Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Несколько лет прошло с того момента, когда компьютерный мир признал первенство Windows, обусловленное графическим пользова-тельским интерфейсом (Grap...полностью>>
'Документ'
Мир, открывающийся человеку благодаря его сердцу, — такова основная тема настоящей статьи, которую автор разрабатывает в сопряжении с идеями Ф. Досто...полностью>>
'Программа'
Сегодня трудно найти человека, оспаривающего необходимость владения иностранным языком. Расширяется международное сотрудничество, улучшаются деловые ...полностью>>
'Документ'
"Дон Жуан" в постановке Питера Брука стал одной из сенсаций театрального фестиваля в Экс ан Провансе, вызвав самые разноречивые отклики - от...полностью>>

Закони маси

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

Соціальна психологія: попередні й супутні впливи (замість вступу)

Розділ I. Психологія мас і соціальна психологія

Підрозділ 1. Індивід - маса: проблема психічних трансформацій

Природа людини й предмет психології

Характеристика маси

Структура психіки маси

Закони маси

Інтелект маси

Жіночий початок і почуття маси

Віра й надії маси

Консерватизм маси

Маси природні й штучні

Закон наслідування

Еліта і маса

Підрозділ 2. Вождь - маса: проблема влади й соціального лідерства

Природа влади й підкорювання

Психологічний портрет вождя

Вождь і маса - близнюки-брати

Ореол авторитету

Підрозділ 3. Психологія маси: проблема соціального впливу

Гіпноз і ураження

Механізми впливу в масі

Вселяння (сугестія)

Демагогія

Повторення

Засоби впливу: масові комунікації

Підрозділ 4. Від психології мас до соціальної психології

Перша модель соціальної психології

Історія соціальної психології

Література

Розділ ІІ. Теоретичні та емпіричні засади соціальної психології

Підрозділ 1.Соціально-психологічні теорії

Теоретичне збагнення миру

Теорії імпліцитні й наукові

Теорії у соціальній психології

Модель наукового розвитку

Необіхевіористська орієнтація

Еволюція біхевіоризму

Необіхевіоризм

СОР - теорії

Теорія соціального навчения

Теорія соціального обміну

Теорія взаємозалежності

Інтеракціоністська орієнтація

Рольова теорія

«Стенфордська в'язниця»

Застосування рольових концепцій

Когнітивістська орієнтація

Теоретичні джерела когнітивізму

Галузь досліджень у когнітивній психології

Підрозділ 2. Соціально-психологічні дослідження

Ідеї й гіпотези

Змінні у дослідженні

Правила й вимоги

Вибір методів дослідження

Основні параметри аналізу

Етичні проблеми дослідження

Інформована згода

Неправда на користь?

Дебрифінг

Підрозділ 3. Основні методи соціально-психологічного дослідження

Експеримент

Квазіексперимент

Польове дослідження (спостереження)

Архівне дослідження

Імітаційне дослідження (рольова гра)

Оглядове дослідження (дослідження за домогою обстеження)

Література

Розділ ІІІ. Людська індивідуальність і соціальна психологія особистості

Підрозділ 1.Індивід як об'єкт психологічних досліджень

Проблема типології людини

Гуморальні класифікації

Конституціональні класифікації

Психогенні класифікації

Підрозділ 2. Психологічні теорії особистості

Визначення особистості

Психологічні теорії особистості

Теорії особистості в соціальній психології

Підрозділ 3. Структура самосвідомості

Підходи до розуміння Я-Концепції

Рівні самосвідомості

Центральні аспекти самосвідомості

Рольова структура Я-Концепції

Можливі Я

Самопізнання й самооцінка

Теорія соціального порівняння

Регулювання самооцінки

Підрозділ 4. Самосвідомість і поведінка

Деіндивідуалізаці і поведінка

Особиста відповідальність

Стигматизація

Я і інші

Самомоніторинг

Підрозділ 5. Самосвідомість і особистісний контроль

Теорії локусів контролю й самоефективності

Наслідку втрати особистісного контролю

Реактивний психічний опір

Безпорадність через втрату контролю

Самовикликана безпорадність

Ілюзія контролю

Література

Розділ ІV. Міжособистісне сприйняття і соціальне пізнання

Підрозділ 1. Соціальне сприйняття і розуміння

Міжособистісне сприйняття

Зовнішній вигляд і враження

Ефект першого враження

Зовнішній вигляд і асоціації

Зовнішність і реальна інформація

Фактори соціальної привабливості

Інфантильна зовнішність

Гарна зовнішність

Ефект ореола

Просторова близькість

Подібність

Увічливість і лестощі

Взаємосимпатія

Підрозділ 2. Прийоми й методи соціального пізнання

Евристики

Евристики показності

Евристики доступності

Помилковий консенсус

Каузальна атрибуція (теорія приписуючих причин)

Коваріація

Каузальні схеми

Диспозиційна атрибуція

Фундаментальна атрибутивна схильність

Ефект «виконавця-спостерігача»

Модель об'єктивної атрибуції

Атрибуція і успіх

Підрозділ 3. Соціальне сприйняття і самосвідомість

Соціальне сприйняття з позицій «теорії справедливого світу»

Форми організації соціальних знань і досвіду

Філософія людської природи

Імпліцитні теорії особистості

Імпліцитні соціальні теорії

Когнітивні схеми

Прототип

Соціальний стереотип

Підрозділ 4. Стадії процесу соціального пізнання

Первинна категоризація

Підтвердження

Уточнення, або рекатегорізація

Ефект самоздійснюваних пророцтв

Некатегоріальні способи соціального пізнання

Література

Словник ключових понять

Соціальна психологія: попередні й супутні впливи (замість вступу)

Характеризуючи розвиток психології як самостійної науки, Герман Еббінгауз прийшов до цікавого висновку: «Психологія має довге минуле, але коротку історію» (Еббінгауз Г., 1998, с. 14). Ця знаменита заява одного із засновників наукової психології є справедливою і для сучасної соціальної психології.

Дійсно, будь-яка наука, і соціальна психологія в тому числі, має не тільки історію, але й передісторію, і інколи дуже давню. Що стосується соціальної психології, то ще задовго до того, як вона виокремилася у самостійний розділ психології, багато питань, які входять до її сучасної проблематики, тією чи іншою мірою ставилися й обговорювалися мислителями різних історичних епох.

Тому можна з впевненістю стверджувати, що передісторія соціальної психології сягає своїми коріннями соціально-політичних й соціально-психологічних поглядів античних європейських авторів. Так, вже давньогрецький філософ Платон (427-347 р. до н.е.) у роботах «Закони» і «Держава» намагається вирішити проблему розумного, раціонального устрою суспільства. Ідеальний устрій суспільства, на думку Платона, повинен відповідати досконалій структурі людської душі. Подібно тому, як душа складається з трьох частин - керуючої (розумної), жагучої (афективної) і такої, що жадає (сполученої із плотськими бажаннями й потягами), - правильно організоване людське суспільство, на думку Платона, також має випливати з цієї ідеальної троїстої структури душі. Раціональній її частині має відповідати соціальний прошарок жерців-філософів, жагучій - воїнів-охоронців, а тій, що жадає – робочого класу (селян і ремісників).

Легко можна помітити, що античним філософом, окрім іншого, у межах проблеми ідеального устрою суспільства ставиться питання і про соціальні ролі. (Про рольові теорії й у цілому про такий теоретичний напрямок, як інтеракционізм, мова буде йти в другому розділі книги). Окрім того, Платоном, а також іншим значним філософом Аристотелем (384-322 р. до н.е.) розглядалися питання, які стосуються сутності людської природи, переконань, соціальних знань і феноменів соціальної поведінки.

Інший яскравий приклад постановки й рішення соціально-психологічних питань відповідно до духу свого часу й на рівні своєї епохи простежуються у творчості Нікколо Макіавелли (1469-1527), автора трактату «Государ», який жив у період заходу середньовіччя й початку європейського Відродження. Достатньо навести лише назви деяких глав з його знаменитої книги: «Про те, за що людей, особливо государів, вихваляють або зневажають», «Про жорстокість і милосердя й про те, що краще: вселяти любов або страх», «Про щедрість і ощадливість», «Про те, як государі мають дотримуватися слова», «Про те, як уникнути ненависті й презирства», «Як слід поводитися государеві, щоб його почитали», то відразу стає зрозумілим, що ми маємо справу, говорячи сучасною мовою, з першою спробою створення теорії соціального менеджменту - тієї самої теорії, яка виникла на базі соціальної психології і насьогодні є одним з розділів психології управління.

Це враження сучасності ідей Макіавелли ще більше підсилиться, коли у тому ж його трактаті ми виявляємо, знов-таки говорячи сучасною мовою, виклад принципів менеджменту персоналу - ще одного розділу сучасної психології управління. Ці принципи викладені, наприклад, у розділах «Про радників государя», «Як уникнути підлесників» тощо. (Макиавелли Н., 1997).

До числа робіт, у яких ставляться проблеми державного й суспільного устрою, індивідуальних і колективних (группових) інтересів, поведінки індивідів і їх рушійних сил, суспільної структур й законів, можна віднести «Левіафан» (1651) Томаса Гоббса, «Дослідження про природу й причини багатства народів» (1776) Адама Сміта, «Введення в принципи моралі й законодавства» (1789) Иєремії Бентама, «Засади нової науки про загальну природу націй» (1725) Джамбаттіста Вико, «Загальна ідея революції в XIX столітті» (1851) П'єра Жозефа Прудона та багато робіт Карла Маркса й Фрідріха Енгельса.

Роботи, які тут згадувалися, можна віднести до ранньої, або віддаленої передісторії соціальної психології. Німецькі автори Ганс Гібш і Манфред Форверг вважають, що безпосередніми передумовами соціальної психології стали три напрямки, які склалися у межах психологічних досліджень XIX століття і виділилися у три етапи (підходи) до формування соціальної психології - психологію народів, психологію мас і теорію інстинктів поведінки (Гібш Г., Форверг М., 1972). Щодо першого напрямку можна сказати, що тоді, в XIX столітті, він не одержав розвитку. Але вже в XX столітті, коли сформувалася соціальна психологія, багато ідей психології народів почали активно розроблятися у межах крос-культурної психології, одного з найбільш молодих розділів сучасної соціальної психології. Основи інстинктивізму як наукового напрямку були закладені у роботах Чарльза Дарвіна й його еволюційній теорії. На рубежі XIX-ХХ століть теорію інстинктів соціальної поведінки розвивали Вільям Джеймс і Вільям Макдуголл. Їх ідеї значно вплинули на біхевіоризм і необіхевіоризм - найбільш значущі течії соціальної психології ХХ століття. Вплинули вони також на Зігмунда Фрейда й Конрада Лоренца, теорії яких активно використовуються і сучасними соціальними психологами (Фромм Э., 1998). Окрім того, теорія інстинктів насьогодні увійшла у галузь досліджень загальної психології. Таким чином, безпосереднім передвісником соціальної психології була психологія мас.

Початок її поклала книга французького соціолога Габриеля Тарда “Закони наслідування”, яка вийшла в 1890 році (Спб., 1892/1997). Наступні роботи Г. Тарда також були присвячені проблемам психології мас (Тард Г. Соціальна логіка. Спб., 1901; Тард Г. Суспільна думка і юрба. Спб., 1903/1998; Тард Г. Соціальні закони. Спб., 1906).

Але найбільший сплеск суспільної зацікавленості до психології мас викликала робота іншого французького вченого — психолога й антрополога Густава Лебона «Психологія народів і мас» (Спб., 1896/1995), опублікована в 1895 році, тобто через п'ять років після виходу книги Г. Тарда. Завдяки винятковій популярності даного твору Г. Лебона (а його пік відбувся у 20-ті роки нашого сторіччя), саму назву «психологія мас» стали пов'язувати майже винятково тільки з ім'ям Лебона. (Російською мовою виходили ще дві його роботи, де також аналізується психологія мас: «Психологія революції» (Спб., 1895), «Психологія соціалізму» (Спб., 1908/1995).

Зрозуміло, Г. Тард і Г. Лебон внесли найбільший вклад у дослідження й створення психології мас, але було б несправедливо тільки їм одним приписувати заслугу створення й розвитку даного напрямку психології. Увага наукової, і не тільки, громадськості до мас, до психіки маси присвячені також роботи Ч. Ломбро-Зо, З. Сигеле, У. МакДуголла. Значний внесок у розвиток психології мас вніс і Зігмунд Фрейд, робота якого “Психологія мас і аналіз людського Я” вийшла в 1921 році. Основна заслуга З. Фрейда в розробці проблем психології мас полягає в тому, що він не тільки констатує й описує ті або інші феномени масової психіки, але й, мабуть, одним з перших дає психологічне пояснення причин цих феноменів, розкриває їх психологічний підтекст. Фрейд виходить з того, що мало вказати на якийсь прояв масової психіки, необхідно також проаналізувати й зрозуміти психічні механізми, які лежать у його основі, необхідно дати їм пояснення. Фрейд робить це з позицій створеної їм психоаналітичної теорії. По цьому ж шляху психологічного аналізу й пояснень психології мас пішли Вільгельм Райх і Еріх Фромм. Це й зрозуміло, оскільки обидва названі психологи починали свою наукову діяльність як учні і послідовники Фрейда і прихильники психоаналізу. У 30-х роках ХХ століття вийшла книга В. Райха «Психологія мас і фашизм» (Пер. на рос. мову. Спб., 1997), а в 1941 році опублікована книга Е. Фромма «Втеча від волі» (Пер. на рос. мову. М., 1990). Але відзначимо, що й в інших своїх роботах Райх і Фромм неодноразово звертаються до проблем психології мас. Серед робіт Райха в цьому зв'язку варто згадати опубліковані російською мовою книги «Сексуальна революція» (Спб.; М., 1997) і «Функція оргазму» (Спб.; М., 1997). Що стосується Е. Фромма, то майже у всіх своїх книгах (російською мовою сьогодні вийшли практично всі його роботи), він, так чи інакше, торкається теми масових психічних явищ. Ось лише деякі із його робіт: «Душа людини», «Революція надії», «Психоаналіз і релігія», «До здорового суспільства», «Анатомія людської деструктивності».

Із суміжних соціальній психології галузей знання, найбільш близькою їй є соціологія. У цьому зв’язку вкажемо на роботи Макса Хоркхаймера, Теодора Адорно, Юргена Хабермаса, Герберта Маркузе, Герберта Блуммера. І, нарешті, варто згадати ще одне ім'я - Еліас Канетті, робота якого «Маса й влада» (Канетти Э., 1997) хоча й не ставиться до розряду психологічних здобутків, будучи, скоріше, описом феноменології мас, але дає багато розуміння масової психології.

Розділ I. Психологія мас і соціальна психологія

Підрозділ 1. Індивід - маса: проблема психічних трансформацій

Природа людини й предмет психології

Характеристика маси

Структура психіки маси

Закони маси

Інтелект маси

Жіночий початок і почуття маси

Віра й надії маси

Консерватизм маси

Маси природні й штучні

Закон наслідування

Еліта і маса

Підрозділ 2. Вождь - маса: проблема влади й соціального лідерства

Природа влади й підкорювання

Психологічний портрет вождя

Вождь і маса - близнюки-брати

Ореол авторитету

Підрозділ 3. Психологія маси: проблема соціального впливу

Гіпноз і ураження

Механізми впливу в масі

Вселяння (сугестія)

Демагогія

Повторення

Засоби впливу: масові комунікації

Підрозділ 4. Від психології мас до соціальної психології

Перша модель соціальної психології

Історія соціальної психології

Розділ I. Психологія мас і соціальна психологія

Маса здається нам знову ожила первісною ордою. Так само як

у кожному окремому індивіді первісна людина фактично збереглася, так і з будь-якої людської юрби може знову виникнути первісна орда... Ми маємо зробити висновок, що психологія маси є найдавнішою психологією людства; усе, що ми, зневажаючи всіма залишками маси, ізолювали як психологію індивідуальності, виділилося... із найпрадавнішої масової психології.

З. Фрейд

Переважна більшість питань, поставлених психологією мас, у подальшому стала предметом дослідження соціальної психології. До числа найбільш значущих для соціальної психології проблем, які вирішувалися психологією мас, є:

  1. Проблема взаємин: індивід - група.

  2. Проблема соціальної влади й лідерства.

  3. Проблема індивідуального й групового впливу: конформізм і підкорювання.

  4. Проблема групових процесів і механізмів групових і міжгруппових взаємодій.

Пізніше ми повернемося до питання про еволюцію психології мас у соціальну психологію й коротко опишемо основні етапи розвитку соціальної психології як самостійної науки. А зараз розглянемо соціально-психологічні проблеми, які ставилися психологією мас.

Підрозділ 1. Індивід - маса: проблема психічних трансформацій

Говорячи про психологію мас у цілому, потрібно, насамперед, сказати про те, що їй належить ціла низка принципових відкриттів у галузі формування знань про людину. Головне з них пов'язане зі зміною поглядів на сутність людини і природу її поведінки. Новий час і епоха Просвітництва у європейській історії висунули й поширили ідею розумності людської природи й примата раціональності в її поведінці. І хоча це було не чим іншим, як філософським обгрунтуванням старозавітного міфу про створення людини, ця ідея на той період розглядалася як принципово новий погляд на людину. Створюючи свою класифікацію видів “Sistema naturae”, Карл Лінней визначив людини як Homo sapiens, з чого випливало, що видовою відмінністю людини є її розумність, раціональність, наявність свідомості. Цього виявилося достатнім, щоб проголосити людину вінцем, “царем” природи, яка возвисилась над всіма тваринами, завдяки своїй винятковій розумності.

Природа людини й предмет психології

Психологія мас спростувала погляд на людину як втілення розуму й свідомості, виявивши, що, перебуваючи в масі, у юрбі, людина-індивід втрачає розумність і інтелект. Її поведінка, як і поведінка маси в цілому, стає ірраціональною і несвідомою. І якщо поведінка багатьох видів тварин у нормальних, природних умовах демонструє явну присутність раціональності й інтелекту, то поведінка людини в масі абсолютно позбавлена усілякої логіки.

Тому психологія мас предметом психології визначила психічне несвідоме людини. Академічна психологія, яка оформилася на той час у самостійну науку, займалася вивченням лише свідомості людини. Структура свідомості, закони її функціонування, процеси відчуття, сприйняття, мислення, пізнання, етапи розумової діяльності - ось те коло питань, які цікавили психологів. Розуміння людської психіки тільки як сфери свідомості заклалися в психології під впливом філософських поглядів Рене Декарта й Джона Локка, які стверджували, що в людини немає й не може бути неусвідомлюваних психічних процесів. Декарт стверджував, що тільки людина має душу, єдиною властивістю (атрибутом) якої є свідомість і мислення. Приблизно таку ж думку висловлював і Локк, говорячи про рефлексію, тобто здатність усвідомлення людиною своєї психічної (для Локка це рівнозначно розумової) діяльності. Таким чином, вся психологія зводилася до дослідження процесів мислення й пізнання. Ідеологія Просвітництва, яка проголосила абсолютну розумність і раціональність людини (і це не дивно, оскільки вона спиралася на філософію Декарта й Локка), сприяла остаточному ствердженню погляду на психіку людини як сферу чистої свідомості. І, відповідно, призвела до розуміння психології як науки тільки про свідомість. “Переважна більшість філософів, - писав із цього приводу З. Фрейд, - називає психічним лише те, що є феноменом свідомості. Для них світ свідомого наповнюється психічним. Все інше, що відбувається в “душі”, яку важко осягнути і збагнути, вони відносять до органічних передумов або паралельних процесів психічного. Або, точніше кажучи, душа немає ніякого іншого змісту, окрім феноменів свідомості, а, отже, і наука про душу, психологія, не має ніякого іншого об'єкта. Точно так само думає й профан (Фрейд З., 1997, с. 404).

Але вже сам факт існування масової психіки, нерозумної поведінки людей у юрбі свідчив про наявність у психіці людини неусвідомлюваного, ірраціонального компонента. Психологія мас, таким чином, відкрила для психологічної науки нову галузь дослідження - невичерпну, загадкову, парадоксальну сферу психічної несвідомої людини.

Відкриття ірраціональності людської натури стало ключовим, поворотним моментом розвитку не тільки психології, але й всіх наук, які вивчають людину, її історію і поведінку. Стало воно і поштовхом до створення нових філософських, історичних, соціологічних, культурологічних і антропологічних теорій.

Зокрема, стало очевидним, що людська історія є не результатом або плодом розумної діяльності людей, а, скоріш за все, є ланцюгом хаотичних сплесків, викидів ірраціональної психічної енергії людей. Історія народів, таким чином, заснована не за законами логіки або людського чи божественного розуму, а за власними законами. І в їх основі полягає не економіка, не розум, не холодний розрахунок, а пристрасті, тобто психічний компонент. Або, як пише Г. Лебон, “щиросердечний лад раси”. І психічне, про яке мова йде, є зовсім несвідомим. Невидима у своїй сутності, ця “душа раси” є особливо помітною у своїх проявах, тому що в дійсності саме вона управляє всією еволюцією народів.

Новий погляд на природу людини призвів до того, що окрім ідей лінійного історичного прогресу, які безроздільно панували на той час і пояснювалися безперервним розвитком і вдосконалюванням людського розуму, з'явилися нові, альтернативні теорії людської історії, наприклад циклічні теорії культур (найбільш відомою є теорія Оствальда Шпенглера). Одним з найважливіших висновків нових теорій про людину став висновок про незмінність, сталість природи людини.

Відповідно до цієї нової точки зору, люди змінюють навколишній світ, а самі при цьому не змінюються.

Ще одним очевидним наслідком відкриття ірраціональної, несвідомої сутності людської поведінки стали зміни в теорії юриспруденції й, як наслідок, зміни у галузі карного законодавства. С. Сигеле, італійський вчений, юрист, фахівець з карного права, дійшов висновку, що злочини, які зроблені індивідом в умовах юрби, масових скупчень людей, виступів і дій (паніка, бунти, мітинги, демонстрації тощо) є «діяннями в стані афекту», тобто ірраціональною, неконтрольованими свідомістю людини вчинками. Оскільки індивід у цьому випадку не управляє своєю поведінкою, діючи несвідомо, то він не може нести за свої дії всієї повноти відповідальності. Афективний стан, таким чином, повинен обов’язково враховуватися у якості пом'якшуючої обставини. С. Сигеле зумів наполягти на тому, щоб в італійському карному законодавстві з'явилися відповідні зміни. Тим самим, вперше у світовій практиці на рівні державної законодавчої політики визнавалася ймовірність і можливість у певних обставинах несвідомої ірраціональної поведінки людей, які не страждають психічними патологіями. Пізніше подібні статті у тому чи іншому вигляді увійшли до кримінальних кодексів майже усіх країн світу.

Характеристика маси

Звернення С. Сігеле - професійного юриста, який вивчає природу і причини кримінальної поведінки, до психології мас не було випадковим. Справа в тому, що він розподіляв пануючу на той час оцінку юрб, мас як злочинних збіговисьок. У нього, до речі, вийшла й книга з відповідною назвою - “Злочини маси”. Така точка зору на масу пояснювалася низкою причин.

Перша причина полягала у тому, що людей, які зібралися в масу і діючих як юрба, прийнято було вважати декласованими, маргінальними індивідами. Іншими словами, передбачалося, що юрби, маси утворюються з людей, що випали (або викинуті) з соціальної структури суспільства. Отже, ці люди не зайняті суспільно корисною діяльністю, взагалі, не мають певних занять і свого місця в суспільстві, проте мають місце злочинні схильності. Таким чином, ірраціональна, «божевільна» поведінка скуаченого у юрби люмпену, яка не піддається ніякому свідомому, розумному керуванню, спрямована проти суспільства й несе загрозу самому його існуванню. У цьому вбачалася друга причина злочинності маси: антигромадський характер поведінки юрби і робить її злочинною.

Існувала і інша оцінка маси - як божевільної. Найбільш ясно її виражав італійський антрополог Чезаре Ломброзо, який висунув ідею, згідно якої злочинці виявляють собою феномен біологічної дегенерації. Саме такі люди із щиросердечними розладами, відзначені вродженою дегенерацією, ознаками виродження й божевілля, на думку Ч. Ломброзо, мають схильність і потребу поєднуватися в маси, утворювати юрби. «Кримінальність, - пише Ломброзо, - становить невід'ємний елемент усякої юрби» (Московичи С., 1996, с.107). Але ще до Ч. Ломброзо англійський психіатр Джеймс Прічард висловив думку, що антисоціальна діяльність є формою божевілля.

Даний підхід у розумінні божевілля й злочинності юрб був відбиттям знов-таки ідеології Просвітництва. З позицій цієї ідеології будь-яка людина, яка робить злочини, тобто антисоціальні дії, виходить, що порушує розумний, раціонально організований громадський порядок, може бути тільки безумцем. Психічно здорова людина не може бути злочинцем, тому що вона у своїй поведінці керується розумом, свідомістю, а тому, насамперед, стурбована збереженням і підтримкою громадського порядку.

Таким чином, до виникнення психології мас юрба, маса наділялися такими характеристиками:

1. Маса - сбрід антисоціальних, декласованих елементів, купка люмпену.

  1. Маса - злочинне збіговисько, оскільки основна її ціль - порушення громадського порядку, здійснення злочинних, тобто антисоціальних дій.

  2. Маса божевільна, оскільки, по-перше, злочин є формою божевілля, а, по-друге, юрба складається з людей з вродженою дегенерацією, і виходить, з уродженими злочинними схильностями.

Як бачимо, у той час маси визначалися вченими винятково в психіатричних і кримінологічних термінах.

Густав Лебон запропонував новий, несподіваний погляд на маси. Його нетрадиційність полягала в тому, що ірраціональність, нерозумність поведінки юрби, на думку Лебона, пояснювалася самим фактом масовості, групповості, колективності, самою ситуацією скупчення людей в одному місці, а не їхньою вродженою дегенеративністю, як думав Ч. Ломброзо, і не злочинними схильностями, як вважав С. Сигеле.

Лебон стверджує, що досить лише декільком індивідам зібратися разом, і одразу виникає феномен маси з усіма характерними для неї ознаками. При цьому не важливо, який соціальний, культурний, освітній або навіть інтелектуальний рівень чи статус людей, які зібралися. Невіглас і вчений у юрбі зрівнюються. (По суті справи, Лебон пропонує одну з перших моделей пояснення процесу виникнення й формування соціальних груп. Про сучасні надбання соціальних психологів процеси мова буде йти у підрозділі «Індивід і група».) «Між великим математиком і його шевцем може існувати ціла прірва, з погляду інтелектуального життя, — пише Лебон, — але, з погляду характеру, між ними часто не спостерігається ніякої різниці або різниця є незначною» (Лебон Г., 1995 а, с. 161).

Структура психіки маси

І справа тут в тому, що у людей, які утворили навіть невелику групу - масу, проявляється єдина, масова, або, як називає її Лебон, «колективна психіка», «єдина душа раси». Обгрунтовуючи виведений ним «психологічний закон духовної єдності юрби», Лебон виходить з того, що людська психіка має два рівні виявлення. Перший і верхній рівень, найбільш очевидний - представлений свідомістю, розумом, інтелектом. У повсякденному, повсякденному житті люди діють, підкорюючись цьому розумному початку в собі. Основні індивідуальні розходження людей саме й криються в розходженні їхнього інтелекту. Можна сказати й інакше, що саме завдяки інтелекту індивіди розрізняються одне від одного, наявність свідомості в людей робить суспільство гетерогенним.

Але цей верхній шар психіки - інтелект - знаходиться на глибинній підставі - несвідомому фундаменті раси, як його називає Г. Лебон.

Нижчій шар психіки складається з інстинктів, пристрастей, почуттів, вірувань, звичаїв тощо, а проявляє він себе в релігії, політиці, моралі, симпатіях, антипатіях, прихильностях. Цей шар психіки формується, на думку Лебона, протягом багатьох поколінь, так що його коріння сягають архаїчного минулого людини. Даний психічний рівень абсолютно однаковий у всіх людей, що належать до однієї культури. Несвідомий рівень психіки, таким чином, зрівнює всіх людей, робить їх однаковими, а суспільство - гомогенним. (Пізніше цю ідею Лебона запозичить Карл Густав Юнг, який назве несвідомий шар психічного «колективним несвідомим»). Лебон же використовував інше поняття – «колективна душа», яке має джерелом поняття «колективну свідомість», запропоноване у свій час засновником французької соціологічної школи Емілем Дюркгеймом, яким вчені цього напрямку пояснювали механізм функціонування первісних примітивних і традиційних суспільств. Єдина для всіх людей даної раси (національності, культури) душу формується завдяки наявності глибинного шару психічного несвідомого. Колективна душа і є причиною виникнення такого феномена як маса, юрба (або група).

Коли люди збираються разом, сама ситуація скупчення призводить до того, що індивіди регресують до доіндивідуального, архаїчного стану психіки, де ще не було індивіда, носія особистісного «Я-Свідомості», але була група - родина, рід, плем'я – носії «Ми-Свідомості» (колективна свідомість - Дюркгейм, колективна душа - Лебон, колективне подання - Леви-Брюль, колективне несвідоме - Юнг). Отже, причина феномена маси криється, окрім іншого, у готовності й здатності особистості – «Я», регресувати на рівень доіндивідуального стану психіки – «Ми». Здійснюється це за допомогою того, що у масі, юрбі інтелект людей, що утворюють масу, різко іде на спад, внаслідок чого зникають індивідуальні розходження. «У юрбі, - пише Лебон, - верх бере «низ», тобто несвідоме й люди стають однаковими, стереотипними у своїх почуттях, помислах, віруваннях, а, виходить, і у вчинках. Коли інтелект втрачається, колективна душа виходить на перший план і робить всіх людей однаковими, тобто юрбою. Тому юрба не може бути інтелектуальною». У ній, за словами Лебона, відбувається «нагромадження дурості, а не розуму».

Як ми бачимо, Г. Лебон підіймає ще одну проблему соціальної психології - проблему взаємин «індивід – група». Головним його висновком стає те, що група - маса розчиняє, придушує, тому індивід, деіндивідуалізує його, перетворюючи в соціальний автомат, готовий зробити все, що робить юрба. Все це стає можливим тому, що в юрбі в індивіда пропадає логічне мислення, але почуття приналежності до маси дає йому відчуття всесилля, всемогутності. Внаслідок цього, зростає безвідповідальність людини, і це ще одна соціально-психологічна проблема: проблема соціального впливу, впливу суспільства на індивіда й конформізму, тобто піддатливості індивіда у відповідь на соціальний тиск. (Докладніше дана проблема буде обговорюватися в підрозділі «Соціальний вплив».)

Отже, у масі індивід стає нерозумним, безвідповідальним, безвладним, деіндивідуалізованим, анонімним, оскільки його основна відмітна властивість - інтелект - пропадає або різко знижується. Іншими словами, стаючи одиницею маси, індивід втрачає інтелект, а, отже, і індивідуальні ознаки. Звідси виникає протиставлення: індивід, будучи ізольованим, діє свідомо, маса - несвідомо, тому що психічною сутністю маси є колективне несвідоме. У масі з індивідом, на думку Лебона, відбуваються такі зміни:

  1. Він, як і маса в цілому, перебуває під владою почуття всемогутності, яке дає йому численність маси.

  2. У індивіда з'являється безвідповідальність у поведінці.

  3. Він піддається «ураженню», тобто психічному зараженню. Іншими словами, індивід у масі перебуває у гіпнотичному стані.

Передбачаючи ідеї сучасних групових терапій, Г. Лебон вказує на терапевтичний вплив маси на індивіда. «Дурень, і невіглас, і заздрісник, — пише Лебон, — звільняється від свідомості своєї незначності й безсилля». Воно замінюється свідомістю «грубої сили, минущої, але безмірної» (Лебон Г., 1995 г., с. 179). С. Московичі, слідом за Г. Лебоном, акцентує увагу на тому, що маса дає індивидові порятунок від почуття самотності, а також ілюзії, віри, мрії, надії. Окрім того, Е. Фромм, розвиваючи ідею Г. Лебона, уточнює, що індивід у масі звільняється від тягаря відповідальності за власне життя. Він довіряє відповідальність за все, що з ним відбувається, вождеві або вождям. Е. Фромм називає цей психологічний механізм “втечі від волі” авторитаризмом.

Основною оманою колишнього погляду на масу, на думку Г. Лебона, було те, що психіку маси намагалися пояснювати через психіку індивідуальну. Але маса, із психологічної точки зору, є якісно відмінним утворенням. Тому психіку мас не можна описувати в термінах індивідуальної психіки, для її опису й вивчення потрібна спеціальна наука - психологія мас. Мета цієї науки полягає в тому, щоб навчитися розуміти маси й управляти ними. Таким чином, Г. Лебон вважає, що психологія мас, в остаточному підсумку, є наукою не тільки і не стільки психологічною, скільки політичною. Адже маса - це не характеристика соціального, інтелектуального або культурного рівня людей, вона є колективним, суспільним організмом. У граничному своєму варіанті маса - це все суспільство або навіть людство в цілому.

Закони маси

Отже, маса живе за своїми власними законами. Одним з них є закон абсолютної рівності, а маса є втіленням цієї рівності. На це вказує не тільки Г. Лебон, але й Е. Канетті, говорячи про те, що сенс існування маси, її сутність і полягає в тому, щоб усіх зробити однаковими, безособовими, нерозрізненими, одним словом, усіх зрівняти. «Заради такої рівності люди й перетворюються в масу, - пише він. – Зрештою, всі вимоги справедливості, всі теорії рівності черпають свою енергію з переживання рівності, що кожен знає за масовим почуттям» (Канетти Э., 1997, с. 34). Прагнення до рівності, до справедливого суспільства є, таким чином, прагненням маси до самозбереження, що, як і будь-який організм, має інстинкт самозбереження.

Повертаючись до питання про злочинність і злочини маси, зауважимо, що, на думку Г. Лебона, не має сенсу акцентувати увагу лише на злочинності мас. Будь-яка людина, навіть без злочинних помислів і схильностей, перебуваючи в юрбі, здатна вчинити злочин. Але вона ж, будучи в масі, здатна і до героїчних, самовідданих дій. Охоплюваність масовим поривом може зробити індивіда як підлим злочинцем, так і шляхетним героєм. Ні тим, ні іншим він не став би, перебуваючи поза юрбою, якщо звичайна розважливість, обережність і розсудливість, перешкоджають його або злочинній, або героїчній поведінці. (І це ще одна тема сучасної соціальної психології - вплив інших людей на агресивне, злочинне або милосердне, про соціальну поведінку індивідів. Докладніше про це ми будемо говорити в підрозділах «Соціальна агресія» і «Допомога й милосердя».)

Таким чином, Г. Лебон стверджує, що маса може бути як джерелом злочинів, злодіянь, так і шляхетності, альтруїзму і справедливості. Саме завдяки здатності мас до імпульсивного пориву відбувається людська історія, де багато і високого, і шляхетного, і жертовного, і низького, і підлого, і страшного. Отже, маса стає творцем історії через свою нездатність міркувати, холоднокровно розраховувати, бути раціональною і розсудливою, - коротко говорячи, через свою нездатність думати. Подвиги й злодіяння відбуваються нею в стані емоційного осліплення.

Те ж саме стосується й «божевілля маси». На думку французького соціального психолога Сержа Московичі, те, що називають «колективним божевіллям», не завжди є самим божевіллям, оскільки, як ми вже бачили, психіка маси відрізняється від психіки індивіда, то поведінку маси не слід оцінювати з тих же позицій, що й поведінку індивіда. І те, що «нормально» для однієї психіки, виглядає «аномалією» для іншої, і навпаки.

Інтелект маси

Відсутність у маси інтелекту, здатності міркувати (а в інтелектуальному відношенні, вважає Г. Лебон, маса коштує нижче будь-якого ізольованого індивіда) спричиняє декілька наслідків, які характеризують масу:

  1. образне мислення (на відміну від абстрактного, понятійного, логічного);

  2. гіпертрофовану (перебільшену) емоційність, однобічність (полярність) почуттів;

  3. легковір'я;

  4. колективні галюцинації (ілюзії, фантазії).

Деінтеллектуалізація індивідів у масі веде до того, що маса не здатна до абстрактного мислення, до суджень. Тому Г. Лебон стверджує: даремно звертатися до розуму мас, його в них просто немає. У масі перемагає не розум, а більшість. Відсутність у мас здатності до абстрактного мислення призводить до того, що маси, а відповідно й індивід як одиниця маси, не здатні розрізняти сутність і явище. М. Лебон першим із психологів відзначив це, навівши як приклад поведінки й почуття глядачів театральних виступів, які ототожнюють актора з персонажем, якого той грає. Тому публіка готова виплеснути свої негативні емоції відносно негативного героя на актора, який зіграв цю роль. Те ж саме спостерігається й у тих випадках, коли ототожнюють автора-письменника, драматурга з героями його здобутків.

Через століття людина маси мало в чому змінилася. Судячи з телевізійних оглядів глядацьких листів, на телебачення приходить безліч листів обурених телеглядачів, які вимагають покарати того або іншого артиста, який зіграв у фільмі або спектаклі роль негативного героя, оскільки раніше глядачі вважали його «гарною людиною», а він виявився «негідником».

Більше того, очевидно, у наші дні це явище стало ще більш розповсюдженим і захопило навіть сферу прогнозування погоди. Роберт Чалдіні наводить цілу добірку матеріалів, де розповідають синоптики, яким загрожували розправою телеглядачі й радіослухачі за несприятливі прогнози погоди - снігопади, посухи, повені, торнадо тощо. (Чалдини Р., 1999). Причому іноді ці погрози навіть були виконаними. Психологічний і фізичний терор відносно метеорологів або просто дикторів, які повідомляють прогноз погоди, є наслідком ототожнення поганої погоди з тими людьми, які її пророкують або просто повідомляють про неї. У цьому й складається нелогічність мислення людини маси, що не міркує, а перебуває в полоні емоцій і асоціацій. На цю особливість образного мислення - мислення по асоціації - постійно вказує Г. Лебон. Р. Чалдини у своїй книзі, по суті, підтверджує ці висновки Г. Лебона.

С. Московичі називає процес мислення, визначений Г. Лебоном, накладенням. Він порівнює принцип його дії зі створенням колажу художником, коли той творить зображення, накладаючи один на інший фрагменти фотографій, малюнків, текстів тощо. (Московичи С., 1996). В основі асоціативного мислення, таким чином, перебуває вигадливий політ фантазії, але аж ніяк не логіка.

Проекція — це ще один прийом, характерний для образного мислення. Саме поняття «проекція» отримало поширення у зв'язку з механізмом «захисту Я», відкритим З. Фрейдом. Але ще до З. Фрейда виявив і описав його як прийом масового мислення Г. Лебон. Для нього він важливий не стільки своїми захисними функціями, скільки явно несвідомою природою й алогічністю.

Уява, фантазії, тривоги, фобії мас викликають у них образи, які вони проектують ззовні. Завдяки цьому в мисленні мас панує видиме, а не реальне, і бажане сприймається за дійсне. Особливо явно це простежується у випадках соціальних, насамперед, етнічних конфліктів, коли власні ненависть, заздрість, страх і злість приписуються «чужинцям» або якимсь іншим соціальним групам. В. Райх ілюструє цей прийом на прикладах роботи фашистської пропаганди в Німеччині 30-х років (Райх В., 1997а). У той час німецька партійно-урядова преса з номера в номер друкувала абсолютно брехливі описи злочинів, вчинених нібито євреями - вбивств, сексуальних перекручень, садизму. Радянська преса тих часів – ще один зразок механізму проекції мислення мас. Тільки тут як зовнішня погроза фігурували не «інородці», а «вороги народу».

За декілька десятиліть до подій 30-х років Г. Лебон дійшов висновку, що маси завжди мають потребу в об'єкті ненависті. Цим об’єктом бути або зовнішній ворог, образ якого створюють самі маси, або «козел відпущення». Бідують маси також і в об'єкті поклоніння. Одним словом, їм необхідний центр притягу. Цим центром може стати людина, ідея, вороги, священне місце (Мекка, Ієрусалим), символ. Е. Канетті називає такі центри «кристалами маси». Таким чином, масам потрібні об'єкти або поклоніння, або ненависті. І ту, і іншу потребу мас спритно експлуатують усілякі політичні пройдисвіти.

Ще одним результатом нездатності мас міркувати є її некритичність, яка веде до того, що юрба не зауважує протиріч в ідеях, які вона всмоктує у вигляді образа, схем, кліше, - словом, у вигляді простих відповідей на складні питання. Як приклад такої некритичності сприйняття Г. Лебон наводить гасло Великої французької революції «Воля, рівність, братерство», де заявлені три принципи, які, до речі, несумісні один з одним. Воля суперечить рівності, а ідея братерства несумісна з ненавистю й насильством, які властиві будь-якій соціальній революції. (Згадаємо, що й соціалістична революція в Росії проходила під тим же гаслом.)

Як в історії, так і в наші дні в політичному мисленні можна знайти чимало прикладів об'єднання ідей, які протирічать одна одній. Так, ідея соціалізму вживається одночасно з націоналізмом, комуністична — найвпливовіша егалітарна ідея —співіснує з фашизмом, тобто  з ідеологією винятковості, обраності (національної, расової, класової або релігійної).

Зрозуміло, що нелогічність мислення мас викликає нелогічність її поведінки. Сьогодні вона може руйнувати сталі порядки, закони, державні установи, політичні режими, а вже завтра знову відновлювати зруйноване. Скидаючи одного тирана, маси приводять до влади іншого, ще більш жорстокого, деспотичного і кривавого. Вихваляння, захоплене поклоніння героєві або пророкові, як правило, зрештою, обертається огидою й прокльонами на його адресу.

Жіночий початок і почуття маси

Все це дає підстави теоретикам мас Г. Тарду й Г. Лебону порівнювати психіку й поводження мас із жіночою психікою й поведінкою. Дійсно, на відміну від сучасних соціальних психологів, Г. Лебон і Г. Тард однозначно стверджують, що чоловіча й жіноча психіка радикально відрізняються одна від одної. І аналог жіночої психіки вони вбачають у психіці мас. У мас, таким чином, жіночий початок. От характеристика жіночої психіки, яку їй дають теоретики психології мас на прикладах масової психіки: легковір'я, мінливість, нелогічність, ірраціональність, сугестивність, пасивність і агресивність. Юрба, стверджує Г. Лебон, як і жінка, любить сильних чоловіків. Вона живе почуттями, фантазіями, ілюзіями, мріями, а не розумом.

Якщо врахувати, що більшість мас є купкою чоловіків, то твердження Г. Тарда й Г. Лебона тим більше уявляються дивними й викликають сумнів. Складається дивна ситуація - чоловіки, перебуваючи поодинці, виступають носіями чоловічої психіки, якій властиві раціональність, логічність, розумність і стриманість. Але як тільки чоловіки збираються в юрбу, то в неї проявляється жіноча душа із зовсім протилежними властивостями. Проте, ця дивна метаморфоза - перетворення багатьох чоловіків в одну, «колективну жінку» - для психології мас є безперечним фактом і відбиває ще один аспект закону психологічної єдності мас.

М. Лебон і Г. Тард не обмежуються простою констатацією названого перетворення. Вони - кожний зі своєї позиції - пояснюють принцип цієї трансформації. Щодо Г. Лебона, то він називає декілька причин, одна з яких полягає в тому, що, коли люди збираються разом, то їх, завдяки зараженню, охоплюють одні й ті самі емоції. Емоційність, як відомо, стереотипно приписується жіночій психіці. У свою чергу, підвищена емоційність цілком справедливо погоджується з нерозсудливістю й ірраціональністю. Високий рівень емоційності в масах досягається за рахунок вивільнення почуттів, які в індивідів у нормальному стані перебувають під спудом вивільнення. У юрбі витіснення перестає діяти, і люди дають волю почуттям.

Надмірна емоційність, окрім нерозсудливості, породжує й інші очевидні наслідки. Зокрема, вона звільняє людей від нерішучості. Коли, наприклад, симпатія або антипатія гіпертрофуються й переростають або в шалену любов, або в люту ненависть, тоді люди позбуваються від сумнівів і непевності, вони стають активними й рішучими. Таким чином, маси, захлеснуті емоціями, діють не роздумуючи й без коливань.

Описуючи цей феномен, Г. Лебон, по суті, говорить про «ефект поляризації», як способу запобігання сумнівів для прийняття групових рішень. Саме поняття «ефект поляризації» з'явилося в соціальній психології пізніше, коли почалися експериментальні дослідження групових процесів. Тому, зрозуміло, воно не використовується Г. Лебоном, але він першим описав дане явище (докладніше про нього ми поговоримо у підрозділі «Індивід і група»).

Ще одним наслідком перебільшеної емоційності є мінливість і мінливість почуттів і поведінка мас. Юрба легко переходить від героїзму до паніки, від шляхетності до підлості, від волелюбності до рабства і твердого підкорювання, словом, до «втечі від волі». Це пояснюється потребою мас в авторитаризмі. М. Лебон думає, що маси прагнуть не демократії і волі, а деспотизму і підкорювання інших. Значною мірою це відбувається тому, що людина маси боїться брати на себе відповідальність навіть за свою власну поведінку й життя, вона постійно шукає когось або щось (Бога, особистість, обставини), на кого б можна було перекласти цю відповідальність. Пізніше цю думку Г. Лебона й Г. Тарда розвіють Е. Фромм і В. Райх. Перший опише потребу в авторитаризмі, другий догляне в ньому ключовий момент фашизації маси.

М. Лебон стверджує, що маса поважає тільки силу, а прояви доброти сприймаються нею як демонстрація слабкості.

Порушення і емоційна нестійкість мас, у свою чергу, є причиною виняткового легковір'я. Маси легко впадають у стан, на кшталт наркотичному або гіпнотичному, від чого підвищується їх сугестивність. У цьому стані вони вірять абсолютно всьому й, відповідно, роблять усе, що їм наказують. Мова йде, як не важко здогадатися, про обман мас - свідомий або несвідомий. Частіше має місце саме другий варіант. Маси живуть у світі ілюзій, колективних галюцинацій, уявлень, мрій. Все це полегшує можливість обману, але що найбільш важливо, самообману мас. Юрба не вміє критично мислити, не в змозі аналізувати свій власний досвід і виносити уроки з минулого. Тому масу можна обманювати нескінченно, причому тими самими обіцянками. Робити це тим більше легко, що маси самі цього жадають. Маси хочуть, щоб їм лестили, говорили компліменти, обіцяли незбутні речі, звеличували їх, - одним словом, щоб їх обманювали. І в цьому ще одна їхня подібність із жінками. Обманювати можна того, хто хоче бути обманутим, хто має в цьому потреба й постійно прибігає до самообману. Якщо юрба просить місяць із неба, саркастично зауважує Г. Лебон, то необхідно їй його пообіцяти. Як бачимо, шлях до обману мас лежить через їхній самообман. Але тут же перебуває й спосіб оволодіння юрбою. М. Лебон стверджує, що підкорити юрбу - це значить ввести її в оману, обдурити; намагатися ж її образумити – означає стати її жертвою.

Коли утопічна ідея опановує маси, то не так-то просто змусити їх від її неї відмовитися. Будь-яка відмова від бажаного припускає переосмислення, переоцінку, тобто здатність до критичного, раціонального мислення. Усього цього, як ми вже знаємо, юрба позбавлена. Тому ідеї довго впроваджуються в маси, але й довго над ними панують. У той же час як мислителі-одинаки, так і вчені та філософи давно вже висунули нові ідеї, маси продовжують жити старими, юрба щодо цього завжди відстає від мислителів. (Справедливість даного твердження Г. Лебона добре ілюструє доля радянської комуністичної ідеології.)

Віра й надії маси

Є ще одна причина, через яку маси, зачаровані химерами, бояться їх втратити. Якщо ілюзія, яка надихає і гуртує маси слабшає, втрачає притягальну силу, то починається розпад маси, наступає період розброду й паніки. Але ж одним з основних законів існування маси (це відзначав Г. Тард, а потім Е. Канетті) є закон самозбереження.

Ідеї, навіть найрайдужніші і найфеєричніші, нічого не означають без віри в них. Поки маси в них не повірять, ці ідеї не мають сили. Отже, ще одним фактором психічної згуртованості мас виступає віра. Ідеї, як відомо, зароджуються в окремій, індивідуальній, а не «колективній голові». Як же можливо, щоб цю індивідуальну ідею сприйняли маси?

Вся справа в тому, що перетворитися в колективне вірування має шанс лише та ідея, яка знаходить відгук у несвідомому, у пам'яті народу. Карл Юнг, грунтуючись на цих міркуваннях Г. Лебона, згодом зробить аналогічний висновок щодо справжніх творів мистецтва, які в силу своєї архетипічної природи одержують загальне визнання, оскільки зачіпають колективне несвідоме кожної людини. З'явившись, вірування, яке цементує маси, перетворюється у традиції і отримує характер звичаїв.

Ще одна неодмінна вимога, схожа зі щирою вірою, - її догматичність і утопічність. Лише в такому вигляді віра може скрасити існування людини, спростити їй життя, зробити світ навколо неї зрозумілим і передбачуваним, а також воскресити в колективній пам'яті «золоте століття» або «рай» - у минулому чи майбутньому. Отже, масам необхідн догми й утопії. З їх допомогою світ легко і просто поділяється на «погане» і «гарне», на «чорне» і «біле». До того ж догматична віра полегшує завдання пошуку ворогів. Кожен, хто не розділяє вірувань мас, - ворог, і навпаки. Однозначність колективних вірувань дає масам відчуття абсолютної правоти, а, отже, і захоплене почуття всемогутності, більше того, обраності. Адже, якщо «Ми» володіємо абсолютно «правильною» ідеєю, вірою, то усі, хто не розділяють нашу віру, є неправими. Не може бути двох істин одночасно, істина завжди одна. Іншими словами, сполучення віри й догми породжує фанатизм. М. Лебон приходить до парадоксального, на перший погляд, висновку про те, що наука, просвіщаючи людину, у той же час робить її фанатиком, оскільки форма впровадження наукових знань та ж, що й форма поширення релігійних вірувань - догматична. Тому християнська турбота про порятунок людських душ, одягнена у форму релігійного догматизму й фанатизму, породила інквізицію, а гуманістичні ідеї Просвітництва породила питання волі, рівності, братерства, розуму, які викликали революційний фанатизм, призвели до якобінського терору під час Великої французької революції й, на додаток, до більшовицькому, комуністичному терору в Росії.

Всі ці й інші трагічні історичні факти є наслідком месіанського самовідчуття мас, які вважають своїм покликанням ощасливити увесь світ і самих себе. Таким чином, віра, як тільки вона виникла й поширилася, обов'язково здобуває релігійну форму з усіма характерними для неї рисами: догматизмом, нетерпимістю, фанатизмом, сліпим підкорюванням, потребою в культі, ритуалі тощо. При цьому неважливо, чи йде мова про щиру релігійну віру, чи про віру наукову, соціальну, політичну, тобто про сукупність тих вірувань, які Е. Фромм назвав поняттям “світські релігії” (Фромм Е., 1990).

Тому не дивно, вважає Г. Лебон, що масам необхідна віра - будь-яка, навіть найбезглуздіша або маревна. Будь-яка ідея «фікс», перетворившись у вірування, дає масам заряд енергії, спонукає їх до колективних дій, викликає масові рухи – одним словом, забезпечує їх активність і життєдіяльність.

Всі вірування людей, і релігійні, і світські, зрештою, пов'язані з надією на кращий світ, на більш щасливе й справедливе суспільство. Таким чином, у людей один бог - надія, хоча люди й називають його різними іменами. А надія, як відомо, - це мрії й фантазії людей, пов'язані із прекрасним майбутнім. І, на перший погляд, помисли мас також спрямовані у майбутнє й створюється враження, що саме там вони жадають знайти щастя. Насправді ж, думає Лебон, під видом відмови від минулого й руху вперед, у новий сяючий світ, у масах постійно відроджується ідея повернення в прекрасне минуле, у загублений рай або в «золоте століття» людства. Справді, всі «великі» соціальні ідеї, що стосуються перебудови суспільства, - це різні варіанти відродження «золотого століття». І саме вони завжди сприймаються масами з гарячковою наснагою й фанатичним ентузіазмом.

Консерватизм маси

Відкривши цю дивну, просто парадоксальну тенденцію масових рухів, Лебон пояснює її внутрішнім, психологічним консерватизмом мас, хоча, здавалося б, очевидні факти суперечать такому висновку. І дійсно, грунтуючись на вже названих характеристиках маси (швидко збудлива, мінлива, непостійна, емоційно нестійка, гіперчутлива), легко дійти висновку в дусі марксистської теорії, відповідно до якої народні маси є постійним джерелом революційності й основним фактором соціально-політичних змін, оскільки вони - рушійна сила суспільного прогресу. Висновок же психології мас, і зокрема Лебона, прямо протилежний. Вище вже відзначалося, що з погляду психології мас, природа людини залишається незмінною, хоча із часом видозмінюються способи прояву її сутності. Той же самий висновок можна зробити й відносно природи мас. Незважаючи на зовнішню рухливість, мінливість і революційність, маси у своїй психологічній підставі глибоко консервативні й реакційні. Заколотний порив і спрага руйнування у юрби завжди закінчується прагненням реставрувати, відновити старе, зруйноване. Тобто прагненням відтворити колишнє, - те, що нею вже було зруйноване. Уставши від безладь, маси швидко стають консервативними й мріють вже не про зміни, а про стабільність, порядок, “сильну руку”, здатну цей порядок навести. Говорячи про співвідношення революційності й консерватизму мас, Лебон наводить образ ріки, на поверхні якої видніються гребені хвиль, піднятих вітром, але це хвилювання ніяк не відбиваються на основному плині ріки.

Бунтарський дух юрби - це зовнішнє, поверхневе явище. Насправді ж, маси несвідомо прагнуть повернутися в минуле, до своїх архаїчних підстав. Маси, таким чином, мріють не про світле майбутнє, а про велике минуле.

Консерватизм мас, обумовлений спрагою повернення минулого, Лебон розглядає як основу суспільної стабільності, як гарантію того, що суспільство не знищить саме себе в пориві емоційного осліплення.

Але минуле, на думку Лебона, виступає не тільки орієнтиром надії для мас, воно є ще й джерело усілякого соціального авторитету, а, отже, і соціального впливу. Збіглі покоління, мертві, що персоніфікують минуле, заклали психологічні підстави суспільства, тобто вірування, традиції, звичаї, думки. Тому авторитет мертвих незаперечний і, що є найголовнішим, невразливий. Якщо живого тирана, як міркує Лебон, можна усунути за допомогою змови або якимсь іншим способом, то від тиранії мертвих авторитетів просто немає засобів порятунку. Їх деспотизм абсолютний. “Коли люди збираються для обговорення політичних, релігійних або моральних питань, - пише Лебон, - це міркують уже не живі, а мертві, це душі їхніх предків говорять їхніми вустами, а їх промови тоді - лише відлуння того вічного голосу мертвих, якого завжди слухають живі” (Лебон Г., 1995 б, с. 99).

До питання про соціальний вплив, авторитет або «престиж», як називає його Лебон, ми ще повернемося у підрозділі “Проблема влади й соціального лідерства”. Поки ж коротко ознайомимося з тими ідеями психології мас, які висунув Г. Тард, і які відрізняють його погляди на маси від поглядів Г. Лебона.

Маси природні й штучні

Насамперед, відзначимо, що Тард дає іншу, ніж Лебон, класифікацію мас. Якщо Лебон виділяє маси різнорідні й однорідні, що дозволяє йому говорити про різний ступінь згуртованості юрб, але не про якісну їхню відмінність, то Тард обирає інший критерій класифікації. Він поділяє маси на природні і штучні, і це дає йому можливість розділити відповідно до їх сутності, тобто якісно. При цьому природні маси, згідно Тарду, виникають стихійно й відрізняються спонтанністю, анархічністю й швидкоплинністю. У той же час штучні маси знаменують собою перехід від аморфного стану юрби до стану структурованого, вони відрізняються організованістю й дисципліною.

Що стосується стихійних юрб, то погляди Тарда і Лебона на них багато в чому збігаються. Наприклад, Тард характеризує їх таким чином: безвідповідальність, нетерпимість, пиха, ілюзія всемогутності, хвороблива чуйність, втрата почуття міри, крайнощі, перебільшені емоції, які підігріваються взаємно. Тобто, на думку Тарда, психологічні прояви юрби демонструють явну, очевидну патологію. Тому він порівнює поводження мас із поводженням пацієнта психіатричної клініки. Тард, як і Лебон, вважає, що в стихійних юрб жіноча природа, хоча маси, здебільшого, складаються із чоловіків. Але чоловіки у юрбах поводяться як жінки. Вони емоційно нестійкі, у них відбувається швидка зміна настрою, спостерігається колективна істерія. Одним словом, чоловіча маса демонструє жіночі якості, у ній у чоловіків відбувається зміна гендерно-рольової позиції.

Строк існування природних стихійних мас, на думку Тарда, недовгий. Потім вони або розпадаються (розсіюються) або перетворюються у стабільні, організовані маси. Теорія штучних мас дозволяє Тарду, з одного боку, гранично розширити поняття мас, а, з іншого боку, - пояснити з позиції психології мас генезис, розвиток і динаміку всіх суспільних інститутів від родини до держави й суспільства включно. Адже всі соціальні організації й установи є ні що інше, як штучні маси, які виникли з мас стихійних або природних. Таким чином, суспільство в цілому не тільки виникло від мас, але й саме існує у вигляді конгломерату природних і штучних мас.

З цього положення Тарда випливає простий і цілком логічний висновок про те, що психологія мас - це наука, яка вивчає не тільки й не стільки окремий випадок стихійних збіговисьок, скільки суспільство в цілому. І тому психологія мас повинна стати, як ми сказали б сьогодні, загальносоціологічною теорією, тобто основної, найбільш фундаментальною наукою про суспільство. Отже, згідно Тарда, закони психології є визначальними або первинними відносно законів соціологічних, політичних, історичних і інших суспільствознавчих законів.

Отже, в цілому держава й суспільство як граничний випадок штучних організованих мас, виникає із природних, стихійних юрб. Формування з аморфної юрби будь-якої організованої маси проходить через низку проміжних стадій. Спочатку формуються невеликі корпорації, які потім трансформуються у великі, всепроникаючі організації. Типовим приміром щодо цього може слугувати перетворення релігійних мас, де спочатку виникають розрізнені монастирі, які потім, в остаточному підсумку, трансформуються в потужну штучну масу - церкву. Штучні, організовані маси відрізняються від природних наявністю ієрархії й дисципліни. Але є в них і такий елемент, який споріднює маси штучні й природні. Таким елементом є загальні вірування.

Закон наслідування

Процес перетворення мас відбувається відповідно до внутрішніх, психологічних законів. Основний з них - закон наслідування. Члени мас наслідують один одного, але, в першу чергу, вони наслідують вождя. Мова, як бачимо, йде про конформізм, споконвічну, на думку Тарда, соціальну якість людей. Завдяки конформізму, можливе і існування суспільства. Наслідування, будучи свого роду підпорядкуванням, створює стереотипи суспільної поведінки. Наслідування (імітація), яка і є сутністю конформізму, - найчастіше неусвідомлюються індивідом, тобто це - несвідомі, акти. Таким чином, імітуючи поведінку іншої людини, наслідуючи її, індивід діє автоматично, немов би, під гіпнозом, як зачарований. Тому Тард називає наслідування своєрідною формою сомнамбулізму.

Членів штучних мас відрізняє високий ступінь схожості: вони настільки стереотипні, що втрачають будь-яку індивідуальність, стають навіть ззовні мало в чому відмінними один від одного. До них відносять, наприклад, солдатів і ченців, тобто членів типових штучних мас, армії й монастирів.

Лебон також говорить про деіндивідуалізацію індивідів у стихійних масах. Але, якщо в природній юрбі цей ефект досягається за рахунок колективного несвідомого (колективної душі раси), з одного боку, і вселяння, з іншого, то в організованих масах, на думку Тарда, до цього результату призводять інші механізми - наслідування й дисципліна. Причому ці фактори здатні впливати на відстані, і для того, щоб вони впливали, людям не обов'язково збиратися разом, тобто їм не потрібно утворювати реальну фізичну юрбу. У реальній юрбі, де люди скупчені в єдиному просторі, вони впливають один на одного фізично. Індивіди бачать, відчувають, сприймають дотиком один одного, так, що погляди, подих, напруга тіл, пози, вираз обличчя, тобто всі канали комунікації, працюють на взаємозбудження, синхронізацію психічних станів і, в остаточному підсумку, на єдину масову або колективну поведінку.

Штучні, організовані маси, завдяки наслідуванню й дисципліні більшою мірою підлягають не фізичному впливу - вселянню і зараженню, а соціальному впливу, іншими словами, конформізму. (Про сучасні соціально-психологічні уявлення відносно природи конформізму мова йтиме у розділі «Соціальний вплив».)

Тард пояснює наявність у суспільстві наслідування сполученням факторів, які можна умовно розподілити на внутрішні й зовнішні. До числа внутрішніх факторів відноситься закладений у людях інстинкт наслідування. Сама по собі інстинктивна поведінка є виразом більшою мірою загальної біологічної тенденції - до нескінченного відтворення. Е. Канетті розглядає цю тенденцію як основну закономірність існування будь-якої маси. У соціальному житті повторення означає прагнення бути "як всі" і робити все те, що роблять інші. Спостереження за діями інших і імітація їхньої поведінки, потім спостереження за тим, як повторюють і наслідують - все це приносить задоволення спостерігачеві. Пізніше А. Бандура, ґрунтуючись на цьому твердженні Тарда, розробив теорію соціального навчення.

Наслідування, імітація й повторення, окрім іншого, - це ще й найбільш логічний і раціональний засіб запозичення соціального досвіду. Таким чином, це ще один внутрішній фактор, який обумовлює повторення. І, дійсно, кожний окремий индивид неспроможний пройти весь той шлях, який пройшло людство й, відповідно, нагромадити його досвід. Поодинці це нікому не під силу. Тому доцільніше досвід не напрацьовувати, а запозичувати, переймати. Зрештою, це єдино можливий механізм передачі й одержання соціальних знань і досвіду. Але, як і у будь-якого явища, у наслідування-запозичення є зворотний бік. Переважна більшість людей так і залишаються на цій стадії розвитку - стадії наслідування. Вони нездатні на творчість, творення. Єдине, що вони вміють, так це більш-менш успішно повторювати інших. Тому вони завжди підкорюються закону економії сил. Це можна назвати й соціальною ліністю. Адже для більшості набагато простіше, зручніше, спокійніше і (що є також важливим) приємніше запозичити чуже, ніж створювати, винаходити самому своє.

Таким чином, основна частина суспільства, тобто ті, хто наслідує, має підвищену сугестивність і соціальну піддатливість для більше успішного запозичення. По суті, вони - соціальний матеріал, з якого можна ліпити все, що завгодно.

Еліта й маса

Тут виникає два взаємозалежних питання. Перше: якщо маси не здатні до творчості й спроможні лише наслідувати, імітувати, запозичувати, тобто відтворювати, то звідки беруться у суспільстві наукові, технічні, політичні, соціальні й інші нововведення? Чому відбувається розвиток тих чи інших аспектів громадського життя? Якщо існують зразки, моделі, приклади, шаблони, які наслідують маси, то ким вони створені й створюються? Тут ми підходимо до характеристики зовнішніх факторів, що обумовлюють наслідування. Окрім мас, стверджує Тард, існує клас людей, що становлять творчу еліту суспільства. Це люди-творці: вожді, релігійні проповідники, політики, вчені, діячі мистецтва. Вони відрізняються від маси, насамперед, тим, що несприйнятливо до зовнішнього впливу або вселяння. Еліта, говорячи сучасною мовою, є негипнабельною. Це дозволяє їй створювати нові ідеї, впроваджувати зміни, демонструвати нововведення, - одним словом, бути творцями. Саме вони виступають активною силою історичних змін, генерують суспільний прогрес.

Оскільки творча еліта нікому не наслідує, то маси наслідують її. В цьому і полягає, у першу чергу, її здатність захоплювати маси, впливати на них і управляти ними. Вона веде маси за собою тому, що маси прагнуть наслідувати їй. Але чому еліті наслідують? Тому, що у творців, винахідників нового є те, чого позбавлені маси й, навпроти, немає того, що в мас у надлишку. Іншими словами, еліта має творчий потенціал і у неї відсутня піддатливість, конформізм.

Отже, фігура творця за своїми характеристиками є абсолютно протилежною масі. Тому людина, здатна до створення нового, викликає у масах милування. А ким захоплюються, того й прагнуть наслідувати. (Тут, як ми бачимо, мова про той тип впливу, що у сучасній соціальній психології отримало назву референтного впливу). Таким чином, сама здатність викликати милування, захват, обожнювання є здатністю робити вселяння, впливати на інших, тобто є гіпнотичною здатністю. В остаточному підсумку, - це здатність вести за собою.

Але гіпноз творця, як і медичний гіпноз, впливає на несвідоме людей. Тому маси сприймають вплив еліти несвідомо й всі ті ідеї й теорії, зразки й приклади нового, які маса сприймає і які наслідує, вона вважає не запозиченими, а своїми власними. Кожна людина маси й суспільство в цілому перебувають у цій ілюзії. Жити запозиченими ідеями й зразками і вважати їх своїми власними - це і є, на думку Тарда, суспільний сомнамбулізм або життя у свого роду гіпнотичному сні. Проте, саме цим гіпнотичним станом і навіяними їм ілюзіями і характеризується, на думку Тарда, громадське життя.

Дисципліна як обов'язкова, невід'ємна властивість штучних або організованих мас - ще одна причина, яка пояснює тотальну поширеність наслідування - конформізму у суспільстві. Зрозуміло, що дисципліна, тобто підпорядкування нав'язаним ззовні правилам, нормам і наказам, може існувати тільки в організації. Отже, організація є тим соціальним винаходом, який у руках вождів і еліти слугує інструментом панування над масами.

Організація, насамперед, перетворює природні, стихійні юрби в штучні, дисципліновані маси. Дисципліновані маси у багато разів є життєздатнішими, сильнішими, і виходить, що потенційно небезпечнішими стихійних юрб, думає Тард. Організація, впроваджена в масу, збільшує можливості вождя. І, дійсно, якщо стихійні маси недовговічні, то й загроза, що вони несуть у пік згуртованості й ентузіазму, також швидко минає. Після заколотного підйому неминуче наступає розпад, розчарування й депресія. Індивід знову випробовує почуття самотності й зневіри. Організовані маси - партії, секти, професійні і інші утворення - є, як правило, довготривалими і стабільними об'єднаннями. У них існує дисципліна, накопичується досвід. Такі маси згуртовані навколо об'єднуючої їх ідеї й авторитету вождя, який нав'язує масам свою волю. Організація збільшує можливості вождя. Вона полегшує вселяння, прискорює проходження наказів, вказівок і розпоряджень. Організовані маси можуть стати дійсно небезпечними і навіть злочинними. Організації, ведені вождями, які вдихнули в них ідеї, вказали масам мету й додали якийсь зміст їх існуванню, часто відіграють в історії найлиховіснішу роль.

Але є й інша, альтернативна соціальна функція організації. Вона полягає в тому, щоб налагодити механізм наслідування нижчих - мас, вищим - тобто вождям, забезпечуючи тим самим процес відтворення в масах винаходів, нововведень, створених творчим генієм еліти. Окрім того, штучно організовані маси - церкви, партії, навчальні заклади, армія, держава тощо, - відтворюють і в безлічі тиражують "зліпки" вождя. Це незаурядні індивіди, з яких формується проміжна або передатна ланка між вождем і масами. Це ядро маси або її діюча, творча еліта, яка впливає на інертну масу. Тим самим забезпечується інтелектуальний розвиток і розвиток суспільства у цілому.

Раніше ми вже говорили, що в стихійних масах, на думку Лебона, рівень інтелекту падає до найнижчої межі. Оскільки у юрби інтелект нижче, ніж у кожного конкретного індивіда. У випадку штучних або організованих мас Тард приходить до оригинального висновку, що організація інтелектуальніша, розумніша кожного зі своїх членів. Університет за інтелектуальним рівнем перевищує працівників університету, партія розумніша за своїх членів, поліція й армія інтелектуальніша поліцейських і військових. Такий стан справ пояснюється тим, що в організованих масах кожен, навіть найнерозвиненіший член організації, слідує вищим, керівним членам організації, тобто еліті. Тим самим еліта, а в остаточному підсумку, і вождь, підтягують членів організованої маси до свого рівня. Отже, інтелектуальний розвиток вождя й еліти сприяють розумовому розвитку нижчих членів маси, які копіюють лідерів. Лідер, таким чином, за допомогою організації ліпить маси подібно до себе. В остаточному підсумку, пише Тард, маса, перетворена в організацію, має ті ж цінності, ті ж установки, ті ж норми, що і її вождь. Переймаючи винаходи еліти, маси розвиваються інтелектуально й соціально. Тому маси, завдяки еліті й вождеві, за рівнем розвитку вищі, ніж їх тридцятилітні члени.

Разом з тим, все значне, що було створено людською історією - це плоди індивідуальної творчості еліти. Маси ж здатні лише повторювати, а не творити. Можна сказати й інакше: відсутність творчих здатностей є ознака маси, а їх наявність - ознака еліти.

Тому, вважає Тард, преклоніння перед масою або народом, твердження, що саме народ творить історію, що він є творчою силою суспільного прогресу, є не чим іншим, як лукавим лицемірством й демагогією. Усі заяви, що вихваляють народ і маси, що називають їх священними, богоносными й так далі завжди переслідують свою користь. Це всього лише прийом вождів, які співають дифірамби юрбі, але лише потім, щоб вона вихваляла вождів і схилялася перед ними.

Таким чином, ми знову підійшли до проблеми відносини мас і вождів, до проблеми лідерства й авторитету.

Підрозділ 2. Вождь і влада: проблема влади і соціального лідерства

Увага Г. Лебона до постаті вождя викликана, насамперед, тим, що, на його думку, саме вождь, володіючи, з одного боку, патологічним прагненням панувати, а, з іншого, - здатністю маніпулювати масами, робить їх реально небезпечним, загрозливим самому існуванню суспільства. Отже, юрби є лише інструментом у руках вождя, й самі вони, як будь-який інший інструмент, без спрямованої сили й волі не можуть бути ні творчими, ні руйнівними. Тільки вождь, емоційно заражаючи маси й надаючи їм ілюзій, використовує потім їх колективний ідеалізм як важіль, який приводить юрби у рух. Таким чином, вождь грає на ілюзіях і мріях мас.

Щоправда, на перший погляд, позиція Лебона є не зовсім послідовною. Небезпека мас він убачає у тому, що вожді ними маніпулюють, але в той же час найвищою мірою похвально озивається про ідеї Никколо Макіавелли, який саме і вчить тому, як масами управляти, інакше кажучи, маніпулювати. Але, здається, що протиріччя це мниме. Оскільки сутність всіх настанов Макиавелли зводиться до того, щоб утримати від безладдя, хаосу і анархії, одним словом, щоб не дати їм можливості проявляти свою руйнівливість. Точно таке ж завдання перед психологією мас ставить і Г. Лебон, коли говорить про необхідність поєднання психології й політики, яка повинна стати раціональною формою використання ірраціональної енергії мас.

При цьому Лебон виходить з того міркування, що всі цивілізації, минулі справжні, були створені, підтримувалися й зберігалися тільки завдяки вмілому пануванню аристократії. А короткі періоди панування й торжества юрб завжди викликали соціальні катаклізми, оскільки самі по собі маси здатні лише до руйнування.

Природа влади і покори

Констатація того факту, що фундаментом будь-якого соціального організму є відносини влади і покори, розглядається Лебоном як основна передумова існування вождів (або аристократії). Причому, меншість завжди править більшістю. Але й у самих правлячих меншостях обов'язково є в наявності лідер - вождь.

Споконвічне, вихідне джерело всякого авторитету, стверджує Г. Тард, перебуває у батька. Отже, початок будь-яких відносин влади і покори необхідно шукати у родині. Адже саме в ній і з нею виникає батьківський вплив і влада батька. Родина, таким чином, дійсно, є «первинним осередком суспільства», оскільки всі інші види й типи влади на всіх без винятку рівнях соціальної ієрархії походять від влади батька, будучи, по суті, її трансформованими формами.

Ця ідея Г. Тарда беззастережно приймається й розділяється Лебоном. Але найбільшу підтримку вона знаходить у З. Фрейда й В. Райха. Ці вчені здійснили її подальшу детальну розробку і створили на основі цієї гіпотези широкомасштабні теорії: Фрейд - теорію клінічного й соціального психоаналізу, ядром якої виступає концепція «комплексу Едіпа», а Райх - теорію репресованої сексуальності як джерела масових соціальних перекручень у формі тоталітарного фашистського божевілля.

Отже, Тард стверджує, що батько - прообраз всіх вождів і джерело всіх тих почуттів, які люди мають до нього. Але, оскільки саме батько є першим володарем у житті людини, він же є і першим зразком для наслідування дітям. Або, говорячи в термінах теорії соціального вчения Альберта Бандури, він є першою соціальною моделлю. Батько, на думку Лебона, це - об'єкт замилування, а відповідно до Фрейда,-об'єкт амбівалентних почуттів - любові й ненависті, замилування й страху. Так чи інакше, родина виступає як перша школа підпорядкування, де діти вчаться покорі через наслідування старшим і, насамперед, батькові. Родина, таким чином, дає навички наслідування, формує звичку імітувати й підкрятися, а потім і потреба в конформізмі. А. Бандура називає цей механізм інструментальним навченням, Тард же - механізмом формування покори. Сформувавшись, ця потреба коритися має потребу в задоволенні. І як задоволення будь-якої потреби, задоволення потреби в підпорядкуванні приносить людині радість і насолода. Отже, люди жадають або підкорюватися, або підкорювати. І те, і інше вони роблять із задоволенням. У суспільстві, таким чином, завжди спрацьовує та сама закономірність: як тільки люди об’єднуються, вони несвідомо шукають того, хто зміг би замінити їм батька, в образі, у владі якого вони бідують. Зрештою, всі починають підкорюватися одному, відбувається поділ на тіх, хто керує, панує, і тих, хто підкорюється. Результат цей досягається не завдяки насильству і примусу, а завдяки тому, що в процесі диференціації на тих, хто веде за собою, і тих, кого ведуть, - мати владу і підкорятися.

Цей несподіваний висновок психології мас, який стосується соціального конформізму, викликає особливий інтерес. І не тільки тому, що він не збігається з висновками сучасної соціальної психології особистості, який пояснює конформізм як механізм регуляції самооцінки (про що мова йтиме в розділі "Соціальний вплив"). Головне ж тут полягає в тому, що такий висновок прямо суперечить широко розповсюдженому переконанню, відповідно до якого індивіди й маси підкорюються остільки, оскільки їх до цього примушують. Причому, думка ця поширена не тільки в повсякденній свідомості, але й у суспільствознавстві, особливо в історичних і соціологічних теоріях. І, дійсно, як можна, з раціонального погляду, пояснити, чому в суспільстві завжди існує підкорення одних людей іншими? Чому одні панують, а інші охоче визнають їхню владу? Чому, нарешті, більшість завжди підкорюється меншостям? Адже якщо вірити всі тій же поширеній думці, вищими соціальними цінностями для більшості людей є воля й рівність.

Коли покора і покірність мас пояснюються застосовуваним до них насильства, то ми маємо справу зі спробою виявити в їх поведінці раціональний початок. Психологія ж мас заперечує у поведінці юрби будь-яку раціональність. Тому Тард, а за ним і Лебон, Фрейд та Райх стверджують, що не насильство є джерелом соціального примусу, а потреба у соціальному примусі і покорі. Іншими словами, вождь панує й примушує тому, що йому хочуть підкорюватися і підкорюються. Цього жадає більшість людей.

Лебон уточнює це положення, заявляючи, що в мас є невигубна потреба в замилуванні. Вона перетворює їх у рабів тих, ким маси захоплюються. На думку Лебона, ця потреба не індивідуальної, а масової, колективної психіки. Вона і робить индивидів у масах, споконвічно вільних, невільними, тобто піднесеними, що вселяються, що підкорюються. Адже в кожній людині закладена частка колективної душі або колективної психіки.

Таким чином, маси завжди чекають батька - вождя. Якими ж характеристиками він повинен володіти? Що йому слід робити, щоб захоплювати, скоряти, підкорювати собі маси? У яких, зрештою, психологічних відносинах перебувають вождь і його маса?

Психологічний портрет вождя

Погляди теоретиків психології мас на фігуру вождя не у всьому збігаються. Так, точку зору Г. Тарда щодо вождів умовно можна назвати «елітаристською». Він, багато в чому, потрібно традиції, закладені Томасом Карлейлем, який вважав вождів і, взагалі, людей видатних «героями духу», тобто особистостями, які володіють будь-якими винятковими якостями: талантом, інтелектом, непохитною волею, силою духу, відвагою тощо. (Карлейль Т., 1994). Отже, вожді - це еліта, краща частина людства, його гордість і вище досягнення.

М. Тард також поділяє суспільство на еліту й маси. Еліту, на його думку, відрізняє здатність до творчості й нездатність до наслідування. Маси ж, навпаки, - здатні лише до наслідування й нездатні до творчості. Тому маси, немов діти батькові, наслідують і підкорюються еліті - вождям. Суспільство своїм розвитком, прогресом зобов'язане саме вождям. Вони, тобто видатні особистості, створюють всі прогресивні ідеї, роблять відкриття, несуть нове, небувале раніше, впроваджують нововведення у маси. Таким чином, розвиваючись самі, вони розвивають, підтягують до свого рівня іншу частину суспільства, яка їм беззастережно наслідує, підкорюється. В результаті вождь і маси стають надто схожими один на одного. Звідси випливає, що основним способом існування мас є імітація, наслідування своєму вождеві або групі вождів. Імітація й наслідування в той же час виступають і формою вселяння, тому що за допомогою цього механізму здійснюється вплив вождя.

Вождь, на думку Тарда, - організуюче, цементуюче ядро маси, він - її центр. Для того, щоб вселяння за допомогою імітації відбувалося більш успішно, необхідне вожді другого плану, що виступають у якості опоседкованої ланки між верховним вождем і масою. Суспільство, отже, з'являється у вигляді піраміди, вершину якої займає головний вождь, нижче перебуває група вождів-посередників, а основу творять маси.

Логіка існування маси діє за простою схемою: вождь задає зразок, який відразу підхоплюється, імітується, поширюється. Винятково важливу роль тут відіграють засоби масової інформації, особливо сучасні. В результаті відбувається стереотипізація поведінки тисяч і навіть мільйонів людей. Виникає одностайність думок, почуттів і вірувань, запозичених у вождя.

Оскільки особистість вождя починає займати те саме, центральне, місце в психічному житті великої кількості людей, і, таким чином, виявляється як би розтиражованою у тисячах або навіть мільйонах екземплярів, остільки виникає враження про те, що існує «колективна свідомість», як його називає Е. Дюркгейм, або «душу маси», про що говорить Г. Лебон. Насправді ж, думає Тард, існує лише одна душа й одна свідомість - це душа й свідомість вождя, розмножені в масі. Маса - це тысячоликий вождь, незліченні його реплікації, його дзеркальні відображення. У цьому, на думку Тарда, і полягає таємничий і загадковий феномен колективної психіки. Душу вождя, його образ, відбитий у душі кожного члена маси, - це і є колективна душа.

Окрім того, Тард виділяє ще один аспект у фігурі вождя. Тому що вождь є організуючим початком маси, її підставою, то він же виступає і гарантом громадського порядку. Подібно тому, як в індивідуальній психіці порядок підтримується завдяки наявності в ній організуючого центра у вигляді «Я», або свідомості, у психіці маси порядок забезпечує свідомість вождя, що тим самим виступає у якості соціального «Я» маси. Тому порядок у суспільстві прямо залежить від вождя.

Трохи іншої точки зору на фігуру й роль вождя підтримує Г. Лебон. Щирі вожді, на його думку, люди особливого складу. Вони, як правило, усвідомлюють себе як місіонерів, покликаних ощасливити увесь світ, все людство. Тому сила вождя - у тій ідеї, який він заразився й фанатичним прихильником якої він став, - будь-яка ідея: релігійна, соціальна, політична. Переконаність вождя в істинності й величі ідеї, рабом якого він є, настільки глибока, що він сліпий і глухий до будь-яких доводів розуму. Він, взагалі, втрачає здатність відчувати й сприймати реальність. Тому справжні вожді - це люди із психічними відхиленнями, психопати. Характеризуючи їх, Лебон використовує такі визначення як «напівбожевільні», «невротизовані», «на грані божевілля».

Цікаво відзначити, що й американський філософ і психолог Вільям Джеймс, ромірковуючи про релігійних вождів-проповідниках, висловлює таку ж думку: "Вони не знають ні в чому міри, страждають одержимістю, настирливими ідеями, вони впадають в екстаз, відчувають голос, у них бувають видіння, словом, вони дають цілу низку симптомів патологічного характеру. І, слід додати, що ці хворобливі явища у більшості випадків лише підсилюють їх релігійний авторитет" (Джеймс У., 1993, с. 17). Як бачимо, психопатичний склад особистості є характерною рисою проповідника, що сприяє пропаганді й поширенню його ідей.

Ідея, яку несе вождь, не вигадана ним самим, вона сприйнята, запозичена їм з колективних вірувань мас. Сам же вождь, взагалі, навряд чи здатний що-небудь придумати, здатний на якусь інтелектуальну творчість. Лебон спеціально підкреслює, що наявність розуму, інтелекту у вождя, скоріше, недолік, ніж перевага. Високий рівень інтелекту слугує йому перешкодою, оскільки стримують формування таких якостей як нерозсудливість, самозабуття і фанатизм. Інтелектуал, насамперед, на думку Лебона, завжди скептик і в будь-якій, навіть найблискучішій, ідеї здатний виявити ваду. А це неприпустимо для вождя. Тому йому необхідні сміливість, впертість, зашореність, настирливість, але ніяк не інтелект. Всі великі вожді, а особливо революційні, пише Лебон, були людьми обмеженими, релігійні - фанатичними безумцями віри. Звідси випливає, що розум і прозорливість - шкідливі якості для вождя, тому що ведуть до сумнівів і бездіяльності.

Вождь і маса - близнюки-брати

Вождеві необхідні інші якості, насамперед, - інстинктивне відчуття маси. Тому вождь - це не згусток інтелекту, а квінтесенція несвідомих вірувань колективної душі юрби. Вождя відрізняє особлива чутливість до сподівань, настроїв, віруванням маси. Він, - немов камертон, настроєний на звучання душі мас. Сприйнявши колективні вірування юрби, як би абсурдними й божевільними вони не були, вождь, уже у вигляді настільки ж божевільної ідеї, знову кидає їх у масу. Але колись він сам жагуче заражається цією ідеєю, підпадає під її гіпноз, так що ідеї, якими він захоплює маси, заряджені його над інтенсивною емоційністю і шаленою переконливістю. «Психопатичний суб'єкт надзвичайно сприйнятливий в емоційній сфері. Він легко піддається настирливим ідеям, легко стає одержимим. Його подання мають тенденцію негайно перетворювати у віру й дії; і якщо він знайшов нову ідею, для нього немає спокою, поки він не заявить про неї привселюдно або не втілить її в життя. "Що думати мені при цьому?» - говорить собі нормальна людина із приводу будь-якого питання; у хворобливому ж розумі питання обертається в таку форму: «Що повинен я робити в цьому випадку?» (Джеймс У., 1993, с. 28). Таким чином, вождь панує над масою, а над самим вождем панує і ним керує ідея, одна-єдина. Коли захоплений нею вождь заражає своєю переконаністю всю масу, то ідея, а з нею й вождь, знаходять необмежену владу в суспільстві. У цьому випадку вождь в очах маси стає втіленням самої ідеї. Так народжується віра у що-небудь.

Роль вождя, на думку Лебона, в тому і полягає, щоб створювати віру, що удесятиряє сили людини. Отже, віра є енергетичним зарядом маси. Тому вождь спирається не стільки на силу, хоча й на неї також, скільки на переконливість і вірування.

Зрозуміло, ідеї, що вселяються вождем, проповідують вищі, ідеальні цінності - Розум, Добро, Справедливість, Бог, Воля, Щастя. І досягнення цих ідеалів визначено або Божественним Провидінням, або історичною неминучістю, самим ходом, логікою історії. Вожді, таким чином, не тільки заражають масу вірою, але й дарують їй надію - ще одне потужне джерело соціальної енергії. Віра й надія особливо необхідні масам у наш час, коли відбуваються стрімкі соціальні зміни, внаслідок чого у людей виникає непевність у завтрашньому дні, страх перед незрозумілим, невідомим, непередбаченим майбутнім.

Оскільки для вождя немає сумнівів у тому, що його ідея є єдино можливою для досягнення щастя людей і, отже, доленосною для всього людства, остільки будь-кого, хто її не розділяє, він сприймає як ворога людства, ворога народу. І нещадно їх знищує.

У той же час, завдяки своєму фанатизму, непохитності, радикальності й нещадності до ворогів, вождь може бути нещадний і до самого себе, він здатний до самопожертви. Гоніння, переслідування роблять його ще більш переконаним і завзятим. Постраждати в ім'я тріумфу ідеалу, переконання є вищою нагородою для вождя, джерелом духовної насолоди. Тому він готовий жертвувати своїми інтересами, приватним життям, інтересами своїх близьких, родиною, здоров'ям, взагалі, своїм життям в ім'я торжества віри й ідеалу. І тим більше він готовий жертвувати життями інших людей, скільки б їх не було. Одним словом, в ім'я щастя народу вождь готовий пожертвувати життям самого народу. І, якщо вибір постає між ідеєю щастя народу й самим народом, то вождь готовий жертвувати народом в ім'я ідеї народного щастя.

Фанатизм вождя викликає відповідний фанатизм мас. Божевільна, шалена впевненість у власній правоті й у собі самому, абсолютна віра у свою непогрішність плюс готовність до самопожертвування народжують у масах замилування й безмірну повагу. Щоправда, для поваги і замилування є й більш глибоко сховані причини. Справа в тому, що, на думку Лебона, замилування маси вождем виявляється свого роду самозамилуванням. Вище вже говорилося, що вождь не видумує ідеї, він просто відбиває бажання, потреби, вірування й емоції юрби. Потім, підкоривши собі масу, вождь сам стає для неї дзеркалом, у якому маса віддзеркалює саму себе. Виходить, що маса бачить себе у вожді, а вождь бачить своє відображення у масі. І влада вождя над масою зберігається доти, доки юрба бачить себе у своєму вожді. Фрейд, говорячи про механізм ідентифікації членів маси з вождем, особливо виділяє цей аспект. Отже, захоплюючись своїм вождем, маса захоплюється самою собою. Як тільки індивіди, що утворюють масу, ідентифікуються зі своїм лідером, то тим самим вони як би привласнюють собі те замилування, яке адресують вождеві. Звідси випливає просте правило для вождя: він повинен безмірно звеличувати й любити себе, бути про себе винятково високої думки. Це необхідно не тільки йому самому, але й масі, тому що самозакоханий, величний вождь викликає любов, повагу й замилування юрби, дає їй можливість любити й поважати саму себе. Таким чином, захоплюючись вождем, маса захоплюється самою собою. І чим величнішим є вождь, тим величнішим є самовідчуття маси. Жорстокість, нещадність, кровожерливість і авторитаризм вождя є відображенням психологічної потреби маси у підвищенні своєї самооцінки.

Тому немає нічого дивного в тому, що маси постійно вимагають «сильної руки», «залізної влади», «твердого лідера», а по суті, крові, страху, терору, приниження. Це просто показник того, що маса має потребу у підвищенні своєї самооцінки, у зміцненні власної гордості. За всяку ціну, навіть парадоксальним чином, ціною індивідуального, особистого приниження. Під час панування тиранічних режимів у мас непомірно зростає почуття національної гордості, навіть винятковості, але й разом з тим кожний окремий індивід відчуває свою абсолютну незначність. «Ми» безроздільно панує над «Я».

І в цьому є ще одна приваблива для людини маси риса авторитарного правління. Позбувшись від «Я», індивід уже не несе відповідальності за свої вчинки, не приймає рішення. Тягар відповідальності за своє життя він перекладає на вождя, а сам як би знову повертається у дитинство, стає дитиною, яка ні за що не відповідає.

Ось чому найжорстокіші, нелюдські тоталітарні режими - Гітлера, Сталіна, Муссоліні, Франко, Салазара - завжди опиралися на підтримку мас, які одержували, завдяки ідентифікації зі своїм вождем, можливість відчувати себе великими, винятково всемогутніми й нещадними.

Звідси випливає дивний, на перший погляд, висновок - насильство, терор, страх використовуються вождем не для того, щоб змусити маси підкорятися. Не підходить тут і формула: жорстокість заради жорстокості, насильство заради насильства. Згідно Лебону, терор і насильство є потребою і для вождя, і для маси для відчуття власної величі. Жорстокість, у якій маси випробовують потреби, викликає в них не тільки священний жах, але й замилування, любов і обожнювання. У цьому й складається зміст терору - у роздуванні авторитету вождя, а отже, і в підвищенні самооцінки маси.

Можна зробити ще один висновок - даремно за допомогою сили змушувати маси робити те, чого вони самі несвідомо не бажають. Такі дії викличуть у них тільки ненависть і презирство. Про це писав ще Макіавелли. Влада, яка використовує тільки примус, буде сприйматися як далека і тиранічна, а тому незабаром буде скинута. І для того, щоб цього не трапилося, вождеві необхідне інтуїтивне відчуття «душі маси».

Ореол авторитету

Ще одною якістю, яка відрізняє вождя, є авторитет. Під авторитетом Лебон розуміє якийсь таємничий знак, якусь відміну або стигму, що виділяє вождя з маси. Говорячи про це вище, Макс Вебер називає його харизмою, тобто особливою благодаттю, яка заварожує людей, зачаровує, викликає замилування й гіпнотизує. Вождь, що володіє авторитетом або харизмою, діє на маси просто самим фактом свого існування.

Авторитет, згідно Лебону, може бути двох видів: авторитет посади й походження (правляча династія, шляхетне прізвище тощо) і авторитет особистості.

Але наявність авторитету - це лише півсправи, тому що його необхідно розвивати, підтримувати, постійно піклуватися про його збереження й приріст. Важливою умовою розвитку й збереження авторитету служить таємниця, що повинна огортати особистість вождя. Таємниця, у свою чергу, підтримується за допомогою соціальної дистанції, що встановлюється між вождем і масою. Вождь має бути недоступним, і тоді в атмосфері таємниці навколо особистості вождя виникають легенди. У тому числі й про те, який вождь простий, доступний, "сама людяна людина". Таємничість – найблагодатніший ґрунт для ілюзій і легенд. Тому сутність авторитету вождя у тому і полягає, щоб створювати ілюзії й перешкоджати масам бачити речі в реальному світлі. З багатьох причин, завдяки фігурі вождя, світ навколо стає ілюзорно-барвистим і емоційно-насиченим. Під впливом ілюзій авторитет вождя міцніє, стає загальновизнаним, тобто ніким не заперечується. Це є важливою умовою, оскільки, як вірно вказує Лебон: якщо заперечується авторитет – це уже не авторитет.

Але ілюзії - доля не тільки мас, а й самого вождя. Він також зачарований ними. Внаслідок цього вождь і маса утворять нерозривну єдність, заснована на поділюваних ілюзіях. У цьому ще одна причина, через яку вони потребують одне одного, оскільки авторитет - це загальні для вождя й маси ілюзії й мрії.

Ворог авторитету, особливо особистого, - невдачі й поразки. Взагалі, особистий авторитет набагато більш уразливий і тендітний, ніж авторитет династійний, заснований на сформованій традиції пошани. Тому Н. Макіавеллі радить правителям, самочинно захопившим владу, для створення особистого авторитету знищувати під корінь династію колишніх правителів. Як відомо, коли у Росії владу захоплювали більшовики на чолі з Леніним, вони повністю діяли відповідно по порад Макіавеллі.

Вождь повинен боятися невдачі, тому що вона знищує всякий авторитет. Невдаха стає посміховиськом в очах своїх учорашніх фанатичних прихильників. Маси не терплять невдах, і кумир, зазнавши поразки, викликає в них презирство й ненависть. Маси відповідають жорстокою помстою за своє раболіпство й преклоніння перед потерпілим фіаско вождем. З. Фрейд пояснює таку поведінку мас ще однією причиною. На його думку (про що вже згадувалося раніше), індивіди у масі ідентифікують себе з вождем і тому його поразку відчувають як власну. Так чи інакше, але віруючі завжди мінливі у своїх почуттях. Вчорашні ідоли й кумири підлягають самому нещадному знущанню і знищенню. Політична історія повна прикладів, що підтверджують істинність цього висновку Лебона. Сам він наводив приклади долей вождів Великої французької революції: Дантона, Демулена, Робесп'єра й інших. А от що писав в 1961 році, тобто через майже більше напівстоліття після виходу книги Лебона «Психологія соціалізму», американський письменник Сол Беллоу, характеризуючи Микиту Хрущова, радянського керівника, який зробив політичну кар'єру при Сталіні й був одним з його наближених: "Він живе із залізною необхідністю ніколи не помилятися. Людей, які помилилися, він, можливо, яскравіше всього пам'ятає лежачими в труні" (Беллоу С., 1999, с. 220).

Але оскільки ніхто, навіть великі вожді не застраховані від помилок, невдач і поразок, то особливим умінням, вірніше, мистецтвом вождя, є вміння видавати поразку за перемогу, а невдачі - за успіх. Історія авторитарних режимів на чолі з деспотичними вождями - Сталіним, Гітлером, Муссоліні, Мао й інших - є наочною ілюстрацією такого роду вмінь, коли найбільші провали й поразки видавалися за найбільші досягнення й перемоги. Для цього створювалася ціла індустрія, яка здійснювала технологію брехливої пропаганди.

Вождь, який володіє авторитетом, не повинен вдаватися до доводів розуму. Міркування, логіка й раціональність пагубні для його влади, оскільки маси не чутливі до доводів розуму. Розумні докази, аргументи припускають суперечки, сумніву, але як тільки виникає дискусія, тим самим ставиться під питання і сам авторитет вождя. Для харизматичного лідера це є зовсім неприпустимим, тому що підриває довіру маси до влади. Тому розум і інтелект нічого не дають авторитету вождя, скоріш, навпаки, віднімають його. І щодо цього, як вважає Лебон, вожді – люди, зазвичай, обмежені. Але в цьому і полягає їх сила. Інтелект завжди спрямований на з'ясування істини, він є розумовим. Маси, як і жінки, не прагнуть істини. Їм більш дорогі ілюзії, мрії, уяви. Вождь має зачаровувати не розум, а уяву мас. Іншими словами, вождь заворожує й зваблює масу як жінку. Він діє як гіпнотизер. Фрейд, аналізуючи феномен гіпнозу, зауважує, що основне завдання гіпнотизера полягає в тому, щоб створити таке заворожливе оточення, яка змусила б пацієнта закохатися в нього. Тому пацієнт, як і будь-який закоханий, втрачає волю, що дає можливість операторові-гіпнотизерові нав'язувати йому свою волю.

Те ж саме робить і вождь: він закохує масу в себе (не слід забувати, що тим самим маса одержує можливість полюбити саму себе).

Досягаючи цієї мети, вождь вдається до різного роду прийомів, щоб зробити ефектне враження. Його поява перед масою завжди перетворюється у театралізовану постанову, яка струшує уяву, що викликає емоції, порушення, переживання. Ось як описував наприкінці 50-х років виступ Фіделя Кастро англійський письменник Грем Грін: «Подібно театральній постанові, це видовище ділилося на акти. У першому - Фідель піднімався над залом, являючи собою статечну, виконану неймовірної значимості й майже нерухливу фігуру, і чи не в кожній його фразі монотонно повторювалося слово «concіencіa» (совість, свідомість). І раптом в одну мить дія перетворилася у фарс...» (Грін Г., 1999, с. 221).

Вождь, таким чином, повинен апелювати не до розуму, а до почуттів маси, тому що саме логіка почуттів, на думку Лебона, керує поведінкою народів і мас.

Хоча вождь і зваблює масу, він не прагне її обманювати. А, якщо й обманює, то несвідомо. Він, насамперед, сам перебуває під владою своєї ілюзорної ідеї, що поневолила його. Та й маса, подібно жінці, чекає від нього не правди, а обману, зваби, ілюзій. Тому, лише будучи самому захопленим своїм віруванням, вождь у стані бути й виглядати безпосереднім і захоплювати маси. Отже, лише зваблюючись і обманюючись сам, вождь здатний обманювати й зваблювати маси.

Що ж потрібно самому вождеві й навіщо він прагне панувати над масою? Крім вірування, вождем рухає ще й марнославство, бажання прославитися, жага бути відомим. Сприйнявши колективне вірування, оформивши його у вигляді ідеї, вождь пов'язує його зі своїм ім'ям, робить його авторським. У результаті виходить так, що преклоняючись перед ідеєю й вірою, маси схиляються вже перед ним, оскільки тепер він - символ віри й джерело ідеї. Прагнення прославитися й обезсмертити своє ім'я видається за прагнення прославити й обезсмертити ідею й віру. Таким чином, прославляючи ідею, вождь славить своє ім'я. Він дає його своєму навчанню, руху, своєї партії, своїм соратникам і послідовникам. «Знаменитість збирає хори, - пише в цьому зв'язку Е. Канетті. - Вона хоче чути в них своє ім'я. Це можуть бути хори мертвих, живих, або ще не живучих на цій Землі, однаково, аби тільки це були величезні хори, що вимовляють його ім'я» (Канетти Э., 1997, с. 425).

Таким чином, щирий вождь хоче «усього лише» визнання й популярності. Але це «усього лише» забезпечує йому славу, безсмертя імені, можливість панувати над життям, почуттями, душами живучих і навіть ще не народжених людей.

Все це йому може дати тільки маса, оскільки без неї не буває ні вождів, ні їх могутності, ні їх слави. Отже, і вождь не меншою мірою має потребу в масі, ніж маса в ньому.

Як бачимо, з погляду психології мас, вождь і маса утворюють складну психічну єдність, яка породжує феномен своєрідного соціального симбіозу.

Підрозділ 3. Психологія маси: проблема соціального впливу

Тард і Лебон першими помітили соціальну тенденцію массовізації суспільства та напророчили появу масової культури й масового суспільства. Вихідним моментом масоутворення, з погляду психології мас, є почуття самотності, яке у сучасному суспільстві зростаючими масштабами відчувають індивіди. Виникнення й поширення цього почуття обумовлено неприродним способом існування людей, їх скупченням і скупченістю у великих містах. Сучасний міський житель – це людина, яка втратила зв'язок із традиційними спільностями - родом, громадою, плем'ям, відірваний і від землі, і від природи. Окрім того, вона виявилася декласованою, оскільки втратила можливості займатися звичними традиційними видами діяльності, забула споконвічні ремесла. Внаслідок цього, соціальні групи виявилися перемішаними. Розміряний спосіб життя, звичний для десятків або навіть сотень поколінь, змінився стрімкими змінами, до яких психіка людини нездатна нормально адаптуватися.

Гіпноз і зараження

Почуття самотності тягне індивіда у масу, яка дає йому можливість забутися, діяти бездумно, несвідомо. Маса забезпечує йому почуття злиття з іншими, а, отже, і відчуття своєї значимості й могутності, але вже не в якості «Я», а в якості «Ми». Рятуючи людину від необхідності думати, маса тим самим рятує її від будь-якого почуття відповідальності.

У цьому й складається сутність деіндивідуалізації людини в масі, виявлена Лебоном. Досягається вона, на його думку, завдяки дії гіпнозу. Присутність інших людей гіпнотично впливає на індивіда, змінюючи його почуття, думки й поведінку. Отже, психічною основою масоутворення виступає саме взаємогіпноз. (Про те, як, з погляду сучасної соціальної психології, присутність інших людей впливає на поведінку індивіда, мова докладніше буде йти у відповідному підроздлі).

До відкриття Лебоном феномену гіпнозу в масах гіпноз розглядався вченими лише як засіб індивідуального терапевтичного впливу, незважаючи на те, що ще наприкінці XVІІІ століття австрійський лікар Франц Месмер проводив у Парижі сеанси групової психотерапії, використовуючи так званий «тваринний магнетизм». Втім, у той час, взагалі, мало хто з учених всерйоз цікавився гіпнозом. Виключення становили лише французькі психіатри: Жан Маритен Шарко, Амброз Огюст Л'єбо й Іполит Марія Бернгейм.

Якщо Лебон лише констатує наявність гіпнотичного трансу в масі, то З. Фрейд спробує (і потрібно визнати, дотепер єдино зрозуміле) психологічне пояснення самого механізму гіпнозу. Він, з одного боку, наполягає на сексуальному, лібідному підґрунті гіпнозу, а, з іншого, - вбачає феномен подвійного гіпнотичного впливу в масі. Згідно Фрейда, у масі здійснюється подвійний гіпноз: вождь гіпнотизує масу, а члени маси - один одного.

Як відомо, гіпнотичний ефект досягається за допомогою сугестії, інакше кажучи, через вселяння, що може бути як негайним (оперативним), так і довгостроковим (або відстроченим). У масі індивіди піддаються обом видам вселяння, після чого людина втрачає, на думку Лебона, свідому особистість, розчиняється у масі і робить "божевільні", тобто невластиві їй вчинки й дії. Але ще перш, ніж почати діяти, він виявляється у владі зараження, або, говорячи термінами Лебона, - "зарази". Зараження веде до того, що почуття і поведінка індивідів стереотипізуються, вони починають наслідувати і копіювати один одного. У результаті маса людей стає єдиним соціальним організмом і поводиться біоробот, покірний волі й наказам свого володаря-вождя, у якого ніби немає власних свідомості й волі. Якщо скористатися схемою, запропонованою З. Фрейдом для пояснення дії гіпнозу в масі, то можна припустити, що два тридцятимільйонні масові транси розподіляються так: вселяння робить вождь, зараження - самі члени маси. Таким чином, масотворення, по Лебону, підкорюється наступній логіці:

1. Втрата свідомої особистості (відсутність міркування й волі).

2. Панування колективного несвідомого (успадковані від предків інстинкти, бажання, вірування), що проявляє себе в уяві, галюцинаціях і ілюзіях.

3. Вселяння - вплив вождя.

4. Зараження - вплив членів маси один на одного.

5. Поляризація почуттів і помислів у єдиному напрямку. Посилення емоційного розжарення.

6. Перетворення почуттів, переживань і ідей у негайні дії.

Отже, щоб перетворити людей у масу, необхідно виявити в них ірраціональні сили. А далі вже сама маса зробить все необхідне для виплеску ірраціональної енергії відбувався як можна більш інтенсивно й повно.

Механізми впливу в масі

Одне із завдань соціальної психології полягає в тому, щоб визначити ті засоби й способи, за допомогою яких можна було б впливати на думки і поведінку людей, а, в остаточному підсумку, регулювати соціальні процеси. Тому, ще на самому початку, коли соціальна психологія тільки формувалася як самостійна наука, її центральною темою стає проблема соціальних настанов, які, як передбачається, можна цілеспрямовано виявляти, змінювати і навіть формувати. Щоправда, у сучасній соціальній психології настанови розглядаються як механізм психологічної регуляції індивідуальної поведінки. Більш докладна розмова на цю тему буде йти у підрозділі «Соціальна настанова».

Зараз же ми познайомимося з тим, як вирішувалося питання соціального впливу в психології мас, де як об'єкт впливу виступає не індивід, а маса. Зрозуміло, що й для психології мас ця проблема також була центральною.

Раніше вже говорилося, що з погляду психології мас, юрби, незважаючи на високу мобільність і імпульсивність, самі по собі у соціальних процесах відіграють пасивну роль. Вони реагують на зовнішні стимули, і, багато в чому, їх активність укладається у біхевіористську формулу поведінки З-Р, де З - стимул, а Р - реакція. (Щодо біхевіористської орієнтації у соціальній психології мова буде йти у розділі "Теоретичні й емпіричні підстави соціальної психології"). Стимулом у цьому випадку виступає вождь: він активізує і спрямовує масу.

Тард і Лебон розкрили й описали не тільки основні способи й прийоми впливу на масу, але і виявили закономірності й тенденції подальшого розвитку засобів соціального впливу. Зараз їх відкриття широко використовуються як у політичній пропаганді, так і в рекламній діяльності.

Вселяння (сугестія)

Отже, основне відкриття психології мас полягає у тому, що масу не переконують, оскільки даремно апелювати до розуму, якого в юрби немає. Тому масі вселяють, тобто звертаються до її почуттів. Емоції, як відомо, зрідка викликаються теоретичними міркуваннями. Легше всього їх збудити, якщо вразити уяву. Тому Лебон думає, що керувати масою означає управляти її уявленнями. Мова, таким чином, йде про мистецтво у будь-який спосіб вразити. І найвірніші засоби - це наочність, театралізація, яскравість, жвавість, образність, близькість дізнавання. С. Московічі (1996) виділяє три основні стратегії, що викликають емоційний відгук і використовувані для максимально ефективного впливу:

1. Театралізація.

2. Ритуал.

3. Пропаганда, або колективне вселяння.

Процес масового впливу здійснюється, зазвичай, в місцях, де може розміститися значна кількість людей - на площах, стадіонах, у палацах, соборах тощо. Ці місця відповідним чином оформляються за допомогою символів, наочних і звукових. У хід ідуть прапори, портрети, алегоричні зображення, на кшталт, серпа й молота, свастики, пісень, музики, маршів тощо. Нерідко використовуються гасла, у яких юрба прославляє саму себе й своїх вождів, наприклад: «Да здраствує радянський народ!", що можна прочитати й так: «Да здраствуємо ми!», «Слава КПРС!», лунають і інші заклики.

Окрім того, застосовуються церемоніальні, ритуальні дії: паради, демонстрації, ходи, мітинги, хореографія мас, коли створюються зображення, написи, фігури з людей. Зрештою, вихід вождя обставляється як апофеоз того, що відбувається, вища крапка екстазу.

Лебон приділяє особливу увагу ключовому моменту вселяння - пропаганді, тобто колективному впливу. При цьому він підкреслює силу слова, що, на його думку, губить більше людей, ніж пушки. Ефективність словесного впливу виняткова за своєю силою. Вона складається із трьох складових:

1. Авторитет оратора.

2. Образність, що породжують слова, ілюзії, а отже, і почуття.

3. Щирість, владність, впевненість у собі і своєму праві говорити й веліти.

Демагогія

Лебон вважає, що слова, спрямовані до маси, мають бути невизначеними, незрозумілими. Наприклад, такі слова як воля, демократія, соціалізм, рівність, братерство -заворожують. І хоча в них мало змісту, а часто він і, взагалі, відсутній, проте звучать вони патетично. Зміст цих слів дуже мрійливий, а ефект значний тому, що вони спричиняють магічну дію на масу, здаються ясними.

При цьому кожному часі властиві свої «священні», магічні слова, проголошення яких саме і заворожує. Таке слово викликає образ, образ - почуття, почуття - дію. На них маса реагує безпосередньо як дитина. І хоча слова можуть бути затертими, але в певні моменти й при певних обставинах вони здатні звучати по-новому й викликати всі ті ж почуття й дії: Батьківщина-Мати, Батьківщина, Предки й Традиції, Вороги.

Для посилення впливу використовуються і спеціальні прийоми. Лебон відзначає, що все, що вражає уяву, найкращою мірою впливає на масу. Навіть, якщо судити по реакції на газетні повідомлення, то сильніше всього діють матеріали, у яких повідомляється про щось значне: злочини, катастрофи, стихійні лиха. Тому у виступах необхідно прибігати до перебільшень, ефектним прикладам і порівнянням, помітним фразам, афоризмам, утрируванню.

Окрім цього, викладені ідеї повинні бути подані спрощено, краще навіть примітивно. Маса чекає простих відповідей на всі складні питання. Тому завдання оратора пропонувати їй вирішення без усвідомлення масою самої сутності проблеми. Таким чином, формула пропаганди зводиться до того, що афористично викладена ідея «утовкмачується» у голови і запускає механізм дії. При цьому важливо, щоб у виступі втримувався мінімум інформації, але максимально використовувалися прийоми, які викликають образи і почуття. Ще один важливий момент пропаганди – це наказова манера викладу, стверджувальний тон і кількаразове повторення сказаного.

Висновок Лебона, який стосується дієвості висловлень саме у формі тверджень, підтверджується сучасними соціально-психологічними дослідженнями. Найбільш ефективно переконують рішучі, безапеляційні, короткі, позитивні (без сумнівів), енергійні -, одним словом, твердження, які вражають.

Повторення

Потрібно сказати, що Лебон першим виявив величезну роль такого прийому у формуванні переконань як повторення, і розкрив психологічний механізм його впливу на людей. Насамперед, на прикладі реклами. «Після того, як ми сто, тисячу разів прочитали, що кращий шоколад - це шоколад Х, нам починає здаватися, що ми чули це з різних сторін, і ми, зрештою, переконуємося у цьому. Прочитавши тисячі разів, що борошно Y врятувало якихось знаменитих людей від самої завзятої хвороби, ми починаємо випробовувати бажання вдатися до цього засобу як тільки занедужуємо аналогічною хворобою. Читаючи постійно в одній і тій же газеті, що А – просто негідник, а Б – дуже чесна людина, ми, зрештою, стаємо самі переконаними в цьому, зазвичай, якщо тільки не читаємо при цьому ще яку-небудь іншу газету, яка висловлює абсолютно протилежну думку. Тільки твердження й повторення в стані змагатися один з одним, тому що володіють у цьому випадку однаковою силою» (Лебон Г., 1995 а, с. 240-241).

Як бачимо, повторення перетворює твердження у настирливі ідеї. Воно охороняє людину від сумніву й інших точок зору, від інших поглядів і тверджень. Воно змушує прийняти твердження без міркування. Лебон пише, що завдяки повторенню твердження проникає у несвідоме, де беруть початок мотиви вчинків і дій. Таким чином, маса готова швидко діяти, почувши «лялькові» твердження, впроваджені повтореннями в її несвідоме, оскільки на них у неї виробився умовний рефлекс, а тому й не виникає ніяких сумнівів.

Окрім того, повторення приводить до того, що стверджувані думки починають жити самостійним життям, втрачають авторство й знаходять статус загальновідомої істини, що розуміє, тобто елемента колективних вірувань, а, отже, і автоматичних реакцій.

Повторення виконує ще одну функцію: воно надає видимість пов'язаності, сумісності певних висловів, гасел, понять. Через повторення можна досягти того, що пов'язаними у єдине ціле виявляються речі зовсім несумісні між собою. Наприклад, комунізм і патріотизм.

І, зрештою, завдяки багаторазовому повторенню яких-небудь висловлень, у людей з'являється відчуття впорядкованості, передбачуваності, зрозумілості світу. Повторення дає людині почуття надійності, сталості й упевненості.

Процес вселяння завершується й закріплюється зараженням і поширенням. Причому, чим сильнішими є ці почуття, тим швидше відбувається зараження.

У підсумку, можна сказати, що з погляду психології мас, формування переконань складається не в тому, щоб довести що-небудь, а в тому, щоб змусити діяти у відповідності зі своїми задумками й намірами.

Засоби впливу: масові комунікації

Говорячи про засоби й прийоми вселяння, не можна не згадати про Габріеля Тарде, який вперше звернув увагу на ту винятково важливу роль, що відіграє преса й у цілому засоби масової інформації (ЗМІ), впливаючи на розум і поведінку людей. Надалі, розробки Тарда слугували основою для створення теорії масових комунікацій.

Тарду належить ідея про те, що розвиток засобів комунікації від винаходу друкарства до газет і телеграфу здійснюється як розвиток все більш вдосконалених засобів масового вселяння. Одним з наслідків цього процесу стала поява у новітній історії нового феномена, якого не існувало раньше, - суспільної думки. Тард думає (як це не дивно для сучасної людини), що в середньовічній Європі не було єдиної думки, оскільки в малих співтовариствах, не об'єднаних засобами масової комунікації, існували лише одиничні або фрагментарні думки й судження, кожне з яких було по-справжньому вистражданим і зваженим. Пізніше, коли з'являються книги, а далі газети й журнали, виникає можливість тиражування ідей, думок і суджень, завдяки чому думки, які існували раніше у вигляді фрагментів, поєднуються.

Тард думає, що суспільною стає думка, висловлена якимсь індивідом, а потім у тисячу разів розтиражована, доповнена, виправлена у судженнях інших людей. Вона ніби «обкатується» й правиться доти, поки не знаходить вид сталого, загальноприйнятого погляду.

Тард пише про два етапи у розвитку комунікації. Перший завершується створенням писемності, книг і театру. Другий - появою преси й у цілому ЗМІ. Причому, кожний вид засобів комунікації формує свій тип маси. Так, усна комунікація, яка здійснюється за допомогою розмови, породжує юрби. Письмова, друкована, на думку Тарда, формує публіку. Більше того, комунікація визначає тип лідера. І, якщо в юрби - це вожді або «ватажки», як називає їх Лебон, то у публіки з'являється новий тип вождя - політик-публіцист.

Коли з'являється преса, то вона за силою й масовостю свого впливу перевершує все, що існувало до неї. Якщо усним виступом можна впливати на сотні, можливо, якнайбільше, на тисячі людей, вводячи їх у гіпнотичний транс, то за допомогою друкованого слова це можна проробляти вже з десятками мільйонів людей.

Тард пише: «...через все це різноманіття простежується щось на кшталт загального закону: це все розрив, який збільшується, між числом вождів і числом ведених: 20 ораторів або вождів gentes (пологів - панцира.) в античні часи управляли містом у 2000 громадян, між іншим, співвідношення 1 до 100. А в наш час 20 журналістів, проданих або куплених, управляють 40 мільйонами осіб; співвідношення 1 до 200 000» (Цит. по Московичи С., 1996, с. 251).

Журналісти, таким чином, на думку Тарда, це також гіпнотизери. За допомогою ЗМІ вони «омасовлюють» людей, роблять кожного членом невидимої, розпорошеної маси. Преса тиражує зразки переконань, вірувань, моди, нав'язує думки, «вселяє їх у маси». Вона тиражує й нав'язує поводження, і навіть спосіб життя. Завдяки ЗМІ думки, слова, вчинки людей стають загальними, масовими.

Драматичне підтвердження цього висновку психології мас ми знаходимо у сучасній історії, у випадках так званого "феномена Вертера". Мова йде про те, як широке висвітлення в ЗМІ випадків суїциду породжує хвилю послідовних самогубств. Поняття «феномен Вертера» ввів у соціальну психологію американський дослідник Девід Філіпс, який взяв назву із книги Йоганна фон Гете «Страждання молодого Вертера». Книга ця, де головний з Вертерів робить самогубство, мала величезний вплив на читачів. Настільки величезне, що викликала хвилю самогубств по всій Європі.

Д. Філіпс, вивчаючи статистику самогубств у США з 1947 по 1968 роки, виявив, що після публікацій на сторінках газет розповіді про самогубство протягом наступних двох місяців, випадків самогубств відбувалося на 58 більше, ніж, зазвичай. Р. Чалдіні у цьому зв'язку відзначає, що кожне повідомлення про самогубство вбивало 58 чоловік, які могли б продовжувати жити (Чалдини Р., 1999).

Філіпс встановив також, що тенденція зростання самогубств, головним чином, у тому регіоні, де вихідний випадок самогубства широко висвітлювався у пресі. Причому, є така закономірність: чим ширшим був розголос самогубства, тим більшим було число наступних послідовних самогубств. Варто підкреслити, саме наслідувальний характер самогубств, оскільки самогубства після публікацій, здебільшого, робили люди, які були хоч у чомусь схожі із самогубцем, про яке повідомлялося в ЗМІ, - за віком, станом, соціальним походженням. Таким чином, на підставі відкритого ним "феномена Вертера", Філіпс виявив сумну тенденцію: після публікації інформації про самогубство певні люди, схожі на самогубця, вбивають самих себе лише на тій підставі, що починають вважати ідею самогубства цілком «законною», «нормальною», оскільки так чинять інші, такі ж як і він. Тут ми зайвий раз бачимо підтвердження як закону наслідування Г. Тарда, так і спільного з Лебоном висновку щодо величезного негативного впливу ЗМІ.

Такий же ефект одночасно винятково негативного й сильного впливу ЗМІ на зростання агресивності, насильства, жорстокості, злочинності в суспільстві. Д. Філіпс виявив в іншому великомасштабному дослідженні (але про це більш докладно мова буде йти у розділі «Соціальна агресія»).

У підсумку діяльності саме засобів масової комунікації виникли, говорячи сучасною мовою, масова культура й масове суспільство. Тарда, отже, можна також вважати родоначальником і теорії масової культури.

Якщо в малих співтовариствах минулого, згідно Тарда, голоси й думки зважувалися, то в масовому суспільстві голоси підраховуються. Преса, таким чином, призвела до влади кількості, до влади маси, до ослаблення впливу інтелекту.

У механізмах впливу на юрбу й публіку є істотні розходження. У зібраній юрбі здійснюється фізичне вселяння. Тут основну роль відіграє фізична близькість (контакт) людей: очей, тіл, звуків голосу, подихів, порушень, переданих за всіма, як вербальними, так і невербальними, каналами комунікації. Одним словом, у юрбі відбувається фізичне, у буквальному значенні, зараження.

ЗМІ використовують чисто психологічні, ментальні засоби впливу, створюючи загальні почуття, думки й думки на відстані. І хоча сенсорне зараження в юрбі йде інтенсивніше, ніж ментальне у публіки, з часом суспільна думка публіки може виявитися стійкішою, ніж настрій юрби. Хоча, з іншого боку, Тард особливо підкреслює, що думки публіки також є досить рухливими і мінливими. На підставі цього, він першим висловив думку про необхідність і можливість дослідження й діагностики суспільної думки.

Одним з факторів, які сприяють сугестивності публіки, є те, що читача (і, додамо, слухача й глядача) надихає і заворожує сам факт того, що одночасно разом з ним читають, слухають або дивляться сотні тисяч або мільйони інших людей, хоча він не бачить і не відчуває присутності тих, хто разом з ним піддається впливу ЗМІ.

Окрім того, у масовому суспільстві індивіда зачіпає можливість дотримуватися такого ж «як у всіх» думки, тобто не мати свого власного. Досить згадати, як ми у суперечках найбільш вагомим вважаємо аргумент, що висловлюємося не від себе особисто, повідомляємо не свою думку, а заявляємо «від імені». Якщо є підтримка думки від оточуючих, то людина вірить у свою абсолютну правоту - адже так уважають всі. Цього достатньо, щоб почувати повну впевненість і вважати себе носієм істини в останній інстанції. Ще раз нагадаємо слова Г. Лебона: у масі перемагає не істина, а більшість.

Важливо відзначити, що ЗМІ формують у споживачів своєї продукції (публіки - за Тардом) звичку або залежність, подібну до наркотичної. Початок цьому процесу поклала преса. Пізніше, з появою радіо і телебачення (а сьогодні з повною підставою можна говорити й про Інтернет), процес формування залежності публіки від ЗМІ пішов більш інтенсивно й став більш ефективним. Сучасні ЗМІ також формують свої маси, але маси особливого роду. Члени цих мас роз'єднані, вони не утворюють фізичних юрб і їх зв'язок є чисто психологічним. Тому такі маси не можна назвати психологічними.

Людина масового суспільства втратила здатність і потребу виробляти свою думку, формувати власні настанови. Вона очікує, коли це за неї й для неї це зроблять інші. Потім готові думки, судження, стандарти й навіть «купольні» емоції, бажання й потреби здобуваються ними за допомогою ЗМІ так само, як здобуваються і інші споживчі товари. Причому, індивід сприймає й використовує їх як свої власні думки, думки, настанови, почуття, потреби.

Тим самим, ЗМІ стають володарями «розумів», джерелом думок, які виражаються потім як масова думка. Тому, вважає Тард, спочатку влада володіє ЗМІ, але потім ЗМІ починають володіти владою. У масовому суспільстві, таким чином, ЗМІ починають поступово займати місце традиційних вождів. Ось як характеризує цю ситуацію Г. Лебон: «Газети керують суспільною думкою в Сполучених Штатах, але самі знаходяться під керівництвом декількох фінансистів, які женуть журналістику зі своїх контор. Могутність їх є сильнішою могутності найлютіших тиранів, тому що, по-перше, вона є безйменною, і, по-друге, тому що вони керуються тільки особистими інтересами, далекими інтересами країни» (Лебон Г., 1995, с. 115). Як приклад подібного впливу преси, Лебон увазує на те, що газети, сформувавши потрібну їм суспільну думку, змусили уряд США розпочати наприкінці XІХ століття війну з Іспанією.

У цьому зв'язку Г. Тард висловлює цікаву думку, яка всупереч широко розповсюдженому переконанню, нібито розвиток ЗМІ призводить до посилення демократичних тенденцій у суспільстві, відбувається зворотній процес. А саме: зростає вплив і влада самих ЗМІ. І, як наслідок, іде наростання тоталітаризму, відбувається поляризація впливу.

Справа в тому, що ЗМІ не дають публіці можливості встановлення діалогічних відносин. Вони здійснюють односпрямований вплив на споживача, слухача, глядача. І, отже, ті, хто володіє засобами комунікації, або ті, хто в них працює, ті й диктують свої думки, настанови, думки всім споживачам інформації, які не мають змоги висловлювати свої думки, сперечатися. Вони приречені на пасивне сприйняття чужих думок і думок. З цього приводу Тард зауважує, що публіка лише іноді впливає на журналіста, у той час як сам він впливає на неї постійно. В результаті посилюється не демократія, а тиранія ЗМІ.

До того ж, журналісти нав'язують публіці далеко не кращі зразки думок і моралі. За допомогою ЗМІ вони руйнують традиції, псують вдачі, ламають розумний пристрій суспільства. Завдяки їх діяльності культивуються людські пристрасті: заздрість, жадібність, порочность, і тиражуються продажність, вульгарність, зверхність, сурогатність.

Окрім того, розвиток ЗМІ і їх монополізація призводить до масштабності наслідування й конформізму. Відповідно до закону наслідування, вождь-лідер копіюється тепер уже в десятках і сотнях мільйонів зразків. Виникає монополія авторитету, яка концентрується у вузькому колі осіб, а, зрештою, - в особі одного головного вождя.

Ще наприкінці XІХ століття Тард пророчив, що завдяки розвитку ЗМІ в майбутньому відбудеться небачених масштабів персоніфікація авторитету й влади, внаслідок чого з'являться такі дивовижні тиранічні вожді, у порівнянні з якими зблякнуть найграндіозніші деспоти минулого - Цезар, Наполеон тощо. Як відомо, в XX столітті це пророцтво Г. Тарда неодноразово знайшло своє трагічне підтвердження.

Панування ЗМІ приводить до того, що неймовірно збільшується влада вождів, коли авторитет концентрується на одному полюсі, а преклоніння - на іншому. Зрозуміло, що подібний розвиток подій не носить фатального характеру. «Протиотрутою» від тоталітарних тенденцій є демонополізація й конкуренція ЗМІ. Монополія ж на інформацію завжди приводить до таких результатів, які пророчив Тард і які людство пережило в ХХ столітті.

Вище ми вже говорили, що Тард, аналізуючи розвиток ЗМІ, стверджує, які з'являються вожді нового типу - публіцисти. С. Московичі пише із цього приводу, що це такий тип політика, якому потрібна лише телегенічность і представницький голос. Все інше: мова, «упакування» або імідж тощо зроблять для нього куплені журналісти- лакеї й інша обслуга (Московичи С., 1996).

До проблеми масової поведінки й інформаційного впливу ми знову повернемося в розділах «Соціальний вплив» і «Соціальна настанова».

Підрозділ 4. Від психології мас до соціальної психології

Саме така назва найкраще відбиває сутність тієї еволюції, що перетерпіли соціально-психологічні знання і яка, в остаточному підсумку, призвела до виникнення соціальної психології як самостійної психологічної дисципліни.

Перша модель соціальної психології

Психологія мас була першою спробою наукового, тобто систематичного і послідовного, вивчення й опису психології як суспільства в цілому, так і складових його соціальних груп. Ось чому, відомі американські соціальні психологи М. Шеріф і К. Шеріф в 50-ті роки минулого сторіччя обґрунтовано стверджували, що психологія мас і, зокрема, роботи Габріеля Тарда та Густава Лебона заклали фундамент сучасної соціальної психології (Москвичі С., 1996).

Практично всі ідеї, сформульовані у рамках психології мас, надалі, увійшли до теоретичного і практичного арсеналу психології ХХ сторіччя. Нам іще не раз надасться можливість переконатися у справедливості даного твердження. Поки ж, відзначимо лише, що такі фундаментальні психологічні теорії як теорія колективного несвідомого аналітичної психології Карла Юнга, теорія соціального психоаналізу Зігмунда Фрейда, теорія соціального навчення Альберта Бандури з'явилися багато в чому завдяки ідейному впливу психології мас.

Знову зробимо посилання на думку американських соціальних психологів, цього разу С. Мілграма й Д. Точачі. Вони обидва вказують на низку гіпотез, висунутих психологією мас і, насамперед, Густавом Лебоном (Московичі С., 1996). До сказаного слід додати, що ідеї психології мас вплинули на подальший розвиток не тільки психології, але й соціології, політології, історії, культурології, соціальної антропології, етнографії тощо. Але, зрозуміло, що найзначніший вплив, як уже зазначалося, психологія мас зробила на соціальну психологію. Достатньо сказати, що вже перші навчальні матеріали із соціальної психології - Вільяма Макдуголла й Едварда Росса, з яких, власне, і розпочинається історія соціальної психології, несуть на собі виразне відображення ідейного впливу психології мас.

Надалі, практично в кожному розділі даної книги, ми будемо намагатися показати як ті або інші гіпотези й ідеї психології мас або в чистому виді увійшли до тематики сучасної соціальної психології, або були асимільовані й трансформовані з позицій певного теоретичного напрямку в додатку до конкретної соціально-психологічної проблеми (наприклад, закон наслідування, відкритий Г. Тардом, інтерпретувався з необіхевіористських позицій Альбертом Бандурою у зв'язку із проблемою соціального навчення).

Таким чином, у нас були всі підстави, щоб більш-менш докладно й розгорнуто охарактеризувати психологію мас як первісний варіант соціальної психології.

Історія соціальної психології

Офіційною датою народження соціальної психології як нового розділу у сфері психологічних досліджень вважається 1908 рік. Саме цього року вийшли у світ і привернули увагу дві роботи, у назвах яких фігурувало поняття «соціальна психологія». Перша – «Вступ до соціальної психології» психолога Вільяма Макдуголла з опублікована у Лондоні, інша – «Соціальна психологія» соціолога Едварда Росса з'явилася у Нью-Йорку. Щоправда, саме поняття "соціальна психологія" на той час уже не було зовсім новим. За десять років до зазначеної дати, в 1898 році Габриель Тард опублікував «Нариси по соціальній психології», у яких виклав докладний опис феномена ініціації і сформулював основні принципи теорії соціального навчення. (Більше докладна розмова про ці теорії буде йти нижче.)

У тому ж 1898 року, коли вийшла у світ робота Г. Тарда, у США Норман Триплетт у "Американському психологічному журналі" опублікував результати свого експерименту, який показав, що проста присутність інших людей впливає на діяльність індивіда. Триплетт, студент-випускник университету штату Індіана, зацікавився тим, що спортивні результати, отримані велосипедистами під час змагань, вище результатів, досягнутих тими ж спортсменами, коли вони поодинці просто їхали «на час». Грунтуючись на цих спостереженнях, Триплетт висунув гіпотезу динамогенезису, відповідно до якої присутність інших людей призводить до певних змін у діяльності індивіда. Перевіряючи свою гіпотезу, Триплетт просив дітей, щоб вони, змагаючись на швидкість, змотували рыболовні катушки, і порівнював результати, досягнуті дітьми, у тому випадку, коли вони діяли поодинці, так і в тому, коли вони робили це разом з іншими дітьми. По суті, це була перша експериментальна спроба з'ясувати як змінюється поведінка індивіда у присутності інших людей, причому не обов'язково членів групи. Триплетт відзначав, що більшість дітей змотували катушки швидше, якщо при цьому були присутні інші діти - або як спостерігачів, або як суперників. Пізніше, розвиваючи й продовжуючи цей експеримент, багато вчених провели велику кількість схожих досліджень.

В 1908 році, як уже говорилося, вийшли книги У. Макдуголла й Е. Росса. Основна ідея, яка втримується в роботах цих авторів, полягала у тому, що поведінка людей, їх мислення, планування життя, спілкування, взаємодії тощо - все це відбувається у межах соціальної психології. Однак чіткого визначення, що таке социальна психологія як галузь її проявів ні Макдуголлом, ні Россом зроблено не було.

Відсутність критеріїв у визначенні предмета соціальної психології призвела до того, що погляди на соціальну психологію у Росса й Макдуголла виявилися різними. Певною мірою, це пояснюється ще й тим, що автори відображали погляди різних наукових напрямків і традицій. Росс, будучи соціологом, дотримувався концепції колективного групового розуму, запозиченої їм з ідей французької соціологічної школи. І, насамперед, ідеї колективної свідомості Еміля Дюркгейма й колективних думок Люс'єна Леві-Брюля. Окрім того, оскільки в його книзі розглядаються такі теми, як дух юрби, поведінка маси, суспільна думка, соціальні конфлікти тощо, тобто все те, що можна з повною впевненістю говорити про вплив на Е. Росса на ідеї теоретиків психології мас - Густава Лебона і Габриеля Тарда.

Макдуголл виходив не з соціологічної, а з психологічної традиції й, як уже зазначалося, був автором теорії інстинктів соціальної поведінки. Тому основний його інтерес зосереджений на таких явищах, як інстинкти, мотивація діяльності, почуття. Основною рушійною силою соціальної поведінки, на думку Макдуголла, є інстинкти. (До речі, саме завдяки У. МакдугГоллу поняття «інстинкт» увійшло у науковий обіг).

Макдуголл дає опис інстинкту, виділяючи в ньому три частини: афферентну (сприймаючу, або таку, що підводить), центральну й ефферентну (руховцу, або таку, що відводить). Перша, афферентна частина, дає нам можливість сприймати, відчувати, почувати предмети. Друга, центральна, формує в нас певні переживання сприйнятого у відчутті. Третя, ефферентна, реалізує нашу відповідну реакцію. Пізніше Макдуголл як рушійні сили соціальної поведінки визначив схильності, інтенції, прагнення.

Вплив концепцій як Росса, так і Макдуголла, виявився обмеженим з такої простої причині, що їх базові ідеї колективного розуму й інстинктів поведінки - неможливо було застосовувати у межах методів експериментальної психології, яка стала на той час найбільш авторитетним і визнаним науковим напрямком.

Власна сфера досліджень соціальної психології стає більше виразної у перші десятиліття ХХ століття, у міру того, як все більша кількість вчених виявляє зацікавленість до нової психологічної дисципліни, вплив якої зростає. Поняття «соціальна психологія» усе частіше починає використовуватися у назвах професійних журналів і видань. У цей період на розвиток соціальної психології найбільший вплив зробили психологія мас, психоаналітична теорія й біхевіоризм.

Психоаналітична теорія, створена Зігмундом Фрейдом на основі його клінічної терапевтичної практики, особливу увагу приділяє внутрішньособистісним психічним процесам, які обумовлені переважно конфліктом між індивідом і суспільством. У концепції Фрейда вперше була викладена оригінальна теорія соціалізації, яка включає опис психічних механізмів цього процесу - ідентифікації й інтеріоризації. Сьогодні як сама фрейдівська теорія соціалізації, тобто процесу оволодіння навичками суспільної поведінки, так і введені їм нові поняття - ідентифікація, інтеріоризація, Над-Я (Ідеал-Я) - є загальноприйнятими й загальновживаними. Таким чином, психоаналітичні ідеї внесли винятково важливий внесок у розвиток і становлення теоретичного арсеналу сучасної соціальної психології. Концепції внутрішньопсихічного розвитку, формування соціальної психології особистості й соціальних конфліктів актуальні й донині, і впливають на наші подання про людську природу й людську поведінку.

Психоаналітична теорія виникла й розвивалася в Європі. І лише, ствердившись там, вона швидко завоювала популярність і авторитет у США.

А ось біхевіоризм як теоретичний напрямик (створений Джоном Уотсоном) містить практично протилежні психоаналізу ідеї, оскільки це чисто американське явище, що виникло на американському грунті. Уотсон, його послідовники й прихильники визнавали значення тільки експериментальних методів дослідження, а головними факторами, що визначають поведінку, вважали стимули зовнішнього середовища. Програмним можна вважати наступну заяву Уотсона: "Дайте мені дюжину здорових, нормально розвинених дітей і мій власний світ, у якому я буду їх ростити, і я гарантую, що, обравши навмання дитину, можу зробити його фахівцем будь-якого профілю - лікарем, адвокатом, художником, торговцем, навіть жебраком або злодієм (кишеньковим злодієм) - поза залежністю від його схильностей і здатностей, роду занять і расової приналежності його предків" (Цит. Шульц Д. і Шульц С., 1998, с. 299). Уотсон думав, що головне для виховного й навчального процесу – це зовнішні обставини, оточуючі умови, в яких перебуває дитина. Основоположник біхевіоризму думав, що будь-які теоретичні думки про внутрішні психічні процеси не можна вважати науковими, оскільки їх неможливо експериментально підтвердити. Тому тільки спостережувані, експериментальні поведінкові акти, які перевіряються, мають становити сферу наукової психології. Зосередивши увагу винятково на дослідженні поводження, Уотсон намагався, таким чином, по суті, виключити зі сфери психологічних вишукувань вивчення самої психіки.

Все різноманіття психічних проявів біхевіоризм зводив до однієї простої формули:

П=З-Р, де П - поведінка, З - стимул, Р - реакція.

Конфлікт інтерпретацій. Погляд на природу людини і сутність людської поведінки

Біхевіоризм узяв на озброєння проголошений Декартом принцип: Anіmal non agіt, agtur (тварина - об'єкт, а не суб'єкт дії). Тобто всі дії тварини, живого організму, у тому числі й людини, є лише реакцією, рефлекторною діяльністю у відповідь на зовнішнє роздратування.

Макдуголл протиставив декартову принципу інший підхід: The healthy anіmal іs up and doіng (здорова тварина активна і діє). Джерело цієї самостійної активності У. Макдуголл вбачав у вітальності, життєвій силі, які спонтанно проявляються у діяльності тварини і людини. Вона реалізується через інстинкти, які Макдуголл вважав психофізичною схильністю, природними каналами для розрядки нервової енергії - схильностей, прагненень, інтенцій.

Хоча й у сучасній психології дається в знаки вимога враховувати, у першу чергу, спостережувані й перевірені феномени, проте нинішні дослідники більшою мірою зайняті вивченням не тільки зовнішніх факторів, а протіканням глибинних, внутрішніх психічних процесів.

Тут необхідно відзначити, що подальший розвиток соціальної психології у ХХ столітті відбувався переважно в США. Так, у 1918-1920 роках в США виходить п'ятитомне дослідження У. Томаса й Ф. Знанецького «Польські селяни у Європі й Америці». Завдяки цьому дослідженню така тема, як «соціальні настанови», стає однією з центральних у соціальній психології, і саме це поняття входить у науковий арсенал соціальних психологів.

У 1921 році побачив світ американський «Журнал абнормальної психології», згодом перейменований в «Журнал абнормальной і соціальної психології».

У 1924 році в США виходить «Соціальна психологія» Флойда Оллпорта, яка значною мірою вплинула на подальший розвиток цієї дисципліни. Робота Оллпорта, на відміну від робіт, які вийшли раніше, Росса й Макдуголла, містила в собі як експериментальну, так і теоретичну частину. Завдяки цій роботі обриси сучасної соціальної психології стають більш виразними. Окрім того, Ф. Оллпорт вводить у соціальну психологію таку життєво важливу й актуальну тему як соціальний вплив.

У 1934 році вийшла книга Джорджа Герберта Міда «Розум, особистість і суспільство», у якій йшла мова про виняткову роль впливу соціального оточення на формування людиною світогляду на власну особистість. А, у цілому, проблема взаємодії взаємин індивіда й суспільства була головною для даної роботи Дж. Г. Мида.

Разом з тим ще у 30-ті роки залишалася певна невизначеність у питанні про межі предмета соціальної психології. Про це свідчить той факт, що у 1935 році вийшли «Посібники із соціальної психології» Карла Марчісона, де висвітлювалися такі теми як життя й поведінка «соціальних» комах і домашніх тварин. Нині ці теми, зрозуміло, вийшли зі сфери досліджень соціальної психології й включені до дослідницької проблематики зоопсихології й етології.

В 1936 році галузь соціально-психологічних досліджень розширилася за рахунок включення до неї проблем соціальної конформності, пояснення якої давалося у книзі Музафера Шерифа «Психологія соціальних норм", опублікованій у тому ж році.

Після того, як Курт Левін з колегами і студентами у лабораторних умовах змоделювали авторитарний, демократичний і проміжний (нейтральний) тип керівництва, а потім порівняли результати діяльності лідерів названих типів, стала очевидною значимість експериментальних методів дослідження громадського життя. Звіт про дане дослідження був опублікований Куртом Левіном і його студентами Рональдом Липіттом і Ральфом Уайтом у 1939 році. Тим самим був покладений початок дослідженню соціальних проблем у лабораторних умовах. У 30-ті роки К. Левин вносить значний вклад у теоретичний розвиток соціальної психології, розробивши «теорію поля», у якій ним була виведена формула соціальної поведінки. Дана модель поведінки враховувала як зовнішні, так і внутрішні фактори і виглядала так: П = ф (ЛО), де П - поведінка; Л - особистість, що включає в себе такі аспекти, як спадковість, здатності, особливості характеру; ПРО - навколишнє середовище. Сполучення внутрішніх, особистісних і зовнішніх факторів утворюють змінну функцію - ф.

Для того, щоб проілюструвати цю формулу, наведемо простий приклад: людина поводиться по-різному у різних місцях - будинку, на роботі, у магазині, на концерті тощо. І це, незважаючи на те, що здійснюється поведінка однієї й тієї самої людини. А розходження у поведінці пояснюються розходженням навколишніх умов. І в той же час різні люди в одній і тій же ситуації або в одній і тій же обстановці можуть поводитися по-різному. Пояснення цьому полягає у розходженні особистісних, внутрішніх якостей індивідів.

Хоча сьогодні відкриття Курта Левіна виглядає тривіальним, для свого часу воно стало поворотним пунктом у розвитку соціально-психологічної теорії й досліджень. Разом з тим, воно й донині багато в чому зберігає своє значення і актуальність. Окрім того, К. Левин особливо підкреслював практичну значимість соціально-психологічних досліджень. Все це повною мірою знайшло підтвердження під час другої світової війни в США, де, скажімо, військові влади зверталися до психологів за допомогою у створенні ефективних агітаційно-пропагандистських матеріалів, фільмів, радіопередач, друкованої продукції. Американський уряд під час війни також постійно звертався до психологів із проханнями організації дієвих важелів впливу на населення.

У тому ж 1939 році, коли К. Левин опублікував звіт про лабораторні дослідження лідерства, Джон Доллард і його дослідницька група вводять у науковий обіг теорію "фрустрація-агресія".

У 1941 році Ніл Міллер і Джон Доллард у роботі «Наслідування й соціальне навчення» виклали теорію, яка поширює принципи біхевіоризму на соціальну поведінку.

У 1945 році К. Левин створює Центр по дослідженню групових динамік. Закінчення другої світової війни ознаменувалося активізацією теоретичних і дослідницьких робіт у галузі соціальної психології. Продовжилася розробка таких проблем як зміна соціальних настанов (Карл Ховланд), конформізм, агресія, суспільні взаємодії, формування і соціалізація особистості. Все це призвело до відкриття нових, складних паттернів поведінки. Виникла безліч нових проблем, пов'язаних із поведінкою людини: сутність любові, комунікаційні процеси, які протікають як на міжособистісному, так і на суспільному рівнях, проблема сприйняття і розуміння людини людиною. Інтерес до соціальних проблем викликав проведення нових досліджень з таких питань як вплив засобів масової інформації (ЗМІ), скупченість, інші стресові ситуації, просоциальна поведінка у екстремальних умовах. Прямим наслідком підвищеної зацікавленості до соціально-психологічних проблем з'явився вихід у світ у 1954 році першого сучасного «Посібника із соціальної психології», складеного Гарднером Линдзи.

У 1957 році Ліон Фестінгер видає свою роботу «Теорія когнітивного дисонансу», у якій підкреслюється значимість і важливість відповідності між настановами і поведінкою індивідів.

У наступному, 1958 році Фріц Хайдер заклав підстави для теорії каузальної атрибуції, опублікувавши «Психологію міжособистісних відносин».

У 1959 році Джон Тібо й Харольд Келли видали "Соціальну психологію груп", давши тим самим поштовх до розвитку теорій соціального обміну.

У 1965 році американський «Журнал абнормальної і соціальної психології» розділяється на два видання – «Журнал абнормальной психології» і «Журнал соціальної психології».

І, нарешті, у 1985 році виходить вже третє видання «Посібника із соціальної психології», опубліковане Гарднером Ліндзі та Еліотом Аронсоном.

На сьогодні у США видано кілька десятків підручників і допоміжних матеріалів з соціальної психології. Майже кожний університет США, де є психологічні факультети і відділення соціальної психології, так чи інакше, прагне до видання власних навчальних посібників і іншої методичної й навчальної літератури з соціальної психології.

Російські студенти і викладачі одержали можливість ознайомитися із сучасним рівнем розвитку і стану справ у соціальній психології завдяки підручнику Девіда Майєрса «Соціальна психологія», який був опублікований у 1997 році. Це поки що єдиний навчальний матеріал, яка вийшов у нас з сучасної соціальної психології, якщо не вважати книги Т. Шибутані, яка видавалася в СРСР у 1969 році й перевидана в цей час.

Даний швидкий нарис історії соціальної психології може породити законне питання: а як же вітчизняна наука? Який внесок зробили радянські, а тепер уже й російські вчені й наука в целому, у розвиток і становлення соціальної психології?

На жаль, доводиться визнати, що внесок цей мінімальний. І основна причина полягає у тому, що аж до кінця 60- х років соціальна психологія в СРСР вважалася «буржуазною», а тому шкідливою наукою й, отже, була забороненою наукою, розділивши тим самим долю соціології, політології, генетики, кібернетики. Але й після того, як із соціальної психології було зняте клеймо ідеологічно шкідливої науки, а в 1966 році навіть розпочате викладання курсу марксистсько-ленінської соціальної психології на психологічному факультеті Ленінградського державного університету, ставлення до неї продовжувало залишатися підозрілим, як, втім, і до психології в цілому. Тому адаптація соціальної психології у радянській психологічній науці проходила важко й непросто. Одержавши саму можливість вживати поняття «соціальна психология» і викладати проблематику цієї дисципліни, не боячись бути викритими у ідеологічних диверсіях і зраді, радянські автори змушені були, проте, обмежитися двома видами діяльності в соціальній психології - критикою «буржуазної соціальної психології» і спробами «наповнити» запозичені на Заході соціально-психологічні теорії й методи «марксистсько-ленінським» змістом, тобто спробами впровадити у соціальну психологію марксистські (у радянському ідеологічному варіанті) схеми. Зрозуміло, ні до чого продуктивного подібна діяльність привести не могла. Таким чином, з часу «дозволу» у нас соціальної психології й до сьогодні, тобто за останні 30 років, в СРСР, а потім і в Росії, відбувався не розвиток соціальної психології, а, скоріш, йшла не дуже інтенсивна боязка популяризация цієї дисципліни. Та й то не в повному обсязі, а лише в тому, де її хоч якоюсь мірою можна було узгодити з ідеологічними штампами.

Здається, що таке положення справ відходить у минуле. Сьогодні ми не огороджені ідеологічним «залізною завісою». І викладачі, і студенти мають широкі можливості для ознайомлення з будь-якими закордонними науковими, періодичними, професійними соціально-психологічними виданнями на мові оригіналу. Окрім того, зараз у нас з'явилося багато перекладної літератури з соціально-психологічних проблем. Досить сказати, що і тепер російський читач може працювати з книгами таких класиків у галузі соціальної психології як Ліон Фестінгер, Альберт Бандура, Гарднер Ліндзі, Еліот Аронсон, Філіп Зімбардо, Роберт Чалдіні й багато інших. Все це може слугувати заставою того, що й у російській соціальній психології незабаром з'являться свої оригінальні теорії й будуть проведені такі соціально-психологічні дослідження, які не стануть повторенням західних досліджень, тобто не будуть страждати на вторинність.

Популярність і зацікавленість до соціальної психології, відмічені у цей час, також можуть сприяти тому, що російська соціальна психологія знайде власну особу й займе гідне місце у світовій психологічній думці.

Література

  1. Беллоу С. Литературные заметки о Хрущеве // Иностранная литература. 1999. № 6. С. 220.

  2. Гибш Э., Форверг М. Введение в марксистскую социальную психологию / Пер. с нем. Т.А. Рябушкиной. М.: Прогресс, 1972. 295 с.

  3. Грин Г. Еретик от марксизма // Иностранная литература. 1999. № 6. С. 221.

  4. Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. М.: Наука, 1993. 432 с.

  5. Канетти Э. Масса и власть. М.: Ad marginem, 1997. 528 с.

  6. Карлейль Т. Теперь и прежде. М.: Республика, 1994. 415 с.

  7. Лебон Г. Психология народов и масс. СПб.: Макет, 1896/1995 а. 316 с.

  8. Лебон Г. Психология социализма. СПб.: Макет, 1908/1995 б. 544 с.

  9. Макиавелли Н. Государь: Сочинения. СПб.: Кристалл, 1998. С. 45-120.

  10. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс / Пер. с фр. Т.П. Емельяновой. М.: Изд-во “Центр психологии и психотерапии”, 1996. 478 с.

  11. Райх В. Психология масс и фашизм / Пер. с англ. Ю.М. Донца. СПб.: Университетская книга, 1997. 380 с.

  12. Райх В. Сексуальная революция / Пер. с нем. В.А. Брун-Цехового. СПб.: Университетская книга; М.: АСТ, 1997. 352 с.

  13. Райх В. Функция оргазма. Основные сексуально-экономические проблемы биологической энергии / Пер. с нем. В. Костенко. СПб.: Университетская книга; М.: АСТ, 1997. 305 с.

  14. Тард Г. Законы подражания. СПб., 1892/1997.

  15. Тард Г. Общественное мнение и толпа // Психология толп. М.: Институт психологии РАН, Изд-во “КСП+”, 1998. 416 с.

  16. Фрейд З. Психоаналитические этюды // Тотем и табу. М.: Олимп; Изд-во “АСТ-ЛТД”, 1998. С. 400-446.

  17. Фрейд З. Психология масс и анализ человеческого Я // Тотем и табу. М.: Олимп; Изд-во “АСТ-ЛТД”, 1998. С. 279-349.

  18. Фромм Э. Бегство от свободы. М.: Прогресс, 1990. 270 с.

  19. Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов. М.: Политиздат, 1990. С. 143-221.

  20. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. М.: Изд-во “АСТ-ЛТД”, 1998. 672 с.

  21. Чалдини Р. Психология влияния. СПб.: Питер Ком, 1999. 272 с.

  22. Шульц Д., Шульц С. История современной психологии / Пер. с англ. СПб.: Евразия, 1998. 528 с.

  23. Эббингауз Г. Очерк психологии // Основные направления психологии в классических трудах. Ассоциативная психология. М.: Изд-во “АСТ-ЛТД”, 1998.

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ЕМПІРИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Підрозділ 1. Соціально-психологічні теорії

Теоретичне збагнення миру

Теорії імпліцитні й наукові

Теорії у соціальній психології

Модель наукового розвитку

Необіхевіористська орієнтація

Еволюція біхевіоризму

Необіхевіоризм

СОР - теорії

Теорія соціального навчения

Теорія соціального обміну

Теорія взаємозалежності

Інтеракціоністська орієнтація

Рольова теорія

"Стенфордська в'язниця"

Застосування рольових концепцій

Когнітивістська орієнтація

Теоретичні джерела когнітивізму

Галузь досліджень у когнітивній психології

Підрозділ 2. Соціально-психологічні дослідження

Ідеї й гіпотези

Змінні у дослідженні

Правила й вимоги

Вибір методів дослідження

Основні параметри аналізу

Етичні проблеми дослідження

Інформована згода

Неправда на користь?

Дебрифінг

Підрозділ 3. Основні методи соціально-психологічного дослідження

Експеримент

Квазіексперимент

Польове дослідження (спостереження)

Архівне дослідження

Имітаційне дослідження (рольова гра)

Оглядове дослідження (дослідження за домогою обстеження)

Марнославство й цікавість - ось два бичі нашої душі.

Останнє спонукує нас усюди сунути свій ніс,

перше забороняє залишати що-небудь

невизначеним і невирішеним.

Мішель Монтень

Підрозділ 1. Соціально-психологічні теорії

Насамперед, визначимося з поняттям - що ж таке теорія? Якщо говорити зовсім вузько, то теорія – це лише спроба дати якесь пояснення будь-чому. Будь-який процес пояснення обов’язково припускає виявлення яких-небудь причинно-наслідкових зв'язків, а саме це і є основною ознакою теорії. Встановлення причинних зв'язків, у свою чергу, є процесом дослідження, вивчення, пізнання чогось, а буквальний переклад з грецької слова «теорія» і означає «досліджую», «розглядаю».

Легко можна здогадатися, що будь-яку розумову, когнітивну діяльність, спрямовану на виявлення причинних зв'язків, можна вважати теоретичною діяльністю, процесом створення теорії. Отже, кожна людина, якщо вона прагне щось пояснити, то тим самим створює теорію, тобто мислить теоретично. Інша справа, наскільки гарна це в неї виходить.

Теоретичне збагнення миру

Сьогодні в це важко повірити, але люди лише відносно недавно відчули потребу в спеціальному поясненні, що ж саме відбувається як у навколишньому їхньому світі, так і в них самих. Іншими словами, люди не завжди мали потребу в теоріях і не завжди вміли їх створювати. До того, як виникла потреба в теоретичному поясненні миру, свідомість людини грунтувалося на колективних поданнях. Французький філософ і психолог Люс’єн Леві-Брюль, який і запропонував концепцію колективних уявлень, думав, що завдяки колективним уявленням міфічна свідомість людини мала готові відповіді на всі питання ще до того, як вони могли в ньому виникнути (Леві-Брюль Л., 1994). Тому в міфічній свідомості такі питання і не з'являлися. Людина, як носій міфічної свідомості, «знає все», і тому їй не потрібно ніяких спеціальних пояснень. Світ для неї й без того ясний і зрозумілий.

Подібний спосіб сприйняття реальності німецький філософ Едмунд Гуссерль назвав «міфо-релігійною настановою» (Гуссерль Е., 1986). Чому ця настанова змінилася? Чому людей перестали задовольняти колективні уявлення, де не потрібні були теорії, де їм просто не було місця? Чому людині знадобилося вийти з ясного й зрозумілого міфічного миру й поринути у складний і заплутаний мир теоретичного пізнання?

На всі ці питання сьогодні ми навряд чи знайдемо відповіді. Тому просто констатуємо слідом за Е. Гуссерлем, що у VІ-VІ вв. до н.е. у Древній Греції в людини чомусь виникла потреба пояснювати світ і його колишня міфо-релігійна настанова, що не пояснює світ, а та, що приймає його як данність, - змінилася новою (пояснюючою), а, отже, теоретичною настановою.

Теоретичне пояснення світу досить швидко одержало широке поширення й стало одним з основних способів пізнання людиною всіх форм реальності. Завдяки теорії виникли спочатку філософія, а потім і наука. Теорії стали їх основними робочими інструментами. Під впливом філософії й науки кожен з нас став певною мірою теоретиком, оскільки всі ми, так чи інакше, прагнемо пояснити, насамперед, для самих себе що й як відбувається у світі, і у нас самих.

Теорії імпліцитні й наукові

Незважаючи на те, що всі ми іноді мислимо теоретично, тобто створюємо якісь особисті теорії, було б явним перебільшенням стверджувати, що кожна сучасна людина є вченим або філософом. Наука й філософія все ж таки специфічні, професійні види діяльності. Тому до філософських і наукових теорій пред'являються спеціальні, досить жорсткі вимоги.

Наші особисті теорії, зазвичай, погано або зовсім не погоджуються з логікою. Вони є розпливчастими, неясними, нечіткими, найчастіше, не піддаються ніякій перевірці. Більше того, ми, взагалі, не ставимо перед собою у відношенні власних, особистих теорій таких цілей як перевірка. Вони нам і без того подобаються і здаються цілком справжніми й надійними. Такі теорії називають імпліцитними, оскільки те, що в них стверджується, уявляється нам зовсім очевидним, саме собою, що розуміє. Ця категорична впевненість у абсолютній істинності наших теорій і пояснює їх назву - імпліцитні, тобто, безсумнівно, беззастережно правильні. Їх ще можна назвати теоріями повсякденного розуму. Тому наші особисті теорії мало схожі на теорії наукові. Разом з тим, незважаючи на очевидні слабості й недоліки, наші власні теорії дають нам можливість становити певну думку про що відбувається, не завжди вірне, але все-таки допомагає орієнтуватися у світі. Тому вони є необхідні і навіть корисними.

Як уже говорилося вище, у науці створення теорій має відповідати певним правилам. І, насамперед, правилам логіки. Іншими словами, теоретичні твердження мають бути логічно пов'язані між собою. Окрім того, теорія повинна узгоджуватися із уже відомими фактами. І, зрештою, теорія має бути веріфікованою, тобто такою, що може бути перевіреною.

Хоча ми й говорим, що теорії є основними інструментами філософського й наукового пізнання, необхідно пам'ятати, що всі теорії за свою природою абстрактні когнітивні конструкції. Вони завжди містять у собі такі аспекти, які не можуть бути абсолютно доведені. Тому жодна, навіть найдосконаліша наукова, а тим більше філософська, теорія не може претендувати на роль істини в останній інстанції.

У науці теорії мають низку загальних завдань. Одна з них - збір, організація й пояснення різноманітної інформації. Що стосується соціально-психологічних теорій, то вони мають справу із соціальною інформацією, пов'язаною з думками, почуттями, поведінкою людей. У світі соціальних відносин відбувається маса подій. Теорії допомагають нам належним чином організувати інформацію про ці події в логічно послідовні, елементарні раціональні конструкції. Таким чином, теорії допомагають нам виявити логіку, яка відбувається, поєднуючи наші знання й емпіричні дані.

Ще одним завданням наукової теорії є виявлення прогалин у вже існуючих знаннях для того, щоб, надалі, провівши відповідні дослідження, надати більш всебічні уявлення про явище, які нас цікавлять. Отже, теорія не тільки поєднує, інтегрує вже наявну інформацію, але й допомагає нам усвідомити те, чого ми дотепер ще не знали. Припустимо, що ви зіштовхнулися з якимось незрозумілим явищем. (Щоправда, зі студентами таке трапляється рідко. Як правило, для них і так все є ясним і зрозумілим). Але, якщо це все ж таки трапилося і якась подія змусила вас задуматися, то ви, швидше за все, спробуєте дати йому пояснення, а, можливо, і не одне, а декілька. Так само неясності у окремих наукових теоріях призводять до нових досліджень. Але перш, ніж почати дослідження, необхідно висунути якесь пояснююче припущення. Воно називається гіпотезою. Гіпотеза - це опис відносин, які, як правило, мають місце в реальності. Слідком за гіпотезою, має проводитися дослідження, яке має за мету підтвердити або спростувати висунуту гіпотезу. Отже, ще одним завданням теорії є передбачення подій і навіть їх наслідків, які, як ми припускаємо, можуть відбутися. Причому, навіть таких наслідків, для настання яких ще не зсклалися необхідні умови.

Дослідження, які проводяться для перевірки гіпотез і, взагалі, будь-яких теоретичних побудов, далеко не завжди підтверджують їх. Емпіричне дослідження може фактично показати, що теорія має бути переглянута або навіть, взагалі, відкинута як невірна. В історії науки досить багато прикладів, коли теорії не підтверджувалися емпіричними даними. Так, скажімо, сьогодні мало хто всерйоз сприйме твердження про те, що Сонце обертається навколо Землі або що миші зароджуються у брудній білизні. Тому будь-яку теорію найкраще розглядати як певну модель. Але й навіть як модель, будь-яка теорія досить обмежена з погляду застосування її у житті. Однак, без створення і використання теорій завдання наукового пізнання стає практично нездійсненним.

Вище були означені вимоги, пропоновані до наукових теорій, і серед них з’ясовані такі: логічність, простота, ясність, зв'язок з фактами реального світу, можливість емпіричної перевірки за допомогою експериментальних досліджень. З погляду цих критеріїв, одні теорії є кращими, інші - гіршими. Але жодна з них повною мірою не може відповідати всім запропонованим критеріям. Таке не під силу навіть сукупності різних теорій.

Теорії у соціальній психології

Якщо звернутися до соціально-психологічних теорій, то жодна з них, окремо взята теорія не в змозі пояснити всі соціальні явища. Більше того, всі наявні теорії, і навіть ті, які будуть створені пізніше, не в змозі пояснити все різноманіття соціального світу. Проте, кожна з них здатна більш-менш зрозуміло пояснити окремі, локальні аспекти, явища, факти й закономірності. Цілком ймовірно, якусь всеосяжну, загальну соціальну і навіть соціально-психологічну теорію створити просто неможливо. Логіка теоретичної роботи змушує вченого звертати пильну увагу на одні питання, але ігнорувати інші. Деякі теорії акцентують увагу на індивіді, інші - на соціальних ситуаціях або структурах, треті - на взаєминах індивіда із навколишнім середовищем. Одні підкреслюють значення зовнішніх умов і обставин соціального оточення людини, у той час як інші наполягають на вирішальному значеннні для поведінки індивіда інстинктів, потягів, тобто біологічних факторів. Іншими словами, немає ідеальних, штучних, всеосяжних соціальних теорій. Інша справа, що у вченого завжди є спокуса поширити свою теорію абсолютно на всі соціальні явища. Така абсолютизація за певних умов може призвести до важких і навіть трагічних наслідків. Щодо цього, то дуже показовим є приклад марксистської соціальної теорії.

І, оскільки немає абсолютної, вичерпної соціальної теорії, то сучасні соціальні психологи орієнтуються не на одну наукову теорію, а на сукупність соціальних теорій, які, як уже говорилося, «не претендують на всеосяжність». Такі теорії, мають обмежений рівень узагальнень, тому американський соціолог Роберт Мертон назвав їх «теоріями середнього рангу». На думку Р. Мертона, такі теорії виступають як опосередкована ланка між емпіричними дослідженнями, робочими гіпотезами і всеосяжним рівнем узагальнень. Таким чином, теорії середнього рангу у соціальній психології є прикладом того, як одне й те саме явище (світ соціальних взаємодій, людська поведінка) досліджується з різних точок зору, з різних теоретичних позицій.

Сучасному соціальному психологові необхідне знання всіх теоретичних перспектив і теоретичних напрямків. Американський психолог Вільям Макгайр називає таку багатосторонню зацікавленість до різних теоретичних напрямків «перспективізмом». У. Макгайр пише, що будь-яка теоретична точка зору відображає знання і пояснення тільки однієї перспективи, у той час як творчий вчений повинен мати погляд, заснований на знанні багатьох теоретичних перспектив (McGuіre W., 1984). У. Макгайр вважає, що у сучасній соціальній психології можна виділити три найбільш значимі, загальні теорії, або напрямки: рольові, когнітивні й теорії навчення. У збірнику, який вийшов у нас «Сучасна закордонна соціальна психологія» (1984) виділяються чотири соціально-психологічні теоретичні напрямки: необіхевіористський, когнитивістський, психоаналітичний й інтеракціонистський.

Розбіжність між цими двома класифікаціями теоретичних напрямків є досить показовою. Воно відображає той факт, що редактори-укладачі зазначеного збірника виходили з того, що у соціальній психології, як, втім, і у психології в цілому, продовжує зберігатися принцип ортодоксальної прихильності одній певній науковій школі. У. Макгайр же вважає, що в соціальній психології намітилася тенденція до синтезу й інтеграції різних теоретичних підходів, різних наукових шкіл. Тому концепції, що виникли в рамках одного напрямку, використовуються дослідниками, що дотримуються іншої теоретичної орієнтації. Іншими словами, сучасні соціальні теорыъ при висуванні гіпотез і інтерпретації подій перебороли вузький, однобічний підхід «своєї» теоретичної перспективи і залюбки використовують теоретичні принципи, напрацьовані в рамках інших напрямків і шкіл.

Модель наукового розвитку

Перш, ніж перейти безпосередньо до характеристики основних теоретичних напрямків у сучасній соціальній психології, вкажемо на деякі закономірності розвитку науки у цілому. Ці знання допоможуть нам краще зрозуміти історію того, як складалася доля теорій у соціальній психології.

Американський вчений-фізик і філософ Томас Кун виділив у розвитку будь-якої науки періоди «нормальної» і «екстраординарної» науки (Кун Т., 1976). Для етапу нормальної науки характерним є панування певної наукової парадигми. Грецьке слово «парадигма» переводиться як «модель», «зразок». Отже, панування однієї наукової парадигми означає, що в науці ствердилася й керує та або інша наукова теорія, яка вважається зразковою, і переважна більшість досліджень у цей час проходить у межах і у руслі даного теоретичного напрямку. Це період бурхливого зростання експериментальних, емпіричних пошуків з метою повторювати, поглиблювати панівну теорію, знайти нові сфери її застосування. У цей час зростає значення й авторитет прикладних досліджень. Переважна більшість вчених-дослідників дивляться на явища, які нами вивчаються, саме крізь призму наукової парадигми, яка вже ствердилася. Усі конкуруючі або альтернативні теорії у цей період існують на периферії науки.

По мірі того, як накопичується усе більше емпіричних даних, які неможливо інтерпретувати з позицій панівної парадигми, оскільки вони не укладаються у межі загальновизнаної теорії або суперечать їй, зростає значення раніше периферійних або теорій, які знову з'явилися. Колишня парадигма втрачає свою силу і панівні позиції.

Наступає період «екстраординарної науки», коли інтенсивно розвиваються все нові й нові теорії, які конкурують одна з одною. Теорія переживає свою зоряну годину, коли зростає і її значення, і авторитет вчених-теоретиків. Це - передпарадигмальний час. Він триває доти, доки не ствердиться й не стане загальновизнаним новий теоретичний напрямок. Таким чином, формується й зміцнюється нова наукова парадигма. Для більшості вчених з'являється нова модель або новий зразок наукового погляду на світ.

Все сказане про закономірності розвитку науки у цілому певною мірою відносяться і до соціальної психології. У такій, поки що ще достатньо короткій історії, спостерігалися і пік експерименту, і активізація теоретичної діяльності.

У 20-ті роки ХХ сторіччя, коли, власне, і відбувалося формування соціальної психології як самостійної наукової дисципліни, у психології панували біхевіористські принципи. Засновник біхевіоризму Дж. Уотсон, його прихильники і послідовники зіграли досить дивну роль у розвитку соціально-психологічної теорії. Проте саме вони спробували за допомогою власних теоретичних положень, взагалі, вигнати теорію із соціальної психології. Всі попередні або ті, які йдуть врозріз із біхевіористськими поглядами, теорії оголошувалися «поганими», і з цього випливав висновок, що в психології, у тому числі й у соціальній, немає місця теорії. І єдиним інструментом психологів мають ставати прикладні, емпіричні, лабораторні дослідження. Все це повинне було додати соціальній психології вид «серйозної», «респектабельної», тобто чисто експериментальної науки.

Але оскільки будь-яка наука будується на двох основах - емпіричному і теоретичному, то, зрозуміло, що було б дарма очікувати успішного розвитку соціальної психології, яка спирається лише на прикладні дослідження. І вже у 40-ті рр. ХХ століття однобічна експериментальна орієнтація соціальної психології, задана біхевіористською моделлю, стала стримуючим фактором розвитку нової науки.

Тому вже тоді соціальні психологи починають виявляти підвищену зацікавленість до теоретичних знань, відповідно з'являються і нові теорії, оформлюються альтернативні біхевіоризму теоретичні наппрямки.

У 60-ті роки ХХ сторіччя у соціальній психології складаються когнитивістська й інтеракціонистська орієнтації. Та й сам класичний біхевіоризм Уотсона, якого один з його послідовників - Едвард Толмен (Толмен Е., 1980) назвав «архібіхевіористом», значно змінився, трансформувався у різні необіхевіористські теоретичні версії.

Кожен з названих вище теоретичних напрямків має власні орієнтири, свої поняття, гіпотези, концепції. У кожного в розпорядженні власна теоретична база, яка забезпечує психологів необхідними теоретичними розробками для пояснення вузького кола фактів соціального життя й поведінки. Багато які з цих теорій докладніше будуть обговорюватися в наступних розділах і підрозділах. При описі кожної теоретичної орієнтації ми будемо намагатися розглянути, насамперед, їх основні, базові поняття й концепції, ілюструючи їх прикладами прикладних досліджень. У свою чергу, на прикладах прикладних досліджень ми познайомимося із класифікацією основних методів дослідження у соціальній психології, довідаємося про їх сильні й слабкі сторони, ознайомимося з вимогами i правилами при їх проведенні.

Необіхевиористська орієнтація

Вище вже відзначалося, що початок становлення соціальної психології довелося на час, коли в психології панували біхевіористські принципи. Тому має сенс почати розгляд теоретичних перспектив з необіхевіоризма, тобто з такого напрямку, що сформувалося під безпосереднім впливом класичного, або «чистого» біхевіоризму, але в той же час несе на собі відображення інших теоретичних підходів.

Еволюція біхевіоризму

Як випливає із самої назви даного напрямку (behavіor - у перекладі з англійської означає «поведінка»), основну увагу психологи-біихевіористи зосередили на вивченні поведінки. І, оскільки вони ставили перед собою завдання не тільки навчитися розуміти і пророкувати поведінку, але й формувати, виробляти «правильну», або «потрібну», поведінку, а, в остаточному підсумку, управляти ним, то головною теоретичною проблемою біхевіоризму стало навчання тій або іншій поведінці. Звідси й назва теорій, що досліджують цей процес, - теорії навчання. У них, насамперед, аналізується зв'язок між стимулом і реакцією. Стимул - це будь-яка подія, зовнішня або внутрішня, яке змінює поведінку людини або тварини (організму). Реакція - це і є зміна поведінки як відповідь на стимул. Підкріплення – це ще одне ключове поняття даних теорій. Його можна визначити як будь-який результат, отриманий у результаті відповідної реакції. Позитивне підкріплення збільшує ймовірність повторення реакції. Реакції, які не одержали позитивного підкріплення у вигляді винагороди, не закріплюються. І, нарешті, реакції, які нанесли організму шкоду (негативне підкріплення), відкидаються. Організм прагне уникати повторення подібних дій.

Таким чином, поведінка у біхевіоризмі визначається за формулою:

П = З- С- Р,

де П - поведінка, З - стимул, Р - реакція.

Підкріплення виступає основним фактором будь-якого навчення. Вчених, які стоять на позиціях необіхевіоризму й конкретно теорії навчення (у західній літературі їх часто називають СР-теоретиками - по абревіатурі основних понять стимул-реакція), мало займає те, що відбувається у проміжку між стимулом і реакцією, тобто розумові та психічні аспекти поведінки. Їх цікавить лише попередня подія (стимул) і наступна (реакція), іншими словами, явно виражені причина й наслідок. Для СР-теоретиків немає практичного значення, що людина думає й переживає, наприклад, коли здійснює плани на наступний день. Організм – це своєрідний «чорний ящик», де можна фіксувати, лише те, що є на вході і що на виході.

Вперше ключовий принцип навчання був встановлений Е. Торндайком і І. Павловим. Причому обидва вчених прийшли до його відкриття незалежно один від одного. Торндайк назвав його «законом ефекту», а І. Павлов – «підкріпленням» (Александер Ф., Селесник Ш., 1995).

Згідно з Е. Торндайком та І. Павловим, тварини й люди навчаються методом спроб і помилок. Якщо знайдена успішна модель поводження, то вона потім багаторазово повторюється і таким чиномий спосіб закріплюється.

Оскільки був знайдений ключовий і, як тоді здавалося, єдиний фактор навчення, то подальші дослідження біхевіористів спрямовуються переважно на вивчення підкріплення. Режим підкріплення є відстроченим або негайним, а його характер - частковим, переривчастим, постійним, позитивним, що й стало надалі предметом найпильнішого інтересу цих вчених. Виявлялися принципи підкріплення, проводилися численні експерименти, робилися теоретичні, математичні розрахунки, складалися графіки, які визначають зв'язок поведінки й підкріплення.

Необіхевіоризм

Едвард Толмен, який заклав основи необіхевіоризму, дійшов висновку, що для навчання не обов'язковим є негайне підкріплення (Александер Ф., Селесник Ш., 1995). Окрім того, Толмен, на відміну від Уотсона, прийняв до уваги не лише зовнішню поведінку організму за схемою «стимул-реакція» але й ураховував процеси, що відбуваються в самому організмі. Він, зокрема, ввів поняття когнітивних карт, тобто уявлень про якісь схеми поведінки, які виникають у центральній нервовій системі (Толмен Е., 1980). Щоправда, ще до Толмена у 1913 році на необхідність враховувати процеси, які протікають в організмі, вказував У. Хантер, який експериментував з відстроченими реакціями (Ждан А., 1990; Шульц Д., Шульц С., 1998).

Кларк Л. Халл, займаючись теоретичними й експериментальними дослідженнями поведінки і навчання, так само перебував під впливом ідей І. Павлова, Е. Торндайка й Дж. Уотсона. Але саме завдяки К. Халлу остаточно була сформульована необіхевіористська модель поведінки, яка стала виражатися як С-ОР-Р, тобто стимул-організм-реакція. Тим самим, центральний постулат радикального біхевіоризму є відмовою від розгляду процесів, що протікають в організмі, відійшов у минуле.

К. Халл наполягав, що без дослідження неспостережуваних процесів, що відбуваються в організмі, які, проте, можна об'єктивно описати, поведінку зрозуміти неможливо. Основною рушійною силою (мотивацією) будь-якої поведінки К. Халл вважав потребу. Оскільки дієве підкріплення, він розглядав заохочення, тобто позитивне підкріплення, яке дає організму можливість задовольнити наявну в нього потребу. Цю концепцію далі розвивав Кеннет Спенс.

Ще одну проблему, пов'язану із навчанням і підкріпленням, досліджував Беррес Ф. Скіннер. Він висунув ідею оперантного (від слова «операція») навчення. Таке навчення носить цілеспрямований, раціональний характер. Його сутність полягає у тому, що організм здобуває нові реакції завдяки тому, що сам їх підкріплює. І тільки після цього зовнішній стимул може викликати відповідь - реакцію.

Враховуючи, що підкріплення і навчання можна спеціально організовувати, то на основі цього припущення Б. Скіннер виступив з далекоглядними проектами перебудови суспільства, раціонального керування поведінки людини. (Ярошевський М., 1971; Ждан А., 1990; Александер Ф., Селесник Ш., 1995; Фромм Е., 1998).

Основні ідеї теорій навчення й сьогодні зберігають своє значення й значною мірою впливають на сучасних соціальних психологів. Але, у цілому, соціальна психологія давно вийшла за рамки простих СР-моделей при вивченні людської поведінки. І головна відмітна риса нинішніх теорій навчання - це інтерес до внутрішньопсихічних процесів, які протікають в організмі. На додаток до соціально-психологічних теорій це означає, що вченими досліджуються не тільки стимули й реакції, але й сама людина, залучена до процесу навчення. Більше того, у цей час фокус інтересу дослідників усе більше зміщується на когнітивну й психічну активність людини, тобто на проміжну ланку між стимулом і реакцією. Завдяки цьому стираються раніше жорсткі межі між біхевіористами, когнітивістами, інтеракціоністами й навіть прихильниками теорій глибинної психології. А сучасна схема поведінка у теоріях соціального навчення придбала остаточну формулу:

С-ПРО-Р (стимул-організм-реакція).

Іноді її ще називають СОР-моделлю.

У наступному підрозділі ми познайомимося з деякими СОР-теоріями, які найбільшою мірою вплинули на сучасну соціальну психологію.

СОР-теорії

Основу сучасних теорій соціального навчання, як ми вже знаємо, заклав відкритий Г. Тардом «закон наслідування». Потім, вже на початку 40-х років ХХ століття, інтерес до цієї проблеми виявили Ніл Міллер і Джон Доллард, які звернули увагу на явище імітації у процесі соціального навчення (Александер Ф., Селесник Ш., 1995; Бандура А., Уолтерс С., 1984). Вони висловили припущення, що соціалізація може бути зрозумілою лише на основі таких базових принципів: стимул, винагорода, підкріплення. При цьому процес соціалізації значною мірою є результатом того, що дитяче наслідування (імітація) одержує підкріплення кожного разу, поза залежністю від того, спеціально підкріплюється поведінкою дитини чи ні. Так, наприклад, дитина може в чомусь наслідувати старших дітей або дорослих, і, тим самим, викликати замилування серед своїх однолітків, одержуючи, таким чином, підкріплення. Подібне наслідування Міллер і Доллард порахували особливим випадком інструментального умовного рефлексу, іншими словами, однієї з форм звичайного інструментального навчання.

Теорія соціального навчення

З цим положенням не погодився Альберт Бандура, який, ґрунтуючись на спостереженнях Міллера й Долларда, розробив теорію соціального навчення (Бандура А., 2000). Її сутність полягає в тому, що ефект навчання може бути отриманий за допомогою спостереження за поведінкою іншої людини. Причому людина, дії або поведінка якої спостерігаються (дану фігуру в процесі навчення називають соціальною моделлю), може не ставити спеціальної мети навчити чому-небудь спостерігача або змусити його наслідувати себе. Проста поведінка іншої людини - моделі або зразка для наслідування - слугує джерелом значимої інформаціїї, що спостерігач потім використовує, щоб поводитися так само. До речі, у якості спостерігачів-імітаторів можуть виступати не тільки діти, але й дорослі, які також обирають собі соціально значимі моделі як зразки поведінки.

Щоправда, діти і дорослі неоднаково наслідують моделі. Якщо перші прагнуть копіювати модель цілком, то інші, як правило, переймають лише якісь фрагменти моделі - погляд, ходу, манеру одягатися тощо (Грановская Р., Никольская И., 1998).

Головна відмінність концепції соціального навчання від традиційних теорій навчення полягає в тому, що у ньому спеціальне підкріплення не відіграє вирішальної ролі, на відміну від цілеспрямованого організованого навчання або научення, яке відбувається стихійно, випадково. Підкріпленням тут може слугувати сам процес імітації, або факт вдалого наслідування. Тому для успішного навчання досить мати перед очима значиму (референтну) соціальну модель і подумки або несвідомо повторювати її дії. Зрозуміло, що дорослі, й особливо батьки, найчастіше виступають моделями для дітей. Так, скажімо, мати або батько, закурюючи сигарету, можуть і не усвідомлювати, що виступають моделлю для своєї дитини. Дитина ж, бажаючи виглядати «як дорослий» - мама або тато, уважно стежить за поведінкою батьків і в результаті може придбати ту ж звичку до паління, як, втім, і будь-яку іншу. Так само може відбуватися засвоєння дітьми цінностей, норм і навіть рис характеру дорослих, і насамперед, батьків.

І хоча дитяче наслідування спочатку є несвідомим (ігровим) й не зовсім точним, у ньому, поспостерігав за малими дітьми, кожний має можливість переконатися, поступово елементи їхньої поведінки закріплюються і у процесі практики здобувають необхідне завершення. Зрозуміло, що соціальне навчання (у силу своєї мимовільності) може призводити до засвоєння як соціально схвалюваних, так і несхвалюваних зразків поведніки. Наприклад, вживання ненормативної лексики (лихослів'я), жорстокість, байдужість, різні дурні звички, так само як і великодушність, милосердя, ввічливість, дбайливість, однаково запозичюються й засвоюються спостерігачами.

Від чого залежить чи стане модель привабливої для наслідування й чи почнеться у зв'язку із цим процес соціального навчання? По-перше, від самої моделі, а по-друге, від спостерігача. Такі властивості моделі як яскравість, незвичайність, привабливість збільшують імовірність того, що вона залучить до себе увагу потенційного спостерігача. Окрім того, впевненість спостерігача, що поведінка моделі є соціально значимою і тому гідною наслідування, також збільшує ймовірність того, що модель зацікавить спостерігача. Уявне повторення або образне програвання поведінки другого, що виступає як модель, завершує процес навчення.

Ступінь точності копіювання поведінки багато в чому залежить від здатностей і можливостей спостерігача. Так, скажімо, хтось може, найуважнішим чином спостерігаючи за грою чемпіона світу у шахах, сам навчитися цій гри. Але при цьому дуже невеликою є ймовірність того, що спостерігач теж стане шаховим чемпіоном, оскільки для завоювання шахової корони необхідні неабиякі здібності, які у більшості людей відсутні. У результаті людина буде вміти грати в шахи, але на рівні аматора, а не чемпіона світу.

Ще одним важливим фактором, який впливає на успішність наслідування, є підкріплення або його відсутність як з боку інших людей, так і з боку самого суб'єкта (спостерігача). Тут необхідно уточнити, що теорія соціального навчення визнає значення підкріплення й у випадку так званого «вікарного навчення». А. Бандура описує його як різновид навчення через спостереження. Термін «вікарний» походить від англійського «vіcar», що означає «заступник». Сутність вікарного навчання полягає в тому, що спостерігач переймає або не переймає поведінку моделі залежно від того, чи заохочується воно (тобто позитивно підкріплюється), або, навпаки, карається (тобто негативно підкріплюється), або воно, взагалі, позбавлене будь-якого підкріплення. У тому випадку, коли спостерігачем враховується заохочення або покарання (негативне або позитивне підкріплення) соціальної моделі, спрацьовує принцип вікарного підкріплення (Бандура А., 2000; Бэрон Р., Ричардсон Д., 1997). Таким чином, повертаючись до нашого приклада із шаховим королем і спостерігачем, можна припустити, що чемпіон із шахів підкріплений (має внутрішню й зовнішню мотивацію) для блискучої гри, у той час як спостерігач може бути більше зацікавлений у якійсь іншій діяльності. Скажімо, у вирощуванні кактусів або створенні родини й сімейного затишку.

Як бачимо, теорія соціального навчання передбачає більш складні форми навчення порівняно з першими моделями навчення. Проте, як і в попередніх теоріях, центральними поняттями теорії соціального навчання є поняття стимулів, які спонукають до соціальної поведінки і підкріплень, що впливають на засвоєння поведінки. Тут також необхідно звернути увагу на те, що подібно базовим, вихідним теоріям навчання, теорія соціального навчання є, насамперед, моделлю індивідуального навчання і поведінки.

Теорія соціального обміну

Ще один різновид СОР-теорій – це теорія соціального обміну. Вона також повністю базується на принципі підкріплення. Основна увага у ній приділена соціальній взаємодії між людьми. Відповідно до цієї теорії, соціальне спілкування залежить від тих витрат і винагород, які в нього включені. Як видно із самої назви, теорія розглядає соціальну взаємодію як свого роду обмін, взаємозв'язок за принципом «ти - мені, я – тобі». Спілкуючись, люди обмінюються думками, щось вкладають у спілкування, віддаючи партнерові, щось одержують від нього. І те, чим вони обмінюються, може бути як матеріальними, так і нематеріальними цінностями - грошима, коштовностями, речами, і в той же час психологічними, естетичними, моральними - схваленням, самоствердженням, престижем, повагою, моральною підтримкою.

Джордж Хоманс запропонував першу версію теорії соціального обміну, яку іноді ще називають «теорією справедливого обміну» (Хоманс Дж., 1984). Відповідно до неї, винагорода має бути пропорційним внеску, витратам (скільки віддав, стільки й отримай). Відповідно до теорії обміну, взаємозв'язок може перериватися, якщо не буде витримуватися пропорція між витратами й винагородою. Так, наприклад, якщо ви одружитеся і ваш чоловік\дружина виявиться далеким від омріяного ідеалу, то ви, можливо, зажадаєте розлучення, тобто будете намагатися перервати шлюб, вважаючи, що ви вкладаєте в них багато, а отримуєте - замало. Можливо, ви ще раз спробуєте одружитися з іншою людиною, щоб відновити справедливість, або, взагалі, відмовитеся від такої форми соціальної взаємодії як «шлюбні узи», вважаючи її споконвічно несправедливою.

Цікавою ілюстрацією теорії соціального обміну може слугувати дослідження Херрісона та Сеіда (Harrіson A. & Saeed L., 1977), які проаналізували 800 оголошень із рубрики «Знайомства» одного популярного щотижневика. Це дослідження розкриває передумови у вигляді тих або інших потреб і цінностей, які можуть полягати в основі виникнення певного, досить широкого спектра соціальних взаємодій. Вивчаючи, як те, що люди пропонують (наприклад, «гарну компанію», що може скласти «мила жінка з високими моральними принципами»), так і те, що вони шукають (наприклад, «багатого, літнього чоловіка із далекоглядними намірами»), дослідники виявили типову закономірність взаємозадоволення потреб шляхом обміну цінностями в гетеросексуальних індивидів. Жінки, як правило, пропонують зовнішню привабливість в обмін на грошовий зміст. Чоловіки ж, у свою чергу, пропонують так необхідні жінкам фінансове забезпечення й шукають фізично привабливих жінок.

Таким чином, можна припустити, що соціальна взаємодія як «справедливий» обмін є реалізацією принципу взаємозадоволення потреб. Зрозуміло, дослідження Херрисона й Сеіда стосуються хоча і розповсюдженого, але все ж таки частково випадку соціальних відносин як обміну.

Теорія взаємозалежності

Джон Тібо та Харольд Келлі запропонували більш складну версію теорії соціального обміну. Вони назвали її теорією взаємозалежності (Тибо Д., Келли Х., 1984). У ній підкреслюються динамічні аспекти міжособистісної взаємодії, де одна людина впливає на іншу й сама, у свою чергу, випробовує впливи партнера по спілкуванню. На відміну від Хоманса, Тібо і Келлі стверджують, що витрати й винагороди однієї людини не можуть розглядатися самі по собі, изольовано від витрат і винагород іншої. Таким чином, взаємозалежність у цьому випадку означає, що успішна соціальна взаємодія можлива лише в тому випадку, коли обидва партнери максимально задоволені результатами спілкування. Причому, передбачається, що кожний учасник відносин повинен бути стурбований не тільки «справедливістю» пропорцією власних витрат і винагород, але й тим, наскільки «справедливою» є ця пропорція у партнера по спілкуванню. Отже, у процесі соціальної взаємодії індивідові необхідно враховувати збалансованість і своїх витрат і винагород, і іншого індивіда, щоб у того не виникло почуття незадоволеності. Одним словом, взаємозалежність означає, що задоволеність із взаємодії однієї людини є залежною від задоволеності іншої. І для збереження відносин від партнерів потрібно, щоб вони мали соціальні навички та досвід спілкування.

Як простий приклад того, як може і взаємозалежність партнерів, і оцінка справедливості їх сформованих відносин може впливати на поведінку один одного, розглянемо три можливі ситуації. Як раніше вже відзначалося, відповідно до теорії взаємозалежності, люди, які перебувають у взаємодії, враховують не тільки свої витрати й винагороди, але і витрати й винагороди партнера по спілкуванню.

Перший варіант взаємозалежності є оптимальним, оскільки в ньому обидва співвідношення (витрати й винагороди обох партнерів) сприймаються ними як урівноважені, або «справедливі». Що може слугувати як критерій оцінки «справедливості» відносини? Зрозуміло, що ніяке об'єктивне мірило тут неможливе, тому мова може йти лише про винятково суб'єктивне, внутрішнє сприйняття ситуації. У кожної людини є своє уявлення про те, якою вона є у взаєминах, чого гідна, що їй «належить». Частково ця думка заснована на припущенні про те, що взаємини з партнеровом людина отримує від взаємодії. Таким чином, люди оцінюють не тільки власну позицію у взаємодії, але й стан своїх партнерів. Якщо людина починає почувати, що справедлива рівновага у відносинах порушена, то під тиском пережитого нею психічного дискомфорту вона спробує відновити баланс або за допомогою зміни співвідношення витрат і винагород, або шляхом зміни власних оцінок у сприйнятті того, що вона і її партнери взаємно віддають і одержують. Іншими словами, він може спробувати або змінити пропорції обміну, або принцип його оцінки.

Інший варіант – це сприйняття ситуації як «несправедливої» на користь партнера. Тут необхідно відзначити, що такий стан переживається людьми різних полів неоднаковий. Гонориста приналежність і пов'язані з нею соціальні ролі й статус призводять до того, що жінки при сприйнятті ситуації як «несправедливої» стосовно них (коли, на їхню думку, партнер одержує дуже багато, у той час як самі вони - замало) переживають образу, сум, смуток. У цих випадках вони можуть навіть переживати депресію і плакати.

Зрозуміло, що з позицій гендерно-рольових стереотипів поведінку є важко очікуваною, щоб і чоловіки реагували на сприйняття «несправедливості» не на свою користь так само, як і жінки, тобто з почуттям суму і сльозами. Хоча, у принципі, можливо й таке. Але все ж таки частіше в подібних ситуаціях чоловіки відчувають гнів і обурення.

Цікаво, що відповідно до цієї теорії, можливий і третій варіант, який виникає в тому випадку, коли людин випробовує незадоволеність, якщо рівновага порушена на його власну користь. Таким чином, занадто велика винагорода при невеликих витратах не завжди приносить радість і задоволення. Жінки в подібних ситуаціях відчувають роздратування й злість, вони гніваються і скандалять. Чоловіки ж, навпаки, коли відчувають, що одержують незаслужено багато, як правило, відчувають провину (Sprecher С., 1986).

Однак, варто мати на увазі, що коли говориться «жінки поводяться так-то, а чоловіка – інакше», то мова йде не про те, що абсолютно все жінки й абсолютно все чоловіка поводяться саме описуваним чином. Просто, коли фіксуються гонористі або інші соціальні розходження, то мається на увазі провідна тенденція або типова поведінка. І завжди найдеться чимало жінок, які будуть поводитися «по-чоловічому», і чимало чоловіків, які ведуть себе «по-жіночому». Тому, коли стверджується, що чоловіка відчувають гнів, якщо одержують незаслужено замало, і почуття провини, якщо незаслужено багато, а жінки, навпаки, сердиті, якщо вважають, що одержують занадто багато і впадають у депресію, якщо, на їх думку, недоодержують, то, тим самим, відзначаються не всі, а типові реакції.

Отже, якщо в одного або обох партнерів виникає відчуття несправедливості, то це може слугувати сигналом ускладнень і неблагополуччя. І тут ми підходимо до ще однієї відмінності концепції Тібо й Келлі - від спрощеної моделі обміну Хоманса. Автори теорії взаємозалежності вводять тезу про те, що люди мають схильність порівнювати результати, які вже отримані у взаєминах, з тими, які ще тільки можливі в альтернативному варіанті обміну. Іншими словами, ми не тільки оцінюємо ті значимі для нас цінності, які є в сталих взаєминах, але, окрім того, ще й намагаємося оцінити можливості, які могли б бути досягнуті в іншому, альтернативному варіанті взаємодії. Якщо людина дійшла висновку, що альтернативні відносини краще, то вона буде намагатися перервати існуючі, навіть, якщо самі по собі вони були зовсім непоганими. І хоча говорять, що «від добра добра не шукають», Тібо і Келлі переконані, що люди прагнуть до досягнення максимального задоволення в процесі взаємин. Для цього ними використовуються два стандарти для оцінки відносин - рівень порівняння (ВУС) і рівень порівняння для альтернатив (ВУС альт.). Коли існуючий взаємозв'язок оцінюється нижче ВУС альт., то є велика ймовірність того, що вона буде перервана. Так, наприклад, якщо ваш партнер по взаємодії вас цілком влаштовує, але в нього відсутній який-небудь важлива для вас перевага, яка є в іншої людини, що володіє до того ж тими ж характеристиками, що і ваш нинішній партнер, то, відповідно до теорії Тібо і Келлі, ви спробуєте розірвати відносини з колишнім партнером, навіть, якщо це буде виглядати несправедливо стосовно нього, і встановити їх з іншим, новим партнером.

Для аналізу процесу соціальної взаємодії Тібо і Келлі вводять поняття матриць можливих результатів спілкування. У цілому, ці матриці відображають ті цінності, які індивід хотів би одержати у процесі взаємодії. Як приклад Тібо і Келлі використовують матриці, аналізуючи взаємини героїв розповіді Лева Миколайовича Толстого «Сімейне щастя». Ми ж для ілюстрації того, що собою представляють матриці, скористаємося менш складним варіантом взаємин. Представимо, наприклад, двох приятелів, які планують вихідні. Один з них, Сергій, планує зайнятися ремонтом квартири і розраховує при цьому на допомогу Віталія, який, тим часом, зібрався на рибальство й, у свою чергу, переконаний, що Сергій поїде разом із ним.

Така ситуація свідчить про те, що для Сергія важливим заняттям (у цьому випадку - цінністю) є ремонт, у той час як Віталій перевагу віддає заняттю рибальством. Якби ці два чоловіки не перебували у дружніх стосунках, то й проблеми б не існувало: кожний би зайнявся тим, що він збирався зробити. Але тут «проста проблема» виглядає таким чином: який вибір має зробити кожний із приятелів, але так, щоб інтереси обох були максимально враховані, тобто щоб збереглася «справедливість». При цьому необхідно пам'ятати, що результати цих двох виборів перебувають у взаємозв'язку, оскільки Сергій і Віталій - приятелі. Тому кожен з виборів потрібно розглядати як залежний від іншого. Відзначимо тільки, що тут при аналізі взаємин використовується лише один з виокремлених Тибо і Келлі факторів взаємозалежного впливу, взаємне керування поведінкою (ВУП).

Якщо обидва приятелі відправляються займатися рибальством, то Сергій буде змушений жити у невідремонтованій квартирі, й, отже, він заплатить більшу «ціну», отримавши меншу винагороду, ніж Віталій. Якщо обидва займуться ремонтом, то Віталій буде змушений «заплатити» більше, отримавши меншу винагороду. (Зрозуміло, що ми спрощуємо ситуацію, тому що цілком можливо, що для Віталія допомога приятелеві – має набагато більшу цінність, ніж риболовля, як, втім, і для Сергія спільна з Віталієм риболовля може виявитися більше важливлою, ніж ремонт). Можливий і такий варіант, коли Віталій, щемивши серце, візьметься допомагати Сергію, але той, бачачи з яким небажанням приятель бере участь у рішенні його проблеми, замість задоволення відчує незручності й провину, так що його «витрати» навіть зростуть. Якщо кожен із приятелів займеться тим, що планував зробити, то обидва програють у ціні. Ціна Віталія – це почуття провини через те, що не допоміг приятелеві, ціна Сергія – це почуття образи.

І для того, щоб зберегти існуючі взаємини, Сергій і Віталій мають підрахувати всі свої витрати й винагороди, а потім визначити, які результати будуть для них максимально вигідні. Малоймовірним варіантом тут є такий, коли Віталій займеться ремонтом квартири Сергія, а Сергій поїде займатися рибальством. Але теоретично можна представити й таку ситуацію, хоча тут Віталій несе лише витрати без будь-якої справедливої винагороди. Щоправда, і в цьому випадку все може виявитися не так однозначно: у соціальних відносинах діють десятки, якщо не сотні факторів, всю сукупність яких не в змозі передбачити й проаналізувати жодна, навіть найвитонченіша теоретична модель, озброєна арсеналом сучасних математичних і кібернетичних засобів.

Як би не було, соціальні психологи використовують принципи теорії навчення в дуже широкому спектрі проблем. Тому й ми будемо ще не раз звертатися до прикладів простого інструментального навчання й підкріплення і навчання через спостереження, коли станемо розглядати агресію як соціальне явище, настанови, про соціальну поведінку (допомога й милосердя), взаємини в групах і між групами. А поки ж познайомимося ще з одною теоретичною орієнтацією - інтеракціонистською, концептуальні розробки якої, зазвичай, називають «рольовими теоріями», а сам напрямок - рольовим.

Інтеракціонистська орієнтація

Назва «рольовий напрямок» виник завдяки аналогії, проведеної між соціальними відносинами і театральною дією, де актори виконують ті або інші ролі. Цей аспект соціальних відносин особливо чітко підкреслюється Гербертом Блумером (Блумер Г., 1984), творцем школи символічного інтеракціонізму, і Ервином Гоффманом (Гоффман Э., 1984), автором теорії «соціальної драматургії». Взагалі ж, концепція ролі-персони, що виникла ще за класичних часів давньогрецької драми, у наш час одержала сучасне обґрунтування і почала активно використовуватися спочатку у соціології Джорджем Г. Мідом у контексті розвитку особистості, яка перебуває в певній соціальній структурі. Інші вчені використовують цю концепцію для розробки й обґрунтування антропологічних, філософських, соціологічних і психологічних ідей.

Рольова теорія

Поняття «роль» може бути визначена як рольове функціонування особистості, яка займає певне положення у своєму соціальному оточенні. Принцип рольового розуміння поведінки людини використовується у соціальній психології різними теоретичними напрямками. Ми ж тут будемо застосовувати поняття рольової теорії таким чином, начебто є тільки один теоретичний напрямок, оскільки в різних орієнтаціях рольова концепція розуміється неоднобічно. Як правило, рольові теорії не містять у собі такі детермінанти поведінки як риси характеру, настанови або мотивацію. Замість цього пояснення поведінка ґрунтується на описі ролей у соціальних ситуаціях і рольових очікуваннях людей у різних соціальних відносинах.

Щоб зрозуміліше представити, що таке соціальна роль, розглянемо приклад, скажімо, студентки на ім'я Наталя. Як студентка вона виконує певні функції: ходить на заняття, виконує навчальні завдання, готується до іспитів. Люди, які взаємодіють з нею як зі студенткою, чекають, що її поведінка буде саме такою, студентською, а не поведінкою, скажімо, фотомоделі або боцмана торгівельного флоту. Ці їх припущення щодо її поведінки називаються рольовими очікуваннями. Викладачі, наприклад, очікують, що Наталя буде регулярно відвідувати заняття, проявляти інтерес, насамперед, до навчання, а не до інших видів діяльності, буде стурбована своїми оцінками. Деякі викладачі можуть очікувати від неї поваги та ввічливості, інші, можливо, - ні. Окрім того, рольові очікування відносно власних соціальних ролей змінюються і у самої Наташи. Вони містять у собі її уявлення про те, як вона повинна поводити себе у ролі студентки, доньки, подруги.

Подібним чином у неї можуть бути рольові очікування відносно своїх викладачів. Вона може очікувати, що вони будуть вчасно приходити на заняття, читати цікаві лекції, перевіряти навчальні завдання. Одним словом, Наталя може очікувати, що вони будуть вчити й давати знання, а на іспитах виявлять поблажливість і об'єктивність.

Коли рольові очікування приймаються або розділяються групою людей, тоді вони здобувають загальне значення й стають нормами у спілкуванні і поведінці. Отримавши відповідні знання про ті чи інші рольові взаємозв'язки, ми, надалі, будемо дотримуватися загальних норм поведінки, які відповідають відносинам між чоловіком і жінкою, керівником і підлеглим, дорослим і дитиною, в інших рольових позиціях. Уявімо, наприклад, що найавторитетніша людина, з якою доводилося зустрічатися нашій студентці Наталі, поводився холодно й зарозуміло. Узагальнивши досвід такого знайомства, вона, можливо, зробить висновок, що подібна поведінка є сталою нормою. І тому всі викладачі, люди, чия соціальна роль припускає наявність авторитету, мають поводитися саме так, тобто бути недоступними, холодно відчудженими. Налаштована таким чином Наталя, не очікуючи від викладачів нічого, окрім зневаги й байдужності, можливо, стане поводитися на заняттях відповідно до наявних досвіду і очікувань - або скованно, робко, або, навпаки, зухвало, грубо.

Але Наталя є не тільки студенткою. Як і всі люди, вона щодня виконує різні ролі. Часто, коли людина виконує декілька ролей, не сумісних між собою, але таких, що потребують одночасного виконання, у нього може виникнути конфлікт. Наприклад, Наталя може не тільки вчитися, бути студенткою, але ще й працювати. У цьому випадку цілком ймовірною є ситуація, коли її аудиторні заняття й час роботи збігатимуться, і тоді неможливість виконувати дві ролі одночасно викличе міжрольовий конфлікт. Таким чином, саме соціальне життя, де ми виконуємо різні ролі - працівників, студентів, дітей, батьків, політиків, друзів, сусідів - постійно загрожує виникненням міжрольових конфліктів.

Але й монороль також може нести в собі загрозу конфлікту. Наприклад, Наталя буде переживати внутрішньорольовий конфлікт, якщо їй доведеться обирати між підготовкою до екзамену з історії і заліком з психології, які повинні відбутися у один день. У цьому випадку її роль як студентки вимагає одночасного виконання двох різнорідних видів підготовки.

Підкреслимо, що коли говорять, що люди грають ролі, то це не означає, начебто вони зайняті цим через оманливість або хочуть збрехати оточуючим. Хоча, звичайно, можливо й таке. Звичайно ж наше рольове поводження значною мірою обумовлено соціальними умовами, у яких ми перебуваємо, і станом, який ми займаємо. Так, скажімо, не маючи достатніх професійних, спеціальних знань, важко відігравати роль викладача. І тоді людині, дійсно, доводиться прикидатися викладачем, а не бути ним. З іншого боку, мало шансів на успіх у людини, яка стане відігравати ту ж роль викладача або студента де-небудь у кінотеатрі, на танцях або під час обіду.

Поняття ролі часто використовується у соціальній психології. Такі терміни як рольова модель, рольова гра, рольова чарівність постійно використовуються у спеціальній літературі. Концепція ролі допомагає нам зрозуміти, чому, наприклад, змінюється поведінка людей, коли змінюються їх позиції у соціальній системі. Зміна в соціальній позиції призводить до одночасної зміни в ролях.

«Стенфордська в'язниця»

Для ілюстрації цього положення звернемося до приклада одного із найдраматичніших і знаменитих у соціальній психології досліджень. Сьогодні воно відомо під назвою «Стенфордська в'язниця». Мова йде про імітативне дослідження (яке іноді називають ще рольовою грою), проведеним Пилипом Зімбардо і його колегами у 1973 році (Зимбардо Ф., 2000).

Мета дослідження полягала в тому, щоб вивчити поведінка нормальних людей у ситуаціях, які копіюють тюремне ув'язнення, де одні учасники дослідження виступали в ролі ув'язнених, а інші - наглядачів. Гіпотеза авторів зводилася до того, «що під впливом певних обставин будь-яка людина може дійти до якого завгодно стану, всупереч всім своїм уявленням про моральність, особисту порядність й всіма соціальними принципами, цінностями і нормами» (Фромм Э., 1998).

Рольова гра почалася зі дзвонів поліцейських сирен на вулицях студмістечка, і дев'ятеро молодих людей були затримані поліцейськими, які їх обшукали, надягли наручники й відвізли до ділянки, де «арфи» зареєстрували. Після цього їм зав'язали очі й, нарешті, відвели до «в'язниці», спеціально створеної в будинку факультету психології Стенфордського університету.

Тут троє інших молодих людей, одягнених тюремними нащипниками, стали здійснювати над затриманими нагляд. Невелика ділянка будинку була обладнана під типові тюремні камери-одинаки, де також влаштували маленький тюремний двір.

Учасники цього дослідницького проекту були відібрані із числа студентів, які подзвонили за оголошенням у газеті, у якому запрошувалися добровольці, готові взяти участь у психологічному дослідженні тюремного життя. Претенденти перевірялися за допомогою спеціальних тестів, і з їх числа були відібрані найбільш зрілі, стійкі й найменш схильні до антисоціальних настроїв і поведінки студенти. Ролі - ув'язнених і наглядачів - визначалися жеребкуванням, тобто за принципом випадковості.

Умови у «в'язниці» були настільки реалістичними, наскільки це може бути можливо. В’язні називалися тільки за номерами, їжу їм давали тільки у розм'якшеному вигляді, туалет вони повинні були відвідувати тільки під конвоєм. Їм були призначені робочі зміни, три рази на день влаштовувалася перекличка. Охоронцям було надане право самим розробити правила, що регламентують поведінку «в'язнів» у «в'язниці». Виключалися тільки фізичні покарання й дії, здатні викликати психічні травми.

Дослідники вели постійне спостереження за ходом імітації за допомогою аудіо- і відеотехніки. Окрім того, вони проводили постійні опитування. І хоча, відповідно до плану, дослідження мало тривати два тижні, Хейні й інші дослідники вирішили перервати його вже на сьомий день.

Конфлікт інтерпретацій

Фактори впливу на поведінку

Що ж трапилося? Навіть протягом цього невеликого періоду поведінка студентів-учасників різко змінилася не на краще. «Наглядачі» із постійно зростаючим задоволенням стали відчувати смак влади. Пітримуючи свавілля, вони, наприклад, змушували «в'язнів» по декілька разів на день робити фізичні вправи або під будь-якими приводами відмовлялися конвоювати тих у туалет. Що стосується «в'язнів», то вони упали у депресію, виявилися деморалізованими. У них чітко стали виявлятися ознаки стану безнадійності, симптоми як фізичного, так і емоційного занепаду. Вченим стало зрозумілим, що мета дослідження - створення наскільки можливо реалістичних умов в'язниці - досягнута й ситуація стає занадто небезпечною.

З висновками авторів цього дослідницького проекту щодо сутності людської природи, яка змінюється залежно від навколишніх обставин (а це біхевіористська позиція, оскільки вона відповідає формулі З-Р), категорично не згодний Е. Фромм, який вважає, «що людина не так то й легко перетворюється у садиста під впливом відповідної ситуації» (Фромм Э., 1998, с. 97).

Ця суперечка зайвий раз свідчить про те, що результати будь-якого, навіть найретельніше розробленого і професійного дослідження можуть потім інтерпретуватися неоднобічно. Що, у свою чергу, є відображенням розходжень у світоглядних і теоретичних позиціях вчених. Таким чином, тут, як і у випадку з теоріями, ніхто не може претендувати на володіння абсолютною істиною.

Нам же залишається додати, що після того, як дослідження було припинено, вчені провели низку із учасниками, щоб визначити емоційні реакції на перенесені досліди. Вони також протягом року після дослідження підтримували контакт із кожним учасником, щоб негативні наслідки «гри у в'язницю» не збереглися.

Отже, «Стенфордська в'язниця» є гарною ілюстрацією того, як прийняття на себе якої-небудь ролі може змінювати поведінку людини. Але може, що і доводить Е. Фромм, і не змінювати, оскільки не все залежить від зовнішніх умов і ролей, які виконуються індивідом. Багато в чому поведінка людини визначається і її характером, її особистісними якостями.

Застосування рольових концепцій

Ідеї рольових теорій використовуються також психологами, які розробляють соціально-психологічні концепції особистості. Так, наприклад, Чарлз Лантухі й Джордж Герберт Мід розглядали концепцію особистості людини через призму її відносин з іншими людьми. Наше уявлення про самих себе частково засновано на тому, якими ми бачимо себе у очах інших. І, у свою чергу, те, як ми сприймаємося іншими, багато в чому залежить від того, яку роль у суспільстві ми виконуємо.

Сучасна концепція самосвідомості ( Я-Концепція), яка буде обговорюватися надалі, також значною мірою використовує рольові теорії.

Окрім того, рольові теорії можуть бути корисними для розуміння комунікативних процесів, відносин керівництва і підлеглих. Гонористі розходження також можуть бути пояснені у поняттях гендерно-рольових норм, тобто тих очікувань людей, які склалися в них щодо поведінки, яка личить чоловікам або жінкам. Від жінок, наприклад, очікують, що вони повинні піклуватися про інших, що їм властива емоційність, залежність, та й у цілому їх поведінка має бути зорієнтована на встановлення й підтримку довірчих, теплих, безпечних відносин. Від чоловіків, навпаки, очікують незалежності, напористості, змагальності, бійцівських якостей. Передбачається, що їх далекоглядність має бути спрямована на досягнення певних успіхів, цілей, одним словом, на завоювання і самоствердження. Тому розходження у поведінці чоловіків і жінок певною мірою можуть бути пояснені як результат рольових розходжень між ними у суспільстві. Звідси й орієнтація при виборі традиційно чоловічих і традиційно жіночих професій, що, з одного боку, накладає обмеження на вибір видів діяльності, а, з іншого боку, - породжує проблеми й навіть конфлікти, коли чоловік зайнятий «нечоловічою справою», а жінка – «нежіночою».

Зрозуміло, що такі рольові очікування загрожують розчаруваннями і конфліктами через те, що очікування не виправдалися.

Надалі, нам ми не раз змушені будемо повертатися до рольових теорій, коли будемо розглядати їх більш детально, оскільки обговорюватися вони будуть у контексті конкретних соціально-психологічних проблем.

Поки ж, перейдемо до знайомства із ще однією теоретичною орієнтацією.

Когнітивістська орієнтація

Після того, як Дж. Уотсон виклав основні ідеї біхевіоризму, виникла різко негативна реакція на цю теорію з боку багатьох психологів, які віддавали перевагу дослідженню і опису ментальних, пізнавальних процесів, характерних не тільки для людини, але й для тварин. На противагу біхевіоризму ментально зорієнтованих вчених, насамперед, цікавилися психічною діяльністю, її структурою, що, на їх думку, може слугувати підставою для розуміння людської поведніки.

Теоретичні джерела когнитивизма

Одним з напрямків, що відкидала ідеї біхевіоризму, отримав назву гештальт-психології. Його базові ідеї розробив і виклав у 1912 році Макс Вертгеймер. Найбільш відомі представники цього напрямку – це Курт Коффка й Вольфганг Келлер -у 20-30-ті роки ХХ століття створили школу гештальт-психології. Назва цього напрямку виникла від німецького слова «гештальт» (gestalt), який можна перевести як «образ», «форма».

Основна увага гештальт-психологи приділяли вивченню процесів сприйняття й мислення. Виходячи з положення, що «ціле є більш, ніж сумою його частин», психологи цього напрямку вийшли за межі простої формули З-Р (стимул-реакція), що обмежувала ідеї біхеовіористіву поясненні поведінки. Гештальт-психологи пояснювали поведінку як реалізацію цілісного психічного акту. Вирішуючи проблему таким чином, вони прийшли до висновку, що навчення відбувається не тільки в процесі «спроб і помилок», не тільки за допомогою наслідування й повторення, але дуже часто й через глибоке переживання, через осяяння (інсайт), що призводить до всебічної перебудови психіки і мислення. На противагу Уотсону, який стверджував, процеси, які не підлягають спостереженню процеси, у принципі, не мають значення, гештальт-психологи відстоювали зворотне - що саме ці внутрішні когнітивні процеси і є основними у психічному житті.

Ще однією теоретичною передумовою когнітивізму є феноменологічна філософія Едмунда Гуссерля, завдяки якій у психології сформувався феноменологічний підхід. Відповідно до принципів феноменології, ми спроможні зрозуміти поведінку людини лише у випадку, коли знаємо, як вона сама сприймає й усвідомлює цей світ. При цьому стимул і реакції теж мають значення, але тільки тоді й у тому випадку, коли і яким чином вони представлені у свідомості індивіда. Можна висувати будь-які припущення відносно того чи іншого вчинку людини, але всі вони не будуть мати значення доти, доки не стане зрозумілим, як сама ця людина сприймає й усвідомлює його.

Теорія поля Курта Левіна, про яку ми вже говорили у першому розділі, значною мірою відображала принципи феноменологічного підходу і, у свою чергу, також слугувала однією з передумов для формування когнітивистської орієнтації.

Таким чином, гештальт-психологія, феноменологія й теорія поля Курта Левіна заклали теоретичні асади для сучасних когнітивістськи моделей соціальної психології. Сама назва «когнітивний» походить від латинського cognoscere, що означає «познайомитися із чимсь» або «пізнати». Воно було запропоноване засновниками когнітивістського напрямку Джорджем Міллером і Джеромом Брунером. Саме так вони назвали новий дослідницький центр у 1960 році - Центр когнітивних досліджень (Шульц Д., Щульц С., 1998). Відповідно психологи вживають назву «когнітивний», коли говорять про мислення або пізнання, на відміну від відчуттів і переживань емоцій і на відміну від самого поведінкового акту. І, якщо біхевіористи зосередили основну увагу на стимулах і реакціях, то творці когнітивних теорій майже винятково зайняті тим, що відбувається в організмі (ПРО), - згадаємо, хоча б формулу поведінки: З-ПРО-Р.

Галузь досліджень когнітивної психології

Як видно вже із самої назви, когнітивну психологію цікавлять процеси пізнання й мислення, а в більш широкому змісті - протікання всіх внутрішньопсихічних процесів. Навіть далекій від філософії й психології людині зрозуміло, що пізнати й описати плинність процесів мислення й пізнання набагато складніше, ніж спостерігати й описувати поведінку. Тому сфера дослідження когнітивної психології зовсім обгрунтовано вважається найбільш важко збагненною.

Говорячи більш конкретно, відзначимо, що когнітивна психологія досліджує, по-перше, процеси пізнання й мислення, вважаючи, що поведінка, яка цікавить біхевіористів, є наслідком когнітивної діяльності.

По-друге, когнітивна психологія досліджує принципи, способи і форми організації і структурування як самих когнітивних процесів, так і їх результатів - знань, досвіду, пам'яті. Якщо пізнання зрівняти зі складанням, наприклад, автомобілів, то сам когнитивний процес стане конвеєром, на якому відбувається складання; Принцип організації конвеєра, послідовність, розподіл обов'язків серед працівників - як принципи, форми й способи організації когнітивного процесу, а деталі, вузли й агрегати, з яких збирається машина, - як когнітивні елементи, задіяні в процесі мислення й пізнання.

Додамо, що когнітивна психологія підкреслює активний, творчий характер когнітивних процесів. Це означає, що люди не пасивно сприймають навколишній, у тому числі і соціальний світ, а творчо, доцільно, активно його організують, вишиковують і навіть створюють. Особливо це справедливо відносно соціального світу - сфери людських відносин.

Соціальне пізнання є особливою формою когнітивної діяльності, тому соціальна когнітивна психологія відрізняється від загальної когнітивної психології. Світ людей і соціальних відносин багато в чому відрізняється від світу речей і предметів. Насамперед, соціальне пізнання є двостороннім процесом. Об'єкт нашого сприйняття й пізнання - інша людина - сама, у свою чергу, сприймає й пізнає нас, чого, цілком ймовірно, не роблять неживі предмети, рослини і багато видів тварин. Окрім того, люди мають відому гнучкість, здатність змінюватися залежно від ситуації і часу. Людина у дитинстві й у дорослому віці, хоча й буде тією самою людиною, але, разом з тим, вона буде вже в багатьох відносинах іншою людиною.

І ще, коли ми вивчаємо i пізнаємо будь-який предмет, наприклад, стіл, то важко припустити, що він буде намагатися постати перед нами в кращому або гіршому, ніж насправді, вигляді. У соціальних же відносинах ми зіштовхуємося з такими спробами постійно. Таким чином, процес соціального пізнання значно відрізняється від пізнання взагалі. До того ж, він є набагато складнішим.

Одним з основних понять когнітивних теорій є поняття когнітивної схеми, що позначає особливим чином організовану систему минулого досвіду, знайденого в процесі пізнання й за допомогою якого пояснюється переживання досвіду сьогоднішнього часу. Припустимо, наприклад, що вас запросили на концерт до філармонії. Можливо, у вас вже є досвід відвідування філармонії, можливо також, що Ви тільки чули відгуки інших людей про філармонічні концерти. І, коли ви одержуєте запрошення, то воно активізує наявні у вас знання, які вилучаються із запасників пам'яті. Потім, грунтуючись на досвіді, організованому в схему, Ви формуєте очікування, пов'язані з концертом у філармонії. І тільки після використання інформації, вилученої з пам'яті, ви приймаєте рішення - іти або не йти на концерт. Таким чином, схема формує минулий досвід і одночасно впливає на наше сприйняття і ставлення до нових подій, включаючи й ті, які ще не відбулися.

Тут важливо відзначити і ту обставина, що у разі, коли схема виявляється затребуваної й на підставі інформації, що втримується в ній, приймається якесь рішення, реалізоване потім у поведінці, то тим самим збагачується наш досвід, а разом з ним ускладнюється й трохи змінюється сама схема. Після чого вона знову відкладається в пам'яті, і ми в будь-який момент можемо нею скористатися.

Когнітивний напрямок уже досить тривалий час є частиною соціальної психології. Новітні моделі соціального пізнання розвивають і уточнюють такі, що вже зарекомендували себе сталими у соціальній психології, традиційно використовувані когнітивні поняття такі як стереотипи, настанови. Разом з тим, нові моделі соціальної поведінки де в чому відрізняються від колишніх і, зокрема, тим, що в них проявляється особливий інтерес до структури самого когнітивного процесу. Намагаючись змоделювати структуру розумових процесів - схем, їх змісту, способів наповнення інформацією, принципів їх взаємозв'язку, психологи-когнитивісти прагнуть зрозуміти, як використовуються й працюють ці схеми, яку роль відіграють вони у поведінці людей. Дослідниками розробляються різні теоретичні моделі когнітивних процесів, за допомогою яких пояснюється, яким чином схеми й інші компоненти когнітивної діяльності впливають на нашу поведінку, залишаючись у той же час неусвідомлюваними.

Можна привести чимало прикладів когнітивних теорій, розроблених для вирішення тих чи інших соціально-психологічних проблем - від перших досліджень соціальних настанов до моделей формування самосвідомості й теорій, що пояснюють, як ми пізнаємо інших людей. Серед різних теорій, створених у межах когнитивістського підходу, найбільшу популярність і застосування одержали різноманітні версії теорії когнітивної відповідності - теорія когнітивної рівноваги Фрица Хайдера, теорія комунікативних актів Теодора Ньюкома, теорія когнітивного дисонансу Леона Фестінгера, теорія конгруентності Осгуда і Танненбаума, а також теорія приписування причин або каузальної атрибуції Харольда Келлі, створена на базі ідей, сформульованих Фрицем Хайдером.

Ми не обмежимося лише цими попередніми зауваженнями і, надалі, практично в кожній темі даної книги будемо знову й знову повертатися до різних когнітивних теорій.

Поки ж, підведемо короткий підсумок сказаному. Отже, теорії дають нам можливість глянути на світ під певним кутом зору. Ми використовуємо їх для створення підстав конструкції нашого розуміння світу. Ще вони нам потрібні для того, щоб робити висновки й прогнози про те, яких подій нам варто очікувати і які пояснення можна дати спостережуваним у даний момент подіям. Одним словом, як виразився Курт Левін, «немає нічого більш практичного, ніж гарна теорія».

Як ми змогли переконатися, теоретичною підставою сучасної соціальної психології стали три вищеназвані теоретичні орієнтації - необіхевіористська (теорії навчення), інтеракціоністська (рольові теорії) і когнитивістська. На перший погляд, може скластися враження, що ці напрямки суперечать один одному. Але це не зовсім так. Просто ми ще недостатньо інформовані з питань соціальної поведінки й взаємовідносин. Іншими словами, ми ще мало знаємо про складний і різноманітний світ соціально-психологічних феноменів. А названі теоретичні напрямки, кожний відповідно до окремої точки зору, дає нам можливість краще зрозуміти цей світ. Тому вони, скоріше, доповнюють один одного, ніж суперечать один одному. Прихильників теорії навчення, наприклад, цікавить вплив на людей навколишнього середовища, і вони розглядають підкріплення як можливе пояснення поведінки. Дослідники соціально-когнітивної орієнтації, з іншого боку, збирають відповідну інформацію про ту ж саму людину і її поведінку й розглядають її з таких позицій, щоб вона була придатна для пояснення дій людини, але вже із застосуванням концепції внутрішньої, когнітивної діяльності.

Саме тому соціальні психологи і покладаються на сукупність різних теорій, у тому числі створених навіть поза сферою соціальної психології, що є специфічною рисою даної дисципліни.

Але теоретична діяльність, як ми вже знаємо, є лише одною складовою науки. Іншою - є емпірична основа, іншими словами, практична й дослідно-дослідницька діяльність. Стислим оглядом саме емпіричної складовою науки ми зараз і займемося.

Підрозділ 2 Соціально-психологічні дослідження

Подібно іншим вченням, соціальні психологи починають свої дослідження, відштовхуючись від вже існуючих знань. Наявні ідеї перевірки з метою визначення їх цінності й значимості. Таким чином, нові знання з'являються в результаті змішування старих, вже наявних знань і ідей і їх наступної емпіричної перевірки.

Природно, що всі дослідження, які будуть обговорюватися надалі, починалися з ідей. Як виникають ідеї, звідки вони беруться? Цікавість і спостережливість є необхідним вихідним моментом дослідницького процесу. Вже сам інтерес психологів до людської поведінки, до соціальних взаємодій слугує передумовою виникнення нових ідей, які можуть утримуватися у формально, умоглядно виведених гіпотезах, в інтуїтивних злогадках, у випадкової, яка з'явилася завдяки збігу обставин, думки.

Ідеї й гіпотези

Ідеї дослідження можуть розвиватися зі спільного інтересу до якихось певних проблем - настановам, переконанням людей, до протікання соціально-групових процесів. В інших випадках дослідника може зацікавити, спантеличити якась конкретна соціальна ситуація, якась подія, що відбувається. Хоча нова інформація частіше за все небагато може дати для первісних цілей дослідження, але в кожному разі інтерес і спостережливість виявляються першою і необхідною умовою для проведення дослідження.

У цьому зв'язку цікаво прислухатися до думки одного з найзнаменітіших соціальних психологів, дослідника Стенлі Мілграма, який пише: «Найцікавіші соціально-психологічні експерименти з'являються завдяки злиттю наївності і скептицизму. Експериментатор повинен бути досить наївним, щоб брати під сумнів те, що для всіх є аксіомою. У той же час, інтерпретуючі дані, він повинен на кожному кроці проявляти скептицизм і не квапитися підганяти результати свого відкриття під вже існуючі схеми» (Милграм С., 2000, с. 11).

У 1977 році У. Макгайр виділив кілька варіантів формування гіпотез у соціальній психології (Макграйр У., 1984). Один з них передбачає спирання на матеріали минулих досліджень. У цьому випадку вчені будують своє дослідження, виходячи зі старих теорій і колишньої інформації, висуваючи потім нові, більш складні теорії.

Інший варіант виглядає інакше. Тут все починається з безпосеренього спостереження за поведінкою людей, якоїсь соціальної ситуації. Виходячи з цього спостереження, дослідник намагається визначити ключові психічні процеси, які можуть, на його думку, полягати у підґрунті спостережуваних подій. Цей підхід одержав у практиків назва «прикидочного методу».

Кожен з виділених Макграйром принципів формулювання ідей може бути взятий за основу для висування гіпотез у соціальній психології.

Але недостатньо просто сформулювати гіпотезу, необхідно ще продумати спосіб її перевірки. Гіпотеза може виявитися плідною, а може й ні. Отже, висування гіпотез - це тільки відправна крапка, а початок, за яким слідкує найістотніша частина - саме дослідження.

Підкреслимо, що всі названі тут етапи не слід вважати просто формальними процедурами, вони не здійснюються автоматично, самі собою, хоча зі звітів у професійних журналах може складатися враження про їх легкість: дослідникам у голову приходять гарні гіпотези, вони їх перевіряють, отримують цікаві результати й негайно публікують. Насправді, хід дослідження рідко або навіть ніколи буває таким гладким, хоча він і може приносити задоволення.

Змінні у дослідженні

Насамперед, перевірка будь-яких гіпотез вимагає перекладу теоретичних концепцій на мову конкретних змінних, причому таких, які б підтвердили надійність, сталість і валідність (вірогідність) як самих концепцій, так і тих даних, з яких вони випливають.

Надійність свідчить про константність, з якою конкретна змінна репрезентує, представляє теоретичну концепцію. Якщо ми вважаємо якусь людину надійною, то вправі чекати від неї певної сталості, послідовності у вчинках і впевнені в тім, що він постійно виконує свої обіцянки. Так само справа є і у галузі надійності тих конкретних даних, які представляють теоретичну модель. Коли, наприклад, ви ставите будильник на сьому годину, то чекаєте, що він задзвонить саме в цей час. Якщо ж він замість сьомої він буде дзвонити то в чотири, то в дев'ять, то в одинадцять, значить це ненадійний будильник і Ви навряд чи станете його використовувати. Те ж саме і з вихідними даними дослідження. Якщо вони іноді «працюють» на теорію, тобто начебто б підтверджують її, а іноді - ні, значить це ненадійні дані, і від їх використання краще відмовитися.

Валідність (вірогідність), у свою чергу, свідчить про ступінь правильності, істинності представлених даних, покликаних підтвердити гіпотезу. Якщо будильник дзвонить щоразу о сьомій, незалежно від того, на який час ви його ставите, то це несправний, «неправильний» будильник. Але він «надійний», тому що за умови правильного застосування він стало дзвонить у непотрібний Вам час. Але надійність ця є безглуздою, оскільки прилад не робить те, що повинен робити, а саме - дзвонити у потрібний час.

Таким чином, надійність і валідність (вірогідність) є неодмінною умовою для перевірки гіпотез.

Змінні, за допомогою яких гіпотеза репрезентована, представлена в дослідженні, поділяються на залежні і незалежні.

Незалежна змінна - це стійка сукупність різних факторів, які з певною мірою похибки, впливають на поведінку людей, які беруть участь у дослідженні. А залежна змінна у досліджуваній ситуації є відповідною поведінкою випробуваних (реакція), викликане дією незалежної змінної. Якщо вам, наприклад, необхідно перевірити гіпотезу, відповідно до якої почуття провини викликає у людини бажання вибачитися, загладити її, будь що компенсувати провину і тим самим підвищує його поступливість і лагідність, то ті умови або фактори, завдяки яким створюється ситуація, яка викликає почуття провини, і будуть слугувати незалежною змінною. Поведінка ж, викликана почуттям провини, буде в цьому випадку залежною змінною.

Назва «змінна» відображає той факт, що як умови, які задаються, так умови, що викликані ними відповідні реакції можуть бути будь-якими. Зрозуміло, що вибір незалежних і залежних змінних безпосередньо пов'язаний з досліджуваною проблемою, із ситуацією, із процедурою складання планів дослідження.

Правила й вимоги

Тепер розглянемо деякі явища, які виникають у процесі дослідження, які можуть знижувати об'єктивність змінних і, тим самим, створювати труднощі при інтерпретації отриманих даних. Це, насамперед, експериментальні очікування, тобто припущення вчених щодо тих результатів, які повинні бути отримані у ході дослідження. У цьому випадку експериментатори можуть, вільно або мимоволі (неусвідомлено), передати свої очікування учасникам і підштовхнути їх до такої поведінки, якої від них очікують. Природно, що отримані результати відображатимуть не вплив незалежної змінної, а вплив експериментальних очікувань самих дослідників. Усунути цей вплив повністю неможливо. Навіть у фізиці на початку 20-х років ХХ століття, завдяки роботам Альберта Ейнштейна, Нільса Бора, Вернера Гейзенберга, була поставлена під сумнів ідея об'єктивності, тобто абсолютної нейтральності дослідника щодо досліджуваних об'єктів і фактів. Фізики усвідомили, що неможливо спостерігати за об'єктом, ніяк на нього не впливаючи, не змінюючи його характеристик. І, як тільки суб'єктивний вплив відображається на отриманих результатах навіть у тому випадку, коли об'єктом дослідження є неживі предмети, тварини і рослини, то, тим більше, неможливо уникнути цього впливу, і, зокрема, очікувань конкретних результатів дослідження, коли справа стосується вивчення людей, їх поведінки і психіки. Канали і способи передачі випробуваним експериментальних очікувань можуть бути будь-якими – вираз обличчя, міміка, інтонації голосу, погляд. Цікаво відзначити, що дослідники, як чоловіки, так і жінки, - по-різному передають свої експериментальні очікування учасникам дослідження (Eaglі А. & Carlі L., 1981).

Таким чином, експериментальні очікування знижують об'єктивність залежних змінних тим, що частково самі формують їх тією мірою, з якою інтенсивністю вони виражаються й впливають.

І хоча сьогодні очевидно, що ідеал старої класичної науки - досягнення абсолютно об'єктивних даних, знань - недосяжнийі й всі знання, так чи інакше, залежать від спостерігача-дослідника, все ж таки необхідно намагатися обмежувати вплив експериментальних очікувань. Для цього часто намагаються звести до мінімуму спілкування між дослідниками і учасниками. З цією метою використовують записані на плівку або надрукувані інструкції, які надаються піддослідним.

Ще одним заходом щодо зниження впливу експериментальних очікувань є залучення дослідниками як помічників, які самі достатньою мірою не проінформовані про дослідницькі завдання і процедури даного експерименту.

Наступною проблемою, окрім експериментальних очікувань, що знижує ступінь об'єктивності змінних, є необхідні характеристики, тобто своєрідні індикатори того, якої поведінки, на думку учасників, від них очікують у досліджуваній ситуації. Проблема ця, здебільшого, має процедурний характер. Якщо Ви, припустімо, вирішили провести дослідження з проблеми націоналізму і спочатку попросили учасників заповнити анкету з цього питання, а потім запропонували їм вислухати полум'яний виступ з осудом націоналізму, після чого знову попросили заповнити ту саму анкету, то піддослідні, швидше за все, сприймуть таку тактику дослідника як натяк на те, яких відповідей від них чекають. І ті з них, хто захоче догодити, сподобатися дослідникові або просто відповісти на питання «як потрібно», «як прийнято» відповідати, висловлять не те, що вони думають насправді, а те, що, як їм здається, від них очікують. Або, навпаки, з почуття протиріччя, протестуючи проти надаваного, на їх думку, тиску, висловлять прямо протилежну помилкову думку, що, зрозуміло, теж не буде відображенням їх реальних поглядів. Всі ці реакції будуть простим наслідком того впливу, який зробили на учасників необхідні характеристики, а не відображенням впливу незалежної змінної.

Якщо дослідження проводяться в природних, польових, а не у лабораторних умовах, де учасники не підозрюють, що виступають у якості піддослідних, то краще, щоб вони так ні про що і не здогадувалися. У протилежному випадку очікування оцінки з боку учасників може слугувати причиною того, що люди, які опинилися у ролі піддослідних, змінять свою звичайну поведінку. Адже навіть просте усвідомлення причетності до проведення дослідження може спонукати людей до того, щоб виглядати або краще, або гірше, ніж вони є насправді, тобто змусить їх бути несхожими на самих себе.

Таким чином, очікування оцінки також знижує об'єктивність залежних змінних, які починають виражати просто бажання учасників постати перед дослідниками або іншими учасниками кращими або гіршими -, одним словом, в іншому світі. Відтак, залежна змінна починає представляти те, чого в даному дослідженні їй представляти зовсім не слід.

Але, незважаючи на всі перелічені труднощі й складності, інших засобів, окрім спеціально організованих і проведених досліджень, для емпіричної перевірки гіпотез попросту не існує.

Вибір методів дослідження

Кожен з методів має свої сильні й слабкі сторони. А, якщо додати, що жоден з них не може претендувати на роль «найкращого», то легко дійти висновку, що оптимальним варіантом при проведенні дослідження буде опора не на один єдиний метод, а на їх сукупність. Іншими словами, у випадку з вибором методів справа виглядає так само, як і у випадку з вибором теорій. Тому на кожному етапі перевірки певної гіпотези один з методів може виявитися більш придатним, ніж інші.

На початковому етапі дослідження проблема, як правило, визначена ще не дуже конкретно. Дослідника можуть цікавити якісь теми у цілому – підліткова поведінка, релігійні секти, взаємини в робочих групах, уклад життя у невеликих або, навпаки, великих містах. І у зв'язку з цим такі проблеми як формування настанов, вірування, задоволеність працею, побутовими умовами, надії, очікування.

Будь-яка ця тема сама, можливо, підкаже дослідникові потрібний йому метод, оскільки мова йде про соціальні проблеми, які існують не самі по собі, а у специфічних умовах певного людського співтовариства, що й може визначити вибір методу.

Зазвичай, в соціальній психології використовуються шість основних методів дослідження, а саме: експеримент, квазіексперимент, архівне дослідження, спостереження (польове дослідження), імітація (рольова гра) і обстеження. Про ці методи дослідження ми докладніше поговоримо у наступному підрозділі.

Підкреслимо, що наведений вище перелік методів не потрібно розглядати як вичерпний. У ньому описані лише основні, але не всі методи, які можуть бути використані при проведенні соціально-психологічних досліджень. Соціальне життя є настільки складним, що все різноманіття його проявів неможливо виміряти за допомогою лише обмеженого набору інструментів. Тому відома дослідниця, соціальний психолог Маріанна Лаф-Ранс, радить проявляти більше самостійності у пошуку, виборі й розробці нових, альтернативних методів дослідження. Можна, і навіть необхідно, створювати власні тести, виробляти свою позицію в розумінні соціальної поведінки (Лафранс М., 1977).

Оскільки при використанні деяких методів дослідження, що стали тепер вже класичними, піддослідні знають, що їх поведінка вивчається, то це створює для дослідника певні труднощі, про що ми вже згадували. Значною мірою їх вдається уникнути, якщо продумати питання про сховані методи спостереження - своїх для кожної дослідницької ситуації.

Як альтернативні методи дослідження можуть бути застосовані так звані «нереактивні» методи виміру. Предметом дослідження для них можуть бути будь-які прояви й продукти життєдіяльності людини: статистичні дані, малюнки, фотографії, ступінь витерності плитки на підлозі в музеї, написі на стінах, одяг і навіть вміст контейнерів зі сміттям (Пайнс Э., Маслач К., 2000). Коротко кажучи, будь-яка деталь, будь-який знак, штрих, нюанс можуть стати предметом вдумливого аналізу й узагальнення дослідника в будь-яких конкретних життєвих обставинах. Соціальна психологія - це не та галузь, де потрібно боятися нового.

Щоправда, не потрібно забувати і про деякі небезпеки, які можуть підстерігати новатора. Першою є надмірне захоплення новаціями, яке може призвести до принципового відкидання всього вже напрацьованого, опробированного. Необхідно пам'ятати, що нове не завжди означає краще.

Друга небезпека полягає в тому, що прагнучи створити щось оригінальне, дослідник може загрузнути у вирішенні проблеми вдосконалювання вимірювальних методик і абсолютно забути про першопочаткові задуми свого дослідження. У таких випадках говорять, що «вся пара пішла у свисток».

І, нарешті, третя небезпека: йдучи «своїм шляхом», можна зовсім упустити з виду, що для вирішення поставленого завдання існують вже давно створені, надійні й перевірені засоби виміру. У той же час, «винахід велосипеда» найчастіше відбувається не через бажання придумати якийсь найдосконаліший «велосипед», а через просте незнання, що він, взагалі-то, винайдений, простіше кажучи, через неграмотність.

При цьому важливо пам'ятати, що дослідження - це завжди сумнів, завжди постановка питань, відповідей на які поки що немає. Ось що пише із цього приводу С. Мілграм: «Кожен експеримент - це незавершена ситуація, щось гіпотетичне, невизначене, щось, що може не відбутися. Експеримент може всього лише підповторювати відомі факти, а може призвести до несподіваних відкриттів. Ми не знаємо, якою буде розв'язка, і це становить частину привабливості експерименту» (Милграм С., 2000, с. 11).

Тому, якщо ще до проведення дослідження Ви заздалегідь знаєте, що одержите в результаті, то це вже не буде дослідженням у прямому розумінні цього слова. У найкращому разі цю процедуру можна назвати демонстраційним дослідженням. І у більшості випадків доцільність проведення подібних досліджень викликає великий сумнів.

Тому, говорячи про вибір методів проведення дослідження, не зайвим буде згадати принцип фальсифікації теорій Карла Поппера. Відповідно до його, теорія лише тоді має право вважатися науковою, коли може бути не тільки підтверджена (тобто верифікованою), але й коли вона може бути спростована (тобто фальсифікованою). Саме ця умова забезпечує можливість безперервного подальшого розвитку будь-якої науки (Поппер К., 1983). На додаток до соціальної психології цей принцип означає, що дослідник, насамперед, повинен знайти такі приклади й ситуації, в яких гіпотеза не знаходила б підтвердження. І, отже, виникав би нестаток у створенні інших гіпотез. Хоча вчених, у тому числі й психологів, радує, якщо їм вдається знайти підтвердження своїм припущенням, але все-таки основний зміст наукової діяльності у відкриттях, а не в демонстрації того, що їм самим і без того вже давно відомо.

Іноді дослідник, почавши працювати у лабораторії, змушений, щоб перевірити гіпотезу в умовах строгого контролю, продовжити свою роботу у польових умовах, щоб переконатися, чи зберігаються й там ті ж самі принципи.

В інших випадках може скластися зворотня ситуація, коли спочатку проходять польові спостереження, а потім дослідження тривають у лабораторії, щоб перевірити в контрольованих умовах виявлені причинно-наслідкові зв'язки.

Таким чином, оскільки кожний з методів має низку властивих йому недоліків, то неможливо покладатися винятково тільки на один з них. Таке обмеження не дозволить досить повно зрозуміти сутність явища. Отже, питання постає не так: який з методов є кращим. Питання в іншому: яка сукупність методів буде краще в кожному конкретному випадку.

Основні параметри аналізу

Завдання, які постають перед дослідником, не вичерпуються визначенням методів роботи. Досліднику ще потрібно буде розв'язати, якого роду інформацію він буде збирати, і які процедури будуть використані для аналізу отриманої інформації.

В залежності від того, якого роду гіпотеза спрацьовується, дослідника можуть цікавити або частота явища, або кількісні показники, або рівень або тип поведінки. Якщо, наприклад, нам необхідно довідатися як часто сімейні пари прибігають до фізичної агресії, «з'ясовуючи відносини», або який відсоток людей готовий прийти на допомогу людині, яка впала на вулиці, то тут постає питання про частоту випадків. В інших ситуаціях мова може йти про кількісні виміри поведінки таких як визначення чого-небудь, що доводиться на одну людину або на якийсь відрізок часу. Так, скажімо, нас може зацікавити, скільки книг протягом семестру перечитує один студент. В інших випадках мова може йти про ті або інші типи поведінки, коли виміряється ступінь міжособистісної симпатії або ворожості.

Ще одна проблема, яка випливає з першої, це спосіб, яким будуть аналізуватися отримані дані. Тут ми не ставимо за мету докладно обговорити всі можливі параметри аналізу, але коротке згадування базових концепцій, застосовуваних у цьому випадку, необхідно, оскільки воно допоможе нам краще зрозуміти сутність досліджень, які будуть обговорюватися надалі.

Звичайно, психологів цікавлять чотири основні характеристики, які стосуються отриманих даних: основна тенденція, варіативність (дисперсія), кореляції і міра розходжень.

Основна тенденція - це усереднений показник, який використовується для подання груп даних, позначений одним числом. Ваш середній бал успішності є одним з прикладів того, як одною цифрою представляються всі отримані вами оцінки. Цей статистичний показник називають ще середньою величиною. Іншими словами, це сума всіх балів, поділена потім на кількість складових, тобто навчальних дисциплін, з яких виставлялися оцінки. Таким чином, середня величина - це те, що ми зазвичай, називаємо «середнім балом» або коли, взагалі, вживаємо поняття «у середньому».

Варіативність (дисперсія) означає розкид або розподіл відповідей або даних. Наприклад, перш, ніж з'ясувати типову думку жителів нашої країни, скажімо, щодо заборони на виробництво й продаж алкогольних напоїв, необхідно було б встановити, якою мірою їх думки розходяться. Чи схвалює більшість населения таких мір або ж думки людей по цьому питанню широко варіюються від «переконаних прихильників» до настільки ж «переконаних супротивників». Припустімо, наприклад, що ми попросили тисячу осіб висловити свою думку з приводу заяви «Алкоголь повинен бути повністю заборонений» і розподілили відповіді на шкали, де розкид думок коливається від 1(повна незгода) до 5 (повна згода).

Гіпотетичні результати показують, наскільки важливим є враховувати цей показник, оскільки одна й та сама тенденція (середня величина) може призвести до двох зовсім різних інтерпретацій, залежно від розкиду думок або ступеня варіативності.

Кореляції - третій вид показників. Цей параметр є відображенням того, якою мірою зміни однієї змінної пов'язані зі змінами іншої. Зв'язок і залежність можуть бути як прямими, так і зворотними. Найпростіший вид прямої кореляції виявляється, наприклад, між кількістю часу й зусиль, затрачуваних студентами на підготовку до навчальних занять, і екзаменаційними оцінками. Але змінні можуть перебувати й у зворотній залежності, як, скажімо, у випадку з температурою на вулиці й кількістю одягу на людях. Чим вищою температура, тим менше одягу носять люди.

Цікаві випадки є як прямою, і зворотною кореляцією були виявлені в ході великомасштабного дослідження, проведеного в 70-ті роки ХХ століття Кемпбеллом і його колегами в США. Дослідники виявили, що така змінна як рівень утворення, корелювала із двома іншими - задоволеністю матеріальним станом і задоволеністю шлюбом. Причому в першому випадку простежувалася пряма залежність. Іншими словами, чим вищим був рівень освіченості людей, тим кращим був їх матеріальний стан (Campbell А., Converse Р. & Rogers W., 1976). (Не цим фактом, у першу чергу, пояснюється економічне процвітання й соціальна стабільність американського суспільства? Цікавим є і таке питання: у якій, прямій або зворотній, залежності перебувають ці змінні в нашім суспільстві).

Питання ці доти не будуть имееть якого-небудь однозначного певної відповіді, поки не будуть проведені спеціальні дослідження.

Друга кореляція у дослідженні Кемпбелла і його колег, а саме залежність між рівнем освіченості й задоволеністю шлюбними відносинами, виявилася зворотною. Люди з більше високим рівнем освіченості продемонстрували меншу задовволенсть шлюбом. Найбільше чітко ця зворотна залежність виявилася серед високоосвічених жінок. Гіпотетичні пояснення цьому факту можуть бути найрізноманітнішими. Можна просто констатувати наявність зв'язку між цими двома змінними, не роблячи висновків про причини й наслідки в кореляційному зв'язку. Але можна висловити й припущення, що навчання у ВНЗ виробляють у людини більше високі вимоги до шлюбного партнера, взагалі, до сімейних відносин і життя й тому є причиною того, що люди, створивши родину, відчувають розчарування. Такою ж мірою має право на існування і інше припущення, що незадоволеність шлюбом спонукає людей почати навчатися, наприклдад, до ВНЗ. Кореляція в цьому випадку може означати і перше, і друге, але може й просто свідчити про те, що дві змінні мають щось загальне, хоча й не перебуває в прямому причинному зв'язку.

І, зрештою, дослідник має справу з таким параметром як міра розходжень між двома або більше соціальними групами. Типовими прикладами такого роду відомостей є визначення міри розходжень, скажімо, у прояві агресивності чоловіками й жінками або співставлення рівня їхнього інтелекту. У кросскультурних дослідженнях цей показник може стосуватися виявлення й порівняння якихось загальних для двох або декількох культур характеристик. Тут можуть співставлятися також основні тенденції, про які говорилося вище. Так, наприклад, може рівнятися успішність або у різних академічних групах, або на різних курсах, факультетах. Якщо справа стосується гонористих розходжень і успішності в навчанні, то співставляються основні тенденції успішності студентів і студенток. Відзначимо, що в експериментальних дослідженнях розходження в основних тенденціях соціальних груп відображають розходження ступеня або рівня впливу, який надається незалежною змінною.

Часто психологів цікавить одночасний вплив двох або більше незалежних змінних. Такі експерименти, де використовується більш ніж одна незалежна змінна, дають нам набагато більше інформації, ніж ті, де задіяна тільки одна незалежна змінна. Результати таких експериментів часто приймають форму взаємодії.

Взаємодія - це статистичний термін, який характеризує таку ситуацію, де вплив однієї незалежної змінної залежить від рівня впливу або стану інший незалежної змінної. Тому, коли взаємодіють дві або більше незалежні змінні, то говорити про основний вплив некоректно. Іншими словами, якщо ефект буде приписаний дії тільки однієї змінної без обліку впливу іншої, то повністю покладатися на такий висновок не можна, оскільки це буде спрощенням, профанацією отриманих результатів.

Етичні проблеми дослідження

Окрім всіх вищезгаданих технічних аспектів дослідник має також враховувати різні етичні проблеми запланованого дослідження. За кордоном, зокрема у США і Великобританії, державними установами й суспільними професійними організаціями розроблені спеціальні нормативні кодекси, що регламентують етичну сторону дослідницької роботи. Так, наприклад, Департамент охорони здоров'я й соціальної роботи США видав низку приписань, якими повинні керуватися вчені при проведенні досліджень у галузі медицини, психології, фармакології. Окрім того, Американською психологічною асоціацією (1992) і Британським психологічним суспільством (1991) також розроблені етичні принципи, яких повинні дотримуватися дослідники- психологи у своїй професійній діяльності. Все це свідчить про те, що етика досліджень має винятково важливе значення для соціальних психологів і що вони повинні більш суворо, ніж дослідники з інших галузей знань, ставитися до цих проблем.

Етичних питань, які виникають у ході дослідження, дуже багато. Всі їх обговорити тут, звичайно, неможливо, але декілька найбільш важливих і типових ми розглянемо.

Один з них стосується припустимого рівня болю або стресу, заподіяних учасникам досліджень. Психологічна шкода, нанесена людині в ході досліджень, може виявитися настільки ж хворобливою й непоправною, як і шкода фізична. Наприклад, дослідник, який вивчає вплив на людину негативної інформації, може повідомити учаснику неприємні або помилкові свідчення: скажімо, що його дуже погано оцінюють у групі або що в нього низький показник за результатами тестування на інтелект. Така інформація може викликати у людини сильний стрес із непередбачуваними наслідками. В іншій ситуації учасник може одержати вказівку застосувати електрострум високої інтенсивності проти іншої людини. І хоча, насправді, ніякого електроудару не відбудеться, людина, яка вважає, що все робиться «насправді», може випробувати сильне потрясіння, якщо буде намагатися виконувати абсолютно всі вказівки дослідника. Тому дослідник повинен звести до мінімуму кількість стресових переживань участників. Хоча, звичайно, повністю уникнути їх неможливо, оскільки необхідно вивчати й такі ситуації, які викликають стрес.

Інформована згода

Один зі способів зняття етичної проблеми – це інформування учасників про процедури дослідження, щоб одержати їх згоду на участь. Дослідник, наскільки це можливо, має заздалегідь проінформувати учасників про вимоги, які будуть пред'являються у дослідженні, про умови дослідження, щоб заручитися згодою людей на участь у даному дослідженні. Інформована згода є, таким чином, найважливішою умовою дослідження, особливо якщо є висока ймовірність заподіяння болю або стресу учасникам дослідження (Милграм С., 2000).

В умовах лабораторного експерименту проблеми з информованістю згодою постають не так гостро. Дослідник тут має можливість контролювати ситуацію. Але як бути, якщо дослідження проводиться поза стінами лабораторії? Дослідник тут повинен дуже ретельно планувати проведення польового дослідження, щоб уникнути небезпеки вторгнення в чиєсь особисте життя. Якщо учасник інформований про дослідницькі процедури і дав згоду на участь, то дослідник, ймовірно, зуміє уникнути такого вторгнення. Однак в умовах польового дослідження розголошення інформації стосовно його цілей загрожує зробити дослідження безглуздим. Саме тому дослідникові доводиться лавірувати, щоб не обезсенсити дослідження й одночасно не нанести випадкової шкоди.

Хоча й важко визначити якісь спеціальні критерії, придатні для проведення будь-яких польових досліджень, одне правило має дотримуватися неухильно - збереження нормальних, природних умов. Коли дослідник не вносить вільних змін у природний хід подій, то багато етичних роблем відпадають самі по собі. Але навіть і при цій умові дослідник повинен враховувати всі можливі небезпеки, здатні завдати шкоди людям.

Неправда во благо?

Інша етична проблема пов'язана з тим, що учасників іноді доводиться вводити в оману або за допомогою утаювання інформації, або через спеціально невірне інформування. Простіше говорячи, учасників доводиться обманювати. За деякими підрахунками, одна третина всіх проведених у США соціально-психологічних досліджень вимагає обману (Майерс Д., 1997). Тому такі прийоми звичайні для соціально-психологічних досліджень, здебільшого, через те, що багато досліджень підлягають ризику впливу очікування оцінки. Якщо, наприклад, дослідник, вивчаючи поведінку, пов'язане з наданням допомоги, розкриє учасникам мету дослідження, то тим самим він ризикує звести нанівець можливість що-небудь довідатися про те, як і за яких умовах люди, насправді, роблять один одному допомогу. Замість цього він може довідатися тільки про прагнення учасників переконати дослідника в тому, які вони чуйні і щирі. Тому у подібних випадках дослідникові, ймовірно, найкраще придумати якусь фальсифіковану мету дослідження. Таким чином, іноді бувають виправданим і утаювання інформації, і хитрості, і фальсифікація. Але, на жаль, вірним є і те, що неправдою можна і зловживати.

Обман учасників стає непотрібним, якщо отримано згоду на участь у дослідженні. Якщо ж обман є необхідною частиною дослідницької процедури, то необхідно, щоб відразу ж по завершенні дослідження дослідник сам взяв на себе зобов'язання роз'яснення щирих цілей дослідження.

Дебрифінг

Дебрифінг – це термін, запозичений з військового лексикону, який означає процедуру, у ході якої дослідник відкриває учасникам справжні цілі проведеного дослідження й у цілому проводить психологічну реабілітацію досліджувани. Якщо, наприклад, учасникам були повідомлені помилкові цілі дослідження, дослідник повинен після його закінчення повністю пояснити справжні цілі дослідження, і те, навіщо був необхідним обман. Ще однією частиною процедури дебрифінгу є перевірка психічного самопочуття учасників дослідження після його завершення, щоб переконатися, що вони почуваються не гірше, ніж до початку дослідження. Наприклад, Хейні, Бенкс і Зімбардо (1973), чиє дослідження під назвою «Стенфордська в'язниця» ми обговорювали вище, проводили багаторазову процедуру дебрифінгу з метою знищити всі негативні наслідки свого дослідження (Зимбардо Ф., 1975).

І, нарешті, ще одна етична проблема соціально-психологічного дослідження пов'язана зі збереженням конфіденційності отриманих відомостей і анонімності учасників. Дослідники зобов'язані захищати анонімність і конфіденційність учасників всіма передбаченими для цього способами, так щоб люди могли бути впевнені, що їх анонімність буде збережена.

Зрозуміло, що не завжди легко знайти компроміс між науковими інтересами і сучасними етичними вимогами, пропонованими для дослідження. Так, наприклад, у теперішніх етичних вимогах було б неможливо проведення такого дослідження як «Стенфордська в'язниця» (Милграм С., 2000; Зимбардо Ф., Ляйппе М., 2000).

Тому дослідник має щоразу зважувати всі «за» і «проти», зобов'язаний постійно вирішувати, чи може наукова цінність підллеглих результатів дослідження переважити цінність здоров'я, переваг й прав людей, які брали участь в експерименті. Так що, починаючи дослідження, він повинен, з одного боку, обрати найбільш оптимальний спосіб одержання інформації, а, з іншого, - дотриматися всіх етичних правил і юридичних норм.

Підрзділ 3 Основні методи соціально-психологічного дослідження

Не існує одного - єдиного правильного, або ідеального, методу перевірки гіпотез, оскільки світ соціальних феноменів, стосовно яких створюються гіпотези, настільки різноманітна, що не може бути й мови про якийсь єдиний, універсальний метод перевірки всіх цих гіпотез. Тому в соціальній психології розроблений великий арсенал методів. Причому, навіть для рішення якоїсь однієї проблеми можуть бути використані одразу кілька дослідницьких методів. Кожний з них має свої переваги і недоліки, кожний має відносну, а не абсолютну цінність. І це важливо пам'ятати, оскільки без розуміння обмеженості сфери застосування того або іншого методу дуже легко неправильно, некоректно інтерпретувати результати дослідження, що може мати далеко, що йдуть наслідки.

Соціально-психологічні дослідження різняться за умовами проведення. Вони можуть бути лабораторними (контрольована ситуація) або польовими (природні умови). Ще вони різняться за видами. Існують кореляційні дослідження (тобто такі, що виявляють наявність природних зв'язків між двома або декількома факторами) і експериментальні (маніпулювання змінними для їх виявлення впливу один на одного) (Майерс Д., 1997).

Шість основних методів соціально-психологічного дослідження, які ми обговоримо нижче і які найбільшою мірою часто використовуються психологами, можна з певною мірою умовності розділити по названих підставах. Мова йтиме про експериментальні, квазіекспериментальні, польові, архівні, імітативні дослідження і про дослідження обстеженням (анкетування й інтерв'ювання).

Експеримент

Експериментальне дослідження проводиться для того, щоб, працюючи (маніпулюючи) з незалежною змінною, перевіряти причинно-наслідкові гіпотези. Важливою вимогою експерименту є здатність дослідника контролювати (тобто задавати, конструювати) незалежні змінні. Це необхідно з метою надати дослідникові можливість робити висновки про причинно-наслідкові взаємозв'язки між незалежними й залежними змінними.

Ще одна особливість експерименту, яку необхідно виділити, - маніпуляційна перевірка (маніпуляційний чек), яку застосовують для того, щоб визначити, якою мірою різні фактори, що формують незалежну змінну, дійсно розрізняються піддослідними й саме в такій, диференційованій якості, усвідомлюються ними. Хоча дослідник в експерименті й контролює незалежну змінну, для нього все ж таки важливо бути впевненим, що учасники експерименту адекватно задуманому сприймають експе риментальні умови.

Неодмінною умовою класичного експериментального дослідження в соціальній психології є використання принципу випадковості. Головною перевагою експерименту є те, що дослідник має можливість перевірити свої гіпотези з погляду їх причинно-наслідкових зв'язків. Можливість працювати з незалежними змінними й задавати, застосовуючи принцип випадоквості, різні експериментальні умови для учасників дає підставу для висновків про причини і наслідки. Окрім того, експеримент дозволяє дослідникові конструювати, відсортовувати, відбирати змінні таким чином, щоб спростити складні явища соціального світу, розклавши їх на окремі складові.

Іншою перевагою експерименту є його практичність. Проведення експерименту у лабораторіях є дуже зручним. Наприклад, у США, де більшість психологічних лабораторій розташовані в університетських містечках, де багато студентів, які, зазвичай, і виступають у якості учасників експериментів, у дослідників не виникає проблем з набором учасників. Багато університетів групи потенційних учасників формують, як правило, із вступників на психологічні факультети абітурієнтів дослідження («піддослідних кроликів»), готових у будь-який час залучитися до роботи. Таким чином, дослідник уникає труднощів, пов'язаних з індивідуальним вербуванням учасників. Ймовірно, як відзначає Д. Майєрс, соціальні психологи використовували експериментальний метод в 75% всіх досліджень, а кожні два із трьох досліджень проводилися у лабораторіях (Майерс Д., 1997).

Експерименти, проведені в польових умовах, є менш зручними щодо цього, але дають дослідникові можливість вивчати поведінку в природних умовах.

Таким чином, якщо «у полі» знижується ризик впливу необхідних характеристик і очікувань оцінки, то з'являються свої труднощі, викликані пошуками добровільних учасників і роботою з незалежними змінними.

Окрім цих відносних незручностей при роботі в польових умовах експеримент має низку і більше істотних недоліків. Ми вже обговорювали проблему необхідних характеристик і очікувань оцінки. Вона є більш гострішою, нож коли досліджувані усвідомлюють, що є учасниками дослідження. І це найбільш властиве лабораторним дослідженням.

Ця проблема, у свою чергу, замикається на внутрішніх якостях експерименту. Але ж від нього залежить, наскільки об'єктивно саме незалежна змінна детермінує отримані результати (Кэмпбэлл Д., 1980). Рішення цієї проблеми часто впирається в етичні питання, про які ми вже говорили й ще будемо говорити згодом у розділі «Соціальний вплив».

Експериментальні умови, створювані в дослідженні, лише частково відображають реалії повсякденного життя, вихоплюючи з неї лише якийсь фрагмент, позбавлений контексту. Тому багато ситуацій, створюваних в лабораторіях, мало в чому схожі на справжнє життя у всьому її різноманітті, на ті ситуації, у яких людина виявляється в повсякденному житті. Ось чому Аронсон, Брейєр і Карлсміт розрізняють поняття реалізм експерименту й життєвий реалізм ( Травень-Ерс Д., 1997) .

Реалізм експерименту, що часто визначається зручністю маніпуляційної перевірки, говорить лише про сумлінність і професіоналізм дослідника.

Життєвий реалізм свідчить про схожість експериментальної ситуації з повсякденним життям. Тому, окрім внутрішньої якості виділяють також і зовнішню якість експерименту, що є свідченням того, якою мірою досліджувана ситуація характерна для повсякденного життя, наскільки вона життєва.

Відзначимо, що в цілому всі експерименти, проведені поза стінами лабораторії, відрізняє більше, у порівнянні з лабораторним, зовнішнє якість досліджень, іншими словами, більше життєва правдоподібність.

Критики експериментального методу «по-американськи», тобто з використанням студентів у якості досліджуваних у лабораторних умовах, стверджують, що отримані в цих дослідженнях дані не можуть слугувати джерелом надійної інформації, тому що ці результати не є показовими. Порівняно з іншим населенням студенти більшою мірю начитані, більш допитливі, більше зорієнтовані на формування кар'єри, у них ще не завершився процес формування власних настанов. Тому на вимоги експериментальної ситуації студенти проявляють більшу піддатливість, нiж інші люди. Про це, зокрема, пише Сирс, що думає, що якщо ми хочемо зрозуміти весь спектр людської поведінки, необхідно вивчати найрізноманітніших людей і у всіляких життєвих ситуаціях, а не лише студентів (Sears D., 1986).

Так чи інакше, але експериментальні дослідження дають найкращу можливість для перевірки причинно-наслідкових гіпотез, оскільки дозволяють дослідникові контролювати умови всіх експериментальних версій. Окрім того, немаловажним є і той факт, що дослідник тут у стані контролювати незалежні змінні, які є найбільш значимими для дослідження. Але, з іншого боку, контроль за ситуацією й змінними породжує низку інших проблем, у силу яких результати експерименту несуть на собі відбиток штучності, життєвої несхожості. Тому, зазвичай, проводять розходження тим часом, що може - як один з варіантів - відбутися, і тим, що дійсно трапиться в реальному житті. Люди можуть по-різному поводитися, але це не означає, що вони дійсно будуть у будь-якій соціальній ситуації саме так вишуковувати свою поведінку.

Квазіексперимент

Є маса потенційних незалежних змінних, працювати з якими або просто неможливо, або винятково важко, оскільки маніпуляція ними неприйнятна з етичних міркувань. У цих випадках однією з альтернатив експерименту виступає квазіекспериментальне дослідження (Кэмпбэлл Д., 1980; Корнілова Т., 1998). У цьому випадку частка «квазі» (що переводиться як «набито», «начебто»), що входить у назву методу, означає, що дослідник тут не повною мірою або взагалі не контролює незалежну змінну. Він лише обирає: як, коли й щодо кого (або чого) визначається незалежна змінна.

Багато незалежних змінних, використовуваних у квазіекспериментальному дослідженні, містять у собі природні життєві події: політичні рішення, нещасні випадки, зміни стану здоров'я, зміну соціального статусу. В інших квазіекспериментальних дослідженнях незалежні змінні є передумовами дослідження, як, скажімо, у дослідженнях, пов'язаних з гонористими розходженнями, особистісними особливостями, інтелектуальними розходженнями. Останнім часом квазіексперимент став широко використовуватися у крос-культурних дослідженнях (Гордиева Т., 1998). Всі вищеназвані незалежні змінні не можуть вільно задаватися дослідником. Він може лише визначати їх у якості незалежних змінних.

І, дійсно, безглуздо було б намагатися експериментально створити фактори, що визначають статеву, вікову, соціальну, національну або культурну приналежність. З іншого боку, можна, звичайно, створити фактори, що впливають на зміну здоров'я, наприклад, у бік погіршення, але це навряд чи прийнятно з етнічних міркувань. Саме тому дослідник і повинен вдаватися до квазіексперименту, оскільки не може вільно робити людей хворими або здоровими, європейцями або азіатами, росіянами або китайцями, жебраками або мільйонерами.

Отже, найунікальнішоюю перевагою квазіекспериментального дослідження є те, що воно дозволяє нам вивчати вплив таких незалежних змінних, якими не можна маніпулювати і які неможливо контролювати. Цей метод дає дослідникові можливість досягти дуже високого ступеня зовнішньої якості (життєвої вірогідності) порівняно з більш обмеженим щодо цього «чистим» експериментальним дослідженням.

Але відносно вазіекспериментального дослідження справедливим є і те, що, оскільки дослідник не має можливості контролювати змінні, то часто трапляється так, що на залежні змінні можуть впливати не тим, обраним дослідником незалежні змінні, а зовсім інші, що враховані планом дослідження.

Окрім того, у цьому методі неможливе застосування принципу випадковості при визначенні для учасників тих або інших експериментальних умов. Як ми вже відзначали неможливо однаково не визначити будь-яким чином несприятливий результат медичної операції, ні передписати комусь виховуватися в умовах певної культури або національної традиції. І, взагалі, зовсім неможливо подолати расову або гонористу приналежність.

І хоча деякі статистичні процедури дозволяють збільшити ступінь вірогідності у виявленні причинно-наслідкових відносин, неможливість використання принципу випадковості не дає можливості досягти такого рівня вірогідності (валідності) і надійності, який досяжний у експерименті. Адже навіть найвитонченіший статистичний аналіз не може замінити ту об'єктивність, що гарантує застосування принципу випадковості.

Таким чином, квазіекспериментальний метод дослідження дає помітні переваги у вивченні складних і важких ситуацій. До того ж він дозволяє вивчати такі обставини, які неможливо досліджувати іншими методами. У той же час дослідник майже не має можливості контролю за змінними порівняно зі справжнім експериментом, і тому він повинен бути особливо обережний в інтерпретації результатів.

Польове дослідження (спостереження)

На відміну від уже описаних експериментального і квазіекспериментального методів дослідження, польове дослідження або спостереження характеризується докладним, глибоким і всебічним вивченням поведінки будь-якої кількості людей у місцях їх природної життєдіяльності. Замість роботи зі змінними, спостерігач збирає й реєструє стільки інформації, скільки можливо з розгортання сформованої ситуації, не намагаючись при цьому впливати на самі події. Люди, які стали об'єктом вивчення, можуть усвідомлювати або не усвідомлювати присутність дослідника або самої мети дослідження.

В інших випадках дослідник може стати залученим спостерігачем, тобто приймати активну участь у подіях, що відбуваються, і в той же час реєструвати поведінку тих, у чиїм оточенні він перебуває. Ось у якому детективному дусі описує цю ситуацію Роберт Чалдіні: «Спостереження як учасник - це спеціальний підхід, при застосуванні якого дослідник відіграє роль шпигуна. Приховуючи свою особистість і намір, дослідник проникає в його суспільство, що цікавить, і стає членом групи, що має намір вивчати» (Чалдини Р., 1999, с. 13).

Незалежно від того чи є спостереження включеним чи ні, воно завжди - ключовий момент польового дослідження. Оскільки спостереження людей є для більшості з нас справою звичайною, то часто важко зрозуміти, наскільки складно це робити спеціально з науковими цілями. Складність цього заняття обумовлена низкою причин. Перша: исследо- ватель повинен досконало знати своє оточення й з поводженням якого роду йому доведеться мати справа. Друга: спостерігач повинен вирішити для себе, поведінка якого виду й рівня він буде фіксувати. Чи необхідно йому спостерігати поведінку мас людей (демонстрації, мітинги) або ж йому потрібно стежити за виразами осіб, інтонаціями голосу, поглядами. Все це потрібно спланувати заздалегідь.

Вибір типів поведінки, звичайно, залежить від тих питань, на які дослідник хоче одержати відповіді. Польові дослідники не можуть спеціально створювати умови, але вони повинні заздалегідь сформулювати питання й гіпотези. Без них польове спостереження загрузне в нескінченній безлічі суперечливих подій, у потоках різної інформації.

Коли обрані для спостереження типи поведінки, дослідник має продумати питання про спеціальні методи реєстрації необхідної інформації. У цьому випадку він отримує можливість проявити творчий підхід, так само, як і у випадку, коли він працює в експерименті з незалежними змінними. Щоправда, однією творчістю тут не обійтися, часто вже попередньо зібрані дані вимагають оцінити надійність обраних прийомів спостереження й привести їх у відповідність із наявними умовами. У польовому дослідженні поняття надійності часто залежить від впевненості, що різні спостерігачі реєструють ті самі типи й рівні поведінки, причому однаковими способами. Без цього вся система кодування інформації буде просто відображати пристрасті й поваги спостерігачів і не зможе стати основою для об'єктивних наукових висновків.

До сказаного додамо, що польові дослідження не є тільки спостереженням повсякденної поведінки людей у звичних місцях. Вони можуть проводитися також в екзотичних, незвичайних або екстремальних умовах. Наприклад, у далеких експедиціях, під водою, у повітрі і навіть у космосі (Stewart R., 1988).

Таким чином, основною перевагою польового дослідження-спостереження є його реалізм, життєвість. Дослідження завжди зосереджене на спостереженні подій, що природно відбуваються в реальному житті. Оскільки більшість польових досліджень триває досить тривалий час, то вони дають стільки й такої інформації, скільки і який не можна одержати за короткий період експериментального та квазіекспериментального дослідження. До того ж, завдяки великій тривалості дослідження, у спостерігачів є можливість відбирати кілька типів інформації різного роду, обумовлених ситуацією. Багатобічність виміру, зроблені для того, щоб одночасно відпрацьовувати кілька концепцій, дають можливість із більшою впевненістю робити висновку, чим якби був зроблений вимір тільки одного параметра.

Разом з тим, хоча успішно проведене польове дослідження надає багату інформацію, відсутність контролю за умови дослідження породжує і проблеми. Як ми вже відзначали, неможливість працювати з незалежними змінними та використовувати принцип випадковості утрудняє можливість яких-небудь твердих, певних висновків про причинно-наслідкові відносини в подіях, що відбуваються. Як і у квазіексперименті, використання деяких статистичних прийомів розширює можливості польового дослідження-спостереження, але для винесення твердих, незаперечних суджень все-таки потрібне наявність контрольованого плану дослідження.

Інша потенційна проблема польового дослідження криється в тому, що учасники можуть бути інформовані, що їх поведінка вивчається. А коли люди знають, що за ними спостерігають, то на їх поведінку впливає очікування оцінки. Як і в інших методах дослідження, вплив, надаваний самим дослідником, тут ще більшою мірою створює проблеми. Особливо, якщо дослідник є включеним спостерігачем.

На закінчення відзначимо, що польове спостереження дозволяє досліднику повноцінно вивчати послідовність подій, які протікають у природних умовах. Цей метод не завжди кращий спосіб перевірки гіпотез певного типу (причинно-наслідкових), але він служить невичерпним джерелом інформації, що потім може стати основою для висування гіпотез і більше строгої експериментальної перевірки.

Архівне дослідження

Цією назвою можна позначити будь-яке дослідження, у якому вивчаються, аналізуються факти і дані, які споконвічно призначалися, зазвичай, не для проведення досліджень. Ці зібрані у архівах дані призначалися для якихось інших цілей. У різних випадках предметом вивчення і аналізу архівних досліджень можуть бути урядові документи, газетні матеріали, книги й журнали, фольклор, особисті листи, виступи політичних діячів, членів громадських організацій.

По суті відомості будь-якого роду для архівного дослідження - це «золота жила». У тому числі й дані, які містяться у звітах про вже проведені дослідження. Раніше ми вже відзначали, що будь-яка теоретична конструкція може бути переведена на мову різних змінних у дослідженні. Саме тому будь-яка теорія може слугувати основою для висунення безлічі дослідницьких гіпотез. Цей же принцип працює й стосовно звітів про самі дослідження, проведені раніше. Тому в цей час у професійній періодиці, щоправда, здебільшого, поки що за кордоном, регулярно публікуються огляди дослідницьких звітів, у яких окремі статті об'єднані для того, щоб зробити якісь загальні висновки, чого неможливо досягти, обмежуючись сферою лише одного дослідження.

Подібна техніка обробки даних багатьох досліджень одержала назву метааналізу. Сутність його полягає в тому, що з його допомогою певним способом статистично аналізуються результати окремих досліджень. І хоча один з різновидів цієї техніки комбінування звітів різних досліджень вперше був викладений вже у 1954 році, широкого поширення метаанализ не одержав аж до 70- х років ХХ сторіччя. Про те, що в цей час метааналіз зайняв гідне місце в якості одного з різновидів архівного дослідження в соціальній психології, свідчить той факт, що йому присвячений окремий розділ у книзі, що недавно вийшла, про методи дослідження в соціальній психології (Cooper Н., 1990), а у спеціальному номері «Бюлетеня з соціальної психології» йому відведена спеціальна глава (Mіller N. & Cooper Н., 1991). І це, зрозуміло, оскільки метааналіз дозволяє з більшою, ніж, зазвичай, точністю виявляти загальні тенденції й закономірності, що визначилися в проведених дослідженнях.

Архівне дослідження, таким чином, містить у собі низку визначальних рис, які відсутні в інших методах. Воно дозволяє перевіряти гіпотези, використовуючи дані широкого історичного й соціального діапазону на матеріалах різних часів і народів, які недоступні для інших методів. Багато відомостей і фактів ставляться до вікової історії, тобто охоплюють такий часовий період, що перебуває поза сферою дослідження інших, уже описаних методів. Гіпотези антропологічного ряду, що стосуються, наприклад, людини взагалі, її природи як родової істоти, підтверджені прикладами багатьох історичних періодів і різних культур, викличуть більше довіри, ніж гіпотези, створені виключно на матеріалах одного загального періоду. Ще раз відзначимо, що цього можна домогтися тільки за допомогою архівних досліджень.

Іншою перевагою архівного методу є те, що для його проведення використовується безособова інформація, тобто відомості про людей без особистого знайомства з ними. Це пояснюється тим, що дані, аналізовані в архівному дослідженні, як правило, збиралися для інших, недослідницьких цілей. Тому тут замало шансів зіштовхнутися із проблемою необхідних характеристик, а можливість впливу очікування оцінки досить невелика, хоча, зрозуміло, не можна бути абсолютно впевненим, що ті, від кого надходили відомості, що потрапили потім в архів, були повністю об'єктивними й не прагнули виглядати якнайкраще в очах тих людей, кому ці відомості споконвічно спрямлвувалися.

Як уже говорилося, не існує ідеальних, зручних у всіх відносинах методів дослідження. І архівний метод тут не виняток. Хоча при його використанні практично відсутня проблема необхідних характеристик і дуже малою є ймовірність зіштовхнутися з очікуванням оцінки, проте, і тут не обходиться без своїх проблем. Найістотніша з них - це відсутність або недолік потрібної інформації. Дані, зосереджені в архівах, можуть бути фрагментарними, неповними, в результаті чого дослідник не має можливості одержати те, що йому потрібно. Звичайно, винахідливість і творчий підхід допомагають йому іноді заповнити відсутні відомості. Але, коли інформація перекручена або неточна, то вже просто неможливо адекватно проаналізувати дані. І навіть у тому випадку, коли є доступним необхідний матеріал, його важко класифікувати, розсортувати таким чином, щоб він став придатним для дослідження.

Методи контент-аналізу, які, здебільшого, застосовуються для вивчення лінгвістичного матеріалу, повинні бути розроблені більш ретельно і точно, чим ті, які використовуються в інших дослідженнях. Але всі ці процедури трудомісткі, вони забирають багато часу й до того ж не завжди безперечні. Хоча, звичайно, у цей час ця проблема частково вирішується завдяки використанню комп'ютерних програм.

Таким чином, архівне дослідження дає вченому більші можливості для вивчення даних у широкому спектрі часу й простору. Але опора на факти, зібрані колись для певних, аж ніяк недослідницьких цілей, а тому малопристосовані для проведення дослідження, може створити свої проблеми. Проте, привабливість цього методу очевидна, особливо, якщо він використовується в сукупності з іншими методами.

Імітативне дослідження (рольова гра)

Багато ситуацій і видів поведінки, які цікавлять психологів, не можуть бути вивчені безпосередньо через спостереження. Існують, скажімо, правові обмеження, які забороняють присутність сторонніх під час судової наради присяжних. Тому пряме спостереження процесу ухвалення судового рішення є просто неможливим. Існують також етичні обмеження, які не дозволяють проводити експериментальні дослідження зі створенням екстремальних умов, що загрожують стресовими наслідками. Є чимало й інших ситуацій, де з багатьох причин неможливі спостереження або чистий експеримент.

У всіх цих випадках психологи вдаються до імітації, тобто намагаються сконструювати деякі критично значимі аспекти ситуацій, які мають місце в реальному житті. В імітації учасникам дослідження пропонують зіграти роль, або діяти так, немов все відбувається насправді. Щоб краще уявити собі, як це робиться, згадаємо описане вище дослідження «Стенфордська в'язниця». Воно є типовим, причому тепер уже класичним, прикладом імітативного дослідження. Ця рольова гра дала можливість не тільки зафіксувати зміни у поведінці учасників, викликані виконанням певних соціальних ролей (у Стенфорді – «ув'язнених» і «наглядачів»), але ще й дала значну інформацію про ті психічні переживання, які сприяють цьому процесу.

Сучасним різновидом імітативного дослідження, яким сьогодні часто користуються, є комп'ютерне моделювання. Його перевага полягає в тому, що воно дозволяє перевіряти гіпотези щодо поведінки не тільки сотень, але й тисяч або навіть десятків тисяч людей. Щоправда, комп'ютерне моделювання більш придатне для відпрацьовування соціологічних, ніж психологічних гіпотез.

Успіх імітативного, або ігрового, дослідження багато в чому залежить від того, яка ступінь правдоподібності досягається при створенні умов дослідження. Якщо учасники щиро, глибоко вживаються в ролі й почувають, і поводяться природно в створених умовах, то це свідчить про те, що імітація вдалася, і ситуація дослідження відповідає умовам реального життя. Оскільки учасники знають цілі дослідження, вони виступають у ньому як співдослідники. З погляду етики, це в багатьох відносинах більш прийнятно, ніж у типовому експерименті, де учасники виконують свої ролі, не знаючи про наміри експериментаторів.

Ще однією сильною стороною імітації є те, що дослідник одержує можливість вивчати такі явища, ситуації й процеси, дослідження яких у природних умовах дещо ускладнюється. Суспільствознавцям важко вивчати, наприклад, тюремне життя або, скажімо, стежити за переговорами ворогуючих сторін. За допомогою рольової гри дослідники можуть все це зімитувати у лабораторії або на комп'ютері. Зрозуміло, що імітація так само, як і в чистому експерименті, дає можливість контролювати змінні й використовувати принцип випадковості.

Але, незважаючи на всі свої переваги, імітація є одним з найбільш спірних методів соціально-психологічного дослідження (Кэмпбелл Д., 1980; Hendrіck С., 1977).

Критики цього методу вважають, що учасники імітації поводяться так, як їм здається потрібним поводитися, а не так, як в реальному житті. Так, наприклад, однією з найпопулярніших рольових ігор в американській соціальній психології є імітація судових нарад журі присяжних. У зв'язку з цим можна задатися питанням: чи не так, як в імітації будуть поводитися люди, якщо їм буде надана реальна можливість вирішувати долю справжнього підсудного, живого, а не описуваної людини? Тим більше, якщо постане питання про вищу міру покарання?

Що ж стосується комп'ютерної імітації, то в ній все залежить від тих теоретичних положень і принципів, які закладені в комп'ютерній програмі. І немає ніяких гарантій, що вони відображають реальне життя, а не умоглядні штучні схеми.

До цьому варто додати, що коли учасники повністю проінформовані про цілі дослідження, то проблема експериментальних очікувань, необхідних характеристик і очікувань оцінки постає на весь зріст.

З іншого боку, прихильники рольової гри стверджують, що всі люди, незалежно від того, беруть або не беруть вони участь у дослідженні, так чи інакше, вільно або мимоволі, але завжди грають якісь соціальні ролі. Тому байдуже, чи грати роль у житті або грати її в дослідженні.

Ця суперечка прихильників і супротивників імітації важко розв'язати і тому, ймовірно, продовжиться й надалі. Але незважаючи на відзначену суперечливість цього методу, рольова гра зберігає своє місце у методологічному арсеналі соціальної психології.

Оглядове дослідження (дослідження обстеженням)

Оглядове дослідження розраховане на одержання відомостей за допомогою анкет і інтерв'ю. При обстеженні за допомогою інтерв'ю задають низку попередньо систематизованих питань і реєструють відповіді респондентів. При анкетуванні респондент читає питання й відповідає на них письмово. Якщо анкети розсилаються поштою, то респондент може навіть ніколи і не бачити дослідника. Але й у тому, і в іншому виді обстеження дослідник спочатку висуває гіпотези, а потім ставить систему питань, які повинні виявити думки, переконання, настанови людей, їх самозвіти про пережитий матеріал, тобто весь необхідний для даної теми дослідження.

Підготовка гарного, добротного запитальника інтерв'ю або анкети - непроста справа, як може здатися на перший погляд. Планування оглядового дослідження містить у собі формулювання питань, розгляд підходящих альтернативних відповідей, рішення питання про обсяг анкети або опитувальника.

Варто мати на увазі, що вже саме формулювання питань може вплинути на характер одержуваних відповідей. Тут можуть зіграти роль категоричність, оціночность, різкість, афористичність, послідовність заданих питань. Тому при підготовці дослідження важливо переконатися, що питання мають нейтральний, безпристрасний, тобто такий, який не схиляє до певної відповіді, характер. У противному випадку, ми зіштовхнемося із проблемою необхідних характеристик і очікування оцінки. Необхідно також переконатися в тому, що питання зрозумілі для пересічної людини-респондента, що їх досить для одержання необхідних відомостей.

Сама процедура проведення дослідження також має свої тонкощі. Так, скажімо, для того, щоб отримати прямі, щирі відповіді на деякі питання, які стосуються, наприклад, інтимних, особистісних, сімейних проблем, інтерв'юерові необхідно встановити довірчі стосунки з респондентом. Але, з іншого боку, інтерв'юер повинен стандартизувати процедуру проведення інтерв'ю, щоб виключити вільне або мимовільне підштовхування респондента до потрібної відповіді. Інтерв'юер повинен демонструвати безпристрасність і віддаленість, свою незацікавленість у певному типі відповіді. А це, погодьтися, ускладнює встановлення довіри. Окрім того, людям часто простіше відповісти на певні питання письмово й анонімно. Тому, зазвичай, обстеження проводять у формі анкетування. Окрім того, анкетування дозволяє ще одну проблему: відпадає нестаток у великій кількості інтерв'юерів, оскільки іноді, у великомасштабних оглядових дослідженнях, для роботи у якості інтерв'юерів залучають сотні людей.

Як при анкетуванні, так і при інтерв'юванні потрібно приділяти значну увагу процедурі складання вибірки. Якщо необхідно охопити обстеженням більші маси населення, наприклад, цілої країни, то дослідникові немає необхідності опитувати кожного жителя. Для цього досить грамотно відібрати вибірку, скажімо, із двох-трьох тисяч чоловік, які представляють усі верстви населення. Неписьмові, непрофесійно складені вибірки завжди призводять до перекручених, неточних результатів. Щодо цього показовими є значна кількість тіле і радіопрограм, де «блукаючий репортер» опитує перехожих з якихось питань. Такі опитування є практично безглуздими, оскільки ніколи не дають об'єктивної інформації й нічого не говорять про реальні погляди й інтереси більшості населення.

Отже, основною перевагою оглядового дослідження є його точність, визначеність, можливість прямого, безпосереднього отримання інформації. Тут не варто придумувати й створювати ситуації, шукати можливість потрапити в природні умови, які дозволяють спостерігати за поведінкою людей. Дослідник просто опитує їх з теми, яка його цікавить, і найчастіше це єдиний спосіб одержати необхідні відомості. Якщо вам потрібно довідатися про плани людини на майбутнє, то ці відомості можна одержати від нього самого, тільки попросивши розповісти про це.

Анкетування і інтерв'ю мають свої переваги і недоліки, які приблизно врівноважені. Скажімо, анкетування – це більше легкий і економічний спосіб обстеження, ніж інтерв'ювання. До того ж анкетування гарантує більшу анонімність респондента, що є особливо важливим, коли вивчаються особистісні, інтимні аспекти людського життя.

Однак інтерв'ю «віч-на-віч» дозволяє інтерв'юерові одержати додаткову інформацію, спостерігаючи за поведінкою респондента. Інтерв'юер може також уточнити питання, яке викликало труднощі у респондента. І, нарешті, інтерв'юер точно знає, що на його питання відповідає саме та людина, яка його цікавить.

Але, застосовуючи і цей метод, дослідник зіштовхується з ускладненнями. Головне з них пов'язане з вірогідністю, правдивістю інформації, яку повідомляє про себе респондент. Якщо, наприклад, респондента опитувати про події досить віддаленого минулого, скажімо, про дитячі роки його життя, то відомості, які він повідомить будуть частково перекручені через те, що багато чого забулося, витиснулося, а щось, навпаки, могло бути мимоволі привнесено, надумано, оскільки минуле, як правило, нами ідеалізується й прикрашається. І навіть, коли обговорюються недавні події, то й тут не виключені перекручування, викликані пристрастями, вільними інтерпретаціями, бажанням виправдати себе. Одним словом, тут повною мірою спрацьовують механізми захисту особистості. Найбільш чітко це проявляється при дослідженні деяких, особливо ретельно табуйованих форм поведінки, наприклад сексуальної. Тому люди, зазвичай, потайливі й найменш щирі при описі свого сексуального досвіду. Ці й інші теми викликають очікування оцінки, що веде до прикрашання поведінки, тому що людина часто прагне створити про себе найбільш сприятливе враження. Проблема ця стосується як інтерв'ю, так і анкетування.

Анкетування до того ж практично не дає можливості дослідникові контролювати ситуацію. Він майже не має можливості переконатися, що анкета була вручена тому, кому призначалася й що на неї відповідає саме той, хто треба. У нього також немає впевненості, що респондент правильно зрозумів всі питання.

Підбиваючи підсумки, відзначимо, що оглядове дослідження дозволяє вченим безпосередньо задавати питання з проблем, які його цікавлять. Анкетування особливо зручне для проведення великомасштабних досліджень. На його основі можна робити висновки, які стосуються широких верств населення. Разом з тим, в оглядовому дослідженні доводиться не звертати уваги на чесність і щирість респондентів. Адже всі відомості, отримані в обстеженні, надходять від самих людей, беруться з їхніх самозвітів про власну поведінку. А це, зрозуміло, не самий надійне джерело інформації.

Закінчуючи розмову про методи дослідження в соціальній психології, слід ще раз нагадати, що вище ми обговорили не всі методи, а лише найбільш часто застосовувані. Тому наведений тут перелік необхідно розглядати не як вичерпний, а лише як зразковий.

Окрім того, окрім уже згадуваних так званих «нереактивних» методів дослідження, в соціальній психології цілком може бути припустимим використання методів діагностики, застосовуваних у клінічній психології. Так, наприклад, у деяких випадках у якості допоміжних засобів можуть бути задіяні проективні методи, особистісні опитувальники, тести (скажімо, емоційних станів, інтелектуального розвитку). Одним словом, допитливий, вдумливий, творчий дослідник в області соціальної психології вправі, і навіть зобов'язаний, застосовувати весь арсенал експериментальної психології.

Література

  1. Александер Ф., Селесник Ш. Человек и его душа: познание и врачевание от древности и до наших дней / Пер. с англ. М.: Прогресс: Культура, 1995. 608 с.

  2. Артемьева Е.Ю., Мартынов Е.М. Вероятностные методы. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1975.

  3. Бандура А. Теория социального научения. СПб.: Евразия, 2000. 320 с.

  4. Бандура А., Уолтерс С. Принципы социального научения // Современная зарубежная социальная психология: Тексты. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. C. 55-61.

  5. Блумер Г. Общество как символическая интеракция // Современная зарубежная социальная психология: Тексты. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. C.173-180.

  6. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. СПб.: Питер, 1997. 336 с.

  7. Гордеева Т.О. Кросс-культурный эксперимент // Корнилова Т.В. Методы исследования в психологии: квазиэксперимент. М.: Изд. группа ФОРУМ—ИНФРА-М, 1998. С.108-138.

  8. Готтсданкер Р. Основы психологического эксперимента. М., 1982. 486 c.

  9. Гофман Э. Представление себя другим // Современная зарубежная соци-альная психология: Тексты. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. С.188-197.

  10. Грановская Р.М., Никольская И.М. Защита личности: психологические механизмы. СПб.: Знание, 1999. 352 с.

  11. Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия // Вопросы философии. 1986. № 3. С. 103-136.

  12. Ждан А. История психологии: Учебник. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990. 367 с.

  13. Зимбардо Ф. Стэнфордский тюремный эксперимент (1975) // Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. СПб.: Питер, 2000. С. 296-320.

  14. Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. СПб.: Питер, 2000. 448 с.

  15. Тибо Д., Келли Х. Межличностные отношения. Теория взаимозависи-мости // Современная зарубежная социальная психология: Тексты. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. С. 61-82.

  16. Корнилова Т. В. Введение в психологический эксперимент: Учебник. М.: Изд-во Моск. ун-та: ЧеРо, 1997. 256 с.

  17. Корнилова Т.В. Методы исследования в психологии: квазиэксперимент. М.: Изд. группа ФОРУМ — ИНФРА-М, 1998. 296 с.

  18. Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и приклад-ных исследованиях. М.: Прогресс, 1980. С. 34-240.

  19. Лафранс М. Руководство по разумному потреблению научной информации (1977) // Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. СПб.: Питер, 2000. C. 19-61.

  20. Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. М.: Педа-гогика-Пресс, 1994. 608 с.

  21. Майерс Д. Социальная психология / Пер. с англ. СПб.: Питер, 1997.

  22. МакГайр У. Дж. Ин и Янь прогресса в социальной психологии: семь принципов // Современная зарубежная социальная психология: Тексты. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. C. 32-50.

  23. Милграм С. Эксперимент в социальной психологии. СПб.: Питер, 2000. 336 с.

  24. Налимов В. В. Теория эксперимента. М., 1971. 207 с.

  25. Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. СПб.: Пи-тер, 2000. 528 с.

  26. Современная зарубежная социальная психология: Тексты / Под ред. Г.М. Андреевой и др. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. 256 с.

  27. Солсо Р.Л., Джонсон Х.Х., Бил М.К. Экспериментальная психология: Практический курс. СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. 528 с.

  28. Стивенс С. Экспериментальная психология: В 2 кн. М.: Иностранная литература, 1960.

  29. Толмен Э. Когнитивные карты у крыс и у человека // Хрестоматия по истории психологии / Под ред. П.Я. Гальперина и др. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980. С. 63-83.

  30. Фресс П., Пиаже Ж. Экспериментальная психология. М.: Прогресс, 1966.

  31. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. М.: Изд-во “АСТ-ЛТД”, 1998. 672 с.

  32. Чалдини Р. Психология влияния. СПб.: Питер Ком, 1999. 272 с.

  33. Шульц Д., Шульц С. История современной психологии / Пер. с англ. СПб.: Евразия, 1998. 528 с.

  34. Ярошевский М. Психология в ХХ столетии. М., 1971.

  35. Campbell A., Converse P.E. & Rogers W.L. The quality of American life: perceptons, evaluations, and satisfactions. New York, 1976.

  36. Eagli А.H. & Carli L.L. Sex of researchers and sex-typed communications as determinants of sex differences in influenceability: A meta-analysis of social influence studies // Psychological Bulletin. 1981. № 90. P. 1-20.

  37. Harrison A.A. & Saeed L. Let’s make a deal: An analysis of revelations and stipulations in lonely hearts advertisements // Journal of Personality and Social Psychology. 1977. № 35. P. 257-264.

  38. Hendrick C. Role-playing as a methodology for social research: A symposium // Personality and Social Psychology Bulletin. 1977. № 3. Р. 454.

  39. McGuire W.J. Perspectivism: A look back at the future // Contemporary Social Psychology. 1984. № 10. P.19-39.

  40. Miller N. & Cooper H.M. Special issue: Meta-analysis in personality and social psychology // Personality and Social Psychology Bulletin. 1991. № 17.

  41. Sears D.O. College sophomores in the laboratory: Influences of a narrow data base on social psychology’s view of human nature // Journal of Personality and Social Psychology. 1986. № 51. P. 515-530.

  42. Sprecher S. The relation between inequity and emotions in close relationships // Social Psychology Quarterly. 1986. № 49. P. 309-321.

Розділ ІІІ. Людська індивідуальність і соціальна психологія особистості

Підрозділ 1.Індивід як об'єкт психологічних досліджень

Проблема типології людини

Гуморальні класифікації

Конституціональні класифікації

Психогенні класифікації

Підрозділ 2. Психологічні теорії особистості

Визначення особистості

Психологічні теорії особистості

Теорії особистості в соціальній психології

Підрозділ 3. Структура самосвідомості

Підходи до розуміння Я-Концепції

Рівні самосвідомості

Центральні аспекти самосвідомості

Рольова структура Я-Концепції

Можливі Я

Самопізнання й самооцінка

Теорія соціального порівняння

Регулювання самооцінки

Підрозділ 4. Самосвідомість і поведінка

Деіндивідуалізаці і поведінка

Особиста відповідальність

Стигматизація

Я і інші

Самомоніторинг

Підрозділ 5. Самосвідомість і особистісний контроль

Теорії локусів контролю й самоефективності

Наслідку втрати особистісного контролю

Реактивний психічний опір

Безпорадність через втрату контролю

Самовикликана безпорадність

Ілюзія контролю

До сфери індивідуального належить, по-перше, воля совісті в самому широкому змісті слова, абсолютна воля думки, почуття, думки щодо всіх можливих предметів: і практичних, і спекулятивних, і наукових, і теологічних... По-друге, сюди належить воля вибору й переслідування тієї або іншої мети, воля влаштовувати своє життя по-різному згідно свого особистого характеру, свого особистого розсуду, до яким би це не вело наслідкам для мене особисто, і якщо я не роблю шкоди іншим людям.

Джон Стюарт Мілль

Розділ 1 Індивід як об'єкт психологічних досліджень

Психологію мас, про яку йшла мова у першому розділі книги, головним чином цікавлять масоутворюючі ознаки, властиві людині. Але, окрім того, що людина може бути стереотипною, анонімною і знеособленою, кожен з нас володіє ще й особливими, індивідуальними рисами, неповторністю, унікальністю -, одним словом, сукупністю всіх тих властивостей, які відрізняють індивіда від всіх інших людей. Тому з тих пір, як людина зробилася сама для себе об'єктом дослідження (паралельно відзначимо, що самого себе людина почала вивчати пізніше, ніж навколишній світ), раптом з'ясувалося, що різні люди неоднаково поводяться в тих самих ситуаціях, по-різному переживають емоції, мають різні схильності, здатності, навіть хворіють по-різному.

Людина народжується індивідом. Під індивидністю традиційно прийнято розуміти біологічні, або природно обумовлені особливості організму - генотип. Генотипічні індивидні властивості в процесі життя організму розвиваються й утворюють сукупність властивостей, які називаються фенотипом.

Будучи індивідами, люди відрізняються одне від одного не тільки зовнішністю або конституційно-соматичними особливостями, такими як статура, тип нервової системи, зріст, вага, колір шкіри, але й психічними - темпераментом, характером, здатностями. Тому в людинознавстві давно вже існує проблема типологізациії людей. Така проблема постає і перед психологією.

Проблема типології людини

Отже, у психології проблема типології існує давно й іде коріннями в історію людинознавства. У ХХ столітті, на який, власне, і припадає розвиток психології як окремої науки, найбільшу популярність одержали психологічні класифікації З. Фрейда, К.Г. Юнга, І.П. Павлова, Е. Кречмера, У. Шелдона, К. Ле-Онгарда, Г. Айзенка. Наводячи різні підстави для побудови своїх класифікацій, вчені відобразили в них багато типологічних особливостей людини: конституційно-соматичні, поведінкові, психічні, психофункціональні, характерологічні.

Зрозуміло, жодна з цих класифікацій не може цілісно описати людини. Та й більшість авторів типологій, створюючи їх, вирішували якісь конкретні питання, що стояли перед медициною або психологією й тому усвідомлювали відносність, обмеженість своїх класифікацій, описуючи конкретну сферу їхнього застосування.

Оскільки класифікації створюються, як правило, на основі досвіду безпосередньої професійної діяльності вчених, то цінність типологий і полягає в тому, що їх можна використовувати у практичній роботі, вони мають, окрім іншого, і прикладне значення.

Знання і вміння їх застосовувати особливо необхідні там, де є потреба класифікувати, розбивати на групи величезне різноманіття психічних феноменів, для чого необхідно, на думку К. Юнга, «використовувати прості схеми, які, з одного боку, задовільно відображають емпіричні факти, а, з іншого боку, - містять у собі загальновідоме і тим самим знаходять розуміння» (Юнг К., 1994, с. 112). Застосування типологій можливо лише при рішенні цілої низки практичних психологічних завдань, таких як проблеми професійної орієнтації, тому що для кожного певного типу людей існують відповідні, найбільш підходять для сфери діяльності; проблеми саморозвитку, тобто реалізації потенційних можливостей людини або, говорячи поняттями гуманістичної психології, можливість самоактуалізації в конкретних умовах життя; досягнення внутрішньої гармонії із зовнішнім світом. Це, нарешті, і завдання психокоррекції - використання сильних і вдосконалювання слабких сторін людини того або іншого типу, регулювання й встановлення оптимальних міжособистісних відносин. Одним словом, чим більшу кількість прикладних завдань необхідно вирішувати психології, тим актуальнішим є питання групування спостережуваних різних психічних станів, їх класифікації й упорядкування для більш зручного використання у практичній діяльності.

Але яка ж типологія самих класифікацій? Іншими словами, які сутнісні ознаки людини кладуться в основу створення класифікацій? Які при цьому використовуються критерії?

Якщо коротко, то, як правило, підставою для типологій слугують темперамент, характер, здатності, особистісні риси.

Існує чимало визначень темпераменту. Але найбільш поширеним є його розуміння як динамічної характеристика психічної діяльності. У психологічному аспекті темперамент - це сукупність відповідних динамічних властивостей поведінки, які своєрідно сполучаються в кожному індивіді. Зазвичай, виділяють три сфери прояву темпераменту: загальну активність, особливості моторної сфери, емоційність. Загальна активність, у свою чергу, визначається інтенсивністю й обсягом взаємодії людини із навколишнім середовищем - фізичної й соціальної. По цьому параметрі індивід може бути інертним, пасивним, спокійним або ініціативним, активним, стрімким.

У моторній сфері темперамент проявляється як приватне вираження загальної активності. Тут можна говорити про темп, швидкість, ритмічність і загальну кількість рухів.

Під емоційним виявленням темпераменту, зазвичай, розуміють вразливість, чутливість, емпатичність, глибину й імпульсивність пережитих почуттів.

Протягом довгої історії вивчення темпераменту він, зазвичай, пов'язувався з морфологічними або конституційно-соматичними особливостями організму.

Гуморальні класифікації

Завдяки відкриттю індивідних розходжень між людьми і з'явилася найдревніша з відомих типологій - розподіл їх за типами темпераменту. Цю класифікацію типів традиційно пов'язують з ім'ям давньогрецького лікаря Гіппократа (близько 460 - близько 377 роки до н.е.), який створив гуморальну, іншими словами, рідинну (від лат. humor - волога) теорію хвороби й здоров'я. Відповідно до цієї теорії, люди відрізняються неоднаковим співвідношенням чотирьох основних «соків» організму - крові, слизу (флегми), жовтої й чорної жовчі. Оптимальне співвідношення цих «соків» визначає здоров'я, а їх диспропорція пизводить до різних захворювань.

Однак сам Гіппократ не пов'язував те або інше сполучення рідин в організмі з певними психічними властивостями і поведінкою людини. Теорію темпераменту розробив римський медик Клавдій Гален (131-200 р. н.е.), найвідоміший після Гіппократа лікар античності. Виходячи з навчання Гіппократа про чотири «соки» або гуморах, він створив типологію темпераментів, яку виклав у відомому трактаті "De temperamentіs" (лат. temperamentum - домірність, правильна міра). З дев'яти виділених і детально описаних їм темпераментів чотири, безпосередньо пов'язані з переважним в організмі «соком», і дотепер користуються популярністю. Детальний опис їх зробив в ІV столітті н.е. послідовник Гіппократа і Галена римський лікар Аецій. Темпераменти ці наступні: сангвінік, у якого переважає кров (лат. sanguіs - кров), вироблювана серцем; флегматик, у якого переважає флегма (греч. phlegma - слиз), вироблювана мозком; холерик - переважає жовта жовч (греч. chole - жовч), вироблювана печінкою; меланхолік - переважає чорна жовч (греч. melas chole - чорна жовч), вироблювана селезінкою.

Ця теорія Гіппократа-Галена отримала часткове підтвердження в сучасних ендокринологічних і психофармакологічних дослідженнях. Російський фізіолог Іван Петрович Павлов, орієнтуючись на цю типологію, дав їй фізіологічне обґрунтування, створивши типологію нервової системи (Стреляу Я., 1982). Саме ця концепція дотепер викладається майже у всіх підручниках по психології. У тім або іншому виді її дотримуються багато сучасних дослідників. Наприклад, англійський психолог Г. Айзенк, об'єднавши навчання Галена про темпераменти і І. Павлова про типи нервової системи, доповнив їх запозиченою у швейцарського психолога Карла Густава Юнга концепцією біполярної психологічної типології - екстраверсії й інтроверсії (Eysenck Н., 1963). В результаті всі особистісні психічні особливості він розподілив на два полярних типи - екстраверти (сангвініки і холерики) та інтроверти (меланхоліки і флегматики). До першого типу відносяться люди емоційно стійкі, стабільні. До другого - нестійкі, невростики. Сангвініки і холерики відрізняються рухливістю, тому часто такі люди є лідерами, тільки сангвініки добродушні, а холерики агресивні й напористі. Меланхоліки і флегматики ставляться до залежного типу людей, рідко претендують на лідерство. Флегматики спокійні і інертні, меланхоліки нетовариські, швидко стомлюються, стрессонестійкі, болісно сприймають невдачі. Тому часто перебувають у депресивному настрої.

Саме сполучення цих трьох типологій - Галена, Павлова, Юнга - слугувало основою для розробленого Айзенком запитальника «Опис особистості» (MPІ), досить широко використовуваного практичними психологами засобу виміру екстраверсії- інтроверсії та невротизма (MPІ - Maudslay Personalіty Іnventory, що одержав назву від Maudslay Hospіtal, клініки, де працював Г. Айзенк).

Конституційні класифікації

Створена німецьким психіатром Ернстом Кречмером типологія є ще одним прикладом класифікації темпераменту. Вона викладена ним у книзі «Будова тіла і характер» (Кречмер Э., 1995). Ця типологія відноситься до розряду конституційних. У класифікаціях такого типу властивості темпераменту виводяться з індивідуальних розходжень у статурі - ріст, повнота, тілесні пропорції. Відповідно до концепції Кречмера, люди з певним типом статури мають відповідні психічні особливості й схильні до тих або інших психічних захворювань.

По суті, це означає, що статура визначає той або інший спосіб реагування на життєві, у тому числі й соціальні обставини, оскільки психічні захворювання, якщо вони не детерміновані органічними причинами, є неадекватними способами реагування на якісь соціальні ситуації.

На підставі безлічі вимірів Кречмер виділив чотири основних конституційних типи:

1. Лептосоматик (греч. leptos - тендітний, soma - тіло). Характерними для даного типу є високий ріст, тендітна статура, плоска грудна клітка, витягнуте обличчя, довгий, тонкий ніс. Плечі вузькі, ноги довгі й худі. Індивідів з крайньою виразністю цих властивостей Е. Кречмер визначив як астеніків (греч. astenos - слабкий).

2. Пікнік (греч. pyknos - товстий, щільний). Багато жирової тканини, надмірна тучність, малий або середній ріст, великий живіт, кругла голова на короткій шиї.

3. Атлетик (греч. athlon - боротьба, сутичка). Гарна мускулатура, міцна будова, високий або середній ріст, широкі плечі, вузькі стегна, опуклої лицьової кістки.

4. Диспластик (греч. dys - погано, plastos - сформований). Будова тіла безформна, неправильна. Індивіди цього типу мають різні деформації статури - надмірний ріст, диспропорції, євнухообразність.

Найбільша схильність до психічних захворювань виявляється у лептосоматиков і пікніків. На думку Кречмера, більшість хворих шизофренією становлять лептосоматики. Серед циклофреніків (хворих маніакально-депресивними психозами) переважають пікніки. Атлетики менше інших схильні до психічних захворювань, але разом з тим, мають певну схильність до епілепсії.

З погляду Кречмера, статура впливає не тільки на схильність до певних видів психічних захворювань, але й на формування психічних властивостей у здорових людей, схожих на ті, які характерні відповідної психічними захворюваннями. Щоправда, проявляються вони у менш вираженій формі. Так, здоровий лептосоматик має властивості, які нагадують поведінку шизофреніка. Здоровий пікнік демонструє властивості, типичні для маніакально-депресивного психозу.

На основі конституційної типології Кречмер розрізняє три типи темпераменту: шизотимічний, циклотимічний та іксотимічний.

1. Шизотимік (від психічного захворювання - шизофренія). Лептосоматик або астенік. При розладах психіки схильний до шизофренії. Замкнутий (аутичен), емоції коливаються від подразливості до холодності, сухості. Впертий, малоподатливий до зміни настанов і поглядів. Важко пристосовується до оточення, схильний до абстрактного мислення. Життєва настанова шизотиміка характеризується схильністю до аутизму, створенню обмеженої індивідуальної зони, внутрішньої, далекого дійсності світу принципів і мрій, як реакції неприйняття зовнішнього миру, а також прагненням до байдужої або сентиментальної самоти від людей або холодному перебуванню серед них з мінімальним контактом.

2. Циклотимік (від циклічного, або маніакально-депресивного, психозу). Статура пікніка. При психічних порушеннях схильний до маніакально-депресивного психозу. Психічні властивості протилежні шизотиміку. Емоції коливаються між радістю, веселощами і сумом. Веселий циклотимік рухливий, а сумного відрізняє спокійна повільність. Легко контактує з оточенням. Реалістичний у поглядах. Хоча психомоторна сфера циклотиміків і характеризується то швидкістю, то повільністю, вона, разом з тим, завжди відрізняється заокругленістю, природністю й адекватної формою міміки і рухів тіла. У той час психомоторною особливістю шизотиміків є неадекватність моторної реакції психічному роздратуванню, що проявляється у формі аристократичної стриманості, паралізованості афекту або тимчасової затримки - боязкості, скутості. Цілісна життєва настанова циклотиміків характеризується тенденцією розчинення у навколишньому середовищі. Це товариські, непосередні люди, енергійні практики або веселі марнотратники життя.

3. Іксотимік (греч. іxos - тягучий). Атлетична статура. При психічних розладах схильний до епілепсії. Спокійний, навіть байдужий. Стримані жести і міміка. Невисока гнучкість мислення, важко пристосовується до зміни обстановки, дріб'язковий.

Залежність психічних властивостей і певних психічних захворювань від типу статури Кречмер пояснює тим, що як будова тіла, так і темперамент мають ту саму причину: вони обумовлені хімічним складом крові. І, таким чином, насамперед, залежать від особливостей гормональної системи.

Різновидом конституційної типології темпераменту є також класифікація У. Шелдона. Це, хоча й більш складний порівняно з типологією Кречмера, але все ж таки явно наслідувальний варіант. Концепція Е. Кречмера одержала поширення в Європі, у той час як створена майже двадцять років потому типологія Шелдона - у США. Іноді класифікацію Шелдона називають ще формалізованим варіантом кречмеровської типології.

Психогенні класифікації

Але, мабуть, найбільшу популярність отримала класифікація психологічних типів, запропонована Карлом Юнгом. Від перерахованих вище вона відрізняється, насамперед, тим, що будується не на соматичних, а винятково на психологічних підставах.

Всі люди, на думку Юнга, поділяються на інтровертів і екстравертів. Він пише: «Інтроверсия і екстраверсія як типи настанов визначають диспозицію, яка обумовлює значною мірою весь душевний процес, оскільки вони характеризують схильне реагування й тим самим визначають не тільки спосіб дії й вид суб'єктивного досвіду, але й характер несвідомої компенсації» (Юнг К., 1994, с. 101-102). Як бачимо, підставою для виділення того або іншого психологічного типу Юнг вважає спосіб звичного реагування людини на ситуацію. Він залежить від внутрішньої диспозиції індивіда, яка визначає тип його психічної настанови. Схильність, таким чином, є центральною ланкою всього психічного процесу, тому що, з одного боку, вона регулює зовнішнє поведінку, а, з іншого боку, - впливає на формування специфічного досвіду індивіда. Іншими словами, певна поведінка людини, що принесла йому ті або інші результати, потім осмислюється ним, завдяки чому у нього з'являється досвід, що, у свою чергу, знову впливає на поведінку. Так формується звичний спосіб реагування. При цьому кожен індивід має свої схильності і диспозиції. Так, наприклад, людина з інтелектуальною схильністю буде покладатися саме на інтелект, а не на фізичну силу або якісь інші фактори, оскільки інтелектуальна функція в неї найбільш розвинена, реагуючи на ситуацію. Більше того, вона буде намагатися потрапити саме в такі ситуації, де є можливість інтелектуального реагування. І, навпаки, той, у кого інша, скажімо, агресивно-силова схильність, а фізична функція найкраще розвинена, буде реагувати, опираючись не на інтелект, а на силу. Те ж саме можна сказати і про хитрощі, підлість, спритність, чесність, відкритісті. Одним словом, К.Г. Юнг думає, що в боротьбі за існування «кожна людина інстинктивно використовує свою найбільш розвинену функцію, що у результаті стає критерієм звичного способу реагування» (Юнг К., 1994, с. 104).

Відповідно до цього критерію Юнг виділяє такі протилежні психологічні типи:

екстравертований - інтровертований;

розумовий - емоційний;

що відчуває - інтуїтивний;

раціональний - ірраціональний.

Варто пам'ятати, що даний розподіл досить умовний, і у «чистому вигляді» жоден з психологічних типів не зустрічається, оскільки кожна людина несе в собі ознаки різних психологічних типів. Тому коректно говорити про домінування ознак того або іншого психічного складу.

Екстраверт - його відрізняє підвищений інтерес до того, що відбувається в навколишньому світі, він зорієнтований на зовнішні об'єкти. Залежно від того, яка психічна функція найбільш розвинена у індивіда - мислення, почуття, відчуття або інтуїція, таким способом і буде реалізовуватися його екстравертна настанова. Якщо у людини розвинене мислення, то її інтерес до зовнішнього світу буде здійснюватися за допомогою осмислення цього світу, якщо почуття - то через його емоційне переживання, якщо відчуття - через нюансировку перцепції об'єктів, інтуїція - через інтуїтивне збагнення того, що відбувається навколо. Таким чином, екстраверти займають зовнішні, об'єктивні події, але тільки ті, зрозуміло, які його стосуються. Він чуйно реагує на те, що відбувається навколо. Цим пояснюється його активність, ініціативність. Він легко контактує з іншими людьми, швидко освоюється у новій обстановці.

Інтроверт - переважно зайнятий своїм внутрішнім світом. Причому його спосіб самозбагнення також залежить від того, яка із психічних функцій у нього є найбільш розвиненою. Поведінка інтроверта мало залежить від зовнішніх подій, оскільки об'єктивний світ має для нього другорядне значення. Самоцентрованість індивідів такого типу проявляється у мовчазності, замисленості, зосередженості, зовнішньому спокої. У інтровертів вузьке коло спілкування, вони важко заводять нові знайомства, не люблять шуму, штовханини, парадності, помпезності і свят. Їм не зрозуміле все демонстративне, показне, напускне.

Розумовий тип (як екстраверт, так і інтроверт) характеризується тим, що прагне все розкласти по поличках, систематизувати, виявити закони й виявити закономірності. Одним словом, він покладається на логіку і аналіз. Тому всі його оцінки відповідають критерію розумності/нерозумності. З багатьох причин людям цього типу складно говорити про почуття, які в них підвалина, малорухомі.

Емоційний (чуттєвий) тип, навпаки, відрізняється високою рухливістю почуттів. Люди цього складу, пише Юнг, «непохитно проводять політикові почуттів». Вони або, взагалі, не здатні замислюватися, або їм потрібні надзвичайні обставини, щоб це відбулося.

К.Г. Юнг відзначає, що психологічний тип людини не може бути однаковою мірою розумовим і емоційним, оскільки емоційність і мислення значною мірою взаємовиключають сподівання один одного, вони - антагоністи. Тому чітко виражена розумова функція припускає слабку емоційність. І, навпаки, таке ж протиставлення є справедливим і відносно іншої пари психологічних типів - що відчуває й інтуїтивного.

Що відчуває (Юнг спеціально підкреслює його відмінність від чуттєвого) - характеризується тим, що добре схоплює деталі, відтінки. У силу підвищеної здатності до перцепції він чуйний до дріб'язків, спостережливий. Тому добре орієнтується або у своєму внутрішньому, або в зовнішньому світі. Звідси його активність і практичність. Оскільки він живе сприйняттям щохвилинних відчуттів, тобто у світі щоденних реалій, то він і не схильний заглядати у майбутнє й, взагалі, щось загадувати наперед. Область його відчуттів – «тут і тепер». Окрім того, його відчуття, оскільки вони не осмислюються, а сприймаються як данність без тлумачення й оцінки, характеризуються несвідомістю.

Інтуїтивний тип також відрізняється перевагою несвідоме, тобто інтуїції, який К.Г. Юнг визначає як «сприйняття через несвідоме». Для людей цього типу характерним є беззвітне сприйняття як минулого, так сьогодення і майбутнього. Здатність інтуїтивно сприймати майбутнє визначає їх підвищений інтерес до всього нового - до нової діяльності, нових людям, нових завдань. Вони постійно намагаються як би випередити час. Звідси їх роздвоєність, метання між сьогоденням і майбутнім, сумніви, коливання в намірах.

Ще одним критерієм для розподілу психологічних типів у Юнга виступає ступінь участі свідомості в психічному житті індивіда. Іншими словами, мова йде про перевагу раціональності або ірраціональності. Сам Юнг думав у цьому зв'язку так: «Ірраціональність - це те, чого не вистачає мисленню й почуттю, раціональність - те, чого не вистачає відчуттю й інтуїції» (Юнг К., 1994, с. 108).

Раціональний тип, таким чином, представлений через розумовий і емоційний. Під кутом зору цього розподілу люди раціонального типу схильні до розміреності, планомірності. Їм властиві точність, пунктуальність, зваженість. Вони дисципліновані і дотримуються встановлених правил.

Ірраціональний тип представлений таким, що відчуває і інтуїтивним. Для нього характерні імпульсивність, навіть хаотичність, що протилежне розрахунку й пунктуальності. Ще одна риса даного складу - це небажання й невміння завершувати почате, безвідповідальність. Інтерес до нового й відсутність планування призводять до того, що більшу роль у їх житті відіграє випадок.

Типологія К. Леонгарда, викладена ним у книзі «Акцентуйовані особистості», хоча й повторює багато в чому ідеї К. Юнга, але разом з тим виділяє такі аспекти й характеристики людської індивідуальності, які не були відображені ним у класифікації Юнга. Так, наприклад, говорячи про екстравертований і інтровертований типи особистості, Леонгард підкреслює такі характеристики як залежність і самостійність, легкодумство й глибина, поривчастість і повільність. Окрім того, Леонгард відзначає такі типологічні особливості характеру як демонстративність і зосередженість, педантизм, збудливість. Що стосується першого розподілу, то демонстративному типу властиві виражений егоїзм, спрага визнання з боку очочуючих, яке проявляється у самовихвалянні (саморекламі - про цю стратегію саморепрезентації мова йтиме в розділі «Соціальний вплив»), жалість до себе (часто вона виражається з надзвичайною настирливістю), уміння пристосовуватися й грати ту роль, що веде партнер по спілкуванню. Педантичний тип відрізняється нерішучістю, акуратністю, добросовісністю, підвищеною увагою до свого самопочуття й здоров'я в цілому.

Описуючи збудливість, Леонгард наполягає не стільки на характеристиці протікання емоційних процесів, скільки на соціальних якостях особистості (Леонгард К., 1995).

Звичайно, проблема психологічної типології розглядається в курсі загальної психології. Але справа в тому, що темперамент, характер, схильності, риси, психологічний склад індивіда, тобто всі ті аспекти індивідуальності, які класифікуються у типологіях (з найбільш відомими з них ми тільки що коротко ознайомилися) значною мірою визначають більше загальне, і складне, освіта - людську особистість. Це, так би мовити, її найбільша детермінанта. Поряд з ними особистість обумовлюється також і социальними факторами. Але навіть наявності соціальних факторів недостатньо для того, щоб сформувалася особистість.

При всьому різноманітні підходів у трактуванні особистості більшість авторів теорій особистості погоджуються з одним - особистість формується тоді, коли у людини формується Я-Свідомість, Я-усвідомлення, самосвідомість або Я-Концепція. Про особистість і буде йти розмова в наступній главі.

Підрозділ Психологічні теорії особистості

Спочатку почнемо невеликий екскурс в історію розвитку уявлень про особистість. Це необхідно зробити, насамперед, тому, що в розумінні особистості між вченими існують істотні розбіжності. Надалі, коли ми будемо знайомитися з теоріями особистості, їх сутність стане для нас більш зрозумілою.

Визначення особистості

Як саме поняття «особистість», так і всі похідні від нього слова («особистий», «особистісний», «персональний»), - сьогодні дуже міцно увійшли і у свідомість людини сучасної європейської культури, і у всі європейські мови. Слово це настільки широко використовується в сучасному лексиконі, що може скластися враження, нібито воно існувало завжди й усюди. Але це далеко не так.

Поняття «особистість» і навіть саме уявлення про людську індивідуальність з'явилися в Європі відносно недавно, приблизно три з половиною століття назад. Ідея людської особистості й індивідуальності не є універсальною, тобто вона поширена не у всіх культурах навіть сьогодні. Так, наприклад, у китайській мові немає ієрогліфа, яким можна було б адекватно позначити поняття особистість. Про це повідомляє Леонід Баткін (Баткин Л., 1989).

У крос-культурній психології, тобто в такому напрямку сучасної соціальної психології, який досліджує психічні особливості людей різних культур, всі культури умовно поділяються на два види: колективістські й індивідуалістичні.

Культури індивідуалістичного типу виникли і розвивалися в західних суспільствах. І саме там з'явилася ідея людської індивідуальності, а особистість стала масовим соціальним явищем. Причину такого стану справ багато дослідників, слідом за Максом Вебером (Вебер М., 1990), вбачають у тому, що вигляд сучасної європейської культури й у цілому західного суспільства багато в чому сформувався під впливом ідей християнства, особливо протестантизмку. «На відміну від християнської Європи, яка проголошувала абсолютну особистість Творця, а тим самим і людини як його образ і подоба, східні релігії ґрунтуються на ідеї хибності індивідуальних форм духовного життя. Схід культивував відхід від особистого Я на користь безособового Абсолюту. Існують розходження і у ставленні до можливостей розуму. Якщо Європа в цілому рухалася у бік раціонального і прагматичного пізнання, вбачаючи в ньому вищу цінність, то Схід ставить раціональне пізнання нижче інтроспективно-інтуїтивного» (Спиркин А., 1988).

Таким чином, у неєвропейських культурах і суспільствах індивідуальність не заохочувалася, а тому не з'являлася і особистість як соціальне явище. У цих культурах не склалося досить численного шару людей з розвиненою самосвідомістю, який впливає на життя суспільства й держави.

Відповідно до названого вище розподілу культур, особистість і індивідуальність у них мають неоднакову соціальну цінність. Так, у колективістських культурах соціальна цінність особистості є дуже значною. Підтвердження цьому ми знаходимо у Освальда Шпенглера, який пише про анонімність, знеособленість форм індійської культури, де не було авторів, не було їх осіб, не було розвиненим мистецтво портрета, хоча саме мистецтво досягло там значних висот (Шпенглер О., 1993). Релігійно-філософські системи східних, колективістських культур також не розглядають особистість і індивідуальність у якості моральної або духовної цінності. «Буддизм, - відзначає Василь Минів,- це, насамперед, заперечення особистості» (Минів В., 1989).

Інакше справи складалися у західних, індивідуалістичних культурах. Англійський філософ Джон Локк ще в VІІ столітті звернув увагу на феномен особистості і дав йому таке визначення. «Я думаю, - писав він, - що особистість є розумною вдумливу істоту, що має розум і рефлексію й може розглядати себе як себе, як та ж сама вдумлива істота, у різний час і у різних місцях тільки завдяки тій свідомості, яка є невіддільною від мислення, і, на мій погляд, істотно для мислення, тому що неможливо, щоб хто-небудь сприймав, не сприймаючи, що він сприймає» (Локк Дж., 1985, с. 387).

Як бачимо, Дж. Локк основними ознаками особистості вважає мислення і рефлексію, тобто здатність людини до самосвідомості. Щоправда, Локк виділяє досить вузьку галузь самосвідомості людини, а саме рефлексію ним процесу власного сприйняття й мислення. У цьому змісті мудрість, приписувана давньогрецькому філософові Сократові «Пізнай самого себе», що передбачає цілостність самодослідження, набагато ближче до сучасного розуміння особистості, ніж визначення, запропоноване Локком.

Усвідомлення індивідом самого себе, своєї окремості й унікальності має такий наслідок, що в нього формуються нові цінності й ідеали. Насамперед, це ідеал волі, оскільки тільки воля дає людині можливість саморозвитку й творчості у всіх сферах діяльності. Маючи волю, він вільний поводитися не відповідно до «закону наслідування», не керуючись принципом «як всі, так і я», а у відповідності зі своїми творчими устремліннями, помислами й намірами. Згадаємо, що Г. Тард саме таких людей вважав творчою елітою суспільства.

Звичайно, тут постає проблема: якого роду помисли і наміри прагне реалізувати індивід. Вони є руйнівними або творчими? Гуманними або антилюдяними? Добрими або злими? Воля, як і будь-яке інше явище, не може нести в собі винятково позитивні тенденції. Тому починаючи з Нового часу, коли особистість стає масовим соціальним явищем (а до цього особистості в загальній масі народу зустрічалися досить рідко), західне суспільство зіштовхнулося з двома різнорідними процесами. З одного боку, духовний розвиток, науковий і технічний прогрес, поширення гуманістичних ідей, розкриття особистісного потенціалу людини, з іншого, - прогресуюче розростання злочинності, її диференціація і витонченість, зростання насильства, жорстокості, антилюдяності, що найяскравіше відобразилося у масовості, масштабності, глобалізації військових конфліктів і воєн, у поширенні тероризму, у глобальних проблемах сучасності, які стали перед людством у ХХ столітті.

Але так чи інакше, пізніше ідею особистості стали погоджувати з індивідуальністю й волею, що розуміється, насамперед, як воля вибору. Причому, сама воля розглядалася як двухфакторне явище, яка синтезує як зовнішні, так і внутрішні умови. До числа зовнішніх відносяться соціальні й економічні фактори, які дозволяють індивідові бути вільним. До внутрішніх - потреба й здатність людини бути вільним, наявність у нього волі. Зрозуміло, як ці умови, так і сама особистість розуміються у західній культурі найвищими і найважливішими соціальними цінностями. В XVІІІ столітті Вільгельм Фон Гумбольдт писав: «Щирий розум не може бажати людині ніякого іншого стану, окрім того, при якому кожна окрема людина користується самою широкою волею, розвиваючи зсередини всі свої своєрідні здатності й особливості...»» (Гумбольдт В., 1985, с. 34). Потім, вже у ХІX столітті, Джон Стюарт Милль, як це виявляється з епіграфа до даного розділу, розкриває зміст понять волі й індивідуальності, проголошуючи їх головними людськими цінностями, властивими кожній особистості.

З огляду на сказане вище про розходження культур і розходження, яке випливає з нього, у розумінні особистості й відношення до неї, правомірно задатися питанням: до якого ж типу відноситься російська культура і яке в ній розуміння особистості? Якою цінністю вона володіє у суспільній свідомості, і, що є не менш важливим, у свідомості правлячих кіл, у проведеній ними соціальній політиці?

Питання це досить складне і заплутане. Досить сказати, що починаючи з XІХ століття і до наших днів серед російських вчених йде суперечка про те, куди необхідно відносити російську культуру - до Сходу або Заходу? Висловимо точку зору, що, як представляється нам, найбільш точно визначає місце Росії: російська культура була й залишається на половині шляху як до Сходу, так і до Заходу. Вперше цю думку ще в XІ столітті висловив російський філософ Петро Якович Чаадаєв (Чаадаєв П., 1989).

Таке проміжне положення російської культури найбільш рельєфно відображається у ставленні до особистості. Особистість, її цінність, добробут і самопочуття певною мірою зізнаються в російської ментальності. Усвідомлюється і наявність творчого потенціалу особистості, необхідність створення основних умов для її розвитку й самореалізації.

Разом з тим, ні у сфері міжособистісних взаємодій, ні у виробничих стосунках, ні у галузі державної соціальної політики особистість як значимий фактор, який володіє самодостатньою цінністю, практично ніколи не враховувалася й не враховується дотепер. Одним з наслідків такого положення з'явилося те, що дослідженням особистості вітчизняне людинознавство зайнялося відносно недавно. Не є виключенням тут як психологія, так і соціологія. Ці дисципліни самі отримали законний статус і право на існування також зовсім недавно. Відзначимо лише такий факт: практично всі соціологічні і психологічні теорії особистості були створені за кордоном, європейськими й американськими вченими. І ті деякі з них, які заслуговують уваги роботи вітчизняних авторів, присвячені феномену особистості, були виконані на базі закордонних досліджень.

Психологічні теорії особистості

Перші спроби створення психологічних теорій особистості були розпочаті у першій половині XІХ століття психіатрами. Зрозуміло, що необхідність у теоріях такого роду диктувалася практичними потребами. Психіатрам було потрібно хоч би якось впорядкувати, теоретично вибудувати структуру людської психіки. До числа найбільш відомих теоретичних конструкцій такого роду можна віднести теорії психічної організації, розроблені німецькими психіатрами Йоганном Хайнротом і Вільгельмом Гризінгером. До речі, Хайнрот першим ввів у науковий обіг поняття психосоматика, оскільки виходив з того, що і психічне, і тілесне в організмі взаємообумовлені і безпосередньо впливають один на одного. І Хайнрот, і Гризінгер значною мірою визнавали соціальний вплив на етиологію (поведінку) психічних захворювань і, тим самим, хоча й непряму, соціальну обумовленість психіки людини. Обидва вчених виділяли в психічній структурі його як центральний компонент людської психіки (Александер Ф., Селесник Ш., 1995).

У другій половині XІХ століття психологія сформувалася як самостійна наука, почався її стримкий розвиток. Тепер вже завдання психологічних досліджень спонукали психологів до створення все нових і нових теорій психічної структури людини, а, значить, і теорій особистості1.

Протягом всього декількох десятиліть існування психології була створена такий величезна кількість психологічних теорій особистості, що вже в 30-ті роки ХХ сторіччя виникла нова, окрема галузь психологічних досліджень - персонологія, у межах якої відбувалося активне вивчення людської особистості. Сама назва цієї сфери досліджень – «персонологія» - було запропоноване у 1938 році американським психологом Г. Мюрреєм.

З моменту свого виникнення персонологія зіштовхнулася зі складною проблемою. ЇЇ сутність полягає в тому, що теорії, які входять у галузь персонологічних досліджень, принципово розходилися у розумінні природи особистості. Американський психолог Гордон Оллпорт, першим збагнув цю проблему, проаналізувавши у 1937 році близько 50 зібраних ним визначень особистості, і, зрештою, дійшов висновку, що існують два основних підходи в її трактуванні – «биосоціальний» і «біофізичний» (Родіонова Е., 1976). Розбіжність між ними стосувалася, насамперед, проблеми соціальної обумовленості особистості.

Теорії, які виражали біосоціальний підхід, підкреслювали або переважно, або винятково соціальну її природу. Класичним прикладом такого підходу є марксистське розуміння особистості, що ґрунтується на формулюванні К. Маркса з його знаменитих «Тез про Фейєрбаха»: «...сутністю людини не є абстракт, властивий окремому індивідові. Насправді, вона є сукупністю всіх суспільних відносин» (Маркс К., Энгельс Ф., 1970, с. 3).

Крайньою формою вираження даного підходу є соціально-рольові теорії, у яких особистість трактується як набір ролей-масок, які індивід демонструє навколишнім у ході соціальних взаємодій. Структура особистості, таким чином, складається з масок, за якими не приховане ніякого сутнісного, стійкого змісту. Особистість людини - це його ролі й маски, які він представляє як реакцію на стимули зовнішнього соціального середовища, індивідуальність - персональний набір ролей кожної людини. Особистість у цих теоріях з'являється й у вигляді цибулини, у якої за першим шаром відкривається другий, за другим - третій, а, в остаточному підсумку, вся вона складається тільки із цих шарів. По суті, таке розуміння, взагалі, заперечує об'єктивне існування особистості, оскільки тут вона ототожнюється з тими враженнями, які людина справляє на інших людей. А, якщо це так, то особистість не існує сама по собі як властива індивідові внутрішня організація його духовного світу, вона є лише у сприйнятті навколишніх.

Біофізичний похід, навпаки, відстоює субстанціональну і об'єктивну природу особистості. Тут кожна особистість розуміється як сутнісна, стійка, до того ж унікальна, тобто відмінне від інших утворення. Крайнім виразом такого підходу є субстанціонально-антропологічні теорії, у яких особистість ототожнюється з родовою сутністю людини. Раніше вже підкреслювалося, що такий підхід веде до змішання понять «людина», «психічна структура» і «особистість».

Таким чином, Г. Оллпорт зіштовхнувся з тим фактом, що існуючі визначення особистості варійюються від одного крайнього полюса, де особистість розуміється як вироблене людиною враження, до іншого, де вона ототожнюється з людиною як такою.

Наприкінці 60-х років ХХ століття ще один порівняльний аналіз теорій особистості розпочав інший американський психолог С. Медді. Він спробував довести виявлену Оллпортом парадоксальну розбіжність у розумінні особистості і запропонував у кожній теорії виділяти поняття, які стосуються «ядра» особистості, або такі поняття, у яких описується провідна тенденція або характеристика людини, що зберігається незмінною протягом всього його життя. Окрім того, у кожній теорії описується «периферія» особистості, тобто всі ті її компоненти, які змінюються: або в самій людині протягом життя, або вони відображають розходження між людьми.

Згідно Медді, саме «периферія» і є соціально обумовленою частиною особистості. У той час як її «ядро» незначною мірою залежить або взагалі не залежить від соціального середовища. Отже, соціальні умови формують лише вигляд, стиль, засвоєні індивідом форми поведінки. Одним словом, все те, що змінюється в людині під впливом зовнішніх умов.

Теорії особистості в соціальній психології

У соціальній психології особистість розглядається як соціальний феномен, хоча дається в знаки і той факт, що на її формування впливають і природні характеристики людини: конституція, темперамент, спадковість. Тому соціальні психологи як базові концепції для своїх досліджень, як правило, використовують ті теорії, які Г. Оллпорт відніс до біосоціальних. Або ж ними беруться проміжні моделі, у яких, на думку С. Медді, утримується опис «ядра» і «периферії» особистості. Саме до такому, проміжному, типу ставиться теорія особистості Вільяма Джеймса, що американські соціальні психологи традиційно розглядають як вихідний зразок для створення теорій особистості.

Джеймс дає дуже широке визначення особистості. У Я-людини він виділяє два аспекти: емпіричне Я і чисте Я. Емпіричне Я визначається ним як «загальний підсумок того, що людина може назвати своїм» (Джеймс У., 1991). Звідси виділяються: матеріальне Я, яке включає наше тіло й нашу власність; соціальне Я – «є те, чим визнають дану людину навколишні»; при цьому кожна людина має стільки соціальних Я, «скільки існує окремих груп або кружків, про думку яких він піклується»; психічне Я являє собою сукупність психічних здатностей і схильностей індивіда.

Чисте, або духовне, Я - це сфера самосвідомості, самооцінки людини. У сучасній психології вона розглядається як центральна частина особистості й позначається поняттям Я-Концепція (цей термін введений у науковий обіг американським психологом Карлом Роджерсом, автором відомої концепції клієнт-центрованої терапії).

Уявлення У. Джеймса про те, що в соціальному Я людини представлене її соціальне оточення, знайшло подальший розвиток у соціально-психологічній теорії. Соціолог Чарльз Лантухі використовував поняття «дзеркало особистості», висунувши ідею, що самосвідомість індивіда відбиває оцінки й думки людей, з якими він взаємодіє. Пізніше цю думку підхопили Джордж Герберт Мід і Гаррі Стек Салліван. Мід думав, що самосвідомість людини є результатом його соціальних взаємодій, у ході яких він вчиться дивитися на себе, нібито з боку, як на об'єкт. Причому вирішальне значення для самосвідомості має думка не окремих людей, а «узагальненого іншого» - колективна настанова організованого співтовариства або соціальної групи. Сьогодні ця концепція відома під назвою «принцип відображених оцінок». Відповідно до неї, ми бачимо себе такими, якими нас бачать інші люди. Тільки от хто саме з інших – питання, оскільки різні люди мають про нас суперечливі одне одному думки. Чия думка виявиться для нас найбільш значимою, залежить від багатьох факторів. Насамперед, це пов'язане з віком людини. Для дітей, наприклад, більше значимим може бути думка батьків, учителів. Для дорослих людей - це можуть бути думки й оцінки дружини (чоловіка), друзів, колег. Окрім того, різні люди залежно від віку покладаються на думку різних інших. Так, наприклад, Джон Хоелтер, опитуючи американських підлітків - учнів середньої школи, встановив, що дівчата більшою мірою орієнтуються на оцінки своїх однолітків, у той час як юнаки покладаються на думки своїх батьків (Hoelter J., 1984).

Вплив інших людей на формування нашого Я і самосвідомості є очевидним. Але у зв'язку з цим виникає проблема, на яку вказував Карл Юнг. У структурі психіки він виділяє захисне утворення, яке називає Персоною. Саме вона і створює проблему щирого Я і помилкового Я, або Я і не-Я (Hardіng М., 1973). На думку Юнга, Персона, будучи своєрідною маскою, що людина надягає у відповідь на вимогу суспільства, приховує його щире Я. Вона представляє лише те, чим людина здається самому собі, або те, що вона демонструє навколишнім, а не свою щиру сутність, не те, чим він є насправді. Юнг думає, що Персона - це компроміс між індивідом і суспільством. Її мета - зробити відповідне враження на інших людей шляхом приховання своєї справжньої особи. І дуже часто трапляється так, що сама людина ототожнює свою сутність із Персоною.Тоді його Я стає тотожним Персоні, а особистість з'являється у вигляді відчуженої, неістинного істоти, що відіграє соціальну роль, нав'язану суспільством. Іншими словами, людина ототожнює себе зі своєю маскою. Її вона демонструє суспільству, оскільки суспільство від нього саме цього і вимагає. У цьому випадку можна говорити про знеособлення людини, нівелювання його сутності й у цілому про нереалізоване щире Я. Зрощення Я і Персони означає, за Юнгом, омассовлення індивіда (Юнг К., 1993). Згадаємо, як цей процес описується у психології мас.

К.Г. Юнг вказує на реальну небезпеку, яка загрожує самосвідомості індивіда. І сам Юнг, і його послідовниця Естер Хардинг наводять чимало переконливих доказів того, наскільки типовою є ситуація, коли людина сприймає як свою сутність ті соціальні маски й оцінки, які нав'язує йому соціальне оточення. У цьому випадку Я і Персона індивида збігаються. Щоб цього уникнути людина не повинна покладатися тільки на думки й оцінки навколишніх, не повинна ідентифікувати себе зі своїми соціальними ролями, їй необхідно і самій приймати активну участь у формуванні Я- Концепції шляхом самопізнання, самодослідження, самоаналізу.

Говорячи в цілому, відзначимо, що кожний з нас може прагнути як до самоактуалізації, тобто реалізації наявного в кожної людини творчого, духовного потенціалу (а саме це повинне стати метою кожної особистості, вважають засновники гуманістичного напрямку в психології Абрахам Маслоу та Карл Роджерс), так і до того, щоб щосили намагатися відповідати соціальному стандарту. До речі, деякі автори, виступаючи з позицій романтичного, у дусі підходу Ніцше і Тарда, думають, що відмітною характеристикою особистості є саме відмова додержуватися соціальних стандартів і стереотипів. «Обираючи власний шлях, вони (особистості - авт.) підіймаються над масою, що чіпляється за колективні страхи, переконання, закони й методи. Зовсім інша реакція в людини пересічної, що залишається в несвідомому стані через призвичаєння до рутини. При виникненні нових обставин, не передбачених старими конвенціями, у нього виникає паніка. Не дивно, що для запобігання прикростей, самотності й страху, людина впадає в конформізм, що веде до появи шаблонів у роботі й дозвіллі. Пропонується однаковість у вираженні навіть почуттів, і потрібне вміння ладити з усіма» (Грановская Р., Никольская И., 1999, с. 121).

Але до чого б ми не прагнули - до самоактуалізації або до відповідності з, як би ми не проявляли себе - творцями або виконавцями, вся наша діяльність і поведінка, якщо вони усвідомлюються, слугують джерелом інформації для створення Я- Концепції. З життєвого досвіду ми знаємо про свої переваги, схильності, здатності, уміння. Всі ці знання входять у нашу самосвідомість.

Таким чином, є два джерела формування Я-З: думки інших людей і когнітивна активність самої людини. Пізніше ми ще повернемося до цього питання й з, як працюють обидва ці фактора. Поки ж більш детально ознайомимося з тим, що являє собою Я-Концепція. Почнемо зі спроби опису її структури.

Підрозділ 3. Структура самосвідомості

Самосвідомість особистості - складне явище. Тому нецікаво, що, говорячи про самосвідомість, кожний автор теорії особистості вкладає у розуміння структури, аспектів самосвідомості свій власний життєвий досвід і відображає ті теоретичні позиції, яких дотримується.Психологи- Когнитивисты розглядають самосозна-ние людини під кутом зору функціонування когнітивних схем, де сама самосвідомість (Я-Концепція) з'являється у вигляді складно організованої, структурованої на основі особливих принципів когнітивної схеми особистості. Прихильники рольового підходу розглядають самосвідомість як відбиття в Я- Концепції соціальних ролей людини. Надалі, розглядаючи різні підходи в розумінні самосвідомості, ми спробуємо відобразити як когнітивістський, так і інтеракціоністський підходи.

Підходи до розуміння Я-Концепції

Отже, Я-Концепція - це всі думки і почуття людини щодо власної особистості, коли вона сама для себе стає об'єктом дослідження, або, простіше говорячи, коли вона сама себе усвідомлює. Хоча існує й інша точка зору в розумінні Я-Концепції. Так, скажімо, Рада Грановська та Ірина Нікольська ділять самосвідомість на дві сфери - емоційну і раціональну. Емоційну вони позначають поняттям Я-Образ. І лише раціональну сферу називають Я-Концепцією. При цьому передбачається, що Я-Образ формується у людини за допомогою виховання: через наслідування, зараження, моделювання -, одним словом, того механізму наслідування-навчення, який описаний Г. Тардом і А. Бандурою. У той же час Я-Концепція є результатом цілеспрямованого усвідомленого навчання нормам, правилам і цінностям. Це, на думку авторів, сфера раціонального аналізу й прогнозу, можливих свідомих змін у самому собі (Грановская Р., Никольская И., 1999).

Якщо врахувати, що, насправді, Я-Образ у дитини формується раніше, ніж знання про інших своїх Я, і, окрім того, нерозривно пов'язане з емоційним сприйняттям самого себе, то дана точка зору заслуговує на увагу.

Разом з тим, більшість авторів, у тому числі й сам К. Роджерс - автор терміна Я-Концепції, розглядає її як цілісне, інтегральне утворення, яке включає в себе і Я- Образ.

Так чи інакше, але Я-Концепція - це особливим чином організоване знання людини про саму себе, яке вона використовує як для пояснення й розуміння своїх життєвих станів і переживань, свого життєвого досвіду, так і для пояснення й розуміння зовнішнього, насамперед, соціального світу.

Рівні самосвідомості

Психологи-когнітивісти розглядають Я-концепцію як когнітивну схему особистості. Зазвичай, її визначають як узагальнене когнітивне подання про власну особистість, сформоване індивідом на основі життєвого досвіду. У ній, таким чином, збирається, накопичується й організується будь-яка інформація про саму себе. Оскільки життєвий досвід індивідів завжди унікальний, то й схема особистості, або Я- Концепція, у кожного своя.

Але своєрідність Я-Концепцій визначається не тільки унікальністю життєвого досвіду. Я-Концепції людей можуть розрізнятися також за ступенем складності й дифференційованості. Найпростіша або навіть примітивна Я-Концепція формується всього лише з одного рівня - усвідомлення своєї зовнішності, свого фізичного Я, або Я-Образа, як називають цю сферу самосвідомості Р. Грановська й І. Нікольська. Найяскравішим прикладом даного положення Я-Концепції є життєвий образ Еллочки-Людожерки з «Дванадцяти стільців» Іллі Ільфа і Євгенія Петрова.

Я-Образ, або фізичне Я, індивіда може бути представлено усвідомленням себе як привабливого/непривабливого, гарного/некрасивого, міцного/слабкого, високого/низького, повного/худого. Окрім того, людиною усвідомлюється, причому часто болісно, відповідність або невідповідність своїх конституціональних характеристик існуючому стандарту. Будь-яка невідповідність стандарту, як правило, викликає підвищену заклопотаність людини цією обставиною. У. Макгайр і А. Падавер-Сінгер (1976) повідомляють, що діти, чий зріст вище або нижче середнього, у самоописах частіше згадують про свій зріст, ніж ті діти, чий зріст відповідає середньому показнику. Окрім того, діти молодші або старші своїх співгрупників також, у першу, чергу згадують про свій вік.

Зрозуміло, діти найбільше гостро реагують на свою «незвичайність». Але звертати пильну увагу на своїх «особливостях» властиве не тільки дітям. Макгайр із колегами (1979) встановили, що студенти 4-го курсу набагато частіше згадували про свої гонористі приналежності, якщо у своїй родині вони належали до «гонористих меншостей». Так, приналежність до жіночої статі є більш важливим для самосвідомості дівчини з родин, де було більше чоловіків, ніж жінок. Якщо ж дівчина була з родини, де переважали жінки, то її гонориста приналежність не сприймалася нею як значима характеристика в самоописі. Студенти також виявилися чутливі до гонористого зі своєї групи або компанії. Якщо група складалася навіть із трьох осіб, то її члени, описуючи себе, частіше згадували про свою гонористу приналежність, якщо були єдиними представниками даної скупності в групі.

Якщо в людини нестійка або занижена самооцінка, невпевненість у собі, високий рівень тривожності або інші проблеми, то конституціональні або фізичні «відхилення від стандарту», що ввійшли в його Я-Образ, можуть викликати хворобливі переживання. Але правда й те, що низька самооцінка, висока тривожність можуть бути вже наслідком усвідомлення «нестандартності» свого фізичного Я. Ця ситуація найбільш ймовірна в тому випадку, коли фізичному Я в самосвідомості індивіда надається винятке значення. До сказаного додамо, що незадовільний для людини Я- Образ формується в нього найчастіше під впливом оцінок навколишніх, які першими зауважують у його вигляді «відхилення від норми («з каченя»), загострюють на цьому увагу, агресивно вказують на ту або іншу зовнішню «нестандартність» індивіда, чим спонукують його занадто часто порівнювати себе із навколишніми, що може тільки збільшувати хворобливість його самосвідомості. І, оскільки це, насамперед, дитяча й підліткова проблема (хоча може загострено сприйматися й дорослими), то в дитини або підлітка формується Я-Образ, абсолютно неадекватної реальності. Будь-яка невідповідність «середньому показнику» у своєму вигляді вона може почати сприймати як фізичний недолік або навіть каліцтво. Саме таким шляхом розвивається «стигматизована» самосвідомість. До питання про ідентифікацію зі своєю «міткою», своїм «знаком» або «плямою» (а саме так переводиться давньогрецьке слово «стигма»), ми, надалі, ще повернемося. Зараз же вкажемо на інші особливості формування і функціонування Я-Образа.

Ті люди, для яких фізичне Я в їх Я-Концепції відіграє важливу роль (а таких переважна більшість), завжди мають такий ідеальний образ самих себе, якими б вони хотіли виглядати або на кого з б бути схожими. Тому люди краще пам'ятають ті свої фотографії, на яких їх зображення більшою мірою відповідає уявленню про свій вигляд. І гірше з ті фотографії, де, як їм здається, вони «не схожі на самих себе». Згадаєте, як, дивлячись на свою фотографію, ви думали або говорили: «Тут я зовсім на себе несхожий/несхожа». При цьому на даний момент вираження особи на фотографії - серйозне, усміхнене, дурне, стривожене, здивоване - не має значення для вашого Я- Образа. Головне в тому, що фотографія не відповідає образному матеріалу вашої Я- Концепції.

Окрім того, Я-Образ, як і Я-Концепція в цілому, - стале, яке важко піддається зміні утворення. Тому той ідеальний Я-Образ, що є в самосвідомості індивіда, зберігається навіть тоді, коли реальний вигляд людини змінюється. Людина ж, найчастіше, не хоче визнавати цю реальність, не бажаючи з нею упокоритися. І збереження в Я-Концепції ідеального Я-образа, що не відповідає реальному, є ознакою того, що людина робить психічний опір життєвим змінам.

Зрозуміло, люди привчаються змінам у самих собі не тільки вірогідністю Я- Образа. Не бажаючи визнавати факт старіння, людина може, наприклад, зафарбовувати сивину, намагатися позбутися зморшок. Але навіть і безвідносно проблеми старіння, більшість людей докладають неймовірних зусиль, щоб їх зовнішність відповідала ідеальному Я-Образу в них Я-Концепції.

Попит породжує пропозиція. У сучасному світі створена потужна, розгалужена індустрія для задоволення потреби людини «ідеально виглядати». Люди витрачають величезні кошти для придбання прикрас, косметики, модного дорогого одягу й інших речей, роблять дорогі косметичні і пластичні операції, щоб домогтися бажаного ефекту відповідності ідеальному Я-Образу.

Фізичне Я - лише одне з можливих у схемі особистості. Окрім нього в Я- Концепцію можуть входити й інші рівні самосвідомості: соціальний і когнітивно-психічний. Причому тут спрацьовує така закономірність: чим вище рівень усвідомлення, тим більш розпливчастими, невизначеними поняттями оперує людина у своїх самовизначеннях. Це є наслідком того, що якщо для зовнішнього вигляду існують якісь певні стандарти, на які можна об'єктивно орієнтуватися, то для «внутрішнього вигляду» таких об'єктивних критеріїв немає. Людина сама визначає, яка вона є. Як правило, для самої себе - вона найчудовіша, найгарніша. Про самооцінку ми поговоримо трохи пізніше. Зараз же додамо, що хоча, у принципі, люди в стані об'єктивно оцінювати як свої переваги, так і недоліки, але роблять вони це досить рідко.

Соціально-психологічне Я індивіда відображає його соціальні характеристики й психічні особливості: щасливий/невдачливий, старанний/ледачий, акуратний/неакуратний, самостійний/несамостійний, багатий/бідний, скупий/щедрий.

Когнитивно-психічне Я відображає психічні якості людини: кмітливий/тугодум, здатний/нездатний, зібраний/незібраний, уважний/неуважний, спокійний/запальний.

Більш складна схема особистості може містити в собі ще два рівні самосвідомості: морально-етичний і духовно-творчий. Перший відображає як усвідомлення себе в цілому, так і своїх вчинків з позицій справедливості/несправедливості, чесності/нечесності, порядності/непорядності. Відразу зауважимо, що для багатьох людей проблеми морального самоусвідомлення просто не існує, оскільки їх моральна настанова у відношенні себе (а схема особистості - це соціальна індивіда настанова по відношенню до себе самого) тверда й незмінна: я і мої дії споконвічно моральні й іншими бути не можуть. Така позиція може слугувати показником того, що моральність поведінки індивіда детермінується соромом, а не совістю. При цьому під соромом розуміється почуття психічного дискомфорту перед особою або реальних, або потенційних свідків, тобто інших людей. «Соромливу» людину бентежить питання: а що про це подумають люди? Для «совісного» людини не потрібні зовнішні судді. Його суддя - власна совість. І він задається питанням: як із цим я буду жити далі? Тому й можна припустити, що рівень морально-етичного Я існує не у всякій Я-Концепції. Його може заміняти простий принцип: я поводжутуся так само, як і всі. А якщо не завжди дотримуюся правил, то про це ніхто не знає, цього ніхто не бачить.

І, нарешті, рівень духовно-творчого Я, що також може або бути присутнім, або немає в схемі особистості. Він є усвідомленням свого творчого духовного потенціалу, таланту, творчих здатностей.

Знову зауважимо, що мова тут йде про ідеальну модель, і виділення названих рівнів є не більш, ніж теоретичною конструкцією. Тому ми не можемо говорити про чіткі межі між рівнями Я-Концепції, тим більше, що всі вони перебувають у складних відносинах взаємовпливу, взаємообумовлення і утворять цілісну структуру - Я-Концепцію.

Центральні аспекти самосвідомості

До сказаного додамо, що значимість того або іншого рівня самосвідомості для різних Я-Концепцій є неоднаковим. У схемі особистості однієї людини на першому місці може стояти фізичне Я, а всі інші відігравати другорядну роль. В іншій же Я- Концепції більш значимим може виявитися морально-етичне Я, у третій - соціальне Я. Причому будь-яка центральна характеристика якого-небудь рівня Я-Концепції (наприклад, Я - гарний, Я - чесний, Я - незалежний) може слугувати організуючим принципом схеми особистості однієї людини й не бути важливою у самосвідомості іншої.

Те, як ми усвідомлюємо себе, впливає не тільки на наше відношення до себе, але й на відношення до інших людей. Так, якщо у Я-Концепції людини буде домінувати фізичне Я, а в ньому провідної характеристикою виявиться «Я – гарний», то й оточуючих буде сприймати переважно з позицій оцінки їхньої фізичної привабливості/непривабливості. Якщо центральною буде характеристика «Я – багатий», то й всі навколо почнуть оцінюватися міркою багатства. У той же час людини, у якого центральною характеристикою Я-Концепції є чесність, інших людей будуть цікавити саме в цій їхній якості - чесності й нечесності, підлості.

Але не тільки на сприйняття інших людей впливає центральна характеристика самосвідомості. Вона значною мірою визначає й те, як ми поводимося, як реагуємо на події, на інформацію. Щодо цього показово квазіекспериментальне дослідження, проведене Хейзелем Маркусом. У ньому приймали участь три групи людей: перша визначила себе як «дуже незалежних», друга - як «дуже залежних», для третьої - ця характеристика не була важливою. Учасники третьої групи визначили себе як нейтральних щодо цього (Markus Н., 1977).

Х. Маркус просив членів кожної із трьох груп виконати два завдання: перше - згадати й описати вчинки, які могли свідчити про незалежність або залежність поведінки; друге - натискати кнопки з позначеннями «Я» і «не Я» у відповідь на серію прикметників.

«Незалежні» швидче реагували на прикметники, які асоціюються з незалежністю (наприклад, самостійний, індивідуальний, напористий, самовпевнений), ніж на прикметники, що говорять про залежність (колективний, м'який, покладливий, тактовний). Люди, що відносять себе до «залежних», показали прямо протилежний результат, відповідаючи швидше, коли прикметники асоціювалися із залежністю, і набагато повільніше - якщо з незалежністю.

Учасники, нейтральні відносно даної характеристики, не показали розходжень у часі реагування, відповідаючи на ці прикметники. Як «незалежні», так і «залежні» учасники змогли згадати й описати більше таких вчинків, які відповідали центральній характеристиці їхньої схеми особистості, чим таких, які їй не відповідали. Важливо відзначити також, що всі три групи не виявили розходження, реагуючи на прикметники, що не відносяться до розподілу залежність/незалежність (наприклад, чесний, розумний, працьовитий).

Все це дозволяє зробити висновок, що результати дослідження Маркуса не просто свідчать про те, що люди з різних групах відрізнялися друг від друга тільки швидкістю реакцій або здатністю згадувати випадки з життя. Дослідження продемонструвало, що центральна риса Я-Концепції впливає на сприйняття й використання людьми вхідної інформації, робить її для них важливою або другорядною. Тому можна сміливо стверджувати, що навколишній нас світ ми сприймаємо крізь призму нашої самосвідомості.

Як уже говорилося вище, Я-Концепція - стійке, інертне утворення. Проте, вона, хоча й важко, але все-таки піддається змінам. У цьому, власне кажучи, і полягає зміст використання К. Роджерсом поняття «концепція» для позначення самосвідомості. Він думає, що самосвідомість, організована як Я-Концепція, як і будь-яку іншу концепцію можна коректувати, удосконалити, поліпшувати. Сформувавшись один раз, Я- Концепція бореться не тільки за самозбереження, але й за своє підсилення. Підсилитися ж вона може тільки розвиваючись і вдосконалюючись. У розвитку, перебудові схеми Я і є сутність самоактуалізації особистості. Для цього, згідно Роджерса, потрібно «усього лише» просто позитивне ставлення до Я індивіда й підтримка його з боку оточуючих.

Рольова структура Я-Концепції

Самосвідомість, окрім сприйняття фізичних, психічних і інших особистісних характеристик містить у собі також і усвідомлення тих соціальних ролей, які виконує кожен з нас. Тому Я-Концепція може структуруватися відповідно до рольового набору людини. Виконувані індивідом ролі усвідомлюються ним знов-таки відповідно до рольових очікувань, тобто тими значеннями, які людина і його оточення надають тій або іншій ролі. Просто людина так грає свої соціальні ролі, як розуміє їх сама і оточуючі. Якщо знову звернутися до приклада з «Дванадцяти стільців», то роль «гіганта думки» і «батька російської демократії» у розумінні Остапа Бендера складалася у надуванні щік, що він і радив час від часу робити Киці Воробьянинову, який і мав грати цю роль. Можна привести і інший літературний приклад – «Міщанин у дворянстві» Мольера, де відбувається зміна соціальних ролей, відповідно до сценарію російської приказки – «із бруду до князів». Приклади ці є не тільки літературними, але й життєвими. На жаль, дуже часто при зміні соціальних ролей або виконанні нової ролі індивід бачить лише зовнішню, фасадну сторону ролі й усвідомлює неї на рівні «надування щік». У студентів, наприклад, може скластися очікування, що роль викладача в тому і полягає, щоб «надувати щоки». Пізніше, за іронією долі, самі, виявившись у цій ролі, вони будуть відігравати й усвідомлювати її відповідно до своїх очікувань. Або, скажімо, роль психолога або філософа багатьма сприймається в тому значенні, щоб з поважним виглядом нагнати побільше «туману» або «каламуть». І людина, випадково виявившись у цій ролі, буде виконувати її, реалізуючи свої рольові очікування, тобто «напускати туман», «гнати каламуть» і «надувати щоки».

Соціальні ролі, таким чином, сприяють прояву сутнісних характеристик особистості. Через ролі розкриваються як вся самосвідомість людини, так і її окремі аспекти. Наприклад, індивид може усвідомлювати себе як студента, як друга, як сина або як дочку, як громадянина, як члена багатьох груп - расової, національної, релігійної. Характерні ознаки кожної ролі організуються у Я-Концепції у вигляді особливих самостійних схем.

Так, усвідомлюючи себе, наприклад, студентом Ви можете думати про себе як про здатного або нездатного, старанного або ні учня. Як дочка або син, Ви ж можете усвідомлювати себе слухняним або зухвалим, шанобливим чи ні, залежним або ні від батьків. Разом з тим, різні ролі можуть містити в собі ту саму інтегральну характеристику, що вказує на цілісність особистості. Наприклад, людина і як студент, і як друг, і як працівник може бути однаково турботливою, правдивою, готовою прийти на допомогу. Або, навпаки.

Ролі, які конституюють Я-Концепцію, можуть вибудовуватися у певну ієрархію: одні, найбільш важливі, стояти на першому місці, інші, менш важливі, відсуватися на задній план. Якщо це так, то деякі аспекти самосвідомості виявляються постійними й вагомими у мисленні і поведінці індивіда. Тоді як інші можуть спливати у свідомості лише за певних обставин. Більше значимі аспекти Я-Концепції, що займають вищий рівень ієрархії, з більшою імовірністю впливають на те, чим ми займаємося, чим ми цікавимося. Ця закономірність виявилася в дослідженні Марка Лири і його колег (Leary М., 1986). Досліджувалися дві групи людей, які ідентифікували себе або як «колективістів», або як «індивідуалістів». Лира з колегами цікавило, яким видам спорту віддавали перевагу ті і інші. З'ясувалося, що «індивідуалісти» віддавали перевагу індивідуальним видам спорту. Вони займалися бігцем, плаванням і найменш хотіли грати, наприклад, у волейбол. І, навпаки: колективісти віддавали перевагу командним видам спорту. Виявилося навіть, що й причини, якими люди пояснювали своє бажання зі спортом, у досліджуваних групах були різними. «Індивідуалісти» пояснювали своє бажання тим, що заняття спортом поліпшують їх здоров'я, фізичну форму. Та й сама думка про те, що вони ведуть «спортивний спосіб життя», приносила їм задоволення. «Колективісти» ж пояснювали своє захоплення спортом тим, що їм подобається, коли оточуючі знають про їхню фізичну активність, що їм приносить задоволення участь у спортивних змаганнях, у спільних тренуваннях і іграх.

Рольова структура самосвідомості також досить стійка, хоча і не настільки тверда, як оціночна. Пояснюється це тим, що соціальні ролі людини можуть час від часу змінюватися. Окрім того, може змінюватися залежно від ситуації їх статус в ієрархії ролей: в одному випадку на передній план може вийти роль студента, а відповідно, і інтелектуальний аспект Я-Концепції, в іншому - роль батька або друга.

Виникає питання: якщо всі ці аспекти самосвідомості, ролі, рівні є частинами єдиної самосвідомості, тоді чому вони не усвідомлюються усі разом? Чому, зазвичай, функціонує лише якийсь фрагмент самосвідомості, що і впливає на наше актуальне поводження? Справа в тому, що цілком Я-Концепція може бути затребувана лише у виняткових випадках, у якісь надзвичайні, кризові періоди життя, які філософи й психологи- екзистенціалісти називають прикордонними ситуаціями або годинниками пік. У звичайний же час включається лише та або інша грань самосвідомості. Механізм, що активізує якісь аспекти Я-Концепції, орієнтуючись при цьому на ознаки ситуації, в американській когнітивній соціальній психології отримав назву «праймінгу».

Праймінг, таким чином, - це процес, у ході якого ознаки ситуації включають нашу пам'ять і активізують тим самим певний аспект самосвідомості. Завдяки праймінгу ми зосереджуємо увагу на певній грані нашої особистості. Побачивши, наприклад, дитину, людина може згадати про своїх дітей і в її схемі особистості активізується соціальна роль батька. Отже, певні ознаки, мітки в якійсь ситуації тієї або іншої ролі, що асоціюються з виконанням, привертають нашу увагу і виводять у центр свідомості деякі аспекти Я-Концепції, активізують їх.

Ту частину Я-Концепції, яка задіяна в цей момент, називають активною, або працюючої, частиною самосвідомості. Зрозуміло, що ці аспекти змінюються від ситуації до ситуації, від ролі до ролі.

Як впливає зміна ролей і, відповідно, аспектів Я-Концепції, причому іноді досить часта, на психічне самопочуття чоло- століття? Чи не загрожує це його самоідентифікації? Іншими словами, чи не може множинність ідентифікацій породити кризу самоідентифікації? Однозначно відповісти на це питання не можна. З одного боку, багатство, розмаїтість, складність Я-Концепції виступає основою і показником нормального психічного стану. Так, зокрема, Патрисія Линвілл (Lіnvіlle Р., 1987) вважає, що складність особистості, багатогранність самосвідомості найкраще захищають людину від стресів. Якщо індивід має лише одну або дві рольові ідентифікації, то будь-яка подія, загрожує йому втратою ролі, здатна серйозно травмувати його свідомість. Наприклад, досить типова ситуація, коли спортсмени усвідомлюють себе винятково й тільки в цій ролі. Але спортивні досягнення, кар'єра, визнання можливі лише у відносно короткий період життя. До того ж здоров'я, як необхідна умова спортивних успіхів, також піддано змінам. У результаті, втративши здоров'я або вийшовши з «віку спортивних досягнень», переставши бути спортсменом, людина втрачає більшу частину своєї самосвідомості, порушується її самоідентичність. Професійні військові – це ще один приклад такого роду соціальної групи ризику.

Якщо ж людина має більше складну самоідентифікацію не тільки спортсмена або військового, але й, допустимо, дружина, батька, поета, друга, то втрата однієї ролі і однієї ідентифікації буде переживатися їм менш болісно, оскільки в нього є не менш значимі «запасні» ролі. Дослідження Линвілл показали, що люди зі складною Я-Концепцією менш піддані депресіям і хворобам, а також коливанням настрою залежно від успіхів або невдач у якійсь одній своїй діяльності. Таким чином, «рольовий недобір» може привести до появи серйозних психічних проблем у людини.

Але, з іншого боку, «рольовий перебір» також загрожує небезпеками. Згідно Г.-Д. Шмідта, для кожної людини існує оптимальна кількість соціальних ролей, перевищення яких веде до рольового перевантаження. І справа не стільки в тому, що людина починає неефективно виконувати свої ролі, скільки в перевищенні психічних можливостей індивіда. Наслідком цього є перманентний стан між рольового конфлікту (Киршбаум Э., 1993). У результаті - усе та ж криза самоідентифікації. Тільки тепер причина його в психічному перевантаженні через множинність ідентифікацій.

Відповідаючи, таким чином, на поставлений вище питання: що краще - багато або мало соціальних ролей, скажемо, що їх повинне бути досить, але не зайво багато.

Можливі Я

Ще більш диференційований варіант самосвідомості розроблений у теорії особистості М. Розенберга (Кін И., 1967). У ній виділяється справжнє Я (яким я бачу себе в даний момент), динамічне Я (та особистість, якою я поставив за мету), фантастичне Я (яким я хотів би бути, якби всі бажання виконувалися), ідеальне Я (та особистість, який, як я переконаний, виходячи із засвоєних норм і приписань, я повинен бути), майбутнє, або можливе, Я (уявлення про те, яким я можу стати при том або іншому розвитку подій), ідеалізоване Я (яким мені приємно себе бачити - сюди можуть бути включені аспекти сьогодення Я, ідеального Я, майбутнього Я). Окрім того, самосвідомість, за Розенбергом, може містити весь спектр демонстрованих Я - тих образів і масок, які демонструє індивід, щоб сховати за ними якісь негативні, хворобливі або просто інтимні риси й слабості свого актуального Я. Всі ці аспекти самосвідомості формуються як під впливом соціального досвіду людини, так і завдяки його когнітивній активності. Ідеальне Я, наприклад, може бути результатом тих норм і правил, які інтеріоризовані людиною, але може й просто відображати існуючі у суспільстві стандарти й зразки. У першому випадку воно буде досить значимим для Я- Концепції, у другому - не дуже важливим. Динамічне Я формується залежно від соціального стану людини. Тому індивід, ставлячи перед собою мети, погоджує свої дії з об'єктивними умовами, визначає можливість досягнення успіху. Що стосується демонстрованих Я, тобто масок, які пропонуються оточенням, то вони, як правило, симулюють ті якості, які необхідні для виконання певної соціальної ролі, але яким в індивіда немає (згадаємо О. Бендера і його принцип надування щік).

Оскільки ролі людини змінюються, одні відходять, інші приходять, то все це змушує нас замислюватися й турбуватися про те, якими ми можемо стати. Саме ця стурбованість своїм майбутнім підкреслюється Х. Маркусом і його колегами, що виступають з позицій когнітивного напрямку. Вони говорять про можливе Я в когнітивній схемі особистості (Майерс Д., 1997).

По суті, концепція Маркуса - це спрощена модель теорії особистості, розроблена Розенбергом, що, у свою чергу, грунтувалася на теорії особистості У. Джемса. Нове тут у тому, що можливі Я асоціюватися не тільки із процвітанням і добробутом. Індивід може бачити себе в майбутньому відомим, багатим, здоровим (Я знаменитий, Я багатий), або, навпаки, нещасним, бідним і хворим (Я безробітний, Я жебрак, Я інвалід). Цей аспект, якщо, звичайно, він представлений у Я-Концепції індивіда, повинен, на думку авторів, спонукувати його прагнути до досягнення бажаних можливих Я. Він же повинен змушувати людини турбуватися про те, щоб уникнути долі стати небажаним Я.

Ще одна версія розвитку теорії Розенберга утримується в концепції внутріньоособистісної розбіжності Торуй Хіггінса. Він також звертається до проблеми можливих Я, але вже у зв'язку із самооцінкою й емоційними станами, які породжує самооцінка. Хиггинс вваажає, що поряд з актуальним Я в самосвідомості представлені також ідеальне Я (Hіggіns Т., 1989).

Т. Хіггінс розводить ідеальне і те, що потрібно Я. В ідеальному Я втілені всі бажання, надії й мрії людини щодо власної особистості. Коротко кажучи, ця така самосвідомість, якої людина мріє володіти. Але, як справедливо зауважує Ігор Кін, одна справа - егоїстичне бажання, інше - моральне те, що потрібно. Одна справа - абстрактне бажання бути всім відразу: розумним, творчим, спортивним, багатим; інша - мати здатності й можливості цього досягти (Кін И., 1967).

Іншими словами, бажане й належне, бажане й можливе - не те саме. Тому головним є Я як сукупність всіх норм, правил, вимог і приписань, що ввійшли в Я-Концепцію людини. Вони зобов'язують його додержуватися боргу й нести відповідальність. Цілком ймовірний варіант, коли індивід не хотів би бути таким (оскільки в ідеалі він із себе саме вільним від усяких правил і приписань), але вважає себе зобов'язаним відповідати нормам і вимогам.

Концепція внутрішньоособистісної розбіжності стверджує, що негативні почуття у відношенні себе самого виникають у людини не через те, що він усвідомлює якісь свої недоліки, а з іншої причини - через розбіжність між актуальним Я и ідеальним Я, або що долженствует Я. Те, які саме почуття буде переживати людина, залежить від типу внутріособистісної розбіжності. Розбіжності між актуальним Я і Я, яке є головним породжує почуття провини, тривоги, занепокоєння. Припустимо, наприклад, що людина має тверде переконання необхідності завжди бути чесним і пороти- дочным: це пропонує йому що долженствует Я в його Я-Концепції. Але от у якійсь ситуації він обманює знайомого або надходить стосовно нього непорядно. Коли і якщо він усвідомлює явну розбіжність між своїми переконаннями й учинком, те, швидше за все, відчує провину й занепокоєння. Ймовірно, при зустрічі з обманутим їм людиною він буде випробовувати незручність, тривогу.

Якщо ж розбіжність утвориться між актуальним Я і ідеальним Я, то найімовірніше виникнення зневіри, почуття пригніченості, депресивного стану. Наприклад, в ідеалі людин може представляти себе незалежним, самостійним, авторитетним. І в той же час він усвідомлює, що в реальному житті являє собою жалюгідну незначну особистість - підлещується, ніколи не приймає самостійних рішень, з ним ніхто не вважається, над ним сміються. У цій ситуації людин буде почувати себе подавленою, разчарованою, оскільки його ідеальне Я так і залишається недосяжним. Більше того, розчарування цією гранню своєї особистості може поширитися й на інші аспекти його Я-Концепції.

І, навпаки, зменшення розбіжності між актуальним Я і ідеальним Я здатне стати джерелом позитивних емоцій. Якщо людина, вирішивши відповідати своєму ідеалу, почне проявляти самостійність, змусить оточуючих себе слухати й поважати, то, усвідомивши цю зміну у відношенні до себе, він незабаром відчує задоволення, у нього з'явиться піднятий настрій.

Зрозуміло, що в різні Я-Концепціях як те, що потрібно Я, так і ідеальне Я представлені в найрізноманітніших варіантах. Адже в різних людей різні подання й про ідеали, і про борг.

Як бачимо, концепція внутрішньоособистісної розбіжності піднімає ще одну важливу тему, пов'язану з Я-Концепцією, - тему самооцінки.

Самопізнання й самооцінка

Самооцінка є, мабуть, головною функцією Я-Концепції. Вона здійснюється щораз , коли активізується який-небудь аспект самосвідомості, або вся Я-Концепція в цілому.

Але самооцінка - не тільки функція. Це ще й емоційно-когнітивний стан людини, що характеризує його відношення до себе самому, до своєї особистості. Індивід може оцінювати себе як позитивно, так і негативно, може любити або не любити себе. Але в кожному разі його самооцінка, як правило, досить стійка. Це означає, що одні люди постійно мають про себе високу думку, інші ж, навпаки, невисоку. Але іноді, під впливом яких-небудь подій, можливо швидка зміна самооцінки.

Предметом самооцінки може слугувати весь спектр якостей людини - від фізичного Я до творчого Я, весь його рольовий набір. Причому в останньому випадку оцінюється успішність або неуспішність функціонування в якій-небудь ролі.

Для одних людей більш значимою виявляється оцінка своїх фізичних даних, зовнішнього вигляду, для інших - оцінка своїх інтелектуальних або моральних якостей. Для третіх найважливіше оцінка своєї успішності. Зрозуміло, висока значимість оцінки якогось аспекту Я-Концепції не означає, що людина не оцінює інші аспекти своєї особистості.

И. Кін, слідом за Розенбергом, розрізняє поняття «самооцінка» і «самоповага» (Кін И., 1967). Самооцінка, на його погляд, показує, як індивід оцінює якийсь певний аспект своєї особистості - фізичний, моральний, інтелектуальний, у той час як самоповага виражає узагальнену самооцінку. Оцінюючи певні аспекти своєї особистості, один з чоловіків може ставити себе високо, а інші - не дуже. Самоповага в цьому випадку є свого роду підсумком цих суперечливих самооцінок. Висока самоповага, вважає Розенберг, не означає, що людина ставить себе вище оточуючих, не бачить своїх недоліків, вважає себе межею досконалості. Воно означає лише те, що індивід поважає себе, не вважає себе гірше або нижче інших, позитивно ставиться до себе як до особистості.

Але справа в тому, що в російській мові слово «з» уже саме по собі припускає високу самооцінку. Самооцінки ж людей можуть бути як низькими, так і високими. І, наприклад, висловлення: «У нього низька самоповага» російською мовою буде містити внутрішнє протиріччя: з одного боку, низьке, а з іншого боку - повага. Інша справа - низька або висока самооцінка. Тому, яким би логічним не уявлялися розмежування цих понять, надалі ми будемо використовувати тільки поняття самооцінка.

При всіх розходженнях самооцінки більшість людей виявляють одну загальну схильність - до її завищення. Так, у результаті багатьох досліджень було доведено, що люди, як правило, вважають себе ззовні більш привабливими, ніж їх оцінюють інші.

Але, незважаючи на нереалістичність, небагато завищена самооцінка розглядається психологами як гарна ознака, що вказує на нормальний психічний стан людини. Щоправда, необхідно підкреслити, що мова йде все-таки про небагато завищену самооцінку. Тому що дуже завищена, неадекватна самооцінка може обернутися для людини як соціальними, так і психічними проблемами.

З іншого боку, явно занижена й знов-таки неадекватна самооцінка теж нічого гарного людині не несе. Вона є поганим симптомом. Більшість сучасних психотерапевтів саме в низькій самооцінці бачать причину важких психічних і психосоматичних захворювань (Hіggіns Т., 1989).

Що стосується теоретичних уявлень, то одна з перших моделей самооцінки була запропонована У. Джеймсом. Вона виглядає так: успіх самооцінка=домагання.

Чим вище у індивіда домагання, тим більшого він має досягти, щоб мати високу самооцінку. У цій формулі втримується імпліцитне, іншими словами, неявне, припущення, що людина оцінює себе, співвідносячи себе із соціальними стандартами. І мета, і розуміння успіху\неуспіху значною мірою визначаються соціальним оточенням індивідів. Щоб людині зрозуміти, наскільки вона успішна або ні, їй необхідно порівняти свої досягнення з досягненнями інших людей. Окрім того, Джеймс, що зрозуміло, якщо врахувати його позитивістську філософську орієнтацію, бере тільки один критерій самооцінки - успішність. Але люди оцінюють не тільки свої досягнення. Вони ще пізнають і оцінюють свої особистісні якості, які, зрозуміло, можуть впливати на досягнення успіху. Але можуть бути важливими й цікавими для людини й в інших відносинах.

Теорія соціального порівняння

Так чи інакше, але у випадку оцінки аспектів власної особистості людина порівнює себе з іншими. Цей процес описує теорія соціального порівняння Леона Фестінгера (Festіnger L., 1954).

Відповідно до цієї теорії, при відсутності об'єктивних стандартів для оцінки своїх особистісних рис і якостей людина шукає інших людей, щоб через порівняння з ними оцінити себе. Спочатку він зіштовхується із проблемою: дуже широкий вибір варіантів для порівняння й немає ясного подання про те, з ким, властиво, себе порівнювати. І тоді людина знов-таки орієнтується на інші: з ким із себе вони?

Так само справа обстоит і з оцінкою свого зовнішнього вигляду. Якщо в нас немає об'єктивного стандарту, то ми покладаємося на думку оточуючих про нашу зовнішність. Таким чином, чи йде мова про нашу зовнішність, наші здатності, думки про когось або щось, навіть про почуття, які ми випробовуємо, - у всіх цих випадках ми орієнтуємося, на думку Фестінгера, на зовнішність, здатності, думки й почуття інших людей, тобто на наше соціальне оточення.

Теорію соціального порівняння Л. Фестінгера уточнює і деталізує Джоан Вуд (Wood J., 1989), яка визначила три основних мотиви, що спонукують людей вдаватися до соціального порівняння:

1. потреба у самооцінці;

2. прагнення до тих людей, які, на думку Вуда, зацікавлені у тому, щоб отримати як найбільш точне самовдосконалення;

3. потреба у підвищенні самооцінки.

Коли метою порівняння є самооцінка, ставши- ление про себе. Ця мета в певній мері досяжна, якщо ми як зразок для порівняння вибираємо людину, яка має характеристики приблизно такі ж, як і наші. Якщо, наприклад, ви хочете об'єктивно оцінити свої математичні здатності, то, ймовірно, не станете порівнювати себе з великими математиками. Але не будете ви порівнюватимете себе й зі свідомо безталанними в цій галузі людьми. Швидше за все, ви порівнюватимете себе з кимось, чий рівень здатностей трохи вище за ваш.

Обираючи іншого для порівняння, люди орієнтуються, зазвичай, на тих, рівня якого вони сподіваються досягти. Потім, коли їх власний рівень підвищиться, підвищується й стандарт порівняння.

Іноді, однак, людина намагається досліджувати такі свої аспекти, риси або здатності, знання, про які в нього, взагалі, відсутні. У цьому випадку, як стверджує Вуд, людина намагатиметься отримати інформацію про ці характеристики від яких людей, у яких вони проявляються в найбільше яркою, тобто в крайній, екстремальній формі. Наприклад, молода дівчина, не знаючи як поводитися, буде вибирати між двома моделями поведінки - вкрай сором'язливої й вкрай розв'язної. Чому так? Тому, що в неї поки що немає знань ні про те, що є нормою, ні про те, наскільки комунікабельна вона сама. І лише визначившись у цих питаннях, вона стане порівнювати себе з тими, чий рівень приблизно відповідає її власному.

Коли люди порівнюють себе з іншими, то обирають як зразок тих, хто однаковий з ними в істотних ознаках. Одним з таких ознак є гонориста приналежність. Так, наприклад, коли учасники досліджень обирають партнерів, з ким їм має бути себе порівнювати й змагатися, вони стабільно вибирають людей одної із собою сукупності. Вибір об'єкта одного із собою підлоги тим більше ймовірний, якщо людина переконана, що рішення майбутнього завдання пов'язане з гонористою приналежністю. Таким чином, люди прагнуть порівнювати себе й свою діяльність із тими, чия діяльність і здатності співвідносяться з власними. І подібність тут виступає і як ознака, і як передумова для можливості порівняння.

Другою метою порівняння є самовдосконалення й самоствердження. На думку Вуда, люди цілеспрямовані або мають просто підвищене почуття суперництва воліють порівнювати себе з тими, чиї здатності розвинені краще в якійсь одній, певній сфері: інтелектуальної, спортивної, творчої. А у всіх інших відносинах вони знаходяться приблизно на одному рівні. Порівняння себе з тими, чиї здатності у певній галузі розвинені краще, ніж наші, дає нам можливість вдосконалити власні здібності. Усвідомлення, що хтось є «таким же, як і я», досяг в цій сфері успіху, дає людині надію й на власний успіх, слугує для нього джерелом впевненості у своїх силах.

І, нарешті, третя мета соціального порівняння - прагнення підвищити самооцінку, тобто спроба переконати себе, що ти краще, ніж собі здаєшся. У цьому випадку, згідно Вуд, люди вибирають свідомо занижений зразок для порівняння. Інакше кажучи, ми порівнюємо себе з тими, хто, як нам здається, гірше нас. Причому, якщо в людини немає під рукою реального того, хто «гірше його самого», тоді він просто видумується. Іноді за допомогою абстрактного міркування: «Якщо подумати, то скільки на світі поганих людей! Так таких, що не мені чету, я, у порівнянні з ними, ангел!» Для цієї ж мети, якщо немає достовірних відомостей про дурні вдачі або вчинки іншої людини, люди охоче користуються слухами. Наприклад, слух про те, що хтось зробив поганий вчинок, може підняти людину в його власних очах: оскільки я такого, що про нього розповідають, не робив!

Регулювання самооцінки

Найпоширенішим засобом самоствердження виступає все ж таки порівняння себе зі свідомо заниженим зразком. Так, скажімо, вид злиденного або просто занепалої людини в людей з низкою або нестійкою самооцінкою може викликати значно більше радості й взагалі гарний настрій: Слава Богові, я до такого ще не дійшов!

З цієї причини багато з людей з почуттям глибокого задоволення можуть сприймати звістки про лиха, нещастя або просто неприємності, які стаються в знайомих або відомих їм людей. Радість тут пояснюється, принаймні, двома причинами. По-перше, радість від того, що це трапилося не із мною, це не я такий невдачливий. По-друге, радість від того, що відчуває задоволення і заздрість до чужого благополуччя, що дуже часто і є причиною низької або нестійкої самооцінки. До сказаного додамо, що соціальне порівняння впливає не тільки на нас самих, але й на ті, з ким ми себе порівнюємо.

Дуже розповсюджену стратегію підвищення самооцінки аналізує Роберт Чалдіні (Чалдини Р., 1999).

Вона називається «Прагнення грітися у чужій славі (to bask іn reflected glory)». Її сутність полягає у тому, що люди прагнуть «прив'язатися» до чужого успіху, чужої слави, чужих досягнень, щоб підняти себе як у своїх власних очах, так і в очах оточуючих. Найбільш яскраво це проявляється у поведінці фанатичних шанувальників, «фанатів» - спортивних, театральних, естрадних. Чалдіні наводить слова відомого письменника Айзека Азимова про те, що рухає людьми - глядачами на різного роду змаганнях: «Спостерігаючи за що змагаються, ви завжди будете у глибині душі вболівати за власну культуру, свою рідну місцевість ... Ви хочете довести, що Ви є кращим, ніж інші люди. Кожної, за кого ви вболіваєте, представляє вас. І коли перемагає він, перемагаєте і Ви".

Але «фанати» - шанувальники й уболівальники - зі своїм кумиром, як правило, лише доти, доки його супроводжує успіх. Так, вболівальники на трибунах скандують не «Наша команда перемогла!», а "Ми перемогли!", «Ми - номер перший!», або, наприклад, «З - чемпіон!». І ніколи ви не почуєте скандування «Ми програли!», «Ми - на останньому місці!», «Спартак програв!». Говорячи про програш своєї команди, вболівальники, зазвичай, вживають займенник «вони»: «Вони програли», «Вони загубили наш шанс на виграш у чемпіонаті».

Таким чином, поряд з бажанням погрітися у променях чужої слави співіснує і бажання відмежуватися від чужих невдач.

Характеризуючи людей, які використовують цей спосіб самоствердження, Чалдіні зауважує, що їм всім властива прихована вада особистості - низька самооцінка.

Саме низька самооцінка, глибоко захована всередині, змушує їх самостверджуватися не за допомогою власних досягнень, а шляхом демонстрації своїх зв'язків з тими, хто багато чого досяг. Чалдіні говорить про декілька типів таких людей. Найпоширенішим є тип людини, що постійно повідомляє про свої зв'язки із впливовими людьми, з могутніми силами. Ще один різновид - дівчина-підліток, фанатична шанувальниця якого-небудь рок-музиканта, який мріє повідомити своїх подружок і друзів, що вона якийсь час «була з ним». Є ще більш замазкований різновид: це те, які не прагнуть похвастати зв'язками зі знаменитостями, а намагаються «роздути» успіхи тих людей, з ким вони реально пов'язані. Наприклад, успіхи своїх близьких: дружин, чоловіків, дітей. Або ж це люди, одержимі бажанням «проштовхнути» своїх близьких у «більші люди». Це можуть бути й батьки, що прагнуть у будь що зробити зі своєї дитини «зірку», і дружини, які щосили спонукають чоловіків до запаморочливої кар'єри. Таким чином, низька самооцінка й, як наслідок, переконання, що самоствердитися можна тільки поза власним Я, спонукає людей «грітися у променях відбитої слави», щоб підвищити власну самооцінку.

Ідентифікація з «щасливим невдахою». Цікавий приклад підвищення самооцінки приводять Р. Грановська й И. Никольська. Описуваний ними спосіб – це один з різновидів соціального порівняння, коли люди ідентифікуються з героями- невдахами, яких за сюжетом фільму або книги неминуче, фатально чекає заслужена вдача. Найбільш показові щодо цього «мильні опери». Їх величезна популярність, на думку авторів, свідчить про те, наскільки поширеною у суспільстві є низька самооцінка. Ще більш дивну думку вони висловлюють про те, що «Маріанна, героїня фільму «Багаті теж плачуть» - наречена, дружина, мати - допомогла психічній реабілітації мільйонів людей, які втратили останніми роками зміст свого особистого існування» (Грановская Р., Никольская И., 1999, с. 111-112).

Але для підвищення або підтримки самооцінки ми прибігаємо не тільки до соціального порівняння або ідентифікації з героями. У хід йдуть також і інші психологічні механізми. Зокрема і такий, як самоінвалідізація.

Сутність самоінвалідізації полягає в тому, що, побоюючись зазнати невдачі й у той же час, прагнучи зберегти або навіть підвищити самооцінку, людина є жертвою обставин. Найбільш знайомий приклад: студент, збираючись на іспит, заздалегідь приготував варіант пояснення можливого провалу: погане самопочуття (своє або родичів), неможливі побутові умови, сніг або дощ, які сталися напередодні, неритмічна робота суспільного транспорту, нещасна любов, сварка із родичами і навіть важке дитинство. Одним словом, усе ополчилося проти нього. Тому де вже здавати іспит у таких умовах? Ясно, що всі ці пояснення або частина з них повинні вибачити або виправдати неуспіх («я тут ні при чому»). Якщо ж він складе іспит, то у цьому випадку його успіх тим більше гідний похвали й поваги, оскільки він переборов такі неймовірні труднощі («я навіть у цих умовах не схибив»).

Отже, самоінвалідізацію можна визначити як прагнення пояснювати зовнішніми (вибачаючими) обставинами або умовами можливий неуспіх, а у випадку успіху пояснювати його винятково власними зусиллями, стараннями. Все це робиться, щоб зберегти або підняти самооцінку.

Прекрасно ілюструє цю тактику дослідження, проведене Стефеном Бергласом і Едвардом Джонсом (Berglas S. & Jones Е., 1978). У експерименті приймали участь дві групи студентів, які мали вирішити проблемні завдання. Одна група працювала над завданнями, у яких було рішення. Друга, не знаючи про це, одержала нерозв'язувані завдання. Дослідження було розбито на два етапи. Після першого етапу студентам було запропоновано обрати один з двох препаратів, який нібито цікавив дослідників. Один з них був представлений студентам як поліпшуючий, інший, навпаки, таким, о погіршує працездатність, хоча й той і іншого минулого плацебо. Отже, ті студенти, які працювали над розв'язуваним завданням, обирали, як правило, препарат, «поліпшуючий» працездатність. Учасники з іншої групи, чий досвід попередньої роботи, ймовірно, переконав їх у тому, що вони не впораються із завданням, явно бажали препарат, що послаблює, заготовлюючи собі, тим самим, виправдання перед неминучою невдачею.

Якщо людина не встигла або не смогла заготовити виправдання завчасно ще до того, як зазнав поразки, вона спробує знайти їх після того, як його спіткне невдача, оскільки вона суперечить його самооцінці.

Цю тактику люди використовують не тільки для самоствердження, але й для того, щоб не виглядати невдахами в очах навколишніх. Людина переконує не тільки себе, але й інших, що зазнав невдачі випадок, але, що вона - наслідок унікального або фатального стікання обставин, що сам він у ній невинний. Як бачимо, посилання на долю, випадок, обставини, важке дитинство, однаково зручне як для підтримки самооцінки, так і для спроби зберегти свою репутацію в очах інших людей.

Ще в 50-ті роки ХХ століття Фриц Хайдер встановив, що причини, якими ми можемо пояснювати події, бувають двох видів: диспозиційні, тобто ті, що ми вбачаємо в самій людині; і ситуаційні, тобто такі, які ми виявляємо у зовнішньому світі, в обставинах, умовах, ситуаціях (Heіder F., 1958).

Так, хронічно невстигаючий студент може пояснювати свої невдачі з невдачею, злим наміром викладачів, важким життям і так далі, але він міг би пошукати пояснення й у самому собі. У тім, наприклад, що він ледачий, слабовільний, інтелектуально нерозвинений, що, взагалі, у ВНЗ виявився випадково, а погане навчання є наслідком небажання працювати, самостійно себе розвивати й, навпаки, бажання як можна довше бути на змісті в батьків. Але таке диспозійне пояснення суперечить його високій самооцінці. Тому більшість людей украй неохоче використовується такого роду пояснення своїх невдач. Такі пояснення просто «не спадають на думку».

На основі робіт Хайдера була розроблена теорія каузальної атрибуції (російською її можна співвіднести з «теорією приписування причин»). Вона виявила багато закономірностей у тому, як люди пояснюють події навколо них.

Головна із цих закономірностей відображена вже в самій назві теорії. Її сутність полягає у тому, що причини людьми не відшукуються, не з'ясовуються - вони просто приписуються. Причому перебувають саме такі пояснення подій, які дозволяють людям зберегти або підняти їх. Людині, наприклад, властиво брати на себе відповідальність тільки за сприятливі події або позитивні виходи. Такі позитивні результати - плід їхніх особистих зусиль, старань і якостей. У той же час все погане - це результат чужих дій або наслідок несприятливих обставин. Іншими словами, невдачі ми пояснюємо ситуаційними, об'єктивними причинами, які не залежать від нас. Цю тенденцію можна назвати схильністю до самовиправдання. Причина її є простою. Використовуючи самовиправдання, людина підтримує не тільки самооцінку, але і Я-Концепцію в цілому, оскільки беручи на себе відповідальність за погане, людина змушена буде змінювати Я-Концепцію. Згадаємо приклад з убогим, невстигаючим студентом. Зрозуміло, схильність до самовиправдання властива не тільки студентам. Той самий викладач охоче визнає свої заслуги, якщо студенти з інтересом учаться й добре встигають. Але якщо вони погано вчаться й не встигають, то це вже не його «заслуга», а провина самих студентів.

Таким чином, людина завжди знайде з уникнути неприємних, загрозливих Я-Концепції пояснень і покласти відповідальність за погане на інших або на обставини.

Але не тільки названі способи використовуються людьми для збереження й підвищення самооцінки. Є й інші, у тому числі й такі, які психологи-клініцисти розглядають як патологічні. Наприклад, людина може несамовито прагнути до влади, щоб компенсувати незжитий комплекс неповноцінності. У цьому випадку влада йому необхідна, щоб почувати своє, хоч і формальне, але все ж таки перевага над іншими людьми. Користуючись владою, він може намагатися їх принижувати й тим самим самозатверджуватися. (Втім, це окрема тема. Більш докладно про неї ми будемо говорити в розділі «Соціальний вплив», коли станемо обговорювати психологічну теорію влади Альфреда Адлера.)

До сказаного додамо, що люди не завжди схильні до самовиправдання, не завжди розцінюють успіхи як результат власних зусиль, а невдачу - як наслідок збігу обставин. Мова йде про те, що, перебуваючи у депресивному стані, люди часто прибігають не до самовиправдання, а, навпаки, до самозвинувачення. Будь-яка невдача сприймається ними як результат їх власних помилок, провини і неспроможності. Іншими словами, людина, яка впала у депресію, шукає диспозиційні причини невдач. А у тому випадку, коли він домагається успіху або відбуваються сприятливі для нього події, вона, навпаки, вбачає не диспозиційні, а ситуаційні причини. Він може пояснювати це тим, що йому просто пощастило або ж так склалися обставини. Одним словом, з його погляду, все гарне відбувається не завдяки йому самому або комусь ще, а виходить як би саме по собі.

На закінчення відзначимо, що результати багатьох досліджень показують: люди, що прибігають до самовиправдання, живуть і почувають себе краще, ніж ті, хто не вміє цим користуватися.

Як бачимо, дуже часто замість того, щоб самовдосконалюватися, домагатися успіхів, розвивати свої здатності, набувати нових знань, вмінь і навичків, люди для збереження і підвищення самооцінки прибігають до різних вивертів: знаходять собі виправдання (іноді навіть заготовлюючи їх взапас), шукають вади й помилки в діях інших людей і якщо не знаходять, то придумують їх самі, принижують досягнення інших людей або перешкоджають досягненню успіху іншими, радуються чужим невдачам і лихам, гріються в променях чужої слави й негайно ж кидають своїх кумирів, як тільки їхня слава починає мерхнути, ідентифікують себе, немов діти, з казковими героями, рвуться до влади.

Всі ці тактики далеко не необразливі для людини. Як маски, які ми надягаємо, здатні «приростати», утворюючи личину (Юнг називає її Персоною, тобто помилковим Я), так і описані способи із самооцінки можуть стати звичними. Це тим більш ймовірно, якщо людина користується ними постійно. У результаті може змінитися Я-Концепція людини й, як наслідок, трансформуватися особистість.

Підрозділ 4 . Самосвідомість і поведынка

Раніше вже згадувалося про те, що Я-Концепція є соціальною настановою людини по відношенню до себе самого. Це означає, по суті, що самосвідомість, як і всяка інша настанова, впливає на нашу поведінку. Завдяки Я-Концепції, ми прагнемо поводитися так, щоб наша поведінка відповідала нашій самосвідомості. Відбувається це навіть у тих випадках, коли така поведінка може негативно відобразитися на нас самих. Так, скажімо, людина, яка усвідомлює себе сміливою, швидше за все, буде проявляти безстрашність, хоча це може загрожувати її благополуччю. Людина, яка усвідомлює себе правдивою, буде говорити правду, незважаючи на те, що говорити правду завжди небезпечно і невигідно.

Або візьмемо інший приклад: з ким ми дружимо? З ким нам приємно перебувати й підтримувати відносини? Ймовірно, з тими людьми, які підтверджують наші Я-Концепцію й самооцінку, простіше говорячи, з тими, хто нам симпатизує, цінує нас, поважає або, принаймні, робить вигляд, що захоплюється нашими досягненнями, тобто лестить нам. І, навпаки, нам неприємні ті, хто загрожує нашої Я-Концепції і самооцінці.

Внесемо уточнення: хоча наша самосвідомість завжди з нами, ступінь зосередженості уваги на собі, на своєй поведінці у різний час у нас різна. Нам, наприклад, не потрібна самосвідомість у повністю завченій, автоматичній поведінці. Тут ми поводимося «бездумно», не дивимося на себе з боку, не оцінюємо своїх дій.

Деіндівідуалізація і поведінка

Окрім того, як стверджують деякі автори, люди мало контролюють свою поведінку, будучи анонімними. Цим, зокрема, пояснюється відчайдушна, розкута поведінка людей на карнавалах, коли їх обличчя сховані під масками.

Можна припустити, що останнє твердження не зовсім беззаперечне і справедливе лише відносно тих людей, чия Я-Концепція або ще не склалася, або вона слабко виражена, або, взагалі, невизначена. Але потрібно мати на увазі, що досить багато людей, взагалі, не схильні осмислювати себе і свою поведінку й, таким чином, їхні особистісні ознаки перебувають у зародковому стані. Про індивідуальні розходження в самосвідомості в нас ще буде випадок поговорити пізніше. Зараз же звернемося до двох досліджень Артура Бімена, Боннела Клентца й Едварда Дайнера, які показують, як фактор анонімності може впливати на поведінку дітей, тобто тих людей, чия Я-Концепція перебуває ще на стадії формування (Beaman А., Klentz В. & Dіener А., 1979).

Дослідження проводилися у вигляді гри, всі діти були одягнені у маскарадні костюми й маски, тобто зберігали анонімність. У ході гри дослідники пропонували дітям пригощатися насолодами. Причому, в одних випадках перед скляною кулею, наповненою ласощами, ставилося велике дзеркало так, щоб діти бачили себе у той час, коли брали насолоди з кулі. В інших випадках дзеркало було відсутнє. (Дзеркало, у якому випробувані бачать себе, - класичний прийом, використовуваний у лабораторних умовах для активізації самоуваги й самоосмислення.)

Жінка-дослідник, яка гралася з дітьми, іноді пропонувала ним самим пригощатися, а іноді дозволяла брати тільки одну цукерку. Але сама вона, коли діти брали насолоди, відверталася й підкреслено дивилася в іншу сторону. В одних дітей вона запитувала ім'я, в інших - ні, так що вони залишалися анонімними.

Результати дослідження чітко показали вплив самоуваги на дитячу поведінку. Якщо перед дітьми перебувало дзеркало, у якому вони себе бачили, і при цьому їм дозволялося взяти лише одну цукерку, то непослух траплявся рідко. Якщо ж дзеркала не було, то діти не слухалися набагато частіше. Але навіть і без дзеркала діти соромилися брати більше дозволеного, якщо були змушені були називати свої імена. Більше того, коли дітям дозволяли брати насолод скільки душі завгодно, але при цьому вони бачили себе у дзеркалі, то вони рідко брали більше, ніж одну. Якщо ж дзеркало було відсутнє, діти поводилися інакше. Ймовірно, дзеркало, коли діти бачили себе в ньому, змушувало їх співвідносити свою поведінку із прийнятими нормами, що перешкоджають прояву жадібності.

Зрозуміло, що дорослій людині зі сформованою і стійкою Я-Концепцією, не потрібно дивитися у дзеркало або називати себе іменем, щоб поводитися гідно й не робити негожих вчинків - не бути жадібною, брехливою, підлою, виверткою.

Особиста відповідальність

Але й у випадку із дитячією Я-Концепцією справа обстоїть не так однозначно, як може здатися після знайомства з дослідженнями А. Бімена і його колег. Р. Чалдіні описує серію досліджень Джонатану Фридмену, який також працював з дітьми (Чалдини Р., 1999).

Фридмен хотів з'ясувати, чи зможе він заборонити дітям у віці від семи до дев'яти років гратися із цікавою іграшкою, сказавши шістьма тижнями раніше, що робити це погано. Основне завдання, на думку дослідника, полягало в тому, щоб самі хлопчаки переконали себе, що гратися із забороненою іграшкою недобре. Але як змусити їх у такому віці відмовитися грати з дорогим, працюючим на батарейках, роботом?

По-перше, цього можна домогтися погрозою покарання, тобто за допомогою зовнішнього тиску. Інша справа, наскільки ефективно й довго буде діяти погроза? Вона діяла лише доти, доки хлопчаки вважали, що їх можуть піймати й покарати. Саме це Фрідмен і передбачав. Уже через шість тижнів, коли з дітьми замість самого Фридмена працювала його асистентка, що не угро-жала покаранням, 77% хлопчиськ захотіли грати саме з роботом, що раніше був для них «заборонним плодом».

Набравши іншу групу хлопчаків, Фрідмен змінив тактику вселяння. Цього разу він не залякував їх, а просто говорив їм, що з роботом гратися недобре. Цього було досить, щоб хлопчаки безпосередньо після розмови не підходили до роботів. Але цього виявилося досить і через шість тижнів. Відбулося разюче: незважаючи на дозвіл гратися з будь-якою іграшкою, більшість хлопчаків уникала роботу, хоча це була й найпривабливіша іграшка. Тільки 33% з них обрали для гри робота. Заборона в цьому випадку починалав діяти як соціальна норма, що визначала поведінку дітей.

Цей феномен ефективної заборони без погроз Фрідмен пояснює тим, що замість зовнішнього тиску (погроз) у хлопчаків виникав свого роду «внутрішній тиск», що перешкоджає порушенню заборони. Воно виявилося надійніше й дієвіше погроз, оскільки «працювало» навіть під час відсутності того, хто забороняв гратися з роботом. Іншими словами, діти прийняли особисту відповідальність за своє рішення не торкатися привабливої іграшки. Вони вирішили, що самі цього не хочуть, а не хтось ззовні їх змушує поводитися такими чином. Отже, на їх поведінку впливало самосвідомість, а не зовнішній примус.

Внесемо істотне уточнення. Справа в тому, що у самосвідомість, поряд зі стандартами поведінки, входить також оцінка своїх здатностей вибудувати поведінку відповідно до цих стандартів. Дослідження показали, що для американських студентів стандартом, зразком є незалежна, нонконформістська поведінка. Багато хто з них, у відповідності зі своєю Я-Концепцією, можуть протистояти тиску групи. Деякі ж, не впевнені у своїй здатності пручатися груповому тиску, проявляють конформізм, хоча в ідеалі хочуть бути незалежними. А якщо людина не впевнена у тому, що він у стані досягти відповідності ідеальному Я або долженствующему Я, те, як ми вже знаємо, він випробовує занепокоєння, тривогу, навіть депресію. Тому люди, що усвідомлюють свою нездатність додержуватися стандарту або ідеалу, як правило, воліють взагалі ухилятися від усвідомлення себе і своє поведінки. Більше того, вони прагнуть навіть уникати таких ситуацій, які можуть активізувати їх самосвідомість.

Стигматизація

Разом з тим, відомі і інші приклади того, як Я-Концепція може впливати на поведінку людей. Дженіфер Крокер і Бурштину Майор, зробивши огляд багатьох досліджень, показали, що люди спотворені, мають помітні каліцтва, шрами, шкірні патології (стигми), тобто ті, до кого інші люди, зазвичай, ставляться із бридливою жалістю й страхом, можуть спеціально виставляти свої каліцтва й виразки напоказ, підкреслювати їх, як би бравіруючи своєю покаліченістю. Дослідники думають, що робиться це для самопідтвердження, оскільки в стигматизованих людей центральним аспектом Я-Концепції може виступати саме усвідомлення своєї стигми (Crocker J. & Major В., 1989).

Помітимо, що стигматизована самосвідомість може сформуватися не тільки в зовні спотворених людей, але й у тих, хто, взагалі, чимсь відрізняється від навколишніх. Так, на думку Альберта Меграбяна, у США, де білі становлять більшість населень, чорношкірі й латиноамериканці також володіють стигматизованими самосвідомістю, оскільки біла більшість передає їм свої упередження через невербальні канали комунікації. Таким чином, у національних і расових меншостей із самого дитинства формується стигматизовану самосвідомість. Люди, які належать до груп гонористих і вікових меншостей у яких-небудь соціальних співтовариствах, теж можуть випробовувати дискримінацію й упередження з боку більшості навколишніх. Внаслідок цього, у них складається стигматизована самосвідомість (Пайнс Э., Маслач К., 2000). Окрім того, індивіди з яскраво вираженими особистісними вадами, також можуть володіти свого роду стигматизованою самосвідомістю та бравірувати своїми щиросердечними каліцтвами. Можна сказати, що в цьому випадку людина, не бачачи у собі ніяких переваг, змушений пишатися власними недоліками.

Поводження людей детерминируется не тільки змістом їх Я-Концепції, але й ступенем представленості й розвитку тих або інших функцій самосвідомості. Раніше вже говорилося, що люди в неоднаковому ступені мають потребу й, відповідно, здатністю усвідомлення себе. Одні роблять це постійно, інші - час від часу, треті - у виняткових випадках, четверті, може бути, взагалі, ніколи. І, якщо це так, то зрозуміло, що поведінка не завжди й не у всіх людей визначається їхньою самосвідомістю. Як ми пам'ятаємо з першого розділу, з погляду психології мас, людське поводження взагалі мало залежить від свідомості, оскільки майже цілком детерминируется несвідомим. І хоча сьогодні цей погляд оспаривается, необхідно все-таки визнати, що у відношенні, принаймні , певній категорії людей він справедливий.

Я й інші

Самосвідомість, зазвичай, діє ніби на два фронти. З одного боку, людина усвідомлює «себе для себе»: ця функція забезпечує індивідові усвідомлення, які необхідно йому, так би мовити, для «внутрішнього користування». З іншого боку, людина усвідомлює «себе для інших»: ця функція дає йому знання про те, як вона виглядає в очах оточуючих, як вони його сприймають. Більше того, завдяки цій функції вона у стані визначити, яким би його хотіли бачити інші люди, якого соціального образа від нього чекають.

На цю можливу разнонаправленность самосвідомості звернув увагу у своїй теорії особистості Дж. Г. Мид, виділивши такі компоненти особистості, як І (я) і Mе (мене). Перша, тобто Й, означає: «як я сам себе усвідомлюю», Mи - «я усвідомлюю, як мене сприймають інші».

У різних людей ступінь розвитку цих функцій неоднакова. Одні більше здатні усвідомлювати «себе для себе», інші – «себе для інших». Для визначення розвиненості названих функцій в американській соціальній психології розроблені спеціальні таблиці, які складаються з ряду стверджувальних висловлень. Як приклад розглянемо одну з них, розроблену Алланом Фенігстейном і його колегами (Fenіgsteіn А., 1975).

Рівень самосвідомості «себе для себе» визначається наступними твердженнями:

1. Я завжди прагну зрозуміти, що собою представляю.

2. Я багато думаю про себе.

3. Я завжди уважно ставлюся до свого внутрішнього стану.

Самосвідомість «себе для інших» визначається через висловлення:

1. Я стурбований тим, що про мене думають інші.

2. Я турбуюся про те, як виглядаю з боку, в очах інших людей.

3. Я стурбований тим, як сприймається моє поводження з погляду інших людей.

Люди, мало стурбовані тим, як вони сприймаються іншими, не дуже цікавляться зовнішніми оцінками своєї особистості. Люди ж, дуже стурбовані з приводу того, як вони сприймаються іншими, досить небайдужі до чужих оцінок, вони більше чутливі до соціального відбиття.

Про те, як самосвідомість «себе для інших» здатна впливати на поведінку, можна судити з результатів дослідження К. ФОН Байера, Д. Шерка й М. Занни (Baeyer K., Sherk D. & Zanna M., 1981). Його сутність полягала в тому, що жінкам, які претендують на робочі місця перед співбесідою перед прийомом на роботу, повідомляли, що розмовляти з ними буде чоловік. Причому одним претенденткам його заздалегідь представляли як людину, яка дотримується традиціоналістського, патріархального погляду на роль жінки у суспільстві. Іншим же жінкам його описували, як прихильника гонористої рівноправності, який симпатизує незалежним, ініціативним, орієнтованим на кар'єру жінкам. Дослідників цікавило не тільки те, що і як жінки будуть говорити співрозмовникові під час інтерв'ю, але й те, який зовнішній образ вони створять - як будуть одягнені, як будуть поводитися, які особливості будуть намагатися підкреслити, продемонструвати кадровикові.

З'ясувалося, що жінки створювали той або інший образ залежно від того, яких поглядів дотримується співрозмовник. Ті претендентки, які очікували зустріти кадровика-традиціоналіста, намагалися виглядати більш жіночно. Це проявлялося й у їхній розмові, і в макіяжі, і в прикрасах, і в манері поведінки. Ці жінки давали також традиційні «жіночі» відповіді на запитання щодо заміжжя, дітей, домашніх справ.

Зовсім інший імідж демонстрували претендентки, які розраховували на зустріч зі співрозмовником, що симпатизують діловим жінкам. І у поведінці, і у зовнішньому вигляді, і у розмові вони повністю підкреслювали свою діловитість і цілеспрямованість, тобто відхід від традиційно жіночого стереотипу.

Зрозуміло, така поведінка не тільки жінкам. Подібні дослідження встановили, що чоловіка так само, і ані трохи не меншою мірою, ніж жінки, мають здатність створювати такий образ, що відповідав би передбачуваним очікуванням інших людей.

Самомоніторинг

Цю здатність людини демонструвати такий образ, який був би приємний оточуючим, Марко Снайдер назвав самомоніторингом (1987). Функція самомоніторингу, або здатність бути соціальним хамелеоном, не у всіх людей розвинена однаковою мірою (Майерс Д., 1997). Для одних таке лицедійство - це образ існування і у той же час спосіб успіху в житті. Для інших - проявляється час від часу здатність, яка активізується у виняткових ситуаціях. Але є й такі люди, у яких ця функція зовсім відсутня.

Для визначення рівня самомоніторингу також розроблена шкала, що складається зі стверджувальних суджень. Люди з високим рівнем самомоніторингу погоджуються з наступними твердженнями:

1. Я поводжуся по-різному у різних ситуаціях і з різними людьми.

2. Я не завжди є такою людиною, якою виглядаю.

3. Я можу ввести в оману іншу людину, можу прикинутися дружелюбною з тим, кого, насправді, не люблю.

Люди з низьким рівнем самомоніторингу згодні з іншими твердженнями:

1. Я із працею змінюю поводження так, щоб воно підходило для різних ситуацій і людей.

2. Я можу погодитися тільки з тими ідеями, які відповідають моїм переконанням.

3. Я не змінюю напряму своїх думок для того, щоб зробити людям приємне або завоювати їх прихилення.

Індивіди з високим рівнем самомоніторингу добре пристосовуються до будь-яких ситуацій і людей, вміють контролювати свої емоції й поведінку для того, щоб, використовуючи це вміння, ефективно створювати потрібне враження, демонструючи навколишнім оптимальний до випадку образ. Як вони цього домагаються? Дослідники думають, що ця здатність досягається шляхом запозичення зразків чужого поводження. При цьому додаються чималі зусилля, щоб «прочитати» і скопіювати поведінку інших людей. Цю діяльність можна зрівняти з тим, як професійні артисти «входять у роль». Тільки якщо артисти, уживаючись в образ, роблять це спеціально й свідомо, те люди з високим самомоніторингом здійснюють це мимоволі, в основному несвідомо. Як уже говорилося, для них соціальна мімікрія - це образ існування.

І, навпаки, люди з низьким самомоніторингом не прагнуть враховувати, контролювати або якось спеціально організовувати враження, що вони роблять на навколишніх. Вони можуть бачити, усвідомлювати, як їх сприймають, яке вони спричиняють роблять впе- чатление й при цьому не намагатися відрегулювати його, пристосуватися. І хоча вони в стані контролювати вироблене враження, але не роблять цього по тимі або інших причинах.

Легко можна виявити деякі загальні моменти між самомоніторингом і усвідомленням «себе для інших». Щоправда, подібність тут часткова: людина з розвинутою функцією усвідомлення «себе для інших» може усвідомлювати вироблене нею враження, але ніяк не використовувати це знання. Людина ж з високим самомоніторингом, навпаки, буде максимально використовувати це знання для того, щоб створити потрібне йому враження. Як бачимо, усвідомлення «себе для інших» виступає необхідною передумовою для високого самомоніторингу. Але однієї цієї функції недостатньо, щоб прибігати до соціальної мімікрії й спеціально організовувати потрібне уявлення.

Дослідження Марка Снайдера і Томаса Монсона експериментально підтвердили істотні розходження у поведінці людей з високим і низьким рівнем само моніторингу (Snyder & Monson, 1975). Дослідження проводилося з двома групами учасників, одну з яких склали люди, які відрізняються незалежністю і не схильні до конформізму, іншу - навпаки, схильні до конформізму. Люди з високим самомоніторингом демонстрували і ту, і іншу схильність. Вони були конформістами у групі конформістів, де конформность уважалася кращою формою міжособистісної взаємодії, і нонконформістами, коли нормою референтної групи була незалежність, стійкість перед соціальним тиском.

Люди з низьким самомоніторингом виявилися менш чутливі до розходжень у соціальних умовах і ситуаціях.

В однотипному дослідженні індивіди з високим самомоніторингом проявляли готовність до співробітництва в тому випадку, коли очікували, що в майбутньому їм знову доведеться взаємодіяти з цією людиною (він здавався їм «корисним»). І, навпаки, не проявляли інтересу до співробітництва, коли взаємодія у майбутньому не очікувалася (тоді людина здавався їм «марним»).

Люди з низьким самомоніторингом не міняли своєї поведінки незалежно від того, очікувалося або не очікувалася взаємодія з ним у майбутньому.

Конфлікт інтерпретацій. Як ставитися до самомоніторингу?

На думку Девіда Колдуелла і Чарльза О'Рейли, самомоніторинг не можна оцінювати однозначно (Caldwell D. & O'Reіlly С., 1982). Провівши відповідні дослідження, вони дійшли до висновку, що люди з високим рівнем самомоніторингу можуть використовувати свої здатності не тільки для того, щоб успішно обманювати інших, але й з метою бути корисними суспільству. Деякі види трудової діяльності й певні посади жадають від людини розвитку здатності до самомоніторингу. В-основному, це така діяльність, де людині доводиться постійно взаємодіяти з багатьма людьми й організаціями, виконувати одночасно різні функції, виявлятися в різних ситуаціях. Це може бути робота в навчальних закладах, засобах масової комунікації, сфері обслуговування. Люди з високим самомоніторингом, які вміють усе схоплювати «на льоту» і миттєво змінювати свою поведінку відповідно до ситуації, які вміють адаптуватися до будь-яких поглядів, думок, смаків і запитів, підходять тут краще інших.

Такої ж думки дотримується і Ервін Гоффман, підкреслюючи, що люди можуть керуватися як добрими, так і дурними намірами, із себе іншим людям і створюючи при цьому той або інший образ (Гоффман Э., 1984). З іншого боку, дослідження Едварда Джонса, Кеннета Бреннера і Джона Найта (1990) змушують задуматися про таку проблему як зв'язок самомоніторингу, моральності й самооцінки. Автори дослідження затверджують, що люди з високим рівнем самомоніторингу випробовують задоволення навіть у тому випадку, якщо успішно зіграли роль, яка вимагає непривабливої поведінки. І, навпаки, якщо людини з низьким рівнем самомоніторингу попросити зіграти роль такого індивіда, яким би він не хотів бути в житті, то його самооцінка у випадку вдало зіграної ролі, знизиться, а у випадку невдачі - зросте. Іншими словами, вдале виконання ролі негідника його засмутить, а невдале - обрадує.

У дослідженні брали участь 38 студентів-чоловіків. Кожен оцінював себе по шкалі самомоніторингу й заповнював анкету самооцінки. Учасники повинні були зіграти роль жадібного, який будь-що-будь прагне до власної вигоди, безпринципної людини. Для цього їм необхідно було відповідним чином вирішувати моральні дилеми. Наприклад, такі: чи можна скористатися у своїх цілях секретною комерційною інформацією, отриманою від друга? Чи можна приховувати поломки, що вимагають серйозного ремонту при продажі автомашини?

Учасникам повідомляли, що після того, як вони зіграють свою роль, їх щиру особистість будуть оцінювати на семінарі по міжособистісному сприйняттю інші студенти. Відповіді на питання - дилеми - записувалися на магнітофон.

Через тиждень учасникам повідомляли, як на семінарі відреагували студенти на їх відповіді. Результати були представлені у вигляді оцінних аркушів, нібито заповнених студентами на семінарі, і у вигляді короткого магнітофонного запису обговорення. Для зображення успішного виконання ролі учасника в «обговоренні» описували як дуже цинічного, ні перед чим не людини, що зупиняється (наприклад, «я відчув, що цей хлопець - ловкач, він здатний на що завгодно, щоб тільки просуватися вперед...»). Для зображення ж неуспішно зіграної ролі учасника описували як «благодійника людства», який витає в хмарах, що навряд чи приуспіє у діловому світі (наприклад, «відчувається, що цей хлопець не буде шкодити людям, не піде по головах»). Після ознайомлення з результатами учасники знову заповнювали анкету самооцінки.

Як і припускали дослідники, успішне виконання сумнівної, негарної ролі приносило радість і задоволення людям з високим рівнем самомоніторингу. І навпроти, люди з низьким рівнем самомоніторингу випробовували задоволення, якщо їхня гра визнавалася невдалої. Звідси і назва статті, у якій автори повідомляють про результати свого дослідження, - «Коли невдача призводить до підвищення самооцінки» (Пайнс Э., Маслач К., 2000).

Таким чином, основна увага ми приділили тому, як Я- Концепція, будучи установкою людини, у відношенні себе самого, багато в чому визначає його поводження, впливає на його самопочуття, відношення до інших людей, навколишньому світу. Але необхідно мати на увазі, що існує й зворотний зв'язок, а саме: поводження впливає на зміст і структуру самосвідомості людини. Про те, як протікають ці процеси, говориться в теорії когнітивного дисонансу Л. Фестінгера й теорії саморозуміння Д. Бема (більше докладна розмова про ці концепції буде йти у розділі «Соціальна настанова»).

Зараз же, коротко підсумовуючи сказане, відзначимо, що Я-Концепція є одночасно і результатом наших соціальних взаємодій, і фактором, що впливає на ці взаємодії, а в більше широ- кому плані, на поводження людини в цілому. Досить чітко це проявляється й у випадку з відчуттям особистісного контролю.

Розділ 5. Самосвідомість і особистісний контроль

Раніше ми вже говорили, що воля є одним із ключових факторів, які сприяють формуванню особистості. Саме наявність волі, спочатку економічної, а, зрештою, релігійної, соціальної, когнітивно-психологічної дозволила виділитися колись у загальній масі населення Європи досить численному прошарку людей з розвиненою самосвідомістю. Вони почали активно впливати на хід людської історії, причому цей вплив виявився настільки потужним, що запустило той глобальний процес, що нині прийнятий називати суспільним прогресом. Таким чином, за відносно короткий історичний період завдяки волі сформувався вигляд сучасної людини і людства.

Але воля - це поняття філософське. Воно є занадто складним і абстрактним для того, щоб використовувати його при описі повсякденної соціальної поведінки. Тому соціальні психологи рідко їм оперують, бажаючи іншого - особистісний контроль. Воно більше приземлене й означає лише те, якою мірою людина усвідомлює себе відповідальною за власну поведінку і за своє життя в цілому. Можна сказати й інакше: особистісний контроль - це усвідомлення індивідом того, якою мірою він здатний контролювати свої рішення й поводження, а, в остаточному підсумку, своє життя й долю.

Здається, зрозуміло, що в різних людей уявлення стосовно цього неоднакові. Про те, як, з погляду соціальної психології, ці розходження у сприйнятті контролю впливають на світогляд, активність, настрій, здоров'я й навіть на тривалість життя людей, ми тепер і поговоримо.

Теорії локусів контролю й самоефективності

Концепція локусів контролю запропонована наприкінці 60-х років минулого, ХХ століття Джуліаном Роттером - одним з основоположників теорії соціального навчання. Йому ж, до речі, належить і авторство самого терміна «теорія соціального навчання» (Шульц Д., Шульц С., 1998).

Роттер думав, що в цілому люди діляться на тих, які впевнені, що переважно вони самі контролюють власне життя, і на тих, які переконані у зворотньому, тобто у тому, що їх життя і доля перебувають під владою якихось зовнішніх сил: обставин, інших людей, неконтрольованих політичних, соціальних, економічних процесів. У першої категорії людей розвинений внутрішній локус контролю, а у другої -, відповідно зовнішній.

Роттером була розроблена спеціальна шкала визначення локусів контролю й проведені дослідження настанов і поведінки людей як із зовнішнім, так і із внутрішнім локусом контролю. У ході досліджень з'ясувалося, що люди, залежно від відчувається ними здібності контролювати життєві обставини, різняться, і часто - значно, у своїх підходах і відносинах до миру. Так, наприклад, люди із зовнішнім локусом контролю відрізняються соціальною пасивністю й, виявившись у несприятливих обставинах, або зовсім не намагаються, або намагаються напівсили переломити ситуацію на свою користь. Люди такого типу сильніші, ніж люди із внутрішнім локусом контролю піддаються соціальному впливу.

Іншу життєву настанову демонструють люди із внутрішнім локусом контролю. Насамперед, на думку Роттера, вони виявляються більш здоровими фізично й душевно, ніж люди із зовнішнім локусом контролю. Та і за іншими показниками, такими як самооцінка, рівень оптимізму, розвиненість соціальних навичок, справи у них складаються краще, ніж у людей із зовнішнім локусом контролю.

Індивідуальні розходження в локусах контролю, думав Роттер, заставляються в дитинстві й обумовлені відношенням батьків до ребенку, а в цілому локусом контролю самих батьків. Трохи спрощуючи, можна сказати, що локус контролю передається від батьків до дітей через виховання (научение).

Концепція самоефективності А. Бандури є дуже близькою за змістом теорії Роттера (Шульц Д., Шульц С., 1998). Розвиваючи ідею Д. Роттера про локуси контролю, А. Бандура стверджує, що люди, які володіють високою особистою ефективністю, впевнені в собі і своїх силах. Вони вірять, що можуть побороти будь-які перешкоди і можуть підлаштувати собі несприятливі обставини й події життя.

Впевненість у своїх силах налаштовує людину на успіх, надає йому завзятість і наполегливість у досягненні мети. Внаслідок цього шанси на успіх у людини дійсно зростають. А досягнення гарних результатів при рішенні важких завдань, у свою чергу, ще більше зміцнює в людини впевненість у собі й підвищує його ефективність (Зимбардо Ф., Ляйппе М., 2000).

Люди з низькою самоефективністю, навпаки, завжди налаштовані на невдачу. Невпевненість породжує у них почуття безпорадності і розгубленості у будь-якій абсолютно нескладній життєвій ситуації. Перша невдала спроба впоратися з проблемою виявляється для них і останньою, оскільки через невір'я у свої сили від подальших спроб її вирішення вони відмовляються. У людей з низькою самоефективністю, таким чином, постійно домінує переконання, що обставини вище них, тому від них нічого в цьому житті не залежить.

Конфлікт інтерпретацій. До питання про ефективність особистості

А. Бандура думає, що звичайною життєвою тактикою людей з низькою самоефективністю є запобігання всіх ситуацій, де, як їм здається, вони приречені на невдачу. Таким чином, на його погляд, ефективність (або неефективність) особистості визначається тотальною життєвою настановою людини.

Згадаємо, що цю же проблему підіймав К.Г. Юнг, але вирішував її трохи інакше. На його думку, ефективність або неефективність людини в якій-небудь ситуації залежить від ступеня розвиненості в нього певної психічної функції: інтелектуальної, емоційної, фізичної, а не тотальною настановою на успішність або неуспішність. Тому, на думку К.Г. Юнга, індивід пасує лише у тих випадках і, взагалі, намагається їх уникати, де потрібним є використання таких функцій, які в нього не розвинені. І, навпаки, він прагне виявитися в тих ситуаціях, де він із блиснути, продемонструвати свої здатності. Таким чином, думав К.Г. Юнг, що немає цілком неефективних людей. Індивід неефективний у одних випадках, але може виявитися навіть дуже ефективним – у інших. І навпаки.

Зрозуміло, що з такою життєвою позицією, людина, яка звикла терпіти невдачі, остаточно зневірюється у своїй здатності хоч щось змінити у власній долі. Очікування поразки, як правило, призводить до поразки. Тут спрацьовує ефект самопідтверджуваних пророцтв (докладніше про нього ми будемо говорити в наступному розділі «Міжособистісне сприйняття і соціальне пізнання»).

У результаті людина з низькою особистісною ефективністю починає у всьому покладатися на випадок, а не на себе самого. Подібна настанова призводить до того, що індивід, якщо навіть він сам не зможе домогтися успіху, буде пояснювати його не як власними досягненнями, а сприятливим збігом обставин, везінням (Зимбардо Ф., Ляйппе М., 2000).

Індивідуальні розходження у самоефективності частково пов'язані з гонористою приналежністю. У цілому, чоловіки проявляють більшу самоефективність, чим жінки (Шульц Д., Шульц С., 1998).

Наслідки втрати особистісного контролю

Локуси контролю, про які йшла мова вище, виражають будь-яку загальну життєву насстанову індивіда. Разом з тим, у кожної людини, поза залежністю від його локусу контролю, завжди є досить таких сфер життя, де він самостійний. Або, принаймні, де він упевнений, що контролює свою поведінку і життєві обставини. Останнє важливо, тому що для людини набагато більше значима навіть не реальна наявність контролю, а суб'єктивна впевненість у тому, що він ним володіє.

Як думають дитячі психологи, прагнення до самостійності з'являється у дітей у самому ранньому віці, із двох років. Для батьків дворічного маляти наступають нелегкі часи. Дитина починає привчатися до всілякого зовнішньому тиску, особливо батьківського. Він прагне все робити навпаки, вередує і нікому не підкорюється. Батьки і психологи називають цей вік «жахливі два роки» (Чалдини Р., 1999).

Зрозуміло, що для дорослої людини, у якого сформувалася самосвідомість, упевненість у своїй самостійності тим більше важлива. Це переконання є для кожного з нас найвищою психологічною цінністю. Ще раз підкреслимо: мова не стільки йде про реальний контроль (або з), скільки про його суб'єктивне відчуття.

Втрата почуття контролю може важко переживатися людьми й приводити до дуже істотних негативних наслідків як для кожного індивіда, так і для суспільства в цілому.

Реактивний психічний опір

Але першою реакцією людини на погрозу втрати контролю є все-таки є опір. Джек Брем, автор теорії реактивного психічного опору, стверджує, що щоразу, як людина відчуває, що її самостійність стає обмеженою або навіть перебуває під загрозою, він проявляє реактивний опір цьому.

У принципі, кожен знає без будь-якої теорії, що якщо людину схопити, скажімо, за руку, то її першою, практично неконтрольованою реакцією, буде прагнення вирватися. Психіка людини реагує на втрату контролю, хоча і настільки ж безпосередньо, але все ж таки більше витончено.

Д. Брем у якості ілюстрації наводить приклад з «паном Джоном Смітом», який по неділях після обіду, зазвичай, грає у гольф, або дивиться телевізор, або безцільно бродить навколо своєї майстерні.

Але в один недільний ранок дружина Сміта заявляє, що сьогодні після обіду він буде грати в гольф, тому що вона запросила подруг, і вони збираються влаштувати «дівчачник». Волі Смита загрожує небезпека. По-перше, він не зможе дивитися телевізор, а, по-друге, не зможе тинятися навколо майстерні, і, по-третє, він буде змушений грати у гольф (Brehm J., 1966).

Зрозуміло, Смит не упокориться з таким замахом на свою волю й стане неї захищати. Він може у знак протесту або залишитися у майстерні, або, взагалі, демонстративно сісти перед телевізором і зіпсувати жінкам весь «дівчачник». Запитується, для чого? Для того, щоб зберегти відчуття самостійності і самоконтроль.

Курйозний приклад з паном Смітом, наведений Д. Бремом, вказує на загальну закономірність у поведінці людей, коли ті відчувають погрозу своєї самостійності.

Але небезпека втратити волю загрожує людині не тільки з боку дружини. До того ж, вона, напевно, і не найстрашніша. Росіяни, які більшу частину життя прожили в умовах Радянського Союзу, добре знають, що таке всеосяжний репресивний контроль з боку держави, комуністичної партії, каральних органів, у тому числі і каральній психіатрії.

Прекрасно знайомий був радянському суспільству і «принцип дефіциту». На думку американських соціальних психологів (наприклад, Роберта Чалдіни, Тімоті Брока, Ховарда Фромкіна, Стефена Уорчела, Джеймса Девиса, Филипа Зімбардо), реакція у вигляді підвищеного, ажіотажного попиту на будь-який дефіцитний ресурс - товарний, інформаційний, світоглядний - є психологічним опором обмеженню у праві споживати і у волі вибору. При цьому вищевказані автори відзначають, що підвищений попит підсилюється у тому випадку, коли спочатку ніякого обмеження на ресурси не існувало, але потім раптом у силу якихось обставин з'являється дефіцит (Чалдини Р., 1999).

У цьому зв'язку Р. Чалдіни наводить приклад з жителями одного з округів штату Флорида, де з метою охорони навколишнього середовища був прийнятий закон, який забороняє використання й навіть зберігання мийних засобів, що містять фосфати. Наслідком заборони стало те, що почали усюди скуповувати в великих кількостях пральні засоби, що містять фосфатні складники. У кожному будинку були зроблені такі запаси пральних порошків і рідин, яких вистачило б на кілька років уперед. Окрім того, суспільна думка наділила саме ці засоби, що містять фосфатні складники воістину фантастичною ефективністю при пранні білизни (Чалдини Р., 1999).

Важко вичерпно судити про мотиви поведінки американців, які лише час від часу зіштовхуються з дефіцитом чого-небудь. Але справа в тому, що радянське суспільство проживало в умовах тотального, перманентного дефіциту буквально на все. У радянських людей ніколи не було вільного доступу ні до товарів, ні до інформації, ні до альтернативних ідей. Але ажіотажний попит був завжди. Чим же він був викликаний? Як його можна пояснити? Чи тільки тим, що це була реакція на обмеження волі?

Здається, що тут варто прислухатися ще до однієї думки. Її висловив З. Фрейд у своїй концепції «цілепрегражденого лібідо». На думку З. Фрейда, насолода «забороненого плоду», тобто недоступного об'єкта, пояснюється простою людською заздрістю і жадібністю.

Чому зростає інтерес до закритих або заборонених матеріалів, скажімо, до інформації, яка пропагує насильство й порнографію? Не підлягає сумніву, що інтерес тут підігрівається обмеженням доступу. Але поряд із цим, ймовірно, є і інша причина, а саме міркування: комусь це доступно, а чому не мені?

Ось чому діти або підлітки порушують заборони батьків і, взагалі, дорослих? Наприклад, звичайним є порушення заборони брати якісь речі або пізно вертатися додому. Очевидно, тут проявляється реактивний опір. Але безперечно й те, що дитина або підліток задається питанням «чому їм (дорослим) можна, а мені ні?

У випадку з жителями Флориди, які на роки наперед запасшихся пральними порошками, є хоч якась частинка раціональності. Миючі засоби не надто страждають від тривалого зберігання. А як же бути з радянською громадянкою, яка щодня героїчно встоювала чергу до прилавка, щоб купити півкілограми (більше в «одні рук» не давали) вершкового масла, і в результаті зробившої собі запас масла у 50 кг (півцентнера), що, звичайно, зрештою, зіпсувалося?

Чи можна пояснити її поведінку тільки як реактивне психологічний опір відповідно до принципу дефіциту, винайденого американською соціальною психологією? Ймовірно, немає. Як, втім, і поведінка жителів міста Майамі, штат Флорида, про які пише Р. Чалдіні.

Таким чином, ми ще раз переконалися в тому, що жодна теоретична позиція не в змозі повною мірою цілісно відобразити соціальне явище. Теорія реактивного психічного опору Д. Брема вказує лише на один мотив людської поведінки в умовах обмеження доступу до ресурсів. Психоаналітична теорія З. Фрейда дає виявити і інші мотиви, які рухають людиною в тих же обставинах.

Реактивний опір - це всього лише перша безпосередня реакція на обмеження контролю. Зрозуміло, вона не завжди призводить до відновлення втраченої самостійності. Більше того, іноді виникають такі ситуації, коли людина не в змозі виявити навіть цю першу реакцію, щоб набутити впевненості в контролі за ситуацією. Скажімо, якщо Ви знаходитеся в ліфті через відключення електрики, то який-небудь опір для знаходження почуття контролю в цих умовах попросту неможливий. Тут залишається тільки чекати і сподіватися.

Окрім того, люди часто добровільно відмовляються від контролю за своєю поведінкою, щоб зняти з себе відповідальність, яка нерозривно пов'язана з почуттям контролю. Чому і як це відбувається, докладно і глибоко аналізує Еріх Фромм у вище згадуваній книзі «Втеча від волі» (Фромм Э., 1990). Для багатьох людей тягар відповідальності за свої рішення і вчинки представляється непосильним, і вони охоче покладають його на інших, відмовляючись від самостійності.

Багатьом людям також властиво відмовлятися від контролю в тих ситуаціях, де ймовірні негативні наслідки, відповідальність за які може лягти на них самих. І навпаки, відповідальність за сприятливі наслідки вони, як правило, беруть на себе. Як ми тепер уже знаємо, робиться це для захисту самосвідомості й збереження самооцінки.

Але поза залежністю від того, добровільно людин відмовляється від контролю або втрачає його в силу якихось об'єктивних подій, следст- вием цього стає, як правило, відчуття безпорадності, несамостійності, залежності.

Безпорадність через втрату контролю

Контролювати свою поведінку - означає мати можливість передбачати наслідки своїх дій. Жити у світі, де все непередбачувано, не те щоб важко, а просто неможливо. Якщо Ви у себе будинку включаєте воду, а із крану замість води із шипінням виривається повітря, а вода починає текти зі стелі; якщо Ви клацаєте вмикач, світло не загоряється, а загоряються двері у квартиру; якщо Ви від усього цього не в змозі сідаєте на стілець, але він розвалюється під вами, а стіл падає на вас зверху; якщо Ви покладаєтеся на порядність знайомої людини, а вона вас «продає за сочевичну юшку»; якщо Ви, зрештою, звертаєтеся за захистом у правоохоронні органи, але зненацька бачите, що міліціонери і прокурори, у яких Ви просите допомоги, насправді, є відспіваними бандитами, то чи довго ви зможете прожити в цьому світі?

Щось подібне, щоправда, не настільки масштабне, але не менш страшне і огидне створив, експериментуючи із тваринами, щоб викликати в них стан безвихідності, Мартін Селигман (автор концепції придбаної безпорадності) (Selіgman М., 1975). Тварина (собака) містилася у такі умови, коли не могла уникнути ударів електрострумом. Пізніше, коли експериментатором створювалися інші умови, які дозволяли ухилятися від ударів, собака, що пережив ситуацію безвихідності, уже не намагався цього зробити й байдуже переносила електрошок.

Селігман стверджує, що переживання стану неконтрольованих наслідків приводило до виникнення у тварини трьох видів дефіциту. Перший - дефіцит мотивації. Собака не намагалася навчитися поводитися по-новому. Другий - когнітивний дефіцит. Відсутність спроб освоїти нову поведінку призводила до відсутності нового досвіду. Тварина не знаходить новий досвід, тому що в нього відсутнє бажання й прагнення його одержати. Третій - емоційний дефіцит. Тварина впадала в депресію, у нього пропадав інтерес до життя. Зрозуміло, що наслідком цього стає загибель. Отримана беспотужність, таким чином, обертається для тварини смертю.

За певних обставин придбана безпорадність і людину може привести до загибелі. Або, принаймні, сприяти виникненню хвороб і передчасної смерті, як це показали дослідження Еллен Лангер і Джудит Родін (Langer А. & Rodіn J., 1976), про які ми поговоримо трохи пізніше.

Але, у цілому, людська психіка більш гнучка і адаптивна, ніж психіка тварин. Тому для людини набута безпорадність необов'язково прямо пов'язана з якимись надзвичайно негативними наслідками. Хоча, зазвичай, гарного в ній також мало.

Багато тут залежить від того, яким чином індивід буде пояснювати те, що з ним відбувається. Іншими словами, який тип атрибуції - диспозиційну або ситуаційну - він буде використовувати для пояснення то, що сталося. Оскільки людина має самосвідомість, яка, як передбачається, відсутня у тварин, то в нього завжди є можливість, про що ми вже не раз говорили, покласти відповідальність за те, що з ним відбувається з ним, на зовнішні сили: долю, Бога, людей, обставини. У цьому випадку він може втішати себе тим, що від нього мало що залежить. Звичайно, це не звільняє його від почуття безпорадності, але дає можливість підтримати самосвідомість, зберегти високу самооцінку, а отже, і легше переживати стан безпорадності.

Гіршими будуть справи у випадку, коли людина всю відповідальність за те, що з нею відбувається покладає тільки на саму себе. Коли стан безпорадності пояснюється з позицій самозвинувачення (диспозиційна атрибуція), тоді в людини, окрім почуття несамостійності з'являється ще й занижена самооцінка. Сполучення цих двох факторів призводить, як правило, до розвитку депресії, пасивності, соматичних захворювань, до втрати життєвого тонусу.

Ймовірність несприятливих наслідків для людини, яка використовує диспозиційну атрибуцію, зростає, якщо його невдачі мають хронічний характер і поширюються не на одну, а відразу на кілька сфер його життя й діяльності.

Із придбаної безпорадності з'являється в людини під впливом різних факторів. Воно може розвиватися в дітей у багатодітних родинах, що ростуть в умовах скупченості, як встановив Д. Родін (Rodіn J., 1976). Набута безпорадність виникає в людей, які опинилися на лікарняному ліжку і на довгий час позбавлені можливості і самостійності. У таких пацієнтів з'являється «госпітальний синдром». Людина, навіть якщо її здоров'я йде на одуження, продовжує зберігати нерухомість, боячись пересуватися без сторонньої допомоги.

Самовикликана безпорадність

Особливе місце серед факторів, які сприяють розвитку стану безпорадності, займає самонавіювання. Самовикликана безпорадність може виникати у певних соціальних груп, наприклад, у дітей і людей похилого віку під впливом існуючих у суспільстві стереотипних подань про слабкість і недієздатність людей похилого віку і дітей. Суспільство нібито «наклеюють» ярлики на ці вікові категорії людей, нав'язуючи їм переконання, що діти, у силу інфантилізму, нерозвиненості, а люди похилого віку, у силу старечої слабості, як інтелектуальної, так і фізичної, не можуть обходитися без опіки з боку інших. Внаслідок цього людина починає сама себе сприймати як слабку і безпомічну, нездатну на самостійного життя.

Особливо важко щодо цього доводиться людям похилого віку. Вікові упередження, які існують у суспільстві, сильно приклелюють їм ярлики старіння, через що в людей похилого віку формується стигматизовану самосвідомість (Родин Д., Лангер Э., 1980). Усвідомлення себе неповноцінною особистістю в остаточному підсумку приводить до того, що людина починає поводитися відповідно до самосприйняття, тобто відповідно до негативних стереотипів. Спрацьовує ефект самопідтверджуваних очікувань. В результаті в літньої людини знижується самооцінка, він втрачає почуття контролю.

Про те, наскільки небезпечною є для людей похилого віку самовикликана беспорадність і як важливо для них почуття контролю, свідчить дослідження Еллен Лангер і Джудіт Родін, проведене у пансіонаті для людей похилого віку (Langer А. & Rodіn J., 1976, 1977).

В основу дослідження була покладена гіпотеза про те, що головною причиною згасання життєвого тонусу і ослаблення здоров'я у будинках для людей похилого віку є те, що в установах такого типу над пансіонерами встановлюється гіперопіка з боку обслуговуючого персоналу, внаслідок чого люди похилого віку втрачають почуття контролю за власним життям.

Домовившись із адміністрацією одного із приватних пансіонів для людей похилого віку про проведення дослідження, Лангер і Родін розділили всіх пансіонерів на дві групи, кожної з яких приписувалися свої правила проживання. Для однієї групи (мешканці одного поверху) умови життя і правила поведінки залишилися колишніми, тобто були типовими для будинків старих. Ці люди похилого віку продовжували залишатися під тотальною опікою обслуговуючого персоналу. Люди похилого віку жили по розпорядку, складеному адміністрацією, неухильно дотримували режиму, запропонований лікарями, і не несли ніяких обов'язків по догляду за своєю кімнатою й навіть по догляду за собою. Одним словом, їхні життєві умови зводили до мінімуму їхня самостійність і почуття контролю.

Для другої групи (мешканці іншого поверху) правила проживання були змінені. Старим надали можливість самим встановлювати розпорядок дня, облаштували кімнату на власний смак, доглядати за кімнатними рослинами, самостійно підтримувати порядок у кімнаті, замовляти кінофільми й самим визначати їх час. Окрім того, цих з попросили, щоб вони активно скаржилися на недоліки в пансіоні протестували й виражали незгоду з тим, що їм не подобалося. Інакше кажучи, людям похилого віку була надана можливість для прояву елементарної, розумної самостійності.

Гіпотеза дослідниць повністю підтвердилася. Результати не змусили себе чекати. Уже через три тижні старі з експериментальної групи стали повідомляти, що в них значно покращилося самопочуття. Про це ж свідчив і обслуговуючий персонал пансіонату, відзначаючи, окрім того, високу активність, розширення кола інтересів і поліпшення щиросердечного стану у своїх підопічних.

Але ще більш вражаючий ефект знову знайденої самостійності виявився через 18 місяців, коли дослідниці знову приїхали в пансіонат. Службовці пансіонату продовжували відзначати високу активність, товариськість, життєрадісність старих з експериментальної групи. На думку лікарів, у цих пансіонерів покращився стан здоров'я. Але найбільш разючими виявилися розходження між двома групами старих у рівні смертності (не варто забувати, що мова йде все-таки про настанову для старих людей). Якщо в першій (контрольній) групі за відзначений період померло 30% старих, то в другий тільки 15%. Все це, безперечно, свідчить про те величезне значення, що має почуття контролю в житті людини.

Ілюзія контролю

Тому не дивно, що люди, навіть у тих ситуаціях, якщо вони свідомо не можуть контролювати, однаково намагаються це робити, створюючи ілюзію контролю. Студенти, що роблять паси руками над стопкою екзаменаційних квитків на столі викладача, щоб витягтися «щасливий» квиток, так само як і покупці лотерейних квитків, що довго вибирають, що оглядають їх з усіх боків і навіть квитки, що обнюхують, - все це типові приклади створення ілюзії контролю.

Одне із найцікавіших досліджень ілюзії контролю було проведено Еллен Лангер (Langer А., 1975).

Участь у лотереї - одна з тих ситуацій, де виграш визначається чистою випадковістю, а не здатностями і вміннями людини, якщо, звичайно, це чесна лотерея, а не шахрайський трюк, на кшталт гри у «наперстки». Проте, багато з людей думають, що й у цих умовах вони можуть контролювати хід подій і впливати на результат. У цьому випадку людина найбільше явно створює ілюзію контролю. Дослідження Лангер продемонструвало, як впливає ілюзія контролю на поводження людей.

Дослідниця пропонувала групі придбати лотерейні квитки вартістю в один долар, по яких можна було виграти 50 доларів. Одній частині групи надавалася можливість самим вибрати квиток - той, який здавався їм «безперечно» виграшним. Інші учасники одержували квитки шляхом випадкового розподілу. Підкреслимо, що квитки в обох групах були однаковими.

Перш, ніж оголосити виграшний квиток, Е. Лангер запитувала учасників, чи не погодяться вони продати свої квитки, якщо хтось запропонує за них більшу, ніж початкова, ціну? Ті випробувані, які одержали свої квитки без вибору, погоджувалися продати їх у середньому за 1,96 долара. Та ж група випробуваних, які самі вибирали квитки, вимагала за них уже 8,67 долара, тобто в чотири із зайвим разу більше.

Можна припустити, що учасники дослідження Лангер виходили з наївного міркування: «Я адже сам вибирав, а я знаю в цьому користь, так що поганий-то квиток не виберу!».

Те, що люди створюють ілюзію контролю, свідчить про те, що людині, що звикла усвідомлювати себе самостійним, важко визнати, що можуть існувати такі обставини, де від нього нічого не залежить. Тому ілюзія контролю - це теж свого роду реактивний психічний опір у ситуаціях, які неможливо контролювати. Таким чином, за допомогою ілюзії контролю люди прагнуть підтримувати свою самосвідомість. І, потрібно сказати, їм часто вдається цього домогтися.

Підводячи підсумок, ще раз відзначимо, що самосвідомість, будучи центральним компонентом особистості сучасної людини, багато в чому визначає його поводження, самопочуття й навіть подальшу долю. Особливо наочно це проявляється у відношенні до особистісного контролю - найважливішої тридцятимільйонної самосвідомості людини.

Література

  1. Александер Ф., Селесник Ш. Человек и его душа: познание и врачевание от древности и до наших дней / Пер. с англ. М.: Прогресс: Культура, 1995. 608 с.

  2. Баткин Л. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. М.: Наука, 1989. 271 с.

  3. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма // Избранное. М.: Прогресс, 1990. 765 с.

  4. Гофман Э. Представление себя другим // Современная зарубежная социальная психология: Тексты. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. С. 188-197.

  5. Грановская Р.М., Никольская И.М. Защита личности: психологические механизмы. СПб.: Знание, 1999. 352 с.

  6. Гумбольдт В. Язык и философия культуры. М.: Мысль, 1985.

  7. Джемс У. Психология. М., 1991.

  8. Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. СПб.: Питер, 2000. 448 с.

  9. Киршбаум Э.И., Еремеева А.И. Психологическая защита. Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1993. 104 с.

  10. Кон И. Социология личности. М.: Политиздат, 1967. 383 с.

  11. Кречмер Э. Строение тела и характер. М.: Педагогика-Пресс, 1995. 607 с.

  12. Леонгард К. Акцентуированные личности. Киев: Выща школа, 1989. 374 с.

  13. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении // Сочинения: В 3 т. Т. I. М., 1985.

  14. Майерс Д. Социальная психология / Пер. с англ. СПб.: Питер, 1997. 684 с.

  15. Маркс К. Тезисы о Фейербахе // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные произведения: В 3 т. М.: Политиздат, 1970. Т. 1. С. 1-3.

  16. Налимов В.В. Спонтанность сознания. М.: Прометей, 1989. 327 с.

  17. Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. СПб.: Питер, 2000. 528 с.

  18. Родионова Е.А. О постановке проблемы социальной обусловленности личности в зарубежной персонологии // Психологические проблемы социальной регуляции поведения. М.: Наука, 1976. С. 118-144.

  19. Спиркин А. Основы философии. М.: Политиздат, 1988. 591 с.

  20. Стреляу Я. Роль темперамента в психическом развитии / Пер. с польск. В.Н. Поруса. М.: Прогресс, 1982. 232 с.

  21. Фромм Э. Бегство от свободы. М.: Прогресс, 1990. 270 с.

  22. Чаадаев П. Философические письма // Статьи и письма. М.: Современник, 1989. С. 38-147.

  23. Чалдини Р. Психология влияния. СПб.: Питер Ком, 1999. 272 с.

  24. Шпенглер О. Закат Европы. М.: Мысль; Новосибирск: Сиб. издат. фирма “Наука”, 1993. 584 с.

  25. Шульц Д., Шульц С. История современной психологии / Пер. с англ. СПб.: Евразия, 1998.-528 с.

  26. Юнг К.Г. Настоящее и будущее // Октябрь. 1993. № 5. С. 164-181.

  27. Юнг К.Г. Проблемы души нашего времени / Пер. с нем. А.М. Бокови-кова. М.: Прогресс: Универс, 1994. 336 с.

  28. Baeyer C.L., Sherk D. L. & Zanna M.P. Impression management in the job interview: When the female applicant meets the male (chauvinist) interviewer // Personality and Social Psychology Bulletin. 1981. № 7. P. 45-51.

  29. Beaman A.L., Klentz B. & Diener E. Self-awareness and transgression in childern: Two field studies // Journal of Personality and Social Psychology. 1979. № 37. P. 1835-1846.

  30. Berglas S. & Jones E.E. Drug choice as an externalization strategy in response to noncontingent success // Journal of Personality and Social Psychology. 1978. № 36. P. 405-417.

  31. Brehm J.W. A theory of psychological reactance. New York, 1966.

  32. Caldwell D.F. & O’Reilly C.A. Boundary spanning and individual performance: The impact of self-monitoring // Journal of Applied Psychology. 1982. № 67. P. 124-127.

  33. Crocker J. & Major B. Social stigma and selfesteem: The self-protective properties of stigma // Psychological Review. 1989. № 96. P. 608-630.

  34. Eysenck H.J. The Structure of Human Personality. London, 1971.

  35. Fenigstein A. Self-consciousness, self-attention, and social interaction // Journal of Personality and Social Psychology. 1979. № 37. P. 75-86.

  36. Festinger L. A theory of social comparison processes // Human Relations. 1954. № 7. P. 117-140.

  37. Harding M.E. The ‘I’ and the “Not-I”. A study in the development of consciousness. N. J.: Princeton University Press, 1973.

  38. Heider F. The psychology of interpersonal relations. New York, 1958.

  39. Higgins E.T. Self-discrepancy: A theory relating self and affekt // Psychological Review. 1987. № 94. P. 319-340.

  40. Hoelter J.W. Relative effects of significant others on self- evaluation // Social Psychology Quarterly. 1984. № 47. P. 255-262.

  41. Langer E.J. The illusion of control // Journal of Personality and Social Psychology. 1975. № 32. P. 311-328.

  42. Langer E.J. & Rodin J. The effects of choice and enhanced personal responsibility for the aged: A field experiment in an institutional setting // Journal of Personality and Social Psychology. 1976. № 34. P. 191-198.

  43. Leary M.R., Wheelez D.S. & Jenkins T.B. Aspects of identity and behavioral preference: Studies of occupational and recreational choice // Social Psychology Quarterly. 1986. № 49. P. 11-18..

  44. Linville P.W. Self-complexity as a cognitive buffer against stress-related illness and depression // Journal of Personality and Social Psychology. 1987. № 52. P. 663-676.

  45. Markus H. Self- schemata and processing information about the self // Journal of Personality and Social Psychology. 1977. № 35. P. 63-78.

  46. Rodin J. Density, perceived choice, and response to controllable and uncontrollable outcomes // Journal of Experimental Social Psychology. 1976. № 12. P. 564-578.

  47. Seligman M.E.P. Helplessness: On depression, development, and death. San Francisco, 1975.

  48. Snyder V. & Monson T.C. Persons, situations, and the control of social behavior // Journal of Personality and Social Psychology. 1975. № 32. P. 637-644.

  49. Wood J.V. Theory and research concerning social comparisons of personal attributes // Psychological Bulletin. 1989. № 106. P. 231-248.

Розділ ІV. Міжособистісне сприйняття і соціальне пізнання

Підрозділ 1. Соціальне сприйняття і розуміння

Міжособистісне сприйняття

Зовнішній вигляд і враження

Ефект першого враження

Зовнішній вигляд і асоціації

Зовнішність і реальна інформація

Фактори соціальної привабливості

Інфантильна зовнішність

Гарна зовнішність

Ефект ореола

Просторова близькість

Подібність

Увічливість і лестощі

Взаємосимпатія

Розділ 2. Прийоми й методи соціального пізнання

Евристики

Евристики показності

Евристики доступності

Помилковий консенсус

Каузальна атрибуція (теорія приписуючих причин)

Коваріація

Каузальні схеми

Диспозиційна атрибуція

Фундаментальна атрибутивна схильність

Ефект «виконавця-спостерігача»

Модель об'єктивної атрибуції

Атрибуція і успіх

Розділ 3. Соціальне сприйняття і самосвідомість

Соціальне сприйняття з позицій «теорії справедливого світу»

Форми організації соціальних знань і досвіду

Філософія людської природи

Імпліцитні теорії особистості

Імпліцитні соціальні теорії

Когнітивні схеми

Прототип

Соціальний стереотип

Розділ 4. Стадії процесу соціального пізнання

Первинна категоризація

Підтвердження

Уточнення, або рекатегорізація

Ефект самоздійснюваних пророцтв

Некатегоріальні способи соціального пізнання

Століття живи - століття вчися! І ти, нарешті, досягнеш того, що, подібно мудрецеві, будеш

мати право сказати, що нічого не знаєш.

Козьма Прутков

Підрозділ 1 Соціальне сприйняття й розуміння

Ервин Гоффман, автор концепції соціальної драматургії, описував соціальну взаємодію за аналогією з театральним уявленням, де кожний індивід використовує мистецьки вибудувану систему вербальних і невербальних засобів для створення певної соціальної ролі (Гоффман Э., 1984). По суті, це означає, що будь-який образ, що ми уявляємо іншим, подібний театральній ролі, яка виконується актором. Ми, як і артисти, спеціально докладаємо зусиль, щоб найбільш виграшно і правдиво представляти кожного зі своїх образів.

Згідно Е. Гоффмана, успішна соціальна взаємодія можливо лише в тому випадку, якщо людина, граючи свою роль, допомагає грати партнерові для того, щоб і він міг створити свій власний образ. Роль студента можна успішно грати лише тоді, коли інша людина виконує роль викладача. І, навпаки, викладачем можна бути доти, доки є студенти. Все це означає, що успішна соціальна взаємодія вимагає, щоб кожний з нас виконував свою роль так, щоб, по-перше, вона була прийнятної для інших, а по-друге, давала їм можливість зіграти власні ролі.

Дану аналогію, звичайно, можна прийняти, але із застереженнями. По-перше, не всі люди, про що вже говорилося, є гарними артистами й тому не завжди вміють виразити те, що їм хотілося б донести до навколишніх. По-друге, переважна більшість людей ніяк не ставляться до числа грамотний, спостережливих, досвідчених і доброзичливих партнерів і глядачів чужої гри. Часто, самозабутньо відіграючи власну роль, люди попросту забувають про навколишнім або не обертають на них уваги, ігноруючи як партнерів.

Міжособистісне сприйняття

Як ми сприймаємо інших людей? Що лежить в основі наших суджень, інтерпретацій і висновків щодо навколишніх? Як правило, ми вважаємо, що сприймаємо реальні образи. Але, насправді, те, як ми сприймаємо інших, якими вони нам представляються, характеризує, скоріше, нас самих, чим тих, кого ми сприймаємо. Наші власні установки й очікування, інтерпретації і стереотипи змушують нас робити певні висновки, віддаючи їм перевага і відкидаючи інші. У навколишньому соціальному світі ми часто бачимо те, що хочемо, а тому й готові побачити. Відбувається це або тому, що ми звертаємо увагу на одні фактів і не зауважуємо інші, або тому, що, сприймаючи конкретну людину, бачимо в ньому іншого - схожого, досвід взаємодії з яким у нас був колись.

Зрозуміло, все це ускладнює виконання основного правила професійної сцени, про яке говорить Е. Гоффман - правила співтворчості і підігрирування чужій грі. Тому частіше ми не намагаємося зрозуміти чужі ролі і образи, щоб розпізнати їх. Замість цього ми створюємо їх самі у своїй уяві й наділяємо ними навколишніх.

Таким чином, те, що ми сприймаємо у навколишньому соціальному світі, є не стільки реально існуючими процесами й об'єктами, скільки продуктами наших власних почуттів, схильностей, пристрастей і думок. Справа в тому, що наше сприйняття не пасивно відбиває навколишнє середовище, воно являє собою, скоріше, результат активного пошуку, відбору, організації і інтерпретації різних фактів. Це означає, що ми самі створюємо, формуємо свою власну суб'єктивну реальність, з якої потім і маємо справу. Іншими словами, ми сприймаємо той світ, що самі й створили. І в результаті виходить так, що, взаємодіючи з реальною людиною, ми, проте , бачимо не його, а той фантастичний образ, мало або взагалі не схожий на реальний, котрий створили самі. Коротко говорячи, частіше ми замість дійсних людей з їхніми реальними характеристиками взаємодіємо з фантомами, або віртуальними фігурами, породженими нашими оманами. У свій час цю думку вдало сформулював Г. Лебон: «Ми ніколи не можемо бачити речі такими, які вони в дійсності, тому що ми сприймаємо лише стану нашої свідомості, створювані нашими ж почуттями» (Лебон Г., 1995 б, с. 100).

Разом з тим, інших способів сприйняття соціального миру в нас просто немає. У цілому, ми тільки так можемо одержувати і інтерпретувати, осмислювати й організовувати масу численних, неупорядкованих, суперечливих соціальних фактів, що звалюються на нас з усіх боків. У даному підрозділі мова і піде про те, чому це так, а не інакше.

Зовнішній вигляд і враження

Про те, як пізнається людина, у відомому російському прислів'ї говориться, що зустрічають по одежинці, а проводжають по розуму. Але мудрість вона тому і є мудрістю, що нею рідко хто користується. Тому у повсякденному житті люди набагато частіше керуються іншим принципом, відповідно до якого перше враження - саме вірне. Ймовірно, і уявлення про любов з першого погляду з того ж джерела. І хоча ніхто не візьметься судити про зміст книги по її обкладинці, мабуть, що у відношенні людей ми саме так і робимо, тобто судимо про них, ґрунтуючись на враженнях, отриманих від їхнього зовнішнього вигляду. З попереднього розділу ми вже знаємо, що більшість людей, з огляду на цю загальну схильність обманюватися першим враженням, спеціально докладають якомога більших зусиль, щоб створити потрібний образ і зробити вигідне враження. Як правило, їхні старання не даремні, тому що процес пізнання іншої людини далі «зустрічі по одежинці» не йде, закінчуючись першим враженням, що і прийнято вважати самим точним. Тому до «проводів по розуму» справа так і не доходить. Сприйнявши тільки зовнішній вигляд, ми, проте, робимо далеко, що йдуть висновки, про сутність людини. Знаючи лише про те, якого він полу, зросту, статури, які в нього риси особи, колір очей, волосся, ми і судемо про його характер, здатності і наміри.

Ефект першого враження

Але як і чому, взагалі, виникло переконання, що перше почуття - саме точне? Одне з пояснень цьому дає відкритий Германом Еббінгаузом, що вивчав механізми пам'яті, «закон краю». Відповідно до цього закону, краще запам'ятовується та інформація, що надходить першої або останньої. Отже, перше враження виявляється не самим точним, а самим яскравим і що запам'ятовується. Інша справа, що люди, сформувавши у себе перше враження, замість того, щоб якось переконатися в його коректності й перевірити його, у будь-що прагнуть його підтвердити, упевнитися в його істинності. Втім, про усім один по одному.

Отже, зустрівшись із людиною, першу, найбільш очевидну інформацію ми одержуємо про її зовнішній вигляд. Пол і раса – це найпомітніші ознаки, їх-то ми і сприймаємо в першу чергу. У більшості випадків (хоча бувають, особливо сьогодні, і виключення) нам не потрібно особливо придивлятися, щоб зрозуміти, хто перед нами - чоловік або жінка. Також відразу ми бачимо такі особливості зовнішності як зріст, статура, тип і вираження особи. Тим більше, якщо цими характеристиками людина у чомусь відрізняється від інших. Швидше за все ми фіксуємо щось незвичайне, що відрізняється, виступає із загального ряду: зненацька високий або низький зріст, надмірну повноту або худорбу, дитину серед дорослих і дорослого серед дітей. Ми робимо це несвідомо, автоматично. Іншими словами, справа є не такими, якщо спочатку ми бачимо зненацька високу людину, а потім вирішуємо зосередити на ній свою увага. Навпаки, той факт, що людина виділяється серед інших своїм ростом, автоматично притягає до нього наша увага. І лише потім ми усвідомлюємо, що людина дуже високого зросту.

Ця закономірність - сприйняття за контрастом - виявляється не тільки при знайомстві із соціальними об'єктами. Так само нами сприймається увесь навколишній світ. Наша увага відразу фиксує все незвичайне, що виділяється на загальному тлі.

Сподобається нам зустрічна людина або ні, викличе він довіру й симпатію або, навпаки, тривогу й антипатію - все це залежить від того, які почуття виникають у нас при сприйнятті її зовнішнього вигляду. Почуття, звичайно, ненадійний фундамент для встановлення відносин. Проте, як правило, на цій хибкій підставі і створюються перші відносини між людьми. І те, як надалі ми будемо поводитися з людиною, залежить від того, чи сподобалася нам її зовнішність. Це цілком зрозуміло, оскільки ніякої іншої інформації, окрім відомостей про його вигляд у момент знайомства в нас не є. Так що спочатку ми довідаємося про людину: чоловік вона або жінка, висока або низька, повна або худа, молода або похилого віку, а вже потім - чесна вона чи ні, розумна або не дуже, добра або зла.

Ті почуття, які викликає у нас сприйняття зовнішнього вигляду людини, обумовлені, у свою чергу, нашою несвідомою або усвідомленою впевненістю в тому, що риси зовнішності виражають сутнісні характеристики й тому дають можливість зрозуміти, що за людина перед нами, чого від нього можна чекати. Ось чому людина з першого погляду викликає в нас приязнь або ворожість, довіру або страх. Звідси й фантастичні висловлення «Я його відразу розкусив» або «Я його наскрізь бачу».

Зовнішній вигляд і асоціації

Практично будь-яка риса зовнішності людини може асоціюватися в оточуючих з певними психічними і соціальними характеристиками. Передбачається, що особливості зовнішності свідчать про схильності, здатності, властивості характеру і темпераменту. Так, наприклад, велике чоло вважається ознакою неабиякого розуму, розвиненого інтелекту. У російській мові ця асоціація знайшла відображення в такій характеристиці розумної людини, як «у нього сім п'ядей у чолі». Очевидно, що в цьому випадку велике чоло розцінюється як ознака великого мозку, що, нібито, і є гарантією незвичайних розумових здатностей. Але, на думку фахівців, велике чоло не корелює з обсягом мозку, так само, як і сам обсяг мозку не корелює з розумовими здатностями, рівнем інтелекту, талантом і геніальністю людини.

Відносно форми й розміру носа також є певні думки. Вважається, наприклад, що довгий ніс свідчить про творчу натуру, енергійність, заповзятливість, а короткий і тупий - про впертість, нісенітність, зарозумілість.

Люди високого зросту неоднаково сприймалися у різні історичні епохи. Високий зріст асоціювався то з витонченістю і шляхетністю, то із замкненістю і меланхолією, то з інтелектом, а то із тупістю. Втім, у європейській культурі є і якесь стійке традиційне уявлення про високих худих людей. Їх сприймають як дивних, чудакуватих, неуважних і мрійливих фантазерів. Це знайшло відображення навіть в образах літературних героїв. Досить згадати Дон-Кіхота Сервантеса або Жака Паганеля Жюль Верна. У той же час про людей невисоких на зріст існує уявлення як про запальних, дріб'язкових, які відрізняються гарячністю, схильних до спор, мстивих і зарозумілих.

Повнота розцінюється як показник приземленості, простоти, брутальності, неделікатності почуттів і манер, схильності до обжерливості й пияцтва, але в той же час і добродушності. Переконаність у добродушності повних людей пояснюється, імовірно, тим, що їхній вигляд асоціюється із ситістю. А сита людина не може бути недоброю, тому що злими вважаються тільки голодні, тобто відповідно до цієї незамислуватої логіки, худі люди. Тому худих сприймають як жовчних, уїдливих, уїдливих, недобрих людей.

Деякі асоціації можуть мати під собою цілком реальні підстави. Так, скажімо, думка про те, що тонкі губи свідчать про жорстокість, склалося завдяки влучному спостереженню, що губи в момент гніву стискуються. Правильне спостереження призвело, проте, до невірного узагальнення, оскільки ознака ситуативного емоційного стану починає розцінюватися як свідчення постійної риси характеру, оскільки тут мається на увазі, що губи стають тонкими у тих людей, які постійно випробовують злість. Але тонкі губи у людини можуть бути просто вродженою рисою зовнішності, успадкованої від предків. Так само переконання в тому, що повні губи свідчать про чуттєвість, засновано на вірному спостереженні - під час сексуального збудження губи набухають, наливаються кров'ю. Але пухкими губи можуть бути у людини просто тому, що вона такою народилася (Экман П., 1999).

Зовнішність і реальна інформація

Однак, якщо відволіктися від успадкованих рис зовнішності, то вигляд людини – її одяг, прикраси і навіть зачіска - багато чого може сказати про неї уважному й грамотному спостерігачеві. Наприклад, зачіска, може свідчити про склад розуму людини, бути показником його схильностей і інтересів, про що повідомляється в книзі «Нереактивні дослідження в соціальних науках». Психологи звернули увагу, що існує зв'язок між довжиною волосся студентів і їхніх методологічних схильностей. Дослідники порівнювали зачіски тих, хто відвідував доповіді з експериментальної психології, і тих, хто ходив на доповіді із проблем самоідентифікації особистості. Результати переконливо свідчать, що ті, хто цікавився «експерименталісикою», а, отже, мав схильність до формалізації і розрахунків, носили більше короткі зачіски, чим ті, кого залучала психологія із проблем самоідентифікації особистості (Пайнс Э., Маслач К., 2000).

Як бачимо, до одних оточуючих людей, які володіють певною зовнішністю беззвітно переймаються довірою, симпатією, навіть любов'ю, до інших, які володіють іншою зовнішністю, вони байдужі, а треті - викликають ворожість, антипатію. Про те, чому це так, ми зараз і поговоримо.

Фактори соціальної привабливості

Які риси зовнішності викликають у нас симпатію? Чий вид нас залучає, а чий - насторожує і відштовхує? Поруч із ким ми почуваємося спокійно, впевнено, а з ким - випробовуємо занепокоєння ітривогу?

Соціальні психологи виділили низку факторів, які роблять людини соціально привабливою для інших.

Інфантильна зовнішність

Насамперед, як соціально привабливий фактор можна згадати такі риси зовнішнього вигляду людини, які при сприйнятті асоціюються з дитячістю. Іншими словами, ті дорослі, чий вигляд у якихось деталях нагадує вигляд дитини, сприймаються багатьма людьми доброзичливо. Такі риси як непропорційно велике чоло і маленьке підборіддя, великі очі, маленький ніс, тендітна статура, тонкі руки - словом, всі особливості дитячої зовнішності, які можуть зберегтися у дорослої людини, наводять на думку про беззахисність, слабість, довірливість. Тому індивід, наділений такими рисами зовнішності, не викликає в навколишні тривоги й побоювання. Навпаки, поруч із ним люди почуваються впевнено і безтурботно, оскільки поруч з дитиною будь-який дорослий відчуває свою перевага над ним. Більше того, дорослий вважає себе вправі, і навіть зобов'язаним, ставитися до нього покровительственно: повчати його, забороняти або дозволяти щось робити, розпоряджатися, тобто дитина дозволяє дорослому домінувати над собою. Тому й дорослих людей з дитячими рисами зовнішності вважають слабкими, залежними, безпомічними, по-дитиячому наївними і дурнуватими, проте емоційними, добрими, прямодушними, чуйними, чесними. У цьому випадку стереотипне уявлення про дітей (до речі, далеке від дійсності), як про нехитрих, наївних, непорочних істот, переноситься на дорослих. Тому вони і викликають у навколишніх симпатію й довіру. Оскільки дуже багато людей випробовують потребу у самоствердженні, але хочуть домогтися цього простим і легким способом - за допомогою домінування над більш слабкими. Сподіваючись задовольнити цю потребу, вони і прагнуть взаємодіяти з тими, хто, як вони думають, дасть їм можливість підвищити самооцінку. Ось чому їх приваблюють люди з інфантильними рисами зовнішності.

Таким чином, принаймні, дві причини роблять привабливими для оточуючих індивідів з інфантильним виглядом. Перша - вони не сприймаються як небезпечну, несучу погрозу. Другою вважається те, що над ними можна легко домінувати, подібно тому, як дорослі домінують над дітьми. У попередньому розділі говорилося про те, як часто люди з низькою самооцінкою, невпевнені в собі шукають саме такі соціальні об'єкти для порівняння і самоствердження.

Зрозуміло що, найчастіше ця думка про інфантилізм дорослих людей з дитячими рисами зовнішності виявляється помилковим. І цілком може виявитися, що за ангельською, дитячою зовнішністю криється рішучий, твердий характер або цілком дорослі хитрість і розрахунливість, жадібність і злочинні наміри.

Але, з іншого боку, переконаність у тому, що дитячий вигляд свідчить про внутрішній інфантилізм, є настільки сильною, що самі люди з дитячими рисами зовнішності часто починають усвідомлювати й сприймати себе саме в такій якості - як слабких і беззахисних. У цьому випадку їх Я-Концепція формується відповідно до «принципу дзеркала» (Лантухи Ч.). Іншими словами, людина починає усвідомлювати себе такою, якою її бачать оточуючі.

Ми взяли тут лише можливе соціальне пояснення добрих відносин до ознак дитячості в зовнішньому вигляді. Ймовірно, у цього явища є й більше глибокі, тобто біологічні підстави. Адже у всякого психічно здорової людини не тільки вид дитини, але й, взагалі, будь-якого дитинчати - щеняти, кошеняти, теляти - викликає теплі почуття. І справа тут, ймовірно, не тільки у відчутті безпеки або можливості домінування над слабкою істотою, але й у тих беззвітно ніжних почуттях, які психічно нормальна людина відчуває, побачивши дитинчати. Ці почуття спонукають її до обережного, дбайливого відношення, до пещення.

Етологи, тобто вчені, які вивчають поведінку тварин, повідомляють, що у нормальних, природних умовах психічно здорові дорослі тварини так само дбайливо і обережно, буває навіть надто дбайливо, поводяться не тільки зі своїми дітьми або дітьми тварин свого виду, але й з дитинчатами тварин інших видів. Найбільш відомі приклади такого роду поведінки – «діти-мауглі». Так називають людських дітей, яких виховували тварини - вовки, мавпи й навіть свині.

Гарна зовнішність

Зовнішня, фізична, краса - ще один фактор соціальної привабливості. Індивиди з гарною зовнішністю викликають у навколишніх позитивні почуття, з ними охоче знайомляться й взаємодіють. Тому люди витрачають величезні гроші на косметику, пластичні операції, дієтичну їжу, модний, гарний одяг і прикраси, щоб створити собі гарний, привабливий образ. Можна провести віддалену аналогію з відповідним офарбленням у тварин, яким вона, щоправда, дана від природи, тоді як люди створюють свій імідж штучно. Ціль же і у тому, і в іншому випадку одна: якнайкраще пристосуватися, адаптуватися до зовнішніх умов, у тварин - у природі, у людей - у суспільстві. У чому ж причина чарівнюючої сили краси?

Насамперед, ймовірно, у тому, що при спогляданні гарного - людей, речей, природи - ми випробовуємо естетичні задоволення. Але не тільки. Дослідження показують, що тут також має місце асоціація, сутність якої зводиться до простої формули: гарне - значить гарне. Цю асоціацію наочно ілюструє дослідження стереотипного сприйняття краси, проведене Карен Діон (1972). У ньому вона показувала студенткам коледжу фотографії дітей, яких, за її словами, відрізняло дурну поведінку. Одні діти на знімках виглядали привабливо, інші - ні. З'ясувалося, що погана поведінка гарних дітей, навіть коли воно описувалося як просто дике, знаходило в студенток до виправдання. Зачаровані привабливою зовнішністю, вони явно не бажали нічого знати про дурне поводження цих дітей. Але от непривабливі на вид діти за таку ж поведінку характеризувались респондентками як недорозвинені, неадаптивні доброчесності.

Такого ж стереотипу у сприйнятті дотримуються навіть трирічні діти, про що свідчить ще одне дослідження К. Діон (1977). Трирічні малята виявляли відверту перевагу миловидним напарникам по іграх, приділяючи набагато менше уваги непривабливим дітям (Пайнс Э., Маслач К., 2000).

Як тільки привабливе асоціюється з гарним, то привабливим людям приписують всі мислимі і немислимі позитивні якості, які випливають з оглядового дослідження Аліси Ігли і її колег (Чалдини Р., 1999). Тому привабливих людей більш охоче, ніж некрасивих, приймають на роботу. Їхня діяльність, як правило, оцінюється позитивно, а самі вони характеризуються як здатні, перспективні працівники, гарні фахівці. Вважається, що ззовні привабливі люди - доброзичливі, чуйні, чесні, не здатні на зрадництво й обман. Виняток становлять лише ті випадки, коли гарна людина сприймається як суперник. Тоді почуття заздрості нейтралізує чарівність краси.

Не дивно тому, що кандидати із привабливою зовнішністю мають більше шансів у виборчих кампаніях, що при карному або адміністративному переслідуванні гарним людям виносять менш суворі або обтяживі вироки, що їм більш охоче, ніж некрасивим, допомагають, коли вони потребують допомоги (Чалдини Р., 1999).

І, навпаки, некрасиві люди приречені на неприязне до себе ставлення, особливо при першому знайомстві. Найчастіше їх уникають, а якщо й взаємодіють із ними, те лише по необхідності.

Ефект ореола

У соціальній психології подібного роду асоціації одержали назву гало-ефектів або просто ефектів ореола. Сутність ефекту полягає в тому, що одна приваблива і яскрава риса людини, немов ореол або німб затьмарює для оточуючих всі інші риси. Якщо говорити про ореол фізичної краси, то він до того ж поширюється не тільки на характеристики найкрасивішого індивіда, але й на інших людей. Виявляється, що перебувати в компанії привабливої людини просто вигідно.

Ефект ореола діє і у в одностатевих парах, причому як жіночих, так і чоловічих. Люди з пересічною зовнішністю поруч із гарним індивідом сприймаються як більше привабливі. І, навпаки, поруч із некрасивим - менш привабливими.

У різностатевих парах цей ефект діє тільки в одному напрямі: чоловік виграє від сусідства з гарною жінкою. Але він же буде виглядати неприглядно, перебуваючи в компанії з некрасивою жінкою. У той же час некрасива або жінка з пересічною зовнішністю не отримує ніяких переваг поруч із гарним чоловіком. Деніэль Бар-Таль і Леонард Сейкс (Bar-Tal D. & Saxe L., 1976) показували учасникам експерименту фотографії, за версією дослідників, сімейних пар, на яких були зняті або некрасивий чоловік поруч із гарною жінкою, або некрасива жінка поруч із гарним чоловіком. Чоловік з непривабливою зовнішністю поруч із гарною жінкою характеризувався учасникам дослідження як людина, що домоглася значних успіхів - багатий, розумний, гарний професіонал. Некрасива жінка у парі з гарним чоловіком нічого не вигравала. Про неї говорилося тільки, що вона некрасива.

Гарні люди, як чоловіки так і жінки, більшою мірою задоволені якістю своїх соціальних взаємодій з навколишніми, чим некрасиві, більше одержують задоволення або задоволення від спілкування. Але є й інша, прямо протилежна тенденція, що проявляється в тому, що люди із привабливою зовнішністю можуть бути незадоволені собою й мати низьку самооцінку. На думку Бурштини Майор і її колег (1984), подібний стан є наслідком усвідомлення гарними людьми того факту, що навколишні цінують у них лише зовнішню фізичну привабливість, а не їх соціальні якості й переваги: здатності, інтелект, людяність, досягнення (Чалдини Р., 1999).

Окрім того, чим привабливішим є чоловік, тим більше він спілкується й взаємодіє з жінками, і менше - з іншими чоловіками. Разом з тим, зовнішня привабливість жінок не корелює з кількістю соціальних взаємодій. Це пояснюється тим, що гарні жінки, як правило, не мають навичок мистецтва соціального спілкування, на відміну від гарних чоловіків, які, навпаки, дуже митецькі, а тому й успішні у спілкуванні.

Шарон Брем (Brehm S., 1992) вважає, що це може бути наслідком гендерно- рольових стереотипів, згідно з якими чоловікові слід бути активним, а гарній жінці - пасивною. Соціальне оточення, насамперед, батьки, спонукають гарних жінок дотримуватися цього стереотипу, перешкоджаючи тим самим розвитку у них навичок соціального спілкування. Що стосується некрасивих з, то їм оточення не перешкоджає в розвитку навичок спілкування. Тому вони навчаються добре взаємодіяти з іншими людьми і одержують від цього задоволення.

Наприкінці відмітимо, що стереотипне сприйняття краси діє й у протилежному змісті: гарний - значить гарний. Ми переоцінюємо фізичну з тих людей, які нам подобаються, не через їхню красу, а по якихось інших причинах. Так, наприклад, люди, що викликають у нас замилування своїми талантом, успіхами, досягненнями, здаються нам також і ззовні гарними і привабливими.

Просторова близькість

За інших рівних умов людям більше подобаються ті, хто проживає неподалік, в одній з ними місцевості. Таким чином, фактор просторової, територіальної близькості виступає істотною причиною для встановлення відносин. Про це свідчить хоча б таке явище, як земляцтво. Перебуваючи вдалині від будинку, люди з більшою довірою взаємодіють із земляками. Ми несвідомо припускаємо, що люди з тієї ж місцевості, де проживали або проживаємо ми самі, краще нам знайомі, чим інші, хоча, насправді, це може бути зовсім не так.

Ще одна причина привабливості просторової близькості полягає в тому, що люди, які живуть, працюючі, і, взагалі, перебувають в одній місцевості, мають можливість частіше зустрічатися. Внаслідок цього виникає ефект дізнавання. Його сутність у тому, що повторювана демонстрація того самого стимулу призводить до його дізнавання і, отже, збільшує привабливість. Роберт Борнстейн (Bornsteіn R., 1989) думає, що ефект дізнавання має соціобіологічний характер. Грунтуючись частково на тому факті, що поява чогось незвичного, незнайомого асоціюється з виникненням негативних почуттів, Борнстейн вважає, що підозріле відношення до нових стимулів є важливим адаптивним досягненням тварин і людини, що дозволяє їм вижити. Якщо відбувається при- викання до стимулу (у тому випадку, коли виникши кілька разів, він не викликав негативних наслідків), то підозра до нього поступово зникає. Вперше зустрівшись з людиною, ви, швидше за все, поставитесь до нього насторожено. Повторні зустрічі з ним, якщо вони не спричинять неприємності, приведуть до того, що ви станете ставитися до нього як до «шапкового знайомого».

Якщо ми позитивно реагуємо на чиюсь поведінку, а ймовірність такої реакції збільшується в міру зростання кількості зустрічей з людиною, то це робить його більше привабливим у наших очах.

Подібність

Нам подобаються люди, чиї соціальні цінності і настанови, поведінка і звички співпадають з нашими. І ми не любимо тих, чиї погляди суперечать нашим. Якщо до того ж людина схожа на нас в інших відносинах - особистісними характеристиками, стилем і способом життя, звичками, навіть одягом, то її соціальна привабливість для нас зросте ще сильніше. Одним словом, ми любимо тих, хто схожий на нас, і не любимо тих, хто на нас не схожий.

Ранні дослідження, які вивчали цю закономірність, проводилися у лабораторних умовах, і процедура передбачала взаємодію реальних людей з вигаданими. Наприклад, випробуваному повідомлялося, що йому має бути взаємодіяти з людиною й що обидва вони мають заповнити анкети, що стосуються їхніх поглядів, думок, установок, а потім обмінятися анкетами, щоб тим самим створити основу для майбутньої розмови. Прочитавши відповіді згаданого вище, реальний учасник міг виявити, що передбачуваний співрозмовник поділяє його переконання і погляди по якихось проблемах або на 80% , або на 20%. В-основному, відповіді складалися таким чином, щоб соціальна привабливість співрозмовника в очах учасника збільшувалася. Ну, а оскільки іншої існувала як уявлювана особа, то до реальної зустрічі, зрозуміло, справа так і не доходило.

Польові дослідження дозволили більш детально ознайомитися з впливом подібності на соціальну привабливість. В одному з ранніх польових досліджень Теодор Ньюком (1961) обіцяв студентам коледжу можливість вільного вибору сусідів для поселення в кімнатах гуртожитку, якщо вони заповнять запитальники, де викладуть свої настанови і висловляться про те, якими настановами і поглядами має володіти передбачуваний сусід по кімнаті. У цілому, результати цього масштабного дослідження показали, що ті студенти, чиї установки були схожі на початку семестру, до кінця досліджуваного періоду здружилися ще більше (Пайнс Э., Маслач К., 2000).

В іншому дослідженні проводилося опитування 1800 молодих людей обох полів у віці від 13 до 18 років. Співставлення цінностей і настанов учнів з настановами і цінностями їхніх друзів підтвердило гіпотезу про те, що подібність обумовлює взаємну симпатію. Окрім того, з'ясувалося, що подібність у деяких аспектах більше значимий для зближення, чим в інші. Наприклад, подібності в таких пунктах як пол, вік, рік навчання в школі, були найбільш істотними для встановлення дружніх відносин. Також важливим для дружби виявилася подібність установок відносно вживання наркотиків. А от подібність у відношенні до батьків і викладачів виявилося не настільки важливою (Kandel D., 1978).

Ще один параметр подібності досліджували С. Хілл і Д. Сталл, які провели в студентському гуртожитку опитування сусідів, що проживають в одній кімнаті. Опитуюючи студентів як чоловічої, так і жіночої статі, які різняться за віком, віросповіданням, етнічною приналежністю. Найбільш важливим і значимим для студенток, що проживають в одній кімнаті, виявилася подібність у соціальних цінностях. Причому цей параметр подібності мав найбільше значення для тих студенток, які самі обирали сусідок по кімнаті. Для чоловічих пар подібність цінностей виявилося менш значимою, проте більшу роль відіграла подібність інтересів, захоплень, звичок і видів діяльності (Hіll С. & Stull D., 1981).

На підставі наведених прикладів може скластися думка, нібито подібність викликає розподіл тільки у молодих людей - студентів і учнів. Але це не так: фактор подібності значимий для всіх. Дослідження показують, що у торгівлі машинами подібність хоч у чомусь продавця з покупцем - від одягу до місця народження (причому неважливо, дійсне або демонстративне) - полегшує можливість першому (тобто продавцеві) збути машину, а іншому - розстатися із грошима. Ця ж закономірність виявляється і в інших сферах діяльності, наприклад, у страховому бізнесі (Чалдини Р., 1999).

Чому подібність викликає симпатію? У чому причина її привабливості? Найбільш переконливе пояснення цьому явищу ми знаходимо у З. Фрейда, який думав, що людина споконвічно егоїстична за своєю природою. Соціальні якості: здатність до любові, дружбі, симпатії - людин знаходить завдяки тому, що в дитинстві їй доводиться ідентифікувати себе з іншими дітьми, тобто визнавати їх рівними собі. Навчившись ідентифікації, індивід, таким чином, навчається проектувати, іншими словами, переносити на інших свою любов до самого себе. А далі все просто: у інших, чомусь схожих на нас, людях, ми виявляємо нібито частинку самих себе – саме її ми і любимо. Таким чином, у симпатії до інших людей знаходить соціальне вираження наш егоцентризм. Любов до інших, зауважує З. Фрейд, кладе межу себелюбності й егоїзму. Отже, в інших людях ми любимо самих себе. Подібність полегшує процес ідентифікації, тому чим більше подібності із собою ми знаходимо в іншої людини, тим більше він нам подобається (Фрейд З., 1997).

Зв'язок між подібністю і симпатією симетрична. Ми симпатизуємо тим, хто схожий на нас, і не любимо тих, хто на нас не схожий. Ми вже знаємо, що, з погляду психології мас (Лебон Г.), будь-яке розходження між людьми, але, насамперед, у віруваннях і переконаннях, викликає навіть не антипатію, а ненависть. І найчастіше спонукає до зіткнень і ворожнечі. Цей же факт знаходить пояснення і з позиції психології особистості. У попередньому розділі, де мова йшла про Я-Концепцію, ми вже говорили, що несхожі на нас люди загрожують нашій самосвідомості. Уже саме їхнє існування є викликом нашим переконанням, поглядам і цінностям, нашим поданням про власну нормальність. Зрозуміло, що це породжує тривогу і занепокоєння, ускладнює наше життя.

Таким чином, можливі два варіанти взаємин: або подібність-симпатія, або несхожість - антипатія. Хоча більшість фактів говорить на користь того, що перший варіант більше ймовірний, ніж другий.

Тому необхідно сказати і про інше. Ми не завжди випробовуємо антипатію до людей, чиї установки розходяться з нашими. Більше того, у деяких випадках ми навіть воліємо, щоб погляди іншого відрізнялися від наших власних. Наприклад, якщо людина має нижчий статус, ніж у нас, або він має якусь відразливу рису у зовнішності або в характері, то ми можемо навіть бажати, щоб її настанови не збігалися з нашими. Це бажання - результат того, що подібність настанов з таким непривабливим для нас людиною може загрожувати нашій самосвідомості й самооцінці.

Ввічливість і лестощі

Немає нічого дивного, що нам подобаються ввічливі, приємні люди. Ввічливий обіг і привітне вираження особи іншої людини викликає у нас безумовну симпатію, тому що не загрожує нашій самооцінці. Будь-яка характеристика людини не сама по собі є позитивною або негативної, приємної чи ні. Певну оцінку вона одержує лише в нашім сприйнятті. Та сама риса при різних обставинах і у різних людей може сприйматися й оцінюватися нами неоднаково. Іншими словами, коли ми сприймаємо риси іншої людини, то оцінюємо їх не взагалі, а стосовно до конкретних відносин, визначаючи, що вони можуть означати для нас. Тому ввічливість і привітність - це не просто абстрактно позитивні характеристики людини. Уже сама їх наявність дає підставу для прихованого передбачення про те, що спілкування з людиною, яка володіє цими рисами, буде для нас приємним і задовільним. Те ж саме можна сказати і про протилежні характеристики: грубість, черствіст, непривітність. Людина нам неприємна не тому, що вона груба, а тому, що її негативна характеристика несе в собі якусь сховану погрозу і для нас. Трохи спрощуючи, можна сказати, що ввічливі люди для нас вигідні, хоча б тому, що приносять нам психологічну користь: підтверджують нашу самосвідомість і не загрожують самооцінці. А найчастіше навіть сприяють її підвищенню. З позицій такого підходу, а його визначає теорія соци- ального обміну, привабливість іншої людини для нас визначається тим, якою мірою він здатний задовольнити ті або інші наші потреби - економічні, соціальні, психологічні.

Тому, зрозуміло, що лестощі ще більшою мірою, ніж ввічливість здатна викликати симпатію в того, кому вони адресована. Особливо якщо вона сприймається як безкорислива похвала. Але навіть і в тому випадку, коли лестощі розцінюються як корислива, людям вона однаково подобається (Чалдини Р., 1999).

Взаємосимпатия

Нарешті, скажемо і про те, що нам подобаються люди, які виявляють нам приязнь, симпатію, розташування, одним словом, ті, кому ми самі подобаємося. Звичайно, важко провести розмежувальну рису між лестощами і виражається симпатією, але робити це необхідно. Оскільки приязнь і симпатія людини до людини, як ми вже знаємо, можуть виникати безкорисливо й беззвітно, на відміну від лестощів, що найчастіше обумовлені міркуваннями вигоди.

Симпатія й антипатія, приязнь і ворожість, як правило, обопільні й взаємні. Якщо хтось, навіть незнайома людина, виявляє своє розташування до іншого, то цього стає вже досить, щоб викликати відповідну симпатію (Чалдини Р., 1999).

Взаємність простежується також і в антипатії: нам не подобаються люди, які негативно налаштовані проти нас. Але іноді антипатія може служити й основою для зближення. Це відбувається у тому випадку, коли двоє або більше людей поєднуються проти когось, хто викликає в них загальну ворожість. Таким чином, спільна антипатія до третього породжує між ними симпатію друг до друга, що виражається у формулі: ворог мого ворога - мій друг. Іронічне сприйняття такої дружби звичайно виражається в питанні: проти кого Ви дружите?

Розділ 2. Прийоми і методи соціального пізнання

Як бачимо, спроби зрозуміти людину й спрогнозувати її поведінку, ґрунтуючись на інформації про його зовнішність, хоча й мають сенс, але часто призводять до оман.

На жаль, помилки в соціальному пізнанні, скоріше, правило, чим виключення. Причиною цього багато в чому є використовувані нами прийоми й методи пізнання й мислення. До числа найбільше поширених і у той же час найчастіше ведучих до помилок ставляться методи винесення суджень, які у американській соціальній психології отримали назву евристика.

Евристики

Амос Тверскі і Деніел Канеман визначають евристики як типові прийоми утворення суджень в умовах недостатньої або невизначеної інформації (Тверски А., Канеман Д., 1974).

Відразу уточнимо, що евристики необов'язково і не завжди призводять до помилкових висновків (Майерс Д., 1997). Більше того, у більшості випадків ми без них просто не можемо обійтися, оскільки нам часто доводиться робити висновки при відсутності необхідної інформації й часу для логічно вибудуваного, систематизованого міркування, а ситуація вимагає швидких рішень. Тому, досягнуті індуктивним шляхом або на основі інтуїції, у цих обставинах є єдино доступними методам осмислення проблеми.

Тверскі і Канеман виділили два види евристик - показовості (репрезентативності) і доступності.

Евристика показовості

Що стосується евристики показності, то вона відображає такі особливості нашого сприйняття, як перебільшення значення одних деталей, рис і характеристик і зменшення або, взагалі, ігнорування інших. Так, наприклад, люди схильні перебільшувати значення розміру, обсягу, масивності, яскравості –, одним словом, усього того, що можна позначити поняттям «показовість». Якщо, наприклад, звичайній людині запропонувати визначити, яка із книг є значною, фундаментальною, науковою працею (одна обсягом у шкільний зошит, інша – більше тисячі сторінок), то яку він обере? Найімовірніше, масивний фоліант, тому що значний, так до того ж фундаментальна наукова праця асоціюється в більшості людей із чимсь більшим і об'ємним. Цей вибір може бути вірним, а може бути й немає. Адже самі по собі масивність і громіздкість ще не гарантують науковість і фундаментальність. І вірніше було б спочатку ознайомитися з обома роботами, так плюс до тому ще мати й необхідні знання, а вже потім виносити судження.

Але люди не завжди мають належні знання, а також можливості, щоб їх отримати. Тому частіше вони судять, використовуючи евристики, а не знання. Так, наприклад, у США з 1900 року і до сьогодні у 21випадку з 24 президентами ставали більше високі кандидати, тобто ті, хто перевершував своїх суперників ростом. Окрім того, дослідники показують, що для успіху в жінок зріст і масивність чоловіків мають першорядне значення. Жінки набагато частіше відгукуються на шлюбні оголошення чоловіків, коли ті описують себе як високих і міцних. Та й самі жінки в оголошеннях про знайомство, перераховуючи бажані характеристики потенційного партнера, як правило, насамперед, згадують високий зріст. Тут, ймовірно, спрацьовує стереотип сприйняття, який можна виразити формулою «чим чоловіка більше, тим краще». До речі, зріст і привабливість жінок перебувають у зворотній залежності. Жінки, що повідомили про себе, що вони невисокі і мініатюрні, отримують більше листів від чоловіків. Проте, і в цьому випадку можна говорити про дію евристики показовості (Чалдини Р., 1999).

Якщо у випадку з американськими президентами їх високий зріст допомагає їм придбати високий статус, то в інших обставинах, завдяки все тій же евристиці показовості, уже сам статус може збільшувати в очах сприймаючих людей ріст носія цього статусу. У ході дослідження, що проводилося в австралійському коледжі, того самого людини представляли як гостюючи з Англії, з Кембриджського університету. В одній аудиторії його представили як студента, в іншій - як лаборанта, у третій - як викладача, у четвертій - як старшого викладача, а у п'ятій - як професори. Після того, як людина залишала кімнату, учнів просили визначити його ріст. З'ясувалося, що по мірі того, як виростав соціальний статус людини, що рекомендується, сам він значно зростав у висоту, так що в якості «професора» він сприймався на два з половиною дюйма вище, ніж у якості «студента».

Ще одне дослідження, цього разу у США, стосувалося сприйняття розміру речі у зв'язку з її значимістю. Студенти коледжу тягли картки, на яких був даний їхній грошовий еквівалент - від 300 доларів виграшу, до 300 доларів програшу. Витягнувши ту або іншу картку, відповідно, вигравали або програвали зазначену суму. Потім студенти визначали розмір кожної картки. Хоча картки були одного розміру, ті з них, на яких були проставлені максимальні суми як виграшу, так і програшу, сприймалися студентами як більші за розмірами (Чалдини Р., 1999).

Наведемо приклад з іншої області - прогнозування. Цей приклад з дослідження Тверскі і Канемана (1973). Випробуваним у дослідженні пропонувалося визначити, ким за професією є якась людина на ім'я Джек, якщо вона входить у склад групи, де 30 інженерів і 70 юристів (Пайнс Э., Маслач К., 2000).

Учасникам давався короткий опис цієї людини: Джеку 45 років, він одружений, у нього четверо дітей. Він не цікавиться політичними і соціальними проблемами й більшою частиною вільного часу присвячує своїм численним хоббі, серед яких столярна справа, вітрильний спорт і рішення математичних головоломок.

І хоча ймовірність того, що Джек є юристом, була вище (співвідношення 70:30), більшість випробуваних порахувало Джека інженером. Причина в тім, що приймаючи рішення, люди звертали увагу на одну інформацію - опис, що відповідало їхнім поданням про інженерів, і ігнорували іншу - коли- чественное співвідношення юристів і інженерів у групі. Тут також спрацьовувала евристика показності, тому що інформація, що характеризує Джека, була більше яскрава й «представницька», чим сухі цифри кількісної пропорції.

Зрозуміло, що в соціальному сприйнятті найбільшим значенням для показовості володіють такі характеристики як статус, титул, авторитет, слава, популярність, популярність, нарешті, одяг і речі, що свідчать про багатство, престиж, солідність. Саме вони найчастіше завантажують механізм евристик показності.

Евристики доступності

Евристики доступності можна коротко визначити як готові приклади із власного життєвого досвіду або наявні знання, на які ми покладаємося при винесенні суджень. Іншими словами, евристики доступності відображають той факт, що зіштовхнувшись із яким-небудь явищем і намагаючись його зрозуміти, ми використовуємо найбільше доступні знання, наявні в нас у пам'яті й підходящі до випадку. Наприклад, якщо людину запитати, добра або зла тварина собака, то, ймовірно, відповідь залежатиме або від досвіду спілкування із цією твариною, або від тих знань про собак, якими він розташовує. Той, хто боїться собак, порахує їх злими, той, хто їх любить, відповість, що вони добрі. Хоча собаки можуть бути як злими, так і добрими. І навіть та саме тварина може бути злим і агресивним в одних випадках і привітним, мирним і турботливим - в інші.

Розглянемо ще один приклад евристики доступності. У суспільній свідомості широко поширена думка, що злочину, і зокрема злодійство, відбувається людьми через бідність. Якщо ж говорити про дійсний стан справ, то багаті крадуть набагато частіше й більше, ніж бідні. Так що причина злодійства не в бідності, а в жадібності й у заздрості. Проте, намагаючись пояснити злодійство, причину його, насамперед, шукають в економічних умовах. Тут, таким чином, спрацьовує сформоване раніше стійку думку, що і виявляється більше доступним для пояснення, чим інші.

Драматичний приклад дії евристики доступності демонструє дослідження Крістіана Кренделла, у якому вивчалося психологічне самопочуття людей, що заразилися СНІДОМ. Справа в тому, що в перші роки масового поширення цього захворювання в США, як, втім, і в нас у країні, спочатку утвердилася думка, що інфекція передається тільки гомосексуалістами. Тому в суспільній думці СНІД уважався хворобою гомосексуалістів. Кренделл встановив, що люди, які заразилися у результаті гетеросексуальних контактів, у психологічному відношенні почувалися буквально розчавленими через неприродність, як вони думали, що з ними сталося, вони були щиро переконані, що СНІДОМ заражаються тільки гомосексуалісти. Те, що ставалося не вкладалося в них у голові, тому їх психологічний стан було набагато важчим, ніж у гомосексуалістів. Ще одним наслідком евристики доступності стало те, що люди з нормальною сексуальною орієнтацією, не інфіковані ВІЧ, більш терпимо ставилися до тих, хто заразився у результаті гетеросексуальних зв'язків, ніж до інфікованих гомосексуалістів. Адже гетеросексуально інфіковані сприймалися як жертви безглуздої випадковості, у той час як інфіковані гомосексуалісти - як люди, які заслужили кару (Crandall К., 1991).

Як бачимо, у цьому випадку, шаблонова автоматична реакція людей на події визначалася сформованим раніше розхожою думкою, що і послужило основою для евристики доступності.

Чи можна позбутися від евристик у процесі пізнання? Можна, але зробити це досить важко. Для цього необхідно, по-перше, спеціально, свідомо намагатися уникати спрощених методів винесення суджень і, по-друге, мати в розпорядженні достатній час і інформацію. Зрозуміло, таке сполучення сприятливих факторів трапляється досить рідко. Тому, визнаючи теоретичну можливість запобігання евристик, відзначимо, що практично домогтися цього навряд чи вдасться. До того ж, про що вище вже говорилося, робити це не завжди доцільно.

Помилковий консенсус

Ще одна причина помилок у соціальному пізнанні полягає в тому, що багато з людей дотримуються омани щодо того, що на їхню думку, настанови, звички, поведінка є не тільки їх власними, але загальноприйнятими, і, отже, їхній спосіб життя сприймається ними як єдино правильний і можливий. У першому розділі, де мова йшла про психологію мас, ми вже говорили про те, як спокусливо для знаходження впевненості в собі сприймати себе таким же, як усі інші. Такого ж ефекту можна досягти, йдучи від зворотнього - сприймати всіх інших такими ж, як ти сам. Ця тенденція - уважати, що більшість людей розділяє наші установки, переконання й поводиться точно так само, як ми самі, отримала в американській соціальній психології назву помилкового консенсусу. Зайнявши таку позицію, людина нібито поміщає себе в центр світу і починає уявляти себе природним, розумним і нормальним тільки те, що думає й робить він сам, оскільки, як він вважає, так думають і роблять усі. Виходячи з помилкового консенсусу, людина може заявляти, що є дві точки зору: його власна й неправильна. Зрозуміло, що будь-яка інша людина не менш егоцентрично думає, що щирою є лише її точка зору і поведінка.

Цікаво разом з тим відзначити, що хибність консенсусу не завжди виявляється помилковою, оскільки більшість «наших» думок, установок, переконань зовсім не наші, а запозичені, причому найчастіше з одних і тих самих джерел. Тому Д. Майєрс поряд з помилковим консенсусом виділяє ще й уявлення про помилкову унікальність. Сполучення переконань у помилкової загальноприйнятності й унікальності виражено їм у дотепному афоризмі: «Люди вважають свої недоліки нормою, а свої чесноти – рідкістю» (Майерс Д., 1997, с. 86).

Каузальна атрибуція (теорія приписування причин)

Дотепер, говорячи про соціальне пізнання, ми знайомилися з методами і способами, за допомогою яких формуються наші враження про людей. Але соціальне пізнання цим не обмежується. Ми, окрім того, що запам'ятовуємо образи людей, прагнемо також пояснити й зрозуміти їх поведінку. Ми шукаємо й знаходимо причини дій і вчинків, причому як своїх власних, про що говорилося раніше, так і поведінка інших людей. При цьому у своєму повсякденному житті ми, як правило, рідко використовуємо науково вивірену методологію. Так що найчастіше ми не шукаємо причини подій, а скоріше, приписуємо їх. Цей процес, як ми вже знаємо, називається каузальною атрибуцією.

Перша, найбільш проста модель атрибуції була розроблена Фрицем Хайдером (1958). У ній виділялося два види атрибуції: диспозиційна (коли причини подій вбачаються у самій людині) і ситуаційна (причини виявляються в ситуації).Даний- Ное розподіл, хоча й зручне, але явно спрощене. Воно не охоплює всього різноманіття тих прийомів і способів, за допомогою яких люди з пояснити події й поведінку. Сучасні теорії пропонують більше складні моделі каузальної атрибуції, більше детализи- рованные класифікації її форм. Найбільш відомої серед них є теорія каузальної атрибуції Харольда Келлі (Келли Х., 1984).

Грунтуючись на розрізненні диспозиційній і ситуаційній атрибуції, проведеному Хайдером, Келлі виділив три найпоширеніші типи пояснень, які використовують люди, намагаючись інтерпретувати чиє- або поводження. Перше – поведінка пояснюється причинами, що лежать у самій діючій особі; друге - причинами, що лежать у партнері по взаємодії; третє - причинами, що перебувають у зовнішніх обставинах або умовах, у яких здійснювалося дану поведінку.

Коваріація

Келлі думає, що висновки, які роблять люди, пояснюючи події, ґрунтуються на тій же логіці, якою користуються вчені при створенні своїх теорій. Єдиною відмінністю наших повсякденних пояснень від наукових причинно-наслідкових теорій є те, що ми свої висновки не піддаємо науковій перевірці. Тому нам досить простого факту соизменения, або ковариации, як називає це явище Келли, щоб погодити між собою дві цих події. Таким чином, коли відбуваються дві зміни (наприклад, поступово у двох об'єктах), то нами це співзміна сприймається як причинний зв'язок. Незважаючи навіть на те, що у кожній події може бути кілька можливих причин, ми вибираємо для своїх пояснень, як правило, лише якусь одну з них. Теорія Келли саме й описує, як ми робимо цей вибір. Відразу відзначимо, що мова тут іде не про свідомий вибір, а про беззвітну перевагу тієї або іншої причини для пояснення случившегося залежно від обставин і від того, якою інформацією ми розташовуємо.

Припустимо, щ Ви є свідком того, як одна людина, назвемо його Петром, кричить на інший, допустимо, Павла. Які можуть бути варіанти пояснення? Перший - причина в самому Петрові. Він - відомий скандаліст і розмовляти нормально, взагалі, не вміє. Другий - причина у Павлу. Він зробив якусь підлість у відношенні Петра. Третій - причина не в Петрові й не в Павлові, а в тім, що якийсь злопыхатель, бажаючи посварити цих людей, обмовив Павла перед Петром, звівши на нього наклеп.

Кожне із цих пояснень може бути вірним, але ми, зазвичай, обираємо одне з них. На чому ґрунтується вибір? Келлі стверджує, що при виборі пояснень люди покладаються на інформацію трьох видів: ступінь поширеності, сталості й вибірковості поведінки. Так, наприклад, якщо в розмові прийнято кричати один на одного й всіх людей, розмовляючи, так і надходять, то випадок з Петром і Павлом ми інтерпретуємо як звичайну розмову - просто люди спілкуються. (Більший ступінь поширеності поведінки - високий рівень консенсусу). Якщо ж це тільки Петро кричить, то дане поводження незвичайне, рідке. Інший різновид інформації, яка може слугувати уточненням причин що відбуває, - ступінь сталості поведінки. Чи завжди Петро кричить або це трапляється з ним рідко? І, нарешті, третій вид інформації - вибірковість поведінки. На всіх чи кричить Петро - на Михайла, Андрія, Марію, або ж він кричить тільки на Павла?

Келлі думає, що якщо ми володіємє трьома види інформації, то в стані пояснити подія з високим ступенем точності. Якщо ми маємо інформацію тільки одного виду (а частіше так і буває), то залежно від того, якого роду інформацією ми розташовуємо, наша атрибуція буде адресована або діючій особі, або його партнерові, або обставинам, у яких відбувалася взаємодія. Коли інформації замало або вона незрозуміла нам, то ми здійснюємо атрибуцію, намагаючись сполучити всі три види інформації.

Таким чином, поширеність, сталість і вибірковість виступають, відповідно до теорії Келли, основними опорними пунктами процесу каузальної атрибуції в моделі коваріації.

Одне з уточнень теорій Келлі стосується тих випадків, коли атрибутор (тобто. той, хто пояснює) однозначно відмінюється на користь диспозиційних причин. Це відбувається, коли атрибутору відомо, що здійснення певних дій сполучено із складощами, ризиком, жертвами, витратами, одним словом, воно вимагає якогось подолання. Тоді його пояснення будується відповідно до принципу перебільшення значення диспозиційиих причин. Так, наприклад, під час воєнних дій або в якихось надзвичайних обставинах людин може одержати важке поранення або каліцтво не через особистий героїзм, а просто випадково або через свою безтурботність. Проте, люди, знаючи, що він повернувся з війни покаліченим, пояснять його каліцтво як свідчення прояву мужності.

Модель коваріації, або співзміни, розроблена Келлі, безумовно, дуже логічна і теоретично гарна, але надто умоглядна. Тому у повсякденному житті вона малозастосовна, оскільки ми рідко маємо у своєму розпорядженні всю ту інформацію, що передбачає модель. Нам часто не відомо, наскільки вибіркова поведінка людини, наскільки воно типово для нього, і навіть щодо ступеня поширеності будь-якої поведінки ми не завжди інформовані точно. Тому більш наближеною до реальності є концепція каузальних схем, розроблена також Х. Келлі.

Каузальні схеми

Будь-яка подія є наслідком певної причини, а саме вона, у свою чергу, виступає причиною іншого наслідка або події. У своєму повсякденному житті ми постійно бачимо, як певні причини викликають конкретні наслідки. Ланцюжки цих причинно-наслідкових зв'язків відкладаються у нашій пам'яті у вигляді каузальних схем. Сутність міркувань Келлі із цього приводу зводить все до того, що ми при відсутності всякої інформації, необхідної для пояснення відповідно до моделі коваріації (знань про людину і ситуацію - послідовність, вибірковість, поширеність), використовуємо для пояснення того, що відбувається каузальні схеми. Тобто у своїх судженнях ми покладаємося не на знання про конкретну подію, а на загальне уявлення. При цьому ми міркуємо, наприклад, так: у цих обставинах така причина викликає такий самий наслідок. У результаті, хоча в нас і немає ніяких знань про дану конкретну ситуацію, ми її однаково пояснюємо. До речі, для людини це винятково важливо - дати хоч якесь, нехай зовсім фантастичне, пояснення тому, що відбувається. Тому що у іншому випадку світ для неї стає незрозумілим, загрозливим, непередбаченим.

Уявіть, наприклад, що ви є свідком наступної сцени: по вулиці біжить людина, притискаючи до себе гусака, на особі в нього переляк і розпач. У деякому віддаленні за ним поспішає юрба збуджених людей, які щось викрикують і показують руками. Що перше прийде вам у голову для пояснення що відбуває? Швидше за все, сцена втечі Семюэля Паніковського із краденим гусаком від місцевих жителів. Спостережувана подія може дійсно виявитися повторенням сумної події з одним з «синів лейтенанта Шмідта». Але воно може мати й інше пояснення. Наприклад, що біжать люди спізнюються на поїзд, а той, що біжить спереду з гусаком, найшвидший з них. Або всі ці люди, у тому числі й власник гусака, чимсь сильно перелякані й тепер усе разом тікають від того, що їх налякало. Ну, і так далі. Однак каузальна схема, оскільки ситуація здається хрестоматійно знайомій, змусить вас дати один, хрестоматійний же, варіант пояснення.

Репертуар каузальних схем людини варіюється залежно від обставин. Якщо при відсутності будь-якої попередньої інформації ситуація надає можливість всіляких інтерпретацій, причому тих, які мають рівне право на існування, то в цьому випадку спрацює схема декількох або безлічі задовільних причин. Іншими словами, коли ми бачимо, що кожна з безлічі факторів може виступати як причина що відбувається, то нам важко буде пояснити подію, тому що в нас немає підстав для того, щоб віддати перевагу одному поясненню і проігнорувати інші.

Знову повернемося до приклада із гусеносцем, який біжить і юрбою людей. Якщо ми просто фіксуємо що відбувається, а ознаки ситуації настільки невизначені, що дозволяють зробити висновок і про крадіжку, і про запізнення на поїзд, і про масовий переляк, то цей випадок так і залишиться для нас загадковим, тобто непоясненим. Отже, наявність більш, ніж однієї, що підходить для пояснення, причини часто обертається тим, що жодна з них не приймається як пояснення. Цей ефект Келлі називає принципом знецінювання причин. Його сутність, як Ви зрозуміли, у тому, що декілька рівноцінних причин взаємно нейтралізують (знецінюють) один одного як пояснення, що може поставити атрибутора у тупик.

Деякі ситуації вимагають для пояснення іншого виду каузальної схеми - схеми декількох або безлічі необхідних причин. Така схема передбачає, принаймні, дві причини для пояснення того, що відбувається. Для приклада знову візьмемо нашого гусеносьца і юрбу людей, що біжить позаду. Але тільки тепер люди, що біжать слідом за людиною з гусаком, усі одягнені в спортивні костюми. У цьому випадку, спостерігаючи що відбувається, ми можемо пояснити його тим, що людина з гусаком випадково виявився поперед групи що біжать марафонцев. І в результаті вийде, що гусеносець поспішає кудись сам по собі, а люди, які біжать позаду, також просто зайняті своєю справою.

Таким чином, відповідно до теорії каузальної атрибуції Х. Келлі, існує можливість двох варіантів пояснення в повсякденному житті. Один з них - за принципом ковариации, коли в нас досить часу й знань, щоб відносно вірно пояснити що відбувається. Але частіше ми не маємо у своєму розпорядженні потрібну або достатню інформацію й час і тоді покладаємося на каузальні схеми для того, щоб додати хоч якийсь зміст поді, що відбуваються.

З погляду гносеології (а у західній філософії цю галузь пізнання називають эпистемологією), концепції Ф. Хайдера, Х. Келлі, інші моделі каузальної атрибуції ставляться до розряду теорій, які ґрунтуються на принципах каузального детермінізму. Теорії даного типу пояснюють події попередніми причинами. Але що відбувається, особливо в соціальному світі, пояснюється не тільки попередніми причинами, але й тими цілями, які ставлять перед собою люди. Теорії, які розглядають целеполагание як причини що відбувається, відносять до розряду телеологічних. Таким чином, вони ґрунтуються на принципі телеологічного детермінізму. Нам цей поділ каузального і телеологічного детермінізму важливий тому, що в процесі соціального пізнання люди пояснюють поведінку не тільки попередніми причинами, але й тими цілями, які переслідує дану поведінку. Іншими словами, люди прагнуть відповісти не тільки на питання «чому?», але й «навіщо?» і «для чого?». Нижче ми й розглянемо концепції, у яких описується те, як ми пояснюємо поведінку, виходячи із передбачуваних цілей і намірів, тобто намагаючись відповісти на запитання «для чого?».

Диспозиційна атрибуція

Зрозуміло, що якщо ми говоримо про наміри і цілі, якими можна пояснити поведінку людей, то наша розмова стосується тільки диспозиційної атрибуції. Відповідно до теорії кореспондування (визначення намірів) Едварда Джонса, наші висновки щодо намірів людини, чию поведінку ми спостерігаємо, засновані на тих потенційних наслідках, які може мати дане поводження. Іншими словами, ми визначаємо для себе, яку мету можна досягти, надходячи саме таким чином, здійснюючи саме таку поведінку, що ми бачимо. А потім, уже на підставі цього свого рішення, ми робимо висновок про наміри людини (Jones А. & Davіs К., 1965). Якщо ви, наприклад, є свідком того, як хтось із викладачів голосно і лестиво захоплюється науковими достижени- ями, неперевершеною мудрістю або просто видатними людськими якостями декана або директори Гуманітарного інституту, то, ймовірно, станете пояснювати ці дії не тим, чому він це робить, а тим, для чого йому це потрібно.

Диспозиційне пояснення поведінці ми даємо і у тих випадках, коли воно не відповідає нашим очікуванням. І, в цілому, будь-яка несподівана, незвичайна, дивна, на наш погляд, поведінка викликає у нас, з одного боку, інтерес або подив, а значить і бажання, якнайбільше довідатися про нього, детально досліджувати його, щоб пояснити, а, з іншого боку, - спонукує пояснювати те, що сталося особистісними характеристиками людини, яка робить ці несподівані дії.

Ймовірність використання диспозиційного пояснення поведінки залежить також від тієї обстановки, у якій відбуваються дії, за якими ведеться спостереження. Якщо, припустимо, Ви бачите, як декан факультету психології ні з того, ні з цього починає раптом танцювати чечітку в аудиторії або чуєте як директор гуманітарно-психологічного інституту стверджує, що Беррес Скіннер є психологом-когнитивістом, то, швидше за все, поясните те, що відбулося особистісними якостями цих людей. Якщо ж ви будете спостерігати все це на сцені театру абсурду, то поясните происходящее обстановкою: театр абсурду і є театр абсурду. Окрім того, якщо ви станете свідком виконання чечітки невідомою людиною в незнайомій для вас обстановці, наприклад, на вечірці, у гостях, на вулиці, то у цьому випадку ймовірність диспозиційної атрибуції зменшиться.

Очікування, які в нас складаються щодо поведінки людей, бувають двох видів.

Перший - очікування, які сформувалися на основі припущення про те, як мають поводитися представники якої-небудь соціальної групи: гонористої, вікової, етнічної. Якщо, скажімо, існує стійке переконання, що люди похилого віку безпомічні, хворі, відрізняються ослабленою пам'яттю і інтелектом, несамостійні, а тому вимагають зверхопіки, то ми і почнемо очікувати, що будь-яка літня людина поводитиметься відповідно до наявних у нас уявлень, або, інакше кажучи, стереотипами (про стереотипи і теорію «навішування ярликів» більш докладно ми поговоримо нижче).

Але от ми зустрічаємо літньої людини, що проявляє блискучий інтелект, жвавість, бадьорість і виняткову самостійність. Як і чим ми пояснимо його життєву активність? Зрозуміло, специфічними рисами його особистості: життєлюбством, оптимізмом, цілеспрямованістю. Іншими словами, ми обов'язково почнемо шукати диспозиційні причини.

Другий вид очікувань - адресні, тобто пов'язані з конкретною особистістю, коли ми маємо певну інформацію саме про дану людину. Знаючи, наприклад, що якась людина похилого віку має блискуче мислення і пречудову пам'ять, рухлива і самостійна, ми й будемо очікувати від неї прояву всіх цих якостей, незалежно від того, які в нас подання про старих, тобто незалежно від вікових стереотипів.

Ще одним фактором, який спонукає нас здійснювати диспозиційну атрибуцію чужої поведінки, є наші уявлення про те, що ця поведінка певним чином стосується нас самих, що воно для нас небезпечно, або, навпаки, сприятливо. Таким чином, якою мірою поведінка людини зачіпає нас самих, тією самою мірою ми будемо шукати пояснення цьому поводженню в самій людині, у його цілях і намірах. І, навпаки, якщо воно нас мало стосується, то ми, швидше за все, станемо шукати ситуаційне пояснення даній поведінці. Отже, коли поведінка інших людей зачіпає нас (конкретно зараз, приблизно в майбутньому або взагалі в нашій уяві), то в нас з'являється переконлива причина пояснювати цю поведінку особистісними особливостями людини.

Фундаментальна атрибутивна схильність

Як бачимо, дуже багато факторів спонукають нас прибігати до диспозиційної атрибуції для пояснення поводження інших людей. Іншими словами, причини тієї або іншої поведінки ми воліємо шукати в самих діючих особах. Ця тенденція - воліти диспозиійні, ігноруючи ситуаційні, пояснення поведінки інших людей, називається фундаментальною атрибутивною схильністю. Сама назва цього явища наводить на думку, що дана схильність носить загальнолюдський характер, тобто є культурно-універсальною особливістю. Певною мірою це так і є, хоча американські дослідники переконані, що перекіс убік диспозиційних причин при поясненні дій навколишніх характерний лише для людей західної, індивідуалістичної культури. Відповідно до цієї точки зору, у західному суспільстві люди абсолютно переконані, що людина має нести і несе персональну відповідальність за свою поведінку й, відповідно, за плоди своєї діяльності. Щоправда, це переконання поширюється, в-основному, на чужу, а не на власну поведінку, у чому ми переконаємося пізніше (Jellіson J. & Green J., 1981).

Одне з перших досліджень фундаментальної атрибутивної схильності було проведено Едвардом Джонсом і Віктором Херрісом (1967). Вони показали, що студенти, наприклад, навіть знаючи про те, що автор у статті викладає ті політичні погляди, які він має викласти, робили висновки про політичний упередження автора, виходячи зі змісту цієї статті. Як бачимо, зовнішній вплив, а саме вказівка викласти цю, а не іншу точку зору, студентами, дивним чином в увагу не приймався (Чалдіні Р., 1999).

Розглянемо ще одну ситуацію, задану в експерименті Росса, Терезі Еймебайл і Джулії Стейнмец (1977). Уявіть, що Ви дивитеся вікторину, де жінка задає питання, а чоловік відповідає. Причому, жінка – ведуча і сама визначає теми питань і сама їх формулює, у той час як відповідає має лише можливість або абияк відповідати на них, якщо він хоч щось знає по цій темі, або знизувати плечима, демонструючи незнання. Якщо вас попросять оцінити рівень загальної ерудиції учасників змагання, то чиї знання ви оціните вище - ведучої або чоловіка, який відповідає? Швидше за все, ведучої, оскільки вона задавала такі складні, каверзні питання, показуючи блискавичну ерудованість, а «конкурсант» (чоловік, який відповідає) щось невиразно белькотав або взагалі відмовчувався. При цьому буде зігнорований той факт (ситуаційний фактор), що провідна довільно вибирала тему й формулювала питання. Так, скажемо, людини, далекого від астрономії, легко загнати у глухий кут найпростішим питанням, запитавши, наприклад, про відстань від Землі до Місяця. До того ж запитувати, ставити питання завжди легше і простіше, ніж відповідати на них. (Пайнс Э., Маслач К., 2000).

Але як тільки учасники змагання поміняються місцями (чоловік почне запитувати, а жінка відповідати) - і ваша оцінка ерудиції учасників також зміниться. Росс і його колеги підкреслюють, що й в інших аналогічних ситуаціях ми не схильні брати до уваги ситуаційні фактори, які можуть змушувати людей проявляти ті або інші характеристики і якості.

Наскільки сильна фундаментальна атрибутивна схильність, і чи можна її уникнути при поясненні чужої поведінки? Згідно Дениеля Джилберта, вона має мимовільний, автоматичний характер. Тому ми не можемо її уникнути, але в стані виправляти, коректувати свої пояснення. Щоправда, уже після того, як спочатку зробили диспозиційну атрибуцію (Gіlbert D., 1985).

Відзначимо, що певні психічні стани атрибутора, та- кие як неуважність, роздратування, порушення, гнів і т.д. , усилива- ют тенденцію до прояву фундаментальної атрибутивної схил- ности, сприяють її крайньому прояву. Джилберт затверджує, що, будучи в неординарному психічному стані, атрибутор автоматично покладає відповідальність за происходящее на іншу людину, гудить його. Потім, уже в нормальних обставинах, він може переглянути ситуацію, глянути на произошедшее більш об'єктивно й змінити свою точку зору на случившееся, давши йому ситуаційне пояснення. Проте, це буде вже вторинна атрибуція, яка слідкує за диспозиційною - первинною атрибуцією.

Фундаментальна схильність до диспозиційної атрибуції є певною мірою наслідком того, що в суспільствах індивідуалістичного типу у процесі соціалізації людина привчається до прийняття особистої відповідальності за обставини свого життя, що й спонукає її пояснювати чужу поведінку диспозиційними причинами.

Підкреслимо, що найчастіше так пояснюється чужа, а не власна поведінка. Чому?

Ефект «виконавця-спостерігача»

Едвард Джонс і Річард Нісбет пояснюють це розходження в атрибуції своєї і чужої поведінки тим, що коли ми робимо щось самі, то виступаємо у ролі виконавців, у той час як чужу поведінку ми сприймаємо як спостерігачі. На думку Джонса й Нисбета, фокус уваги виконавця й спостерігача зосереджуються на різних речах. У цьому ще одна причина фундаментальної атрибутивної схильності (Джонс Э., Нисбет Р., 1971).

Коли ми виступаємо у ролі спостерігачів, то зосереджуємо увагу на діях виконавця, а не на зовнішніх умовах: ситуаціях, обставинах тощо. Про все це ми просто можемо не знати, оскільки найчастіше бачимо лише конкретної людини, що робить певні дії в цей момент. Однак у ролі діючих осіб ми з різних причин звертаємо пильну увагу на зовнішніх факторах - на умовах, ситуації, обставинах, оскільки в цьому випадку вони нас хвилюють більше, ніж диспозиційні фактори. Це відкриття Джонса й Нисбета отримало назву ефекту виконавця-спостерігача. Його сутність полягає в тому, що діюча особа, пояснюючи власну поведінку, буде підкреслювати значення ситуації, а спостерігач при інтерпретації цієї поведінки буде схильний давати йому диспозиційні пояснення. Отже, спостерігач буде демонструвати фундаментальну схильність до диспозиційної атрибуції.

Ефект спостерігача-виконавця чітко виявився в ході багатьох досліджень (Джонс Э., Доля Л., Шейвер К., Готалз Дж., 1968; Маккартур Л., 1970; Нисбет Р., Капуто Г., 1971 і ін.). Але особливо цікаво виглядало дослідження Майкла Стормса (1979). Він просив двох учасників (діючих осіб) вести бесіду, що відтворювалася по кабельному телебаченню й спостерігалася іншою парою учасників (спостерігачів). Коли учасники оцінювали розмову, що відбулася, то ті, хто вів бесіду, акцентували увагу на ситуаційних факторах, а спостерігачі - на диспозиційних, особистісних факторах. Нагадаємо, обговорювалася та сама розмова, але з різних позицій. Потім Стормс змінив фокус уваги учасників-виконавців (тих, хто вів бесіду), показавши їм відеозапис їх власної розмови. Коли виконавці вже з цих позицій сприймали бесіду (тобто виступали як спостерігачі), то в їхніх оцінках помітно зросла роль диспозиційних факторів. Таким чином, зміна ролі - з виконавця на спостерігача - призвела до переоцінки навіть власної поведінки. Окрім того, це підтверджує ту просту думку, як важливо глянути на себе з боку (Пайнс Э., Маслач К., 2000).

Пояснюючи дію ефекту спостерігача-виконавця, можна просто обмежитися констатацією того факту, що зміна ролі призводить до зміни сприйняття того, що відбувається. Але можна для пояснення ефекту спробувати проаналізувати й когнітивні процеси, що впливають на Я-Концепцію людей у той момент, коли змінюються їхні ролі.

Отже, коли людина бачить себе з боку (у цьому випадку на екрані телевізора), то активізується його самосвідомість, і він уже менше схильний оцінювати ситуацію, зосередивши увагу на собі самому. Спостерігаючи за собою, ми намагаємося інтерпретувати свою поведінку не так, щоб вона відповідала нашій самосвідомості й самооцінці. Отже, виконавець, що став спостерігачем, не просто сторонній спостерігач. Він стає особою, яка відчуває відповідальність за свої дії. Якщо її власна поведінка, яку він спостерігає, відповідає його самосвідомості, то його пояснення буде таким же диспозиційним, як і в стороннього спостерігача. Якщо ж поведінка спостерігача, який усвідомлює себе, не відповідає його Я-Концепції, то він намагатиметься пояснити його ситуаційними факторами. Іншими словами, він буде інтерпретувати його таким чином, щоб воно відповідало самосвідомості, підтверджувало його.

Коротко узагальнюючи сказане про закономірності й особливості атрибутивних процесів, можна виділити одну загальну тенденцію, яка відображає людську упередженість у поясненні як своєї власної, так і чужої поведінки. Її сутність полягає в тому, що будь-який успішний результат подій люди, як правило, пояснюють як результат власних зусиль: «Це моя заслуга», «Я приклав до цього зусилля, волю, знання, старання». Тобто тут у хід йде диспозиційна атрибуція. Несприятливий результат спонукає людей давати ситуаційну атрибуцію того, що сталося: «Так склалися обставини», «Виникла безвихідна ситуація». Для пояснення можуть використовуватися й міркування про долю, долю, Божу волю.

І прямо протилежним чином здійснюється атрибуція успіхів і невдач інших людей. Причини успіхів іншої людини ні в кого не викликають сумнівів: «Йому просто пощастило», «Він щасливчик». Невдача же іншого теж усім відразу зрозуміла: «Сам винуватий!». У цьому зв'язку Д. Майэрс звертає увагу ще й на таку деталь у поясненні своєї і чужої поведінки, як дієслова, використовувані нами. Міркуючи про себе, людина говорить: «Мене дратує, коли...» (ситуаційна атрибуція). Характеризуючи іншого, ця ж людина стверджує: «Він дратівливий» (диспозиційна атрибуція) (Майерс Д., 1997).

Модель об'єктивної атрибуції

Подібна упередженість цілком зрозуміла: коли справа стосується Я-Концепції, то очікувати від людей об'єктивності не доводиться. Хоча, зрозуміло, коли немає проблем, пов'язаних із самосвідомістю, і, зокрема, із самооцінкою, то ми здатні на безсторонні й об'єктивні міркування. Про це, зокрема, пише Бернард Вейнер, який розробив один з варіантів теорії каузальної атрибуції, що стосується той, як люди пояснюють причини успіхів і невдач як своїх власних, так і чужих (Weіner В., 1974). У своїй моделі атрибуції він розглядає три незалежних параметри: локус причинності, стабільність, контрольованість.

Локус причинності вказує на те, якими, зовнішніми або внутрішніми, факторами детермінований отриманий результат (успіх або неуспіх). Як бачимо, у цьому випадку Вейнер базується на класифікації видів атрибуції, створеної Фрицем Хайдером.

Стабільність є з того, якою мірою стійкі й постійні ті причини, завдяки яким досягнуть саме цей результат. Наприклад, зі здоров'я або настрою досить нестійкі, рухливі фактори, у той час як риси характеру або інтелектуальні здатності - досить стабільна освіта.

Контрольованість означає, якою мірою людина здатна впливати на причини, що визначили отриманий результат, тобто наскільки він може їх контролювати. Так, від самої людини залежить, скільки зусиль вона витратить, щоб виконати, наприклад, контрольну роботу. Але от раптове погіршення здоров'я, сімейний безлад, низький інтелектуальний рівень, посередні здатності або інші неприємності - всі ці фактори мало піддаються контролю.

Згідно Вейнеру, люди враховують ці три параметри, коли пояснюють причини успіхів і невдач як своїх власних, так і чужих. Врахування лише одного показника мало що дає для розуміння причин отриманого результату. Тому зміст має лише облік всіх трьох показників. Тільки в цьому випадку можна усвідомити об'єктивну картину що произошли. Зрозуміло, все це досяжно лише в теорії. У реальному повсякденному житті досягнення високого ступеня об'єктивності - завдання не з легких.

Проте, ми використовуємо показники, виділені Вейнером, і в повсякденних відносинах, але, як правило, не в сукупності, а окремо. Так, наприклад, з огляду на такий параметр як стабільність, ми намагаємося не тільки зрозуміти причини отриманих результатів, але й прогнозувати можливі результати в майбутньому. Якщо, скажімо, Я переконаний, що моє швидке одужання з'явилося результатом кваліфікованої допомоги і уважності лікаря (уважність і кваліфікація - стабільні фактори), то й, надалі, занедужавши, я стану звертатися саме до цього лікаря, оскільки буду сподіватися, що він так само успішно вилікує мене й наступного разу. Якщо ж я думаю, що причина мого одужання не в мистецтві лікаря, а в моєму міцному організмі, то своє одужання я буду розглядати як результат обопільного везіння (нестабільний фактор) - мого й лікаря. Мені повезло з організмом, а бездарному й неписьменному лікареві - з пацієнтом. Зрозуміло, що, надалі, я стану триматися від такого лікаря подалі. Хоча, можливо, я не буду правим ні в першому, ні в другому випадку, оскільки мова йде лише про мої припущення, а не про знання об'єктивної істини.

Даючи пояснення (уживаючи атрибуцію), ми можемо також ураховувати такий параметр, як ступінь контролируемости, тобто можливості впливати на досягнення результату. Якщо ми вважаємо, що чийсь неуспіх був зумовлений неконтрольованими з (наприклад, погана успішність - низьким інтелектом людини), то будемо скептично ставитися до самої можливості поліпшення ситуації надалі, навіть якщо сама людина цього хоче й прагне до цього. Так само вспіх, приписуваний неконтрольованим причинам, буден розцінений нами як проста удача, він не викличе в нас очікувань такого ж успіху в майбутньому.

Додамо, що наш вибір того або іншого пояснення, наприклад перевага в процесі атрибуції стабільних або тимчасових причин, залежить від багатьох факторів: симпатій і антипатій, споконвічних очікувань, стереотипів. Якщо людина нам подобається з якихось причин або ми переконані, що він гарний фахівець, то його успіхи ми пояснимо особистісними, диспозиційними причинами: здатностями, умінням, майстерністю. У протилежному випадку, якщо він нам не подобається або ми вважаємо його бездарем, недотепою, ледачим, його успіх ми пояснимо якимись минущими причинами: удачею, везінням, випадком.

У свою чергу, від того, якими причинами - диспозиційними або ситуаційними - ми пояснимо отриманий людиною результат (успіх/неуспіх), буде залежати наше подальше ставлення до нього. Якщо ми думаємо, що чийсь успіх з'явився результатом особистих зусиль, здатностей, працьовитості, то винагороджуємо людини похвалою, добрим стосунком, іншими наявними в нашім розпорядженні ресурсами. Те ж саме ставиться до покарань і осуджень у випадку неуспіху. Одна справа, коли людині не повезло, інше - коли сам винуватий.

Атрибуція і успіх

Хоча, як ми вже відзначали вище, люди далеко не завжди демонструють у таких питаннях об'єктивність і неупередженість. Тому тут виявляється одна досить складна проблема. Упереджена атрибуція, виступаючи захисним механізмом Я-Концепції, є неусвідомлюваним, ірраціональним процесом. І, зрозуміло, все це неприйнятно в економічних, політичних, ділових відносинах, де особливо цінуються тверезі, зважені відносини, засновані на об'єктивній безсторонній інформації. Тому коли люди, що займаються бізнесом, адміністративною, педагогічною або управлінською діяльністю, намагаються шляхом упередженої атрибуції вирішувати свої особисті психічні проблеми, то, як правило, нічого гарного із цього не виходить. (Чому акцент ми тут робимо саме на управлінській і педагогічній діяльності, стане більше зрозумілим з розділу «Соціальний вплив», де будуть розглядатися психологічні теорії влади, зокрема, влади як компенсаторної функції в теорії А. Адлера.)

У західних суспільствах, і, насамперед, у США, де проблема ефективності будь-якої діяльності, але особливо управлінської, давно стоїть на першому місці по важливості, значимості, у майбутніх керуючих спеціально розвивають навички неупередженості і об'єктивності, уміння виважено і раціонально приймати рішення. Це хоч якоюсь мірою слугує протиотрутою від ірраціональних суджень і поведінки. Як відбувається це навчання, видно з роботи Мадлен Хелман і Річарда Гуззо (Helman М. & Guzzo R., 1978).

У їхньому дослідженні, що проходило у вигляді рольової гри, студенти, які навчаються бізнесу, виступали в ролі підприємців, які мають найманих працівників. Завдання майбутніх бізнесменів полягало в тому, щоб визначити, кого з гіпотетичних працівників і за які якості варто заохочувати і просувати по службі.

Для пояснення успіхів, досягнутих кожним з передбачуваних працівників, пропонувався один із чотирьох видів відомостей: блискучі здатності, очевидні працьовитість і старанність, відносно легкі завдання, просто випадкове везіння. Дії студентів, які відіграють роль керуючих, підтвердили надійність і обґрунтованість тих показників, які виділені в теорії атрибуції Вейнера. Студенти-бізнесмени рекомендували підвищувати зарплату тільки тим ра- ботникам, чиї успіхи пояснювалися як здатностями, так і старанністю. Іншими словами, винагороджувався тільки той успіх, що був обумовлений внутрішніми, диспозиційними причинами. І навпаки. Якщо успіх пояснювався зовнішніми ситуаційними факторами, то винагороди за нього не передбачалося.

Просування по службі студенти рекомендували тим працівникам, про які було відомо, що в них прекрасні здатності. Учасники гри зовсім справедливо думали, що в майбутньому можна лише в тому випадку розраховувати на успішну діяльність працівників, коли в них є блискучі здатності (тобто внутрішній, стабільний, неконтрольований фактор). А от стосовно тих працівників, які виявили старанність і працьовитість (менш стабільний і більше контрольований фактор), не можна бути впевненим, що вони й надалі будуть працювати так само ефективно.

На жаль, у нашому суспільстві ефективність дотепер не є основним критерієм в оцінці управлінської діяльності. Багато в чому це пояснюється тим, що в Росії до останнього часу була відсутня конкуренція - політична, економічна, социальна. В результаті влада російських управлінців, використовується ними для чого завгодно - для особистого збагачення, помсти, «зведення рахунків», для «утримання крісла», тобто самозбереження як начальник і в остаточному підсумку для захисту Я-Концепції, але тільки не для досягнення найвищої ефективності своєї безпосередньої діяльності як управлінців. Існуюча у нас система суспільних відносин давала нашим керуючим можливість діяти неефективно. І як тільки ефективність управлінської діяльності стоїть на останнім місці по ступені важливості, те зрозуміло, що своїх підлеглих такий керуючий буде оцінювати суб'єктивно й пристрастно, причому не по ділових якостях, а по ступені підлесливості, допиливості, особистого стану, «зручності».

Підрозділ 3. Соціальне сприйняття й самосвідомість

Як бачимо, диспозиційна атрибуція може часто використовуватися як прийом психологічного захисту Я-Концепції. Особливим різновидом цього механізму є віра в те, що наш світ заснований на справедливих принципах і кожна людина, зрештою, отримує в житті те, на що заслуговує. Цю точку зору розділяє більшість людей, тому в цьому випадку можна говорити не про індивідуальний, а про масовий, соціальний механізм психологічного захисту.

Соціальне сприйняття з позицій «теорії справедливого світу»

Феномен «віри у справедливий світ» був відкритий в 60-ті роки ХХ сторіччя канадським соціальним психологом Мелвіном Лернером (1966), який і описав його у своїй теорії справедливого світу. Згідно Лернера, віра у справедливий світ є вираженням суспільного світоглядного, навіть філософського погляду на устрій світу. Але віра ця є не тільки і не стільки мислительною конструкцією, скільки психічна потреба, тобто необхідність і бажання вірити в те, що світ справедливий. Лернер думає, що відносне благополуччя одних (більшості) на тлі неблагополуччя інших (меншості) вимагає якихось пояснень і виправдань. Віра у «справедливий світ» саме й дозволяє людині, яка досягла певного рівня статку й комфорту, вважати, що вона своє благополуччя заробила й заслужила. У той же час і інші також мають те, що заслужили й заробили. А, зрештою, кожний отримує те, чого він вартий, оскільки світ - справедливий! Так що доля кожного - це справедливе воздаяние або відплата «за його справи».

У повсякденному житті віра у справедливий світ повністю обертається тим, що жертви обманів, пограбувань, побиттів, згвалтувань замість співчуття і підтримки з боку оточуючих чують осуди і обвинувачення у свою адресу. Саме на них покладається провина і відповідальність за те, що сталося. Перше, що чує, наприклад, обманутий людина навіть від найближчих: «Не можна ж бути таким наївним і довірливим!», «Ну чому ти такий роззява?», «Навіщо ти повірив?». По суті, все це означає – «сам винуватий». У правоохоронних органах пограбованої людини обов'язково стануть запитувати: «Чому у вечірній час ви ходите в такому дорогому одязі?», «Навіщо ви носите із собою стільки грошей?», «Чому у вас такі слабкі замки у дверях?». За всіма цими питаннями криється відвертий осуд: якби ти йшов удень і не в шубі, а у ватнику й без копійки грошей, то хіба б хто тебе став грабувати? Отже, сам винуватий!

Досить типов і розповсюдженими є обвинувачення на адресу згвалтованих жінок. Провину за те, що сталося, як правило, покладають на саму жертву. Причому частіше ці обвинувачення випливають від чоловіків, чим від жінок. Ймовірно, це пов'язане з тим, що жінкам більшою мірою загрожує небезпека стати жертвою. Усвідомлення цієї небезпеки слугує стримуючим фактором проти обвинувачень жінок з боку жінок.

У цілому ті, кому доводилося ставати жертвами різних нещасть, або ті, хто побоюються потрапити до х числа, проявляють більше обачності і милосердя до жертв, вони менш схильні настільки завзято відстоювати віру в «справедливий світ».

Згадаєте, як часто вам доводило слідом за повідомленням про терористичний акт проти політичного або суспільного діяча, про вбивство журналіста або підприємця чути від навколишню констатацію, висловлену тріумфально або задоволено: «Дострибався!», «Довиступався!», «Доборовся за правду!». У цих заявах багато чого психо- і соціопатичного. Але, окрім усього іншого, вони є ще й вираженням віри в «справедливий світ». Так, наприклад, у квітні 1968 року відразу після вбивства відомого американського суспільного діяча, проповідника расового миру й терпимості Мартіна Лютера Кінга було проведене опитування по репрезентативній вибірці 1337 дорослих американців із приводу замаху на доктора Кінга. На питання «Коли ви почули про терракт, то які почуття й думки взяли гору у вас: гнів, смуток, сором, страх, «сам винуватий?» біля однієї третини респондентів (426 чоловік) вибрали останній варіант відповіді – «сам винуватий» (Rokeach М., 1970).

Заяви «дострибався» або «сам винуватий» імпліцитно містять наступне нехитре міркування: якби він сидів тихо і не вилазив, як я, то ніхто б його не чіпав! Адже нікому ж, слава Богові, не спадає на думку вбивати мене. Я поводжуся розумно, а він ні, от і заробив. Кожний отримує те, на що заслужив, і домагається того, чого хоче.

Таким чином, люди відчувають потребу вірити в справед- ливое підстава з. Ця віра дає їм опору в житті, відчуття надійності й стабільності, рятує від непотрібних тривог і болісних роздумів і сумнівів. Щоб зберегти і підтримати цю віру, можна просто закривати очі на всі випадки несправедливості. Повідомлення про вбивства і пограбування можна сприймати як звістки про акти справедливості (Гозман Л., Шестопал Е., 1996). У результаті такого сприйняття інформації виходить, що жертви самі винуваті у своїх лихах.

Щоправда, думає Лернер, якщо якась подія не вбудовується в нашу концепцію «справедливого миру» і сприймається як явна несправедливість, то воно може спонукати нас до якихось реальних дій, щоб цю несправедливість усунути. Ми можемо почати надавати допомогу жертвам несправедливості, можемо навіть поста- раться викорінити джерело зла й несправедливості. І вже в тому випадку, коли ми виявляємося не в змозі перемогти зло й несправедливість, знову прибігаємо до рятівної віри у «справедливий світ», намагаємося просто переконати себе, що нічого несправедливого, взагалі, не буває. Це зручно ще й у тому ставленні, яке дозволяє позбутися страху самим виявитися жертвами несправедливості.

Форми організації соціальних знань і досвіду

Як уже говорилося раніше, відповідно до деяких теорій (наприклад, Ч. Лантухі), наше сприйняття соціального світу має пасивний характер. Але інші теорії (наприклад, когнитивістської орієнтації), навпаки, підкреслюють нашу активність і вибірковість у процесі соціального пізнання.

Чому ж пізнаючи соціальний мир, ми не обмежуємося роллю відсторонених, об'єктивних спостерігачів, до чого, як ми знаємо, спеціально прагнуть учні? Чому наша активність простирається так далеко, що замість неупередженого сприйняття цього світу ми самі конструюємо його у своїй уяві, у свідомості? А, простіше кажучи, придумуємо його, зауважуючи й сприймаючи одне й не обертаючи уваги на інше? Чому наша активність проявляється в суб'єктивізмі, упередженості, вибірковості?

Насамперед, це пояснюється тим, що в кожного з нас є вже готові, сформовані заздалегідь очікування й припущення щодо інших людей і соціального миру в цілому. І ми хочемо, щоб наші очікування й подання підтвердилися. Адже як приємно сказати й собі й навколишньої: «Я був правий!». Для людини це дуже важливо - завжди відчувати себе правою. Якщо вона «не помиляється», виходить, добре орієнтується у світі, значить світ надійний і передбачуваний. Окрім того, усвідомлення власної правоти підвищує самооцінку людини.

Як можна домогтися цього відчуття? Зробити це можна двома способами - або привести свої знання хоч у яку-небудь відповідність із реальністю, або, навпаки, підігнати, реальність до своїх уявлень, так щоб світ відповідав створеній людиною розумовій конструкції. У соціальному пізнанні друге трапляється набагато частіше, ніж перше.

Філософія людської природи

Найбільш загальний рівень наших споконвічних очікувань, зазвичай, називають філософією людської природи. Вона є майже у всіх. Багатьом людям здається, що вони знають людську натуру, сутність людини і тому сприймають навколишніх крізь призму своїх очікувань або «знань». Одні вважають, що «всі люди - егоїстичні й злі за своєю природою», інші ж, навпаки, думають, що людям властива доброта і альтруїзм. Одним здається, що люди розважливі, далекоглядні і раціональні, іншим - що вони безладні, безрозсудні, імпульсивні істоти, треті - переконані, що люди чесні й відкриті, четверті - що вони брехливі і хитрі. Ми вже знаємо, що на сприйняття індивідом інших людей великий вплив робить Я-Концепція самої людини, тобто те, як вона сама себе усвідомлює і сприймає. Виходячи з цих припущень, інакше кажучи, із власної філософії людської сутності, кожний з нас і оцінює навколишній соціальний світ, людей і їхні вчинки. Таким чином, за допомогою переконань щодо людської природи ми організуємо соціальну інформацію.

Окрім філософії людської природи людьми у соціальному пізнанні широко використовуються й інші форми організації знань, такі як імпліцитні теорії, прототипи, стереотипи й інші когнітивні схеми.

Імпліцитні теорії особистості

Кожний з нас, здобуваючи соціальні навички і досвід, мимоволі створює якісь теорії, у тому числі і теорії особистості, у яких намагається вловити певну логіку того, як взаємозалежні в людях ті або інші риси або якості, ті або інші характеристики. Іноді ці теорії не створюються індивідом, а просто запозичують із чужого досвіду або суспільної думки. Характеристики ж, у свою чергу, погоджуються з певною поведінкою. Такі теорії одержали назву імпліцитних, оскільки, з одного боку, те, що в них стверджується, сприймається людьми як те, що саме собою розуміється, а, з іншого боку, - вони найчастіше носять неусвідомлений характер, тому що створюються беззвітно, спонтанно. Зрозуміло, що такі теорії погано погоджуються з логікою, але, проте, переважають у наших уявленнях про інших людей. Саме крізь призму цих теорій ми сприймаємо оточуючих.

В імпліцитних теоріях особистості можуть погоджуватися, наприклад, веселість із щедрістю й сердечністю й не асоціюватися із черствістю і байдужістю (хоча усмішлива, весела людина може бути черствою і безсердечною), маскулінність із суворістю й мужністю, а жіночність, навпаки, з м'якістю й беззахисністю (хоча як перше, так і друге може виявитися невірним), військовий героїзм із соціальною сміливістю (хоча давно відомо, що для багатьох людей простіше зробити військовий подвиг, ніж сказати правду в очі своєму начальникові). Сентиментальність і здатність зворушуватися можуть погоджуватися людьми з добротою і дбайливістю, хоча навіть із історії скільки завгодно відомо сентиментальних людей, які відрізняються крайньою жорстокістю; захопленість - із щирістю і шляхетністю почуттів, хоча захопленість найчастіше пояснюється лицемірством і користю, рідше - дурістю. Ну, і так далі.

Істинність імпліцитних теорій легко піддати перевірці, дослідивши, наскільки в реальності взаємозалежні риси, ассоційовані в цих теоріях. Але імпліцитні теорії тим і відрізняються від наукових (формалізованих психологічних теорій), що їхні творці зовсім не стурбовані їхньою перевіркою. Ці теорії і так уважаються щирими. І, оскільки ми, як правило, не усвідомлюємо, що мимоволі погоджуємо одні характеристики з іншими (наприклад, веселість і добродушність), то в тих випадках, коли наші теорії не виправдуються, ці факти минуть наша свідомість, і ми на них просто не звертаємо увагу.

Щодо того, як люди сполучать різні особистісні риси для формування вражень про людину, Соломоном Ашем ще в 40-х роках ХХ століття (1946) була створена теорія центральних рис особистості. На думку Аша, центральні риси особистості - це такі характеристики людини, які здатність повністю визначити враження про неї. Так, наприклад, коли у дослідженні Аша в переліку із семи характеристик індивіда втримувалося визначення холодний, то тільки 10% учасників припускали, що холодна людина може бути також і чесною або мати почуття гумору. Якщо ж у переліку втримувалася характеристика серцевий, то 30% учасників вважали цю людину щедрою, шляхетною, а більше 70% припускало в нього почуття гумору. А от такі характеристики як вихований/невихований, мало впливали на організацію цілісного враження про людину. На підставі цього Аш зробив висновок, що холодність і сердечність є центральними рисами при сприйнятті особистості, у той час як вихованість/невихованість виявляються периферійними характеристиками.

Теорію Аша підтвердив Харольд Келлі (1950). Його дослідження полягало в тому, що різним студентським групам того самого викладача представляли те як сердечною, м'якою, такі холодною, черствою людиною. І хоча потім викладач проводив ідентичні лекції у всіх групах, у студентів склалося про нього неоднакове враження. Воно повністю відповідало попередньому уявленню, тобто тій установці, яку сформували в слухачів. Там, де викладач був рекомендований як добродушна людина, у студентів склалася про нього така ж думка. І навпаки.

Келлі, таким чином, дійшов висновку, що характеристики, які відносяться до центральних рис, по-перше, здатні вплинути на формування цілісного враження про людину ще до реального знайомства з ним. А, по-друге, це враження є настільки сильним, що навіть очне знайомство і реальна взаємодія із цією людиною не в змозі змінити сформоване про нього враження.

Однак подальші дослідження цієї проблеми показали, що із центральними особистісними рисами справа обстоит трохи складніше, ніж думали Аш і Келли. Так, зокрема, з'ясувалося, що люди надають вирішального значення тим або іншим характеристикам людини не взагалі, а залежно від того, якого роду соціальні взаємодії їх пов'язують. Весь спектр цих взаємодій умовно можна розділити на два типи: соціально-міжособистісні і интеллектуально-ділові. Для першого типу відносин такі характеристики як холодність і сердечність, дійсно можуть бути критично значимими. Для іншого ж типу ці риси можуть виявитися малозначимими або, взагалі, незначущими. У ділових відносинах, наприклад, більше актуалізовані такі характеристики як чесність, порядність, точність, пунктуальність, сумлінність. Тому холодності або сердечності тут приділяється другорядне значення. Такі самі справи і в сфері інтелектуальної діяльності. Сердечність або холодність вченого, ймовірно, мало здатні вплинути на його наукову творчість. Інша справа, що, відповідно до імпліцитних теорій особистості, людини, певного як серцевий, оточуючі можуть наділяти іншими, супутніми характеристиками: інтелектуальний, сумлінний. І, навпаки, холодну людину можуть наділяти негативними якостями, у тому числі і низкою інтелектуальністю.

Що стосується дослідження Аша, то в ньому для опису людини використовувалися в-основному такі характеристики, які вказували на його інтелектуальні здатності, і лише одна з них стосувалася прояву його щиросердечних якостей. Все це повторилося і у дослідженні Келлі. Представляючи студентам викладача, дослідники описували лише його інтелектуальні і наукові досягнення, а характеристика рівня соціально-міжособистісних відносин обмежувалася тільки вказівкою на сердечність або холодність. Звідси й такий великий вплив цих характеристик на формування враження про нього у студентів.

Отже, можна зробити висновок, що центральних рис характеру в тому розумінні, як їх розумів Аш, не існує. Тому, на думку Розенберга, вірніше говорити про набір особистісних рис, які й визначають те, яке враження складається про людину (Кін И., 1968).

Цей набір характеристик залежить, у свою чергу, від того, якого роду соціальні відносини пов'язують людей. На закінчення відзначимо, що у відношенні деяких особистісних рис нам легше зробити певний висновок, ніж у відношенні інших. Так, наприклад, нам простіше переконатися в тому, що людина весела, ніж у тому, що вона розумна, оскільки весела поведінка легше розпізнається, ніж розумна. З іншого боку, деякі характеристики людини виявляються для нас, вкрай значимими, тому що можуть нести погрозу для нас самих. Тому вони й здаються більш очевидними. Наприклад, єдиного разу у обмані нам досить для того, щоб зробити рішучий висновок, що перед нами нечесна людина. У той же час, побачивши один раз свого знайомого неголеним або у невігладженому одязі або брудних черевиках, ми не станемо квапитися з висновками, що ця людина - нечупара й, взагалі, занепалий тип.

Щоправда, і тут виявляється певна закономірність, сутність якої полягає в тому, що нам легше переконати в наявності в інших людей позитивних якостей, ніж негативних. Так, якщо у вас споконвічно склалося негативне враження про людину, то знадобиться чимало часу й зусиль з боку цієї людини, щоб переконати Вас і сформувати сприятливе враження про нього. Якщо ж ми вважаємо когось добрим, але один раз ця людина робить підло, то цього досить, щоб наша думка про неї різко змінилося. Разом з тим, якщо ми когось вважаємо жорстоким, оскільки один раз бачили, як він виявив жорстокість, то скільки потім цей індивід не демонстрував доброту і милосердя, наше враження про нього як про жорстоку людину мало зміниться.

Імпліцитні соціальні теорії

Люди створюють не тільки імпліцитні теорії особистості, у яких погоджують характерологічні, особистісні риси, але також і імпліцитні соціальні теорії, у яких погоджують між собою певні соціальні події. А, якщо це так, то зрозуміло, що мова йде про виявлення причинно-наслідкових зв'язків. І, дійсно, кожен з нас має систему досить стійких уявлень про взаємозв'язок соціальних подій, про те, що за чим має слідувати, які причини викликають або породжують ті або інші наслідки. Теорії подібного роду можна назвати ще й повсякденною або розхожою мудрістю. Так, наприклад, у однієї з таких розхожих мудростей є переконання, що зі злочинністю можна покінчити лише за допомогою нещадної жорстокості. «Розстрілювати на місці без суду і слідства», «відрубувати руки» злодіям, влаштовувати публічні страти - от типові «рецепти» подолання злочинності в суспільстві, представлені в імпліцитних соціальних теоріях.

Як бачимо, в імпліцитних соціальних теоріях, так само як і в теоріях науки, вживаються спроби виявити причинно-наслідкові зв'язки, що робить їх схожими на наукові теорії. Чим же вони відрізняються, якщо, взагалі, відрізняються?

По-перше, в імпліцитних соціальних теоріях відсутні точні, чіткі формулювання, що робить їх розпливчатими, невизначеними. Будь-яка розхожа мудрість є не результатом господарської практики, але, найчастіше, наслідком невірних відомостей, припущень і просто оман. По-друге, формалізовані социальні теорії засновані на строгій логіці і піддаються перевірці за допомогою спеціальних процедур, на відміну від імпліцитних теорій, які, як уже говорилося, засновані на випадкових спостереженнях і вважаються щирими без будь-якої перевірки.

Говорячи про те, як імпліцитні теорії впливають на поведінку людей, Джордж Келлі (1955) пише, що люди сприймають світ за допомогою простих і ясних зразків, шаблонів, схем, які вони самі і створюють. Інтерпретуючи події або явища, вони намагаються втиснути навколишній соціальний світ у знайомі їм схеми. Так, щоб він відповідав звичним, зрозумілим зразкам і шаблонам, які Келли позначає поняттям «конструкт» (придумування). Конструкт (придумування), таким чином, це, з одного боку, спосіб тлумачення світу, спроба його усвідомлення, а, з іншого, - відповідна цьому тлумаченню поведінка. Іншими словами, наша поведінка визначається тим, як ми інтерпретуємо навколишній соціальний мир. Згідно Келлі, всі ми діємо як стихійні вчені, і так само, як вони, створюючи власні системи конструктів, намагаємося зрозуміти і вгадати події (Хьел Л., Зиглер Д., 1997).

Найбільше люди зацікавлені в тому, щоб бути абсолютно впевненими в системі своїх конструктів. Тому вони прагнуть отримувати тільки таку інформацію, яка підтверджувала б їх світобачення, світосприйняття. Це робить його зрозумілим і передбачуваним. Ну, а оскільки абсолютної й об'єктивної істини (тобто однієї для всіх) не існує, то, згідно Келлі, наукові теорії не мають ніяких переваг перед імпліцитними теоріями, або теоріями повсякденної мудрості. Одним словом, всі конструкти гарні - обирай на смак!

Феноменологічна позиція, якої дотримується тут Д. Келли, стверджує, що немає значення, яким бачиться об'єкт або подія іншій людині. Важливо лише те, як все це сприймається особисто Мною, як об'єкт або подію присутні в моєму сприйнятті, як вони вбудовані в систему моїх конструктів.

Таким чином, імпліцитні теорії в системі конструктів служать для того, щоб організувати, зібрати воєдино наше світосприйняття, зробити його більш простим і зрозумілим для того, щоб впевненіше почуватися у непростому світі складних людських відносин. Коротко кажучи, ці теорії нам просто необхідні, ми їх потребуємо і з їхньою допомогою робимо світ - людей, речі, події – більш зрозумілими. У цьому джерело живучості і стійкості імпліцитних теорій. І нехай вони часто суперечать дійсному (реальному) стану справ, коли, наприклад, погоджується поява на небі комети з посухами, війнами. Проте завдяки зв'язуванню воєдино двох, по суті, не пов'язаних між собою подій, світ стає зрозумілим і з'ясовним. Тому люди завжди будуть прагнути знайти пояснення незрозумілому, а, отже, і, надалі, створюватимуть імпліцитні теорії, щоб намагатися потім знайти обгрунтування й підтвердження своїм власним теоріям.

Когнітивні схеми

Ще одною формою організації соціальних знань і досвіду є когнітивні схеми. Уявлення про них з'явилися в психології у 30-ті роки ХХ століття. Так, вже у Едварда Толмена, одного із засновників необіхевіоризму, ми зустрічаємо поняття «когнітивні карти» (Толмен Э., 1980). Ним він позначав виникаюче, на його думку, у центральній нервовій системі (мозку) тварин і людини відображення у вигляді нервових імпульсів, що фіксував визначений поведінковий паттерн. Іншими словами, на думку Толмена, когнітивні карти - це схеми, які обсмоктувати зв'язки ЦНС, відповідно до яких поводиться організм. Інше, більше близьке до сучасного, розуміння когнітивних схем запропонував Фредерік Бартоллєт (1932), який використовував поняття «схема» для позначення процесів пам'яті.

У сучасній соціальній психології уявлення про когнітивні схеми стало широко використовуватися завдяки психологам-когнітивістам. Раніше, коли ми характеризували когнітивний напрямок у психології, поняття «схема» було визначено особливим чином організованою формою знань, отриманою з минулого досвіду, виходячи з того, як ми інтерпретуємо поточні події і здійснюємо актуальну поведінку. Одну з різновидів схем, а саме схему особистості, організовану як Я-Концепцію, ми вже обговорювали у попередньому підрозділі. Там же, зокрема, відзначалося, що наше сприйняття і пізнання інших людей здійснюється крізь «призму» нашої самосвідомості, тобто схему власної особистості.

Існує багато різновидів когнітивних схем. Тут ми обмежимося розглядом двох найбільш очевидних і типових, а також найпоширеніших схем, за допомогою яких люди організують свій соціальний досвід. Ці схеми безпосередньо впливають на соціальну поведінку людини. Зокрема, мова йтиме про прототипи і стереотипи.

Прототип

Прототип - це така когнітивна схема, у яку включені різні ознаки, риси, особливості, які асоціюються в нас із людьми певного типу, а також з речами, предметами, навіть із ситуаціями і обставинами. Можна сказати, що прототип виступає для нас вихідним типовим зразком будь-яких людей, речей, явищ. У кожної людини є прототипічні уявлення про людей певної професії, наприклад лікаря, продавця, водія, вчителя. Можуть існувати прототипи людей різного типу темпераменту - флегматика, холерика, сангвініка, меланхоліка; різної зовнішності - повний, худий, високий, блондин, брюнет. Відмітною рисою прототипу як схеми є те, що він формується на основі нашого власного досвіду. Наша перша взаємодія з лікарем або вчителем призводить до того, що у нас складається уявлення про те, як виглядає «типовий лікар», «типовий вчитель». Склавшись, це уявлення потім слугує для нас своєрідним стандартом, з яким ми як би співвідносимо кожного лікаря, вчителя. Зрозуміло, що нам подобається, коли людина «укладається» у прототип. Коли ж цього не відбувається, ми говоримо, що «він на лікаря (учителі) не схожий». Начебто б існують «типові лікарі, вчителі».

Щоправда, необхідно додати, що прототипи не є застиглими і незмінними, раз і назавжди сформованими схемами. Вони змінюються по мірі тих, хто послужив моделлю для сформованого прототипу.

Як уже говорилося, окрім прототипів людей у нас є також прототипи предметів, явищ, ситуацій і навіть місць. Наприклад, ми можемо говорити про типовий гуртожиток, типовий іспит. Тут, як і у випадку із прототипом людей, схема виступає для нас свого роду стандартом для порівняння того, що було й відклалося в нас із, і того, що є в даний момент або очікується в майбутньому.

Соціальний стереотип

Соціальний стереотип - ще один різновид когнітивних схем. Дані схеми створюються відносно членів певних соціальних груп: етнічних, гонористих, вікових. Стереотип відрізняється від прототипу як способом свого формування, так і методом функціонування. Якщо в основі прототипу, як правило, полягають індивідуальні досвід і знання, то стереотип заснований на соціальних, суспільних, групових уявленнях, які індивід ще в дитинстві переймає від оточуючіих, насамперед, батьків, однолітків, інших важливих людей. Іншими словами, стереотипи формуються, виникають і закріплюються за допомогою соціального навчення (згадаємо теорію соціального навчення Альберта Бандури і Джулиана Роттера). Сформований соціальний стереотип стосовно певної соціальної групи поширюється потім на кожного її члена. Таким чином, стереотипи діють за правилами дедуктивного методу, на відміну від прототипу, що відповідає іншому логічному методу - індуктивному.

Завдяки етнічним стереотипам у нас є шаблонні, схематичні уявлення про людей певної раси (наприклад, про негрів), нації (наприклад, про французів, фінів або японців). Цілком може статися так, що людина ніколи в житті не бачила ні негра, ні француза і у неї немає ніякого досвіду особистої взаємодії із представниками даних етнічних груп, але, проте, стереотипи відносно цих груп у нього є. І, якщо людині представиться випадок зустрітися, наприклад, із французом, то автоматично активізується наявна в нього схема-стереотип «француза». Іншими словами, у пам'яті у неї відразу ж виникнуть всі його уявлення і знання про французів. Але навіть і особиста зустріч необов'язково потрібна для активізації стереотипу. Навіть простого згадування досить, щоб активізувався відповідний стереотип. Як і будь-яка когнітивна схема, стереотип є одночасно і установкою. Тому він ще і визначає нашу поведінку.

Оскільки стереотипи виникають у нашій свідомості спонтанно, то ми не в змозі контролювати цей процес. Ми можемо лише свідомо, спеціально прагнути того, щоб послабити вплив стереотипів на наше враження про людей, нейтралізувати їхній вплив на наше поведінку. Позбутися ж стереотипів повністю неможливо. У кожного з нас є стереотипи чоловіка, жінки, дитини, пенсіонера.

Вперше термін «стереотип» використав і ввів у науковий обіг журналіст Вальтер Ліппман у 1922 році, визначивши його як «картинку в нас у голові». Сам Ліппман розглядав стереотип лише як негативне уявлення про людину. На його думку, за допомогою стереотипів люди прагнули зберегти і зміцнити свій привілейований соціальний статус. Так, у суспільстві, де існує сильна майнова і соціальна нерівність, багаті створюють і використовують стереотипи відносно бідних, вважаючи їх ледачими, заздрісними, дурними. У США, де гостро стояла проблема расової нерівності і домінували білі, негативні стереотипи створювалися відносно негрів, щоб обґрунтувати ідею расової переваги білих і зберегти їх привілейований стан у суспільстві. Такого ж погляду на стереотипи дотримувалися і прихильники психоаналітичної теорії, які визначали стереотипи як невротичні захисні механізми, які є продуктами несвідомих імпульсів. (Пізніше, говорячи про міжгруппові взаємини, ми ще раз повернемося до цієї проблеми.)

Дійсно, соціальні стереотипи часто містять у собі упередження, образливі, несправедливі характеристики тих або інших соціальних груп. Упередження, у свою чергу, породжують дискримінаційну поведінку, про що також піде мова у підроділі про взаємини між групами.

Але сучасні дослідження стереотипів показали, що в них є не тільки негативні уявлення, вони можуть містити також нейтральні і навіть позитивні характеристики соціальних груп. Іншими словами, стереотипи, подібно іншим когнітивним схемам, можуть містити в собі найрізноманітніші відомості - від негативних до позитивних.

Розглянемо як приклад гонористі стереотипи, згідно яким чоловіка й жінки різняться своїми соціально-психологічними характеристиками. Більшість людей дотримуються тієї думки, що чоловікам властиві такі якості як незалежність, самостійність, емоційна стриманість, діловитість і професіоналізм, а жінкам - м'якість, емоційність, нерішучість, безпорадність, залежність. Оцінка всіх цих якостей, які входять у стереотипи, неоднозначна і залежить від світоглядних і настановних позицій людини. Так, наприклад, емоційність, м'якість, поступливість можуть розцінюватися як нейтральні або навіть позитивні характеристики. Але з позицій радикального фемінізму, прихильниці якого вважають, взагалі, неприйнятними будь-які вказівки на соціально-психологічні розходження між чоловіками і жінками, ці характеристики можуть розцінюватися як образливі і дискримінаційні. Так само стереотипні уявлення про чоловіків як про незалежних, діловитих, емоційно стриманих, можуть оцінюватися нейтрально, позитивно або навіть негативно. В останньому випадку незалежність може трактуватися як упертість, навіть агресивність; діловитість - як жадібність, безпринципність, прагнення будь-якими засобами дос- тичь благополуччя, а емоційна стриманість - як черствість, байдужість.

Разом з тим, жоден з цих стереотипів не є безумовними. І чоловіки, і жінки можуть мати набір як одних, так і інших якостей. Стереотипи ж просто констатують, що одні із цих якостей більше характерні для чоловіків, інші - для жінок.

У рамках загальних стереотипів можуть формуватися певні підтипи, тобто можуть виділятися класи людей, об'єднаних не самими загальними, а специфічними ознаками. У випадку з гонористими стереотипами можна сказати, що відносно жінок існує більше дробова класифікація, принаймні, п'яти типів жінок: домогосподарка, ділова, спортивна, сексуальна, фатальна. Є також типологія чоловіків: діловий, спортивний, роботяга, інтелектуал, донжуан-спокусник. Те ж саме можна сказати і про інші види стереотипів, наприклад, вікових. Так, серед людей похилого віку виділяють «божих кульбаб», баб, бабок, дідків, дідів-ветеранів.

Характеристики, що містяться у стереотипах, можуть, зазвичай, відображати реальні ознаки, властиві соціальним групам. Але частіше в їх основі полягають страх, ксенофобія, омани, незнання, випадкові спостереження і помилкові узагальнення. Роль останніх, тобто помилкових узагальнень у формуванні стереотипів продемонстрував експеримент Томаса Хілла і його дослідницької групи (Hіll Т. at all., 1981). У ході експерименту дослідникам вдалося за дуже короткий час створити в учасників один з аспектів гонористого стереотипу. Хілл з колегами показували учасникам шість знятих епізодів, кожний тривалістю менш двох хвилин. Звуковий супровід епізодів вказував на те, що знята людина була стурбована якоюсь проблемою, сутність якої, однак, залишалася невідомою. Щоб створити саме гонористий стереотип, половині учасників показували сюжети зі стурбованим чоловіком. Іншій половині демонстрували епізоди за участю стурбованої жінки. Перед показом роликів і через два тижні після перегляду учасників просили визначити ступінь занепокоєння, заклопотаності (поряд з іншими рисами) своїх знайомих чоловіків і жінок. Іншими словами, учасників просили визначити, наскільки такі риси як заклопотаність і занепокоєння, характерні для знайомих учасників студентів і студенток.

Дослідники думали, що піддослідні включать у свої гонористі стереотипи і результати маніпуляції з показаними їм епізодами. А потім уже оновлені стереотипи вплинуть на їх судження про тих чоловіків і жінок, яких вони знають.

Результати експерименту підтвердили цю гіпотезу. До перегляду епізодів учасники були переконані, що чоловіки і жінки не розділяються за ступенем занепокоєння, зневіри, заклопотаності, тобто в їх гонористих стереотипах були відсутні уявлення про специфічні розходження в ступені заклопотаності чоловіків і жінок. Однак після перегляду стрічки учасники, які бачили епізоди із чоловіком, що перебував у розпачливому положенні, оцінювали своїх знайомих чоловіків як більш сумних і стурбованих, у той час, як знайомих жінок вони оцінювали за найменшою «шкалою стурбованості». Протилежний ефект продемонструвала та половина учасників, яка дивилася епізоди за участю стурбованої жінки. Таким чином, простого перегляду роликів, де спеціально підкреслювалася гонористість як одна з їх характеристик, а саме занепокоєння незнайомої людини, виявилося досить для зміни думки про своїх знайомих.

На закінчення ще раз відзначимо, що стереотипи є, у своїй більшості, результатом соціального навчення, виникнення і збереження якого здійснюється завдяки соціальному впливу. У міру розвитку дитина сприймає і засвоює думки й переконання, поділювані його соціальним оточенням. Тому уявлення кожної людини містять у собі багато страхів, упереджень, помилок і оманів того суспільства, у якому він виховувався і якому він належить. Структура й зміст наших когнітивних схем (стереотипів) щодо тих або інших соціальних груп обумовлені багатьма факторами. Пізніше, говорячи про межгруппові відносини, ми знову повернемося до проблеми стереотипів. Зараз же продовжимо розмову про процес соціального пізнання.

Підрозділ 4. Стадії процесу соціального пізнання

Дотепер у даному розділі мова йшла про особливості, організацію, форми і способи структуризації соціального знання. Але соціальне пізнання, хоча і здається, на перший погляд, хаотичним і неупорядкованим, проте, як будь-який процес має свою логіку, закономірності і етапи. Все це знайшло відображення у моделі соціального пізнання, розробленої Сюзен Фіске і Стівеном Нібергом (1990). Відповідно до цієї моделі, весь процес соціального пізнання умовно поділяється на три стадії: стадія первинної категоризації, стадія підтвердження і стадія уточнення, або рекатегорізаціїї.

Первинна категоризація

Вона починається відразу ж, як тільки ми або реально зустріли людину, або тільки почули або прочитали про неї. Одним словом, людину, яка постала у сфері нашого сприйняття, ми негайно прагнемо «класифікувати», підвести її під певну категорію, тобто визначити її приналежність до того або іншого типу людей (Тейлор Ш., 1982). Зрозуміло, що тут задіяні когнітивні схеми - прототипи, стереотипи. Іншими словами, відбувається активізація вже наявних у нас знань. Праймінг, а саме так, як ми пам'ятаємо, називається процес активізації у пам'яті і повернення у свідомість минулого досвіду, сприяє тому, що певні когнітивні схеми і поняття, які постійно активізовані в пам'яті, стають для нас більше доступними і звичними і легше приходять на розум, ніж зрідка використовувані схеми. Постійна доступність і застосування будь-яких схем і понять означає, що в людини є набір певних стандартних, звичних «робочих» когнітивних компонентів, які він часто використовує і які виражають систему його поглядів, подань і переконань, а також звички, схильності і захоплення. Так, наприклад, якщо людина є жінконенависником, то при зустрічі з жінкою у неї легко і відразу активізуються всі її неприємні, негативні асоціації, пов'язані з жінками. Якщо ж вона, навпаки, жінконенаситник, то відбудеться активізація позитивних, приємних уявлень про жінок.

При категоризації, окрім когнітивних схем, задіяні також евристики, помилковий консенсус, соціальне порівняння, стереотипи, прототипи, симпатії, антипатії, пристрасті і упередження. Все це відразу дається взнаки, оскільки, як ми вже відзначали раніше, соціальне сприйняття відбувається через призму Я-Концепції. Додамо, що категоризацію ми здійснюємо несвідомо, беззвітно і без певної мети.

У чому тоді полягає зміст цієї процедури? Чому вона нами здійснюється? Є кілька пояснень причин цього процесу. З одного боку, за допомогою категоризації ми в ході пізнання спрощуємо і полегшуємо процес сприйняття, мислення, зводячи його до мінімуму. Адже, дійсно, набагато простіше, зручніше і продуктивніше сприймати інформацію і мислити категоріями, ніж намагатися впоратися з потоком різнобічної інформації, що обрушується на нас у кожний даний момент.

З іншого боку, категорізація є єдиним способом, який дає нам можливість почати процес пізнання, відкриваючи шлях до подальшої соціальної взаємодії. У нас немає інших засобів і способів пізнання, окрім як, побачивши людини, відразу визначити її граничність з категорією «людина». А вже потім, виходячи із власної філософії людської природи, продовжити пізнання, у ході якого ми переходимо від абстрактного поняття «людина» до конкретніших висновків про цього індивіда. Конкретизуючи і деталізуючи інформацію про нього, ми визначаємо його сутність, расову і національну приналежність, соціальний статус, риси характеру. Німецький філософ Гегель визначив цю операцію як метод сходження від абстрактного до конкретного. Наше пізнання іншої людини може тривати досить довго, а наші уявлення про нього стають уве більше і більше докладними. Тим самим абстрактну категорію «людина» ми наділяємо усе більше повним і багатим змістом. Таким чином, категорізація - це те єдине, що дає нам можливість почати взаємодіяти з іншою людиною, закладаючи для цього певну інформаційну основу.

Рівень знайомства з людиною від бідної абстракції Homo sapіens до багатого й повного поняття «мій друг Іван Лапшин» залежить від того, наскільки цікава і приваблива для нас людина. Одні люди з певних причинах викликають наш інтерес, інші - ні.

Окрім того, дослідники виділили ряд об'єктивних факторів, які можуть сприяти активізації нашої уваги і появі інтересу.

Насамперед, увагу людини привертають яскраві, помітні об'єкти, у тому числі і яскраві, незвичайні люди. У цьому випадку підвищена цікавість обумовлюється інтенсивною емоційністю, яка виникає при впливі на нас яскравого стимулу. Отже, при формуванні враження, у процесі категорізації велике значення має емоційний стан людини. Логічно припустити, що інтенсивна емоційність, яка збуджує загострений інтерес, сприяє кращому, більш точному, адекватному сприйняттю об'єкта. Але це не так. Сильні емоції, викликані сприйманим об'єктом, перешкоджають точному сприйняттю, спотворюють його.

Ще Г. Лебон виявив, що емоції й когнітивні процеси - пізнання і мислення - є антагоністами. Емоції ускладнюють мислення і, навпаки, мислення здатне зняти емоційну напругу. Потім цю же думку ми зустрічаємо у К.Г. Юнга в його класифікації психологічних типів.

Про те, як своєрідно може проявлятися протиріччя емоційності і сприйняття в кримінальних ситуаціях, свідчить відкритий соціальним психологом Елізабет Лофтус ефект «уваги на зброї». Вона пише, що свідки і жертви злочинів, перебуваючи в сильному емоційному порушенні, фіксують свою увагу на яскравому, небезпечному і загрозливому - на зброї злочинця: ножі, пістолеті. Внаслідок цього ні свідки, ні сама жертва, найчастіше, не здатні впізнати злочинця, тому що вони його, по суті, не бачили, зосередивши свою увагу на зброї. Але, проте, і це саме цікаве, всім їм здається, що вони його «прекрасно запам'ятали» (Loftus А. at all., 1987).

Кого ж вони «прекрасно пам'ятають»? Звичайно ж, у їхній пам'яті виникає прототип злочинця - баченого в кіно, по телебаченню, на книжкових ілюстраціях, або самостійно створений уявний образ «типового бандита». Підсумок всього цього може бути самим сумним. Як злочинець буде впізнаний людиною, можливо, яка не має до злочину ніякого відношення, проте відповідає прототипу «злочинця». А щирий злочинець, отже, залишиться непізнаним, тому що його зовнішність не асоціюється із прототипом «бандита».

Поганий і гарний настрій також здатний впливати на точність нашого сприйняття. Аліса Айзен і її колеги, провівши дослідження, встановили, що люди в гарному настрої створюють і використовують більш загальні категорії, ніж люди у поганому настрої. Іншими словами, у піднятому настрої люди не зауважують деталей, нюансів, відтінків, дрібниць. Коли учасників дослідження просили розсортувати кольорові картинки по яких-небудь об'єднуючих ознаках, то виявилося, що після перегляду веселого фільму вони виявляли менше число класифікаційних підстав. І такі речі, як верблюд, ноги, ліфт, виявлялися об'єднаними в одну категорію - засоби пересування. А от після перегляду серйозної документальної стрічки учасники не виявляли схильності до утворення настільки широких категорій, створюючи більш детальні класифікації (Іsen А., 1987).

Втім, навіть без спеціальних досліджень кожний із власного досвіду, напевне, знає, що люди у поганому настрої «придираються до дрібниць». І недарма студенти перед тим, як іти на іспит, частенько запитують у товаришів, що вже одержали оцінку, у якому настрої перебуває викладач. (Попутно відзначимо, що подібні розпити перед іспитом не кращим чином характеризують викладача, як, втім, і студентів теж.

Нашу увагу і інтерес привертають також незвичайні стимули. Іншими словами, нашу увагу привертають люди або події, що виділяються із загального контексту. Висока людина серед низькорослих або людей середнього росту, товста серед людей з нормальною статурою, доросла серед дітей, жінка серед чоловіків - всі ці люди викличуть підвищену цікавість тільки тим, що будуть виділятися на загальному тлі, хоча в іншому оточенні вони, можливо, не привернули б нашої уваги. До речі, у тому випадку, коли є незвичайний стимул, наше сприйняття більше точне й адекватне, воно довше й краще зберігається в пам'яті, ніж у випадку з емоційним порушенням, викликаним яскравим стимулом.

Як бачимо, багато факторів впливають на пробудження нашої цікавості і активізацію уваги. Але незалежно від того, скільки факторів діють у момент формування враження, категорізація, думають Фіске і Ніберг, однаково відбудеться, вона неминуча. Інша справа, наскільки далеко піде процес подальшої конкретизації й деталізації отриманого враження. Або, наскільки докладною стане наша категоризація, чи будемо ми прагнути довідатися більше про цю людину. Якщо вона нам мало цікава, то ми обмежимося загальною констатацією, що це «звичайна людина», «простий студент» і на цьому процес категорізації закінчиться. Якщо ж індивід здасться нам цікавим і приверне увагу, то процес категорізації продовжиться, ми будемо намагатися довідатися про людину побільше, тобто станемо наповнювати первісну абстрактну, «бідну» категорію конкретним «багатим» змістом. Отже, від того, наскільки глибоке враження зробив на нас людина, буде залежати ступінь близькості нашого зна- комства з ним, а також і те, наскільки наші знання про нього будуть відповідати його реальним характеристикам.

Підтвердження

Коли ми вже маємо про людину якесь враження (первинна категоризація здійснена), то наступна інформація про нього буде сприйматися нами крізь призму вже сформованого враження й пов'язаних з ним очікувань. Як це може проявлятися в конкретних взаємодіях, у нашій поведінці?

Люди, як правило, зацікавлені в тому, щоб впевнитися у власній правоті і тому прагнуть будь-що підтвердити власні враження і висновки. Раніше ми вже говорили про те, наскільки приємно сказати самому собі й навколишньої: «Я був правий!». Окрім усього іншого, доказ власної правоти сприймається людьми як гарантія своєї соціальної досвідченості, уміння орієнтуватися в соціальному світі й у цілому як уміння жити. Впевненість у безпомилковості своїх суджень допомагає, в остаточному підсумку, упоратися із тривожністю, занепокоєнням, страхом незрозумілого й невідомого. Про це також вже йшла мова вище, де говорилося про формування самосвідомості. Такі ж закономірності діють у випадку з формуванням вражень про інших людей.

Набір прийомів, використовуваних людьми для підтвердження своїх вражень і висновків про оточуючих, той же, що й для підтвердження суджень про самого себе. Це вибірковий підхід до інформації (селективність), ігнорування «неправильної», «непотрібної» або «незручної» інформації, самопідтверджувані очікування і самоздійснювані пророцтва. (Про ефект самопідтверджуваних очікувань і самоздійснюваних пророцтв мова йтиме далі.)

Що стосується вибірковості, то, сформувавши про людину певна думка, люди, надалі, прагнуть сприймати тільки ту інформацію про нього, що відповідає вже сформованим у них уявленням. Причому ця інформація буде розцінюватися як очевидний доказ обґрунтованості зроблених висновків. Більше того, люди можуть навіть спеціально відшукувати тільки такі явні приклади поводження людини, які б свідомо підтверджували сформоване враження про нього.

У тім же випадку, коли «обирати» не із чого і вся подальша інформація суперечить подальшій категоризації, люди можуть просто ігнорувати неї, не обертати на неї увага, щиро не сприймаючи її, начебто її зовсім не існує. Звичайно, це тривожний, хворобливий симптом, який свідчить про наявність сильного соціального страху, непевності і занепокоєння.

Особливим різновидом ігнорування інформації є таке тлумачення фактів, коли вони сприймаються, всупереч очевидному, у прямо протилежному значенні. Досить розповсюдженою є, наприклад, така ситуація, коли батькам повідомляють, що їх дитина вчинила тяжкий злочин, наприклад, вбивство. А вони або не розуміють, не сприймають цю інформацію, або стверджують, що це помилка, що це не було злочином, що це було спробою допомогти, врятуватися самій і тому їх дитина діяла із кращих спонукань. Не варто поспішати обвинувачувати цих людей у лицемірстві, або блюзнірстві. Їхня реакція, можлива, зовсім щира. Просто в їхньому уявленні образ власної дитини й образ злочинця настільки несумісні, що в них починає діяти механізм несвідомого психічного захисту.

На закінчення відзначимо, що всі вищеописані прийоми і способи підтвердження сформованих уявлень, до яких вдаються люди, найчастіше не усвідомлюються ними і застосовуються несвідомо.

Уточнення, або рекатегорізація

У деяких випадках, незважаючи на прагнення підтвердити вже сформоване про людину уявлення, деякі його характеристики не вкладаються в створену (придуману) схему його особистості. Якщо є така явна невідповідність, то люди намагаються скласти більше точне уявлення, не відступаючи, причому, від первісної схеми. Від неї не відмовляються, а просто дещо уточнюють і змінюють.

Той факт, що вся подальша інформація про людину не відповідає сформованому про нього враженню, не обов'язково призводить до її ігнорування. Така ситуація може також спонукати до уточнення першого враження. Як правило, це трапляється, коли перше вр