Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Учебно-методический комплекс'
Структура и состав современного культурологического знания. Культурология и философия культуры, социология культуры, культурная антропология. Культур...полностью>>
'Обзор'
Это настоящий оазис в центре Аравийской пустыни, музей археологических находок, самый крупный зоопарк в стране. Купание в лечебных горячих источниках,...полностью>>
'Книга'
Разгром советской державы от «оттепели» до «перестройки»Шевякин Александр ПетровичЗа каждым значительным по продолжительности и глубине историческим ф...полностью>>
'Закон'
Настоящий Закон направлен на создание правовых условий для применения в Республике Беларусь медиации как альтернативного способа урегулирования споров...полностью>>

Даний бібліографічний покажчик присвячено болючій І актуальній, І не лише сьогодні, темі Голодомору 1932-1933 років в Україні, зокрема на Дніпропетровщині

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека

Відділ краєзнавчої літератури та бібліографії

Нестихаючий біль України

Пам’яті жертв голодомору

1932–1933 років

на Дніпропетровщині

Бібліографічний покажчик

Дніпропетровськ

2008

Від упорядника

Даний бібліографічний покажчик присвячено болючій і актуальній, і не лише сьогодні, темі Голодомору 1932–1933 років в Україні, зокрема на Дніпропетровщині.

Матеріали у покажчику згруповані за основними розділами, які відображають урядові документи, окремі книги, публікації в періодиці, бібліографічні видання. Найбільш насичений розділ «Публікації в періодиці», у свою чергу, для зручності поділений на підрозділи за характером джерел: свідчення очевидців, документальні матеріали, сучасні дослідження, публікації про увічнення пам’яті жертв голодомору. Окремо виділено розділ «Відображення голодомору в художній літературі та мистецтві». В межах розділів та підрозділів матеріали розташовано в алфавітному порядку.

Покажчик не претендує на абсолютну повноту, але представляє основну масу публікацій з даної теми за 1989–2007 роки. Більшість джерел мають короткі анотації.

Для зручнішого користування виданням упорядковані іменний та географічний покажчики.

Бібліографія доповнена змістовною аналітичною статею кандидата історичних наук Ігоря Кочергіна про голод 1932–1933 років на Дніпропетровщині.

Бібліографічний покажчик «Нестихаючий біль України. Пам'яті жертв голодомору 1932–1933 років на Дніпропетровщині» одержав схвальні відгуки відомих істориків України, про що свідчать передмова до видання доктора історичних наук Юрія Мицика та рецензія доктора історичних наук Віктора Брехуненка.

Покажчик розрахований на дослідників теми голодомору 1932–1933 років в Україні, викладачів ВНЗ, шкільних учителів, бібліотекарів, журналістів, краєзнавців, студентів і школярів, а також буде корисний усім, хто не байдужий до історії рідного краю.

Рецензія

на бібліографічний покажчик

Нестихаючий біль України. Пам'яті жертв голодомору 1932–1933 років на Дніпропетровщині: Бібліограф. покажчик / Упорядн. І. Голуб.–Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2008.

Проблематика Голодомору-Геноциду українців 1932–1933 рр. справедливо приковує дедалі більшу увагу дослідників, а також публіцистів. І це цілком закономірно з огляду на ті страхітливі події, від яких холоне серце у кожної неупередженої людини. Останніми роками з'явилось чимало археографічних публікацій документів про Голодомор-Геноцид 1932–1933 рр., наукових і науково-популярних публікацій спогадів очевидців, видано низку досліджень різного ґатунку. Ще більше з'явилось газетних та журнальних публікацій, у яких висвітлюються ті чи інші сторінки тих трагічних подій. А відтак назріла потреба в укладенні спеціальних бібліографічних покажчиків, у яких би з належною повнотою був відбитий стан наукового та публіцистичного освоєння зауваженої проблематики.

У цьому сенсі підготовку рецензованого видання слід тільки вітати. Приваблює скрупульозність упорядника, яка провела велику евристичну роботу з виявлення публікацій, безпосередньо присвячених перебігові Голодомору-Геноциду 1932–1933 рр. на Дніпропетровщині, а також відповідних звісток в дотичних виданнях про Голодомор 1932–1933 рр. Важливо, що в останньому випадку упорядник супроводжує бібліографічну позицію коротенькими вказівками на специфіку відображення в ній перебігу Голодомору на Дніпропетровщині, що полегшує користувачеві пошук потрібної інформації.

На мою думку, цілком виправданим є підхід до групування наявних бібліографічних позицій, що дає можливість читачеві швидко віднайти потрібне. Є тільки редакційні зауваги щодо назви кількох розділів. Зокрема перший з них варто назвати «Книги», а не «Книжкові видання», а в останньому поняття «відтворення» замінити на «відображення» (інакше неадекватним буде смислове навантаження. *

Видання оснащене концептуальною передмовою та іменним і географічним покажчиками.

В цілому видання виконане на високому науковому рівні, охоплює максимально можливу кількість бібліографічних позицій і стане в нагоді як науковцям, студентам, так і широкому загалові.

Вважаю, що «Нестихаючий біль України. Пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років на Дніпропетровщині: Бібліограф. покажчик / Упорядн. І. Голуб.» заслуговує на видання масовим накладом.

Доктор історичних наук, професор, завідувач відділом історії і теорії археографії та споріднених джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України В. А. Брехуненко

* Назви розділів перед тиражуванням покажчика були змінені згідно слушних зауважень рецензента (прим. упорядн.).

Передмова

ХХ століття було найтрагічнішим в усій історії України. Кульмінацією ж трагедій став Голодомор 1932–1933 рр.– геноцид, влаштований Російською імперією українській нації. Тоді загинуло понад 10 мільйонів українців, не рахуючи тих, хто помер від хвороб та знесилення, викликаних голодом, у наступні роки. Паралельно нищенню голодом українського селянства та українських козаків з Кубанського краю тоді проходили криваві репресії проти української інтелігенції, Української Автокефальної Православної Церкви, йшло пограбування українського народу і його нещадна експлуатація… Колонізатори досягли тоді своєї мети, втримавши Україну під своїм пануванням ще на десятки років. Ними було завдано тяжкого удару українській мові, українській культурі, українському духовному життю, не випадково саме тоді з’явився й термін “Розстріляне відродження”. Наслідки Голодомору 1932–1933 рр. даються взнаки й нині…

Про трагедію Голодомору-геноциду протягом майже всього існування радянської влади не можна було навіть і згадувати, бо жорстокі репресії падали на голови тих, хто насмілювався донести слово Правди до людей. Тільки опинившись на еміграції, у вільному світі, українці могли підіймати це питання. В «материковій» же Україні все мовчало, «бо благоденствувало». Було далеко і до визнання цієї трагедії геноцидом країнами світу.

Коли в часи горбачовської перебудови ослабла цензура, почала прокидатись і «материкова» Україна. Все частіше тут стали говорити вголос і про «штучний голод», інформація про нього регулярно потрапляла на сторінки преси, з’явились і перші наукові дослідження з даної проблематики. Навіть ЦК Компартії України був змушений тоді визнати факт голоду в Україні, хоча й брехливо зводив його причини до начебто несприятливих погодних умов та всіляко применшував масштаби трагедії. З 1991 р., з моменту відродження незалежної Української держави, про Голодомор 1932–1933 рр. з’являється все більше наукових досліджень, записів свідчень, проходять публічні вшанування пам’яті жертв Голодомору. Все це сприяло ліквідації «білих плям» в історичній свідомості українського народу, однак вони відбувалися ще надто повільно. Адже ця робота проводилась переважно зусиллями ентузіастів, бо державні структури, викохані ще в капеересних лавах, до останнього часу займали тут мляву й невиразну позицію. Лише Президент України Віктор Ющенко звернув належну увагу на цю трагедію, а Верховна Рада України, хай і незначною більшістю голосів, прийняла нарешті відповідний Закон, який чітко визначив характер Голодомору 1932–1933 рр. саме як геноциду, спрямованого проти українського народу. Розпочався і процес визнання цього геноциду державами світу.

Згадані кардинальні зрушення позитивно вплинули і на хід збору свідчень про Голодомор-геноцид, і на вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду, і на дослідження цієї Трагедії. Досить сказати, що за останні два десятиліття в Україні було видано вже понад 10 тис. різноманітних матеріалів про Голодомор-геноцид, особливо записів свідчень про нього. І поки ще живі свідки Трагедії, записи їхніх меморатів продовжуються і будуть продовжені, бо не можна втратити навіть і дрібних деталей того, що відбувалося 75 років тому.

Таким чином, протягом короткого часу сформувався цілий пласт унікальних джерел та досліджень, значення яких важко переоцінити. Але розробляти цей пласт дуже важко, особливо в наших економічних умовах. Досить сказати, що переважна більшість цих свідчень була надрукована на сторінках газет, вік яких дуже недовгий. Спробуйте, наприклад, безпроблемно знайти у Дніпропетровську чи Києві якусь обласну газету 20-річної давності, не кажучи вже про малотиражні чи короткотривалі видання, як от газета “Вільна думка”, що її на початку 90-х рр. ХХ ст. видавала група національно свідомої української інтелігенції з Дніпропетровська, де було вміщено чимало свідчень про Голодомор 1932–1933 рр.

Отже у цьому інформативному морі легко заблукати і давно вже назріла необхідність видання відповідних путівників, у каталогізації та систематизації величезної кількості статей, розпорошених у різноманітних виданнях. Вдалим почином було видання одеськими бібліографами відомого в наукових колах покажчика, але він охоплює приблизно половину існуючих на сьогодні позицій (6 тис. з понад 10 тис.). Шляхетну справу продовжила щодо свого регіону Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека, адже Дніпропетровська область (тоді вона включала до свого складу ще й нинішню Запорізьку область) зазнала найтяжчих демографічних втрат у 1932–1933 рр. Плодом зусиль бібліотеки стало нинішнє видання, яке містить у собі опис понад 400 видань. Завдяки цьому значно полегшиться робота науковців і всіх тих, хто цікавиться історією свого роду і свого краю під час Голодомору. Я зокрема бачу користь цього покажчика і в тому, що він полегшить створення Всеукраїнської книги пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр., також і узагальнюючої публікації свідчень про Голодомор 1932–1933 рр. на Дніпропетровщині. Врешті ця книга виходить дуже своєчасно, якраз у 75-у річницю Великої Трагедії. Вона зробить свій внесок в справу дослідження і осмислення Голодомору, усвідомлення його характеру та масштабів сучасними українцями.

о. Юрій Мицик,

доктор історичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

Український народе, страднику долі,

Ти пройшов крізь тортури і глум.

Не втрачай же своєї волі,

Устремлінь своїх світлих і дум!

К. Дика

Голод 1932–1933 років на Дніпропетровщині

З багатьох трагедій українського народу, які сталися протягом лише одного ХХ ст., найбільш важко і боляче писати про Голодомор 1932–33 років. Взагалі люди про нещастя воліють згадувати менше, оскільки вони викликають негативні емоції та хвилювання. Попри чималу кількість робіт з історії Голодомору написаних до цього часу, спробуємо ще раз поглянути на події, які сталися на теренах Дніпропетровщини 75 років тому.

За кількістю жертв Голодомору 1932–33 років Дніпропетровська область займає перше місце серед регіонів України. Оскільки совєтська влада точної статистики про голод в України не мала (органи Державного політичного управління (далі – ДПУ) її просто не вели), то ми ніколи не дізнаємося про реальну кількість жертв серед цивільного населення. Наприклад, органи ЗАГСу Павлоградського району у 1933 р. реєстрували приблизно 60% від загального числа смертей через велику кількість непохованих трупів, а також значну частку сільських жителів, які пішли до залізничного полотна і станцій, там померли й поховані як невідомі [10]. В цілому ж по Україні, за оцінками дослідників, лише за два роки внаслідок Голодомору загинуло від 5 до 14 млн. осіб. З усієї кількості зареєстрованих смертей на Дніпропетровщину припадає 70% випадків [25, с. 8]. Таким чином, Дніпропетровщина за роки 1932–33 рр. втратила від 3,5 до 9,8 млн. людей. Щоправда, треба врахувати, що в період Голодомору площа Дніпропетровської області була більшою за сучасну.

Вказана вище кількість жертв аж ніяк не може бути випадковою. Голод в Україні ретельно готувався і продумувався, а тиск на селянство, не зважаючи на колосальні втрати, не зменшувався – навпаки збільшувався. Яким же чином совєтська влада спровокувала голод в Україні?

Першим кроком до початку голоду стали хлібозаготівельні плани 1932–33 pp., які перевищували плани 1928 р. удвічі при менших урожаях. Дніпропетровщині було встановлено план у 88 млн. пудів зерна, що складало четверту частину загальнореспубліканського плану. Для кращого визискування хліба у селян в Україну було надіслано додатково 150 співробітників ДПУ. З них до Дніпропетровської області прибуло 20 чоловік на три місяці для розверстки [29, арк. 28]. Для тих районів, які виконували план найгірше, було суттєво скорочено підвіз товарів, крім гасу і сірників (цього не шкодували, бо в їжу вони не годилися): Апостолівський район – на 28%, Васильківський – 23%, Василівський – 21,4%, Велико-Лепетиський – 17,4%, Михайлівський – 25,8%, Нікопольський – 23,7%, Солонянський – 19,3% [32, арк. 111–113].

Жахливим ударом по селу став вихід постанови Центрального Виконавчого комітету та Ради Народних комісарів СРСР „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності” від 7 серпня 1932 р. Цією постановою за крадіжку державного майна встановлювалася вища міра покарання [24, с. 140]. Крадіжкою вважалося зрізання декількох колосків на колгоспному полі. 25 грудня 1932 р. селянку Клименко Н. М. засудили на 10 років ув’язнення за лантух колосків, з яким її затримали біля колгоспного поля [24, с. 149].

З інформації Дніпропетровської обласної прокуратури і обласного суду обкому КП(б)У: „З початку збирання врожаю до 1 листопада, в тому числі до видання закону від 7 серпня засуджено за крадіжки хліба (колосків – І. К.) 3973 людини, з них до розстрілу – 112. З першого листопада до 5 грудня засуджено 1242 чоловіка, в тому числі до розстрілу – 62, до ув’язнення на строк від 5 до 10 років – 480...” [24, с. 146].

У цілому станом на 10 грудня 1932 р. за невиконання планів хлібозаготівель було засуджено 2482 людини, 5752 людини засуджено за крадіжку зерна (1888 з них – до розстрілу) [8].

Доходило до абсурду. Селян засуджували навіть за те, що вони рвали колоски пшениці або жита на своїх городах. Верхньодніпровський дільничний прокурор у листопаді 1933 р. звернувся до Народного комісаріату юстиції за роз’ясненням чи можна вважати злочином різання колосків на власних городах, на що отримав відповідь: „В тих випадках, коли різання колосків на власних городах набуває поширеного характеру притягати винних до судової відповідальності” [24, с. 158].

Та попри посилення тиску Україна з виконанням планів хлібозаготівель упоратися не могла. В постанові Дніпропетровського обкому КП(б)У від 9 листопада 1932 р. зазначалося, що в ряді районів області хлібоздача припинилася. Причина була одна – відсутність зерна. Комуністи ж вважали, що це результат куркульського саботажу [7]. Тоді 22 жовтня 1932 р. в Україну було надіслано комісію на чолі з В. Молотовим. Буквально за тиждень з’явилася постанова ЦК Політбюро КПУ за підписом В. Я. Чубаря. Згідно цієї постанови для контролю за хлібозаготівлями на Дніпропетровщину було відряджено наркома М. О. Скрипника [19, арк. 140–144].

Врешті-решт адміністративний тиск дозволив зібрати з України ще кілька десятків тисяч тон зерна, але план так і не був виконаний.

Наступним кроком совєтської влади стало застосування так званих „чорних дошок”, які можна порівняти з проскрипційними списками часів римських імператорів. Як правило на „чорні дошки” потрапляли села, які мали велике недовиконання плану заготівель. Тим, хто потрапляв на ці дошки загрожувало повне вимирання. 6 грудня 1932 р. на „чорну дошку” потрапили села Вербки Павлоградського району і Гаврилівка Межівського району. Згідно наказу, до тих сіл, які потрапили на „чорні дошки” застосовувалися такі засоби впливу: 1) негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної та державної торгівлі; 2) повна заборона колгоспної торгівлі; 3) припинення всілякого роду кредитування; 4) перевірка і чистка кооперативних та державних апаратів від... ворожих елементів [20, арк. 53–54]. Через два тижні – 23 грудня 1932 р. бюро Дніпропетровського обкому занесло на „чорну дошку” 23 колгоспи [8].

Страшна трагедія села Гаврилівки, яке майже повністю вимерло від голоду, можна порівняти хіба що з трагедією села Кортеліси на Волині, яке було спалено німцями в часи радянсько-німецької війни. Колишній голова колгоспу Гаврило Панасович Ляшенко згадує, що після занесення на „чорну дошку” до села приїхав якийсь уповноважений Кравченко з 50-ма озброєними міліціонерами. Оточили село. Не дозволялося вивозити та виносити сільгосппродукти, продавати товари. Зобов’язували кожен двір здати 40 кг м’яса – брали ж по 80. Так само відбирали й хліб. Із села вигнали всю худобу. Активісти ходили по селу і відбирали зерно. Всі магазини були закриті, а посівний матеріал вибрано [11]. Коли у селян забрали все, люди почали пухнути з голоду, а оскільки це сталося взимку, ніякого підніжного корму не було. Село загинуло майже повністю.

Таких фактів набереться безліч. Той, хто й досі не визнає факту голодомору і вважає, що були лише деякі ускладнення на селі, нехай пояснить, чи можна віднести вищенаведені факти до ускладнень.

Зима 1932–33 років для українського села виявилася неймовірно жорстокою. В грудні 1932 р. рішенням Раднаркому СРСР в Україну надсилається ще одна комісія на чолі з Л. Кагановичем і П. Постишевим. На неї покладалося завдання корінного перелому в сфері хлібозаготівель на Дніпропетровщині та в інших регіонах [31, арк. 55]. Оскільки й ця комісія не впоралася зі своїм завданням, Політбюро ЦК КП(б)У 29 грудня 1932 р. прийняло рішення вислати на Північ 700 сімей з 20–25 районів, які відстають у хлібозаготівлях. Дніпропетровському обкому було запропоновано виставити на продаж майно 500 господарств „злісних одноосібників” [30, арк. 83–87].

У таких нелюдських умовах селяни, щоб вижити, намагалися вирватися з села. Щоб запобігти цьому 27 грудня 1932 р. в СРСР було запроваджено паспортну систему. Колгоспникам паспорти, звісно ж, не поспішали видавати. Безпаспортні селяни були закріплені, а простіше кажучи – закріпачені за колгоспом як безправні державні найманці аж до 1956 р.

22 січня 1933 р. Й. Сталін і В. Молотов підписали ще один наказ, яким не допускався виїзд селян з України до Росії і Білорусі. Вся Україна була оточена військовими загонами, які не випускали селян за кордони Радянської України. На залізницях чатували патрулі, а навколо сіл діяли заслонові загони військ наркомату внутрішніх справ (НКВС). Без довідки сільської ради селянин не мав права залишати село. Його затримували і повертали до місця проживання, що нагадувало резервацію.

По суті, українське селянство було засуджено без суду і приречено на вимирання від голоду. Причому голод застосовувався як до одноосібників, так і до колгоспників. В одному з рапортів районного начальства зазначалося, що „переважна більшість голодуючих – колгоспники” [34, арк. 149–151].

Після того, як Україна у 1932 р. здала 75% від плану зерно заготівель, пересічній селянській родині в середньому лишалося 80 кг зерна для харчування протягом усього року. Але й після цього реквізиції зерна не припинилися. Розпочалися масові репресії, у ході яких у селян забрали взагалі будь-яке продовольство. Першими під удар, звісно ж, потрапляли одноосібники. З 1 листопада по 5 грудня 1932 р. було репресовано 867 селян, які здавали хліб за контрактом (так звані куркулі), 3973 – засуджено за крадіжку хліба (з них до розстрілу 112 людей) [17, арк. 43–44].

Якщо реквізиція зерна, висилання селянських родин на Північ совєтська влада обґрунтовувала необхідністю виконання плану хлібозаготівель, то наступний її крок не вкладається в жодні логічні пояснення.

Восени 1932 р. на всі продовольчі запаси селян було поширено грошові та натуральні штрафи. У разі відсутності зерна для здачі плану совєтська влада застосовувала конфіскацію всіх продуктів, що були у господарстві, до того ж – у збільшених нормах. У ”боржників”, що не виконали плани здачі хліба, конфісковували будь-які запаси їжі, заготовлені до нового врожаю – м’ясо, сало, картоплю, соління, сухарі, фруктову сушку тощо. По селах здійснювали подвірні обшуки.

Наприклад, в селі Аули (Кам’янський район) сільрада наклала на 20 одноосібників штрафи від 20 до 1000 рублів за відмову надіслати насіннєвий матеріал [7].

Такі дії совєтської влади ні в яку логіку соціалістичної доцільності не вкладаються. Їх можна пояснити лише тим, що комуністичний режим прагнув знищити вільнолюбного, мислячого українського селянина морально і фізично.

Варто відзначити, що деякі керівники районів бачучи, що ситуація з продовольством перетворюється на критичну, зверталися до вищих органів влади і тодішнього партійного лідера України С. В. Косіора особисто з проханнями зменшити плани хлібозаготівель, допомогти селу продовольством тощо. У найважчому стані були Новопразький, Долинський, Межівський, Ляхівський, Каранський райони [21, арк. 1; 21, арк. 8].

Влада на подібні звернення реагувала по своєму. У відповідь на одну з таких заяв в листопаді 1932 р. В. Молотов відповів керівникам Синельниківського району: „Плани виконати під силу, заяви про неможливість виконання плану вважаю небезпечним для партійної організації проявом слабкості і політичного керівництва Синельниківського району” [31, арк. 37–38]. Йому вторував секретар Дніпропетровського обласного комітету КП(б)У В. І. Чернявський: „Пихкання, розгубленість проявлені багатьма районами під час доведення планів хлібозаготівель. Рішучими діями зламайте супротив по здачі хліба” [16, арк. 133].

Отже, серед обласного і, особливо, районного начальства знаходилися люди, які не тільки попереджали владу про негативні наслідки тотального викачування хліба, але намагалися запобігти лиху на селі. В тоталітарній державі подібні вчинки межували з подвигом, оскільки комуністична влада розцінювала їх як зраду. Відповідь республіканського партійного керівництва на такі дії Дніпропетровського та інших обкомів та райкомів не забарилися. 19 грудня 1932 р. секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич ставив на вид, що обласне партійне керівництво не застосовує всіх засобів впливу до сіл, занесених на „чорну дошку” і наполягав на посиленні тиску в плані хлібозаготівель [33, арк. 116.]. Через 10 днів обласним та районним комітетам партії було надіслано розпорядження ЦК ВКП(б), згідно якого колгоспи мали здати не лише планове зерно, але й насіннєві фонди. „Досі, – зазначалося в документі, – районні начальники не зрозуміли..., що все зерно, яке є в наявності в колгоспах, в тому числі й, так звані, насіннєві фонди, повинно бути здане в план хлібозаготівель. Будь-яку затримку у вивозі цих фондів ЦК буде розглядати як саботаж хлібозаготівель з боку районного керівництва і застосує відповідні заходи” [30, арк. 83–87]. Ось так! Не зрозуміло районне керівництво того факту, що українське селянство необхідно задавити голодом, тому комуністична парія й змушена була ще раз нагадати про це.

Для острашки місцевого керівництва, (щоб не сміли більше потурати голодному селянству), совєтська влада застосувала перевірені методи – всіх тих, хто просив про допомогу для села просто піддавали репресіям. Лише в кінці осені – на початку зими 1932 р. репресували 1062 співробітника влади від голів колгоспів до полезнавців [17, арк. 43–44]. Декілька процесів над керівниками зробили показовими – щоб інші начувалися. Найбільш гучною справою була так звана Оріхівська. В Оріхівському районі (нині у складі Запорізької області) у 1932 р. стався недорід і керівництво району просило переглянути плани хлібоздачі. Протягом всього літа і початку осені в обласній пресі „оріхівців” піддавали моральному тиску, а 28 жовтня 1932 р. Дніпропетровський обком прийняв постанову „Про перебіг сівби й хлібозаготівель по Оріхівському району”, в якій звинуватили керівників району в розкладницькій роботі, що призвело до зниження хлібоздачі. На початку грудня 1932 р. у район виїхала надзвичайна комісія на чолі з товаришем Синайським, а вже 25 грудня відбувся показовий суд над 16-ма „зрадниками інтересів комуністичної партії”. Всі вони, колишні наймити, вихідці з сіл району були засуджені (окрім двох чоловік): один до розстрілу, інші до різних термінів ув’язнення [13, с. 135, 142]. У період процесу над „оріхівцями” в газеті „Зоря” в піднесеному тоні описується, як селяни Оріхівського району з початком судового процесу почали здавати хліб. Оскільки радянська преса була „найправдивішою в світі”, то всім стало зрозуміло, що лише через шкідливі дії керівництва Оріхівський район відставав у хлібозаготівлях. Коли ж „керівників-шкідників” було знято, район знову став здавати хліб. Подібна психологічна обробка керівників на місцях в часи панування совєтської влади була звичайним явищем не лише в часи Голодомору.

Згодом в області відбулося декілька процесів, схожих на „оріхівський”. Наприклад, у Великому Токмаку (нині теж у складі Запорізької області) було арештовано групу адміністративних працівників за захист селян проти хлібозаготівель. У 5-ти районах проведено чистку за зрив осінньої сівби і хлібозаготівель, але результатів ці чистки все одно не давали [22, арк. 96–107].

Взагалі ж, тільки за листопад 1932 р. органи ДПУ арештували 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників, 140 бригадирів, 265 вагарів, 195 інших працівників колгоспів [25, с. 5].

Після низки судових процесів ті, хто прийшли на зміну заарештованим, знаючи, чим їм загрожує невиконання плану, вже не звертали уваги на цілковите виснаження селянства і намагалися будь-що виконати план. Так чи можна вважати подібні дії лише недоліками роботи місцевого керівництва? Гадаю, що ні, оскільки загнані в глухий кут люди готові були йти на злочин заради виконання наказів партійного керівництва області, республіки і СРСР в цілому.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова Культурний центр України в Москві. М.: Олма медіа Групп, 2008. стор. Ця книга

    Книга
    Ця книга виходить до 15-річчя створення Культурного центру України в Москві. В ній систематизовано й узагальнено інформацію про роботу Культурного центру за сім років XXI століття.
  2. Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства розділ II. Етапи розвитку українознавства. Уроки § 1

    Урок
    Cлово до читача Вступ Розділ І. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ, МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНОЗНАВСТВА Розділ II. ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНОЗНАВСТВА. УРОКИ § 1. Специфічні особливості і принципи.
  3. Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті»

    Книга
    Ця книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті», яку започатковує Культурний центр України в Москві. В ній зібрані основні публікації про роботу Центру його генерального директора В.
  4. Журналістика, філологія та медіаосвіта: у 2 т. Полтава: Освіта, 2009. 436 с

    Документ
    Степаненко М.І. – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови, ректор Полтавського державного педагогічного університету імені В.

Другие похожие документы..