Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Каждый вечер, когда мы засыпаем, наше сознание как бы «выключается» на несколько часов. Мы перестаем видеть, слышать, что происходит вокруг. Состояни...полностью>>
'Реферат'
Представление об атомах как неизменных мельчайших частицах вещества было разрушено открытием электрона, а также явления естественного радиоактивного ...полностью>>
'Реферат'
Традиційна педагогічна система (стояла) на двох китах - відбір, відсів. Але подібний підхід не міг задовольнити потреби сучасного суспільства. На фон...полностью>>
'Реферат'
Хорошо. Интересная тема, но в следующий раз старайся меньше читать, хочется слышать твою собственную речь. Если бы начал писать раньше, то реферат был...полностью>>

Історія села Городець

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Історія

села Городець

Історія є невід’ємною частиною нашого життя, адже як говорить стародавня народна мудрість: хто не знає минулого – той не має майбутнього. Сучасна Україна є молодою, щойно народженою частиною Землі, але як не дивно вона має довгу історію, і щоб народитись саме тепер країна пройшла довгий і тернистий шлях, опис якого і складає Історію України.

Вся історія нашої Батьківщини ділиться на періоди, кожен з яких відповідає певному відрізку часу.

Перший період є стародавня історія. Він триває з найдавніших часів до Х століття. Тут описано найдавніший людей, що населяли територію нашої Батьківщини, їх кочові племена та поселення.

Другий період – Київський і Галицько-Волинський, або Князівський (882-1340), де описано історію України в період правління Київських та Галицько-Волинських князів.

Литовсько-Польський період (1340-1648), що відображає перебування України під владою Польщі та Литви.

Козацько-Гетьманський період (1648-1764) – період мужньої боротьби проти поневолювачів та правління гетьманів, що найбільше турбувались про долю країни.

Після цього іде період перебування України під владою Російської та Австро-Угорської імперії (1764-1917). А за ним період відбудови Української держави (1917-1920), де відображено спроби української інтелігенції здобути незалежність нашій державі, але невдало і тому потім йде період перебування України в складі тоталітарної держави СРСР (1920-1989).

Ще одним періодом історії України є шлях до незалежності (1989-1991). І останнім є Україна сучасна.

Невід’ємною частиною історії України є історія нашого краю і частково села. Перегортаючи сиві сторінки віків, розкриваємо їх таємниці, вивчаємо своє минуле, що промовляє до нас голосом наших предків, про яких ми не тільки повинні знати, а й свято берегти.

На Поліссі є місця, де сама земля голосом віків промовляє до нас, де минуле – близьке і дороге нам, бо в ньому збереглась і ще , почасти, живе історія рідного краю, з нього бере коріння історія нашого родоводу. До таких належать і село Городець. За давніми спогадами, переказами, записами його назва походить від старослов’янського слова “город”. Ще в Х – ХІ ст. наш край населяли східнослов’янські племена, зокрема дуліби. Плем’я дулібів на той час відзначалось прогресивним розвитком господарства і культури. Основним заняттям було землеробство. Тут вирощували жито, пшеницю, овес, просо, ячмінь, льон на волокно та інші культури, розводили худобу. Скотарство було тісно пов’язане з землеробством. Воно давало населенню робочу худобу (воли, коні), а також м’ясні і молочні продукти. Допоміжними галузями господарства були рибальство, бортництво і полювання.

Про Городець, а також і про інші городи, що були розташовані над Горинню, так звані погоринські городи згадано в “Літописі руському” за 1157 рік. Тут читаємо “Григорій же, прийшов до Дорогобужа, сказав Володимиру Андрійовичу. Сину, я із отцем, із твоїм братом Андрієм хреста цілував на тім, що коли хто із нас двох останеться, то той буде дітям обох нас за отця і волость удержить. А потім я хреста цілував мати тебе за сина і Володимир тобі добути. Нині ж, сину, оскільки я тобі Володимир не добув, то ось тобі волость.” І дає він йому Дорогобуж і Пересипницю, і всі погоринські городи, а синові своєму Борисові дав Туров. Це свідчить про те, що місто Городець над Горинню було одним з найстаріших поселень України.

Городець розташований на березі судноплавної річки, де перетинались безліч торгових і князівських міжусобиць за право володіння градом над Горинню, який не зазнавав руйнування. Траплялось: все, що створювали людський розум і руки гинуло у вогнищі воєн. Городець був на той час важливим центром ремесла і торгівлі , значним культурно-освітнім і релігійним осередком Полісся. Знайдена археологами на початку нашого століття кераміка говорить про високий рівень розвитку господарства як одного з видів ремесла. Ці та інші археологічні знахідки, зокрема тогочасна зброя – залізні сокири, вістря списів, наконечники до стріл, жіночі прикраси, монети свідчать про те, що населення займалось не тільки ремеслами, а й торгівлею з багатьма містами Київської Русі, зокрема Галицько-Волинського князівства, до якого належало і село Городець.

А
тогочасне населення нічим особливим не різнилось від іншого. Про це можна було судити після ознайомлення з Городищем (фото 1), що досі збереглось над Горинню.

фото 1: Городище

Глибокі рови, заповнені водою, перед високими земляними валами на яких піднімались стіни самого міста. В’їзні ворота з опускним мостом через рови. Підземні ходи були складовою частиною оборонних укріплень. На випадок, коли б стіни міста не витримали і впали перед переважаючим ворогом, оборонці могли б зникнути лише у відомому лабіринті підземних ходів і десь у лісі через потаємний вихід, втечею зберегти своє життя.

Достеменно відомо, що Городець, як місто, загинуло від татаро-монгольської навали. І як град (місто) в історії більше не згадувалось. Проте спомин про це жив у пам’яті народу і передавався з покоління в покоління. В численних документах збереглись сліди його величі і розквіту.

Яким було здивування, коли наш односелець-журналіст Віктор Мазаний, перебуваючи в США у скарбниці української імміграційної історії прочитав про Городець – у двохтомнику Олександра Цинкаловського “Стара Волинь і Волинське Полісся” про те, що ми змалку бачили на довколишніх полях багато курганів (фото 2), а над самою річкою Горинь є залишки замку (фото 3).

фото 2: Кургани

фото 3: Залишки замку

Від Цинкаловського він довідався, що знайдена кераміка засвідчує: Городець належав до погоринських міст 11-13 ст., а в 15-му – до маєтків князя Льва Свидригайла.

Вже як село, Городець згадується в 1492 році, коли воно належало князю Олександру Гольшанському, який на Поліссі мав великі земельні володіння: луги, ліси, пасовища. Пізніше всі ці маєтності перейшли до князів Острозьких. Всі вони були між собою тісно пов’язані родинними вузами.

В той час селяни змушені були відробляти панщину на користь феодала: орати, засівати, збирати врожай на його полях, косити луки, заготовляти дрова і інше. Окрім того, вони мали виконувати цілий ряд повинностей – будувати і ремонтувати палаци господарів, дороги й мости, перевозити вантажі й інше. Поступово йшло до закріпачення селян.

Литовський статут 1506 року юридично був законодавчим документом, що позбавляв селянина волі, перетворював його в звичайну річ в руках феодала.

Проте кріпаччина, незважаючи на всі свої негативні сторони, не могла вбити душі селянина, його потягу до великого, прекрасного. Як свідок цього – велика дерев’яна церква, яку в ХVII ст. звели тут місцеві будівники, і яка своєю оригінальністю належала, як згадує в своїй двотомній праці “Стара Волинь і Волинське Полісся” професор Олександр Цинкаловський, до перлин монументального дерев’яного зодчества.

В період Гетьманщини село знаходилося у складі Речі Посполитої (панської Польщі). Окремі селяни тікали від кріпацтва, тож поповнили ряди козаків. Літопис “Волинська земля” говорить, що коли Богдан Хмельницький йшов своїм військом у 1654 році на Львів, то зупинився перепочити, зійшовши з старого шляху, біля джерела. І досі росте той “знаменитий” дуб.

фото 4: Дуб

Про це часто розповідають старожили, коли переказують легенду про виникнення джерела, що зветься тепер “Тріщавою” над Горинню. “Коли остання квітка-намистинка затужила за своїми сестрицями, і її сльоза сповзла в траву. У ту ж мить земля почала тріскатись... З провалля витікала вода... Як колись квіти, так і вода була помічною... люди взялися доглядати джерело(фото 5). Саму ж місцину назвали “Тріщавою”... А дуби-старожили розповіли цю історію Богдану Хмельницькому, коли він з побратимами відпочивав під їхніми кронами. Криниця своєю цілющою водою допомогла козакам набратися сили...” А ще говорять, що багато молодих хлопців пішли з ним воювати.

фото 5: Джерело

Згадує баба Повторачиха. „Я тоді підлітком була, як нас – 16 дівчат і хлопчаків дибрали йти хресним ходом із Володимирця за Городець, у Тріщаво.

- Найдостойніші парафіяни несли хоругви, хрести, ікони. Священики найближчих до райцентру приходів із святково одягненими людьми теж несли квіти, мед, хліб, свою воду і прошкували на схід. І поки ми йшли на Городець, до нас пристроювалось все більше і більше прочан. Були і з Волині, і з Сарнецького повіту та з церков наших. Там у Тріщаві било джерело. Вода йшла від нього холодна як лід. А над ним стояв високий хрест, уквітчаний квітками і рушниками. Всі батюшки вистроїлися у шеренгу. За ними – ми, діти, у національних костюмах, із всякими зіллями в руках. За нами – церковні хори. Та як заспівали Хвалу Господу Богу, здається що й небо здригнулося. А ще мені похід на Тріщаво запам’ятався тим, як ми йшли, а на конях їхали жиди і пропонували нам купити цукерку, пищавку-свисточок, всілякі іграшки, халву, булочки. Але нам не дозволялося купувати поки ми йшли, бо дорогою правилося так, як у нас в церкві. Тріщавське джерело било на висоту вище метра...”

фото 6: Каплиця

Після третього поділу Польщі (1795 рік), Волинь залишилась у складі Російської імперії. В її історичних та етнографічних межах було створено Волинську губернію з центром у місті Житомир. Волинська губернія ділилася на ряд повітів, а ті в свою чергу на волості. Городець був центром однойменної волості Луцького повіту. Слід підкреслити, що і в часи панування царського самодержавства тут процвітали ряд ремесел, зокрема бондарство, теслярство, ткацтво, що свідчило про енергію і розум місцевого люду. В середині ХІХ ст. досягла свого апогею кріпаччина. Вона була важким тягарем для селянина. Однак незважаючи на це село розбудувалось і населення його зросло.

В 1836 році на кошти парафіян на місці старої церкви було побудовано з дерева нову, так звану Миколаївську Церкву.

Фото 7: Миколаївська церква

Пізніше при ній знаходилось народне училище, що давало сільським дітям елементарні знання.

Селянські хати теж були з дерева (фото 8, 9). Маленькі за розміром, вони на той час були заселені сім’ями з десяти-п’ятнадцяти чоловік. Нерідко бувало так, що разом з людьми у тому приміщенні була й худоба.

Фото 8: Дерев’яна селянська хата

Поруч села, недалеко від Горині, дивовижним витвором майстрів ландшафтної архітектури – білів аж світився палац. Гідні уваги були його дві мозаїчні зали із чудовими карнизами. В ньому ще з давніх часів знаходилась прекрасна колекція мистецтв, початок якої поклав володар численних фільварків і маєтків Криштоф Урбанський.

Фото 9: Глиняна селянська хата

За нього маєток був окопаний ровами і обсаджений садом. В двох залах палацу була мозаїка та дуже багато картин відомих західноєвропейських художників. Поміщик володів багатою нумізматичною збіркою, починаючи з монет римських імператорів і до давньоруських гривень, а також колекцією дорогого посуду та величезною бібліотекою. Вона налічувала 20 тис. рідкісних книг, серед яких був оригінал Литовського статуту 1506 року й інші стародруки XVI ст.

Все це привіз Криштоф Урбанський до палацу в Городець з свого маєтку Рахни, що на Поділлі. Та згодом нумізматичну збірку в нього купив граф Потоцький з Немирова.

Перед Першою світовою війною вона потрапила до Дрезденського музею.

На березі ставка, що біля панського маєтку, малював знамениті картини видатний польський художник Юзеф Крашевський, тут пізнав правдиве кохання. Ще й тепер про це ходять легенди. Сюди з’їжджались літературна і артистична еліта з Варшави й Кракова. У Городці народився і прожив 5 перших своїх літ поет, драматург, прозаїк, літературний критик, журналіст і театральний режисер Авенір Коломієць – відомий на теренах Західної України у 20-30-х роках.

А ще часто переказують розповідь про прекрасні бузкові алеї та сім велетенських осик, під однією з яких застрелився панський бухгалтер, бо на кілька копійок не склався йому баланс...

Після скасування кріпосного права 1861 року селяни отримали особисту свободу. Проте земля залишилась у попередніх власників. Великому землевласнику Кирилову, наприклад, належало тут 8 тисяч десятин землі, а селяни, щоб прогодувати себе і сім’ю, викупити свій невеличкий земельний наділ, змушені були й далі обробляти землю поміщика.

В кінці ХІХ ст. Капіталістичні відносини проникають і на село.

До 1939 року село перебуває під владою панської Польщі. Тут зводиться ряд підприємств. В цей час власником маєтку став Каміл Сергійович Пурбе. Він побудував винокурний завод, на якому працювало 11 робітників. Підприємство щорічно давало прибутку 15 тисяч карбованців. Каміл Сергійович Пурбе не тільки зберігав свої земельні володіння, а й розширив їх.

В 1908 в Городці вже належало йому 10 тисяч десятин найкращих земель. Він також побудував новий водяний млин, шукав все нових і нових джерел збагачення. Було організовано навчання дітей селян. Це була чотирьохкласна школа, де навчання проводилося польською мовою. Приміщення школи було в хатах односельчан. Як згадує моя бабуся, вона також навчалася в такій школі 3 роки. Ще й до цього часу пам’ятає і часто розповідає напам’ять вірші і пісні, що звучать польською мовою. Вчитися хотілося та потрібно було працювати. Бабуся згадує як вишивала в панському будинку, бо потрібно було вишивати так, щоб навіть зворотній бік був без жодної затяжки (фото 10). Працювали в полі і на городі.

Фото 10: Вишитий селянський одяг

За переписом 1911 року: “Городець – центр однойменної волості. 254 будинки, 2048 жителів. Тут розміщалось волосне управління, пошта, земська поштова станція і ряд установ. Серед них поліція, волосний суд інше...”

Ось як згадує про село Городець письменниця Галина Гордасевич, що деякий час жила в ньому.”... Це було старовинне село, вже сама назва його про це говорить. Це було велике село. Дві кількакилометрові його вулиці витягнулись по обидва боки річечки. Ділилося село на “Кутки”, в яких кожен мав свою назву: Лебедин, Заріччя, Підлужся, Піски, Куток, Пасіка, Дворки. Це вам не вулиця Горького, де Горький ніколи не був. Зарічна була за річкою, а Підлужся – де починалися луги. Піски дійсно стояли на піску. Куток був у кутку, а Дворки – де починалися панські двори. Цікаво, що річечка, яка ділила село навпіл була безіменною, а от чи не кожні 10 метрів її русла мали свою назву. З них пам’ятаю лише дві, що стосувалися русла за нашим городом: Містки (фото 11) і Ковбаня.

Фото 11: Містки

Фото 12: Ковбаня

Може в цьому теж є своя народна логіка: навіщо річці назва, якщо вона тут єдина?”

У вересні 1939 року у Городці встановилась Радянська влада. Розгорнулась масова колективізація. Та цей період перервала війна.

Війна в село прийшла відразу. Воно було окуповане німцями з 1941 по 1944 рік. Героїчну сторінку вписали його жителі, які боролися із ворогом захищаючи як село так і Вітчизну (фото 13).

Обеліск побудований в честь 20-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні (фото 14).

Фото 14: Перший обеліск

Близько 129 односельців зі зброєю в руках воювали в різних куточках світу. 92 з них не повернулися. Пам’ять про них викарбувана на обеліску Слави, збудованого в честь 45-річчя Перемоги (фото 15).

Фото 15: Обеліск Слави

37 односельчан пройшли з боями від Києва до Берліна і завершили бойове хрещення в далекій Японії.

Воювали за наше село і воїни Радянської армії. В боях з німцями взимку 1944 року 12 з них загинуло на його околицях. 9 з них перезахоронені на громадському кладовищі смт. Володимирець, а Угаров Григорій Сергійович на центральному кладовищі с. Городець (фото 16).

фото 16: Угаров Григорій Сергійович

Їх імена встановлені пошуковою роботою учнів школи, й до цього часу їх могили доглядають як рідних. Юні слідопити клубу „Пошук” розшукали рідних цих воїнів, повідомили про місця їх поховання, встановили листування (див. фотомонтаж).

Щорічно на день Перемоги, коли проходить районна мотоестафета, з усіх куточків бувшого Радянського Союзу приїжджають рідні загиблих, щоб вшанувати пам’ять про них (фото 17).

Фото 17: Мотоестафета в день Перемоги

Після війни село стало швидко відбудовуватися і розвиватися. В 1946 році городчани об’єдналися в колгосп імені Сталіна, першим головою якого був Матвій Ярмошик. В 1961 році колгосп реорганізовано в радгосп “Городецький” – протягом 22-х років його очолював Антон Федорович Блажко. Господарство завжди було у передових. Тут вирощували високі врожаї зернових, хмелю, льону-довгунця, буряків, були високі надої молока. З 1991 року це дослідне елітно-насінницьке господарство “Городецьке”, яке спеціалізується на вирощуванні зернових культур. За плідну працю трудівники удостоєні високих на той час урядових нагород (див. фотомонтаж).

Село будується, розростається. Зовсім інший, сучасний вигляд має с. Городець сьогодні. Є в ньому близько 700 дворів, де проживають більш як 2,1 тисячі чоловік. В основному це робітники д/г „Городецьке”, яке налічує 5127 га сільськогосподарських угідь. Трудяться в ньому майже 500 чоловік. Це – механізатори, рільники, хмелярі та будівельники. У селі близько 200 багатодітних сімей (11 дітей у Кухарчуків, по 10 у Кривків та Бігунів).

Щоб прогодувати такі сім’ї, доводиться трудитися на землі до сьомого поту, тримати живність. Отож у селі нині 51 трактор, 228 коней, 778 корів. З’явилися нові будівлі: двоповерхова школа, двоповерхова будівля с/ради, а далі зводиться новий Будинок культури, що допоможе молоді поповнити свої знання новинками в галузі літератури та культури, бо чимала бібліотека є в селі, а то й просто приємно провести час під звуки улюбленої музики.

Господарство ж зберігає своє горде ім’я і донині. Його очолює молодий, енергійний і вмілий керівник Василь Михайлович Василюк – випускник місцевої школи (фото 18).

Воно одне з 4-х господарств Рівненщини, яке справді відповідає своїй назві. Тут проводять чимало сільськогосподарських дослідів, зокрема про вплив базальтових туфів на організм тварини. Поки що результати городецькі селяни тримають у секреті, бо не звикли завчасно хвалитися; треба все перевірити, а потім уже досвідом ділитися.

У господарстві створено племінну ферму, щоб продавати молодняк худоби.

Фото 18: Василюк Василь

Михайлович

У господарстві прибуткове молоко, зерно, хміль, великий досвід у хмелярстві яку підтримує державна програма.

Школа має свою історію. Відомо, що ще в 1837 році при миколаївській церкві було народне училище, яке давало елементарні знання сільським дітям. За часів панської Польщі при маєтку пана Пурне була 4-х класна школа де навчалися діти селян, мова навчання була польська. А вже у 1951 році першою українською школою була старенька, двокімнатна хата (фото 19), де навчалося 22 учні. Директором школи був Батко Борис.

Фото 19: Школа

У 1957 році у Городці відкрилася семирічна школа, основний корпус знаходився на Лисосі. В ній навчалося 87 учнів, решта – 53 учні, навчалися по хатах. В 1961 році було збудоване нове приміщення восьмирічної школи (фото 20), директор школи Нестерчук Михайло Пантелеймонович.

Фото 20: Школа

Учні продовжували навчання в Антонівський с/ш. А середньою школа стала в 1966 році. Навчалося тоді в ній 999 учнів, а з 46 вчителів, що біля них падкували, лише 13 були з вузівськими дипломами. Директором школи з 1967 року був Микола Антонович Чепурний. Навчання здійснювалося в дві зміни, учні ходили із сіл Сварині та Велихів. Класи були переповнені, від 30 до 40 учнів і тому почали клопотатися про будівництво нової сучасної школи. Таку школу нам подарувало в 1991 році місцеве господарство (фото 21).

Фото 21: Школа

Із 2001 року школа перейменована на заклад нового типу – ліцей. Правда у нас сьогодні 378 учнів, бо у с. Сварині і Велихів є „дев’ятирічки”. Не без приємності хочеться відмітити, що 16 наших педагогів мають вищу кваліфікаційну категорію, 3 – відмінники освіти України, 4 – звання вчителя-методиста, 3 – старшого вчителя. Їх навчають 43 педагоги, з них 34 колишні вихованці школи. Школа благословила в широкий світ 31 випуск. А це ж 1900 вихованців, з яких 320 стали студентами вузів, 354 технікумів. Практично кожен третій! І в цій прекрасній когорті – 31 золота і 15 срібних медалей.

У ліцеї є де розвернутися справжньому ентузіастові.

Маємо 15 вдумливо обдуманих навчальних кабінетів (див. фотомонтаж); у бібліотеці - понад 20 тисяч найменувань найрізноманітнішої літератури. Старанням колективу ліцей перетворено в один із центрів методичної роботи. А методичний кабінет – один із кращих у районі. Майже щороку на базі ліцею проводяться районні семінари.

Наші вихованці – активні учасники районних і обласних олімпіад, не раз заявляли там про себе. Бачили їх і на захисті дослідницьких робіт Малої академії наук. ІІ місце на Всеукраїнській олімпіаді юних філологів виборола Моцик Тетяна Володимирівна. Переможцем ІІІ етапу олімпіад з історії став Валюшко Іван Васильович. Юні волейболісти ліцею неодноразово захищали честь району на обласних змаганнях. Колишні випускники приймали участь у республіканських змаганнях у Дніпропетровську (по тракторній справі).

Ліцей став центром культури і освіти. В його актовій залі проходять найрізноманітніші вечори, конкурси, свята, заняття педагогічного всеобучу батьків.

Віднедавна стала традиційною зустріч із письменниками-краянами „Городецький автограф”, результатом є 135 подарованих книг. Так само і спортзал – улюбленець не тільки юних спортсменів, але й авторитетний культурно-оздоровчий центр школярів і сільської молоді. Щорічно у нас проводяться змагання з волейболу на приз імені братів Мазаних.

Брати Володимир і Микола Степановичі Мазані були педагогами і спортсменами. Своє захопленню – волейболу присвячували весь свій вільний час. З їх ініціативи була створена волейбольна команда, яка в 1975 році виступила на обласних змаганнях і зайняла ІІ місце (фото 22). До речі, членом цієї команди був і відомий нині журналіст, член Національної спілки письменників України Віктор Мазаний (див. фото 22, у центрі).

Фото 22: Микола Степанович Мазаний з командою

„Я пишаюся, що навчався в цій школі!...” – так скаже практично кожен випускник. Не тому, що тут збігла найсвітліша у житті пора – дитинство. І не тому, що справжньою скарбницею знань стала вона для всіх вихованців. Ця школа і була і залишається світочем добра, порядності, чудового людського прагнення утвердитись у житті і сповна явити себе світові. І хоча кожен день її знуртований, мов відкрита всім вітрам морська широчінь, - тут свято оберігають шкільні традиції, передають, як естафету мудрості: від покоління до покоління – учнівського і вчительського. Завдяки чому? Тому, що на зміну старшим колегам приходить талановита, заворожена на клопітку вчительську долю молодь.

Посіяні зерна проросли... Щороку серед випускників є студенти вищих навчальних закладів державної форми навчання. І працюють вони скрізь, як кажуть: „Нашого цвіту по цілому світу” (див. фотомонтаж). Олександр Моцик – заступник Міністра закордонних справ України, Віктор Мазаний – журналіст Укрінформу, Галина Мазана – відома художниця, Михайло Павловчик – головний інженер інженерно-комерційного центру УБ РАЕС, Сергій Чепурний – начальник главку Комітету водгоспу, Василь Василюк – директор дослідного господарства „Городецьке”, Михайло Кривко – голова Костопільської райдержадміністрації, Любов Ляшик та Анатолій Бірюк – інспектори відділу освіти, Валентина Міцута – завідуюча райвідділом культури, Олексій Городний – головний редактор газети „Володимирецький вісник”,. Троє вихованців, Софія Бігун, Михайло Кривко, Лідія Сафоник – кандидати наук. Цей список можна продовжувати вчителями, лікарями, військовими... І дай, Боже, щоб він ніколи не закінчувався, щоб не збіднів на таланти Городецький наш ліцей.

А село все росте і росте. Та не забувають городчани своєї минувшини, а свято бережуть і по мірі доглядають її, щоб бува не сталося так як колись із панським палацом, що нагадує тепер тільки старими величезними заростями кущів глоду, шипшини, та невеликими курганами. Не зуміли односельці зберегти цю пам’ятку, а “розтягли” її ще перед війною, коли останній володар маєтку пан Пурбе тікав на батьківщину, залишивши багато цінного.

Не буде знати вже й Галина Гордасевич, що річка, яка колись не мала назви – зветься Виркою, але й тепер ділить село навпіл. З’явилися нові чепурні вулиці: Новий шлях – бо перша побудована після тих вулиць, що вже були, Садова – бо розташувалась якраз де колись був панський сад, Київська – бо якраз біля самої траси Київ-Варшава. І всі ці вулиці, як старі так і нові мають тверде покриття.

Доглядають і шанують односельці і оту чудодійну криницю, на якій збудували каплицю, що стала моральним та духовним надбанням не тільки городчан. А її цілюща вода і дуби велетні нагадують про сиву давнину. І коли підходжу до криниці, зачерпую жменями воду – п’ю, п’ю. Думаю ...

Боже ! Хіба ще є краще місце на землі і краща вода у світі?!

Час пливе з космічною швидкістю. Міняється все: почуття, думки, погляди, міняються і люди. Ніхто не хоче повертатися до минулого. Відроджується і піднімається держава. Вона стала незалежною, незалежними хочуть почувати себе і люди. Цього хочуть і односельці. Та все ж кожен із них знає, що повністю відмовитись від минувшини не можна, бо це руйнує національну свідомість. Мої односельці вірять, якщо діти будуть знати традиції своєї родини, села, національні традиції, то наша держава і її часточка (як село Городець) набуде великого розвитку, а самі вони в цьому суспільстві доскочать високо.


Мазаний Віктор Степанович

Народився 28 лютого 1955 року в сім’ї працівників радгоспу „Городецький”. В 1972 році закінчив Городецьку середню школу і поступив до Львівського державного університету імені Івана Франка на факультет журналістики, який закінчив з відзнакою в 1977 році. Навчався також у Міжнародному центрі журналістики ICCJ (США). Працював у газетах „Молодь України” (Київ), „The Gazette” (м. Сіде Репідс, США). Нині – власний кореспондент Українського Національного інформаційного агентства Укрінформ у Рівненській області, член Національної спілки письменників України.

Почесний житель с. Городець.

Автор книг: „...І мить у вічність проростає”, „Спалах ядра”, „З Капітолійського пагорба”, „Осіння жінка”, повісті „Погляд сльози”.


Городний Олексій Остапович

Народився в 1854 році в багатодітній сім’ї працівників радгоспу „Городець-кий”. В 1972 році закінчив Городецьку середню школу і вступив на філологічний факультет Київського державного факультету імені Тараса Григоровича Шевченка, який закінчив в 1977 році. Працював у Велихівській восьмирічній школі вчителем української мови та літератури. З 1983 року редактор газети „Ленінська зоря”. А нині головний редактор газети „Володимирецький вісник”. Має власні надбання журна літники, пише вірші, повісті, байки.

Міцута Валентина Миколаївна

Н
ародилася 17 серпня 1963 року в сім’ї працівників радгоспу „Городецький”. Закінчила Городецьку середню школу в 1980 році. Навчалася в Рівненському державному інституті культури за спеціальністю бібліотекознавство-бібліографія. Очолює районний відділ культури. Вмілий керівник і організатор.

Мазана Галина Юріївна

Народна художниця України



Скачать документ

Похожие документы:

  1. «З історії села І його людей» (4)

    Книга
    Перед вами книжка немовичанина Савчина Олексія Макаровича. Задум написати книжку про село виник після того, як автор заплутався у павутині інтернету, щоб почерпнути бодай-яку інформацію про село Немовичі, в якому народився 17 жовтня
  2. Список памятников археологии, подлежащих охране как памятники государственного значения

    Документ
    5 км северо-восточнее │ │ │урочища Тадила │ │ │ │ │Могила родового начальника Бий │в 1 км юго-восточнее села │ │Сееги │Кош-Агач, в 00 м от реки │ │ │Чаган-Бургазы │ │ │ │ │Десять курганов, двенадцать │в котловине урочища Тадила, у│
  3. С Copyright 1995 by Wiktor Poliszczuk. Копіювання чи передрук цілості, або фрагментів більших ніж одна сторінка, вимагає письмової згоди

    Документ
    Під сучасну пору існують по-сусідськи дві самостійні держави - Україна і Польща. Встановленню між ними дійсно добросусідських відносин перешкоджає досі нерозв'язана проблема наслідків діяльності Організації Українських Націоналістів
  4. Міністерство освіти І науки україни наказ (11)

    Документ
    Протягом останніх років органи управління освітою на місцях, навчальні заклади активізували роботу щодо виховання підростаючого покоління, пропагування здорового способу життя, розвитку учнівського та студентського самоврядування,
  5. В. В. Похлебкин татары и Русь 360 лет отношений Руси с татарскими государствами в XIII xvi вв. 1238-1598 гг. (От битвы на р. Сить до покорения Сибири) справочник

    Справочник
    Автор книги «Татары и Русь»\Вильям Васильевич Похлёбкин\ трагически погиб и, к сожалению, не сможет порадоваться «ы-| ходу в свет своей новой оригинальной книги.

Другие похожие документы..