Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
13.Бюджет Союза Беларуси и России 14.Бюджет в системе государственного регулирования экономики 15.Доходы государственного бюджета 1 ....полностью>>
'Документ'
Обсуждается существо профессионализма. Рассказывается о сегодняшнем профессионализме на Западе и в Рос­сии, в российской медицине. Предполагается, чт...полностью>>
'Учебно-методическое пособие'
Пособие содержит тематический план, основные разделы курса, темы семинарских занятий, литературу, задания для промежуточной аттестации, вопросы для с...полностью>>
'Документ'
Я с женой, сестра с мужем, еще одна семейная пара - компания подобралась веселенькая. До сих пор так и не припомню, зачем мы туда направились, к этом...полностью>>

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького на правах рукопису присяжнюк тамара іванівна

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Отже, жертвою злочину є не тільки потерпілий від злочину, а й інша фізична особа, для якої настали негативні наслідки від злочину, а також і юридична особа чи інша соціальна спільнота. При цьому згадані негативні наслідки не є тією шкодою, яка визнається наслідком вчинення злочину (за контекстом ч. 2 ст. 11 КК України), оскільки інакше їх настання свідчило б про порушення кримінально-правової заборони (тобто фактичне вчинення злочину). Так, В.О. Туляков пише про характерні для рикошетних жертв страждання, симптоми психологічних утруднень, що мають різне пояснення (емоційні чи поведінкові реакції на спричинення шкоди суб’єкту, до якого прив’язана рикошетна жертва, або звичайні людські уявлення про безпеку та справедливість оточуючого світу, що порушуються злочином, або відчуття страху тощо) [190, с.116].

Та жертва злочину, яка не є потерпілим від злочину у кримінально-правовому сенсі, може заявляти цивільний позов про відшкодування шкоди й у певних випадках, відповідно до чинних кримінально-процесуальних положень, набути права потерпілого від злочину (у разі заподіяння йому смерті).

Зважаючи на результати кримінологічних досліджень, а також висловлену нами пропозицію прирівнювати у певних випадках права юридичних осіб до прав потерпілих, вважаємо правильним визначення адитивної жертви, тобто спільності людей, проти якої були спрямовані злочинні дії, але шкода матеріалізувалася у заподіяння безпосередньо особам, які становлять цю спільність [151, с.36] (товариство з обмеженою відповідальністю внаслідок викрадення майна або неотримання доходу через вчинення шахрайства заборгувало виплату заробітної плати співробітникам).

Отже, поняття кримінології “жертва злочину” і кримінально-правове поняття “потерпілий” не збігаються за обсягом. Жертвами злочину є як потерпілі у кримінально-правовому сенсі (первинні жертви), так і родичі, близькі та ін. потерпілого (рикошетні жертви), а також юридичні особи та інші соціальні спільноти. Водночас, у кримінології при використанні поняття “потерпілий” необхідно оперувати його кримінально-правовими характеристиками.

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що поняття “потерпілий від злочину” має незмінну сутність у кримінальному праві, кримінальному процесі та кримінології (віктимології), але набуває у кожній з цих галузей знань специфічних функціональних ознак, які змінюють обсяг змісту цього поняття в залежності від контексту використання (потерпілий як учасник кримінального процесу, потерпілий як жертва злочину).

2.2. Потерпілий як структурний елемент обєкта злочину

2.2.1. Особливості вчення про об’єкт злочину на сучасному етапі та його вплив на інститут потерпілого. Однією з найважливіших цінностей, що їх має захищати кримінальний закон, є людина, яка внаслідок вчинення злочину стає потерпілим. Її реальні потреби, інтереси, очікування, які відображаються у суспільній свідомості, повинні бути покладені в основу кримінально-правової охорони, зважаючи на загальнопревентивну дію кримінального закону. І якщо у цілому підхід до людини як до визначальної категорії суспільного буття не викликає заперечень, то у кримінальному праві він трансформується, зважаючи на усталений і панівний погляд щодо суспільних відносин як об’єкта злочину. На наш погляд, спроба законодавця у КК України 2001 р. вирішити означену проблему через переструктурування Особливої частини КК України, а саме винесення у чільні розділи злочини проти життя та здоров’я, волі честі та гідності особи [75, с.6-7], не виправдовує себе у сучасних умовах, оскільки ефективна реалізація кримінально-правової політики залежить не тільки і не стільки від конструювання норм кримінального права, а від максимальної концентрації зусиль усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження усіх видів злочинних проявів [111, с.1]. Однак, у такій діяльності вітчизняних правоохоронних органів все ще спостерігається переважання концепції захисту і охорони ефемерного у своїй суті суб’єкта кримінально-правових відносин – суспільства, а не конкретної людини. Це, зокрема, підтверджується даними соціологічних опитувань, які свідчать про вкрай низький рівень довіри населення до правоохоронних органів: міліції, прокуратурі та суду довіряє менше третини населення [22; 115, с.360], а також інформацією про те, що до міліції щоденно звертається близько 8 тисяч громадян із заявами та повідомленнями про злочини, і тільки у 20 % випадків порушується кримінальна справа [216]. До речі, навіть ті науковці та практики, які у цілому позитивно оцінюють діяльність вітчизняних правоохоронних органів, вказують на “недостатній професійний рівень і не завжди адекватне реагування правоохоронців на заяви громадян” [64]. Невтішний стан речей обумовив підписання Президентом України Указу № 1119/2005 “Про заходи із забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності” від 19 липня 2005 р.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Варто наголосити, що потерпілі у структурі об’єкта злочину розглядаються і як потенційні, і як фактичні потерпілі. Поки склад злочину існує як такий, що вкладений у зміст норми Особливої частини КК України, потерпілий як об’єкт загальнопревентивної дії закону є потенційним (загальним) об’єктом злочину. Як тільки вчинюються фактичні дії, які містять ознаки злочину, і потерпілий стає безпосереднім об’єктом – як соціальна цінність, на яку посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність, – він набуває ознак реального потерпілого.

Інтереси і права потерпілих заслуговують на увагу як усвідомлені людиною об’єктивні явища у контексті об’єкта злочину. Категорія “інтерес” (що використовується у багатьох науках і досліджується переважно у психології та соціології) у кримінально-правовому розумінні вже розглядалась (в рамках об’єкта злочину, про що ми вже згадували вище), але її суть залишилася дискусійною, незважаючи на те, що вона має важливе значення для з’ясування об’єкта злочину. Так, виключається кримінальна відповідальність за дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, а також суспільних інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечного посягання (ст. 36 КК України). Як слушно відзначив Є.В. Фесенко, дослідники цієї проблеми (Б.С. Нікіфоров, Є. Каїржанов, В.К. Глістін, В.Я. Тацій) акцентували увагу на об’єктивних ознаках інтересу і невиправдано зменшували його суб’єктивні характеристики [201, с.58]. Також і на наш погляд, поняття інтересу у кримінальному праві повинно корелювати із семантичним значенням цього терміна, що позначає викликану чим-небудь увагу до когось або чогось [123, с. 785; 166, с.645], тобто спрямованість розуму та почуттів до якогось об’єкта. У означеному контексті інтерес також позначає спрямованість на задоволення певної потреби [201, с.58]. Враховуючи те, що через категорію “об’єкт злочину” позначається дещо, що потребує кримінально-правового захисту і підлягає такому через норми кримінального закону, інтерес як специфічний компонент об’єкта злочину повинен мати певний формальний вираз. І ми підтримуємо Є.В. Фесенка у тому, що об’єктивізація інтересу може полягати у його нормативній захищеності у різних галузях права або у вигляді настанови, визнаної членами суспільства через регламентацію моральними нормами, традиціями тощо [201, с.60]. Таким чином, об’єктивована зазначеними формами зацікавленість у задоволенні певних потреб становить інтерес як компонент об’єкта злочину.

Потреби як необхідність у кому-, чому-небудь, що вимагає задоволення; як вимоги, які необхідно задовольнити [122, с.636-637] є детермінантами життєдіяльності людини. У психології відзначають найважливішу особливість потреб – їх динамічний характер, мінливість, розвиток на базі задоволених потреб нових, більш високих, що пов‘язується із включенням особи у різноманітні форми і сфери діяльності [223, с.58]. Саме тому їхня роль у визначенні компонент об’єкта злочину може бути названа ключовою. Чому сама потреба не розглядається як складова частина об’єкта злочину? Тільки через те, що злочини посягають не на самі потреби, а на засоби їх задоволення: на інтерес як зосередження уваги на потребі (В.К. Глістін писав, що інтерес не є самою потребою, а лише вибірковим ставленням до потреб, прагнення до їх задоволення [33, с.71]), на право як дозволену можливість задовольнити потребу, на соціальні зв’язки як стан стосунків між суб’єктами, що зумовлює спільне задоволення потреб, тощо.

Саме з огляду на вказане варто звернути увагу на так званий потребовий підхід, виявлений і сформульований П.М. Рабіновичем щодо з’ясування соціальної сутності прав [148, с.95]. При розкритті суті останніх як компонента об’єкта злочину на основі цього підходу слід зазначити, що права людини – це певні можливості, які необхідні для її нормального існування і розвитку за конкретно-історичних умов, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. З точки зору потребового підходу, права треба розглядати не у нормативному аспекті, а як об’єктивну можливість, яка з тих чи інших причин може бути і не виражена через законодавство. Однак трансформуючись у складову об’єкта злочину, права розглядаються, обмежуючись рамками завдань кримінального закону. Тож необхідною умовою розгляду прав як складової частини об’єкта злочину є передбачуваність їх захисту у кримінальному законі.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Дана позиція потребує уточнення. З огляду на те, що наріжним каменем суспільних цінностей є людина, позиція Г.П. Новосьолова уявляється нам адекватною. Водночас специфіка кримінального права полягає у тому, що воно є всеохоплюючим та конкретним за своїм змістом охоронним засобом правового миру у державі. Ідеалом останнього є не тільки і не стільки сама людина як фізично цілісна істота, а й її інтереси, права, суспільні зв’язки тощо у комплексі, тобто всі ті матеріальні та ідеальні речі, за допомогою яких людина формується сама у себе. З цього випливає, що визнавати об’єктом злочину тільки людину недостатньо, оскільки зважаючи на мету і мотиви вчинення деяких злочинів доходимо висновку, що інколи “мішенню” злочину стає не сама людина (хоча шкода спричинюється конкретно їй), а, наприклад, її власність (статті 185, 186, 189 КК України) чи певне право (статті 157, 162, 176 КК України). Отже, потерпілий є так би мовити вершиною трикутника, через який можна показати об’єкт злочину, але не є єдиною його складовою.

Необхідність вичленування потерпілого як основного елемента об’єкта злочину пов’язана також із тим, що в науці кримінального права визнаним виявився підхід визначення потерпілого як ознаки складу злочину [159, с.72-91]. З першого погляду, ці дві позиції не суперечать одна одній, оскільки традиційно склад злочину має чотиричленну структуру, а кожен з елементів – об‘єкт, суб’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона – характеризуються обов’язковими та факультативними ознаками.

Втім, на наше переконання, потерпілий не є чи то властивістю, чи то особливістю, чи то прикметою, тобто ознакою [122, с.83] злочину як явища, він є цілком реальним явищем сам, а у кримінально-правовому контексті – складовою частиною, компонентом об’єкта злочину. При цьому сам об’єкт є елементом складу злочину як юридичної конструкції [219, с.95-98], як системи обов’язкових об’єктивних і суб’єктивних елементів [79, с.164]. Різнобій у термінології, що спостерігається при визначенні того, які складові частини утворюють юридичний склад злочину (елементи і ознаки, підсистеми, структурні одиниці, групи ознак, юридичні факти тощо), на наше переконання, принципового значення не має, але ми підтримуємо тих, хто прагне вживати коректну термінологію і у цьому випадку [219, с.97]. Основним, на наш погляд, є системна будова складу злочину, виявлення у його структурі більш дрібних складових, якими і виявляються для зручності у встановленні і застосуванні об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона. Розгляд потерпілого в межах об’єкта злочину обгрунтований такою його властивістю, як уразливість, як стан “мішені”, цілі посягання. Тільки через поняття “об’єкт” виражається те явище, предмет або особа, на які спрямовується певна діяльність, увага [122, с.9]. Якщо виводити потерпілого (власне, як і предмет злочину) за межі об’єкта, це штучно означає позбавляти його властивості, яка обумовлює спрямування на нього злочинного діяння, уваги до нього суб’єкта злочину.

У цьому контексті характеристика потерпілого як компонента, структурної (складової) частини, елемента об’єкта злочину здійснюється нами через використання ряду синонімічних термінів. Однак, ми категорично не погоджуємось із використанням терміна “ознака” для позначення саме структурних частин, що утворюють склад злочину як певну конструкцію. Наявність же згаданих вище обов’язкових та факультативних ознак є лише характеристикою змісту понять основних елементів системи “склад злочину”.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Розвиток вчення про спеціального потерпілого на певному етапі дозволить систематизувати і основні властивості кваліфікованих складів злочинів. У рамках вчення про співучасть, наприклад, розвинулось і стало уже традиційним виражати у кримінальному законі системно такі кваліфікуючі ознаки, як вчинення злочину групою осіб, за попереднім зговором групою осіб тощо. Тому у межах спеціальних дослдіжень комплексного кримінологічно-правового характеру доцільно дослідити стан найуразливіших груп потерпілих від злочинів (наприклад, жінок, малолітніх, неповнолітніх), а за результатами цих досліджень встановити необхідність системно закріпити у кримінальному законі у певних однорідних складах злочинів такі кваліфікуючі ознаки, як вчинення злочину проти представника однієї з таких груп. Рамки нашого дослідження не дозволяють нам детально заглибитись у розгляд цієї проблеми, однак наша вихідна позиція з цього питання може бути сформульована так: спеціальний потерпілий потенційно є системно вираженою ознакою квалфікованих складів злочинів.

2.3. Вплив інституту потерпілого при визначенні правових наслідків вчинення злочину

2.3.1. Загальнотеоретичні питання співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину. Дія інституту потерпілого у кримінальному праві стосується не тільки безпосереднього потерпілого від злочину, а й впливає на вирішення питання про правові наслідки вчинення злочину стосовно особи, яка вчинила злочин. Ці правові наслідки полягають у реалізації заходів кримінальної відповідальності (основним з яких є покарання) й у звільненні від їх застосування.

Щодо ролі потерпілого у вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину, то вона, з нашої точки зору (обумовленої судовою практикою), відіграє важливу роль у двох суттєвих моментах:

зважаючи на дозлочинну поведінку потенційного потерпілого (тобто таку, що мала місце до злочину), зокрема у ситуаціях, коли він безпосередньо шляхом волевиявлення впливає на факт вчинення злочину, що враховується судом при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину;

зважаючи на післязлочинне волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину.

Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду означених аспектів викладемо наше розуміння суті реалізації кримінальної відповідальності та звільнення від неї, оскільки незважаючи на достатньо детальне вивчення окремих аспектів цієї проблеми у роботах визнаних вчених (Л.В. Багрій–Шахматова, М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, О.Ф. Бантишева, Ф.Г. Бурчака, М.Й. Коржанського, П.С.Матишевського, П.П. Михайленка, Г.М.Міньковського, М.І. Мельника, В.О. Навроцького, О.І. Санталова, В.В.Сташиса, В.Я. Тація, А.П. Тузова, М.Д. Шаргородського та інших), деякі питання – зокрема, ті, що стосуються ролі потерпілих у реалізації кримінальної відповідальності, – залишились поза їхньою увагою.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Тими елементами інституту потерпілого, які можуть впливати на обрання заходів в межах санкції, є описання: 1) дозлочинної поведінки потенційного потерпілого, зокрема у ситуаціях, коли він безпосередньо шляхом волевиявлення впливає на факт вчинення злочину (що враховується судом при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину); 2) післязлочинного волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину.

2.3.2. Окремі аспекти співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину. Дозлочинна поведінка потенційного потерпілого, яка в результаті взаємодіє із суспільно небезпечним діянням, як певна взаємодія з оточуючим середовищем опосередкована зовнішньою (рухливою) та внутрішньою (психічною) активністю індивіда [145, с.276]. Отже, при аналізі злочину неможливо розглядати діяння злочинця у відриві від конкретної ситуації, у якій він діє, оскільки поведінка потенційного потерпілого певним чином взаємодіє із діянням. У віктимології потерпілий (жертва) вважається елементом передкримінальної та безпосередньо кримінальної ситуації. Від нього нерідко залежить, у якій ситуації опиниться злочинець: у тій, що сприяє вчиненню злочину чи перешкоджає йому [151, с.94; 190, с.119, 126-128]. Однак, як зазначає В.М. Кудрявцев, наразі кримінологічна наука не виробила чітких критеріїв для оцінки переваги ситуації над установками особи [78, с.45].

Власне, виокремлення видів поведінки потенційних потерпілих за критерієм її соціальної оцінки, як це виражено через кримінальний закон (позитивна – виконання службового або громадського обов’язку, нейтральна – ненадання згоди на вчинення певних дій, негативна – неправомірна або аморальна поведінка [159, с.119]), не розкриває повний спектр видів поведінки потерпілого, які можуть мати кримінально-правове значення, і більше того – є дуже вузьким поглядом на дане питання. Саме цим, мабуть, можна пояснити обмеженість наукових досліджень дозлочинної поведінки потерпілого, які фокусуються лише на соціально-негативній поведінці [80; 39; 163; 110, с.20,118] або на поведінці потерпілої в умовах вчинення статевого злочину [51, с.55; 222, с.99; 152, с.269].

З точки зору дії інституту потерпілого, кримінально-правове значення мають й інші види поведінки потерпілого, а також факт надання згоди потенційного потерпілого на спричинення шкоди його охоронюваним кримінальним законом цінностям.

Згода потерпілого на спричинення шкоди та її кримінально-правове значення у науці кримінального права досліджувалась, як правило, у категорії обставин, що виключають злочинність діяння. Їй також приділяли увагу як визнані, так і молоді дослідники-криміналісти (М.С.Таганцев [184, с.399-406], А. Піонтковський [132, с.393-397], П.С.Дагель [41, с.12-15], А. Красіков [69], М.В. Сенаторов [159]), однак незважаючи на це, вона так і не отримала свого однозначного вирішення.

М.С. Таганцев зазначав, що згода потерпілого завжди виступає обставиною, що виключає караність діяння, крім тих випадків, коли самим законом встановлено протилежне. Караність діяння виключається у випадках, коли охороняється тільки “юридичне” ставлення особи до певного інтересу, захищається можливість вільно володіти, користуватися і розпоряджатися цим інтересом на відміну від випадків, коли кримінально-правова охорона спрямована на інтерес сам по собі [184, с.400-403].

На думку А.А. Піонтковського, згода потерпілого є обставиною, що усуває суспільну небезпечність діяння при посяганні на ті права й інтереси, що перебувають у вільному розпорядженні потерпілого – майнові права та інтереси особи [132, с.393-395]. Думку такого ж напрямку підтримав і розвивав А. Красіков [69, с.29].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Серед обставин, які пом’якшують покарання, у ст. 66 КК України законодавець називає вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого. Як бачимо, дії потерпілих можуть мати цілком раціональний, свідомо ризикований характер, що, на наш погляд, повинно бути відображено у кримінальному законі або певною формулою у Загальній частині КК, або зниженими розмірами санкцій у Особливій частині КК. При цьому проблема, яка має бути вирішена, формулюється так: наскільки потерпілий може дозволяти собі ризикувати охоронюваними кримінальним законом благами, і наскільки в залежності від цього може зменшуватись рівень репресії, що застосовується до злочинця?

Власне, потерпілий часто не прямо висловлює згоду на спричинення йому шкоди, а своєю активною, ініціативною поведінкою вводить себе у певні ризиковані умови, тобто сприяє підвищенню рівня небезпеки, яка йому загрожує. При цьому потенційний потерпілий повинен усвідомлювати можливі наслідки своєї поведінки.

Наведене вище, на нашу думку, обгрунтовує наступний висновок. Згода потерпілого на спричинення шкоди повинна розглядатись як підстава звільнення від кримінальної відповідальності, а не обставина, що виключає злочинність діяння (як це запропонував М.В. Сенаторов), адже у випадку згоди потерпілого діяння не набуває рис суспільно корисного, а стає тільки індивідуально корисним тільки для конкретного потерпілого. Також згода потерпілого не робить діяння соціально допустимим і не дозволяє розглядати його як соціально нейтральне.

З цієї точки зору, вартою уваги є пропозиція про врахування цієї обставини як такої, що пом’якшує покарання суб’єкта злочину, тобто її введення у зміст ст. 66 КК України. З такою пропозицією погодились 29 суддів з 60-ти опитаних у рамках даного дослідження.

Що стосується іншого аспекту впливу інституту потерпілого на вирішення питання про правові наслідки вчинення злочину, то він враховує післязлочинне волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки.

На сьогоднішній день при вирішенні питання про призначення покарання чи звільнення від нього суд зважає на ряд обставин, що чітко сформульовані у КК України, а також, як правило, “на ряд інших обставин”, що мають значення у конкретному випадку. Серед цього ряду інших обставин варто запропонувати звертати увагу і на позицію/пропозицію потерпілого.

Як зазначає білоруський дослідник Л.І. Кукреш, судово-слідча практика свідчить, що посилення репресій далеко не завжди сприяє кримінально-правовому захисту порушених прав потерпілого. Критерієм ви­бору заходів кримінально-правового впливу на обви­нуваченого повинні бути насамперед інтереси суспільної безпеки, прав громадян і тільки після цьо­го — покарання винної особи. У вирішенні остан­нього питання досить велика роль має відводитися потерпілому, якого доцільно наділити правом поряд із державним обвинувачем визначати міру покарання залежно від посткримінальної поведінки обвинува­ченого (діяльне каяття, відшкодування шкоди, при­мирення з потерпілим) [82, с.302-304]. Ми вважаємо, що враховуючи те, що потерпілий часом не здатний до об’єктивності, недоцільно надавати йому можливість прямо (імперативно) впливати на діяльність компетентних органів, втім висловлювати свою думку з приводу притягнення особи до кримінальної відповідальності, якій надаватиметься оцінка судом, цілком реально і перспективно.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

А.І. Марцев, який детально проаналізував вирішення вітчизняними (також і радянськими) науковцями проблемних питань кримінальної відповідальності [99], вважає, що у системі «злочин-покарання» кримінальна відповідальність посідає проміжне місце і є ланкою, що їх пов’язує. Варто наголосити, що така позиція задовольняє спектр концепцій кримінальної відповідальності у доктринальному її визначенні – “відповідальність-санкція”, “відповідальність-обов’язок”, “відповідаль-ність-засудження” тощо, оскільки, на нашу думку, вона у будь-якому розрізі “зв’язує” факт вчинення злочину та необхідність реалізувати обмеження прав і свобод злочинця. До того фахівці вважають (наприклад, Ю.В. Баулін), що найбільш правильним визначенням кримінальної відповідальності є таке, що поєднувало б певною мірою названі концепції [21, с.22]. А.І. Марцев називає відповідальність способом реагування держави на злочин, а покарання – засобом вирішення державою певних задач у рамках кримінальної відповідальності [99, с.22, 35]. З цієї позиції участь особи, якій злочином безпосередньо була нанесена шкода, у вирішенні питання про кримінальну відповідальність злочинця, а також про вид призначуваного покарання, жодним чином не заперечує право держави реагувати на вчинення злочину. На наш погляд, сьогодні «питома вага» кримінально-процесуальних прав потерпілого у порівнянні з публічним обов’язком держави реагувати на порушення встановленого нею порядку з огляду на можливість спричинення істотної шкоди тим суб’єктам, яким держава на конституційному рівні гарантує свій захист, не є настільки суттєвою, що держава здатна відчути зазіхання приватних осіб на сферу її публічного порядку.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення та перспективи розвитку збірник наукових праць миколаїв 2006

    Документ
    Терентьєв В.І. канд. юр. наук (голова); Ємельянова Л.В. канд. юр. наук; Козляковський П.А. канд. пед. наук; Козаченко О.В. канд. юр. наук (заступник голови); Обручков Р.
  2. Видавництво вул. Басейна, 1, кв./офіс. 2, м. Київ, 01004, Україна тел

    Документ
    Основний вид діяльності: видання, розповсюдження навчальної та навчально-методичної літератури; редакційно-видавничі, поліграфічні послуги; пропонуємо спільні видання; запрошуємо до співпраці авторів.
  3. Умовах трансформації суспільства: стан, проблеми, тенденції розвитку 1991 2006 рр. Науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2008

    Документ
    Вища освіта України в умовах трансформації суспільства: стан, проблеми, тенденції розвитку, 1991 – 2006 рр.: Наук.-допом. бібліогр. покажч. / АПН України.
  4. Науково-методичне забезпечення модернізації системи освіти. Методичний вісник №46. Кіровоград: 2010. 296 с

    Диплом
    У книзі на основі аналізу діяльності загальноосвітніх навчальних закладів області протягом 2009-2010 н.р. подаються науково-методичні матеріали до 2010-2011 навчального року.

Другие похожие документы..