Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
20-21 сентября 2012 года на базе Института филологии и социальных коммуникаций Бердянского государственного педагогического университета состоится Ме...полностью>>
'Документ'
На основе решения обратных задач производится реконструкция температуры поверхности для ледникового купола Академии Наук, и анализируется возраст лед...полностью>>
'Документ'
Искусство Древнего Рима с его оригинальными и совершенными памятниками живописи, архитектуры и скульптуры принадлежит к высшим достижениям мировой ку...полностью>>
'Публичный отчет'
«О предоставлении управляющими организациями отчетов собственникам помещений многоквартирных жилых домов в городе Липецке о выполнении договоров упра...полностью>>

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького на правах рукопису присяжнюк тамара іванівна

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

ПРИСЯЖНЮК ТАМАРА ІВАНІВНА

УДК 343.122 (043)

ІНСТИТУТ ПОТЕРПІЛОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Спеціальність: 12.00.08 — кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник: Костенко Олександр Миколайович доктор юридичних наук, професор

Київ — 2006

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………… 4

РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПЦІЯ ПОТЕРПІЛОГО У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ (ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ) ……………….. 12

1.1. Роль та значення сучасного кримінального права у системі права України з точки зору розвитку вчення про потерпілого…………………..12

      1. Тенденції кримінально-правового забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина з точки зору потерпілого від злочину (огляд літератури)……………………………………..12

      2. Охорона прав і свобод потерпілого як ознака кримінального права соціальної правової держави ……………………………36

1.2. Передумови формування інституту потерпілого у сучасному кримінальному праві України………………………………………………..49

РОЗДІЛ 2. ЗМІСТОВНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ПОТЕРПІЛОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ …………………………...65

2.1. Суть і зміст поняття “потерпілий” у кримінальному праві та його ознаки………………………………………………………………………….65

2.1.1. Суть і кримінально-правовий зміст поняття “потерпілий”…...65

2.1.2. Співвідношення змісту поняття “потерпілий” у науках кримінально-правового циклу …………..……………………..85

2.2. Потерпілий як структурний елемент об‘єкта злочину…………………94

2.2.1. Особливості вчення про об’єкт злочину на сучасному етапі та його вплив на інститут потерпілого……………………………94

2.2.2. Потерпілий – основний елемент цінностей як об’єкта злочину………………………………………………………….108

2.3. Вплив інституту потерпілого при визначенні правових наслідків вчинення злочину……………………………………………………………117

2.3.1. Загальнотеоретичні питання співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину………117

2.3.2. Окремі аспекти співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину………………………..127

РОЗДІЛ 3. ЗНАЧЕННЯ ІНСТИТУТУ ПОТЕРПІЛОГО У ПЕРСПЕКТИВІ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА…………150

3.1. Передумови нормативного структурування інституту потерпілого у кримінальному законі..………………………...150

3.2. Основні напрями вдосконалення змісту Кримінального кодексу України з точки зору інкорпорування окремих елементів інституту потерпілого..………………………………………...156

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………177

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………..190

ВСТУП

Актуальність теми. Однією з сучасних тенденцій розвитку кримінального права як в Україні, так і у деяких інших країнах світу є зміна поглядів на сутність та призначення кримінального права і криміналь­ного закону. Вони полягають у звуженні публічної та розширенні приватно-правової складової у кримінально-правовому регулюванні.

При вчиненні злочинів, якими безпосередньо спричинюється шкода певній особі, остання має до вчиненого таке ж саме відношення, як і особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 3 Конституції України найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека. У ст. 1 Криміналь­ного кодексу України (далі – КК України) як його завдання визначено правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина тощо. Отже, саме права людини мають визначати цілеспрямування вітчизняного права і законодавства, зокрема кримінального, а тому у процесі застосування норм кримінального права на перший план повинні виходити, як правило, дві особи – злочинець та потерпілий (якщо він фактично має місце).

Статистичні дані свідчать, що в Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості осіб, постраждалих від злочинів, та розмірів завданої їм шкоди. Якщо ж взяти до уваги нерозкриті злочини минулих років (слідство по яких зупинено у зв‘язку з нерозшуком або невстанов­ленням осіб, вчинивших злочини станом на 2004 р.) – 1 349 371, то є підстави говорити про мільйони громадян, стосовно яких гарантії держави щодо їх захисту не діють.

Якщо елементами системи кримінального права вважати ті явища, які охоплюються сферою цієї галузі права, то очевидно, що деякі з них є повністю врегульованими через кримінальний закон, а деякі – повністю чи частково залишаються складовою права як такого і не закріплені у законі.

При будь-якому співвідношенні системи кримінального права і системи кримінального закону на сьогодні в Україні виявляється, що потерпілий у всій багатоаспектності свого виразу (як особа, права якої виявляються порушеними внаслідок вчинення злочину; як елемент об’єкта злочину; як особа, якій надається право впливати на вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання у випадку примирення чи її згоди на спричинення шкоди) поки що залишається поза межами як кримінального законодавства, так і фактично кримінального права. На сьогодні інститут потерпілого не був предметом комплексного дослідження вітчизняних науковців у сфері кримінального права. На сучасному етапі розвитку вітчизняної кримінально-правової науки ще не розроблено єдиного поняття, яке б охоплювало явища, що зацікавили автора даного дослідження, не здійснено аналіз можливостей розширення прав потерпілого у кримінальному праві, не визначено статус потерпілого при вирішенні судом питання про звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності чи відбування покарання.

Саме тому є актуальним визначення чітких меж та особливостей структури інституту потерпілого, що дозволить сформулювати концеп­цію потерпілого у кримінальному праві на сучасному етапі. Розширення прав потерпілого у кримінальному праві призведе до звуження публічно-правового регулювання та послаблення втручання держави у сферу особистих прав громадян. Традиційно кримінальному праву такий підхід не притаманний, оскільки його публічність обумовлює винятково рішення держави щодо того, що саме є злочином, та які правові наслідки має злочинне діяння. Однак, формування нового мислення у сфері кримінальної політики, подолання ряду консервативних уявлень, що вкорінилися у буденній та професійній правосвідомості, зумовлять нову тенденцію кримінально-правової охорони прав потерпілого.

Щодо теоретичної розробки інституту потерпілого у кримінальному праві, то вченими-правниками колишнього СРСР, держав СНД та України, а також деякими зарубіжними дослідниками приділялась увага лише окремим питанням, пов’язаним із потерпілим у кримінальному праві, зокрема у працях: С.А. Альперта, Л.В. Багрій-Шахматова, Ю.В. Бауліна, Я.М. Брайніна, С.Б. Гавриша, І.М. Гальперіна, В.К. Глісті­на, Л.В. Головка, П.С. Дагеля, І.М. Даньшина, Г. Зера, О.Н. Ігнатова, І.І. Карпеця, Г. Кайзера, С.Г. Келіної, М.П. Клейменова, П.О. Кондратова, М.І. Коржанського, О.М. Костенка, В.Н. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, С. Кунца, В.Т. Маляренка, А.І. Марцева, П.С. Матишевського, В.О. Нав­роцького, Б.С. Нікіфорова, Г.П. Новосьолова, І.С. Ноя, О.В. Пашков­ської, В.І. Полубінського, С.В. Полубінської, П.М. Рабіновича, І.М. Рез­ніченка, Д.В. Рівмана, К. Роксіна, В.М. Савицького, О.І. Санталова, М.В. Сенаторова, Е.Л. Сидоренко, М.С. Таганцева, В.Я. Тація, В.О. Тулякова, Є.В. Фесенка, Є.О. Фролова, Г.І. Чечеля, Л. Шапова­лової, Г.Й. Шнайдера, Т. Шрьотер та інших. Наукові доробки вказаних вчених становлять теоретичну основу дослідження.

Зазначені обставини зумовили актуальність обраної теми дисертації та визначили необхідність її детального дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планової теми науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького “Кримі­нально-правові і кримінально-процесуальні аспекти здійснення право­суддя в Україні” (державна реєстрація № РК 0104u007591).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка концепції потерпілого у кримінальному праві України, визначення основних структурних елементів інституту потерпілого та формулювання пропозицій з огляду на розвиток вказаного інституту для вдосконалення кримінального законодавства і правозастосовчої прак­тики. Мета дослідження обумовлює такі основні завдання:

– встановити основні риси концепції потерпілого у сучасному кримінальному праві,

– охарактеризувати сучасні тенденції кримінально-правового забезпечення охорони прав потерпілого,

– з’ясувати сутність та правову природу інституту потерпілого,

– визначити суть та кримінально-правовий зміст поняття “потерпілий”,

– здійснити аналіз потерпілого як основного елемента цінностей як об’єкта злочину,

– проаналізувати ознаки потерпілого як структурного елемента об’єкта злочину,

– визначити властивості правових наслідків вчинення злочину з точки зору охорони прав потерпілого,

– охарактеризувати роль потерпілого при визначенні правових наслідків вчинення злочину,

– встановити загальнотеоретичні передумови нормативного виразу інституту потерпілого у кримінальному праві,

– визначити основні напрями вдосконалення змісту КК України у аспекті нормативного вираження інституту потерпілого,

– сформулювати конкретні пропозиції про внесення змін та допов­нень у КК України, пов’язані з реалізацією норм інституту потерпілого у кримінальному праві.

Об’єктом дослідження є кримінально-правові відносини, що виникають у зв’язку з безпосереднім спричиненням шкоди фізичній особі – потерпілому та його впливом на вирішення питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

Предметом дослідження є норми права, що становлять інститут потерпілого у кримінальному праві на сучасному етапі, а також теорія і практика застосування цих норм.

Методи дослідження. У ході дослідження використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи пізнавальної діяльності, які надали змогу проаналізувати визначену дисертантом проблему у різних аспектах, а також науково обгрунтувати положення, які виносяться на захист. За допомогою системно-структурного методу у роботі досліджені положення чинного КК України, міжнародно-правових актів, а також положень законодавства зарубіжних країн, на цій основі визначені поняття та зміст інституту потерпілого, співвідношення його окремих структурних елементів. Порівняльно-правовий метод надав можливість дослідити зарубіжне законодавство, а відтак глибше пізнати вітчизняне кримінальне право і визначитись у напрямах його вдоско­налення у контексті становлення інституту потерпілого. Метод анкетування дозволив з‘ясувати думку 60-ти суддів України судів усіх рівнів з приводу ряду положень, які висуваються на захист. Кримінально-статистичний метод застосовувався з метою опрацювання статистичних матеріалів Верховного Суду України, МВС України тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному дослідженні інституту потерпілого у кримінальному праві; формулюванні сучасної концепції кримінально-правової охорони прав потерпілого на основі як вітчизняних, так і зарубіжних наукових розробок; виробленні пропозицій про внесення змін і доповнень до чинного КК України.

У результаті проведеного дослідження на захист виносяться такі положення:

1. Встановлені недоліки кримінально-правового статусу потерпілого (як системи визначених у кримінальному законі прав та законних інтересів потерпілого, що гарантовані державою) на сучасному етапі, особливо щодо відшкодування йому шкоди, спричиненої злочином, що призводить до недостатньої гарантованості охорони його прав у кримінальному праві.

2. Вперше у вітчизняній науці кримінального права сформульована концепція потерпілого і визнана необхідність звуження публічно-правових регуляторних механізмів кримінального права з метою охорони прав потерпілих.

3. Розроблено і визначено поняття інституту потерпілого як сукупності кримінально-правових норм, що характеризують роль та статус особи, якій внаслідок вчинення злочину безпосередньо заподіяно шкоду, щодо відшкодування останньої, а також визначення меж, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності винної особи.

4. Удосконалено визначення поняття потерпілого як фізичної особи, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину, і встановлено, що поняття “потерпілий від злочину” має незмінну сутність у кримі­нальному праві, кримінальному процесі та кримінології (віктимології), але його зміст (за ознаками потерпілого як учасника процесу або жертви злочину) містить відмінності, які полягають у специфіці функціональних ознак потерпілого, які обумовлені предметом і методом кримінального процесу та предметом науки кримінології.

5. Зважаючи на правовий статус юридичної особи та збіг певних її ознак з ознаками потерпілого, запропоновано надати юридичній особі такі права потерпілого, як право на відшкодування спричиненої злочином шкоди та вирішення питання про межі та обсяги кримінальної відповідальності суб’єкта злочину або звільнення від неї. Реалізацію цих прав здійснюють представники юридичної особи.

6. Додатково аргументовано висновок про визнання згоди потерпілого на заподіяння шкоди як підстави для звільнення від кримінальної відповідальності, а не обставини, що виключає злочинність діяння.

7. Запропоновано зміни до ст. 65 КК України, які спрямовані на врахування позиції потерпілого щодо меж та обсягів кримінальної відповідальності.

8. З метою об’єктивного визначення ролі потерпілого у розвитку ситуації вчинення злочину запропоновано визнати обставиною, яка пом’якшує покарання, свідоме підвищення потерпілим рівня небезпеки, яка йому загрожує, і тим самим сприяння вчиненню злочину.

Практичне значення одержаних результатів. Практична значущість одержаних результатів полягає у зверненні уваги на проблематику потерпілого у кримінальному праві, у розробці нового для криміналь­ного права поняття “інститут потерпілого”, визначенні його структурних елементів, у формулюванні пропозицій для внесення змін до чинного кримінального законодавства.

Висновки та пропозиції дослідження можуть бути безпосередньо використані для вдосконалення кримінального законодавства України, при підготовці роз’яснень щодо застосування КК України у постановах Пленуму Верховного Суду України, при реалізації нормативних положень у судовій практиці, а також у науковій та навчально-педагогічній діяльності.

Апробація результатів дисертації. Положення та висновки дисертації були представлені на засіданні відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, науково-практичних конференціях “Формування української моделі відновного правосуддя” (Київ, 2005 р.), “Проблеми державо­творення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 2005 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження, а також матеріали по темі дисертації викладені у тринадцяти наукових статтях, одинадцять з яких опубліковані у збірниках та журналах, що входять до переліку наукових фахових видань, та у двох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

РОЗДІЛ 1

КОНЦЕПЦІЯ ПОТЕРПІЛОГО У СУЧАСНОМУ

КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ (ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ)

1.1. Роль та значення сучасного кримінального права у системі права України з точки зору розвитку вчення про потерпілого

Тенденції кримінально–правового забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина з точки зору потерпілого від злочину (огляд літератури). Проголошуючи одним із завдань КК України [2] правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина (ст. 1), український законодавець визнав, що така охорона є абсолютною і забезпечується кожній особі. Однак, з точки зору практичної реалізації даного положення і, зокрема, зважаючи на засіб вирішення цього завдання, закладений у кримінальному законі (тобто встановлення того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили), є підстави говорити, що на сьогодні стосовно фактичного потерпілого від злочину кримінально-правова охорона здійснюється на низькому рівні.

По-перше, такий висновок обгрунтовується наявністю іншого завдання, що стоїть перед КК України, а саме запобігання злочинам. Усталений підхід до визначення сутності превенції пов’язується із нормативно визначеними цілями покарання (ст. 50 КК України, у Кримінальному кодексі України 1960 р. – ст. 22), але у науковій літературі обгрунтовано йшлося про загальну та спеціальну превенцію як кримінально-правову превенцію [127, с.158], завдання кримінального права [134, с.48; 210, с.71] або форму попереджувальної діяльності суду [54, с.106]. Однак, суб’єктно дані інститути пов’язуються лише із засудженими або іншими по відношенню до них особами. Останні ж при цьому розглядаються більше як потенційні злочинці, а не законослухняні громадяни, що обумовлено встановленням у кримінальному законі заборони на певні види поведінки та покарання за порушення цієї заборони. Загальнопопереджувальний ефект кримінального права прямо і цілеспрямовано не розповсюджується на захист потенційних потерпілих. Лише зважаючи на виявлену так звану позитивну складову загальної превенції [131, с.101], можна говорити про непрямий захист нормами кримінального права потенційних потерпілих, як встановлення факту задоволення інтересів громадськості у зв’язку із дотриманням вимог кримінального закону певними особами.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Тож, як вірно відзначає Ю.В. Баулін, розвиток сучасної кримінально-правової думки, практика кримінального законотворення та застосування кримінального закону переконують, що наявною є двоєдина тенденція у справі протидії злочинності: по-перше, класична залежність між злочином і покаранням і, по-друге, врегулювання злочинного конфлікту іншим шляхом, ніж застосування покарання [21, с.8].

Повертаючись до вітчизняних досліджень стосовно потерпілого від злочину (також і у радянський період, коли наукові концепції та розробки представників різних республік вважалися спільним надбанням і для українського права), варто звернути увагу на певне підвищення інтересу до потерпілого й у кримінально-правовій науці. У 60-х роках ХХ ст. Б.С.Нікіфоров досліджував співвідношення поняття потерпілого з об’єктом злочину [121, с.49]; у рамках об’єктивної сторони, зокрема з точки зору розвитку причинного зв’язку, про потерпілого писали Т.В.Церетелі [208, с.229] та В.М. Кудрявцев [77, с.224]; І.І. Карпець аналізував дозлочинну поведінку потерпілого як один із чинників, що впливає на індивідуалізацію покарання [53, с.34], а кількома роками пізніше П.С. Дагель та Н.Ф. Кузнєцова ввели у науковий обіг поняття “вина потерпілого” та здійснювали його кримінально-правовий аналіз [39; 80].

Варто наголосити, що у жодного із згаданих науковців потерпілий не став предметом окремих грунтовних наукових досліджень. Вивченню і аналізу підлягали різні кримінально-правові інститути, дотично до яких виникали питання, пов’язані із потерпілим від злочину. Саме з цієї позиції здійснювався аналіз категорії “потерпілий від злочину”.

Вже з 70-х років ХХ століття у СРСР з’являються більш докладні дослідження, спрямовані на вивчення особи потерпілого у кримінальному праві (не виключено, що це пов’язано зі сплеском віктимології на Заході). Знаковими у цьому сенсі були публікації П.С. Дагеля [40], дослідження В.С. Мінської [110] та А.Н. Красікова [69], а також публікації Г.І. Чечеля [214].

Суттєве піднесення інтересу до потерпілого у сфері кримінального права (на території минулого панування радянської доктрини) у 90-х роках був притаманний Росії, коли російськими науковцями було захищено кілька дисертацій за відповідною тематикою (В.Є. Батюкова [19], І.О.Фаргієв [200], Б.В. Сідоров [164]). Вартим уваги є той факт, що протягом останнього десятиліття стосовно потерпілого у Росії суттєво збільшилася кількість саме кримінально-правових досліджень, хоча й процесуалісти не покладали зусиль у своєму бажанні встановити особливості правового статусу потерпілого як учасника процесу (В.Т. Нор, Н.І. Газєтдінов, Н.Ю.Волосова, О.С. Карпіков, Ю.В. Курдубанов, В.В.Батуєв та ін.). У результаті на сьогоднішній день у російській науковій літературі панує точка зору про те, що поняття потерпілого є більшою мірою кримінально-правовим, ніж кримінально-процесуальним [48, с.31].

Втім, незважаючи на збіг кримінально-правових тенденцій у світі та в Україні на сучасному етапі, на посилене привертання уваги до жертви злочину (потерпілого від кримінально караного діяння), появу нових підходів до боротьби зі злочинністю через усвідомлення значення потерпілого як криміногенного фактора, розробку нових наукових концепцій з урахуванням віктимологічних аспектів у сфері кримінального процесу, криміналістики, а також кримінального права, на наше переконання, в Україні стрижневого кримінально-правового значення потерпілий до цих пір не набув.

Свідченням тому є прогалини у науковому пізнанні та практичному осмисленні кримінально-правової ролі потерпілого та його статусу у контексті об’єкта злочину: протягом майже семи десятиріч з 1920 р. між вітчизняними дослідниками проблеми об’єкта злочину точилися гострі дискусії, які виявились безплідними щодо визначення єдиного підходу до змісту суспільних відносин як об’єкта злочину, їхньої структури, суті тощо. Як зауважує Є.В. Фесенко, незавершеність теоретичних досліджень проблеми об’єкта злочину, спірність і суперечливість рекомендацій науковців з цього приводу певною мірою позначилися на зниженні ролі об’єкта у процесі кваліфікації злочинних діянь суб’єктами правозастосування [201, с.40]. Потерпілий же має безпосереднє відношення до категорії “об’єкт злочину”, оскільки у розрізі кожної із концепцій об’єкта у кримінальному праві входить у його структуру як суб’єкт суспільних відносин [186, с.90], як носій благ, що охороняються законом [114, с. 256; 30, с.56-57], або як структурна частина цінностей, що охороняються кримінальним законом [106, с.124; 201, с.52].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Так, у 80-ті роки ХХ століття швейцарський вчений Х. Зер сформулював теорію, яка полягає у тому, що протиправне і каране діяння треба розглядати не з позиції суспільної небезпечності, а з точки зору шкоди, спричиненої конкретній особі (потерпілому) [50]. Вчений вважає, що злочином є діяння, яке заподіює шкоду індивіду, а не суспільству в цілому. Відповідно і питання про покарання повинно ставитися в залежності від побажань потерпілого, зокрема відшкодування останньому шкоди. Дана теорія була підтримана рядом австрійських та німецьких науковців, які запропонували розглядати відшкодування шкоди як третю складову кримінально-правових санкцій поряд із покаранням та заходами безпеки.

Що стосується, наприклад, Німеччини, то з притаманним їй ригоризмом до принципу публічності важко було передбачати, що новітні “альтернативні” (отже, доцільні) інститути не спричинять різкої доктринальної критики. Власне, так і сталося, хоча варто визнати, що така критика не вплинула на подальший розвиток цих інститутів. Кримінально-політична тенденція знову проявила свій об‘єктивний характер, і якщо спочатку планувалось, що альтернатива кримінальному переслідуванню стосуватиметься лише нетяжкої злочинності, нині вона перейшла ці межі та розповсюдилась на злочини середнього рівня тяжкості [35, с.159]. Однією з основних тез, якими ряд німецьких науковців обгрунтовував розвиток альтернатив кримінальному покаранню, була та, що є певне коло злочинів, (суспільна) небезпечність яких об’єктивно є незначною, і покарання за які повинно було б мати вигляд приватної сатисфакції, а держава наявністю кримінально-виконавчої системи лише перешкоджала потерпілому виявляти власну волю у вирішенні питання про “покарання” злочинця [224, с.19]. Йшлося про те, що громадськість була менше зацікавлена у покаранні злочинця і більше – у задоволенні відчуття справедливості та правового захисту у потерпілого.

З цієї точки зору, є сенс говорити про те, що державі вигідніше визнати, що у випадку вчинення нетяжких злочинів і злочинів середньої тяжкості питання про застосування кримінальної відповідальності і покарання повинно вирішуватись залежно від позиції потерпілого, а застосування примусу більш плідно застосовувати щодо тяжкої злочинності. Ця позиція може бути обгрунтована також такими статистичними даними: в Україні у 2004 р. було зареєстровано 520 105 злочинів (у 2003 р. відповідно 556 351), з них 20 812 особливо тяжких, 236 556 тяжких, 202 089 середньої тяжкості (у 2003 р. – 25 822 особливо тяжких, 260 655 тяжких, 209 181 середньої тяжкості). Нерозкритими залишились у 2004 р. 194 536 злочинів (у 2003 р. – 182 085), тобто 37,4 % (32,7 %) [49, с.42]. Кримінологи свідчать, що саме більш тяжкі злочини хоча й впадають в око більше, ніж незначні, але розкриваються далеко не відразу та не завжди [71, с.135]. Водночас аналіз якісних характеристик злочинності свідчить, що загальнокримінальна неорганізована злочинність, особливо пов’язана із пиятцтвом, злочинність неповнолітніх виявляється незмірно більш повно, ніж продумана, ретельно спланована організована злочинна діяльність [71, с.134].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Дискусія, пов’язана із перспективою звуження публічних аспектів функціонування кримінального права, на наш погляд, може мати зовсім інший контекст, якщо проаналізувати питання охорони прав і свобод потерпілого як ознаки соціальності кримінального права.

1.1.2. Охорона прав і свобод потерпілого як ознака кримінального права соціальної правової держави. На певному етапі розвитку людства держава перебрала на себе абсолютно усі функції щодо переслідування осіб, які вчинили злочини, та зобов‘язалася перед своїми громадянами захищати їх від кримінального порушення їхніх прав. При цьому держава пропонує безпеку кожному громадянину, незалежно від його соціального походження тощо, а наявність апарату примусу свідчить про те, що держава може кваліфіковано розкривати злочини та займатися їхньою профілактикою, аніж приватні особи. Тобто з розвитком державного устрою громадяни були практично позбавлені права чинити „самосуд“ за винятком передбаченої у законі можливості у вигляді необхідної оборони. Втім, наявність інституту необхідної оборони у кримінальному праві зайвий раз свідчить, що і принцип публічності має уразливе місце, що є достатньо обгрунтованим.

Що стосується України на нинішньому етапі, то очевидно, що державі не вдається належним чином боротися зі злочинністю. Кримінальне законодавство і практика його застосування свідчать, що держава відводить кримінальному покаранню значну роль у виконанні свого обов’язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України тощо [95, с.44], і за даними Державного департаменту з питань виконання покарань на 1 жовтня 2004 р. в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах утримувалось близько 200 тис. осіб [104] (варто зауважити, що у КК України з 695 санкцій у 500, або у 71,9 %, передбачено позбавлення волі як міру покарання [153, с.68]).

З одного боку, вказана цифра може потішити, оскільки протягом останніх років у середньому намітилась тенденція до зниження кількості осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності та засуджуються судами України. Так, у 2000 р. таких осіб було 230 903 та 20 016 неповнолітніх, у 2001 р. – 162 860 та 15 919, у 2002 р. – 194 212 та 20 104, у 2003 р. – 197 147 та 20 756, за перше півріччя 2004 р. – 97 888 та 10 545 [104].

Але, з іншого боку, в Україні залишається досить високим коефіцієнт судимості: на 1 жовтня 2004 р. він становив 416 осіб на 100 тис. населення, у 2001 р. – 406, 1999 р. – 445, 1997 р. – 469 [104; 28, с.4]. Особливе занепокоєння викликає той факт, що цей показник є одним з найвищих у Європі: станом на січень 2002 р., наприклад, у Болгарії він складав 114, у Словаччині – 138, у Чехії –176, у Румунії – 230 осіб на 100 тис. населення [28, с.4]. Також більше половини засуджених у 2003 р. – 51,4 % - є винними у вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів [180]. Питома вага осіб, які раніше були судимі, мають не зняту або непогашену судимість і вчинили нові злочини, від загальної кількості засуджених становила у 2003 р. 24,4 %, що означає, що кожного п’ятого було засуджено повторно [180].

За питомою вагою позбавлення волі в структурі покарань Україна також є в європейських лідерах. Якщо у середньому в більшості європейських країн цей показник коливається в межах 10-12 % [28, с.4], то в Україні у 1999 р. він становив 37,5 %, у 2000 р. – 35,9 %, у 2001 р. – 40,3 %, у 2002 р. – 31,4 %, у 2003 р. – 29,8 %, у першому півріччі 2004 р. – 26,9 % [104]. При цьому у 2003 р. зросла як кількість засуджених до позбавлення волі на певний строк за тяжкі та особливо тяжкі злочини, так і їх частка серед засуджених до позбавлення волі на певний строк [180].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Характерною рисою кримінального права є також та, що його існування не виправдане саме собою. На відміну від тих галузей права, які базуються на повній свободі своїх суб’єктів і закріплюють лише певну регламентацію їх поведінки (наприклад, цивільне право), кримінальне право (поряд із кримінально-процесуальним) цілком і повністю забезпечене державою, яка в особі законодавця бере на себе функцію криміналізації чи декриміналізації поведінки людей (або юридичних осіб, оскільки інститут їх кримінальної відповідальності закріплений у кримінальних законах деяких зарубіжних країн), визначення санкцій і умов їх застосування за порушення кримінального закону. Втім, на наш погляд, якби завдання кримінального права реалізовувались у більш соціально прийнятній формі, аніж та, яку пропонує держава (а саме встановлення кримінальної відповідальності на свій власний погляд), особливо та, яка ще не досягла рівня справжньої соціальної правової держави (наприклад, Україна), роль цієї галузі права стала б більш соціально прийнятною. Функціонування соціальної правової держави базується на цілковитому забезпеченні прав і свобод людини, і саме вони є вихідною точкою діяльності такої держави та обумовлюють її призначення. Колізія певних прав держави, які реалізуються, наприклад, у сфері кримінального права і судочинства, та прав особи, яка є мірою функціонування держави, виникає на етапі становлення держави як соціальної правової та переоцінки її соціальної ролі. Якщо йдеться про розбудову соціальної правової держави, то необхідно визнати, що реформуванню підлягає і система її права, в тому числі і традиційно публічних галузей цієї системи.

Така ідея хоча і своєрідна та деякою мірою суперечить традиційним уявленням (принаймні в Україні) про кримінальне право, його природу і призначення, проте у загальному вигляді не є новою. На початку ХХ століття італійський дослідник проблем соціології кримінального права Е.Феррі пропонував відмовитись від поняття «покарання», що визначається державою, а у першій половині ХХ століття німецький криміналіст Г. Радбрух довів, що у майбутньому кримінальне право вимушено вийде за межі покарання і розвиватиметься як більш раціональна та людяна галузь права [231, с.140-141] .

У цьому зв’язку виправданими, на наш погляд, є позиції тих науковців, які розглядають кримінальну відповідальність не стільки як обов’язок певної особи перетерплювати певні обмеження та позбавлятися певних прав чи благ, скільки можливість держави (тобто її право) покладати такий обов’язок на порушника [99, с.19-20]. Тобто визнається той аспект кримінальної відповідальності, який стосується не тільки правопорушника-злочинця, а й певного суб’єкта, який має право покладати на нього відповідальність. З цієї точки зору, не повинна викликати заперечення можливість також і потерпілого мати певні права, яким би у кримінально-правовій сфері кореспондували певні обов’язки винної особи. Оскільки невідворотність кримінальної відповідальності та покарання закріплена на принциповому рівні, і саме цим принципом обгрунтований обов’язок винної особи внаслідок вчинення злочину перетерплювати певні правові обмеження, ми вважаємо що саме цьому обов’язку відповідає право не тільки держави, а й потерпілого.

1.2. Передумови формування інституту потерпілого у сучасному кримінальному праві України

На наше переконання, на сьогодні існує достатньо передумов для формування у кримінальному праві інституту потерпілого.

Потерпілий – це не тільки фігура, яка фізично з’являється внаслідок вчинення злочину. Припустити вчинення злочину без того, що (можливо) буде спричинена шкода певним цінностям, неможливо, оскільки об’єктивне призначення кримінального права – охорона цінностей від суспільно небезпечних посягань, які заподіюють або можуть заподіяти шкоду. Оскільки аналіз наявних у КК України складів злочинів, практика їх застосування, а також тлумачення кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за певний злочин, свідчать, що фактичний потерпілий може мати місце внаслідок вчинення переважної більшості злочинів (хоча не завжди він може виступати ознакою складу злочину), необхідно визнати, що потерпілий має у кримінальному праві значно ширше матеріальне значення та службове призначення, аніж прийнято вважати.

У правовому положенні потерпілого також найбільш відчутна єдність суперечливих начал суспільного та особистого інтересів, яким відповідають публічна та приватна форми провадження у кримінальній справі. Шкода, яка спричинюється злочином, за своєю сутністю має суспільний характер, але безпосередньо може торкатися особистих інтересів конкретної особи.

Як зазначалось у попередньому підрозділі дослідження, статистичні дані свідчать, що останнім часом в Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості осіб, постраждалих від злочинів, та розмірів спричиненої їм матеріальної та моральної шкоди. Також було доведено, що на потерпілого необхідно зважати не тільки в рамках кримінального процесу, а й закріпити його поняття і встановити його кримінально-правові функції на рівні кримінального закону для визначення меж кримінальної відповідальності та її диференціації.

  1. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

  2. це інститут матеріального кримінального права,

  3. у цьому інституті визначається сутність потерпілого, тобто закріплюється його поняття, яке описує потерпілого;

  4. у цьому інституті закріплюється роль потерпілого, тобто визначення та прояв його поведінки, обумовленої статусом потерпілого;

  5. у цьому інституті визначається статус потерпілого, тобто його законні інтереси та функціональні права при вирішенні питання про кримінальну відповідальність та покарання винної особи, що визначені у кримінальному законі та гарантовані державою.

На цій підставі вдається сформулювати таке визначення описаного елементу системи кримінального права: інститут потерпілого – сукупність кримінально-правових норм, що характеризують роль та статус особи, якій внаслідок вчинення злочину безпосередньо заподіяно шкоду, щодо визначення меж, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності винної особи.

Узагальнюючи наведене вище, у цілому доходимо таких висновків:

1. Кримінально-правова охорона потерпілого від злочину здійснюється сьогодні в Україні на низькому рівні, що підтверджується статистичними даними. Також на сьогоднішній день відзначається очевидна недосконалість правового статусу потерпілого, зокрема, значно вужчий порівняно з обвинуваченим обсяг його прав, особливо стосовно відшкодування завданої шкоди, що призводить до недостатньої гарантованості реалізації його прав.

2. Зважаючи на історико-правовий розвиток вчення про потерпілого у вітчизняній доктрині права останнього століття, є підстава стверджувати про наявність підгрунтя для формування інституту потерпілого у кримінальному праві (розвиток віктимології та окремі кримінально-процесуальні дослідження).

Також у Західній Європі у останні десятиліття ХХ ст. одночасно зі зростанням злочинності посилився рух у бік захисту прав потерпілого, що став однією із найяскравіших тенденцій розвитку наук кримінального циклу, зокрема, кримінального процесу. Дана тенденція виявилася на наднаціональному рівні у ряді міжнародних документів.

3. Незважаючи на збіг кримінально-правових тенденцій у світі та в Україні на сучасному етапі, на посилене привертання уваги до жертви злочину, появу нових підходів до боротьби зі злочинністю через усвідомлення значення потерпілого як криміногенного фактора, розробку нових наукових концепцій з урахуванням віктимологічних аспектів у сфері кримінального процесу, криміналістики, а також кримінального права в Україні стрижневого кримінально-правового значення потерпілий до цих пір не набув.

4. Вартими уваги є спроби переосмислення сутності та призначення кримінального права та кримінального закону, які полягають у звужені публічного та розширенні приватно-правових складових у кримінально-правовому регулюванні з огляду на захист потерпілих від злочинів. Держава як соціальний агент повинна шукати ефективні шляхи боротьби зі злочинністю, результатом якої повинно стати зниження її рівня. Якщо такі шляхи дотепер не проявилися при переважно публічній конструкції кримінального переслідування, необхідно визнати, що єдине, на що може бути ефективно здатна Україна у ситуації, що склалася, є реалізація можливості звуження публічного регулювання.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

РОЗДІЛ 2

ЗМІСТОВНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ПОТЕРПІЛОГО

У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

2.1. Суть і зміст поняття “потерпілий” у кримінальному праві та його ознаки

2.1.1. Суть і кримінально-правовий зміст поняття “потерпілий”. У рамках формування інституту потерпілого у кримінальному праві необхідно повернутися до осмислення змісту поняття “потерпілий”, оскільки наразі у вітчизняному кримінальному законодавстві його визначення відсутнє, а у науці кримінального права відзначити певну одностайність дослідників щодо суттєвих ознак цього поняття також не вдалося, хоча проблема обговорюється вже давно. У рамках різноманітних кримінально-правових досліджень була спроба сформулювати поняття потерпілого, хоча, варто визнати, більше уваги і прискіпливості йому приділяли вчені-процесуалісти. Загалом поняття потерпілого у радянській, а пізніше вітчизняній та російській науці переважно досліджувалось у контексті об’єкта злочину [121, с.30-33; 125, с.65; 201, с.53-54], згоди потерпілого [69, с.36-68], поведінки потерпілого та її впливу на кримінальну відповідальність [40; 200; 163; 162, с.12-34]. Дослідники-процесуалісти торкалися питань про потерпілого, як правило, в межах вивчення ознак суб’єктів кримінального процесу [155, с.5 та ін.; 37, с.51 та ін.].

Проблема стану потерпілих, а відтак і визначення їх поняття у кримінальному праві сьогодні набуває актуальності також у зв’язку із можливістю ухвалення в Україні Закону “Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину” (даний проект № 6283 зареєстрований у Верховній Раді України).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Немає пояснень, але має місце той факт, що й у цивільному праві передбачається відшкодування майнової шкоди, спричиненої злочином, тільки фізичній особі, яка потерпіла від злочину, а не юридичній (ст. 1177 ЦК України), хоча у науково-практичних коментарях цього положення зазначається, що при злочинному діянні може заподіюватися шкода майну як фізичної, так юридичної особи [205, с.726].

Попередні зауваження стосуються того, що на відміну від фізичних осіб, юридичні особи як суб’єкти правовідносин не є живими істотами і тому не мають природної волі, почуттів, свідомості, розуму тощо. Відповідно юридичні особи не відчувають негативні наслідки, спричинені злочином, тобто не відчувають негативного впливу шкоди. На наш погляд, важливим у визначенні потерпілого у кримінальному праві є саме аспект відчуття шкоди, тобто усвідомлене чи ні сприйняття органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживання з цього приводу.

Варто звернути увагу, що ті віктимологи, які визнають жертвами злочинів як фізичних, так і юридичних осіб [190, с.114-116], описуючи переживання жертв злочинів, фактично говорять про безпосередню реакцію на злочин фізичних осіб [190, с.117-118] і оминають увагою “відчуття” юридичних осіб.

Щодо переживань варто зазначити ще й те, що як суб’єкт дії людина відчуває вплив як середовища, так і впливи своїх власних дій і вчинків, що змінюють її взаємовідносини з оточенням; вона переживає те, що з нею відбувається, і через переживання виявляє своє ставлення до того, що її оточує, що вона робить і що відчуває. Як зазначають психологи, ступінь усвідомленості переживань може бути різним і залежить від того, якою мірою усвідомлюється саме ставлення, яке переживається в емоції. Переживання – це форма вияву нашого ставлення до об’єкта, ситуації іншої людини, самої себе, це форма емоційно-чуттєвої даності ставлення людини до того, що її оточує [57, с.199]. Отже, переживання притаманні людині завжди, оскільки будь-які зміни, що відбуваються у змісті свідомості, впливають на емоційні переживання, змінюючи їх зміст, інтенсивність.

До речі, що стосується держави, то і вона є не матеріально вираженим суб’єктом, а певною абстракцією, пізнання суті якої відбувається через діяльність органів держави. Так, А.С. Довгерт пише, що “держава реалізує правосуб’єктність через систему своїх органів, тому що поза їхньою діяльністю вона діяти не може” [44, с.129]. Органи держави або є юридичними особами (які діють від власного імені – Національний банк України, або від імені держави – суд), або такими не являються (наприклад, Уряд України). За своєю сутністю, держава безпосередньо пов’язана з індивідом. Так, В.С. Нерсесянц визначає державу як правову організацію (політичної) влади вільних індивідів [119, с.78], В.О.Четвернін – на одному рівні як сукупність людей, які проживають на визначеній території та об’єднані публічною політичною владою, на іншому – як апарат публічної політичної влади [213, с.516] (при цьому державний апарат, як відомо, складають окремі органи держави та установи, які безпосередньо уповноважені здійснювати державну владу, виконувати функції держави, тобто ми знову повертаємось до певної сукупності людей, які виконують соціально значимі, публічні ролі). Власне, однією з основних ознак держави є її населення, а у сучасному світі юридичне підгрунтя державності пов’язується з природними правами людини [144, с.542].

Зі сказаного випливає, що юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (які поряд з людиною виступають учасниками суспільних відносин як окремі одиниці) не мають однієї з основних властивостей, що характеризує потерпілого від злочину у кримінальному праві, – вони не є суб’єктами впливу загальної превенції, не втрачають відчуття захищеності нормами кримінального права у разі вчинення злочину, не мають здатності відчувати спричинену злочином шкоду, а відтак і особистої потреби та зацікавленості у відшкодуванні цієї шкоди. Певна абстрактність вказаних учасників суспільних відносин у кримінально-правовій сфері, при здійсненні кримінально-правових і також кримінально-процесуальних відносин не дозволяє, на наше переконання, вводити їх у зміст матеріального поняття “потерпілий”. Отже, у кримінальному праві необхідно вести мову про потерпілих-фізичних осіб, безпосередньо яким злочином спричинюється шкода, та визначити, на вирішення яких кримінально-правових питань може впливати потерпілий. Види шкоди можуть бути різними і справді не обмежуватись тими, які визначені у ст. 49 КПК України [73, с. 116].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Для закріплення у кримінальному законі, на наш погляд, релевантним є таке визначення: “Потерпілим визнається фізична особа, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину”. У межах дії кримінального закону такі ознаки, як спрямованість загальнопревентивної дії закону чи відчуття шкоди є само собою зрозумілі, зважаючи на контекст інших статей Загальної частини КК України.

Зважаючина правовий статус юридичної особи, з одного боку, та на притаманність юридичній особі такої ознаки потерпілого, як безпосереднє спричинення злочином шкоди або загроза заподіяння такої, з іншого боку, є сеснс прирівняти у кримінальному праві права юридичної особи до деяких прав потерпілого. Йдеться, зокрема, про право на відшкодування шкоди, гарантоване нормами кримінального права, та можливість представника юридичної особи впливати на кримінально-правові наслідки злочину. Для закріплення у кримінальному законі, на наш погляд, релевантним є визначення того, що у випадку спричинення злочином шкоди майну та діловій репутації юридичної особи, її офіційні представники набувають прав потерпілого, визначених у кримінальному законі.

2.1.2. Співвідношення змісту поняття “потерпілий” у науках кримінально-правового циклу. Без сумніву, використання поняття “потерпілий” у різних галузях знання кримінально-правового спрямування вказує на його значущість і важливість. Зазвичай у кримінально-процесуальній сфері говорять про потерпілого як суб’єкта кримінального процесу, а у кримінології – про жертву злочину. Звернення уваги на ці суміжні за своєю сутністю поняття обумовлено неоднозначним вирішенням у науці питання про співвідношення їхнього змісту. Так, потерпілий від злочину, потерпілий як суб’єкт кримінального процесу та потерпілий як жертва злочину у деяких джерелах загально описуються дефініцією “потерпілий”, і окремо наголошується на різних аспектах розуміння цього поняття у науках кримінально-правового циклу [156, с.106-107]. У інших джерелах наголошують на різниці між кримінально-правовим та кримінально-процесуальним поняттям потерпілого [41, с.18] або описують потерпілого у матеріальному розумінні та потерпілого у процесуальному розумінні [37, с.51 та ін.]. У кримінології та віктимології традиційним є вживання терміну “жертва злочину”, однак поряд із ним використовується термін “потерпілий” [133; 211; 151, с. 33-79; 71, с.419 та ін.], при цьому обсяг цього поняття одними вченими визнається тотожним поняттю “потерпілий” [152, с.33-34], а іншими – ширшим [207, с.390].

Актуальність визначення співвідношення понять, які дефінують потерпілого від злочину в рамках матеріального і процесуального кримінального права, підтверджується дією ст. 46 КК України, чинної з 2001 р. Наразі безспірною вважається практика примирення винного з потерпілим, яким є особа відповідно до ст. 49 КПК України [117, с.91; 116, с.135]. Однак, як ми визначили вище, реальне поняття потерпілого має дещо ширший зміст, ніж той, що запропонований у ст. 49 КПК України, а тому необхідно на законодавчому рівні врегулювати проблему застосування положень ст. 46 КК України, тобто закріпити таке поняття кримінального-правового змісту, яке б задовольняло дію інституту примирення.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Отже, жертвою злочину є не тільки потерпілий від злочину, а й інша фізична особа, для якої настали негативні наслідки від злочину, а також і юридична особа чи інша соціальна спільнота. При цьому згадані негативні наслідки не є тією шкодою, яка визнається наслідком вчинення злочину (за контекстом ч. 2 ст. 11 КК України), оскільки інакше їх настання свідчило б про порушення кримінально-правової заборони (тобто фактичне вчинення злочину). Так, В.О. Туляков пише про характерні для рикошетних жертв страждання, симптоми психологічних утруднень, що мають різне пояснення (емоційні чи поведінкові реакції на спричинення шкоди суб’єкту, до якого прив’язана рикошетна жертва, або звичайні людські уявлення про безпеку та справедливість оточуючого світу, що порушуються злочином, або відчуття страху тощо) [190, с.116].

Та жертва злочину, яка не є потерпілим від злочину у кримінально-правовому сенсі, може заявляти цивільний позов про відшкодування шкоди й у певних випадках, відповідно до чинних кримінально-процесуальних положень, набути права потерпілого від злочину (у разі заподіяння йому смерті).

Зважаючи на результати кримінологічних досліджень, а також висловлену нами пропозицію прирівнювати у певних випадках права юридичних осіб до прав потерпілих, вважаємо правильним визначення адитивної жертви, тобто спільності людей, проти якої були спрямовані злочинні дії, але шкода матеріалізувалася у заподіяння безпосередньо особам, які становлять цю спільність [151, с.36] (товариство з обмеженою відповідальністю внаслідок викрадення майна або неотримання доходу через вчинення шахрайства заборгувало виплату заробітної плати співробітникам).

Отже, поняття кримінології “жертва злочину” і кримінально-правове поняття “потерпілий” не збігаються за обсягом. Жертвами злочину є як потерпілі у кримінально-правовому сенсі (первинні жертви), так і родичі, близькі та ін. потерпілого (рикошетні жертви), а також юридичні особи та інші соціальні спільноти. Водночас, у кримінології при використанні поняття “потерпілий” необхідно оперувати його кримінально-правовими характеристиками.

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що поняття “потерпілий від злочину” має незмінну сутність у кримінальному праві, кримінальному процесі та кримінології (віктимології), але набуває у кожній з цих галузей знань специфічних функціональних ознак, які змінюють обсяг змісту цього поняття в залежності від контексту використання (потерпілий як учасник кримінального процесу, потерпілий як жертва злочину).

2.2. Потерпілий як структурний елемент обєкта злочину

2.2.1. Особливості вчення про об’єкт злочину на сучасному етапі та його вплив на інститут потерпілого. Однією з найважливіших цінностей, що їх має захищати кримінальний закон, є людина, яка внаслідок вчинення злочину стає потерпілим. Її реальні потреби, інтереси, очікування, які відображаються у суспільній свідомості, повинні бути покладені в основу кримінально-правової охорони, зважаючи на загальнопревентивну дію кримінального закону. І якщо у цілому підхід до людини як до визначальної категорії суспільного буття не викликає заперечень, то у кримінальному праві він трансформується, зважаючи на усталений і панівний погляд щодо суспільних відносин як об’єкта злочину. На наш погляд, спроба законодавця у КК України 2001 р. вирішити означену проблему через переструктурування Особливої частини КК України, а саме винесення у чільні розділи злочини проти життя та здоров’я, волі честі та гідності особи [75, с.6-7], не виправдовує себе у сучасних умовах, оскільки ефективна реалізація кримінально-правової політики залежить не тільки і не стільки від конструювання норм кримінального права, а від максимальної концентрації зусиль усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження усіх видів злочинних проявів [111, с.1]. Однак, у такій діяльності вітчизняних правоохоронних органів все ще спостерігається переважання концепції захисту і охорони ефемерного у своїй суті суб’єкта кримінально-правових відносин – суспільства, а не конкретної людини. Це, зокрема, підтверджується даними соціологічних опитувань, які свідчать про вкрай низький рівень довіри населення до правоохоронних органів: міліції, прокуратурі та суду довіряє менше третини населення [22; 115, с.360], а також інформацією про те, що до міліції щоденно звертається близько 8 тисяч громадян із заявами та повідомленнями про злочини, і тільки у 20 % випадків порушується кримінальна справа [216]. До речі, навіть ті науковці та практики, які у цілому позитивно оцінюють діяльність вітчизняних правоохоронних органів, вказують на “недостатній професійний рівень і не завжди адекватне реагування правоохоронців на заяви громадян” [64]. Невтішний стан речей обумовив підписання Президентом України Указу № 1119/2005 “Про заходи із забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності” від 19 липня 2005 р.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Варто наголосити, що потерпілі у структурі об’єкта злочину розглядаються і як потенційні, і як фактичні потерпілі. Поки склад злочину існує як такий, що вкладений у зміст норми Особливої частини КК України, потерпілий як об’єкт загальнопревентивної дії закону є потенційним (загальним) об’єктом злочину. Як тільки вчинюються фактичні дії, які містять ознаки злочину, і потерпілий стає безпосереднім об’єктом – як соціальна цінність, на яку посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність, – він набуває ознак реального потерпілого.

Інтереси і права потерпілих заслуговують на увагу як усвідомлені людиною об’єктивні явища у контексті об’єкта злочину. Категорія “інтерес” (що використовується у багатьох науках і досліджується переважно у психології та соціології) у кримінально-правовому розумінні вже розглядалась (в рамках об’єкта злочину, про що ми вже згадували вище), але її суть залишилася дискусійною, незважаючи на те, що вона має важливе значення для з’ясування об’єкта злочину. Так, виключається кримінальна відповідальність за дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, а також суспільних інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечного посягання (ст. 36 КК України). Як слушно відзначив Є.В. Фесенко, дослідники цієї проблеми (Б.С. Нікіфоров, Є. Каїржанов, В.К. Глістін, В.Я. Тацій) акцентували увагу на об’єктивних ознаках інтересу і невиправдано зменшували його суб’єктивні характеристики [201, с.58]. Також і на наш погляд, поняття інтересу у кримінальному праві повинно корелювати із семантичним значенням цього терміна, що позначає викликану чим-небудь увагу до когось або чогось [123, с. 785; 166, с.645], тобто спрямованість розуму та почуттів до якогось об’єкта. У означеному контексті інтерес також позначає спрямованість на задоволення певної потреби [201, с.58]. Враховуючи те, що через категорію “об’єкт злочину” позначається дещо, що потребує кримінально-правового захисту і підлягає такому через норми кримінального закону, інтерес як специфічний компонент об’єкта злочину повинен мати певний формальний вираз. І ми підтримуємо Є.В. Фесенка у тому, що об’єктивізація інтересу може полягати у його нормативній захищеності у різних галузях права або у вигляді настанови, визнаної членами суспільства через регламентацію моральними нормами, традиціями тощо [201, с.60]. Таким чином, об’єктивована зазначеними формами зацікавленість у задоволенні певних потреб становить інтерес як компонент об’єкта злочину.

Потреби як необхідність у кому-, чому-небудь, що вимагає задоволення; як вимоги, які необхідно задовольнити [122, с.636-637] є детермінантами життєдіяльності людини. У психології відзначають найважливішу особливість потреб – їх динамічний характер, мінливість, розвиток на базі задоволених потреб нових, більш високих, що пов‘язується із включенням особи у різноманітні форми і сфери діяльності [223, с.58]. Саме тому їхня роль у визначенні компонент об’єкта злочину може бути названа ключовою. Чому сама потреба не розглядається як складова частина об’єкта злочину? Тільки через те, що злочини посягають не на самі потреби, а на засоби їх задоволення: на інтерес як зосередження уваги на потребі (В.К. Глістін писав, що інтерес не є самою потребою, а лише вибірковим ставленням до потреб, прагнення до їх задоволення [33, с.71]), на право як дозволену можливість задовольнити потребу, на соціальні зв’язки як стан стосунків між суб’єктами, що зумовлює спільне задоволення потреб, тощо.

Саме з огляду на вказане варто звернути увагу на так званий потребовий підхід, виявлений і сформульований П.М. Рабіновичем щодо з’ясування соціальної сутності прав [148, с.95]. При розкритті суті останніх як компонента об’єкта злочину на основі цього підходу слід зазначити, що права людини – це певні можливості, які необхідні для її нормального існування і розвитку за конкретно-історичних умов, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. З точки зору потребового підходу, права треба розглядати не у нормативному аспекті, а як об’єктивну можливість, яка з тих чи інших причин може бути і не виражена через законодавство. Однак трансформуючись у складову об’єкта злочину, права розглядаються, обмежуючись рамками завдань кримінального закону. Тож необхідною умовою розгляду прав як складової частини об’єкта злочину є передбачуваність їх захисту у кримінальному законі.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Дана позиція потребує уточнення. З огляду на те, що наріжним каменем суспільних цінностей є людина, позиція Г.П. Новосьолова уявляється нам адекватною. Водночас специфіка кримінального права полягає у тому, що воно є всеохоплюючим та конкретним за своїм змістом охоронним засобом правового миру у державі. Ідеалом останнього є не тільки і не стільки сама людина як фізично цілісна істота, а й її інтереси, права, суспільні зв’язки тощо у комплексі, тобто всі ті матеріальні та ідеальні речі, за допомогою яких людина формується сама у себе. З цього випливає, що визнавати об’єктом злочину тільки людину недостатньо, оскільки зважаючи на мету і мотиви вчинення деяких злочинів доходимо висновку, що інколи “мішенню” злочину стає не сама людина (хоча шкода спричинюється конкретно їй), а, наприклад, її власність (статті 185, 186, 189 КК України) чи певне право (статті 157, 162, 176 КК України). Отже, потерпілий є так би мовити вершиною трикутника, через який можна показати об’єкт злочину, але не є єдиною його складовою.

Необхідність вичленування потерпілого як основного елемента об’єкта злочину пов’язана також із тим, що в науці кримінального права визнаним виявився підхід визначення потерпілого як ознаки складу злочину [159, с.72-91]. З першого погляду, ці дві позиції не суперечать одна одній, оскільки традиційно склад злочину має чотиричленну структуру, а кожен з елементів – об‘єкт, суб’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона – характеризуються обов’язковими та факультативними ознаками.

Втім, на наше переконання, потерпілий не є чи то властивістю, чи то особливістю, чи то прикметою, тобто ознакою [122, с.83] злочину як явища, він є цілком реальним явищем сам, а у кримінально-правовому контексті – складовою частиною, компонентом об’єкта злочину. При цьому сам об’єкт є елементом складу злочину як юридичної конструкції [219, с.95-98], як системи обов’язкових об’єктивних і суб’єктивних елементів [79, с.164]. Різнобій у термінології, що спостерігається при визначенні того, які складові частини утворюють юридичний склад злочину (елементи і ознаки, підсистеми, структурні одиниці, групи ознак, юридичні факти тощо), на наше переконання, принципового значення не має, але ми підтримуємо тих, хто прагне вживати коректну термінологію і у цьому випадку [219, с.97]. Основним, на наш погляд, є системна будова складу злочину, виявлення у його структурі більш дрібних складових, якими і виявляються для зручності у встановленні і застосуванні об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона. Розгляд потерпілого в межах об’єкта злочину обгрунтований такою його властивістю, як уразливість, як стан “мішені”, цілі посягання. Тільки через поняття “об’єкт” виражається те явище, предмет або особа, на які спрямовується певна діяльність, увага [122, с.9]. Якщо виводити потерпілого (власне, як і предмет злочину) за межі об’єкта, це штучно означає позбавляти його властивості, яка обумовлює спрямування на нього злочинного діяння, уваги до нього суб’єкта злочину.

У цьому контексті характеристика потерпілого як компонента, структурної (складової) частини, елемента об’єкта злочину здійснюється нами через використання ряду синонімічних термінів. Однак, ми категорично не погоджуємось із використанням терміна “ознака” для позначення саме структурних частин, що утворюють склад злочину як певну конструкцію. Наявність же згаданих вище обов’язкових та факультативних ознак є лише характеристикою змісту понять основних елементів системи “склад злочину”.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Розвиток вчення про спеціального потерпілого на певному етапі дозволить систематизувати і основні властивості кваліфікованих складів злочинів. У рамках вчення про співучасть, наприклад, розвинулось і стало уже традиційним виражати у кримінальному законі системно такі кваліфікуючі ознаки, як вчинення злочину групою осіб, за попереднім зговором групою осіб тощо. Тому у межах спеціальних дослдіжень комплексного кримінологічно-правового характеру доцільно дослідити стан найуразливіших груп потерпілих від злочинів (наприклад, жінок, малолітніх, неповнолітніх), а за результатами цих досліджень встановити необхідність системно закріпити у кримінальному законі у певних однорідних складах злочинів такі кваліфікуючі ознаки, як вчинення злочину проти представника однієї з таких груп. Рамки нашого дослідження не дозволяють нам детально заглибитись у розгляд цієї проблеми, однак наша вихідна позиція з цього питання може бути сформульована так: спеціальний потерпілий потенційно є системно вираженою ознакою квалфікованих складів злочинів.

2.3. Вплив інституту потерпілого при визначенні правових наслідків вчинення злочину

2.3.1. Загальнотеоретичні питання співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину. Дія інституту потерпілого у кримінальному праві стосується не тільки безпосереднього потерпілого від злочину, а й впливає на вирішення питання про правові наслідки вчинення злочину стосовно особи, яка вчинила злочин. Ці правові наслідки полягають у реалізації заходів кримінальної відповідальності (основним з яких є покарання) й у звільненні від їх застосування.

Щодо ролі потерпілого у вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину, то вона, з нашої точки зору (обумовленої судовою практикою), відіграє важливу роль у двох суттєвих моментах:

зважаючи на дозлочинну поведінку потенційного потерпілого (тобто таку, що мала місце до злочину), зокрема у ситуаціях, коли він безпосередньо шляхом волевиявлення впливає на факт вчинення злочину, що враховується судом при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину;

зважаючи на післязлочинне волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину.

Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду означених аспектів викладемо наше розуміння суті реалізації кримінальної відповідальності та звільнення від неї, оскільки незважаючи на достатньо детальне вивчення окремих аспектів цієї проблеми у роботах визнаних вчених (Л.В. Багрій–Шахматова, М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, О.Ф. Бантишева, Ф.Г. Бурчака, М.Й. Коржанського, П.С.Матишевського, П.П. Михайленка, Г.М.Міньковського, М.І. Мельника, В.О. Навроцького, О.І. Санталова, В.В.Сташиса, В.Я. Тація, А.П. Тузова, М.Д. Шаргородського та інших), деякі питання – зокрема, ті, що стосуються ролі потерпілих у реалізації кримінальної відповідальності, – залишились поза їхньою увагою.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Тими елементами інституту потерпілого, які можуть впливати на обрання заходів в межах санкції, є описання: 1) дозлочинної поведінки потенційного потерпілого, зокрема у ситуаціях, коли він безпосередньо шляхом волевиявлення впливає на факт вчинення злочину (що враховується судом при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину); 2) післязлочинного волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину.

2.3.2. Окремі аспекти співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину. Дозлочинна поведінка потенційного потерпілого, яка в результаті взаємодіє із суспільно небезпечним діянням, як певна взаємодія з оточуючим середовищем опосередкована зовнішньою (рухливою) та внутрішньою (психічною) активністю індивіда [145, с.276]. Отже, при аналізі злочину неможливо розглядати діяння злочинця у відриві від конкретної ситуації, у якій він діє, оскільки поведінка потенційного потерпілого певним чином взаємодіє із діянням. У віктимології потерпілий (жертва) вважається елементом передкримінальної та безпосередньо кримінальної ситуації. Від нього нерідко залежить, у якій ситуації опиниться злочинець: у тій, що сприяє вчиненню злочину чи перешкоджає йому [151, с.94; 190, с.119, 126-128]. Однак, як зазначає В.М. Кудрявцев, наразі кримінологічна наука не виробила чітких критеріїв для оцінки переваги ситуації над установками особи [78, с.45].

Власне, виокремлення видів поведінки потенційних потерпілих за критерієм її соціальної оцінки, як це виражено через кримінальний закон (позитивна – виконання службового або громадського обов’язку, нейтральна – ненадання згоди на вчинення певних дій, негативна – неправомірна або аморальна поведінка [159, с.119]), не розкриває повний спектр видів поведінки потерпілого, які можуть мати кримінально-правове значення, і більше того – є дуже вузьким поглядом на дане питання. Саме цим, мабуть, можна пояснити обмеженість наукових досліджень дозлочинної поведінки потерпілого, які фокусуються лише на соціально-негативній поведінці [80; 39; 163; 110, с.20,118] або на поведінці потерпілої в умовах вчинення статевого злочину [51, с.55; 222, с.99; 152, с.269].

З точки зору дії інституту потерпілого, кримінально-правове значення мають й інші види поведінки потерпілого, а також факт надання згоди потенційного потерпілого на спричинення шкоди його охоронюваним кримінальним законом цінностям.

Згода потерпілого на спричинення шкоди та її кримінально-правове значення у науці кримінального права досліджувалась, як правило, у категорії обставин, що виключають злочинність діяння. Їй також приділяли увагу як визнані, так і молоді дослідники-криміналісти (М.С.Таганцев [184, с.399-406], А. Піонтковський [132, с.393-397], П.С.Дагель [41, с.12-15], А. Красіков [69], М.В. Сенаторов [159]), однак незважаючи на це, вона так і не отримала свого однозначного вирішення.

М.С. Таганцев зазначав, що згода потерпілого завжди виступає обставиною, що виключає караність діяння, крім тих випадків, коли самим законом встановлено протилежне. Караність діяння виключається у випадках, коли охороняється тільки “юридичне” ставлення особи до певного інтересу, захищається можливість вільно володіти, користуватися і розпоряджатися цим інтересом на відміну від випадків, коли кримінально-правова охорона спрямована на інтерес сам по собі [184, с.400-403].

На думку А.А. Піонтковського, згода потерпілого є обставиною, що усуває суспільну небезпечність діяння при посяганні на ті права й інтереси, що перебувають у вільному розпорядженні потерпілого – майнові права та інтереси особи [132, с.393-395]. Думку такого ж напрямку підтримав і розвивав А. Красіков [69, с.29].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Серед обставин, які пом’якшують покарання, у ст. 66 КК України законодавець називає вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого. Як бачимо, дії потерпілих можуть мати цілком раціональний, свідомо ризикований характер, що, на наш погляд, повинно бути відображено у кримінальному законі або певною формулою у Загальній частині КК, або зниженими розмірами санкцій у Особливій частині КК. При цьому проблема, яка має бути вирішена, формулюється так: наскільки потерпілий може дозволяти собі ризикувати охоронюваними кримінальним законом благами, і наскільки в залежності від цього може зменшуватись рівень репресії, що застосовується до злочинця?

Власне, потерпілий часто не прямо висловлює згоду на спричинення йому шкоди, а своєю активною, ініціативною поведінкою вводить себе у певні ризиковані умови, тобто сприяє підвищенню рівня небезпеки, яка йому загрожує. При цьому потенційний потерпілий повинен усвідомлювати можливі наслідки своєї поведінки.

Наведене вище, на нашу думку, обгрунтовує наступний висновок. Згода потерпілого на спричинення шкоди повинна розглядатись як підстава звільнення від кримінальної відповідальності, а не обставина, що виключає злочинність діяння (як це запропонував М.В. Сенаторов), адже у випадку згоди потерпілого діяння не набуває рис суспільно корисного, а стає тільки індивідуально корисним тільки для конкретного потерпілого. Також згода потерпілого не робить діяння соціально допустимим і не дозволяє розглядати його як соціально нейтральне.

З цієї точки зору, вартою уваги є пропозиція про врахування цієї обставини як такої, що пом’якшує покарання суб’єкта злочину, тобто її введення у зміст ст. 66 КК України. З такою пропозицією погодились 29 суддів з 60-ти опитаних у рамках даного дослідження.

Що стосується іншого аспекту впливу інституту потерпілого на вирішення питання про правові наслідки вчинення злочину, то він враховує післязлочинне волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки.

На сьогоднішній день при вирішенні питання про призначення покарання чи звільнення від нього суд зважає на ряд обставин, що чітко сформульовані у КК України, а також, як правило, “на ряд інших обставин”, що мають значення у конкретному випадку. Серед цього ряду інших обставин варто запропонувати звертати увагу і на позицію/пропозицію потерпілого.

Як зазначає білоруський дослідник Л.І. Кукреш, судово-слідча практика свідчить, що посилення репресій далеко не завжди сприяє кримінально-правовому захисту порушених прав потерпілого. Критерієм ви­бору заходів кримінально-правового впливу на обви­нуваченого повинні бути насамперед інтереси суспільної безпеки, прав громадян і тільки після цьо­го — покарання винної особи. У вирішенні остан­нього питання досить велика роль має відводитися потерпілому, якого доцільно наділити правом поряд із державним обвинувачем визначати міру покарання залежно від посткримінальної поведінки обвинува­ченого (діяльне каяття, відшкодування шкоди, при­мирення з потерпілим) [82, с.302-304]. Ми вважаємо, що враховуючи те, що потерпілий часом не здатний до об’єктивності, недоцільно надавати йому можливість прямо (імперативно) впливати на діяльність компетентних органів, втім висловлювати свою думку з приводу притягнення особи до кримінальної відповідальності, якій надаватиметься оцінка судом, цілком реально і перспективно.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

А.І. Марцев, який детально проаналізував вирішення вітчизняними (також і радянськими) науковцями проблемних питань кримінальної відповідальності [99], вважає, що у системі «злочин-покарання» кримінальна відповідальність посідає проміжне місце і є ланкою, що їх пов’язує. Варто наголосити, що така позиція задовольняє спектр концепцій кримінальної відповідальності у доктринальному її визначенні – “відповідальність-санкція”, “відповідальність-обов’язок”, “відповідаль-ність-засудження” тощо, оскільки, на нашу думку, вона у будь-якому розрізі “зв’язує” факт вчинення злочину та необхідність реалізувати обмеження прав і свобод злочинця. До того фахівці вважають (наприклад, Ю.В. Баулін), що найбільш правильним визначенням кримінальної відповідальності є таке, що поєднувало б певною мірою названі концепції [21, с.22]. А.І. Марцев називає відповідальність способом реагування держави на злочин, а покарання – засобом вирішення державою певних задач у рамках кримінальної відповідальності [99, с.22, 35]. З цієї позиції участь особи, якій злочином безпосередньо була нанесена шкода, у вирішенні питання про кримінальну відповідальність злочинця, а також про вид призначуваного покарання, жодним чином не заперечує право держави реагувати на вчинення злочину. На наш погляд, сьогодні «питома вага» кримінально-процесуальних прав потерпілого у порівнянні з публічним обов’язком держави реагувати на порушення встановленого нею порядку з огляду на можливість спричинення істотної шкоди тим суб’єктам, яким держава на конституційному рівні гарантує свій захист, не є настільки суттєвою, що держава здатна відчути зазіхання приватних осіб на сферу її публічного порядку.

На нашу думку, закріплення у кримінальному законі положень, які надають потерпілому право також певним чином реагувати на вчинений проти нього злочин, не призведуть в результаті до того, що кримінальне право зі сфери публічних галузей перейде у сферу приватних. Якщо звернутися до наведеної вище тези А.І. Марцева про те, що відповідальність є способом реагування держави на злочин, то участь потерпілого у вирішенні питання про кримінальну відповідальність також можна буде відносити до таких способів реагування на злочин. Власне, реакція громадян на ті злочинні діяння, які не реєструються правоохоронними органами та не стають предметом реакції правосуддя, є також певним способом реагування на їхнє вчинення. Навіть не звертаючись до побутових методів вирішення злочинних конфліктів (крадіжки, шахрайства, нанесення тілесних ушкоджень різних ступенів тяжкості тощо, що вчиняються поміж родичами чи близькими під час тимчасових сварок), варто згадати публікації у пресі, повідомлення електронних засобів масової інформації, які також можна вважати реакцією на вчинення злочинних діянь.

Отже, серед способів реагування на злочин, розрізняємо ті, що вчинюються державою (кримінальна відповідальність), які санкціонуються державою (участь потерпілого у вирішенні питання про кримінальну відповідальність, взяття на поруки і у зв’язку з цим звільнення від кримінальної відповідальності), й ті, до яких держава не має жодного відношення (моральний осуд).

Кінцеві формули законодавчого вирішення означених вище проблем з обгрунтуванням будуть наведені у наступному розділі.

Узагальнюючи наведене вище, у цілому доходимо таких висновків:

1. У контексті загальнопопереджувальної дії кримінального закону є підстави говорити про непрямий захист нормами кримінального права потенційних потерпілих, як встановлення факту задоволення інтересів громадськості у зв’язку із дотриманням вимог кримінального закону певними особами, і відповідно наявності у кожної особи відчуття захищеності кримінально-правовими нормами. Юридичні особи, держава та інші соціальні утворення не є суб’єктами впливу загальної превенції, не втрачають відчуття захищеності нормами кримінального права у разі вчинення злочину, не мають здатності відчувати спричинену злочином шкоду, а відтак і особистої потреби та зацікавленості у відшкодуванні цієї шкоди.

2. Суттєвими ознаками потерпілого (які у цілому притаманні потенційним, реальним та латентним потерпілим) у кримінальному праві треба визнавати його 1) стан фізичної особи; 2) властивість бути об’єктом загальнопревентивної дії кримінального закону; 3) здатність відчувати захищеність кримінального закону та її втрату; 4) безпосереднє спричинення шкоди (або загроза заподіяння такої) як зв’язок конкретного потерпілого із конкретним злочином; 4) здатність свідомо чи ні сприймати органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживати з цього приводу; 5) здатність потерпілого впливати на кримінально-правові наслідки вчинення злочину (наприклад, у окремих випадках попередньо вирішувати питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи призначення покарання).

3. Потерпілим у кримінальному праві визнається фізична особа, яка як об’єкт загальнопревентивної дії кримінального закону відчуває захищеність останнім, яку втрачає внаслідок спричинення злочином безпосередньо їй шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особа свідомо чи ні сприймає органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживає з цього приводу і набуває право попередньо вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

10. Після вчинення злочину ступінь усвідомлення переживань у потерпілого може бути досить високим, себто співвіднесення переживання зі злочинцем може мати цілком раціональний характер. Отже, окрім держави адекватно реагувати на вчинений злочин при визначенні кримінально-правових його наслідків може і сам потерпілий. При цьому суд залишає за собою право оцінки пропозицій потерпілого, зважаючи на ступінь їхньої адекватності, обумовлений ступенем усвідомлення переживань через співвіднесення їх із злочинцем.

РОЗДІЛ 3

ЗНАЧЕННЯ ІНСТИТУТУ ПОТЕРПІЛОГО У ПЕРСПЕКТИВІ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

3.1. Передумови нормативного структурування інституту потерпілого у кримінальному законі

Сучасний підхід до формування кримінального законодавства без урахування інституту потерпілого, на наш погляд, невиправданий, оскільки вагомих аргументів щодо того, що інститут потерпілого не є структурним елементом системи вітчизняного кримінального права, жодним науковцем до цього часу не наводилось.

Інститут потерпілого постійно був (і на сьогодні ще практично залишається) тією можливістю, яка, зважаючи на її виняткове соціальне значення, обов’язково повинна стати нормативною дійсністю. Філософські категорії “можливість” і “дійсність” є цілком дозволеними для застосування у кримінальному праві. Свого часу їхній зміст саме у такому розрізі розглядав А.І. Марцев [99, с.62-86].

Дослідник розумів під можливістю ті матеріальні утворення, яких немає у дійсності, але які можуть з’явитись внаслідок притаманній матерії здатності переходити із одного стану в інший. Можливість, що реалізується, перетворюється у дійсність, тобто дійсність – це реалізована можливість [99, с.62]. Саме цей аспект ми і намагалися обгрунтувати у даній роботі.

Перехід можливості у дійсність відбувається за наявності відповідних умов. Можливості у кримінальному праві, за А.І Марцевим, є абстрактними та реальними. Абстрактна можливість характеризується відсутністю принципових перешкод для становлення того чи іншого явища, однак, для її реалізації ще немає необхідних умов. Реальна можливість має для своєї реалізації усі необхідні умови, і щоб втілити її у дійсність необхідно привести ці умови у рух [99, с.63]. Виходячи з такої класифікації, інститут потерпілого є цілком реальним елементом системи кримінального права, що не тільки може, але й повинен бути реалізованим у законодавстві. Це пояснюється тим, що право не існує саме по собі лише внаслідок втілення у певну форму волі законодавця (або також судді у англосаксонській системі права). Цінність права проявляється у його реалізації та функціонуванні. Для права формального важливо, які можливості для суб’єктів воно передбачає, а для реального життя – яким чином ці можливості реалізуються. Як справедливо зазначає А.І. Марцев, багато проблем теорії кримінального права можуть бути вирішені на основі категорій можливості та дійсності [99, с. 63].

Визначення тих рамок, у яких повинен бути вираженим інститут потерпілого у кримінальному законі, є справою, з одного боку, простою, але з іншого – вельми відповідальною, а відтак і складною. Простота питання пов’язана з тим, що кримінальний закон є сукупністю кримінально-правових норм, які повністю чи частково виражені через його статті. Складність виникає при визначенні співвідношення кримінального права та кримінального закону, а також при закладенні певного змісту у кримінально-правову норму та співвідношення змісту норми і змісту статті закону як елемента позитивного права.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Беручи за основу той факт, що наука кримінального права є фундаментальною наукою, науковим підгрунтям для інших наук кримінального циклу, і одним з основних її завдань є розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права та вироблення рекомендацій щодо вдосконалення кримінального закону і практики його застосування, нижче ми зосередимося на розробці пропозицій щодо нормативного розвитку інституту потерпілого та їхньому обгрунтуванні. При цьому ми використовуватимемо кримінологічні досягнення, особливо у сфері віктимології (вище ми неодноразово застосовували цей метод), оскільки ми переконані, що тільки комплексне застосування досягнень у галузях знань кримінального циклу дозволить встановити ефективність інституту потерпілого у процесі здійснення захисту прав та інтересів потерпілих.

Водночас ми виходимо з того, що розумне рішення у кримінальному праві повинно бути збалансованим, тобто враховувати ієрархію соціальних цінностей, діалектичним, тобто відображати багатоманітність відносин, які з ним взаємодіють, та прогностичним, тобто погодженим з основними характеристиками «образу майбутнього» та наслідками соціальних дій [58, с.127]. Не варто забувати ще й про те, що формування нового мислення у сфері кримінальної політики вимагає подолання ряду консервативних уявлень, що вкорінилися у буденній та професійній правосвідомості.

3.2. Основні напрями вдосконалення змісту Кримінального кодексу України з точки зору інкорпорування окремих елементів інституту потерпілого

З урахуванням викладеного вище, зокрема, зважаючи на проміжні висновки кожного із розділів даного дослідження, а також узагальнення вітчизняної судової практики пропонуємо внести до КК України певні зміни, що стосуються закріплення у кодексі норм інституту потерпілого як структурного елементу системи кримінального права. Наші пропозиції ми викладаємо за схемою “теза-аргументація” нижче.

Теза 1. З метою належного захисту прав потерпілих у кримінальному праві, що, очевидно, також дозволить вирішити проблеми належного гарантування прав потерпілих як учасників процесу у кримінально-процесуальному праві, пропонуємо закріпити у ст. 1 КК України як одне із завдань цього кодексу правове забезпечення охорони прав потерпілого. Словесно це повинно бути виражено через доповнення ч. 1 ст. 1 КК України після слів “людини і громадянина” словами “зокрема, потерпілого від злочину”.

Аргументація. Дія будь-якого закону обумовлена його метою. У вітчизняному законі про кримінальну відповідальність така мета виражена через його завдання, одне з яких пов’язане із захистом прав і свобод людини. Звичайно, дія кримінального закону обумовлює усебічний захист абсолютно усіх громадян, однак ми встановили, що фактично ці громадяни є потенційними потерпілими, і саме на це також спрямована загальнопревентивна дія КК України. Уточнення у законі мети встановлення кримінально-правової охорони громадян є необхідним фактором усвідомлення цими громадянами-потенційними потерпілими можливостей кримінально-правового захисту.

Найбільш гострою та соціально значимою є проблема відшкодування потерпілим шкоди, яку вони зазнали внаслідок вчинення злочину. У цих випадках потерпілі розраховують на ефективну реакцію держави по забезпеченню їхніх прав. Незважаючи на суто процесуальний вияв цієї проблематики, вирішення цього питання повинно відбутися через кримінально-правовий механізм. Пояснимо цю думку (з урахуванням даних узагальнення судової практики [193]).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Як відомо, у Німеччині у рамках загальної реформи кримінального законодавства у 50-60-их роках ХХ століття Бундестагом була скликана Велика комісія з реформи кримінального права. Урядовий проект КК Німеччини з назвою “Проект-1962” (“Е-1962”) був обговорений урядом, однак не був ухвалений внаслідок гострої критики з боку ряду офіційних представників та вчених Німеччини. На противагу урядовому проекту КК Німеччини 14-ма професорами кримінального права ФРН, Швейцарії та Австрії у 1966 р. був опублікований свій, так званий Альтернативний проект загальної частини КК Німеччини [161, с.238]. Цим проектом вчені намагалися утвердити теоретичну конструкцію трьохелементної структури системи санкцій на противагу традиційній двоелементній. До покарання та заходів виправлення та безпеки як третій елемент системи санкцій пропонувалось ввести відшкодування шкоди потерпілому [229, с.23]. Однак, частково реалізувати таку можливість вдалося лише у 1986 р., коли Законом про захист потерпілих у перелік обставин, які пом’якшують покарання, були введені “відшкодування шкоди” та “примирення з потерпілим”. Подальше втілення принципу відшкодування шкоди у німецький кримінальний закон відбулося у 1994 р. шляхом прийняття окремого параграфа, що передбачає примирення з потерпілим на основі відшкодування шкоди як обставину, що звільняє від кримінальної відповідальності або покарання [131, с.101].

Важливо наголосити, що незважаючи на відсутність законодавчого закріплення питання про наявність третього елемента системи санкцій, стабільність тенденції до розвитку можливостей захисту прав потерпілих кримінально-правовими засобами є очевидною. Вітчизняні дослідники, які детально вивчали питання вирішення у Німеччині проблем примирення між винними та потерпілими, дійшли висновку про те, що у контексті захисту прав потерпілих у кримінальному праві в Україні треба реалізувати на практиці питання про розширення сфери застосування ст. 46 КК України [130, с.12]. На підтримку даного погляду варто наголосити на значенні норми про примирення у загальнонауковому контексті. Л.В.Головко цитує в одній із робіт французького дослідника І. Коломбані: “Основна відмінність медіації від класичної кримінальної системи полягає у тому, що медіація не направлена винятково на усунення наслідків індивідуальних конфліктів. Вона дозволяє створити нову систему соціального регулювання, що згладжує недоліки судового механізму, що перебуває у кризі” [35, с.93]. Отже, з метою забезпечення захисту матеріальних та моральних інтересів потерпілих також і від злочинів середньої тяжкості, тяжких та особливо тяжких, необхідно офіційно визнавати результати примирення винних з потерпілими не тільки у випадку вчинення нетяжких злочинів, а й інших, і основну увагу приділяти відшкодуванню шкоди у рамках примирювальної процедури.

Примирення у широкому значенні є нічим іншим, як компромісом, і зважаючи на це заслуговує на увагу точка зору російських вчених, які, обговоривши питання, пов’язані з проблемами потерпілих, дослідили механізм зло­чинної поведінки особи, яка скоїла злочин, котрий за загальним правилом охоплює три основних елементи: мотивацію злочину, планування зло­чинних діянь та їхню реалізацію. Мотив є першою ланкою всього причинного ланцюга, який стано­вить основу механізму злочинної поведінки. Ана­ліз судової практики дозволив вченим стверджу­вати, що центральним елементом у мотивації зло­чинної поведінки можна назвати конфлікт. З цьо­го приводу було запропоновано розглядати шість груп мотивів: політичні, корисні, насильницько-егоїс­тичні, анархистсько-індивідуалістичні, легковаж­но-безвідповідальні та боягузно-малодушні. Спіль­ним у цій класифікації є поняття «конфлікт» [142, с.63].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Теза 6. При вирішенні питання про звільнення від покарання з випробуванням суд зважує усі релевантні обставини та враховує думку потерпілого про це, і у випадку згоди потерпілого на таке звільнення за умови відшкодування йому шкоди під час випробування, суд приймає відповідне рішення. Дане положення слід ввести у контекст ст. 75 КК України.

Аргументація. Своєрідним елементом інституту потерпілого може бути норма, зміст якої полягатиме у відстрочці судом призначення покарання засудженому зі згоди його та потерпілого з метою врахування через деякий час поведінки винного (як це вже визначено у вироку), зокрема того, чи була ним добровільно відшкодована шкода потерпілому та чи були вчинені на користь останнього інші корисні дії. Своєрідність полягає у тому, що при очевидному задоволенні інтересів потерпілого, виконанні вимог як елемента інституту потерпілого дане положення фактично матиме інше інституціональне джерело походження – інститут призначення покарання. Отже, в результаті появи такої норми можна буде говорити про існування комплексних норм у межах кількох інститутів системи кримінального права.

У Великобританії подібне положення свого часу стало засобом вирішення історично обумовленої ситуації, коли потерпілий був позбавлений реальних кримінально-процесуальних можливостей захисту своїх майнових інтересів. Так, Англії ніколи не був відомий так званий “поєднаний процес” – спільний розгляд в одному провадженні питань кримінального та цивільного права або, іншими словами, інститут цивільного позову у кримінальному процесі, і тільки новий Закон “Про повноваження кримінальних судів (при призначенні покарання) 2000 р. передбачив механізм “відстрочки призначення покарання” [35, с.66-68].

Втім, на наведеному прикладі ми вкотре стикаємося із проблемою вирішення питань суто матеріального характеру через норми процесуального законодавства. Пояснити це можна лише тим, що механізм “оживлення” норм кримінального права і справді діє через процесуальні норми. Водночас безсумнівним є те положення, що умови і підстави призначення покарання мають матеріально-правовий характер, оскільки вони доктринально виявляються базою для однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - покарання як заходу негативного впливу, як перетерплювання передбачених законом обмежень [86, с.25; 55, с.21].

В Україні ж запровадження такої норми підсилить мотивацію злочинців до добровільного відшкодування шкоди потерпілому у зв’язку із відмовою держави на певному етапі від примусових механізмів компенсації шкоди.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

2. На розвиток положення ч. 1 ст. 1 КК України про “правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина” запропоновано доповнити ч. 1 після вказаних слів словами “зокрема, потерпілого від злочину”. Обгрунтована необхідність визначення поняття потерпілого та його статусу у статтях кримінального закону шляхом доповнення КК України окремими статтями (наприклад, статтею 2-1) та окремі статті відповідними положеннями (наприклад, п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України або ч. 2 ст. 66 КК України).

ВИСНОВКИ

Аналіз інституту потерпілого у кримінальному праві на основі нормативних положень вітчизняного і зарубіжного законодавства, теоретичних розробок вчених радянського та пострадянського періоду, зарубіжних науковців, а також узагальненої та окремо взятої практики судів України, зокрема, Верховного Суду України, дозволяє зробити наступні висновки.

1. Кримінально-правова охорона фактичного потерпілого від злочину здійснюється сьогодні в Україні на низькому рівні. Це підтверджується статистичними даними, які свідчать про збільшення в Україні з кожним роком кількості осіб, постраждалих від злочинів, та розмірів спричиненої їм матеріальної та моральної шкоди, а також про мільйони потерпілих від злочинів, яким з різних причин шкода, спричинена злочином не може бути відшкодована.

Водночас на сьогоднішній день відзначається очевидна недосконалість правового статусу потерпілого, зокрема, значно вужчий порівняно з обвинуваченим обсяг його прав, особливо стосовно відшкодування завданої шкоди, що призводить до недостатньої гарантованості реалізації його прав.

Однак, зважаючи на історико-правовий розвиток вчення про потерпілого у вітчизняній доктрині права останнього століття, є підстава стверджувати про наявність підгрунтя для формування інституту потерпілого у кримінальному праві. Зокрема, це пов’язано із розвитком науки віктимології та зверненням її уваги на деякі суто кримінально-правові моменти стосовно потерпілого від злочину. Так, з 70-х років ХХ століття у СРСР з’являються більш докладні дослідження, спрямовані на вивчення особи потерпілого у кримінальному праві. Водночас суттєвий сплеск інтересу до потерпілого у сфері кримінального права (на території минулого панування радянської доктрини) у 90-х роках був притаманний Росії, коли російськими науковцями було захищено кілька дисертацій за відповідною тематикою.

Також у Західній Європі у останні десятиліття ХХ ст. одночасно із зростанням злочинності посилився рух у бік захисту прав потерпілого, що став однією із найяскравіших тенденцій розвитку наук кримінального циклу, зокрема, кримінального процесу. Дана тенденція виявилася на наднаціональному рівні у ряді міжнародних документів, наприклад, Декларації Організації Об’єднаних Націй «Основні принципи правосуддя для жертв злочи­нів і зловживання владою», що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1985 р.; Європейській конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, прийнятій 24 листопада 1983 р. у м. Страсбург тощо.

Незважаючи на збіг кримінально-правових тенденцій у світі та в Україні на сучасному етапі, на посилене привертання уваги до жертви злочину, появу нових підходів до боротьби зі злочинністю через усвідомлення значення потерпілого як криміногенного фактора, розробку нових наукових концепцій з урахуванням віктимологічних аспектів у сфері кримінального процесу, криміналістики, а також кримінального права в Україні стрижневого кримінально-правового значення потерпілий до цих пір не набув. Це підтверджується і аналізом слідчо-судової практики, коли правоохоронні органи та суд часто ігнорують належне забезпечення усебічної реалізації потерпілими своїх прав.

Отже, до цих пір кримінально-правова необхідність у різнобічному захисті потерпілого від злочину у реальну дійсність втілюється, перш за все, кримінально-процесуальними засобами, але в Україні вона не має очікуваного ефекту.

2. Україною було вжито ряд заходів для нормативного вирішення проблеми захисту прав потерпілих від злочину, однак вони мали тільки “навколо” кримінально-правовий характер. Так, у статтях 1177, 1207 Цивільного кодексу України 2003 р. було закріплено положення про відшкодування державою майнової шкоди потерпілому або особам, які знаходяться на його утриманні, якщо не буде встановлено особу злочинця або він виявиться неплатоспроможним. Також Пленумом Верховного Суду України було ухвалено Постанову “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів“ від 2 липня 2004 р. № 13, і Верховним Судом України у 2004 р. було здійснено узагальнення практики застосування судами законодавства, яким передбачено права потерпілих від злочинів, та вироблення на його основі пропозицій для законодавця та судів. 8 квітня 2005 р. Україна приєдналася до Європейської Конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, прийнятої 24 листопада 1983 р. у м. Страсбург. Однак, цілеспрямованого комплексного пошуку саме кримінально-правових шляхів вирішення проблеми ні на теоретичному, ні на практичному рівнях не відбувалось.

3. Оскільки матеріальне кримінальне право, яке, зокрема, входить у предмет дослідження науки кримінального права, служить правовою базою виникнення кримінально-процесуальних відносин, для вирішення питання про захист прав потерпілих у кримінальному праві в Україні спершу необхідно концептуально вирішити питання про напрями кримінально-правової політики. Зважаючи на досвід країн Заходу у цьому питанні вартими уваги є спроби переосмислення сутності та призначення кримінального права та кримінального закону. Вони полягають у звуженні публічного та розширенні приватно-правових складових у кримінально-правовому регулюванні. З цієї точки зору, є сенс говорити про те, що державі вигідніше визнати, що у випадку вчинення нетяжких злочинів і злочинів середньої тяжкості питання про застосування кримінальної відповідальності і покарання повинно вирішуватись залежно від позиції потерпілого, а застосування примусу більш плідно застосовувати щодо тяжкої злочинності.

Держава як соціальний агент повинна шукати ефективні шляхи боротьби зі злочинністю, результатом якої повинно стати зниження її рівня. Якщо такі шляхи дотепер не проявилися при переважно публічній конструкції кримінального переслідування, необхідно визнати, що єдине, на що може бути ефективно здатна Україна у ситуації, що склалася, є реалізація можливості звуження публічного регулювання. Адже посилення контролю держави над різними сферами суспільного життя (тобто функціонування авторитарних, і особливо тоталітарних політичних режимів), як свідчить історія, призводить до появи великої кількості невинних жертв. Водночас сутність і зміст норм кримінального права є показниками рівня самодостатності держа­ви, її орієнтації на певну систему соціальних цінностей, рівня деетатизації суспільного життя, розвитку демократичних інститутів.

4. На сьогодні існує достатньо передумов для формування у кримінальному праві інституту потерпілого. Потерпілий – це не тільки особа, яка фізично з’являється внаслідок вчинення злочину. Припустити вчинення злочину без того, що (можливо) буде спричинена шкода певним цінностям, неможливо, оскільки об’єктивне призначення кримінального права – охорона цінностей від суспільно небезпечних посягань, які заподіюють або можуть заподіяти шкоду. Оскільки аналіз наявних у КК України складів злочинів, практика їх застосування, а також тлумачення кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за певний злочин, свідчать, що потерпілий може мати місце внаслідок вчинення переважної більшості злочинів (хоча не завжди він може виступати ознакою складу злочину), необхідно визнати, що потерпілий має у кримінальному праві значно ширше матеріальне значення та службове призначення, аніж прийнято вважати.

Водночас існування кримінального права як галузі права передбачає уможливлення його повної систематизації, а тому у ньому повинні знайти відображення усі визначення, явища, компоненти, які потрапляють у його сферу, зокрема, потерпілий.

Якщо розглядати потерпілого у кримінальному праві саме як явище, яке може бути систематизоване у правовий інститут, то воно акумулятивно виявляється у понятті “інститут потерпілого”, якому притаманні такі ознаки:

  1. це інститут матеріального кримінального права,

  2. у цьому інституті визначається сутність потерпілого, тобто закріплюється його поняття, яке описує потерпілого фігурально;

  3. у цьому інституті закріплюється роль потерпілого, тобто визначення та прояв його поведінки, обумовленої статусом потерпілого;

  4. у цьому інституті визначається статус потерпілого, тобто система його інтересів та функціональних прав при вирішенні питання про кримінальну відповідальність та покарання винної особи, що визначені у кримінальному законі та гарантовані державою.

Отже, інститут потерпілого – сукупність кримінально-правових норм, що характеризують роль та статус особи, якій внаслідок вчинення злочину безпосередньо заподіяно шкоду, щодо визначення меж, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності винної особи.

На даний момент інститут потерпілого у цілому нормативно у кримінальному законі не виражений, а його виокремлення у кримінальному праві тільки формується (на основі даного дослідження).

5. Зважаючи на результати останніх досліджень вітчизняних науковців, які пропонують визнавати потерпілими не тільки фізичних, але й юридичних осіб, суспільство та державу, варто зазначити, що базовим інтересом для кримінального права, його метою повинна бути людина, її права і свободи. Очевидно, що як за концепцією природного права, так і за спрямованістю вітчизняного законодавства юридичні особи, суспільство і держава є похідними цінностями. Підняття ж на один щабель із людиною колективних цінностей і держави, неприховане нехтування інтересами людини на користь інтересів держави і колективу – спадщина радянської правової системи.

Також юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (які поряд з людиною виступають учасниками суспільних відносин як окремі одиниці) не мають однієї з основних властивостей, що характеризує потерпілого від злочину у кримінальному праві, – вони не є суб’єктами впливу загальної превенції, не втрачають відчуття захищеності нормами кримінального права у разі вчинення злочину, не мають здатності відчувати спричинену злочином шкоду, а відтак і особистої потреби та зацікавленості у відшкодуванні цієї шкоди. Певна абстрактність вказаних учасників суспільних відносин у кримінально-правовій сфері, при здійсненні кримінально-правових і також кримінально-процесуальних відносин не дозволяє вводити їх у зміст матеріального поняття “потерпілий”.

Однак, зважаючи на те, що юридична особа є носієм тих прав і обов’язків, які хоч не пов’язані з природними властивостями людей, але щодо яких є можливим вчинення суспільно небезпечного діяння, пропонуємо у кримінальному (а відтак і у кримінально-процесуальному) праві прирівнювати права юридичних осіб до прав потерпілих у певних випадках.

6. Суттєвими ознаками потерпілого у кримінальному праві треба визнавати: 1) стан фізичної особи; 2) властивість бути об’єктом загальнопревентивної дії кримінального закону; 3) здатність відчувати захищеність кримінального закону та її втрату, 4) безпосереднє спричинення злочином шкоди або загроза заподіяння такої; 5) свідоме чи ні сприйняття органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживання з цього приводу; 6) здатність потерпілого впливати на кримінально-правові наслідки вчинення злочину (наприклад, у окремих випадках вирішувати питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи призначення покарання). Дані ознаки притаманні потенційним, реальним та латентним потерпілим.

Отже, потерпілим у кримінальному праві визнається фізична особа, яка як об’єкт загальнопревентивної дії кримінального закону відчуває захищеність останнім, яку втрачає внаслідок спричинення злочином безпосередньо їй шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особа свідомо чи ні сприймає органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживає з цього приводу і набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

Для закріплення у кримінальному законі релевантним є таке визначення: “Потерпілим визнається фізична особа, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину”. У межах дії кримінального закону такі ознаки, як спрямованість загальнопревентивної дії закону чи відчуття шкоди є само собою зрозумілі, зважаючи на контекст інших статей Загальної частини КК України.

Родичі та близькі загиблої внаслідок вчинення злочину особи не є потерпілими у кримінально-правовому сенсі. Вони можуть за певних умов набувати прав учасників процесу (наприклад, з метою отримання належного відшкодування шкоди), однак їм не властиві ознаки, які притаманні безпосереднім потерпілим від злочинів. Водночас родичі та близькі загиблої внаслідок вчинення злочину особи є жертвами злочину у віктимологічному розумінні.

7. Поняття “потерпілий від злочину” має незмінну сутність у кримінальному праві, кримінальному процесі та кримінології (віктимології), але набуває у кожній з цих галузей знань специфічних функціональних ознак, які змінюють обсяг змісту цього поняття в залежності від контексту використання. Специфіка функціональних ознак потерпілого обумовлюється предметом і методом кримінального права і кримінального процесу (наприклад, визнання потерпілим постановою слідчого), а також предметом науки кримінології

Специфічні функціональні ознаки потерпілого у кримінальному процесі пов‘язані із реалізацією ним процесуальних прав. При цьому наразі можна виділити дві основні групи таких прав – пов’язані з поданням заяви про вчинення злочину та з реалізацією прав офіційного учасника процесу. Нормативно нині закріплена тільки та функціональна ознака потерпілого, що виявляється набуттям ним статусу учасника кримінального процесу у зв‘язку із винесенням про це офіційного рішення (ст. 49 КПК України). Саме завдяки статусу учасника процесу особа, яка фактично потерпіла від злочину, реалізує свої відповідні права і у рамках розгляду кримінальної справи доводить своє право на відшкодування шкоди.

8. Потерпілий визнається основним елементом цінностей як об’єкта злочину. Компоненти об’єкта злочину якнайперше включають фізичних осіб, які як об’єкти загальнопревентивної дії кримінального закону відчувають захищеність останнім, яку втрачають внаслідок спричинення злочином безпосередньо їм шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особи свідомо чи ні сприймають органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживають з цього приводу і набувають право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

У структурі об’єкта злочину розглядаються як потенційні, так і фактичні потерпілі. Поки склад злочину існує як такий, що вкладений у зміст норми Особливої частини КК України, потерпілий як об’єкт загальнопревентивної дії закону є потенційним (загальним) об’єктом злочину. Як тільки вчинюються фактичні дії, які містять ознаки злочину, і потерпілий стає безпосереднім об’єктом – як соціальна цінність, на яку посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність, – він набуває ознак реального потерпілого.

9. Заслуговує на увагу формулювання поняття “спеціальний потерпілий” на кшталт “спеціального суб’єкта”, оскільки воно дозволяє розмежовувати суміжні склади злочинів. Зазвичай фізичні (стать, вік, інвалідність), соціальні (соціальне походження, національність, посада), правові (громадянин України, іноземець) характеристики особи не мають значення для визначення поняття “потерпілий”, але кожна з них у окремих випадках відіграє важливу роль при встановленні ознак конкретного складу злочину (наприклад, статті КК України 112 “Посягання на життя державного чи громадського діяча”, 117 “Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини”, 150 “Експлуатація дітей” тощо), тобто законодавець спеціально наголошує на значенні певних характеристик особи, вважаючи саме їх такими, що формують у суб’єкта злочину мотивацію вчинення злочинного діяння.

Спеціальним потерпілим є фізична особа, для якої характерні у момент вчинення злочину спеціальні ознаки, визначені у диспозиціях статей Особливої частини КК України. Такими ознаками для потерпілого від злочину можуть бути:

  • вік (особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку – ч. 1 ст. 156; малолітня дитина – п. 2 ч.2 ст. 115 тощо);

  • стать (потерпіла – ст. 134 тощо);

  • фізичний стан (вагітна жінка – ч.2 ст. 172; хворий – статті 139, 140 тощо);

  • соціальна роль (матір – ч.2 ст. 172; журналіст – ст. 171; військовослужбовець – ч. 2 ст. 342; підозрюваний, обвинувачений, підсудний – ст. 374 тощо);

  • соціальний, державний статус (Президент України, Прем’єр-міністр України та ін. – ст. 112 тощо).

Спеціальний потерпілий потенційно є системно вираженою ознакою кваліфікованих складів злочинів.

10. Роль потерпілого у вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину відіграє важливу роль у двох суттєвих моментах:

  • зважаючи на дозлочинну поведінку потенційного потерпілого, зокрема у ситуаціях, коли він безпосередньо шляхом волевиявлення впливає на факт вчинення злочину, що враховується судом при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину;

  • зважаючи на післязлочинне волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину.

11. Формування інституту потерпілого та його розвиток у вітчизняному кримінальному праві є необхідним та таким, що не суперечить законам розвитку права, процесом. Оскільки до цих пір в Україні не було запропоновано комплексного вирішення проблем, пов’язаних з існуванням інституту потерпілого, то поряд із тим підходом до вини і покарання, який полягає у тому, щоб за спричинену шкоду суд виносив вирок, який був би повністю адекватним заподіяній кривді, повинен укорінитися у свідомості правозастосовувачів і підхід, спрямований на те, щоб зробити все можливе для виправлення ситуації, пов’язаної із винним заподіянням шкоди, відновленням безконфліктного status quo. Можливим це уявляється тільки через формальний вираз такого підходу у чинному праві, оскільки лише кримінально-правові норми здатні бути рушійною силою забезпечення прав потерпілого у кримінальному процесі.

Виникнення необхідності нормативного визначення інституту потерпілого тільки на сучасному етапі має своє пояснення: модифікація потреб як результат розвитку цивілізації постійно розширює спектр інтересів індивіда у різноманітних сферах. Кримінальне право не є винятком, оскільки незважаючи на свій репресивний зміст, воно є чи не найбільш значущою та відомою пересічному громадянину галуззю права у державі.

Необхідність закріплення певних положень інституту потерпілого у законі обумовлена тим, що формально виражена норма права створює соціально-врівноважуючий стан, що у кожного з індивідів формує очікування відповідної поведінки іншого члена суспільства, тобто передбачувану поведінку, яка дозволяє будувати і власну поведінку, і власне ставлення до іншого члена суспільства. Саме у цьому полягає соціальна цінність норми права: створюючи таке психологічне налаштовування індивіда вона формує соціально стійкий суспільний стан.

12. З метою належного захисту прав потерпілих у кримінальному праві, що, очевидно, також дозволить вирішити проблеми належного гарантування прав потерпілих як учасників процесу у кримінально-процесуальному праві, пропонуємо закріпити у ст. 1 КК України як одне із завдань цього кодексу правове забезпечення охорони прав потерпілого. Словесно це повинно бути виражено через доповнення ч. 1 ст. 1 КК України після слів “людини і громадянина” словами “зокрема, потерпілого від злочину”.

13. Для визначення того, хто вважається потерпілим за змістом кримінального права, з метою однозначного тлумачення змісту ч.1. ст. 1 КК України у частині гарантування захисту прав потерпілих, пропонуємо доповнити КК України ст. 2-1 такого змісту:

“Стаття 2-1. Потерпілий від злочину

1. Потерпілим від злочину визнається фізична особа, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину в межах, визначених КК України.

2. Право на відшкодування шкоди, заподіяної суспільно небезпечним діянням, у випадку встановлення суб’єкта злочину потерпілий має відповідно до цього Кодексу. У випадку, коли шкода спричинена невстановленим суб‘єктом злочину або внаслідок діяння, яке хоча і є суспільно небезпечним, однак не містить ознак складу злочину, потерпілий має право на відшкодування шкоди з боку держави у порядку, визначеному спеціальним законодавством.

3. Цим Кодексом також визначаються інші права потерпілого, зокрема, у частині вирішення ним питання про межі та обсяги кримінальної відповідальності суб’єкта злочину або звільнення від неї. Зміст цих прав визначається цим Кодексом.

4. У випадку спричинення злочином шкоди майну та діловій репутації юридичної особи, її офіційні представники набувають прав потерпілого, визначених у цій статті”.

14. При вирішенні питання про межі та обсяги кримінальної відповідальності суб’єкта злочину або звільнення від неї потерпілому слід дозволити висловити свою думку, і суд повинен врахувати такі міркування потерпілого при вирішенні зазначених питань. Відповідне положення рекомендуємо закріпити у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України.

15. При вирішенні питання про кримінальну відповідальність суб’єкта злочину, суд обов’язково вивчає питання про вплив поведінки потерпілого на розвиток ситуації вчинення злочину, оскільки цей факт може відіграти суттєву роль при визначенні змісту ознак складу злочину.

У випадку, коли потерпілий свідомо підвищує рівень небезпеки, яка йому загрожує і тим самим сприяє вчиненню злочину, суд розглядає цю обставину як таку, що пом‘якшує покарання. Дане положення пропонуємо ввести у зміст ст. 66 КК України як одну із обставин, які пом’якшують покарання.

Зокрема, згода потерпілого на спричинення шкоди у певних випадках може бути підставою для звільнення від кримінальної відповідальності. При заявленні потерпілим згоди на спричинення шкоди діяння не набуває рис суспільно корисного (що характерно для випадків, які обумовлюють виключення злочинності діяння), а стає винятково індивідуально корисним тільки для потерпілого. Навіть не беручи до уваги таку філософсько-етичну проблему, як спричинення смерті за згодою (з приводу якої ми, на жаль, не можемо викласти усі свої міркування, зважаючи на обмеженість завданнями дослідження), не виключаються випадки, коли особа дає належну згоду на спричинення шкоди, але така згода не виключає небезпечності діяння для інших. Не варто, на наш погляд, виключати злочинність діяння, якщо відбулось зараження венеричною хворобою здорової особи, яка свідомо і добровільно погодилась на статевий акт із хворою особою (ст. 133 КК України), або жінка дала належну згоду на проведення їй аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (ст. 134 КК України).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // www.rada.gov.ua

  2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. (з наступними змінами) // www.rada.gov.ua

  3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. (з наступними змінами) // www.rada.gov.ua

  4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (з наступними змінами) // www.rada.gov.ua

  5. Закон України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 р. № 1629-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 29. – Ст. 367.

  6. Указ Президента України «Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» від 11 червня 1998 р. № 615/98 // Урядовий кур’єр. – 1998. – 18 червня.

  7. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

  8. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/204 // Вісник Конституційного Суду України. – 2004. – №6.

  9. Европейская конвенция по возмещению ущерба жертвам насильственных преступлений (ETS № 116). Страсбург, 24 ноября 1983 года // Сборник документов Совета Европы в области защиты прав человека и борьбы с преступностью. – М.: СПАРК, 1998. – С. 81-85.

  10. Загальна декларація прав людини // Права людини в документах ООН. – Амстердам-Київ, 1997. – С. 5-18.

  11. Рекомендация относительно положения потерпевшего в рамках уголовного права и уголовного процесса № R (85)11 от 28 июня 1985 г., принятая Комитетом министров государств-членов Совета Европы // Российская юстиция. – 1997. – № 7. – С. 2-7.

  12. Актуальные теоретические проблемы правовой системы общества // Государство и право. – 2004. – № 7. – С. 108-113.

  13. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1981. – Т. 1. – 359 с.

  14. Аликперов Х.Д. Преступность и компромисс. – Баку: ЭЛМ, 1992. – 193 с.

  15. Альперт С.А. Производство по делам, возбуждённым по жалобе потерпевшего. – Х.: Харьковский юрид. ин-т, 1976. – 46 с.

  16. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції у І півріччі 2005 року (за даними судової статистики) // Управління узагальнення судової практики Верховного Суду України. – К.: Верховний Суд України, 2005. – 29 с.

  17. Аристотель. Сочинения: В 4 т. – Т. 4. – М.: Мысль, 1983. – 830 с.

  18. Багрий-Шахматов Л.В. Уголовная ответственность и наказание. – Минск: Вышэйш. школа, 1976. – 383 с.

  19. Батюкова В.Е. Потерпевший в уголовном праве: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Юрид. ин.т МВД России. – М., 1995. – 23 с.

  20. Батыргареева В.С. Торговля людьми: уголовно-правовые и криминологические проблемы // Зб. наук. праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. – Вип. 4. – Х.: Право, 2002. – С.254-270.

  21. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 296 с.

  22. Биченко А. Електорат напередодні осені // Дзеркало тижня. – 2001. – 1 вересня.

  23. Брайнін Я.М. Основні питання загального вчення про склад злочину. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1964. – 189 с.

  24. Бухгольц Э., Зельдов С.И. Совершенствование социалистического уголовного законодательства (на примере ГДР и СССР) // Советско-западногерманский симпозиум по криминологии. Материалы. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – С. 55-73.

  25. Венгеров А.Б. Теория государства и права. - М.: Юриспруденция, 2000. – 528 с.

  26. Власенко Н.А. Основы законодательной техники: Практическое руководство. – Иркутск: «Норма плюс», 1995. – 56 с.

  27. Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 179 с.

  28. Впровадження альтернативних видів кримінальних покарань в Україні: Посібник / За ред. Беци О.В. – К.: МП Леся, 2003. – 116 с.

  29. Вюртенбергер Т. Роль юридичної методології в демократичній правовій державі // Український правовий часопис. – 2004. – Вип. № 6 (11). – С. 5-12.

  30. Гавриш С.Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні: Проблеми теорії, застосувування і розвитку кримінального законодавства – К.: Вид-во Ін-ту закон-ва Верховної Ради України, 2002. – 633 с.

  31. Гальперин И.М. Наказание: социальные функции, практика применения. – М.: Юрид. лит., 1983. – 208 с.

  32. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика. – М.: Центр ЮрИнфоР, 2001. – 198 с.

  33. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1979. – 127 с.

  34. Голина В.В. Преступления против личной свободы человека: теория и практика борьбы и предупреждения // Зб. наук. праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. – Вип. 4. – Х.: Право, 2002. – С.228-253.

  35. Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном праве. – СПб: Юридический центр Пресс, 2002. – 544 с.

  36. Головко Л.В. Реформа уголовного процесса во Франции // Государство и право. – 2001. - № 8. – С. 96-98.

  37. Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 192 с.

  38. Гурджі Ю.О. Проблеми формування і реалізації кримінально-процесуальної активності потерпілого на досудових стадіях: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.09 / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2000. – 18 с.

  39. Дагель П.С. «Вина потерпевшего» в уголовном праве // Советская юстиция. – 1967. - № 6. – С. 23-27.

  40. Дагель П.С. Потерпевший в советском уголовном праве // Потерпевший от преступления (тематический сборник). – Владивосток: ДВГУ, 1974. – С. 16-37.

  41. Дагель П.С. Уголовно-правовое значение поведения потерпевшего // Виктимологические проблемы борьбы с преступностью. Сб. науч. трудов. – Иркутск, 1982. – С. 6-15.

  42. Даньшин И.Н. Уголовно-правовая охрана общественного порядка. – М.: Юрид. лит., 1973. – 200 с.

  43. Джужа О.М., Моісеєв Є.М. Проблеми потерпілого від злочину (кримінологічний та психологічний аспекти): Навчальний посібник. – К., 1994. – 176 с.

  44. Довгерт А.С. Держава як суб’єкт цивільного права // Цивільне право України: Книга перша. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 128-130.

  45. Дюнкель Ф. Категории «издержки-польза» в уголовной политике // Советско-западногерманский симпозиум по криминологии. Материалы. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – С. 113-125.

  46. Економічна енциклопедія: у 3 т. – Т. 1. – К.: Вид. центр «Академія», 2000. – 864 с.

  47. Єрмоленко А. Відповідальність // Філософський енциклопедичний словник. – К.: Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди, 2002. – 742 с. – С. 87

  48. Жеребятьев И.В. Личность потерпевшего в современном уголовном судопроизводстве России: Монография. – Оренбург: РИК ГОУ ОГУ, 2004. – 220 с.

  49. Збірник статистичних даних про стан здійснення правосуддя у 2003-2004 рр. / Управління узагальнення судової практики Верховного Суду України. – К.: Верховний Суд України, 2005. - 44 с.

  50. Зер Г. Зміна об’єктива: новий погляд на злочин і правосуддя / Пер. з англ. – К.: Університетське видавництво «Пульсари», 2004. – 222 с.

  51. Игнатов А.Н. Ответственность за преступления против нравственности. – М.: Юрид. лит., 1966. – 87 с.

  52. Йолон П. Система // Філософський енциклопедичний словник. – К.: Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди, 2002. – 742 с. – С. 583.

  53. Карпец И. Индивидуализация наказания в советском уголовном праве. – М. Госюрзидат, 1961. – 152 с.

  54. Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы. – М: Юрид. лит., 1973. – 228 с.

  55. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав преступления. – М.: Юрид. лит., 1974. – 231 с.

  56. Келина С.Г. Освобождение от уголовной ответственности как правовое последствие совершения преступления // Уголовное право: новые идеи. – М.: Наука, 1994. – С. 68-82.

  57. Кириленко Т.С. Вчинковий смисл психологічних феноменів: феномени ситуативні / Основи психології. – К.: Либідь, 1997. – 632 с. – С.194-212.

  58. Клейменов М.П. Прогнозирование и приоритеты уголовной политики // Советско-западногерманский симпозиум по криминологии. Материалы. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – С. 127-137.

  59. Коваль Р.Г. Актуальні питання формування української моделі відновного правосуддя // Формування української моделі відновного правосуддя. Матеріали. – К.: Український Центр Порозуміння, 2005. – С.49-52.

  60. Коментар до Конституції України / В.Б. Авер‘янов, В.Ф. Бойко, В.І.Борденюк та ін. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1996. – 376 с.

  61. Компанія також може потерпіти // Закон і бізнес. – 2000. – 15-21 квітня. – № 16. – С. 15.

  62. Конверський А.Є. Логіка: Підручник для студентів юридичних факультетів. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 304 с.

  63. Кондратов П.Е. О пределах уголовно-правового регулирования общественных отношений // Советско-западногерманский симпозиум по криминологии. Материалы. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – С. 21-33.

  64. Кондратьєв Я. Не треба закликати до руйнацій – слід правильно визначити шляхи реформування. Пріоритетні напрями реформування невійськового сектора безпеки України в сучасних умовах // Дзеркало тижня. – 2004. – 12-18 червня. - № 23 (498).

  65. Коржанський М. Право. Наука. Закон // Право України. – 2004. - № 11. – С. 103-106.

  66. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М.: Акад. МВД СССР, 1980. – 248 с.

  67. Костенко О. Зловживання кримінальним законом: поняття і шляхи протидії // Право України. – 2005. - № 8. – С. 72-75.

  68. Кравцов С.Ф. Предмет преступления // Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Ленингр. гос. ун-т им. А.А. Жданова – Л., 1976. – 19 с.

  69. Красиков А.Н. Сущность и значение согласия потерпевшего в советском уголовном праве. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1976. – 120 с.

  70. Кривуля О.М., Куц В.М. Чи можуть бути суспільні відносини предметом злочину? // Вісн. Ун-ту внутр. Справ. – Вип. 2. – Х., 1997. – С.71-74.

  71. Криминология / А.И. Алексеев, Ю.Н. Аргунова, С.В. Ванюшкин и др.; Под общ. ред. А.И. Долговой. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – 784 с.

  72. Кримінальне право України. Загал. Частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.О. Беньківський та ін.; За ред. П.С. Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 512 с.

  73. Кримінальне право України: Загальна частина. Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.-Х.: Юрінком Інтер-Право, 2001. – 416 с.

  74. Кримінальне право України: Навч. посіб. / С.Г. Волкотруб, О.М. Омельчук, В.М. Ярін та ін.; За ред. О.М. Омельчука. – К.: Наукова думка; Прецедент, 2004. – 297 с.

  75. Кримінальні кодекси України 2001 та 1960 років: порівняльні таблиці / Упорядники: Є.В. Фесенко, Я.Є. Фесенко. – К.: Істина, 2001. – 272 с.

  76. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: У 2-х ч. / В.І. Бояров, Т.В. Варфоломеєва, І.В. Вернидубов та ін.; За заг. ред. Маляренка В.Т., Гончаренка В.Г. – К.: Форум, 2004. –– Ч. 1. – 492 с.

  77. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – 244 с.

  78. Кудрявцев В.Н. Причинность в криминологии. – М.: Юрид. лит., 1968. – 175 с.

  79. Кузнецова Н.Ф. Состав преступления // Курс уголовного права. Общая часть. – В 5 т. – Т. 1: Учение о преступлении. – М.: Зерцало-М, 2002. – 624с. – С.164-203.

  80. Кузнецова Н.Ф. Уголовное значение “вины потерпевшего” // Советская юстиция. – 1967. - № 17. – С. 23-28.

  81. Кузнєцова Н.С. Юридичні особи // Цивільне право України: Книга перша. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 109-127.

  82. Кукреш Л.И. Некоторые вопросы защиты прав потерпевшего в уголовном процессе // Теоретическое и правовое обеспечение реформы в сфере борьбы с преступностью в Республике Беларусь: Материалы междунар. науч.-практ. конф. – Минск, 1999. – С. 302-304.

  83. Курс уголовного права. Общая часть. Том 2: Учение о наказании. – М.: Зерцало-М, 2002. – 464 с.

  84. Кучинська О.П. Реалізація прав потерпілого в кримінальному процесі України: Автореф. дис… канд. юрид. наук. 12.00.09 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1996. – 23 с.

  85. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. – М.: Юрид. лит., 1986. – 159 с.

  86. Лейкина Н.С. Личность преступника и уголовная ответственность. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968. – 129 с.

  87. Лейленд П. Кримінальне право: злочин, покарання, судочинство (англійський підхід) / пер. з англ. – К.: Основи, 1996. – 207 с.

  88. Лейст О.Э. Нормы права // Теория государства и права. Учебник. – М.: ЗЕРЦАЛО, 2001. – 624 с.

  89. Лейст О.Э. Санкции в советском праве. – М.: Госюриздат, 1962. – 238 с.

  90. Леонтюк Л.К. Взаємодія Дарницького районного суду м. Києва та Українського Центру Порозуміння щодо впровадження відновного правосуддя та програми примирення потерпілих та правопорушників // Формування української моделі відновного правосуддя. Матеріали. – К.: Український Центр Порозуміння, 2005. – С.38-42.

  91. Лист Ф. ф. Учебник уголовного права: Общая часть. – М.: Товарищество тип. А.И. Мамонтова, 1903. – 96 с.

  92. Лісовий В. Цінність // Філософський енциклопедичний словник. – К.: Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди, 2002. – 742 с. – С. 707-708.

  93. Маерс Д. Международный обзор программ восстановительного правосудия. – К.: Пульсары, 2004. – 100 с.

  94. Малахов В. Благо // Філософський енциклопедичний словник. – К.: Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди, 2002. – 742 с. – С. 58.

  95. Маляренко В.Т. Про покарання за новим Кримінальним кодексом України. – К.: Фонд “Правова ініціатива”, 2003. – 156 с.

  96. Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Право України. – 2004. – № 5. – С. 3-13.

  97. Мартышин О.В. Проблема ценностей в теории государства и права // Государство и право. – 2004. – № 10. – С. 5-14.

  98. Марцев А.И. Законы диалектики и вопросы советской уголовно-правовой политики // Советско-западногерманский симпозиум по криминологии. Материалы. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – С. 7-19.

  99. Марцев А.И. Диалектика и вопросы теории уголовного права. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1990. – 128 с.

  100. Матеріали Департаменту інформаційних технологій МВС України. – К.: МВС України, 2003.

  101. Матеріали Департаменту інформаційних технологій МВС України. – К.: МВС України, 2004.

  102. Матеріали Департаменту інформаційних технологій МВС України. – К.: МВС України, 2005.

  103. Матеріали узагальнення практики застосування судами законодавства, яким передбачено права потерпілих від злочинів. – К.: Верховний Суд України, 2004.

  104. Матеріали Управління кримінально-виконавчої інспекції Державного департаменту України з питань виконання покарань. – К.: Державний департамент України з питань виконання покарань, 2004.

  105. Матишевський П.С. Кримінальне право України: Заг. частина: Підруч. – К.: А.С.К., 2001. – 347 с.

  106. Матишевський П.С., Фесенко Є.В. Об’єкт злочину // Кримінальне право України: Загальна част. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – С. 123-133.

  107. Международное публичное право. Учебник / Л.П. Ануфриева, К.А. Бекяшев, М.Е. Волосов и др.; Под ред. К.А. Бекяшева. – М.: Проспект, 1999. – 640 с.

  108. Мельник М. Кримінально-правова норма чи соціальна аномалія? // Право України. – 2004. - № 9. – С. 115-119.

  109. Мельник М. Новий Кримінальний кодекс у контексті антикриміногенної політики України // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 15. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 202. – 608 с. – С.383-390.

  110. Минская В.С., Чечель Г.И. Виктимологические факторы и механизм преступного поведения. – Иркутск: Изд-во Иркутского ун-та, 1988. – 151 с.

  111. Митрофанов А.А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація / Авторефер. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / НАН України, Ін-т держави і права. – К., 2005. – 23 с.

  112. Михайленко А.Р. Проблемы обеспечения законности на предварительном следствии в советском уголовном процессе. Теория и практика: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. 12.00.09 / Киевский ун-т им. Тараса Шевченко. – К., 1989.

  113. Мищенко С.Н. Перспективы и возможности суда в восстановительном правосудии Украины // Формування української моделі відновного правосуддя. Матеріали. – К.: Український Центр Порозуміння, 2005. – С.53-57.

  114. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. – К.: Атіка, 1999. – 464 с.

  115. Навроцький В.О. Щодо застосування нового КК України в умовах дії старого кримінального процесу // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 15. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 202. – 608 с. – С.359-365.

  116. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / А.М Бойко, Л.П. Брич, В.К. Грищук та ін.; За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001. – 1104 с.

  117. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Ю.В. Александров, П.П. Андрушко, В.І. Антипов та ін.; За ред. С.С.Яценка. – К.: А.С.К., 2002. – 936 с.

  118. Наумов А.В. Российское уголовное право: Общ. часть: Курс лекций – М.: БЕК, 1996. – 550 с.

  119. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – 552 с.

  120. Нерсесянц В.С. Философия права: Учебник. – М.: Норма, 2003. – 647с.

  121. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1960. – 229 с.

  122. Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах / Уклад. Яременко В., Сліпушко О. – Т. 3. – К.: Аконіт, 2001. – 927 с.

  123. Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах / Уклад. Яременко В., Сліпушко О. – Т. 4. – К.: Аконіт, 2001. – 941 с.

  124. Новосёлов Г.П. Объект преступления // Уголовное право: Общая часть: Учебник для вузов. – М.: Норма, 1999. – С. 125-144.

  125. Новосёлов Г.П. Учение об объекте преступления: Методологические аспекты. – М.: НОРМА, 2001. – 198 с.

  126. Оноре Т. Про право: Короткий вступ / Пер. з англ. – К.: Сфера, 2004. – 124 с.

  127. Ной И.С. Сущность и функции уголовного наказания в советском государстве. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1973. – 192 с.

  128. Панов Н.И. О соотношении понятийных аппаратов наук криминального цикла // Проблемы борьбы с преступностью и пути развития уголовного законодательства. Межвуз. сборник научных трудов. – Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1984. – С. 8-14.

  129. Пашковская А.В. Объект преступления // Курс уголовного права: Общая часть. – В 5 т. – Т. 1: Учение о преступлении. – М.: Зерцало-М, 2002. – 624 с. – С. 204-218.

  130. Перепадя О.В. Кримінально-правові аспекти примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим (порівняльний аналіз законодавства України та ФРН): Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / НАН України, Ін-т держави і права. – К., 2003. – 18 с.

  131. Перепадя О. Примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим як засіб виконання превентивних завдань кримінального права // Право України. – 2000. – № 10. – С.101-104.

  132. Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права. Часть общая. В 6-ти т. – Т.2: Преступление. – М.: Наука, 1970. – 516 с.

  133. Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1961. – 661 с.

  134. Полубинская С.В. Цели уголовного наказания. – М.: Наука, 1990. – 142 с.

  135. Полубинский В.И. Правовые основы учения о жертве преступления. – Горький: Горьк. высш. школа МВД СССР, 1979. – 84 с.

  136. Правознавство: Підручник / В.Ф. Опришко, Ф.П. Шульженко, С.І.Шимон та ін.; За заг. ред. В.Ф, Опришка, Ф.П, Шульженка. – К.: КНЕУ, 2003. – 767 с.

  137. Практика судів України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1993. - № 4.

  138. Присяжнюк Т. Вдосконалення інституту потерпілого в системі кримінального права України / Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали ХІ регіональної наук.-практ. конференції. – Л., 2005. – С. 339-341.

  139. Присяжнюк Т. До дискусії про потерпілого у кримінальному праві // Право України. – 2005. – № 9. – С. 92-95.

  140. Присяжнюк Т. Передумови формування інституту потерпілого у кримінальному праві // Право України. – 2005. – № 7. – С. 65-68.

  141. Присяжнюк Т. Потерпілий в кримінальному праві України: окремі питання // Право України. – 2004. – № 10. – С. 95-97.

  142. Присяжнюк Т.І. Правовий статус потерпілого: проблеми та перспективи // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 8. – С. 36-38.

  143. Присяжнюк Т. Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих у кримінальному судочинстві // Право України. – 2004. - № 8. – С. 60-63.

  144. Проблемы общей теории права и государства / Н.В. Варламов, В.В. Лазарев, В.В. Лапаева и др.; Под общ. ред. В.С. Нерсесянца. – М.: Норма, 2004. – 832 с.

  145. Психология. Словарь / Под общ. ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. – М.: Политиздат, 1990. – 494 с.

  146. Пушкар П.В. Угода про визнання вини у сучасному кримінальному процесі: порівняльно-правове дослідження / Авторефер. дис. ... канд. юрид. наук. 12.00.09 / Акад. адвокатури України. – К., 2005. – 23 с.

  147. Рабінович П. Методологія вітчизняного загальнотеоретичного праводержавознавства: сучасні тенденції // Український правовий часопис. – 2004. – Випуск № 6 (11). – С. 13-17.

  148. Рабінович П. Потребовий дослідницький підхід – інструмент з’ясування соціальної сутності прав людини // Право України. – 2005. – № 7. – С. 94-97.

  149. Раянов Ф.М. Правовая организация общественной жизни: теория и практика // Государство и право. – 2004. – № 12. – С. 5-9.

  150. Резниченко И.М. Защита в суде интересов потерпевшего // Потерпевший от преступления (тематический сборник). – Владивосток: ДВГУ, 1974. – С. 120-139.

  151. Ривман Д.В. Криминальная виктимология. – СПб.: Питер, 2002. – 304 с.

  152. Ривман Д.В., Устинов В.С. Виктимология. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2000. – 332 с.

  153. Рощина І. Правові заходи підвищення ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинності // Право України. – 2005. – № 9. – С. 66-70.

  154. Рубанік В.Є. Лекції з історії держави та права зарубіжних країн. – Харків: Консум, 2003. – 528 с.

  155. Савицкий В.М., Потеружа И.И. Потерпевший в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат, 1963. – 171 с.

  156. Савченко А.В. Объект преступления // Уголовное право Украины: Общая часть. – К.: Атика, 2002. – 448 с. – С.94-108.

  157. Санталов А.И. Теоретические вопросы уголовной ответственности. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1982. – 97 с.

  158. Селіванов А.О. Наука і закон. – К.: Логос, 2003. – 263 с.

  159. Сенаторов М.В. Потерпілий від злочину в кримінальному праві / Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. – Х., 2005. – 215 с.

  160. Сенаторов М.В. Потерпілий від злочину в кримінальному праві / Авторефер. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Нац. юрид. акад. ім. Я. Мудрого. – Х., 2005. – 20 с.

  161. Серебренникова А.В. Уголовное право ФРГ // Уголовное законодательство зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии, Японии). – М.: Зерцало, 1998. – 352 с. – С. 237-306.

  162. Сидоренко Э.Л. Отрицательное поведение потерпевшего и Уголовный закон. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 157 с.

  163. Сидоренко Э.Л. Отрицательное поведение потерпевшего как обстоятельство, влияющее на дифференциацию и индивидуализацию наказания субъекта престпуления: Автореф. дис. … канд. юрид.наук / 12.00.08 / Ставроп. юрид. ин-т. - Ставрополь, 2002. – 21 с.

  164. Сидоров Б.В. Поведение потерпевших от преступления и уголовная ответственность: Автореф. дис. … д-ра. юрид. наук: 12.00.08 / Казан. гос. ун-т. – Казань, 1998. – 45 с.

  165. Сильченко Н.В. Проблемы предмета правового регулирования // Государство и право. – 2004. – № 12. – С. 61-64.

  166. Словник синонімів української мови: В 2 т. / А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін. - Т.1. – К.: Наук. думка, 1999-2000. – 1026 с.

  167. Смирнов А.М. Правовий статус жертв правосуддя та зловживання владою як особливий вид правового статусу людини : Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Нац. ун-т внутр. справ МВС України. – Х., 2004. – 21 с.

  168. Соколова А.А. Социальные аспекты понятия «правообразование» // Государство и право. – 2004. - № 7. – С. 79-83.

  169. Соловій Я.І. Межі кримінальної відповідальності // Автореф. дис… канд. юрид. наук. 12.00.08 / Нац. Акад. внутр. справ. – К., 2004. – 18 с.

  170. Справа № 1-98-1993. – Архів Вугледарського міського суду Донецької області.

  171. Справа № 1-45-1994. – Архів Вугледарського міського суду Донецької області.

  172. Справа № 1-1370-2000. – Архів Запорізького апеляційного суду.

  173. Справа № 1-455-2004. – Архів Ленінського районного суду м. Луганська.

  174. Справа № 1-1035-2003. – Архів Жовтневого районного суду м. Кривий Ріг.

  175. Сташис В.В. Завдання нового етапу судової реформи // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ. конф. – К.; Х., 2002. – С. 5–8.

  176. Сташис В.В., Бажанов М.І. Особа – під охороною кримінального закону. – Х.: Право, 1996. – 225 с.

  177. Сташис В.В., Бажанов М.И. Преступления против личности в УК УССР и судебной практике. – Х.: Вища школа, 1987. – 214 с.

  178. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса: В 3-х т. – М.: Наука, 1968. – Т. 1. – 265 с.

  179. Стручков Н.А. Уголовная ответственность и ее реализация в борьбе с преступностью. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1978. – 288 с.

  180. Судимість осіб та призначення мір кримінального покарання у 2003 р. // www.scourt.gov.ua / Судова практика

  181. Судимість осіб та призначення покарання у 2005 р. Верховний Суд України, апеляційні, місцеві, військові суди. – К.: Верховний Суд України, 2006. – 15 с.

  182. Судова практика з перегляду кримінальних справ у касаційному порядку // Управління узагальнення судової практики Верховного Суду України. – К.: Верховний Суд України, 2005. – 13 с.

  183. Сурия С.П. Юриспруденция. Философия права: Краткий курс / Пер. с англ. – М.: Академия, 1996. – 304 с.

  184. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Часть общая. – В 2-х т. – Т.1. – Тула: Автограф, 2001. – 798 с.

  185. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Часть общая. – В 2-х т. – Т.2. – Тула: Автограф, 2001. – 685 с.

  186. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Х.: Вища школа, 1988. – 196 с.

  187. Тацій В.Я. Об’єкт злочину // Кримінальне право України: Загальна частина. – К.-Х.: Юрінком Інтер-Право, 2001. – С. 89-101.

  188. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В.Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. – 368 с.

  189. Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. – М.: Госюриздат, 1957. – 363 с.

  190. Туляков В.А. Виктимология: социальные и криминологические проблемы. – Одесса: Юридична література, 2000. – 335 с.

  191. Туляков В.А. Учение о жертве преступления: социальные и правовые основы: Дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. – Одесса, 2001. – 484с.

  192. Уголовное право Украины: Общая часть. Учебник / Ю.В. Александров, В.И. Антипов, Н.В. Володько; Под ред. Клименко В.А., Мельника Н.И. – К.: Атика, 2002. – 448 с.

  193. Узагальнення практики застосування судами законодавства, яким передбачено права потерпілих від злочинів // Вісник Верховного Суду України. – 2005. - № 1 (53). – С. 25-31.

  194. Усатий Г.О. Кримінально-правовий компроміс. – К.: Атіка, 2001. – 128 с.

  195. Ухвала колегії судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 11 квітня 2002 р. // Рішення Верховного Суду України. Офіційне видання. 2003 р. – К.: Верховний Суд України, 2004. – С.132-135.

  196. Ухвала колегії судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 14 червня 2005 р. – К.: Верховний Суд України, 2005.

  197. Ухвала колегії судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 14 липня 2005 р. – К.: Верховний Суд України, 2005.

  198. Ухвала колегії судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 18 серпня 2005 р. – К.: Верховний Суд України, 2005.

  199. Ухвала колегії судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 13 вересня 2005 р. – К.: Верховний Суд України, 2005.

  200. Фаргиев И.А. Уголовно-правовое значение личности и поведения потерпевшего: Автореф. дис…. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Моск. Гос. ун-т. – М., 1997. – 22 с.

  201. Фесенко Є.В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів з його охорони. – К.: Атіка, 2004. – 280 с.

  202. Фесенко Є. Цінності як об’єкт злочину // Право України. – 1999. – № 6. – С. 75-78.

  203. Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С.Аверинцев, Э.А.Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичёв и др. – М.: Сов. энциклопедия, 1989. – 815 с.

  204. Фролов Е.А. Объект уголовно–правовой охраны и его роль в организации борьбы с посягательствами на социалистическую собственность: Автореф. дис... д–ра юрид. наук: 12.00.08 / Свердл. Гос. ун-т. – Свердловск, 1971. – 45 с.

  205. Фуллер Л.Л. Анатомія права / Пер. з англ. – К.: Сфера, 2004. – 144 с.

  206. Харитонова О. Поняття і ознаки публічних правовідносин // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – № 1 (28). – С. 36-46.

  207. Хохряков Г.Ф. Криминология: Учебник. – М.: Юристъ, 1999. – 511 с.

  208. Церетели Т.В. Причинная связь в уголовном праве. – М.: Госюриздат, 1963. – 382 с.

  209. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / А.Ю. Бабаскін. І.А. Безклубий, Н.В. Безсмертна та ін.; За заг. ред. Я.М.Шевченко. – К.:Видавничий Дім „Ін Юре“. – 2004. – Ч. 1. – 692 с.

  210. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / А.Ю. Бабаскін. І.А. Безклубий, Н.В. Безсмертна та ін.; За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.:Видавничий Дім „Ін Юре“. - 2004. – Ч. 2. – 896 с.

  211. Человек против человека. Престуное насилие. – СПб: Стелла, 1994. – 86 с.

  212. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М.: ТК Велби, 2002. – 592 с.

  213. Четвернин В.А. Государство: сущность, понятие, структура, функции // Проблемы общей теории права и государства. – М.: Норма, 2004. – С.515-642.

  214. Чечель Г.И. Понятине жертвы преступления (соотношение с уголовно-правовым, уголовно-процессуальным понятием) // Актуальные вопросы борьбы с преступностью. – Томск, 1984. – С. 24-36.

  215. Чучаев А.И. Цели наказания в советском уголовном праве. – М.: Всесоюзный заочный юридический ин-т, 1989. – 83 с.

  216. Шакун В. Реформа органов уголовной юстиции: стратегия и тактика // Зеркало недели. – 2005. – 20-26 августа. – № 32 (560).

  217. Шамардин А.А. Проблемы развития частных начал обвинения в российском уголовном процессе. – Оренбург: Издат. центр ОГАУ, 2002. – 119 с.

  218. Шаповалова Л. Підстави визнання особи потерпілим у кримінальному процесі // Право України. – 2000. – № 7. – С. 39-42.

  219. Шапченко С.Д. Склад злочину // Кримінальне право України: Загальна част. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – С. 84-122.

  220. Шнайдер Г.Й. Криминология / Пер. с нем. – М.: Прогресс-Униврс, 1994. – 504 с.

  221. Шульженко Ф.П. Громадянське суспільство і соціально-правова держава: характер взаємовідносин // Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. - Вип. 3. – К.: КНЕУ, 2002. – 262 с. – С. 34-43.

  222. Яковлев Я.М. Половые преступления. – Душанбе: Ирфон, 1969. – 65с.

  223. Ядов В.Я. Потребности // Философский энциклопедический словарь. – М.: Сов. энциклопедия, 1989. – 815 с.

  224. Eppestein D. Kriminalitaetsopfer im Spannungsfeld der Interessen – Dasein fuer Opfer – Beruf oder Berufung // Mainzer Opferforum „ Kriminalitaetsopfer im Spannungsfeld der Interessen“. – Mainz: Weisser Ring Verlags-GmbH. – S. 13-25.

  225. Kaiser G. Kriminologie: Ein Lehrbuch. – Heidelberg.: Mueller Verl., 1996. – 1256 S.

  226. Koebler G. Juristisches Woerterbuch. – Muenchen: Verlag Franz Vahlen, 2002. – 595 S.

  227. Kunz E., Zellner G. Opferentschaedigungsgesetz. Kommentar. – Muenchen: C.H.Beck, 1999. – 361 S.

  228. Kunz S. Probleme der Opferentschaedigung im deutschen Recht. – Baden-Baden: Nomos Verlagsgesellschaft, 1995. – 281 S.

  229. Roxin C. Strafrecht: Allgemeiner Teil. – Muenchen: Beck, 1997. – 987 S.

  230. Roxin C. Strafverfahrensrecht. – Muenchen: Beck, 1993. – 890 S.

  231. Roxin C. Hat Strafrecht eine Zukunft? // Gedaechtnisschrift fuer Heinz Zipf, Hrsg. K.H. Goessel und O. Triffterer. – Heidelberg: C.F. Mueller, 1999. – S. 135-151.

  232. Schroeter T. Der Begriff des Verletzten im Strafantragsrecht (§ 77 Absatz 1 StGB). – Frankfurt am Main: Lang, 1998. – 159 S.

  233. Strafgesetzbuch. – Muenchen: Deutcsher Tschenbuch Verlag, 2002. – 305 S.

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення та перспективи розвитку збірник наукових праць миколаїв 2006

    Документ
    Терентьєв В.І. канд. юр. наук (голова); Ємельянова Л.В. канд. юр. наук; Козляковський П.А. канд. пед. наук; Козаченко О.В. канд. юр. наук (заступник голови); Обручков Р.
  2. Видавництво вул. Басейна, 1, кв./офіс. 2, м. Київ, 01004, Україна тел

    Документ
    Основний вид діяльності: видання, розповсюдження навчальної та навчально-методичної літератури; редакційно-видавничі, поліграфічні послуги; пропонуємо спільні видання; запрошуємо до співпраці авторів.
  3. Умовах трансформації суспільства: стан, проблеми, тенденції розвитку 1991 2006 рр. Науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2008

    Документ
    Вища освіта України в умовах трансформації суспільства: стан, проблеми, тенденції розвитку, 1991 – 2006 рр.: Наук.-допом. бібліогр. покажч. / АПН України.
  4. Науково-методичне забезпечення модернізації системи освіти. Методичний вісник №46. Кіровоград: 2010. 296 с

    Диплом
    У книзі на основі аналізу діяльності загальноосвітніх навчальних закладів області протягом 2009-2010 н.р. подаються науково-методичні матеріали до 2010-2011 навчального року.

Другие похожие документы..