Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Конкурс'
В результате проведения конкурса на замещение вакантной должности федеральной государственной гражданской службы «ведущий специалист-эксперт отдела н...полностью>>
'Доклад'
Р/счет 402048103 6 в ГРКЦ ГУ БАНКА РОССИИ ПО ПЕРМСКОМУ КРАЮ БИК 045773001 УФК ПО ПЕРМСКОЙ ОБЛАСТИ(ДО, МОУ СОШ №127 г. Перми Л/С 02930600395 Свидетельс...полностью>>
'Документ'
Металургія належить до провідних галузей промисловості України. Більшість продуктів металургійного виробництва, а це передусім залізовуглецеві сплави...полностью>>
'Конкурс'
о республиканском конкурсе на лучшую организацию работы по профилактике правонарушений и борьбе с преступностью в подростково-молодежной среде среди ...полностью>>

Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації (2)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

КРИМСЬКИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ

КОНСАЛТИНГОВО-КОНФЛІКТОЛОГІЧНИЙ ЦЕНТР

ЦЕНТР РОЗВИТКУ ОСВІТИ, НАУКИ ТА ІННОВАЦІЙ

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ТА МЕНТАЛЬНІСТЬ: САМОБУТНІСТЬ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Матеріали ІІ Всеукраїнської

науково-практичної конференції

12-14 лютого 2010 р.

Сімферополь-Ялта

Українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 12-14 лютого 2010 р. – Сімферополь: ВіТроПринг, 2010. – 86 с.

Редакційна колегія:

  1. Тарасов В.І. – ректор Кримського інституту бізнесу, кандидат філософских наук, доцент.

  2. Трофимова В.В. – директор Центру розвитку освіти, науки та інновацій, кандидат економічних наук.

  3. Сініца Д. А. – доцент Кримського інституту бізнесу, кандидат філологічних наук.

Тематичні напрямки конференції

  • Художня та літературна майстерність українського народу (українців, росіян, кримських татар та інших національностей).

  • Українська мова: тенденції розвитку.

  • Становлення інформаційного суспільства та особливості он-лайн спілкування.

  • Український фольклор та народні ремесла як чинник розвитку етнографічного туризму.

  • Історія та сучасність українського козацтва.

  • Особливості економічної культури українського народу

  • Роль інститутів освіти та науки у формуванні культури та ментальності українського народу.

В матеріалах конференції представлені результати досліджень вітчизняних україністів. Проаналізовано важливі культурологічні чинники формування свідомості українського народу, визначений вплив художньої та літературної майстерності на розвиток нації. Визначені проблеми та перспективи розвитку українська мови. Розглянуто особливості економічної культури українського народу. Розкрито роль інститутів освіти та науки у формуванні культури та ментальності українського народу.

Для студентів, аспірантів, науковців, державних службовців та всіх, хто прагне розвитку української культури та збереження національної самобутності в умовах глобалізації.

© Автори статей, 2010

© ВіТроПринг, 2010

ЗМІСТ

Азаренков Віктор Миколайович, Кондратенко Юрій Миколайович, Азаренкова Анна Вікторівна, Титович Андрій Олександрович

ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ

6

Бабай Людмила Володимирівна, Стремоухова Ірина Віталіївна

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

10

Білик Олена Миколаївна

УКРАЇНСЬКА МОВА (ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ) У СИСТЕМІ ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ НАПРЯМУ «КУЛЬТУРОЛОГІЯ»

13

Близнюк Екатерина александрова, Березовская Анна Алексеевна, Турова Кира Игоревна

ИСТОРИЯ СТАНОВЛЕНИЯ И БЫТ УКРАИНСКОГО КАЗАЧЕСТВА

16

Богун Любовь Анатольевна

КООПЕРАЦИЯ В ОБЛАСТЯХ ИССЛЕДОВАНИЯ И РАЗВИТИЯ И МЕНТАЛЬНОСТЬ УКРАИНСКИХ ПАРТНЕРОВ

19

Богун Любовь Анатольевна

НЕОПРЕДЕЛЕННОСТЬ В ЭКОНОМИЧЕСКИХ МЕЖДУНАРОДНЫХ ВЗАИМООТНОШЕНИЯХ

20

Богун Любовь Анатольевна

ПАРКИ-МУЗЕИ И ЭСТЕТИЧЕСКОЕ МИРОВОЗЗРЕНИЕ В КНИГЕ А. П. РОГОТЧЕНКО «УМАНСКОЕ ЧУДО»

20

Бутенко Лариса Василівна

ЧУЖОМОВНІ ТЕРМІНИ-ІННОВАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СФЕРИ ТА ЇХ ПІДПОРЯДКУВАННЯ ЗАКОНАМ СЛОВОТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

22

Васильєва І.Г.

ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ ІННОВАЦІЙ І ТРАДИЦІЙ У ПІДГОТОВЦІ УПРАВЛІНСЬКИХ КАДРІВ

25

Вікторіна Олена Миколаївна

Фразеологізми на позначення процесу втрати фізичної сили внаслідок надмірної трудової діяльності у степових говірках Середнього Дніпро-Бузького межиріччя

27

Грабар Наталя Григорівна,

Мазоренко Марина Олегівна,

ОN – LINE СПІЛКУВАННЯ: ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

31

Даниленко Мирослава Платонівна

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЕТНОГРАФІЧНОГО ТУРИЗМУ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ЗБЕРЕЖЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

33

Даниленко Людмила Вікторівна

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ РОЛІ КОЗАЧЧИНИ У ВИЗВОЛЬНОМУ ПОВСТАННІ ГАЙДАМАКІВ (ЗА РОМАНОМ Ю. МУШКЕТИКА «ГАЙДАМАКИ»)

36

Дьолог Ольга Станіславівна

УКРАЇНСЬКА МОВА У ПІВНІЧНІЙ АМЕРИЦІ: ПРОБЛЕМИ ТА ОСОБЛИВОСТІ

39

Кириленко Марина Анатоліївна, Конопельченко Лідія Володимирівна, Ліхотіна Лілія Сергіївна

ІНФОРМАЦІЙНІ І ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ

В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

42

Кобозєв Микола Михайлович, Азаренков Віктор Миколайович, Тверезовський Володимир Григорович, Павленко Інна Олександрівна

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

46

Кушнірова Лариса Василівна

Розгляд В. І. Масальським питань розвитку мови і лінгвостилістичного аналізу художніх текстів у школі

48

Луговий Богдан Васильович

ВПЛИВ ВІЙСЬКОВО-ПОСЕЛЕНСЬКОЇ ОСВІТИ НА СТАНОВЛЕННЯ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

49

Майданюк Ірина Зіновіївна,

ПРИРОДНОПРАВОВІ ЦІНОСТІ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА

51

Михайлюта О.О.,

РОЛЬ МИКОЛИ РУДЕНКА У ВІДРОДЖЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ФІЗИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

54

Парандій Валентина Олександрівна, Барабаш-Тимофієва Олена Петрівна

ФЕНОМЕН КОЗАЦТВА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

57

Пацаранюк Юлія Михайлівна

РОЛЬ І ЗАВДАННЯ ВИЩОЇ ШКОЛИ У ФОРМУВАННІ МОВНОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНОГО ФАХІВЦЯ

60

Анатолій Вікторович Резніков

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ хабарництва в Україні та сучасність

63

Родигіна Валерія Юріївна

МУЛЬТКУЛЬТУРАЛЬНИЙ АСПЕКТ В КОНТЕСТІ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ (НА МАТЕРІАЛІ МЕМУАРИСТИКИ ДОКІЇ ГУМЕННОЇ)

65

Романенко Лідія Валеріївна

УСТИМ КАРМАЛЮК – ВИРАЗНИК ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ М.СТАРИЦЬКОГО «РАЗБОЙНИК КАРМЕЛЮК»)

68

Стрижова И.А., Назарова Н.С,

САКРАЛЬНО-ФОЛЬКЛОРНЫЕ КОДЫ ПРАВОСЛАВНО-СЛАВЯНСКОЙ ЦИВИЛИЗАЦИИ

70

Тіщенко Олена Миколаївна

КОЗАЦЬКА ПЕДАГОГІЧНА КУЛЬТУРА У ЧАСОВОМУ ВИМІРІ

74

Шевцова Элина Павловна,Варина Надежда Евгеньевна,

МЕДИЙНОЕ ОБРАЗОВАНИЕ КАК ИНСТРУМЕНТ ФОРМИРОВАНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИНФОРМАЦИОННОЙ КУЛЬТУРЫ

77

Шликова Анна Андріївна, Рудакова Юлія Сергіївна

Дідик Володимир Володимирович

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

80

Чирчик Сергій Васильович

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ КУЛЬТУРИ І ОСВІТИ

82

Церковняк-Городецька Олеся Георгіївна

НАУКОВІ СПІВТОВАРИСТВА УКРАЇНСЬКОЇ ГУМАНІТАРНОЇ НАУКИ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

83

Азаренков Віктор Миколайович

Кондратенко Юрій Миколайович

Азаренкова Анна Вікторівна

Титович Андрій Олександрович

Сумський державний педагогічний

університет ім. А.С.Макаренка, м. Суми

Національний педагогічний

університет ім. М.П.Драгоманова, м. Київ

ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ

Становлення державної мови та її повноцінне функціонування є одним із критеріїв успішного розвитку любої правової держави та укріплення її авторитету на міжнародній арені.

Спробуємо простежити становище української мови в Україні в минулому та сьогоденні української держави і можливо надати відповідь на деякі питання стосовно успішного розвитку України. Протягом майже чотирьох століть українська мова зазнавала жорстокого переслідування та заборону. Наводимо хронологію знущання над українською мовою, методичного і системного викорінювання української мови як мови українського народу:

1622 — наказ царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" К. Ставровецького.

1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на "Кіевскія новыя книги!" П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.

1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.

1720 — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів із церковних книг.

1729 — наказ Петра III переписати з української на російську мову всі державні постанови й розпорядження.

1753 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати й використовувати український буквар.

1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1789 — розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл.

1808 — закриття "Студіум рутенум" — українського відділення Львівського університету.

1817 — запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.

1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

1847 — розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.

1859 — міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську азбуку замінено латинською.

  1. — закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих.

  2. — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування українськомовної духовної і популярної освітньої літератури: "Ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може".

  3. — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має вестися лише російською мовою.

    1. — запровадження польської мови як офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини.

    2. — роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що кінцевою метою освіти всіх інородців "незаперечне повинно бути обрусіння".

1876 — Емський указ Олександра II про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої українськомовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.

1881 — заборона викладання у народних школах й виголошення церковних проповідей українською мовою.

1884 — заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.

1888 — указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1892 — заборона перекладати книжки з російської мови українською.

1895 — заборона Головного управління у справах друку видавати українські книжки для дітей.

1908 — чотирма роками після визнання Російською академією наук української мови мовою (!) Сенат оголошує українськомовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.

      1. — закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення неросійських клубів.

      2. — постанова VII дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.

1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи II про скасування української преси.

1914—1916 — кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, Церкви.

1919 — зруйнування поляками Західно-Української Республіки.

1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У "теорії" боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), у якій перемогти повинна перша.

1924 — закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.

        1. — закон Румунського королівства про зобов'язання всіх "румун", котрі "загубили матірну мову", давати освіту дітям лише в румунських школах.

1925- остаточне закриття українського "таємного" університету у Львові.

1926 — лист Сталіна "Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У" з санкцією на боротьбу проти "національного ухилу", початок переслідування діячів "українізації".

1933 — телеграма Сталіна про припинення "українізації".

1933 — скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., яким дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах із більшістю учнів-українців.

1934 — спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи "за вороже ставлення до держави і румунського народу" всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.

1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей", відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.

1947 — операція "Вісла"; розселення частини українців з етнічних українських земель "урозсип" між поляками у Західній Польщі для прискорення їхньої полонізації.

1958 — закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення всіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів.

1960—1980 — масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.

1972 — заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві.

1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського "Енеїда".

1974 — постанова ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік", де вперше проголошується створення "нової історичної спільноти — радянського народу", офіційний курс на денаціоналізацію.

1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках" ("Брежнєвський циркуляр").

1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" ("Андроповський указ").

1984 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи".

1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15 відсотків зарплатні вчителям російської мови порівняно з учителями української мови.

1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.

1989 — постанова ЦК КПРС "Про законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної".

1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

Український народ, здійснивши національно – визвольну революцію 1990-91 років, завершив багатовікову боротьбу українців за власну державу. Мільйони українців, котрі попри нечуваний антиукраїнський терор, зберегли свою історичну пам'ять, національну самосвідомість, сподівались на відродження віками потоптуваної і принижуваної української мови.

Сьогодні з болем мусимо констатувати – цього не сталось. Причин тут багато. Це і глибокі внутрішні деформації постколоніального українського суспільства, і нерозуміння посткомуністичних чиновників усіх рівнів, і гілок влади, важливості впровадження в життя 10 ст. Конституції України, а часто-густо й небажання це робити. Це й агресивність п’ятої колони – комуністів й шовіністів різних мастей у їхньому абсолютному запереченні права української мови на існування. Зрештою, це подрібненість політичних і громадських українських сил.

Сьогоднішній стан української мови в нашій державі можна визнати незадовільним. Той факт, що значна частина українських громадян використовує у своєму повсякденному житті мову сусідньої країни, повинен змусити всіх нас замислитися, чи достатньо ми працюємо задля популяризації української мови серед наших громадян, не кажучи вже про популяризацію її за межами України.

І сьогодні не припиняються спекуляції довкола мовного питання. Ухвалені деякими міськими радами незаконні рішення про надання російській мові статусу регіональної, а фактично другої державної на території певних областей, засвідчують, що Україну як унітарну державу штовхають на шлях, який може призвести до поділу її за мовною ознакою, а далі – до втрати територіальної цілісності і державності.

Бабай Людмила Володимирівна

Стремоухова Ірина Віталіївна

Харківський національний технічний університет сільського гоподарства

імені Петра Василенка м.Харків

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Сучасна Україна-вільна і незалежна європейська держава, народ якої цінує і оберігає свої традиції й культуру. Нова влада докладатиме максимум зусиль, щоб зберегти і примножити наші національні скарби, серед яких українська мова займає особливе місце. Українська мова-визначальний чинник українського народу на сторожі коло них поставлю Слово. Розвиток українського суспільства пов’язаний з формуванням нових видів діяльності, поведінки і спілкування, що, у свою чергу, припускає появу відповідних нових етнічних програм, представлених кодами мови та культури. У процесі цього розвитку відбувається диференціація раніше синкретичних програм, виникає складна координація й субординація нових і традиційних програм. Українській мові у державотворчому процесі.

Ми прожили більше 10 років у незалежній державі, а питання про мову стоїть досить гостро. У 1996 році була прийнята Конституція України-це статус України, як незалежної держави. Це дає змогу українській мові відроджуватися. Не такими швидкими темпами, як хотілося б, але впевнено і безповоротно українська мова набирає все більшого розмаху. Швидко розвивається в усіх сферах і напрямах політичного, громадського і культурного життя. Набуває статус державної мови, впевнено проникає в усі галузі нашого життя. Сьогодні важко собі уявити професіонала в будь-якій галузі промисловості, який би обмежував коло своїх інтересів суто технічними проблемами. Тому одним із завдань вищої школи залишається гармонійне поєднання дисциплін гуманітарного циклу з фаховими предметами. У ХХІ ст. у зв’язку з переорієнтаціею системи освіти на нові цінності, небхідні суттєві зміни в системі освіти, особливо в тій ланці, де формується спеціаліст вищої кваліфікації. У зв’язку з цим останнім часом питання, пов’язані з проблемою формування культури професійного спілкування студентів технічного університету, залишаються відкритими. Професійне спілкування реалізується в мовній комунікації і є втіленням у мовленні форм професійної діяльності з урахуванням різних рівнів взаємодії, специфіки ситуацій, мети и завдань навчання. Професійне спілкування в цілому розглядається як інтелектуальне спілкування, що ґрунтується на комплексі професійних знань, умінь і навичок. На нашу думку, формування культури професійного спілкування майбутніх фахівців промисловості та виробництва неможливі без систематичної, цілеспрямованої підготовки в рамках предмета Українська мова (за професійним спрямуванням)

У процесі спілкування люди здійснюють комунікацію засобами мови. За допомогою мови люди заявляють про свої потреби й інтереси, висловлюють свою думку. Спілкування-сукупність зв’язків і взаємодії індивідів, груп, спільнот, під час яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками й результатами діяльності. Найзмістовнішим, ємним і виразним засобом людського спілкування є слово, мова. Уміння говорити й слухати, вести бесіду – важлива умова взаєморозуміння, перевірка істинності чи помилковості своїх думок, уявлень. Однак і мова тіла (погляд, жест, поза, особливості поведінки при розмові) може виявити ставлення до людини, характеризувати культуру співрозмовника.

Мова-це дух народу, його буття. Духовний світ індивіда пов'язаний з розвитком його мовних здібностей. У мові відбито характер народу, історія, побут. Мова є засобом спілкування між людьми. Це обмін думками, інформацією, це передача знань. Мова є важливим чинником розбудови громадського суспільства. Сучасна наука доводить, що мова є унікальним інструментом культури. Вона є зв’язком між людиною і мисленням. Мова дає змогу людям розуміти один одного. Мова-це явище суспільне, соціальне. Вона функціонує, розвивається тільки в суспільстві і е найнеобхіднішою умовою сутності людини, живе, функціонує в мовленні-усному чи писемному. Пройшло багато часу перш ніж людина оволоділа писемністю, навчилася писати-це дало змогу дізнатися про багато цікавого, що випало на долю народу. Ми спілкуємося, надаючи перемогу усному мовленню. І це правильно, адже усне мовлення-універсальний засіб спілкування. Дуже важливо оволодіти словом, вмінням правильно ним користуватися, навчитися переконувати словом. Майстерне володіння словом включає і культуру мовлення. А культура мовлення -це оволодіння нормами літературної мови. Василь Сухомлинський писав, що «мовна культура-це живодайний корінь культури розмовної, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти і писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову і свою справу». З того як говорить людина, можна визначити, що це за людина. Можна зрозуміти її характер, рівень культури, інтелекту.

Мовна проблема пов’язана з питанням про становлення еліти нації , яка могла перешкодити процесам духовного збідніння нації, яка могла перешкодити процесам духовного збідніння нації, яка могла перешкодити процесам духовного збідніння нації, мовного та національного збайдужіння. Людина, яка робить вигляд ніби їй байдужі проблеми держави, але робить це чужою для цієї держави мовою, ця людина не може називати себе громадянином своєї країни. Вона не зможе розв’язувати проблеми своєї держави, не зможе зберегти традиції країни, турбуватися про майбутнє нації. Людину, яка все це зробить для країни, потрібно виховувати ще з дитинства. Людина народилась і повинна зразу почути українську мову, мову свого народу. Ми повинні зробити все можливе, щоб вивчення мови було на гідному рівні. Кожна людина, яка проживає на території України, має оволодіти українською мовою. Оволодіння мовою забезпечує комфортне буття людини в навколишньому середовищі. Мова є могутнім чинником відображення дійсності. Вона є частиною соціального середовища, у якому живе людина, у якому складається ментальність нації і кожного індивіда. Особа виростає у мовному середовищі, стає її носієм. І хоч від окремої людини доля мови не залежить, але живе вона доти, доки існують носії, які вивчають, користуються нею. Мова є ланцюгом між минулим і майбутнім. Тому на заняттях з української мови ми повинні прищеплювати студентам любов до неї, до українського слова, студенти мають вільно володіти і свідомо користуватися нею. Мова не тільки формує свідомість і впливає на світогляд студента, а через них впливає і на поведінку особи та її вчинки. Видатний учений О.О. Потебня доводив, що люди, які правило, добровільно не відмовляється від своєї мови. А за його висновками саме мова дає змогу людині глибше орієнтуватися в самій собі, усвідомлювати свій фізичний стан, думки і почуття, формувати в людині національну свідомість, совість, чесність, правдивість. А нашу мову гнобили віками, знищували її, але вона вистояла для того, щоб довести всім свою могутність и незборимість. Становлення нової спільноти вимагає знання української мови, вивчення її історії та розвиток. Українська мова повертає свої втрачені позиції в усіх сферах життя суспільства, тому її вивчення є потрібним і дуже важливим процесом. Сьогодні ми є свідками того, як у сферах нашого життя розширюється функціонування української мови. Лексика сучасної української мови весь час перебуває у русі. Нові слова входять у наше життя і прикрашають мову. Це велика кількість іноземних слів, що увійшли до лексики нашої мови. Ці лексичні пласти не зробили слов’янські мови біднішими, а зробили їх рівноправними партнерами, бо слов’янські мови набули сучасного наукового та суспільного рівня завдяки цьому. Іншомовні слова засвідчують, що лексика дуже чутлива до змін у житті суспільства -політичних, економічних та культурних і водночас збагачує словниковий запас слов’янських мов. Високої мовної культури здатна досягти людина, яка наполегливо працює над словом, людина діяльна в думці. Наші громадяни мають навчитися національно мислити, усвідомити свої національні цінності, насамперед роль мови, і тоді Україна стане нарівні з високорозвиненими країнами. Українська мова та українська культура пропагують ідею громадянського суспільства, сприяють становленню України як демократичної, правової держави. Україна має всі шанси зайняти гідне місце серед цивілізованих держав з високою культурою. Кожний громадянин України незалежно від національності зобов’язаний знати і поважати державну мову, вміти спілкуватися нею, володіти культурою мовлення. Державна мова повинна виконувати всі суспільні та культурні функції, бути мовою науки.

Білик Олена Миколаївна

Харківська державна академія культури, м. Харків

УКРАЇНСЬКА МОВА (ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ) У СИСТЕМІ ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ НАПРЯМУ «КУЛЬТУРОЛОГІЯ»

В умовах розбудови України, утвердження її на міжнародній арені постало  питання піднесення статусу української мови як державної, забезпечення використання її в усіх сферах громадського й державного життя.

Перед викладачами української мови нефілологічних вищих навчальних закладів стоїть завдання – формування в майбутніх спеціалістів професійно-значущих комунікативно-мовленнєвих умінь та навичок, які допоможуть забезпечити високий рівень трудової діяльності відповідно до сучасних вимог. Особливого значення це завдання набуває, коли йдеться про майбутніх фахівців-культурологів.

З кожним роком дедалі більше розширюються сфери функціонування української літературної мови в житті нашої держави, підвищуються вимоги до рівня володіння нею в професійному спілкуванні. З метою забезпечити нагальні потреби в підготовці фахівців різних галузей Міністерство освіти і науки України впровадило для студентів вищих навчальних закладів різного рівня акредитації курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)», що в навчальному плані зайняв місце дисципліни «Ділова українська мова».

Наприкінці грудня 2009 року наказом Міністерства освіти і науки України було затверджено програму навчальної дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» для вищих навчальних закладів, що здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра. До цього часу не існувало єдиної типової програми з курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)», кожен навчальний заклад змушений був самостійно розробляти робочі навчальні програми зі згаданої навчальної дисципліни. Відсутність стандартної державної програми призвела до появи авторських програм, різноманіття підходів до змісту та методик викладання української мови за професійним спрямуванням

У новій програмі зазначено, що «акцент переноситься з традиційної настанови — засвоєння відомостей про літературні норми усіх рівнів мовної ієрархії — на формування навичок професійної комунікації, студіювання особливостей фахової мови, на розвиток культури мови, мислення і поведінки особистості» [1].

Усе це відкриває нові перспективи щодо вивчення курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» і передбачає розробку нових методичних систем щодо викладання згаданої навчальної дисципліни.

Сьогодні підготовка фахівців-культурологів є складною багаторівневою системою гуманітарної освіти. Особливістю культурологічної освіти залишається її спрямованість на виховання професійних і загальнолюдських якостей, а підготовка студентів становить цілісну, динамічну педагогічну систему, яка має комплексний характер і охоплює різноманітні ідейно-моральні, соціально-психологічні, мистецтвознавчі, філологічні, організаційні та інші аспекти. Проблема культури залишається однією з найактуальніших у світовій педагогічній і науково-дослідній діяльності. А культура тісно пов’язана з мовою, особливо з рідною.

Серед провідних тем для засвоєння студентами-культурологами –формування інтелектуальної компетенції в умовах інформаційного суспільства, уміння аналізувати дійсність з культурологічного погляду, з огляду на це особливої актуальності набуває й проблема мовної фахової підготовки, коли йдеться про майбутніх працівників галузі «Культура», особливо, про майбутніх культурологів.

Важливою складовою в комплексі освітньої програми майбутніх культурологів має стати українська мова (за професійним спрямуванням), яка базується на знаннях, уміннях та навичках, отриманих під час вивчення інших мовознавчих дисциплін.

Виходячи із мети курсу, яка полягає в «підвищенні рівня загальномовної підготовки, мовної грамотності, комунікативної компетентності студентів, практичному оволодінні основами офіційно-ділового, наукового, розмовного стилів української мови, що забезпечить професійне спілкування на належному мовному рівні» [1], виникає необхідність дещо переглянути й методику викладання цієї навчальної дисципліни. Головним стає формування комунікативної компетенції студентів, набуття ними комунікативного досвіду, вироблення навичок оптимальної мовної поведінки у професійній сфері.

Для надання поштовху процесам вивчення навчального курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» необхідно, перш за все, зацікавити студентів, навчання має бути послідовним, процес навчання має стимулюватися, результат навчання має оцінюватися, досягнення в навчанні мають заохочуватися.

Процес пробудження зацікавленості студентів-культурологів у вивченні та застосуванні української літературної мови доцільно розглядати виключно як освітньо-культурну проблему, пов’язану з історією нашої країни, розвитком української культури.

З метою подальшої популяризації української мови в нашій країні, надання поштовху до вивчення української літературної мови, набуття громадянами України мовної компетенції як необхідної складової освіченої та інтелігентної людини доцільно запровадити широке залучення студентів до творчої роботи з українською літературною мовою, а це, в першу чергу, можливо зробити саме на заняттях з навчальної дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)»

Професійний розвиток майбутнього конкурентоспроможного фахівця значною мірою пов'язаний з розвитком його творчого потенціалу, особливо, якщо йдеться про фахівця сфери культури. Тому на практичних заняттях з української мови (за професійним спрямуванням) варто застосовувати різні методи та прийоми, які сприятимуть розвитку творчої активності студентів, краще підготують їх до майбутньої професійної діяльності, оскільки в майбутньому вони обов’язково матимуть справу зі словом, з комунікацією.

Робота над формуванням лінгвістичних вмінь підпорядковується інтересам розвитку мовлення, формуванню комунікативних вмінь та навичок та передбачає активне застосування інтерактивних методів навчання, інноваційних технологій.

Так, на практичних заняттях, крім традиційних вправ, можна виконувати й такі види роботи, як ігрове проектування, розігрування ролей, навчальні ділові ігри.

Ділова гра є одним із засобів моделювання професійної діяльності в навчальному процесі. Її суть полягає у відтворенні цієї діяльності в спеціально створених умовах, які відображають реальну професійну ситуацію.

Ділова гра активно включається в навчальний процес студентів-культурологів. Наприклад, під час вивчення теми «Форми колективного обговорення професійних проблем» пропонуємо студентам таку рольову гру. Група ділиться на підгрупи, кожна підгрупа готується до проведення дискусії за актуальної проблемою сьогодення, яка стосується соціокультурної сфери. Студенти самостійно пропонують теми та обирають їх в процесі обговорення. Розподіляються ролі між учасниками. Підгрупи повинні представити протилежні погляди на обрану проблему та спробувати довести свою точку зору. Перемагає та підгрупа, якій вдалося більш професійно провести дискусію та аргументувати свої погляди.

Оскільки програмою передбачено забезпечення досконалого володіння нормами сучасної української літературної мови та дотримання вимог культури усного й писемного мовлення, то значну методичну цінність у процесі мовної підготовки студентів-культурологів мають також різноманітні лінгвістичні ігри, наприклад, ігри, представлені у виданні «Енциклопедія інтелектуальних ігор на уроках української мови» Федоренко В.Л. [2]. Серед ігор, поданих у посібнику, викликають інтерес, є корисними й використовуються нами на заняттях такі: «Антисуржик», «Каталог помилок», «Синхронний переклад», «Слідами власних помилок», «Сходження до мовного ідеалу», «Тезаурус» та інші. Звичайно, ці ігри відповідно адаптуються до фаху студентів, а також до завдань навчальної дисципліни.

 Вивчення курсу “Українська мова (за професійним спрямуванням)” у ВНЗ реалізує комунікативно-діяльнісний та особистісно-зорієнтований підходи до навчання української мови, що відповідає сучасним суспільним запитам, запропонованим Загальноєвропейськими рекомендаціями з мовної освіти.

Література:

1. Програма курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)». Додаток № 2 до наказу Міністерства освіти і науки України від 21 грудня 2009 року № 1150. - http://www.mon.gov.ua/

2. Федоренко В.Л. Енциклопедія інтелектуальних ігор на уроках української мови. — Х.: Вид.група «Основа» : ПП «Тріада +», 2007. – 432 с.

Близнюк Екатерина Александровна

Березовская Анна Алексеевна

Турова Кира Игоревна

Донецкий Институт МАУП, г. Донецк

ИСТОРИЯ СТАНОВЛЕНИЯ И БЫТ УКРАИНСКОГО КАЗАЧЕСТВА

Существует множество теорий возникновения казачества. По мнению В. Шамбарова, Л. Гумилёва и др. историков казачество возникло путём слияния и после Монголо-Татарского нашествия. Касоги (касахи, касаки) - древний народ, заселявший территорию нижней Кубани в X-XIV веках. Бродники - народ тюркско-славянского происхождения, сформировавшийся в низовьях Дона в XII веке (тогда приграничный район Киевской Руси) [1].

В первых упоминаниях тюркское слово «казак» означало «охранник» или наоборот - «разбойник», также - «изгнанник», «авантюрист», «бродяга». Это слово часто обозначало свободных, «ничейных» людей, которые промышляли с оружием. Именно в этом значении оно и закрепилось за с примкнувшими к ним с середины XV столетия ордынскими казаками-христианами [2].

Сечь представляла собой укрепление, внутри которого стояли , хозяйственные постройки и жилые помещения (курени). Название места нахождения штаб квартиры казаков – Сѣчъ, происходящее от слова «сѣкти», «высѣкать», и связано с частоколом, окружающим поселение, у которого были высеченные острые края. (Иногда для обозначения крепостного сооружения Сечи применяли слово «»).

Сечь являлась центром деятельности и управления всеми войсковыми делами, резиденцией всех главных старшин, стоявших во главе низового казачества (то есть действующего в низовьях Днепра).

По мнению исследователей за всю историю Запорожского казачества существовало 8 сечей, которые располагались в основном в нижнем течении , за излучины Днепра, и существовали от 5 до 40 лет каждая. Всего Запорожская Сечь просуществовала около двух с половиной .

По версии Д.И. Яворницкого приём в Запорожскую Сечь новоприбывшего осуществлялся при выполнения следующих условий:

- он должен был быть вольным и неженатым;

- должен был хорошо говорить речью;

- должен был присягнуть на верность русскому царю;

- исповедовать православную веру, соблюдать посты, знать символы веры и молитвы;

- прибывший в Сечь должен был пройти полное обучение.

В войсковом отношении Запорожская делилась на 38 куреней. Курень подразумевал собой в войсковом значении - сотню, , самостоятельную часть Войска. Слово курень имело двойное значение. Оно также означало и жилище запорожцев.

Запорожское войско делилось на сечевых и зимовых . Первые назывались «лыцарством» или «товарыством» ( товарищество). Только эти казаки имели право выбирать из своего состава старшину, получать денежное жалованье и вершить все дела войска. Зимовые казаки на Сечь не допускались, а жили вблизи неё и также входили в состав войска Запорожского.

Самым тяжким на Сечи считалось . Даже за мелкую кражу существовало одно наказание - смерть.

Тяжкими уголовными преступлениями считались - казаком казака, побои казаку в нетрезвом состоянии, связь с женщиной и «содомский грех», опорочивание женщины, дерзость в отношении начальства, дезертирство, (православного) населения. Наказаниями было: приковывание цепями к деревянному столбу на площади или к пушке, сажание на деревянную кобылу, битье или киями.

Анализ писем старшин Войска Запорожского свидетельствует о том, что это были люди грамотные, писали по-русски не только грамотно, но и стилистически правильно.

На вооружении у запорожских казаков были пушки, , и мортирки, самопалы, пистоли, , , , стрелы, клинки и .

Исторические и археологические данные показывают, что Войско Запорожское имело на вооружении самое передовое того времени, отобранное у всех , с которыми воевали запорожцы.

Войско разделялось на три рода войск - пехоту, конницу и артиллерию. Элитной частью войска была . По своим боевым качествам это подразделение представляло самую грозную силу запорожцев.

Войско делилось на и сотни. Сотня представляла собой тактическую единицу войска и была численностью 180 человек.

Полк состоял из трех сотен общей численностью 540 человек. Во время походов запорожцы разбивали , то есть, четырёхугольный или круглый ряд возов, которые устанавливались в несколько рядов и скреплялись цепями.

Многие традиции казаки переняли от татар, турок.

Военными клейнодами назывались у запорожских казаков войсковые , регалии или власти, при которых происходили рады и которые употреблялись старшинами, в соответствии с занимаемой должностью.

Впервые Войску Запорожскому были пожалованы в XVI веке польским королем Стефаном Баторием. К клейнодам относились , , , , печати, и . Все они были отделаны драгоценными камнями, золотой нитью и представляло значительную [3, 4].

Запорожская Сечь долго сохраняла относительную автономию в Российской империи, поскольку играла видную роль в ее войнах с Турцией и Крымом. Правительство Екатерины II вынуждено было терпеть казацкую вольницу, пока нуждалось в ее помощи для борьбы с турками и татарами. Однако, после победы в Русско-турецкой войне 1768-1774 годов, царское правительство перестало нуждаться в сохранении Сечи. Кроме того, во время Крестьянской войны 1773-1775 годов, когда против режима Екатерины II выступила повстанческая армия Емельяна Пугачева, на Запорожье произошли антиправительственные волнения.

В итоге, после победы царизма над «Пугачевщиной», указом Екатерины II от 14 августа 1775 года, Запорожская Сечь была ликвидирована.

Земли запорожцев стали раздавать русским и украинским помещикам, а местное население закрепощалось или превращалось в государственных поселян. Многие казаки бежали в турецкую Добруджу, где основали Задунайскую Сечь и числились на султанской службе.

В 1792-1793 годах, после новых побед России над Турцией, его отряды были переселены на Северный Кавказ, где возникло кубанское казачество [5].

В июне 1996 Запорожское казачье общество «Запорожская Сечь» был переименован в Запорожское Войско Низовое, которое в нач. 2000 имело 16 подразделений и насчитывало около 850 казаков.

Украинское казачество безоговорочно признает украинский язык конституционно-государственным, тогда как КВЗН считает государственный язык необязательным, а «Крымский казачий союз» вообще объявил своим языком русский [7].

Президент Виктор Ющенко подал на рассмотрение Верховной Рады законопроект, дающий право казакам создавать формирования для охраны общественного порядка, государственной границы и ликвидации стихийных бедствий.

В случае принятия законопроекта казацкие организации смогут использовать единую символику: форменная одежда, погоны и шевроны. Каждая организация получит право вводить собственные хоругви, флаги и эмблемы, а также предоставлять своим членам казацкие звания. Единую символику и текст казачьей присяги планируется утвердить на выборном Большом всеукраинском казацком совете, которое предлагается проводить в день украинского казачества - 14 октября, не реже одного раза в пять лет. Согласно документу, этот же орган будет определять направления развития всего казацкого движения и выбирать гетмана Украины.

По данным Минюста, в Украине зарегистрировано 41 казацкую организацию. Крупнейшими из них являются «Украинское реестровое казачество», «Союз казаков Украины», «Войско Запорожское», «Украинское казачество» [6].

ЛИТЕРАТУРА

  1. Карамзин Н.М. История государства Российского. Том 5. - К.: 2004. - 565 с.

  2. Тимчина В.Ф. Енциклопедія українського козацтва. - К.: 2002. - 231 с.

  3. Яворницкий Д.И. История запорожских казаков. Т.2. Глава 2. - Львів.: 2002. - 322 с.

  4. /event/3021/

  5. /news/2010/01/14/084235.html

  6. /wiki/

Богун Любовь Анатольевна

Одесский институт предпринимательства и права, г. Одесса

КООПЕРАЦИЯ В ОБЛАСТЯХ ИССЛЕДОВАНИЯ И РАЗВИТИЯ И МЕНТАЛЬНОСТЬ УКРАИНСКИХ ПАРТНЕРОВ

При рассмотрении возможности осуществления зарубежных инвестиций в украинский рынок, важно отметить, что инвесторы вряд ли будут открывать фирмы в высокотехнологичных отраслях, так как существует мотивация использовать свои собственные технологические активы в рамках своего предприятия [4]. Мотивом вложения прямых инвестиций может быть захват существующих технологических активов других предприятий. Предыдущие исследования показывают, что конфликт и недоверие в организационных взаимоотношениях рассматриваются как факторы, разъедающие основы кооперации [1]. Конфликт во взаимоотношениях ведет к ухужшающимся результатам деятельности.

Однако существуют и контрактные партнерства, касающиеся исследований и развития, которые предполагают временное общее пользование таких ресурсов, как трудовые ресурсы, технологии, лаборатории и оборудование [2]. Из-за временного характера таких партнерств в них осуществляется менее иерархический контроль. С другой стороны, чем больше возникает трудностей, связанных с выполнением контрактных условий, тем больше желание осуществлять контроль посредством совместного предпри ятия. Поскольку эмпирические исследования показывают, что в динамичном окружении, характеризуемом большими уровнями технологических изменений, предпочитаются гибкие, кратковременные контрактные партнерства вместо совместных предприятий, можно предположить, что второй фактор являетс менее важным. Однако это предположение может быть и невозможно распространить на условия слабой защиты интеллектуальных прав собственности.

Когда из-за конкуренции иногда требуются инновационные компетенции, соответствующие ресурсы предпочтительнее приобретать не на рынке, а у партнеров альянса [3]. Однако результаты исследования зарубежных авторов показывают, что на высоких уровнях продуктовой инновации взаимодополняемость ресурсов в стратегическом альянсе ведет к ухудшенным результатам деятельности. Только на невысоких уровнях продуктовой инновации наблюдалась положительная связь.

ЛИТЕРАТУРА

  1. Barden, J. Q., Steensma, H. K. and Lyles, M. A. The influence of parent control structure on parent conflict in Vietnamese international joint ventures: an organizational justice-based contingency approach // Journal of International Business Studies. – 2006. – Vol. 36 (2) – P. 156-174.

  2. Hagedoorn, J., Cloodt, D. and van Kranenburg, H. Intellectual property rights and the governance of international R&D partnerships // Journal of International Business Studies. – 2006. – Vol. 36 (1) – P. 175-186.

  3. Murray, J. Y., Kotabe, M. and Zhou, J. N. Strategic alliance-based sourcing and market performance: evidence from foreign firms operating in China // Journal of International Business Studies. – 2005. – Vol. 36 (2) – P. 187-208.

  4. Ruckman, K. Technology sourcing through acquisitions: evidence from the US drug industry // Journal of International Business Studies. – 2006. – Vol. 36 (1) – P. 89-103.

Богун Любовь Анатольевна

Одесский институт предпринимательства и права, г. Одесса

НЕОПРЕДЕЛЕННОСТЬ В ЭКОНОМИЧЕСКИХ МЕЖДУНАРОДНЫХ ВЗАИМООТНОШЕНИЯХ

Зарубежные ученые отмечают, что особенностью развивающейся страны являются различия в интересах зарубежных инвесторов и принимающей страны, что порождает риски для этих инвесторов. В неблагоприятных условиях менеджеры стараются создать условия взаимозависимости, чтобы обеспечить действия помощи, совета или одобрения для создания предсказуемости, необходимой для ведения бизнеса. Такие отношения могут быть построены с течением времени, или они могут быть найдены в кругу семьи. В странах с большим политическим и финансовым риском менеджеры менее доверчивы друг к другу, и построение соответственных персональных взаимоотношений может быть вообще единственным путем ведения бизнеса.

Исследования аргументируют, что экономический подход с условиями совершенной информации и соревнования должен быть дополнен социальным подходом, с собственной интерпретацией социальных реалий. Прямые взаимоотношения людей в социальном окружении вовлекают в мир переключающих и эволюционирующих значений, что создает институционные ограничения. Избежать социального окружения нельзя, потому что невозможно внешнюю реальность изучить независимо от ее истолкования людьми. При этом одной из важных черт социального мира, упускаемых экономистами, является то, что экономическое поведение является исторически зависимым, т. е. оно формируется своей прошлой траекторией.

Богун Любовь Анатольевна

Одесский институт предпринимательства и права, г. Одесса

ПАРКИ-МУЗЕИ И ЭСТЕТИЧЕСКОЕ МИРОВОЗЗРЕНИЕ В КНИГЕ А. П. РОГОТЧЕНКО «УМАНСКОЕ ЧУДО»

Угрозой современного общества является эстетическая расточительность [2]. Поскольку многие авторы пишут о формировании эстетического мировоззрения парками-музеями, целью настоящей работы является исследование возможных источников эстетических состояний и целительных эффектов парков на основе анализа книги А. П. Роготченко «Уманское чудо» [1].

Эстетику в парках создают не только различные виды растений различных форм и цветов, но и архитектура и скульптура в парках. В прошлом были распространены постройки различных дворцов, павильонов и обелисков с различными названиями, например, Терраса Муз, обелиск «Орел», Зверинец в Уманской «Софевке» [1], дворец «Коттедж» в парке «Александрия» г. Петводворца, павильон Грот в «Летнем саду» г. Санкт-Петербурга, дворцы в парках гг. Пушкина, Павловска, Ломоносова. Однако следует отличать натуральную природную эстетику от искусственной. В исследовании [1], посвященном Уманскому памятнику садово-парковой архитектуры, не раз отмечается, что время разрушает гидротехнические устройства, используемые для функционирования фонтанов, водопадов, бассейнов, подземных галерей, а также архитектурные и скульптурные сооружения и памятники, которые почти не подвергались реставрации. Однако упомянутые лестницы, гранитные вазы, высеченные в скалах, и сказочные гроты не скажут ничего о Творце Природы, в то время как шум и отблески листвы, ручьев и животный мир, обитающий в них, помогает улучшить психофизиологическое состояние личности, создать истинное мировоззрение.

В дополнение можно также привести аргументы в пользу активации творческий усилий путем расматривания зеленой растительности. Хотя для некоторых многообразие оттенков зелени может быть приносит и не такое эстетическое удовольствие, как возможность собраться с мыслями и отдохнуть. Анализируя работы различных писателей, отражающих свои впечатления о Софиевском парке, автор [1] отмечает такие эстетические состояния, как отдых взора при виде озер, ручьев, водопадов, навевание каких-то особых настроений. Возможно это потому, что, как отмечает А. П. Роготченко, вода – это жизнь, и жители во все времена оберегали источники вод, необходимые дл их нужд. Поэтому логично предположить, что отдых слуха и зрения от шумов толпы современного окружения является основным целительным эффектом парков, что подтверждает их значение.

ЛИТЕРАТУРА

  1. Роготченко, А. П. Уманское чудо. – К.: Будівельник. – 1984. – 96 с.

  2. Contractor, F. J. The aesthetics of waste: reflections on the new Shanghai // Academy of International Business Insights. – 2003. - № 3 (3). – P. 8-9.

Бутенко Лариса Василівна

Донбаський державний технічний університет (м. Алчевськ)

ЧУЖОМОВНІ ТЕРМІНИ-ІННОВАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СФЕРИ ТА ЇХ ПІДПОРЯДКУВАННЯ ЗАКОНАМ СЛОВОТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Курс на інтеґрацію України в Європейський Союз, процеси глобалізації, перебудова національної економіки спричинили тісний зв’язок українського народу з народами світу, який не може не відбиватися на рівні професійної комунікації. Останнім часом особливо помітною є активізація процесу надходження термінів економіки з англійської та російської мов в українську мову за професійним спрямуванням. І це явище може бути вповні доцільним за тієї умови, коли в нашій мові на позначення того чи того економічного поняття немає повноцінного рівнозначника. Такий вплив сприяє збагаченню професійної лексики, її розвою. Звісно, не можна не помічати й негативного впливу мовних контактів, «коли чужомовний тиск настільки употужнюється, що загрожує витіснити з ужитку вже усталені, нормативні одиниці» [1; 36], коли в нашу термінологію без нагальної потреби проникають слова, витворені чужими мовами.

Спостерігаючи за мовленням у професійному середовищі економістів, не можна не помітити тенденції до заміни власне українських лексем чужомовними. Чим це пояснюють? Одні фахівці зауважують, що вживання чужомовних термінів пришвидшує процес порозуміння із закордонними колегами. Другі потверджують: слова іншомовного походження вказують на ерудицію, підкреслюють європейськість, сучасність. Наприклад, економісти зрідка вживають власномовну форму «на виплат», вперто послуговуючись калькою з російської «з розстроченням», замінюють український термін «післяплата», природний за значенням і звучанням, суржиковим утворенням «накладна плата»; пускають в обіг термін-покруч «виручка» замість повноцінного нашого «виторг». Такі слова-гібриди незрідка призводять до неправильного розуміння висловленої фахівцем думки. До того ж, це шлях до нівелювання національних рис нашої мови, зниження рівня її виражальних властивостей. Захаращення термінами з «сусідської» мови відбувається навіть тоді, коли у нас є досконалі українські назви процесів і явищ економіки. Немає потреби вживати і чужомовну модель-англіцизм, якщо в сучасній економічній термінології є вдалий власномовний відповідник .Наприклад, трастове товариство – довірче товариство, бартер – обмін, дилер – посередник. Витіснення природних українських термінів можна вважати мовною аґресією. «Шкода від неї не тільки Україні – людство втрачає унікальні знаряддя пізнання світу» [2; 19].

У мовному середовищі фахівців-економістів активно функціонують питомі українські слова на позначення спеціальних понять економіки й не помічено спроб заміни таких термінів, як, наприклад, готівка, мито, збитки, власність, чужими нашому сприйняттю лексемами. Разом із тим треба визнати, що у вітчизняному назвознавстві відчутно бракує власне українських термінів для повного обслуговування сфери діяльності економістів.

Наша термінологія потребує стандартизації, заповнення прогалин – «ситуація типова для всіх мов, коли вони поширюють сферу вживання від побутової й літературної та мають задовольнити найрізноманітніші вимоги новочасного суспільства» [3; 165]. На нинішньому етапі окреслюється тенденція до зниження комунікативного статусу деяких власномовних економічних термінів через їх нестачу, з одного боку, і певну недосконалість, з другого боку, що компенсується через запозичення з тих мов, чия термінологічна база на позначення явищ економіки є більш розвинутою. Так, наприклад, питомий український термін найм, що має відповідник – інтернаціоналізм оренда (від лат. arendo) означає 1) тимчасове користування майном за певну плату; 2) плата за користування таким майном. Англіцизми лізинг і рентинг, що належать до одного синонімічного гнізда, у порівнянні зі власномовною лексемою найм мають більш конкретизовану семантику, яка виявляє істотні відмінності за часом винаймання й можливістю (неможливістю) викуповування майна наймачем. «Лізинг (англ. leasing) – довготермінова оренда машин, устаткування, транспортних засобів, будівель виробничого призначення, яка передбачає можливість їх наступного викупу орендарем за заздалегідь обумовленою ціною» [4; 322]. «Рентинг (англ. renting) – короткотерміновий найм машин і обладнання звичайно без права їх наступного викупу орендарем» [Там само, 496]. Отже, за браком рівнозначних питомих українських термінів у професійному дискурсі економістів фіксуємо досить високу частотність вживання англіцизмів лізинг і рентинг, а також зрідка – хайринг (середньотермінова оренда) та похідних від них форм, що може бути виправдано функціональною доцільністю. У цьому разі можна говорити про процес, коли словесний знак мови-донора вписується в значеннєве поле мови-реципієнта, заповнюючи в ньому вільну клітинку або перевершуючи семантику вже наявного слова певними смисловими конотаціями.

Проте, попри всі об’єктивні обставини, ученим – мовознавцям та економістам – не зайве було б, не заощаджуючи інтелектуальних зусиль, зайнятися заповненням наявних термінологічних лакун власними новотворами, які й за формою, і за змістом відповідали б природним потребам нашої мови, водночас демонструючи її чистоту, силу й міць, її здатність давати назви найскладнішим процесам і явищам економічної науки й практики.

«В останнє десятиліття економічних понять виникає все більше і більше, термінолексичне ж вираження не встигає за темпами розвитку даної науки» [5; 48]. Термінологія економіки є однією з найбільш рухомих мікросистем української літературної мови, що весь час поповнюється запозиченнями. Як відзначають мовознавці, адаптація чужих термінів на українському ґрунті відбувається такими способами: до іншомовних коренів приєднуються національні афікси; до запозичених афіксальних слів додаються українські суфікси; до власномовних коренів приєднуються запозичені чи інтернаціональні суфікси; до запозичених афіксальних слів приєднуються українські префікси; сполучаються національні та інтернаціональні корені. На конкретних прикладах можна переконатись у досить активному поглинанні нашою мовою запозичень на позначення понять, які виникають у нових умовах господарювання. Прикметникові суфікси –н-, -ськ-, -ов-, долучаючись до запозичених англійських основ, утворюють відносні або присвійні прикметники. Наприклад: форвард (англ. forward) + - н − ий – форвардний; дисконт (англ. discont) + н – ий – дисконтний; дилер (англ. dealer) + ськ – ий – дилерський; брокер (англ. broker) + ськ – ий – брокерський; демпінг (англ. dumpinq) + ов – ий – демпінговий; консалтинг (англ. consultinq) + ов – ий – консалтинговий. Утворені суфіксальним способом прикметники входять до економічних терміносполук: форвардні платежі, дисконтна картка, дилерська пропозиція, брокерська контора, демпінговий продаж, консалтингова фірма.

Економічний процес, який триває, у нашій мові позначається за допомогою чужої основи та українського суфікса – анн -, який стоїть після дієслівного суфікса – ува -, - юва -: приватизування, хеджування, бюджетування. Українська мова відзначається здатністю позначати дію та її наслідок різними іменниками: лізингування й лізинг, орендування й оренда, конверсіювання й конверсія. У науковій мові економістів зрідка фіксуємо дієслова, утворені від відомих запозичень форфетувати від форфейтинг, диверсифікувати від диверсифікація. В усну форму професійного мовлення останнім часом дедалі частіше проникають і такі не зовсім прийнятні утворення: моніторити, емісіювати.

Характерним дериваційним явищем у професійному мовленні економістів є підвищення продуктивності інтернаціональних префіксів і префіксоїд, причому вказані морфеми приєднуються як до запозичених, так і до питомих українських слів. Наприклад, де – (лат.) означає віддалення, скасування, припинення, усунення чого-небудь: дефінансування, девальвація, декомпенсація; ре – (лат.) вказує зворотну або повторну дію: рефінансування, ревальвація, реструктиризація; пост – (лат.), що означає наступність: посткризова ситуація; макро – (грец.) у складних словах відповідає «великий», «довгий» і антонімічний мікро – (грец.) означає «дуже малий, найдрібніший»: макроекономіка, макрооблік, макросистема, мікроринок, мікроекономіка тощо.

Активно виявляється у творенні економічних термінів словоскладання. Причому можна спостерігати сполучуваність як питомого українського слова з чужомовним, так і запозичення зі словом іншомовного походження, яке має досить тривалу історію вживання в нашій мові: прайс − аркуш, бізнес − план, бізнес − заявка тощо. Спосіб основоскладання в економічній термінології теж передбачає поєднання запозичених та власномовних основ: конкурентоспроможність, тарифоутворення, ціноутворення, самоінвестування, самоорганізація.

Отже, українська літературна мова поповнюється економічними новотворами не тільки з власномовного дериваційного ресурсу, а й з термінологічних банків інших мов. Чужомовні терміни-інновації, підпорядковуючись словотвірним законам нашої мови, зазнають перевтілень на українському ґрунті: у такому вигляді вони функціонують у науковому дискурсі фахівців.

Список використаної літератури

1.П.Селігей «Чужого навчаємося, а свого цураємося... // Дивослово: №7 – 2008.

2.В.Радчук. Мова в Україні: стан функції, перспективи // Дивослово: №4 – 2002.

3.Ю.Шевельов. Українська мова в першій половині ХХ ст.: Стан і статус. / Ю.Шевельов. – Торонто, 1987.

4.Словник іншомовних слів. Укладачі С.М.Морозов, Л.М.Шкарапута, К.: «Наукова думка», 2000.

5.Е.І.Огар. Історія розвитку та сучасні проблеми формування української термінології: Текст лекцій. / Е.І.Огар. – Львів: УАД, 1999.

Васильєва І.Г.

ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ ІННОВАЦІЙ І ТРАДИЦІЙ У ПІДГОТОВЦІ УПРАВЛІНСЬКИХ КАДРІВ

Актуальність Бурхливі зміни в соціально-економічному житті вимагають соціокультурних перетворень, формування нової концепції розвитку суспільства, кардинальних змін у духовно-психологічному вигляді людей. В Україні на фоні глибоких соціальних змін система освіти також перебуває у процесі реформування. Перехід до нової освітньої концепції, модернізація, фундаменталізація освіти обумовлюють принципово нові вимоги до якості вищого утворення, забезпечуючи умови для підготовки соціально захищеного, конкурентноздатного фахівця. що в сформованих умовах пріоритетні позиції займають питання аналізу шляхів підвищення якості процесу навчання, його динаміки й осмислення його особливостей на сучасному етапі. Саме тому при підготовці майбутніх керівників-управлінців повинні бути розглянуті як інновації, так і традиції в освітньому процесі, виходячи з визнання того факту, що криза в нашій країні - це криза вузьких фахівців у керуванні на всіх рівнях.

Метою дослідження є визначення проблеми співвідношення інноваційного та традиційного підходів у підготовці майбутніх фахівців і керівників з урахуванням соціальних інновацій.

Інновації в освітньому процесі повинні містити в собі всі характеристики соціальних інновацій, інакше це буде вже не інноваційний, а традиційний підхід. Основні риси цього процесу на сучасному етапі наступні:

- високий ризик і високий ступінь невизначеності;

- актуалізація протиріч і загострення конфліктів;

- наявність складно-прогнозованого побічного продукту (результату);

- гнучкість форм і перехід на новий рівень організації не тільки навчального процесу, але й відносин між учасниками освітнього процесу. Але урахування усіх досягнень традиційного підходу в освітньому процесі дасть такі знання, які дадуть можливість фахівцям та майбутнім керівникам орієнтуватися в будь-якому новому середовищі, зрозуміти зв’ язки і взаємодії між речами, які знаходяться в різних сферах .

Висновок. Мета освітнього процесу є не придбання знання, умінь і навичок, не соціалізація особистості, бо це його «вторинний результат» - ціль освітнього процесу, навчити людину вчитися в будь-якій ситуації. Саме тому викладачам необхідно освоювати інноваційні технології навчання, наприклад такі, як ігрове пректування.

Основними особливостями ігрового проектування організація взаємодії студентів й викладачем у формі ігрових методів навчання (ІМО) з перевагою активної діяльності студентів по вивченню й засвоєнню нових знань, що сприяють формуванню й становленню комунікативної компетентності студентів у майбутній професійній діяльності, що має таки характеристики:

Системний характер проектування

Виділення й обґрунтування характерних ознак ігрового проектування для студентів- психологів

Застосування студентами- психологами вивчених основ комунікативної компетентності при створенні продуктів діяльності: методик, тестів, анкет, навчальних (ділових) ігор, соціально-психологічних тренінгів, тренінгів по попередженню психологічних проблем у групі.

Позитивний вплив ігрового проектування на професійний рівень майбутніх фахівців, на їхню творчу самореалізацію та удосконалення.

Можливості використання ігрового проектування у своїй майбутній професійній діяльності, що сприяє осмисленню майбутніми фахівцями значимості ІМО.

Таким чином, коли річ йде про підготовку майбутніх фахівців і керівників, які будуть управляти країною, то викладачам вищої школи необхідно освоювати інноваційні технології навчання.

Такі технології повинні звести до мінімуму або повністю усунути нераціональні витрати й непродуктивні втрати часу, так чи інакше пов'язані з освітнім процесом, бо тількі тоді професійне навчання стане дійсно високоефективним, коли на одиницю витрачених інтелектуальних зусиль студент зможе одержувати максимальний обсяг високоякісних і добре засвоєних знань.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кудря Д. Повідомлення про круглий стіл, присвяченому філософським проблемам утворення.// Філософські дослідження. М. 1993. №2.

2. Дудченко В. С. Основи інноваційної методології. - М.: Інститут соціології РАН. На Воробйових, 1990,с. 9.

3. Сорокіна Н.Д. До проблеми критеріїв ефективності інноваційних методів навчання. //У контексті конфліктології. М.: Інститут соціології РАН, 1999. №2

4.США: керування наукою й нововведеннями. Під ред. М.М. Іванова, С.Р.Колупаевой, Г.Б.Кочеткова. М.:Наука, 1990.

Вікторіна Олена Миколаївна

Кіровоградський інститут регіонального управління та економіки, м. Кіровоград

Фразеологізми на позначення процесу втрати фізичної сили внаслідок надмірної трудової діяльності у степових говірках Середнього Дніпро-Бузького межиріччя

В останні 20-30 рр. посилився інтерес до дослідження української діалектної фразеології. Її неодноразово було обрано об’єктом мовознавчих студій. Були предметом різнопланових досліджень фраземи говірок Гуцульщини, українські Карпат, Лемківщини, нижньої течії річки Бистриці, західної частини Волині, Західного Полісся, Середнього Полісся, Західного Поділля, Гуляйпільщини, Нижньої Наддніпрянщини, Центральної та Східної Слобожанщини, степові Донбасу. Досить різноаспекно фразеологія проаналізована у працях Г. Аркушина (Аркушин та ін.), Н. Вархола (ВархІ та ін.), Г. Доброльожи (Доброльожа та ін.), А. Івченка (ВархІ та ін.), Н. Коваленко [4 та ін.], В. Лавера [5 та ін.], О. Плетнєвої [6 та ін.], В. Ужченка (Ужченко та ін.), Д. Ужченка (Ужченко та ін.), В. Чабаненка (Чабаненко та ін.) та ін.

Фразеологія говірок Центрального Дніпро-Бузького межиріччя спеціально не вивчалася. Говірки зазначеної території досліджувалися на матеріалі географічної [3, СНГТК та ін.] і медичної лексик [2, Вікторіна та ін.]. Як їхня складова частина фіксувалися і фразеологічні одиниці. Таким чином, Т. Громко, В. Лучиком, Т. Поляруш (СНГТК) і О. Вікторіною (Вікторіна) було зафіксовано частину сталих сполук говірок Середнього Дніпро-Бузького межиріччя.

Мета пропонованої розвідки – виявити фразеологізми, які пов’язані з утомленим, хворобливим станом людини внаслідок тяжкої праці, визначити ареали їхнього функціонування.

Під цим терміном розуміємо “нарізно оформлений, але семантично цілісний і синтаксично неподільний мовний знак” [1, 770].

У досліджуваних говірках зафіксовано такі фразеологічні одиниці з варіантами: п˙ідтºочити здºорºовйа (с. Лбм, смт Олв Олв р-ну; с. Тр Нвм р-ну; с. Дбрк, смт Влш Влш р-ну; сс. Гнн, Лвк, Клн Нвр р-ну; с. Грз Глв р-ну; сс. Жвн, Чрв Кмп р-ну; сс. К. Брд, Рзн, В. Трн Улн р-ну), п˙ід'ітнºути здºорºовйа (с. Бзн, смт Влш Влш р-ну), пºорºуĭнºувати здºорºовйа (с. Глд, м. Нвк Нвк р-ну; с. Лзв Улн р-ну), пºорºушиети здºорºовйа (с. Бзн, смт Влш Влш р-ну), надтсадити печ˙інки (сс. Тжн, Бнд, смт Звл, м. Гйв Гйв р-ну; сс. Лзв, Рзн Улн р-ну; с. Жрв, смт Глв Глв р-ну), над˙ірвати пºупа (весь ареал), ﺍпºупа рвати (весь ареал), урвати пºупа (сс. П. Брд, Фдр Дбрв р-ну; с. Ємл Глв р-ну), надºорват сили (с. Скл, м. Крв Крв р-ну; м. Нвм Нвм р-ну; сс. Сбт, Юхм, м. Знм Знм р-ну), здºорºовйа запакувати (сс. Жкч, Бнд, смт Звл Гйв р-ну; сс. В. Трн, К. Брд, м. Улн Улн р-ну; с. Нвд Дбрв р-ну), нігх п˙ід сºобºойу не чºути (с. Лбм, смт Олв Олв р-ну; с. Сбт, м. Знм Знм р-ну; с. Плт, смт Кмп Кмп р-ну; сс. Врб, Рбч, смт Нвг Нвг р-ну), нігх не пºовºолºочиеш (сс. Глд, Дмн Нвк р-ну; сс. Мрн, Якм, смт Смл Млв р-ну; с. Ссв Кмп р-ну), ﺍнºоги не нºост (сс. Сбт, Цбл, Трп Знм р-ну; сс. Мдв, Інг, смт Уст Уст р-ну; с. Флк, м. Длн Длн р-ну; сс. Тшк, Нвд Дбрв р-ну; с. Шрв Олй р-ну), валитиес'а з ніг (весь ареал), ﺍнºоги в˙ідвал'уутс'а (сс. Пдл, Єлс, смт Олв Олв р-ну; с. Трп Знм р-ну; сс. Плт, Ссв, смт Кмп Кмп р-ну), ﺍнºоги, мºоў дºо них пºопривйазºували гир˙і (с. Пвл, м. Свт Свт р-ну; с. Жвт Уст р-ну; с. Лзв Млв р-ну), неи пºочºувати н'і рºук н'і н'іг (весь ареал), нахºодивс'а, аж жижки тгне (сс. Нвд, Трн Дбрв р-ну; с. Бзн, смт Влш Влш р-ну; с. Ндл, смт Нвр Нвр р-ну), гºорба гнºути (весь ареал), гнºути спинºу ў три пºогибеил'і (с. Чрв Кмп р-ну; с. Йсп Влш р-ну; сс. Жкч, Бнд, Чмр, м. Гйв Гйв р-ну; сс. Грз, Ємл Глв р-ну; сс. Клн, Лвк Нвр р-ну), працвати не рºозгинайучи спиени (весь ареал), напрºужºуватеис дºо пºосин'ін'(сс. Ндл, Гнн Нвр р-ну; с. Трн, смт Дбрв Дбрв р-ну; с. Бзн, смт Влш Влш р-ну), рºобити йак в˙іл (весь ареал), працвати мºоў в˙іл (смт Глв Глв р-ну; сс. Млн, Збк, смт Онф Онф р-ну; с. Флк Длн р-ну; с. Гбв Кмп р-ну; сс. Ччл, Блх Птр р-ну), ﺍг˙іркºо нарºобл'атиес’ (весь ареал), нарºобиўс'а, аж спина неи рºозгинайет’с'а (весь ареал), трºудитиес'а дºо сº’омºогºо пºотºу (весь ареал), нарºобитиес'а дºо криевавºогºо пºотºу (весь ареал), дºо криевавºогºо пºотºу (сс. Тр, Мрн, м. Нвм Нвм р-ну; сс. Жкч, Хщв, м. Гйв Гйв р-ну; с. Ємл Глв р-ну), с'ім пºот'іў з'іĭшлºо (весь ареал), п˙іт вийідайе оч˙і (весь ареал), обливатиес'а пºотºом (весь ареал), ﺍпºотºом умиватиес'а (весь ареал), рвати жили (весь ареал), ﺍжили пºовиет'агºувати (весь ареал), пºоодриевати пеич˙інки (с. Рщх Ббр р-ну; сс. Жвт, Інг Уст р-ну; с. Тшк Дбрв р-ну), лежати йак убитºомºу (сс. Пдл, Бкв, смт Олв Олв р-ну; сс. Сбт, Трп, Чтв Знм р-ну; с. Щсл, м. Олдр Олй р-ну; с. Збк, смт Пвл Онф р-ну), дºо крайу стºомлеиниĭ (с. Чмр, смт Звл Гйв р-ну; сс. Ч. Кмн, Щсл, смт Н. Прг Олй р-ну; сс. Чрп, Фдв Ббр р-ну; с. Тр Нвм р-ну), беиз задн'іх н'іг (весь ареал), надºорват’ сили (с. Скл, м. Крв Крв р-ну; м. Нвм Нвм р-ну; сс. Сбт, Юхм, м. Знм Знм р-ну).

Отже, у степових говірках Дніпро-Бузького межиріччя зафіксовано 40 фразеологізмів на позначення процесу втрати фізичної сили внаслідок надмірної трудової діяльності. Одні поширені на всьому досліджуваному ареалі, другі – на обмеженому. Перспективним убачаємо подальше детальне дослідження фразем цієї території.

Список скорочень обстежених населених пунктів:

с. Бзн Влш р-ну – с. Бузниковате Вільшанського р-ну; с. Бкв Олв р-ну – с. Буквар Олександрівського р-ну; с. Блх Птр р-ну – с. Балахівка Петровського р-ну; с. Бнд Гйв р-ну – с. Бандурове Гайворонського р-ну; смт Влш Влш р-ну – смт Вільшанка Вільшанського р-ну; с. Врб Нвг р-ну – с. Верблюжка Новгородківського р-ну; с. В. Трн Улн р-ну – с. Великі Трояни Ульянівського р-ну; с. Гбв Кмп р-ну – с. Губівка Компаніївського р-ну; м. Гйв Гйв р-ну – м. Гайворон Гайворонівського р-ну; смт Глв Глв р-ну – смт Голованівськ Голованіського р-ну; с. Глд Нвк р-ну – с. Глодоси Новоукраїнського р-ну; с. Гнн Нвр р-ну – с. Ганнівка Новоархангельського р-ну; с. Грз Глв р-ну – с. Грузьке Голованіського р-ну; смт Дбрв Дбрв р-ну – смт Добровеличківка Добровеличківського р-ну; с. Дбрк Влш р-ну – с. Добрянка Вільшанського р-ну; м. Длн Длн р-ну – м. Долинська Долинського р-ну; с. Дмн Нвк р-ну – с. Димине Новоукраїнського р-ну; с. Єлс Олв р-ну – с. Єлисаветградка Олександрівського р-ну; с. Ємл Глв р-ну – с. Ємилівка Голованіського р-ну; с. Жвн Кмп р-ну – с. Живанівка Компаніївського р-ну; с. Жвт Уст р-ну – с. Жовтневе Устинівського р-ну; с. Жкч Гйв р-ну – с. Жакчик Гайворонівського р-ну; с. Жрв Глв р-ну – с. Журавлинка Голованіського р-ну; с. Збк Онф р-ну – с. Зибкове Онуфріївського р-ну; смт Звл Гйв р-ну – смт Завалля Гайворонівського р-ну; м. Знм Знм р-ну – м. Знам’янка Знам’янського р-ну; с. Інг Уст р-ну – с. Інгульське Устинівського р-ну; с. Йсп Влш р-ну – с. Йосипівка Вільшанського р-ну; с. К. Брд Улн р-ну – с. Кам’яний Брід Ульянівського р-ну; с. Клн Нвр р-ну – с. Кальниболота Новоархангельського р-ну; смт Кмп Кмп р-ну – смт Компаніївка Компаніївського р-ну; м. Крв Крв р-ну – м. Кіровоград; с. Лбм Олв р-ну – с. Любомирка Олександрівського р-ну; с. Лвк Нвр р-ну – с. Левківка Новоархангельського р-ну; с. Лзв Млв р-ну – с. Лозуватка Маловисківського р-ну; с. Лзв Улн р-ну – с. Лозувата Ульянівського р-ну; с. Мдв Уст р-ну – с. Медове Устинівського р-ну; с. Млн Онф р-ну – с. Млинок Онуфріївського р-ну; с. Мрн Млв р-ну – с. Мар’янівка Маловисківського р-ну; смт Нвг Нвг р-ну – смт Новгородка Новгородківського р-ну; с. Нвд Дбрв р-ну – с. Новодобрянка Добровеличківського р-ну; м. Нвк Нвк р-ну – м. Новоукраїнка Новоукраїнського р-ну; м. Нвм Нвм р-ну – м. Новомиргород Новомиргородського р-ну; смт Нвр Нвр р-ну – смт Новоархангельськ Новоархангельського р-ну; с. Ндл Нвр р-ну – с. Надлак Новоархангельського р-ну; смт Н. Прг Олй р-ну – смт Нова Прага Олександрійського р-ну; смт Олв Олв р-ну – смт Олександрівка Олександрівського р-ну; м. Олдр Олй р-ну – м. Олександрія Олександрійського р-ну; смт Онф Онф р-ну – смт Онуфріївка Онуфріївського р-ну; с. П. Брд Дбрв р-ну – с. Піщаний Брід Добровеличківського р-ну; смт Пвл Онф р-ну – смт Павлиш Онуфріївського р-ну; с. Пвл Свт р-ну – с. Павлівка Світловодського р-ну; с. Пдл Олв р-ну – с. Підлісне Олександрівського р-ну; с. Плт Кмп р-ну – с. Полтавка Компаніївського р-ну; с. Рбч Нвг р-ну – с. Рибчине Новгородківського р-ну; с. Рзн Улн р-ну – с. Розношенське Ульянівського р-ну; с. Рщх Ббр р-ну – с. Рощахівка Бобринецького р-ну; с. Сбт Знм р-ну – с. Суботці Знам’янського р-ну; м. Свт Свт р-ну – м. Світловодськ Світловодського р-ну; с. Скл Крв р-ну – с. Соколівка Кіровоградського р-ну; смт Смл Млв р-ну – смт Смоліне Маловисківського р-ну; с. Ссв Кмп р-ну – с. Сасівка Компаніївського р-ну; с. Тжн Гйв р-ну – с. Таужне Гайворонівського р-ну; с. Тр Нвм р-ну – с. Турія Новомиргородського р-ну; с. Трн Дбрв р-ну – с. Трояни Добровеличківського р-ну; с. Трп Знм р-ну – с. Трепівка Знам’янського р-ну; с. Тшк Дбрв р-ну – с. Тишківка Добровеличківського р-ну; м. Улн Улн р-ну – м. Ульянівка Ульянівського р-ну; смт Уст Уст р-ну – смт Устинівка Устинівського р-ну; с. Фдв Ббр р-ну – с. Федіївка Бобринецького р-ну; с. Фдр Дбрв р-ну – с. Федорівка Добровеличківського р-ну; с. Флк Длн р-ну – с. Фальково Долинського р-ну; с. Хщв Гйв р-ну – с. Хащувате Гайворонівського р-ну; с. Цбл Знм р-ну – с. Цибулеве Знам’янського р-ну; с. Ч. Кмн Олй р-ну – с. Червона Кам’янка Олександрійського р-ну; с. Чмр Гйв р-ну – с. Чемерпіль Гайворонівського р-ну; с. Чрв Кмп р-ну – с. Червоновершка Компаніївського р-ну; с. Чрп Ббр р-ну – с. Червонопілля Бобринецького р-ну; с. Чтв Знм р-ну – с. Чутівка Знам’янського р-ну; с. Ччл Птр р-ну – с. Чечеліївка Петрівського р-ну; с. Шрв Олй р-ну – с. Шаровка Олександрійського р-ну; с. Щсл Олй р-ну – с. Щасливе Олександрійського р-ну; с. Юхм Знм р-ну – с. Юхимове Знам’янського р-ну; с. Якм Млв р-ну – с. Якимівка Маловисківського р-ну.

Джерела:

Аркушин – Аркушин Г. Сказав, як два зв’язав: Народні вислови та загадки із Західного Полісся і західної частини Волині. – Луцьк-Люблін, 2003. («Фразеологія». – С. 76 – 133).

ВархІ – Вархол Н., Івченко А. Фразеологічний словник лемківських говірок Східної Словаччини. – Братислава, 1990.

Вікторіна – Вікторіна О. М. Словник лексики та фразеології народної медицини й лікувальної магії Кіровоградщини / О. М. Вікторіна. – Кіровоград : Центрально-Українське вид-во, 2006. – 436 с.

СНГТК – Громко Т. В. Словник народних географічних термінів Кіровоградщини / Т. В. Громко, В. В. Лучик, Т. І. Поляруш. – К., – Кіровоград : РВГІЦ КДПУ, 1999. – 224 с.

Доброльожа – Доброльожа Г. Красне слово – як золотий ключ: Постійні народні порівняння в говірках Середнього Полісся та суміжних територій. – Житомир, 2003.

Ужченко – Ужченко В. Д. Фразеологічний словник східно-слобожанських і степових говірок Донбасу / В. Д. Ужченко, Д. В. Ужченко. – Луганськ : Альма-матер, 2005. – 348 с.

Чабаненко – Чабаненко В. А. Фразеологічний словник говірок Нижньої Наддніпрянщини / В. А. Чабаненко. – Запоріжжя, 2001. – 200 с.

Бібліографія

  1. Алефіренко М. Ф. Фразеологізм / М. Ф. Алефіренко // Українська мова : Енциклопедія / редкол. В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. – 2-ге вид., випр. і доп. – К. : Вид-во “Укр. енцикл.” ім. М. П. Бажана, 2004. – С. 770 – 772.

  2. Вікторіна О. М. Лексика народної медицини і лікувальної магії у степових говірках Дніпро-Бузького межиріччя : у 2-х Т.: дис. … канд. филол. наук : 10.02.01 / Вікторіна Олена Миколаївна. – Кіровоград, 2009. – 611 с.

  3. Громко Т. В. Семантичні особливості народної географічної термінології Центральної України / Громко Т. В. – Кіровоград, 2000. – 172 с.

  4. Коваленко Н. Д. Фраземіка говірок Західного Поділля: дис. … канд. філол. наук : 10.02.01 / Коваленко Наталія Дмитрівна. – Камянець-Подільський, 2001. – 324 с.

  5. Лавер В. И. Фраземика украинский диалектов карпатского региона : автореф. дисс. … д-ра филол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / В. И. Лавер. – К., 1992.

  6. Плетнєва О. Л. Фразеологія говірок Центральної Слобожанщини (структурно-семантичний аналіз) : автореф. дис. … канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / О. Л. Плетнєва. – Донецьк, 2001.

Грабар Наталя Григорівна,

Харківський національний технічний університет сільського господарства

імені Петра Василенка, м. Харків

Мазоренко Марина Олегівна,

Харківський національний технічний університет сільського господарства імені Петра Василенка, м. Харків

ОN – LINE СПІЛКУВАННЯ: ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Актуальність спілкування нині посилюється і досліджується на психологічному, філософському, педагогічному, соціологічному та інших рівнях. Різноманіття поданих авторами визначень досліджуваного явища свідчить як про складність розуміння цього феномену, так і про багатозначні форми його прояву у сучасному світі.

Відповідно до життєвого досвіду людей, спілкування – це все наше життя. Життя змінюється, вносить свої корективи, навіть у таку особисту територію, як спілкування. Воно набирає нових форм, тенденцій. Як відомо, телекомунікації за допомогою комп’ютерних мереж – принципово новий пласт соціальної реальності, а, отже і спілкування. У даному випадку воно передбачає: наявність техніки, технології спілкування, Інтернет послуги, Інтернет залежність, знання загальних умов спілкування і т.ін.

Проблематика посилюється ще й тим, що психологічний аспект даного питання досліджується зовсім недавно і, в основному, за кордоном. Із російських можна назвати роботу А. Войскунського [1], де розглядається спілкування в локальній мережі у порівнянні з реальним спілкуванням. Інші дослідники: Г. Асєєв, Г. Почепцов, Л. Петровська, А. Соколов, В. Конецька в певній мірі звертаються до даної тематики.

До оn- line спілкування відносять: чат (IRC) – (бесіда), і MUDs (multi-user dimension) – рольова гра, в якій більшість користувачів об’єднані в одному віртуальному просторі. Це опосередковані форми спілкування, які мають такі особливості:

  1. анонімність;

  2. наявність психологічних бар’єрів;

  3. дистанційні умови;

Анонімність передбачена спілкуванням в Інтернет-мережі. Іноді анонімність спонукає людей вести себе неадекватно і використовувати невідповідну мову. Це, насамперед, опис користувача, ідентифікатор або нік (ім’я, яким гравець підписується в грі) у спілкуванні. Профілі зазвичай захищені паролями для запобігання використання особистих даних іншими людьми. Але, є й інший бік цього генонему, анонімність може призвести до безкарності, розкутості, і безвідповідальності поведінки учасників спілкування.

Причина психологічних бар’єрів є як суб’єктивною так, і об’єктивною: бар’єр характеру і темпераменту; негативних емоцій; страху; гніву; провини і сорому; дистанції; поганого настрою і самопочуття; техніки і навичок спілкування, комунікативний бар’єр. Є й інші, але зупинимось на найбільш поширеному.

Комунікативний бар’єр залежить від індивідуальних особливостей учасників комунікації, їх уміння декодувати думки в слова, слухати і концентрувати увагу. У зв’язку з цим виникають ще й такі бар’єри, як мета уяви, словниковий запас відправника інформації, словниковий запас одержувача, його здатність розуміти значення слів, обсяг запам’ятовування. Комунікативні бар’єри можуть виникати внаслідок особливих соціально-психологічних взаємин між партнерами. За психологічною природою комунікативний бар’єр слугує механізмом захисту від небажаної інформації. Психологічна перешкода, яку реципієнт встановлює на шляху небажаної, небезпечної інформації, може мати різну прозорість. Це може бути непрозорий бар’єр – намагання не спілкуватися будь з ким. Уникнути ж психологічно – постаратися забути інформацію [2].

Отже, комунікативний бар’єр – це психологічна перешкода на шляху адекватної передачі інформації між партнерами зі спілкування. Якщо такий бар’єр виникає, то інформація спотворюється або змінюється.

Дистанційна освіта стала невід’ємною частиною сучасного навчання, яке передбачає обов’язковий зворотній зв’язок.

Суть механізму зворотнього зв’язку полягає в тому, що в міжособистісному спілкуванні процес обміну інформацією ніби подвоюється і, окрім змістового навантаження, несе в собі від реципієнта до комунікатора відомості про те, як реципієнт сприймає і оцінює поведінку комунікатора. Адекватність сприйняття інформації залежить від багатьох причин, найважливішою з яких є наявність або відсутність у процесі діалогу, знову ж таки, комунікативних бар’єрів.

Треба завжди пам’ятати, що ми спілкуємося не з комп’ютером, (машина, якою керує людина), а з людьми. По обидві сторони монітору сидять живі люди, кожен з яких має, свій характер, темперамент, настрій, уподобання, тому поводитись з іншими людьми треба так, як вам хотілося б, щоб поводились з вами.

Вивчення психологічних перешкод на шляху спілкування та способів їх уникнення сприяє досягненню мети спілкування.

Список літератури:

  1. Войскунський А.Е. Преобразование общения, опосредованного компьютером / А.Е. Войскунский : дисс… канд. псих. наук. — М.,1990

  2. .ua/distance/arlicles/11/

Даниленко Мирослава Платонівна

Дубенська філія ВНЗ ВМУРоЛ «Україна», м. Дубно

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЕТНОГРАФІЧНОГО ТУРИЗМУ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ЗБЕРЕЖЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Починаючи з 18 ст. в світі стали поширюватись думки про можливість існування світової спільноти. Згодом ця ідея набувала все більшого розвитку. Світова спільнота, на думку багатьох, сприяла б успішному культурному обміну між народами, підтриманню взаємовигідних економічних зв’язків, продуктивній взаємодії у різних сферах життя, як кожної нації-держави, так і світового співтовариства в цілому. Всі проблеми та перспективи світового розвитку інтерпретувалися б з врахуванням інтересів всіх суб’єктів. Однак, сучасна ситуація в світі показує, що дана ідея не виправдала себе, і навряд чи коли отримає своє втілення. Світова спільнота або світова культура ніколи не була і не є реальністю. Її замінником виступає глобалізація, що в своїй основі, на жаль, не має духовної домінанти, і зводиться лише до свободи супердемократії, породжує інформаційну експансію, уніфікацію національних культур, технократизм, консьюмеризм, дезінтелектуалізацію та інші негативні явища.

В таких умовах головним завданням, що постає перед національними культурами, є «вижити», зберегти себе заради культурної різноманітності в світі, адже повновартісна світова культура не може існувати поза буттям окремих локальних культур.

Щодо української культури, то багато дослідників (серед яких І.Дзюба) вважають, що вона, як завжди зможе вистояти, спираючись на одвічну силу народної культури, яка має високий естетичний рівень і виняткову здатність до самозбереження. [2]

В сучасний період українська нація повинна самореалізуватись, включитись в світову культуротворчість, а це неможливо без усвідомлення свого історичного призначення, цінності власної культури – глибинного духовного пласту, що до сьогодні залишається заповідним, не активізованим для суспільства та світу. Це, в свою чергу, і є одним з основних факторів сучасної невизначеності українського соціуму.

Одним із засобів збереження національної культури на Україні в сучасний період є етнографічний туризм. Це один з видів спеціалізованого туризму, який набув найбільшого поширення в Карпатах і Криму і тісно пов'язаний з багатими рекреаційними ресурсами цих регіонів.

Під впливом глобалізаційних процесів в Україні, як і в світі загалом, інтереси суспільства все більше концентруються в сфері вільного відпочинку. Мрії людей зводяться до того, аби якнайкраще «розслабитись». Втілити їх у життя допомагає нестримний розвиток туристичної діяльності. На жаль, переважна більшість людей високоосвічених та забезпечених обирає місцем відпочинку закордонну «екзотику». Туризм в Україні – галузь порівняно молода, що за сучасних умов дедалі стрімкіше набуває обертів. Ця сфера є однією з благодатних для актуалізації української народної культури, забезпечення успадкування національних традицій та етнічного захисту. З допомогою етнографічного туризму ми не лише матимемо чудову нагоду заново «відкрити» свій духовний космос, світ національної культури, а й – зберегти його, донести до широкого кола людей. Перейти від самозаглибленого народу до нації знаної в світі, яка має що запропонувати іншим, чим зацікавити.

У народній культурі будь-якого народу виділяється дві сфери – фольклор, що включає в себе пісні, казки, легенди, старовинні танці, та народні промисли (в Україні – це різьба по дереву, ткацтво, ліжникарство, ковальство, вишивка, писанкарство, килимарство, гончарство, лозоплетіння тощо). У витворах і однієї і другої простежуються прикметні ознаки етнічної культури, внаслідок чого вони можуть поставати етнічними символами, своєрідними індикаторами часових змін, тенденцій розвитку того чи іншого народу.

Народну культуру у всіх її проявах, глибинному змісті ми можемо запропонувати зацікавленому туристу. І не лише її. Етнографічний туризм передусім має всі перспективи для повноцінного розвитку в сільській місцевості. Варто відзначити, що майже кожне українське село володіє багатою історико-культурною, етнографічною спадщиною та рекреаційними ресурсами. Подекуди залишились народні майстри та умільці, а також – старожили, з вуст яких можна почути безліч народних пісень, легенд, повір’їв, бувальщин, казок. Такі люди є справжніми ретрансляторами народної культури. На жаль, культурна спадщина, якою вони володіють, так і може канути в небуття, не активізуючись, не відкрившись для народу. Негативним явищем на даний момент є дезінтелектуалізація та низький рівень капіталовкладень в сферу освіти, науки, культури. Вкрай рідко на сьогодні проводяться краєзнавчі експедиції, здійснюються польові дослідження, фольклорно-етнографічні записи. Позитивом можна назвати створення шкільних краєзнавчих музеїв та музейних кімнат, збір матеріалів для їх створення, вибірка предметів музейного значення, оформлення експонатів здійснюється учнями під керівництвом педагогів, що не лише забезпечує збереження народної культурної спадщини, а й виховує в молодого покоління ціннісне ставлення до надбань національної культури, дає уявлення, знання про неї. Всі надбання, напрацювання в даній галузі можна ефективно використати у туристичній діяльності, створивши в навчальних закладах такого плану своєрідні міні-етнографічні центри.

В розвитку етнографічного туризму варто пам’ятати, що на певну категорію туристів – любителів старовини та шанувальників вивчення життя і побуту рідного народу – відповідним чином впливатиме проживання в садибах з відтвореним «давньоукраїнським» колоритом. Тенденція до створення таких собі «екохуторів» в Україні набуває все більшого поширення, хоча значного прориву, крім Карпатського регіону з їхніми колоритними колибами, у цій сфері немає. Відпочинок в такій садибі, де атмосферу піднесення та дух давнини підтримує увесь інтер’єр – з домотканими килимами, божником, вишитими рушниками, розмальованими скринями, широкими лавами, ослоном, гончарними виробами – є по-справжньому неповторним та незабутнім. Людина потрапляє в зовсім інший світ, в час, коли жили і творили її пращури. Вона ніби торкається духовних глибин, підтримує неперервний зв'язок з історією, повсякденним життям свого народу, його традиційно-побутовою культурою.

Яскравий насичений образ народної української культури допомагають створити народні дійства, гуляння, проведення календарно-обрядових свят, ярмарків, фольклорних фестивалів, виставок виробів народних майстрів та умільців у тому чи іншому регіоні (чи ще краще – населеному пункті). Театральні дійства, що відображають сцени українських вечорниць, різдвяні містерії, зустріч весни, русалії, святкування Івана Купала, з використанням древніх язичницьких обрядів, ритуалів, символів, надовго залишаються у серцях туристів. Для іноземців – це, взагалі, справжня екзотика.

Страви традиційної національної кухні – теж один з туристичних «скарбів». Кожен регіон, а то й, навіть, село чи садиба можуть похизуватись власними кулінарними секретами у приготуванні українського борщу, вареників, галушок, квасу тощо. Якщо ці страви ще й приготовані з натуральних, свіжих та якісних продуктів, подані в глиняному посуді, то ефект від такого відпочинку буде високим.

Однак, на жаль, бажання широкої реалізації виробів у цій сфері породило такий негатив сучасної культури, як кітч (від пол. – Сус – підробка; нім. Kitsch – халтурити, створювати низькопробні твори) [3]. Явище кітчу, його експансія народного мистецтва, особливо гончарного ремесла, нівелює українські народні традиції, етнічні особливості у цій сфері. Кітч ставить процес виготовлення унікальних речей, виробів на базарний «конвеєр» і боротись з цим в сучасних культурних умовах вкрай важко.

Підбивши деякі підсумки, можна сказати, що Україна є справжньою Меккою для розвитку етнографічного туризму. Піднявши та освоївши пласти матеріальної та духовної культури українського народу, ми таким чином не лише зуміємо розвинути етнографічний туризм на Україні, а й відкриємо самі для себе свою культуру, запропонуємо її для осягнення світові, збережемо для нащадків.

На жаль, робота у цьому напрямку здійснюється лише фанатами, що завдяки власному високому творчому та інтелектуальному потенціалу та наполегливості попри все рухаються вперед. Саме таким людям ми завдячуємо виживанням своєї національної культури в умовах глобалізаційного світу.

Література

  1. Вовканич С. Глобалізація інформаційного простору чи раціоналізація світу. // Універсум, 1999, №7-8.

  2. Дзюба І. Між культурою і політикою. – К.,1998.

  3. Энциклопедический словарь культури ХХ века. Под ред. А.И. Руднева. - Москва, 2001.

  4. Клименко О. Розвиток українського гончарства в ХХ ст. №29-30 (1-2), 2005.

  5. Костенко Л. Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф. // День, 2003, 25 квітня.

Даниленко Людмила Вікторівна

Запорізький національний університет м. Запоріжжя

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ РОЛІ КОЗАЧЧИНИ У ВИЗВОЛЬНОМУ ПОВСТАННІ ГАЙДАМАКІВ (ЗА РОМАНОМ Ю. МУШКЕТИКА «ГАЙДАМАКИ»)

Важливим у пізнанні свого коріння є художнє осмислення минулого в українській історичній прозі. Зокрема це стосується роману Ю. Мушкетика «Гайдамаки» (1956 р.), який живе понад півстоліття

Розглянемо одне з гострих, але малодосліджених питань – художнє висвітлення ролі козацтва в розвитку гайдамацького руху та в підтримці великого повстання, відомого під назвою Коліївщина. Наше завдання полягає в тому, щоб пояснити художнє відтворення позиції козаків у подіях, які відбувалися на Правобережній Україні 1768 року, осмислення автором намірів і вчинків М. Залізняка й І. Гонти як представників різних прошарків козацтва, особливості менталітету козаків.

Хвиля народного протесту у 60-ті рр. ХVІІІ, як відомо, була спричинена утисками православної віри уніатами та жорстоким гнобленням українського простого люду польськими панами. Вплив козацтва на ці буремні події неоднозначний. Запорожці-січовики не мали права брати участь у повстанні, так як були підданими російської цариці. Однак частина низових козаків все ж підтримала гайдамаків. Особливо важливим у ході подій Коліївщини був перехід до повстанців козаків надвірного війська. У романі «Гайдамаки» ці події висвітлені досить яскраво і переконливо.

Письменник загострює проблему моралі й закону запорозьких козаків у вирішенні долі повстання. З давніх-давен козацтво стояло на захисті прав і честі українського народу. Тож закономірним було звернення православних священиків до кошового Запорозької Січі із проханням виступити проти шляхти. Ю. Мушкетик детально зображує прихід ігумена Мотронівського монастиря Гаврила на Січ, щоб попросити Калнишевського допомогти повстанцям. Однак кошовий запорозького війська відмовляє. На фоні складної ситуації Ю. Мушкетик передає внутрішні переживання Калнишевського, гіркоту осмислення становища козацтва. «Він – царський слуга, без царського веління й мухи не заб’є. Минулися старі часи. Вже Січ мовби на трясовині стоїть. Махне цариця рукою в каблучках – і зметуть січову фортецю з Лугу». Письменник обґрунтовує душевні терзання кошового: він «несе одвіт за Січ перед минулим і майбутнім і мусить уберегти хоч таку, загнуздану і обгризену». У великому епічному творі цей гострий психологічний момент підводить до осмислення давніх подій, які вирішували долю України. Приборкання російським царизмом волелюбності запорозьких козаків, урізання прав гетьманської влади привели до послаблення української державності. У романі «Гайдамаки» проблема увиразнена розповідями про становище козацтва на Січі, про зміни, які відбувалися на Запорожжі. Ключовим є вислів – «Споганіла Січ». Відкривається глибока суть історичної правди – козацька вольниця втрачала сили під пильним контролем російського царизму, наближався крах Запорозької Січі. Осмислюючи історичний матеріал, Ю. Мушкетик торкнувся цієї проблеми сміливо і відверто. Водночас письменник робить акценти на особливих рисах козаків – волелюбності і непокорі. Великої сили духу їм додають спогади про славні часи Хмельниччини.

У гайдамацькому війську автор правдиво показує не привабливих героїв, а знедолених, здичавілих від фізичних і моральних знущань месників. Замість шабель і рушниць у них коси на держалнах або здоровенні, засмалені на кінцях кілки. Ю. Мушкетик підкреслює, що повстання гайдамаків – це час особливого духовного піднесення, а вивести його в потрібне русло могла організованість і авторитет керівництва – втілення козацьких принципів, волі й духу.

Образ керівника гайдамацького повстання – Максима Залізняка створений за принципом психологічного пояснення вчинків, сподівань, душевних терзань. Сам він був вільним чоловіком, козаком, але добре розумів значення приказки: «На волі – плачу доволі». У романі відображено усвідомлення Максимом готовності до великої боротьби. Очоливши гайдамацький загін, і сам відчув у собі зміни. «Мучився, змагався зі всім світом, в душі щось росло, набухало, душа бунтувалась, кликала до помсти. І тоді здавалось, що й сам підіймається вище і вже людську долю тримає в своїх долонях. Уже бачив себе не аргаталом, не наймитом, а воїном. І задумувався не тільки над власною долею, не тільки над долею медведівців, а всіх людей у краї».

Чутка, що у Медведівку йдуть конфедерати, покликала до прийняття важливих рішень. Потрібно скликати гайдамаків на раду і вести їх на рішучу битву. Ю. Мушкетик відтворює яскраву картину гайдамацького зібрання, в деталях зображує обрання Залізняка отаманом. Простою, але повною є характеристика Максима гайдамаками: «Він сотню водив на Запорожжі!.. Він такий, як ми, і нікого не дасть скривдити». Повага до козацтва для гайдамаків – це підняття власного духу. Письменник тонко передає психологічний стан Максима, інколи навіть співчуває йому. Поступово в романі висвітлюється формування характеру ватажка, пояснюються його вчинки. Осмислюючи події та свій обов’язок, Максим Залізняк переживає важкі душевні потрясіння, бо розуміє: від нього залежить успіх великої справи і важливо переконати гайдамаків, що повстання – це не просто розбійні напади, це оборона всієї землі, яка лежить під уніатами. Промова Залізняка чітка, зрозуміла, виважена: «Самі вважайте, на що стаємо… Понесемо з Холодного Яру вогонь помсти за покривджених і понівечених людей, і жарко стане тому, на кого дихне цей вогонь».

Розпочинаючи великий виступ проти конфедератів, Залізняк розуміє, що настав час вибиватися з неволі назавжди. До цього закликає гайдамаків під час освячення зброї біля Мотронівського монастиря. Заклик обороняти землю і волю особливо легко лягав на душу повстанцям. Щоб дати лад війську, Максим успішно використовує свій козацький вишкіл, уводить порядки, як на Січі. Особливого піднесення повстанському духу надавали запорозькі козаки, які приєднувалися до гайдамаків, не дивлячись на заборону Калнишевського і старшин. Мало не з боєм виходили вони з Січі. Радів цьому Максим, бо знав, що запорожці навчать військової справи повстанців.

Перехід на бік гайдамаків загону надвірних козаків на чолі з сотником Іваном Гонтою став вирішальним у взятті Умані – укріпленого міста, де ховалися поляки. Організованість козацької сотні надавала виправки гайдамацькому війську, натомість дух боротьби за волю, яким жили колії, проймав кожного козака. Ю. Мушкетик детально відображає вплив досвідченого сотника Івана Гонти на хід повстання, на організацію боротьби. Він запропонував Залізнякові розбити староства на сотні. Тепер вони разом їздили по зайнятих гайдамаками староствах, запроваджували козацькі порядки, роздавали панську землю, створювали по селах збройні залоги. Гайдамаки обрали Залізняка гетьманом, Гонту полковником. Було проголошено відновлення Української гетьманської держави. Історичний факт про об’єднання гайдамаків з козацтвом осмислений у романі не лише як вирішальна подія у ході Коліївщини. Письменник акцентує увагу на єднанні великих сил в Україні.

Ю. Мушкетик не порушує історичної правди про розгром гайдамацького війська російською армією. Автор осмислює найгостріші моменти, чітко акцентує підступність і зухвалість російських офіцерів. Військові дії проти гайдамаків були продумані так, щоб усі загони знищити миттєво: розіслано накази, домовлено з кошовим Запорозької Січі і Єдисанською ордою, щоб не пускали на свої землі бунтівників, сплановано знищення ватажків. Події історії письменник відтворює так, щоб виразніше показати складну закономірність поразок у долі українців. До останнього гайдамаки вірили, що російські війська допоможуть їм здолати польську шляхту повністю. Проте Гонту й Залізняка підступно забрано в полон. Тисячі учасників повстання вбито, повішено, тисячі переселено на Волинь і Слобожанщину. У творі втілено трагічну закономірність: у час найбільшого духовного піднесення щира довіра українців знищує шлях до волі.

Художньо осмислюючи події давнини, автор пояснює, що проблема творення державності. яка турбувала українців в усі віки, не згасає ніколи. Завжди залишається дух волелюбності і любові до рідної землі. Акцент на цьому автор робить в епілозі: знову сходяться докупи гайдамаки, що лишилися живими, збираються, щоб волю боронити; ходять чутки, що й Залізняк утік з полону.

Роман «Гайдамаки» вийшов у світ у той час, коли ще не існувало незалежної держави України. Проте в ньому чітко окреслювались шляхи до здобуття волі, застереження від невдач. Письменник показав велич козацького духу як уособлення незламності й волелюбності українського народу.

Дьолог Ольга Станіславівна

Харківський національний технічний університет

сільського господарства ім. П.Василенка, м.Харків

УКРАЇНСЬКА МОВА У ПІВНІЧНІЙ АМЕРИЦІ:

ПРОБЛЕМИ ТА ОСОБЛИВОСТІ

Стан і вживаність будь-якої етнічної мови великою мірою залежать від того, скільки часу вона перебуває в даній мовній ситуації. Більш як сторічне існування української мови в Сполучених Штатах Америки та Канаді – знаменне явище з погляду теорії мовних контактів, яка вважає, що іммігрантська мова, як правило, має відмерти вже у другому-третьому поколіннях. Отже, чим більше нових поколінь зявилося від часу первинної еміграції, тим імовірніше, що етнічна група, принаймні у мовному аспекті, асимілюється домінуючою більшістю населення країни. Саме тому проблема збереження власної мови в останні десятиріччя набула великої актуальності для українських емігрантів Канади та США.

Мета даної статті – простежити особливості існування української мови на Північноамериканському континенті і зазначити основні проблеми мови іммігрантів, які виникають при постійному впливу мови більшості населення.

Проблема міжмовних контактів не є новою в лінгвістиці. Роботи У.Вайнрайха, Г.Шухардта, А.Мартіне, І.Бодуена де Куртене, Л.Щерби, Е.Хаугена тощо дозволяють стверджувати, що питання мовної взаємодії достатньо розроблені. Не залишилися поза увагою мовознавців і питання української інтерференції ( Ю.Жлуктенко, В.Сімович, О.Курило, М.Сулима, М.Наконечний, О.Синявський, А.Коваль, В.Русанівський, С.Єрмоленко та інші).

Якщо для першого покоління емігрантів проблема збереження рідної мови не стояла, то вже у другому поколінні значно скоротилася кількість тих, хто володіє українською мовою вільно(близько 20%). Серед представників третього покоління українських емігрантів у США і Канаді більшість (понад 60%) володіє українською мовою слабко або не володіє зовсім (до 37%). Отже, навіть у другому поколінні, яке виросло в родинах, де батьки ще вільно розмовляли українською мовою, різко знизився ступінь володіння нею. У третьому ж поколінні (онуки тих, хто приїхав з України) вільне володіння українською мовою – явище зовсім рідкісне.

Збереження мови звичайно залежить від того, наскільки часто нею люди користуються. Дослідження, що проводились у Канаді наприкінці ХХ сторіччя, показали, що українські емігранти вживають свою етнічну мову: щоденно – 35,2%, часто – 13,8%, інколи – 14,3%, рідко або ніколи – 11,9%.

Для українських емігрантів США і Канади користування мовою свого етносу переважно зосереджено в найближчому середовищі (у сімї, з близькими приятелями, у церкві). Знання української мови спирається також на читання україномової літератури, преси, перегляд програм телебачення.

Українська мова діаспори США і Канади відрізняється від мови в Україні. Тривале існування української мови в англомовному середовищі внесло певні особливості. У новій країні емігрант зіткнувся з великою кількістю обєктів, для яких він у власній мові не міг знайти назв. Часом вони і були, але сам обєкт настільки відрізнявся від того, який цим словом називався на батьківщині, що назва відчувалася невідповідною, і треба було шукати їй заміну. Дефіцит українських назв поповнювався із лексичних ресурсів англійської мови як мови більшості населення і загальнозрозумілої на даній території. Тому в українському мовленні емігрантів у США і Канаді досить часто зустрічається широке використання англійських слів. Таким чином вплив англійської мови поступово позначився на українській граматиці.

Навіть оволодівши орфоепічними, лексичними, граматичними, стилістичними та іншими нормами сучасної літературної мови, людина не може бути цілком гарантована від окремих помилок, оскільки на її мовну практику можуть впливати різні фактори, що спричинюють ту чи іншу помилку. Одним із них є взаємовплив двох мов. Практика білінгвізму викликає у мовців численні явища інтерференції, звільнитись від яких можна лише за умови глибокого знання систем обох мов.

Українські емігранти у США і Канаді – це, передусім, двомовні особи. Перебуваючи за межами своєї етнічної території, українці у США і Канаді переживають своєрідний “мовний тиск” з боку англомовної більшості населення. Українська мова у США і Канаді, таким чином, пребуває у стані взаємодії з англійською мовою.

Наскільки може змінитись мова у ході контактів, спрямованість і швидкість таких змін (навіть до повного зникнення однієї з мов) залежить від соціально-історичних умов. У звязку з цим великого значення набуває сама ситуація двомовності.

Англійська мова стає для українських емігрантів США і Канади найважливішим засобом спілкування. Сфера побутування української мови поступово обмежується. Отже, на Американському континенті українська мова не зникає остаточно, а продовжує (хоча й в обмежених функціях) своє існування. Таким чином, в українській діаспорі США і Канади створюється складна система двомовного спілкування.

Де б не відзначався вплив однієї мови на іншу, він здійснюється через двомовних осіб. Отже, місцем реалізації контактів між англійською мовою та українською є українські емігранти. Живучи в англомовному середовищі, українці у США і Канаді поставлені перед вимогою вільного і всебічного володіння англійською мовою. Це сприяє більшому проникненню елементів англійської мови в українське усне і писемне мовлення емігрантів. У таких умовах контакт між українською та англійською мовами є безпосереднім і систематичним.

Відомо,що при взаємодії двох мов мовний вплив здебільшого має однобічний характер: із двох контактуючих мов одна мова зазнає набагато більшого впливу з боку іншої. У новому суспільстві для емігрантів виникають нові потреби спілкування, які можна задовольнити лише за допомогою двомовності з відповідними лінгвістичними наслідками.

При безпосередньому контакті української та англійської мов у США і Канаді взаємодія відбувається не лише між поодинокими мовними елементами, а між мовними системами в цілому. Наслідки лінгвістичної інтерференції виявляються на лексико-семантичному, морфологічному, синтаксичному рівнях.

Найбільш інтенсивними процесами в етнічних мовах, у тому числі й українській у США і Канаді, є процеси лексичної інтерференції. Запозичення слів із панівної мови країни відбувається в них дуже активно і природно. Масовий характер двомовності американських та канадських українців настільки сприяє лексичній інтерференції, шо практично вона може бути безмежною. При масовій двомовності (а саме така ситуація спостерігається в українській діаспорі США і Канади) лексичний вплив однієї мови на іншу може набувати великого розміру.

Ось чому саме українська лексика зазнала найбільшого впливу з боку англійської мови у мовленні українських емігрантів США і Канади. Ступінь засвоєння і використання англомовної лексики у мовленні емігрантів першого покоління та їхніх нащадків неоднаковий.

Під час міжмовних контактів процес засвоєння лексики однієї мови іншою мовою неоднаково позначається на різних частинах мови. Найбільше вплив англійської мови позначився на іменниках. У новому середовищі перш за все емігрантам не вистачало слів рідної мови для позначення нових для них предметів та понять. Потреба у новій лексиці відчувається у багатьох сферах життя і діяльності українських емігрантів. Саме тому запозичення з англійської мови охоплюють надзвичайно різноманітні семантичні групи: адміністративна лексика (бил – законопроект, говермен – уряд, дистрикт – район, костем гавз – митниця та ін); виробнича лексика (бейкер – пекар, гелпер – помічник, джаб – робота, майнер – шахтар, фаєрмен – пожежник та ін); громадсько-політична лексика (аранжер – організатор, гонор ролл – почесний список, пледж - зобовязання, сосайеті – товариство та ін); побутова лексика ( бедрум – спальня, вакум клінер – пилосос, дрес – сукня, сайдвок – тротуар та ін).

Мова українських емігрантів – це українська мова, проблеми мови українських емігрантів – це проблеми української мови. У даній розвідці зазначені лише окремі питання, які заслуговують на подальше наукове дослідження.

Література:

  1. Бабич Н. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1998.

  2. Зєлик І. Українці в Сполучених Штатах Америки – між асиміляцією та традицією// Сучасність – 1997. -№ 1.- С. 71-78.

  3. Караванський С. Секрети української мови. – К.: Українсько-канадське спільне підприємство “Кобза”, 2004.

  4. Одарченко П. Українська мова в Америці. – Торонто: Нові дні, 1990.

Кириленко Марина Анатоліївна

Конопельченко Лідія Володимирівна

Ліхотіна Лілія Сергіївна

Донецький інститут МАУП, м. Донецьк

ІНФОРМАЦІЙНІ І ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ

В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

На сучасному етапі відбувається черговий вибух технологічної і мирної соціальної революції - становлення інформаційного суспільства. Сучасні інформаційні і телекомунікаційні технології (ІТТ) істотно змінюють не тільки те, як ми виробляємо продукти і послуги, але і те, як проводимо дозвілля, реалізуємо свої цивільні права, виховуємо дітей. Вони мають вирішальний вплив на зміни, які відбуваються в соціальній структурі суспільства, економіці, розвитку інститутів демократії тощо.

Cьогодні людство знаходиться на порозі нової соціально - економічної формації - інформаційного суспільства [2].

Технологічними основами інформаційного суспільства є телекомунікаційні й інформаційні технології, які стали лідерами технологічного поступу, невід’ємним елементом будь-яких сучасних технологій, сприяють економічному зростанню, створюють умови для вільного обігу в суспільстві великих масивів інформації і знань, спричиняють істотні соціально-економічні перетворення і, зрештою, становлення інформаційного суспільства.

Поняття «інформаційне суспільство» з’явилося у другій половині 60-х років у м. Нарівні, з ним використовувалися такі терміни, як «технотронне суспільство», «суспільство знання», «постіндустріальне суспільство». Уявлення про інформаційне суспільство пов’язані також з концепцією «трьох хвиль» А. Тоффлера [2].

Термін «інформаційне суспільство» був використаний в Японії у 1966 році в доповіді групи з наукових, технічних і економічних досліджень, в якій стверджувалося, що інформаційне суспільство являє собою суспільство, в якому вдосталь високо-якісної інформації, а також є всі необхідні кошти для її розподілу. У той період на Заході вважалося, що основою формування інформаційного суспільства є розвиток обчислювальної та інформаційної техніки; інформація набуває глобального характеру; на рух інформаційних потоків вже істотно не впливають державні кордони і різні бар’єри, зрештою, спроби обмежити вільне поширення інформації шкодить тій стороні, яка прагне внести такого роду обмеження; значно виросли можливості збору, обробки, зберігання, передачі інформації, доступу до неї; зростає вплив інформації на розвиток різних сфер людської діяльності; заглиблюється процес децентралізації суспільства; відбувається перехід до нових форм зайнятості; йде процес формування нових трудових ресурсів за рахунок збільшення кількості зайнятих в інформаційній індустрії. Зважаючи на це, Т. Стоунер стверджував, що інформацію, так само як капітал, можна нагромаджувати і зберігати для майбутнього використання [3].

Дослідник А. І. Ракитов у працях кінця 80-х років писав, що перехід до інформаційного суспільства означає, що найважливішим продуктом соціальної діяльності стає виробництво, експлуатація і використання послуг і знань, причому питома вага знань у цій бінарній формулі зростає. Справжнє інформаційне суспільство повинне забезпечити правові і соціальні гарантії того, що кожний громадянин суспільства, що знаходиться в будь-якому місці й у будь-який час, зможе отримати всю необхідну для його життєдіяльності та вирішення поставлених перед ним проблем інформацію. Інформаційне суспільство - це суспільтво, де всі засоби інформаційної технології, тобто комп’ютери, інтегровані системи, кабельний, супутниковий та інший зв’язок, відеопристрій, програмне забезпечення, наукові дослідження, націлені на те, аби зробити інформацію загальнодоступною, що активно впроваджується у виробництво і життя.

У зв’язку із щорічним подвоєнням обсягу інформації надшвидкими темпами розвивається мова, і особливо її лексичний пласт. На сьогоднішній день жодна наука без інтернету немислима, тому що він став найпопулярнішим інструментом отримання актуальної інформації і свого роду засобом спілкування [2].

Спілкування в інтернеті відбувається в клубах чи між власниками комп’ютерів. Відвідувачами клубів є переважно студенти чоловічої статі, які полюбляють розважитися в мережі, попрацювати, а нерідко й списати готовий реферат чи курсову роботу. Щодо жіночої половини, в клубах вона репрезентована надзвичайно бідно - студенток інтернет цікавить переважно як джерело інформації.

Сучасне суспільство не дає можливості для повноцінного безпосереднього спілкування молоді, змушуючи її шукати якусь альтернативу.

Назвемо основні риси інтернет-спілкування:

1. Анонімність, яка може призвести до безкарності, розкутості, і безвідповідальності поведінки учасників спілкування.

2. Відсутність невербальної інформації. Як правило, спостерігається установка на бажані риси партнера.

3. Добровільність контактів. Користувач добровільно зав’язує контакти чи може перервати їх у будь-який момент.

4. Стійке прагнення до емоційного наповнення тексту, що виражається у створенні спеціальних знаків для позначення емоцій.

5. Прагнення до нетипової, ненормативної поведінки. Найчастіше користувач презентує себе по-іншому, ніж у реальному житті, програє нереалізовані в діяльності поза мережею ролі, сценарії, і, не знаючи співрозмовника, створює його образ, відмінний від реального.

6. Більша, ніж у реальному світі, залежність від співрозмовника у спілкуванні. Наслідком є порушення безпосереднього живого спілкування.

7. Відсутність єдності простору і часу, тобто інтернет дає можливість бути одночасно у різних місцях, а також спілкуватися з людьми з інших годинних поясів.

8. Характер спілкування - майже завжди письмовий [4].

Причиною звертання до інтернету як до інструменту спілкування може бути:

1. Недостатнє насичення спілкуванням у реальних контактах. У подібних випадках користувачі швидко втрачають інтерес до інтернет-спілкування, якщо виникають можливості для задоволення відповідних потреб у реальному житті.

2. Можливість реалізації якостей особистості, програвання ролей, переживання емоцій, які з тих чи інших причин неможливі у реальному житті. Подібна можливість обумовлена перерахованими вище особливостями спілкування за допомогою мережі - анонімністю, нежорсткою нормативністю, своєрідністю процесу сприйняття людини людиною. Бажанням переживання тих чи інших емоцій пояснюється, ймовірно, і прагнення до емоційного наповнення тексту.

3. До можливості взаємодії «людина - комп’ютер» додається можливість комунікації «людина - комп’ютер - людина».

Мовні дослідження в цій області ведуться відносно недавно. Телекомунікації за допомогою комп’ютерних мереж - принципово новий шар соціальної реальності, і фахівці приділяють пильну увагу його мовному оформленню [1].

Вони виділяють наступні форми спілкування в інтернеті:

- телеконференцію;

- чат (мається на увазі IRC (Internet Relay Chat);

- веб-пейджеры (наприклад, ICQ, Instant Messager);

- листування електронною поштою (e-mail) [4].

Дослідники інтернет-спілкування звичайно розділяють засоби спілкування в інтернеті за ступенем їх інтерактивності. Найбільш інтерактивними осередками спілкування вважаються чати і ICQ, найменш інтерактивними - e-mail і телеконференції. У телеконференції і при спілкуванні за допомогою e-mail спілкування відбувається в режимі off-line, на відміну від чата і ICQ, де люди спілкуються on-line. У конференції спілкування відбувається навколо визначеного предмета, у той час як чат, як правило, своєї теми не має. (Хоча існують і тематичні чати, наприклад, коли яку-небудь відому людину запрошують у канал IRC чи web-чат, і вона відповідає на всі питання).

Отже, всесвітня мережа сьогодні більше нагадує мовне поле, у якому користувачі орієнтуються по-різному. Для одних інтернет скоріше нагадує міфологічне мислення маленької дитини, яке ніколи не зникає повністю, а тільки витісняється зі свідомості з віком. Воно зберігається у дорослої людини, породжуючи віру в прикмети і магічні ритуали. Для інших людей Всесвітня мережа стала дверима в те віртуальне життя, якого людина була позбавлена під тиском об’єктивних умов реального світу [5].

ЛІТЕРАТУРА

  1. Информационное общество: Сборник. - М.:ООО «Издательство АСТ», 2004. - 507 с.

  2. Конференція по діловій українській мові, м. Донецьк, 2003 р.

  3. Социально - экономические проблемы информационного общества / Под. ред. д. э. н., проф. Л.Г. Мельника. - Сумы: ИТД «Университетская книга», 2005. - 430с.

  4. 5.

Кобозєв Микола Михайлович

Азаренков Віктор Миколайович

Тверезовський Володимир Григорович

Павленко Інна Олександрівна

Сумський державний педагогічний

університет ім.А.С.Макаренка, м.Суми

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО В КОНТЕКСТІ

УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Велична і трагічна історія Ук­раїнського народу невід'ємно пов'я­зана з історією Українського козацт­ва. Це ж у яких треба було жити жах­ливих умовах, щоб покривджений різними пригноблювачами народ висунув зі своїх глибин безкорисли­вих патріотів, котрі, самоорганізувавшись, створили таку потужну й неповторну силу, як Українське козацтво.

Щоб зрозумілішим був факт його народження, треба нагадати бодай деякі епізоди з його шляхетного літо­пису. Уперше про наших предків-козаків згадується 520 років тому в офіційних документах Османської імперії і Великого князівства Ли­товського.

Саме в ті далекі досить складні часи славетний лицар Дмитро Байда-Вишневецький став ініціатором захисту українських земель від ор­динців, які, за даними історичних джерел, щороку забирали в полон і продавали в рабство від 10 до 50 ти­сяч чоловіків, дівчат і молодих жінок.

Вишневецький не тільки облаштував неприступну козацьку тверди­ню Хортицю, а й організував стра­тегічну систему попередження та за­хисту земель - від Запорожжя до гирла Дону. До речі, у Старочеркаську Ростовської області (РФ) про на­шого славетного Байду й сьогодні нагадує старовинний Козацький Храм, наріжний камінь якого заклав саме він.

Про велику стратегічну мудрість Вишневецького можна судити ще й з того, що він особисто запропонував московському царю Івану Грозному спільний план будівництва укріп­лень уздовж кордону тогочасного християнського та мусульманського світів. На жаль, московський цар, зовнішня політика якого була постійно спрямована проти Європи, відмовився від тієї пропозиції, і Бай­да змушений був полишити Москву.

Попри всі негаразди, протягом XVI—XVIІ століть козацтво набувало дедалі більшої сили та розвою, а в період національно-визвольної вій­ни під проводом Богдана Хмель­ницького виплекало ідею Українсь­кої державної незалежності. У геть­манській столиці Чигирині було 16 іноземних посольств. Це означає, що Українську козацьку державу офі­ційно визнавали на той час 16 країн Європи.

Цілком зрозуміло, що деспо­тичний московський царат не міг змиритися з демократизмом Ук­раїни, основою якого була Запо­розька Січ. Тільки знищивши ядро вольниці, можна було загнати Україну в рабство, що підступно й зробили в 1775 році [3, 1]. На території козацьких вольностей переселили десятки тисяч німців, греків, сербів, москалів, болгар та інших іноземців. Так здійснювалася політика «растворения малороссийской народности», що її напрацювала адміністрація Катерини II. На теренах сучасної України козацтво було заборонено.

Його відродження стало можливим лише після повалення царату і створення Української держави в 1918 році.

Гетьманом козацтва і України став нащадок славного козацького роду Павло Скоропадський, котрий, незважаючи на нетривалість свого гетьманування, встиг здійснити чимало соціально-економічних перетворень, серед яких і створення Академії наук України на чолі з академіком Володимиром Вернадським.

Більше ніж на три століття Україна втратила свою незалежність, почався період Руїни, закріпачення вільного, працьовитого люду, але українська національна еліта і козацтво не припиняли боротьбу за волю та відновлення козацьких вольностей. Споконвічна боротьба українців за свою волю завершилась здобуттям незалежності та відродження українського козацтва.

Українське козацтво як Всеукраїнська громадська оборонно-спортивна, національно-патріотична організація постала на зорі Незалежності ще у 1990 році. Взявши за основу своєї діяльності принципи наших славних попередників українських козаків, поставивши за мету реалізацію у суспільстві історичної і культурної спадщини, використання народних традицій у всіх сферах громадського життя, військово-патріотичного виховання молоді на кодексі честі запорожців, - не випадково стала наймасовішим і найпопулярнішим в народі об'єднанням. І це закономірно, адже героїчна, звитяжна історія українських козаків - захисників України і віри християнської - є нашою гордістю і дороговказом, бо не змогли роки безталання стерти з серця генетичну пам'ять про героїчне минуле, віру у власні сили та творчу енергію народу і прагнення боротьби за кращу долю у вільній і незалежній державі [1, 1].

Біля 400 років Україна не мала своєї державності, була залежною від нахабних сусідів як на півночі, так і на півдні, на сході і заході. Завдяки цьому відбулись і негативні зміни в ментальності української нації, занепав гордий козацький дух. Саме цього ті прагнули досягти поневолювачі України. Мільйони Українців загинули в бою за свою батьківщину, в голодоморах 1921-22 p.p., 1932-33 p.p., 1946-47 p.p. Але всі ці випробування не змогли вбити християнської духовності, національної свідомості та бойового духу української національної еліти. І ця, відносно невелика кількість патріотів духу української нації, змогла разом зі священством української церкви піднятися з колін, зорганізуватися на боротьбу за націю, державну, незалежну Україну. Представниками цього елітного ядра нації були гетьмани, козацькі отамани, письменники, поети, кобзарі, лірники, філософи, а в XX сторіччі - вояки ОУН- УПА (Організація українських націоналістів - українська повстанська армія), за якими йшли на боротьбу тисячі юних патріотів, віддавши Україні своє життя. І, нарешті, Україна стала незалежною, її визнав світ як вільну, самостійну, європейську країну. Тисячі українських козаків, симпатиків та прихильників Українського козацтва брали активну участь в Помаранчевій революції 2004 року, стояли на майданах районів, міст, Києва, влаштовували акції підтримки національних лідерів. Крім цього, сотні козацьких активістів очолили вільні профспілки, політичні національно спрямовані партії: Народного руху України, Конгресу українських націоналістів, громадські організацій: «Просвіту», ОУН, «Союзу Українок», «Молоду Січ», організовували охорону виборчих дільниць, виступи козацьких отаманів та активістів подій 2004 р., що сприяло національно-державницькому структуруванню суспільства України і перемоги Помаранчевої революції. Україна – як козацька держава заявила про себе і її почув увесь світ [2, 1,2].

Історія української національної революції має три етапи: перший етап – збройної боротьби за незалежну Україну тривав понад 400 років і завершився здобуттям незалежності; настав другий етап - парламентської боротьби. Цей етап має три періоди: обрання Президента - українця - патріота. Цей успіх відбувся наприкінці 2004 року, нація встала з колін і відкинула бандитське кодло. Другий період - це очищення Верховної Ради від антиукраїнського елементу. Третій період парламентської боротьби - кадрові зміни від сільради до Верховної Ради, міністерств і відомств, розбудова козацької держави України як гетьманської держави, здатної перейти до третього етапу Української національної революції, - геополітичної боротьби за величну Українську державу, як провідну країну світу. Виховання української молоді повинно відбуватися в дусі націоналізму XXI сторіччя, і бути головною методичною рисою сучасної педагогіки. Викладання будь-якої дисципліни в навчальних закладах всіх рівнів акредитації повинно бути пов'язане з національним вихованням у першу чергу - це вимога часу.

Україна - козацька держава в якій має панувати диктатура закону. Закону національного змісту. Відроджене українське козацтво є носієм національної свідомості, християнської духовності, продовжувачем українських народних традицій і тому воно повинно бути зразком виховання молоді. Нині, маючи державну підтримку, Українське козацтво, українська козацька педагогіка повинні знайти належне місце в державотворчих процесах, в українській національній культурі, у вирішенні соціальних та економічних проблем українського народу. Саме на це спрямовані Укази Президента-Гетьмана України Віктора Ющенка.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Білас І.Г. Тижневик «Свобода слова», Київ, 7.02.2003,-№1, с.1-2.

  2. Кобозєв М.М., Павленко І.О. «Національне виховання української молоді», «Діаспора як чинник держави Україна у міжнародній спільноті», Львів, 2006, с. 244-245, 248.

  3. Пантелюк М.М. «Козак – душа правдива, справедлива і незрадлива». Громадсько-політичний і теоретичний журнал «Віче», 2009, № 19, с.62.

Кушнірова Лариса Василівна

Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка, м. Суми

Розгляд В. І. Масальським питань розвитку мови і лінгвостилістичного аналізу художніх текстів у школі

В умовах глобалізації світового цивілізаційного простору особливо актуальним стає збереження історичних і культурних традицій народу, важливим є переосмислення сучасного досвіду на основі загальнолюдських цінностей. Предмети «українська мова» та «українська література» в школі набувають особливого значення.

У сучасній лінгводидактиці значну увагу приділяють досліджен- ню проблеми формування мовної особистості як носія рідної мови, національної свідомості, традицій, звичаїв, християнської моралі, за-гальнолюдських цінностей. Це культурна особистість, оскільки куль-тура зберігається в мові і створює її внутрішню одухотворену форму. Як відомо, культурологічна модель формування духовно багатої мов- ної особистості передбачає роботу з художніми текстами.

Добрим підґрунтям для багатьох сучасних досліджень стали праці видатних вітчизняних учених. Відомий український методист і лінгвіст В. І. Масальський вивчав широке коло питань, зокрема розвиток мови і лінгвостилістичний аналіз художніх текстів. Так, у праці «Мова і стиль творів М. Коцюбинського (1965), цікавій і для викладачів, і для науковців, учений в загальних рисах дає уявлення про динаміку розвитку української літературної мови на зламі двох століть. Розділ «М. Коцюбинський і розвиток української літературної мови в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.» присвячено умовам та особливостям функціонування української літературної мови в той час, коли розгорнулася діяльність відомого письменника. Від загальних проблем автор монографії поступово переходить до мовностилістичного аналізу текстів.

В. І. Масальський простежує поступове становлення поетики великого майстра слова, еволюцію його художнього стилю. Про це йдеться у розділі «Майстерність художнього слова». Численні приклади підтверджують висновок науковця: «особливий соціальний ліризм і психологізація художнього образу становлять характерну рису словесно-зображувального стилю письменника. Саме характер ліричного елемента в поєднанні з епічним, драматургічним у розповіді або сатиричним зображенням, як і інші пересування тональностей слова, що є засобами створення системи психологічних образів, – нове й оригінальне в творчій манері М. Коцюбинського». Особливу увагу привертає лінгвостилістичний аналіз відомого уривка з повісті «Fata morgana» – «Ідуть дощі…». На думку критиків, запропонований аналіз є прикладом того, як треба розглядати художній твір у єдності форми і змісту, ідейного задуму та його мовного втілення.

У розділі «Мовностилістичні засоби художніх творів письменни- ка» розглянуто окремі елементи у системі образотворчих засобів мови М. М. Коцюбинського. Зауваження про синтез народно-розмовних і літературних конструкцій у мові письменника, а також заперечення думки про перевагу коротких речень у прозі митця містяться у розділі, присвяченому синтаксису М. Коцюбинського. В. І. Масальський виділяє такий дійовий засіб, як «риторичні повтори», що організують ритмомелодику речень і надфразних єдностей, в яких виступають. «Із стилістичного словника мови письменника» – стилістичний коментар до лексики творів митця. Як зауважує В. В. Коптілов, ми добре відчуваємо еволюцію стилю М. Коцюбинського, появу в його мові нових прийомів і засобів творення художнього образу; цей розділ ніби доповнює інший – «Розвиток художнього стилю».

Приклади розгляду В. І. Масальським мови художніх творів, його міркування про дальший розвиток лінгвостилістики не втратили своєї цінності.

Луговий Богдан Васильович

Відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і природокористування України “Бережанський агротехнічний інститут”

м. Бережани

ВПЛИВ ВІЙСЬКОВО-ПОСЕЛЕНСЬКОЇ ОСВІТИ НА СТАНОВЛЕННЯ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

У процесі створення та існування військових поселень у Київській та Подільській губерніях (1836–1856) російська влада використовувала всі можливі засоби для підпорядкування українського населення. Важливою складовою такої цілеспрямованої політики була поселенська система освіти і виховання молоді. Саме тому в цей час велика увага приділялася питанню освіти дітей військових поселян. Це робили не з метою поширення освіти серед населення, а для підготовки та забезпечення майбутніх військових резервів.

Діти поселян дошкільного віку перебували при батьках у військових поселеннях. Після досягнення восьмирічного віку їх переводили в особливі школи, в яких юнаки вивчали військові та цивільні дисципліни. Значно гіршим було становище дітей солдатів нижчих чинів, які покидали своїх батьків у більшості випадків назавжди. Не важко уявити собі розпач 8-ми літньої дитини, яку силоміць солдати забирали з рідного дому. Горе батьків не було меншим, проте вони розуміли безвихідь даної ситуації.

Діти молодшого віку більшу частину свого часу перебували в казармах під наглядом старших кантоністів віком 12–15 років. Перед ними ставили завдання фізичного і морального виховання підопічних. Також вони повинні були дбати про належний зовнішній вигляд молодших. Проте, здебільшого, ці обов’язки були лише декларативними. Частину молодших кантоністів поселяни повинні були забезпечувати харчами. Знову ж таки не можна говорити про добре ставлення поселян до чужих дітей. Переважно кантоністи жили впроголодь, зазнаючи і фізичних знущань. Щоденний раціон складався, здебільшого, з черствого хліба і води. Таке напівголодне існування змушувало кантоністів красти харчі як у поселян, так і на різних ярмарках [2, с. 154–158]. Умови проживання цих дітей можна прирівняти до спартанських. Такій ситуації сприяла політика поселенського керівництва та й вищого військового начальства.

Рівень освіти молодших кантоністів був також незадовільний. 750 дітей навчав лише 1 учитель. Проте йому допомагало 10 солдатів, які за найменшу провину карали вихованців різками [1, с. 163]. Рівень освіченості самих вчителів був досить низьким. За таких умов досягти позитивних результатів було практично неможливо. Процес навчання проводився у формі задавання і перевірки уроків. Пояснювали лише арифметику. Всі інші науки учні засвоювали практично самостійно. Найбільш важчим було покарання за незнання 10 заповідей Божих і таблички множення. Учня змушували стояти на колінах з піднятими вгору руками перед дошкою, де були написані заповіді та таблиця множення, протягом уроку.

Система освіти у військових поселеннях була різноплановою, однак не забезпечувала високого рівня знань. Найперше, вона була зорієнтована на підготовку юнаків, що складали майбутній резерв армії. У школах, що існували при армійських формуваннях, юнаки вивчали основи наук та військові дисципліни. Вже в ході процесу навчання відбувався відбір здібних учнів для поглиблення освіти. Інших кантоністів з досягненням повноліття розподіляли по військових підрозділах для несення служби. Кантоністи, які були не придатні для подальшої служби, освоювали різноманітні ремесла. Вони також здобували навики із зброярства, чоботарства, кравецької і ковальської справи та ін. Здобуті знання та навики юнаки застосовували в армійських частинах, куди їх направляли.

Також поселенська система освіти включала в себе сільські та церковні школи. Якщо в перших здобували базові знання, то в других – навчали правильного церковного співу, який подобався вищому керівництву. Ці школи знаходилися на утриманні поселень. Однак діяльність цих закладів не забезпечила високого рівня освіченості підлітків, оскільки усе викладання проводилось російською мовою, а основна маса населення була україномовною.

Також у військових поселеннях отримували освіту майбутні фельдшери, ветеринари, садівники та топографісти. Існування цих закладів було зумовлене потребою власних спеціалістів в даних галузях діяльності. В цих школах навчалися як діти військових поселян, так і кантоністи. Перші після завершення навчання поверталися в свої округи та волості, де працювали за здобутою спеціальністю. Інших направляли на службу до військових підрозділів, до яких вони були приписані. Кількість учнів була досить обмежена і визначалась потребами поселень.

Єдиним закладом, де могли здобути освіту дівчата та жінки, було училище повивальної справи. Воно готувало медичних працівників лише згідно потреби військових поселень і мало не соціальне, а виключно військове спрямування. Тут освіту здобували лише згідно відбору претенденток. Кількість учениць була обмеженою і чітко регламентованою.

Багатопланова поселенська освіта включала військові, господарські та медичні заклади, що зумовлювалося прагненням керівництва досягти якнайбільшої економії фінансів. До позитивів освітньої системи в поселеннях можна віднести поєднання практичних і теоретичних курсів, охоплення навчальним процесом дітей, врахування їхніх фізичних і розумових здібностей. Негативними рисами був низький рівень викладання через некомпетентність вчителів, викладання російською мовою, жахливі умови та методи навчання, а також слабка матеріальна база навчальних закладів.

Внаслідок запровадження системи освіти у військових поселеннях діти, що навчалися, повністю відривалися від господарства. Вони не допомагали батькам, відвикали від сільськогосподарської праці. Тому втрачався здобутий хліборобський досвід [1, с. 455]. Це, в свою чергу, призводило до підриву сільськогосподарських економічних підвалин устрою поселян.

Загалом система освіти військових поселень була підпорядкована армійським потребам. Проте варто відзначити, що кількість дітей, які здобували освіту, була значно більшою у порівнянні із сусідніми селами цих же губерній. Однак вона не охоплювала всіх підлітків і не забезпечувала достатнього рівня освіченості.

Система поселенської освіти виховувала молодь у дусі повного підпорядкування військовому керівництву. Людина і її духовний світ не був цінністю. За таких умов виховання кантоністи ставали нелюдяними, жорстокими та відірваними від свого коріння. Такі люди були маленькими гвинтиками великої поселенської системи, яка цілком підпорядковувала собі їх життя. Все це було проявом політики царського уряду у нищенні українських традицій, звичаїв, родинних цінностей, козацького волелюбства та духу з метою утвердження на цій території великоросійської ідеї.

Список використаної літератури

  1. Из записок сенатора А.Я. Стороженка. Военные поселения кавалерии в Херсонской и Екатеринославской губерниях // Киевская старина. – 1884. – Т. 10. – С. 447–477.

  2. Федоров Д.В. “Игрушечная армия” (Из быта южнорусских кантонистов) // Исторический вестник. – 1899. – Т.78. – №10. – С. 148–172.

Майданюк Ірина Зіновіївна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

ПРИРОДНОПРАВОВІ ЦІНОСТІ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА

У сучасних умовах, коли більшість країн світу тяжіє до побудови правової держави, коли відбувається уніфікація законодавства, важливим стає формування правової культури громадян, розуміння ними загальнолюдських і національних правових цінностей, усвідомлення значення наповнення національних правових культур узагальненим правовим досвідом людства. Для України формування правової культури є одним із найактуальніших завдань, що стоять на часі, бо, як зазначає О.П.Дзьобань, «сучасна українська правова ментальність перебуває у кризовому стані, у процесі пошуку нових правоаксіологічних настанов. …Правоаксіологічний нігілізм українського етносу суттєво гальмує розвиток правової культури, права, праворозуміння, правопорядку, законності, що на фоні загальної соціальної, духовної, моральної, культурної кризи суспільства і держави лише ускладнює ситуацію в країні” [1,132].

Звичайно, перш, ніж формувати правову культуру, необхідно з’ясувати, що вона собою являє, які цінності передбачає. І тут варто звернути увагу на цінніснозорієнтовані визначення правової культури. Так, відомий російський філософ права С.С.Алексєєв розглядає правову культуру як “юридичне багатство суспільства, виражене в…накопичених правових цінностей, тих особливостей права, юридичної техніки, які належать до духовної культури, до правового прогресу” [2, 269]. В.Копєйчиков, А.М.Колодій, С.Л.Лисенков, В.П.Пастухов, О.Д.Тихомиров вказують на те, що “правова культура – це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності” [3, 140]. В М.С.Кельман та О.Г.Мурашин визначають правову культуру як систему “правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності” [4, 243]. О.Ф.Скакун вважає, що правова культура є “системою цінностей, досягнутих людством в галузі права, які належать до правової реальності певного суспільства” [5, 509]. Щоправда, в умовах колишнього політичного режиму цінності правової культури “фактично підмінялися цінностями юридичної культури, під якою в цьому випадку розуміється продукт функціонування бюрократичного адміністративного апарату, спрямований на обґрунтування і захист інтересів, насамперед, представників державної влади.., забуваючи при цьому про пересічну людину” [6, 75].

Формування правової культури українського народу тісно пов’язане із особливостями розуміння давніми українцями природноправових цінностей і понять, за котрими судити справедливо – означало судити не лише «за справою», а й «за людиною», «щоб нікому не було образливо ", тобто сутність права, за цим розумінням, полягає "не в послідовному застосуванні однакових норм до однакових випадків, а в досягненні природної справедливості за конкретними умовами конкретної справи" [7,151]. Таким чином, правова культура давньоруського суспільства базувалась переважно на загальнолюдських цінностях, які пізніше ставали джерелом формування комплексу соціально-правових цінностей, правових звичаїв, традицій, правових норм, правосвідомості, правових установок, тобто всього того, що становить зміст правової культури.

Тим не менше, у ментальності українців є чимало рис, які негативно позначились на формуванні їх правової культури. Вони ґрунтовно проаналізовані у дисертаційній роботі Скуратівського А.В. «Формування та розвиток правової культури в українському суспільстві»[8]. Серед них автор виділяє комплекс меншовартості, пасивність у громадських справах, надмірну довірливість, піддатливість зовнішнім впливам, пристосуванство, що приводило до самоізоляції українців, руйнування організаційних форм упорядкування суспільного буття, до невміння створювати і втримувати владу, що гальмувало формування та розвиток правової культури. Негативно впливав на формування правової культури індивідуалізм, оскільки він перетворився на небажання і невміння українців підкорятися єдиній, чітко визначеній меті, а тому сформував нездатність організувати та втримати владу як основу своєї державності, став причиною неспроможності українського народу радикально вирішити проблему свого сталого, стабільного існування, створити правові форми суспільної діяльності [9,92]. Перешкоджала формуванню правової культури селянська психіка українців, яка ставала "рабською", хоча і формувала неприйняття українцями деспотичного характеру влади і права, що її забезпечує. Українці, як правило, бояться влади, не вірять у її справед­ливість Наслідком цього стає формування своєрідної (в тому числі антиправової) особистості, що не має на що спертися у самій собі.

Негативно вплинуло на формування правової культури тоталітарне минуле українців, що сформувало безініціативність, безпорадність, подвійну мораль, звичку покладати­ся на опіку держави і водночас не довіряти їй (порушувати існуючі, хоч і недосконалі, закони). Не сприяли формуванню правової культури, правосвідомості ірраціональна віра у всесилля "вождів" (а не всесилля права, закону), очікування на прихід "месії", який вирішить усі проблеми.

Тож подолання правового нігілізму повинно стати одним із основних завдань освітніх процесів в Україні, адже висока правова культура людини є як передумовою високої культури і правового стану соціуму, так і надзвичайно важливою загальнолюдською та гуманістичною цінністю, складовою правової держави.

Література

1. Українська національна правова ментальність: специфіка філософсько-правової рефлексії// Методологічні проблеми правової науки. Матеріали міжнародної наукової конференції. - Харків, 13-14 грудня 2002 року/ Упор. М.І.Панов, Ю.М.Грошевий.- Х.: Право, 2003.- 428 с.

2. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования. - М.: “Статут”. - 1999. - 712 с.

3. Загальна теорія держави і права: / За ред. В.В.Копейчикова. - К.: Юринком. - 2001. – 320 с.

4. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права : Підруч. – К.: Кондор, 2002. – 353 с.

5. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Х.: Вид-во “Консум”, 2002. – 704 с.

6. Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. - К.: Видавн. дім “Ін-юре”, 2002. – 723 с.

7. Оршанский И.Г. Исследования по русскому праву обычному и брачному - СПб., 1878. – 543с.

8. Скуратівський А.В. Формування та розвиток правової культури в українському суспільстві (філософсько-правовий аналіз): Дисертація на здобуття наукового ступеня к.ю.н.- К.:НАВС, 2004- 225 с.

9. Мірчук І. Світогляд українського народу: Спроба характеристики // Генеза.- 1994. - №2. – С. 84-97.

Михайлюта О.О.,

голова ВГО "Професійна спілка

"Журналіст України" (м. Київ)

РОЛЬ МИКОЛИ РУДЕНКА У ВІДРОДЖЕННІ

УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ФІЗИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

Коли ми говоримо про особливості економічної культури українського народу, маємо зазначати, що ця культура була нагло обірвана, спаплюжена і перекручена марксизмом-ленінізмом у ХХ сторіччі, що й призвело до численних трагедій народу та зумовило наше значне відставання від Європи.

Понад 100 років від нас приховували будь-яку інформацію про основоположника української школи фізичної економії Сергія Подолинського, який підтримав і розвинув учення видатного французького вченого Франсуа Кене та заперечив "Капітал" К.Маркса. Заперечив основний постулат: додаткова вартість може з'являтися лише від енергії Сонця, а не з експлуатації робітничого класу. Перемогла ж так звана політична доцільність, бо "…теорія трудової вартості А.Сміта виявилася доступнішою для розуміння, - пише М.Руденко в своїй фундаментальній праці "Енергія прогресу", - ніж теорія Ф.Kене. І тому ось уже понад два століття справжня наука перебуває в тіні, а на авансцені самовпевнено розгулює псевдонаука, з якої й виростає марксизм."[2, с.200]

Марксова теорія принесла ідею неминучої боротьби між неіснуючими на той час класами і розвалу економічного життя суспільства, зазначає доктор військових наук, генерал Петро Григоренко, видатний дисидент і правозахисник в СРСР, активний пропагандист "антирадянської" економічної теорії М.Руденка . Переконуючи сучасників, що додаткова вартість міститься у праці, а не в енергії Сонця, Маркс "відволік увагу своїх послідовників від єдиного джерела, яке творить життя на Землі, і закликав до створення суспільства максимальної неволі, суспільства, в якому додаткову вартість повинні створювати "трудові армії" або, згідно з радянським досвідом, ГУЛАГ"[2 с.184]. Ось один із основних висновків, до яких доходить читач після ознайомлення з крамольною для тоталітарного режиму "Енергією прогресу".

Заради історичної правди слід зауважити, що сам К.Маркс таки визнав свою помилку. Про це свідчить четвертий том "Kапіталу", випущений у світ уже після смерті "вождя всіх народів" Й.Сталіна. Остання фраза четвертого тому пояснює, що абсолютна додаткова вартість виникає із природної родючості землі, природи, тоді як відносна додаткова вартість народжується в процесі розвитку суспільних продуктивних сил. І це – своєрідна реакція на листи нашого співвітчизника і сучасника К.Маркса економіста Сергія Подолинського. Це вперше дослідив саме Микола Руденко.

Понад сто років ім.'я визначного українського вченого Сергія Подолинського навіть не згадувалося в жодному контексті – настільки небезпечним вважали для себе партійні бонзи людину, яка посміла піддати критиці основи основ їхньої системи – "Капітал". І лише Микола Руденко, секретар парткому Спілки письменників і член Київського міськкому партії, ветеран Великої вітчизняної війни (з рядових дослужився до посади заступника начальника політвідділу Кавказького фронту і до звання майора Радянської Армії) спромігся на переоцінку цінностей і на початку 70-х років минулого століття вголос заговорив про неминучий крах радянської системи, якщо вона не знайде в собі сил відмовитися від помилкових догм марксизму та не візьме на озброєння вчення фізіократів, яке вказує, що пріоритети слід надавати сільському господарству перед промисловим виробництвом. "Якщо ми хоча б на декілька кілокалорій збагатили землю, тоді можна сказати: ми створили багатство! І навпаки: якщо заради промислової і військової могутності нами виснажується земля – ми пропащі люди"[2 с.177] .

Микола Руденко свої знання, здобуті наполегливою працею над вивченням теоретичної спадщини К.Маркса, Ф Енгельса, А Сміта, Ф.Кене, С.Подолинського, намагався донести до партійного керівництва України і СРСР у формі листів, адже таку його публіцистику цензура вилучала звідусіль. Як чесний і добропорядний громадянин та член КПРС, М.Руденко сподівався розгорнути відкриту нормальну дискусію з приводу означених проблем, аби в підсумку вчені глибоко проаналізували процеси в економіці та внесли пропозиції партії для корекції стратегічного курсу, звільнившись від догматів і співставивши життєдіяльність СРСР із світовими тенденціями розвитку. Ясна річ, що недолуге керівництво ЦК КПУ відреагувало , як і в часи "культу особи". Дали вказівку КДБ "розібратися". А працівники КДБ, як відомо, ніколи не відзначалися особливим інтелектом. У результаті – ветерана й інваліда Великої Вітчизняної війни М.Руденка напередодні 30 -річчя Перемоги (якраз країну заполонила ударна пісня "Этот день Победы – порохом пропах, этот праздник – со слезами на глазах…") уперше заарештували, вилучили під час обшуку всі рукописи. Невдовзі "товариші" виключили його з членів КПРС , а ідеологічно загартований актив Спілки письменників – із членів творчої спілки. Всім видавництвам і редакціям періодичних видань було заборонено друкувати твори "неправильного" письменника . Щоб жити автор багатьох відомих романів і дослідник-публіцист зі світовим ім.'ям змушений був піти на роботу сторожем. А коли після історичної наради глав держав світу в Гельсінкі, яка обумовлювала закінчення "холодної війни" між Сходом і Заходом та накреслювала новий принцип взаємостосунків, він виступив одним із засновників Української гельсінської групи , М.Д.Руденка просто кинули за грати (судилище було над ним та О. Тихим) за так звану антирадянську діяльність. Сім років таборів і п'ять років заслання відбув видатний мислитель, дійсний член Української вільної Академії наук (США), згодом – Герой України за свої "Економічні монологи" , які , власне, несли суспільству інформацію про шляхи порятунку від економічної кризи.

Та саме Миколі Руденку належала найпомітніша роль у відродженні української економічної школи Сергія Подолинського. За його ініціативи уже в незалежній Україні (1999р.) було створено Наукове товариство імені Сергія Подолинського, яке об'єднало кілька десятків докторів і кандидатів економіки і діє при Київському національному університеті імені Вадима Гетьмана.

"Економічний заповіт Миколи Руденка містить заклик "мислити економічно", - пише доктор економічних наук, професор, перший проректор Державної академії статистики і аудиту В.Шевчук, - учений заповідає і відповідно цьому мисленню практику господарювання, а саме: якомога більше фінансів перепускати через землеробство, бо наше збагачення відбувається тільки тут"[ 3].

Слід зазначити, що аналітичну працю "Енергія прогресу" Миколи Руденка високо оцінили свого часу академік Андрій Сахаров та відомий американський економіст, політик, неодноразовий кандидат у Президенти США Ліндон Ларуш. А його вчення про пшеницю як еталон вартості в світовій економіці ( на противагу унції золота чи бареля нафти) підхопили і розвинули доктор фізико-математичних наук, професор, директор Інституту екології людини М.Курик, академік Української аграрної академії наук, професор П.Саблук, академік НАНУ, професор, директор Інституту літератури М.Жулинський та багато інших.

Доктор М.Курик в інтерв'ю "Українській газеті плюс" висловив думку про те, що Микола Руденко володів особливими знаннями про шляхи розвитку незалежної України. Зокрема, він вважав помилковим рішення про руйнацію системи сільського господарства, яка склалася. Недаремно гостем мислителя був В.Ющенко, коли того призначили Прем'єр - міністром України. "Він сприйняв теорію вченого, обіцяв, що буде використовувати, але цього не сталося. Чому? Не розумію. Очевидно, тут варто говорити про протистояння темних і світлих сил…"[1].

На вістрі цього протистояння темних і світлих сил в Україні перед лицем грядущої глобалізації волею долі опинився Микола Руденко. Вчитаймося в його останнє слово на суді 1 липня 1977 р. в м. Дружківці Донецької області. Ніякого злочину проти своєї держави, говорив письменник, я не робив. Навпаки – злочин робить бюрократична система, яка спотворює справжню суть речей, наприклад, замість пріоритетного розвитку сільського господарства задля забезпечення достатньої кількості якісного продовольства, розвиває агресивне промислове виробництво, що неминуче призведе до кризи. "Кожне моє слово, уся моя громадянська пристрасть скеровані на усунення цих спотворювань. Виходить, моя творчість і мої виступи скеровані не на повалення, а на зміцнення радянської влади. І якщо в цьому випадку слово стало чином, то я щасливий, що я дозволив собі його висловити"[4].

Як бачимо, і сама неординарна постать Миколи Руденка, і його праці "Енергія прогресу" , "Гносис і сучасність" потребують ширшого вивчення спеціалістів, пропаганди серед управлінців, науковців і студентів. Його роботи являють собою якісно нове слово в сучасному осмисленні теорії і практики еволюційного розвитку людства, оскільки з'явилися внаслідок інтегрування знань з багатьох галузей життя і дають ключ до майбутнього мешканцям планети, наляканим загрозами глобалізації. А проблеми глобалізації все гостріше нагадують про себе – запобігання світовій ядерній війні; подолання екологічної кризи; вирівнювання рівнів економічного і культурного розвитку індустріальних країн і країн, що розвиваються; пошук необхідних для економічного розвитку людства природних ресурсів та нетрадиційних джерел електроенергії; своєчасне запобігання негативним наслідкам науково-технічної революції; боротьба проти поширення торгівлі людьми, наркоманії, алкоголізму, СНІДу, вірусних пандемій.

З усього цього випливає необхідність створення в Україні Інституту фізичної економії, який би , спираючись на знехтувані політичною системою СРСР вчення Ф.Кене, С.Подолинського, В.Вернадського, М.Руденка, міг оперативно здійснювати актуальні для сьогодення дослідження та надавати виважені рекомендації уряду - як йому діяти за умов нових і несподіваних викликів часу.

1. Микола Руденко знав, як врятувати людство// Українська газета плюс.-2008.-17-23 квіт.

2. Руденко М.Д. Енергія прогресу. Гносис і сучасність.- К.: Журналіст України.-2008.-716с.

3. http://

4 http:// .ua

Парандій Валентина Олександрівна

Барабаш-Тимофієва Олена Петрівна

Хмельницький інститут імені Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнійшого Володимира Міжрегіональної Академії управління персоналом

м. Хмельницький

ФЕНОМЕН КОЗАЦТВА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Важко назвати іншу тему з історії України, що викликала б такий великий інтерес, як історія запорозького козацтва. Йому присвячені численні наукові і популярні, історичні і літературні праці, твори образотворчого мистецтва, драматургії, музики, усної народної творчості.

Козацтво – унікальне явище у всій світовій історії, найяскравіший спалах в історії України, доба найбільшого напруження сил нашого народу, коли проявились світлі й темні сторони української національної вдачі, тому інтерес до нього завжди був і залишається не лише серед істориків, а й серед усього суспільства.

Перша письмова згадка про Запорозьку Січ з’явилася в 1551 р. у працях польського історика Мартина Бєльського (1495-1575 рр.). У своїй “Всесвітній хроніці” він повідомляв, що у першій половині ХVІ ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами [4].

Перші магнати, що організували козаків, були православними не окатоличеними українцями, до них належав Дмитро (Байда) Вишневецький, канівський староста. В його сповненому пригод, овіяному славою легендарному житті важко відділити правду від вимислу. Проте, достовірно відомо, що у 1553-1554 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на відділеному, стратегічно розташованому за дніпровськими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва [1]. Козацтво виникло як результат історичних умов, в яких проживав український народ на рубежі ХV-ХVІ ст. Воно було керуючою і репрезентуючою українською верствою у ХVІ-ХVІІ ст. З кінця ХVІ ст. козацтво стає національним класом, а протягом усього ХVІІ ст. – представницьким класом нації в її боротьбі за існування.

Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства, і в будь-який момент, при бажанні, він міг покинути його [11]. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати за межами Січі.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави [7]. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності.

В Січі функціонувало власне козацьке право, яке було не писаним законом, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”. Це пояснюється по-перше: відсутністю традиції, оскільки козаки мали порівняно коротку історію; по-друге: перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; по-третє: побоюванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи [2], [3].

У великий пошані у козаків було побратимство, кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони обмінювались натільними хрестами, а все інше майно у них було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю, в боях билися поруч й рятували один одного, або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили, воно було однією з таємних причин їх непереможності.

Козацьке суспільство виросло на двох великих протилежних засадах, які органічно з’єдналися в одне ціле – духу свободи та духу релігії. Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козаків, а є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: “У Бога віруєш?” Саме православ’я значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план [10].

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебні. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини витягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо. У 1755 р. запорозький кіш придбав срібне панікадило вагою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було величезною сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.) [6].

Особливо прихильність козаків до православ’я виявилася у боротьбі проти окатоличення та іудейського руху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ’ям і козацтвом існував глибинний зв’язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати “християнською козацькою республікою” [8], [9].

За своїм зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати, але любили похвалитися своїми воєнними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю.

Запорозька Січ – це феномен світової цивілізації навіть з висоти нинішнього дня, не кажучи уже про час її існування. Своїм суспільним укладом, структурою, військовою організацією, писаними і неписаними законами, побутом і звичаями Січ не мала аналогів. Січ була рятівницею і рідною домівкою для всіх, кому потрібний був її захист. Вона була зразком поєднання демократизму зі строгістю порядків і самодисципліни, колискою української державності, контролюючи значні території, утримуючи багатотисячну армію, адміністративний апарат.

На відміну від російського козацтва, українське перебирало на себе функції виразника й захисника національних, релігійних і культурних інтересів свого народу. Саме воно стало станом спроможним виконати історичну місію будівника національної держави.

Козаки як ніхто інший в Україні мали специфічний тип особистості, ментальність якої формувалася й ґрунтувалася на основі інстинкту свободи. Вольові, енергійні, навчені військовій справі, вони ладні були швидше вмерти ніж втратити її, перетворитися на підневільних. Тому послаблення і ліквідація українського козацтва, невідворотно призвели до втрати Україною державотворчого імпульсу, занепаду її політичного, культурного і духовного життя.

Примітки:

1. Андрущенко В.Л., Федоров В.М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995; 2. Антонович В. Коротка історія козаччини. – К., 1991; 3. Антонович В. Відповіді про запорізьких козаків. – К., 1992.

4. Апанович О. Козацтво – збройні сили України // Голос України. – 1991. – 15 березня; 5. Грозовський І. Козацьке право // Право України. – 1997. – №6; 6. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. – К., 1994; 7. Грушевський М. Історія української козаччини // Вітчизна. – 1989. – №1-11; 8. Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К., 1992; 9. Сергієнко Г.Я. Біля витоків українського козацтва і Запорозької Січі // Український історичний журнал. – 1992. – №12; 10. Сергійчук В.І. Іменем війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах ХVІ-ХVІІ ст. – К., 1991; 11. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. Т.1. – Львів., 1990.

Пацаранюк Юлія Михайлівна

Чернівецький торговельно-економічний

інститут Київського національного

торговельно-економічного університету, Чернівці

РОЛЬ І ЗАВДАННЯ ВИЩОЇ ШКОЛИ У ФОРМУВАННІ МОВНОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНОГО ФАХІВЦЯ

Відродження національної освіти, науки та культури – одна з найголовніших цілей Української держави, адже без всебічної активізації інтелектуального й духовного потенціалу суспіль­ства подальший розвиток будь-якої країни неможливий.

За роки незалежного розвитку освіта України зробила відчутні кроки вперед. Зокрема, затверджено Національну державну прог­раму “Освіта. Україна ХХІ століття”, здійснюються добре відомі кожному реформи в організації навчального процесу: заохочення до впровадження нових кредитно-модульних технологій, онов­лення змісту та методики навчання, забезпечення національно-освітніх потреб усіх громадян країни. Реформування вищої освіти і науки України вимагає перегляду та оновлення цілей, принципів, змісту навчання, методів викладання, форм контролю та критеріїв оцінювання якості знань, засобів навчання як загалом в системі вищої освіти, так і в межах кожної конкретної спеціальності. Таким чином, розвиток професійної досконалості, що забезпечить підготовку висококваліфікованих фахівців та їх мобільність як на українському, так і на міжнародному ринку праці, робить вивчення мов, як державної насамперед, так й іноземних зокрема, неодмінним компонентом системи освіти майбутнього професіонала, бо сформувати ду­ховно багату, освічену, творчу, соціально активну особистість немож­ливо без оволодіння мовою як засобом спілкування, мислення, пізнання.

Новий підхід до оцінки якості освіти вищої школи пов’язаний із формуванням основних компетенцій відповідно до базових положень, вироблених Радою Європи. Цим компетенціям відводять особливе значення не тільки в українській освіті, але й у європейському освітньому просторі. Засвоївши їх, майбутній фахівець може легко адаптуватися у світовому співтоваристві. Серед аспектів, що сприятливо впливають на гармонійний розвиток сучасної освіченої молоді, найважливішу роль відведено засвоєнню мовних компетенцій. Поспішаючи здобути вузькопрофільні, фахові знання, не кожен студент, на жаль, усвідомлює, що з усіх наук, найперше йому слід опановувати мову, якою б він вільно, легко, точно і грамотно міг викладати свої думки. Як відомо, основне призначен­ня мови – бути засобом спілкування, професійного чи непрофесійного, світського чи ділового. Про це мають пам’ятати без винятку всі майбутні спеціалісти різних галузей діяльності, адже належний рівень володіння мовою – це, по-перше, вираження особис­тості, а по-друге, шлях до успіху в самореалізації. Варто зазначити також, що досконале знання мови – це наслідок безперервної та невтом­ної праці над собою, адже майстрами слова стають не тільки завдяки знанням, а й завдяки мовним умінням та навичкам.

Українську мову проголошено державною, а це означає, що вона повинна розширити свої суспільно-комунікативні функції: у більшості сфер наукової діяльності, у системі вищої освіти, державно-адміністративної діяльності тощо. Розширення ж сфер функціонування української мови, піднесення її престижу значною мірою залежить від мовного навчання та мовного виховання.

Загальновідомо, що мова – складна система, в якій функціонують виражальні засоби різних рангів. На кожному рівні цієї системи є свої мовні одиниці, кожна з яких відзначається пев­ним набором ознак і властивостей, правил та винятків із них. Знання цих властивостей – неодмінна умова опанування мови, ефективного використання її ресурсів у власному мовленні, об’єктивного поціновування на­укових дефініцій, засвоєння різних класифікацій мовних явищ. Однак, якщо раніше у вищій школі (зокрема в навчальних закладах нефілологічного напряму) у вивченні мови перевагу віддавали засвоєнню основних норм і правил мовної системи та особливостям їх використання у писемній та усній формах, то тепер пріоритети дещо видозмінилися. Як зазначають С. В. Шевчук та І. В. Клименко, укладачі нової програми курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)», що її впроваджено в програму вивчення базових дисциплін для вищих навчальних закладів, які здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра, «акцент переноситься з традиційної настанови — засвоєння відомостей про літературні норми усіх рівнів мовної ієрархії — на формування навичок професійної комунікації, студіювання особливостей фахової мови, на розвиток культури мови, мислення і поведінки особистості» [1, с. 2].

Таким чином, майбутнім фахівцям мова потрібна не як сукупність правил, а як система світобачення, засіб культурного співжиття в суспільстві, самоформування і самовираження особистості. Науково доведено, що стрижневими компонентами професійно-комунікативної діяльності є мовленнєва компе­тенція і компетентність.

На сучасному етапі розвитку системи освіти основним завданням вищої школи є підготувати конкурентноздатних, висококласних, а головне грамотних, мовно компетентних фахівців, які б досконало, ґрунтовно володіли українською літературною мовою у професійній, офіційно-документальній та побутовій сферах та чудово засвоїли особливості мови обраної спеціальності.

Реалізацію цього завдання у вищих навчальних закладах України передбачено здійснити шляхом вивчення курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)». Викладачі-філологи, що мають на меті підвищення рівня загальномовної підготовки, грамотності, комунікативної компетентності студентів, повинні впроваджувати такі основні напрямами своєї роботи зі студентами: 1) узагальнення й систематизація знань з української мови, набуті студентами у школі; 2) формування мовної особистості, обізнаної з культурою усного і писемного мовлення; 3) навики використання набутих знань задля оптимальної мовної поведінки в професійній сфері.

Кожен із названих аспектів відіграє своє особливе значення, а тому в роботі на заняттях з української мови кожному з цих напрямів потрібно відводити свою систему вправ і завдань. Такими видами роботи може бути: робота з джерелами навчальної, наукової та термінологічної довідкової літератури; підготовка усних і письмових відповідей на запитання, що стосуються фахового матеріалу; складання основних видів ділових документів; дослідження функціонування та стилістично маркованих мовних засобів наукового та офіційно-ділового стилів; написання анотацій опрацьованої літератури; опрацювання іншомовних фахових текстів, переклад їх українською, послуговуючись термінологічними двомовними та електронними словниками; моделювання комунікативних ситуацій задля інтерпретації мовних формул ділового етикету; редагування наукових та фахово орієнтованих текстів тощо.

Ефективність професійного мовлення залежить не тільки від суті засвоєних студентами понять, термінів і правил, але й від вдалого добору дидактичного матеріалу, який би сприяв опануванню фахової лексики, вільному висловлюванню на будь-яку тематику.

Отже, мовна культура є важливою складовою гармонійного розвитку сучасного студентства, а тому сьогодні кожній молодій людині, спеціалісту будь-якої сфери діяльності потрібне насамперед володіння державною українською мовою, необхідне відчуття слова, вміння грамотно передати свої думки та почуття, ясно і чітко формулювати завдання, вміти вести дискусію чи виголошувати доповідь, письмово грамотно оформити свої думки. Мовна освіта має бути самодостатнім складником підготовки майбутніх спеціалістів і впливати на соціальне становище та суспільний престиж набутої професії. Розвиток духовної культури нашого народу, піднесення вартості української мови, вихід її на міжнародну арену як мови суверенної держави залежить від багатьох чинників, а насамперед від функціонування суспільно виробленої авторитетної національної мови у професійній сфері.

Література

1. Шевчук С. В., Клименко І. В. Програма курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» для вищих навчальних закладів, які здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра (спеціаліста, магістра медичного та ветеринарно-медичного спрямувань) / Шевчук С. В., Клименко І. В. – К. : 2009. – 15 с.

Анатолій Вікторович Резніков

кандидат історичних наук, доцент

Луганський державний університет

внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка,

м. Луганськ

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ хабарництва

в Україні та сучасність

Культурно-історичні витоки хабарництва в українських землях (і не тільки в них) знаходимо вже в архаїчні часи. Широко відоме ритуальне жертвоприношення для задобрення богів поступово стає соціальним явищем, пов'язаним насамперед з владою, яка ототожнюється з силою природного божества. Форми жертвоприношення, що вироблялися століттями, були різноманітні. Зрештою влада настільки звикла до жертв, що вже не могла без них існувати.

Невід'ємною частиною життя в українських землях стає жертвоприношення у формі подарунків, коштовних почастувань, підношень тощо. Загально прийнятою традицією було, зокрема, виставлення могоричу, тобто перепиття без якого будь-яка угода вважалася недійсною. Могорич стає відомим не тільки в селах, а й у містах. Основним джерелом утримання державного апарату на місцях були підношення або так звані "кормления" представників центральної влади. Останні не отримували платню, а утримувалися або кормилися за рахунок підвладного населення. Розміри такого утримання визначались офіційними документами та звичаями. За такої системи управління хабарів в сучасному розумінні цього слова не існувало. Хабар розумівся як зловживання в кормлінні, як перевищення норм, установлених для кормлінщиків.

Само слово "хабар" є запозиченням з турецької мови (тур. haber – повідомлення, звістка, новина) і походить від арабського habar (значення теж саме), пов'язане з дієсловом habara (дізнаватись).У старослов'янській мові, яка є найдавнішою з відомих літературних слов'янських мов, хабар мав назву "мито". Мито означало сплату за проїзд чи провіз товару. Тільки з часом поняття "податок" (офіційне мито) та, власне, "хабар" (неофіційне мито) диференціювались. Слід зауважити, що тривалий час в українських землях, як і у всій Європі, не існувало єдиної та централізованої політики верховного уряду щодо митних зборів, які в документах нерідко фігурують, як «перемити». Разом з державними службовцями до виконання митних функцій долучались і приватні особи, яким державне мито могло передаватися «на відкуп», в оренду. У такому випадку останні одну половину мита (офіційно фіксовану суму) збирали до державної скарбниці, а решту – забирали для себе й свого користування, що, звісно, сприяло росту хабарництва. З року в рік зростала орендна плата за право збору державного мита представниками приватних осіб, що призводило до зловживання з боку відкупників і гальмувало торгівлю взагалі.

У Російській імперії, до складу якої тривалий час входила і переважна більшість українських земель, хабарництво вважалося звичайним явищем. Князя О. Меншикова, який був фаворитом російського царя Петра I, а пізніше – під час царювання Катерини I – фактично керував державою, вважають одним з основоположників корупції на державному рівні. Саме О. Меншиков масштабною діяльністю з вимагання та одержання хабарів, розкрадання казенного майна та через інше зловживання глибоко і міцно вкорінював у російське суспільство ідею, що політичною владою можна користуватися для власного незаконного збагачення. Одна з перших згадок здобуття політичної влади за допомогою хабара на українських просторах стосується гетьмана І. Мазепи, який нібито дав хабар князю В. Голіцину, щоб той посприяв його гетьманству. Історики не дійшли згоди щодо наявності цього факту, але в дослідженнях зазначено навіть суму - 10 000 карбованців.

Минули століття - і традиція хабарництва закріпилася на слов'янському просторі. Хабарі стали невід'ємною частиною життя української політичної еліти. Найбільшим хабарем в історії України став хабар 5,2 млн. доларів, на якому влітку 2008 року «погорів» голова селищної ради м. Партеніт (АР Крим) М. Конєв. До 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна за хабар 900 тис. грн. засуджено мера Харківської області О. Кияниченка.

Проте, найбільшого розголосу отримала справа екс-голови Львівського адміністративно апеляційного суду І. Зварича, якого спіймали на хабарі в 100 тисяч гривень. Наприкінці 2009 року за хабар у 26 тисяч доларів заарештований мер м. Боярки, а заступник голови м. Бердянськ був затриманий за вимагання 80 тисяч доларів. Хабарі в Україні на суму більше ніж 1 млн. доларів США співробітники Міністерства внутрішніх справ викрили в Київській та Миколаївській областях.

Зазначимо також, що під час кризи згідно з даними МВС розмір середнього хабара в Україні виріс до 108 тисяч гривень. Причому це явище, на жаль, стало загальним незалежно від регіону. Недивно, що багато людей в Україні через це є прихильниками будь-яких заходів у боротьбі з корупцією, навіть вищої міри покарання, яка, як відомо, вітчизняним законодавством не передбачена.

Родигіна Валерія Юріївна

Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка, м. Луганськ

МУЛЬТКУЛЬТУРАЛЬНИЙ АСПЕКТ В КОНТЕСТІ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

(НА МАТЕРІАЛІ МЕМУАРИСТИКИ ДОКІЇ ГУМЕННОЇ)

Питання визначення власної національної ідентичності звучать особливо актуально на початку ХХІ століття, коли несприятливий політичний період для цього лише минув, а чинники глобалізації та асиміляції вже стали проявлятися особливо активно. Українська культура, а зокрема література, як невід’ємна її складова, завжди репрезентувала цінні набутки в царині становлення та формування української національної ідентичності. Набуття Україною незалежності дозволило сучасним науковцям досліджувати та впорядковувати український національний дискурс, що було неможливо через цензурні літературні органи в роки радянської влади. Теоретичним аспектам національної ідеї присвячені праці С.Грабовського, М. Жулинського, Є. Маланюка, Ю. Мариненка.

В сучасному капіталізованому світі існує загроза асиміляції тих національних культур, які в умовах глобалізації не зуміли консолідуватися та зберегти унікальні національні риси, адже «національна свідомість і культура – фактори стабілізації й гармонізації суспільства» [5, с. 3]. Водночас, всебічний розвиток нації виявляється більш повнокровним в тісній взаємодії з іншими націями. Як стверджує Т. Денисова: «Розголос мультикультуралізму поширюється на всі сфери життя, дається взнаки, формується й формує значною мірою художню сферу, зокрема літературу, та впливає на характер її вивчення. Крізь призму і принцип множинності переглядається історія літератури. Виявляється, що її канонізований варіант далеко не повно представляє духовне та естетичне багатство минулого» [4, с. 28]. Взаємодія та взаємовплив народів найповніше простежуються саме в річищі документальної літератури, яка подає життєві факти, що вплинули на подальшу творчість та життя письменника.

Особливо актуальними постають спогади маловідомої письменниці української еміграції Докії Кузьмівни Гуменної, в яких прослідковується виразний національний характер, що будувався на основі мультикультурних стосунків. Існування представників різних національностей на українській землі та еміграційне життя українців на американському контингенті подають виразну картину особливостей формування національної ідентичності в несприятливих для того умовах.

Прикладом усвідомлення своєї ідентичності поруч з іншою народністю є співіснування національних культур українців, росіян та євреїв в центральній Україні: «На той же час припадає перше усвідомлення взаємної відчуженості цих двох світів: містечково-жидівського і стихійного українського, що заливав і містечко. <…> Але ми жили серед них. Поруч, не взаємлючись» [1, с. 52]. Так, різні культури та різні нації мусили співіснувати внаслідок історичних обставин, що підтверджує перепис населення Київської губернії 1897р., за яким на території губернії проживало 79,21% українців, 12,1% євреїв, 5,88% росіян. При цьому дані Таращанського повіту репрезентують ту ж картину, яку спостерігала в дитинстві Д. Гуменна – переважна етно-більшість українців на селі (87,64 %) в місті перетворювалась на етнічну меншість (49,74% українців, 43,57% євреїв, 5,11% росіян) [7, с.12]. Така різнобічна національна атмосфера впливала на майбутнє становлення Д. Гуменної як письменниці та як громадянина своєї країни. Поряд з українськими традиційними святами в місті святкували єврейський Новий рік, весілля. Д. Гуменна, з традиційною їй зануреністю в історичний аналіз вдається до пояснень обряду весілля: «Це ж кочовики! Кочували в пустелі і просили дощу в Єгови. Випросили, то тоді ж серед пустелі треба десь сховатися, – поробили кучки. Дощ у їхні свята це вже конечне, хоч діється на Україні, а не в синайській пустелі. Таке й вінчання. Імітація пустелі…» [1, с. 52]. На прикладі цього аналізу бачимо таку інтерпретаційну складову національного характеру, як давні витоки народності, які стали стрижнем у формуванні образу життя нації. Мемуарист неодноразово звертається до витоків існування своєї малої батьківщини – жашківщини, а згодом – усієї України. Письменниця називає це так: «Думати – а як то колись тут було? – стало одною з улюблених моїх ігор» [1, с. 53]. Дитяча гра переросла в юнацьку, а згодом – стала звичкою життя та значущим аспектом творчості, адже аналітичні твори Д. Гуменної на праісторичну тематику були і є популярними в широких колах читацької аудиторії.

Мемуарист залишається непохитним в мовному питанні, особливо яскраво це простежується при дослідженні студентських років навчання в Київському ІНО, адже міське середовище складалося як з україномовної частини, так із російськомовної.

Сама Д. Гуменна так пояснювала феномен співіснування представників різних народів поруч з українським на території України: «Це справді загадка: як це воно сталося, що на велетенському просторі живе, хоч і порізаний на п’ять шматків, той самий народ, із тією самою мовою? Від Кубані до Закарпаття. Як знайти причину цієї таємниці? То, мабуть, заховано в дуже глибокому корені, що його не досягають усі оці знищення. Але як його розшукати?» [6, с. 68]. Письменниця створила низку науково-художніх творів на праісторичну тематику, які не тільки популяризували давнє минуле, але й шукали в ньому давній код українства, зв’язки з сучасним українським життям.

Вимушена еміграція змусила Д. Гуменну покинути Україну і оселитися в США після ІІ Світової війни. Сполучені Штати завжди називали «країною мігрантів», але цього разу самій письменниці довелося опинитися в ролі національної меншини. Життя в Америці, без знання мови та без допомоги близьких було напрочуд важким. Помешкання в бідних кварталах поруч з мексиканцями, пуерториканцями, вихідцями з південної Африки давалось в знаки (численні пограбування та неспокійні сусіди). Але разом з тим такі обставини примушували ще щільніше тулитися до української діаспори та пам’ятати своє національне коріння. Творчий письменницький розум спостерігав та вміло документував особливості національних характерів як мігрантів, так і корінного населення – американців. Творчі та громадські контакти з американцями були як цивілізованими, наприклад, лікування, юридичні послуги, але в той же час проживання в бідному емігрантському кварталі було нестерпним для Д. Гуменної: «У хаті ставало щораз не можливіше. Населення дому стало вже цілком порторіканське» [3, с. 67]. Постійний галас, сусіди-цигани та шумна церква «Іглезія де Діос» на першому поверху будинку примушували залишати домівку вранці і приходити пізно ввечері. Життя в багатонаціональному середовищі приносило разом з вадами певну окремішність української діаспори, яка існувала сама по собі. Та все ж таки мемуари Д. Гуменної констатують навіть певний брак консолідації серед українців в США: «Вийшла я з приймальні доктора Осінчука така зневірена, що сказала собі: більш ніяких українських лікарів!» [2, с. 218]. Аналогічне ставлення було й до українських видавців, з якими довелося зазнати чимало клопоту: «І знов повторилось вже раз досвідчене. Ще раз переконалася я, що нема гірше робити книжку, як із нашими українськими патріотами. Як же гармонійно пішла справа із американською фірмою» [3, с. 20]. Та всі ці прикрощі можна окреслити одним корисним поняттям – життєвий досвід, який вилився у творчі здобутки.

Результатом такого спостережливого дискурсу стали збірки оповідань та нарисів «Багато неба», «Чотири сонця», «Внуки столітнього запорожця» та «Серед хмаросягів», в яких відбито національний та ментальний колорит американського оточення Д.Гуменної, американські пейзажі та характерний спосіб життя.

Мемуаристика Д. Гуменної репрезентує миролюбність та терпимість до представників інших національностей є однією з визначальних рис українського характеру. Але в контексті інтерпретації національної ідентичності визнаємо ще й спостережливість та здатність до співіснування, які стали культурним ключем, у якому розвивалась нація на початку ХХ століття.

Таким чином, робимо висновки про тісний взаємозв’язок з іншими національностями, який призвів як до культурного збагачення мемуаристики української еміграції ХХ століття, так і вказав на певні вади порозуміння всередині самої української еміграції та діаспори: відчуженість, окремішність та невміння консолідуватись, які з плином часу ставали менш виразними. Поглиблене вивчення літератури української еміграції ХХ століття не тільки ліквідує брак відомостей з літературного процесу цього періоду, але й допомагає встановити домінантні пріоритети розвитку національної ідентичності серед іноземного середовища.

Література: 1. Гуменна Д. Дар Евдотеї. – К.: Дніпро, 2004. – 520 с.; 2. Гуменна Д. Дар Евдотеї. ІІ серія – Америка. Хапайся за вітер!: Хапайся за вітер! Ч.І. Загнуздана неможливість. Ч.ІІ. – Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України. – Фонд № 234. – Од. зб. № 20. – 227 арк.; 3. Гуменна Д. Дар Евдотеї. ІІ серія – Америка. Наїжачений світ: Ізоляція. Ч.ІV. Пустеля. Ч.V. – Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України. – Фонд № 234. – Од. зб. № 22. – 240 арк.; 4. Денисова Т. Чи можна створити історію літератури в поза історичну добу? / Т.Денисова // Слово і час. – 2001. - №9. – С. 21-39; 5. Павлюк С. Особливості та динаміка сучасного процесу етнічної самоідентифікації українців: до питання теорії етносу / С. Павлюк // Слово і час. – 2002. - №6. – С. 3-7.; 6. Розмова з Докією Гуменною // Сучасність. – 1984. - №11. – С. 61-68.; 7. Чорний С. Національний склад населення України в ХХ сторіччі. Довідник. – К.: ДНВП «Картографія». – 2001. – 88с.

Романенко Лідія Валеріївна

Маріупольський державний

гуманітарний університет

УСТИМ КАРМАЛЮК – ВИРАЗНИК ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ М.СТАРИЦЬКОГО «РАЗБОЙНИК КАРМЕЛЮК»)

Дослідники життя Устима Кармалюка І.Єрофеїв та П.Лавров завважували, що роман М.Старицького «Разбойник Кармелюк» був розрахований на потреби польського поміщика і шляхтича пореформеної доби, який любив послухати оповідання про пригоди своїх дідів. Нині мусимо критично сприйняти аналогічні твердження. Адже самоочевидним є той факт, що роман М.Старицького – цінний внесок в українську літературну кармалюкіану. Письменник вдається тут до вдалої спроби відтворення внутрішнього світу народного ватажка, вмотивування причин його поведінки, вчинків, до віддзеркалення найтонших порухів душі героя.

Публікація роману в періодиці спричинялася до потреби дбати про гостроту інтриги, надзвичайність описуваних пригод тощо. Саме тому М.Старицький віддає належне цим якостям. Та при цьому він належно забезпечував і індивідуалізацію мови, і психологічну достовірність та соціальну зумовленість поведінки персонажів, поєднував стриманий реалізм описів із романтичним втіленням мужності народу в боротьбі з ворогами.

Письменник цілковито спростував офіційні твердження про розбійництво Кармалюка, протиставивши їх сповідуваним героєм віковічним приписам народної моралі. Важливо також, що М.Старицький наполегливо акцентує на тому, що Кармалюк, як і гайдамаки, вів боротьбу передусім проти польсько-шляхетських чужоземних поневолювачів. Не випадково автор у романі згадує героїв Коліївщини.

Завважимо, що окремі дослідники прямо пов’язують діяльність Устима Кармалюка з гайдамаччиною. Так, Григор’єв-Наш (Никифор Григоріїв) називає його гайдамакою, який відбирав у багатих нажите нечесним шляхом добро і роздавав бідним. А М.Старицький у своєму романі наголошує на тому, що усвідомлення необхідності збройного опору приходить до Устима під впливом дідових розповідей про Коліївщину, гострого відчуття соціального, релігійного і національного гніту. Подібні оцінки, висновки беруть початок в усній народній традиції.

Народні твори (оповідання, перекази тощо) про Кармалюка виступають класичними зразками фольклорної історико-пригодницької прози. У них природно поєдналися народна пам’ять і уява, сліди історичних реалій та їх інтерпретації, але не лише романтично-гіперболізовані, а й такі, що вияскравлюють народну філософію, національну ментальність у баченні історії, ілюструють уявлення етносу про добро і зло, соціальну справедливість, інші християнські й загальнолюдські чесноти.

Кармалюк М.Старицького був здібним, вільно володів французькою, польською та російською мовами. Саме тому він мав можливість вільно обертатися в панському середовищі, демонструючи блискучі шляхетні манери. Романіст наділяє свого героя розумом, відвагою, кмітливістю, винахідливістю, що допомагають йому в складних, а часом, здавалося б, безвихідних ситуаціях. Ці риси Кармелюка виявляються в цілому ряді епізодів: втеча з солдатів, напади на панські маєтки, одержання грошей у Сливинського за векселем Хойнацького, втечі з в’язниць і заслання, вихід з оточення в лісі Кругляку, а потім з обложеної Янчевським печери, порятунок ув’язненого Андрія та інших товаришів, визволення з в’язниці Явтуха тощо.

М.Старицький не раз заакцентовує, що ватажок застерігає своїх товаришів від марного кровопролиття й жорстокості, одначе сам стає вбивцею пані Доротеї, віддає наказ про вбивство членів слідчої комісії – панів Дембицького і Лепинського. Як бачимо, письменник часом відступає від народного бачення ватажка, згідно з яким він нікого не вбивав, а лише відбирав у багатих, щоб наділити бідних. Проте до простих людей отаман не ставився так суворо, не хотів проливати безвинної крові.

Є в авторській характеристиці героя момент дещо несподіваний, хоч переконливо вмотивований і цілком відповідний логіці образу, задуманого М.Старицьким. Йдеться про відмову Кармелюка наприкінці роману від боротьби. Герой усвідомлює її безперспективність. Рішення Кармелюка відійти від соціально активних дій, місії ватажка народних месників не є зрадою сповідуваним ідеалам. Це – їх крах. Адже герой добре розуміє нездоланність розбіжностей між особистою позицією, власними надіями та провідними тенденціями суспільного життя. У цьому – трагедія Кармелюка. І тут романіст утверджує трагічне як одну з основних категорій естетики, що, спостереженнями теоретиків мистецтва, віддзеркалює наявність глибоких об’єктивних суперечностей у зіткненні антитетичних суспільних сил. Йдеться також про суперечності у внутрішньому світі особистості, що стають катастрофічними за своїми наслідками для людини і сповідуваних нею гуманістичних цінностей. Трагічною по суті виявляється й та самотність, у стані якої опиняється центральний персонаж. М.Старицький удався до спроби передати почуття героя, його думки, що мотивували вчинки. Свій твір письменник назвав «Разбойник Кармелюк», але авторська характеристика персонажа, сам зміст роману засвідчують цілком протилежне.

Романіст убачав у Кармалюкові не розбійника, а захисника народу від необмеженої панської сваволі. Таким чином, назва твору була своєрідною антитезою до тогочасних офіційних характеристик. Окрім того, назва «разбойник», як і різні описані пригоди, любовні історії «маскували» національний зміст роману. Думка про розбійництво заперечується тут через висвітлення глибин духовного буття Кармелюка, сповідуваних ним ідеалів, життєвих принципів. Його визвольницька діяльність потлумачується як така, що не має абсолютно нічого спільного з розбійництвом чи корисливістю.

У романі «Разбойник Кармелюк» М.Старицькому вдалося відтворити доволі переконливі картини життя подільських селян у першій половині ХІХ століття, хоча автор змушений був піти на певні поступки в змалюванні головного героя, зумовлені вимогами друкованого видання (газета «Московский листок»). Метою видавців було розважити читача, тому увага відволікалася від злободенних питань суспільного життя, переключаючись на різні пригоди, любовні історії, розповіді про відомих розбійників тощо. Саме тому, М.Старицький уводить у текст низку авантюрно-пригодницьких подій – погоні, перевдягання, любовні колізії і под. Попри це, «Разбойник Кармелюк» є ціннім надбанням української історичної романістики. Поєднуючи просвітительські, реалістичні та неоромантичні тенденції в зображенні подій і осіб, М.Старицький написав високохудожній твір про героїчну боротьбу подільського ватажка за національне та соціальне визволення. Написаний по-російськи твір є одним із непересічних явищ класичної української історичної прози, виявом ментальності і частиною творчого доробку українського письменника-патріота. Це – один із перших помітних кроків на шляху до художнього втілення національно-визвольного руху нашого народу, очоленого Кармалюком.

Назарова Н.С, Стрижова И.А

Одесский государственный экономический университет

САКРАЛЬНО-ФОЛЬКЛОРНЫЕ КОДЫ ПРАВОСЛАВНО-СЛАВЯНСКОЙ ЦИВИЛИЗАЦИИ

Народы и цивилизации несут в себе великие тайны. И чтобы жители планеты Земля в условиях глобализирующего мира могли мирно сосуществовать, необходимо познание этих тайн, познание особенностей менталитета народа той или иной цивилизации. Раскрыть тайну не только отдельной человеческой души, но и целого народа – значит духовно познать ее, и не только познать, но и принять как равную.

Если обратиться к православно-славянской цивилизации (которая для иностранцев всегда оставалась и остается великой неразгаданной тайной), то наиболее плодотворным путем духовного познания будет приобщение к истокам родной культуры.

Современные антропологи установили, что истоки национальной культуры, ее «сакральный базис» составляют элементы коллективного бессознательного, которые воспринимаются как копилка человеческого опыта. Это «священные» представления об основаниях цивилизации – о добре и зле, высоком и низком, истинном и ложном [4]. В определенном смысле общественное сознание представляет собой некий символический универсум, замкнутую символическую систему, где вместо знаков существуют образы. Человек общается с миром не напрямую, а через этот промежуточный символический мир.

Коллективные представления, повторяясь из поколения в поколение, становятся «живой реальностью». И это своего рода «высшая реальность», поскольку эти представления принимаются человеком на веру. При этом речь идет не о религиозной вере, а о своеобразном внушении – суггестии – о той «вере на слово», которая передается с молоком матери. Коллективные представления не подчиняются законам логического мышления, ими управляют «законы партиципации» (сопричастности). Человек сопричастен миру национальной культуры. И эта сопричастность глубоко эмоциональна и во многом подсознательна.

Сакральный базис славянской культуры выявить сегодня довольно сложно, так как понятие святости, по справедливому замечанию В.Топорова, гораздо древнее и христианства, и вообще времени формирования самой славянской культуры [5, c.7].

В языческую эпоху на Руси святость рассматривалась как результат действия особой жизненной плодоносящей силы. В славянской традиции сакральными были символы вегетативного плодородия: святое дерево, роща, колос, жито; животного плодородия: святая пчела, скот, корова; особо отличительные точки пространства: святая гора, поле, река; особо отличительные точки времени: святой день, праздник, неделя; священные стихии: святой огонь, святая вода; рамки Вселенной, выступающие в персонифицированном виде «родителей»: Мать-Земля, Отец-Небо.

Древнерусская традиция имеет пансакральный контекст: пространство и время здесь освящены в своих наиболее значимых точках, символизируя святой мир (позднюю святую Русь), где предназначения и идеал человека «быть святым». Отсюда славянские имена Святослав, Святополк, Святомир.

Чтобы разобраться в том, что же означает эта гиперсакральность древнерусского языческого наследия и как в этот священный контекст вписывается проблема «мирового зла», обратимся к такому фольклорному источнику, как «Голубиная книга». Этот памятник народного творчества имеет очень древнее, раннехристианское происхождение. В славянской народной культуре «Голубиная книга», занимая особое место (это «книга книг»), раскрывает столкновение Добра м Зла.

Промежду собой бились-дрались:

Кривда Правду приобидела.

Правда пошла на небеса.

К самому Христу Царю небесному.

А Кривда пошла у нас по всей земле.

И поскольку народный Апокалипсис знаменует победу Кривды на земле, гиперсакральность переходит в свою противоположность, считает И.А.Васильева – наступает десакрализация [3, с.165]. Если противопоставление злого и доброго начал бытует у всех народов, то славянское сознание в этом противопоставлении крайне радикально: Правда – на Небе, Кривда – на Земле. Не отсюда ли пошла пословица: нет правды на этом свете.

Из этого состояния десакрализации И.А.Васильева выводит и возможность роковой инверсии: мир лежит во зле и зло торжествует. Отсюда и то, о чем говорил Н.Бердяев: «святая Русь имела всегда обратной своей стороной Русь звериную …» [2, с.26].

Как же «примеряет» народная традиции такие крайности славянского сознания? В народной языческой традиции одним из самых распространенных символов жизни, жизненной силы является яйцо. Вообще представления о яйце, как о микрокосмосе, в котором отразилась Вселенная, восходит к глубинной древности. Еще Геродотом записано представление о том, что мир создан из яйца, индоиранские легенды говорят о появлении Вселенной из яйца [1, с.535].

Писанки, украшенные сложными рисунками, выступали обязательной принадлежностью весенней заклинательной обрядности. Космологический смысл композиции на писанках говорит о том, что яйцо, предназначенное для ритуала, должно было изображать мир в целом, со всеми земными и небесными разделами.

Именно в яйце, согласно славянскому эпосу, запрятана смерть Кощея Бессмертного, олицетворяющего мировое зло. Следовательно, мир, символом которого является яйцо, в самом себе содержит не только добро, но и конечную судьбу мирового зла. В русских украинских, белорусских сказках герой (Иван-дурак, Иван-царевич) должен совершить далекие путешествия и с помощью благодарных животных добыть волшебное яйцо и умертвить Кощея (мировое зло). Народный миф утверждает, что в вечном споре между добром и злом, между жизнью и смертью главная роль принадлежит человеку. Только самопожертвование человека, его содружество с живыми силами природы могут привести к торжеству добра, утвердить вечность жизненного начала в мире.

Анализ истоков славянской духовности связан с соотношением матрицентрических и патрицентрических архетипов в культуре. Э.Фромм, опираясь на этнографические исследования И. Баховена и Л.Моргана, подчеркивает, что формы организации общественной жизни зависят от взаимосвязи и взаимообусловленности этих двух центральных архетипов культуры. «Образ матери связан с милосердием и состраданием, поэтому материнскую любовь нельзя заслужить «хорошим поведением», но нельзя и потерять ее, согрешив: материнская любовь безусловна. Отцовская любовь, напротив, обусловлена, она зависит от достижений ребенка и его хорошего поведения. Отец любит ребенка похожего на себя, наследника собственности. Любовь отца можно потерять, но ее можно вновь заслужить раскаянием и смирением: отцовская любовь – это справедливость» [6, с.150-151]. Несомненно самое глубокое желание человека состоит в том, чтобы добиться такого синтеза, в котором эти два полюса – материнство и отцовство, милосердие и справедливость, чувство и разум, природа и интеллект – не только утратили бы взаимный антагонизм, но и дополняли бы и оттеняли бы друг друга. Но насколько трудно осуществим такой идеал в индивидуальной человеческой жизни, настолько он проблематичен и в культурной жизни народов.

В Европе религиозная Реформация утвердила патриархальную форму христианства, поскольку благодаря Мартину Лютеру проведена элиминация материнского элемента в церковной культуре. Человек должен здесь заслужить милость Бога деятельным трудом в земной жизни и это своего рода «индустриальная идеология», поскольку труд превращается в функционирование как самоцель.

Славянская традиция сакральности имеет принципиально иную форму. Многие отечественные философы подчеркивали «женственную природу» Руси. В славянской языческой культуре образ матери-земли имеет центральное значение: в народном эпосе именно земля дает силу и жизнь человеку. Еще в период язычества сформировалась религия растворения в матери-земле. После принятия христианства славянская религия стала не столько религией Христа, сколько религией Богородицы: это «женственная» религиозность, религиозность коллективной биологической теплоты, переживаемой как теплота мистическая.

Почитание Богоматери с самых первых веков принятия христианства глубоко входит в душу народа. В Киеве одна из первых церквей была посвящена ей. Уже в ХІІ князь Андрей Боголюбский официальным церковным праздником оформил идею покровительства Божьей Матери русской земли.

Сложившаяся еще в Византии легенда о хождении Богородицы по аду в славянской интерприцации выступает как легенда о хлопотах Марии за грешников, что в народном сознании отражается в виде мотива Богородицы-Заступницы.

Таким образом, славянская душевность, столь хорошо всем известная, связана одновременно и с образами теплой матери-земли и Богородицы-Заступницы. Женственность славян делает их мистически чуткими, способными прислушиваться к внутренним голосам культуры.

Но патрицентричность также присутствует в народной традиции и играет не менее заметную роль. В народной традиции сформировался образ героя, олицетворяющий мужское начало в культуре. Но в отличие от героя европейской культуры, унаследовавшего античный языческий культ завоевания, власти, гордости, славы и превосходства, герой славянской культуры принципиально иной. Все многообразие характеров главных героев фольклора – это утверждение моральных, а не материальных ценностей: герой никогда не стремится к завоеваниям и приобретениям как самоцели, перед ним стоит решение нравственной проблемы: он должен либо освободить кого-то от злой силы, либо отправиться на поиск счастья, на поиск доброго царства. Другими словами, проявлением героического мужского начала народ считает не способность к завоеванию, а способность к восстановлению поруганной справедливости.

Одной из популярных сказок, насчитывающей несколько десятков вариантов, является сюжет о «трех царствах», где действуют три брата-богатыря, которым предстоит трудный поход, в котором они после нелегких сражений освобождают царевну-невесту (в других вариантах – мать). В отличие от западной культуры, патрицентричность славянской культуры состоит в стремлении разрешить нравственные проблемы. Народный эпос представляет героя, взыскующего не материальных ценностей, не жизненного успеха, а правды и справедливости.

Основной принцип восточного христианства ориентирован на синергию, на предусмотренную гармонию земного и небесного начал. Так разрешается тайна соединения мужского и женского начал в нашей культуре – она может произойти только в религиозных формах. В православной христианскоцентричной космологии Земля не является антитезой Неба – воплощением греха и неодухотворенного хаоса. Ее более высокий статус в православии объясняется перенесением языческой проекции матери-земли в христианскую картину мира. В этом проявляется великий синтез православия и народности, достигших в ходе веков высокой взаимной гармонии.

Литература

  1. Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения древних славян на природу. – М., 1965. – Т.1. – 800 с.

  2. Бердяев Н.Судьба России. – М., 1928. – 346 с.

  3. Васильева И.А. Политическая глобалистика: Уч. пособие для вузов. – М., 2003. – 360 с.

  4. Тёрнер В. Символ и ритуал / Пер. с англ. М., 1983. – 264 с.

  5. Топоров В.Н.Святость и святые в русской духовной культуре. – Т.1. – М., 1995 – 870 с.

  6. Фромм Э. Иметь или быть? – М., 1990. – 331 с.

Тіщенко Олена Миколаївна

Харківський національний педагогічний університет

імені Г.Сковороди, місто Харків

КОЗАЦЬКА ПЕДАГОГІЧНА КУЛЬТУРА У ЧАСОВОМУ ВИМІРІ

Актуальність теми. Козацька культура нині має своєрідний інноваційний підхід у її реалізації, так-як у своїй основі містить науково-практичні, історичні, філософські, правові, українознавчі, культурологічні, етичні, етнопсихологічні, етнографічні, етнологічні, релігійні, соціально-педагогічні, валеологічні, фольклорні матеріали, що можуть орієнтувати вчителя, майбутнього вчителя на активізацію знань з різноманітних освітніх питань: козацької історії, політико-правових учень, козацької педагогіки, теорії держави та права як умови осмислення нинішньої соціально-корекційної індустрії навчально-виховного процесу у полікультурному вихованні молоді. До зазначеної тематики звертались А.Руденко, С.Стефанюк.

Мета повідомлення. Визначити поняття «козацька педагогіка» як наукової дисципліни.

Основний виклад теми. Козацька педагогіка - це наука про закономірності формування світоглядних позицій українця, які зібрані в досвіді історико-культурного простору та часу.

Фіксація особливостей козацької педагогіки найчастіше відбувається на спеціальних християнських святах, через які здійснюється громадська звітність у реалізації принципів козацької педагогіки, Законів козацької честі, Законів лицарської честі.

Якщо не аналізувати козацькі обрядові ідеали, християнські цінності, традиційно-культурні взаємини, звичаєві ритуали презентації у джури, козаки, лицарі, якщо не осмислювати козацько-звичаєві дійства щодо ушанування сім'ї, жінки, хазяїна, героя, дівчини, юначки - то тоді можна без усяких вагань погодитись, що козацької педагогіки не було.

Проте уважливе привернення уваги до козацьких ігор, пісень, театрів, переказів, дум, традицій, уславлення гетьманів, засобів висміювання яничар (з одночасним відтворенням півтори сотні козацьких ремесел) і усього народознавчого багатства, яке базується на законах козацької й лицарської честі, козацько-старіпинських клятвах, - можна сказати, що система козацької педагогіки була. Вона ґрунтувалась на соціально-корекційних факторах простору та часу, Час вимірювався звичаєво-обрядовою культурою, що фіксувалась і роком, і місяцем, і тижнем, і добою. Кожному часовому виміру відповідало спеціальне свято, яке вимагало творчого самовизначення, самообмеження, самовдосконалення, самозвіту. Самозвіту підлягали і родина, і діти, і чоловік, і жінка, і герої, і, навіть, зрадники. Передбачено самозвіт і для державників. Життєвість цих обрядових свят діяла і діє по усій Україні, адже в основі свят не лише розваги, а й увага до прав та обов'язків.

Дієва козацька педагогіка простору й часу стимулювала до об'єднання, активізувала творче, виховувала громадянське, формувала моральне й естетичне, пробуджувала людяне.

Бути людиною - значить реалізувати себе гуманно. Гуманність визначається через самоосмисленість у взаєминах з іншими, у доброчинності, у ставленні до світу та бажанні пізнати сенс життя. Сенс життя вимальовується тоді, коли людина, піднявшись над незгодами, помилками, конфліктами, може визначити шляхи взаємодії та можливість плодоприношення для світу.

Тут мова йде про козацькі системи виховання, що навчали свідомому ставленню до громадянського та сімейного обов'язку. В одному випадку норматив визначався як обов'язок індивіда чоловічої статі захищати надбання сім'ї, роду; в іншому - індивіди жіночої статі мали за обов'язок з гордістю та честю бути готовими віддавати своїх дітей, коханих на Січ. Системи козацького виховання були спрямовані на формування громадянина-захисника, захисника християнської культури, починаючи з джури і закінчуючи козаком-лицарем. В основі громадянсько-правової поведінки була правова установка: мати знання про норми поведінки, керуватися оцінно-нормативними судженнями (закони козацької честі), дотримуватися сімейної взаємодії, орієнтуватися на взаємодопомогу та доброчинство.

Передбачались також питання реалізації релігійного виховання майбутньої матері, гідного батька, вихованої дівчинки, самокорекційної юначки (Покрова, Сави, Благовіщення, Трійця). Перші кроки присвоєння ідей правосвідомості відбуваються у сім'ї. Саме сім'я зберегла до сьогодні дієвість державних свят: Різдво, Великдень, Трійця, Покрова. Сім'я передбачає реалізацію різних зрізів соціального виховання, а також уваги до корекції міжгрупових стосунків за місцем проживання.

Сім'я, громада, братства готували підростаюче покоління до майбутньої неординарно-творчої діяльності в конкретних соціально-історичних умовах, що передбачала прояв зусиль різного характеру: розумового, фізичного, емоційного, почуттєвого, гуманного тощо (у тісній взаємодії).

В основі гуманності – творення добра. Протидіяти злу на Україні навчають релігійні свята, що нині є державними. Підготовка до них живе у народі ще від дідівсько-сімейних звичаїв, так говорить козацька присяга (див. С. Стефанюк. Українське народознавство. - X., 2003 та Фактори соціалізації. - X., 2000).

У сімейній, сусідській, обрядовій групах, кожен діяв згідно вимог суспільного регулювання, де передбачалась робота з опорою на самоврядування (у молодіжних та вікових групах за потребами), де завжди фіксувалась позитивна самореалізація через лідерство.

На кожному віковому рівні лідер стимулював творчі ініціативи. На ініціативи орієнтували соціальні норми: моральні, християнські (Божі), естетичні.

До чинників християнської норми належить також релігійний зразок: взаємодії у сім'ї (Ганни -матері Діви Марії), уважливого ставлення до оточення (Явдохи - нареченої Ісуса Христа), уміння обстоювати свій моральний обов'язок (орієнтація на козака-лицаря: через традиції Трійці та Софії).

Естетична норма в козацтві визначала нормативний соціокультурний фактор психічного духу буття; вона відбивала своєрідність представлення критеріїв для розуміння оцінки краси, мову взаємодії людини з людиною у просторі та часі, вид ціннісно-орієнтаційного ставлення до національного досвіду.

На Святий вечір зафіксовано такі ігри: "Естетика Святого дідуха", "Хто водить зірку?", "Колядники", "Театралізація вертепу". На Різдво формою привернення уваги до естетичних цінностей є міф про Коляду та Марену, театр "Водити кізоньку", гра "Тато, мама і я".

Як відомо, засобом привернення уваги до моральних цінностей можуть виступати мистецтво, ремесло, побутова культура тощо. Вони мають місце у традиціях свят: Пилипівки (ігри: "Загадка", "Подушечка", "Уподобання"); Введення (ігри: "12 пісень", "12 вишивок", "Зустріч кобзаря"); на Катерини (гра "Глечик" тощо).

Діяльність соціальної норми є актуальною у вияві індивідуальних можливостей учнів (етика, християнська педагогіка, правове виховання, соціалізація, полікультурне виховання, атр-терапія в основі дієвості традицій державно-народних свят).

Використання в школі козацьких традицій - умова навчання спілкуванню, толерантності, людяності.

Висновки. Завдяки козацькій культурі формується здатність до благодійництва, безкорисливості, працьовитості, відповідальності, діалогічності, діловій енергійності. Діалогічне спілкування є чинником регуляції поведінки людей, сімей, родин.

Козацька педагогічна культура мала можливості для моделювання умов дослідження навиків реалізації принципів життєдіяльності; виокремлює їх у наочності в осмисленні процесів самооцінки, організації необхідного інформаційно-соціалізуючого середовища, зворотного зв'язку з питань діалогу та спілкування.

Література:

1.Стефанюк С., Тіщенко О.Фактори козацького гарту.-Х., 2009.С.-217.

2.Стефанюк С.,Гаркавець В. Морально-правові основи національної педагогіки.-Х., 2009.- С. 5-333.

3. Стефанюк С, Старшинський С. Основи козацької педагогіки.- Х., 2008.- С. 18-184.

Шевцова Элина Павловна,

Варина Надежда Евгеньевна,

Донецкий институт

Межрегиональной академии управления персоналом

МЕДИЙНОЕ ОБРАЗОВАНИЕ КАК ИНСТРУМЕНТ ФОРМИРОВАНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИНФОРМАЦИОННОЙ КУЛЬТУРЫ

Медийное образование рассматривается как один из способов формирования национальной информационной культуры, социальной интеграции, развития личности и становления гражданского общества. СМИ играют значительную роль в современном обществе, поэтому разностороннее совершенствование СМИ являются составной частью образования современного гражданина. Медиаобразование − относительно новое направление в педагогике, помогающее молодому поколению изучить законы функционирования СМИ, и, как следствие, сформировать «психопротектор», защищающий от негативного информационного воздействия со стороны масс-медиа [1, с. 45].

Перспективы развития медиаобразования в Украине в обозримом будущем заключаются в преодолении деструктивных ориентаций в информационной культуре и в приобщении молодежи к духовным, этническим, этнокультурным и эстетическим ценностям, проведении патриотического и гражданского воспитания. в сфере. Актуальность исследований потенциала медиаобразования в указанной сфере не вызывает сомнений, поскольку деструктивное информационное воздействие масс-медиа на сознание и поведение людей является чрезвычайно серьезной нравственной, политической, экономической, социально-психологической и философской проблемой, которая касается не только Украины, но и многих стран мира.

Сегодня мы становимся свидетелями разрушения национальных и духовных ценностей в результате целенаправленной и тонко продуманной информационной агрессии, безнравственного использования политических технологий, изобилия антисоциальной рекламы, стремительного распространения тоталитарных сект и деструктивных культов, в т.ч. и террористической направленности. Миллионы людей практически не защищены от скрытого внедрения в духовный мир чуждых отечественной культуре идеалов и псевдонравственных ценностей, от манипуляций сознанием и поведением. И, что особенно тревожно, больше всего подвергается «обработке» агрессивной, недоброкачественной информацией современная молодежь, в сознание которой внедряются враждебность к ближним, культурным и национальным ценностям, государственным и общественным интересам. Низкопробные развлекательные материалы, кинобоевики, подталкивающие на сомнительные подвиги, навязчивая и подчас безнравственная реклама подрывают духовное и интеллектуальное здоровье народа, содействуют распространению алкоголизма и наркомании, насилию и преступности [2, с.87].

В условиях постиндустриального развития, открытости форм и технических возможностей социальных коммуникаций «вторжение» в ментальные структуры сознания может осуществляться преднамеренно. Поэтому важнейшая задача современного образования заключается в том, чтобы формировать у человека устойчивые мировоззренческие структуры, отличающиеся относительной инвариантностью и выступающие нормативными и культурно-ценностными критериями отбора и усвоения информации.

В современных трактовках медиаобразования приоритет делается на формирование у аудитории СМИ способности к критическому осмысленному усвоению медийного содержания, основанной на знаниях о сущности, специфике и целях массовых коммуникаций.

Таким образом, главными задачами медийного образования являются:

1. Формирование, развитие молодого поколения к жизни в информационном обществе.

2. Выработка способности критически воспринимать поступающую по каналам СМИ информацию, анализировать последствия её воздействия на психику.

3. Обучение основам психологической защиты от деструктивного влияния масс-медиа, формирование «иммунитета» к манипулятивным атакам со стороны СМИ [1, с.105].

Достижение поставленных задач, в свою очередь, должно привести не только к сокращению возможностей для манипулирования аудиторией читателей, радиослушателей и телезрителей, но и к более чёткому осознанию и выражению общественностью своих интересов и прав в отношении СМИ. Медиаобразование призвано не только вырабатывать у публики информационную культуру критического осмысления медийного содержания, но и развивать социальную активность граждан в их отношениях со средствами массовой информации, что является важной составной частью усилий по формированию активного общественного мнения и дееспособного гражданского общества в государстве.

В формировании и развитии новой информационной культуры украинцев должны участвовать не только институты формального образования, но и общественные структуры, средства массовой информации, располагающие большим потенциалом распространения знаний.

В частности, особая область журналистики (медиакритика) призвана органично дополнять усилия образовательных и просветительских институтов в формировании общественной культуры, рационально-критического анализа и адекватного восприятия содержания СМИ, развитии гражданской активности по отношению к печатной и электронной прессе [3, с.28].

Одной из актуальных задач формирования национальной информационной культуры молодежи является преодоление сугубо потребительского её отношения к СМИ, формирующегося в условиях информационного рынка. Медийное образование в сочетании с демократической, гуманистически ориентированной медиакритикой способно сыграть существенную роль в постепенном изменении сложившегося среди массовой аудитории коммуникационного опыта, основанного на пассивном потреблении информации медийного содержания. Восприятие аудиторией медиатекстов непосредственно зависит от способности реципиентов к активному творческому освоению содержания СМИ, к его логической переработке. Потребление информации медийного содержания, лишённое активного интеллектуально-творческого начала, существенно сужает познавательные возможности медийной аудитории, обедняет её восприятие. В конечном счете, Медийное образование призвано увеличить число людей, способных оказывать реальное влияние на средства массовой информации, активно и творчески участвовать в информационной деятельности в качестве её субъектов.

Для образовательных учреждений и библиотек нашей страны особое значение приобретает организация информационного образования и повышение информационной культуры личности. При этом формирование информационной культуры, как в образовательном учреждении, так и в библиотеке должно быть специально организованным, целенаправленным процессом, предполагающим проведение обучения различных категорий пользователей специальным информационным знаниям и умениям.

Таким образом, на современную систему образования возлагается еще одна важная миссия: воспитание активных и информированных граждан, формирование новой общественной культуры общения со СМИ, которая соответствовала бы современности и способствовала органичному вхождению людей в информационное общество.

Бесспорно, проблема медийного образования должна решаться на государственном уровне – на уровне Министерства образования и науки Украины, а специалисты Украинской Академии образования, Ассоциации кинообразования и медиапедагогики, Министерства культуры, Союза кинематографистов могут помочь в разработке основополагающих документов [4, с.65].

Только в этом случае можно будет реально увидеть результаты деятельности вузов, которые готовят медиапедагогов, и плоды школ, которые смогут реализовать через этих специалистов идеи медиаобразования, сформировать у подростков знания и навыки необходимые в этом непростом и информационно перенасыщенном мире.

ЛИТЕРАТУРА

1. Толстиков А.К. Медиаобразование: история, теория, методика. К., 2005. - 370 с.

2. Никонов Н.А. За и против. Кино и школа. М., 2007. - 187 с.

3. Корконосенко С.Г. Преподаём журналистику:

профессиональное и массовое медиаобразование К., 2009. – 135 с.

4. Фёдоров В.А. Медиаобразование будущих педагогов, 2008г.

Шликова Анна Андріївна

Рудакова Юлія Сергіївна

Дідик Володимир Володимирович

Донецький інститут МАУП, м. Донецьк

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Українська мова - найголовніша цінність нашого народу. З століття в століття вона розвивалася, не дивлячись на тяжкий гніт країн-сусідів. Перебуваючи під тиском панівної еліти наш народ вистояв і зберіг свою мову [1, с. 15].

Проте на теперішній час наша культура перебуває в стані кризи. За кордон на постійне проживання виїжджають тисячі кращих фахівців, відчутний дефіцит нових підручників [1, с. 199].

Незважаючи на все, наша мова невпинно розвивається, збагачується новими перлинами, цвіте поміж інших мов, розвивається українська література, яка своїми здобутками збагатила скарбницю культури [2, с. 202].

Незважаючи на репресивний тиск останніх років щодо представників інтелігенції, наша мова і культура розвивається [8, с. 22].

Культура і мова розглядаються як один з головних чинників національного відродження, збереження національної самобутності українців, представників національних меншин, що населяють нашу Україну [2, с. 332].

В умовах національного відродження розширюється тематичний діапазон літературно-мистецьких творів, урізноманітнюються їхні стильові форми [9, с. 302].

Постійною потребою в умовах великої держави стало виникнення писем­ної мови [4, с. 258].

Історія живе в нашій мові, в пісні, слово нам доносить з глибини віків пристрасті, радості, сподіванки й горе наших предків [6, с. 120].

Історія української мови вивчається в нерозривному зв’язку з історією народу, яка є носієм цієї мови, її творцем Періодизація української літературної мови тісно пов’язана з історією українського народу [5, с. 58].

Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалась до народної, хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства [7, с. 72].

До пам’яток письменства належить ділова документація, художня література, культурно-релігійна проповідь, світська поезія [4, с. 69].

Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності [3, с. 193].

Є тенденція вживати іншомовні терміни і в офіційно-діловому стилі, і в публіцистиці, і в художній літературі. Та все ж основною сферою застосування термінологічної лексики є науковий стиль української мови [1, с. 307].

Аналізуючи сучасні тенденції розвитку мови, ми не можемо не виділити зміни, які відбуваються в її лексичному складі. Це так звані «сленги» або «арго» [2, с. 101].

Термін «сленг» в українську мову прийшов з англійської (slang – жаргон) - жаргонні слова або вирази в англійській усній мові, характерні для людей певних професій або соціальних прошарків [3, с. 10].

Термін «арго» прийшов із французької мови (argot - жаргон) - мова якоїсь вузької соціальної чи професійної групи, не зовсім зрозуміла для сторонніх [3, с. 12].

Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей [9, с. 36].

Українська мова своєю красою і багатством давно привертала увагу вчених. Сучасна українська літературна мова виконує різноманітні суспільні функції - комунікативну, естетичну [5, с. 303].

Пізнаючи мову, ми пізнаємо світ, навколишнє середовище, Українська мова дає нам можливість пізнати світ очима українця, українського народу [5, с. 304].

Закон «Про мову» 1989 року, який проголосив українську мову державною, та Конституція України 1996 року, що юридично закріпила цей статус, поширили коло тих, хто користується українською мовою. Ідеться про державних діячів, спеціалістів різних сфер і галузей [6, с. 207].

Кожний народ, держава дбають про престиж своєї мови - її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні [4, с. 110].

ЛІТЕРАТУРА

  1. Вєлехова Н.О. Укрощення мови. - К.: 2001. - 422 с.

  2. Житецький П.М. Напис літературної історії української мови. - Львів.: 2001. - 298 с.

  3. Кадомцева Л.Я. Українознавство. - Львів.: 2002. - 322 с.

  4. Мовчан П.В. Мова - явище космічне. - К.: 2002. - 231 с.

  5. Огієнко І.Д., Кононенко П.П. Українознавство. - К.: 2003. - 346с.

  6. Пономаренко А.Ю. Історія української літературної мови. - К.: 2004. - 565 с.

  7. Теленкова М.П. Українознавство. – Дн.: 2005. - 469 с.

  8. Шахматов О.А., Кримський А.О Нариси з історії української мови. – К.: 2004. - 298 с.

  9. Шевчук В.Д. Українознавство. - К.: 2000. - 438 с.

Чирчик Сергій Васильович

Мистецький інститут художнього моделювання та дизайну ім. С. Далі

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ КУЛЬТУРИ І ОСВІТИ

Існуючі соціальні перетворення і суспільно-політичні конфлікти останнього часу наклали відбиток і на розвиток культури в нашій державі. В той же час в зв’язку з різкою інтенсифікацією розвитку сучасного світу, що зумовлена в першу чергу, трансформацією інформаційних технологій, в розвитку культури прослідковується відстоювання цивілізаційного прогресу від науково-технічного. Цивілізаційний прогрес підпорядковується іншим закономірностям, що пов’язані не з відмиранням всього традиційного, а з його культивуванням. В зв’язку з цим потребує вивчення проблема гармонізації сучасних і традиційних форм культури. Одним з варіантів вирішення даної проблеми може стати глобалізація культури, в розумінні єдності багатогранних культурних форм (традицій, образів) в рамках єдиного універсального культурного простору. Але слід зазначити, що під терміном глобалізація культури часто розуміють і сприймають не організацію єдності багатогранних культурних форм і цінностей, що забезпечується їх взаємодією, а як уніфікацію культурних моделей за західним зразком. У цих умовах важливо визначити місце і роль України в світі, що трансформується, сформувати стратегічні принципи політики нашої держави у відповідність сучасній реальності.

Що стосується вивчення поняття інформаційного простору, то в аналізі поняття «інформаційна революція» сформувались два основних підходи. З точки зору першого - «інформаційною революцією» можна назвати тільки останню науково-технічну революцію, що напряму пов’язана з інформатизацією всього суспільства, в основі якої лежать інформаційні технології. Другий підхід, наголошує, що в своєму розвитку людство пережило декілька інформаційних революцій, що пов’язані зі зміною способів передачі інформації.

У сучасному світі ідея єдності людства проявляється в такій стратегічній тенденції, як глобалізація. В літературі почали розрізняти глобалізацію, з одного боку, як об’єктивне явище, що обумовлено, в першу чергу технологічною революцією у сфері інформатики і телекомунікацій, завдяки чому формується глобальна інформаційна культура, з іншої, як політики неоліберального глобалізму, яка дозволяє передовим державам направляти цей процес, передусім, у власних інтересах.

Процеси глобалізації дослідженні ще безумовно недостатньо, але є великі резерви у дослідженні цієї багатогранної проблеми. Вони пов’язані з усією сукупністю питань, що можуть виникати на кожному етапі її становлення.

Підводячи підсумки можна відзначити, що в рамках осмислення сутності людини і культури в новому інформаційно-технічному світі сформувалися дві протилежні точки зору. Одні стверджують, що в сучасній цивілізації спостерігається криза людини і культури, що пов’язано з особливим характером сучасного типу цивілізації, з тим, що для її існування і розвитку домінуюче значення мають техніка і інформація. Представники іншої точки зору, навпаки стверджують, що нові інформаційно-технологічні умови існування відкривають перед людиною унікальні можливості для культурного і духовного росту, що є умовою подолання культурної кризи.

В цих умовах вища освіта призначена стати тим соціальним інститутом, що найбільш жваво реагує на усі суспільні зміни. Ми не безпідставно вважаємо, що саме у процесі глобалізації освіти найбільш індивідуально і динамічно заломлюються несумісні тенденції у глобалізації культури, що вимагають спеціального дослідження. Глобалізація освіти передбачає не тільки критику традиційно існуючій системи освіти, що не завжди враховує актуальні потреби майбутнього, але і створення нової концепції змісту освіти, що обґрунтовує радикальні зміни в системі освіти, особливо вищої. Сучасна освіта в Україні повинна не тільки давати знання, що накопичені в минулому, але і осмислювати вузлові духовно - моральні проблеми сучасності, що виникають в умовах соціокультурної глобалізації.

Церковняк-Городецька Олеся Георгіївна

Міжнародна школа україністики НАН України, м.Київ

НАУКОВІ СПІВТОВАРИСТВА УКРАЇНСЬКОЇ ГУМАНІТАРНОЇ НАУКИ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Українознавство як інтегрована система знань про українців та Україну здобуло легітимні підстави розвитку тільки в перебігу державотворчих процесів доби Української революції 1917 – 1920 рр. Національно-державне пробудження надало суттєвого імпульсу піднесенню українознавчої науки в першому десятиріччі радянської влади, яка намагалася використати його у своїх ідеологічних цілях. В умовах так званої політики українізації розгорнулися прагнення розвивати українознавство як потужний засіб збереження національної свідомості українського народу, його ідентичності. Провідником цього процесу була київська школа М. Грушевського, яка особливо активізувала свою діяльність після його приїзду з еміграції 1924 р. Лідером наукового українознавства в УРСР упродовж десяти років залишався М. Грушевський, навколо якого сформувався потужний українознавчий центр з цілою низкою дослідницьких осередків. Їхній діяльності присвячено чимало досліджень, хоча автори здебільшого обмежуються діяльністю історичних установ під керівництвом М. Грушевського, не виокремлюючи українознавчі дослідження.

Як відомо, його було обрано академіком ВУАН ще до приїзду в Україну, а в березні 1924 р. він вже зробив доповідь на спільному зібранні ВУАН та Українського наукового товариства з питань методології українознавчих досліджень і запропонував перевести Український соціологічний інститут з Відня до Києва. Саме в цьому інституті М.Грушевський оприлюднив курс генетичної соціології і прагнув її методи впровадити в українознавство, щоб підняти його до європейського рівня. Основним методологічним орієнтиром стало відтворення цілісності історії людини і суспільства в усіх соціальних вимірах. Питання вивчення українського буття як основного інституту соціальної дійсності потребувало вивчення соціальної структури суспільства. На думку М. Грушевського, варто було досліджувати багатовекторність суспільства в його взаємозв'язку з політичними, економічними, культурними, релігійними, фольклорними, етнографічними, психологічними та іншими чинниками. Особливого значення він надавав дослідженню психології народного життя, її залежності від соціальних явищ.

Ці методи соціологічного обґрунтування історії лягли в основу діяльності історичних установ, очолюваних М. Грушевським, які стали ядром наукового українознавства. І. Колесник підкреслює, що 1920-ті р. – «золота доба» української історичної науки, яка досягла світового рівня, перетворилася на складову національної свідомості та націєтворчого процесу. Правничі, економічні складові тільки окреслювали свою методологію, виробляли самостійний шлях розвитку. У цьому полягали певні складнощі створення довершеного інтегрованого знання про Україну та українців. З-поміж них і відсутність української наукової термінології – юридичної, політичної, філософської та ін. І. Лисяк-Рудницький зазначав, що мало не до «революції 1917 р. панувало навіть в «українофільських» колах переконання, що українська мова придатна хіба що для ліричної поезії «або для п’єс з народного побуту, або для брошурок популяризаційного змісту, але не для поважної наукової чи публіцистичної продукції». Зрозуміло, що за короткий період, коли увага зосереджувалася на створенні науково-популярної літератури, це питання залишалося невирішеним. Воно ускладнювалося економічними труднощами, породженими політикою більшовиків, її великодержавницькою і репресивною спрямованістю.

Основними ланками українознавства були історична секція ВУАН і кафедра історії українського народу, які очолював М. Грушевський. Він водночас керував низкою наукових комісій, серед яких були: культурно-історична, української пісенності, археографічна; порайонні комісії: історії Києва і Правобережної України, Лівобережної України, Південної України, Західної України; комісія старої історії України та комісія новітньої історії України, а також тематичні комісії з дослідження нової української історіографії, історії козаччини, історії освіти, бібліографії, історії України. До цих структур належала також історико-економічна підсекція та українсько-молдавська комісія.

Новаторський тон українознавчим дослідженням задавала науково-дослідна кафедра історії України, створена в Києві 1924 р. Вона також зосередилася на вирішенні актуальних проблем, що стояли перед історичним компонентом українознавства. Це зумовило структурний поділ на секції: соціологічного обґрунтування історії та методології ( О. Гермайзе), соціально-економічної і політичної історії (О. Грушевський), історико-культурної з підрозділами матеріальної та духовної культури (керівник М. Грушевський). Варто зазначити, що вперше питання теоретичного і методологічного характеру було виокремлено в самостійну структуру. Кафедра поєднувала науково-дослідну роботу з навчальною, разом з підготовкою аспірантів. Як зазначав О. Оглоблин, головне завдання кафедра вбачала в підготовці нових кадрів українських істориків через теоретичне навчання і залучення до реальних досліджень [235]. За п'ять років існування (1924 – 1930 рр.) кафедра з участю аспірантів видала три томи «Студій з історії України» та кілька монографій, переважно з української історії ХVІІ – ХІХ століть.

Підвищення наукового рейтингу українознавства, його доказової бази безпосередньо пов'язано з ім’ям М. Грушевського. Саме він сконцентрував наукові сили на пошук, систематизацію, публікацію нового джерельного матеріалу, опрацювання малодосліджених або й зовсім недосліджених тем, популяризацію знань серед української та європейської громадськості. Характерними ознаками всіх видів діяльності були ґрунтовність, всебічність, охоплення різних пластів українського буття на основі соціологічного підходу, порівняння різних періодів українського історичного процесу, а також взаємозв’язок із новітніми досягненнями європейської науки та відданість ідеї національного відродження.

Варто зазначити, що робота в Археографічній комісії була доброю методологічною школою для молодих дослідників О. Андріяшева, О.Барановича, С. Глушка, М. Корниловича, П. Клименка, Д. Кравцова, П.Курінного, С. Маслова, П. Попова, С. Порфир’єва, Ф. Савченка, М. Ткаченка, С. Шамрая, І. Щітківського, В. Юркевича та ін. Спільна праця молодшого і старшого поколінь слугувала набуттю науково-практичних навичок молодими українознавцями. Досвід методичної, дослідницької праці М. Грушевського, О.Гермайзе, В. Данилевича, І. Житецького, М. Василенка, В. Кордта, В.Щербини, О. Малиновського, В. Перетца, В. Романовського, К.Студинського, Є. Тимченка, В. Харламповича та інших був зразком для українознавства 20-х і наступних років ХХ ст. Ці особистості визначали не лише наукове обличчя української науки, а й національне, сприяли поступу українознавства в непростій політичній атмосфері загалом.

 Загальне піднесення українознавчих досліджень дало поштовх економічним студіям, передусім, з боку історико-економічної підсекції історичної секції при ВУАН, увага якої здебільшого зосереджувалася на регіональній проблематиці. Тут варто наголосити, що реґіоналізм, як його трактував М. Грушевський, не суперечив соборності, а навпаки, підсилював її. Не було випадковим і розширення регіональної проблематики, зокрема південноукраїнської. Ще в першому томі «Історії української літератури» М.Грушевський виокремив значення цієї частини України у чорноморсько дунайську добу, наголосив на особливостях української колонізації ХVІ – ХІХ ст., своєрідності життя запорозького козацтва, на феномені чумацтва.

Установка більшовицької влади на перетворення українознавства в знаряддя ідеологізації мас, на перетворення його в радянське краєзнавство загальмувала реалізацію планів і проектів школи М. Грушевського.
 Варто наголосити, що вся науково-дослідна праця базувалася на історичній схемі М. Грушевського, презентуючи самобутність, безперервність, наступність та соборність українського буття. Молоді науковці прослуховували лекції досвідчених вчених – М. Грушевського, П. Тутковського, О. Грушевського, О.Гермайзе, В. Щербини, П. Клименка, В. Данилевича та інших з методології історії, соціологічного обґрунтування історії, архівознавства, джерелознавства, археології, історії України, економіки, а також брали участь у семінарських заняттях, у відзначенні ювілеїв М. Костомарова, М. Максимовича, О.Лазаревського, І. Франка та ін. З-поміж перших аспірантів, які стали складовою київської школи М. Грушевського і займалися українознавчою проблематикою, були: К. Антипович (працював над історією міст першої половини ХІХ ст.); О. Баранович (підготував працю з історії маєтків Волині ХVІІІ ст., працював над монографіями «Залюднення України перед Хмельниччиною» та «Волинське воєводство»); П. Глядківський (досліджував українську етнологію та фольклор); С. Глушко (студіював селянські рухи на Чернігівщині на початку ХХ ст.).; В.Єфимовський (описував документи ХУІІ ст. Чернігівських архівів); В.Камінський – (вивчав  історію промисловості України ХІХ ст.); В.Ігнатієнко (працював над темою «Наука про державу в марксівській соціології»); М. Карачківський (студіював історію Поділля); П.Кияниця (свої наукові інтереси зосередив на постаті І. Франка); К. Кравченко (вивчав історико-економічну проблематику України 1-ї половини ХІХ ст.); Д.Кравцов (досліджував постать І. Мазепи та історію Запоріжжя ХVІІ ст.); О.Окиншевич (досліджував історію українського права); О. Степанишина (займалася історико-економічною проблематикою); М. Ткаченко (студіював Рум’янцевський опис, а також історію селянства Лівобережної України ХVІІ-ХVІІІ ст.); С. Шамрай (звертався до історії Київської козаччини 1855 р.); В.Юркевич (цікавився пограничними українсько-польськими стосунками ХVІІІ ст., питаннями української еміграції на схід та заселенням Слобожанщини за Б.Хмельницького) та ін. [217, 164].

Сам перелік проблем та імен їхніх дослідників свідчить про широкі масштаби українознавчих студій, які розгорнулися після повернення з еміграції М. Грушевського, К. Грушевської та ін. Однак, цим проектам не судилося втілитися в життя, оскільки з кінця 20-х рр. почалося згортання політики «українізації», масового характеру набули репресії щодо української інтелігенції (судові процеси у справах «Київського центру», «Спілки визволення України», «Українського національного центру» та ін.). Самого М. Грушевського було ізольовано від української науки через депортацію до Москви, а 1934 р. за загадкових обставин його не стало. Отже, повернення з еміграції М. Грушевського та інших українських інтелектуалів, залучення їх до активної науково-дослідної роботи в системі ВУАН та установ освіти сприяло формуванню нових осередків українознавства, зосередженню їхніх зусиль на дослідженні вузлових проблем історії і культури України, інтеграції історичних, етнографічних, правових, економічних, лінгвістичних та інших знань про етногенез українського народу, самобутність його мови, традицій, звичаїв, про національно-визвольні змагання за незалежність і власну державність.

Головний здобуток цих років – утвердження наукових засад українознавства: опрацювання нових методів пізнання, передусім соціологічних, формування документальної бази українознавчих досліджень та оприлюднення джерел, створення організаційної структури науково-дослідних установ та їхніх друкованих органів, підготовку молодої генерації науковців. Наукова концепція українознавства органічно поєднувала розвиток знань про Україну та українців з відродженням національних традицій і засвоєнням європейських цінностей. Реалізація цієї концепції зіткнулася з шаленим спротивом антиукраїнських сил і була зупинена сталінським режимом, масовими репресіями та голодомором.

Однак творчі здобутки українознавців 1920-х рр., українознавча спадщина М. Грушевського та його учнів, набутий досвід організації наукової роботи не втратили свого значення і за сучасних умов.

ДЛЯ ЗАМЕТОК

наукове видання

українською та російською мовами

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ТА МЕНТАЛЬНІСТЬ: САМОБУТНІСТЬ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Матеріали Всеукраїнської

науково-практичної конференції

12-14 лютого 2010 р.

м. Сімферополь-Ялта

Здане в набір 9 лютого 2010 року

Підписано до друку 10 лютого 2010 р.

Формат 60х90/16.

Умовн. друк. аркушів 5,9.

Папір офсетний. Тип друку різограф.

Тираж 100 екз.

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації (1)

    Документ
    Українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації / Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції 28-30 січня 2011 р.
  2. Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі (1)

    Документ
    Стратегія розвитку України у глобальному середовищі / Матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної конференції 13-15 листопада 2009 р. – Т. І. - Сімферополь: ВіТроПринт, 2009.
  3. 5-6 2010 Сімферополь Рекомендовано до друку Вченою радою Кримського інституту бізнесу

    Документ
    Останніми роками на світовому рівні як у політичних, так і наукових колах жваво обговорюються питання щодо того, які країни визначатимуть глобальний розвиток світової економіки в найближчому майбутньому.
  4. Социальная политика: принципы и методы реализации в контексте мирового опыта /Материалы международной научно-практической конференции 27 мая 2011 г. Судак

    Документ
    Социальная политика: принципы и методы реализации в контексте мирового опыта /Материалы международной научно-практической конференции 27 мая 2011 г. Судак.
  5. Навчання І виховання молоді як органічний процес підготовки конкурентоспроможних фахівців у внз: традиції та інновації”

    Документ
    актуальні проблеми державного будівництва та місцевого самоврядування, адміністративне та фінансове право, адміністративний процес, інформаційне право;

Другие похожие документы..