Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
1.1. Настоящие Правила в соответствии с законодательством Российской Федерации регулируют отношения, возникающие между Страховщиком и Страхователем по...полностью>>
'Инструктивно-методическое письмо'
Типовыми учебными планами учреждений общего среднего образования соответствующих видов на изучение учебного предмета «Всемирная история. История Бела...полностью>>
'Автореферат'
Р абота выполнена на кафедре экономики и менеджмента в нефтегазохимическом комплексе ГОУ ВПО «Санкт-Петербургский государственный инженерно-экономиче...полностью>>
'Документ'
То, как нам дано постигать явления жизни, заставляет нас в каждом пункте существования ощущать множество сил, причем таким образом, что каждая из них...полностью>>

А. М. Куліш Організаційно-правові засади функціонування правоохоронної системи України

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1


А.М.Куліш

Організаційно-правові засади функціонування правоохоронної системи України

ЗМІСТ

Розділ 3 Особливості правового статусу органів правоохоронної системи України

3.1 Правовий статус суду та прокуратури

3.2 Правовий статус органів внутрішніх справ та Служби безпеки України

3.3 Правовий статус податкової міліції та митної служби

3.4 Правовий статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини

РОЗДІЛ 4 Проблеми організаційно-правового забезпечення функціонування правоохоронної системи

4.1 Організаційно-правове забезпечення здійснення правосуддя

4.2 Організаційно-правове забезпечення прокурорського нагляду та розслідування злочинів

4.3 Організаційно-правове забезпечення боротьби зі злочинністю та корупцією

Розділ 3

Особливості правового статусу

органів правоохоронної системи України

3.1 Правовий статус суду та прокуратури

У складному процесі зміцнення української державності особливе місце приділяється судовій системі. У Конституції України закріплено загальний демократичний принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, встановлено гарантії незалежного правосуддя і недоторканності суддів, визначено основні напрями реформування судово-правової системи й засади судочинства [2]. На якісно новий рівень піднялася судова влада з прийняттям Закону України «Про судоустрій України», нових кодексів: Кримінального, Цивільного, Цивільного процесуального, Митного, Сімейного, Земельного, Кодексу адміністративного судочинства, інших законів, якими визначено новий порядок апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. Утворено Вищий господарський суд, Вищу раду юстиції, Державну судову адміністрацію України, розпочато розбудову системи адміністративних судів, запроваджено нові принципи призначення та обрання суддів, призначення їх на адміністративні посади. Реформовані також кваліфікаційні комісії суддів, нового статусу набуло суддівське самоврядування, вжито інших заходів, спрямованих на створення в Україні самостійного, неупередженого, справедливого й авторитетного суду.

Таким чином, багато вже зроблено для утвердження суду, який відповідав би демократичним стандартам, проте очевидно й те, що значна кількість питань, вирішення яких має велике значення для функціонування судової влади і здійснення належного правосуддя, досі не невирішені, а інколи такі намагання були неефективними. Прикладом цього є Касаційний суд України, котрий так і не розпочав своєї діяльності і був скасований. Як відомо, 11 грудня 2003 року Конституційний Суд України прийняв рішення за конституційним поданням народних депутатів України про визнання неконституційними положень Закону України “Про судоустрій України” [196] (щодо утворення Касаційного суду України), згідно з яким визнав такими, що не відповідають Конституції України, положення Закону України “Про судоустрій України” щодо утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України (п. 3 ч. 2 ст. 18) та складу Касаційного суду України, його повноваження (статті 32, 33, 34, 35, 36, 37).

На думку експертів Ради Європи, не відповідають європейським стандартам непрозора, бюрократична не конкурсна, неодноразово дубльована численними органами система відбору, призначення та обрання суддів, що створює умови для дії суб’єктивних, а не об’єктивних чинників і корупції. Зокрема, у відборі кадрів і призначенні суддів та голів судів беруть участь голови судів усіх ланок і рівнів, кваліфікаційні комісії суддів, Державна судова адміністрація України, ради суддів всіх рівнів, Вища рада юстиції, Адміністрація Президента України, Президент і Верховна Рада України та її Комітети, а також апарати цих органів, що призводить до того, що процес призначення суддів триває у часі до одного року [260, с.47]. Вважається, що українське законодавство розпорошує повноваження щодо організації судової влади між надмірною кількістю органів: пленумами, президіями, радами, комісіями, комітетами, а також судовими інстанціями, що робить її залежною від виконавчої влади. Така судова система, на думку експертів Ради Європи, працювати не буде, про що красномовно свідчить суттєве погіршення роботи судів щодо здійснення правосуддя при проведенні судової реформи.

Слід також зауважити, що в процесі здійснення так званої “малої судової реформи” і реалізації Закону “Про судоустрій України” були допущені грубі помилки і прорахунки при визначенні кількості суддів загальних місцевих та загальних апеляційних судів. Практика європейського і національного судочинства свідчить, що у апеляційні суди оскаржується не більше двадцяти відсотків судових рішень місцевих судів, тому співвідношення кількості суддів апеляційних і місцевих загальних судів у європейських країнах становить 1 до 5. У той самий час в Україні кількість суддів загальних апеляційних судів була збільшена шляхом переведення до них суддів загальних місцевих судів з 1000 до 2000, а загальних місцевих судів – з 3500 до 4600 суддів, близько 1000 посад яких не укомплектовано, тобто співвідношення кількості суддів у зазначених судах становило 1 до 2. Ця диспропорція призвела до того, що середньомісячне навантаження на одного суддю загального апеляційного суду склало всього 7 справ, а на одного суддю загального місцевого суду – 106 справ, внаслідок чого загальні апеляційні суди залишилися не завантаженими і працювали, по суті, вхолосту [261].

Щорічно на розгляд Верховної Ради України, її профільних комітетів подається не один десяток законопроектів про зміну та доповнення до чинних Законів України «Про статус суддів» та «Про судоустрій України», однак структура судоустрою до цього часу фактично залишається невизначеною, що й надалі не сприятиме виправленню становища, в якому опинилася судова система.

Хоча, як слушно зазначив М.П. Запорожець, на перший погляд управління судовою системою взагалі та окремими судами є неприпустимим, але реально воно здійснюється і з точки зору правового впливу забезпечується переважно нормами адміністративного права, які закріплюють і впорядковують значну кількість внутрішньоорганізаційних відносин у діяльності судів, які і складають основний зміст судового управління позапроцесуальною діяльністю органів судової влади України, створюючи належний та надійний фундамент для здійснення судами головної функції – правосуддя [262, с.4]. На нашу думку, дане положення має бути доповнене вказівкою на важливість і зовнішньоорганізаційних відносин органів судової влади з іншими державними органами та всією державою у цілому, які, зокрема, знаходять свій вияв у нормативно закріплених відносинах з іншими державними органами та всією державою в цілому.

Аналіз особливостей правового статусу органів судової системи України доцільно розпочати із функціонально-цільового блоку, до якого входять закріплені юридично мета, завдання й функції означених органів. Ст.6 Конституції України визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України [2]. Ст. 124 Основного закону визначає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі [2].

Ст.2 Закону України «Про судоустрій України», що має назву «Завдання суду», проголошує, що суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави [196]. Вважаємо, що у даному випадку законодавець змішує поняття «завдання» та «мета». Семантичний аналіз даних понять свідчить, що мета розуміється як предмет прагнення, те, що необхідно, бажано здійснити [263, с.873], а завдання – як те, що доручено для виконання [263, с.203]. З огляду на зміст викладених вище конституційних положень можна зробити висновок, що завданням діяльності судів України є здійснення правосуддя. Однак необхідно зазначити, що Конституція України, як і Закон України «Про судоустрій України», поняття правосуддя не містить. Назване обумовлює необхідність звернення до теоретичних джерел.

На думку В.В. Копєйчикова, правосуддя - особлива функція державної влади, що здійснюється через розгляд і вирішення в судових засіданнях цивільних справ зі спорів, що стосуються прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань та кримінальних справ і застосування встановлених законом карних заходів щодо осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних [264]. На думку авторів підручника «Суд, правоохоронні та правозахисні органи України», правосуддя - це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ [78]. Існує думка, згідно з якою правосуддя необхідно розглядати у широкому і вузькому аспектах. У широкому аспекті воно уявляє собою специфічну діяльність не лише судів, але й спеціальних державних (правоохоронних) органів, які сприяють правосуддю: прокуратури, слідчих органів, установ, які виконують судові вироки та рішення. Правосуддя у вузькому аспекті розуміється як особливий вид правозастосовчої діяльності судів щодо розгляду і розв’язання у регламентованому законом порядку кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні правопорушення [265, с.68]. Вважаємо, що з таким розподілом не можна погодитися, оскільки логічна суперечність закладена у самому визначенні правосуддя у широкому аспекті: «правосуддя - це діяльність органів, які сприяють правосуддю». Вважаємо, що означений вид діяльності має ознаки правоохоронної діяльності і не може ототожнюватися із правосуддям, оскільки на конституційному рівні визначено, що останнє здійснюється лише судами.

Виділення суттєвих ознак даного поняття дає змогу зробити висновок, що правосуддя – це особливий вид державної діяльності , що здійснюється судом на підставі закону, зміст якої становить розгляд і вирішення судових справ з метою забезпечення гарантованих Конституцією та законами України прав, свобод і інтересів учасників суспільних відносин, інтересів суспільства та держави, результатом якого є постановлення правосудного судового рішення, яке має загальнообов’язковий характер. Вважаємо, що дане положення має бути закріплене у ст.2 Закону України «Про судоустрій України» [196], що має назву «Завдання суду». У свою чергу, визначення, що міститься у ст.2 чинної редакції зазначеного закону, має бути збережене в окремій статті, яка повинна мати назву «Мета діяльності суду».

Що стосується функцій суду, то їх законодавче визначення відсутнє. Досить цікаво, що при цьому ч.1 ст.5 Закону України «Про судоустрій України» визначає, що делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються, а ч.2 цієї ж статті проголошує, що особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність [196]. За умови невизначеності самих функцій суду дані положення перетворюються у суто декларативні – не можна нести відповідальність за порушення норми, яка відсутня у законодавстві.

В юридичній літературі трапляються згадування про контрольні, профілактичні, правозахисні та інші функції суду [266; 267; 268]. Деякі автори виділяють головну (здійснення правосуддя) та допоміжні функції суду. Останні, у свою чергу, поділяють на три великі групи: організаційно-кадрові; організаційно-розпорядчі; організаційно-виконавчі [269, с.12]. Проте струнка та логічна система функцій суду сьогодні відсутня. Вважаємо, що Закон України «Про судоустрій України» має бути доповнений окремою статтею, яка б визначала б загальні функції суду в Україні, а також статтями, які визначали б функції всіх елементів судової системи нашої держави відповідно до специфіки їх діяльності.

Розглядаючи структурно-організаційний аспект правового статусу суду, до якого входять нормативне регулювання порядку його утворення, реорганізації, ліквідації, підпорядкованості й передачі з ведення одних організацій у підпорядкування інших, установлення й зміни їх організаційних структур, права на організаційне самовизначення, процедур діяльності і права на офіційні символи, необхідно зазначити, що судову владу представляють незалежні суди, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними повноваженнями, завданням яких є забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (ст. 2 Закону "Про судоустрій України") [196]. Судова система України становить сукупність усіх судів держави, що ґрунтуються на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка складається із загальних і спеціальних судів.

Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно-територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність і єдність.

Єдність судової системи зумовлено метою та завданнями організації і діяльності судових органів, єдиними засадами судочинства для всіх ланок судової системи, незалежністю суддів у відправленні судочинства, обов'язковістю для всіх суддів правил судочинства, визначених законом, забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції, обов'язковістю виконання на всій території України судових рішень, фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України та вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Відповідно до ст. 125 Конституції України та ч. 2 ст. 18 Закону "Про судоустрій України" до системи судів загальної юрисдикції належать: місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, Касаційний суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Щодо Касаційного суду України, то, як вже згадувалося, згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року Закон "Про судоустрій України" в частині утворення такого судового органу визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Сумський державний університет Бібліотека. Інформаційно-бібліографічний відділ Друковані праці співробітників Сумського державного університету за 2007 рік Бібліографічний покажчик Суми-2009

    Документ
    Д76 Друковані праці співробітників Сумського державного університету за 2007 рік: Бібліографічний покажчик.- Суми: Вид-во СумДУ. Бібліотека. Інформаційно-бібліографічний відділ, 2009.
  2. Навчальний посібник підготовлено за сприяння Національного банку України

    Документ
    Банківське право України: Навч. посібник. Кол. авт.: Жуков А. М., Іоффе А. Ю., Кротюк В. Л., Пасічник В. В., Селіванов А. О. та ін. / За заг. ред. А. О.
  3. «european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Терентьєв В.І. канд. юр. наук, доцент (голова); Козаченко О.В. канд. юр. наук, доцент (заступник голови); Достдар Р.М. канд. юр. наук, доцент МНЦ ОНЮА; Ємельянова Л.
  4. Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

    Документ
    Розбудова суспільства на засадах громадянських цінностей і формування властивостей правової і соціальної держави вимагає переосмислення багатьох державно-правових реалій, серед яких особливе місце займає служба.
  5. Київський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Калюк Олексій Миколайович

    Документ
    в Україні у 1939-1953 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143 ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . .

Другие похожие документы..