікацією персоналу, відповідального за його виконання, а також наявністю умов, здатних вплинути на результат.

У ході розроблення рішень найважливішим моментом є формулювання критеріїв, оцінка їх значущості по відношенню один до одного, що дозволяє адекватно оцінити кожну з альтернатив вирішення проблемної ситуації.

6. ЛОГІЧНІ І КІЛЬКІСНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ

ІННОВАЦІЙНИХ ПРОБЛЕМ

6.1. Інструменти аналізу альтернатив і прийняття управлінських рішень. Критерії вибору рішень.

6.2. Прийняття рішень в умовах ризику та невизначеності.

6.1. Інструменти аналізу альтернатив і прийняття управлінських рішень. Критерії вибору рішень

Альтернативи є ключовим компонентом ефективного рішення. Ефективність рішення багато в чому визначається тим, з якої кількості альтернативних варіантів вибраний даний варіант рішення.

Відсутність альтернативних варіантів свідчить або про недостатню інформованість особи, що приймає рішення, або про дефіцит часу, що відводиться на ретельну перевірку емпіричної бази для цього вирішення. А це підвищує імовірність помилковості в ухваленні рішення, робить більш складним вибір оптимального варіанта. При виробленні альтернатив обов’язкове дотримання таких вимог:

  • альтернативи повинні виключати одна одну;

  • альтернативи повинні передбачати максимальні відмінності за виділеними критеріями;

  • альтернативи мають бути однаково ймовірні.

Альтернативні варіанти управлінських рішень повинні наводитися у зіставному вигляді за декількома чинниками: часом, якістю об’єкта, масштабом (обсягу) виробництва об’єкта, очікуваною матеріальною вигодою, відповідністю профілю діяльності організації, залученням додаткової інформації, а також чинником ризику і невизначеності.

При цьому порівнянність альтернативних варіантів управлінського рішення повинна відповідати ряду правил:

  • кількість альтернативних варіантів має бути не менше трьох;

  • як базовий варіант рішення повинен прийматися останній за часом варіант. Останні варіанти наводяться до базового за допомогою коригувальних коефіцієнтів;

  • формування альтернативних варіантів повинне відображати весь можливий спектр можливостей.

Після цього виробляються і порівнюються наявні альтернативи рішення. За основу порівняння береться питання про те, яка альтернатива краще за все відповідає встановленим критеріям. З урахуванням цієї обставини кожній альтернативі присуджується свій бал, в значення якого входить характер можливих наслідків прийнятого рішення. Оцінка кожної альтернативи може бути здійснена стосовно кожного з критеріїв за порядковою (ранговою) шкалою.

Таким чином, установлюються пріоритети у виборі альтернатив, а разом із ними і обґрунтованість в ухваленні оптимального рішення.

Ефективність вибору полягає не лише в оцінці альтернативи за основними критеріями, але і допустимий ступінь ризику.

При виборі кращої альтернативи потрібно дотримуватися таких правил:

  • обирається та альтернатива, яка має у своєму розпорядженні максимальну кількість експертних балів за визначеними критеріями;

  • обирається та альтернатива, яка має оптимальний баланс між прибутковістю і ризиком;

  • у плані реалізації рішення обирається та альтернатива, яка передбачає максимально повну згоду експертів за виділеними критеріями.

Серед найбільш відомих методів, що дозволяють здійснювати ефективний вибір альтернатив в ухваленні рішень, потрібно виділити:

  • метод «згортання», при якому розраховуються значення єдиного комплексного критерію для кожного альтернативного варіанта рішення;

  • принцип Парето, при якому зіставляються оцінки альтернативних варіантів рішень за декількома критеріями і відкидаються «домінуючі» рішення;

  • лексикографічний вибір, при якому вибір здійснюється спочатку за найбільш важливими критеріями, а потім за менш важливими;

  • правило максиміну, використовується при ігровому підході й реалізує стратегію гарантованого результату, коли вибирається варіант, що дає максимальний ефект при найменш сприятливих діях противника.

Ключовою властивістю ефективного управлінського інноваційного рішення слід вважати його обов'язкову відповідність ряду вимог (критеріїв) щодо його якості.

Основними вимогами, що ставлять до якості ефективних інноваційних рішень, є такі:

  1. Обґрунтованість. Вибране з переліку можливих альтернатив, інноваційне рішення повинне враховувати вплив усіх покладених в основу його вибору критеріїв.

  2. Реальність (придатність до реалізації). Реалізм рішень може забезпечуватися послідовним розкладанням складних рішень на підпорядковані їм більш прості рішення.

  3. Своєчасність. Рішення має прийматися в той момент, коли його виконання (впровадження) є особливо доцільним для досліджуваної системи (об’єкта).

  4. Гнучкість (варіабельність). Гнучкий характер рішень підкріплюється здатністю змінювати алгоритм його прийняття при зміні внутрішніх і зовнішніх умов.

  5. Врахування та узгодження інтересів усіх груп впливу на досліджувану систему (об’єкт).

  6. Максимальність економічного результату, наприклад, прибуток, скорочення часу на проведення в рамках реалізації даного рішення робіт, або виконання прийнятих норм і стандартів.

6.2. Прийняття рішень в умовах ризику та невизначеності

У більшості теоретичних завдань мова йде про постановку і методи вирішення завдань, що не містять невизначеностей. Проте, як правило, більшість реальних практичних завдань містять у тому або іншому вигляді невизначеність. Можна навіть стверджувати, що вирішення завдань з урахуванням різного виду невизначеностей є загальним випадком.

Накопичено достатньо велике число методів формалізації постановки і ухвалення рішень з урахуванням невизначеностей. При використанні цих методів необхідно мати на увазі, що всі вони носять рекомендаційний характер і вибір остаточного рішення завжди залишається за людиною, що відповідає за прийняття рішення (ЛПР).

При вирішенні конкретних завдань з урахуванням невизначеностей ЛПР стикається з різними їх типами. У загальній практиці прийнято розрізняти три типи невизначеностей:

  • невизначеність цілей;

  • невизначеність природи (невизначеність наших знань про навколишнє середовище і чинники, що діють в досліджуваному явищі);

  • невизначеність дій активного або пасивного партнера чи супротивника.

У наведеній вище класифікації тип невизначеностей розглядається з позицій того або іншого елемента математичної моделі. Так, наприклад, невизначеність цілей відбивається при постановці завдання на виборі або окремих критеріїв, або всього вектора корисного ефекту. З іншого боку, два інші типи невизначеностей впливають в основному на складання цільової функції рівнянь обмежень і методу ухвалення рішення. Звичайно, наведене вище твердження є достатньо умовним, як, утім, і будь-яка класифікація. Ми подаємо його лише з метою виділити ще деякі особливості невизначеностей, які треба мати на увазі в процесі ухвалення рішень.

Річ у тому, що, крім розглянутої вище класифікації невизначеностей, потрібно враховувати їх типологію з погляду відношення до випадковості. За цією ознакою можна розрізняти стохастичну (ймовірнісну) невизначеність, коли невідомі чинники статистично стійкі й тому є звичайними об’єктами теорії ймовірності – випадковими величинами (або випадкові функції, події і так далі). При цьому повинні бути відомі або визначені при постановці завдання всі необхідні статистичні характеристики (закони розподілу і їх параметри). Прикладом таких завдань можуть бути, зокрема, система технічного обслуговування і ремонту будь-якого виду техніки, система організації рубок відходу і так далі.

Іншим крайнім випадком може бути невизначеність нестохастичного вигляду, при якій ніяких припущень про стохастичну стійкість не існує.

Нарешті, можна говорити про проміжний тип невизначеності, коли рішення ухвалюється на підставі яких-небудь гіпотез про закони розподілу випадкових величин. При цьому ЛПР повинна мати на увазі небезпеку незбігання його результатів з реальними умовами. Ця небезпека незбігання формалізується за допомогою коефіцієнтів ризиків. Таким чином, невизначеність цілей вимагає залучення яких-небудь гіпотез, що допомагають отриманню однозначних рішень. У даному разі облік чинника невизначеності мети приводить до необхідності розгляду іншої проблеми, яка формулюється у вигляді проблеми ухвалення оптимальних багатоцільових рішень.

Як зазначалося вище, з погляду знань про початкові дані в процесі ухвалення рішень можна представити два крайні випадки: визначеність і невизначеність. У деяких випадках невизначеність знань є ніби «неповною» і доповнюється деякими відомостями про чинники, що діють, зокрема, знанням законів розподілу тих, що описують їх випадкові величини. Цей проміжний випадок відповідає ситуації ризиків.

Ухвалення рішень в умовах ризику може ґрунтуватися на одному з таких критеріїв:

  • критерії очікуваного значення;

  • комбінації очікуваного значення і дисперсії;

  • критерії граничного рівня;

  • критерії найбільш імовірної події в майбутньому.

Розглянемо детальніше застосування цих критеріїв.

1. Критерій очікуваного значення (КОЗ)

Використання цього критерію припускає ухвалення рішення, що обумовлює максимальний прибуток за наявних початкових даних про ймовірність отриманого результату при тому або іншому рішенні. По суті, КОЗ – вибіркові середні значення випадкової величини.

Природно, що достовірність отриманого рішення при цьому залежатиме від обсягу вибірки. Так, якщо позначити

, (6.1)

де – відповідно ймовірність і значення і-го результату;
n – кількість можливих результатів.

Таким чином, КОЗ може застосовуватися, коли однотипні рішення в схожих ситуаціях доводиться приймати багато разів.

2. Критерій «очікуваного значення – дисперсія»

Як вказувалося вище, КОЗ має сферу застосування, обмежену значним числом однотипних рішень, що приймаються в аналогічних ситуаціях. Цей недолік можна усунути, якщо застосовувати комбінацію КОЗ і дисперсії σ2:

, (6.2)

. (6.3)

3. Критерій граничного рівня

Цей критерій не має чітко вираженого математичного формулювання і базується значною мірою на інтуїції і досвіді ЛПР. При цьому ЛПР на підставі суб’єктивних міркувань визначає найбільш прийнятний спосіб дій. Критерій граничного рівня зазвичай не використовується, коли немає повного уявлення про безліч можливих альтернатив. Урахування ситуації ризиків при цьому може здійснюватися за рахунок введення законів розподілів випадкових чинників для відомих альтернатив.

Незважаючи на відсутність формалізації критерієм граничного рівня користуються досить часто, задаючи їх значення на основі експертних або експериментальних даних.

4. Критерій найбільш імовірного результату

Цей критерій припускає заміну детермінованої випадкової ситуації шляхом заміни випадкової величини прибутку (або витрат) єдиним значенням, що має найбільшу ймовірність реалізації. Використання цього критерію, також, як і у попередньому випадку, значною мірою спирається на досвід та інтуїцію. При цьому необхідно враховувати дві обставини, що роблять більш важким застосування цього критерію:

  • критерій не можна використовувати, якщо найбільша ймовірність події неприпустимо мала;

  • застосування критерію неможливе, якщо декілька значень імовірності можливого результату рівні між собою.

Метод статистичного моделювання. Наведені вище формули можуть бути використані для систем незалежних випадкових величин. Проте для технічних систем, як правило, випадкові параметри є залежними. Причому ця залежність не функціональна, а кореляційна. Тому для аналізу випадкових чинників, заданих розподілом, широке застосування знайшли теорія марківських процесів і метод статистичного моделювання (метод Монте-Карло). У завданнях ухвалення оптимальних рішень широке застосування отримав метод Монте-Карло. Основними особливостями цього методу, що базується на багаторазовому повторенні одного і того самого алгоритму для кожної випадкової реалізації, є:

  • універсальність (метод не накладає практично ніяких обмежень на досліджувані параметри, на вигляд законів розподілу);

  • простота розрахункового алгоритму;

  • необхідність великого числа реалізацій для досягнення хорошої точності;

  • можливість реалізації на його основі процедури пошуку оптимальних параметрів проектування.

Відзначимо основні чинники, що визначили можливість застосування методу статистичного моделювання в завданнях проектування та дослідження якості:

  • метод застосовний для завдань, формалізація яких іншими методами складна або навіть неможлива;

  • можливе застосування цього методу для машинного експерименту для не існуючої в дійсності системи, коли експеримент складний і вимагає великих витрат часу і засобів або взагалі не допустимий.

Облік невизначених пасивних умов. Невизначені чинники, закон розподілу яких невідомий, є найбільш характерними під час дослідження якості адаптивних систем. Саме на цей випадок потрібно орієнтуватися при виборі гнучких конструкторських рішень. Методичний облік таких чинників базується на формуванні спеціальних критеріїв, на основі яких ухвалюються рішення. Критерії Вальда, Севіджа, Гурвіца і Лапласа вже давно і міцно увійшли до теорії ухвалення рішень.

Відповідно до критерію Вальда як оптимальна обирається стратегія, що гарантує виграш не менший, ніж «нижня ціна гри з природою».

Правило вибору рішення відповідно до критерію Вальда можна інтерпретувати таким чином: матриця рішень [Wij] доповнюється ще одним стовпцем з найменших результатів Wij кожного рядка. Вибрати слід той варіант, у рядку якого найбільше значення Wij цього стовпця.

Обране таким чином рішення повністю виключає ризик. Це означає, що прийняте рішення не може зіткнутися з гіршим результатом, ніж той, на який він орієнтується. Які б умови Vj не трапилися, відповідний результат не може опинитися нижче W. Застосування цього критерію може бути виправдане, якщо ситуація, в якій ухвалюється рішення, характеризується такими обставинами:

  • про ймовірність появи стану Vj нічого не відомо;

  • необхідно враховувати можливість появи стану Vj;

  • реалізується лише мала кількість рішень;

  • не допускається ніякий ризик.

Критерій Байєса-Лапласа на відміну від критерію Вальда, враховує кожне з можливих наслідків усіх варіантів рішень.

Відповідне правило вибору можна інтерпретувати таким чином: матриця рішень [Wij] доповнюється ще одним стовпцем, що містить математичне очікування значень кожного з рядків. Обирається той варіант, у рядках якого найбільше значення Wij цього стовпця. Критерій Байєса-Лапласа відповідає ситуації, в якій для ухвалення рішення ставляться такі вимоги:

  • імовірність появи стану Vj відома і не залежить від часу;

  • ухвалене рішення теоретично допускає нескінченно велику кількість реалізацій;

  • допускається деякий ризик при малих числах реалізацій.

Відповідно до критерію Севіджа як оптимальна обирається така стратегія, при якій величина ризиків приймає найменше значення в найкращій ситуації.

Тут величину W можна трактувати як максимальний додатковий виграш, який досягається, якщо в стані Vj замість варіанта Ui вибрати інший, оптимальний для цього зовнішній стан, варіант. Відповідно до критерію Севіджа правило вибору таке: кожен елемент матриці рішень [Wij] віднімається з найбільшого результату max Wij відповідного стовпця. Різниці утворюють матрицю залишків. Ця матриця поповнюється стовпцем найбільших різниць Wir. Обирається той варіант, у рядку якого найменше значення.

Згідно з критерієм Гурвіца обирається така стратегія, яка займає деяке проміжне положення між крайнім песимізмом і оптимізмом: де К - коефіцієнт песимізму, вибраний в інтервалі [0,1].

Правило вибору згідно з цим критерієм таке: матриця рішень [Wij] доповнюється стовпцем, що містить середні зважені найменшого і найбільшого результатів для кожного рядка. Обирається той варіант, в рядках якого розміщені найбільші елементи Wij цього стовпця. При К = 1 критерій Гурвіца перетворюється на критерій Вальда (песиміста), а при К = 0 – у критерій азартного гравця. Звідси видно, яке значення має ваговий показник К. У практичному використанні правильно вибрати цей показник буває так само важко, як правильно вибрати критерій. Тому найчастіше ваговий показник К = 0.5 приймається як середнє значення.

Критерій Гурвіца відповідає ситуації, в якій для ухвалення рішення ставляться такі вимоги:

  • про імовірність появи стану Vj нічого не відомо;

  • необхідно враховувати можливість появи стану Vj;

  • реалізується лише мала кількість рішень;

  • допускається деякий ризик.

Критерій Ходжа-Лемана базується одночасно на критеріях Вальда і Байєса-Лапласа.

Правило вибору, що відповідає цьому критерію, формулюється таким чином: матриця рішень [Wij] доповнюється стовпцем, складеним із середніх зважених математичного очікування і найменшого результату кожного рядка. Обирається той варіант рішення, в рядку якого найбільше значення цього стовпця.

При z=1 критерій перетвориться в критерій Байєса-Лапласа, а при z=0 перетворюється на критерій Вальда. Таким чином, вибір параметра z схильний до впливу суб'єктивізму. Крім того, без уваги залишається і число реалізацій. Тому цей критерій рідко застосовується при ухваленні рішень. Критерій Ходжа-Лемана відповідає ситуації, в якій для ухвалення рішення ставляться такі вимоги:

  • про ймовірність появи стану Vj нічого не відомо, але деякі припущення про розподіл імовірності можливі;

  • ухвалене рішення теоретично допускає нескінченно велику кількість реалізацій;

  • допускається деякий ризик при малих числах реалізацій.

Загальні рекомендацій з вибору того або іншого критерію дати важко. Проте відзначимо таке:

  • якщо в окремих ситуаціях не допустимий навіть мінімальний ризик, то потрібно застосовувати критерій Вальда;

  • якщо певний ризик цілком прийнятний, то можна скористатися критерієм Севіджа.

Можна рекомендувати одночасно застосовувати по черзі різні критерії. Після цього серед декількох варіантів, відібраних таким чином як оптимальні, доводиться вольовим рішенням виділяти деяке остаточне рішення.

Такий підхід дозволяє, по-перше, краще зрозуміти всі внутрішні зв’язки проблеми ухвалення рішень і, по-друге, ослабляє вплив суб’єктивного чинника. Крім того, у сфері інноваційних завдань різні критерії часто приводять до одного результату.

Облік активних умов. Як правило, вирішення практичних завдань, пов’язаних з оцінкою якості і надійності виробів машинобудування, залежить не тільки від операційної сторони, але і від дій інших суб'єктів системи. Кожна зі сторін переслідує власні цілі, що не завжди збігаються одна з одною. Невизначеність такого роду при ухваленні рішень відносять до класу поведінкових невизначеностей. Теоретичною основою знаходження оптимального рішення в умовах невизначеності й конфліктних ситуацій є теорія ігор.

Гра – це математична модель процесу функціонування конфліктуючих елементів систем, у якій дії гравців відбуваються за певними правилами, що мають назву «стратегії». Її поширенню останнім часом сприяв як розвиток ЕОМ, так і створення аналітичного апарату, що дозволяє знаходити аналітичні рішення для широкого класу завдань. Основний постулат теорії ігор – будь-який суб’єкт системи щонайменше так само розумний, як і оперуюча сторона, і робить усе можливе, щоб досягти своїх цілей. Від реального конфлікту гра (математична модель конфлікту) відрізняється тим, що вона проводиться за певними правилами, які встановлюють порядок і черговість дій суб'єктів системи, їх інформованість, порядок обміну інформацією, формування результату гри.

Існує багато класів ігор, що різняться за кількістю гравців, числом ходів, характером функцій виграшу і так далі. Виділимо такі основні класи ігор:

  • антагоністичні (ігри із жорстким суперництвом) і неантагоністичні. У першому випадку цілі гравців протилежні, в другому – можуть збігатися;

  • стратегічні й нестратегічні (по-перше суб’єкт системи діє незалежно від останніх, переслідуючи свої цілі, по-друге суб’єкти обирають єдину для всіх стратегію);

  • парні ігри та ігри для N-осіб;

  • коаліційні й безкоаліційні;

  • кооперативні й некооперативні (в першому – можливий обмін інформацією про можливі стратегії гравців);

  • скінченні й нескінченні (в першому – кінцеве число стратегій).

Системи переваги гравців, у свою чергу, ґрунтуються на двох провідних принципах раціональної поведінки: принципі найбільшого гарантованого результату і принципі рівноваги.

Перший базується на тому, що раціональним вибором одного з гравців повинен вважатися такий, при якому він розраховує на найсприятливішу для нього реакцію з боку іншого гравця. Другий принцип свідчить, що раціональним вибором будь-якого гравця вважається така стратегія ux (або vx), для якої ситуація (ux, vx) взаємовигідна: будь-яке відхилення від даної ситуації гри не є вигідним ні для одного з гравців.

Вирішується парна матрична гра з нульовою сумою (виграш однієї сторони дорівнює програшу іншої) на основі розгляду платіжної матриці, яка є сукупністю значень U і V (пара стратегій (u,v) U x V називається ситуацією гри), а також виграшів Wij при парному поєднанні різних стратегій сторін.

Вирішення парної матричної гри може бути в чистих стратегіях, коли для кожної зі сторін може бути визначена єдина оптимальна стратегія, відхилення від якої невигідно обом гравцям. Якщо вигідно використовувати декілька стратегій з певною частотою їх чергування, то рішення знаходиться у змішаних стратегіях.

Основні особливості використання методів теорії полягають у такому:

  • як можливі стратегії з боку проектованої системи розглядаються можливі варіанти її будови, з яких потрібно вибрати найбільш раціональний

  • як стратегії супротивника розглядаються можливі варіанти його протидії, стратегії їх застосування.

Необхідно відзначити, що, розглядаючи ігри з використанням адаптивної системи, число її стратегій може бути істотно розширене завдяки реалізації «гнучких» конструкторських рішень. Аналіз ігрових ситуацій у цьому випадку може бути спрямований не тільки на вибір раціонального варіанта проектованого вибору, але і на визначення алгоритмів раціонального застосування системи в конфліктній ситуації.

Інша особливість застосування методів теорії ігор полягає у виборі рішень, що отримуються на основі аналізу конфліктної ситуації. У теорії ігор доводиться теорема про те, що оптимальна стратегія для кожного з гравців є оптимальною і для іншого. Так, якщо вирішення гри отримане в чистих стратегіях (є «сідлова» точка), то вибір рішення однозначний. Наприклад, якщо для парної антагоністичної гри 3x4 скласти матрицю, де елементами uij будуть у виграші (програші) гравців, то ця точка знаходиться на перетині максиміну рядків і мінімакса стовпців.

Послідовність вирішення гри така:

1. Аналізується платіжна матриця на предмет виключення свідомо невигідних і дублюючих стратегій.

2. Перевіряється наявність «сідлової» точки за умовою цієї точки.

3. Якщо рішення в чистих стратегіях відсутнє, то шукається рішення в змішаних стратегіях за допомогою методів лінійного програмування або методом Монте-Карло.

7. РЕАЛІЗАЦІЯ ІННОВАЦІЙНИХ РІШЕНЬ

7.1. Сутність контролю інноваційних рішень.

7.2. Контролінг інноваційних рішень.

7.3. Аудит інноваційної діяльності: сутність та процес.

7.4. Технологічний аудит як метод перевірки реалізації інноваційних рішень.

7.1. Сутність контролю інноваційних рішень

У процесі реалізації планів інноваційної діяльності під вили­вом факторів зовнішнього та внутрішнього середовища часто змінюється поточна ситуація, що спричиняє їх невиконання. Система контролю інноваційних рішень призначена для постійного спостереження за виконанням встановлених планів і відповідності поставлених у них цілей реальній господарській ситуації.

Контроль інноваційних рішень — періодична, всебічна, об'єктивна перевірка інноваційної діяльності фірми для здійснення коригувальних дій, які забезпечують досягнення встановлених цілей.

Виділяють три рівні контролю інноваційних рішень:

  1. Рівень фірми.

  2. Рівень окремого підрозділу фірми.

  3. Зовнішній рівень.

Контроль інноваційних рішень на рівні фірми спрямований на отримання інформації, необхідної для оцінки рівня ефективності інноваційної діяльності й ухвалення подальших рішень із боку керівництва організації. Про результати контролю доповідають щомісяця на раді директорів. Такий вид контролю спрямований на оцінку: ефективності виконання стратегічного плану й річного плану організації; прогресу в галузі НДДКР; співвідношення: ціни – витрати – прибуток; результатів розроблення нових продуктів.

Оцінка прогресу інноваційної діяльності здійснюється на основі вивчення динаміки показників доходу, витрат і прибутку. Така оцінка на рівні організації в цілому здійснюється для окремих видів бізнесу, інколи – для окремих продуктів і ринків.

Розроблення нових продуктів, створення нових видів бізнесу – одна з найскладніших проблем управління на рівні фірми в цілому. Тому введення системи контролю за розробленням нових продуктів допомагає підвищити ефективність управління цією діяльністю. В основу такої системи покладено регулярний розгляд цих питань на засіданнях ради директорів або іншого вищого органу управління організацією.

На рівні окремих підрозділів контроль здійснюють на безперервній основі. Він спрямований на оцінку ефективності окремих аспектів інноваційної діяльності за короткі проміжки часу й оцінку компетентності керівництва даного підрозділу в довготерміновій перспективі.

Зовнішній контроль здійснюють, як правило, консультаційні фірми: можуть оцінити відповідність інноваційної діяльності та рішень конкретним ринковим умовам; проаналізувати порівняльну динаміку збуту й ставлення споживачів до інноваційних товарів організації. Аудиторські фірми можуть здійснити всеосяжний аналіз ефективності діяльності фірми в цілому.

Аналіз і контроль інноваційної діяльності та інноваційних рішень здійснюється на різних етапах за допомогою окремих елементів контрольно-аналітичної системи, яка містить:

1) ситуаційний аналіз – попередній аналітичний етап планування інноваційної діяльності, що має на меті визначити становище підприємства на ринку. Використовується аналіз складових зовнішнього й внутрішнього середовища господарювання фірми у формі відповідей на заздалегідь підготовлені групи запитань;

2) контроль інноваційної діяльності – сутність контролю інноваційних рішень планування, що має на меті виявити відповідність і результативність обраної стратегії й тактики реальним ринковим процесам. Здійснюється у вигляді контролю за виконанням річних планів, стратегічного, поточного контролю та контролю прибутковості з використанням стандартизованих форм;

3) ревізію інноваційної діяльності – процедуру перегляду або істотного коригування стратегії й тактики інноваційної діяльності в результаті змін умов як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Здійснюються відповідні розрахунки й оцінки;

4) аудит інноваційної діяльності – аналіз і оцінку інноваційної функції підприємства, що здійснюється фахівцями у формі незалежної зовнішньої перевірки всіх елементів інноваційної системи, будується на загальних принципах аудиту, спрямованих на виявлення упущених вигод від неадекватного використання інструментів інноваційної діяльності на підприємстві і використовує загальноприйняті процедури управлінського консультування (діагностика, прогноз тощо).

7.2. Контролінг інноваційних рішень

Система інноваційного контролю містить чотири види контролю: контроль за виконанням річ­них планів, оперативний (поточний) контроль, контроль результатів та стратегічний контроль. Розглянемо їх.

Контроль за виконанням річних планів полягає в порівнянні фахівцями поточних показників з контрольними цифрами річного плану інноваційної діяльності, а в разі необхідності – у вживанні заходів щодо виправлення становища. Процес цього типу контролю містить 4 етапи:

1) вста­новлюють контрольні показники за місцями або кварталами;

2) заміряють­ показники інноваційної та ринкової діяльності фірми;

3) виявля­ють причини серйозних збоїв у діяльності фірми;

4) у разі виявлення недоліків негайно вживають заходи щодо виправлення становища.

Серед заходів коригувальних дій у разі сильних відхилень від цільових настанов можуть бути й жорсткі (накази про скоро­чення виробництва, вибіркове зниження цін, посилення тиску на персонал, зниження витрат на НДДКР тощо), і м'які заходи, але переважнішим є вибір рішучих і своєчасних заходів.

Оперативний (поточний) контроль спрямований на оцінку досягнення завдань інноваційної діяльності, виявлення при­чин відхилень, їх аналіз і коригування.

Перевіряється також ефективність використання фінансових коштів, виділених на НДДКР, наприклад: кількість угод щодо комерціалізації інновацій, частка адміністративних витрат в обсязі продажу, витрати на промоушн тощо.

Під час контролю прибутковості інноваційної діяльності, який багато фірм здійснюють на доповнення до контролю річних планів, отримують ві­домості про рентабельність інноваційної діяльності.

При стратегічному контролі здійснюють критичні оцін­ки інноваційної діяльності в цілому. З огляду на це кожна фірма повинна періодично переоцінювати свій загальний підхід. В умовах цикліч­ного управління фірми цей контроль займає важливе місце.

Стратегічний контроль може виконуватися такими етапами:

  1. Обґрунтування планових показників, які підлягають контролю.

  2. Замірювання (збір даних) фактичних показників і результатів інноваційної діяльності.

  3. Порівняння планових і фактичних показників інноваційної діяльності.

  4. Аналіз можливих відхилень фактичних показників від планових.

  5. Планування маркетингових заходів на основі аналізу результатів відхилень показників (коригування планів, розроблення нових планів).

Розгорнуте подання системи контролю інноваційної діяльності, основних відповідальних осіб за його прове­дення, цілі використання певного виду контролю, прийоми та методи контролю уточнює табл. 7.1.

Таблиця 7.1 – Види та механізми контролю інноваційної діяльності

Вид

Характерні особливості

Основні відповідальні за виконання

Мета

контролю

Прийоми

й методи контролю

Контроль за виконанням

річних планів

Вище керівництво,

керівництво середньої ланки

Переконатися в досягненні намічених результатів

Аналіз можливостей збуту, частки ринку, співвідношень між витратами на маркетинг і збуту інновацій

Оперативний (поточний) контроль

Керівник відділу з управління інноваційною діяльністю

Визначити фактичний стан підприємства

Комплексний аналіз поточних показників інноваційної діяльності

Контроль прибутковості

Контроль відділу з управління інноваційною діяльністю

З’ясувати, на чому фірма заробляла гроші і на чому втрачала

Аналіз рентабельності: інноваційних товарів, нових сегментів ринку, нових каналів товароруху тощо

Стратегічний контроль

Вище керівництво;

ревізор

З’ясувати, чи справді фірма використовує найкращі з наявних у неї інноваційних можливостей і наскільки ефективно вона це робить

Ревізія інноваційної діяльності

Усі види контролю інноваційної діяльності завершуються розроблен­ням пропозицій щодо коригування стратегічних планів та управлінських впливів щодо виправлення негативної ситуації.

7.3. Аудит інноваційної діяльності: сутність та процес

У загальному сенсі аудит (від англ. «аudit» - перевірка, ревізія) – це процес накопичення та оцінювання інформації, що належать до певної господарської системи, з метою зіставлення її зі встановленими критеріями. Тобто для виконання аудиту необхідними є, по-перше, інформація, зібрана по суб’єкту господарювання або якоюсь його підсистемою, по-друге, певні стандарти (критерії), за допомогою яких ця інформація може бути оцінена.

Аудит інноваційної діяльності – це цілеспрямоване управлінське консультування щодо виявлення упущених вигод від недостатнього застосування інноваційного потенціалу й розроблення адекватної інноваційної стратегії фірми. Іншими словами, аудит інноваційної діяльності – всеосяжна, систематична, незалежна й періодична перевірка середовища інноваційної діяльності, цілей, стратегій і окремих видів інноваційної діяльності для організації в цілому або для окремих господарських одиниць.

Метою аудиту інноваційної діяльності є виявлення ділянок, де існують проблеми й нові можливості, та розроблення рекомендацій щодо формування плану підвищення ефективності.

Розглянемо чотири принципові характеристики аудиту інноваційної діяльності.

Всеосяжність. Аудит охоплює всі головні види інноваційної діяльності й не обмежується аналізом лише окремих критичних моментів.

Систематичність. Аудит інноваційної діяльності містить упорядковану послідовність діагностичних кроків, які охоплюють зовнішнє середовище для цієї організації, внутрішні системи й окремі функції інноваційної діяльності. Після діагнозу йде розроблення плану коригувальних дій, що містить як короткострокові, так і довгострокові пропозиції щодо підвищення ефективності інноваційної діяльності.

Незалежність. Аудит інноваційної діяльності може бути реалізований такими способами:

1) самоаудит;

2) перехресний аудит;

3) аудит з боку вищих підрозділів або організацій;

4) аудит з боку спеціального аудиторського підрозділу;

5) аудит, проведений спеціально створеною групою;

6) зовнішній аудит.

Періодичність. Зазвичай аудит інноваційної діяльності ініціюється після того, як ключові контрольні показники почали зменшуватись й організація зіткнулася з іншими проблемами. Але криза організації могла бути зумовлена частково тим, що керівництво не аналізувало ефективність інноваційної діяльності ще в той час, коли організація функціонувала ефективно. Отже, аудит інноваційної діяльності може бути корисним як для організацій процвітаючих, так і для тих, які переживають труднощі.

Оскільки аудит – це докладний аналіз усіх сторін інноваційної діяльності, то він має базуватися на продуманій процедурі виконання. Розглянемо докладніше етапи аудиту інноваційної діяльності.

1. Підготовка. Аудитор (консультант) розпочинає свою роботу з організацією-клієнтом. Ця стадія містить:

- перший контакт із вищим керівництвом організації;

- обговорення того, що саме замовник бажав би змінити в організації та як аудитор може допомогти йо­му – попередній діагноз проблеми;

- підготовку плану завдання на підставі попереднього аналізу проблеми;

- переговори й укладання тимчасової угоди на консультативну допомогу.

Фаза підготовки є надзвичайно важливою, тому що попередньо прове­дена теоретична робота задає всю конструкцію подальшого аналі­зу інноваціної діяльності підприємства. На цій самій фазі керівни­цтво фірми-замовника визначає відділи підприємства, які повинні надати необхідну інформацію для аудитора або його команди. Для виключення витоку комерційно важливої інформації може бу­ти підписана двостороння угода про конфіденційність.

2. Діагноз – виявлення існуючих фактів та їх ретельний аналіз. Під час аналітичної роботи встановлюється, наскільки взаємозалежні й виконуються на даному підприємстві всі необхідні складові інноваційної діяльності. Збираючи дані, аудитор уже починає впливати на систему замовника, оскільки працівники даної фірми можуть пе­ребудовувати стиль своєї роботи вже в присутності аудитора під впливом його питань і бесід.

3. Планування дій. Мета – знайти прийнятні рішення для отриман­ня упущених вигод від нереалізованих дій або від відсутності інноваційної стратегії фірми-замовника. Найважли­вішим моментом у плануванні дій є розроблення, спільно з фахівцями замовника, обговорення й ухвалення обґрунтованої та цілеспрямованої інноваційної стратегії фірми.

4. Впровадження. Навіть за найсприятливішого ставлення замов­ника й аудитора аудитор має брати участь у підготовці й виконанні наміченого плану дій з реалізації прийнятої інноваційної стратегії фірми. Якщо ж замовник вважає, що він сам може виконати запропонований план дій, тоді функції аудитора мо­жуть бути зведені до консультування вищих керівників фірми та навчання фахівців відповідних відділів.

5. Завершення. Виконується оцінка результатів проведеної роботи замовником. Аудитор подає кінцевий звіт про проведений аудит і відбувається розрахунок від­повідно до взаємних зобов'язань. У разі наявності перспектив пода­льшого співробітництва доцільним є проведення переговорів щодо майбутніх контактів і подальшої роботи.

7.4. Технологічний аудит як метод перевірки реалізації інноваційних рішень

Важливим методом оцінки поточного стану організації, її технологічного здоров'я і перспектив інноваційного розвитку є технологічний аудит.

Технологічний аудит організації являє собою перевірку технологічних методів, прийомів і процедур, що використовуються в організації з метою оцінки їх продуктивності та ефективності.

Виконання технологічного аудиту є, як правило, більш складним завданням, ніж виконання інших видів аудиту, тому що ефективність операцій зазвичай набагато складніше об'єктивно оцінити, ніж, скажімо, відповідність фінансової звітності загальноприйнятим бухгалтерським принципам. Встановлені критерії для оцінки технологічної інформації менш жорсткі, ніж у випадку бухгалтерської звітності, мають більш суб'єктивний характер. Тому технологічний аудит певною мірою схожий на консалтинг адміністрації компанії.

Основними особливостями технологічного аудиту є:

1) акцент на ефективності й продуктивності технологій;

2) орієнтація на перспективу господарської діяльності, на її майбутнє;

3) аудиторський висновок призначається в першу чергу менеджерам (адміністрації) організації, а не багатьом користувачам (акціонерам, банкірам).

У процесі проведення технологічного аудиту в організації можна виділити три основні етапи (табл. 7.2).

Таблиця 7.2 – Етапи проведення технологічного аудиту

Зміст етапу

Управлінський інструментарій

Огляд використовуваних в організації технологій

Експертні (інтерв’ювання, анкетування тощо) та статистичні методи аналізу

Огляд технологій, застосованих конкурентами, та виявлення технологічних еталонів

Бенчмаркінг - аналіз технологічних еталонів

Оцінка відносної ефективності використовуваних технологій

Аналіз технологічного портфеля організації

Охарактеризуємо більш детально кожен з етапів технологічного аудиту організації.

На першому етапі для огляду використовуваних в організації технологій і оцінки їх реального стану формується аудит-група таким чином, щоб до неї увійшли як співробітники, що безпосередньо залучені в розроблення і здійснення технологічного проекту, так і ті, кого він безпосередньо не зачіпає. Саме при такому способі формування аудит-групи в результаті її роботи може вийти найбільш об’єктивна картина технологічного стану організації. Керівник інноваційного проекту подає аудит-групі основні напрямки технологічного розвитку організації. Виділені стратегічні технологічні цілі, ключові технології допомагають аудит-групі оцінити позиції різних технологій в організації.

Важливим інструментом на першому етапі технологічного аудиту організації є опитування її працівників, постачальників, споживачів, галузевих та інших експертів з метою отримання оцінки застосовуваних в організації технологій. Основні методи проведення цих опитувань, які довели свою ефективність, можуть бути розбиті на три основні групи: інтерв’ювання; анкетування; групові експертні методи (зокрема метод Делфі, метод генерації ідей, метод номінальних груп).

На другому етапі технологічного аудиту основним управлінським інструментом для розгляду застосовуються конкурентами технологій та виявлення найкращої технологічної практики є аналіз технологічних еталонів або бенчмаркінг. Багато організацій на сьогоднішній день займаються виявленням своєрідних еталонів здійснення різних видів діяльності шляхом зіставлення своїх виробничих технологій, технологічних операцій і методів, тобто своєї практики здійснення основних виробничих та управлінських видів діяльності з практикою конкурентів, а іноді і організацій з інших галузей, які не є власне конкурентами, але ефективно здійснюють аналогічний вид діяльності або виробничий процес. Тут необхідно відзначити, що підприємство, яке виробляє той самий продукт, необов’язково є конкурентом, тому що підприємства з однаковими продуктами можуть торгувати на абсолютно різних ринках. І навпаки, конкуренти не завжди очевидні відразу (наприклад, підприємства, що виробляють продукти-замінники). Іншими словами, визначення технологічних еталонів полягає у виявленні того, наскільки добре різні організації здійснюють базисні виробничі технології, технологічні операції та функції, наскільки їхні технології ефективні. На цьому етапі технологічного аудиту під час аналізу технологій, що застосовуються конкурентами, а також виявлення найкращої з них можуть розглядатися питання про те, як здійснюється функція контролю якості, як проводиться інвентаризація, яким чином закуповуються матеріали, як здійснюється розрахунок із постачальниками, як навчаються службовці, як здійснюється прийом замовлень споживачів і відвантаження, як здійснюється супровід продуктів і послуг тощо.

Мета аналізу технологічних еталонів – виявити стандарт, критерій найкращого способу здійснення певної діяльності, тобто найкращу відповідну технологію, а також визначити, наскільки знижуються витрати під час переходу до цієї технології. Це дозволяє оцінити привабливість, ефективність і продуктивність використовуваної організацією технології щодо виявленого еталона.

Примітка

Фактично вперше широко використовувати аналіз технологічних еталонів почала в 1979 р. американська компанія Хегох. Тоді японські виробники почали продавати в США копіювальні машини середньої потужності за вартістю навіть нижче рівня виробничих витрат компанії Хегох. Незважаючи на те, що керівництво Хегох підозрювало, що такий низький рівень цін є просто демпінгом, все ж таки команда менеджерів цієї компанії була направлена до Японії для вивчення технологічних процесів та рівня витрат конкурентів. Вирішити це завдання допомогли партнери по спільному підприємству в Японії Fuji-Хегох, які знали місцевих конкурентів досить добре. Команда менеджерів компанії Хегох виявила, що надмірні витрати їх компанії в порівнянні з конкурентами були причиною загальної неефективності виробничих технологічних процесів і комерційної практики їхньої компанії. У результаті була розроблена довгострокова програма компанії Хегох щодо поліпшення 67 ключових технологічних процесів на основі вивчення досвіду інших компаній, які досягли найкращих результатів у здійсненні цих видів діяльності. При цьому менеджерам Хегох швидко стало зрозуміло, що свої зусилля з виявлення технологічних еталонів не можна обмежувати лише конкурентами в галузі виробництва офісного обладнання. Вони розширили свої пошуки, вивчаючи всі компанії, які розглядалися як першокласні в плані здійснення того чи іншого виду діяльності.

Щодо джерел інформації для аналізу технологічних еталонів необхідно відзначити, що в їх ролі можуть виступати публіковані звіти компаній і галузевих дослідницьких фірм; інтерв'ю з галузевими аналітиками, споживачами та постачальниками; купівля та аналіз продуктів і послуг конкурентів; вивчення реклами конкурентів; відвідування торгових виставок та т.д. Однак часто таких джерел інформації виявляється недостатньо. Як правило, аналіз технологічних еталонів вимагає спеціальних польових досліджень, тобто поїздок на підприємства конкуруючих або неконкуруючих організацій з метою спостереження та осмислення того, як здійснюються різні види діяльності. Це дозволяє порівнювати практику і хід технологічних процесів, обмінюватися даними щодо продуктивності, рівня кваліфікації персоналу, часу, необхідного для виконання різних технологічних операцій, та інших компонентів витрат різноманітних виробничих технологій. Природно, що такий аналіз містить інформацію, «чутливу» до конкурентної боротьби. Тому не можна очікувати, що інші організації будуть абсолютно відкриті в ході дослідження, навіть якщо вони погодилися на відвідування їх підприємств і відповідають на запитання. Складність проведення аналізу технологічних еталонів зумовлює те, що все частіше постачальники, клієнти, партнери по спільних підприємствах утворюють добровільні дослідні спілки для такого аналізу.

Примітка

Широкий інтерес різних організацій до виявлення еталонних технологій (так, понад 80% компаній зі списку Fortune 500 на сьогодні залучено в аналіз технологічних еталонів) при значній складності його проведення стимулювали розвиток консалтигнових організацій, що спеціалізуються на наданні інформації про різні технологічні еталони (наприклад Best Practices Benchmarking & Consulting) сприяли появі спеціальних консалтингових спілок і асоціацій, наприклад, Міжнародний центр технологічних еталонів (International Benchmarking Clearinghous) або Спылка технологічних еталонів Інституту стратегічного планування (Strategic Planning Institute’s Council on Benchmarking).

Ці організації збирають всебічну інформацію, проводять спеціальні дослідження еталонних технологій, тобто виявляють і вивчають найбільш ефективні способи та методи здійснення різних технологічних операцій та видів виробничої діяльності. Потім без ідентифікації джерел інформації вони надають своїм клієнтам (або членам асоціації) відповідні консалтингові та інформаційні послуги з виявлення технологічних еталонів. Оскільки діяльність цих організацій пов'язана з отриманням переважно конфіденційної інформації, вона зачіпає цілий ряд етичних проблем. Тому, наприклад, Міжнародний центр технологічних еталонів (International Benchmarking Clearinghous) розробив кодекс етичної поведінки в цьому бізнесі, в якому, зокрема, говориться:

«... Будьте готові надати ту ж інформацію про себе, яку ви просите про конкурента. ... Чи не запитуйте конфіденційну інформацію у конкурентів і не змушуйте партнерів з аналізу технологічних еталонів відчувати, що надання секретної інформації є необхідною умовою продовження вашого співробітництва.

... Не передавайте третій стороні конфіденційну інформацію без попередньої згоди уповноважених осіб обох сторін. ... Не применшуйте значення бізнесу вашого конкурента або гідності його операцій перед третьою стороною …»

Таким чином, аналіз технологічних еталонів постає як ефективний управлінський інструмент для визначення того, наскільки ефективно в порівнянні з конкурентами здійснює організація окремі види виробничої діяльності і технологічні операції, чи знаходяться її витрати на рівні конкурентів, які технологічні процеси можна поліпшити і як.

Крім того, одна з цілей використання аналізу технологічних еталонів полягає в тому, щоб ідентифікувати сильні технологічні сторони організації і надалі розвивати їх, а також виявити слабкі технологічні сторони, для того щоб виправити ситуацію. Перевагою аналізу технологічних еталонів можна відзначити те, що він за своїм характером є таким, що стимулює інноваційну активність, оскільки виявляє досягнення інших організацій. Цей аналіз дозволяє своєчасно ідентифікувати ті технологічні прориви в інших галузях, які можуть бути використані організацією (в цьому випадку опір новому може бути зменшено, оскільки це нове підкріплене досвідом розвитку інших галузей). Аналіз технологічних еталонів розширює базу технологічного досвіду персоналу організації, збільшує технологічні знання працівників. Порівняння використовуваної організацією технології з відповідним технологічним еталоном є засобом, за допомогою якого можуть бути встановлені цілі й пріоритети технологічної стратегії організації, що призводять до її конкурентної переваги.

Можна виділити чотири основних типи аналізу технологічних еталонів: внутрішній, конкурентний, функціональний і загальний аналіз.

Внутрішній аналіз технологічних еталонів припускає порівняння технологічних операцій, що застосовуються в межах організації (наприклад, компанія Моtоrоlа заохочує всіх своїх співробітників у пошуку відповідей на питання про те, який співробітник компанії найбільш ефективно здійснює певну операцію і як можна використовувати його методи).

Конкурентний аналіз технологічних еталонів припускає порівняння одного конкурента з іншим з використовуваних ними технологічних процесів та методів.

Функціональний аналіз проводиться на базі порівняння технологій здійснення різних функцій організаціями однієї галузі або по відношенню до галузевого лідера.

При загальному типі аналізу технологічних еталонів порівнюються технологічні процеси або технології здійснення різних функцій безвідносно галузі.

Еволюція аналізу технологічних еталонів в організації зазвичай проходить кілька стадій. Спочатку увага концентрується на окремих характеристиках конкурентоспроможності виробів або послуг. Подальший розвиток зміщує центр уваги на найкращу в галузі практику. Реальний прорив може статися, коли організація аналізує всі аспекти функціонування, всі технологічні функції. Основними кроками при аналізі технологічних еталонів і зіставленні з ними діяльності організації можна виділити такі:

  • вибрати процеси, види діяльності для проведення аналізу технологічних еталонів;

  • сформувати відповідні поставленим завданням аудит-групи;

  • розробити методики збору та обробки інформації;

  • намітити способи і форми взаємодії з іншими організаціями;

  • провести збір та обробку інформації згідно з розробленими методикам;

  • виявити найкращого конкурента, можливо використовуючи галузевих експертів, зворотний зв'язок зі споживачам;

  • ідентифікувати еталонні технології;

  • порівняти технології, що застосовуються в різних організаціях, використовуючи дані про еталонах;

  • оформити порівняльну інформацію у вигляді каталогу, бази даних; створити центр компетенції;

  • визначити параметри, стандарти нових способів діяльності;

  • розробити перелік основних заходів щодо переходу на нові способи діяльності;

  • розробити план дій для того, щоб перейти на нові технології та інтегрувати їх в організації;

  • реалізувати розроблений план;

  • здійснити моніторинг інноваційних проектів.

Таким чином, аналіз технологічних еталонів є багатовимірним, багатофункціональним підходом до визначення планованих цілей і поліпшення діяльності організації.

На третьому етапі технологічного аудиту організації базисним інструментом зіставлення виступає метод, який отримав назву аналізу технологічного портфеля організації. Основною метою цього аналізу є виділення груп технологій за пріоритетністю і перспективам подальшого їх розвитку та використання з подальшим виділенням додаткових фінансових, науково-технічних та інших ресурсів на них. Аналіз технологічного портфеля організації виявляє також ті технологи, використання яких повинно підтримуватися на існуючому рівні, тобто для яких актуально підтримання статус-кво. Не менш важливими є отримані в результаті проведеного аналізу рекомендації щодо виключення певних технологій з технологічного портфеля організації. Таким чином, аналіз технологічного портфеля організації орієнтований у першу чергу на те, щоб виявити найбільш ефективні технології, які повинні скласти основу її технологічної стратегії. Аналіз технологічного портфеля компанії є різновидом матричного аналізу, який активно застосовується, наприклад, під час формування господарського портфеля диверсифікованих компаній. Родоначальником цього аналізу є Boston Consulting Group.

Матричний аналіз своїм корінням сягає в методи класифікації багатовимірного статистичного аналізу. Матриця технологічного портфеля - це свого роду карта використовуваних в організації технологій, побудована в певній системі координат. Найчастіше аналіз технологічного портфеля проводиться у двовимірній системі координат, але за наявності програмного забезпечення його можна проводити в просторі будь-якої розмірності. Різні варіанти матричного аналізу технологічного портфеля відрізняються, головним чином, вибором показників для осей матриці. Незважаючи на різні варіанти, загальним є те, що одна вісь (вісь ординат) відображає важливість технологій, їх відносну ефективність, продуктивність у порівнянні з відповідною еталонною технологією, у той час як друга вісь (вісь абсцис) – положення організації щодо застосування цих технологій, тобто те, наскільки сильні позиції організації в плані їх використання. При цьому в одній матриці по осі ординат може фіксуватися комерційна привабливість технології, а по осі абсцис - конкурентне положення організації, тобто її позиції у плані використання цієї технології в порівнянні з основними ринковими конкурентами. В іншій технологічній матриці вісь ординат може відображати науково-технічну важливість технології, а вісь абсцис – відповідний науково-технічний рівень організації. У загальному вигляді матрицю портфеля технологій можна подати як таку, що складається з чотирьох квадрантів (рис. 7.1).

Важливість (привабливість)

технології

Положення організації

Рисунок 7.1 – Загальна матриця технологічного портфеля організації

У верхні квадранти (I та II) потрапляють технології, найбільш важливі й менші порівняно з еталонною технологією, а в нижні квадранти (III і IV) - технології з невеликим значенням цього параметра, тобто технології з меншою важливістю і привабливістю. При цьому для технологій, що потрапили в ліві квадранти (I і IV), характерне слабке становище організації в їх використанні, а для технологій правих квадрантів (II і III) - сильне. Таким чином, у I квадрант потрапляють технології, які мають високу важливість і привабливість, тобто є найбільш актуальними для інноваційних проектів, але поточний стан організації у плані використання цих технологій відносно слабкий.

Виникає багато питань щодо того, чи включати ці технології в інноваційні проекти організації, тому що майбутнє цих технологій у момент аналізу технологічного портфеля є досить невизначеним. Існує дві стратегічні можливості розвитку технологій I квадранта технологічного портфеля.

Перша – це стратегія активних інвестицій у ці технології з метою посилити позиції організації з цими важливими і актуальними технологіями. Друга можливість – вилучення цих технологій з портфеля організації, за використання яких вона практично не має шансів наздогнати організації, що лідирують у цьому відношенні, та ризикує зазнати великих збитків, якщо буде інвестувати кошти в ці технології. В II квадрант технологічного портфеля організації потрапляють технології, які розглядаються як важливі й менші порівняно з еталонами і до того ж такі, з використання яких організація має сильні позиції. Ці технології обіцяють найбільшу віддачу, тому доцільно, щоб саме вони становили ядро інноваційних проектів в організації. Саме ці технології багато в чому визначають перспективи технологічного портфеля, всієї діяльності організації.

Розвиваючи ці технології в інноваційних проектах, організація прагне підтримувати їх високий статус. При цьому їй необхідно бути готовою до загострення конкуренції стосовно застосування цих технологій. Технологічний розвиток рано чи пізно призведе до падіння привабливості технологій, що потрапили в II квадрант, тобто до їх переходу в III квадрант. У III квадранті технологічного портфеля розміщуються технології, які не розглядаються як важливі й привабливі, але за якими організація займає міцні і стійкі позиції. Це, як правило, зрілі, досить старі технології, які виступають як своєрідні донори, тобто не вимагають вкладень у свій розвиток, але характеризуються достатньо високою віддачею, продуктивністю в даній організації. Хоча з точки зору перспектив розвитку організації технології III квадранта менш привабливі, ніж II, але вони дуже цінні для поточної діяльності організації, оскільки на сьогодні становлять її основу. У загальному випадку можна виділити два найбільш імовірні стратегічні управлінські рішення щодо технологій III квадранта. Перше рішення - це підтримання високого статусу цих технологій в організації та захист їхніх позицій на ринку. Друге рішення – це поступове вилучення застарілих і слабнучих технологій III квадранта з технологічного портфеля організації. Теоретично можливим є і перехід технології з III у II квадрант. Наприклад, якась технологія спочатку не обіцяла високої комерційної привабливості, а організація, що застосовувала її, займала провідне положення щодо її використання. Якщо ж відкриваються принципово нові комерційні перспективи цієї технології, то інтенсивні інвестиції в неї можуть перевести її в II квадрант технологічного портфеля. Однак такий перехід з III в II квадрант практично рідко здійсненний, оскільки в більшості випадків технологія характеризується високою привабливістю на ранніх стадіях розвитку та падінням її важливості та значущості в міру старіння технології. Технології, що потрапили в IV квадрант технологічного портфеля, мають як слабку привабливість, так і слабкі позиції організації щодо їх застосування. Очевидно, що зазвичай у ході технологічного аудиту ставиться питання про вилучення цих технологій з технологічного портфеля. Віднесення всіх технологій, що використовуються в організації, до одного з чотирьох квадрантів технологічного портфеля допомагає оптимізувати набір використовуваних технологій. Аналіз технологічного портфеля організації є важливим методом управління інноваційними проектами, оскільки він допомагає вирішити питання про розподіл ресурсів (у першу чергу фінансових), що направляються на розвиток технологій. При управлінні інноваційними проектами доцільно дотримуватися таких рекомендацій:

  • кошти, що генеруються технологіями III квадранта, необхідно частково використовувати на розвиток і підтримку технологій II квадранта і тих технологій I квадранта, у яких є шанс перейти в II;

  • необхідно уникати надмірного інвестування в стабільні технології III квадранта;

  • необхідно уникати розпилення ресурсів на всі технології I квадранта , а краще зосередити ресурси на тих із них, у яких є шанс перейти в II квадрант; першими кандидатами на вилучення з технологічного портфеля можуть бути ті технології I квадранта, які не здатні перейти в II, оскільки, незважаючи на необхідність значних інвестицій в їх розвиток, вони приречені на сповзання в IV квадрант;

  • чим нижче і лівіше положення технології в IV квадранті, тим з більшою впевненістю потрібно застосовувати в її становлення стратегію вилучення з технологічного портфеля.

Таким чином, при управлінні інноваційними проектами необхідно прагнути до такого просування технології по квадрантам технологічного портфеля: I => II => ІІІ.

Навпаки, уникати при цьому необхідно таких життєвих шляхів технологій, як II (організація не витримує конкуренції) => 1 => IV; ІІІ (організація не витримує конкуренції, втрачає позиції на ринку) => IV. Таким чином, аналіз технологічного портфеля організації є важливим управлінським інструментом у розробленні та реалізації інноваційних проектів.

Матриця «привабливість – конкурентоспроможність» використовується для ідентифікації конкурентної позиції підприємства і визначення пріоритетних напрямів розвитку його інноваційній діяльності.

Загальна схема побудови матриці «привабливість – конкурентоспроможність» виглядає таким чином. Розглядаються дві групи індикаторів: перша група (I1, I2 … Im) характеризує привабливість ринку, друга – (J1, J2 … Jn), – відображає конкурентоспроможність підприємства, або конкурентоспроможність групи товарів, що випускаються цим підприємством. Будуються агреговані індикатори I і J, що кількісно виражають привабливість ринку і конкурентоспроможність:

, (7.1)

, (7.2)

де v1,v2 … vm – коефіцієнти, що відображають вагомість значень індикаторів I1, I2 … Im при оцінці значення агрегованого індикатора привабливості I,

w1, w2 … wn – вагові коефіцієнти індикаторів J1, J2 ., Jn.

Індикатори конкурентоспроможності I і J розраховуються як відносні позиції підприємства за певними показниками в порівнянні з головними конкурентами, причому вагові коефіцієнти v1,v2 … vm та w1, w2 … wn передбачаються позитивними і стандартизованими (нормованими), тобто повинні бути виконані співвідношення

v1 + v2 + … + vm= 1, (7.3)

w1 + w2 + … + wn = 1, (7.4)

Таким чином, матриця «привабливість – конкурентоспроможність» є двовимірною (по I і J) системою класифікації, аналогічною матриці БКГ. При цьому по кожному вимірюванню виділяються три рівні (низький – A, середній – B, високий – C), тобто формується дев’ять комбінацій, кожна з яких відповідає особливій стратегічній позиції.

Для позиції, що відповідає високому рівню привабливості ринку і низькому рівню конкурентоспроможності (C, A), рекомендується стратегія селективного зростання. Для позиції (A, A) – деінвестування. Аналогічно, для позицій (A, С) і (С, С) рекомендуються відповідно низька активність і агресивне зростання. Решта проміжних зон (п’ять зон) відповідає менш чітким позиціям, які важко інтерпретувати, оскільки середня оцінка може означати поєднання високої оцінки за одним критерієм з низькою оцінкою за іншим або ж середні оцінки за всіма критеріями.

Багато менеджерів вважають за краще використовувати матрицю «привабливість – конкурентоспроможність» не з дев’ятьма топологічними зонами, а з чотирма, за аналогією з матрицею БКГ (рис. 7.2). Така матриця використовує ті самі осі, але з відображенням поточних і майбутніх позицій підприємства з аналізованими групами товарів (продуктів або послуг), та отримала назву «матриці керованої політики», або «матриці DPM».

Рисунок 7.2 – Матриця керованої політики (матриця DPM)

На рис. 7.2 різні СГП зображені у вигляді кругів з площею поверхні, пропорційною її частці в сукупному доході компанії.

У матриці DPM топологічна зона «агресивне зростання» аналогічна «зіркам» у матриці БКГ. Якщо привабливість і переваги знаходяться на низькому рівні, то стратегічна орієнтація – продовження діяльності без інвестицій або деінвестування, як у разі «собак» з БКГ.

У зоні «селективне зростання» конкурентна перевага слабка, але привабливість висока. Тут необхідне селективне зростання тих напрямів, які можуть із часом при певних зусиллях компанії перейти в зону агресивного зростання.

Стратегія «низької активності» припускає захист уже наявних позицій без істотних фінансових вливань. Це еквівалент «дійної корови» з матриці БКГ.

Побудова матриці DPM передбачає проходження таких етапів:

  1. Визначення товарів для аналізованих ринків.

  2. Формування системи параметрів привабливості ринку.

  3. Складання критеріїв конкурентоспроможності продуктів/послуг по кожному товарному ринку.

  4. Відображення існуючих позицій товарів компанії по кожному ринку.

  5. На основі прогнозів відображаються майбутні позиції товарів компанії і вектора траєкторій руху.

  6. Визначення стратегій, які повинні бути реалізовані для досягнення бажаних (прогнозних) позицій.

  7. Формування фінансових висновків з точки зору «приріст частки ринку – прибутковість продажів.

Гіпотетичний приклад матриці DPM, побудованої відповідно до наведених вище етапів, поданий на рисунку 7.3.

Рисунок 7.3 – Приклад матриці DPM

Під час проведення технологічного аудиту організації необхідно постійно інформувати весь персонал про його хід, проводити відповідні брифінги, наради, інструктажі, семінари, «круглі столи» тощо, які дозволять виробити найбільш ефективні управлінські рішення.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

  1. Катренко А.В. Системний аналіз об’єктів та процесів комп’ютеризації / А.В. Катренко. – Львів : Новий Світ-2000, 2003. – 424 с.

  2. Катренко А.В. Системний аналіз об’єктів та процесів комп’ютеризації / А.В. Катренко. – Львів : Новий Світ-2000, 2007. – 424 с.

  3. Системи підтримки прийняття рішень / [О.С. Пушкар, В.М. Гіковатий, О.С. Євсєєв, Л.В. Потрашкова]. – Х. : Інжек, 2006. – 304 с.

  4. Дуднік І. М. Вступ до загальної теорії систем / І. М. Дуднік. – К. : Кондор, 2009. – 205 с.

  5. Ржевський С.В. Дослідження операцій / С.В. Ржевський, В. М. Александрова. – К. : Академвидав, 2006. – 558 с.

  6. Ілляшенко С.М. Економічний ризик / C.М. Ілляшенко. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 220 с.

  7. Бізнес-адміністрування. Магістерський курс / за ред. д.е.н., проф. Л.Г. Мельника, д.е.н., проф. С.М. Ілляшенко, к.е.н., доц. І. М. Сотник. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2007.

  8. Організація та управління інноваційною діяльністю / За ред. проф. П. Г. Перерви, проф. С. М. Меховича, проф. М. І. Погорєлова. – Харків : НТУ «ХПІ», 2008.

  9. Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком / С.М. Ілляшенко. – Суми : ВТД «Університетська книга»; К. : Видавничий дім «Княгиня Ольга», 2005. – 324 с.

  10. Социально-экономические проблемы информационного общества / под ред. д.э.н., проф. Л. Г. Мельника. – Сумы : ИТД «Университетская книга», 2005.

  11. Маркетинг і менеджмент інноваційного розвитку / за заг. ред. д.е.н., проф. С. М. Ілляшенка. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2006. – 728 с.

  12. Маркетинг інновацій і інновації в маркетингу / за заг. ред. д.е.н., проф. С. М. Ілляшенка. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2008. – 615 с.

  13. Основи стійкого розвитку / за заг. ред. д.е.н., проф. Л. Г. Мельника. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2005.

  14. Мельник Л.Г. Экономика информации и информационные системы предприятия / Л.Г. Мельник, С.Н. Ильяшенко, В.А. Касьяненко. – Сумы : ЛТД «Університетська книга», 2004. – 400 с.

  15. Ілляшенко С. М. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи / С. М. Ілляшенко. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2003. – 278 с.

  16. Менеджмент та маркетинг інновацій / за заг. ред. д.е.н., проф. С. М. Ілляшенка. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2004. – 616 с.

  17. Проблеми управління інноваційним розвитком підприємств у транзитив­ній економіці : монографія / за заг. ред. д.е.н., проф. С. М. Ілляшенка. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2005. – 582 с.

  18. Шарапов О. Д. Системний аналіз / О. Д. Шарапов, Л. Л. Терехов, С. П. Сіднєв. – К. : Вища школа, 1993. – 303 с.

  19. Чорней Н. Б. Теорія систем і системний аналіз / Н. Б. Чорней, Р. К. Чорней. – К. : МАУП, 2005. – 256 с.

  20. Баєва О. В. Практичні аспекти менеджменту / О. В. Баєва, Н. І. Новальська, В. І. Ангелова. – К. : МАУП, 2006. – 172 с.

  21. Злобина Н. В. Управленческое решение : учебное пособие / Н. В. Злобина. – Тамбов : Изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2007. – 80 с.

  22. Смирнов Э. А. Управленческие решения / Э. А. Смирнов. – М. : ИНФРА-М, 2001. – 264 с.

  23. Фатхутдинов Р. А. Разработка управленческого решения : учебник для вузов. – 2-е изд., доп. / Р. А. Фатхутдинов. – М. : ЗАО «Бизнес-школа «Интел-Синтез», 1998. – 272 с.

Навчальне видання

СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ І

ПРИЙНЯТТЯ ІННОВАЦІЙНИХ РІШЕНЬ

Курс лекцій

для студентів

факультету економіки та менеджменту

спеціальності 8.000014 «Управління інноваційною діяльністю»

денної форми навчання

Відповідальний за випуск С.М. Ілляшенко

Редактор Н.А. Гавриленко

Комп’ютерне верстання О.Ф. Грищенко

Підп. до друку 22.10.2010, поз.

Формат 60×84/16. Ум. друк. арк. 6,28. Обл.-вид. арк.. 7,49. Тираж 150 пр.

Зам. №

Собівартість видання грн к.

Видавець і виготовлювач

Сумський державний університет,

вул. Римського-Корсакова 2, м. Суми, 40007

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3062 від 17.12.2007

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Конспект лекцій з дисципліни «Економіка та управління знаннями» для студентів спеціальності 000014 «Управління інноваційною діяльністю» усіх форми навчання

    Конспект
    Конспект лекцій з дисципліни «Економіка та управління знаннями» для студентів спеціальності 8. 14 «Управління інноваційною діяльністю» усіх форми навчання / Укладач Ю.
  2. Київський національний університет імені тараса шевченка економічний факультет (1)

    Документ
    Програма випробувань розроблена з урахуванням вимог навчального плану підготовки бакалаврів з менеджменту організацій, спрямована перевірити рівень підготовки випускників за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра, висвітлює питання

Другие похожие документы..