Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Обращение к нотному фонду Российской государственной библиотеки (далее по тексту Государственная библиотека СССР имени В.И. Ленина, РГБ) уже в силу е...полностью>>
'Документ'
Технологія як наука про способи і методи добування, переробки сировини та матеріалів. Сутність технології як науки. Класифікація технологічних проце­...полностью>>
'Документ'
Математический анализ в цикле предметных дисциплин способствует профессиональной направленности подготовки студентов. С его помощью можно готовить сп...полностью>>
'Документ'
К участию в конференции приглашаются ученые, преподаватели высших учебных заведений, учителя средних школ, аспиранты и студенты российских и зарубежн...полностью>>

Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації (2)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

САКРАЛЬНО-ФОЛЬКЛОРНЫЕ КОДЫ ПРАВОСЛАВНО-СЛАВЯНСКОЙ ЦИВИЛИЗАЦИИ

Народы и цивилизации несут в себе великие тайны. И чтобы жители планеты Земля в условиях глобализирующего мира могли мирно сосуществовать, необходимо познание этих тайн, познание особенностей менталитета народа той или иной цивилизации. Раскрыть тайну не только отдельной человеческой души, но и целого народа – значит духовно познать ее, и не только познать, но и принять как равную.

Если обратиться к православно-славянской цивилизации (которая для иностранцев всегда оставалась и остается великой неразгаданной тайной), то наиболее плодотворным путем духовного познания будет приобщение к истокам родной культуры.

Современные антропологи установили, что истоки национальной культуры, ее «сакральный базис» составляют элементы коллективного бессознательного, которые воспринимаются как копилка человеческого опыта. Это «священные» представления об основаниях цивилизации – о добре и зле, высоком и низком, истинном и ложном [4]. В определенном смысле общественное сознание представляет собой некий символический универсум, замкнутую символическую систему, где вместо знаков существуют образы. Человек общается с миром не напрямую, а через этот промежуточный символический мир.

Коллективные представления, повторяясь из поколения в поколение, становятся «живой реальностью». И это своего рода «высшая реальность», поскольку эти представления принимаются человеком на веру. При этом речь идет не о религиозной вере, а о своеобразном внушении – суггестии – о той «вере на слово», которая передается с молоком матери. Коллективные представления не подчиняются законам логического мышления, ими управляют «законы партиципации» (сопричастности). Человек сопричастен миру национальной культуры. И эта сопричастность глубоко эмоциональна и во многом подсознательна.

Сакральный базис славянской культуры выявить сегодня довольно сложно, так как понятие святости, по справедливому замечанию В.Топорова, гораздо древнее и христианства, и вообще времени формирования самой славянской культуры [5, c.7].

В языческую эпоху на Руси святость рассматривалась как результат действия особой жизненной плодоносящей силы. В славянской традиции сакральными были символы вегетативного плодородия: святое дерево, роща, колос, жито; животного плодородия: святая пчела, скот, корова; особо отличительные точки пространства: святая гора, поле, река; особо отличительные точки времени: святой день, праздник, неделя; священные стихии: святой огонь, святая вода; рамки Вселенной, выступающие в персонифицированном виде «родителей»: Мать-Земля, Отец-Небо.

Древнерусская традиция имеет пансакральный контекст: пространство и время здесь освящены в своих наиболее значимых точках, символизируя святой мир (позднюю святую Русь), где предназначения и идеал человека «быть святым». Отсюда славянские имена Святослав, Святополк, Святомир.

Чтобы разобраться в том, что же означает эта гиперсакральность древнерусского языческого наследия и как в этот священный контекст вписывается проблема «мирового зла», обратимся к такому фольклорному источнику, как «Голубиная книга». Этот памятник народного творчества имеет очень древнее, раннехристианское происхождение. В славянской народной культуре «Голубиная книга», занимая особое место (это «книга книг»), раскрывает столкновение Добра м Зла.

Промежду собой бились-дрались:

Кривда Правду приобидела.

Правда пошла на небеса.

К самому Христу Царю небесному.

А Кривда пошла у нас по всей земле.

И поскольку народный Апокалипсис знаменует победу Кривды на земле, гиперсакральность переходит в свою противоположность, считает И.А.Васильева – наступает десакрализация [3, с.165]. Если противопоставление злого и доброго начал бытует у всех народов, то славянское сознание в этом противопоставлении крайне радикально: Правда – на Небе, Кривда – на Земле. Не отсюда ли пошла пословица: нет правды на этом свете.

Из этого состояния десакрализации И.А.Васильева выводит и возможность роковой инверсии: мир лежит во зле и зло торжествует. Отсюда и то, о чем говорил Н.Бердяев: «святая Русь имела всегда обратной своей стороной Русь звериную …» [2, с.26].

Как же «примеряет» народная традиции такие крайности славянского сознания? В народной языческой традиции одним из самых распространенных символов жизни, жизненной силы является яйцо. Вообще представления о яйце, как о микрокосмосе, в котором отразилась Вселенная, восходит к глубинной древности. Еще Геродотом записано представление о том, что мир создан из яйца, индоиранские легенды говорят о появлении Вселенной из яйца [1, с.535].

Писанки, украшенные сложными рисунками, выступали обязательной принадлежностью весенней заклинательной обрядности. Космологический смысл композиции на писанках говорит о том, что яйцо, предназначенное для ритуала, должно было изображать мир в целом, со всеми земными и небесными разделами.

Именно в яйце, согласно славянскому эпосу, запрятана смерть Кощея Бессмертного, олицетворяющего мировое зло. Следовательно, мир, символом которого является яйцо, в самом себе содержит не только добро, но и конечную судьбу мирового зла. В русских украинских, белорусских сказках герой (Иван-дурак, Иван-царевич) должен совершить далекие путешествия и с помощью благодарных животных добыть волшебное яйцо и умертвить Кощея (мировое зло). Народный миф утверждает, что в вечном споре между добром и злом, между жизнью и смертью главная роль принадлежит человеку. Только самопожертвование человека, его содружество с живыми силами природы могут привести к торжеству добра, утвердить вечность жизненного начала в мире.

Анализ истоков славянской духовности связан с соотношением матрицентрических и патрицентрических архетипов в культуре. Э.Фромм, опираясь на этнографические исследования И. Баховена и Л.Моргана, подчеркивает, что формы организации общественной жизни зависят от взаимосвязи и взаимообусловленности этих двух центральных архетипов культуры. «Образ матери связан с милосердием и состраданием, поэтому материнскую любовь нельзя заслужить «хорошим поведением», но нельзя и потерять ее, согрешив: материнская любовь безусловна. Отцовская любовь, напротив, обусловлена, она зависит от достижений ребенка и его хорошего поведения. Отец любит ребенка похожего на себя, наследника собственности. Любовь отца можно потерять, но ее можно вновь заслужить раскаянием и смирением: отцовская любовь – это справедливость» [6, с.150-151]. Несомненно самое глубокое желание человека состоит в том, чтобы добиться такого синтеза, в котором эти два полюса – материнство и отцовство, милосердие и справедливость, чувство и разум, природа и интеллект – не только утратили бы взаимный антагонизм, но и дополняли бы и оттеняли бы друг друга. Но насколько трудно осуществим такой идеал в индивидуальной человеческой жизни, настолько он проблематичен и в культурной жизни народов.

В Европе религиозная Реформация утвердила патриархальную форму христианства, поскольку благодаря Мартину Лютеру проведена элиминация материнского элемента в церковной культуре. Человек должен здесь заслужить милость Бога деятельным трудом в земной жизни и это своего рода «индустриальная идеология», поскольку труд превращается в функционирование как самоцель.

Славянская традиция сакральности имеет принципиально иную форму. Многие отечественные философы подчеркивали «женственную природу» Руси. В славянской языческой культуре образ матери-земли имеет центральное значение: в народном эпосе именно земля дает силу и жизнь человеку. Еще в период язычества сформировалась религия растворения в матери-земле. После принятия христианства славянская религия стала не столько религией Христа, сколько религией Богородицы: это «женственная» религиозность, религиозность коллективной биологической теплоты, переживаемой как теплота мистическая.

Почитание Богоматери с самых первых веков принятия христианства глубоко входит в душу народа. В Киеве одна из первых церквей была посвящена ей. Уже в ХІІ князь Андрей Боголюбский официальным церковным праздником оформил идею покровительства Божьей Матери русской земли.

Сложившаяся еще в Византии легенда о хождении Богородицы по аду в славянской интерприцации выступает как легенда о хлопотах Марии за грешников, что в народном сознании отражается в виде мотива Богородицы-Заступницы.

Таким образом, славянская душевность, столь хорошо всем известная, связана одновременно и с образами теплой матери-земли и Богородицы-Заступницы. Женственность славян делает их мистически чуткими, способными прислушиваться к внутренним голосам культуры.

Но патрицентричность также присутствует в народной традиции и играет не менее заметную роль. В народной традиции сформировался образ героя, олицетворяющий мужское начало в культуре. Но в отличие от героя европейской культуры, унаследовавшего античный языческий культ завоевания, власти, гордости, славы и превосходства, герой славянской культуры принципиально иной. Все многообразие характеров главных героев фольклора – это утверждение моральных, а не материальных ценностей: герой никогда не стремится к завоеваниям и приобретениям как самоцели, перед ним стоит решение нравственной проблемы: он должен либо освободить кого-то от злой силы, либо отправиться на поиск счастья, на поиск доброго царства. Другими словами, проявлением героического мужского начала народ считает не способность к завоеванию, а способность к восстановлению поруганной справедливости.

Одной из популярных сказок, насчитывающей несколько десятков вариантов, является сюжет о «трех царствах», где действуют три брата-богатыря, которым предстоит трудный поход, в котором они после нелегких сражений освобождают царевну-невесту (в других вариантах – мать). В отличие от западной культуры, патрицентричность славянской культуры состоит в стремлении разрешить нравственные проблемы. Народный эпос представляет героя, взыскующего не материальных ценностей, не жизненного успеха, а правды и справедливости.

Основной принцип восточного христианства ориентирован на синергию, на предусмотренную гармонию земного и небесного начал. Так разрешается тайна соединения мужского и женского начал в нашей культуре – она может произойти только в религиозных формах. В православной христианскоцентричной космологии Земля не является антитезой Неба – воплощением греха и неодухотворенного хаоса. Ее более высокий статус в православии объясняется перенесением языческой проекции матери-земли в христианскую картину мира. В этом проявляется великий синтез православия и народности, достигших в ходе веков высокой взаимной гармонии.

Литература

  1. Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения древних славян на природу. – М., 1965. – Т.1. – 800 с.

  2. Бердяев Н.Судьба России. – М., 1928. – 346 с.

  3. Васильева И.А. Политическая глобалистика: Уч. пособие для вузов. – М., 2003. – 360 с.

  4. Тёрнер В. Символ и ритуал / Пер. с англ. М., 1983. – 264 с.

  5. Топоров В.Н.Святость и святые в русской духовной культуре. – Т.1. – М., 1995 – 870 с.

  6. Фромм Э. Иметь или быть? – М., 1990. – 331 с.

Тіщенко Олена Миколаївна

Харківський національний педагогічний університет

імені Г.Сковороди, місто Харків

КОЗАЦЬКА ПЕДАГОГІЧНА КУЛЬТУРА У ЧАСОВОМУ ВИМІРІ

Актуальність теми. Козацька культура нині має своєрідний інноваційний підхід у її реалізації, так-як у своїй основі містить науково-практичні, історичні, філософські, правові, українознавчі, культурологічні, етичні, етнопсихологічні, етнографічні, етнологічні, релігійні, соціально-педагогічні, валеологічні, фольклорні матеріали, що можуть орієнтувати вчителя, майбутнього вчителя на активізацію знань з різноманітних освітніх питань: козацької історії, політико-правових учень, козацької педагогіки, теорії держави та права як умови осмислення нинішньої соціально-корекційної індустрії навчально-виховного процесу у полікультурному вихованні молоді. До зазначеної тематики звертались А.Руденко, С.Стефанюк.

Мета повідомлення. Визначити поняття «козацька педагогіка» як наукової дисципліни.

Основний виклад теми. Козацька педагогіка - це наука про закономірності формування світоглядних позицій українця, які зібрані в досвіді історико-культурного простору та часу.

Фіксація особливостей козацької педагогіки найчастіше відбувається на спеціальних християнських святах, через які здійснюється громадська звітність у реалізації принципів козацької педагогіки, Законів козацької честі, Законів лицарської честі.

Якщо не аналізувати козацькі обрядові ідеали, християнські цінності, традиційно-культурні взаємини, звичаєві ритуали презентації у джури, козаки, лицарі, якщо не осмислювати козацько-звичаєві дійства щодо ушанування сім'ї, жінки, хазяїна, героя, дівчини, юначки - то тоді можна без усяких вагань погодитись, що козацької педагогіки не було.

Проте уважливе привернення уваги до козацьких ігор, пісень, театрів, переказів, дум, традицій, уславлення гетьманів, засобів висміювання яничар (з одночасним відтворенням півтори сотні козацьких ремесел) і усього народознавчого багатства, яке базується на законах козацької й лицарської честі, козацько-старіпинських клятвах, - можна сказати, що система козацької педагогіки була. Вона ґрунтувалась на соціально-корекційних факторах простору та часу, Час вимірювався звичаєво-обрядовою культурою, що фіксувалась і роком, і місяцем, і тижнем, і добою. Кожному часовому виміру відповідало спеціальне свято, яке вимагало творчого самовизначення, самообмеження, самовдосконалення, самозвіту. Самозвіту підлягали і родина, і діти, і чоловік, і жінка, і герої, і, навіть, зрадники. Передбачено самозвіт і для державників. Життєвість цих обрядових свят діяла і діє по усій Україні, адже в основі свят не лише розваги, а й увага до прав та обов'язків.

Дієва козацька педагогіка простору й часу стимулювала до об'єднання, активізувала творче, виховувала громадянське, формувала моральне й естетичне, пробуджувала людяне.

Бути людиною - значить реалізувати себе гуманно. Гуманність визначається через самоосмисленість у взаєминах з іншими, у доброчинності, у ставленні до світу та бажанні пізнати сенс життя. Сенс життя вимальовується тоді, коли людина, піднявшись над незгодами, помилками, конфліктами, може визначити шляхи взаємодії та можливість плодоприношення для світу.

Тут мова йде про козацькі системи виховання, що навчали свідомому ставленню до громадянського та сімейного обов'язку. В одному випадку норматив визначався як обов'язок індивіда чоловічої статі захищати надбання сім'ї, роду; в іншому - індивіди жіночої статі мали за обов'язок з гордістю та честю бути готовими віддавати своїх дітей, коханих на Січ. Системи козацького виховання були спрямовані на формування громадянина-захисника, захисника християнської культури, починаючи з джури і закінчуючи козаком-лицарем. В основі громадянсько-правової поведінки була правова установка: мати знання про норми поведінки, керуватися оцінно-нормативними судженнями (закони козацької честі), дотримуватися сімейної взаємодії, орієнтуватися на взаємодопомогу та доброчинство.

Передбачались також питання реалізації релігійного виховання майбутньої матері, гідного батька, вихованої дівчинки, самокорекційної юначки (Покрова, Сави, Благовіщення, Трійця). Перші кроки присвоєння ідей правосвідомості відбуваються у сім'ї. Саме сім'я зберегла до сьогодні дієвість державних свят: Різдво, Великдень, Трійця, Покрова. Сім'я передбачає реалізацію різних зрізів соціального виховання, а також уваги до корекції міжгрупових стосунків за місцем проживання.

Сім'я, громада, братства готували підростаюче покоління до майбутньої неординарно-творчої діяльності в конкретних соціально-історичних умовах, що передбачала прояв зусиль різного характеру: розумового, фізичного, емоційного, почуттєвого, гуманного тощо (у тісній взаємодії).

В основі гуманності – творення добра. Протидіяти злу на Україні навчають релігійні свята, що нині є державними. Підготовка до них живе у народі ще від дідівсько-сімейних звичаїв, так говорить козацька присяга (див. С. Стефанюк. Українське народознавство. - X., 2003 та Фактори соціалізації. - X., 2000).

У сімейній, сусідській, обрядовій групах, кожен діяв згідно вимог суспільного регулювання, де передбачалась робота з опорою на самоврядування (у молодіжних та вікових групах за потребами), де завжди фіксувалась позитивна самореалізація через лідерство.

На кожному віковому рівні лідер стимулював творчі ініціативи. На ініціативи орієнтували соціальні норми: моральні, християнські (Божі), естетичні.

До чинників християнської норми належить також релігійний зразок: взаємодії у сім'ї (Ганни -матері Діви Марії), уважливого ставлення до оточення (Явдохи - нареченої Ісуса Христа), уміння обстоювати свій моральний обов'язок (орієнтація на козака-лицаря: через традиції Трійці та Софії).

Естетична норма в козацтві визначала нормативний соціокультурний фактор психічного духу буття; вона відбивала своєрідність представлення критеріїв для розуміння оцінки краси, мову взаємодії людини з людиною у просторі та часі, вид ціннісно-орієнтаційного ставлення до національного досвіду.

На Святий вечір зафіксовано такі ігри: "Естетика Святого дідуха", "Хто водить зірку?", "Колядники", "Театралізація вертепу". На Різдво формою привернення уваги до естетичних цінностей є міф про Коляду та Марену, театр "Водити кізоньку", гра "Тато, мама і я".

Як відомо, засобом привернення уваги до моральних цінностей можуть виступати мистецтво, ремесло, побутова культура тощо. Вони мають місце у традиціях свят: Пилипівки (ігри: "Загадка", "Подушечка", "Уподобання"); Введення (ігри: "12 пісень", "12 вишивок", "Зустріч кобзаря"); на Катерини (гра "Глечик" тощо).

Діяльність соціальної норми є актуальною у вияві індивідуальних можливостей учнів (етика, християнська педагогіка, правове виховання, соціалізація, полікультурне виховання, атр-терапія в основі дієвості традицій державно-народних свят).

Використання в школі козацьких традицій - умова навчання спілкуванню, толерантності, людяності.

Висновки. Завдяки козацькій культурі формується здатність до благодійництва, безкорисливості, працьовитості, відповідальності, діалогічності, діловій енергійності. Діалогічне спілкування є чинником регуляції поведінки людей, сімей, родин.

Козацька педагогічна культура мала можливості для моделювання умов дослідження навиків реалізації принципів життєдіяльності; виокремлює їх у наочності в осмисленні процесів самооцінки, організації необхідного інформаційно-соціалізуючого середовища, зворотного зв'язку з питань діалогу та спілкування.

Література:

1.Стефанюк С., Тіщенко О.Фактори козацького гарту.-Х., 2009.С.-217.

2.Стефанюк С.,Гаркавець В. Морально-правові основи національної педагогіки.-Х., 2009.- С. 5-333.

3. Стефанюк С, Старшинський С. Основи козацької педагогіки.- Х., 2008.- С. 18-184.

Шевцова Элина Павловна,

Варина Надежда Евгеньевна,

Донецкий институт

Межрегиональной академии управления персоналом

МЕДИЙНОЕ ОБРАЗОВАНИЕ КАК ИНСТРУМЕНТ ФОРМИРОВАНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИНФОРМАЦИОННОЙ КУЛЬТУРЫ

Медийное образование рассматривается как один из способов формирования национальной информационной культуры, социальной интеграции, развития личности и становления гражданского общества. СМИ играют значительную роль в современном обществе, поэтому разностороннее совершенствование СМИ являются составной частью образования современного гражданина. Медиаобразование − относительно новое направление в педагогике, помогающее молодому поколению изучить законы функционирования СМИ, и, как следствие, сформировать «психопротектор», защищающий от негативного информационного воздействия со стороны масс-медиа [1, с. 45].

Перспективы развития медиаобразования в Украине в обозримом будущем заключаются в преодолении деструктивных ориентаций в информационной культуре и в приобщении молодежи к духовным, этническим, этнокультурным и эстетическим ценностям, проведении патриотического и гражданского воспитания. в сфере. Актуальность исследований потенциала медиаобразования в указанной сфере не вызывает сомнений, поскольку деструктивное информационное воздействие масс-медиа на сознание и поведение людей является чрезвычайно серьезной нравственной, политической, экономической, социально-психологической и философской проблемой, которая касается не только Украины, но и многих стран мира.

Сегодня мы становимся свидетелями разрушения национальных и духовных ценностей в результате целенаправленной и тонко продуманной информационной агрессии, безнравственного использования политических технологий, изобилия антисоциальной рекламы, стремительного распространения тоталитарных сект и деструктивных культов, в т.ч. и террористической направленности. Миллионы людей практически не защищены от скрытого внедрения в духовный мир чуждых отечественной культуре идеалов и псевдонравственных ценностей, от манипуляций сознанием и поведением. И, что особенно тревожно, больше всего подвергается «обработке» агрессивной, недоброкачественной информацией современная молодежь, в сознание которой внедряются враждебность к ближним, культурным и национальным ценностям, государственным и общественным интересам. Низкопробные развлекательные материалы, кинобоевики, подталкивающие на сомнительные подвиги, навязчивая и подчас безнравственная реклама подрывают духовное и интеллектуальное здоровье народа, содействуют распространению алкоголизма и наркомании, насилию и преступности [2, с.87].

В условиях постиндустриального развития, открытости форм и технических возможностей социальных коммуникаций «вторжение» в ментальные структуры сознания может осуществляться преднамеренно. Поэтому важнейшая задача современного образования заключается в том, чтобы формировать у человека устойчивые мировоззренческие структуры, отличающиеся относительной инвариантностью и выступающие нормативными и культурно-ценностными критериями отбора и усвоения информации.

В современных трактовках медиаобразования приоритет делается на формирование у аудитории СМИ способности к критическому осмысленному усвоению медийного содержания, основанной на знаниях о сущности, специфике и целях массовых коммуникаций.

Таким образом, главными задачами медийного образования являются:

1. Формирование, развитие молодого поколения к жизни в информационном обществе.

2. Выработка способности критически воспринимать поступающую по каналам СМИ информацию, анализировать последствия её воздействия на психику.

3. Обучение основам психологической защиты от деструктивного влияния масс-медиа, формирование «иммунитета» к манипулятивным атакам со стороны СМИ [1, с.105].

Достижение поставленных задач, в свою очередь, должно привести не только к сокращению возможностей для манипулирования аудиторией читателей, радиослушателей и телезрителей, но и к более чёткому осознанию и выражению общественностью своих интересов и прав в отношении СМИ. Медиаобразование призвано не только вырабатывать у публики информационную культуру критического осмысления медийного содержания, но и развивать социальную активность граждан в их отношениях со средствами массовой информации, что является важной составной частью усилий по формированию активного общественного мнения и дееспособного гражданского общества в государстве.

В формировании и развитии новой информационной культуры украинцев должны участвовать не только институты формального образования, но и общественные структуры, средства массовой информации, располагающие большим потенциалом распространения знаний.

В частности, особая область журналистики (медиакритика) призвана органично дополнять усилия образовательных и просветительских институтов в формировании общественной культуры, рационально-критического анализа и адекватного восприятия содержания СМИ, развитии гражданской активности по отношению к печатной и электронной прессе [3, с.28].

Одной из актуальных задач формирования национальной информационной культуры молодежи является преодоление сугубо потребительского её отношения к СМИ, формирующегося в условиях информационного рынка. Медийное образование в сочетании с демократической, гуманистически ориентированной медиакритикой способно сыграть существенную роль в постепенном изменении сложившегося среди массовой аудитории коммуникационного опыта, основанного на пассивном потреблении информации медийного содержания. Восприятие аудиторией медиатекстов непосредственно зависит от способности реципиентов к активному творческому освоению содержания СМИ, к его логической переработке. Потребление информации медийного содержания, лишённое активного интеллектуально-творческого начала, существенно сужает познавательные возможности медийной аудитории, обедняет её восприятие. В конечном счете, Медийное образование призвано увеличить число людей, способных оказывать реальное влияние на средства массовой информации, активно и творчески участвовать в информационной деятельности в качестве её субъектов.

Для образовательных учреждений и библиотек нашей страны особое значение приобретает организация информационного образования и повышение информационной культуры личности. При этом формирование информационной культуры, как в образовательном учреждении, так и в библиотеке должно быть специально организованным, целенаправленным процессом, предполагающим проведение обучения различных категорий пользователей специальным информационным знаниям и умениям.

Таким образом, на современную систему образования возлагается еще одна важная миссия: воспитание активных и информированных граждан, формирование новой общественной культуры общения со СМИ, которая соответствовала бы современности и способствовала органичному вхождению людей в информационное общество.

Бесспорно, проблема медийного образования должна решаться на государственном уровне – на уровне Министерства образования и науки Украины, а специалисты Украинской Академии образования, Ассоциации кинообразования и медиапедагогики, Министерства культуры, Союза кинематографистов могут помочь в разработке основополагающих документов [4, с.65].

Только в этом случае можно будет реально увидеть результаты деятельности вузов, которые готовят медиапедагогов, и плоды школ, которые смогут реализовать через этих специалистов идеи медиаобразования, сформировать у подростков знания и навыки необходимые в этом непростом и информационно перенасыщенном мире.

ЛИТЕРАТУРА

1. Толстиков А.К. Медиаобразование: история, теория, методика. К., 2005. - 370 с.

2. Никонов Н.А. За и против. Кино и школа. М., 2007. - 187 с.

3. Корконосенко С.Г. Преподаём журналистику:

профессиональное и массовое медиаобразование К., 2009. – 135 с.

4. Фёдоров В.А. Медиаобразование будущих педагогов, 2008г.

Шликова Анна Андріївна

Рудакова Юлія Сергіївна

Дідик Володимир Володимирович

Донецький інститут МАУП, м. Донецьк

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Українська мова - найголовніша цінність нашого народу. З століття в століття вона розвивалася, не дивлячись на тяжкий гніт країн-сусідів. Перебуваючи під тиском панівної еліти наш народ вистояв і зберіг свою мову [1, с. 15].

Проте на теперішній час наша культура перебуває в стані кризи. За кордон на постійне проживання виїжджають тисячі кращих фахівців, відчутний дефіцит нових підручників [1, с. 199].

Незважаючи на все, наша мова невпинно розвивається, збагачується новими перлинами, цвіте поміж інших мов, розвивається українська література, яка своїми здобутками збагатила скарбницю культури [2, с. 202].

Незважаючи на репресивний тиск останніх років щодо представників інтелігенції, наша мова і культура розвивається [8, с. 22].

Культура і мова розглядаються як один з головних чинників національного відродження, збереження національної самобутності українців, представників національних меншин, що населяють нашу Україну [2, с. 332].

В умовах національного відродження розширюється тематичний діапазон літературно-мистецьких творів, урізноманітнюються їхні стильові форми [9, с. 302].

Постійною потребою в умовах великої держави стало виникнення писем­ної мови [4, с. 258].

Історія живе в нашій мові, в пісні, слово нам доносить з глибини віків пристрасті, радості, сподіванки й горе наших предків [6, с. 120].

Історія української мови вивчається в нерозривному зв’язку з історією народу, яка є носієм цієї мови, її творцем Періодизація української літературної мови тісно пов’язана з історією українського народу [5, с. 58].

Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалась до народної, хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства [7, с. 72].

До пам’яток письменства належить ділова документація, художня література, культурно-релігійна проповідь, світська поезія [4, с. 69].

Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності [3, с. 193].

Є тенденція вживати іншомовні терміни і в офіційно-діловому стилі, і в публіцистиці, і в художній літературі. Та все ж основною сферою застосування термінологічної лексики є науковий стиль української мови [1, с. 307].

Аналізуючи сучасні тенденції розвитку мови, ми не можемо не виділити зміни, які відбуваються в її лексичному складі. Це так звані «сленги» або «арго» [2, с. 101].

Термін «сленг» в українську мову прийшов з англійської (slang – жаргон) - жаргонні слова або вирази в англійській усній мові, характерні для людей певних професій або соціальних прошарків [3, с. 10].

Термін «арго» прийшов із французької мови (argot - жаргон) - мова якоїсь вузької соціальної чи професійної групи, не зовсім зрозуміла для сторонніх [3, с. 12].

Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей [9, с. 36].

Українська мова своєю красою і багатством давно привертала увагу вчених. Сучасна українська літературна мова виконує різноманітні суспільні функції - комунікативну, естетичну [5, с. 303].

Пізнаючи мову, ми пізнаємо світ, навколишнє середовище, Українська мова дає нам можливість пізнати світ очима українця, українського народу [5, с. 304].

Закон «Про мову» 1989 року, який проголосив українську мову державною, та Конституція України 1996 року, що юридично закріпила цей статус, поширили коло тих, хто користується українською мовою. Ідеться про державних діячів, спеціалістів різних сфер і галузей [6, с. 207].

Кожний народ, держава дбають про престиж своєї мови - її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні [4, с. 110].

ЛІТЕРАТУРА

  1. Вєлехова Н.О. Укрощення мови. - К.: 2001. - 422 с.

  2. Житецький П.М. Напис літературної історії української мови. - Львів.: 2001. - 298 с.

  3. Кадомцева Л.Я. Українознавство. - Львів.: 2002. - 322 с.

  4. Мовчан П.В. Мова - явище космічне. - К.: 2002. - 231 с.

  5. Огієнко І.Д., Кононенко П.П. Українознавство. - К.: 2003. - 346с.

  6. Пономаренко А.Ю. Історія української літературної мови. - К.: 2004. - 565 с.

  7. Теленкова М.П. Українознавство. – Дн.: 2005. - 469 с.

  8. Шахматов О.А., Кримський А.О Нариси з історії української мови. – К.: 2004. - 298 с.

  9. Шевчук В.Д. Українознавство. - К.: 2000. - 438 с.

Чирчик Сергій Васильович

Мистецький інститут художнього моделювання та дизайну ім. С. Далі

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ КУЛЬТУРИ І ОСВІТИ

Існуючі соціальні перетворення і суспільно-політичні конфлікти останнього часу наклали відбиток і на розвиток культури в нашій державі. В той же час в зв’язку з різкою інтенсифікацією розвитку сучасного світу, що зумовлена в першу чергу, трансформацією інформаційних технологій, в розвитку культури прослідковується відстоювання цивілізаційного прогресу від науково-технічного. Цивілізаційний прогрес підпорядковується іншим закономірностям, що пов’язані не з відмиранням всього традиційного, а з його культивуванням. В зв’язку з цим потребує вивчення проблема гармонізації сучасних і традиційних форм культури. Одним з варіантів вирішення даної проблеми може стати глобалізація культури, в розумінні єдності багатогранних культурних форм (традицій, образів) в рамках єдиного універсального культурного простору. Але слід зазначити, що під терміном глобалізація культури часто розуміють і сприймають не організацію єдності багатогранних культурних форм і цінностей, що забезпечується їх взаємодією, а як уніфікацію культурних моделей за західним зразком. У цих умовах важливо визначити місце і роль України в світі, що трансформується, сформувати стратегічні принципи політики нашої держави у відповідність сучасній реальності.

Що стосується вивчення поняття інформаційного простору, то в аналізі поняття «інформаційна революція» сформувались два основних підходи. З точки зору першого - «інформаційною революцією» можна назвати тільки останню науково-технічну революцію, що напряму пов’язана з інформатизацією всього суспільства, в основі якої лежать інформаційні технології. Другий підхід, наголошує, що в своєму розвитку людство пережило декілька інформаційних революцій, що пов’язані зі зміною способів передачі інформації.

У сучасному світі ідея єдності людства проявляється в такій стратегічній тенденції, як глобалізація. В літературі почали розрізняти глобалізацію, з одного боку, як об’єктивне явище, що обумовлено, в першу чергу технологічною революцією у сфері інформатики і телекомунікацій, завдяки чому формується глобальна інформаційна культура, з іншої, як політики неоліберального глобалізму, яка дозволяє передовим державам направляти цей процес, передусім, у власних інтересах.

Процеси глобалізації дослідженні ще безумовно недостатньо, але є великі резерви у дослідженні цієї багатогранної проблеми. Вони пов’язані з усією сукупністю питань, що можуть виникати на кожному етапі її становлення.

Підводячи підсумки можна відзначити, що в рамках осмислення сутності людини і культури в новому інформаційно-технічному світі сформувалися дві протилежні точки зору. Одні стверджують, що в сучасній цивілізації спостерігається криза людини і культури, що пов’язано з особливим характером сучасного типу цивілізації, з тим, що для її існування і розвитку домінуюче значення мають техніка і інформація. Представники іншої точки зору, навпаки стверджують, що нові інформаційно-технологічні умови існування відкривають перед людиною унікальні можливості для культурного і духовного росту, що є умовою подолання культурної кризи.

В цих умовах вища освіта призначена стати тим соціальним інститутом, що найбільш жваво реагує на усі суспільні зміни. Ми не безпідставно вважаємо, що саме у процесі глобалізації освіти найбільш індивідуально і динамічно заломлюються несумісні тенденції у глобалізації культури, що вимагають спеціального дослідження. Глобалізація освіти передбачає не тільки критику традиційно існуючій системи освіти, що не завжди враховує актуальні потреби майбутнього, але і створення нової концепції змісту освіти, що обґрунтовує радикальні зміни в системі освіти, особливо вищої. Сучасна освіта в Україні повинна не тільки давати знання, що накопичені в минулому, але і осмислювати вузлові духовно - моральні проблеми сучасності, що виникають в умовах соціокультурної глобалізації.

Церковняк-Городецька Олеся Георгіївна

Міжнародна школа україністики НАН України, м.Київ

НАУКОВІ СПІВТОВАРИСТВА УКРАЇНСЬКОЇ ГУМАНІТАРНОЇ НАУКИ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Українознавство як інтегрована система знань про українців та Україну здобуло легітимні підстави розвитку тільки в перебігу державотворчих процесів доби Української революції 1917 – 1920 рр. Національно-державне пробудження надало суттєвого імпульсу піднесенню українознавчої науки в першому десятиріччі радянської влади, яка намагалася використати його у своїх ідеологічних цілях. В умовах так званої політики українізації розгорнулися прагнення розвивати українознавство як потужний засіб збереження національної свідомості українського народу, його ідентичності. Провідником цього процесу була київська школа М. Грушевського, яка особливо активізувала свою діяльність після його приїзду з еміграції 1924 р. Лідером наукового українознавства в УРСР упродовж десяти років залишався М. Грушевський, навколо якого сформувався потужний українознавчий центр з цілою низкою дослідницьких осередків. Їхній діяльності присвячено чимало досліджень, хоча автори здебільшого обмежуються діяльністю історичних установ під керівництвом М. Грушевського, не виокремлюючи українознавчі дослідження.

Як відомо, його було обрано академіком ВУАН ще до приїзду в Україну, а в березні 1924 р. він вже зробив доповідь на спільному зібранні ВУАН та Українського наукового товариства з питань методології українознавчих досліджень і запропонував перевести Український соціологічний інститут з Відня до Києва. Саме в цьому інституті М.Грушевський оприлюднив курс генетичної соціології і прагнув її методи впровадити в українознавство, щоб підняти його до європейського рівня. Основним методологічним орієнтиром стало відтворення цілісності історії людини і суспільства в усіх соціальних вимірах. Питання вивчення українського буття як основного інституту соціальної дійсності потребувало вивчення соціальної структури суспільства. На думку М. Грушевського, варто було досліджувати багатовекторність суспільства в його взаємозв'язку з політичними, економічними, культурними, релігійними, фольклорними, етнографічними, психологічними та іншими чинниками. Особливого значення він надавав дослідженню психології народного життя, її залежності від соціальних явищ.

Ці методи соціологічного обґрунтування історії лягли в основу діяльності історичних установ, очолюваних М. Грушевським, які стали ядром наукового українознавства. І. Колесник підкреслює, що 1920-ті р. – «золота доба» української історичної науки, яка досягла світового рівня, перетворилася на складову національної свідомості та націєтворчого процесу. Правничі, економічні складові тільки окреслювали свою методологію, виробляли самостійний шлях розвитку. У цьому полягали певні складнощі створення довершеного інтегрованого знання про Україну та українців. З-поміж них і відсутність української наукової термінології – юридичної, політичної, філософської та ін. І. Лисяк-Рудницький зазначав, що мало не до «революції 1917 р. панувало навіть в «українофільських» колах переконання, що українська мова придатна хіба що для ліричної поезії «або для п’єс з народного побуту, або для брошурок популяризаційного змісту, але не для поважної наукової чи публіцистичної продукції». Зрозуміло, що за короткий період, коли увага зосереджувалася на створенні науково-популярної літератури, це питання залишалося невирішеним. Воно ускладнювалося економічними труднощами, породженими політикою більшовиків, її великодержавницькою і репресивною спрямованістю.

Основними ланками українознавства були історична секція ВУАН і кафедра історії українського народу, які очолював М. Грушевський. Він водночас керував низкою наукових комісій, серед яких були: культурно-історична, української пісенності, археографічна; порайонні комісії: історії Києва і Правобережної України, Лівобережної України, Південної України, Західної України; комісія старої історії України та комісія новітньої історії України, а також тематичні комісії з дослідження нової української історіографії, історії козаччини, історії освіти, бібліографії, історії України. До цих структур належала також історико-економічна підсекція та українсько-молдавська комісія.

Новаторський тон українознавчим дослідженням задавала науково-дослідна кафедра історії України, створена в Києві 1924 р. Вона також зосередилася на вирішенні актуальних проблем, що стояли перед історичним компонентом українознавства. Це зумовило структурний поділ на секції: соціологічного обґрунтування історії та методології ( О. Гермайзе), соціально-економічної і політичної історії (О. Грушевський), історико-культурної з підрозділами матеріальної та духовної культури (керівник М. Грушевський). Варто зазначити, що вперше питання теоретичного і методологічного характеру було виокремлено в самостійну структуру. Кафедра поєднувала науково-дослідну роботу з навчальною, разом з підготовкою аспірантів. Як зазначав О. Оглоблин, головне завдання кафедра вбачала в підготовці нових кадрів українських істориків через теоретичне навчання і залучення до реальних досліджень [235]. За п'ять років існування (1924 – 1930 рр.) кафедра з участю аспірантів видала три томи «Студій з історії України» та кілька монографій, переважно з української історії ХVІІ – ХІХ століть.

Підвищення наукового рейтингу українознавства, його доказової бази безпосередньо пов'язано з ім’ям М. Грушевського. Саме він сконцентрував наукові сили на пошук, систематизацію, публікацію нового джерельного матеріалу, опрацювання малодосліджених або й зовсім недосліджених тем, популяризацію знань серед української та європейської громадськості. Характерними ознаками всіх видів діяльності були ґрунтовність, всебічність, охоплення різних пластів українського буття на основі соціологічного підходу, порівняння різних періодів українського історичного процесу, а також взаємозв’язок із новітніми досягненнями європейської науки та відданість ідеї національного відродження.

Варто зазначити, що робота в Археографічній комісії була доброю методологічною школою для молодих дослідників О. Андріяшева, О.Барановича, С. Глушка, М. Корниловича, П. Клименка, Д. Кравцова, П.Курінного, С. Маслова, П. Попова, С. Порфир’єва, Ф. Савченка, М. Ткаченка, С. Шамрая, І. Щітківського, В. Юркевича та ін. Спільна праця молодшого і старшого поколінь слугувала набуттю науково-практичних навичок молодими українознавцями. Досвід методичної, дослідницької праці М. Грушевського, О.Гермайзе, В. Данилевича, І. Житецького, М. Василенка, В. Кордта, В.Щербини, О. Малиновського, В. Перетца, В. Романовського, К.Студинського, Є. Тимченка, В. Харламповича та інших був зразком для українознавства 20-х і наступних років ХХ ст. Ці особистості визначали не лише наукове обличчя української науки, а й національне, сприяли поступу українознавства в непростій політичній атмосфері загалом.

 Загальне піднесення українознавчих досліджень дало поштовх економічним студіям, передусім, з боку історико-економічної підсекції історичної секції при ВУАН, увага якої здебільшого зосереджувалася на регіональній проблематиці. Тут варто наголосити, що реґіоналізм, як його трактував М. Грушевський, не суперечив соборності, а навпаки, підсилював її. Не було випадковим і розширення регіональної проблематики, зокрема південноукраїнської. Ще в першому томі «Історії української літератури» М.Грушевський виокремив значення цієї частини України у чорноморсько дунайську добу, наголосив на особливостях української колонізації ХVІ – ХІХ ст., своєрідності життя запорозького козацтва, на феномені чумацтва.

Установка більшовицької влади на перетворення українознавства в знаряддя ідеологізації мас, на перетворення його в радянське краєзнавство загальмувала реалізацію планів і проектів школи М. Грушевського.
 Варто наголосити, що вся науково-дослідна праця базувалася на історичній схемі М. Грушевського, презентуючи самобутність, безперервність, наступність та соборність українського буття. Молоді науковці прослуховували лекції досвідчених вчених – М. Грушевського, П. Тутковського, О. Грушевського, О.Гермайзе, В. Щербини, П. Клименка, В. Данилевича та інших з методології історії, соціологічного обґрунтування історії, архівознавства, джерелознавства, археології, історії України, економіки, а також брали участь у семінарських заняттях, у відзначенні ювілеїв М. Костомарова, М. Максимовича, О.Лазаревського, І. Франка та ін. З-поміж перших аспірантів, які стали складовою київської школи М. Грушевського і займалися українознавчою проблематикою, були: К. Антипович (працював над історією міст першої половини ХІХ ст.); О. Баранович (підготував працю з історії маєтків Волині ХVІІІ ст., працював над монографіями «Залюднення України перед Хмельниччиною» та «Волинське воєводство»); П. Глядківський (досліджував українську етнологію та фольклор); С. Глушко (студіював селянські рухи на Чернігівщині на початку ХХ ст.).; В.Єфимовський (описував документи ХУІІ ст. Чернігівських архівів); В.Камінський – (вивчав  історію промисловості України ХІХ ст.); В.Ігнатієнко (працював над темою «Наука про державу в марксівській соціології»); М. Карачківський (студіював історію Поділля); П.Кияниця (свої наукові інтереси зосередив на постаті І. Франка); К. Кравченко (вивчав історико-економічну проблематику України 1-ї половини ХІХ ст.); Д.Кравцов (досліджував постать І. Мазепи та історію Запоріжжя ХVІІ ст.); О.Окиншевич (досліджував історію українського права); О. Степанишина (займалася історико-економічною проблематикою); М. Ткаченко (студіював Рум’янцевський опис, а також історію селянства Лівобережної України ХVІІ-ХVІІІ ст.); С. Шамрай (звертався до історії Київської козаччини 1855 р.); В.Юркевич (цікавився пограничними українсько-польськими стосунками ХVІІІ ст., питаннями української еміграції на схід та заселенням Слобожанщини за Б.Хмельницького) та ін. [217, 164].

Сам перелік проблем та імен їхніх дослідників свідчить про широкі масштаби українознавчих студій, які розгорнулися після повернення з еміграції М. Грушевського, К. Грушевської та ін. Однак, цим проектам не судилося втілитися в життя, оскільки з кінця 20-х рр. почалося згортання політики «українізації», масового характеру набули репресії щодо української інтелігенції (судові процеси у справах «Київського центру», «Спілки визволення України», «Українського національного центру» та ін.). Самого М. Грушевського було ізольовано від української науки через депортацію до Москви, а 1934 р. за загадкових обставин його не стало. Отже, повернення з еміграції М. Грушевського та інших українських інтелектуалів, залучення їх до активної науково-дослідної роботи в системі ВУАН та установ освіти сприяло формуванню нових осередків українознавства, зосередженню їхніх зусиль на дослідженні вузлових проблем історії і культури України, інтеграції історичних, етнографічних, правових, економічних, лінгвістичних та інших знань про етногенез українського народу, самобутність його мови, традицій, звичаїв, про національно-визвольні змагання за незалежність і власну державність.

Головний здобуток цих років – утвердження наукових засад українознавства: опрацювання нових методів пізнання, передусім соціологічних, формування документальної бази українознавчих досліджень та оприлюднення джерел, створення організаційної структури науково-дослідних установ та їхніх друкованих органів, підготовку молодої генерації науковців. Наукова концепція українознавства органічно поєднувала розвиток знань про Україну та українців з відродженням національних традицій і засвоєнням європейських цінностей. Реалізація цієї концепції зіткнулася з шаленим спротивом антиукраїнських сил і була зупинена сталінським режимом, масовими репресіями та голодомором.

Однак творчі здобутки українознавців 1920-х рр., українознавча спадщина М. Грушевського та його учнів, набутий досвід організації наукової роботи не втратили свого значення і за сучасних умов.

ДЛЯ ЗАМЕТОК

наукове видання

українською та російською мовами

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ТА МЕНТАЛЬНІСТЬ: САМОБУТНІСТЬ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Матеріали Всеукраїнської

науково-практичної конференції

12-14 лютого 2010 р.

м. Сімферополь-Ялта

Здане в набір 9 лютого 2010 року

Підписано до друку 10 лютого 2010 р.

Формат 60х90/16.

Умовн. друк. аркушів 5,9.

Папір офсетний. Тип друку різограф.

Тираж 100 екз.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації (1)

    Документ
    Українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації / Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції 28-30 січня 2011 р.
  2. Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі (1)

    Документ
    Стратегія розвитку України у глобальному середовищі / Матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної конференції 13-15 листопада 2009 р. – Т. І. - Сімферополь: ВіТроПринт, 2009.
  3. 5-6 2010 Сімферополь Рекомендовано до друку Вченою радою Кримського інституту бізнесу

    Документ
    Останніми роками на світовому рівні як у політичних, так і наукових колах жваво обговорюються питання щодо того, які країни визначатимуть глобальний розвиток світової економіки в найближчому майбутньому.
  4. Социальная политика: принципы и методы реализации в контексте мирового опыта /Материалы международной научно-практической конференции 27 мая 2011 г. Судак

    Документ
    Социальная политика: принципы и методы реализации в контексте мирового опыта /Материалы международной научно-практической конференции 27 мая 2011 г. Судак.
  5. Навчання І виховання молоді як органічний процес підготовки конкурентоспроможних фахівців у внз: традиції та інновації”

    Документ
    актуальні проблеми державного будівництва та місцевого самоврядування, адміністративне та фінансове право, адміністративний процес, інформаційне право;

Другие похожие документы..