Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
( )_ грн коп.;                                                             (цифрами)                                                                 ...полностью>>
'Закон'
Согласно пункту 3 статьи 6 Закона застройщик и дольщик вправе осуществлять страхование своей гражданско-правовой ответственности по отношению к средс...полностью>>
'Автореферат'
Защита состоится 2009 г. в часов на заседании диссертационного совета Д. 09.11.01. при Казахском научно-исследовательском институте онкологии и радио...полностью>>
'Лекция'
1. Философские идеи демократизма и тоталитаризма ХХ века в России. Историческое обсуждение концепта бессмысленности смысла и смысла бессмысленности. ...полностью>>

Володимир Мельниченко Українська душа Москви

Главная > Книга
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Володимир Мельниченко

Українська душа Москви

(Михайло Максимович. Михайло Щепкін.

Осип Бодянський. Микола Гоголь)

Москва

2010

Володимир Мельниченко — доктор історичних наук (1988), член-кореспондент АПН України (2003), заслужений діяч науки України (2004), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2009). Автор близько 50 книг з історичної, політичної і мистецтвознавчої проблематики.

З 2001 р. — генеральний директор Культурного центру України в Москві, за цей час видав у російській столиці українською мовою 10 книг: «Україна на Арбаті, 9» (2003), «Прапор України на Арбаті» (2004), «Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”» (2005), «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті» (2006), «Арбат очима українця» (2006), «Тарас Шевченко: "Моє перебування в Москві"» (2007), «"На славу нашої преславної України" (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)» (2008), «Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”» (2009), «Шевченківська Москва. Авторська енциклопедія-хроноскоп» (2009).

Книга «Українська душа Москви» значно розширює перед читачем горизонти української духовної присутності в Москві. Герої цієї книги — Михайло Максимович, Михайло Щепкін, Осип Бодянський, Микола Гоголь — були для Тараса Шевченка і залишаються для нас живими знаками української мови, культури, духовності, ментальності. Вони уособили й поселили в Москві ХІХ століття щиру українську душу з її психікою, настроями, переживаннями, почуттями. Велику душу, доповнену духовною енергією багатьох інших українців — менш відомих і менш талановитих.

Унікальність цієї книги полягає в тому, що В.Мельниченко вперше розкриває московські сторінки біографії великих українців або пропонує їх нове бачення, спираючись значною мірою на архівні документи.

Зміст

«Я став москвичем з голови до п’яток»

(замість передмови)

Розділ 1. З України в Москву

Михайло Максимович: «Безкінечно мила Москва»

Михайло Щепкін: «Наша старенька Москва»

Осип Бодянський: «Ненаглядна матінка Москва»

Микола Гоголь: «Я в Москву приїхав»

Розділ 2. Україна в Москві

Микола Гоголь: «Нізащо б я не виїхав із Москви»

Осип Бодянський: «Обнародувати малоросійські літописи»

Михайло Щепкін: «Пришліть у Москву на моє ім’я »

Тарас Шевченко: «Поселився у Щепкіна»

Тарас Шевченко: «Ввечорі був у Бодянського»

Тарас Шевченко: «Обходили з Щепкіним чверть Москви»

Тарас Шевченко: «Завдячую моєму другу Щепкіну»

Михайло Максимович: «Я став думати про Москву»

Розділ 3. Опромінені Шевченком

Михайло Щепкін: «Майбутнє в руці Господа»

Михайло Максимович: «Сповіщайте мене про Москву»

Осип Бодянський: «Я звикся з Москвою»

«На славу нашої преславної України»

(замість післямови)

«Я став москвичем з голови до п’яток»

(замість передмови)

У день від’їзду з Москви 26 березня 1858 року Тарас Шевченко записав у щоденнику: «…Оставил я гостеприимную Москву. В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии»1. Таким чином, Шевченкове ставлення до Москви не вичерпувало-

____________________

1 Відразу застережу, що в цій книзі російськомовні листи та «Щоденник», а також російськомовні твори Тараса Шевченка цитуються мовою оригіналу. Поділяю точку зору відомого вченого Юрія Барабаша, який писав щодо Шевченка: «Перекладати його російськомовну прозу українською? Погодьмося, це трохи дивно, щоб не сказати смішно… Я вважаю за коректне цитувати їх в оригіналі». Безперечно, що це стосується й Миколи Гоголя. Так само логічно цитувати в оригіналі Михайла Щепкіна, Михайла Максимовича, Осипа Бодянського, Сергія Аксакова, аби, говорячи словами Барабаша, «не створювалося мовної незлагоди». Тим більше, що самодіяльні переклади деяких дослідників, які мені зустрічалися, не можу вважати досконалими. Вони забирають аромат часу, зокрема, вилущують особливий стиль мови, якою спілкувалися відомі російські українці.

У роботі з іншими російськомовними текстами послуговуюся перекладами, які вже існують. Проте в моєму розпорядженні таких перекладених текстів обмаль, і я наважуся перекладати лише російськомовні тексти радянського періоду, а ті, які датуються Шевченковим століттям, цитую в оригіналі. Цей принцип стосується також тогочасних історичних документів, зокрема, листів. На мій погляд, це дає змогу контрастніше відчути поетову епоху і глибше зрозуміти сутність нашої теми. «У них народ і слово — і в нас народ і слово».

ся відомими жорсткими поетичними максимами1. Пам’ятаймо про це, бо Москва була так само гостинною й для чотирьох великих українців — Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна, Осипа Бодянського і Миколи Гоголя, — незважаючи на неминучі життєві труднощі та негаразди в ній. Визнання цього має важливе методологічне значення для написання біо-

_____________________________________

1 Приступаючи до першої примітки в цій книзі, хочу зауважити, що вони в деяких випадках переростають мало не в окремі мікророзвідки. Вважаю примітки невід’ємними від основного викладу, бо вони дозволяють, з одного боку, суттєво розширити панораму дослідження, з іншого — конкретизувати певні сюжети чи збагатити їх важливими новими деталями.

Отже, після першого відвідання міста (1844), Шевченко вперше покладає відпові-дальність за нищення України персонально на Москву:

Тяжко мені

Витать над Невою.

України далекої,

Може, вже немає...

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили —

Нашу славу.

Згадаймо, що ключова дія цього твору відбувається в царських хоромах у Петербурзі, проте для Шевченка все, що труїть і дурманить національну свідомість, пов’язано саме з «московською блекотою».

Фактично поет звинувачував Москву в ураженні, говорячи нинішньою мовою, національного цивілізаційного коду.

У концептуальному «Великому льосі» (1845), який, за словами Івана Дзюби, є «поглибленням символу могили», гріховною була вже сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, який «їхав в Переяслав Москві присягати!..» Тяжким гріхом, який не пускає в рай, названо те, що дівчина

…Цареві московському

Коня напоїла —

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила...

Ще одну важливу згадку про Москву зустрічаємо в «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» (грудень 1845 року) в контексті гнівного засудження поетом тих перевертнів з українців, які на догоду московським панам, говорячи словами Вячеслава Чорновола, «відкидалися від рідного народу, від його мови, культури, від його інтересів...»:

Раби, поднóжки, грязь Москви...

Нещадно писав поет і про тих українців, які «кров свою лили» за Мóскву й передали нащадкам «свої кайдани, свою славу».

графій чотирьох героїв нашої книги і дослідження будь-якого сегмента їх розмаїтого творчого і наукового життя. Бо ж інакше будемо плодити, на догоду неправдивого уявлення про їхній український патріотизм, помилкові твердження щодо справжніх стосунків усіх чотирьох з Москвою, яка зайняла значне місце в їхніх життєвих долях.

Скажімо, немає жодної потреби применшувати й недооцінювати пожиттєву міцну прив’язаність до Москви Михайла Максимовича, який найперший у 1819 р. приїхав у місто1, зробив тут стрімку наукову та службову кар’єру. Після повернення в 1834 р. в Україну професор ще тричі, в тому числі й надовго, з радістю приїздив до Москви, яка зі студентської лави назавжди запам’яталася йому містом молодості й звитяжних мрій. Якось він написав Михайлу Погодіну з Михайлової гори: «Мне прежняя московская жизнь усладительнее беседой с прекрасной юностью…»2. Вперше Максимович надовго приїхав у Москву з України в жовтні 1849 року. Ці відвідини міста запам'яталися зустрічами з Гоголем, з яким Максимович влітку 1850 року й повернувся в Україну: «Вместе с моим незабвенным земляком и другом Гоголем». В автобіографії, написаній невдовзі, Максимович зізнався, що почував

_________________________

1 Порядок розміщення матеріалів у першому розділі книги зумовлено часом прибуття наших героїв у Москву: Михайло Максимович (1819), Михайло Щепкін (1823), Осип Бодянський (1831), Микола Гоголь (1832).

2 Вперше цитуючи героя цієї книги, хочу сказати, що в ній намагаюся надати читачеві можливість постійно прислухатися до живого голосу Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна, Осипа Бодянського, Миколи Гоголя, з їхніх вуст «почути» розповіді про життя і творчість, дружні стосунки, лише доповнені автором сучасною інформацією. Це стало можливим завдяки листам, щоденниковим записам, спогадам, іншим документам, у тому числі архівним. Навіть назви розділів цієї книги і підзаголовків її складені зі слів учасників історичних подій.

Коли Іван Бунін, уже будучи Нобелівським лауреатом, писав історико-філософську працю про Льва Толстого, то він намагався переважно користуватися текстами й висловлюваннями самого Толстого і тільки затим вдавався до своїх коментарів. Бунін справедливо вважав, що саме так можна відтворити справжній образ Толстого. Мені хотілося б у міру можливостей смиренно наслідувати такий недосяжний взірець.

ніжність до Москви: «Спознавшись с нею вновь, я стал думать опять о ней, о моем перемещении в нее…» (Виділено мною — В.М.). На початку 1854 року зізнався в листі до Пантелеймона Куліша: «А у меня все неудовлетворённая жажда Москвы» (Виділено мною. — В.М.). У листі до Степана Шевирьова від 16 березня 1854 року Максимович залишив свідчення, що виключає двозначне трактування його справжнього бажання:

«Хочется мне переселиться в Москву, не для службы, для которой уже изветшал я, а для того, чтобы дожить век в мирном кабинетном труде, в той атмосфере, где мне было лучше, как писателю и как человеку... Да не имею достаточного способу на сие переселение и водворение. Не придет ли Вам на мысль какое-либо к тому средство? Не найдется ли какого-нибудь места спокойного, сообразного вышеозначенной цели моего стремления к любезной нам Москве? Киев, хотя и родной мне, но выросши в Москве, я не сроднился с ним для моей жизни…»1 (Виділено мною. — В.М.). З таким остаточним переїздом нічого не виходило, і Максимович якось у квітні 1856 року поділився з Сергієм Аксаковим бажанням хоча б ненадовго побувати в місті: «Ах, когда то я доберусь до Москвы…»2.

Навіть осоружні московські зими здавалися Максимовичу кращими від київських. У листі до Петра Вяземського 7 грудня 1871 року зізнавався: «Зимовал я после отставки моей, трижды в Москве многозвонной (на 1850-й, 1858-й, 1859-й годы) и в Киеве (на 1845-й, 1865, 1867, 1871-й) — и каждая зимовка в Москве была для меня не только приятнее, но здоровее гораздо, чем зимовки в Киеве…»3. Зиму-

________________________

1 Максимович Михайло. Листи. — К.: Либідь, 2004. С. 137, 288.

2 Російський державний архів літератури і мистецтва (далі — РДАЛІМ), ф. 10, оп. 1, од. зб. 78, арк. 1.

3 Максимович Михайло. Листи. С. 101.

ванню в Москві він віддавав перевагу навіть перед рідною Михайловою горою. 15 січня 1860 року скаржився Бодянському: «Моё уединение зимою мне скучно, — и в разных помышлениях всё думается, какое бы изобрести средство зимовать мне всегда в Москве?» У листопаді наступного року зізнавався Івану Аксакову: «Весьма сожалеем, что и на эту зиму остаемся прозябать на Михайловой горе, а не в Москве»1. У березні 1862-го в листі до Бодянського сподівався: «…И когда бы уже будущую зиму провести в Москве!» Найдовше — пів-тора року з перервою — професор залишався в Москві в 1857-1859-х рр. У цей період — у березні 1858 року — відбулися його щасливі московські зустрічі з другом Шевченком.

Скажу й про досі невідоме. В архіві мені зустрівся лист Максимовича з Києва до Євдокії Єлагіної від 16 грудня 1866 року, в якому шістдесятидворічний Михайло Олександрович писав: «Если бы удалось мне двинуться в Москву, где и готов был и совсем остаться, до окончания дней; но после столь долгих, не исполнившихся моих устремлений туда, я живу там уже не надеждою, а воспоминанием…»2 (Виділено мною — В.М.). Максимович жив і спогадами про Московський університет, у якому пройшли кращі роки його життя. У березні 1854 року писав Степану Шевирьову: «…Лучшая жизнь моя была там, в Московском вертограде…» Через чотирнадцять років почуття вдячності до Московського університету, здається, збільшилося: «Благодарение тебе, alma mater! Каждый год, 12 января (день заснування університету. — В.М.), я вспоминаю и думаю о тебе с любовью, где бы я ни был, и — никогда тебя не забуду!»3.

_________________________

1 РДАЛІМ, ф. 10, оп. 3, од. зб. 158, арк. 5.

2 РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 5, арк. 1 зв.

3 Максимович Михайло. Листи. С. 238, 288.

До речі, у вересні 2004 року до 200-річчя з дня народження Михайла Максимовича на старому будинку Московського університету, що на Мо ховій навпроти Кремля, було відкрито меморіальну дошку: «Максимович

Михаил Александрович (1804-1873). Выдающийся ученый, профессор Московского университета — первый ректор Киевского университета Святого Владимира».

У 1870 р. Максимович зробив невдалу спробу віддати десятирічного сина Олексія на навчання в Першопрестольну. Він наче виконував установку Степана Шевирьова, прислану на Михайлову гору з Москви з нагоди народження Олексія в березні 1860 року:

Здорово, гость желанный, друг Алеша!

Будь сердцем в мать, в отца будь головой!

Да возрастит тебя Золотоноша,

Да воспитаешься Москвой!1.

8 липня 1870 року Максимович писав Петру Вяземському про сина: «Была в эту зиму надежда, что отдам его в Москву, на Девичье поле (Михайло Погодін мав власний будинок на Дівочому полі. — В.М.), в питомник, который устроить предлагал Погодин. Но его зимняя роковая болезнь помешала устроиться тому питомнику». Тільки після цієї невдачі Максимович відправив Олексія на навчання до Києва. На самому початку 1872 року в листі до Вяземського з Михайлової гори зізнався: «Томлюсь желанием увидеть еще раз, в нынешнем году… многомилую мне Москву»2 (Виділено мною. — В.М.). Справді, востаннє Максимович недовго був у Москві навесні 1872 року, тобто за півтора року до смерті.

Такими були основні віхи щирої прив’язаності Максимовича до Москви впродовж усього його життя, хоча він єдиний з наших героїв

_________________________________

1 РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 46, арк. 27.

2 Письма М.П. Погодина, С.П. Шевырёва и М.А. Максимовича к князю П.А. Вяземскому 1825-1874 годов. — С.-Петербург, 1901. С. 204, 207, 210.

поки нув Першопрестольну й помер в Україні (похований на своєму хуторі Михайлова гора).

Михайло Щепкін прибув до Москви через чотири роки після Максимовича — у 1823-му. Сергій Аксаков писав: «На московской сцене Щепкин нашел товарищей более или менее образованных, нашел публику более просвещенную, судей более строгих и лучше понимающих дело. Кроме того, Щепкин нашел в московском обществе дружеский литературный круг, в который приняли его с радостью и где вполне оценили его талант, природный ум, любовь к искусству и жажду образования… Этого только и недоставало Щепкину: он весь предался труду и учению, предался пламенно и неутомимо». Щепкін багато гастролював по країні, зокрема, в Петербурзі та Києві, проте завжди з нетерпінням повертався в Москву. Тут він став уславленим, справді народним артистом, якого «всі до єдиного руського чоловіка знають» (Шевченко). Щепкін мешкав у різних куточках Москви: спочатку в тихій патріархальній Якиманській дільниці — в Замоскворіччі; у 30-40-х рр. артист переїхав у Сретенську дільницю міста, де придбав будинок у Великому Спаському провулку; у 1848-1859 рр. Щепкін винаймав будинок у Воротницькому провулку, де в березні 1858 року в нього жив два тижні Тарас Шевченко; нарешті, останні роки життя Майстер провів у власному будинку на 3-й Міщанській вулиці в Міщанській дільниці Москви, де нині знаходиться «Будинок-музей М.С. Щепкіна».

У цій книзі розповідається, як, ідучи за Шевченком, ми знайшли нарешті місце колишнього розташування будинку, в якому поет жив у Щепкіна: «…Пустился отыскивать своего друга М.С. Щепкина. Нашёл его у старого Пимена в доме Щепотьевой и у него поселился…» Настав час відкрити в Москві пам’ятник Тарасу Шевченку і Михайлу Щепкіну, бо ж саме тут їх дружба започаткувалася й переросла у братні стосунки.

Де саме поставити такий пам’ятник? На розі Воротниковського й Старопименовського провулків біля сучасного будинку № 12/6, який стоїть на місці колишнього володіння Щепотьєвої. Здається, сам Господь залишив перед цим будинком затишний зелений шматочок землі, що не виходить за червону лінію провулків. І в дворі за будинком більше, ніж достатньо, місця для пам’ятника.

Можна було б зобразити момент, який увічнив 19 березня 1858 року в своєму щоденнику Тарас Григорович: «Вышли мы с Михайлом Семёновичем из дому…» Або відлити в бронзі зафіксовану Шевченком іншу мить з його останнього дня в Москві (26 березня 1858 року): «В 9-ть часов утра расстался я с Михаилом Семёновичем Щепкиным…»

Відомо, що Щепкіна в Москві вважали малоросом, а Михайло Максимович свідчив, що в Москві з 1820-х рр. «слышалось на театральной сцене прекрасное произношение украинской речи из уст Щепкина»1. Майстра навіть дорікали за малоросійський акцент на сцені. Російська поетеса — графиня Євдокія Ростопчина (Шевченко іронічно згадував її в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря»: «Щоб не дуже чванилась московськая братія своєю Ростопчиною…») якось написала зверхньо про Щепкіна:

Громче всех кричит старик…

(О хохлацкой в нём породе

Нам донёс его язык!)

Ніколи не цураючись свого українського духовного коріння, боготворячи Шевченка й Гоголя, Михайло Семенович не збирався назавжди покидати «балакучу бабусю Москву» і був похований, як і хотів, у ній — на П’ятницькому кладовищі поряд зі своїми знаменитими московськими друзями Тимофієм Грановським, Миколою Кетчером, Ми-

________________________

1 Максимович М. Оборона украинских повестей Гоголя // День. 1861, № 7. С. 19.

колою Станкевичем, Олександром Афанасьєвим.

Осип Бодянський прожив у Москві найдовше, навіть з відрахуванням п’ятирічного зарубіжного відрядження в молодості: з 1831 р. аж до самої смерті в 1877 р. Професор щиро любив, говорячи його словами, «ненаглядную старушку, матушку Москву» і був одним із кращих москвознавців, глибоко вивчав відповідну літературу. Це до нього звертався на початку 1848 року Пантелеймон Куліш: «Да ще поіменуйте такії книжки, по котрим би я взнав так добре Москву, як Київ». У Москві Бодянський мав кілька житейських адрес, але перевагу надавав арбатському світу. У 40-х рр. він жив у Столовому провулку, затим — на Малій Нікітській вулиці та, нарешті, на Великій Нікітській вулиці. Це — район старовинних арбатських провулків, назви яких започатковані в ХVІ- ХVІІ століттях і говорять самі за себе — Хлібний, Скатертний, Ножовий, Столовий. Поруч — церква Великого Вознесіння, де Пушкін вінчався з Наталією Гончаровою, якраз у рік приїзду Бодянського до Першопрестольної. А ще — церква преподобного Феодора Студіта, побудована в першій половині ХVІІ століття. В «Адресі-календарі жителів Москви» за 1851 р. читаємо, що колезький радник Бодянський мешкав в «Арбатській дільниці біля Федора Студита». У цій церкві він бував часто, навіть записав у щоденнику 10 квітня 1854 року: «Говел, т. е. исповедался и приобщался к церкви Божьей Матери, что у Никитских ворот, известной больше под именем Феодора Студита…» У 50-х рр. Бодянський мешкав у Газетному провулку, куди до нього в березні 1858 року приходив Шевченко. Наступного року професор переїхав на Страсний бульвар, а на початку 1863 року знову поселився на Великій Нікітській вулиці, де й помер.

Наприкінці 60-х рр., коли Бодянський змушений був залишити Московський університет, він подумував про від’їзд із міста з фінансових причин: «Необходимо забраться в такую глушь, где бы можно было, как говорит пословица, протягивать ножки по одежке»1. До речі, тоді Бодянському пропонували місце професора в Київському університеті, він навіть приїжджав до Києва, зустрічався з Максимовичем, який навряд чи порадив переїздити в Україну. Врешті-решт Бодянський залишився в Москві, до якої прикипів душею, відверто назвавши головну причину такого вибору: «Главное же при этом то, что я, прожив в Москве около 40 лет, свыкся с нею до того, что я стал москвичом, как говорится, с головы до пяток, и привыкать к другому месту жительства было бы мне не под силу»2 (Виділено мною. — В.М.). Москвича Бодянського поховано в некрополі Новодівочого монастиря.

Найпізніше став москвичем і найменше жив у Москві Микола Гоголь. Але й до нього вона встигла стати гостинною, і письменник полюбив місто: «Москва уединенна, покойна и благоприятна занятьям». Щоправда, дехто з українських дослідників, нічтоже сумняшеся, вважає, що ставлення письменника до Москви вичерпується його словами з листа до Максимовича від 12 березня 1834 року: «…Влюбился же в эту старую толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь». До цієї фрази повчально додається: «От маєте ставлення Гоголя до Москви». Насправді, у цьому випадку маємо лише спрощене, поверхове заторкування непростих стосунків Гоголя з Москвою. У житті генія було немало хвилин, коли він міг сказати стосовно Москви, як у листі до Михайла Погодіна 15 травня 1836 року: «Москва больше расположена ко мне… Сердце моё в эту минуту наполнено благодарностью к ней за её внимание ко мне». Так само в

_________________________

1 Осип Максимович Бодянский // Русская старина, 1879. Том ХХV. С 215-216.

2 Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної Академії наук України (далі — ВР ІЛ), ф. 99, од. зб. 47, арк. 34 зв.

листі до Миколи Прокоповича від 5 квітня 1843 року Гоголь писав: «Не могу до сих [пор] вспомнить без глубокого душевного умиления о той помощи и о тех нежных участиях, которые шли ко мне всегда из Москвы». У листах до Михайла Погодіна прохав: «Уведоми меня о том, что говорят обо мне в Москве» (вересень 1836 року, Женева); «Напиши мне что-нибудь про ваши московские гадости» (березень 1837 року, Рим). А в лютому 1841 року написав Сергію Аксакову: «Теперь я ваш; Москва моя родина». Гоголівське відчуття вкоріненості в Москві і власної значущості в ній добре передає фраза, яку він мимохідь написав у листі до Олександра Данилевського від 25 лютого 1849 року після вказання своєї чіткої адреси в місті: «Впрочем, всячески адресованное письмо до меня в Москве доберётся»1. За півтора року до смерті у вересні 1850 року Гоголь писав у листі з Василівки до політичного й релігійного письменника та діяча Олександра Стурдзе: «Ни за что б я не выехал из Москвы, которую так люблю». На превеликий жаль, таки й не виїхав…

В останніх рядках московської сторінки біографії Гоголя вимагає нового прочитання його щире захоплення малоросійськими вечорами з українськими піснями. Вже стало традицією, що російські гоголезнавці не надають цьому сюжету належної уваги, не акцентують його тісний зв’язок із намаганнями Гоголя вибратися з духовної кризи, що вкоротила йому віку2. Ті вечори були не лише приємним проведенням часу, коли Гоголь відчував себе розкуто й комфортно, вони важили для нього незмірно більше. В останні роки й місяці життя рідні пісні залишилися для Миколи Васильовича мало не єдиною духовною ниткою, що пов’я-

_______________________

1 Переписка Н.В. Гоголя. В 2-х томах. Т. 1. — М.: Художественная литература, 1988. С. 88, 114, 364-365, 366, 370; т. 2. С. 17.

2 Приємним винятком є стаття Ірини Монахової «Упьёмся песнями» в «Литературной газете» (№ 21, 20-26 травня 2009 року).

зувала його з Україною, «соломинкою», за яку він хотів ухопитися. «Пісні для Малоросії — все», — написав Гоголь у молодості, й великий українець відчув це на собі буквально. Пісні справді стали для Гоголя в Москві цілющим джерелом короткого душевного спокою, проте самі по собі не могли подолати духовну кризу письменника та врятувати йому життя. За його власними словами, написаними, до речі, в рідній Василівці у вересні 1850 року, саме Росія «мне становится ближе и ближе». Ще раз фактично наголосивши на своєму українстві, Гоголь дав нам зрозуміти, що душею своєю він уже притуляється до Росії: «…Кроме свойства родины, есть в ней что-то ещё выше родины, точно как бы это та земля, откуда ближе к родине небесной».



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів

    Документ
    Найперше скажу, що наша тема мало вивчена і недостатньо висвітлена, хоча в науковій літературі давно визнано, що з другої половини ХVІІ століття в московській храмовій архітектурі дуже відчутним був український вплив.
  2. України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга

    Книга
    Ця книга виходить до 15-річчя створення Культурного центру України в Москві. В ній систематизовано й узагальнено інформацію про роботу Культурного центру за сім років XXI століття.
  3. Володимир Мельниченко Тарас Шевченко

    Документ
    Володимир Мельниченко — доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України, заслужений діяч науки України, член Національної спілки письменників України і Спілки письменників Росії, автор 40 книг з історичної, політичної і мистецтвознавчої
  4. Володимир Мельниченко Шевченківська Москва

    Документ
    Володимир Мельниченко — доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України, заслужений діяч науки України, член Національної спілки письменників України і Спілки письменників Росії, автор понад 40 книг з історичної політичної і
  5. Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті»

    Книга
    Ця книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», яку започатковує Культурний центр України в Москві. В ній зібрані основні публікації про роботу Центру його генерального директора В.

Другие похожие документы..