Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Пробелы в праве. Способы восполнения пробелов в праве. Аналогия закона. Аналогия права. Юридические презумпции и фикции. Коллизии правовых норм. Колли...полностью>>
'Документ'
Тютчев, наверное, наряду с Пушкиным один из самых цитируемых поэтов. Его стихотворения «Умом Россию не понять…» и «Люблю грозу в начале мая…» известны...полностью>>
'Закон'
1. Для здійснення виконавчої влади в областях, містах Києві та Севастополі, районах утворюються обласні, Київська та Севастопольська міські, районні д...полностью>>
'Публичный отчет'
Разработка, согласование и внесение в Правительство РФ проекта постановления Правительства РФ «О финансовом обеспечении в 2009 г. за счет ассигнований...полностью>>

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького на правах рукопису присяжнюк тамара іванівна

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Так, у 80-ті роки ХХ століття швейцарський вчений Х. Зер сформулював теорію, яка полягає у тому, що протиправне і каране діяння треба розглядати не з позиції суспільної небезпечності, а з точки зору шкоди, спричиненої конкретній особі (потерпілому) [50]. Вчений вважає, що злочином є діяння, яке заподіює шкоду індивіду, а не суспільству в цілому. Відповідно і питання про покарання повинно ставитися в залежності від побажань потерпілого, зокрема відшкодування останньому шкоди. Дана теорія була підтримана рядом австрійських та німецьких науковців, які запропонували розглядати відшкодування шкоди як третю складову кримінально-правових санкцій поряд із покаранням та заходами безпеки.

Що стосується, наприклад, Німеччини, то з притаманним їй ригоризмом до принципу публічності важко було передбачати, що новітні “альтернативні” (отже, доцільні) інститути не спричинять різкої доктринальної критики. Власне, так і сталося, хоча варто визнати, що така критика не вплинула на подальший розвиток цих інститутів. Кримінально-політична тенденція знову проявила свій об‘єктивний характер, і якщо спочатку планувалось, що альтернатива кримінальному переслідуванню стосуватиметься лише нетяжкої злочинності, нині вона перейшла ці межі та розповсюдилась на злочини середнього рівня тяжкості [35, с.159]. Однією з основних тез, якими ряд німецьких науковців обгрунтовував розвиток альтернатив кримінальному покаранню, була та, що є певне коло злочинів, (суспільна) небезпечність яких об’єктивно є незначною, і покарання за які повинно було б мати вигляд приватної сатисфакції, а держава наявністю кримінально-виконавчої системи лише перешкоджала потерпілому виявляти власну волю у вирішенні питання про “покарання” злочинця [224, с.19]. Йшлося про те, що громадськість була менше зацікавлена у покаранні злочинця і більше – у задоволенні відчуття справедливості та правового захисту у потерпілого.

З цієї точки зору, є сенс говорити про те, що державі вигідніше визнати, що у випадку вчинення нетяжких злочинів і злочинів середньої тяжкості питання про застосування кримінальної відповідальності і покарання повинно вирішуватись залежно від позиції потерпілого, а застосування примусу більш плідно застосовувати щодо тяжкої злочинності. Ця позиція може бути обгрунтована також такими статистичними даними: в Україні у 2004 р. було зареєстровано 520 105 злочинів (у 2003 р. відповідно 556 351), з них 20 812 особливо тяжких, 236 556 тяжких, 202 089 середньої тяжкості (у 2003 р. – 25 822 особливо тяжких, 260 655 тяжких, 209 181 середньої тяжкості). Нерозкритими залишились у 2004 р. 194 536 злочинів (у 2003 р. – 182 085), тобто 37,4 % (32,7 %) [49, с.42]. Кримінологи свідчать, що саме більш тяжкі злочини хоча й впадають в око більше, ніж незначні, але розкриваються далеко не відразу та не завжди [71, с.135]. Водночас аналіз якісних характеристик злочинності свідчить, що загальнокримінальна неорганізована злочинність, особливо пов’язана із пиятцтвом, злочинність неповнолітніх виявляється незмірно більш повно, ніж продумана, ретельно спланована організована злочинна діяльність [71, с.134].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Дискусія, пов’язана із перспективою звуження публічних аспектів функціонування кримінального права, на наш погляд, може мати зовсім інший контекст, якщо проаналізувати питання охорони прав і свобод потерпілого як ознаки соціальності кримінального права.

1.1.2. Охорона прав і свобод потерпілого як ознака кримінального права соціальної правової держави. На певному етапі розвитку людства держава перебрала на себе абсолютно усі функції щодо переслідування осіб, які вчинили злочини, та зобов‘язалася перед своїми громадянами захищати їх від кримінального порушення їхніх прав. При цьому держава пропонує безпеку кожному громадянину, незалежно від його соціального походження тощо, а наявність апарату примусу свідчить про те, що держава може кваліфіковано розкривати злочини та займатися їхньою профілактикою, аніж приватні особи. Тобто з розвитком державного устрою громадяни були практично позбавлені права чинити „самосуд“ за винятком передбаченої у законі можливості у вигляді необхідної оборони. Втім, наявність інституту необхідної оборони у кримінальному праві зайвий раз свідчить, що і принцип публічності має уразливе місце, що є достатньо обгрунтованим.

Що стосується України на нинішньому етапі, то очевидно, що державі не вдається належним чином боротися зі злочинністю. Кримінальне законодавство і практика його застосування свідчать, що держава відводить кримінальному покаранню значну роль у виконанні свого обов’язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України тощо [95, с.44], і за даними Державного департаменту з питань виконання покарань на 1 жовтня 2004 р. в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах утримувалось близько 200 тис. осіб [104] (варто зауважити, що у КК України з 695 санкцій у 500, або у 71,9 %, передбачено позбавлення волі як міру покарання [153, с.68]).

З одного боку, вказана цифра може потішити, оскільки протягом останніх років у середньому намітилась тенденція до зниження кількості осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності та засуджуються судами України. Так, у 2000 р. таких осіб було 230 903 та 20 016 неповнолітніх, у 2001 р. – 162 860 та 15 919, у 2002 р. – 194 212 та 20 104, у 2003 р. – 197 147 та 20 756, за перше півріччя 2004 р. – 97 888 та 10 545 [104].

Але, з іншого боку, в Україні залишається досить високим коефіцієнт судимості: на 1 жовтня 2004 р. він становив 416 осіб на 100 тис. населення, у 2001 р. – 406, 1999 р. – 445, 1997 р. – 469 [104; 28, с.4]. Особливе занепокоєння викликає той факт, що цей показник є одним з найвищих у Європі: станом на січень 2002 р., наприклад, у Болгарії він складав 114, у Словаччині – 138, у Чехії –176, у Румунії – 230 осіб на 100 тис. населення [28, с.4]. Також більше половини засуджених у 2003 р. – 51,4 % - є винними у вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів [180]. Питома вага осіб, які раніше були судимі, мають не зняту або непогашену судимість і вчинили нові злочини, від загальної кількості засуджених становила у 2003 р. 24,4 %, що означає, що кожного п’ятого було засуджено повторно [180].

За питомою вагою позбавлення волі в структурі покарань Україна також є в європейських лідерах. Якщо у середньому в більшості європейських країн цей показник коливається в межах 10-12 % [28, с.4], то в Україні у 1999 р. він становив 37,5 %, у 2000 р. – 35,9 %, у 2001 р. – 40,3 %, у 2002 р. – 31,4 %, у 2003 р. – 29,8 %, у першому півріччі 2004 р. – 26,9 % [104]. При цьому у 2003 р. зросла як кількість засуджених до позбавлення волі на певний строк за тяжкі та особливо тяжкі злочини, так і їх частка серед засуджених до позбавлення волі на певний строк [180].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Характерною рисою кримінального права є також та, що його існування не виправдане саме собою. На відміну від тих галузей права, які базуються на повній свободі своїх суб’єктів і закріплюють лише певну регламентацію їх поведінки (наприклад, цивільне право), кримінальне право (поряд із кримінально-процесуальним) цілком і повністю забезпечене державою, яка в особі законодавця бере на себе функцію криміналізації чи декриміналізації поведінки людей (або юридичних осіб, оскільки інститут їх кримінальної відповідальності закріплений у кримінальних законах деяких зарубіжних країн), визначення санкцій і умов їх застосування за порушення кримінального закону. Втім, на наш погляд, якби завдання кримінального права реалізовувались у більш соціально прийнятній формі, аніж та, яку пропонує держава (а саме встановлення кримінальної відповідальності на свій власний погляд), особливо та, яка ще не досягла рівня справжньої соціальної правової держави (наприклад, Україна), роль цієї галузі права стала б більш соціально прийнятною. Функціонування соціальної правової держави базується на цілковитому забезпеченні прав і свобод людини, і саме вони є вихідною точкою діяльності такої держави та обумовлюють її призначення. Колізія певних прав держави, які реалізуються, наприклад, у сфері кримінального права і судочинства, та прав особи, яка є мірою функціонування держави, виникає на етапі становлення держави як соціальної правової та переоцінки її соціальної ролі. Якщо йдеться про розбудову соціальної правової держави, то необхідно визнати, що реформуванню підлягає і система її права, в тому числі і традиційно публічних галузей цієї системи.

Така ідея хоча і своєрідна та деякою мірою суперечить традиційним уявленням (принаймні в Україні) про кримінальне право, його природу і призначення, проте у загальному вигляді не є новою. На початку ХХ століття італійський дослідник проблем соціології кримінального права Е.Феррі пропонував відмовитись від поняття «покарання», що визначається державою, а у першій половині ХХ століття німецький криміналіст Г. Радбрух довів, що у майбутньому кримінальне право вимушено вийде за межі покарання і розвиватиметься як більш раціональна та людяна галузь права [231, с.140-141] .

У цьому зв’язку виправданими, на наш погляд, є позиції тих науковців, які розглядають кримінальну відповідальність не стільки як обов’язок певної особи перетерплювати певні обмеження та позбавлятися певних прав чи благ, скільки можливість держави (тобто її право) покладати такий обов’язок на порушника [99, с.19-20]. Тобто визнається той аспект кримінальної відповідальності, який стосується не тільки правопорушника-злочинця, а й певного суб’єкта, який має право покладати на нього відповідальність. З цієї точки зору, не повинна викликати заперечення можливість також і потерпілого мати певні права, яким би у кримінально-правовій сфері кореспондували певні обов’язки винної особи. Оскільки невідворотність кримінальної відповідальності та покарання закріплена на принциповому рівні, і саме цим принципом обгрунтований обов’язок винної особи внаслідок вчинення злочину перетерплювати певні правові обмеження, ми вважаємо що саме цьому обов’язку відповідає право не тільки держави, а й потерпілого.

1.2. Передумови формування інституту потерпілого у сучасному кримінальному праві України

На наше переконання, на сьогодні існує достатньо передумов для формування у кримінальному праві інституту потерпілого.

Потерпілий – це не тільки фігура, яка фізично з’являється внаслідок вчинення злочину. Припустити вчинення злочину без того, що (можливо) буде спричинена шкода певним цінностям, неможливо, оскільки об’єктивне призначення кримінального права – охорона цінностей від суспільно небезпечних посягань, які заподіюють або можуть заподіяти шкоду. Оскільки аналіз наявних у КК України складів злочинів, практика їх застосування, а також тлумачення кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за певний злочин, свідчать, що фактичний потерпілий може мати місце внаслідок вчинення переважної більшості злочинів (хоча не завжди він може виступати ознакою складу злочину), необхідно визнати, що потерпілий має у кримінальному праві значно ширше матеріальне значення та службове призначення, аніж прийнято вважати.

У правовому положенні потерпілого також найбільш відчутна єдність суперечливих начал суспільного та особистого інтересів, яким відповідають публічна та приватна форми провадження у кримінальній справі. Шкода, яка спричинюється злочином, за своєю сутністю має суспільний характер, але безпосередньо може торкатися особистих інтересів конкретної особи.

Як зазначалось у попередньому підрозділі дослідження, статистичні дані свідчать, що останнім часом в Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості осіб, постраждалих від злочинів, та розмірів спричиненої їм матеріальної та моральної шкоди. Також було доведено, що на потерпілого необхідно зважати не тільки в рамках кримінального процесу, а й закріпити його поняття і встановити його кримінально-правові функції на рівні кримінального закону для визначення меж кримінальної відповідальності та її диференціації.

  1. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

  2. це інститут матеріального кримінального права,

  3. у цьому інституті визначається сутність потерпілого, тобто закріплюється його поняття, яке описує потерпілого;

  4. у цьому інституті закріплюється роль потерпілого, тобто визначення та прояв його поведінки, обумовленої статусом потерпілого;

  5. у цьому інституті визначається статус потерпілого, тобто його законні інтереси та функціональні права при вирішенні питання про кримінальну відповідальність та покарання винної особи, що визначені у кримінальному законі та гарантовані державою.

На цій підставі вдається сформулювати таке визначення описаного елементу системи кримінального права: інститут потерпілого – сукупність кримінально-правових норм, що характеризують роль та статус особи, якій внаслідок вчинення злочину безпосередньо заподіяно шкоду, щодо визначення меж, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності винної особи.

Узагальнюючи наведене вище, у цілому доходимо таких висновків:

1. Кримінально-правова охорона потерпілого від злочину здійснюється сьогодні в Україні на низькому рівні, що підтверджується статистичними даними. Також на сьогоднішній день відзначається очевидна недосконалість правового статусу потерпілого, зокрема, значно вужчий порівняно з обвинуваченим обсяг його прав, особливо стосовно відшкодування завданої шкоди, що призводить до недостатньої гарантованості реалізації його прав.

2. Зважаючи на історико-правовий розвиток вчення про потерпілого у вітчизняній доктрині права останнього століття, є підстава стверджувати про наявність підгрунтя для формування інституту потерпілого у кримінальному праві (розвиток віктимології та окремі кримінально-процесуальні дослідження).

Також у Західній Європі у останні десятиліття ХХ ст. одночасно зі зростанням злочинності посилився рух у бік захисту прав потерпілого, що став однією із найяскравіших тенденцій розвитку наук кримінального циклу, зокрема, кримінального процесу. Дана тенденція виявилася на наднаціональному рівні у ряді міжнародних документів.

3. Незважаючи на збіг кримінально-правових тенденцій у світі та в Україні на сучасному етапі, на посилене привертання уваги до жертви злочину, появу нових підходів до боротьби зі злочинністю через усвідомлення значення потерпілого як криміногенного фактора, розробку нових наукових концепцій з урахуванням віктимологічних аспектів у сфері кримінального процесу, криміналістики, а також кримінального права в Україні стрижневого кримінально-правового значення потерпілий до цих пір не набув.

4. Вартими уваги є спроби переосмислення сутності та призначення кримінального права та кримінального закону, які полягають у звужені публічного та розширенні приватно-правових складових у кримінально-правовому регулюванні з огляду на захист потерпілих від злочинів. Держава як соціальний агент повинна шукати ефективні шляхи боротьби зі злочинністю, результатом якої повинно стати зниження її рівня. Якщо такі шляхи дотепер не проявилися при переважно публічній конструкції кримінального переслідування, необхідно визнати, що єдине, на що може бути ефективно здатна Україна у ситуації, що склалася, є реалізація можливості звуження публічного регулювання.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

РОЗДІЛ 2

ЗМІСТОВНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ПОТЕРПІЛОГО

У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

2.1. Суть і зміст поняття “потерпілий” у кримінальному праві та його ознаки

2.1.1. Суть і кримінально-правовий зміст поняття “потерпілий”. У рамках формування інституту потерпілого у кримінальному праві необхідно повернутися до осмислення змісту поняття “потерпілий”, оскільки наразі у вітчизняному кримінальному законодавстві його визначення відсутнє, а у науці кримінального права відзначити певну одностайність дослідників щодо суттєвих ознак цього поняття також не вдалося, хоча проблема обговорюється вже давно. У рамках різноманітних кримінально-правових досліджень була спроба сформулювати поняття потерпілого, хоча, варто визнати, більше уваги і прискіпливості йому приділяли вчені-процесуалісти. Загалом поняття потерпілого у радянській, а пізніше вітчизняній та російській науці переважно досліджувалось у контексті об’єкта злочину [121, с.30-33; 125, с.65; 201, с.53-54], згоди потерпілого [69, с.36-68], поведінки потерпілого та її впливу на кримінальну відповідальність [40; 200; 163; 162, с.12-34]. Дослідники-процесуалісти торкалися питань про потерпілого, як правило, в межах вивчення ознак суб’єктів кримінального процесу [155, с.5 та ін.; 37, с.51 та ін.].

Проблема стану потерпілих, а відтак і визначення їх поняття у кримінальному праві сьогодні набуває актуальності також у зв’язку із можливістю ухвалення в Україні Закону “Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину” (даний проект № 6283 зареєстрований у Верховній Раді України).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Немає пояснень, але має місце той факт, що й у цивільному праві передбачається відшкодування майнової шкоди, спричиненої злочином, тільки фізичній особі, яка потерпіла від злочину, а не юридичній (ст. 1177 ЦК України), хоча у науково-практичних коментарях цього положення зазначається, що при злочинному діянні може заподіюватися шкода майну як фізичної, так юридичної особи [205, с.726].

Попередні зауваження стосуються того, що на відміну від фізичних осіб, юридичні особи як суб’єкти правовідносин не є живими істотами і тому не мають природної волі, почуттів, свідомості, розуму тощо. Відповідно юридичні особи не відчувають негативні наслідки, спричинені злочином, тобто не відчувають негативного впливу шкоди. На наш погляд, важливим у визначенні потерпілого у кримінальному праві є саме аспект відчуття шкоди, тобто усвідомлене чи ні сприйняття органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживання з цього приводу.

Варто звернути увагу, що ті віктимологи, які визнають жертвами злочинів як фізичних, так і юридичних осіб [190, с.114-116], описуючи переживання жертв злочинів, фактично говорять про безпосередню реакцію на злочин фізичних осіб [190, с.117-118] і оминають увагою “відчуття” юридичних осіб.

Щодо переживань варто зазначити ще й те, що як суб’єкт дії людина відчуває вплив як середовища, так і впливи своїх власних дій і вчинків, що змінюють її взаємовідносини з оточенням; вона переживає те, що з нею відбувається, і через переживання виявляє своє ставлення до того, що її оточує, що вона робить і що відчуває. Як зазначають психологи, ступінь усвідомленості переживань може бути різним і залежить від того, якою мірою усвідомлюється саме ставлення, яке переживається в емоції. Переживання – це форма вияву нашого ставлення до об’єкта, ситуації іншої людини, самої себе, це форма емоційно-чуттєвої даності ставлення людини до того, що її оточує [57, с.199]. Отже, переживання притаманні людині завжди, оскільки будь-які зміни, що відбуваються у змісті свідомості, впливають на емоційні переживання, змінюючи їх зміст, інтенсивність.

До речі, що стосується держави, то і вона є не матеріально вираженим суб’єктом, а певною абстракцією, пізнання суті якої відбувається через діяльність органів держави. Так, А.С. Довгерт пише, що “держава реалізує правосуб’єктність через систему своїх органів, тому що поза їхньою діяльністю вона діяти не може” [44, с.129]. Органи держави або є юридичними особами (які діють від власного імені – Національний банк України, або від імені держави – суд), або такими не являються (наприклад, Уряд України). За своєю сутністю, держава безпосередньо пов’язана з індивідом. Так, В.С. Нерсесянц визначає державу як правову організацію (політичної) влади вільних індивідів [119, с.78], В.О.Четвернін – на одному рівні як сукупність людей, які проживають на визначеній території та об’єднані публічною політичною владою, на іншому – як апарат публічної політичної влади [213, с.516] (при цьому державний апарат, як відомо, складають окремі органи держави та установи, які безпосередньо уповноважені здійснювати державну владу, виконувати функції держави, тобто ми знову повертаємось до певної сукупності людей, які виконують соціально значимі, публічні ролі). Власне, однією з основних ознак держави є її населення, а у сучасному світі юридичне підгрунтя державності пов’язується з природними правами людини [144, с.542].

Зі сказаного випливає, що юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (які поряд з людиною виступають учасниками суспільних відносин як окремі одиниці) не мають однієї з основних властивостей, що характеризує потерпілого від злочину у кримінальному праві, – вони не є суб’єктами впливу загальної превенції, не втрачають відчуття захищеності нормами кримінального права у разі вчинення злочину, не мають здатності відчувати спричинену злочином шкоду, а відтак і особистої потреби та зацікавленості у відшкодуванні цієї шкоди. Певна абстрактність вказаних учасників суспільних відносин у кримінально-правовій сфері, при здійсненні кримінально-правових і також кримінально-процесуальних відносин не дозволяє, на наше переконання, вводити їх у зміст матеріального поняття “потерпілий”. Отже, у кримінальному праві необхідно вести мову про потерпілих-фізичних осіб, безпосередньо яким злочином спричинюється шкода, та визначити, на вирішення яких кримінально-правових питань може впливати потерпілий. Види шкоди можуть бути різними і справді не обмежуватись тими, які визначені у ст. 49 КПК України [73, с. 116].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Для закріплення у кримінальному законі, на наш погляд, релевантним є таке визначення: “Потерпілим визнається фізична особа, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину”. У межах дії кримінального закону такі ознаки, як спрямованість загальнопревентивної дії закону чи відчуття шкоди є само собою зрозумілі, зважаючи на контекст інших статей Загальної частини КК України.

Зважаючина правовий статус юридичної особи, з одного боку, та на притаманність юридичній особі такої ознаки потерпілого, як безпосереднє спричинення злочином шкоди або загроза заподіяння такої, з іншого боку, є сеснс прирівняти у кримінальному праві права юридичної особи до деяких прав потерпілого. Йдеться, зокрема, про право на відшкодування шкоди, гарантоване нормами кримінального права, та можливість представника юридичної особи впливати на кримінально-правові наслідки злочину. Для закріплення у кримінальному законі, на наш погляд, релевантним є визначення того, що у випадку спричинення злочином шкоди майну та діловій репутації юридичної особи, її офіційні представники набувають прав потерпілого, визначених у кримінальному законі.

2.1.2. Співвідношення змісту поняття “потерпілий” у науках кримінально-правового циклу. Без сумніву, використання поняття “потерпілий” у різних галузях знання кримінально-правового спрямування вказує на його значущість і важливість. Зазвичай у кримінально-процесуальній сфері говорять про потерпілого як суб’єкта кримінального процесу, а у кримінології – про жертву злочину. Звернення уваги на ці суміжні за своєю сутністю поняття обумовлено неоднозначним вирішенням у науці питання про співвідношення їхнього змісту. Так, потерпілий від злочину, потерпілий як суб’єкт кримінального процесу та потерпілий як жертва злочину у деяких джерелах загально описуються дефініцією “потерпілий”, і окремо наголошується на різних аспектах розуміння цього поняття у науках кримінально-правового циклу [156, с.106-107]. У інших джерелах наголошують на різниці між кримінально-правовим та кримінально-процесуальним поняттям потерпілого [41, с.18] або описують потерпілого у матеріальному розумінні та потерпілого у процесуальному розумінні [37, с.51 та ін.]. У кримінології та віктимології традиційним є вживання терміну “жертва злочину”, однак поряд із ним використовується термін “потерпілий” [133; 211; 151, с. 33-79; 71, с.419 та ін.], при цьому обсяг цього поняття одними вченими визнається тотожним поняттю “потерпілий” [152, с.33-34], а іншими – ширшим [207, с.390].

Актуальність визначення співвідношення понять, які дефінують потерпілого від злочину в рамках матеріального і процесуального кримінального права, підтверджується дією ст. 46 КК України, чинної з 2001 р. Наразі безспірною вважається практика примирення винного з потерпілим, яким є особа відповідно до ст. 49 КПК України [117, с.91; 116, с.135]. Однак, як ми визначили вище, реальне поняття потерпілого має дещо ширший зміст, ніж той, що запропонований у ст. 49 КПК України, а тому необхідно на законодавчому рівні врегулювати проблему застосування положень ст. 46 КК України, тобто закріпити таке поняття кримінального-правового змісту, яке б задовольняло дію інституту примирення.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення та перспективи розвитку збірник наукових праць миколаїв 2006

    Документ
    Терентьєв В.І. канд. юр. наук (голова); Ємельянова Л.В. канд. юр. наук; Козляковський П.А. канд. пед. наук; Козаченко О.В. канд. юр. наук (заступник голови); Обручков Р.
  2. Видавництво вул. Басейна, 1, кв./офіс. 2, м. Київ, 01004, Україна тел

    Документ
    Основний вид діяльності: видання, розповсюдження навчальної та навчально-методичної літератури; редакційно-видавничі, поліграфічні послуги; пропонуємо спільні видання; запрошуємо до співпраці авторів.
  3. Умовах трансформації суспільства: стан, проблеми, тенденції розвитку 1991 2006 рр. Науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2008

    Документ
    Вища освіта України в умовах трансформації суспільства: стан, проблеми, тенденції розвитку, 1991 – 2006 рр.: Наук.-допом. бібліогр. покажч. / АПН України.
  4. Науково-методичне забезпечення модернізації системи освіти. Методичний вісник №46. Кіровоград: 2010. 296 с

    Диплом
    У книзі на основі аналізу діяльності загальноосвітніх навчальних закладів області протягом 2009-2010 н.р. подаються науково-методичні матеріали до 2010-2011 навчального року.

Другие похожие документы..