Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа'
Диспенца 4 Экспортный потенциал российского газа. Доклад представителя департамента внешнеэкономической деятельности ОАО «Газпром» или ООО «Газпромэк...полностью>>
'Руководство'
Руководство представляет собой фундаментальный труд, полностьюпосвященный пропедевтике в психиатрии. Подробно рассматриваются се-миотика, симптомы и ...полностью>>
'Документ'
Среди основных принципов, которые должны сохраниться в будущей физике, Пуанкаре назвал в Сент-Луисе принцип относительности, утверждающий, что «закон...полностью>>
'Документ'
Розглянувши клопотання Гусятинської районної державної адміністрації від 15.04.2011 р. № 01-576/01-18а та проект районної цільової програми збільшенн...полностью>>

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького на правах рукопису присяжнюк тамара іванівна

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

На нашу думку, закріплення у кримінальному законі положень, які надають потерпілому право також певним чином реагувати на вчинений проти нього злочин, не призведуть в результаті до того, що кримінальне право зі сфери публічних галузей перейде у сферу приватних. Якщо звернутися до наведеної вище тези А.І. Марцева про те, що відповідальність є способом реагування держави на злочин, то участь потерпілого у вирішенні питання про кримінальну відповідальність також можна буде відносити до таких способів реагування на злочин. Власне, реакція громадян на ті злочинні діяння, які не реєструються правоохоронними органами та не стають предметом реакції правосуддя, є також певним способом реагування на їхнє вчинення. Навіть не звертаючись до побутових методів вирішення злочинних конфліктів (крадіжки, шахрайства, нанесення тілесних ушкоджень різних ступенів тяжкості тощо, що вчиняються поміж родичами чи близькими під час тимчасових сварок), варто згадати публікації у пресі, повідомлення електронних засобів масової інформації, які також можна вважати реакцією на вчинення злочинних діянь.

Отже, серед способів реагування на злочин, розрізняємо ті, що вчинюються державою (кримінальна відповідальність), які санкціонуються державою (участь потерпілого у вирішенні питання про кримінальну відповідальність, взяття на поруки і у зв’язку з цим звільнення від кримінальної відповідальності), й ті, до яких держава не має жодного відношення (моральний осуд).

Кінцеві формули законодавчого вирішення означених вище проблем з обгрунтуванням будуть наведені у наступному розділі.

Узагальнюючи наведене вище, у цілому доходимо таких висновків:

1. У контексті загальнопопереджувальної дії кримінального закону є підстави говорити про непрямий захист нормами кримінального права потенційних потерпілих, як встановлення факту задоволення інтересів громадськості у зв’язку із дотриманням вимог кримінального закону певними особами, і відповідно наявності у кожної особи відчуття захищеності кримінально-правовими нормами. Юридичні особи, держава та інші соціальні утворення не є суб’єктами впливу загальної превенції, не втрачають відчуття захищеності нормами кримінального права у разі вчинення злочину, не мають здатності відчувати спричинену злочином шкоду, а відтак і особистої потреби та зацікавленості у відшкодуванні цієї шкоди.

2. Суттєвими ознаками потерпілого (які у цілому притаманні потенційним, реальним та латентним потерпілим) у кримінальному праві треба визнавати його 1) стан фізичної особи; 2) властивість бути об’єктом загальнопревентивної дії кримінального закону; 3) здатність відчувати захищеність кримінального закону та її втрату; 4) безпосереднє спричинення шкоди (або загроза заподіяння такої) як зв’язок конкретного потерпілого із конкретним злочином; 4) здатність свідомо чи ні сприймати органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживати з цього приводу; 5) здатність потерпілого впливати на кримінально-правові наслідки вчинення злочину (наприклад, у окремих випадках попередньо вирішувати питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи призначення покарання).

3. Потерпілим у кримінальному праві визнається фізична особа, яка як об’єкт загальнопревентивної дії кримінального закону відчуває захищеність останнім, яку втрачає внаслідок спричинення злочином безпосередньо їй шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особа свідомо чи ні сприймає органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживає з цього приводу і набуває право попередньо вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

10. Після вчинення злочину ступінь усвідомлення переживань у потерпілого може бути досить високим, себто співвіднесення переживання зі злочинцем може мати цілком раціональний характер. Отже, окрім держави адекватно реагувати на вчинений злочин при визначенні кримінально-правових його наслідків може і сам потерпілий. При цьому суд залишає за собою право оцінки пропозицій потерпілого, зважаючи на ступінь їхньої адекватності, обумовлений ступенем усвідомлення переживань через співвіднесення їх із злочинцем.

РОЗДІЛ 3

ЗНАЧЕННЯ ІНСТИТУТУ ПОТЕРПІЛОГО У ПЕРСПЕКТИВІ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

3.1. Передумови нормативного структурування інституту потерпілого у кримінальному законі

Сучасний підхід до формування кримінального законодавства без урахування інституту потерпілого, на наш погляд, невиправданий, оскільки вагомих аргументів щодо того, що інститут потерпілого не є структурним елементом системи вітчизняного кримінального права, жодним науковцем до цього часу не наводилось.

Інститут потерпілого постійно був (і на сьогодні ще практично залишається) тією можливістю, яка, зважаючи на її виняткове соціальне значення, обов’язково повинна стати нормативною дійсністю. Філософські категорії “можливість” і “дійсність” є цілком дозволеними для застосування у кримінальному праві. Свого часу їхній зміст саме у такому розрізі розглядав А.І. Марцев [99, с.62-86].

Дослідник розумів під можливістю ті матеріальні утворення, яких немає у дійсності, але які можуть з’явитись внаслідок притаманній матерії здатності переходити із одного стану в інший. Можливість, що реалізується, перетворюється у дійсність, тобто дійсність – це реалізована можливість [99, с.62]. Саме цей аспект ми і намагалися обгрунтувати у даній роботі.

Перехід можливості у дійсність відбувається за наявності відповідних умов. Можливості у кримінальному праві, за А.І Марцевим, є абстрактними та реальними. Абстрактна можливість характеризується відсутністю принципових перешкод для становлення того чи іншого явища, однак, для її реалізації ще немає необхідних умов. Реальна можливість має для своєї реалізації усі необхідні умови, і щоб втілити її у дійсність необхідно привести ці умови у рух [99, с.63]. Виходячи з такої класифікації, інститут потерпілого є цілком реальним елементом системи кримінального права, що не тільки може, але й повинен бути реалізованим у законодавстві. Це пояснюється тим, що право не існує саме по собі лише внаслідок втілення у певну форму волі законодавця (або також судді у англосаксонській системі права). Цінність права проявляється у його реалізації та функціонуванні. Для права формального важливо, які можливості для суб’єктів воно передбачає, а для реального життя – яким чином ці можливості реалізуються. Як справедливо зазначає А.І. Марцев, багато проблем теорії кримінального права можуть бути вирішені на основі категорій можливості та дійсності [99, с. 63].

Визначення тих рамок, у яких повинен бути вираженим інститут потерпілого у кримінальному законі, є справою, з одного боку, простою, але з іншого – вельми відповідальною, а відтак і складною. Простота питання пов’язана з тим, що кримінальний закон є сукупністю кримінально-правових норм, які повністю чи частково виражені через його статті. Складність виникає при визначенні співвідношення кримінального права та кримінального закону, а також при закладенні певного змісту у кримінально-правову норму та співвідношення змісту норми і змісту статті закону як елемента позитивного права.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Беручи за основу той факт, що наука кримінального права є фундаментальною наукою, науковим підгрунтям для інших наук кримінального циклу, і одним з основних її завдань є розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права та вироблення рекомендацій щодо вдосконалення кримінального закону і практики його застосування, нижче ми зосередимося на розробці пропозицій щодо нормативного розвитку інституту потерпілого та їхньому обгрунтуванні. При цьому ми використовуватимемо кримінологічні досягнення, особливо у сфері віктимології (вище ми неодноразово застосовували цей метод), оскільки ми переконані, що тільки комплексне застосування досягнень у галузях знань кримінального циклу дозволить встановити ефективність інституту потерпілого у процесі здійснення захисту прав та інтересів потерпілих.

Водночас ми виходимо з того, що розумне рішення у кримінальному праві повинно бути збалансованим, тобто враховувати ієрархію соціальних цінностей, діалектичним, тобто відображати багатоманітність відносин, які з ним взаємодіють, та прогностичним, тобто погодженим з основними характеристиками «образу майбутнього» та наслідками соціальних дій [58, с.127]. Не варто забувати ще й про те, що формування нового мислення у сфері кримінальної політики вимагає подолання ряду консервативних уявлень, що вкорінилися у буденній та професійній правосвідомості.

3.2. Основні напрями вдосконалення змісту Кримінального кодексу України з точки зору інкорпорування окремих елементів інституту потерпілого

З урахуванням викладеного вище, зокрема, зважаючи на проміжні висновки кожного із розділів даного дослідження, а також узагальнення вітчизняної судової практики пропонуємо внести до КК України певні зміни, що стосуються закріплення у кодексі норм інституту потерпілого як структурного елементу системи кримінального права. Наші пропозиції ми викладаємо за схемою “теза-аргументація” нижче.

Теза 1. З метою належного захисту прав потерпілих у кримінальному праві, що, очевидно, також дозволить вирішити проблеми належного гарантування прав потерпілих як учасників процесу у кримінально-процесуальному праві, пропонуємо закріпити у ст. 1 КК України як одне із завдань цього кодексу правове забезпечення охорони прав потерпілого. Словесно це повинно бути виражено через доповнення ч. 1 ст. 1 КК України після слів “людини і громадянина” словами “зокрема, потерпілого від злочину”.

Аргументація. Дія будь-якого закону обумовлена його метою. У вітчизняному законі про кримінальну відповідальність така мета виражена через його завдання, одне з яких пов’язане із захистом прав і свобод людини. Звичайно, дія кримінального закону обумовлює усебічний захист абсолютно усіх громадян, однак ми встановили, що фактично ці громадяни є потенційними потерпілими, і саме на це також спрямована загальнопревентивна дія КК України. Уточнення у законі мети встановлення кримінально-правової охорони громадян є необхідним фактором усвідомлення цими громадянами-потенційними потерпілими можливостей кримінально-правового захисту.

Найбільш гострою та соціально значимою є проблема відшкодування потерпілим шкоди, яку вони зазнали внаслідок вчинення злочину. У цих випадках потерпілі розраховують на ефективну реакцію держави по забезпеченню їхніх прав. Незважаючи на суто процесуальний вияв цієї проблематики, вирішення цього питання повинно відбутися через кримінально-правовий механізм. Пояснимо цю думку (з урахуванням даних узагальнення судової практики [193]).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Як відомо, у Німеччині у рамках загальної реформи кримінального законодавства у 50-60-их роках ХХ століття Бундестагом була скликана Велика комісія з реформи кримінального права. Урядовий проект КК Німеччини з назвою “Проект-1962” (“Е-1962”) був обговорений урядом, однак не був ухвалений внаслідок гострої критики з боку ряду офіційних представників та вчених Німеччини. На противагу урядовому проекту КК Німеччини 14-ма професорами кримінального права ФРН, Швейцарії та Австрії у 1966 р. був опублікований свій, так званий Альтернативний проект загальної частини КК Німеччини [161, с.238]. Цим проектом вчені намагалися утвердити теоретичну конструкцію трьохелементної структури системи санкцій на противагу традиційній двоелементній. До покарання та заходів виправлення та безпеки як третій елемент системи санкцій пропонувалось ввести відшкодування шкоди потерпілому [229, с.23]. Однак, частково реалізувати таку можливість вдалося лише у 1986 р., коли Законом про захист потерпілих у перелік обставин, які пом’якшують покарання, були введені “відшкодування шкоди” та “примирення з потерпілим”. Подальше втілення принципу відшкодування шкоди у німецький кримінальний закон відбулося у 1994 р. шляхом прийняття окремого параграфа, що передбачає примирення з потерпілим на основі відшкодування шкоди як обставину, що звільняє від кримінальної відповідальності або покарання [131, с.101].

Важливо наголосити, що незважаючи на відсутність законодавчого закріплення питання про наявність третього елемента системи санкцій, стабільність тенденції до розвитку можливостей захисту прав потерпілих кримінально-правовими засобами є очевидною. Вітчизняні дослідники, які детально вивчали питання вирішення у Німеччині проблем примирення між винними та потерпілими, дійшли висновку про те, що у контексті захисту прав потерпілих у кримінальному праві в Україні треба реалізувати на практиці питання про розширення сфери застосування ст. 46 КК України [130, с.12]. На підтримку даного погляду варто наголосити на значенні норми про примирення у загальнонауковому контексті. Л.В.Головко цитує в одній із робіт французького дослідника І. Коломбані: “Основна відмінність медіації від класичної кримінальної системи полягає у тому, що медіація не направлена винятково на усунення наслідків індивідуальних конфліктів. Вона дозволяє створити нову систему соціального регулювання, що згладжує недоліки судового механізму, що перебуває у кризі” [35, с.93]. Отже, з метою забезпечення захисту матеріальних та моральних інтересів потерпілих також і від злочинів середньої тяжкості, тяжких та особливо тяжких, необхідно офіційно визнавати результати примирення винних з потерпілими не тільки у випадку вчинення нетяжких злочинів, а й інших, і основну увагу приділяти відшкодуванню шкоди у рамках примирювальної процедури.

Примирення у широкому значенні є нічим іншим, як компромісом, і зважаючи на це заслуговує на увагу точка зору російських вчених, які, обговоривши питання, пов’язані з проблемами потерпілих, дослідили механізм зло­чинної поведінки особи, яка скоїла злочин, котрий за загальним правилом охоплює три основних елементи: мотивацію злочину, планування зло­чинних діянь та їхню реалізацію. Мотив є першою ланкою всього причинного ланцюга, який стано­вить основу механізму злочинної поведінки. Ана­ліз судової практики дозволив вченим стверджу­вати, що центральним елементом у мотивації зло­чинної поведінки можна назвати конфлікт. З цьо­го приводу було запропоновано розглядати шість груп мотивів: політичні, корисні, насильницько-егоїс­тичні, анархистсько-індивідуалістичні, легковаж­но-безвідповідальні та боягузно-малодушні. Спіль­ним у цій класифікації є поняття «конфлікт» [142, с.63].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Теза 6. При вирішенні питання про звільнення від покарання з випробуванням суд зважує усі релевантні обставини та враховує думку потерпілого про це, і у випадку згоди потерпілого на таке звільнення за умови відшкодування йому шкоди під час випробування, суд приймає відповідне рішення. Дане положення слід ввести у контекст ст. 75 КК України.

Аргументація. Своєрідним елементом інституту потерпілого може бути норма, зміст якої полягатиме у відстрочці судом призначення покарання засудженому зі згоди його та потерпілого з метою врахування через деякий час поведінки винного (як це вже визначено у вироку), зокрема того, чи була ним добровільно відшкодована шкода потерпілому та чи були вчинені на користь останнього інші корисні дії. Своєрідність полягає у тому, що при очевидному задоволенні інтересів потерпілого, виконанні вимог як елемента інституту потерпілого дане положення фактично матиме інше інституціональне джерело походження – інститут призначення покарання. Отже, в результаті появи такої норми можна буде говорити про існування комплексних норм у межах кількох інститутів системи кримінального права.

У Великобританії подібне положення свого часу стало засобом вирішення історично обумовленої ситуації, коли потерпілий був позбавлений реальних кримінально-процесуальних можливостей захисту своїх майнових інтересів. Так, Англії ніколи не був відомий так званий “поєднаний процес” – спільний розгляд в одному провадженні питань кримінального та цивільного права або, іншими словами, інститут цивільного позову у кримінальному процесі, і тільки новий Закон “Про повноваження кримінальних судів (при призначенні покарання) 2000 р. передбачив механізм “відстрочки призначення покарання” [35, с.66-68].

Втім, на наведеному прикладі ми вкотре стикаємося із проблемою вирішення питань суто матеріального характеру через норми процесуального законодавства. Пояснити це можна лише тим, що механізм “оживлення” норм кримінального права і справді діє через процесуальні норми. Водночас безсумнівним є те положення, що умови і підстави призначення покарання мають матеріально-правовий характер, оскільки вони доктринально виявляються базою для однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - покарання як заходу негативного впливу, як перетерплювання передбачених законом обмежень [86, с.25; 55, с.21].

В Україні ж запровадження такої норми підсилить мотивацію злочинців до добровільного відшкодування шкоди потерпілому у зв’язку із відмовою держави на певному етапі від примусових механізмів компенсації шкоди.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

2. На розвиток положення ч. 1 ст. 1 КК України про “правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина” запропоновано доповнити ч. 1 після вказаних слів словами “зокрема, потерпілого від злочину”. Обгрунтована необхідність визначення поняття потерпілого та його статусу у статтях кримінального закону шляхом доповнення КК України окремими статтями (наприклад, статтею 2-1) та окремі статті відповідними положеннями (наприклад, п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України або ч. 2 ст. 66 КК України).

ВИСНОВКИ

Аналіз інституту потерпілого у кримінальному праві на основі нормативних положень вітчизняного і зарубіжного законодавства, теоретичних розробок вчених радянського та пострадянського періоду, зарубіжних науковців, а також узагальненої та окремо взятої практики судів України, зокрема, Верховного Суду України, дозволяє зробити наступні висновки.

1. Кримінально-правова охорона фактичного потерпілого від злочину здійснюється сьогодні в Україні на низькому рівні. Це підтверджується статистичними даними, які свідчать про збільшення в Україні з кожним роком кількості осіб, постраждалих від злочинів, та розмірів спричиненої їм матеріальної та моральної шкоди, а також про мільйони потерпілих від злочинів, яким з різних причин шкода, спричинена злочином не може бути відшкодована.

Водночас на сьогоднішній день відзначається очевидна недосконалість правового статусу потерпілого, зокрема, значно вужчий порівняно з обвинуваченим обсяг його прав, особливо стосовно відшкодування завданої шкоди, що призводить до недостатньої гарантованості реалізації його прав.

Однак, зважаючи на історико-правовий розвиток вчення про потерпілого у вітчизняній доктрині права останнього століття, є підстава стверджувати про наявність підгрунтя для формування інституту потерпілого у кримінальному праві. Зокрема, це пов’язано із розвитком науки віктимології та зверненням її уваги на деякі суто кримінально-правові моменти стосовно потерпілого від злочину. Так, з 70-х років ХХ століття у СРСР з’являються більш докладні дослідження, спрямовані на вивчення особи потерпілого у кримінальному праві. Водночас суттєвий сплеск інтересу до потерпілого у сфері кримінального права (на території минулого панування радянської доктрини) у 90-х роках був притаманний Росії, коли російськими науковцями було захищено кілька дисертацій за відповідною тематикою.

Також у Західній Європі у останні десятиліття ХХ ст. одночасно із зростанням злочинності посилився рух у бік захисту прав потерпілого, що став однією із найяскравіших тенденцій розвитку наук кримінального циклу, зокрема, кримінального процесу. Дана тенденція виявилася на наднаціональному рівні у ряді міжнародних документів, наприклад, Декларації Організації Об’єднаних Націй «Основні принципи правосуддя для жертв злочи­нів і зловживання владою», що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1985 р.; Європейській конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, прийнятій 24 листопада 1983 р. у м. Страсбург тощо.

Незважаючи на збіг кримінально-правових тенденцій у світі та в Україні на сучасному етапі, на посилене привертання уваги до жертви злочину, появу нових підходів до боротьби зі злочинністю через усвідомлення значення потерпілого як криміногенного фактора, розробку нових наукових концепцій з урахуванням віктимологічних аспектів у сфері кримінального процесу, криміналістики, а також кримінального права в Україні стрижневого кримінально-правового значення потерпілий до цих пір не набув. Це підтверджується і аналізом слідчо-судової практики, коли правоохоронні органи та суд часто ігнорують належне забезпечення усебічної реалізації потерпілими своїх прав.

Отже, до цих пір кримінально-правова необхідність у різнобічному захисті потерпілого від злочину у реальну дійсність втілюється, перш за все, кримінально-процесуальними засобами, але в Україні вона не має очікуваного ефекту.

2. Україною було вжито ряд заходів для нормативного вирішення проблеми захисту прав потерпілих від злочину, однак вони мали тільки “навколо” кримінально-правовий характер. Так, у статтях 1177, 1207 Цивільного кодексу України 2003 р. було закріплено положення про відшкодування державою майнової шкоди потерпілому або особам, які знаходяться на його утриманні, якщо не буде встановлено особу злочинця або він виявиться неплатоспроможним. Також Пленумом Верховного Суду України було ухвалено Постанову “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів“ від 2 липня 2004 р. № 13, і Верховним Судом України у 2004 р. було здійснено узагальнення практики застосування судами законодавства, яким передбачено права потерпілих від злочинів, та вироблення на його основі пропозицій для законодавця та судів. 8 квітня 2005 р. Україна приєдналася до Європейської Конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, прийнятої 24 листопада 1983 р. у м. Страсбург. Однак, цілеспрямованого комплексного пошуку саме кримінально-правових шляхів вирішення проблеми ні на теоретичному, ні на практичному рівнях не відбувалось.

3. Оскільки матеріальне кримінальне право, яке, зокрема, входить у предмет дослідження науки кримінального права, служить правовою базою виникнення кримінально-процесуальних відносин, для вирішення питання про захист прав потерпілих у кримінальному праві в Україні спершу необхідно концептуально вирішити питання про напрями кримінально-правової політики. Зважаючи на досвід країн Заходу у цьому питанні вартими уваги є спроби переосмислення сутності та призначення кримінального права та кримінального закону. Вони полягають у звуженні публічного та розширенні приватно-правових складових у кримінально-правовому регулюванні. З цієї точки зору, є сенс говорити про те, що державі вигідніше визнати, що у випадку вчинення нетяжких злочинів і злочинів середньої тяжкості питання про застосування кримінальної відповідальності і покарання повинно вирішуватись залежно від позиції потерпілого, а застосування примусу більш плідно застосовувати щодо тяжкої злочинності.

Держава як соціальний агент повинна шукати ефективні шляхи боротьби зі злочинністю, результатом якої повинно стати зниження її рівня. Якщо такі шляхи дотепер не проявилися при переважно публічній конструкції кримінального переслідування, необхідно визнати, що єдине, на що може бути ефективно здатна Україна у ситуації, що склалася, є реалізація можливості звуження публічного регулювання. Адже посилення контролю держави над різними сферами суспільного життя (тобто функціонування авторитарних, і особливо тоталітарних політичних режимів), як свідчить історія, призводить до появи великої кількості невинних жертв. Водночас сутність і зміст норм кримінального права є показниками рівня самодостатності держа­ви, її орієнтації на певну систему соціальних цінностей, рівня деетатизації суспільного життя, розвитку демократичних інститутів.

4. На сьогодні існує достатньо передумов для формування у кримінальному праві інституту потерпілого. Потерпілий – це не тільки особа, яка фізично з’являється внаслідок вчинення злочину. Припустити вчинення злочину без того, що (можливо) буде спричинена шкода певним цінностям, неможливо, оскільки об’єктивне призначення кримінального права – охорона цінностей від суспільно небезпечних посягань, які заподіюють або можуть заподіяти шкоду. Оскільки аналіз наявних у КК України складів злочинів, практика їх застосування, а також тлумачення кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за певний злочин, свідчать, що потерпілий може мати місце внаслідок вчинення переважної більшості злочинів (хоча не завжди він може виступати ознакою складу злочину), необхідно визнати, що потерпілий має у кримінальному праві значно ширше матеріальне значення та службове призначення, аніж прийнято вважати.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення та перспективи розвитку збірник наукових праць миколаїв 2006

    Документ
    Терентьєв В.І. канд. юр. наук (голова); Ємельянова Л.В. канд. юр. наук; Козляковський П.А. канд. пед. наук; Козаченко О.В. канд. юр. наук (заступник голови); Обручков Р.
  2. Видавництво вул. Басейна, 1, кв./офіс. 2, м. Київ, 01004, Україна тел

    Документ
    Основний вид діяльності: видання, розповсюдження навчальної та навчально-методичної літератури; редакційно-видавничі, поліграфічні послуги; пропонуємо спільні видання; запрошуємо до співпраці авторів.
  3. Умовах трансформації суспільства: стан, проблеми, тенденції розвитку 1991 2006 рр. Науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2008

    Документ
    Вища освіта України в умовах трансформації суспільства: стан, проблеми, тенденції розвитку, 1991 – 2006 рр.: Наук.-допом. бібліогр. покажч. / АПН України.
  4. Науково-методичне забезпечення модернізації системи освіти. Методичний вісник №46. Кіровоград: 2010. 296 с

    Диплом
    У книзі на основі аналізу діяльності загальноосвітніх навчальних закладів області протягом 2009-2010 н.р. подаються науково-методичні матеріали до 2010-2011 навчального року.

Другие похожие документы..