Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Всі відходи в залежності від фізичних, хімічних і біологічних характеристик загальної маси відходу або окремих його інгредієнтів поділяються на 4 кла...полностью>>
'Автореферат диссертации'
Защита диссертации состоится: «….» . 2009 г. в 11 часов на заседании диссертационного совета Д.208.060.01 при ФГУ «Российский научный центр восстанов...полностью>>
'Урок'
- Почти 3/4 поверхности нашей планеты занято океанами и морями. (слайд №4).Твёрдой водой — снегом и льдом — покрыто 20% суши. От воды зависит климат ...полностью>>
'Программа'
Настоящая программа учебной дисциплины устанавливает минимальные требования к знаниям и умениям студента и определяет содержание и виды учебных занят...полностью>>

А. М. Куліш Організаційно-правові засади функціонування правоохоронної системи України

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

1


А.М.Куліш

Організаційно-правові засади функціонування правоохоронної системи України

ЗМІСТ

Розділ 3 Особливості правового статусу органів правоохоронної системи України

3.1 Правовий статус суду та прокуратури

3.2 Правовий статус органів внутрішніх справ та Служби безпеки України

3.3 Правовий статус податкової міліції та митної служби

3.4 Правовий статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини

РОЗДІЛ 4 Проблеми організаційно-правового забезпечення функціонування правоохоронної системи

4.1 Організаційно-правове забезпечення здійснення правосуддя

4.2 Організаційно-правове забезпечення прокурорського нагляду та розслідування злочинів

4.3 Організаційно-правове забезпечення боротьби зі злочинністю та корупцією

Розділ 3

Особливості правового статусу

органів правоохоронної системи України

3.1 Правовий статус суду та прокуратури

У складному процесі зміцнення української державності особливе місце приділяється судовій системі. У Конституції України закріплено загальний демократичний принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, встановлено гарантії незалежного правосуддя і недоторканності суддів, визначено основні напрями реформування судово-правової системи й засади судочинства [2]. На якісно новий рівень піднялася судова влада з прийняттям Закону України «Про судоустрій України», нових кодексів: Кримінального, Цивільного, Цивільного процесуального, Митного, Сімейного, Земельного, Кодексу адміністративного судочинства, інших законів, якими визначено новий порядок апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. Утворено Вищий господарський суд, Вищу раду юстиції, Державну судову адміністрацію України, розпочато розбудову системи адміністративних судів, запроваджено нові принципи призначення та обрання суддів, призначення їх на адміністративні посади. Реформовані також кваліфікаційні комісії суддів, нового статусу набуло суддівське самоврядування, вжито інших заходів, спрямованих на створення в Україні самостійного, неупередженого, справедливого й авторитетного суду.

Таким чином, багато вже зроблено для утвердження суду, який відповідав би демократичним стандартам, проте очевидно й те, що значна кількість питань, вирішення яких має велике значення для функціонування судової влади і здійснення належного правосуддя, досі не невирішені, а інколи такі намагання були неефективними. Прикладом цього є Касаційний суд України, котрий так і не розпочав своєї діяльності і був скасований. Як відомо, 11 грудня 2003 року Конституційний Суд України прийняв рішення за конституційним поданням народних депутатів України про визнання неконституційними положень Закону України “Про судоустрій України” [196] (щодо утворення Касаційного суду України), згідно з яким визнав такими, що не відповідають Конституції України, положення Закону України “Про судоустрій України” щодо утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України (п. 3 ч. 2 ст. 18) та складу Касаційного суду України, його повноваження (статті 32, 33, 34, 35, 36, 37).

На думку експертів Ради Європи, не відповідають європейським стандартам непрозора, бюрократична не конкурсна, неодноразово дубльована численними органами система відбору, призначення та обрання суддів, що створює умови для дії суб’єктивних, а не об’єктивних чинників і корупції. Зокрема, у відборі кадрів і призначенні суддів та голів судів беруть участь голови судів усіх ланок і рівнів, кваліфікаційні комісії суддів, Державна судова адміністрація України, ради суддів всіх рівнів, Вища рада юстиції, Адміністрація Президента України, Президент і Верховна Рада України та її Комітети, а також апарати цих органів, що призводить до того, що процес призначення суддів триває у часі до одного року [260, с.47]. Вважається, що українське законодавство розпорошує повноваження щодо організації судової влади між надмірною кількістю органів: пленумами, президіями, радами, комісіями, комітетами, а також судовими інстанціями, що робить її залежною від виконавчої влади. Така судова система, на думку експертів Ради Європи, працювати не буде, про що красномовно свідчить суттєве погіршення роботи судів щодо здійснення правосуддя при проведенні судової реформи.

Слід також зауважити, що в процесі здійснення так званої “малої судової реформи” і реалізації Закону “Про судоустрій України” були допущені грубі помилки і прорахунки при визначенні кількості суддів загальних місцевих та загальних апеляційних судів. Практика європейського і національного судочинства свідчить, що у апеляційні суди оскаржується не більше двадцяти відсотків судових рішень місцевих судів, тому співвідношення кількості суддів апеляційних і місцевих загальних судів у європейських країнах становить 1 до 5. У той самий час в Україні кількість суддів загальних апеляційних судів була збільшена шляхом переведення до них суддів загальних місцевих судів з 1000 до 2000, а загальних місцевих судів – з 3500 до 4600 суддів, близько 1000 посад яких не укомплектовано, тобто співвідношення кількості суддів у зазначених судах становило 1 до 2. Ця диспропорція призвела до того, що середньомісячне навантаження на одного суддю загального апеляційного суду склало всього 7 справ, а на одного суддю загального місцевого суду – 106 справ, внаслідок чого загальні апеляційні суди залишилися не завантаженими і працювали, по суті, вхолосту [261].

Щорічно на розгляд Верховної Ради України, її профільних комітетів подається не один десяток законопроектів про зміну та доповнення до чинних Законів України «Про статус суддів» та «Про судоустрій України», однак структура судоустрою до цього часу фактично залишається невизначеною, що й надалі не сприятиме виправленню становища, в якому опинилася судова система.

Хоча, як слушно зазначив М.П. Запорожець, на перший погляд управління судовою системою взагалі та окремими судами є неприпустимим, але реально воно здійснюється і з точки зору правового впливу забезпечується переважно нормами адміністративного права, які закріплюють і впорядковують значну кількість внутрішньоорганізаційних відносин у діяльності судів, які і складають основний зміст судового управління позапроцесуальною діяльністю органів судової влади України, створюючи належний та надійний фундамент для здійснення судами головної функції – правосуддя [262, с.4]. На нашу думку, дане положення має бути доповнене вказівкою на важливість і зовнішньоорганізаційних відносин органів судової влади з іншими державними органами та всією державою у цілому, які, зокрема, знаходять свій вияв у нормативно закріплених відносинах з іншими державними органами та всією державою в цілому.

Аналіз особливостей правового статусу органів судової системи України доцільно розпочати із функціонально-цільового блоку, до якого входять закріплені юридично мета, завдання й функції означених органів. Ст.6 Конституції України визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України [2]. Ст. 124 Основного закону визначає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі [2].

Ст.2 Закону України «Про судоустрій України», що має назву «Завдання суду», проголошує, що суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави [196]. Вважаємо, що у даному випадку законодавець змішує поняття «завдання» та «мета». Семантичний аналіз даних понять свідчить, що мета розуміється як предмет прагнення, те, що необхідно, бажано здійснити [263, с.873], а завдання – як те, що доручено для виконання [263, с.203]. З огляду на зміст викладених вище конституційних положень можна зробити висновок, що завданням діяльності судів України є здійснення правосуддя. Однак необхідно зазначити, що Конституція України, як і Закон України «Про судоустрій України», поняття правосуддя не містить. Назване обумовлює необхідність звернення до теоретичних джерел.

На думку В.В. Копєйчикова, правосуддя - особлива функція державної влади, що здійснюється через розгляд і вирішення в судових засіданнях цивільних справ зі спорів, що стосуються прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань та кримінальних справ і застосування встановлених законом карних заходів щодо осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних [264]. На думку авторів підручника «Суд, правоохоронні та правозахисні органи України», правосуддя - це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ [78]. Існує думка, згідно з якою правосуддя необхідно розглядати у широкому і вузькому аспектах. У широкому аспекті воно уявляє собою специфічну діяльність не лише судів, але й спеціальних державних (правоохоронних) органів, які сприяють правосуддю: прокуратури, слідчих органів, установ, які виконують судові вироки та рішення. Правосуддя у вузькому аспекті розуміється як особливий вид правозастосовчої діяльності судів щодо розгляду і розв’язання у регламентованому законом порядку кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні правопорушення [265, с.68]. Вважаємо, що з таким розподілом не можна погодитися, оскільки логічна суперечність закладена у самому визначенні правосуддя у широкому аспекті: «правосуддя - це діяльність органів, які сприяють правосуддю». Вважаємо, що означений вид діяльності має ознаки правоохоронної діяльності і не може ототожнюватися із правосуддям, оскільки на конституційному рівні визначено, що останнє здійснюється лише судами.

Виділення суттєвих ознак даного поняття дає змогу зробити висновок, що правосуддя – це особливий вид державної діяльності , що здійснюється судом на підставі закону, зміст якої становить розгляд і вирішення судових справ з метою забезпечення гарантованих Конституцією та законами України прав, свобод і інтересів учасників суспільних відносин, інтересів суспільства та держави, результатом якого є постановлення правосудного судового рішення, яке має загальнообов’язковий характер. Вважаємо, що дане положення має бути закріплене у ст.2 Закону України «Про судоустрій України» [196], що має назву «Завдання суду». У свою чергу, визначення, що міститься у ст.2 чинної редакції зазначеного закону, має бути збережене в окремій статті, яка повинна мати назву «Мета діяльності суду».

Що стосується функцій суду, то їх законодавче визначення відсутнє. Досить цікаво, що при цьому ч.1 ст.5 Закону України «Про судоустрій України» визначає, що делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються, а ч.2 цієї ж статті проголошує, що особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність [196]. За умови невизначеності самих функцій суду дані положення перетворюються у суто декларативні – не можна нести відповідальність за порушення норми, яка відсутня у законодавстві.

В юридичній літературі трапляються згадування про контрольні, профілактичні, правозахисні та інші функції суду [266; 267; 268]. Деякі автори виділяють головну (здійснення правосуддя) та допоміжні функції суду. Останні, у свою чергу, поділяють на три великі групи: організаційно-кадрові; організаційно-розпорядчі; організаційно-виконавчі [269, с.12]. Проте струнка та логічна система функцій суду сьогодні відсутня. Вважаємо, що Закон України «Про судоустрій України» має бути доповнений окремою статтею, яка б визначала б загальні функції суду в Україні, а також статтями, які визначали б функції всіх елементів судової системи нашої держави відповідно до специфіки їх діяльності.

Розглядаючи структурно-організаційний аспект правового статусу суду, до якого входять нормативне регулювання порядку його утворення, реорганізації, ліквідації, підпорядкованості й передачі з ведення одних організацій у підпорядкування інших, установлення й зміни їх організаційних структур, права на організаційне самовизначення, процедур діяльності і права на офіційні символи, необхідно зазначити, що судову владу представляють незалежні суди, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними повноваженнями, завданням яких є забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (ст. 2 Закону "Про судоустрій України") [196]. Судова система України становить сукупність усіх судів держави, що ґрунтуються на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка складається із загальних і спеціальних судів.

Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно-територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність і єдність.

Єдність судової системи зумовлено метою та завданнями організації і діяльності судових органів, єдиними засадами судочинства для всіх ланок судової системи, незалежністю суддів у відправленні судочинства, обов'язковістю для всіх суддів правил судочинства, визначених законом, забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції, обов'язковістю виконання на всій території України судових рішень, фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України та вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Відповідно до ст. 125 Конституції України та ч. 2 ст. 18 Закону "Про судоустрій України" до системи судів загальної юрисдикції належать: місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, Касаційний суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Щодо Касаційного суду України, то, як вже згадувалося, згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року Закон "Про судоустрій України" в частині утворення такого судового органу визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Суди загальної юрисдикції утворює й ліквідує Президент України відповідно до Закону "Про судоустрій України" за поданням Міністра юстиції України, погодженим із Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізованого суду. Підставами для утворення чи ліквідації є зміна адміністративно-територіального устрою, передислокація військ або реорганізація Збройних сил України.

Всі суди України є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного герба України і своїм найменуванням

Розглядаючи компетенцію судів України, необхідно зазначити, що відповідно до адміністративно-територіального устрою судову систему України поділено на ланки. Поняття "ланка судової системи" пов'язане з компетенцією кожного конкретного судового органу. Суди, які належать до певної ланки судової системи, мають однакову предметну компетенцію, ті самі функції і здебільшого розміщені в межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної за адміністративним поділом.

Судова система загальних судів складається з трьох ланок:

1) місцеві суди району, району в місті, міськрайонні, військові суди гарнізонів;

2) апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; апеляційні військові суди регіонів і Військово-Морських сил; Апеляційний суд України;

3) Верховний Суд України.

Господарські та адміністративні суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції. Система господарських судів складається з чотирьох ланок:

1) місцеві господарські суди;

2) апеляційні господарські суди;

3) Вищий господарський суд;

4) Верховний Суд України (Судова палата у господарських справах).

Завданням господарських судів є:

- захист прав і охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин;

- сприяння зміцненню законності в сфері господарських відносин;

- внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності.

Господарські суди сприяють зміцненню законності й протидіють проявам злочинності в економічній сфері. З цією метою постійно направляють окремі ухвали на адресу керівників підприємств, установ і організацій, у діяльності яких виявлено недоліки, а також повідомлення до органів прокуратури та внутрішніх справ. Щороку майже на 50% збільшується кількість звернень суб'єктів господарювання за захистом своїх порушених прав та інтересів.

Діяльність господарських судів ґрунтується на засадах:

- законності;

- незалежності, у тому числі й від органів законодавчої та виконавчої влади, і підпорядкування лише законові;

- рівності всіх учасників процесу перед законом і господарським судом;

- гласності та відкритого розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної та комерційної таємниці або за наявності обґрунтованих заперечень однієї зі сторін;

- обов'язковості виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду;

- змагальності сторін і свободи в наданні ними господарському суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості;

- повного фіксування судового процесу технічними засобами в порядку, встановленому законом;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень господарського суду, крім випадків, установлених законом.

Господарські суди є юридичними особами, мають самостійний кошторис, поточний, а за потреби - й інші рахунки в установах банку, печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

Працівники апарату господарських судів є державними службовцями, на яких поширено дію Закону України "Про державну службу". Фінансування господарських судів здійснюють за рахунок Державного бюджету України. Розмір асигнувань на утримання господарських судів затверджує Верховна Рада України за поданням Голови Вищого господарського суду України.

Слід зазначити, що діяльність ланок судової системи визначають тим, які функції виконує суд залежно від стадії розгляду справи, тобто в якій інстанції розглядають справу. Отже, судова інстанція - це стадія розгляду справи в суді з певною компетенцією. Справи в судах розглядають у першій інстанції, другій інстанції - апеляційній та третій інстанції - касаційній. Справи також можуть переглядати в порядку виключного провадження.

Місцевий суд розглядає як суд першої інстанції цивільні, господарські, адміністративні, кримінальні та інші справи в передбачених законом випадках, за винятком справ, віднесених законом до підсудності інших судів.

У передбачених законом випадках місцевий суд розглядає справи про адміністративні правопорушення.

Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів і як суди першої інстанції в адміністративних, кримінальних і цивільних справах, які віднесено до їхньої підсудності законом.

Для забезпечення права на апеляційне оскарження судових постанов, ухвалених апеляційними судами в першій інстанції, відповідно до Закону України "Про судоустрій України" (ст. 26) утворено Апеляційний суд України [196].

Інститут апеляції, тобто основного способу перегляду судових рішень у цивільних, кримінальних і господарських справах, закріплений у законодавстві більшості країн світу і здавна відомий і в Україні. Зокрема, його досить докладно врегульовано в "Правах, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.), де апеляцію визначено як "правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась із них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді". Як універсальний спосіб оскарження судових рішень, що не набрали законної сили, апеляція набула законодавчого закріплення в Статуті цивільного судочинства Російської імперії (1864 р.) і деякий час застосовувалась у судочинстві України після проголошення нею незалежності в 1917 році [270, с.372.]. Згодом, у радянський період, інститут апеляції припинив своє існування, а натомість було введено інститут касації, що за змістом суттєво відрізнявся від однойменного інституту європейського та світового процесуального законодавства. У результаті проведення так званої малої судово-правової реформи апеляція зайняла належне місце в процесуальних кодексах країни.

Верховний Суд України в межах своїх повноважень розглядає в касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції, переглядає в порядку повторної касації всі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку, та справи, пов'язані з винятковими обставинами в порядку, встановленому процесуальним законом, а також здійснює інші повноваження, віднесені до його компетенції Конституцією та законами України.

Суди першої ланки є виключно судами першої інстанції. Вони не можуть бути ні касаційною, ні апеляційною інстанцією. Самостійною формою перегляду постанов суду, що набрали законної сили, є перегляд у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами в порядку виключного провадження. Такий порядок встановлено в кримінальному й цивільному судочинстві та під час вирішення господарських спорів.

Переходячи до четвертого елемента правового статусу суду, яким є його піднаглядність і відповідальність, а також гарантії його діяльності, зазначимо, що носієм судової влади в Україні, що реально здійснює правосуддя, є суддя. Судді є посадовими особами судової влади, яким у конституційному порядку надано повноваженнями здійснювати правосуддя й виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді і судах загальної юрисдикції (загальних, військових, господарських, адміністративних судах).

Статус суддів - це сукупність прав і обов'язків, закріплених чинним законодавством стосовно порядку обрання суддів, їхніх повноважень, гарантій їхньої діяльності та відповідальності.

Статус суддів закріплено та гарантовано Конституцією України, законами України "Про статус суддів", "Про Конституційний Суд України", "Про судоустрій України".

Судді в своїй діяльності є незалежними, підпорядковуються лише законові й нікому не підзвітні. Держава охороняє незалежність суддів і забезпечує це особливим порядком їхнього обрання (призначення), припинення їхніх повноважень і звільнення з посади; характерною процедурою з присвоєння військових звань суддям військових судів; передбаченою виключно законом процедурою здійснення правосуддя; таємницею прийняття судового рішення й забороною її розголошення; забороною під загрозою відповідальності втручатися в здійснення правосуддя; встановленням відповідальності за неповагу до суду чи судді; правом на відставку; недоторканністю суддів; створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їхнього статусу; особливим порядком фінансування судів; системою органів суддівського самоврядування на відміну від загальнодержавного процесу управління (ст. 14 Закону України "Про статус суддів").

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України "Про статус суддів" (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) (Справа № 1-1/2004 від 1 грудня 2004 року N 19-рп/2004) положення частини першої статті 126 Конституції України "незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України" у взаємозв'язку з іншими положеннями розділу VIII Основного Закону України слід розуміти таким чином. Незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підпорядковуються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням. Недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Відповідно до положення частини першої статті 126 Конституції України [2] зміст недоторканності суддів як умови виконання ними професійних обов'язків не обмежується визначеною у частині третій цієї статті гарантією, згідно з якою суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Додаткові гарантії незалежності і недоторканності суддів, крім уже передбачених Конституцією України, можуть встановлюватися також законами. Такі гарантії визначені, зокрема, статтею 13 Закону України "Про статус суддів" [271] .

Не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів.

Положення частини другої статті 126 Конституції України "вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється" треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв'язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов'язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо.

Аналізуючи зміст п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції, згідно з яким однією із засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, слід визнати необхідність побудови трьох ланок судової системи. Базовим є рішення суду першої інстанції, далі послідовно можуть відбуватись апеляційне та касаційне провадження. Трьом інстанційним функціям суду мають відповідати і три судові ланки, тобто необхідна наявність суду першої інстанції, апеляційний та касаційний суди.

Однак у межах спеціалізованих юрисдикцій нині маємо чотири ланки судових органів. Виникають закономірні питання: на рівні якої інстанції мають бути ці ланки; як їхні фактичні функції співвідносяться з Конституцією; чи вичерпно відображає їх сукупність зміст поняття «судова влада»?

Беззаперечним є віднесення місцевих судів до судів першої інстанції; не виникає особливих розбіжностей щодо визначення ролі та функцій існуючих апеляційних судів. Найбільш неврегульованим є питання щодо касаційної інстанції, тому що Законом України «Про судоустрій України» [271] касаційними функціями наділені як Верховний Суд України, так і вищі спеціалізовані суди. У п. 1 ч. 1 ст. 39 зазначеного Закону передбачено, що вищий спеціалізований суд розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а в ч. 2 ст. 47 визначено: Верховний Суд України розглядає в касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації всі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції. Таким чином, у цьому Законі введено поняття повторної касації, про яке немає жодної згадки в Конституції.

Якщо найвища інстанційна функція касаційна, то не може бути жодних заперечень щодо здійснення її найвищим судовим органом, тобто Верховним Судом України. Звідси виникає питання щодо наявності конституційних підстав для надання касаційних повноваженнь вищим спеціалізованим судам.

Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2003 р. № 20-рп/2003 у справі про Касаційний суд України частково дав правову відповідь на це питання: «Системний аналіз положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 і пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції засвідчує, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній та касаційній інстанціях)» [272].

Можна припустити, що Конституційний Суд України заперечив можливість існування у судовій системі органу, який би конкурував у повноваженнях з Верховним Судом України, але цей принциповий висновок випадає з поля зору дослідників повноважень вищих спеціалізованих судів і не враховується прибічниками ідеї створення вищих цивільного та кримінального судів.

З одного боку, таке становище зумовлене тим, що принцип спеціалізації на практиці реалізувався завдяки окремій системі господарських судів. Проте визнання існування окремої судової підсистеми головною необхідною ознакою для розкриття поняття «спеціалізація» є сумнівним через її похідний характер. Тим більше немає достатніх аргументів для твердження про те, що у зв’язку зі спеціалізацією має бути наявна окрема ієрархічна підсистема. З іншого боку, існування суперечливих політичних та економічних інтересів у суспільстві супроводжується правовими конфліктами, і відповідно важливою є роль суду в їх розв’язанні.

Ідея децентралізації правозастосування дуже зручна для тих суб’єктів політичної боротьби, які плекають ілюзію щодо встановлення контролю над судом, але вона руйнівна для держави загалом. За таких обставин Вищий господарський суд України тлумачитиме закон по-своєму, Вищий адміністративний — на свій лад. Послуговуючись цією ідеєю, можна створювати інші спеціалізовані суди — цивільний, кримінальний. Зрештою, виділення спеціалізованих сфер правозастосування не обмежене нічим, але досягти його єдності при цьому вже буде неможливо.

З наданням вищим спеціалізованим судам більш широких повноважень, зокрема касаційних, виникають питання про доцільність існування Верховного Суду України або щонайменше про обмеження його юрисдикції. Це стало очевидним, оскільки, крім повноважень Верховного Суду України, зумовлених його роллю як учасника процесу імпічменту Президента України та суб’єкта звернення до Конституційного Суду України, інші його повноваження майже такі ж, як і вищого спеціалізованого суду.

Верховний Суд України розглядає в касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом (п. 1 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій України»; вищий спеціалізований суд розглядає справи в касаційному порядку відповідної судової юрисдикції (п. 1 ч. 1 ст. 39 цього ж Закону) [196].

Верховний Суд України дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики (п. 2 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій України»); вищий спеціалізований суд дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства (п. 3 ч. 1 ст. 39 зазначеного Закону) [196].

Верховний Суд України веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства (п. 5 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій України»; вищий спеціалізований суд теж веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику (п. 2 ч. 1 ст. 39 цього ж Закону) [196].

Але ведення та аналіз судової статистики, узагальнення судової практики і надання роз’яснень з питань застосування законодавства не можна вважати функціями Верховного Суду України, це — лише засоби виконання покладених на нього завдань. Забезпечення Верховним Судом України однакового застосування законів судами віднесено до організаційних засад судової системи, але такі засоби, як роз’яснення чи узагальнення, є явно недостатніми для виконання цього завдання, вони мають допоміжний характер і не відображають основного значення рішень найвищого органу в системі судів загальної юрисдикції.

Апеляційне та касаційне оскарження є засобом процесуального контролю з боку учасника судового процесу за законністю судового рішення. Його використання цілком залежить від усвідомлення особою законності рішення і психологічної необхідності використання названих процедур. Через це забезпечення законності у судовій діяльності насправді більшою мірою залежить від зовнішніх факторів, а тому роль вищих судових інстанцій у зв’язку з цим є пасивною та не відповідає положенню ч. 2 ст. 3 Конституції про те, що утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Таким чином, у Законі України «Про судоустрій України» не було послідовно і точно відображено положень Конституції, що стосувалися побудови та функцій судової системи.

Основним для розуміння ролі Верховного Суду України, сутності його діяльності є визначення його в Конституції як «найвищий», оскільки саме найвищий орган може і повинен забезпечувати інтеграцію всіх судових органів у цілісну систему. Він є центром правозастосування, а обсяг його повноважень, що випливає з положень статей 6, 8, 124 Конституції [2], не може звужуватись іншими законами. Навпаки, визначення функцій Верховного Суду України в Законі України «Про судоустрій України» має підпорядковуватися вимогам Конституції. Поняття «верховності» без системної обов’язковості рішень Верховного Суду України втрачає реальний зміст.

Вищі спеціалізовані суди не можуть виконувати таку ж функцію, оскільки мають іншу природу (саме тому, що вони спеціалізовані) та внаслідок їх множинності. Проте жодним чином не йдеться про обмеження їх повноважень. У структурі, що визначена конституційно, вищі спеціалізовані суди перебувають на проміжному рівні, й цим зумовлена їх інстанційна вищість серед спеціалізованих судів, але їхні касаційні повноваження не можуть збігатися з такими ж повноваженнями Верховного Суду України.

Автономізація спеціалізованих судових підсистем є нічим іншим як способом виведення з-під юрисдикції Верховного Суду України окремих правовідносин, що межує з порушенням вимог статей 124, 125 Конституції [2] і, власне кажучи, є спробою в принципі змінити конституційно визначену структуру судової системи.

Ідея незалежності Верховного Суду України видається загрозою для деяких політичних сил та органів державної влади, тим більше на фоні постійної боротьби за обсяг повноважень. Проте це явище характерне для кожної держави. Але слід мати на увазі, що роздроблена судова система є кроком до встановлення «ручної законності».

Існує загальне правило про неможливість досягнення в межах системи позитивного результату без структурної та функціональної єдності її складових. Тим часом судова система України становить виняток, оскільки при недотриманні законності на рівні першої інстанції в апеляційній і касаційній вона забезпечується в порядку її суб’єктивного витребування, а не системно. Діяльність вищих інстанцій має обмежений компенсаційний характер, а їх контрольні та організаційно-спрямовуючі функції ампутовані «реформою» 2001 р. Тому рівність усіх перед законом є поки що правовою фікцією, оскільки кожен суддя дає своє тлумачення одного й того ж закону, що призводить до хаосу в правозастосуванні. Верховний Суд України не отримав достатніх повноважень як найвищий судовий орган, а тому не може забезпечити єдності у правозастосуванні за допомогою нинішніх процесуального та організаційного механізмів.

За наявного судоустрою і судового процесу держава переклала свої обов’язки щодо здійснення публічної функції контролю за виконанням законів у судовій сфері на громадян. Звісно, наслідком цього є звуження контролю через застосування спеціальних механізмів апеляції та касації. Адже ці механізми є правовими засобами у змаганні сторін, а суд, образно кажучи, повинен непорушно стояти на сторожі закону і тільки за цієї умови може сприяти пошуку балансу інтересів у правовому конфлікті. Активна роль держави має полягати у забезпеченні умов для такої принципової позиції суду через застосування відповідних владних повноважень у сфері організації судочинства. Внаслідок поділу влади носіями таких повноважень можуть бути тільки суди та їх посадові особи з централізацією на рівні Верховного Суду України.

За такої ситуації вважаємо за необхідне на законодавчому рівні вдосконалити структуру судових органів та їхніх функцій, підпорядкувати суди завданню законного вирішення справ на основі змагальності та правової визначеності шляхом забезпечення однакового застосування норм права, поєднання незалежності суддів у вирішенні справ з фактичною відповідальністю за незаконні рішення і дії.

Апеляційне та касаційне провадження (при збереженні за ними функції компенсації) за умови порушення закону судом мають набути контрольно-запобіжного значення.

Необхідно, щоб повноваження усіх судів, у тому числі й вищих спеціалізованих, відповідали визначеному Конституцією місцю у судовій системі та її ієрархії. Конкуренція з повноваженнями Верховного Суду України має відійти у минуле.

Діяльність Верховного Суду України слід зорієнтувати на вироблення обов’язкових для судів правових позицій і контроль за їх дотриманням не тільки процесуальними, а й організаційними засобами. Запобігти помилці, створити правові умови для законного вирішення справи, спрямувати судову діяльність у законне русло — це завдання найвищого судового органу, й саме цьому має бути підпорядкована касаційна функція, саме для цього надані відповідні організаційні повноваження щодо забезпечення єдності застосування законів.

У порядку щодо однакового застосування законів потрібно передбачити звернення до нього судів за наявності наміру відступити від рішень Верховного Суду України, принципової складності питання та його важливості для судової практики, значних труднощів у застосуванні нового закону.

Такі рішення, звичайно, не матимуть регулятивної функції, оскільки для них властивий правозастосовний характер, проте їх обов’язковість для судів дала б можливість установити чіткі правові орієнтири у вирішенні судових справ, що слугувало б як повній стабілізації судової практики, створенню умов для правової визначеності, так і забезпечило б можливість здійснювати суспільний контроль за діяльністю судової системи. За такого порядку можна досягти помітного зменшення кількості справ в усіх інстанціях та істотно підвищити правову якість судових рішень.

У нинішній ситуації, коли кожен громадянин залишається сам на сам із судовою машиною, а кожен суддя перебуває в аналогічному становищі щодо вкрай суперечливого законодавства, реальних, гарантованих державою шансів на законне рішення суду мало. Уже при розгляді справи в першій інстанції людина має право спиратися на силу та авторитет Верховного Суду України, зважаючи на попереднє рішення про право, а діяльність судді завдяки застосуванню такого порядку буде позбавлена елементів невмотивованого професійного ризику при здійсненні владних повноважень. За таких умов суддя спрямовує розгляд справи в напрямі дотримання законності, від нього залежать додержання процедури та процесуальних прав усіх учасників процесу, законне вирішення справи.

Незалежність суду (і суддів) у конституційному розумінні означає, що його функціонування разом із законодавчою та виконавчою владою характеризується взаємодією і взаємозалежністю у рамках єдиної державної влади. Відсутність у характері їх відносин субординації має зрівноважуватися підвищенням рівня самостійної відповідальності судової системи за здійснення судової влади в інтересах суспільства на конституційно визначених засадах.

Реальний же стан справ із судоустроєм призвів до втрати єдності у застосуванні законів, сепаратизації судової системи спочатку за спеціалізацією, а далі — аж до окремої особи на посаді судді, знищення механізмів суспільного контролю за судовою діяльністю, втрати управління за судовим процесом, мотиваційного підкорення судочинства явищам суб’єктивного характеру. Інакше кажучи, абсолютизація незалежності судді зумовила неприйнятну для суспільства правозастосовну сваволю. Значущість законів у регулюванні суспільних відносин принижена, а політичні, матеріальні, кар’єристські складові через механізми обслуговування інтересів певних «елітних» індивідуумів і груп дедалі більше вкорінюються в суспільне життя.

У зв’язку з цим контрольні функції Верховного Суду не можуть сприйматись як обмеження незалежності суддів. Вона забезпечена особливим статусом суддів, особливим порядком їх призначення на посади та притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо. Таким чином, на рівні законів, прийнятих Верховною Радою України, передбачено достатньо гарантій самостійності кожного із суддів, незалежності у прийнятті ними рішень. Будь-який незаконний тиск на суддю дає йому право вдатися до передбачених законом заходів проти тих, хто це робить. Якщо ж суддя не вживає таких заходів і приймає рішення «під тиском», — це означає, що він свідомо зробить власний вибір і зумисне приймає незаконне рішення. Отже, виконання закону самим суддею — найперша і найголовніша запорука його незалежності та гарантія від будь-якого тиску на нього.

Інша річ — взаємовідносини між суддями, їх відносини з органами суддівського самоврядування та керівництвом судових органів, тобто «по вертикалі». Обов’язковість рішень вищої інстанції є фундаментальним інструментом забезпечення однакового застосування суддями законодавства, а без використання правового примусу як одного з методів забезпечення єдності функціонування системи цього досягти неможливо.

Незалежність судів не може розглядатись як привілейоване становище в суспільстві особи—носія судової влади. Вона має полягати у запровадженні комплексу організаційно-правових засобів справедливого вирішення правових спорів, у тому числі бути службовим обов’язком судді. Розширення повноважень Верхового Суду України у сфері правозастосування у такому сенсі повністю відповідає завданню реального забезпечення незалежності суддів через визначення обов’язкового порядку застосування законодавства.

Здійснення судочинства судовими палатами та Військовою судовою колегією — це один із основних засобів, що є в розпорядженні Верхового Суду України для забезпечення правової єдності. І хоча прецедентне значення рішень Верховного Суду України у конкретних справах законодавчо не закріплено, на практиці їх вплив на правозастосовну діяльність є безумовним. Підвищенню дієвості такого регуляторного механізму сприяло б законодавче закріплення загальної обов’язковості для судів рішень Верховного Суду України у частині застосування права.

Водночас істотні відмінності щодо касаційного провадження у цивільних, кримінальних, господарських справах, недосконалість законодавчого врегулювання процедур цього провадження призводять до надмірного навантаження на суддів Верховного Суду України справами, котрі не мають прецедентного значення. Це, безперечно, знижує якість рішень Верховного Суду України, а в окремих випадках навіть спричиняє неоднозначне тлумачення закону і його застосування самим Верховним Судом, що негативно впливає на практику усієї судової системи.

Звуження процесуальної значущості правового рішення Верховного Суду України до меж конкретної справи урівнює його за цим критерієм з рішенням суду першої інстанції. На наш погляд, саме в цьому негативному явищі закладено підстави для довільного застосування судами законів, саме це є причиною великої кількості скарг на роботу судів, правової невпевненості у законності судового рішення, і головне — це дає привід для тотального поширення правового нігілізму, що підтверджується при розгляді більшості справ у судах.

Без однакового застосування законів всіма суддями і судами не може бути права та законності, не може бути суду, не може бути правової держави. Єдине застосування законів, верховенство права мають стати не епізодами під час загальної суспільної кризи, а базовими принципами діяльності судової системи як надійного та останнього охоронця свободи і демократії.

Верховенство права як принцип, що задекларований і використовується в Україні, слід розуміти як формально рівну для всіх міру свободи, у ньому також передбачено верховенство права над державою, яка встановлює закони. Необхідно забезпечити судам справжні повноваження для реалізації контролю за правовим змістом законів. Без цього твердження про те, що правосуддя стало формою здійснення судової влади, видається передчасним.

Таким чином, реформування і розвиток судової системи України мають базуватися на демократичних засадах, дотриманні конституційних норм, а вирішення наявних проблем можливе шляхом внесення відповідних змін до Законів України «Про судоустрій України», «Про статус суддів», а також до процесуальних законів.

Переходячи до аналізу правового статусу органів прокуратури України, зазначимо, що Основний Закон нашої держави визначив прокуратуру України як єдину систему. Викладення основних положень про прокуратуру в окремому розділі (VII) Основного Закону України [2] зумовлено тим, що виконання покладених на органи прокуратури функцій і повноважень є самостійним видом державної діяльності. Такий висновок підтверджують також як специфічні функції та характер діяльності прокуратури, так і принципи їх організації, єдність завдань цього незалежного централізованого державного органу.

Відповідно до положень ст. 121 Конституції [2] на прокуратуру України покладено:

  • підтримання державного обвинувачення в суді;

  • представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

  • нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

  • нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

У п. 9 розділу XV Перехідних положень Конституції зазначається, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства - до введення в дію законів, які регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. Ці ж самі функції прокуратури визначаються Законом України «Про прокуратуру» [138]. На прокуратуру не може покладатися виконання функцій, не передбачених Конституцією України і названим Законом.

Статтею 122 Конституції встановлено, що прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України. Він призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Визначено строк повноважень Генерального прокурора України - п'ять років [2].

З наведеного випливає, що Генеральний прокурор є найвищою посадовою особою в єдиній системі органів прокуратури, очолює її роботу. Це передбачає передусім організацію та контроль за діяльністю підпорядкованих прокуратур, а також відповідальність перед державою за діяльність органів прокуратури як єдиної централізованої системи. Водночас викладена в Конституції правова норма щодо статусу Генерального прокурора має певні недоліки. При її формуванні парламент залишив поза увагою необхідний для нормальної діяльності найвищої посадової особи прокуратури принцип - незалежності. Ця особа призначається на посаду главою держави, але за згодою органу законодавчої влади, який за не визначених, по суті, Конституцією підстав може висловити їй недовіру, що має наслідком відставку з посади Генерального прокурора. Крім того, ст. 122 Конституції містить суперечності щодо порядку та процедури звільнення Генерального прокурора з посади у зв'язку з його відставкою. Так, по суті, залишилось невизначеним питання про те, чи є обов'язковим для видання Президентом України відповідного указу про звільнення Генерального прокурора з посади у разі висловлення йому недовіри Верховною Радою України.

Статтею 123 Конституції встановлено, що організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.

Законодавством визначено гарантії незалежності прокуратури у здійсненні повноважень. Втручання органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочину, забороняється. Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися прийняття неправомірного рішення має наслідком відповідальність, передбачену законом.

Звернення представників влади або інших посадових осіб до прокурора з приводу конкретних справ і матеріалів, що знаходяться у провадженні прокуратури, не можуть містити вказівок або вимог щодо результатів їх вирішення. У зв'язку з цим заслуговує на увагу рішення Конституційного Суду України від 11 квітня 2000 р. у справі про запити народних депутатів України до прокуратури. У цьому рішенні зазначено, що будь-які пропозиції, вказівки і вимоги народного депутата України до прокурорів з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства в конкретних кримінальних справах Конституційний Суд України вважає неправомірними.

У зазначеному рішенні Конституційного Суду України принциповим щодо забезпечення гарантій незалежності прокуратури є також його висновок про те, що Конституція України серед повноважень Верховної Ради України безпосередньо не передбачає здійснення контролю за діяльністю прокуратури, а правом надавати собі додаткових конкретних повноважень шляхом прийняття відповідного закону Верховна Рада України не наділена.

Ніхто не має права без дозволу прокурора або слідчого розголошувати дані перевірок і попереднього слідства до їх завершення. Водночас вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або у передбачені законом чи визначені прокурором строки. Невиконання без поважних причин законних вимог прокурора має наслідком передбачену законом відповідальність.

Для забезпечення принципу незалежності прокурорів у здійсненні повноважень законодавством заборонено їм входити до складу комісій, комітетів та інших колегіальних органів, утворюваних місцевими радами або їх виконавчими органами. Сумісництво служби в органах прокуратури з роботою на підприємствах, в установах чи організаціях, а також з будь-яким підприємством не допускається, за винятком наукової і педагогічної діяльності.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» [138] систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських). Штатну кількість органів прокуратури України в межах фонду заробітної плати затверджує Генеральний прокурор України.

Генеральну прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який має першого заступника та заступників. Структуру Генеральної прокуратури складають: її керівництво, галузеві управління, відділи, інші структурні підрозділи. У Генеральній прокуратурі утворюється колегія у складі Генерального прокурора України (голова), його першого заступника, заступників, прокурора Автономної Республіки Крим, інших керівних працівників органів прокуратури.

Генеральний прокурор України здійснює повноваження з керівництва органами прокуратури:

1) спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їх діяльністю;

2) призначає першого заступника, заступників Генерального прокурора України, керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, інших працівників Генеральної прокуратури України;

3) затверджує структуру і штатну кількість підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання;

4) призначає за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим прокурора Автономної Республіки Крим;

5) призначає заступників прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, їх заступників, міських, районних, міжрайонних, а також прирівняних до них інших прокурорів;

6) відповідно до законодавства визначає порядок прийняття, переміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів, за винятком осіб, призначення яких передбачено Законом України «Про прокуратуру»;

7) відповідно до законів України видає обов'язкові для всіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції;

8) присвоює класні чини згідно з Положенням про класні чини працівників прокуратури. Вносить подання Президенту України про присвоєння класних чинів державного радника юстиції 1, 2 і 3 класів. Вказівки Генерального прокурора України з питань розслідування є обов'язковим для виконання всіма органами дізнання і досудового слідства.

У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Автономної Республіки Крим є старші слідчі в особливо важливих справах і слідчі в особливо важливих справах; у прокуратурах областей, міст та інших прирівняних до них прокуратурах можуть бути слідчі в особливо важливих справах і старші слідчі; у районних, міжрайонних, міських - старші слідчі і слідчі. Слідчі прокуратури проводять досудове слідство у справах про діяння, що містять ознаки злочину, віднесені законом до їх підслідності, а також в інших справах, переданих їм прокурором.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про прокуратуру» [138] Генеральний прокурор України має право бути невідкладно прийнятим Головою Верховної Ради України, Президентом України, Прем'єр-міністром України. Прокурор Автономної Республіки Крим має право бути невідкладно прийнятим Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим і головою Уряду Автономної Республіки Крим. Всі інші прокурори теж мають право бути невідкладно прийнятими керівниками, іншими посадовими особами відповідних органів державної влади та управління, підприємств, установ і організацій.

Прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, міські, районні, міжрайонні в містах, а також інші прокуратури очолюють відповідні прокурори. У прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та інших прокуратурах (на правах обласних) діють колегії, персональний склад яких затверджується Генеральним прокурором України. Члени колегії цих прокуратур можуть повідомити свою особисту думку Генеральному прокурору України.

Законом «Про прокуратуру» [138] визначено певні вимоги до осіб, які призначаються на посади прокурорів і слідчих. На ці посади можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту та необхідні ділові й моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року. На посади прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів призначаються особи віком не молодше 30 років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше семи років; на посади районних і міських прокурорів - віком не молодше 25 років, зі стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років. Прокурори і слідчі прокуратури підлягають атестації один раз у п'ять років.

Генеральна прокуратура України може створювати відомчі науково-навчальні заклади для наукових досліджень, підвищення кваліфікації прокурорських працівників, видавати спеціальну літературу, мати поліграфічні підприємства. При Генеральній прокуратурі України діє науково-методична рада для вивчення пропозицій щодо поліпшення організації і діяльності органів прокуратури.

Аналіз правової бази діяльності органів прокуратури України дає змогу зробити такі висновки. По-перше, закон зосереджує надто багато влади в руках однієї установи і навіть через ієрархічність організації прокуратури - в одній особі - державного прокурора України. По-друге, діючий Закон України «Про прокуратуру» порушує принцип поділу влади, оскільки повноваження Генерального прокурора тісно переплітаються з повноваженнями судової, виконавчої та законодавчої гілок влади. По-третє, Закон України «Про прокуратуру» в деяких аспектах наділяє прокуратуру такими повноваженнями, які більш належать до судової гілки влади, а в деяких випадках навіть уповноважує прокуратуру скасовувати судові рішення. По-четверте, відносини між прокурором та виконавчою гілкою влади не є прозорими, а також незрозуміло і те, чи є прокурор незалежним від виконавчої та законодавчої гілок влади. По-п’яте, умови перебування прокурорів на посаді не дають їм відповідних гарантій незалежності від виконавчої та законодавчої гілок влади (як свідчать національні реалії, за період незалежності нашої держави станом на кінець 2005 року на посаді Генерального прокурора змінилося 9 осіб, і це за умови, що термін його повноважень становить 5 років. Подібна ситуація спостерігається і щодо підпорядкованих йому прокурорів). По-шосте, повноваження представляти інтереси громадян є занадто широкими та потребують більш чіткого окреслення. По-сьоме, ч.1 ст.7 Закону України «Про прокуратуру», яка визначає, що втручання органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочину, забороняється, становить потенційну загрозу свободі преси.

3.2 Правовий статус органів внутрішніх справ та Служби безпеки України

Після проголошення незалежності України почалася розбудова всіх державних органів країни, у тому числі і органів внутрішніх справ. 20 грудня 1990 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про міліцію” [212].

Організаційно-функціональна побудова міліції базується на принципах територіаальності і спеціалізації. Міліція України є складовою частиною органів внутрішніх справ України, очолюваних Міністерством внутрішніх справ України. Структуру міліції України (згідно ст. 7 Закону України “Про міліцію”) складають підрозділи кримінальної міліції, міліції громадської безпеки, місцевої міліції, транспортної міліції, державної автомобільної інспекції, міліції охорони, спеціальної міліції [212].

Відповідно до ст. 2 Закону основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

Законом визначається, що правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, згаданий Закон, інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.

Закон України від 4 березня 2004 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо місцевої міліції” доповнив Закон України “Про міліцію” ст. 71 «Місцева міліція», в якій законодавчо закріпив завдання, склад та організаційні засади діяльності місцевої міліції [273].

Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” визначає завдання оперативно-розшукової діяльності правоохоронних органів, у тому числі і органів внутрішніх справ, а саме: пошук і фіксацію фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави [222].

Стаття 3 зазначеного Закону визначає, що правову основу оперативно-розшукової діяльності становлять Конституція України, згаданий Закон, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, закони України про прокуратуру, міліцію, Службу безпеки, Прикордонні війська, державну охорону органів державної влади України та посадових осіб, статус суддів, забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, державний захист працівників суду і правоохоронних органів, інші законодавчі акти та міжнародно-правові угоди і договори, учасником яких є Україна [222].

У сучасному законодавстві України систематизуючими нормативними актами щодо прямого регулювання боротьби з організованою злочинністю та корупцією як установи публічного права можна вважати закони України від 30 червня 1993 р. “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю [274] та від 5 жовтня 1995 р. “Про боротьбу з корупцією” [275].

Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” визначає головні напрями загальнодержавної політики та організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю.

Основними завданнями цього Закону є: створення загальних правових і організаційних засад у сфері боротьби з організованою злочинністю, сприяння її попередженню та ліквідації; визначення системи державних органів, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю та їх взаємовідносин; встановлення повноважень спеціальних державних органів по боротьбі з організованою злочинністю та спеціальних заходів, що здійснюються ними; встановлення обов’язків інших державних органів у сфері боротьби з організованою злочинністю; правове забезпечення фінансових, матеріально-технічних та інших умов, необхідних для боротьби з організованою злочинністю; забезпечення гарантій прав громадян і юридичних осіб під час здійснення заходів боротьби з організованою злочинністю.

Статтею 5 Закону визначається система органів, які здійснюють боротьбу з організованою злочинністю. До них відносять і спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, діяльність яких регламентується цим Законом [274].

У зв’язку з соціальними, переважно економічними та політичними, змінами в суспільстві виникла необхідність формування у складі комплексних заходів щодо боротьби з організованою злочинністю правової установи – боротьби з корупцією.

Закон України “Про боротьбу з корупцією” визначає правові та організаційні засади запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь. Цим Законом визначено органи, які ведуть боротьбу з корупцією і серед них - відповідні підрозділи Міністерства внутрішніх справ України [275].

На нашу думку, вищезазначені чинні законодавчі акти вже не відповідають реаліям сьогодення щодо реформування, розвитку та діяльності органів внутрішніх справ України. Тому законодавцю необхідно, на нашу думку, внести зміни і доповнення або прийняти у новій редакції такі закони України, як: “Про міліцію”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, “Про боротьбу з корупцією” та прийняти Закон України “Про органи внутрішніх справ”.

Правовими засадами розбудови та діяльності органів внутрішніх справ є також укази Президента України. Президент України своїм Указом від 17 жовтня 2000 р. № 1138/2000 затвердив Положення про Міністерство внутрішніх справ України. Положенням визначається, що Міністерство внутрішніх справ України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС України є головним (провідним) органом виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів.

Згідно з цим Положенням основними завданнями МВС України є: організація і координація діяльності органів внутрішніх справ щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки; участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби із злочинністю; забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшуку осіб, які вчинили злочини, вживання заходів щодо усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень; організація охорони та оборони внутрішніми військами особливо важливих державних об’єктів; забезпечення реалізації державної політики з питань громадянства; забезпечення проведення паспортної, реєстраційної та міграційної роботи; організація роботи, пов’язаної із забезпеченням безпеки дорожнього руху; здійснення на договірних засадах охорони майна усіх форм власності; визначення основних напрямів удосконалення роботи органів внутрішніх справ, надання їм організаційно-методичної та практичної допомоги; забезпечення додержання законності в діяльності осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, працівників і військовослужбовців системи Міністерства; підготовка органів внутрішніх справ та внутрішніх військ для інтеграції України до Європейського Союзу [276].

Указ Президента України від 22 січня 2001 р. № 29/2001 “Про утворення місцевої міліції” визначає, що місцева міліція утворюється органами місцевого самоврядування за спільним поданням місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, погодженим із Міністерством внутрішніх справ України, на базі підрозділів дорожньо-патрульної служби Державної автомобільної інспекції України, патрульно-постової служби та служби дільничних інспекторів міліції і утримується за рахунок коштів місцевого бюджету.

Місцева міліція виконує свої завдання у взаємодії з іншими підрозділами внутрішніх справ, правоохоронними органами, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, громадськими формуваннями з охорони громадського порядку [277].

Виходячи з необхідності подальшого вдосконалення системи та структури правоохоронних органів, підвищення ефективності їх діяльності з утвердження і забезпечення прав та свобод громадян, зміцнення законності і правопорядку відповідно до п. 28 ст. 106 Конституції України [2] Указом Президента України від 17 січня 2001 р. № 17/2001 утворено Комісію з питань реформування правоохоронних органів в Україні як консультативно-дорадчий орган при Президентові України.

Основними завданнями цієї Комісії є: здійснення аналізу організації та практики діяльності правоохоронних органів в Україні та іноземних державах; підготовка пропозицій щодо вдосконалення та оптимізації системи правоохоронних органів в Україні, їх структури, організації діяльності з урахуванням загальновизнаних міжнародних норм і стандартів; організація підготовки та розгляд проектів законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, програм, заходів з питань удосконалення організації та діяльності правоохоронних органів, координації їх роботи щодо посилення боротьби із злочинністю, корупцією, захисту прав і свобод громадян [278].

Ще одним із правових чинників, які регулюють діяльність органів внутрішніх справ, є постанови Кабінету Міністрів України. Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. № 510 було створено Державну службу боротьби з економічною злочинністю та затверджено Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю [279].

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 1995 р. № 502 було створено кримінальну міліцію у справах неповнолітніх та затверджено Положення про кримінальну міліцію у справах неповнолітніх [280].

З метою підвищення ефективності діяльності системи Міністерства внутрішніх справ, спрямованої на боротьбу зі злочинністю, охорону громадського порядку і забезпечення громадської безпеки Постановою від 24 квітня 1996 р. № 456 Кабінет Міністрів України схвалив Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ. Головним завданням Концепції є визначення на основі наукового аналізу сучасних і прогнозованих тенденцій розвитку соціально-економічної та криміногенної обстановки в суспільстві, шляхів оптимізації діяльності системи Міністерства внутрішніх справ з метою максимального забезпечення ефективності її функціонування [281].

Можна зробити висновок, що правовою основою діяльності органів внутрішніх справ України є: Конституція України, закони України, постанови Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, рішення місцевих органів державної виконавчої влади, представницьких органів та органів місцевого самоврядування, прийняті в межах їх компетенції, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.

Конституція України цілою низкою статей, зокрема розділом другим “Права, свободи і обов’язки людини і громадянина” [2], ставить високі вимоги до функціонування правоохоронних органів, у тому числі і органів внутрішніх справ, хоча у тексті Конституції ці органи прямо не зазначаються. Підвищення рівня злочинності ставить перед органами внутрішніх справ нові завдання і вимагає визначення стратегічних напрямів їх діяльності, пошуку підходів до організації та здійснення охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю, які б відповідали сучасній обстановці та тенденціям їх розвитку на перспективу.

У зв’язку з цим особливої значущості набувають укладання багатосторонніх угод між МВС України та МВС зарубіжних країн і реалізація положень цих угод. Це стосується і положень Угоди про співробітництво міністерств внутрішніх справ у сфері боротьби з організованою злочинністю від 17 лютого 1994 р. (багатостороння угода між МВС країн, що входять у СНД), згідно з якими: виражаючи заклопотаність зростанням злочинності в організованих формах як у національному, так і в міжнародному масштабах, діючи у межах своєї компетенції та з дотриманням законодавства і міжнародних договорів своїх держав, Сторони Угоди зобов’язуються на основі положень цієї Угоди співробітничати у справі попередження, виявлення, припинення та розслідування злочинів, що здійснюються організованими групами. Співробітництво здійснюється, зокрема, у таких формах, як планування і здійснення скоординованих заходів, проведення спільних наукових досліджень проблем боротьби з організованою злочинністю, що становлять взаємний інтерес. При цьому Сторони Угоди прагнутимуть забезпечити, у тому числі шляхом взаємних консультацій, розроблення єдиних підходів до нормативно-правової регламентації питань боротьби з організованою злочинністю [282, с. 1-2].

Співпраця правоохоронних органів, особливо у рамках двосторонніх та багатосторонніх угод, з метою попередження і припинення транснаціональної злочинності, особливо у зв’язку із зростанням терористичної загрози у світі, терористичних нападів, вживання заходів щодо осіб, винних у їх скоєнні, визнана одним із головних аспектів міжнародного співробітництва у сфері боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Крім зазначеного аспекту, міжнародне співтовариство у боротьбі з організованою злочинністю та корупцією передбачає також вживання до надання статусу біженця належних заходів згідно з національним законодавством і міжнародним правом, включаючи міжнародні стандарти у галузі людини, для того, щоб особи, які шукають притулку, не планували терористичних актів, не сприяли їм і не брали участь в їх скоєнні; вживання вичерпних заходів щодо встановлення джерел фінансування транснаціональної злочинності, зокрема, терористичних актів, негайного їх припинення і попередження у подальшому; відпрацювання єдиної державної системи обліку осіб, щодо яких одержано оперативні дані про наміри здійснення ними терористичних актів або причетність до них, забезпечити постійний обмін такою інформацією та досвідом спецпідрозділів нашої держави із спецпідрозділами зарубіжних країн, стажування та навчання за кордоном працівників таких спецпідрозділів правоохоронних органів України; прискорення приєднання України до міжнародних угод і конвенцій у галузі боротьби з організованою злочинністю і, зокрема, ратифікації Європейської Конвенції з припинення терористичних дій та Міжнародної Конвенції, спрямованої на припинення терористичних бомбувань (1977 р.) (першу Україна не ратифікувала, у другій Україна не є її стороною); підвищення ефективності виконання судових доручень, що випливають з угод про взаємну правову допомогу, особливо якщо вони пов’язані зі злочинами, вчиненими у складі організованих злочинних груп, сприяння отриманню під час кримінальних переслідувань доказів, забезпечення їх безпосередньої передачі на прохання зацікавленої сторони у справах, що не терплять зволікання; продовження роботи з відпрацювання конкретних форм та методів взаємодії, у тому числі із застосуванням комп’ютерних технологій, між службами МВС, СБ, податкової міліції ДПА України, НЦБ Інтерполу та відповідними структурами зарубіжних країн у боротьбі з проявами транснаціональної організованої злочинності, наркобізнесом та “відмиванням” грошей, одержаних злочинним шляхом; вирішення організаційних питань щодо входження України до міжнародних організацій, насамперед структур ООН, Ради Європи, СНД, що координують практичну діяльність та наукові дослідження у сфері боротьби з організованою злочинністю та корупцією [283, с. 23-24].

Особливість правового статусу органів внутрішніх справ у системі правоохоронних органів зумовлюється обсягом і складністю їх компетенції при здійсненні правоохоронної діяльності, а також тим, що на них покладається основний тягар боротьби зі злочинністю та роботи з профілактики й запобігання злочинам з метою реалізації єдиної державної політики боротьби зі злочинністю, яка є складовою внутрішньої політики суверенної і незалежної України. Крім того, органи внутрішніх справ найчисленніші серед правоохоронних органів України.

Однак, в юридичній науковій та навчально-методичній літературі ще не вироблений єдиний підхід до розуміння як самого поняття "органи внутрішніх справ", так і до їх системи. Переважно ця категорія розкривається через характеристику однієї зі сфер діяльності держави – "внутрішні справи" [284, с. 11-21] або в управлінському аспекті через структурну побудову Міністерства внутрішніх справ України [285, с. 33]. На нашу думку, поєднання двох вищезазначених підходів, а також дотримання обґрунтованої у попередньому розділі дисертаційного дослідження структури правового статусу правоохоронного органу дає змогу сформулювати поняття та визначити систему органів внутрішніх справ України. Так, до сфери органів внутрішніх справ держави відносять групу суспільних відносин, які пов'язані з захистом прав, свобод та законних інтересів особистості, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань; попередженням та припиненням злочинів та інших правопорушень; здійсненням оперативно-розшукової діяльності, досудового слідства; забезпеченням безпеки дорожнього руху; здійсненням ліцензійно-дозвільної діяльності (надання ліцензій на приватну детективну та охоронну діяльність, надання ліцензій на отримання, зберігання зброї тощо); охороною власності на договірних засадах тощо [286, с. 11].

Відповідно до внутрішньої сфери діяльності держави основними завданнями органів внутрішніх справ є:

  • забезпечення охорони громадського порядку і громадської безпеки;

  • розкриття та розслідування злочинів, розшук злочинців;

  • забезпечення безпеки дорожнього руху;

  • охорона прав, свобод і законних інтересів особи, підприємств, установ та інших організацій від протиправних посягань незалежно від форм власності;

  • участь у розробленні та реалізації державної політики боротьби зі злочинністю;

  • визначення основних напрямків удосконалення роботи органів внутрішніх справ.

Реалізації поставлених завдань здійснюється у межах функцій органів внутрішніх справ. Під функціями слід розуміти основні напрямки діяльності органів внутрішніх справ у процесі вирішення поставлених перед ними завдань, тобто функції органу внутрішніх справ охоплюють сукупність методів, способів, прийомів, дій, за допомогою яких виконуються завдання і досягаються цілі, що ставляться перед органами внутрішніх справ. Кожна з функцій органів внутрішніх справ конкретизується у функціях його структурних підрозділів, а функції структурних підрозділів розподіляються у формі функціональних обов'язків кожного окремого працівника підрозділу. Таким чином, функції органів внутрішніх справ проявляються і реалізуються в повсякденній діяльності органу в цілому, окремих його підрозділів і працівників при виконанні поставлених перед ними завдань. Сукупність функцій усіх підрозділів апарату управління органів внутрішніх справ становить їх функціональну структуру. Функції органів внутрішніх справ за значенням завдань, для виконання яких вони здійснюються, можна поділити на три групи: основні, забезпечувальні і функції загального керівництва [33, с. 61-62].

До основних функцій (напрямків діяльності) органів внутрішніх справ належать:

  • гарантування особистої безпеки особи, захист її прав, свобод і законних інтересів, інтересів суспільства та держави від протиправних посягань;

  • організація та забезпечення охорони громадського порядку та громадської безпеки;

  • організація та забезпечення безпеки дорожнього руху в містах та інших населених пунктах, а також на магістральних шляхах;

  • здійснення оперативно-розшукової діяльності;

  • проведення дізнання та попереднього слідства у кримінальних справах, що входять до їх компетенції;

  • профілактика правопорушень;

  • дозвільно-ліцензійна діяльність;

  • нагляд за особами з антисоціальною поведінкою, які перебувають на обліку;

  • нагляд і контроль за додержанням правил перевезень екологічно небезпечних вантажів;

  • захист власності від злочинних посягань.

На міліцію також покладається обов'язок надання соціальної та правової допомоги населенню та сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них завдань [212].

Для виконання вищезазначених завдань та функцій у сфері внутрішніх справ державою створено відповідний орган – Міністерство внутрішніх справ України, що є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міністерство внутрішніх справ України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки, охорони та оборони особливо важливих державних об'єктів (ст. 1 Положення про Міністерство внутрішніх справ України) [276]. За цим положенням до системи Міністерства внутрішніх справ України за функціональною ознакою можна віднести такі органи внутрішніх справ України: міліцію, внутрішні війська та підрозділи державного пожежного нагляду. Проте за Указом Президента від 17 січня 2003 року № 47/2003 "Про заходи щодо вдосконалення державного управління у сфері пожежної безпеки, захисту населення і території від наслідків надзвичайних ситуацій" Державний департамент пожежної безпеки передано Міністерству України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, що свідчить про вилучення із завдань (функцій), які покладаються на Міністерство внутрішніх справ України, діяльності із забезпечення пожежної безпеки. Таким чином, починаючи з 17 січня 2003 року завдання забезпечення пожежної безпеки не належить до предмета ведення Міністерства внутрішніх справ України і відповідно органів внутрішніх справ України [288]. 18 серпня 2003 року Президентом України з метою звільнення Міністерства внутрішніх справ України від невластивих йому функцій прийнято рішення про перетворення внутрішніх військ у невійськове формування з правоохоронними завданнями та функціями. Функції внутрішніх військ з конвоювання осіб, яких тримають під вартою, підсудних, засуджених до позбавлення волі, та з охорони їх під час судових засідань передаються Державному департаменту з питань виконання покарань. Процес перетворення внутрішніх військ у невійськове формування планувалось завершити до кінця 2004 року [289]. Прийняття відповідного указу свідчить про реалізацію державної політики з реформування та оптимізації структури і діяльності Міністерства внутрішніх справ України. Указ спрямований на подальші уточнення та конкретизацію поточних і перспективних завдань Міністерства внутрішніх справ України, на зосередження зусиль органів внутрішніх справ на забезпеченні внутрішнього правопорядку, на захисті прав і свобод людини.

Вибір стратегічних цілей і пріоритетів розвитку та вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ – це вибір конкретних моделей їх соціальної, правової та організаційної орієнтації в суспільстві. Реформуючи систему органів внутрішніх справ України, необхідно відмовитись від уже застарілої моделі етатизованих органів внутрішніх справ й спробувати впровадити в життя іншу модель - модель соціалізованого типу, основним механізмом функціонування якої є, з одного боку, реальне обмеження міліцейської присутності колом охорони громадського порядку і суспільної безпеки соціуму, з іншого – використання примусу лише як засобу ефективного обслуговування соціуму.

Переходячи до висвітлення правового статусу Служби безпеки України, зазначимо, що це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України (ст. 1 Закону України "Про Службу безпеки України") [199].

На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці. До завдань Служби безпеки України також входять попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України [199].

Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності та відповідальності перед народом України. В оперативно-службовій діяльності Служба безпеки України дотримується принципів поєднання єдиноначальності і колегіальності, гласності і конспірації. Діяльність Служби безпеки України здійснюється на основі дотримання прав і свобод людини. Органи і співробітники Служби безпеки України повинні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не допускати розголошення відомостей про особисте життя людини. У виняткових випадках з метою припинення та розкриття державних злочинів окремі права та свободи особи можуть бути тимчасово обмежені у порядку і межах, визначених Конституцією та законами України. Неправомірне обмеження законних прав та свобод людини є неприпустимим і тягне за собою відповідальність згідно із законодавством.

Орган Служби безпеки України у разі порушення його співробітниками при виконанні службових обов'язків прав чи свобод людини повинен вжити заходів до поновлення цих прав та свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди, притягнення винних до відповідальності.

Служба безпеки України на вимогу громадян України у місячний строк зобов'язана дати їм письмові пояснення з приводу обмеження їх прав чи свобод. Такі особи мають право оскаржити до суду неправомірні дії посадових (службових) осіб та органів Служби безпеки України.

Систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України. Організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України.

Центральне управління Служби безпеки України, інші органи та установи, що входять у систему Служби безпеки України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в банках, у тому числі валютні.

Для організації і проведення антитерористичних операцій та координації діяльності суб'єктів, які ведуть боротьбу з тероризмом чи залучаються до антитерористичних операцій, при Службі безпеки України функціонує Антитерористичний центр. Положення про Антитерористичний центр при Службі безпеки України затверджується Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Центральне управління Служби безпеки України відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів Служби безпеки України. До його складу входять апарат Голови Служби безпеки України та функціональні підрозділи: розвідки, контррозвідки, військової контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією і організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, урядового зв'язку, по роботі з особовим складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний та інші згідно з організаційною структурою Служби безпеки України.

Функціональний підрозділ розвідки у складі Центрального управління Служби безпеки України має статус розвідувального органу Служби безпеки України.

Центральне управління Служби безпеки України видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов'язкові для виконання у системі Служби безпеки України. Зазначені акти не підлягають виконанню, якщо в них встановлюються не передбачені законодавством додаткові повноваження органів і співробітників Служби безпеки України або антиконституційні обмеження прав та свобод громадян.

У межах своєї компетенції Центральне управління Служби безпеки України вносить Президенту України пропозиції про видання актів з питань збереження державної таємниці, обов'язкових для виконання органами державного управління, підприємствами, установами, організаціями і громадянами.

З метою ефективного виконання своїх завдань Службою безпеки України створюються її регіональні органи: обласні управління Служби безпеки України, їх міжрайонні, районні та міські підрозділи, розміщення і територіальна компетенція яких можуть не збігатися з адміністративно-територіальним поділом України.

В інтересах державної безпеки органи і підрозділи Служби безпеки України можуть створюватися на окремих державних стратегічних об'єктах і територіях, у військових формуваннях.

У своїй оперативно-службовій діяльності регіональні органи Служби безпеки України є незалежними від органів місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування, посадових осіб, партій і рухів.

Органи військової контррозвідки створюються для контррозвідувального забезпечення Збройних Сил України і Державної прикордонної служби України та інших військових формувань, дислокованих на території України.

Керівництво всією діяльністю Служби безпеки України, її Центральним управлінням здійснює Голова Служби безпеки України. Він несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на Службу безпеки України. Голова Служби безпеки України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Голова Служби безпеки України має заступників, які за його поданням призначаються Президентом України.

У Службі безпеки України створюється колегіальний дорадчий орган - колегія, яка визначає шляхи виконання покладених на Службу безпеки України завдань, ухвалює рішення з основних напрямів і проблем оперативно-службової діяльності та роботи з кадрами. Рішення колегії ухвалюються більшістю голосів і оголошуються наказами Голови Служби безпеки України. До складу колегії входять Голова Служби безпеки України, його заступники, Голова Служби безпеки Автономної Республіки Крим та інші особи, крім народних депутатів України, призначені Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. Перебування членів колегії в партіях, рухах, інших громадських об'єднаннях, що мають політичні цілі, відповідно до статті 6 Закону України «Про службу безпеки України» [199] припиняється.

Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов'язана:

1) здійснювати інформаційно-аналітичну роботу в інтересах ефективного проведення органами державної влади та управління України внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу, екології та інших питань, пов'язаних з національною безпекою України;

1-1) здійснювати розвідувальну діяльність відповідно до закону;

2) здійснювати заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ, а також заходи, пов'язані з охороною державних інтересів у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, безпекою громадян України за кордоном;

3) виявляти, припиняти та розкривати злочини, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України; проводити дізнання і слідство у цих справах; розшукувати осіб, які переховуються у зв'язку із вчиненням зазначених злочинів;

4) здійснювати контррозвідувальні заходи з метою попередження, виявлення, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності проти України;

5) забезпечувати захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності України від протиправних посягань з боку окремих осіб та їх об'єднань;

6) здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу, Збройних сил України, інших військових формувань, дислокованих на території України, енергетики, транспорту, зв'язку, а також важливих об'єктів інших галузей господарства;

7) брати участь у розробленні і здійсненні відповідно до Закону України "Про державну таємницю" та інших актів законодавства заходів щодо забезпечення охорони державної таємниці та конфіденційної інформації, що є власністю держави, сприяти у порядку, передбаченому законодавством, підприємствам, установам, організаціям та підприємцям у збереженні комерційної таємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтересам України;

8) здійснювати відповідно до законодавства профілактику правопорушень у сфері державної безпеки;

9) у межах визначеної законодавством компетенції забезпечувати захист особистої безпеки громадян і осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, у разі надходження від них, членів їх сімей та близьких родичів заяви, звернення керівника відповідного державного органу чи отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози їх життю, здоров'ю, житлу чи майну; брати участь у реабілітації і поновленні прав незаконно репресованих осіб;

10) сприяти Державній прикордонній службі України в охороні державного кордону України;

11) сприяти забезпеченню режиму воєнного та надзвичайного стану в разі їх оголошення, а також ліквідації наслідків стихійного лиха, значних аварій, катастроф, епідемій, епізоотій та інших надзвичайних ситуацій;

12) подавати наявними силами і засобами, у тому числі і технічними, допомогу органам внутрішніх справ, іншим правоохоронним органам у боротьбі із злочинністю;

13) брати участь у розробленні заходів і вирішенні питань, що стосуються в'їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил;

14) забезпечувати засекреченим і шифрованим зв'язком державні органи України і посадових осіб відповідно до переліку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України, здійснювати заходи щодо криптографічного та технічного захисту секретної інформації;

15) проводити наукові дослідження і дослідно-конструкторські роботи, впроваджувати їх результати в практику діяльності Служби безпеки України;

16) виконувати за дорученням Верховної Ради України або Президента України інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави;

17) брати участь у розробленні та здійсненні заходів щодо фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання, а також у проведенні спеціальної перевірки щодо допуску до особливих робіт.

Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов'язків надається право: вимагати від громадян та посадових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень Служби безпеки України, перевіряти у зв'язку з цим документи, які посвідчують їх особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності; подавати органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності обов'язкові для розгляду пропозиції з питань національної безпеки, у тому числі із забезпечення охорони державної таємниці; одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу Служби безпеки України від міністерств, державних комітетів, інших відомств, підприємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх об'єднань дані і відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користуватися з цією метою службовою документацією і звітністю. Отримання від банків інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність" ; входити у порядку, погодженому з адміністрацією підприємств, установ та організацій і командуванням військових частин, на їх територію і в службові приміщення; складати протоколи про адміністративні правопорушення, віднесені законом до компетенції Служби безпеки України, проводити особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, застосовувати інші передбачені законом заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення; використовувати з подальшим відшкодуванням витрат та збитків транспортні засоби, які належать підприємствам, установам і організаціям, військовим частинам і громадянам (крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав і організацій, транспортних засобів спеціального призначення), для проїзду до місця події, припинення злочинів, переслідування та затримання осіб, які підозрюються в їх вчиненні, доставки до лікувальних установ осіб, що потребують термінової медичної допомоги; виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України, переслідуванні осіб, що підозрюються у їх вчиненні, заходити в жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх з подальшим повідомленням прокурора протягом 24 годин; проводити гласні і негласні оперативні заходи у порядку, визначеному Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність"; здійснювати співробітництво з громадянами України та іншими особами, у тому числі на договірних засадах, дотримуючись при цьому умов добровільності і конфіденційності цих відносин; користуватися на договірних засадах службовими приміщеннями підприємств, установ, організацій, військових частин, а також жилими та іншими приміщеннями громадян; направляти військовослужбовців Служби безпеки України для роботи на штатних посадах в інших установах, підприємствах і організаціях на час виконання конкретних завдань в інтересах розвідки, контррозвідки, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю; в окремих випадках у порядку, визначеному колегією Служби безпеки України, допускається направлення на роботу таких військовослужбовців в установи, підприємства і організації за ініціативою їх керівників; в інтересах розвідки, контррозвідки і оперативно-розшукової діяльності створювати інформаційні системи та вести оперативний облік в обсязі і порядку, що визначаються завданнями, покладеними на Службу безпеки України цим Законом; морально і матеріально заохочувати співробітників Служби безпеки України та інших осіб за заслуги щодо забезпечення державної безпеки; представляти їх у встановленому порядку до державних нагород; позачергово придбавати квитки на всі види транспорту незалежно від наявності місць і поселятися в готелях при пред'явленні посвідчення про відрядження; безплатного проїзду всіма видами міського пасажирського транспорту загального користування (крім таксі), залізничного та водного транспорту приміського сполучення та автобусами приміських маршрутів, а також попутним транспортом; видавати у разі наявності небезпеки для життя і здоров'я особам, взятим під захист, відповідно до чинного законодавства зброю, спеціальні засоби індивідуального захисту та сповіщення про небезпеку. У разі проведення заходів щодо боротьби з тероризмом і фінансуванням терористичної діяльності Служба безпеки України, її органи і співробітники мають також право: одержувати в установленому законом порядку на письмову вимогу керівника органу або оперативного підрозділу Служби безпеки України від митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форми власності) інформацію і документи про операції, стан рахунків і руху коштів на них за конкретний проміжок часу (з розшифруванням сум, дати призначення та контрагента платежу), вклади, внутрішньо- та зовнішньоекономічні угоди, а також засвідчені копії документів, на підставі яких було відкрито рахунок конкретної юридичної або фізичної особи. Отримання від банків відомості, яка містить банківську таємницю, здійснюється у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність". Документи та інформація повинні бути подані негайно, а якщо це неможливо - не пізніше ніж протягом 10 діб; залучати в установленому законодавством порядку до проведення перевірок, ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ, організацій контрольних і фінансових органів; одержувати в установленому законодавством порядку за письмовими запитами керівника органу або оперативного підрозділу Служби безпеки України інформацію з автоматизованих інформаційних і довідкових систем та банків даних, створюваних Верховним Судом України, Генеральною прокуратурою України, Національним банком України, Антимонопольним комітетом України, Фондом державного майна України, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування України; подавати за матеріалами оперативно-розшукової діяльності до суду заяви про скасування реєстрації і припинення діяльності суб'єктів підприємництва, а також за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України; входити за письмовим розпорядженням керівника органу або оперативного підрозділу Служби безпеки України за службовими посвідченнями на територію, у приміщення, склади та сховища підприємств, організацій і установ (крім іноземних дипломатичних представництв) незалежно від форми власності, на пункти пропуску через державний кордон та митниць, а також у виробничі приміщення громадян, які займаються підприємницькою діяльністю; за постановою слідчого та з санкції відповідного прокурора з нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності, а у невідкладних випадках - з подальшим повідомленням прокурора протягом 1 доби у разі загрози знищення, приховування або втрати предметів чи документів, які можуть бути використані під час розкриття та розслідування злочинної діяльності, на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища, брати їх під охорону, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності фізичних та юридичних осіб, вилучати предмети і документи із складанням відповідного акта. Копії акта вручаються громадянину чи представнику підприємства, установи, організації.

Постійний контроль за діяльністю Служби безпеки України, дотриманням нею законодавства здійснюється Комісією Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки. Голова Служби безпеки України регулярно інформує Верховну Раду України, Президію Верховної Ради України та Комісію Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки про діяльність Служби безпеки України, стан державної безпеки, дотримання чинного законодавства, забезпечення прав і свобод людини та з інших питань. Служба безпеки України у порядку, встановленому законодавством, зобов'язана відповідати на запити постійних і тимчасових комісій Верховної Ради України та народних депутатів України. Голова Служби безпеки України щорічно подає Верховній Раді України звіт про діяльність Служби безпеки України.

Контроль за діяльністю Служби безпеки України здійснюється Президентом України та уповноваженими ним державними органами. Постійний контроль за дотриманням конституційних прав громадян і законодавства в оперативно-розшуковій діяльності та діяльності у сфері охорони державної таємниці органів і підрозділів Служби безпеки України, а також контроль за відповідністю виданих Службою безпеки України положень, наказів, розпоряджень, інструкцій і вказівок Конституції і законів України здійснюється спеціально призначеними Президентом України посадовими особами. Повноваження цих посадових осіб та правові гарантії їх діяльності визначаються Положенням, яке затверджується Президентом України.

Служба безпеки України регулярно у порядку, визначеному Президентом України, інформує Президента України, членів Ради національної безпеки України і посадових осіб, спеціально призначених Президентом України, з основних питань своєї діяльності, про випадки порушення законодавства, а також на їх вимогу подає інші необхідні відомості. Голова Служби безпеки України щорічно подає Президенту України письмовий звіт про діяльність Служби безпеки України. Голова Служби безпеки України несе персональну відповідальність за своєчасність, об'єктивність і повноту поданої інформації.

Вищий нагляд за додержанням і застосуванням законів Службою безпеки України здійснюють Генеральний прокурор України та уповноважені ним прокурори.

Співробітники Служби безпеки України самостійно ухвалюють рішення в межах своїх повноважень. Вони повинні відмовитися від виконання будь-яких наказів, розпоряджень або вказівок, які суперечать чинному законодавству. За протиправні дії та бездіяльність вони несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність. Співробітники Служби безпеки України, які виконують свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень і в рамках Закону, не несуть відповідальності за завдані майнові збитки. Такі збитки відповідно до законодавства компенсуються за рахунок державного бюджету Службою безпеки України.

Законні вимоги співробітників Служби безпеки України при виконанні ними службових обов'язків є обов'язковими для громадян і посадових осіб. Непокора або опір законним вимогам співробітників Служби безпеки України, неправомірне втручання в їх законну діяльність тягнуть за собою відповідальність, передбачену законодавством.

Про важливість Служби безпеки України для вирішення завдань розбудови української державності свідчать статистичні дані. Так, у 2004 році Службою безпеки України припинено злочинну діяльність 6 громадян України, котрі намагалися передати представникам іноземних країн відомості, що становлять державну таємницю та конфіденційну інформацію, яка є власністю держави. Порушені стосовно зазначених осіб кримінальні справи за ст. 111 (державна зрада) і ст. 330 (передача або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави) Кримінального Кодексу України було направлено до суду. Недопущено реалізацію протиправних намірів 10 громадян України щодо передачі за кордон відомостей, що становлять державну таємницю. Сорока п’яти громадянам України та трьом іноземцям, які були залучені до співпраці спеціальними службами і правоохоронними органами іноземних країн, згідно із ст. 8 Закону України “Про контррозвідувальну діяльність” оголошено офіційні застереження від імені Служби безпеки України про неприпустимість протиправної діяльності. Розкрито ряд терористичних проявів, на виконання резолюцій Ради Безпеки ООН заборонено в’їзд на територію України 161 учаснику руху “Талібан” та терористичної організації “Аль-Каїда”, вжито заходів щодо виявлення та блокування руху фінансових і матеріальних ресурсів, призначених для фінансування незаконних воєнізованих формувань та міжнародних терористичних організацій.

За результатами правозастосовної діяльності Департаменту контррозвідувального захисту економіки держави СБ України повернуто до державного бюджету коштів на суму близько 115 млн грн, у власність держави повернено фінансово-матеріальних цінностей на суму понад 300 млн грн, із-за кордону повернуто валютних та матеріальних цінностей, які незаконно там перебували, на загальну суму понад 110 млн грн.

У рамках реалізації загальнодержавних програм по боротьбі із корупцією та організованою злочинністю Службою безпеки України протягом 2004 року викрито 897 злочинів у сфері службової діяльності, порушено 270 кримінальних справ стосовно співробітників правоохоронних і контролюючих органів. За результатами судового розгляду адміністративних протоколів, складених відповідно до Закону України “Про боротьбу з корупцією”, до відповідальності притягнуто понад 1,2 тис. посадових осіб (серед них - перший заступник Міністра промислової політики України, т.в.о. начальника Центральної енергетичної митниці ДМСУ, перший заступник начальника Закарпатського обласного управління юстиції, суддя Івано-Франківського міськсуду та інші).

У ході здійснення заходів щодо запобігання контрабанді Службою безпеки України та іншими правоохоронними органами за матеріалами СБ України порушено 311 кримінальних справ, вилучено предметів контрабанди на загальну суму понад 60 млн грн, припинено діяльність 56 злочинних угруповань контрабандистів.

У 2004 році слідчими підрозділами органів Служби безпеки розслідувалося 2403 справи на 2134 особи. Закінчено досудове слідство у 1210 кримінальних справах стосовно 1712 осіб, з яких направлено до судів з обвинувальними висновками 883 справи на 1233 особи. У результаті роботи за кримінальними справами в доход держави повернуто товарно-матеріальних цінностей, валюти та коштів на суму 42,17 млн грн, вилучено та накладено арешт на майно і цінності на суму 23,9 млн грн [318].

Однак, незважаючи на безумовну важливість Служби безпеки України для збереження української державності, необхідно зазначити, що її компетенція є невиправдано розширеною, а деякі права суперечать Конституції та іншим законам України. Так, незрозуміло, чому Служба безпеки зобов’язується займатися інформаційно-аналітичною роботою щодо проведення державою внутрішньої діяльності, соціально-економічного будівництва, науково-технічного розвитку, роботи з екологічних проблем, тобто з питань, що не пов’язані з національною безпекою України (п. 1 ст.24 Закону України «Про Службу безпеки України»). Вирішення названих питань належить до компетенції Кабінету Міністрів України та інших державних органів. Досить сумнівним виглядає п.15 ст.24 зазначеного Закону, відповідно до яких обов’язками Служба безпеки України є проведення наукових досліджень і дослідно-конструкторських робіт, впровадження їх результатів в практику діяльності Служби безпеки України. Вважаємо, що проведення зазначених робіт може бути обов’язком спеціалізованих науково-дослідних та дослідно-конструкторських установ, але ж ніяк не обов’язком правоохоронного органу. Але таким, що найбільш суперечить принципам побудови правової держави, є п.16 ст.24 Закону України «Про Службу безпеки України», відповідно до якого остання зобов’язана виконувати за дорученням Верховної Ради України або Президента України інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави. Зазначене робить Службу безпеки України заручником розстановки політичних сил у державі і, як аргументовано підтвердили події помаранчової революції, створює умови для виконання так званих «політичних замовлень». Вважаємо, що наведені вище обов’язки Служби безпеки України мають бути скасовані шляхом внесення відповідних змін до Закону України «Про Службу безпеки України».

Крім того, не можна обійти увагою п.7 ст.25 Закону України «Про Службу безпеки України», в якому закріплене право Служби безпеки України, її органів і співробітників «виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України, переслідуванні осіб, що підозрюються у їх вчиненні, заходити в жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх з подальшим повідомленням прокурора протягом 24 годин». Дане право суперечить положенням ст.30 Конституції України, яка гарантує недоторканність житла і, зокрема, визначає, що у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку [2]. Як можна побачити, ні про яке «припинення злочинів», що дає змогу порушити недоторканність житла, мова в Основному Законі не йдеться. Вважаємо, що п.7 ст.25 Закону України «Про Службу безпеки України» має бути приведений у відповідність до Конституції України.

3.3 Правовий статус податкової міліції та митної служби

Відповідно до ст.1 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державну податкову службу в Україні” від 5 лютого 1998 р. [319] податкова міліція представлена у вигляді сукупності спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, які в обов’язковому порядку діють у складі кожного з органів податкової служби. Це такі, як: Головне управління податкової міліції (ГУ ПМ), Слідче управління податкової міліції (СУ ПМ) та Управління по боротьбі з корупцією (УпБзК) в органах податкової служби ДПА України. Разом з тим вони є самостійними структурними підрозділами, які об’єднуються під керівництвом спільного начальника - начальника податкової міліції України лише на рівні ДПА України. Начальник податкової міліції України є першим заступником Голови ДПА України, а начальники податкових міліцій на місцях є заступниками керівників відповідних місцевих органів податкової служби. З цього випливає, що податкова міліція є лише загальною спільною назвою всіх підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями. Проте, враховуючи думку В.Манохіна, можна сказати, що податкова міліція - це одна з форм виявлення змісту, завдань, функцій, компетенції, тобто державно-правової природи даних підрозділів [320, с.12].

Як справедливо зазначив В.Шкарупа, органом є не вся міліція, а суб’єкт, який приймає рішення і діє від її імені, тобто конкретний орган [321, с.22]. Наприклад, начальник головного відділу податкової міліції Державної податкової інспекції. У такому разі правомірно вести мову “про органи міліції”. Отже, податкова міліція є системою цих органів, виразна державна структура, яка складається з сукупності взаємодіючих між собою спеціальних підрозділів, діючих на всій території держави.

Виходячи з того, що існувати і здійснювати свої повноваження податкова міліція в змозі лише у складі органів податкової служби як їх невід’ємна і органічна складова, вона не має відособленого від органів податкової служби майна, рахунків у банку, права самостійно вступати у правові відносини з державними установами, підрозділами і організаціями, набувати і здійснювати від свого імені майнові права, нести відповідальність за своїми зобов’язаннями чи бути позивачем і відповідачем у судах. У разі порушення працівниками податкової міліції прав і законних інтересів громадянина обов’язок вжити заходи до поновлення цих прав, відшкодувати заподіяну матеріальну шкоду, на вимогу громадянина публічно вибачитися покладається на відповідний орган податкової служби. З наведеного випливає, що правосуб’єктність органів податкової міліції у сфері цивільно-правових відносин є досить обмеженою або ж можна ставити питання про її відсутність взагалі як такої. Як відомо, для колективних суб’єктів саме адміністративна правосуб’єктність є первісною і передумовою для виникнення інших видів галузевої правосуб’єктності.

У той самий час для теорії і практики функціонування суб’єктів виконавчої влади правовий статус податкової міліції вносить незвичну відмінність цих органів від традиційних суб’єктів з адміністративно примусовими повноваженнями у фінансовій сфері. Зокрема, це пов’язано з метою створення податкової міліції. Адже законодавчо визначено, що органи податкової міліції мають статус спеціальних підрозділів. З цього випливає, що податкова міліція призначена виключно для якогось спеціального використання, для виконання якихось спеціальних завдань.

Так, аналіз статті 2 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» [322], в якій визначено основні завдання органів податкової служби, дає змогу виділити головне, універсальне завдання, виконання якого покладено на всі без винятку структурні підрозділи. Це здійснення контролю за дотриманням вимог податкового і валютного законодавства. Взявши до уваги думку Б.М.Лазарєва, можна сказати, що саме це завдання встановлює ті соціальні цілі, на досягнення яких повинна бути спрямована діяльність органів податкової служби, у тому числі й податкової міліції [323, с.5]. Але, маючи спільні для всієї податкової служби завдання, податкова міліція має і специфічні, власні завдання, які безпосередньо визначені у ч.2 ст.19 зазначеного Закону. До таких належить: 1) запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування, їх розкриття, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення; 2) розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів; 3) запобігання корупції в органах податкової служби та виявлення її фактів; 4) забезпечення безпеки діяльності працівників податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням службових обов’язків.

З наведеного випливає, що за своєю сутністю завдання податкової міліції є тими цілями, досягнення яких вона покликана добиватися всією своєю діяльністю, а їх законодавче закріплення надає їм юридичної сили.

У той самий час, можна помітити, що за досягненням поставлених цілей податкова міліція має завдання різного спрямування: зовнішнього - виконання яких пов’язане з впливом на об’єкти контролю, що знаходяться за межами системи органів податкової служби, та внутрішнього - спрямовані на забезпечення внутрішньосистемного режиму функціонування.

При розгляді цього питання слушним буде врахувати точку зору Д.А.Ковачова, з якої випливає, що податкова міліція повинна керуватися тільки цими завданнями (цілями) і не має права ухилятися від їх досягнення, а тим більше спрямовувати свою діяльність на досягнення будь-яких інших, що суперечать тим, які закріплені у законі [324, с.43]. Отже, з аналізу покладених завдань можна зробити висновок, що основним призначенням податкової міліції є боротьба з податковими правопорушеннями і, що не менш важливо, також здійснення комплексу заходів забезпечувального характеру для ефективного виконання завдань, які стоять перед органами податкової служби в цілому.

Аналізуючи права податкової міліції стосовно її правосуб’єктності, можна помітити їх подвійну природу, що відрізняє підрозділи податкової міліції від інших органів міліції. Так, відповідно до ст.22 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» [322] працівники податкової міліції наділені правами, які передбачені в законі, як для органів податкової служби, так і правами які містяться в окремих положеннях Закону України “Про міліцію”. Тобто законодавчо визначено похідний характер прав податкової міліції від двох самостійних правових джерел. Проте Закон обумовив певні обмеження для працівників податкової міліції у користуванні всім обсягом прав, передбачених для органів податкової служби. Наприклад, при здійсненні податкового контролю працівники податкової міліції не мають права приймати рішення про безспірне стягнення сум заборгованості щодо сплати податків та недоїмки з них; надавати за ними відстрочки і розстрочки щодо їх сплати; застосовувати фінансові санкції та накладати адміністративні штрафи. Серед міліціонерів–податківців наданими повноваженнями мають право користуватися тільки начальники податкових міліцій, оскільки вони є заступниками керівників органів податкової служби. Такий підхід можна пояснити врахуванням раціонального співвідношення між колом покладених завдань на податкову міліцію та обсягом необхідних для їх виконання повноважень. Це цілком знаходить своє відображення в розрізі науки управління. Але разом з тим законодавцю не вдалося уникнути дублювання деяких прав податкової міліції, передбачених у різних законах, зокрема, що стосується повноважень у сфері здійснення перевірки суб’єктів оподаткування.

Проте важливо зауважити, що користуватися повноваженнями податкової міліції мають право лише посадові особи начальницького складу податкової міліції. Це є виключно їх прерогативою, закріпленою у законі. Ніякі інші посадові особи місцевих органів податкової служби, навіть керівники або заступники керівників даних органів, не мають на це право. Наприклад: встановлювати конфіденційне співробітництво з особами на засадах добровільності; знімати інформацію з каналів звязку; контролювати телеграфно-поштові відправлення; створювати з метою конспірації підприємства і організації, використовувати документи, які зашифровують особу чи відомчу належність працівників, приміщень і транспортних засобів оперативних підрозділів, проводити обшук (ст.177 КПК), виїмку (ст.178 КПК), допити (ст.166 КПК) [206] тощо.

На практиці можна простежити ще такі тенденції застосування спеціальної юрисдикції. Органам податкової міліції всіх рівнів надані великі права стосовно перевірки додержання податкового законодавства підприємствами, установами, організаціями незалежно від відомчої належності і організаційно-правової форми, а також громадянами. Це закріплено, зокрема, у пунктах 1-4, 6, 12, 14 ст.11 Закону України “Про Державну податкову службу в Україні” [322]. Проте, відповідно до окремих положень ст.11 Закону України “Про міліцію” [212], органи податкової міліції на відміну від інших підрозділів податкової служби мають право одержувати безоплатно необхідні відомості і документацію, що не тільки стосуються сплати податків та інших платежів, але й витребувати, збирати і вивчати документи та дані, що характеризують різні сторони діяльності підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочинів. Винятком є відомості, що складають державну таємницю, визначену законодавством. У свою чергу, ст.13 Закону зобов’язує органи податкової міліції зберігати комерційну таємницю, розмір вкладів підприємств і громадян, які, у свою чергу, можуть оскаржити до суду їх неправильні дії.

Податковій міліції для виконання покладених на неї завдань надається право виносити усне попередження особам, які допустили малозначні адміністративні правопорушення, або виносити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки. У разі ухилення без поважних причин від явки за викликом піддавати їх приводу у встановленому законом порядку. Затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях осіб, які вчинили правопорушення, для складання протоколу або розгляду справи по суті. Проводити особистий огляд, огляд речей і документів, застосовувати інші, передбачені законом заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Проте у цій сфері діяльності органів податкової міліції виникає багато проблем. Адже в цьому відношенні адміністративне законодавство поки що не зреагувало в повному обсязі, щоб у Кодексі про адміністративні правопорушення знайти своє відображення. Але основною рисою відмінності органів податкової міліції від інших підрозділів податкової служби є надане законом право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю. Саме законодавчо визначене право застосовувати заходи примусу є однією з особливих рис податкової міліції як органів спеціальної компетенції. Як зазначає В.К.Шкарупа, “...серцевина всіх повноважень міліції складається в праві насильно змушувати невизначене коло осіб що-небудь зробити чи, навпаки, стриматися від яких-небудь дій...” [321, с.16].

Отже, на підставі викладеного можна зробити висновок, що органи податкової міліції мають виключні, тобто спеціальні, надвідомчі повноваження, які за визначенням таких вчених, як В.Б.Авер’янова, Д.М.Бахраха, Л.В.Коваля, є складовою частиною спеціальної (функціональної) компетенції [325, с.51; 326, с.86; 327, с.36]. Поділяючи точку зору вчених, можна сказати, що особливою ознакою податкової міліції як органів спеціальної компетенції є те, що вони створені для виконання таких функцій управління, які мають міжгалузевий характер, функціонально-управлінський вплив яких поширюється на будь-які галузеві структури і відповідно наділені такими повноваженнями, право на користування якими має лише обмежене коло суб’єктів, чітко визначених законом.

Таким чином, права та обов'язки посадових осіб податкової мілі­ції поділяються на загальні, характерні для усіх посадових осіб, і спеціальні (виключні), виходячи з функцій, які виконує податкова міліція. На думку Б.М.Лазарева, встановлюючи виключні повноваження, держава має за мету гарантувати оперативне вирішення конкретних справ, покладених на органи, що складаються з “професіоналів”. Звичайно це так, але в даному випадку ми вважаємо, що наявність самої категорії виключних повноважень повязана з тим, що компетенція органів податкової міліції має різне походження. Адже, базуючись на окремих положеннях Закону України “Про міліцію”, в своїй основі вона немовби є продовженням компетенції відповідних міліцейських органів Міністерства внутрішніх справ, її деталізацією і конкретизацією. А тому саме це й надає податковій міліції якісних особливостей порівняно з іншими підрозділами податкової служби, де юридичний зміст спеціальних прав її посадових осіб обумовлює односторонній, примусовий характер рішень і дій стосовно платників податків. Але разом з тим кожна посадова особа податкової міліції діє тільки у рамках ус­тановленої їй законодавством компетенції. За невиконання або неналеж­не виконання посадовими особами податкової мілі­ції своїх обов'язків вони притягаються до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної та матеріальної відповідальності згідно з чинним законодавством.

Отже, органи податкової міліції мають ряд повноважень, які характеризують їх не тільки як органічну частину місцевих органів податкової служби, а й як самостійні органи, наділені власною спеціальною компетенцією, яка знаходиться в тісному функціональному зв’язку з компетенцією органів податкової служби. Як відмітив В.С.Курінний, “Кожний орган повинен мати власну компетенцію, бо інакше не було б потреби в існуванні такого органу” [328, с.20].

Дослідження правосуб’єктності органів податкової міліції тісно пов’язано з визначенням їхнього місця та ролі у здійсненні правоохоронної діяльності в державі. Так, аналізуючи ст.2 Закону України “Про Державну податкову службу в Україні” [322], можна помітити, що серед завдань місцевих органів податкової служби, які визначають їх як правоохоронні органи, є запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції. З наведеного видно, що законодавець чітко визначив межі їх участі у здійсненні правоохоронної діяльності, поставивши в залежність від тих злочинів і правопорушень, які віднесені до компетенції податкової міліції.

В той же час предметом правоохоронної діяльності податкової міліції, при здійсненні покладених на неї завдань, можуть виступати будь-які протиправні явища, незалежно від їх юридичної кваліфікації. Наприклад, хуліганство, терористичні акти та інше. “Надане міліції право застосовувати силу для досягнення законних цілей - її головна відмінна особливість, що дає можливість міліції зайняти особливе місце в державній системі правоохорони” [321, с.16]. Отже, правоохоронна діяльність податкової міліції являє собою різновид правоохоронної діяльності держави, яка, за визначенням М.М.Рудякова, є однією із складних форм активного державно-владного відношення до негативних протиправних явищ та їх наслідків [329, с.20].

Порівняння податкової міліції з іншими підрозділами місцевих органів податкової служби як з точки зору питомої ваги правоохоронної діяльності у загальному обсягу їх діяльності, так і з точки зору ролі правоохоронної діяльності у їх соціальному призначенні дає підстави зробити висновок, що податкова міліція належить до такого виду правоохоронних органів, для яких правоохоронна діяльність є як способом існування, так і формою вираження їх соціального призначення. У свою чергу, визначає податкову міліцію як одного з найактивніших суб’єктів загальнодержавної системи боротьби зі злочинністю, своєрідною реакцією держави на ріст тіньової економіки, зокрема, правопорушень у сфері оподаткування.

Переходячи до аналізу правового статусу органів Державної митної служби, зазначимо, що розвиток митної справи в Україні розпочався водночас із становленням сучасної суверенної Української держави. До 90-х років минулого століття єдиною митною територією була територія СРСР, а, отже, Україна не мала власної митної території, митного кордону, власного митного законодавства та митної системи. 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація визначила, що "Верховна Рада Української РСР виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи із потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах" 24 серпня 1991 р. депутати українського парламенту прийняли Акт проголошення незалежності України. Цими документами було покладено початок визначення шляху майбутнього розвитку України як незалежної європейської держави.

Для розвитку положень Декларації про державний суверенітет України було прийнято Закон "Про економічну самостійність Української РСР" від 2 серпня 1990 року. Цей закон свідчив, що УРСР самостійно здійснює інвестиційну, зовнішньоекономічну та іншу політику. Серед головних принципів економічної політики України у цьому законі було названо захищеність внутрішнього ринку, яка, у свою чергу, неможлива без налагодження власної митної системи. Для реалізації цих завдань необхідно було терміново готувати та проводити відповідну систему заходів, у тому числі прийняття наступних нормативно-правових актів.

Ще одним із перших законів, що мали загальний характер і деякою мірою стосувалися побудови митної системи, був Закон УРСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 року. Серед органів, які здійснювали регулювання зовнішньоекономічною діяльністю, фігурувало і Державне управління митного контролю Української РСР, яке мало здійснювати митний контроль в УРСР відповідно до чинного законодавства. У ст. 13 названого закону зазначалося, що УРСР самостійно здійснює митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності на своїй території. Митну політику УРСР визначає Верховна Рада УРСР. Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснювалося відповідно до цього закону, законів УРСР про митне регулювання, єдиного митного тарифу УРСР і міжнародних договорів УРСР. Цей закон в подальшому зазнав змін, але діє й досі.

Першим нормативним актом, який врегулював діяльність митниць і започаткував розбудову митної системи, був Закон Української РСР від 25 червня 1991 р. "Про митну справу в Україні". Він відіграв важливу роль у розвитку митного законодавства нашої держави і дав поштовх до прийняття на його основі низки нормативно-правових актів з регулювання митної діяльності і був актуальним аж до прийняття у липні 2002 р. нового Митного кодексу України. Цей закон передбачав дволанкову митну систему, яка включала Державний митний комітет та митниці й інші митні установи України.

12 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Митний кодекс України. Постановою Верховної Ради України "Про введення в дію Митного кодексу України", цей кодекс набрав чинності з 1 січня 1992 р. Цей провідний в галузі митного законодавства нормативно-правовий акт визначив принципи організації митної справи в Україні на основі єдності митної території, мита і митних зборів з метою створення сприятливих умов для розвитку ринкової економіки та зростання активності зовнішньоекономічної діяльності.

5 лютого 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про Єдиний митний тариф", що вводився в дію з 1 березня 1992 р. Протягом часу дії Єдиного митного тарифу він зазнав численних змін, але вони переважно стосувалися ставок ввізного мита на окремі види товарів та присвоєння їм кодів. Змінив ситуацію прийнятий Верховною Радою України у 2001 році Закон "Про митний тариф України" від 5.04.2001 р., у якому згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності, що базується на Гармонізованій системі опису та кодування товарів, дається систематизований перелік ставок ввізного мита, яке справляється з товарів, що ввозяться на митну територію України. Закон на відміну від порядку, що існував раніше, визначає, що "встановлення нових та зміна діючих ставок ввізного мита, визначених Митним тарифом України, здійснюється Верховною Радою України шляхом прийняття законів України з урахуванням висновків Кабінету Міністрів України (Ст.2). У Митному тарифі України товари, що підлягають митному контролю на території України, систематизовані, як і в Єдиному митному тарифі 1993 р., в 21-му розділі та зведені у 97 груп, проте він має значно більшу кількість товарних позицій і підпозицій. Всього обсяг Митного тарифу України становить понад 1500 сторінок, тобто він майже вдесятеро більший за обсяг Єдиного митного тарифу.

Указом Президента України «Про Державну митну службу України» від 29 листопада 1996 року N 1145/96 Державний митний комітет України було ліквідовано, а на його базі створено Державну митну службу України як центральний орган виконавчої влади, який є правонаступником ліквідованого Державного митного комітету України стосовно його зобов'язань, прав та обов'язків. Положенням "Про державну митну службу України", затвердженим Указом Президента України від 24 серпня 2000 р. №1022/2000, визначено основні завдання, організацію діяльності Держмитслужби, її основні функції та повноваження.

Наступним кроком у створенні митного законодавства незалежної України стало прийняття численних нормативно-правових актів, що регулювали порядок переміщення через митний кордон України транспортних засобів, різних видів товарів та інших предметів, іноземної валюти, операції, пов’язані із здійсненням митного контролю за їх переміщенням, митного оформлення цих предметів, товарів і транспортних засобів, а також із справлянням податків і зборів. Поряд із законодавчими актами з урегулювання митних питань мали місце і галузеві, зокрема, накази Державного митного комітету України (згодом – Державної митної служби України).

Однак, незважаючи на процеси удосконалення митного законодавства, на початку нового тисячоріччя поза нормами Митного кодексу 1991 року залишалися кардинальні питання реформування економіки української держави, послідовний процес становлення ринкових механізмів у країні. Крім того у цьому Кодексі не знайшла належного втілення реалізація державної політики становлення та подальшого розвитку митної системи України, роль митних органів у формуванні державного бюджету, митно-тарифному регулюванні, організації безкомпромісної боротьби з контрабандою і порушеннями митних правил. До того ж за час, що минув після набрання чинності Митним кодексом України 1991 року, суттєвих змін зазнало законодавство України: прийнята Конституція України, чимало нових нормативно-правових актів з’явилося в зовнішньоекономічній, податковій, валютній сферах. Окремі норми Митного кодексу 1991 року суперечили Конституції України, деяким іншим актам законодавства, що призводило до конфліктних ситуацій із суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, особливо при розгляді претензій митних органів до порушників митного законодавства в судах. Ці та інші фактори вимагали прийняття нового Митного кодексу України. Тому 11 липня 2002 р. Верховною Радою України четвертого скликання був прийнятий новий Митний кодекс України, який адекватно відобразив реалії економічного і суспільного життя нашої держави, зовнішньоекономічних зв’язків України, становище і роль митної служби в системі органів управління.

Сьогодні митна справа в нашій державі регулюється такими правовими актами:

- Конституцією України – Основним Законом нашої держави, в якому визначаються фундаментальні положення діяльності всіх державних і недержавних органів, проголошуються базові права людини і громадянина, містяться положення щодо суверенітету, засади зовнішніх відносин та інші важливі для нормотворчої і законодавчої практики положення;

- Митним кодексом України;

- законами України, найважливішими з яких в аспекті митної справи є Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року N 959-XII, «Про Митний тариф України» від 5 квітня 2001 року N 2371-III, «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 року N 2673-XII, Про Дисциплінарний статут митної служби України від 06.09.2005 № 2805-IV, а також деякими іншими, посилання на які містяться у коментарях до відповідних статей МК;

- постановами Верховної Ради України;

- указами Президента України, зокрема, Питання Державної митної служби України від 24.08.2000 № 1022/2000, «Про введення до складу Представництва України при Європейських Співтовариствах (Європейському Союзі) представника Державної митної служби України» від 19 квітня 2004 року N 445/2004, Про заходи щодо підвищення ефективності діяльності митної служби України від 24 жовтня 2003 року N 1209/2003, Про символіку Державної митної служби України від 27 червня 2003 року N 554/2003, Про приєднання України до Міжнародної конвенції про взаємну адміністративну допомогу у відверненні, розслідуванні та припиненні порушень митного законодавства та додатків I, II, III, V, VI, VII, VIII до неї від 23 травня 2000 року N 699/2000;

- постановами Кабінету Міністрів України, зокрема, «Про затвердження Порядку декларування митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон України» від 28 серпня 2003 р. N 1375, «Про затвердження Порядку визначення товарів, що ввозяться на митну територію України для використання у промисловому виробництві моторних транспортних засобів» від 26 жовтня 2005 р. N 1031, «Про митний контроль та митне оформлення природного газу, нафти, нафтопродуктів, етилену і аміаку, що переміщуються через митний кордон України трубопровідним транспортом» від 17.12.2003 № 1958, «Про затвердження переліку пунктів пропуску через митний кордон України, через які дозволяється переміщення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів» від 25 грудня 2002 р. N 1950, «Питання пропуску через державний кордон автомобільних, водних, залізничних та повітряних транспортних засобів перевізників і товарів, що переміщуються ними» від 24 грудня 2003 р. N 1989, «Про затвердження Порядку проведення митними органами на підприємствах перевірок системи звітності та обліку товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України» від 23 грудня 2004 р. N 1730, «Про затвердження Порядку митного оформлення імпортних товарів (продукції), що підлягають обов'язковій сертифікації в Україні» від 4 листопада 1997 р. N 1211, «Про затвердження Порядку визначення країни походження товару, що переміщується через митний кордон України» від 28 жовтня 2004 р. N 1443, «Про затвердження Порядку здійснення компенсації шкоди, заподіяної працівникам митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій під час виконання або пов'язаної з виконанням ними службових обов'язків» від 26 травня 2004 р. N 678, «Про затвердження Положення про вантажну митну декларацію» від 9 червня 1997 р. N 574, «Про умови грошового забезпечення посадових осіб та оплати праці працівників митної служби» від 14 квітня 2004 р.

N 497, «Про затвердження Порядку взаємодії митних органів і органів державної податкової служби під час проведення звіряння даних щодо обігу, обліку та погашення податкових векселів та здійснення контролю за цільовим використанням імпортованих товарів, митне оформлення яких здійснюється із застосуванням податкового векселя» від 18 лютого 2004 р. N 178 та багатьма іншими;

- спільними наказами Держмитслужби та інших державних органів, якими регулюються важливі аспекти їх взаємодії та розмежування функцій, зокрема: спільним наказом Державної митної служби України та Адміністрації Державної прикордонної служби України від 01.06.2005 N 461/439 «Про затвердження Порядку дій у разі виявлення органами (підрозділами) Державної прикордонної служби України порушень законодавства й порушення справ, провадження в яких віднесено до компетенції митних органів», спільним наказом Державної митної служби та Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Порядку взаємодії митних і податкових органів при здійсненні державного контролю за експортом окремих видів товарів суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності» від 12.07.2004 N 512/387 та іншими;

- наказами і розпорядженнями Державної митної служби України, наприклад, наказами: «Про затвердження Правил митного контролю та митного оформлення транспортних засобів, що переміщуються громадянами через митний кордон України» від 17.11.2005 N 1118, «Про місця прибуття автотранспорту» від 21.11.2005 N 1136, «Про затвердження Порядку здійснення контролю за доставкою в митниці призначення переміщуваних через митний кордон України товарів окремих видів» від 13.10.2005 N 969 тощо;

- нормативними актами інших державних органів, наприклад: Постановою Правління Національного банку України N 283 від 12.07.2000 «Про затвердження Інструкції про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України», наказом Міністерства аграрної політики України від 23.08.2005 N 414 «Про затвердження Фітосанітарних правил ввезення з-за кордону, перевезення в межах країни, транзиту, експорту, порядку переробки та реалізації підкарантинних матеріалів», а також іншими, які мають безпосереднє відношення до митної справи.

Сьогодні митні органи забезпечують контроль більше ніж на 8 тисячах кілометрів митного кордону. У складі Держмитслужби діють 52 митниці, 138 митних постів, 257 пунктів пропуску, у тому числі 134 автомобільних, 43 залізничних, 41 морських та річкових, 39 авіаційних [330, с.3].

Дуже важливим у процесі перебудови митної системи став етап докорінної її структурно-функціональної реорганізації [332] (1997-1998 рр.)., оскільки саме тоді було змінено схему управління митними органами, зменшено кількість митниць, ліквідовано територіальні митні управління, що дублювали управлінські структури, скорочено штатну кількість митних установ, ліквідовано 12 митних постів, ефективність роботи яких була визнана незадовільною.

Аналіз правового статусу органів митної служби свідчить, що, незважаючи на важливість завдань, які стоять перед останньою, та необхідність правового регулювання на рівні закону питань організації органів митної служби, діяльність названого правоохоронного органу законодавчо не регламентована. З огляду на це вважаємо за доцільне розробити і затвердити Закон України «Про митну службу України», в якому були б визначені правовий статус митної служби України, її інституцій у відповідності до вимог Митного кодексу Європейського Союзу, Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур (Кіотська конвенція) як системи компетентних державних органів у галузі митної справи.

Прийняття Закону України “Про митну службу України” дасть можливість оптимізувати систему державного управління в галузі митної справи, зокрема організацію державної виконавчої влади на центральному та місцевому рівнях, запровадити нову ідеологію функціонування державної виконавчої влади в галузі митної справи, що, у кінцевому підсумку, повинно забезпечити більш надійний захист економічних інтересів України.

3.4 Правовий статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини

Одним із ключових факторів створення гарантій демократичного розвитку суспільства та реалізації принципу визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю є інститут омбудсмана. Його запровадження – це важливий крок у напрямку інституціоналізації демократичних процесів у соціально-політичному житті будь-якої країни. Особлива потреба в цьому правозахисному інституті виникає тоді, коли органи державної влади не в змозі забезпечити потрібний рівень вирішення покладених на них завдань, що зумовлює необхідність у додаткових механізмах захисту прав людини. Однак сьогодні в науці інститут омбудсмана досліджений недостатньо, існуючі дослідження здійснювалися переважно у межах конституційного права (О.В.Марцеляк) або висвітлювали окремі аспекти взаємодії омбудсмана з органами державної влади (М.В.Косюта, В. Клочков) чи проблематику місця інституту омбудсмана в механізмі державної влади (Ю.М.Грошевой, В.Я.Тацій, М.В.Цвік). Однак як елемент правоохоронної системи цей контрольно-наглядовий інститут не досліджувався. Як наслідок існує гостра потреба в комплексному аналізі актуальних проблем теорії та практики функціонування інституту омбудсмана, еволюції його становлення, виробленні цілісної, завершеної концепції його правової природи в аспекті функціонування правоохоронної системи України.

Інститут омбудсмана має скандинавське походження. Уперше він був створений у Швеції на початку XІХ століття, коли в Конституції 1809 року була уведена посада омбудсмана юстиції [337, с. 148]. Однак сам термін "омбудсман" з'явився у Швеції ще в XІІІ столітті. Він має німецьке походження, і його коріння належать до раннього періоду історії німецьких племен. Омбудсманом називалася особа, що обиралася для збору від імені постраждалої сторони грошової пені зі злочинців, що вчинили вбивство. Шведи й інші скандинавські народи переводили слово "омбудсман" як "повірений", "керуючий справами", "довірена особа". Припускають також, що витоки компетенції омбудсмана простежуються у римських посадах цензорів, трибунів, провінційних прокураторів [338, с. 72]. Спочатку, в епоху абсолютної монархії, омбудсмани були людьми корони, покликаними контролювати від імені верховної влади діяльність чиновників і суддів. У міру переходу до конституційної монархії омбудсман стає парламентським органом, що й одержало закріплення в Конституції Швеції 1809 р.

Другою країною, де була введена посада омбудсмана, стала Фінляндія (Конституція 1919 року), а із середини ХХ століття цей інститут став поширюватися й серед інших країн світу - як у Європі, так і в інших регіонах.

Сьогодні кілька десятків держав світу мають такий інститут, хоча він має різну компетенцію, можливості, правовий статус. За всіх національних відмінностей основні функції омбудсмана полягають у тому, що він приймає скарги громадян на порушення їхніх прав і свобод внаслідок дій (бездіяльності) урядових чиновників і відомств, розглядає їх і виносить свої висновки. І хоча ці висновки мають рекомендаційний характер (тобто чиновники не зобов'язані їх однозначно виконувати), у переважній більшості випадків рекомендації омбудсмана приймаються до виконання [339, с. 194].

Сама посада омбудсмана має у різних країнах різні найменування. У скандинавських країнах, на батьківщині цього інституту, використовується назва Омбудсман юстиції, в англомовних країнах - парламентський уповноважений (Парламентський уповноважений у справах адміністрації – Велика Британія, Північна Ірландія, Шрі-Ланка), Парламентський уповноважений для розслідувань (Нова Зеландія), просто парламентський уповноважений (омбудсман) - англомовні провінції Канади. У трьох країнах застосовується термін "уповноважений" без прикметника "парламентський": уповноважений по скаргах (Ізраїль), уповноважений з прав громадян (Польща), уповноважений з прав людини (Росія). Використовуються також терміни “посередни”, “медіатор” (Франція), “проведор (поручитель) юстиції” (Португалія), “помічник громадян” (штат Айова, США), “адвокат народу” (Румунія). У назві цього інституту застосовується також термін "захисник", що підкреслює його спрямованість саме на захист прав громадян: захисник громадян (провінція Квебек, Канада), народний захисник (омбудсман) (Іспанія), публічний захисник (штат Небраска, США), цивільний захисник (італійські провінції), народний правозахисник (Хорватія). Іноді функцію інституту омбудсмана виконує колективний орган: колегія народного правозахисту (Австрія), комісія з розслідувань зловживань адміністрації (Непал), парламентська комісія із прав людини (Латвія) [337, с. 147].

У цілому омбудсман розуміється як гідна довіри незалежна особа, уповноважена парламентом на охорону прав окремих громадян і така, що здійснює опосередкований парламентський контроль у формі комплексного нагляду за всіма державними посадами, але без права зміни прийнятих ними рішень [4, с. 198].

Відповідно до визначення міжнародної асоціації юристів, народний захисник - "омбудсман" - це "служба, передбачена Конституцією або актом законодавчої влади, очолювана незалежною публічною посадовою особою високого рангу, що відповідає перед законодавчою владою, одержує скарги від постраждалих осіб на державні органи та державних службовців або діє за власним розсудом і уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії, представляти доповіді" [340, с.21]. Інше міжнародне визначення інституту омбудсмана, що трапляється в літературі, проголошує, що це "державна служба, передбачена конституцією й очолювана незалежною публічною посадовою особою вищого рангу, що відповідальна лише перед законом" [341, с. 129].

Крім того, варто відзначити, що в різних країнах інститут омбудсмана створюється як на національному рівні, так і на рівні регіонів, а іноді й на рівні муніципалітетів, а також можуть уводитися посади "спеціалізованих" омбудсманів, тобто таких, які працюють з конкретних напрямків захисту прав людини (у справах армії, у правах споживачів, із проблем гендерної дискримінації тощо).

У світовій практиці відомі три моделі інституту омбудсмана, які розрізняються його місцем у державно-правовій системі, порядком його призначення, підпорядкованістю (підзвітністю) тієї або іншої галузі влади або відсутністю такої тощо:

1 Виконавчий омбудсман. Він є органом виконавчої влади, призначається урядом або президентом, йому підконтрольний і підзвітний. Цей варіант не дістав широкого розповсюдження. Він існує у Франції (Медіатор) і призначається Радою Міністрів. Також подібний інститут діє в деяких штатах США.

2 Незалежний омбудсман. Він являє собою особливу й самостійну галузь влади, рівень якої відповідає рівню законодавчої, виконавчої й судової влади. При цьому він може бути призначений президентом або парламентом, але після призначення не підкоряється органу, що його призначив. Така модель омбудсмана існує в Португалії (Проведор юстиції), Намібії й Нідерландах.

3 Парламентський омбудсман. Він перебуває в системі законодавчої галузі влади, призначається (обирається) парламентом і підзвітний (або підконтрольний) йому. Він виступає як орган парламенту, але має широкі повноваження, що надають йому певну самостійність і незалежність від самого парламенту. Основним напрямком діяльності класичного парламентського омбудсмана є контроль над діяльністю адміністрації та її посадових осіб (на відміну від двох інших моделей, у яких його контроль поширюється як на виконавчу, так і на законодавчу владу).

У більшості країн, де існує інститут омбудсмана, він належить саме парламентській моделі. Це природно, оскільки історично омбудсман – породження парламентської системи [338, с. 74]. Він виник саме як орган парламентського контролю над адміністрацією, як результат боротьби парламенту (тобто представників народу) за права і свободи людини й громадянина, проголошені конституцією. Парламентська модель більш органічна не тільки з погляду історії, але й у сучасному контексті, оскільки основні порушення прав громадян, як свідчать чисельні публікації у засобах масової інформації, мають місце при їхніх взаєминах із виконавчими органами державної влади. Світова практика показує, що саме чиновники винні в більшій частині порушень цивільних прав і свобод.

Інститут омбудсмана в правових системах цивілізованих країн миру справедливо вважається важливим механізмом захисту прав людини й зміцнення законності в діяльності державних органів [342, с. 369]. Широкі наглядові функції за діяльністю апарата й посадових осіб всіх рівнів, якими наділений омбудсман з метою захисту прав і законних інтересів громадян, визначають його високий авторитет і широке визнання громадськістю. Це пов'язано із багатьма демократичними рисами, що характеризують його і забезпечують ефективність його діяльності: незалежним положенням у системі державних органів; незмінюваністю протягом усього строку повноважень парламенту, яким він призначається; правом законодавчої ініціативи; відкритістю й доступністю для всіх громадян, що відчувають потребу у захисті своїх прав і свобод; відсутністю формалізованих процедур розгляду скарг; безкоштовністю надання громадянам допомоги тощо. Всі ці принципи й процедури, на яких ґрунтується діяльність омбудсмана, мають особливе значення для виконання ним функції захисту прав і свобод людини від зловживань і сваволі з боку державного апарата й посадових осіб. Отже, інститут омбудсмана, що дістав у другій половині XX століття широке розповсюдження, довів свою ефективність і знайшов міцні позиції в системі правоохоронних механізмів багатьох країн світу [343, с.375].

Діяльність омбудсмана дозволяє усунути існуючі суперечності між державою і громадянським суспільством, легітимізувати владу, гарантувати громадянам право на “належне управління” з боку державно-владних структур шляхом дотримання ними не тільки “букви закону”, але й “духу юридичних норм”, правил адміністративної етики. Саме ця обставина, а також легкодоступність омбудсмана, відсутність зайвого формалізму у його роботі обумовлюють поширення у світі омбудсманівської ідеї. Проте за всіх існуючих організаційно-правових форм конституційно-правова природа омбудсмана характеризується спільними рисами, притаманними омбудсманам більшості країн. Однією з таких рис є те, що омбудсман – це спеціальний контрольно-наглядовий, правозахисний орган державної влади (посадова особа). Його запровадження є реакцією суспільства на недосконалість існуючої в країні правоохоронної системи. Суспільство зацікавлене у створенні нового, більш ефективного інституту, який би став доповненням до існуючих форм контролю та нагляду у сфері забезпечення прав людини. Здійснюючи свої контрольно-наглядові та правозахисні повноваження, омбудсман відіграє роль балансу між громадянами, суспільством і державою та є необхідним елементом правоохоронної системи. Він не тільки пом’якшує суперечності між державними і громадянськими сферами, але й легітимізує державну владу, яка під впливом цього інституту стає більш чуйною до потреб і запитів членів суспільства.

Статус омбудсмана визначається положеннями конституції країни чи спеціальним законом. Причому, як свідчить світовий досвід, даний інститут запроваджується трьома шляхами: або на основі конституційних положень, що пізніше розвиваються в законодавстві (Швеція, Данія, ФРН, Іспанія, Угорщина, Намібія, Україна та цілий ряд інших країн), або внаслідок прийняття спеціального закону і більш пізнього закріплення зазначеного інституту на конституційному рівні (Португалія, Польща та деякі інші держави), або шляхом урегулювання статусу омбудсмана спеціальним законом без фіксації в конституції (Франція, Великобританія, Австралія, ряд штатів США та інші країни) [344, с.13-21].

Важливою рисою інституту омбудсмана є його незалежність, яка гарантується забороною органам державної влади, будь-яким посадовим особам втручатися в його діяльність, наділення омбудсмана свободою вибору дій при розгляді та вирішенні справ і цілим рядом інших гарантій діяльності. Це політично нейтральний орган. Такий статус омбудсмана не завдає шкоди його суспільному іміджу, а, навпаки, піднімає його, оскільки активна участь омбудсмана у політичному житті країни, безперечно, перетворила б його на знаряддя боротьби за владу і тим самим автоматично позбавила б будь-яких можливостей щодо неупередженого, об’єктивного і незалежного прийняття рішень.

Інститут омбудсмана буває як одноособовим, так і колегіальним органом. Незалежно від моделі інституції діяльність омбудсмана персоніфікована, що надає йому індивідуальності й специфічності у механізмі захисту прав і свобод людини та громадянина. Омбудсмани самі розглядають скарги громадян, вивчають матеріали та обставини справи, а персонал їх служби тільки допомагає їм готувати справи до розгляду.

Омбудсман реалізує свої повноваження, порушуючи провадження за зверненнями громадян або діючи за власною ініціативою. Сферою його діяльності є відносини між громадянином і державним органом, організацією, установою, об’єднанням громадян, їх посадовими особами тощо, а найчастіше – це контроль у сфері взаємовідносин “громадянин – виконавча влада”. Робота омбудсмана має неформальний характер. Неформалізований підхід щодо вирішення скарг громадян на порушення їх прав і свобод вигідно відрізняє цей інститут від інших правових, у тому числі судових способів захисту прав людини. Основним в його діяльності є безкоштовний, простий і зрозумілий для громадян метод роботи. Це полягає у тому, що законодавством не передбачені якісь особливі вимоги щодо поданих громадянами скарг. Як правило, такі вимоги стосуються тільки терміну подачі скарги, інколи - її форми. Хоча більшість омбудсманів світу широко, вільно і гнучко трактують перелічені умови і можуть за своїм розсудом приймати скарги до розгляду й при недотриманні зазначених вимог.

Слід зазначити, що згідно з правовою природою цього інституту він не наділений повноваженнями приймати остаточні рішення у справі, а може тільки намагатися переконати той чи інший орган державної влади розглянути оскаржене питання. Завдання омбудсмана – переконати органи державної влади в необхідності відновити порушені права людини, здійснити певні зміни у механізмі свого функціонування, особливо на тій ділянці, де допускаються масові порушення прав людини. Неімперативний характер повноважень омбудсмана, використання ним методу переконання забезпечують позитивне сприйняття органами управління цього інституту і його рекомендацій. Необхідно зауважити і такий позитивний аспект, що дуже часто завдяки посередницькій діяльності омбудсмана шляхи усунення порушень прав людини визначаються досягненням компромісу чи спільної угоди між особою, чиї права порушені, та органами влади, їх посадовими особами, які порушили її права.

Незважаючи на розходження національних моделей функціонування інституту омбудсмана, є всі підстави говорити про єдину концепцію цього державного інституту позасудового захисту прав і свобод людини й громадянина. Характеристика правового статусу омбудсманів зарубіжних країн дає змогу виділити такі основні риси цього інституту: а) визначення статусу омбудсмана положеннями конституції країни чи відповідним законом; б) спеціальний правоохоронний характер цього органу державної влади (посадової особи);

в) незалежність інституту омбудсмана; г) його політичну нейтральність; д) призначення у більшості країн омбудсмана на посаду парламентом, а інколи й іншими органами державної влади (главою держави, урядом і т. ін.); е) як одноособовість, так і колегіальність інституту омбудсмана; є) реалізацію омбудсманом своїх повноважень шляхом порушення провадження за зверненнями громадян чи за власною ініціативою; ж) поширення компетенції омбудсмана на сферу відносин між громадянином і державним органом, організацією, установою, об’єднанням громадян, їх посадовими особами, що практично означає контроль у галузі взаємовідносин “громадянин – виконавча влада”; з) неформальний характер діяльності омбудсмана; и) як правило, відсутність у омбудсмана повноважень приймати імперативні рішення у справі.

Гарантованість прав і свобод людини й громадянина є своєрідним обмеженням влади у демократичній правовій державі. Розвиток цього положення повинний бути підкріплений створенням діючих механізмів забезпечення прав і свобод особи, гарантій їх державного захисту. Правовий інститут омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) займає важливе місце в національних системах захисту прав і свобод громадян, є однією з центральних ланок правоохоронної системи держави. При цьому необхідно зазначити, що інститут омбудсмана стосовно державних органів є визначально конфліктним. Призначення інституту омбудсмана - бути конструктивною опозицією влади.

Правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначається Конституцією України та Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», відповідно до якого останній є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, вказаним Законом, а також Законом України "Про державну службу" . Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод. Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Уповноважений має печатку із зображенням малого Державного Герба України та своїм найменуванням. Місцезнаходженням Уповноваженого є столиця України – місто Київ [345].

На відміну від інших інститутів держави ефективність роботи омбудсмана більшою мірою визначається факторами, які перебувають за межами правової системи й, зокрема, залежить від місця інституту в політико-правовій системі; стану національного законодавства у сфері прав людини; ступеня демократизації держави й реального верховенства закону; рівня економічного розвитку країни тощо. На діяльність інституту накладає свій відбиток і особистість омбудсмана, відношення до нього державних органів, парламенту, засобів масової інформації.

Загальноприйнятих критеріїв оцінки ефективності роботи омбудсмана не існує. Проте можна виділити ряд чинників, які дозволяють зробити приблизну оцінку ефективності роботи омбудсмана. Серед них:

- кількість одержаних скарг і звернень (свідчить про авторитет інституту в очах населення);

- виконання владою рекомендацій омбудсмана щодо відновлення порушених прав громадян, які звернулися до нього (характеризує спроможність омбудсмана реально впливати на стан додержання прав та свобод людини у державі);

- реакція органів державної влади на щорічні й спеціальні доповіді омбудсмана, його ініціативи, спрямовані на вдосконалення законодавства у галузі прав людини, правозастосовчої практики й адміністративних процедур (ретельний розгляд документів омбудсмана, прийняття за ними конкретних адміністративних рішень можуть служити мірою ефективності інституту омбудсмана в країні);

- ступінь присутності омбудсмана в засобах масової інформації (регулярну появу в позитивному образі в засобах масової інформації можна розглядати як індикатор високого рівня впливу омбудсмана, а в несприятливому вигляді - низького).

Аналіз національної практики свідчить, що новий для політико-правової системи України інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини набув усталеності та органічно ввійшов у політико-правову реальність. Його діяльність сприяє руху країни по шляху формування демократичної правової держави та громадянського суспільства. Однак буде потрібний ще якийсь час, щоб інститут Уповноваженого з прав людини, сьогодні ще недостатньо ефективний унаслідок багатьох обставин, одержав достатній рівень впливу у системі державної влади. Для цього необхідно реалізувати комплекс заходів щодо зміцнення цього важливого інституту, привести у відповідність із практичними потребами захисту прав людини правову конструкцію даного державного правоохоронного органу. Зокрема, з метою підвищення ефективності системи захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні; створення більш ефективних механізмів у відносинах, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина незалежно від місця його перебування та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами; сприяння у якнайшвидшому та повному розгляді звернень громадян України незалежно від місця їх перебування, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, стосовно порушення та поновлення їхніх прав та свобод доцільно було б створити систему представництва Уповноваженого з прав людини в кожній області України та автономній Республіці Крим. У свою чергу це дасть можливість самому Уповноваженому більш ефективно здійснювати парламентський контроль за додержанням основних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Дана норма сприятиме розвитку в нашій державі демократичних інституцій та побудові громадянського суспільства, а також повній реалізації принципу верховенства права.

Аналіз особливостей правового статусу органів правоохоронної системи України дозволяє зробити такі висновки:

1 Необхідно на законодавчому рівні вдосконалити структуру судових органів та їх функцій, підпорядкувати суди завданню законного вирішення справ на основі змагальності та правової визначеності шляхом забезпечення однакового застосування норм права, поєднання незалежності суддів у вирішенні справ з фактичною відповідальністю за незаконні рішення і дії.

2 Апеляційне та касаційне провадження (при збереженні за ними функції компенсації) за умови порушення закону судом мають набути контрольно-запобіжного значення.

3 Необхідно, щоб повноваження усіх судів, у тому числі й вищих спеціалізованих, відповідали визначеному Конституцією місцю у судовій системі та її ієрархії. Конкуренція з повноваженнями Верховного Суду України має відійти у минуле.

4 Діяльність Верховного Суду України слід зорієнтувати на вироблення обов’язкових для судів правових позицій і контроль за їх дотриманням не тільки процесуальними, а й організаційними засобами. Запобігти помилці, створити правові умови для законного вирішення справи, спрямувати судову діяльність у законне русло — це завдання найвищого судового органу, й саме цьому має бути підпорядкована касаційна функція, саме для цього надані відповідні організаційні повноваження щодо забезпечення єдності застосування законів.

5 Аналіз правової бази діяльності органів прокуратури України дає змогу зробити наступні висновки. По-перше, закон зосереджує надто багато влади в руках однієї установи і навіть, через ієрархічність організації прокуратури, - в одній особі - державного прокурора України. По-друге, діючий Закон України «Про прокуратуру» порушує принцип поділу влади, оскільки повноваження Генерального прокурора тісно переплітаються з повноваженнями судової, виконавчої та законодавчої гілок влади. По-третє, Закон України «Про прокуратуру» у деяких аспектах наділяє прокуратуру такими повноваженнями, які більш належать до судової гілки влади, а навіть в деяких випадках уповноважує прокуратуру скасовувати судові рішення. По-четверте, відносини між прокурором та виконавчою гілкою влади не є прозорими, а також не зрозуміло і те, чи є прокурор незалежним від виконавчої та законодавчої гілок влади. По-п’яте, умови перебування прокурорів на посаді не дають їм відповідних гарантій незалежності від виконавчої та законодавчої гілок влади (як свідчать національні реалії, за період незалежності нашої держави станом на кінець 2005 року на посаді Генерального прокурора змінилося 9 осіб, і це за умови, що термін його повноважень становить 5 років. Подібна ситуація спостерігається і щодо підпорядкованих йому прокурорів). По-шосте, повноваження представляти інтереси громадян є занадто широкими та потребують більш чіткого окреслення. По-сьоме, ч.1 ст.7 Закону України «Про прокуратуру», яка визначає, що втручання органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочину, забороняється, являє собою потенційну загрозу свободі преси.

6 Незважаючи на безумовну важливість Служби безпеки України для збереження української державності, необхідно зазначити, що її компетенція є невиправдано розширеною, а деякі права суперечать Конституції та іншим законам України. Так, незрозуміло, чому Служба безпеки зобов’язується займатися інформаційно-аналітичною роботою щодо проведення державою внутрішньої діяльності, соціально-економічного будівництва, науково-технічного розвитку, роботи з екологічних проблем, тобто з питань, що не пов’язані з національною безпекою України (п. 1 ст.24 Закону України «Про Службу безпеки України»). Вирішення названих питань належить до компетенції Кабінету Міністрів України та інших державних органів. Досить сумнівним є п.15 ст.24 зазначеного Закону, відповідно до якого обов’язками Служби безпеки України є проведення наукових досліджень і дослідно-конструкторських робіт, впровадження їх результатів у практику діяльності Служби безпеки України. Вважаємо, що проведення зазначених робіт може бути обов’язком спеціалізованих науково-дослідних та дослідно-конструкторських установ, але ж ніяк не обов’язком правоохоронного органу. Але таким, що найбільш суперечить принципам побудови правової держави, є п.16 ст.24 Закону України «Про Службу безпеки України», відповідно до якого остання зобов’язана виконувати за дорученням Верховної Ради України або Президента України інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави. Зазначене робить Службу безпеки України заручником розстановки політичних сил у державі, і, як аргументовано підтвердили події помаранчової революції, створює умови для виконання так званих «політичних замовлень». Вважаємо, що наведені вище обов’язки Служби безпеки України мають бути скасовані шляхом внесення відповідних змін до Закону України «Про Службу безпеки України». Крім того, не можна обійти увагою п.7 ст.25 Закону України «Про Службу безпеки України», в якому закріплене право Служби безпеки України, її органів і співробітників «виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України, переслідуванні осіб, що підозрюються у їх вчиненні, заходити в жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх з подальшим повідомленням прокурора протягом 24 годин». Дане право суперечить положенням ст.30 Конституції України, яка гарантує недоторканність житла і, зокрема, визначає, що у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку [2]. Як можна побачити, ні про яке «припинення злочинів», що надає змогу порушити недоторканність житла, мова в Основному Законі не йдеться. Вважаємо, що п.7 ст.25 Закону України «Про Службу безпеки України» має бути приведений у відповідність до Конституції України.

7 Аналіз правового статусу органів митної служби свідчить, що, не зважаючи на важливість завдань, які стоять перед останньою, та необхідність правового регулювання на рівні закону питань організації органів митної служби, діяльність названого правоохоронного органу законодавчо не регламентована. З огляду на це вважаємо за доцільне розробити і затвердити Закон України «Про митну службу України», в якому були б визначені правовий статус митної служби України, її інституцій у відповідності до вимог Митного кодексу Європейського Союзу, Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур (Кіотська конвенція) як системи компетентних державних органів в галузі митної справи. Прийняття Закону України “Про митну службу України” дасть можливість оптимізувати систему державного управління в галузі митної справи, зокрема організацію державної виконавчої влади на центральному та місцевому рівнях, запровадити нову ідеологію функціонування державної виконавчої влади в галузі митної справи, що, у кінцевому підсумку, повинно забезпечити більш надійний захист економічних інтересів України.

8 У Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» статтю 11 доцільно викласти у такій редакції: „Уповноважений призначає своїх представників, у тому числі представників у кожній області та Автономній Республіці Крим у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Організація діяльності та межі повноважень представників Уповноваженого регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке затверджується Уповноваженим”

РОЗДІЛ 4 Проблеми організаційно-правового забезпечення функціонування правоохоронної системи

4.1 Організаційно-правове забезпечення здійснення правосуддя

Як відомо, судова влада являє собою одну з трьох гілок влади демократичної держави. Це знайшло своє закріплення у ст.6 Конституції України, яка визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Конституція України у ст.124 проголошує, що правосуддя в нашій державі здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. При цьому юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції [2].

Поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають в нашій державі, обумовлює надзвичайно важливий характер конституційного контролю та здійснення правосуддя як функцій правоохоронної системи України. Головне призначення судової влади полягає у тому, щоб реалізувати принцип справедливості у правозастосовчій практиці, захистити права і законні інтереси членів суспільства, фізичних та юридичних осіб від будь-якої сваволі як з боку інших громадян, так і з боку держави, її органів і посадових осіб. Одночасно судова влада є засобом «стримувань та противаг» стосовно законодавчої та виконавчої влади, виступаючи як арбітр у спорах про право, практику його застосування [346, с.13].

Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ [347, с.15]. Правосуддю відводиться головне місце у здійсненні правоохоронної діяльності, що пов’язано з тими завданнями, які покладає на правосуддя як основну форму реалізації судової влади держава.

Правосуддю притаманна низка ознак, що відрізняють діяльність суду від інших видів правоохоронної діяльності.

По–перше, його здійснюють шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ щодо захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і встановлення покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; розв’язання господарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.

По – друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ ґрунтуються на конституційних засадах.

По – третє, правосуддя здійснюють відповідно до законодавства України на основі кодифікованих актів (Цивільного процесуального кодексу, Кримінально-процесуального кодексу, Господарського процесуального кодексу, Кодексу адміністративного судочинства), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду й рішень, які виносить суд.

По – четверте, судові рішення ухвалюють суди іменем України, вони обов’язкові до виконання по всій території України. Рішення, що набрали законної сили, у кожній конкретній справі є обов’язковими для всіх фізичних та юридичних осіб [347, с.15].

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України). Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та інтересів згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ. Угода про відмову від права звернення за судовим захистом, як відомо, є не чинною.

Система судів загальної юрисдикції в Україні, відповідно до положень ст.125 Основного Закону, будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається [2].

Станом на кінець 2005 року у державі було створено 789 судів, у яких фактично працював 6631 суддя. Вакантними були 1333 посади суддів. Усього в аналізованому періоді місцеві та апеляційні суди за першою інстанцією розглянули 6,3 млн справ та матеріалів, що у два рази більше, ніж у 2001 р.

Апеляційні суди перевірили за апеляціями 198 тис. справ та матеріалів усіх категорій, що на 2,2 % більше, ніж у 2004 році. Вищий господарський суд України закінчив провадження за 25,7 тис. касаційних скарг, подань.

Верховний Суд України розглянув 52,5 тис. справ та матеріалів, із них кримінальних - 24,3 тис., що на 14,6 % менше, цивільних - 19,6 тис., що на 27,5 % більше, господарських - 7,8 тис., що також більше на 13,5 %.

Останніми роками значно збільшилася кількість громадян, які зверталися в суди для захисту своїх прав та законних інтересів. Так, у 2005 р. суди першої інстанції розглянули 1 млн 648 тис. цивільних справ та матеріалів, що на 375 тис. більше, ніж у 2001 р. У 2005 році суди також розглянули 21,3 тис. адміністративних справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності посадових або службових осіб та у господарських спорах 295, 5 тис. справ, що на 6,7 % більше, ніж у 2004 році.

На виконання рекомендацій Верховного Суду України в усіх апеляційних судах було створено мобільні робочі групи з найбільш досвідчених суддів, які впродовж минулого року оперативно вивчали в місцевих судах причини тривалого розгляду справ та надавали суддям методичну допомогу в подоланні тяганини. Завдяки вжитим заходам у багатьох судах значно поліпшилися показники оперативності розгляду справ, зменшилися на кінець звітного періоду залишки нерозглянутих своєчасно справ, менше стало процесуальних порушень, які ще допускають судді. У 2005 р. з порушенням процесуальних строків було менше розглянуто справ, ніж у 2004 році: кримінальних - на 28,9 % і цивільних - на 20,1 %.

На кінець 2005 року (без урахування справ, провадження в яких зупинено) зменшився залишок нерозглянутих судами справ: кримінальних - на 18,3 %, у тому числі таких, що не були розглянуті впродовж 6 місяців, - на 23,8 %, і цивільних - на 14,6 %, у тому числі не розглянутих у строк понад 3 місяці - на 34,3 %. На 20,3 % зменшилася кількість арештованих осіб, щодо яких кримінальні справи не були розглянуті судами понад 6 місяців. Господарські справи розглядалися в основному в установлені строки.

При значному перевантаженні суддів справами та матеріалами багатьма судами досягнуто поліпшення оперативності розгляду справ. У 2005 р. середньомісячне надходження на розгляд до одного судді становило майже 120 справ та матеріалів. Перевантаження місцевих судів виникло значною мірою через віднесення до їхньої компетенції розгляду адміністративних справ про порушення Правил дорожнього руху. У 2005 р. суди розглянули понад 3 млн таких справ, що становило 47,8 % від закінчених судами справ усіх категорій. Причому з року в рік кількість таких справ постійно збільшується. Так, у 2005 р. суди розглянули з винесенням рішення на чверть (25,4 %) більше таких справ про порушення, ніж у 2001 р.

Перевантаженість суддів справами та неукомплектованість штатів судів призвели до того, що багато суддів, особливо молодих фахівців з невеликим стажем суддівської роботи, змушені були розглядати велику кількість справ та матеріалів, тому припускалися помилок. У 2005 р. були скасовані і змінені вироки місцевих судів в апеляційному порядку стосовно 5,5 % (у 2004 р. -4,3 %) засуджених, щодо яких постановлено вироки, та 2,6 % (у 2004 р. - 1,9 %) рішень у цивільних справах.

Недоліки у здійсненні судочинства та реальному забезпеченні судами законних прав і свобод людини пов’язані здебільшого із нормативно-правовим забезпеченням здійснення правосуддя. Подальша невизначеність у державі щодо перспектив та етапів проведення судової реформи у вигляді цілісної системи законодавчих та нормативно-правових актів, які базувалися б на економічно обґрунтованих розрахунках, як зазначалось у рішенні VII з’їзду суддів України, що відбувся 2-3 листопада 2005 р., істотно знижує ефективність роботи судів і доступність громадян до правосуддя [348].

10 травня 2006 року указом Президента України N 361/2006 було затверджено Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Як зазначається в цій Концепції, судову реформу в Україні започатковано в часи здобуття державної незалежності. Головна мета на той час полягала в тому, щоб утвердити судову владу як незалежну гілку влади у рамках системи поділу влади у демократичному суспільстві. Незважаючи на позитивні здобутки на цьому шляху, процес становлення незалежного судівництва в Україні характеризувався суперечливістю та непослідовністю. Далися взнаки консерватизм у підходах до реформування та брак чіткого бачення того, якою має бути судова система в державі, що керується верховенством права. За таких обставин на даний час українські суди ще не стали дієвим інститутом захисту прав людини, рівень довіри до них з боку суспільства лишається вкрай низьким. Головними причинами такого стану є:

1 Відсутність системного й узгодженого бачення дальшого здійснення судової реформи.

Концепція судово-правової реформи 1992 року, відігравши важливу роль у становленні судової влади в Україні, практично втратила значення програмного документа після прийняття Конституції України 1996 року, хоча деякі положення Концепції ще тривалий час зберігали свою актуальність.

У Конституції України систему правосуддя окреслено у загальному вигляді, визначено лише засади її організації та діяльності.

У зв'язку з цим є нагальна потреба у виробленні та законодавчому закріпленні чіткого і системного бачення стратегії реформування правосуддя.

2 Невідповідність системи судів загальної юрисдикції вимогам Конституції України, видам та стадіям судочинства.

Існуюча система судів загальної юрисдикції неповною мірою відповідає конституційним засадам організації правосуддя. Нераціональна побудова системи судових установ та розподіл між ними юрисдикції нерідко спричиняють розгляд спору різними судами одного рівня та несправедливе обмеження права на оскарження судових рішень в окремих категоріях справ. Дотепер не завершено формування цілісної системи адміністративних судів, обов'язком яких є захист прав і свобод особи в її відносинах із суб'єктами владних повноважень.

3 Незавершеність реформи процесуального права.

Справедливе судочинство та належний захист прав і свобод людини можливі лише за наявності досконалого процесуального законодавства. Проте правове регулювання кримінального судочинства в Україні залишається нереформованим ще з радянських часів: Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року, незважаючи на деяке оновлення, не відповідає вимогам захисту прав людини відповідно до європейських стандартів.

Господарські суди розглядають спори за правилами, що не відповідають сучасним тенденціям розвитку цивільного судочинства.

Незважаючи на ухвалення Кодексу адміністративного судочинства України, дотепер не прийнято закон про адміністративні процедури, де було б визначено стандарти відносин особи з органом влади (посадовою особою), додержання яких мають перевіряти адміністративні суди.

4 Перевантаженість судів та недостатня прозорість їх діяльності.

Через недосконалість судових процедур, а також не завжди виправдане розширення компетенції судів, зокрема, щодо розгляду питань про так звані адміністративні правопорушення, судді не мають можливості своєчасно і якісно розглядати справи.

Нерідко суди повертають позовні заяви необґрунтовано, судді зволікають з розглядом справ та ухвалюють судові рішення поза межами розумних строків. Не розроблено чіткого механізму відповідальності судів за тяганину під час розгляду справ, а також суддів - за некваліфіковане здійснення суддівських функцій.

Нераціонально розподілено штатні суддівські посади між судами, що є причиною перевантаження одних судів і недовантаженості інших.

Відсутність ефективної системи правової допомоги, зокрема безоплатної для малозабезпечених, істотно перешкоджає доступу до правосуддя.

Інформація про порядок звернення особи до суду є недостатньо відкритою, часом незрозумілою. Тексти судових рішень переважно є недоступними для осіб, які не були залучені до справи, але інтересів яких рішення безпосередньо стосуються. Рішення судів нижчого рівня практично не публікуються. Через брак приміщень для проведення судових засідань судді часто розглядають справи в робочих кабінетах, має місце практика здійснення судочинства з порушенням принципів відкритості (публічності) судового процесу, не забезпечено повсюдно повної фіксації судового процесу технічними засобами.

5 Чинники, що перешкоджають незалежності судді.

Процедура добору суддів є непрозорою, що може створювати сприятливі умови для зловживань та залежності суддів від посадових осіб, задіяних у цій процедурі.

Немає чітко встановленої законом системи визначення суддівської винагороди, неналежний рівень матеріального забезпечення суддів зумовив непривабливість посади судді для висококваліфікованих юристів. Водночас наявність сприятливих умов для одержання на цій посаді певних вигод, сумнівних з точки зору законності, перетворює ці посади на привабливі для осіб, цілі яких не мають нічого спільного з неупередженим правосуддям.

Судді, які перебувають на адміністративних посадах, здійснюють не властиві для посади судді адміністративно-господарські функції. Голови судів розподіляють справи між суддями, формують колегії суддів для розгляду справ, мають вплив на вирішення питань кар'єри та соціального забезпечення суддів (відпустки, премії тощо).

Нерідко при ухваленні рішень на суддів чиниться тиск як з боку представників органів влади, так і з боку заінтересованих осіб. Недосконала процедура відкриття провадження у кримінальних справах щодо суддів дозволяє використовувати її для впливу на них зі сторони обвинувачення.

Великою загрозою для незалежності суддів є недостатній рівень їх матеріального та соціального забезпечення, особливо у місцевих судах, а також неналежне фінансування судів, що змушує суди вишукувати інші можливості для забезпечення потреб у якісному здійсненні правосуддя.

6 Неналежний рівень кваліфікації значної частини суддівського корпусу та малоефективність системи професійної відповідальності суддів.

На посаду судді не завжди призначаються особи, які мають достатній освітній рівень та високі професійні і моральні якості. Не створено належної системи підготовки та перепідготовки суддів. Неефективна система відповідальності суддів в одних випадках дозволяє їм уникати професійної відповідальності, в інших - створює сприятливі умови для тиску на тих суддів, які у своїй діяльності виявляють незалежність і принциповість.

7 Недостатнє фінансування судової влади.

Усталилася практика визначення в Державному бюджеті України видатків на утримання судової влади, які є значно меншими від необхідних для забезпечення реальних потреб судів, особливо тих, що пов'язані зі здійсненням правосуддя. Державне мито, яке сплачується за звернення до суду, не спрямовується безпосередньо на потреби судів. Здебільшого його розмір є надто низьким.

Незважаючи на те, що роль і функції судів та навантаження на них радикально змінилися, методика визначення щорічних видатків на їх утримання не зазнала істотних змін.

8 Неефективність системи виконання судових рішень.

Існуюча система виконання судових рішень є малоефективною. Фактично відсутня система контролю за діяльністю державної виконавчої служби. Європейський суд з прав людини в рішеннях проти України найчастіше констатує порушення права на справедливий суд саме внаслідок невиконання рішень національних судів [349].

Зазначене дає змогу зрозуміти, що функціонування судової системи України неможливе без відповідного організаційного забезпечення здійснення правосуддя, яке має на меті налагодження та підтримання ефективної позапроцесуальної діяльності судів, що передбачає постійне здійснення певних дій, прийняття відповідних як нормативних, так і індивідуальних актів. Зазначені процедури знаходять свою реалізацію у процесі здійснення управління, тобто продуманого організуючого та регулюючого впливу людей на власну суспільну життєдіяльність, який може бути здійсненим як безпосередньо (у формі самоврядування), так і через спеціально створені органи та структури [133, с.29-30].

Питання організаційного забезпечення здійснення правосуддя регламентуються Розділами VI та VIІ Закону України «Про судоустрій України», які мають назви «Організаційне забезпечення діяльності судів та інші питання судоустрою» та «Державна судова адміністрація». Однак необхідно зазначити, що положення даних розділів регулюють лише окремі питання організаційного забезпечення судової системи, залишаючи численні прогалини у правовому регулюванні. Так, ст.119 названого Закону, що має назву «Система забезпечення функціонування судової влади» визначає, що в Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади - судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України. При цьому організаційне забезпечення діяльності судів покладається на державну судову адміністрацію, що утворюється і функціонує відповідно до вимог цього Закону. Необхідно звернути увагу, що у даній статті дається визначення організаційного забезпечення діяльності судів як заходів фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, що спрямовані на створення умов для повного і незалежного здійснення правосуддя. Однак у Розділі VI Закону України «Про судоустрій України» регламентовані лише питання фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності судів (ст.120-122, 124), у той час як питання кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру ані у зазначеному розділі, ані у Розділі VIІ, присвяченому питанням діяльності Державної судової адміністрації, не висвітлено. Додаткову плутанину вносять положення ч.3 ст.119 Закону України «Про судоустрій України», відповідно до яких судові органи, інші органи державної влади беруть участь в організаційному забезпеченні діяльності судів у випадках і порядку, передбачених цим та іншими законами [196], відносячи до суб’єктів організаційного забезпечення діяльності судів невизначене коло «інших органів державної влади». Ще більш суперечливим уявляється віднесення до компетенції Державної судової адміністрації організаційного забезпечення діяльності судів, яке, відповідно до положень ч.2 ст.119 зазначеного Закону, включає і кадрове забезпечення, якщо згадати положення ст. 61 цього самого Закону. Названа стаття, яка має назву «Порядок призначення (обрання) судді на посаду», визначає, що перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції. Усі інші судді обираються безстроково Верховною Радою України на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за поданням Голови Верховного Суду України (голови відповідного вищого спеціалізованого суду). При цьому порядок внесення подання про призначення судді на посаду встановлюється законом про Вищу раду юстиції. Як можна побачити, Державна судова адміністрація не включена до кола суб’єктів, що впливають на кадрове забезпечення органів суду.

Поясненням зазначених суперечностей є той факт, що Державна судова адміністрація України є за своїм статусом центральним органом виконавчої влади (ч.2 ст.125 Закону України «Про судоустрій України») і відповідно до принципу поділу влад, закріпленого у ст.6 Конституції України, не може впливати на здійснення правосуддя. Однак, якщо проаналізувати зміст Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого Указом Президента України від 3 березня 2003 року N 182/2003 [350], можна переконатися, що даний орган виконавчої влади має можливість опосередковано впливати на діяльність судів. Зокрема, у п.4 названого Положення визначено, що Державна судова адміністрація вивчає кадрові питання апаратів судів, прогнозує потребу у спеціалістах, здійснює через Міністерство юстиції України та інші органи замовлення на підготовку відповідних спеціалістів, веде статистичний і персональний обліки даних про кадри судів, готує матеріали щодо призначення, обрання та звільнення суддів, бере участь у формуванні резерву на посади суддів, голів і заступників голів судів, організовує роботу з ведення судової статистики, діловодства та архіву; контролює стан діловодства в судах загальної юрисдикції, розробляє і затверджує за погодженням з Радою суддів України єдині нормативи фінансового забезпечення судів загальної юрисдикції, доводить їх до кожного суду та переглядає ці нормативи не рідше одного разу на три роки, організовує планово-фінансову роботу та бухгалтерський облік у судах, інших органах і установах судової системи та ДСА України, затверджує їх кошториси та штатні розписи, виконує функції головного розпорядника бюджетних коштів, передбачених на фінансове забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції та діяльності кваліфікаційних комісій суддів усіх рівнів, органів суддівського самоврядування, інших органів і установ судової системи та ДСА України, здійснює матеріальне і соціальне забезпечення суддів, у тому числі суддів у відставці, а також працівників апаратів судів, забезпечує медичне обслуговування і санаторно-курортне лікування суддів та працівників апаратів судів, вживає заходів щодо забезпечення їх благоустроєним житлом, визначає разом із Радою суддів України нормативи навантаження суддів у судах усіх рівнів та розробляє пропозиції щодо кількості суддів у відповідних судах, організовує розгляд звернень громадян з питань, що належать до її компетенції, здійснює організаційне забезпечення розгляду кваліфікаційними комісіями та органами суддівського самоврядування заяв і скарг на діяльність суддів, виявляє причини і умови, що породжують скарги громадян, та вживає заходів щодо їх усунення, забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у судах, апараті ДСА України, на підпорядкованих підприємствах, в установах і організаціях [350]. Як можна переконатися з аналізу повноважень Державної судової адміністрації, вона має досить вагомі важелі впливу на діяльність судів взагалі і суддів зокрема, що суттєво порушує принцип поділу влад та створює умови для впливу на здійснення правосуддя з боку представників виконавчої влади.

Серед проблем, які впливають на ефективність здійснення правосуддя, необхідно назвати проблеми дисциплінарної відповідальності суддів. Чинне законодавство не розв’язує проблеми відповідальності суддів за грубі або умисні порушення законодавства при ухваленні несправедливих і незаконних рішень. Вважаємо, що необхідно чітко визначити на законодавчому рівні підстави та порядок притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Підставами для дисциплінарної відповідальності суддів можуть бути: порушення принципу рівності громадян перед законом і судом, недбале виконання службових обов’язків, незаявлення самовідводу тоді, коли цього вимагає закон. Крім того, навмисне порушення процесуальних норм, порушення таємниці суду, неодноразові й необґрунтовані затримки в розгляді справи й ухваленні рішення, явна упередженість щодо сторін та їхніх представників, а також інших учасників процесу, публічне висловлювання про свою згоду чи незгоду з майбутнім рішенням у справі, яку розглядають інші суди, неодноразове зловживання службовим становищем з метою одержати зиск для себе чи інших осіб, будь-яка інша поведінка, що компрометує суддю і підриває довіру до судової влади.

Дисциплінарні повноваження мають бути виключені з компетенції кваліфікаційних комісій суддів, оскільки питання дисципліни суддів прямо не пов'язані з кваліфікацією. Доцільно створити постійно діючу Дисциплінарну комісію суддів, більшість складу якої формував би з'їзд суддів України, зокрема із суддів, які вийшли у відставку, а частину - з'їзд адвокатів України з адвокатів, які не здійснюють представництво та захист у суді. Кожна заінтересована особа повинна мати право звернутися до дисциплінарних органів щодо ініціювання притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарна комісія суддів, Вища рада юстиції та їх члени повинні оперативно реагувати на повідомлення про дії суддів, які містять ознаки дисциплінарного проступку, ретельно їх перевіряти, не втручаючись у здійснення правосуддя. Для забезпечення своєчасної перевірки таких повідомлень у кожній сфері мають працювати судові інспектори, яких призначає з'їзд суддів України, зокрема із суддів у відставці, а також осіб, які тривалий час працювали суддями, прокурорами, адвокатами і мають бездоганну репутацію. Рішення про відкриття (відмову у відкритті) дисциплінарного провадження повинна приймати колегія членів Дисциплінарної комісії суддів.

Для досягнення справедливих результатів дисциплінарна процедура має наближатися до судової (квазісудова процедура). Розгляд дисциплінарної справи повинен відбуватися на змагальних засадах. Обов'язок - доводити наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності - необхідно покласти на судових інспекторів, які здійснювали перевірку. Особа, яка вважає себе потерпілою від професійно неналежної поведінки судді, а також суддя, щодо якого здійснюється дисциплінарне провадження, повинні мати право викласти свою позицію особисто під час розгляду дисциплінарної справи. За результатами розгляду дисциплінарної справи до порушників повинно бути вжито відповідних заходів (стягнення або ініціювання звільнення судді з посади). Такі заходи мають запобігти проявам суддівського свавілля, а також гарантувати відповідальне ставлення суддів до своїх обов'язків і усвідомлення свого високого статусу. Дисциплінарне покарання повинно мати для судді певні негативні правові наслідки, його може бути знято лише за підставами, передбаченими законом. Рішення у дисциплінарній справі судді може бути оскаржено в суді лише з мотивів порушення процедури його ухвалення.

Для врегулювання таких питань, як конфлікт інтересів, позапроцесуальні контакти зі сторонами, несумісність політичної діяльності з посадою судді, повинен використовуватися кодекс судової етики. Судді зобов’язані проходити навчальний курс для ознайомлення з нормами цього кодексу.

Необхідно удосконалити процедуру декларування доходів і майна суддями та членами їхніх сімей. Крім того, покласти на органи державної податкової служби контроль за достовірністю відомостей, що містяться в деклараціях про доходи та витрати, визначити механізм оцінки доходів і витрат.

Порядок добору і кар'єрного просування суддів є однією з гарантій незалежності судді. Про наявність такої гарантії можна вести мову тоді, коли призначення чи обрання судді на посаду унеможливлює виникнення неформальних зобов'язань майбутнього судді перед особами, які можуть впливати на цей процес. Конституційний порядок зайняття посади судді не створює загрози незалежності судді, оскільки після призначення чи обрання він перестає бути залежним від органу, що його призначив чи обрав.

З огляду на це слід запровадити прозору процедуру добору кадрів на посаду професійного судді та їх кар'єрного просування. Необхідно, щоб шлях проходження від кандидата на посаду судді до судді не залежав від суб'єктивного впливу посадових осіб, залучених до процесу добору суддів. Потрібно чітко визначити законом порядок (процедуру) призначення (обрання) на посаду судді. Призначення на посаду судді, а також обрання суддів на іншу, зокрема вищу, посаду має здійснюватися на конкурсних засадах. Відомості про наявність вакантних посад, час і місце проведення конкурсу мають бути відкритими.

З метою забезпечення судових органів висококваліфікованими кадрами та належного опанування специфікою професії необхідно запровадити спеціальну підготовку кандидатів на посаду судді в Академії суддів України після конкурсного відбору. Така підготовка має передбачати теоретичне навчання, поєднуване зі стажуванням у судових органах. Щороку Державній судовій адміністрації України належить здійснювати державне замовлення на спеціальну підготовку кандидатів на посаду судді, виходячи з прогнозованих потреб у кадрах. Для зайняття посади судді в судах певного рівня та спеціалізації необхідно підвищити вимоги до кандидатів, зокрема щодо віку, досвіду роботи за певним фахом у галузі права та спеціальної підготовки.

Конкурс на посаду судді повинен передбачати обов'язкову перевірку рівня знань кандидатом положень Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики її застосування Європейським судом з прав людини, судового процесу та основних галузей матеріального права України. Для забезпечення єдиних підходів до оцінювання фахового рівня кандидата на посаду судді кандидат має скласти кваліфікаційний іспит екзаменаційній комісії, утвореній Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Кваліфікаційний іспит доцільно приймати на регіональному рівні згідно з планом, затвердженим Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Кваліфікаційний іспит необхідно проводити у формі тестування, що суттєво підвищить об'єктивність оцінювання знань кандидатів. Рішення про рекомендацію особи на посаду судді має приймати Вища кваліфікаційна комісія суддів з урахуванням результатів співбесіди, кваліфікаційного іспиту, психологічного тестування, медичного обстеження, біографії та інших відомостей про кандидата.

Для заміщення вакантної посади судді доцільно залучити тих кандидатів, які склали кваліфікаційний іспит з кращим результатом тестування. За наявності кількох вакантних посад переважне право вибору майбутнього місця роботи необхідно надати кандидатам з кращими результатами кваліфікаційного іспиту. Це зробить добір кандидатів справедливим і прозорим. Такий конкурс повинні проходити також професійні судді, які бажають зайняти вакантну посаду в іншому суді, зокрема в суді вищого рівня. Результати іспиту анулюються, якщо конкурсант кілька разів відмовився від зайняття вакантної посади судді.

Вища рада юстиції, одержавши рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів, повинна мати повноваження на проведення співбесіди з кандидатом на посаду судді, щоб перевірити його професійні й моральні якості. Вона повинна також звертати увагу на ті вади, які можуть стати перешкодою для належного здійснення повноважень судді.

Для суддів, призначених на посаду вперше, необхідно передбачити регулярне навчання в Академії суддів України з обов'язковим складенням кваліфікаційного іспиту перед обранням безстроково на посаду судді екзаменаційній комісії, утвореній Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Якщо такий іспит не складено, суддю може бути звільнено у зв'язку із закінченням строку, на який його було призначено. Відповідне навчання з метою підвищення кваліфікації має бути запроваджене в Академії суддів України також і для суддів, обраних безстроково.

Необхідно переглянути важливість та місце кваліфікаційних класів у системі кар'єрного просування суддів. Кваліфікаційний клас повинен стати тим критерієм, за яким суддя зможе просуватися по службі, навіть перебуваючи на посаді в суді найнижчого рівня. Кваліфікаційний клас повинен передусім відображати професійно-освітній рівень судді, який залежить як від теоретичних знань, так і тривалості та якості їх практичного застосування. Для зайняття посади у суді вищого рівня необхідно, щоб суддя здобув відповідний кваліфікаційний клас. Кваліфікаційний клас, від якого залежить розмір надбавки до суддівської винагороди, повинен стати стимулом для судді постійно підвищувати рівень кваліфікації.

Присвоєння кваліфікаційного класу має відбуватися за результатами об'єктивного тестування, для чого необхідно розробити систему завдань різного рівня складності. Якщо суддя не виконав завдання, черговий кваліфікаційний клас йому не присвоюється. До наступної кваліфікаційної атестації суддю може бути допущено після закінчення строку, встановленого законом.

Визначення рівня професійної підготовки претендентів для рекомендування на посаду судді та вирішення питання кар'єрного просування суддів має здійснюватися незалежними органами, до складу яких входять висококваліфіковані фахівці. Не менше ніж половина складу цих органів повинна бути із представників суддівського корпусу.

Необхідно утворити єдину систему органів, що відповідатимуть за добір суддів та перевірку їхньої кваліфікації, вищим органом в якій є Вища рада юстиції.

Сучасний склад кваліфікаційних комісій суддів загалом відповідає європейським вимогам до таких органів, оскільки більшість їхніх членів обирається з представників суддівського корпусу. З метою приведення складу Вищої ради юстиції у відповідність із європейськими стандартами, спрямованими на забезпечення незалежності такого органу, необхідно передбачити призначення (обрання) більшості її членів з найавторитетніших суддів, зокрема тих, які вийшли у відставку.

Вища кваліфікаційна комісія суддів повинна давати рекомендації на зайняття посади судді, у тому числі у суді вищого рівня, а також присвоювати вищі кваліфікаційні класи. Кваліфікаційні комісії суддів нижчого рівня мають відповідати лише за проведення кваліфікаційної атестації суддів та за присвоєння їм початкових кваліфікаційних класів. З метою забезпечення ефективності діяльності кваліфікаційних комісій як постійно діючих органів члени цих комісій на час здійснення своїх повноважень мають відряджатися з основного місця роботи.

Існуюча система кваліфікаційних комісій суддів потребує перегляду. Так, кваліфікаційні комісії суддів для загальних судів діють на рівні апеляційних округів, установлених для спеціалізованих судів. Зміна меж і кількості апеляційних округів для спеціалізованих судів автоматично тягне за собою зміну кількості кваліфікаційних комісій для суддів загальних судів. Крім того, апеляційні округи різних спеціалізованих судів можуть не збігатися територіально. Представництво суддів від різних областей у кваліфікаційних комісіях нерівномірне. Для суддів військових, господарських та адміністративних судів існують окремі кваліфікаційні комісії. Тому кваліфікаційні комісії доцільно утворити без урахування спеціалізації та без прив'язування їх до апеляційних округів спеціалізованих судів, але з обов'язковим включенням до складу кваліфікаційних комісій суддів, які представляють кожну спеціалізовану юрисдикцію. Для атестування суддів судів нижчого рівня та присвоєння початкових кваліфікаційних класів необхідно утворити територіальні кваліфікаційні комісії в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Наприкінці необхідно зазначити, що поточний момент в Україні характеризується широкомасштабним впровадженням інформаційних технологій в усіх сферах правотворчої, правозахисної та правоохоронної діяльності. Розроблені потужні інформаційно-пошукові, інструментальні й операційні системи, які забезпечують оперативний доступ до інформації, а відтак оптимізують діяльність тієї чи іншої правової інституції. Це звичайно сприяє зміцненню правової системи держави, захисту прав і основних свобод людини.

Серед усіх правових інституцій нашої країни, що причетні до процедур судочинства, суди, мабуть, найпізніше приступили до впровадження інформаційних технологій, автоматизації діловодства, використання комп’ютерної та телекомунікаційної техніки в процесі розгляду справ й прийняття рішень.

На сьогодні, незважаючи на всі фінансові негаразди та проблеми кадрового забезпечення, велика кількість судів України забезпечена комп’ютерною технікою, має вихід в Інтернет і використовує у своїй діяльності електронну пошту. Значні здобутки у галузі інформатизації вже впроваджено у діяльність Верховного Суду України та господарських судів [351; 352].

Узагальнюючи пройдений шлях, з урахуванням міжнародного досвіду можна сформулювати перелік завдань, які, на нашу думку, повинні бути виконані у процесі подальшого впровадження інформаційних технологій в судову діяльність.

"Кожен документ кожної електронної судової справи в будь-якому суді має бути доступним з будь-якого комп’ютера у світі" – ця ідея висувається на етапі розбудови демократичного суспільства для втілення в життя принципів відкритого судочинства та гласності судового процесу. Суддя ухвалює рішення від імені України, отже громадяни нашої держави мають право знати, як здійснюється правосуддя (за винятком визначених законом випадків – справи відносно неповнолітніх, про зґвалтування та ін.).

В аспекті відкритості судового процесу надзвичайно важливим завданням є створення інформаційно-пошукових систем щодо матеріалів судової практики. Це питання, як і взагалі питання доступу до правосуддя, неодноразово висвітлювалося в документах Ради Європи, адже є однією з найважливіших умов справедливого застосування закону. Враховуючи, що комп’ютеризовані та телекомунікаційні системи все частіше використовуються для правових досліджень і що все ширше коло громадян вдома та на роботі має доступ до інформаційних мереж, слід подбати, щоб автоматизовані системи накопичення та пошуку матеріалів судової практики характеризувалися повнотою, об’єктивністю та репрезентативністю. В додатку І до рекомендації № R (95) 11, прийнятої Комітетом міністрів Ради Європи 11 вересня 1995 р., сформульовані основні завдання при розробленні та функціонуванні автоматизованих систем судової практики:

· полегшити роботу юристів шляхом швидкого їх забезпечення повною та сучасною інформацією;

· надати інформацію всім особам, які мають пряме чи опосередковане відношення до судової практики;

· якомога швидше розповсюджувати інформацію про нові судові рішення, особливо в нових галузях права;

· сприяти єдності судової практики без привнесення в неї елементів відсталості та зашкарублості;

· надати можливість законодавцям аналізувати практику застосування законів;

· полегшити наукові дослідження в галузі судової практики;

- у певних випадках надати інформацію для статистичного аналізу.

Отже, проблему створення та розповсюдження електронних матеріалів судової практики в Україні слід розглядати як завдання загальнодержавного значення. При цьому виважено мають бути вирішені питання їх добору. Інформація повинна обновлюватися регулярно та в розумні строки. Слід потурбуватися, щоб в бази даних не потрапляли рішення, які йдуть врозріз із тенденціями, що переважають у судовій практиці.

Другим завданням, яке необхідно вирішувати на шляху до інформатизації судової діяльності, є впровадження автоматизованих систем діловодства (АСД) та електронного документообігу (ЕД). Досвід розроблення та впровадження АСД у Верховному Суді України продемонстрував цікаві риси судового діловодства, яке відзначається своєю оптимальністю і точністю. Проведення в Україні судової реформи, внесення змін в діловодство при розгляді справ у Верховному Суді України дало можливість переглянути питання структуризації даних та стандартизації документів, в результаті чого вдалося створити систему, інваріантну щодо виду судового провадження. Засобами адміністрування вдається настроїти систему на діловодство при розгляді справ по першій інстанції, при апеляційному, касаційному та при розгляді за винятковими обставинами.

Тут слід відзначити, що відкритим і цілком ще не вирішеним залишається завдання включення автоматизованої системи судового діловодства в загальну автоматизовану систему судочинства. Але з цієї точки зору актуальні проблеми інформаційного забезпечення судочинства повинні бути вирішені насамперед на законодавчому рівні. Використання інформаційних технологій для одержання концентрованої, доказової інформації, впровадження сучасних способів представлення та обробки даних дозволить оптимізувати роботу людей, причетних до процесу судочинства, скоротити і спростити процедури одержання і передачі інформації, зняти при оформленні справи непотрібні "шуми" та помилки. Зазначене однаковою мірою стосується (з урахуванням, як правило, специфіки) й судового розгляду цивільних та господарських спорів.

Серйозні результати можуть бути одержані від розроблення інформаційних технологій для органів виконання рішень. Адже не секрет, що, наприклад, значна кількість судових рішень щодо майнових стягнень не виконується, мають місце випадки фальсифікації (підробки) судових рішень під час пересилання їх в установи Державної виконавчої служби. Використання електронної пошти, впровадження сертифікованих засобів криптографічного захисту інформації дозволить розв’язати проблему підробки, забезпечивши чітке й точне виконання судових рішень.

Для вирішення цих завдань слід провести роботу з розроблення єдиної системи діловодства і документообігу процесу судочинства [353]. Ідея не нова. Втілювати її в життя розпочали ще на початку 70-х років ХХ ст. в СРСР, коли на державному рівні були затверджені Основні положення Єдиної державної системи діловодства – ЄДСД. У рамках створення такої системи стосовно процесу судочинства треба провести класифікацію, уніфікацію, стандартизацію даних і документів, правил складання і оформлення документів.

При виконанні цієї роботи дуже важливо правильно трактувати поняття “електронний документ”. Його можна розглядати як електронну копію паперового документа. Але у сфері інформаційних технологій значно важливішим є інше трактування: електронний документ – це набір даних, що зберігаються в різних місцях, в різних інформаційних базах. "Збирається" такий документ в момент його використання, і на паперовому носії чи на екрані ми одержуємо фактично копію електронного документа [354].

На сьогодні завдання інформатизації певною мірою уже вирішені майже для всіх правових інституцій. Отже проблеми стандартизації даних і документів розв’язані в рамках тієї чи іншої окремої автоматизованої системи. Але, якщо ми маємо на меті створення єдиної автоматизованої системи судочинства, то й питання стандартизації слід розглянути з єдиних позицій. По-перше, слід визначити обсяги даних, що використовуються в усіх системах, по-друге, переглянути питання їх класифікації й структуризації. Такий підхід до справи забезпечить електронний документообіг між різними інституціями судочинства, скоротить час, обсяг роботи і, що найважливіше, зменшить кількість помилок, фальсифікацій і т. ін. Адже відомо, що фальсифікація паперового документа на початку третього тисячоліття – завдання примітивне. Зробити підробку документа, який зберігається в базах даних, – значно складніше.

Якщо для кожного документа розробити певний набір складових частин і затвердити порядок їх розміщення, то використання таких уніфікованих документів у їх паперових копіях буде можливим як при паперових, так і при електронних технологіях. Наприклад, позовна заява, оформлена на уніфікованому бланку, після сканування переміщується в базу даних і перетворюється в електронний документ. Це, як правило, суттєво скорочує процес реєстрації заяви у суді. Розроблення єдиної стандартизованої обліково-статистичної картки для кримінальної справи не лише сприятиме впровадженню передових інформаційних технологій, такий підхід до справи за умов створення розподілених банків даних зробить значно ефективнішими всі процедури інформаційно-пошукового характеру.

4.2 Організаційно-правове забезпечення прокурорського нагляду та розслідування злочинів

Проблема організаційно-правового забезпечення виконання такої важливої функції правоохоронної системи, якою є прокурорський нагляд, останнім часом привертає значну увагу науковців. Протягом останніх років було захищено чимало дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора та кандидата юридичних наук, тема яких була пов’язана саме із організаційними аспектами діяльності прокуратури. Серед них необхідно назвати докторські дисертації М.В.Косюти «Проблеми та шляхи розвитку прокуратури України в умовах побудови демократичної правової держави», М.І.Мичка «Проблеми функцій і організаційного устрою прокуратури України», М.К.Якимчука «Організаційно-правові основи управління в органах прокуратури України», кандидатську дисертацію В.І.Малюги «Принципи організації та діяльності прокуратури України», в яких аналізуються основні проблеми управління в органах прокуратури, функції управління, управлінські відносини, методи і форми управління, акти управління, цикл управління в органах прокуратури, визначаються напрями раціоналізації процесів прийняття і виконання управлінських рішень, удосконалення управління кадрами, правового регулювання проходження служби в органах прокуратури тощо. Разом з тим, як свідчить практика діяльності органів прокуратури України, у сфері організаційно-правового забезпечення діяльності функції прокурорського нагляду залишається багато невирішених проблем.

Насамперед вони пов’язані з реформуванням органів прокуратури України відповідно до європейських стандартів. Згідно з підпунктом “vi” пункту 11 Висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 (1995) щодо заявки України на вступ до Ради Європи Україна взяла на себе зобов’язання змінити роль та функції прокуратури (особливо “щодо здійснення загального контролю за додержанням законності”) шляхом перетворення цього інституту в орган, який відповідатиме стандартам Ради Європи. Якщо більш детально розглянути європейські стандарти в аспекті розглядуваної проблематики, необхідно звернутися до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи Rec (2000) 19 "Про роль прокуратури у системі кримінального судочинства». У даному документі зазначається, що держава повинна вживати дієвих заходів, що гарантують прокурорам можливість виконання своїх фахових обов'язків за відповідних правових і організаційних умов, а також відповідні умови, тобто бюджетні кошти, що знаходяться в їхньому розпорядженні. Ці умови необхідно встановити з допомогою тісного співробітництва між представниками прокуратур. Держава повинна вжити заходів, щоб:

а) набір, підвищення на посаді та переведення прокурорів проводилися відповідно до справедливої і неупередженої процедури, що виключає представлення інтересів конкретних груп та дискримінацію на будь-якому рівні, такому, як статева приналежність, раса, колір шкіри, мова, релігія, політичні та інші погляди, національне і соціальне походження, зв'язок із національними меншинами, власність, народження й інше суспільне становище;

б) кар'єра прокурорів, їхнє підвищення на посаді і переміщення з посад здійснювалися відповідно до відомих і об'єктивних критеріїв, таких, як компетентність і досвід роботи;

в) переміщення з посад прокурорів могло також диктуватися службовою необхідністю;

г) необхідні умови для служби регулювалися законом, такі, як заробітна плата, перебування на посаді і пенсія, беручи до уваги важливість роботи прокурорів, а також відповідний вік виходу на пенсію;

д) дисциплінарне судочинство проти прокурорів регулювалося законом і гарантувало справедливу й об'єктивну оцінку та рішення, що є предметом незалежного і неупередженого нагляду;

е) прокурори мали право на задовільне виконання скарг, включаючи, де необхідно, відповідний доступ до суду спеціальної юрисдикції, якщо буде порушений їх правовий статус;

ж) прокурори разом із сім'ями були захищені органами влади, за наявності погроз їх особистій безпеці в результаті належного виконання ними своїх функцій.

Держава також повинна вживати заходів, що надавали б прокурорам права на свободу висловлювань, віросповідань, об'єднання в громадські організації. Зокрема, вони повинні мати право брати участь у суспільних дискусіях з питань, що стосуються закону, управління правосуддям, дотримання і захисту прав людини, а також вступати або утворювати місцеві, національні і міжнародні організації і відвідувати їхні збори в приватному порядку, при цьому їх відвідування не повинні йти всупереч із займаною посадою через законні дії членів організації. Вищезгадані права можуть бути обмежені лише в тому випадку, якщо це продиктовано законом і необхідно для охорони конституційних обов'язків і повноважень прокурорів. У разі порушення вищезгаданих прав повинні вживатися ефективні заходи.

Навчання є і правом, і обов'язком прокурорів як перед їхнім призначенням, так і на постійній основі. У цьому разі держави повинні забезпечити прокурорів відповідним рівнем підготовки і освіти як до, так і після їх призначення. Зокрема, прокурори повинні бути ознайомлені з:

а) нормами й етичними обов'язками їх установи;

б) конституційним і правовим захистом підозрюваних, жертв і свідків;

в) правами і свободами людини, викладеними в Конвенції про Захист Прав і Головних Свобод Людини, особливо з правами, викладеними в статтях 5 і 6 даної Конвенції;

г) принципами і процесуальними нормами управління в судовому контексті;

д) механізмами і фактами, що сприяють повноті їх діяльності.

Більше того, держава повинна вживати ефективних заходів, щоб забезпечити додаткове навчання із специфічних питань, що розглядаються в світлі сьогодення, беручи до уваги види і розвиток злочинності, а також міжнародне співробітництво у кримінальних справах.

Для того щоб ефективніше реагувати на розвинуті види злочинності, а саме: організованої, необхідно розглядати спеціалізацію як пріоритет організації прокурорів з точки зору навчання і кар'єри. Також необхідно розвивати тенденцію звертання за допомогою до фахівців, включаючи мультидисциплінарні команди, призначені для сприяння прокурорам при виконанні ними їхніх функцій.

Якщо брати до уваги організацію і внутрішнє управління прокуратури, зокрема розгляд і перегляд справ, то вони повинні відповідати вимогам неупередженості та незалежності й надавати величезне значення належній діяльності системи кримінального судочинства, зокрема на рівні правової кваліфікації і спеціалізації за кожною справою.

Звернемося тепер до положень Закону України «Про прокуратуру», у ст.46 якого визначені вимоги до осіб, які призначаються на посади прокурорів і слідчих. Відповідно до них прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року. Порядок стажування визначається Генеральним прокурором України. Особи, вперше призначені на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури, приймають “Присягу працівника прокуратури”. Текст присяги затверджується Верховною Радою України. Процедура її прийняття визначається Генеральним прокурором України. На посади прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів призначаються особи віком не молодше 30 років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше семи років; на посади районних і міських прокурорів — віком не молодше 25 років із стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років. Прокурори і слідчі прокуратури підлягають атестації один раз у п’ять років. Порядок атестації визначається Генеральним прокурором України. Сумісництво служби в органах прокуратури з роботою на підприємствах, в установах чи організаціях, а також з будь-яким підприємництвом не допускається, за винятком наукової і педагогічної діяльності. Не можуть бути прийняті на посаду прокурора або слідчого прокуратури особи, які були засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих [138].

Аналіз положень цієї статті свідчить, що вимоги до особистості працівників прокуратури в ньому визначені досить розпливчасто, а процедура їх призначення на посаду не має того прозорого, справедливого і неупередженого характеру, по який говориться у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи Rec (2000) 19 "Про роль прокуратури у системі кримінального судочинства». Як свідчить практика кадрового забезпечення органів прокуратури України, недоліки в організації даної ланки роботи стали підставою для продовження у 2005 році 23 стажистам термінів стажування та були однією з причин того, що понад 80 молодих спеціалістів протягом 1 року звільнилося з органів прокуратури. Враховуючи, що у даний час майже чверть працівників органів прокуратури має стаж роботи до трьох років [355], відсутність чітко окреслених вимог до професійного рівня та особистісних якостей працівників прокуратури може сприяти депрофесіоналізації її кадрового складу. Примітно, що цю проблему усвідомлює і керівництво Генеральної прокуратури України, яким у 2006 році зроблено спробу запровадити професійно-психологічний відбір осіб, які претендують на зайняття прокурорсько-слідчих посад [356]. Однак, як ми вважаємо, ця процедура не вирішить проблеми формування кадрового корпусу органів прокуратури, оскільки психологічна складова є важливим, але не єдиним критерієм готовності до виконання функціональних обов’язків працівника органів прокуратури. Не меншу роль мають знання, навички та досвід, які, за свідченням відомого фахівця у сфері психології праці Є.А.Клімова, є невід’ємними елементами придатності особи до певної професії [357, с.61]. З огляду на це було б доцільно запровадити відбір кандидатів на посади прокурорсько-слідчих працівників на конкурсних засадах. Це, по-перше, сприятиме прозорості процедури кадрового відбору і, по-друге, дозволить серед усіх можливих кандидатів визначити саме тих, рівень професійної підготовки та розвитку особистісних якостей яких найбільш повно відповідатиме вимогам професії.

Крім того, хотілося б звернути увагу на положення ч.6 ст.46 Закону України «Про прокуратуру», в якій закріплено таке: «Не можуть бути прийняті на посаду прокурора або слідчого прокуратури особи, які були засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих» [138]. Виходячи з дослівного тлумачення даного положення, на посади в органах прокуратури можуть бути прийняті особи, які вчинили злочин, але провадження у кримінальній справі у відношенні яких було закрито судом згідно із ст.7-1 Кримінально-процесуального кодексу України (у зв’язку з дійовим каяттям; з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим; із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру; з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації; із закінченням строків давності) або які були звільнені судом від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки відповідно до ст.7 цього ж Кодексу [206]. Високі моральні вимоги до працівників прокуратури, як ми вважаємо, є несумісними із вчиненням особою у минулому злочинів, якщо навіть ці особи не були засуджені за його вчинення.

Насамкінець хотілося б зауважити, що чинна редакція Закону України «Про прокуратуру» не містить заборони щодо призначення на посади прокурорсько-слідчих працівників осіб, які визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними, а також осіб, які мають хронічні психічні захворювання, що перешкоджають виконанню їх обов'язків. З огляду на це, а також керуючись викладеними вище аргументами, вважаємо за доцільне викласти перше речення ч.1 ст.46 Закону України «Про прокуратуру» [206] у такій редакції: «Прокурорами і слідчими можуть призначаютися на конкурсних засадах громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості та володіють державною мовою». Крім того, дана стаття маж бути доповнена частиною такого змісту:

«При призначенні осіб на посади прокурорсько-слідчих працівників забезпечується рівність їх прав незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань та інших обставин. Не можуть бути призначені на посаду громадяни:

1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді;

3) які були засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих, або були звільнені від кримінальної відповідальності за нереабілітуючих обставин».

Здійснення прокуратурою наглядової та інших функцій, покладених на неї Конституцією та законами України, неможливо без відповідного інформаційно-аналітичного забезпечення. Об’єктами такої інформації можуть бути: стан злочинності, динаміка, структура та тенденції її розвитку; законність правових актів; законність кримінального переслідування; законність при розслідуванні кримінальних справ; стан законності у кримінальному судочинстві; стан законності при виконанні прокуратурою функції представництва інтересів громадянина або держави в суді; стан законності при реєстрації заяв та повідомлень про злочини; виконання наказів, рішень колегії, координаційних нарад, завдань вищестоящих прокуратур; систематизація законодавства [358, с.35]. Враховуючи велику кількість інформаційних об’єктів, а також суб’єктів, які, відповідно до законодавства України, повинні надавати інформацію до органів прокуратури (щонайменше 18 [358, с.36], особливо важливим стає забезпечення ефективної роботи з великими масивами даних. Необхідно зазначити, що з метою поліпшення координації організаційних, оперативно-розшукових, правових та інформаційних заходів правоохоронних органів щодо боротьби зі злочинністю, підвищення рівня роботи в цій сфері Указом Президента України від 31 січня 2006 року № 80/2006 запроваджено створення Єдиної комп'ютерної інформаційної системи правоохоронних органів з питань боротьби зі злочинністю (далі - Єдина комп'ютерна система) [359]. Відповідно до даного Указу утворено Міжвідомчу координаційну групу з питань створення і функціонування Єдиної комп'ютерної системи із включенням до її складу представників Апарату Ради національної безпеки і оборони України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України та Генеральної прокуратури України. Означена Міжвідомча координаційна група має розробити і подати в чотиримісячний строк проект програми створення і функціонування Єдиної комп'ютерної системи та положення про цю Систему.

Однак, за свідченням фахівців, попередні дослідження заходів впровадження комп’ютерних технологій в прокуратурі України показали, що вони «зводяться тільки до комп’ютеризації – насичення структур органів прокуратури комп’ютерною технікою та типовими комп’ютерними програмними продуктами, а також створенням локальних комп’ютерних мереж. У зв’язку з концепцією комп’ютеризації стан комп’ютерної інформаційної культури в діяльності працівників органів прокуратури обмежується рівнем індивідуальної комп’ютерної грамотності: застосування персональних комп’ютерів як універсальних друкарських машинок; для проведення окремих операцій статистичної та інформаційно-аналітичної роботи. Останнім часом починають активніше використовуватися різноманітні загальнодоступні комп’ютерні інформаційно-пошукові системи правової інформації та засоби телекомунікації масового застосування: електронна пошта, інформаційні ресурси в мережі Інтернет. При цьому комп’ютерні інформаційні технології суттєво не впливають на організаційно-управлінську діяльність органів прокуратури України» [360, с.15-16].

На жаль, висновки науковців стосовно того, що «впровадження досягнень науково-технічного прогресу в сфері інформатики в органах прокуратури України здійснювалося на рівні впровадження комп’ютерної техніки та технологій без внесення змін до систем організації інформаційного забезпечення» [360, с.17], не супроводжуються розробленням конкретних заходів щодо удосконалення означеного інформаційного забезпечення. Так, у цитованій статті як заходи пропонується проведення наукових досліджень та розробленні Концепції інформатизації прокуратури України [360, с.18]. Досить загальними та орієнтованими на кількісні аспекти інформатизації (збільшення кількості комп’ютерів та локальних мереж) є пропозиції за результатами дисертаційних досліджень щодо організаційних аспектів діяльності органів прокуратури України [361, с.373; 362].

Не заперечуючи важливості наукових досліджень проблем інформатизації прокуратури та необхідності забезпечення її працівників сучасною обчислювальною технікою, зауважимо, що практика діяльності органів прокуратури сама підказує сферу, в якій необхідно здійснення невідкладних заходів інформатизації. Мова йде про забезпечення вільного доступу до останніх поновлень нормативно-правових актів, які регламентують діяльність органів прокуратури. Про недоліки у даній сфері свідчать такі факти: під час складання індивідуальних планів стажування прокурорсько-слідчих працівників до означених планів включаються накази Генерального прокурора України, які втратили чинність. Так, при складанні у вересні 2005 року індивідуального плану стажування помічника прокурора Московського району міста Харкова Вілявіна Р.О. прокурором району до індивідуального плану стажування включено накази Генерального прокурора №1/2 від 19.01.2004 р., « 2/1 від 25.02.2004 р., № 2/2 від 25.02.2004 р., « 39/12 ок від 02.04.2004 р., які втратили чинність. До індивідуального плану стажування помічника Лозівського міжрайонного прокурора прокуратури Харківської області Фільова С.В. міжрайонним прокурором у липні 2005 р. для вивчення включено накази Генерального прокурора України № 11, 11/1, 11/2, 11/4 від 27.12.2004 р., які втратили чинність. І таких прикладів можна навести ще багато [363].

Які ж причини сприяють тому, що прокурори районів не завжди можуть відстежувати останні зміни у нормативно-правовій базі, що регламентує діяльність прокуратури? Більш детальний розгляд даного аспекту організаційно-правового забезпечення прокурорського нагляду потребує звернутися до Інструкції про порядок ведення систематизації законодавства в органах прокуратури, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 22 квітня 2004 р. № 7гн [364]. Відповідно до п.1.3 даної Інструкції міські, районні і прирівняні до них прокурори ведуть систематичну картотеку нормативних актів. Класифікатор систематичної картотеки затверджений вищевказаним наказом і вміщує в собі 25 розділів і 344 підрозділи. Інакше кажучи, для того, щоб своєчасно дізнаватися про зміни у законодавстві, в міських, районних і прирівняних до них прокуратурах, необхідно завести щонайменше 344 папки, в яких мають накопичуватися акти загально-нормативного характеру, прийняті Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, центральними органами виконавчої влади, рішення та висновки Конституційного Суду України, постанови та керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України та інших спеціалізованих судів України, накази та розпорядження Генерального прокурора України (відповідно до п.2.2 Інструкції про порядок ведення систематизації законодавства в органах прокуратури). Враховуючи, що щоденно приймаються або зазнають змін десятки нормативних актів, які належать до перелічених категорій, недивно, що виконання положень названої Інструкції значно ускладнюється. Крім того, необхідно зазначити, що на Генеральну прокуратуру України не поширюються Укази Президента України від 03.10.92 N 493 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади", від 27.06.96 N 468 "Про Єдиний державний реєстр нормативних актів", від 13.12.96 N 1207 "Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України"", постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.92 N 731 "Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади", від 23.04.2001 N 376, відповідно до яких в Україні запроваджено Єдиний державний реєстр нормативних актів - автоматизовану систему збирання, накопичення та опрацювання актів законодавства. Відповідно до п.2 Указу Президента України «Про Єдиний державний реєстр нормативних актів» від 27 червня 1996 року N 468/96 до Державного реєстру включаються чинні, опубліковані та неопубліковані, у тому числі з обмежувальними грифами, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, зареєстровані в Міністерстві юстиції України, нормативні акти Національного банку України, міжнародні договори України [365]. Представники прокуратури цілком справедливо заперечують необхідність державної реєстрації своїх нормативних актів, оскільки прокуратура не належить до жодного з перелічених органів. Однак внаслідок ситуації, що склалася, по-перше, порушується принцип гласності, закріплений у ч.1 ст.6 Закону України «Про прокуратуру» [138], і, по-друге, потерпають самі працівники прокуратури: якщо про останні зміни у законодавстві та нормативних актах центральних органів виконавчої влади можна легко довідатися на сайті Верховної Ради України, на якому вони розміщені у вільному доступі, то бажаючі ознайомитися із відомчими нормативними актами прокуратури позбавлені такої можливості. Так, за увесь 2005 рік Генеральна прокуратура України зареєструвала в Міністерстві юстиції лише три нормативних акти: два сумісних накази Держфінмоніторингу України, Генеральної прокуратури від 03.08.2005 № 156/35 «Про внесення змін та доповнень до Порядку надання Держфінмоніторингом Генеральній прокуратурі України узагальнених матеріалів щодо фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів або фінансуванням тероризму, та отримання інформації про хід їх опрацювання» та від 31.01.2005 № 35/6 за аналогічною назвою (зареєстровано: Мін'юст України від 16.08.2005 та № 894/11174 та від 16.02.2005 № 237/10517), а також Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Республіки Хорватії у боротьбі з транснаціональною злочинністю та відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом від 16.06.2005. За 2004 рік не було зареєстровано жодного нормативного акту.

Беручи до уваги вищезазначене, невідкладними заходами у сфері інформатизації органів прокуратури України має бути створення електронної бази даних, в якій би містилися накази та розпорядження Генерального прокурора, інформаційні листи Генеральної прокуратури та інші документи, обізнаність щодо яких необхідна для ефективного виконання прокурорсько-слідчими працівниками своїх функціональних обов’язків. Поновлення цієї бази в прокуратурах на місцях може здійснюватися двома шляхами: через мережу Інтернет або за допомогою компакт-дисків з останніми змінами у нормативній базі, які щотижня мають надсилатися з Генеральної прокуратури у прокуратури на місцях. Даний захід дозволить не лише скоротити кількість часу, що витрачається сьогодні на розсилання та розмноження відповідних документів, але й, найголовніше, дозволить вільно орієнтуватися у динамічно змінюваній відомчій нормативній базі.

Переходячи до розгляду проблем організаційно-правового забезпечення виконання такої функції правоохоронної системи, як розслідування злочинів, зазначимо, що виявлення та розслідування злочинів - важливий вид правоохоронної діяльності. У процесі її здійснення розв'язують специфічні завдання, спрямовані на повне й швидке розкриття кожного злочину, розшук злочинців і осіб, які зникли, своєчасне притягнення до кримінальної відповідальності. Разом з тим суб'єктів цієї діяльності позбавлено права на необґрунтоване обвинувачення та на юридичну помилку. Правоохоронна діяльність у сфері виявлення та розслідування злочинів є несумісною з фактами протиправних затримань і арештів, її предмет включає характерні ознаки професійної діяльності та органу (посадової особи), уповноваженого виявляти й (або) розслідувати злочин, окремі форми, етапи та принципи цієї діяльності [78, с.56].

Охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб трансформується в принцип правоохорони, за яким притягнення до кримінальної відповідальності невинної особи є неприпустимим. За ст. 29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. При цьому в Основному законі відзначено, що за нагальної потреби запобігти злочинові чи відвернути його, уповноважені на те законом органи можуть застосувати затримання особи як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має перевірити суд. Затриману особу негайно звільняють, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. У порядку додержання цього принципу встановлено кримінальну відповідальність за зловживання або юридичні помилки, допущені посадовими особами під час здійснення ними виявлення та розслідування злочинів, зокрема за завідомо незаконний арешт, затримання або привід (ст. 371 КК), за притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК), за примушення давати показання (ст. 373 КК). Згідно з Конституцією ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60).

Захист інтересів держави й суспільства також втілено в принцип правоохорони, за яким відповідальності підлягають лише винні особи. Кримінальна відповідальність має індивідуальний характер. Ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції); доводити свою невинність у вчиненні злочину не є обов'язком особи, притягнутої до відповідальності; за Конституцією обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доказів вини особи тлумачать на її користь (ст. 62). Для додержання цього принципу встановлено кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий донос (ст. 383 КК), завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК). Разом з тим, якщо самим фактом розголошення посадовою особою даних попереднього слідства завдано суттєвої шкоди державним чи громадським інтересам, це є підставою для притягнення цієї посадової особи до кримінальної відповідальності.

Професійна діяльність із виявлення та розслідування злочинів має інтегративне значення незалежно від відомчої належності осіб, які є суб'єктами цієї діяльності. Всі вони керуються нормами КПК України. Інші процесуальні процедури з цього приводу можуть лише доповнювати його.

Така професійна діяльність вимагає спеціалізації, взаємодії та ґрунтовної правової підготовки [78, с.61].

Відповідно до ст. 121 Конституції України прокуратуру не наділено правом проводити досудове слідство, але п. 9 її Перехідних положень передбачає, що прокуратура відповідно до чинних законів продовжує виконувати функцію досудового слідства – до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. Зазначимо, що прокуратура України – не єдиний правоохоронний орган, що має у своїй структурі слідчі підрозділи. Такі самі підрозділи є в органах внутрішніх справ, Служби безпеки України, податковій міліції. Таким чином, на сьогодні система органів досудового слідства України є різноманітною і складається з багатьох слідчих підрозділів, що створені в різних за своїм призначенням правоохоронних органах держави. І якщо відокремлення слідства від прокуратури чітко регламентоване вимогами Конституції Україні, то виокремлення слідчих підрозділів інших правоохоронних органів в єдину систему цілком логічно випливає з вимог Конституції України.

Закріплюючи відповідні положення в Основному законі держави, законодавець, як відмічається у наукових джерелах, виходив з того, що:

- зосередження в одному органі (прокуратурі) функцій провадження слідства і функцій контролю за слідством є недоцільним;

- створення єдиної системи органів досудового слідства сприятиме процесуальній незалежності слідчих, що позитивно відіб’ється на повноті, всебічності та об’єктивності розслідування кримінальних справ;

- створиться чітке розмежування оперативно-розшукової і процесуальної діяльності (адже не існуватиме органу, який поєднуватиме в собі ці дві функції, як, наприклад, міліція);

- позбавлення прокуратури функції досудового слідства дасть їй змогу чіткіше здійснювати нагляд за законністю під час розслідування кримінальних справ;

- створення єдиного органу досудового слідства має підвищити його економічну забезпеченість та певним чином позбавити суперечок, що виникають між правоохоронними органами [366].

Аналізуючи практичну діяльність органів досудового слідства, О.Петриченко вказує, що серед слідчих підрозділів різних правоохоронних органів (навіть одного правоохоронного органу) не існує чіткої взаємодії, допомоги та узгодженості в діяльності. Постійні суперечки між міліцією і прокуратурою є загальновідомими. Причинами таких явищ можна сміливо назвати невдале визначення підслідності кримінальних справ, перевантаження слідчих, боротьбу за статистичні показники, роздрібнення слідчих підрозділів між окремими відомствами. Все це породжує багато негативних явищ [366]. Такий стан не є нормальним, а тому об’єднання слідчих працівників різних відомств в одну загальну структуру певним чином має позбавити досудове слідство цих недоліків. Разом із тим наявність органів контролю (прокуратура, суд) підвищить якість нагляду за законністю під час розслідування кримінальних справ.

Назване обумовлює необхідність розглянути ті пропозиції щодо реформування системи досудового слідства, які мають на меті наблизити закріплені в Конституції України положення до втілення у реальність. Проект Закону України “Про Національне бюро розслідувань”, поданий на розгляд Верховної Ради України народним депутатом Г.Самофаловим, є сьомим за рахунком проектом Закону, який подається на розгляд Верховної Ради України з цією метою. До нього на розгляд Верховної Ради України вже вносилися законопроекти № 4126, 4126-1, № 4126-2 від 21.10.99 р.,

№ 4126-3, 4126-4 від 24.11.99 р., № 4126-Д від 12.06.2000 р., більшість з яких була відхилена парламентом з огляду на те, що вони не містять чітких і однозначних положень щодо мети створення єдиної слідчої структури, її правового статусу, підслідності, підпорядкованості, порядку призначення керівників цього органу тощо, певні їх положення не відповідають окремим нормам Конституції України, а також є внутрішньо суперечливими і такими, що утворюють колізії з іншими законами України.

Законопроект “Про Національне бюро розслідувань”, поданий на розгляд Верховної Ради України народним депутатом Г.Самофаловим, має сім розділів, які містять 28 статей і прикінцеві положення.

У першому розділі (ст. 1-7) викладені призначення і основні поняття Закону, визначення корупції, а також статус, правові засади, принципи організації та діяльності Національного бюро розслідувань, його завдання, повноваження і функції, механізм взаємодії з правоохоронними та іншими державними органами України, органами місцевого самоврядування, установами та організаціями, а також міжнародного співробітництва у сфері боротьби з корупцією і організованою злочинністю.

Розділ другий містить норми з питань керівництва, кадрової політики Національного бюро розслідувань. Зокрема, статтею 8 пропонується встановити, що Національне бюро є централізованою системою структурних підрозділів. До її складу входять центральний апарат, регіональні бюро, які утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та їх підрозділи.

Загальну структуру, чисельність працівників Національного бюро затверджує Верховна Рада України і Президент України за поданням Директора Національного бюро відповідно до пункту 22 статті 85 Конституції України.

Кандидатура Директора Національного бюро пропонується Президентом України, призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України і Президентом України.

Перший заступник і заступники Директора Національного бюро за поданням Директора Національного бюро призначаються на посаду і звільняються з посади Верховною Радою України і Президентом України.

У статтях 10 і 11 законопроекту визначаються порядок утворення, склад колегії Національного бюро, основні принципи добору і формування кадрового складу, а у статтях 12 і 13 порядок прийняття присяги його працівниками, дається перелік їх спеціальних звань. Вказано на те, що особам рядового і начальницького складу Національного бюро забороняється займатися підприємницькою та політичною діяльністю, а також використовувати Національне бюро в партійних, групових чи особистих інтересах.

У розділі III (статті 15-18) розкриваються суть повноважень Національного бюро, його прав і обов'язків, а також прав оперативних підрозділів НБР, осіб рядового і начальницького складу, межі їх компетенції.

Основні положення правового, соціального захисту працівників Національного бюро, їх грошового забезпечення, компенсаційних виплат у разі їх загибелі або каліцтва містяться у статтях 19-22 розділу VI. Передбачається встановити, що особи рядового і начальницького складу Національного бюро під час виконання службових обов'язків є представниками влади, діють від імені держави і перебувають під її захистом, їхні недоторканність, честь і гідність охороняються законом. Вони користуються правами, пільгами і нормами соціального захисту, встановленими законодавством для працівників правоохоронних органів, їхнє пенсійне забезпечення має здійснюватися відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ".

Статті 23 і 24 даного розділу регламентують межі відповідальності працівників Національного бюро розслідувань під час виконання покладених на них функціональних обов'язків, а також відповідальність посадових осіб за неправомірні дії, що перешкоджають реалізації зазначеними працівниками визначених законом повноважень.

Розділ VIІ (статті 27-28) визначає суб'єктів, які здійснюють контроль за діяльністю Національного бюро відповідно до вимог Конституції України. Ними є Верховна Рада України і Президент України. Нагляд за додержанням законів у діяльності Національного бюро розслідувань мають здійснювати органи прокуратури України.

Розглядаючи проблеми правового регулювання організації та діяльності Національного бюро розслідувань (далі – НБР), передусім слід зупинитися на питанні про доцільність створення такого державного органу, як НБР. Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України утворення міністерств та інших центральних органів виконавчої влади є прерогативою Президента України. Як відомо, Президент України своїм указом № 371 від 24.04.97 р. утворив Національне бюро розслідувань України як центральний орган виконавчої влади. Іншим своїм указом

(№ 1573 від 15.12.99 р.) Президент України ліквідував НБР, яке фактично і не розпочало своєї діяльності, як зазначено в указі “з метою вдосконалення структури органів виконавчої влади та підвищення ефективності державного управління”. Таким чином, Президент України фактично відмовився від реалізації ідеї утворення спеціального органу по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю і визнав недоцільним функціонування такого органу в сучасних умовах. Отже, питання про створення та функціонування в Україні такого органу, як НБР, Президентом України знято.

Що ж стосується змісту поданого законопроекту, то його аналіз свідчить про те, що він за своїм змістом є практично аналогічним тим законопроектам, що вносилися раніше, і містить ті самі вади. Вважаємо за доцільне звернути увагу на найбільш принципові з них, а також висловити ряд зауважень, які випливають із аналізу змісту розглядуваного законопроекту.

1 Проектом до кінця не визначено правову сутність і правовий статус НБР. У ст. 2 законопроекту зазначено, що НБР “є державним правоохоронним органом, діючим на уставних началах”. Разом з тим без відповіді залишається питання про те, яким саме органом є НБР — військовим чи воєнізованим формуванням або ж звичайним органом виконавчої влади? З одних положень проекту випливає, що НБР не є військовим формуванням (згідно із ст. 14 особи рядового і начальницького складу НБР мають спеціальні звання), з інших - можна зробити висновок, що НБР — це військове формування (ст. 20 — “співробітники Національного бюро користуються пільгами для військовослужбовців”). Разом з тим це питання є ключовим для вирішення багатьох інших принципових питань, що стосуються правового статусу цього органу, його повноважень тощо. Не визначений і правовий статус співробітників НБР, пенсійне забезпечення яких здійснюється як у військовослужбовців, а соціальне — відповідно до законодавства про працю та державну службу (ст. 20). При цьому не враховано, що законодавство про працю відрізняється від законодавства про державну службу.

Запропоноване проектом правове регулювання організації та діяльності НБР не є повним. Воно не передбачає комплексного вирішення усіх правових питань, які виникають у зв’язку з прийняттям зазначеного закону, що створить чисельні неузгодженості та протиріччя між законом про НБР та іншими законами. У результаті цього, по-перше, заблокованою виявиться діяльність самого НБР, по-друге, це буде перешкодою для виконання функції боротьби з організованою злочинністю та корупцією іншими органами. Проект розглядуваного закону має подаватися у пакеті з іншим проектом, який передбачав би внесення до чинного законодавства тих змін та доповнень, які за необхідності випливають з проекту Закону України “Про Національне бюро розслідувань України”. Тільки за такого підходу буде зрозуміло, який саме орган і для чого пропонується утворити, на яких засадах він буде функціонувати, що буде предметом його діяльності тощо.

2 Проектом концептуально не визначено призначення НБР та не зовсім чітко сформульовані завдання цього органу. У ст. 3 проекту зазначено, що завданням НБР є “боротьба з організованою злочинністю, корупцією та іншими злочинами, що становлять підвищену суспільну небезпеку, запобігання цим злочинним проявам, своєчасне їх виявлення і припинення”. Як відомо, корупцію у правовому відношенні утворюють різні за змістом, але єдині за суттю правопорушення (кримінальні, адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові). З проекту не ясно, чи буде НБР “займатися” корупційними діяннями лише кримінального чи й іншого характеру. Не зовсім коректно з правової точки зору вжито термінологічний зворот “цим злочинним проявам”, оскільки організована злочинність є соціально-правовим явищем, а не конкретним злочинним проявом.

Крім того, на сьогодні, як вже зазначалося у попередніх розділах, існує багато правоохоронних органів, до завдань яких входить боротьба з організованою злочинністю і корупцією. Виходячи з цього, незрозумілими є декілька моментів: 1) НБР сама буде здійснювати боротьбу із зазначеними явищами чи буде допомагати (забезпечувати) боротися іншим органам; 2) якщо НБР буде забезпечувати таку боротьбу з організованою злочинністю лише стосовно злочинів, “що становлять підвищену суспільну небезпеку”, то хто ж буде забезпечувати таку боротьбу з організованою злочинністю і корупцією в інших сферах.

3 Встановлений проектом порядок затвердження загальної структури НБР, її чисельності (ст. 8), призначення керівництва НБР (ст. 10 і 11) не відповідає Конституції України і є внутрішньо суперечливим. Відповідно до ст.85, 89, 106 Конституції України ці питання не належать до повноважень Верховної Ради України та Президента України. Нагадаємо, що у своєму Рішенні № 2рп/99 від 2 березня 1999 р. Конституційний Суд України зазначив, що “Верховна Рада України здійснює повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання”. Це ж стосується і конституційних повноважень Президента України, оскільки у п. 31 ч. 1 ст. 106 Конституції України зазначено, що Президент України "здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України".

Статтею 10 проекту визначено, що кандидатура Директора НБР пропонується Президентом України, призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України і Президентом України. Отже, незрозуміло, хто саме повинен призначити Директора або звільнити його. У разі відсутності згоди між Верховною Радою України і Президентом України відсутній механізм усунення цих протиріч і призначення директора НБР. Те саме стосується порядку призначення першого заступника і заступників Директора НБР.

Не відповідають, на наш погляд, Конституції України і положення ст.12 і 14 проекту про те, що Положення про порядок проходження служби в НБР, Положення про спеціальні звання НБР, а також розмір окладів за спеціальними званнями затверджує Верховна Рада України.

Крім того, надто категоричним видається положення про те, що у разі відсутності Директора Національного бюро його обов’язки виконує тільки перший заступник Директора НБР (ст. 10). Адже на практиці може статися так, що посада першого заступника є вакантною або ж перший заступник перебуває на лікуванні, у відрядженні тощо. За таких обставин НБР взагалі може залишитися без керівника, що недопустимо з точки зору організації управління.

4 Одним з найважливіших питань цього законопроекту є питання визначення підслідності НБР. Підслідність — це те ключове питання, без чіткої відповіді на яке не можна визначитися з доцільністю створення певного органу, його компетенцією, а врешті-решт з його концептуальним призначенням. Але проект не визначає чіткої категорії злочинів, розслідування яких належить до підслідності НБР. Визначена проектом категорія злочинів ("злочини підвищеної суспільної небезпеки") не передбачена кримінальним чи іншим законодавством України. За такої ситуації можна прогнозувати постійні спори між НБР та іншими правоохоронними органами про підслідність і неможливість визначити її остаточно.

5 З огляду на міжнародні договори України про правову допомогу, у яких визначається, через які саме органи державної влади здійснюється міжнародне співробітництво з питань боротьби із злочинністю (Міністерство юстиції і Прокуратура України), а також на існування Національного центрального бюро Інтерполу, через яке вирішуються усі питання щодо боротьби із транснаціональною злочинністю, і консулів України, які також мають відповідні повноваження, необґрунтованою видається пропозиція про наявність представників НБР у складі посольств та інших представництв України за кордоном (ч. 2 ст. 7).

6 Непродуманими в юридичному плані є положення ч. 1 ст. 19 проекту, згідно з якими особи начальницького складу та інші працівники НБР можуть підпорядковуватися безпосередньому або прямому начальникові (тут виникає два запитання: 1) питання підпорядкування вирішується за власним вибором чи за вибором начальства?; 2) чи означає це, що відповідні начальники можуть керувати діяльністю або усіх прямих підлеглих або тільки безпосередньо підлеглих?).

7 Немає, на наш погляд, підстав поширювати усі положення ст. 21 проекту на пенсіонерів НБР, а тим більше на осіб, які співробітничають з ним (ч. 5 ст. 21 проекту). Як зазначалося вище, співробітництво з НБР може мати дуже широкий характер. За цією самою нормою виходить, що навіть спеціаліст, який брав участь у ревізії за запрошенням НБР, має однаковий з працівником НБР рівень соціального захисту.

8 Низці положень законопроекту бракує чіткості, однозначності і точності. В окремих випадках вони суперечать одне іншому.

Так, законопроект зовсім по-іншому визначає поняття, які вже визначені законами України. Це стосується, зокрема, ст. 2, де даються відмінні від законів України "Про боротьбу з корупцією", "Про державну службу", Кримінального і Цивільного кодексів України визначення понять: “корупція”, “державний службовець”, “посадова особа”, “особа”, — а також положення частини 6 ст. 12, які не належать до предмета цього закону.

Із ст. 6 проекту неясно, чим відрізняються між собою державні органи, про які йдеться у частинах 1 і 2 цієї статті, із ст. 12 — які ж конкретні вимоги до претендентів на посади у НБР ставляться до громадян України, із ст. 13 — чому працівник НБР не повинен захищати інші соціальні цінності, крім тих, які перелічені у частині 2 Присяги (наприклад, власність, громадську безпеку). Обов’язки НБР, визначені у ст. 15 проекту, мало чим відрізняються від його завдань (див. ст. 3). Положення частини 3 ст. 23 проекту не відповідає його назві. Із ч. 3 ст. 24 проекту випливає, що законом має бути встановлена відповідальність за такі "діяння", як, наприклад, "погроза законним вимогам осіб". Існує і багато інших зауважень до конкретних положень проекту.

9 Викладені у проекті Прикінцеві положення не дозволять чітко і однозначно визначитися з порядком комплектування НБР слідчими. У п. 2 цих положень зазначено, що переведенню до НБР підлягають за їх згодою слідчі ОВС, СБУ та органів прокуратури, які провадять попереднє слідство у справах про злочини, “що становлять підвищену суспільну небезпеку, вчинені організованими групами або пов’язані з корупцією”. На наш погляд, таке формулювання не дозволяє визначитися з тим, хто саме із слідчих зазначених органів підлягає переведенню до НБР, оскільки воно є некоректним з юридичної точки зору — названих у проекті категорій справ чинне кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство не передбачає.

10 Роблячи висновок з усього, суб’єктом законодавчої ініціативи утворення такого органу як НБР розглядається як один з найефективніших заходів щодо запобігання організованій злочинності та корупції, насамперед у вищих ешелонах влади. У зв’язку з цим слід зазначити таке.

На нашу думку, саме по собі створення НБР принципово не в змозі кардинально змінити ситуацію у сфері протидії корупції та організованій злочинності. Адже фактично йдеться про застосування у такій протидії тих самих сил та засобів, які сьогодні використовуються спеціальними підрозділами МВС і СБУ. У принциповому плані НБР відрізняє від нині діючих підрозділів два моменти: 1) функціонування його як автономної структури; 2) порядок підпорядкування та призначення і звільнення керівництва. По суті, утворення НБР є фрагментарним рішенням як в системі державного управління загалом, так і в правоохоронній системі зокрема. Посилення антикорупційної діяльності в органах державної влади потребує системного підходу і відповідного комплексу заходів економічного, політичного, правового, організаційного та іншого характеру, у т.ч. реформування системи управління та ідеології державної служби, забезпечення відкритості влади, вдосконалення нормативно-правового регулювання державної служби, певного вдосконалення законодавства про відповідальність за корупційні діяння, виявлення політичної волі з боку політичного керівництва держави.

Аналіз практики застосування, зокрема, антикорупційного законодавства дає підстави для висновку, що основна проблема у цій сфері полягає не у недосконалості законодавчої бази, не у відсутності відповідних організаційних структур, а в недостатньо ефективному застосуванні чинного законодавства та існуючих організаційних структур.

З іншого боку, після прийняття Конституції України, у п. 9 Перехідних положень якої було вказано на доцільність (чи необхідність) сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування, постало як більш нагальне питання створення Слідчого комітету України, незалежність якого гарантувалася б виведенням слідчих з-під контролю МВС, СБУ, ДПА або інших відомств, а ефективність його діяльності, — з одного боку, концентрацією слідчих і оперативно-розшукових сил і новітніх криміналістичних засобів розкриття і розслідування злочинів, спеціалізацією слідчих і оперативних працівників, а з іншого, — добре продуманим механізмом належного контролю за його діяльністю з боку парламенту, президента, прокуратури і суду, інститутів громадянського суспільства, а також високим рівнем правового і соціального захисту працівників Слідчого комітету. Необхідність його створення була задекларована Верховною Радою України ще у 1992 р. при схваленні Концепції судово-правової реформи.

Наприкінці зазначимо, що існуюча на сьогодні система органів дізнання і досудового слідства, незважаючи на застарілість та погане фінансування, діяла досить чітко і виправдовувала себе, а це не можна не враховувати. Саме тому її реформування має відбуватися послідовно і еволюційно, зберігаючи при цьому всі позитивні риси старої системи.

4.3 Організаційно-правове забезпечення боротьби зі злочинністю та корупцією

Злочинність – відносно масове явище всякого суспільства, яке складається із сукупності передбачених кримінальними законами вчинків, скоєних на тій чи іншій території протягом певного часу. Так визначається злочинність багатьма підручниками та навчальними посібниками з кримінології. У наукових працях, виданих в доперебудовні роки, акцент зміщено на класовий зміст та соціальну обумовленість злочинності, що відповідало загальній ідеологічній спрямованості (партійності) всіх суспільних наук того часу [367, с.65-69].

Злочинність як специфічне соціальне явище поряд з особами, які скоїли або схильні вчинити злочин, повинна стати об’єктом соціального контролю. Існує численна література, присвячена визначенню поняття злочинності, характеристиці її суті і функцій, у зв’язку з чим немає необхідності в черговий раз зупинятися на цьому питанні.[368, с.48-49, 369, с.173; 370, с.138-139; 371, с.22; 372, с.152; 373, с.22; 374, с.159; 375, с.37; 376, с.5-15; 377, с.14; 378, с.19].

Традиційно злочинність розглядається як збірне поняття і характеризується як сукупність суспільно-небезпечних діянь, заборонених законом. Автори такої точки зору при цьому часто підкреслюють, що це не просто механічне складання їх кількості, а органічна сукупність таких дій, вчинених в конкретній державі або в окремому її регіоні за конкретний відрізок часу. Вона включає в себе різні види корисливих, насильницьких, необережних, рецидивних та інших одиничних суспільно небезпечних діянь або їх груп, які перебувають між собою в тісному зв’язку і взаємодії.

І.Н. Даньшин підкреслює, що незважаючи на те, що “злочинність в певній мірі складається стихійно (люди, які скоїли злочин, керуються різними мотивами, не переслідують загальних цілей, діють автономно, причиняючи кожний раз шкоду різноманітним суспільним відносинам) вона складає в певному розумінні цілісне утворення”. Тому злочинність розглядається у вигляді відносно самостійної, динамічної, ймовірної системи. Вона має свої властиві форми розвитку, набуває якості об’єктивної реальності. Стереотипи (шаблони) злочинної поведінки існують незалежно від індивідуального стану [379, с.4].

Вплив на злочинність передбачає вирішення таких завдань, які випливають із особливостей об’єкта соціального контролю:

а) виявлення і описання кількісних і якісних закономірностей в розвитку злочинності в країні і в окремих її регіонах;

б) виявлення внутрішніх зв’язків злочинності;

в) виявлення особливостей структури злочинності;

г) аналіз взаємозв’язків між злочинністю і ефективністю діяльності різних суб’єктів профілактики, в першу чергу правоохоронних органів, виконуючих спеціально-кримінологічні попередження злочинності [380, с.12-13].

Аналіз статистичних даних щодо стану злочинності в Україні свідчить, що це надзвичайно динамічна сфера, на яку впливають різноманітні фактори: і стан науково-технічного прогресу, і рівень розвитку економічних відносин, і особливості законодавства. Так, у 2005 році до органів внутрішніх справ надійшло майже 2,4 млн (+ 3,1%) заяв та повідомлень, з яких 485,7 тис. злочинів (на 6,6% менше, ніж у 2004 році), у т.ч. 440,6 тис. (– 7,4 %) загальнокримінальної спрямованості. Зменшилася кількість зареєстрованих умисних убивств (– 12,5 %), тяжких тілесних ушкоджень (– 2,7 %), зґвалтувань (– 4,1 %), крадіжок

(– 20,2%), у т.ч. із квартир (– 17,8 %), злочинів, вчинених неповнолітніми або за їх участю (– 14,5 %), у громадських місцях (– 24,8 %), з використанням вибухових речовин (– 7,1 %). Менше скоєно вимагань (– 12,6 %), незаконного обігу зброї

(– 3,8 %), хуліганств (– 6 %), випадків утягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (–17,6%) [381].

Завдяки активізації зусиль міліції більше виявлено фактів шахрайств (+20,3 %), торгівлі людьми (+ 54,3 %) та злочинів, пов’язаних із незаконним позбавленням волі або викраденням людини (+ 3,5 %).

Розкрито 335,3 тис. злочинів, у тому числі 303,9 тис. загальнокримінальної спрямованості, з них 130,3 тис. тяжких та особливо тяжких, 25,3 тис. злочинів минулих років. Відсоток розкриття умисних убивств становив 93,1 %, умисних тяжких тілесних ушкоджень – 82,5 %, вимагань – 82,7 %, розбоїв – 77,6 %.

Зменшилася кількість виявлених організованих груп і злочинних організацій (551, або – 20,7 %) та осіб (2,2 тис,. або – 22,4 %), які вчинили злочини у складі ОЗГ. Органами внутрішніх справ виявлено 35 фактів бандитизму та 19 – створення злочинної організації. Задокументовано та припинено діяльність 37 організованих злочинних груп торговців людьми.

Більше викрито (7,7 тис. або + 38,7 %) скоєних ОЗГ злочинів, у тому числі умисних убивств (73, + 49 %), фактів торгівлі людьми (145, + 14,2 %), хабарництв (101, + 90,6 %), шахрайств з фінансовими ресурсами (89, + 2,5 рази), ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (17, + 54,5 %) та злочинів у сфері незаконного обігу наркотичних засобів (1 тис., + 5,9%). Окрім цього, учасників ОЗГ викрито також у споєнні 351 розбійного нападу, 100 грабежів, 84 вимагань, 84 злочинів, пов’язаних з незаконним обігом зброї, 65 – легалізацій (відмивань) доходів, одержаних злочинним шляхом та понад 1 тис. крадіжок.

На виконання вимог Закону України “Про боротьбу з корупцією” працівниками органів внутрішніх справ складено та направлено до суду 2,5 тис. адміністративних протоколів (розглянуто – 2,1 тис.). За фактами корупції порушено 13 кримінальних справ, 1,4 тис. посадових осіб оштрафовано, 33 звільнено або усунуто з посади. До адміністративної відповідальності притягнуто трьох державних службовців I–II категорій, 338 – III–IV категорій, 581 – V–VII категорій.

У сфері економіки виявлено 45,1 тис. (+ 2,1 %) злочинів, у тому числі 23,3 тис. (– 0,2 %) тяжких та особливо тяжких видів. Викрито 3,7 тис. фактів хабарництва, 374 – легалізації (відмивання) доходів, здобутих злочинним шляхом, 7,4 тис. злочинів, пов'язаних із привласненням, розтратою майна або заволодінням ним шляхом зловживання службовим становищем, 8,6 тис. – із використанням бюджетних коштів, 3,5 тис. – у сфері банківської діяльності, у тому числі 1,3 тис. – безпосередньо в банках, 1,5 тис. – у сфері зовнішньоекономічної діяльності, 5,9 тис. – в агропромисловому та 4,1 тис. – паливно-енергетичному комплексах, 3,5 тис. – у сферах приватизації і 615 – високих інформаційних технологій. За закінченими кримінальними справами щодо економічних злочинів встановлено матеріальну шкоду на суму 1,1 млрд. грн., з яких 965,4 млн. грн. (91,3 %) уже відшкодовано.

Виявлено 65 тис. (– 1,1 %) злочинів у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. Задокументовано 17,1 тис. (+ 2,1 %) фактів збуту наркотиків. Ліквідовано 2,7 тис. (+ 1,3 %) наркопритонів, у т.ч. 1,2 тис. (+ 9,4 %) - для виробництва та виготовлення наркотиків. Викрито 166 (+ 64,4 %) міжнародних каналів надходження в Україну наркотичних засобів. З незаконного обігу міліцією вилучено 20,3 тонни наркотичних засобів.

На території країни зареєстровано 11 тис. злочинів, пов'язаних із незаконним поводженням зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами.

Вилучено майже 3,1 тис. одиниць вогнепальної зброї, у т.ч. 1,2 тис. нарізної, 410 гладкоствольної, а також 225 саморобних вибухових пристроїв, 1,2 тонни вибухових речовин, 428 гранат та 147 тис. набоїв.

Викрито майже 237,2 тис. осіб, винних у вчиненні злочинів, серед них 157,2 тис. - працездатних, які на час учинення злочину не працювали і не навчалися, 22,8 тис. неповнолітніх, 46,6 тис. громадян, які раніше вже порушували кримінальне законодавство. Знайдено 19,9 тис. злочинців, які переховувалися від слідства і суду.

Як свідчить аналіз, найбільш криміналізованими є бюджетна сфера, де викрито 8,6 тис. злочинів, агропромисловий комплекс – 5,9 тис., паливно-енергетичний комплекс – 4,1 тис., сфера приватизації – 3,5 тис.

Проблема поширеності наркоманії та нелегальне розповсюдження наркотиків охоплює все більш широкі кола нашого суспільства і становить значну загрозу розвитку та добробуту нації. На цей час на обліку міліції перебуває 152,4 тис. наркоспоживачів. За останні 5 років кількість таких осіб зросла у 1,4 рази (у 2001 році – 107,1 тис.). Спеціальні дослідження свідчать, що їх реальна чисельність у декілька разів більша. Найбільш ураженими наркоманією залишаються 7 регіонів України (Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Одеська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим і м. Київ), на які припадає більше половини осіб цієї категорії.

У минулому році працівниками міліції викрито 65 тис.

(– 1,1 %) злочинів, пов’язаних з наркотиками, з яких 24,4 тис.

(– 0,9 %) або 37,6 % тяжких та особливо тяжких, що практично на рівні 2004 року.

Встановлено понад 18 тис. (+ 1,6 %) фактів незаконного виробництва, виготовлення, придбання чи збуту наркозасобів, серед яких понад 4,2 тис. вчинених у складі груп, у тому числі припинена діяльність 39 організованих злочинних угруповань наркоділків.

Кількість злочинів, вчинених неповнолітніми та за їх участю, зменшилася на 14,9 %, у тому числі тяжких та особливо тяжких – на 23,3 %. Менше зареєстровано вчинених неповнолітніми вмисних убивств, тяжких тілесних ушкоджень, крадіжок, вимагань, хуліганств та фактів незаконного заволодіння транспортними засобами, незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами.

Спостерігається зменшення кількості неповнолітніх, які вчиняли злочини, у тому числі учнів шкіл, ліцеїв, гімназій

(– 12,3 %) та ПТУ-СПТУ, коледжів і технікумів (– 17,7 %), у стані сп’яніння (– 10,1 %), у групі (– 18,2 %) та тих, які раніше вчиняли злочини (– 14,3 %).

Задокументовано 343 факти схиляння дорослими дітей до вживання наркотичних засобів. Усього на обліках перебуває понад 3,9 тис. дітей, з них 388 – з діагнозом “наркоманія”.

Основні зусилля керівництва міліції громадської безпеки спрямовані на удосконалення організації охорони громадського порядку, підвищення ефективності роботи підрозділів патрульно-постової служби міліції та міліції особливого призначення “Беркут”, які виконують основний обсяг роботи щодо забезпечення правопорядку на вулицях та в інших громадських місцях.

З цією метою реалізується розроблена Міністерством Програма, якою передбачено комплекс заходів з удосконалення організації охорони громадського порядку і безпеки, налагодження співпраці міліції з населенням, підвищення рівня та якості правової допомоги громадянам, створення більш досконалої організаційно-штатної структури міліції громадської безпеки та зміцнення професійного ядра, підвищення кваліфікації особового складу зазначених підрозділів.

З 1 липня 2005 року в усіх регіонах держави запроваджено експеримент щодо спільного несення служби з охорони громадського порядку патрулями міліції громадської безпеки (ПМГБ) у складі працівників ППСМ та ДПС ДАІ. Патрулі міліції громадської безпеки виконують свої функції виключно на службовому автотранспорті, що дозволяє оперативно реагувати на всі криміногенні зміни в умовах вулиці. На сьогодні на території України працює вже 390 таких патрулів, до складу яких залучено 552 працівники ППСМ та 575 - ДАІ, якими додатково перекривається 14,6% території населених пунктів.

Завдяки вжитим заходам у порівнянні з 2004 роком на 24,8 % (з 92 тис. до 69,2 тис.) зменшилася кількість злочинів, учинених у громадських місцях, а їх питома вага у структурі зареєстрованих злочинів загальнокримінальної спрямованості скоротилася з 19,3 до 15,7 %. На 17,8 % (з 57,8 тис. до 47,5 тис.) скоротилася кількість злочинних проявів, учинених на вулицях міст та інших населених пунктів країни. Відмічається позитивна динаміка щодо скорочення кількості зареєстрованих у цих місцях умисних вбивств, тяжких тілесних ушкоджень, крадіжок, незаконних заволодінь автотранспортом, хуліганств.

На виконання Указу Президента України “Про ліквідацію Державтоінспекції МВС України” здійснюються заходи щодо створення Патрульної служби МВС України на базі нинішніх підрозділів патрульно-постової та дорожньо-патрульної служб міліції.

Вже розроблено, схвалено Кабінетом Міністрів та найближчим часом буде внесено до Верховної Ради України проект відповідного Закону, який передбачає внесення змін до ряду законодавчих актів України у зв’язку із створенням цієї служби. Розроблено проекти Положення та структури новостворених підрозділів, де визначено їх функції, завдання.

Пропонується встановити чисельність зазначених підрозділів у розмірі 22,1 тис. Вона дозволить майже удвічі збільшити кількість нарядів міліції на вулицях населених пунктів, а щільність перекриття їх території буде становити близько 40 %.

Основними завданнями Патрульної служби стане забезпечення правопорядку на вулицях та в інших громадських місцях, контроль за безпекою дорожнього руху на проїжджій частині. Таким чином, повноваження патрульних будуть суттєво розширені, і тому особливо актуальним зараз є питання їх професійної підготовки, зокрема, відповідної перепідготовки міліціонерів, які увійдуть до її складу. На сьогодні на базі 5 вищих навчальних закладів системи МВС та 25 училищ і навчальних центрів вже пройшли перепідготовку 260 працівників середнього і старшого начальницького складу підрозділів ППСМ і ДПС та понад 1,1 тис. – рядового і молодшого начальницького складу ППСМ. Загалом перепідготовка триватиме до грудня 2006 року.

Нині у державі нараховується понад 13,3 тис. дільничних інспекторів міліції та 2,7 тис. їх помічників. На сьогодні ними особисто розкривається майже кожний третій злочин (27,7 %), зареєстрований у державі. Серед розкритих дільничними злочинів - 139 убивств, 575 розбійних нападів та 3,6 тис. грабежів. Дільничним інспектором складається кожний четвертий адміністративний протокол.

На профілактичному обліку у дільничних інспекторів перебуває 943,3 тис. криміногенних осіб. У середньому одним ДІМ проводиться відповідна робота з 70,6 такими особами [381].

Одним дільничним інспектором міліції в середньому обслуговується 3,5 тис. населення.

За ініціативи Міністерства Президентом України 19 липня 2005 року підписано Указ "Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності", яким започатковано інститут громадських помічників дільничних інспекторів міліції в сільській місцевості. Міністерством затверджено Положення про громадського помічника дільничного інспектора міліції в сільській місцевості, яким передбачено порядок підбору громадських помічників дільничного інспектора міліції, їх основні завдання, права, обов'язки, гарантії особистої безпеки, правовий та соціальний захист, зразок форменого одягу та посвідчення. На них у повному обсязі поширюються права, обов'язки, правові гарантії та соціальний захист відповідно до Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону".

Громадські помічники дільничного інспектора міліції виконуватимуть свої завдання з охорони громадського порядку у форменому одязі, зразки якого розроблено Міністерством, та матимуть при собі спеціальні засоби (газовий балончик, гумовий кийок).

На сьогодні вже працюють понад 13,5 тис. громадських помічників дільничних інспекторів міліції, що становить 99,5 % від передбаченої штатної чисельності.

У 2004 році скоєно 46,5 тис. дорожньо-транспортних пригод (+ 2 %), у яких загинуло 7,2 тис. (+ 3,8 %) та травмовано майже 56 тис. (+ 4,4 %) громадян.

Причин такого становища декілька.

Перше. За останні роки кількість автотранспортних засобів збільшилася майже на 2 млн одиниць (+40 %).

Друге. Не приділяється належної уваги розвитку вулично-дорожньої мережі. Вона за своїми характеристиками не відповідає транспортним потокам. На багатьох ділянках проїзна частина перебуває у критичному стані.

Третє. Низька культура учасників дорожнього руху та лібералізація діючого законодавства. Змінами у 2001 році механізму притягнення порушників до адміністративної відповідальності майже повністю були втрачені реальні важелі впливу на них. Починаючи з цього моменту, в Україні закріпилася стійка тенденція зростання аварійності, а головне – загиблих.

Четверте. На безпеку дорожнього руху негативно впливають проблеми у сфері пасажирських автоперевезень. Із перевірених працівниками міліції понад 200 тис. автобусів та мікроавтобусів кожний шостий експлуатувався з технічними несправностями. Масового характеру набули порушення чинного законодавства у сфері безпеки пасажирських перевезень.

П’яте. Існують недоліки в роботі міліції із забезпечення безпеки дорожнього руху.

На виконання вимог Президента Міністерством внутрішніх справ України здійснюються заходи щодо реорганізації Державтоінспекції та утворення Державної служби безпеки дорожнього руху і патрульної служби. У процесі реорганізації скорочується 8 тисяч штатних одиниць ДАІ, що передаються до патрульної служби, які націлюються на виконанні завдань з охорони громадського порядку та забезпечення безпеки дорожнього руху в громадських місцях, в містах, а також у сільській місцевості. У Державній службі безпеки дорожнього руху створюються підрозділи дорожньої міліції, що будуть нести службу на автомобільних дорогах державного значення і здійснювати регулювально-розпорядчі дії при ускладненнях в дорожній обстановці на вулично-дорожній мережі обласних центрів. При цьому зменшується в 2 рази співвідношення командного складу до інспекторського.

МВС України підготовлений законопроект, основною метою якого є підвищення впливу на дисципліну учасників дорожнього руху з чітким визначенням правових санкцій за вчинені правопорушення та забезпечення належного рівня реалізації прийнятих рішень з адміністративних справ у сфері безпеки дорожнього руху.

Ключові моменти, які передбачені цим законопроектом, – це різке скорочення кількості порушень у сфері безпеки дорожнього руху, за які учасники дорожнього руху притягуються до відповідальності. Залишаються тільки ті порушення, які безпосередньо впливають на аварійність (питома вага їх становить близько 30 відсотків). При цьому підвищується рівень штрафних санкцій. У новому законопроекті пропонується підвищити рівень штрафів за небезпечні порушення до 85-170 грн, а максимальний штраф за повторне керування у стані сп'яніння складатиме 867 грн.

Разом з тим надається можливість працівникам новостворюваних Державної служби безпеки дорожнього руху МВС України та патрульної служби МВС України затримувати посвідчення водія до вирішення питання по суті судом і чітко визначено, в яких випадках це здійснюється.

Крім цього, з метою запобігання зловживанню службовим становищем працівниками Державної служби безпеки дорожнього руху при фіксації порушень правил дорожнього руху передбачається максимальне залучення техніки автоматичної фіксації порушень.

Разом з тим необхідно зазначити, що боротьба з організованою злочинністю сьогодні ускладнюється низкою чинників, які не дозволяють стверджувати про наявність системи ефективного стримування цього негативного явища. Відповідно до інформації Міністерства внутрішніх справ України, поданої до Кабінету Міністрів України (від 27.02.2006 № 2878/Лц), із 146 завдань, виконання яких передбачалося 110 заходами Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки (129 завдань) та 13 заходами постанови Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 № 1120 (17 завдань), реалізовано найбільшу кількість: Міністерством внутрішніх справ України - 37, Міністерством України у справах сім'ї, молоді та спорту - 15, місцевими органами виконавчої влади - 11, Міністерством юстиції України (далі - Мін'юстом) - 10. Як зазначено у листі, всі завдання виконано у встановлені терміни та в повному обсязі, за винятком двох, які через недостатнє фінансування з держбюджету виконано не в повному обсязі, а саме:

- 2.4 - не завершено створення Державної автоматизованої дактилоскопічної уніфікованої пошукової системи "Калина";

- 109 - не видано підготовлений Інститутом держави і права імені В.М. Корецького підручник з кримінології.

Проте перевіркою встановлено, що при повному виконанні заходів, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 № 1120, заходи Комплексної програми виконані не повністю.

Так, підпунктом 2 заходу 2 Комплексної програми передбачалося створення інформаційно-пошукової системи ведення обліку автотранспортних засобів під час їх реєстрації "Автоексперт", сумісної з інформаційними системами "Автомобіль", "Угон" і "Документ". Виконавець - МВС. Термін виконання 2001-2002 роки.

За інформацією МВС, поданою Уряду, у 2002 році інформаційно-пошукова система (ІПС) "Автоексперт" пройшла апробацію і введена в дію наказом МВС від 01.10.2002 № 985 отже зазначений захід вважається виконаним ще з 2002 року [140].

Створенням ІПС "Автоексперт" передбачалося запровадити систему автоматизованого обліку автомототранспортних засобів (далі - АМТ), які проходять експертний огляд (дослідження, експертизу). Вона мала поєднати два головні завдання: ведення повного обліку АМТ, які проходять експертний огляд (дослідження, експертизу), та створення банку даних АМТ із зміненими ідентифікаційними позначеннями.

Перевіркою встановлено, що зазначеним наказом ця система в дію не вводилася. Цим наказом передбачалося вжити невідкладних заходів щодо забезпечення експертних підрозділів інформаційно-пошуковими системами "Автоексперт" та організувати їх ефективне використання. За інформацією МВС створення цієї системи здійснювалося децентралізовано власними силами обласних управлінь МВС окремо у кожному регіоні без ув'язування з існуючими в міністерстві аналогічними системами та системами інших областей. При цьому в таких областях як Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька та Луганська, інформаційно-пошукової системи "Автоексперт" взагалі не встановлено. У шістнадцяти регіонах встановлені системи "Автоексперт" є несумісними з системами "Автомобіль", "Угон" і "Документ" всупереч вимогам Комплексної програми.

Отже, внаслідок відсутності в МВС єдиних послідовних комплексних підходів до створення інформаційно-пошукової системи "Автоексперт" як цілісної інформаційної системи пошуку, сумісної з іншими системами, зазначену систему не запроваджено, незважаючи на те, що на її створення витрачено 127,8 тис грн., з яких 91,8 тис. грн - бюджетні кошти.

Це не дозволило:

- оперативно інформувати про наявність в банку даних автомототранспортних засобів із зміненими ідентифікаційними позначеннями (у т.ч., які знаходяться в розшуку, під арештом тощо);

- отримувати необхідну інформацію щодо результатів експертного огляду конкретного АМТ в будь-якому пункті експертного огляду;

- формувати по одному реквізиту АМТ або будь-якій їх комбінації відповідні реєстри з викладкою статистичних даних щодо форм та методів підробок їх ідентифікаційних позначень;

- вести облік роботи експертів у пунктах експертного огляду АМТ за визначений період часу та коштів за виконані експертні роботи;

- роздруковувати довідки про результати експертного огляду АМТ єдиного зразка.

Аналогічно, не було створено державну автоматизовану дактилоскопічну уніфіковану пошукову систему "Калина", передбачену цим самим заходом.

Внаслідок цього не було забезпечено створення єдиного інформаційного банку даних дактилоскопічної інформації, що не дозволило:

- оперативно надавати відповідну інформацію на запити зацікавлених органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів, державних установ тощо;

- забезпечувати оброблення дактилоскопічної інформації, яка ставиться на облік.

Це погіршує процес ідентифікації людей, осіб невпізнаних трупів, розкриття та розслідування злочинів.

Заходом 45 Комплексної програми доручалося вживати скоординованих заходів для забезпечення зменшення заборгованості перед державним бюджетом великих стратегічно важливих для економіки підприємств, своєчасно викриваючи зловживання з боку посадових осіб цих підприємств. Проте інформація, яка б підтверджувала вжиття Генпрокуратурою, ДПА, СБУ, МВС скоординованих заходів, спрямованих на забезпечення виконання цього питання, в МВС відсутня. У щорічній узагальненій інформації Уряду лише наведені дані про результати проведених підрозділами податкової міліції оперативно-розшукових заходів щодо стягнення коштів з підприємств-боржників, кількості порушених кримінальних справ та прийнятих рішень про застосування адміністративного арешту активів підприємств-боржників. У той самий час, за даними Державної податкової адміністрації України, заборгованість перед державним бюджетом окремих стратегічно важливих для економіки підприємств зросла, зокрема: НАК "Нафтогаз України" - з 3956,1 млн грн (на 01.01.2003) до 4931,4 млн грн. (на 01.01.2006); ДП "Ровенькиантрацит" - з 493,9 млн грн. ( на 01.01.2005 ) до 551,3 млн грн. ( на 01. 01. 2006 );

ДП "Свердловантрацит" - з 215 млн грн (на 01.01.2005) до 249,7 млн грн (на 01.01. 2006); ДП "Львіввугілля" - з 134,1 млн грн (на 01.01.2005) до 193,4 млн грн (на 01.01.2006) [140].

А всього, за результатами аудиту, встановлено, що невиконаними залишилися не 2 заходи, як це зазначено в узагальненій інформації Урядові, а 18. Крім того, 6 заходів виконано із запізненням визначених програмою строків.

Аналогічно, проект Державної програми соціальної адаптації осіб, що звільняються з місць позбавлення волі, який Державний департамент України з питань виконання покарань повинен був розробити до кінця 2001 року, фактично розроблено також у 2004 році.

Водночас, інструкцію щодо реєстрації заяв і повідомлень про злочини в установах кримінально-виконавчої системи, розроблення і введення в дію якої передбачалося Державному департаменту України з питань виконання покарань до кінця 2001 року (п. 8 Комплексної програми), введено наказом цього департаменту від 05.07.2000 № 117, тобто ще до затвердження Комплексної програми.

Таким чином, прорахунки і непослідовність розробників Комплексної програми ще на стадії опрацювання проекту сформували передумови до формального відношення відповідальних виконавців до її впровадження.

Крім того, окремі завдання Комплексної програми мали виключно відомчу спрямованість, внаслідок чого відповідальні за їх виконання міністерства і відомства, у тому числі МВС, звітували в основному саме про свою роботу, без врахування зробленого іншими співвиконавцями.

Стосовно заходу 28, яким передбачалося проводити з правоохоронними органами іноземних держав скоординовані спільні дії, пов'язані з викриттям та знешкодженням організованих злочинних угруповань, виконання якого покладалося на 6 виконавців, було прозвітовано перед Урядом лише про заходи СБУ, яка визначена основним виконавцем.

Аналогічно, стосовно заходах 25, 36, 50, 80, виконавцями яких є 3-4 міністерства і відомства, надано інформацію виключно про діяльність МВС (основний виконавець).

При цьому надана відповідальними виконавцями до МВС інформація для узагальнення мала вигляд річного звіту основного виконавця про здійснену ним роботу, без врахування даних попередніх років та аналізу ефективності запроваджених заходів.

У свою чергу, Міністерством внутрішніх справ України зазначена інформація подавалася до Уряду також лише за звітній рік без узагальнення проведеної роботи протягом всього періоду, починаючи з 2001 року, та без ув'язування поданої інформації з даними попередніх звітних періодів і аналізу отриманих результатів.

Таким чином, задіяна Кабінетом Міністрів України система управління програмою, яка передбачала механічне зведення МВС отриманих даних, не давала змоги самому ж Уряду оцінити конкретний вклад кожного із співвиконавців у реалізацію заходів Комплексної програми, здійснити об'єктивний і повний аналіз реального стану їх виконання та впливу запроваджених профілактичних заходів на рівень злочинності.

Згідно із звітними даними на виконання заходів Комплексної програми протягом 2001-2005 років було спрямовано 8651,9 млн грн або 89,4 % від загальної розрахованої потреби, у тому числі коштів:

− державного бюджету на суму 8435,6 млн грн або 97,5 % від обсягів фактично спрямованих коштів;

- місцевих бюджетів на суму 209,6 млн грн або 2,4 %;

- з інших джерел на суму 6,8 млн грн або 0,1 відсотка.

Із загальної суми фактично виділених коштів спрямовано:

- міністерствами, відомствами, бюджетними установами - 8098 млн грн з державного бюджету (93,6 % від загальної суми виділених коштів);

- місцевими органами виконавчої влади - 553,9 млн грн (6,4 % від загальної суми виділених коштів), з яких 337,6 млн. грн з державного бюджету, 209,5 млн грн - місцевого бюджету, 6,8 млн грн - з інших джерел.

Наведені дані свідчать, що міністерствами, відомствами, бюджетними установами із державного бюджету на виконання заходів Комплексної програми спрямовано 99,8 % (8098 млн. грн.) коштів, необхідних за їх розрахунками для повного виконання програмних завдань (8115 млн гривень). Місцевими органами виконавчої влади на ці цілі спрямовано 35,5 % (553,9 млн грн) від розрахункової потреби (1559,5 млн грн ).

Із 37 міністерств, відомств, установ та організацій, задіяних у виконанні Комплексної програми, кошти на фінансування її заходів передбачали тільки сім, із них:

- Міністерство внутрішніх справ України - 8003,7 млн грн або 98,8 % від загальної суми, залученої міністерствами і відомствами із державного бюджету;

- Служба безпеки України - 83,4 млн грн або 1 %;

Відповідно до звітів про обсяги спрямування бюджетних коштів на виконання Комплексної програми, наданих Міністерством внутрішніх справ України до Мінекономіки, протягом 2001-2005 років МВС витратило на реалізацію програмних завдань 8003,8 млн грн за бюджетними програмами 1001050 "Забезпечення захисту прав і свобод громадян, суспільства і держави від протиправних посягань, охорона громадського порядку", 1001160 "Забезпечення заходів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України" та 1001180 "Забезпечення особистої безпеки суддів і членів їх сімей, охорони приміщень суду, громадського порядку під час здійснення правосуддя".

Водночас, аналіз касових видатків, здійснених МВС за цими бюджетними програмами протягом п'яти років, свідчить, що в зазначеній загальній сумі були враховані кошти, які виділені МВС на оплату: праці працівникам органів внутрішніх справ, комунальних послуг, продуктів харчування, оренди та експлуатаційних послуг, поточного ремонту, субсидій та трансфертів, капітальних видатків.

Таким чином, в результаті занадто загального характеру передбачених програмою завдань і відсутності в ній чітких критеріїв фінансування в загальну звітну суму коштів (8003,8 млн грн), показану МВС як спрямовану на виконання заходів Комплексної програми, увійшли видатки, пов'язані з поточною діяльністю центрального органу виконавчої влади і які здійснювалися за всіма державними цільовими програмами, що виконувалися протягом цього періоду міністерством.

Перевіркою, проведеною в Секретаріаті Кабінету Міністрів України, встановлено, що відповідно до пунктів 4 та 14 Тимчасового положення про Секретаріат Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Уряду від 06.05.2000 № 761, контроль за виконанням органами виконавчої влади Комплексної програми було покладено на Управління з питань діяльності органів юстиції та правоохоронних органів Секретаріату Кабінету Міністрів України (далі - Управління).

Результати перевірки свідчать, що зазначений контроль здійснювався Управлінням шляхом складання доповідних записок на ім'я першого віце-прем'єр-міністра України на підставі отриманої від МВС щорічної інформації про стан виконання заходів Комплексної програми.

Доповідні записки за змістом лише стисло повторювали щорічну інформацію, наведену у звітах МВС, і тому не оцінювали фактичний стан виконання того чи іншого заходу та вклад кожного з виконавців у їх реалізацію. Зазначена в них інформація надавалася без ув'язування з даними попередніх років та використанням бюджетних коштів.

За п'ять років впровадження Комплексної програми Урядом тричі розглядалося питання щодо стану її виконання:

- на виконання вимог п. 10 Указу Президента України від 18.02.2002 № 143 "Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян" було розглянуто стан виконання Комплексної програми за 2001 рік та перше півріччя 2002 року, на підставі чого прийнято постанову від 17.08.2002 № 1120 "Про стан виконання Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки", в якій наведено аналіз стану виконаних завдань та оцінку їх впливу на рівень злочинності в країні, а також передбачено виконання ще 13 заходів, спрямованих на реалізацію завдань Комплексної програми;

- двічі на засіданнях Урядового комітету з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності (в серпні 2003 року та в лютому 2004 року) на виконання розпоряджень Кабінету Міністрів України від 11.06.2003 № 327-р "Про забезпечення виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України" та від 11.02.2004 № 65-р "Про проведення моніторингу виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади найважливіших актів законодавства та завдань у першому півріччі 2004 року".

За ініціативою Секретаріату Кабінету Міністрів України, одним з основних завдань якого є організація проведення органами виконавчої влади моніторингу соціально-економічного стану та, у разі потреби, розроблення пропозицій щодо коригування урядової політики, питання щодо стану виконання Комплексної програми Урядом не розглядалися.

Крім того, внаслідок відсутності аналізу здійснених протягом впровадження Комплексної програми заходів, змін та доповнень до неї Урядом не вносилося, незважаючи на певні зміни у тенденціях правопорушень протягом останніх років.

Так, протягом 2000-2004 років органами державної статистики України за підтримки Міжнародної організації праці та Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН) проводилися соціально-демографічні обстеження з питань базової захищеності населення, результати яких у 2004 році характеризували соціально-економічну захищеність 18,4 млн осіб або 38,9 %, від загальної кількості населення України.

Оцінюючи, наскільки почувають себе соціально захищеними, більшість респондентів (45,8 %) відповіли, що вважають себе мало захищеними, 19,2 % - зовсім не захищеними, 22,4 % - частково захищеними, 10,9 % - не змогли визначитися, і лише 1,7 % респондентів почувають себе повністю соціально захищеними.

Результати обстеження, проведеного органами державної статистики України, свідчили про недостатню обізнаність населення України про роботу правоохоронних органів, а також недовіру до їх роботи. Майже половина респондентів зовсім не змогли визначитися щодо відповіді відносно оцінки роботи органів прокуратури, податкової міліції та судів. Оцінити роботу міліції у своїй місцевості не змогли 20,5 % респондентів.

Листом від 06.06.2003 № 05-04-6/15 Державний комітет статистики України направив узагальнену інформацію про результати цього обстеження віце-прем'єр-міністру України, а також листом від 03.09.2003 № 05-1/1-6/23 - до Адміністрації Президента України.

Однак за результатами цих соціально-демографічних обстежень населення відповідні заходи Комплексної програми Урядом не коригувалися.

Комплексною програмою визначено, що досягненню її мети сприятимуть заходи, спрямовані на створення атмосфери суспільної нетерпимості до злочинності; ослаблення дії криміногенних факторів; припинення зрощування кримінальних структур з органами державної влади, дальшого поширення і консолідації організованої та інших, найбільш небезпечних форм злочинності; недопущення втягнення у злочинну діяльність нових соціальних груп, особливо неповнолітніх; витіснення злочинності з окремих сфер суспільного життя; викорінення корупції, зменшення кримінального тиску на економічні відносини; створення надійних перешкод посиленню кримінального насильства; обмеження незаконного обігу зброї, наркотичних засобів, кримінальних проявів пияцтва і алкоголізму, проституції та інших супутніх для злочинності явищ.

Разом з тим результати проведеного аудиту виконання Комплексної програми свідчать про те, що фактично вжиті заходи виявилися неефективними, тому зазначених цілей досягнути не вдалося.

У результаті посилення профілактичного впливу на злочинність впровадженням Комплексної програми очікувалося* досягнути ряд пріоритетних цілей, аналіз фактичного стану яких показав таке:

• Зниження рівня злочинності, ослаблення суспільної напруги, викликаної її впливом.

Дані Держкомстату України, що характеризують рівень злочинності за період виконання Комплексної програми, наведено в таблиці 1.

Таблиця 1 - Кількість зареєстрованих злочинів, виявлених осіб, що підозрювалися у скоєнні злочинів, засуджених осіб в Україні у 2001-2005 роках

Рік

Кількість зареєстрованих злочинів, тис.

Кількість підозрюваних осіб, тис.

Кількість засуджених осіб, тис.

2001

519,2

293,6

202,6

2002

464,6

277,4

194,2

2003

571

267,8

201,1

2004

532

267,5

204,8

2005

495,1

241,7

176,9

Всього

2581,9

1348

979,6

Тобто з 2001 по 2005 роки рівень злочинності у абсолютних цифрах зменшився з 519,2 тис. злочинів до 495,1 тис. злочинів, або на 4,6 відсотка. Водночас, враховуючи загальне зменшення кількості населення (з 48457,1 тис. осіб у 2001 році до 46929,5 тис. осіб у 2005 році), кількість злочинів зменшилася лише на 1,5 %, з 1071 до 1055 злочинів (на 100 тис. населення).

Порівняння наведених показників з даними держстатистики та чинниками, що також впливали на їх рівень, свідчить, що вони змінювалися залежно від:

- зменшення кількості населення кримінально-відповідального віку (з 14 років) з 40839,4 тис. осіб у 2001 році до 40310,7 тис. осіб у 2005 році тобто, на 528,7 тис. осіб, або 1,3 відсотка1;

- зростання рівня зайнятості населення у всіх сферах економічної діяльності з 19971,5 тис. осіб у 2001 році до

20475,4 тис. осіб у 2005 році;

- поступового зниження кількості виявлених органами прокуратури і поставлених на облік злочинів, раніше офіційно не зареєстрованих, з 22,3 тис. злочинів у 2001 році (4,3 % від загальної кількості злочинів) до 16,2 тис. злочинів у 2005 році (3,3 %);

- кадрових змін у керівництві МВС.

Як встановлено в ході аудиту, питома вага кількості зареєстрованих органами внутрішніх справ злочинів у загальному обсязі зведених даних Держкомстату за останні п'ять років становить 99 відсотків. Лише 1 відсоток зареєстрованих злочинів обліковується в СБУ, Адміністрації державної прикордонної служби, Держмитслужбі, військовій прокуратурі. Тому саме дані МВС щодо кількості зареєстрованих злочинів вирішальним чином впливають на загальнодержавний рівень державної звітності про злочинність.

Так, рівень злочинності у 2000 році в порівнянні з 1999 роком зріс на 1,7 відсотка. В подальшому він різко знизився з 574,3 тис. злочинів у 2000 році до 519,2 тис. злочинів у 2001, або на 9,6 %, та до 464,6 тис. злочинів у 2002 році, або ще на 10,5 %, у порівнянні з 2001 роком.

Кількість зареєстрованих злочинів за підсумками 2003 року різко зросла до 571 тис. злочинів, тобто досягла рівня 2000 року. Протягом 2004 року кількість зареєстрованих злочинів знову знизилася до 532 тис. злочинів, або на 6,8 відсотка.

За 2005 рік кількість зареєстрованих злочинів продовжувала знижатися до 495,1 тис. злочинів, або на 6,9 відсотка. При цьому керівництвом МВС оприлюднювався лише показник загальної кількості злочинів без урахування динаміки змін чисельності населення.

Сума нанесених збитків за матеріалами кримінальних справ податкової міліції різко зросла у 2003 році до 772,2 млн грн, в той час як у 2002 році цей показник становив 350,3 млн гривень.

Отже, показники стану злочинності, у тому числі один з основних - кількість зареєстрованих злочинів, - були значною мірою залежними від суб'єктивних факторів: повноти реєстрації злочинів, прокурорських перевірок щодо виявлення необлікованих злочинів та змін у керівництві правоохоронних органів.

Враховуючи те, що кількість злочинів у розрахунку на 100 тис. населення за п'ять років суттєво не зменшилася, рівень злочинності залежав, переважно, саме від факторів впливу на стан злочинності, а не від роботи правоохоронних органів з виконання заходів програми.

Аналіз даних Державного комітету статистики України свідчить про тенденцію зменшення загальної чисельності виявлених організованих груп (ОГ) та злочинних організацій (ЗО), що наведено у таблиці 2.

Таблиця 2 Кількість організованих груп та злочинних організацій

Роки

2001

2002

2003

2004

2005

Всього ОГ та ЗО

770

772

634

695

551

З них:

з міжнародними зв'язками

x

21

32

43

40

у фінансово-кредитній сфері

x

30

42

56

50

у сфері зовнішньоекономічної діяльності

x

16

14

22

40

 

Водночас якісно змінилися сфери їх діяльності. Так, з 2002 по 2005 роки їх кількість у фінансово-кредитній сфері зросла майже вдвічі - з 30 до 50. Отже, збільшився їх вплив на економічну, а тому й на політичну сфери діяльності суспільства.

Якісний розвиток організованої злочинності підтверджується також налагодженням міжнародних зв'язків. Кількість організованих злочинних груп з міжнародними зв'язками збільшилася за період 2002-2005 років вдвічі - з 21 до 40. Також збільшилася їх кількість у сфері зовнішньоекономічної діяльності з 16 до 40.

Отже, на сьогоднішній день питання боротьби з організованою злочинністю, з огляду на вищевикладене, залишається актуальним. Такі тенденції розвитку організованої злочинності, як поширення впливу організованих груп і злочинних організацій на фінансово-кредитну сферу та активне налагодження ними міжнародних зв'язків, свідчать про її інтелектуальний розвиток, що безпосередньо впливає на економічну, політичну, а також на інші сфери діяльності суспільства. А тому є необхідним перегляд існуючої системи заходів по боротьбі із зазначеним явищем з урахуванням тенденцій розвитку організованої злочинності.

• Істотне підвищення рівня захисту економічних відносин від злочинних посягань, витіснення з економічної сфери кримінального елемента, скорочення обсягів "тіньової" економіки.

Кількість злочинів, зареєстрованих органами внутрішніх справ у сфері економічної діяльності у 2005 році (45107) порівняно з 2001 роком (41779), тобто за період дії Комплексної програми, зросла на 8 відсотків, що відображено на рисунку 1.

Рисунок 1 - Діаграма кількість зареєстрованих ОВС злочинів у сфері економічної діяльності у 2001-2005 роках

Окремо слід виділити збільшення протягом визначеного періоду кількості тяжких та особливо тяжких злочинів у цій сфері, які у 2001 році становили 23,1 тис. злочинів, а в 2005 році вже 23,3 тис. злочинів. Таким чином, відбулося хоч і незначне, але збільшення зазначеної категорії злочинів, незважаючи на те, що Комплексною програмою передбачалося для запобігання злочинним проявам у сфері економіки здійснити цілий ряд відповідних заходів. Але навіть передбачені Комплексною програмою заходи виконані не в повному обсязі. Не були виконані вимоги заходів 3, 13, 32, 39, 45 та 46 Комплексної програми, спрямованих на боротьбу з організованою злочинністю.

Так, заходом 3 передбачалося протягом 2001 року опрацювати механізм повернення в Україну вивезених за кордон капіталів некримінального походження та створити умови для їх інвестування в національну економіку з гарантуванням недоторканності та недопущення їх експропріації за будь-яких політичних змін у державі (виконавці: Мінфін, Мінекономіки, Мін'юст, МВС, ДПА, Держмитслужба).

Зазначений захід вважається виконаним з огляду на два законопроекти, які ще до затвердження Комплексної програми були подані до Верховної Ради України і в березні 2001 року нею відхилені. Інших заходів щодо опрацювання саме механізму повернення в Україну вивезених за кордон капіталів виконавцями цього завдання програми протягом більш, ніж 4 років не вживалося.

Заходом 13 передбачалося протягом 2002 року розробити механізм щодо запобігання порушенням у діяльності страхових, інвестиційних, пенсійних фондів, які залучають кошти громадян (виконавець - Мінпраці, співвиконавці: Мінфін, Мін'юст, МВС). Зазначений захід вважається виконаним з огляду на прийняття Верховною Радою України Закону України від 09.07.2003 № 1057-IV "Про недержавне пенсійне забезпечення". Разом з тим конкретних заходів щодо запобігання порушенням у діяльності страхових, інвестиційних, пенсійних фондів так і не розроблено. Прикладом цього є протиправна діяльність інвестиційних компаній, що увійшли до групи "Еліта-Центр", внаслідок якої ошуканими залишилися 1,5 тис. громадян, яким нанесено збитків на суму близько 400 млн гривень.

Аналогічно, невиконаними залишилися вимоги заходу 32, яким передбачалося проаналізувати причини поглиблення розвитку "тіньової" економіки та умови, які цьому сприяють, а також за результатами проведеного аналізу забезпечити проведення правоохоронними, контролюючими та фінансовими органами узгоджених заходів з профілактики економічних злочинів, зокрема в банківській, фінансовій, зовнішньоекономічній сферах та сфері приватизації (виконавець - Мінекономіки, співвиконавці: Мінфін, ДПА, МВС, СБУ, Мін'юст, Фонд держмайна, Генпрокуратура).

Заходом 39 доручалося Мінпаливенерго, МВС та СБУ у 2001 році проаналізувати стан додержання вимог законодавства на підприємствах і в організаціях паливно-енергетичного комплексу та розробити з урахуванням особливостей галузі заходи щодо запобігання злочинним проявам на зазначених підприємствах і в організаціях. Вважаючи зазначений захід виконаним, в інформації Урядові було наведено лише статистику кількості виявлених порушень чинного законодавства у цій сфері. Про розроблення заходів щодо запобігання злочинним проявам на зазначених підприємствах і в організаціях там не йшлося.

Заходом 45 доручалося вживати скоординованих заходів для забезпечення зменшення заборгованості перед державним бюджетом великих стратегічно важливих для економіки підприємств, своєчасно викриваючи зловживання з боку посадових осіб цих підприємств (виконавець ДПА, співвиконавці: СБУ, МВС, Генпрокуратура). Про виконання цього заходу також прозвітовано шляхом надання статистичних даних щодо діяльності податкової міліції.

Заходом 46 передбачалося вивчити питання про посилення відповідальності посадових осіб, які впливають на передумови зростання кримінального тиску на економіку, та внести протягом 2001 року Кабінету Міністрів України відповідні пропозиції (відповідальні: Генпрокуратура, МВС, СБУ, ДПА). Про виконання зазначеного заходу відзвітовано прийняттям Закону України від 12.09.2002 № 148-IV "Про внесення змін до "Закону України про боротьбу з корупцією".

Але зміни, внесені до названого Закону, не відносилися до питань посилення відповідальності відповідних посадових осіб, а стосувалися термінів розгляду адміністративних справ за корупційні діяння.

Таким чином, формальне відношення виконавців Комплексної програми до реалізації затверджених Урядом завдань за відсутності належного аналізу повноти і якості здійснених заходів не дозволило покращити ситуацію у сфері криміналізації економічних відносин та скорочення обсягів "тіньової" економіки.

Навпаки, як свідчили дані діаграми 1, всупереч очікуваним результатам відбулося зростання злочинних посягань на економічні відносини, а витіснення з економічної сфери кримінального елемента не забезпечено.

Виховання правосвідомості підростаючого покоління, тобто поваги до законодавства України, є одним з найголовніших питань профілактики злочинності з огляду на майбутній розвиток України як правової держави. Саме тому найбільшу кількість заходів Комплексної програми (24) було спрямовано на мінімізацію злочинного впливу на неповнолітніх та молодіжне середовище.

Загальна динаміка скорочення кількості злочинів, вчинених неповнолітніми, мала позитивний характер. Так, у 2005 році кількість злочинів, вчинених неповнолітніми, cтановила 26,5 тис., в той час як у 2001 році зазначений показник відповідав 36,2 тис. злочинів. Таким чином, кількість злочинів, вчинених неповнолітніми, зменшилася на 9,7 тис., або на 26,8 відсотка.

Проте зазначені абсолютні показники не враховували сталого зменшення чисельності неповнолітньої категорії населення (рисунок 2).

Рисунок 2 - Діаграма про кількість неповнолітніх осіб (у віці до 17 років включно) за період 2001-2005 років

Проведенням аналізу структури складових неповнолітньої злочинності, встановлено, що окремі з них характеризуються сталими негативними тенденціями до збільшення. Занепокоєння викликає кількість вчинених неповнолітніми грабежів, кількість яких за п'ять років збільшилася наполовину - з 2,3 тис. до 3,5 тис., або на 51,8 відсотка. Зросла і кількість шахрайств, вчинених неповнолітніми, - з 294 у 2001 році до 734 у 2005 році, або у 1,5 раза.

Аналіз загальної кількості засуджених у розрізі вікових груп кримінально-відповідального населення протягом 2001 - 2005 років свідчить на те, що знизити питому вагу молоді (у віці від 14 до 24 років) у зазначеній категорії осіб не вдалося. Так, у 2001 році засуджених у віці від 14 до 17 років у загальній кількості засуджених було 9,8 %, а у 2005 році аналогічний показник становив 9,9 % при скороченні чисельності населення цієї вікової групи з 2925 тис. осіб у 2001 році до 2622,7 тис. осіб у 2005 році, тобто на 11 відсотків. Відповідно, у віковій групі від 18 до 24 років зазначений показник протягом визначених п'яти років збільшився з 29,1 % до 29,5 відсотка.

Аналіз споживачів наркотиків за останнє п'ятиріччя свідчить про тенденцію до збільшення їх кількості. Станом на 01.01.2006 на обліку за немедичне вживання наркотичних засобів перебувало 152,4 тис. осіб, або майже 32 споживачі наркотиків на кожні 10 тис. населення, в той час як у 2001 році цей показник становив 22 споживачі на 10 тис. населення. Отже, тільки за п'ять років кількість споживачів наркотиків збільшилася на 45,3 тис. осіб, або на 42 відсотки. Дані про кількість споживачів наркотиків, які перебували на обліку за період з 2001 по 2005 роки, подані на рисунку 3.

Рисунок 3 - Діаграма про кількість споживачів наркотиків, що перебували на обліку

Якщо щорічно протягом зазначеного періоду в середньому в Україні виявлялося 25 тис. споживачів наркотиків, то вже у 2005 році було обліковано 46 тис. осіб, що допускали немедичне вживання наркотиків, з яких 40 % (18,4 тис. осіб) з вперше встановленим діагнозом. За соціальним станом серед наркоманів переважали безробітні - 74,5 відсотка. Збільшилася також кількість наркоспоживачів з жителів сільської місцевості. У 2004 році їх частка від загальної кількості наркоспоживачів становила 17,6 % (21,9 тис. осіб), а у 2005 - 23,2 відсотка (35,9 тис. осіб).

Із загальної кількості осіб, які перебували на обліку, 3 % становили неповнолітні (4,6 тис. осіб) та 17,7 % - жінки (26,9 тис. осіб).

Зростає кількість злочинів, пов'язаних з наркотиками. Якщо у 2001 році за злочини, пов'язані з наркотиками, було затримано 35,6 тис. осіб, то у 2005 році - 43,7 тис. осіб. Серед затриманих за наркозлочини 69,1 % становили особи без певного роду занять, 1,7 % - молодь, яка навчається, 5,5 % - робітники. Майже 44 % з усіх затриманих за наркозлочини (19,2 тис. осіб) становить молодь у віці від 18 до 29 років, але особливо непокоїть підліткова наркозлочинність, питома вага якої у 2005 році становила 3,1 відсотка.

Процеси поширення наркоманії набули загрозливих тенденцій до зростання, незважаючи на прийняття Програми реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003 - 2010 роки, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 04.06.2003 № 877. З моменту прийняття зазначеної програми, тобто тільки за 2002-2005 роки, кількість споживачів наркотиків на 10 тис. населення збільшилася у півтора рази, з 21 до 32 осіб.

Отже, посилення злочинності, пов'язаної з вживанням та розповсюдженням наркотиків, вимагало концентрації зусиль всіх державних органів на цій проблемі, а також прийняття конкретних, рішучих дій для подолання цього негативного явища.

Разом з тим з дванадцяти заходів розділу VII Комплексної програми, які мали спрямовуватися на запобігання поширенню наркоманії, пияцтву та алкоголізму, вісім – мали неконкретний характер з формулюваннями: "активізувати процес", "удосконалити механізми", "забезпечити стабільне функціонування", "ужити заходів" тощо. Це давало змогу виконавцям звітувати про виконання зазначених заходів інформацією про будь-яку здійснену поточну роботу, у тому числі статистичними даними про кількість затриманих та поставлених на облік наркоманів, виявлених правопорушень, скоєних наркоманами, у стані алкогольного сп'яніння тощо.

Таким чином, внаслідок надмірно загального характеру поставлених завдань не було забезпечено здійснення ефективних профілактичних заходів щодо запобігання поширенню наркоманії, пияцтву та алкоголізму.

Протягом останніх п'яти років не вдалося вплинути і на стан зменшення кількості злочинів, скоєних у стані алкогольного сп'яніння.

У 2001 році із загальної кількості 202,6 тис. засуджених скоїли злочини у стані алкогольного сп'яніння 46,7 тис. осіб, тобто 23 %; у 2002 з 194,2 тис. засуджених - 46,3 тис. осіб, або 24 %; у 2003 р. з 201,1 тис. засуджених - 49,1 тис. осіб, або 24 %, у 2004 р. з 204,8 тис. засуджених - 53,3 тис. осіб, або 26 відсотків.

У 2005 році зареєстровано 75 тис. злочинів, скоєних особами, які раніше вже вчиняли їх, що більше від аналогічного показника 2001 року на 4,1 тис. злочинів, або на 5,8 відсотка. При цьому проведений аналіз структурних складових рецидивної злочинності свідчить про зростання майже на 75 % кількості скоєних шахрайств з 1428 у 2001 році до 2497 у 2005 році та грабежів, відповідно, з 3412 до 5970. На 28 % збільшилася кількість нанесених умисних тяжких тілесних ушкоджень та здійснених розбоїв (з 854 до 1100 та, відповідно, з 1732 до 2229), на 17 % - крадіжок (з 25626 до 30007) та майже на 10 % - згвалтувань (з 237 до 260).

Рисунок 4 - Діаграма порівняльних даних про скоєння окремих категорій злочинів особами, що вже вчиняли злочини у 2001-2005 роках

Отже, рецидивна злочинність стала дедалі більш жорстокішою та цинічною, спрямованою на найвищу соціальну цінність - людину, її життя і здоров'я, честь і гідність.

Водночас, сім заходів Комплексної програми, передбачених розділом VIII і спрямованих протидії рецидивній злочинності, мали характер відомчого плану роботи виконавців, на яких покладалося їх здійснення (МВС, Державний департамент України з питань виконання покарань, Мінпраці, МОН, Мінсім'ямолодьспорт, місцеві органи виконавчої влади).

Цими заходами, зокрема, передбачалося "здійснювати комплексні перевірки", "уживати заходів", "організовувати вивчення осіб", "забезпечувати систематичний контроль" тощо.

Отже, загальний характер цих заходів, відсутність в них чітко визначених завдань, які б вимагали скоординованих спільних дій органів виконавчої влади, спрямованих на концентрацію зусиль держави у цій сфері, не сприяли ефективному розв'язанню проблем, пов'язаних з таким небезпечним соціальним явищем, як рецидивна злочинність.

Це констатував і сам Уряд Постановою від 30.08.2004

№ 1133 "Про затвердження Державної програми соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, на 2004-2006 роки".

Зокрема, зазначалося, що заходи, які здійснюються, у тому числі і в рамках Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, поки що є малоефективними і не забезпечують належної допомоги із соціальної адаптації. У 2003 році раніше судимими було скоєно 84,5 тис. злочинів. За

5 місяців 2004 року кількість зареєстрованих злочинів, скоєних цими особами, збільшилася на 52,7 відсотка (з 23,9 тис. до

36,6 тис.злочинів). Нерідко звільнені з місць відбування покарань, втративши родинні зв'язки, поповнюють ряди осіб без певного місця проживання і продовжують займатися злочинною діяльністю. За прогнозом Державного департаменту з питань виконання покарань, з 51,4 тис. осіб, які підлягають звільненню з виправних колоній протягом 2004 року, 1,2 тис. (2,4 відсотка) не забезпечені житлом, 1,3 тис. (2,5 відсотка) втратили соціально корисні зв'язки з рідними, 1,4 тис. (2,7 відсотка) непрацездатні, 6,7 тис. (13 відсотків) не мають спеціальності. З 20,6 тис. осіб, що поставлені на профілактичний облік у 2004 році, було працевлаштовано 7,1 тис. осіб, або 34,5 відсотка. Лише кожного п'ятого працевлаштовано у Вінницькій, Дніпропетровській, Житомирській, Закарпатській та Львівській областях.

Таким чином, впроваджені органами виконавчої влади профілактичні заходи Комплексної програми, спрямовані на протидію рецидивній злочинності, були неефективними, а систему ресоціалізації та забезпечення соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, у передбачені програмою строки не створено.

У 2001 році у громадських місцях було вчинено

30,7 тис. злочинів різної тяжкості. Через п'ять років, тобто у 2005 році, було вчинено вже 69,2 тис. аналогічних злочинів. Таким чином, за п'ять років запровадження Комплексної програми загальна кількість таких злочинів зросла більше ніж вдвічі. Стрімко збільшилася кількість здійснених у громадських місцях грабежів. Так, у 2001 році скоєно 7,9 тис. грабежів, у 2005 році - 27,7 тис. грабежів, тобто у 3,5 рази. Аналогічно, майже втричі зросла кількість здійснених розбоїв - з 1,2 тис. розбоїв у 2001 році до 3 тис. розбоїв у 2005 році.

З метою залучення громадськості до боротьби із злочинністю заходом 91 Комплексної програми передбачалося вжити заходів до розширення мережі громадських формувань, які беруть участь в охороні громадського порядку і профілактичній роботі, а також визначити принципи та установити порядок заохочення громадян у разі їх участі в запобіганні злочинам та їх розкритті (виконавці: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, МВС, СБУ, Мін’юст, Мінфін). Разом з тим принципів та порядку заохочення громадян у разі їх участі в запобіганні та розкритті злочинів так і не визначено, а кількість громадських формувань, які задіяні в охороні громадського порядку та профілактиці правопорушень згідно із статистичною звітністю МВС за 2001-2005 роки, скоротилася з 16614 до 16138.

Суттєвими профілактичними заходами мали стати запровадження комп'ютерного обліку неповнолітніх осіб з неблагополучних сімей, схильних до вчинення правопорушень, і розроблення стандартів ведення такого обліку та інструкції з ведення щоквартального обміну інформацією стосовно цих осіб між заінтересованими органами виконавчої влади для забезпечення проведення цілеспрямованої виховної та роз'яснювальної роботи серед них, своєчасного реагування на вчинені ними правопорушення. Запровадження цих заходів передбачалося заходом 104 Комплексної програми. Крім того, зазначеним заходом передбачалося організувати навчання відповідних працівників. Але наведена у звітності Урядові інформація не відображає здійснення виконавцями цього заходу (МВС, МОН, Мінсім'ямолодьспорт) спільних дій щодо порушених питань. Крім того, централізованого і автоматизованого обліку неповнолітніх осіб з неблагополучних сімей, схильних до вчинення правопорушень, так і не запроваджено.

Отже, здійснення відповідних заходів з підтримки громадського порядку та безпеки громадян не дозволило навіть стабілізувати рівень злочинності у громадських місцях. Існуюча негативна тенденція характеризується постійним зростанням, що не може не відобразитися на рівні довіри населення до міліції та правоохоронних органів в цілому. Відповідно не досягнуто створення атмосфери безпеки громадян, що згідно із статтею 3 Конституції України є складовою найвищої соціальної цінності в Україні.

За даними виконавців Комплексної програми - міністерств, відомств, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади, установ, організацій - при розрахунковій потребі в коштах у сумі 9674,5 млн грн. на виконання її заходів у 2001-2005 роках залучено 8651,9 млн грн., або 89,4 відсотка.

Водночас, відповідно до звітних даних, наданих до Мінекономіки, МВС на реалізацію програмних заходів виділено рівно стільки, скільки планувалося - 8003,7 млн грн, що свідчить про повну ресурсну забезпеченість виконання завдань Комплексної програми.

При цьому, за відсутності обліку коштів, спрямованих виключно на виконання заходів Комплексної програми, до зазначеної суми було враховано усі поточні видатки МВС на придбання для органів внутрішніх справ матеріалів та предметів для поточних господарських потреб, медикаментів, обмундирування, утримання транспортних засобів, послуги зв'язку, видатки на відрядження, придбання техніки та озброєння.

Виділені МВС протягом п'яти років із державного бюджету кошти використовувалися нераціонально, неефективно і з бюджетними правопорушеннями, що не дозволило забезпечити органи внутрішніх справ основними видами військово-технічного майна, необхідного для виконання як поточної діяльності, так і виконання заходів Комплексної програми.

Так, при штатних нормативах кількості автомобільної техніки 36300 од. фактична їх наявність станом на 01.01.2006 становила 27363 од., або 75,4 відсотка. При нормі у 13085 мотоциклів їх фактична кількість складала 767 од., або

5,9 відсотка. Аналогічно, прихованоносимими радіостанціями працівники органів внутрішніх справ забезпечені лише на 49,1 %; кулезахисними шоломами - на 30 %; захисними жилетами 1-го класу захисту - на 17 %, 2-го класу - на 19 відсотків.

Лише один з чотирьох міліціонерів забезпечений напівчеревиками (забезпеченість 26,5 %), кожний третій - костюмом літнім (забезпеченість 38,3 %), кожний другий - повсякденним (41,8 %) та зимовим одягом (50 %).

Такий рівень забезпеченості органів внутрішніх справ матеріально-технічними ресурсами негативно впливав на виконання ними основного завдання, покладеного на них Законом України "Про міліцію", - захищати життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, навколишнє середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

У ході перевірки використання коштів Державного бюджету України, виділених Міністерству внутрішніх справ України та Службі безпеки України у 2002-2003 роках на забезпечення заходів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, проведеною Рахунковою палатою відповідно до рішення Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією від 10.12.2003 № 06-18/7-2810, був виявлений низький рівень забезпеченості цих підрозділів фінансовими та матеріально-технічними ресурсами.

За результатами перевірки використання коштів Державного бюджету України, виділених Державному департаменту України з питань виконання покарань у 2004 році на забезпечення його діяльності та реформування кримінально-виконавчої системи, виявлено бюджетних правопорушень та неефективного використання бюджетних коштів на суму 136 млн гривень.

Перевіркою, проведеною в Державній митній службі України, виявлено порушень, допущених протягом 2002 року та першого півріччя 2003 року у використанні бюджетних коштів, неефективного та нераціонального їх витрачання, на загальну суму 19,5 млн гривень.

Проведеними в МВС перевірками протягом 2001-2005 років виявлено бюджетних правопорушень, неефективного, нераціонального та незаконного використання бюджетних коштів на загальну суму 484,3 млн. гривень.

Отже, результати проведених перевірок, а також аналіз звітних та інформаційних даних правоохоронних органів свідчать, що запроваджена ними система використання бюджетних та матеріально-технічних ресурсів була неекономною, затратною і непрозорою.

За таких умов виконання завдань, спрямованих на боротьбу із злочинністю, не забезпечило досягнення поставлених Комплексною програмою цілей.

Зрозуміло, що здійснення будь-якого реформування перш за все залежить від працівників, виконання якими своїх функціональних обов’язків наближатиме або віддалятиме побудову в Україні правової держави. Як свідчить аналіз статистичних даних, у 2004 році загальний некомплект кадрів в територіальних управліннях ОВС України становив 23 500 вакантних посад (на 0,6% більше, ніж у 2004 році). За 2004 рік залишили службу 18 800 працівників, у тому числі 1600 осіб (8,7 % від загальної кількості звільнених), які мали стаж роботи менше трьох років. Звільнено 306 працівників (за 2004 р. - 310) на першому році служби. При цьому 6800 працівників (майже вдвічі більше, ніж у 2004р.), які звільнилися, мали вищу юридичну освіту. Кількість звільнених з ОВС працівників на 7,5 % більша від кількості прийнятих на службу.

Які ж причини сприяють розмиванню професійного ядра органів внутрішніх справ? З цього приводу корисним буде звернутися до Рекомендації парламентських слухань "Про стан забезпечення житлом та іншими гарантіями соціального захисту військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб", які відбулися 8 лютого 2006 року. Учасники парламентських слухань відзначають, що внесена до порядку денного проблема є однією із найскладніших соціальних проблем України, яка протягом останніх років постійно загострюється, а тому потребує невідкладного й дієвого втручання Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України в її розв'язання. Відсутність в Україні єдиної державної стратегії радикального вирішення соціальних проблем особового складу та пенсіонерів Збройних сил і правоохоронних структур України, підміна рішучих і кардинальних заходів обмежено дозованими фінансовими видатками, які за останні роки хоча й збільшувалися, проте забезпечували зазначені соціальні потреби лише частково, призвели до критичного накопичення житлових та інших труднощів у соціальній сфері зазначених категорій осіб.

Це створило соціальну напругу у військовому, правоохоронному і ветеранському середовищах, спричинило зниження престижу військової служби та роботи у правоохоронних органах, що підриває боєздатність Збройних сил України та суттєво знижує професійну спроможність правоохоронної системи держави [382].

Учасники парламентських слухань зазначають, що законодавча база у питанні забезпечення житлом військовослужбовців, працівників правоохоронних органів та їхніх сімей є недосконалою. Вона не містить ефективних гарантій проти нецільового використання коштів, отриманих на будівництво чи закупівлю житла, правових механізмів захисту від усталених у цій сфері зловживань, а створена Кабінетом Міністрів України система фінансування Комплексної програми забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей виявилася недієздатною. Як наслідок такого правового безладдя, - кошти Державного бюджету України в багатьох випадках або використовувалися не за призначенням, або розкрадалися.

Ця хибна практика не викоренена і дотепер. Як і раніше, кошти Державного бюджету України використовуються не тільки за відсутності дієвого відомчого фінансового контролю, а й за умов безконтрольності з боку Державного казначейства України. Не дивно, що протягом 2001-2006 років у Збройних силах України та правоохоронних відомствах не відбулося скорочення кількості об'єктів незавершеного будівництва, оскільки рух інвестицій у сумі 755 млн гривень здійснювався в цей період за межами казначейського виконання Державного бюджету України.

Користуючись бездіяльністю органів Міністерства фінансів України та Державного казначейства України, головні розпорядники коштів спрямували більше 700 млн гривень у дебіторську заборгованість, позбавивши безквартирних людей в погонах житла, яке вони мали отримати на ці кошти.

У 2003-2004 роках кожна третя гривня із суми, що була виділена Державним бюджетом України силовим та правоохоронним відомствам на житлове будівництво, використана з порушенням бюджетного законодавства. Цьому сприяли відсутність погоджених планів будівництва з титульними списками забудови та безпідставно велика кількість замовників будівництва.

До цього часу продовжується незаконна практика, коли замовники будівництва не виконують програмні завдання щодо створення фондів службового житла, хоча загальновідомо, що саме його відсутність створює умови для неодноразового та позачергового надання квартир, різних зловживань посадовими особами.

Систематичне порушення встановлених законодавством тендерних процедур, укладення численних ризикованих угод із підрядчиками, які не виконували умови попередніх договорів, призвели до втрати зворотного зв'язку та звітності між витраченими коштами та отриманими результатами.

З огляду на зазначені обставини склалася цілком закономірна ситуація - на початок 2005 року на квартирному обліку в гарнізонах Збройних сил України перебувало 45,5 тис. сімей військовослужбовців, а отримала житло за 9 місяців того ж року 1641 сім'я. У внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ України із 3269 сімей військовослужбовців протягом 2005 року отримала житло лише 251 сім'я. В цілому ж по Міністерству внутрішніх справ України на початок минулого року на квартирному обліку перебувало 18112 сімей працівників міліції, а на кінець року - на 421 сім'ю більше, хоча за 1 рік було побудовано і придбано 1100 квартир.

Не кращим чином вирішуються ці питання в Міністерстві внутрішніх справ України. Наприклад, цьому відомству у вересні 2004 року державою було додатково виділено на житлове будівництво 25 млн гривень, проте, як зазначається у Рекомендаціях парламентських слухань "Про стан забезпечення житлом та іншими гарантіями соціального захисту військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб», кошти безслідно зникли.

В учасників парламентських слухань викликає особливе занепокоєння нереагування правоохоронних органів держави, насамперед Генеральної прокуратури України, на численні факти зловживань посадовців, викрадення великих грошових сум, шахрайства з квартирними чергами та інші правопорушення, виявлені в Міністерстві оборони України, Міністерстві внутрішніх справ України, інших силових та правоохоронних структурах.

Так, Рахунковою палатою протягом 2002-2004 років проведено перевірки щодо використання коштів Державного бюджету України на будівництво житла для особового складу та пенсіонерів Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ України. Матеріали цих перевірок, в результаті яких виявлено численні порушення, півроку тому були направлені Кабінету Міністрів України, Секретарю Ради національної безпеки і оборони України, Генеральному прокурору України, всім силовим та правоохоронним відомствам.

На день проведення парламентських слухань Рахункова палата отримала відповіді на зазначені матеріали перевірок, аналіз яких показав, що головні розпорядники коштів фактично стали на шлях нівелювання порушень, а основоположні пропозиції Рахункової палати просто проігнорували, хоча й погодилися з ними.

Незадовільне забезпечення житлом військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб є однією з основних причин великої плинності кадрів та незадовільного комплектування кваліфікованими фахівцями Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, інших правоохоронних відомств та неналежного виконання ними службових обов'язків.

Так, із системи Міністерства внутрішніх справ України лише протягом 2005 року звільнилося майже 19 тисяч працівників, третина з яких - переважно молоді люди, які пішли з системи, зокрема, через відсутність можливості забезпечення житлом, а також низький рівень оплати праці. На зміну їм прийшла молодь - майже 100 тисяч осіб, з яких кожний п'ятий не забезпечений житлом і навіть не може набути права стати на квартирний облік. Слід також зазначити, що на квартирному обліку черговиків системи Міністерства внутрішніх справ України більше половини осіб - це пенсіонери, які стоять на черзі від десяти до двадцяти років.

Учасники парламентських слухань звертають увагу і на суттєву недостатність фінансування затверджених Урядом України програм забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та членів їх сімей, військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, інших працівників силових і правоохоронних відомств, що пояснюється невизначеністю законодавчої норми щодо річного обсягу фінансування та кредитування таких програм.

Існуюча система залучення та використання інвестицій, спрямованих на будівництво житла для військовослужбовців, працівників правоохоронних відомств та пенсіонерів поза доходною та видатковою частинами Державного бюджету України, є дуже недосконалою, а тому й призвела до неефективного їх використання. Через відсутність належного контролю з боку Міністерства фінансів України і Державного казначейства України та замовників будівництва вона давала можливість вивести з-під державного контролю і не враховувати в дохідній та видатковій частинах Державного бюджету України інвестиції на будівництво такого житла.

За даними Рахункової палати, контроль за повнотою надходжень та витрачанням коштів, всупереч Бюджетному кодексу України, був перекладений на уповноважені організації. Це створило умови для недотримання встановленого чинним законодавством порядку закупівлі за бюджетні кошти товарів і послуг для державних потреб на конкурсній основі, а також незастосування штрафних санкцій за невиконання договірних зобов'язань. Претензійно-позовна робота щодо повернення оплаченого житла міністерствами та відомствами проводилася недостатньо, штрафні санкції за невиконання умов договорів не застосовувалися.

Неповністю розв'язано проблему ліквідації диспропорцій у розмірах пенсій і навіть можливість такого вирішення на сьогодні є дуже проблематичною. Раніше це питання вирішувалося у судовому порядку, але у зв'язку з прийняттям Пленумом Верховного Суду України 15 квітня 2005 року постанови за результатами розгляду судової практики вирішення пенсійних справ за позовами колишніх військовослужбовців та працівників міліції стало неможливим.

Протягом останніх років всупереч вимогам Конституції України створена така законодавча практика, яка продовжується і тепер, за якої права військовослужбовців, працівників правоохоронних органів та силових відомств, а також їх пенсіонерів на соціальні гарантії, компенсації та пільги щорічно обмежуються через зупинення законом про Державний бюджет України дії окремих соціальних норм чинних законів. Тому і сьогодні не може бути ніякої впевненості у тому, що завтра соціальний захист громадян цих категорій не погіршиться.

Отже, недивно, що за таких умов вже багато років актуальною залишається проблема корупції в правоохоронних органах. Взагалі, необхідно відмітити, що питання боротьби із корупцією є надзвичайно важливими для України, яка впродовж останніх десятиріч виборола свою незалежність і утвердилась як самостійна держава у світовому співтоваристві. Сталість демократичного розвитку нашої країни значною мірою залежить від втілення у всі ланки державного механізму принципів законності та справедливості, неухильного додержання всіма державними службовцями приписів правових норм, подолання випадків хабарництва, незаконного одержання посадовими особами матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Особливо актуальною проблема боротьби із корупцією постає сьогодні у системі правоохоронних органів, свідченням чому є регулярні повідомлення у засобах масової інформації щодо виявлення корупційних діянь правоохоронців. Так, упродовж 2005 року органами внутрішніх справ викрито 3,7 тис. (на 18,8 % більше, ніж у 2004 році) фактів хабарництва. Середня сума виявленого хабара 2005 року зросла до 8,7 тис. грн проти 4,7 тис. у 2004 році. Задокументовано 138 фактів хабарництва, де сума хабара перевищує 10 тис. грн, 54 злочини - понад 30 тис. гривень [381].

Найбільш “процвітає” хабарництво у закладах освіти і охорони здоров'я, на підприємствах транспорту, об'єктах промисловості у житлово-комунальному господарстві та сфері реформування власності.

Найчастіше посадовці вимагають і отримують хабарі за видачу дозвільних документів на здійснення підприємницької діяльності, виконання регуляторних функцій, неперешкоджання або сприяння службових осіб органів влади та контролюючих органів здійсненню підприємницької діяльності, вирішення орендних питань, купівлю-продаж нерухомості та землі, надання послуг у системі освіти та охорони здоров’я.

28 грудня 2005 року прокуратурою м. Івано-Франківська порушено кримінальну справу стосовно посадовця комунального підприємства “Муніципальні ринки м. Івано-Франківська” С., який отримав від приватного підприємця хабара у розмірі 3 тис. доларів США за укладання договору оренди торговельного місця на ринку по вул. Привокзальній. Вжитими оперативними заходами задокументовано ще два випадки отримання С. хабарів на загальну суму понад 3 тис. доларів США.

Прокуратурою Дніпропетровської області порушено кримінальну справу відносно посадовця управління держказначейства України в Дніпропетровській області, який через посередників вимагав та отримав хабара на загальну суму 27 тис. доларів США від директора товариства з обмеженою відповідальністю за відшкодування підприємству ПДВ [381]. І таких фактів можна навести ще багато.

Історико-правові дослідження свідчать, що корупція виникла в людському товаристві ще у глибокій давнині, одночасно зі створенням управлінського апарата. У різних формах дане явище поширене у всьому світі. Шарль Монтеск'є, посилаючись на історичний досвід функціонування державного апарата, стверджував, що «усяка людина, що володіє владою, схильна зловживати нею, і вона йде в цьому напрямку, поки не досягне покладеної їй межі» [383, с.280]. Міжнародна громадська організація «Transparency international» («Міжнародна гласність»), що ставить своїм завданням протидію корупції на світовому і національному рівні, відзначає: «Феномен корупції має планетарний характер. Це явище стало звичним у багатьох індустріальних державах, багатство, стійке положення і традиції яких дозволяють ховати розмір величезного збитку, що спричиняється корупцією соціальній і гуманітарній сферам. Корупція дуже поширена й у країнах, що розвиваються, у країнах Східної Європи і Центральної Азії. Немає таких бідних або багатих держав, що могли б претендувати на виняткову чесність» [384].

Хабарництво згадується ще у вітчизняних літописах XIII ст. Перше законодавче обмеження корупційних дій належить Іванові III, а його онук Іван Грозний уперше ввів страту як покарання за «надмірність у хабарах». При Петрові I зросла як корупція, так одночасно і жорстока боротьба царя з нею. У корупції був звинувачений і привселюдно страчений сибірський губернатор Гагарін, а потім четвертований за хабарництво оберфіскал Нестеров, що викрив Гагаріна [385, с.5-6]. Сучасні умови характеризуються зростанням корупції та одночасно підвищенням її латентності, що значно ускладнює процеси її виявлення та попередження. На ІV Всесвітньому форумі з питань боротьби із корупцією, що відбувся у Бразилії у червні 2005 року, Україну було названо серед шести країн світу, де корупція має найбільші масштаби [386, с.5]. Звісно, з такою оцінкою можна не погоджуватися, оскільки внаслідок латентного характеру визначення рівня корупції у будь-якій державі завжди має у собі певну похибку, однак статистичні дані свідчать, що у 2004 році до адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення було притягнуто понад 4 тис. працівників правоохоронних органів, державних службовців та інших посадових осіб, за перше півріччя 2005 року направлено до суду понад 2 тис. протоколів про корупційні діяння [386, с.5], тобто знецінювати масштаби корупції в Україні означало б ставити під загрозу всі демократичні надбання нашого суспільства.

Поняття «корупція» походить від латинського слова «corrupptio», що перекладається на українську мову як «псування», «підкуп». У Кодексі поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1978 р., говориться, що «хоча поняття корупції повинно визначатися національним правом, слід зазначити, що воно охоплює вчинення або невчинення якоїсь дії при виконанні обов'язків у результаті необхідних або прийнятих подарунків, обіцянок, стимулів або їх незаконне одержання будь-який раз, коли має місце така дія або бездіяльність» [387, с.79]. Таким чином, більшість країн світу погодилися розуміти під корупцією підкуп посадових осіб та залежність вчинюваних ними службових дій від отриманої або обіцяної винагороди.

16 березня 2005 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про ратифікацію Цивільної конвенції ООН про боротьбу з корупцією”. Завершена робота з підготовки та узгодження на внутрішньодержавному рівні проектів законів України “Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції”, “Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією”, “Про ратифікацію Додаткового протоколу до Кримінальної конвенції”. Все це свідчить про усвідомлення на державному рівні тієї загрози, яку несе у собі корупція, для розвитку демократії та наміри задіяти усі можливі заходи для викорінення корупції у нашому суспільстві.

Досить довгий час у багатьох наукових дослідженнях висловлювалася думка, що певні суспільні явища, зокрема, рівень злочинності та кількість правопорушень, корумпованість державного апарату, детерміновані перш за все економічними проблемами, недостатнім рівнем матеріально-фінансового забезпечення та соціального захисту державних службовців, у тому числі працівників правоохоронних органів. Однак закордонні дослідження свідчать, що у більш розвинених в економічному відношенні країнах, таких, як США, Німеччина, Велика Британія, має місце вчинення правоохоронцями корупційних дій [388, 389 та ін.]. Для зниження рівня корупції в цих державах вживається комплекс заходів, спрямованих як на виявлення, так і на попередження даного виду правопорушень.

У Великобританії автономні антикорупційні підрозділи були сформовані і почали практичну діяльність декілька років тому. Мова йде про Столичну поліцію, а також поліцію графства Мерсісайд, у рамках яких створені відповідні автономні служби й одночасно розроблені практичні заходи, які вони повинні здійснювати. Такі заходи передбачають сховане електронне спостереження, використання інституту інформаторів, заохочення інформаторів із злочинців до давання показань проти корумпованих поліцейських, а також здійснення спеціальних операцій і перевірку співробітників на схильність до корупції. Зібрані дані використовуються для того, щоб пред'явити обвинувачення підозрюваним у вчиненні злочину або дисциплінарного проступку [389, с.487].

Управління Столичної поліції по боротьбі із корупцією у 2001 році налічувало 180 співробітників і 32 особи, що працювали під прикриттям, з бюджетом 115 млн фунтів стерлінгів. Підвищений обсяг фінансування має, на думку англійських фахівців, вирішальне значення. Управління діє незалежно від функціонуючих підрозділів, зокрема, тих, що займаються розглядом скарг. Аналогічна структура в поліції графства Мерсісайд застосовує приблизно ті самі методи, але в менших масштабах. У обох підрозділах інформація добувається шляхом проведення таємних операцій, опитів, бесід, інформаційних запитів тощо, які надходять із різноманітних джерел: від постійних або непостійних інформаторів із злочинців, поліцейських, що дають повідомлення неофіційно або в конфіденційній формі, а також із департаментів, що займаються розглядом скарг загального характеру. Достовірність інформації оцінюється і перевіряється агентурними способами. Після уточнення оперативних даних за санкцією відповідного начальника проводиться подальше поглиблене розслідування. У процесі слідства вирішується питання, чи йти по лінії дисциплінарного стягнення, чи порушувати кримінальну справу [388, с.144].

Англійські аналітики говорять про серйозні труднощі, що виникають під час оцінки ефективності роботи підрозділів, які зайняті проведенням зазначених розслідувань. Зазначається, що як основний критерій їх діяльності можна прийняти критерій кількості порушених кримінальних справ, їх успішного завершення, критерій кількості попереджених злочинів, нарешті, лімітів вартості і часу на проведення антикорупційних заходів, але ясно, що однієї статистики недостатньо, оскільки термін «корупція» досить розпливчастий і, отже, дані щодо вчиненого теоретично можна заперечити. У зв'язку з вищевикладеним британські фахівці вважають, що про ефективність діяльності Управління по боротьбі із корупцією можна робити висновок, спираючись на результативність розгляду кримінальних справ про корупційні діяння, виявлені працівниками Управління, а також виходячи з кількості поліцейських, покараних за корупцію [390, с.43].

У цілому підсумки діяльності цих підрозділів визнані позитивними, що було встановлено за результатами соціологічних опитувань. Дослідження громадської думки показало, що відбулися фундаментальні зміни у відношенні співробітників поліції до корупціонерів у своїх лавах. Це відношення стало характеризуватися осудом і навіть визначеною нетерпимістю.

Англійські експерти вважають концептуальним, ключовим елементом посилення автономності якогось самостійного підрозділу, що займається боротьбою з корупцією. Незалежний статус дає можливість цілком зосередитися на вирішенні поставленого завдання, а також уникнути виникнення або загострення деяких проблем внутрішньосистемного характеру, наприклад, сховану протидію поліцейських діяльності названих підрозділів можна нейтралізувати саме шляхом їх відносного відділення від існуючої середньої ланки управління, наявності свого власного бюджету, ретельно підібраного персоналу, використання в роботі спеціальних операцій і гарантованого покарання винних у корупції як результату кримінального процесу.

Примітно, що, використовуючи досвід двох згаданих вище підрозділів, Столична поліція Лондона змогла перейти до розроблення «стратегії зрушення від простого розслідування до профілактики». Ця стратегія містить у собі три наступних важливих компоненти. По-перше, це перевірка кандидатів на посади поліцейських. Вважається, що тут необхідні підвищені вимоги, оскільки це один із вирішальних чинників зниження корупції. По-друге, це заходи для забезпечення безпеки інформації. Політика обмеженого доступу до інформації в цілому і розмежування рівнів такого доступу розглядається як дуже важлива складова безпеки, що повинна поширюватися також і на цивільний персонал поліції. По-третє, це етичний аспект. Британські фахівці вважають, що необхідно постійно стежити за станом поліцейської етики як у підрозділах у цілому, так і в кожного штатного співробітника. З цією метою необхідно проводити регулярні тренінги, прищеплювати співробітникам міцні етичні постулати [390, с.44].

У даний час англійська Столична поліція розробляє підходи, ґрунтовані також на «менеджменті й адмініструванні», які припускають застосування суворих оцінок і контролю стосовно тих поліцейських, що з об'єктивних причин підозрюються в неналежній поведінці. Акцент робиться на загальні питання поведінки, що не вимагає повномасштабного внутрішнього розслідування, але являє собою основу для контролю над поведінкою поліцейського. Це може включати оцінку дійсного ризику і консультування. Оцінка ризику в Столичній поліції Лондона націлена на те, щоб визначити позицію, «базу» для виявлення поліцейських, що знаходяться в «зоні ризику». Ця розробка не оригінально англійська. Вона належить поліцейським службам США і з успіхом застосовується у ФРН, Нідерландах, Австралії, Сінгапурі й інших країнах.

Крім названих, у Столичній поліції Великобританії апробується застосування й інших антикорупційних заходів. Наприклад, якщо з певних причин виникли сумніви у непідкупності того або іншого співробітника, розроблюється план дій, що забезпечують можливість постійно контролювати підозрюваного, щоб внаслідок такого контролю відновити довіру або встановити факти корупційних діянь. Приміром, захід за назвою «Довіра Служби» обмежує доступ підозрюваного у неналежній поведінці поліцейського до визначених даних, забороняє його контакти з громадськістю і встановлює низку обмежень у поведінці поліцейського, порушення яких складає дисциплінарний проступок [389, с.491].

Узагальнюючи результати діяльності існуючої у Великій Британії системи боротьби із корупцією в поліцейських структурах, зазначимо, що їй притаманні такі особливості: 1) автономність та незалежність фінансування антикорупційних підрозділів, що дає змогу запобігти небажаним впливам з боку поліцейських керівників інших підрозділів на результативність антикорупційної роботи; 2) системний характер боротьби із корупцією, який досягається за рахунок поєднання превентивних заходів та заходів покарання, а також за рахунок охоплення всіх стадій професійної діяльності поліцейського, розпочинаючи із приймання на службу; 3) невідворотність покарання за корупційні діяння. Якщо проаналізувати українську статистику з даного приводу, можна побачити, що за результатами розгляду 2 тис. протоколів про корупційні діяння у 2005 році до відповідальності було притягнуто 1200 осіб [386, с.5], тобто близько 40% осіб, щодо яких було складено протоколи про корупційні діяння, внаслідок тих чи інших причин не були покарані, що свідчить про недостатню ефективність національної системи боротьби із корупцією;

4) гнучкість системи антикорупційних заходів, яка дозволяє своєчасно вжити превентивних заходів стосовно тих працівників поліції, поведінка яких лише викликає сумніви щодо їх непідкупності, не вдаючись до таких кардинальних заходів, як звільнення з поліцейської служби, що дозволяє зберігати професійне ядро та не втратити досвідчених працівників внаслідок непродуманої кадрової політики;

5) спрямованість на виховання моральних цінностей та етичних стандартів поліцейської діяльності, формування та активне використання непримиримого ставлення до корупції з боку працівників поліції.

Розглядаючи проблеми корупції в правоохоронних органах України, варто враховувати, що в даний час наша країна, так само, як і інші країни пострадянського простору, ще знаходиться на перехідному етапі від командно-адміністративної системи до впровадження демократичних цінностей і формування ринкової економіки. У свідомості багатьох українських громадян, у тому числі співробітників правоохоронних органів, ще не зжиті колишні стереотипи, дає про себе знати інерція недавнього минулого. До них варто віднести уявлення про перевагу внутрішньосистемних цінностей та цілей над інтересами та потребами пересічних громадян, про припустимість застосування будь-яких засобів для виконання правоохоронних завдань тощо. Ці чинники, поза всяким сумнівом, перешкоджають зменшенню корупції, а найчастіше навіть сприяють збільшенню її рівня. Сюди ж треба віднести укорінену орієнтованість значної частини працівників правоохоронних органів на захист переважно інтересів держави і «загальнонародної власності».

Для розвитку здійснюваних дій із оздоровлення ситуації можна було б, з урахуванням позитивних аспектів закордонного досвіду, розробити та запровадити комплекс заходів, спрямованих на зниження рівня корупції в правоохоронній системі. По-перше, враховуючи важливість та складність антикорупційної діяльності, а також службову та дисциплінарну залежність працівників тих структур правоохоронних органів, до функцій яких належить боротьба із внутрішньовідомчою корупцією, від керівників цих органів, було б доцільно створити спеціальний автономний антикорупційний орган, підпорядкований безпосередньо Президентові України. До завдань такого органу має бути віднесено проведення оперативних заходів із виявлення фактів корупції у всіх правоохоронних органах, аналіз причин та умов, які сприяють вчиненню корупційних діянь, та розроблення превентивних заходів. По-друге, потребує перегляду система професійного відбору на службу до правоохоронних органів. Існуючі сьогодні критерії відбору базуються переважно на опитуванні кандидатів за допомогою тестових методик, анкет, співбесід, і, зрозуміло, що в такий спосіб виявити потенційно небезпечних в корупційному аспекті осіб досить складно, оскільки майже кожен кандидат намагається довести свою високу законослухняність. Більш доцільним було б використання лай-детекторів (детекторів брехні), за допомогою яких можливо було б запобігти потраплянню на службу до правоохоронних органів осіб, які намагаються підвищити свій матеріальний рівень за рахунок майбутніх хабарів. По-третє, було б доцільним внести у нормативно-правову базу діяльності правоохоронних органів відповідні зміни, що забезпечили б розширення можливостей виявлення корумпованих співробітників, проведення превентивних заходів впливу на ту категорію правоохоронців, які близькі до вчинення протиправних діянь корупційного характеру. І по-четверте, необхідно кардинально переглянути принципи та критерії ефективності виховної роботи у правоохоронних органах, впровадити регулярні соціологічні опитування їх працівників з метою виявлення причин та умов корупції і за результатами аналізу отриманих даних оперативно вживати необхідних коригувальних заходів з метою формування високої правової культури та морально-етичних якостей правоохоронців.

Дослідження проблем організаційно-правового забезпечення функціонування правоохоронної системи дозволяє зробити такі висновки:

  1. 1 Як можна переконатися з аналізу повноважень Державної судової адміністрації, вона має досить вагомі важелі впливу на діяльність судів взагалі і суддів, зокрема, що суттєво порушує принцип поділу влад та створює умови для впливу на здійснення правосуддя з боку представників виконавчої влади. З огляду на це необхідно переглянути статус даного органу, вивести його із системи виконавчої влади та підпорядкувати Верховному Суду України.

  2. 2 Необхідно чітко визначити на законодавчому рівні підстави та порядок притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Підставами для дисциплінарної відповідальності суддів можуть бути: порушення принципу рівності громадян перед законом і судом, недбале виконання службових обов’язків, незаявлення самовідводу тоді, коли цього вимагає закон. Крім того, навмисне порушення процесуальних норм, порушення таємниці суду, неодноразові й необґрунтовані затримки в розгляді справи й ухваленні рішення, явна упередженість щодо сторін та їхніх представників, а також інших учасників процесу, публічне висловлювання про свою згоду чи незгоду з майбутнім рішенням у справі, яку розглядають інші суди, неодноразове зловживання службовим становищем з метою одержати зиск для себе чи інших осіб, будь-яка інша поведінка, що компрометує суддю і підриває довіру до судової влади.

3 Дисциплінарні повноваження мають бути виключені з компетенції кваліфікаційних комісій суддів, оскільки питання дисципліни суддів прямо не пов'язані з кваліфікацією. Доцільно створити постійно діючу Дисциплінарну комісію суддів, більшість складу якої формував би з'їзд суддів України, зокрема із суддів, які вийшли у відставку, а частину - з'їзд адвокатів України із адвокатів, які не здійснюють представництво та захист у суді. Кожна заінтересована особа повинна мати право звернутися до дисциплінарних органів щодо ініціювання притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарна комісія суддів, Вища рада юстиції та їх члени повинні оперативно реагувати на повідомлення про дії суддів, які містять ознаки дисциплінарного проступку, ретельно їх перевіряти, не втручаючись у здійснення правосуддя. Для забезпечення своєчасної перевірки таких повідомлень у кожній області мають працювати судові інспектори, яких призначає з'їзд суддів України, зокрема із суддів у відставці, а також осіб, які тривалий час працювали суддями, прокурорами, адвокатами і мають бездоганну репутацію. Рішення про відкриття (відмову у відкритті) дисциплінарного провадження повинна приймати колегія членів Дисциплінарної комісії суддів.

  1. 4 З метою підвищення об’єктивності та прозорості добору кадрів на посаду професійного судді та обрання суддів на іншу, зокрема вищу, посаду необхідно здійснювати дану процедуру на конкурсних засадах. При цьому відомості про наявність вакантних посад, час і місце проведення конкурсу мають бути відкритими. Конкурс на посаду судді повинен передбачати обов'язкову перевірку рівня знань кандидатом положень Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики її застосування Європейським судом з прав людини, судового процесу та основних галузей матеріального права України. Для забезпечення єдиних підходів до оцінювання фахового рівня кандидата на посаду судді кандидат має скласти кваліфікаційний іспит екзаменаційній комісії, утвореній Вищою кваліфікаційною комісією суддів.

  2. 5 Перше речення ч.1 ст.46 Закону України «Про прокуратуру» необхідно викласти у такій редакції: «Прокурорами і слідчими можуть призначаються на конкурсних засадах громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості та володіють державною мовою». Крім того, дана стаття повинна бути доповнена частиною такого змісту: «При призначенні осіб на посади прокурорсько-слідчих працівників забезпечується рівність їх прав незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань та інших обставин. Не можуть бути призначені на посаду громадяни: 1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; 2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді; 3) які були засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих, або були звільнені від кримінальної відповідальності за нереабілітуючих обставин».

  3. 6 Невідкладними заходами у сфері інформатизації органів прокуратури України має бути створення електронної бази даних, в якій би містилися накази та розпорядження Генерального прокурора, інформаційні листи Генеральної прокуратури та інші документи, обізнаність щодо яких необхідно для ефективного виконання прокурорсько-слідчими працівниками своїх функціональних обов’язків. Поновлення електронної бази в прокуратурах на місцях може здійснюватися двома шляхами: через мережу Інтернет або за допомогою компакт-дисків з останніми змінами у нормативній базі, які щотижня мають надсилатися з Генеральної прокуратури у прокуратури на місцях. Даний захід дозволить не лише скоротити кількість часу, що витрачається сьогодні на розсилання та розмноження відповідних документів, але й, найголовніше, дозволить вільно орієнтуватися у динамічно змінюваній відомчій нормативній базі.

  4. 7 Створення Національного бюро розслідувань саме по собі принципово не в змозі кардинально змінити ситуацію у сфері протидії корупції та організованій злочинності. Адже фактично йдеться про застосування у такій протидії тих самих сил та засобів, які сьогодні використовуються спеціальними підрозділами МВС і СБУ. У принциповому плані НБР відрізняє від нині діючих підрозділів два моменти: 1) функціонування його як автономної структури; 2) порядок підпорядкування та призначення і звільнення керівництва. По суті, утворення НБР є фрагментарним рішенням як у системі державного управління загалом, так і в правоохоронній системі зокрема. Посилення антикорупційної діяльності в органах державної влади потребує системного підходу і відповідного комплексу заходів економічного, політичного, правового, організаційного та іншого характеру, у т.ч. реформування системи управління та ідеології державної служби, забезпечення відкритості влади, вдосконалення нормативно-правового регулювання державної служби, певного вдосконалення законодавства про відповідальність за корупційні діяння, виявлення політичної волі з боку політичного керівництва держави.

  5. 8 Для зниження рівня корупції у правоохоронній системі доцільно було б здійснення наступних заходів. По-перше, враховуючи важливість та складність антикорупційної діяльності, а також службову та дисциплінарну залежність працівників тих структур правоохоронних органів, до функцій яких належить боротьба із внутрішньовідомчою корупцією, від керівників цих органів, було б доцільно створити спеціальний автономний антикорупційний орган, підпорядкований безпосередньо Президентові України. До завдань такого органу має бути віднесено проведення оперативних заходів із виявлення фактів корупції у всіх правоохоронних органах, аналіз причин та умов, які сприяють вчиненню корупційних діянь та розроблення превентивних заходів. По-друге, потребує перегляду система професійного відбору на службу до правоохоронних органів. Існуючі сьогодні критерії відбору базуються переважно на опитуванні кандидатів за допомогою тестових методик, анкет, співбесід, і, зрозуміло, що в такий спосіб виявити потенційно небезпечних в корупційному аспекті осіб досить складно, оскільки майже кожен кандидат намагається довести свою високу законослухняність. Більш доцільним було б використання лай-детекторів (детекторів брехні), за допомогою яких можливо було б запобігти потраплянню на службу до правоохоронних органів осіб, які намагаються підвищити свій матеріальний рівень за рахунок майбутніх хабарів. По-третє, було б доцільним внести у нормативно-правову базу діяльності правоохоронних органів відповідні зміни, що забезпечили б розширення можливостей виявлення корумпованих співробітників, проведення превентивних заходів впливу на ту категорію правоохоронців, які близькі до вчинення протиправних діянь корупційного характеру. І по-четверте, необхідно кардинально переглянути принципи та критерії ефективності виховної роботи у правоохоронних органах, впровадити регулярні соціологічні опитування їх працівників з метою виявлення причин та умов корупції і за результатами аналізу отриманих даних оперативно вживати необхідних коригувальних заходів з метою формування високої правової культури та морально-етичних якостей правоохоронців.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Явич Л.С. Общая теория права. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. – 428 с.

  2. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141.

  3. Марочкін І.Є., Сибільова Н.В. та ін. Організація судових та правоохоронних органів: Навчальний посібник. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 1996. – 138 с.

  4. Азаров В.Я. Борьба с организованной преступностью: российский опыт законотворчества и прогнозы // Полиция в ХХІ веке: прогнозы, модели, деятельность. – Омск, 2000. – С. 35–42.

  5. Габридзе Б.Н. Конституционный статус органов советского государства. – М.: Юр. лит., 1982. – 197 с.

  6. Морозова Л.А. Функции государства на современном этапе // Государство и право. – 1993. – № 7. – С. 51–59.

  7. Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Уч.пос. для высш.учеб.завед./Под ред.В.Г.Стрекозова. – М.: «Дабахов, Ткачев, Димов», 1995. – 384 с.

  8. Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юридическая литература, 1996. – 448 с.

  9. Кельман М.С. Теорія держави: Навч. посібник. – Тернопіль, 1997.

  10. Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов и факультетов / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова. – М.: Юристъ, 1999.

  11. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум, 2000.

  12. Ющик О.І. Правова реформа: загальне поняття, проблеми здійснення в Україні. – К.: Дія, 1997.

  13. Теория государства и права: Учебник / С.С. Алексеев, С.И. Архипов, В.М. Корельский и др. / Под ред. С.С. Алексеева. – М.: Юридическая литература, 1998. – 620 с.

  14. Політологія / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К., 1998.

  15. Самощенко И.С. Общая теория советского права. –М.: Знание, 1980. –240с.

  16. Байтин М.И. Сущность и основные функции социалистического государства. – Саратов: Из-во ун-та, 1979. –302с.

  17. Черноголовкин Н.В. Теория функций социалистического государства. -М.: Юридическая литература, 1970. –215с.

  18. Малько О.В. Теория государства и права в вопросах и ответах. – 2-е изд., перераб. и доп. –М.: Юристъ, 1997. –197 с.

  19. Петров Г.И. Сущность советского административного права –Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1959. – 184 с.

  20. Бобир В.І., Демський С.Е. Правознавство: Навчальний посібник. – К.: Юріформінтер, 1998. –289с.

  21. Малько А.В. Экзамен по теории государства и права: 100 ответов 100 возможных вопросов: Уч.-метод. пособие. –М.: Фирма Гардарина, 1996. –128с.

  22. Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов и факультетов / Под ред. В. М. Корельского, В.Д. Перевалова. – М.: Изд-кая группа “Инфра-Норма”, 1997. – 376 с.

  23. Лазарев В.В. Общая теория права и государства. -М.: Юрист, 1994.- 359 с.

  24. Лившиц Р.З. Современная теория права: краткие очерки. Российская Академия Наук. -М.: ИГПАН, 1992. –64с.

  25. Алексеев С.С. Теория государства и права. –М.: Юридическая литература, 1985. – 410 с.

  26. Байтин М.И., Григорьев Ф.А., Зайцев И.М. Теория государства и права: Курс лекций / Под. ред. М.И. Матузова, А.В. Малько. –М.: Юристь. 1997. –677с.

  27. Петрухин И.Л. Человек и власть (в сфере борьбы с преступностью). – М.: Юрист, 1999. – 392 с.

  28. Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України:Підручник. - Харків: Ун-т внутр. справ, 1998. - 480с.

  29. Туманов Г. А Организация управления в сфере охраны общественного порядка.- М.: Юридическая литература, 1972. – 246 с.

  30. Основы научной организации управления и труда в органах внутренних дел: Учебно-методическое пособие для слушателей-заочников вузов МВД СССР / Под ред. Г. Г. Зуйкова.- М.: Высшая школа МВД СССР, 1973. – 345 с.

  31. Томин В. Т. Проблемы оптимизации среды функционирования органов внутренних дел. Учебное пособие.- Горький: Горьковская высшая школа МВД СССР, 1978. – 256 с.

  32. Козлов Ю. М , Фролов Е. С. Научная организация управления и право. - М.: МГУ, 1986. – 186 с.

  33. Рассолов М. М. Управление, информация и право. - М.: Мысль, 1983. – 318 с.

  34. Основы управления в органах внутренних дел: Учебное пособие / Под ред А. П. Коренева. - М.: МВШМ СССР, 1988. С. 6. — Основы управления в органах внутренних дел / Под ред. А. П. Коренева. - М.: МВШМ МВД России, 1994.

  35. Теория управления в сфере правоохранительной деятельности: Учебник / Под ред. В. Д. Малкова. М : Академия МВД СССР, 1990.

  36. Сагатовский В.Н. Основы систематизации всеобщих философский категорий. – Томск: Издательство Томского ун-та, 1973. – 678 с.

  37. Суворов Л.Н, Аверин А.Н. Социальное управление. Опыт философского анализа. - М.: Мысль, 1984. – 324 с.

  38. Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание и управление. – М.: Политиздат, 1981. – 280 с.

  39. Беляев А.А. Системология организации // Человек, наука, управление (Материалы «Круглого стола», 23 июня 2000 г.). - М., 2000. - С.78-84.

  40. Богданов А.А. Тектологія: В 2 кн. - М.: Экономика, 426 с.

  41. Теория управления социалистическим производством: Учебник для студентов инж.-экон. спец вузов / Под ред. О. В. Козловой. – М.: Экономика, 1983. – 478 с.

  42. Экономика, организация и планирование машиностроительного производства: Учебник / Т.Ф.Валаева , Е.М. Коростелева , Б.Д. Рабинович , Е.АХруцкий . – М.: Высш. школа, 1973. – 370 с.

  43. Управление социалистическим производством (вопросы теории и практики): для руководящих управленческих кадров.–М.: Экономика, 1978. – 282 с.

  44. Егоршин А. П. Управление персоналом. - Н.Новгород: НИМБ, 1997. – 710 с.

  45. Бондаренко Н. И. Методология системного подхода к решению проблем: история теория, практика. - СПб.: Санкт-Петербургский университет экономики и финансов, 1997. – 194 с.

  46. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом: опыт системного исследования. - М.: Мысль, 1968. – 312 с.

  47. Афанасьев В. Г. Человек в управлении обществом. - М Политиздат, 1977.

  48. Татьянченко В. С. Проблема качества в аспекте управления педагогическими процессами // Человек, наука, управление: Материалы «Круглого стола» (23 июня 2000 г.). - М., 2000. - С. 175-179.

  49. Томин В.Т. Основы применения кибернетики в правоведении. – М.: Юрид. лит., 1977. – 270 с.

  50. Карбонье Ж. Юридическая социология / Пер. с фр. и вступ. ст. В.А.Туманова. - М.: Прогресс, 1986. – 476 с.

  51. Алексеев С.С. Структура советского права. - М.: Юрид. лит., 1975.

  52. Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: Методология и теория. СПб.: Издательство - С.-Петербургского университета, 1991.

  53. Правовая система социализма: В 2 кн./ Под ред. А.М.Васильева. Кн.1: Понятие, структура, социальные связи. М., 1986; Кн.2: Функционирование и развитие. - М.,1987 и др.

  54. Рапопорт А.В. Математические аспекты абстрактного анализа систем // Исследования по общей теории систем. - М., 1969. С.83.

  55. Афанасьев В.Г. Системность и общество. - М.: Политиздат, 1980. - С.6-7.

  56. Акофф Р., Эмери Ф. О целеустремленных системах. -М., 1974. - С.27.

  57. Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичев и др. М.: Советская энциклопедия, 1989. - С.584.

  58. Про громадянство України: Закон України //Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 13. - Ст.65.

  59. Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання: Закон України // Відомості Верховної Ради України. -2003. - № 23. - Ст.148.

  60. Про державну таємницю: Закон України // Відомості Верховної Ради України.

  61. Про захист суспільної моралі: Закон України // Відомості Верховної Ради. – 2004. - № 14. - Ст.192.

  62. Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними: Закон України //Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 10. - Ст.62.

  63. Про контррозвідувальну діяльність: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 12. - Ст.89.

  64. Про основи національної безпеки України: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 39. - Ст.351.

  65. Про поховання та похоронну справу: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 7. - Ст.47.

  66. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 40. - Ст.338.

  67. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави: Закон України //Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 46. - Ст.366.

  68. Мельник М.І., Хавронюк М.І. Правоохоронні органи та правоохоронна діяльність: Навч.посібник. – К., 2002.

  69. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 11. - Ст.50.

  70. Российская юридическая энциклопедия. – М.: Издательский Дом “ИНФРА-М”, 1999. – 1100 с.

  71. Популярна юридична енциклопедія /В.К.Гіжевський, В.В.Головченко, В.С.Ковальський та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 528 с.

  72. Юридичний словник-довідник /За ред.Ю.С.Шемшученка. – В.: Феміна, 1996. – 696 с.

  73. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Підручник /О.С.Захарова, В.Я.Карабань, В.С.Ковальський (кер. авт.кол.) та ін. /Відп.ред.В.Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 376 с.

  74. Гуценко К.Ф., Ковалев М.А. Правоохранительные органы. — М., 1997. — С. 10-14.

  75. Бандурка А. Н. Судебные и правоохранительные органы Украины. — Харьков, 1999.

  76. Лихова С. Про визначення поняття „правоохоронні органи” //Радянське право. – 1984. - № 11. – С.74-76.

  77. Тевлін Р. Про поняття „правоохоронні органи” у широкому та вузькому розумінні // Радянське право. – 1985. - № 7. – С.51-54.

  78. Суд, правоохороні та правозахисні органи України: Навч.посібник / За ред.Я.Кондратьєва. – К., 2002. – 380 с.

  79. Пікуля Т.О. Правоохоронні органи в механізмі держави України: Дис ...канд. юрид. наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2004. – 203 с.

  80. Півненко В. Правоохоронна система України: визначення і функціонування //Вісник Прокуратури. – 2003. - № 2(20). – С.39-45.

  81. Про адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 9. – Ст. 62.

  82. Про нотаріат: Закон України від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 14. – Ст. 123.

  83. Василюк С. Теорія поділу влади і судова влада в Україні // Право України. – 2002. – № 5. – С. 8-11.

  84. Бернал Дж. Д. Наука в истории общества. Пер. с англ. – М., 1956.

  85. Копнин П.В. Логические основы науки. – К., 1968.

  86. Огурцов А.П. Дисциплинарная структура науки. – М., 1988. – 255 с.

  87. Ропаков Н.И. Категория цели: проблемы исследования. – М.: Мысль, 1980. - 127с.

  88. Трубников Н.М. О категориях "цель", "средство", "результат". – М.: Высшая школа, 1968. - 148с.

  89. Фролов И.Т. Проблема целесообразности в современной науке. – М.,1971.

  90. Атаманчук Г.В. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы). – М.: ОАО "НПО "Экономика"", 2000. - 302с.

  91. Комісаров О.Г. Процес цілепокладання в організації діяльності органів внутрішніх справ України на сучасному етапі розвитку: Дис ...канд.юрид.наук за спеціальністю 12.00.07 — теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. — Академія державної податкової служби України. - Ірпінь, 2003. – 237 с.

  92. Иванов О. В. Защита субъективных прав и проблема истини в гражданском процессе // Вестник МГУ. Сер. Право. – 1996. – №2. – 241 с.

  93. Сабикенов С.К. Некоторые вопросы защиты субъективных прав и охраняемых законом интересов советских граждан // Проблемы госуд. и права: Труды науч. сотр. и аспирантов. – М.: ИГП АН СССР, 1974. – Вып. 9. - С. 61-68.

  94. Козбаненко В.А. Государственное управление: основы теории и организации: Учебник: В 2 т. – М.: Статус, 2002. - Т.1. – 366 с.

  95. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – М.: Юриспруденция, 2000. – 528 с.

  96. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристъ, 2001. — 520с.

  97. Абдулаев М. Теория государства и права: Учебник. – СПб.: Издательский дом „Питер”, 2001. – 368 с.

  98. Чхиквадзе В.М. Государство, демократия, законность. - М., 1967.

  99. Магруфов А.А. Социалистическая законность – основа деятельности органов внутренних дел. Ташкент. 1977.

100. Строгович М.С. Основные вопросы советской социалистической законности. - М., 1966.

101. Алексеев А.А. Проблемы теории права. Свердловск., 1972., Т.1.

102. Иванова З.Д. О совершенствовании законности и культурности в работе советской милиции. - М. 1973.

103. Горный А.Г. Социалистическая законность и воинский правопорядок. - М., 1973.

104. Гранин А.Ф. Социалистическая законность и правопорядок. - Киев, 1970.

105. Ремнев В.И. Социалистическая законность в государственном управлении. - М., 1979.

  1. Демков Л.Л. Обеспечение законности в общенародном государстве. - Минск, 1980.

  2. Рабинович П.М. Проблемы теории законности развитого социализма. – Львов, 1979.

  3. Жилинский С.Э. Деятельность государства по укреплению законности. - М., 1983.

  4. Черданцев А.Ф. Проблемы правопорядка и российское государство //Право и жизнь .– 2000.- № 5. – С.28-35.

  5. Шабуров А.С. Законность и правопорядок // Теория государства и права: Учебник для вузов. М.: Норма, 1997. – 686 с.

  6. Алексеев С.С. Общая теория права. - М., 1981. - Т.1. – 428 с.

  7. Теория государства и права: Курс лекций / Под редакцией проф. М.Н.Марченко. - М.: Зеркало, ТЕИС, 1999. – 380 с.

  8. Анисимков В.М. О некоторых задачах теории управления в сфере правопорядка в условиях переходного этапа развития российского общества //Современное состояние и перспективы развития теории управления в сфере правопорядка: Материалы теоретического семинара, посвященного памяти профессора Г.А.Туманова. – М.: Академия управления МВД России, 2001. – С.4-8.

  9. Сперанский В.И. Управление конфликтом в организации //Человек, наука, управление: Материалы «Круглого стола» («3 июня 2000 г.). – М.: МГУ. - С.133-144.

  10. Капитонов С.А. Правообеспечительная функция милиции. – СПб.: Изд-во Р.Асланова «Юридический центр Пресс», 2004. – 338 с.

  11. Про внесення змін до Конституції України: Закон України вiд 8 грудня 2004 року № 2222-IV.

  12. Украинский советский энциклопедический словарь: В 3 т. / Редкол.: А.В.Кудрицкий (ответ.ред.) и др. - К.: Глав.ред. УСЭ, 1988. - Т. 2.- 768 с.

  13. Основин В.С. Основы науки социального управления. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1971. – 310 с.

  14. Охотский Е.В. Парламентаризм в России: конституционные и «неконституционные» рамки //Человек, наука, управление: Материалы «Круглого стола» (23 июня 2000 г.). – М., 2000. – С.180-192.

  15. Тарасов А.М. Правовое и организационное обеспечение президентского контроля за деятельностью органов внутренних дел: Автореф. дис ...канд.юрид.наук. – М., 2001. – 21 с.

  16. Баландин В.И. Принципы юридического процесса: Автореф. дис....канд.юрид.наук.– Саратов, 2001.– 19 с.

  17. Аракчеев В.С. Теоретические и практические вопросы общей части права социального обеспечения. – Томск: Изд-во Томского ун-та, 2001. – 234 с.

  18. Данильєва І.Е. Принципи організації та функціонування державної служби в Україні: Дис …канд. юрид.наук: 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Інститут законодавства Верховної Ради України. - Київ, 2005. – 196с.

  19. Якимчук М.К. Організаційно-правові основи управління в органах прокуратури України: Дис …д-ра юрид.наук: 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. – Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - Київ, 2002.

  20. Основы социального управления: Учебное пособие / А.Г. Гладышев, В.Н.Иванов, В.И. Патрушев и др. / Под ред. В.Н. Иванова.— М.: Высш. шк., 2001. — 168 с.

  21. Слепенков И. М., Аверин Ю. П. Основы теории социального управления: Учебное пособие для вузов. - М.: Высш. школа, 1990.

  22. Насибуллин Р.Т., Бикметов Е.Ю. Социология управления: Уч. пос. – Уфа: УГАТУ, 2005.

  23. Уржа О.А. Стратификация и социальное управление. – М., 2000.

  24. Касьяненко М.М., Гринюк М.В., Цимбал П.В. Організація роботи та управління органами державної податкової служби України: Навч. посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – 229 с.

  25. Лист Генерального прокурора України від 3.03.2006 р. № 11/1-557.

  26. Про результати перевірки використання коштів, виділених у 2003 році з Державного бюджету України на підготовку кадрів для органів внутрішніх справ вищими закладами освіти Міністерства внутрішніх справ України/Звіт Рахункової палати України. - http://www.ac-rada.gov.ua/

  27. Мельник К.Ю. Соціально-правовий захист працівників органів внутрішніх справ (проблеми теорії та практики). – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.05 – трудове право; право соціального забезпечення. – Національний університет внутрішніх справ - Харків, 2002. – 202 с.

  28. Хто захистить санаторно-курортні заклади правоохоронних органів? /Повідомлення прес-служби Рахункової палати України. - http://www.ac-rada.gov.ua/

  29. Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 роки: затверджена Указом Президента України від 25.12.2000 № 1376.

  30. Про результати аудиту ефективності виконання Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки/ Підготовлено департаментом з питань оборони та правоохоронної діяльності і затверджено постановою Колегії Рахункової палати від 24.05.2006 № 13-1 / - Київ: Рахункова палата України, 2006. - Випуск 13.

  31. Виступ Голови Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Мойсика В.Р. 12.10. 2004 року „Про стан правопорядку в Україні” на засіданні Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності / http: // www. rada. gov. Ua / zakon_pr / 5_news. 2004.htm.

  32. Про затвердження Положення про Адміністрацію Президента України: Указ Президента України від 19 лютого 1997 року № 159/97.

  33. Реформирование правоохранительной системы – путь к правовому государству ,,Голос Украины. - № 177 (3427). – 23 сентября 2004 года. – С.1-4.

  34. Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2006 р., № 1383.

  35. Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене Указом Президента України від 17 жовтня 2000 року № 1138.

  36. Про військовий обов'язок і військову службу: Закон України //Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 27. - Ст.385.

  37. Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних сил України: затверджене Указом Президента України від 7 листопада 2001 р.

  38. Нові призначення в МВС/ ДГЗ МВС України/Цілком офіційно.- http://mvsinfo.gov.ua/official/2007/ 01/250107_1.html.

  39. Андрєєва О.Б. Діяльність органів внутрішніх справ по профілактиці правопорушень в сучасних умовах: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Університет внутрішніх справ. — Харків, 1999. — С.164 — 186 .

  40. Рябченко О.П. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти взаємовідносин: Монографія / За загальною ред. О.М. Бандурки. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 1999. – 304 с.

  41. Прозорова О. Робесп’єр проти Монтеск’є, або знову про розподіл влад //Віче.-1994. - №2(35). – С.3-14.

  42. Юридический энциклопедический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева. - М.: Советская энциклопедия, 1987.- 720 с.

  43. Юридичний словник /За ред. Б.М.Бабія, Ф.Г.Бурчака, В.М.Корецького, В.В.Цвєткова. – К.: Головна редакція Української Радянської енциклопедії. – 1983. – 872 с.

  44. Гатинян А.А. О содержании понятия правового статуса субъектов права // Воплощение ленинских идей в советском праве. – Калининград, 1970. –С.2-10.

  45. Конституционный статус общественных организаций в СССР / Г.А. Кудрявцева, К.Н. Пчелинцева, О.В. Орлова и др. Отв. ред. А.И. Щиглик. – М.: Наука, 1983. –180 с.

  46. Cирота А.І. Деякі проблеми удосконалення правового статусу органів державного управління // Теоретичні та практичні проблеми становлення правової держави в Україні: Матеріали доповідей і тези виступів наукової конференції, 4-5 травня 1995 року. – Чернівці, 1995. –С.107-112.

  47. Теория государства и права: Учебник для юрид. ин-тов и фак./Под ред. А.И. Денисова. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1972. – 531 с.

  48. Советскоe административное право: Основы управления народным хозяйством /М.И. Пискотин, Н.М. Конин, Ю.М. Козлов и др. / Редкол.: Ю.М. Козлов и др. – М.: Юрид. лит., 1981. – 522 с.

  49. Аверьянов В.Б., Крупчан А.Д. Аппарат государственного управления. – К., 1985. – 57 с.

  50. Бачило И.Л. Организация советского государственного управления: Правовые проблемы / Отв. ред. Б.М. Лазарев. – М.: Наука, 1984. – 237 с.

  51. Лазарев Б.М. Государственное управление на этапе перестройки. – М.: Юрид. лит., 1988. – 320 с.

  52. Цабрия Д.Д. Проблемы установления правового положения органа управления: Автореф. дис ...канд. юр. наук. – М., 1976. – 19 с.

  53. Дамдинов Б.Д. Теоретичекие проблемы правового статуса субъекта Российской Федереации //Сибирский юридический вестник. – 2002. - № 3. – С.18- 23.

  54. Конституционный статус личности в СССР - / Корнелюк А.Г., Радова О.П., Свеженцева Р.Ю. и др. /Под ред. В.А.Маслова. - М.: Юрид.лит., 1980.- 278 с.

  55. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. - М.: Политиздат, 1979. – 222 с.

  56. Кучинский В.А. Личность, свобода, право. - М.: Радуга, 1978. – 188 с.

  57. Новоселов В.И. Правовое положение граждан в отраслях государственного управления. – Саратов: Изд-во Саратовського гос. ун-та, 1977. – 233 с.

  58. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. - М., 1982.- Т.2. - 412 с.

  59. Патюлин В.А. Государство и личность в СССР. - М.: Политиздат, 1974.- 290 с.

  60. Ровный В.В. О категории «правовой модус» и ее содержании // Государство и право. - 1998.- № 4.- С.86-92.

  61. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении.- М.: Юрид.лит., 1974. – 256 с.

  62. Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. - М.: Госюриздат, 1958. – 285 с.

  63. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. - М.: Госюриздат, 1950.- 218 с.

  64. Мицкевич А.В. Субъекты советского права.- М.: Госюриздат, 1962.- 362 с.

  65. Комаров С.А. Общая теория государства и права. - М.: Полис, 1997.- 682 с.

  66. Винницкий Д.В. Субъекты налогового права.- М.: Юристъ, 2000.- 254 с.

  67. Якимов А.Ю. Статус субъекта административной юрисдикции и проблемы его реализации. - М.:Юнити, 1999.- 318 с.

  68. Бахрах Д.Н. Индивидуальные субъекты административного права // Государство и право. - 1994.- № 3. – С.18-24.

  69. Ткаченко Ю.Г. Методологические вопросы теории правоотношений. М.: Изд-во МГУ, 1980. – 278 с.

  70. Богданова Н.А. Категория статуса в конституционном праве // Вестн. Моск. ун-та. - Серия 11. Право.- 1998. - №3.- С.14-18.

  71. Советское государственное право: Учебник /Под. ред. С.С.Кравчука. - М.: Юрид.лит., 1985.- 356 с.

  72. Лукашева Е.А. Права и свободы человека // Теория права и государства/ Под ред. Г.Н. Манова. - М.: Юрид.лит., 1996. – С.219-256.

  73. Белкин А.А., Гумерова Л.Ш. Понятие и особенности правового статуса органа советского государственного управления// Государственное управление и право: история и современность. - Л.: ЛГУ, 1984. - С. 6–12.

  74. Цабрия Д.Д. Статус органа управления // Советское государство и право. – 1978. – № 2. – С. 126-128.

  75. Лазарев Б.М. Государственное управление на этапе перестройки. – М.: Юрид. лит., 1988. – 320 с.

  76. Ливеровский А.А. О статусе субъекта Российской Федерации // Правоведение. - 2000. - № 2.- С.88-92.

  77. Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник. -Луцьк: Вежа, 2000. - 558 с.

  78. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебн. для вузов. – М.: Юнити, 1996. – 336 с.

  79. Мильнер Б.З. Теория организаций. – М.:Веди, 1998. – 578 с.

  80. Власов П.К. Психология формирования стратегии организации на этапе замысла. – СПб.: Узд-во С.-Петерб. ун-та, 2001. – 268 с.

  81. Егоршин А.П. Управление персоналом. – Н.Новгород: НИМБ, 1999. – 624 с.

  82. Оруэлл Дж. 1984. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 211 с.

  83. Авер'янов В.Б. Фактори централізації та децентралізації у структурно-функціональній організації апарату державного управління //Державне управління в Україні, централізація і децентралізація – К., 1998. – С.101-109.

  84. Гурне Б. Державне управління.- К.: Думка, 1993.– 240 с.

  85. Плигун Ю.С. Поняття правоохоронної діяльності та її суб'єкти // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - Вип. 17. – 548 с.

  86. Положення про Державний департамент промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2005 р. № 1090.

  87. Бондаренко І.В. Органи внутрішніх справ в системах правоохоронних органів України, Російської Федерації та інших зарубіжних країн: теоретичні аспекти: Дис …канд. юрид наук: 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних та правових вчень. – Національна академія внутрішніх справ України. – Київ, 2004. – 213 с.

  88. Петроченко Ю.А. Реформування правоохоронних органів України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2005. - № 12; http://mndc.naiau.kiev.ua/Gurnal/12.htm.

  89. Судоустройство и правоохранительные органы в Российской Федерации / Под ред. В.И. Швецова. - М., 1996. - С.34 – 36.

  90. Витрук Н.В.Конституционное правосудие. - М., 1998. - С.11.

  91. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. - М., 1997. - С.296.

  92. Рекомендація R (2000)19 Комітету міністрів держав-членів щодо ролі прокуратури в системі кримінального судочинства (прийнята Комітетом Міністрів 6 жовтня 2000 року на 724 засіданні заступників міністрів).

  93. Тацій В., Грошевий Ю. Прокуратура в системі поділу влади // Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 1(16). — С. 61—69.

  94. Руденко М. Проблеми розвитку прокуратури України // Право України. - 2003. - №2. – С.24.

  95. Козіна А. А. Забезпечення податковою міліцією законності у сфері оподаткування: організаційно-правові аспекти повноважень та статусу: Дис …канд. юрид.наук: 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2005.- 210 с.

  96. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 15.

  97. Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада 1993 р. № 3659-ХІІ // Голос України. – 1993. – 21 грудня.

  98. Митний кодекс України, прийнятий 11 липня 2002 р. – К.: Істина, 2002. – 168 с.

  99. Бюлетень Восьмої сесії Верховної Ради України дванадцятого скликання. – Видання Верховної Ради України, 1993. – Т. 10. – № 46-50.

  100. Про затвердження Положення про Управління по роботі правоохоронних органів Адміністрації Президента України: Указ Президента України від 20 липня 2001 р. № 536/2001 // Урядовий кур'єр. – 2002. – 6 квітня.

  101. Про заходи щодо зміцнення дисципліни працівників та вдосконалення кадрової роботи у правоохоронних органах: Розпорядження Президента України від 26 березня 2002 р. № 53/2002-рп // Урядовий кур'єр. – 2001. – 25 липня.

  102. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20.

  103. Про державну податкову службу в Україні: Закон України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ // Закони України: В 18 т. / Верховна Рада України. Інститут законодавства. – К., 1996. – Т. 1. – С. 37-47.

  104. Иванов П.В. Частная детективная и охранная деятельность (административно-правовой аспект): Автореф. дис … канд. юрид. наук: 12.00.02 - СПб., 1998. – 19 с.

  105. Нор В., Грищук В., Кир'яков В. Недержавна правоохоронна діяльність (правова концепція) // Право України. – 1991. – № 2. – С. 23-25.

  106. Ілюшин Ю., Соболевський Л. Недержавна правоохоронна діяльність // Право України.–1993.– № 2. – С. 48-49.

  107. Солнышкова О.В. Соотношение частной охранной и детективной правоохранительной деятельности //Журнал российского права. – 2001. – № 9. – С. 83-90.

  108. Образцов С.Е. Органы внутренних дел как субъект реализации правоохранительной функции государства (организационно-правовой аспект): Автореф. дис ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / Санкт-Петерб. ун-т. – М., 1999. – 20 с.

  109. Про державну службу: Закон України // Відомості Верховної Ради України.- 1993.-№ 52.- Ст.490.

  110. Кодекс законів про працю Української РСР // Відомості Верховної Ради УРСР.-1971.- № 50.- Ст. 375.

  111. Кодекс про адміністративні правопорушення //Відомості Верховної Ради УРСР. - 1984. - № 51. - Ст. 1122.

  112. Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” // Відомості Верховної Ради України.-1992.- № 22.- Ст. 303.

  113. Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ: Затверджено Указом Президії Верховної Ради України від 29 липня 1991 року // Відомості Верховної Ради України.-1991.- № 7.

  114. Ноздрачев А.Ф. Государственная служба. – М.: Статут, 1999. – 592с.

  115. Административное право. Общая и Особенная части : Учебник / Под ред. А.П. Коренева. – М.: МВШМ МВД СССР, 1986. – 487с.

  116. Дубенко С.Д. Державна служба і державні службовці в Україні / За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 1999. – 195с.

  117. Государственная служба: теория и организация: Курс лекцій / Е.В. Охотский , В.Г. Ігнатов., Б.В. Латов и др. –Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – 348 с.

  118. Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов и фак. / Под ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. – М.: Изд-кая группа “Инфра-Норма”, 1997. – 376с.

  119. Общая теория государства и права / Отв. ред. М.Н.Марченко. –М.: Юристъ, 2000. – 578 с.

  120. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. –М.: Юрист, 2001. -776с.

  121. Комаров С.А. Общая теория государства и права: Учебник. Изд. 4-е. - М.: НОРМА, 1998. – 540 с.

  122. Хропанюк В.Н. Теория государства и права / Под ред. В.Г. Стрекозова. –2-е изд., доп. и перераб. -М., 1996. – 378с.

  123. Проблемы общей теории права и государства /Под общ. ред. В.С.Нерсесянца. –М.: Юристъ, 1999. – 546 с.

  124. Италия. Конституция и законодательные акты / Пер. с итал. – М.: Прогресс, 1988. – 392 с.

  125. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4 томах. / Отв. ред. Б.А. Страшун. – М.: Изд-во БЕК, 1998. – Т. 3. - 764 с.

  126. Попов Н.Ю. Судебная система Италии // Судебные системы западных государств. – М.: Наука, 1991.

  127. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть // Под ред. и с предисл. И.Д. Козочкина. – М.: Институт международного права и э кономики шимени А.С. Грибоедова, 2001. – 576 с.

  128. Делла Марра Т. Уголовный процесс Италии: реформа и контрреформа // Государство и право. – 1993. – № 1.

  129. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник // Отв. ред. – д-р юрид. наук, проф. А.Я. Сухарев. – М.: Изд-во “НОРМА” (Издательская группа “НОРМА-ИНФРА•М”), 2000. – 840 с.

  130. Васильева Т.А. Административное право Италии // Административное право зарубежных стран. – М.: СПАРК, 1996. - Гл. 5.

  131. Шишкін В.І. Судові системи країн світу: Навч. посіб.: У 3 кн. – К.: Юрінком Інтер, 2001. - Кн. 1. – 336 с.

  132. Голландская правовая культура //Отв. ред. В.В. Бойцова и Л.В. Бойцова. – М.: Легат, 1998. – 524 с.

  133. The Court System in the Netherlands / Administration of Justice – Legal Assistance. - July 1988´ JMmistry of Justice.

  134. Цунэо Инако. Современное право Японии. – М.: Прогресс, 1981.

  135. Шишкін В.І. Судові системи країн світу: Навч.пос.: У 3 кн. – К.: Юрінком Інтер, 2001. - Кн. 1. – 320 с.

  136. Конституції країн парламентської демократії / За ред. В.М. Кампо. – Л.: Інститут державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів України; Львівський університет, 1994. – Вип. 2. – 93 с.

  137. Arbeitsrecht. Dr. h. c. mult. Hans C., Dr. Reinhard Richandi. Stand der Sammlung. – Munchen, 1999.

  138. Journal officiel de la Republiguе Francaise Lois et decrets. – Paris, 1.01.1988.

  139. Французская Республика. Конституция и законодательные акты // Под ред. В.А. Туманова. – М.: Прогресс, 1989.

  140. Филиппов С.В. Судебная система США. – М.: Наука, 1980.

  141. Девід П. Каррі. Конституція Сполучених Штатів Америки: Посібник для всіх. – К.: Веселка, 1993.

  142. Introduction to Foreign Legal Systems // The American Association of Law Libraries. – New York, London, Rome: Oceanna Publications, 1994.

  143. Stumpf Harry P., John H. Culver. The Politics of State courts. – New York: Longman Press, 1992.

  144. Public General Acts. – London, 1974.

  145. Common law and Statute law // New Zealand: Law j, 1983. – Oct.

  146. Богдановская И.Ю. Правовые системы Канады, Австралии и Новой Зеландии: особенности развития // Право и политика. – 2002. – № 8.

  147. Introduction to New Zealand Legal system. – 1982.

  148. Kirly M., Schelow T.G. Aboriginal Customary Laws // Adelaide Law Rev., 1980. – Vol. 7. – № 2.

  149. Марцеляк О.В. Етапи становлення інституту омбудсмана у світі //Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Харків: Магістр, 2003. – № 3 (18). – С. 13-21.

  150. Соломаха В.О. Судова система України та європейські реалії // Удосконалення судової системи України. – Львів, 2004. – С.45-47.

  151. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про судоустрій України» № 4541 від 19.12.2003, подана народними депутатами України IV скл. Кармазіним Ю.А. і Потебеньком М.О.

  152. Запорожець М.П. Адміністративно-правове забезпечення діяльності місцевих загальних судів України: Дис … юрид.наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Національний університет внутрішніх справ України, - Харків, 2004. – 179 с.

  153. Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка. – М.: Азбуковник, 1999. – 944 с.

  154. Копєйчиков В.В. Правознавство: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 1999.

  155. Дворянсков И.В. Уголовно-правовой механизм обеспечения получения достоверных доказательств //Новое право. – 2002. - № 6. – С.67-76.

  156. Туманянц А. Р. Контрольні функції суду у сфері кримінального судочинства / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. -Харків: Основа, 2000. - 107 с.

  157. Карпов Д.В. Проблемы конституционно-правового гарантирования правозащитной функции судебной власти в Российской Федерации: Автореф. дис … канд. юрид. наук: специальность 12.00.02 – конституционное право; государственное управление; административное право;муниципальное право. - Нижний Новгород, 2000. – 19 с.

  158. Предупреждение преступлений - важная функция советского суда / В. И. Ширвинский, Е. Г. Ковальчук,

А. С. Шляпочников, // Советское государство и право. -1963. - № 1. - С. 124 – 129.

  1. Федоров H.B. О судебной реформе в России // Гос. и право. — 1992. — № 6. — С. 12.

  2. Базанов И.А. Суд при Временном правительстве России // Цивилистические исследования. — Вып. 1 : Сборник научных трудов памяти профессора И.В. Федорова / Под ред. Б.Л. Хаскельберга, Д.О. Тузова. — М., 2004. – 480 с.

  3. Про статус суддів: Закон України //Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 8. - Ст.56.

  4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 3 частини другої статті 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункту 5 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій України" (справа про Касаційний суд України) від 11 грудня 2003 р. № 20-рп/2003.

  5. Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо місцевої міліції” // Офіційний вісник України. – 2004. – № 13. – Ст. 876.

  6. Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 35. – Ст. 358.

  7. Закон України “Про боротьбу з корупцією” // Голос України від 18 лютого 1998 р.

  8. Указ Президента України від 17 жовтня 2000 р. “Про Положення про Міністерство внутрішніх справ України” // Офіційний вісник України. – 2000. – № 42. – Ст. 1774.

  9. Указ Президента України від 22 січня 2001 р. “Про утворення місцевої міліції” // Офіційний вісник України. – 2001. – № 4. – Ст. 112.

  10. Указ Президента України від 17 січня 2001 р. із змінами і доповненнями “Про Комісію з питань реформування правоохоронних органів в Україні” // Офіційний вісник України. – 2001. – № 3. – Ст. 57.

  11. Постанова Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. “Про створення Державної служби боротьби з економічною злочинністю” // Зібрання Постанов Уряду України. – 1994. – № 2. – Ст. 30.

  12. Постанова Кабінету Міністрів України від 8 липня 1995 р. “Про створення кримінальної міліції у справах неповнолітніх” // Зібрання Постанов Уряду України. – 1995. – № 9. – Ст. 237.

  13. Постанова Кабінету Міністрів України від 24 квітня 1996 р. “Про Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ” // Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 30 червня 1996 р. № 455 “Про забезпечення реалізації Концепції розвитку системи Міністерства внутрішніх справ”. – К., 1996.

  14. Сборник международных соглашений МВД Российской Федерации. – М.: СПАРК, 1996.

  15. Стратегія та рекомендації щодо тактики боротьби з організованою злочинністю і корупцією на 2002 р. – К.: Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України. – 2001.

  16. Административная деятельность органов внутренних дел. – Часть Общая: Учебник / Под ред. д-ра юрид. наук, проф. А.П. Коренева. – 3-е изд., с измен. и доп. – М.: Московская академия МВД России: Центр юридической литературы "Щит", 2001. – 309 с.

  17. Лисюченко В.П., Ольховик П.В. Управління органами внутрішніх справ: Навчальний посібник. – К.: Вид. А.В.Паливода , 2002. – 128 с.

  18. Административная деятельность органов внутренних дел. – Часть Общая: Учебник / Под ред. д-ра юрид. наук, проф. А.П. Коренева. – 3-е изд., с измен. и доп. – М.: Московская академия МВД России: Центр юридической литературы "Щит", 2001. – 309 с.

  19. Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України: Підручник. – Харків: Ун-т внутр. справ, 1998. – 480 с.

  20. Про заходи щодо вдосконалення державного управління у сфері пожежної безпеки, захисту населення і території від наслідків надзвичайних ситуацій: Указ Президента України від 17 січня 2003 р. № 47/2003 // Урядовий кур'єр. – 2003. – 29 січня.

  21. Про питання щодо перетворення внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України у невійськове формування: Указ Президента України від 18 серпня 2003 р. № 863/2003.

  22. Структура центрального апарату Міністерства внутрішніх справ України, затв. наказом МВС України від 03.06.2002 № 650.

  23. Про утворення місцевої міліції: Указ Президента України від 22 січня 2001 року № 29/2001 // Урядовий кур'єр. – 2001. – 25 січня.

  24. Про заходи щодо вдосконалення державного управління у сфері пожежної безпеки, захисту населення і території від наслідків надзвичайних ситуацій: Указ Президента України від 17 січня 2003 р. № 47/2003 // Урядовий кур'єр. – 2003. – 29 січня.

  25. Про питання щодо перетворення внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України у невійськове формування: Указ Президента України від 18 серпня 2003 р. № 863/2003.

  26. Правоохоронні органи України: Курс лекцій / А.П. Гель, Г.С. Семаков, Д.П. Цвігун. – К.: МАУП, 2000. – 240 с.

  27. Аврутин Ю.Е., Зубов И.Н. Органы внутренних дел в государственном механизме Российской Федерации (государственно-правовые и социальные вопросы функционирования и перспектив развития): Монография. - СПб.: Санкт-Петербургский университет МВД России, 1998. – 198 с.

  28. Бельсон Я.М. Полиция против преступности: кто кого? //Общество,право,полиция: Материалы Международной научно-практической конференции 23-24 мая 1995г. – СПб., 1996.– Ч.1. – С. 16-22.

  29. Пікуля Т.О. Концептуальні моделі організаційно-правової побудови та розвитку системи міліції України у третьому тисячолітті // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. – 2001. – № 1 (4). – С. 313-320.

  30. Теория права и государства: Учебник для юрид. вузов / В.С. Афанасьев, А.Г. Братко, В.Н. Бутылин и др.; В.В. Лазарев (ред.); Академия М-ва внутренних дел России. – М.: Право и закон, 1996. – 424 с.

  31. Курашвили Б.П. Проблемы теории государственного управления в условиях совершенствования развитого социализма: Автореф. дис… д-ра юрид. наук. 12.00.02. - ЦГПАН. – М., 1985. – 35 с.

  32. Соловей Ю.П. Правовое регулирование деятельности милиции в Российской Федерации. – Омск: ВШМ МВД РФ, 1993. – 504 с.

  33. Туманов Г.А. Орган внутренних дел как система управления: Лекция. – М.: Высш. школа МВД СССР. – 1972. – 30 с.

  34. Петров С.М., Туманов Г.А. Категория интереса в теории советского государственного управления

// Советское государство и право. – 1990. – № 8. – С. 13-20.

  1. Міжнародний поліцейський огляд. URL :http // www. policereview. corn. 1998-1999.

  2. Про Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ України: Постанова Кабінету Міністрів України від 24 квітня 1996 року № 456.

  3. Програма формування позитивного іміджу міліції України на 2003-2007 роки, затв. рішенням колегії МВС України від 10 січня 2003 року № 1 км / 1 ДСК "Про актуальні питання оперативно-службової діяльності органів внутрішніх справ України та основні напрями вирішення завдань, поставлених перед системою МВС України Президентом та Урядом України".

  4. Козанчук І.Д. Паблік рилейшенз у діяльності міліції західних країн // Вісник університету внутрішніх справ. – 1999. – № 9. – С. 397-401.

  5. Жуковська Ж.О. Залучення населення до співробітництва з міліцією // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2000. – № 1. – С. 22-27.

  6. Пікуля Т.О. Роль міліції щодо поліпшення правопорядку в Україні // Проблеми пенітенціарної теорії і практики: Щорічний бюлетень Київського інституту внутрішніх справ / Редкол.: В.М. Синьов (головн. ред.) та ін. – К.: КІВС: МП “Леся", 2002. – С. 196 – 203.

  7. Полубицкий В.И. Виктимологические аспекты профилактики преступлений: Уч. пособие. – М.: Акад. МВД СССР, 1980. – 77 с.

  8. Шестаков Д.А. Супружеское убийство как общественная проблема / С. – Петербург. гос. ун-т. – СПб.: Изд-во С. – Петербург. ун-та, 1992. – 90 с.

  9. Харитонов А.Н. Государственный контроль над преступностью. – Омск: ВШМ МВД РФ, 1997. – 306 с.

  10. Ляшенко Н.О. Сім'я міліціонера як об'єкт соціологічного дослідження // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – Харків: Ун-т внутр. справ. – 1997. – С. 228-231.

  11. Шаповал В.А. Права человека и статус правоохранительных органов (Материалы симпозиума в Санкт – Петербургском юридическом институте МВД России) // Государство и право. – 1994. – № 11. – С. 81-119.

  12. Лавриненко О.В. Правовое регулирование приема на службу в органы внутренних дел Украины: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.05 / Университет внутренних дел. – Харків, 1998. – 224 с.

  13. Опришко І.В. Проблеми реформування органів внутрішніх справ // Науковий вісник. НАВСУ.– К. 1999. – Вип. 2. – С. 134-138.

  14. Сидорук Л.А. Роль і місце кримінальної міліції в системі органів внутрішніх справ // Науковий вісник. – УАВС. – К., 1997. – Вип.2. – С. 47-49.

  15. Концепція розвитку органів внутрішніх справ України в ХХІ столітті: Науковий проект / МВС України. НАВСУ За. ред. Я.Ю. Кондратьєва. – К., 1999. – 27 с.

  16. Про основні підсумки діяльності Служби безпеки України у 2004 році: Звіт за 2004 рік //Прес-центр СБУ України.

  17. Про внесення змін до Закону України “Про Державну податкову службу в Україні»: Закон України //Відомості Верхової Ради України. – 1998. - № 29. - Ст.190.

  18. Манохин В.М. Порядок формирования органов государственного управления. - М., 1979.

  19. Шкарупа В.К. Доказування та докази в адміністративно-примусовій діяльності органів внутрішніх справ. - К., 1995.

  20. Про державну податкову службу в Україні: Закон України //Відомості Верховної Ради України. -1991. - № 6. - Ст. 37.

  21. Лазарев Б.М. Понятие компетенции органов управления, ее элементы и значение. В кн.: СССР-ГДР: Компетенция органов государственного управления. - М., 1984.

  22. Ковачев Д.А. Функция, задачи, компетенция и правоспособность государственного органа // Правоведение. - 1985. - № 4. – С. 43-47.

  23. Аверьянов В.Б. Организация аппарата государственного управления. - К., 1985. - С.51.

  24. Бахрах Д.М. Административное право: Учебн. - М., 1996. - С.86.

  25. Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій. - К., 1998. - С.36.

  26. Куренной В.С. Компетенция и формы деятельности исполнительных комитетов городских советов народных депутатов: Автореф. на соиск. уч.ст. канд. юрид. наук - М., 1973. – 22 с.

  27. Рудяков М.М. ОВД в системе правоохранительных органов советского государства: Автореф. дис. на соиск.уч.ст. канд. юрид. наук. - Харьков, 1987.

  28. Соловков Ю. Митниця - захист інтересів народу, інтересів держави // Право України.-2000.- №8. - С.3.

  29. Митний кодекс України //Відомості Верховної Ради. – 2002. - № 38-39. – Ст.288.

  30. Соловков Ю.П. Сучасний стан митної справи в Україні //Вісник Академії митної служби України. - 1999. - № 3.

  31. Офіційний вісник України. - 2000.- №35.- С. 2-5.

  32. Урядовий кур’єр.- 1996.- (12.05.12).- №228 - 229.

325.Митна справа // Науково-аналітичний журнал.-1999.- № 2.

326.Советский энциклопедический словарь. - М., 1987. – С.111.

  1. Сунгуров А.Ю. Сравнительный анализ института омбудсмана. // Развитие института Уполномоченного по правам человека в российских регионах. – Т. 2. Региональный омбудсман / Под редакцией А.Ю. Сунгурова. Приложение к журналу "Северная Пальмира". – СПб: 1999. – С. 146-169.

  2. Ливеровский А.А., Романков Л.П., Худяков А.А., Худяков А.И. О правовом статусе Уполномоченного по правам человека // Ученые записки, выпуск второй. – СПб: Институт права, 1999. - С. 72-84.

  3. Пустынцев Б. Региональный омбудсман… или еще один депутат? // Развитие института Уполномоченного по правам человека в российских регионах. - Том 2. Региональный омбудсман /Под редакцией А.Ю. Сунгурова. Приложение к журналу "Северная Пальмира". – СПб., 1999. – С. 192-196.

  4. Комарова В.В. Уполномоченный по правам человека в Российской Федерации // Государство и право. – 1999. - № 9. - С. 21-31.

  5. Лебедев А.И. В аппарате Уполномоченного по правам человека в Российской Федерации. // Московский журнал международного права. - 2000. - № 1/37, январь-март. - С.128-138.

  6. Общая теория прав человека / Руководитель авторского коллектива и ответственный редактор доктор юридических наук Е.А. Лукашева. – М.: Издательство “НОРМА”, 1996. – 520 с.

  7. Общая теория прав человека /Руководитель авторского коллектива и ответственный редактор доктор юридических наук Е.А. Лукашева. – М.: Издательство “НОРМА”, 1996. – 520 с.

  8. Марцеляк О.В. Етапи становлення інституту омбудсмана у світі //Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Харків: Магістр, 2003. – № 3 (18). – С. 13-21.

  9. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України //Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 20. – Ст.99.

346. Судебная власть /Под ред.И.Л.Петрухина. – М.: Юрид.лит., 2003. – 432 с.

347. Конспект лекцій з дисципліни “Організація роботи судових та правоохоронних органів” / Укладачі: Т.М.Ковалевська., С.В.Бєлан .- АЦЗ України, 2005. - 96 с.

348.Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2005 р. (за даними судової статистики). – К.: Верховний Суд України, 2006.

349.Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схвалено Указом Президента України від 10 травня 2006 року

№ 361/2006//Офіційний вісник України.- 24.05.2006 р. - № 19. - С. 23. – Ст.1376.

350.Положення про Державну судову адміністрацію України: затверджене Указом Президента України від 3 березня 2003 року № 182/2003.

351. Стефанюк В.С., Клімашевська Ю.А. Інформаційні технології в діяльності Верховного Суду України // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – № 4.

352. Богданов Л.В. Комп’ютерна система арбітражних судів як один із чинників захисту прав сторін у судовому процесі // Вісник арбітражного судочинства. – 2002 . – № 2.

353. Остень О., Киселев М. Електронні документи і стандартизація // Право України. – 1998. – № 3.

354. Сегай М.Я., Клімашевська Ю.Я. Нагальні проблеми інформатизації судової діяльності// XI Міжнародна наукова конференція “Інформатизація та інформаційна безпека правоохоронних органів” (М., 21–22 травн. 2002 р.) : Зб. праць. – М., 2002.

355. Лист Генерального прокурора України від 3.03.2006 р. № 11/1-557.

356. Лист Першого заступника Генерального прокурора України від 16.05.2006 р. № 11/1-836.

357. Климов Е.А. О профессиональной пригодности //Психология работы с персоналом в трудах отечественных специалистов / Под ред. Л.В.Винокурова. – СПб.: Питер, 2001. – 512 с.

358. Каркач П.М. Організація роботи прокуратури міста, району. Методичний посібник з організації роботи в міських, районних прокуратурах. – Харків: Право, 2006. – 352 с.

359. Указ Президента України від 31 січня 2006 року № 80/2006 // Офіційний вісник України вiд 15.02.2006. - № 5. - с. 45. – Ст.212.

360. Середа Г., Рогатюк І., Цимбалюк В. Концептуальні засади наукового забезпечення інформатизації прокуратури // Вісник прокуратури. – 2006. - № 5. – С.14-19.

361. Косюта М.В. Проблеми та шляхи розвитку прокуратури України в умовах побудови демократичної правової держави. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.10. – Судоустрій, прокуратура та адвокатура. – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2002. - 467 с.

362. Якимчук М.К. Організаційно-правові основи управління в органах прокуратури України. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальні¬стю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. – Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - Київ, 2002. – 306 с.

363. Аналіз стану роботи по добору, розстановці, професійній підготовці та вихованню кадрів в органах прокуратури Харківської області у 2005 році затверджено прокурором Харківської області В.Л.Синчуком 27 січня 2006 року.

364. Інструкція про порядок ведення систематизації законодавства в органах прокуратури, затверджена наказом Генерального прокурора України від 22 квітня 2004 р. № 7 гн.

365. Указ Президента України «Про Єдиний державний реєстр нормативних актів» від 27 червня 1996 року № 468/96 // Урядовий кур'єр вiд 04.07.1996.

366.Петриненко О. Проблеми реформування законодавства щодо системи органів досудового слідства в Україні //Юстиніан. – 2002. - №5. - .ua/article.php?id=587.

367. Грехем Л. Естествознание, философия и науки о человеческом поведении в Советском Союзе. – М., 1991. – С.65-69.

368. Голина В.В. О понятии “преступность” // Сборник: Преступность, социальный контроль и защита прав личности. – Материалы 2-го Международного причерноморского социально-девиантологического симпозиума. – Одесса. – 1996. – Т. 1. – С.48-49.

369. Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. – М.:Политиздат, 1969. – 346 с.

370. Курс советской криминологии: Предмет. Методология. Преступность и ее причины. Преступник. – М.: Юридическая литература. – 1985. – С.138-139.

371. Криминология. – М.: Изд-во МГУ. – 1994. – С.63; Кримінологія.Учебник / Под ред. акад. В.Н. Кудрявцева, проф. В.Е. Эминова. – М.: Юрист, – 1995. – С.22.

372. Кудрявцев В.Н. Причинность в криминологии. – М, 1968. – С.152.

373. Блувштейн Ю.Д., Яковлев А.М. Введение в курс криминологии: Учебное пособие. – Минск, 1983. – С.22.

374.Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика. – М.: Академия МВД СССР. – 1980. – С.159.

375. Коган В.М. Социальные свойства преступности. – М., 1977. – С.37.

376. А.И. Долгова , Б.В. Коробейников, В.Н Кудрявцев., В.В Панкратов. Понятия советской крминологии: Методологическое пособие. – М. – 1985. – С.5-15.

377. Стручков Н.А. Преступность как социальное явление: Лекции по криминологии. – Л. – 1979. – С.14.

378. Фролова О.Г. Злочинність і система кримінальних покарань. – Київ – 1997. – С.19.

379. Даньшин И.Н. Преступность: понятие и общая характеристика, причины и условия. – Киев. – 1988. – С.4.

380. Даньшин И.Н. Введение в криминологическую науку. – Харьков: Право. – 1998. – С.12-13.

381. Криміногенна ситуація в Україні у 2005 році http://mvsinfo.gov.ua/official/2006/01/012406_1.html.

382. Рекомендації парламентських слухань "Про стан забезпечення житлом та іншими гарантіями соціального захисту військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб" //Голос України вiд 11.03.2006, № 45.

383. Монтескье Ш. О духе законов // Монтескье Ш. Избранные произведения / Общ. ред. и вступ. ст. М.Н.Баскина. – М.: Госполитиздат, 1955. – 478 с.

384. Профилактика коррупции в полиции // Обзорная информация ГИЦ МВД России.- М., 1999.Вып.3.–56 с.

385.Ларин В.А. Коррупция: опыт системного исследования.–Ростов-на-Дону: Феникс, 2004. – 368 с.

386. Винокуров С. Боротьба з корупцією в Україні //Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – С. 3-6.

387. Сборник международных документов в области защиты прав человека и борьбы с преступностью.- М.: СПАРК, 2004. - С. 77 - 86.

388. Police journal. 2002. - vol. 75. - № 2. – Р: 137-160.

389. Д. Смит. Коррупция в полиции – британский опыт //Коррупция в органах государственной власти: природа, меры противодействия, международное сотрудничество: Сборник статей / Под ред. П. Н. Панченко, А. Ю. Чупровой, А. И. Мизерия. – Н. Новгород: Нимб, 2001. - С. 487-492.

390. Орзаг-Ленд Т. Борьба с коррупцией среди служащих полиции // Переводы материалов о практике деятельности правоохранительных органов зарубежных стран. – М.: ГИЦ МВД Росси. - 2001. - Вып. № 18. - С. 42-44.

1 Цей висновок підтверджується основними індексами, що застосовуються у кримінально-правовій статистиці і розраховані Рахунковою палатою, а саме:

злочинної активності населення (співвідношення числа осіб, які вчинили злочини, до чисельності населення), яка протягом 2001-2005 років становила: 0,006; 0,006; 0,006; 0,006 та 0,005 відповідно;

криміногенної активності (співвідношення кількості злочинів до числа осіб, що їх вчинили), яка відповідно становила:1,8; 1,7; 2,1; 2 та 2;

інтенсивності злочинності (співвідношення кількості зареєстрованих злочинів до чисельності населення), яка за цей період залишилися незмінною - 0,01;

віктимізації злочинності (співвідношення кількості осіб, які стали об'єктом злочинних посягань протягом певного проміжку часу, до загальної кількості населення), який також залишався незмінним (2002 рік - 0,01 /256979/48202,5/, 2003 рік - 0,01 /351855/47812,9/, 2004 рік - 0,01 /328570/47451,6/, 2005 рік - 0,01 /309208/47105,2).

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Сумський державний університет Бібліотека. Інформаційно-бібліографічний відділ Друковані праці співробітників Сумського державного університету за 2007 рік Бібліографічний покажчик Суми-2009

    Документ
    Д76 Друковані праці співробітників Сумського державного університету за 2007 рік: Бібліографічний покажчик.- Суми: Вид-во СумДУ. Бібліотека. Інформаційно-бібліографічний відділ, 2009.
  2. Навчальний посібник підготовлено за сприяння Національного банку України

    Документ
    Банківське право України: Навч. посібник. Кол. авт.: Жуков А. М., Іоффе А. Ю., Кротюк В. Л., Пасічник В. В., Селіванов А. О. та ін. / За заг. ред. А. О.
  3. «european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Терентьєв В.І. канд. юр. наук, доцент (голова); Козаченко О.В. канд. юр. наук, доцент (заступник голови); Достдар Р.М. канд. юр. наук, доцент МНЦ ОНЮА; Ємельянова Л.
  4. Філософсько-правові І теоретико-юридичні аспекти генезису публічно-правового порядку

    Документ
    Розбудова суспільства на засадах громадянських цінностей і формування властивостей правової і соціальної держави вимагає переосмислення багатьох державно-правових реалій, серед яких особливе місце займає служба.
  5. Київський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Калюк Олексій Миколайович

    Документ
    в Україні у 1939-1953 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143 ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . .

Другие похожие документы..