Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Минимизации суммарных затрат при выполнении условий полного удовлетворения спроса и равенства вывозимого количества продукта запасам его в пунктах от...полностью>>
'Закон'
2. Настоящее Положение разработано в соответствии с Конституцией Российской Федерации, Основами законодательства Российской Федерации об охране здоро...полностью>>
'Урок'
Общество обращается к истории для того, чтобы глубже понять истоки современного этапа развития человечества. Нет, и не может быть какой-то одной моде...полностью>>
'Доклад'
1.1.Информация о достижении показателей целей и задач Департамента по молодежной политике, физической культуре и спорту Томской области (далее Департ...полностью>>

М гіпертрофією властивого, мовляв, українцям особливого "шевченківського сентименту", коли втарачаються об'єктивні критерії й міра, а бажане видається за дійсне

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

ТАРАС ШЕВЧЕНКО І ВІКТОР ГЮГО

Мабуть, багатьом зіставлення цих двох імен видасться довільним, а то й продиктованим гіпертрофією властивого, мовляв, українцям особливого "шевченківського сентименту", коли втарачаються об'єктивні критерії й міра, а бажане видається за дійсне; коли важливе для нас уявляється так само важливим і для всього світу.

Стереотипне уявлення і приблизна обізнаність, звична манера думання зразу ж “підсовують" немало обставин і міркувань, що не тільки не зближують ці імена, а, навпаки, розводять їх далеко одне від одного. Уявляється бурхливий розвиток буржуазно-декмократичного суспільства у Франції - ідейному генераторові всіх європейських революцій XIX століття, - і кріпацьке животіння України, безправної колонії царськоросійського деспотизму. Уявляється блискуча цивілізація Франції, її багатюща культура, довга низка імен великих учених, богословів, філософів, художників, композиторів, поетів, драматургів, уславлених на весь світ; роль Парижа як духовного центру Європи XIX століття, - і, порівняно з цим, бідність і млявість інтелектуального і мистецького життя України цього ж часу або, принаймні, першої половини XIX ст., її духовна провінційність /справа принципово не змінюється від того, що Шевченко цілі періоди свого життя перебував не так в українській, як у загальноросійській духовній атмосфері - вона також не багато спільного мала з французькою/. Уявляється вулканний ритм французького громадсько-політичного життя кінця XVIII - першої половини XIX ст. - і рабська застиглість, казарменний гніт у Росії й Україні миколаївської доби.

Зрештою, уявляється обранець долі, син наполеонівського генерала, а водночас вихованець роялістів, особистість вільного розвитку, високої освіти, найширшої ерудиції, європейского масштабу і характеру думання, універсальних інтересів і універсальної тематики; автор грандіозних за інтелектуальною концепцією і насиченістю історико-культурними реаліями поетичних циклів, історико-філософських поем, драм, романів, як також і великий патетик, романтик, риторик і мелодраматик, не вільний від фразерства і втомливого багатослів'я, що йому небезпідставно закидала і французька, і тогочасна російська критика, - і кріпак, який так пізно дістав елементарну можливість для навчання і праці, поет з народу, який на початку сам себе багатозначно ототожнив з кобзарем; поет кривд і болів цього народу, поет, який мусив сам здобувати не тільки загальнолюдський горизонт для слова свого народу, а й саме право на його звучання.

Уявляється поет величі своєї нації - і поет, який стоїть перед проблематичністю самого існування своєї нації...

Справді, коли виходити тільки з цих стереотипів, - то що між ними двома може бути спільного? Хіба те, що, як сказала Марина Цвєтаєва, "по суті всі поети всіх часів говорять одне й те ж саме"? Але ця думка не безсумнівна в своїй категоричності, і можна було б протиставити їй думку самого Віктора Гюго: "... Вся література несе на собі більш або менш глибокий відбиток свого часу, історії і звичаїв народу, вираженням якого вона є. Існує, отже, стільки ж відмінних одна від одної літератур, скільки було різних суспільств. Давид, Гомер, Вергілій, Тассо, Мільтон і Корнель - це поети, кожен із яких репрезентує особливу літературу і особливу націю, між ними немає нічого спільного, крім геніальності"*1. Проте й це - крайність; думка, справедлива не під усяким оглядом.

...Але спробуймо підійти до цього питання із зовсім іншого боку. Якось років з десяток тому /а точніше - 5 серпня 1987 р./ у нашій незабутній "Правде", тодішньому основному джерелі інформації про світ, мені трапилася стаття "Що читають французи?", і в ній я прочитав таке: "Найбільшим успіхом у всіх трьох поколінь /дорослих, молоді і дітей - і. Д./ французьких читачів користується Віктор Гюго"*2. І зразу ж виникла асоціація: в Україні щороку розходиться 500-тисячний тираж "Кобзаря", а читацький попит на нього залишається незадоволений /до слова: в незалежній Україні Шевченка перестали видавати, а тільки ставлять пам'ятники, - але це до слова/. Як і завжди, як ось уже 150 років, Тарас Шевченко не має собі рівних в українській літературі мірою читацького інтересу й любові. Що ж, це і зрозуміло: у нас не було другого такого генія, навіть Франко, Леся Українка, Коцюбинський, Стефаник - "діти" його духу. А от щодо Віктора Гюго не так усе зрозуміло. Адже, здавалося б, у Франції були і співмірні з ним, і, може, в чомусь і більші за нього, у всякому разі, інакші - і незалежні від нього, і супротивні йому: тільки в тому ж XIX ст. ­Бальзак, Флобер, Стендаль, Золя, Анатоль Франс, всесвітньо "читабельні" Жюль Верн і Олександр Дюма... А найбільше читають французи все-таки Гюго!

Ще один момент: Шевченко якщо й зазнавав неприйняття або хули, то переважно з боку ворогів України або тієї частини чужоземної літературної критики, зокрема російської, яка була далека під розуміння і поезії, і мови української, - в самій же українській суспільності, в українській літературі могли бути незгоди в інтерпретації його поглядів чи окремих творів, але не ставився від сумнів його геній. Інакше з Віктором Гюго. Його творчість діставала у самій Франції найсуперечливіші оцінки, багато хто з його великих сучасників ставився до нього досить кисло, вважав нестерпно риторичним і мелодраматичним фразером. Делакруа писав у "Щоденнику": "Твори Гюго нагадують чернетки талановитої людини: він говорить усе, що йому спаде на думку"; в іншому випадку він обурюється "всіма цими Берліозами і Гюго, всіма цими горезвісними реформаторами"*3. Бодлер закидав Віктору Гюго багатослівність; про драму "Маріон Делорм" говорив, що вона "проповідує чесноти убивць і проституток", а з приводу того, що Гюго назвав жіночі образи Делакруа "жабами", висловився так: "Що ж, виходить, великий поет Віктор Гюго, творець майже скульптурних образів, сліпий до духовної краси"*4; через те не визнавав його за справжнього романтика; роман "Знедолені" називав "ганьбою" Гюго. А Анатоль Франс знаходив у Гюго "безладне нагромадження банальностей". Цей ряд негацій можна було б продовжити.

І все-таки французький народ саме Віктора Гюго поставив на перше місце серед своїх великих синів. І нікого так не вшановував і не вшановує, як його. 1902 року в статті "Соті роковини вродження Віктора Гюго" Іван Франко писав: "Дня 26 лютого сього року святкувала Франція, а з нею враз і вся освічена людськість соті роковини вродження найбільшого французького поета XIX в. і заразом найкращого представника "галлійського" генія - Віктора Гюго. На одній із головних площ Парижа відслонено в той день величний пам'ятник, здвигнений поетові цілою нацією; всі інституції, школи, товариства, починаючи від голови республіки і від найвищих наукових інституцій, узяли участь у тім празнику. Театри дали вистави кращих драм поетових; на той день випущено й останній том монументального видання його творів; споминам про життя поета, новим оцінкам та поясненням його творів у журнальних статтях, газетних фейлетонах, брошюрах та книгах не було кінця; велика нація гідно почтила пам'ять свого великого речника, що вмів не тільки величати її в днях блиску і слави, в моментах великих історичних поривів до свободи, але знаходив огнисте слово заохоти в хвилях занепаду духу, слово святого обурення в хвилях історичних помилок, находив сльози і відразу і нову силу в хвилях упадку і тяжких катастроф"*5.

А ще через півстоліття з неменшим етузіазмом Франція відзначила 150-річчя від дня народження Віктора Гюго, про що у Андре Моруа читаємо таке: "150-річчя від дня народження Гюго відзначалося в Пантеоні церемоніями, перейнятими вдячністю і якимсь синівським почуттям. Ще ніколи країна і тврчість поета не були пов'язані так тісно. Понад піввіку він був свідком нашої боротьби, луною нашого ремствування, співцем наших епопей. Ця славна, гідна античності близькість спонукала його вславляти звуками дзвону наші свята, бити на сполох, звістуючи про наші лиха, похоронним дзвоном проводжати наших померлих". І ще: "З усіх уславлених творців і в літературі, і в мистецтві лише його слава лишилася живою в серці народу Франції"*6.

Ця інтимна приналежність своєму народові, це стихійне самоототожнення народу з поетом змушує згадати Шевченка, - хоч, мабуть, Гюго не був для Франції настільки всім, як Шевченко для України, символом національного порятунку й гарантом національного існування. Франція і без Гюго була б Францією, а чи була б Україна Україною без Шевченка - хтозна. І все-таки саме Вікторові Гюго французький народ віддав своє серце, як український - Шевченкові. Таке буває лише раз за всю історію народу і буває невипадково. Так народ відзначає лише тих, хто сповна виразив ідею його Вітчизни і правду його буття.

Ось і підстава для нашої теми: Шевченко і Гюго.

Природно постає питання: а чи є якісь факти, що давали б привід перевести розмову про Гюго і Шевченка з плану "об'єктивного" в план "суб'єктивний". Наприклад: чи хоча б знали поети один про одного і що саме знали? Щодо Гюго, тут усе зрозуміло: про Шевченка він - принаймні за Шевченкового життя – ­напевне й не чув: перша згадка про Шевченка у французькій критиці припадає на 1876 рік /стаття Еміля Дюрана "Національний поет України"/. Найімовірніше, що вперше Гюго міг довідатися про Шевченка з французькомовної брошури Михайла Драгоманова "Українська література, заборонена російським урядом", де значне місце відводилося Шевченкові, - цю брошуру вручено було Вікторові Гюго як президентові Міжнародного літературного конгресу в Парижі 1878 р. /відомо, що саме з цієї брошури довідався про Шевченка Маркс, який уважно вивчив її/. Взагалі ж у Гюго є лише одна згадка про Україну, і стосується вона 1814 року, коли він підлітком побачив в окупованому /чи то звільненому/ Парижі козаків і, як згадує, "коней з України, що топтали поміст вулиці Шерш-Міді", - ці слова наводить Іван Франко у цитованій вище статті.

Що ж до Шевченка, то він не міг не знати про Гюго, ім'я і твори якого були дуже популярними серед освіченої публіки і в Росії, і в Україні. Про фанатичних прихильників Гюго в колах, де доводилося перебувати й Шевченкові, свідчив у своїх спогадах О. Афанасьєв-Чужбинський, описуючи Шевченків побут у Закревських у червні 1843 року: "Цілий день він був предметом загальної уваги, за винятком двох-трьох осіб, які не визнавали не тільки української, але й російської поезії, і марили лише Гюго і Ламартіном"*7. Російською мовою поезії Гюго перекладали О. Плещеєв, М. Курочкін, Л. Мей, П. Лавров, про нього писав М. Михайлов - пізніші Шевченкові знайомі або добре знані йому літератори.

У "Щоденнику" Шевченка, в запису від 16 жовтня 1857 року, є вираз: "Коронований Картуш" - він стосується Наполеона III, якого так названо за іменем відомого французького розбійника XVIII ст. Юрій Івакін у "Нотатках шевченкознавця" припускає, що Шевченко міг запозичити цей вираз з вірша П. Лаврова "Отзыв на манифест", а сам П. Лавров, у свою чергу, - з Гюго, який саме так затаврував Наполеона III у багатьох своїх вірашах /"Ця ніч", "Народові", "Коронування", "Кінець" та ін./*8.

Можна говорити про обізнаність Шевченка з романом "Собор Паризької Богоматері" - образ Квазімодо використано в "Щоденнику" /запис від 20 липня 1857 року/.

Отже, як бачимо, фактів "суб'єктивного" порядку мало, і ніяких підстав говорити про можливий вплив Гюго на Шевченка чи про якесь особливе місце його творчості в свідомості нашого поета немає. Але ж не про це у нас і мова!

А чи ставилися ці імена колись поруч у громадській думці України, в шевченкознавстві або ширше - в літературознавстві взагалі? Чи асоціювалися ці два імені в якихось ситуаціях? Тут теж фактів небагато, але є деякі досить цікаві.

Чи не вперше імена Гюго і Шевченка поставило поруч саме суспільне життя царської Росії. В 1881 році українська громадськість намагалася влаштувати відзначення 20-ї річниці від дня смерті Тараса Шевченка. В той самий час у Франції урочисто святкувалося 80-річчя Віктора Гюго /до речі, пізніше хронологію було уточнено, і роком народження Віктора Гюго визнано 1802, а не 1801, але це суті справи, про яку нам ідеться, не змінює/. Так от, київська газета "Труд" у числі за 23 лютого 1881 року опублікувала широку інформацію про святкування в Парижі 80-річчя Гюго. В ній, зокрема, писалося: "Газеты справедливо говорят, что такое чествование писателя при жизни его не имеет примера в истории; перед этим бледнеет празднество, устроенное этим же Парижем в честь Вольтера. Люди всевозможных положений, состояний и политических партий соединились, чтобы достойным образом почтить поэта, составляющего славу и гордость всей нации". Далі йшов виклад найбільш зворушливих подробиць цих національних урочистостей. Але пікантність цієї публікації, чи принаймні, її особливий інтерес для нас сьогодні в тому, що поруч видруковано "Письмо в редакцию", в якому дописувач, підписаний псевдонімом "Перебендя", подає свої пропозиції щодо вшанування пам'яті Шевченка: "...Что мешает Киеву почтить память Шевченко! Попробуем это сделать. Время самое удобное: 19 февраля окончилось 20 лет со дня освобождения крестьян, 26 февраля оканчивается 20 лет со дня смерти лучшего крепостного крестьянина Киевской губернии Тараса Григорьевича Шевченко. Помянем же его!.." Далі пропонуються досить скромні заходи, з чого видно, як важко було в царській Росії пошанувати пам'ять великого поета, коли цей поет - український. Літературознавець Іван Забіяка, який передрукував у тижневику "Зеркало недели" ці два тексти з газети 1881 року, цілком слушно припускає, що вони не випадково, а навмисне, з певним підтекстом, були опубліковані поруч в одному й тому ж числі газети, і вважає, що це "дає нам привід порівняти рівень національної свідомості, який понад 100 років тому визначав ртвень французької і рівень всеімперської російскої культури"*9.

Отже, це випадок, коли імена Шевченка і Гюго поставило поруч саме життя, або, кажучи патетичніше, - історія.

А чи ставили ці імена поруч літературознавці?

Вперше це зробив - звичайно ж, принагідно і побіжно - француз Луї Леже в книзі "Інтелектуальна Росія" /1914/, висловившись таким чином: "Як Пушкін і Лермонтов, Шевченко звертався до теми, яка піднімалась ще в античній літературі, - це велич поета і високе покликання поезії. Такою темою захоплювався Віктор Гюго..."*10. Асоціація цікава, хоча, мабуть, і не за найбільш визначальною для творчості обох - Шевченка і Гюго - ознакою.

Через шість років так само побіжно назвав імена Віктора Іго /Гюго/ і Роберта Бернса як порівнянні з Шевченком Михайло Рудницький у ч. I /травневому/ львівського місячника "Життя і мистецтво" 1920 р. Це порівняння здалося невдалим авторові рецензії на місячник, що невдовзі з'явилася в критико-бібліографічному часописі "Голос друку"*11. /Цим автором був Гр. Кос-ка - Григорій Косинка/.

Трохи докладнішу думку висловив д-р Остап Грицай у статті "Шевченко і молодь", опублікованій 1921 р. у віденському журналі "Молоде життя": "...Між великими поетами новітньої Європи ще хіба тільки Фрідріх Шіллер та Віктор Іго нагадують тут і там чудовим теплом їхнього слова про непорочне дитя і непорочну дівчину той святий захват, що ним палає Шевченковий дух всюди там, де молода матір і дитина стають в пісні його героями. Але коли для тих поетів такий сюжет є тільки поетичним мотивом між іншими мотивами і треба нам в них за ним дошукуватися, - то в Шевченка, у того божого співця без штудерного напряму і без хитрих мотивів, без доктрини та без ізмів судьба молоді - це наче ся осередна Аммонова святиня в Тебах старинного Єгипту: котрою-небудь зі ста брам ми туди б й не зайшли, - її зустрінемо всюди"*12.

Один із найавторитетніших українських дослідників в еміграції Леонід Білецький у розвідці 1923 р. про "Москалеву криницю" Шевченка зачіпає тему розбійництва в європейських літературах, називаючи Шіллера, Гете, Пушкіна, Лермонтова; далі він додає: "Ці традиції докотились навіть до Гюга, до його роману "Les miserables"*13.

Дмитро Антонович у передмові до XII тому варшавсько-львівського видання "Повного зібрання творів Т. Шевченка" /1937/, обговорюючи малярську спадщину Т. Шевченка, принагідно згадує інших великих поетів і письменників, які мали хист і малярів чи рисувальників; називає у цьому зв'язку Бодлера, Мюссе, Меріме, Гюго, Пушкіна; але для них це було аматорством, тому Шевченко ближчий до англійця Данте Габріеля Россетті або до поляка Станіслава Виспянського, про яких важко сказати, хто вони: поети з визначним малярським хистом чи малярі з визначним поетичним хистом; але найвідповіднішим поясненням Шевченкового феномена здається авторові посилання на Мікельанджело Буонаротті, який хоч і був великим поетом /своїми сонетами/, але все-таки у світовий пантеон увійшов як скульптор і маляр /Шевченко ж, навпаки, як поет/*14.

Пізніше /1959 р./ маємо ще одну згадку про Гюго у зв'язку з Шевченком у Ю. Івакіна: "Шевченко безсумнівно один з найбільших у світовій літературі майстрів громадянського ораторського вірша /сатирично-викривального і закличного/, і в цьому розумінні його ім'я можна зіставити не тільки з російскими революційними поетами першої половини XIX ст., а й з такими іменами, як Гюго, Барбьє, Фрейліграт..."*15 /далі Ю. Івакін додає: "тема зовсім не висвітлена у шевченкознавстві"; треба сказати, що такою вона залишається й тепер/.

Отже, як бачимо, образ Шевченка інколи викликав асоціацію з образом Гюго, і дехто з дослідників-шевченкознавців покликався на нього. Але це були більш або менш побіжні згадки.

Тим часом те особливе місце обох у національному пантеоні, в народній пам'яті і в культурній свідомості відповідно українців і французів, про яке щойно говорилося, спонукає до припущення про можливість посутнішої розмови.

Спробуємо перевірити це припущення, бодай розпочавши таку розмову і ще раз наголосивши: йдеться не про вишукування впливів, не про вип'ячування справжніж або уявних спільних рис /хоч і недобачати їх не годиться/, а про типологічне зіставлення, а радше - про відтінення чи координування одного явища іншим, не конче спорідненим, але таким, що є елементом історичного контексту, чинником духовної перспективи, бере участь у формуванні культурного ландшафту доби.

Почну з питання для цієї теми трохи несподіваного і нібито периферійного.

Здавалося б, що могло бути спільного в мовному самопочутті, в мовному настановленні Шевченка і Гюго, в їхньому переживанні проблематики своїх національних мов?

Гюго - спадкоємець і співучасник великої літератури, що довела писемну мову до найвищого ступення досконалості й рафінованості, і ця функціонально розвинена мова не тільки задовольняла всі можливі потреби власного національного суспільства, а й обслуговувала еліти ряду інших держав /у XV-XVI ст. - Англії, у XVIII - початку XIX - Росії/. Шевченкові ж доводилося - слідом за Котляревським і ранньоромантиками, але вирішальним чином усе-таки власною творчістю, - ще тільки формувати й утверджувати нову літературну мову на основі емансипації народної, новий мовний канон. Тобто, обидва - Гюго і Шевченко - перебувають немовби в різних кінцях довгої історичної дистанції розвитку національної літературної мови.

Але насправді не все так однозначно. Всяка мова є не остаточна данність, а постійне саморозгортання і вічний розвиток, у якому раз у раз виникають проблеми, зумовлені напруженням між мовою і суспільством, мовою і літературою, комплексом "мова-література" і суспільством. Це напруження "розряджується" в творчих - в мовотворчих актах великих письменників, нерідко резонансних один щодо одного або ж придатних для порівняння.

Прочитаймо програмову - під цим мовним оглядом - поезію Віктора Гюго "Відповідь на обвинувальний акт" зі збірки "Споглядання" /1856/, - і ми, хоч як це дивно, вчуємо мотиви, добре знайомі нам із Шевченка, зокрема з його "Гайдамаків", де він відповідав своїм російським критикам на закиди в простонародності й мужицькій мові. Згадаймо, що Шевченків "Кобзар" 1840 року викликав не лише схвальні, а й низку негативних рецензій у російській пресі, автори яких жалкували, що наш поет витрачає свій талант на писання не то неіснуючою, не то мертвою, не то вигаданою мовою, "провинциальным наречием", "подделываясь под хохлацкий лад"- замість "прибавить долю хорошего в нашу настоящую русскую поэзию".

У вступі до "Гайдамаків" Шевченко гостро спародіював ці глузування та поради і дав нищівного одкоша заперечникам української літератури і української мови, речникам модних літературних стереотипів:

Дарма праця, пане брате:

Коли хочеш грошей,

Та й ще слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори,-

От де слава !!! А то співа:

"Грає синє море",

А сам плаче, за тобою

І твоя громада,

У сіряках!.. " Правда, мудрі!

Спасибі за раду.

Теплий кожух, тілько шкода -

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Вибачайте... кричіть собі,

Я слухать не буду...

А тепер звернімося до поезії Віктора Гюго "Відповідь на звинувальний акт". Поштовхом до її написання став памфлет члена Французької академії Дюваля "Романтична література" /1833/, спрямований насамперед проти Віктора Гюго, а також і проти його друзів - романтиків. Бачимо схожу схему: спершу гротескований виклад неслушних звинувачень на свою адресу:

Отож я людожер, козел я відпущення.

В хаосі, вам страшнім, у бурі сьогодення

Стоптав я добрий смак, французький вірш старий

І мороку звелів:

"Явись!" - і він, жахний,

Явивсь...

/Переклад Максима Рильського та Олекси Новицького./

А потім - його палкий самозахист, що переростає в автоапологію та у виклад свого естетичного кредо, своєрідний естетичний маніфест, як і у Шевченка.

Є деяка різниця в тональності: у Шевченка більше сарказму й ігнорування опонентів - заперечників як людей сторонніх, некомпетентних у справах його літератури, а у Віктора Гюго ­докладніша полеміка і патетичніший виклад власної програми, оскільки він адресувався до вищих знавців і суддів своєї національної літератури.

І от чи не головним полем цього естетичного бойовища є поле мовне - питання про права французького слова:

... Народ і знать, - я скрізь побачив тінь корони.

Поезія була - монархія. Слова

Були все герцоги та пери - їм права!

Один від одного були далекі стилі,

Як Лондон і Париж...

Поети Франції жили в старовині,

До революції; слова єднались в касти;

Високий мали стиль Меропи, Іокасти

І Федри; пишний блиск усе їм заступав,

Карети короля Версаль їм подавав.

Простіші, мов старці, в занедбаних печерах,

У говірках жили; ще інші на галерах,

В арго. І жанр низький зробив рабами їх;

В лахмітті, порванім на ринках, без панчіх,

Без париків - вони служили балаганам –

­Злиденна мовна чернь, огорнута туманом;

Вілани, мужлаї, яких Вожла, їх шеф,

В острогах лексики тавром позначив F*

Для вжитку хатнього, буденні, неошатні,

Міщанські, наймитські,

Мольєру лиш придатні.

Расін на чернь оту іскоса поглядав.

Коли ж такий плебей в Корнеля вірш влізав

І той не гнав його, бо надто був великий,­

"Корнель змужичився!" - Вольтера чулись крики.

Добряк Корнель мовчав у відповідь йому.

Та от з'явився я, гукнувши їм: "Чому

Ці завжди спереду, а інші всі позаду?"

Я в академії, що пильнувала ладу

І під спідницею ховала зграї троп,

Над батальйонами олександрійських стоп

Примусив віяти революційний вітер!

Фрігійські ковпаки замовив я для літер,-

Ні слів - патриціїв, ані плебеїв - слів!

В каламарі своїм я бурю розбудив:

Я чорних слів полки, занедбані співцями,

З'єднав із білими високими думками...

... Я перейшов межу, що дав нам Арістотель,

Я твердо заявив, що рівні всі слова,

І вільні, і гучні...

... І слів юрба іде у вільності щасливій,

І радо вішаю руками обома

Дворянку - мову я на ліхтарі ума.

Так, я Дантоном був і Робесп'єром зразу!

Зневажені слова я на шляхетну фразу

Уміло нацькував, як на поріддя зле,

Я став на труп Данжо і заколов Рішле**.

Дарма ховатися із злочинами цими;

Я взяв Бастілію, де мучилися рими.

Та мало ще цього: кайдани я зірвав

Із мови простої, я з пекла поскликав

Слова, що піддано їх смерті і зневазі...

... Не сумнівався я, наперекір погрозам:

Слова звільняючи, рука звільняє розум...

... Мужицьке просте слово

Я у полковники з капралів перевів...

... Шляхетний кинув вірш собакам чорним прози...

... Дух Революції - це сміх, це плач; це дзвін.

Як розум визволив, звільнив і мову він...

... Старі передсуди, що, як морські корали,

З омани виросли у глибині часів,

Розтрощує на прах навала вільних слів,

Що революції гартовані руками.

У прозі, у піснях, у діалогах драми

Непереможний дух бушує і кипить.

Дорогу світить він, він осява блакить,

В глибини мови він безмежні проникає...

/Переклад Максима Рильського та Олекси Но­вицького./

Як бачимо, самозахист обернувся навальним контрнаступом, полемічний вірш переріс у бойовий памфлет, естетичний маніфест і, зрештою, гімн самому собі. Нібито вузькопрофесійне, стилістичне питання виявилося в інтерпретації Віктора Гюго пов'язаним з політичною історією Франції і набрало доленосних для національної літератури масштабів. І мужня оновна робота Віктора Гюго у сфері мови і стилю рідної словесності постає я частина грандіозної оновної роботи революції.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Євген Наконечний украдене ім'Я чому русини стали українцями

    Документ
    На перший погляд, що може бути спільного між однією з ділянок, а навіть підділянок, лінгвістики — етнонімікою (як частиною ономастики — в загальному, науки про власні назви) — та політичною діяльністю.
  2. Євген Наконечний Украдене Ім’я: чому русини стали українцями

    Документ
    У роботі розглядається функціонування українського та російського етнонімів у їх історичній взаємодії, простежуються передумови і наслідки утворення етноніма “Україна” — імені нації, що визначає її ідентичність.
  3. Література перших десятиріч ХІХ століття

    Конспект
    У багатовіковій історії України дев'ятнадцятому століттю належить особлива роль. Попри всі інші духовні й культурні здобутки, що ними збагатилася українська нація в ХІХ столітті, це період, упродовж якого здійснилося перебазування
  4. Незримі скрижалі кобзаря (Містика лицарства запорозького)

    Документ
    Від того, в що вірить, що любить, а що ненавидить людина провідної верстви, в чім бачить вона ідею правди, добра і краси, – від того залежать мотиви вчинків тих, що стоять на чолі нації, а – в відтинку фізичнім – їх акція.
  5. Етноніміка між наукою та політикою

    Документ
    ©  Євген Наконечний. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. 3-є доповнене і виправлене видання. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України,  Львів 2001.

Другие похожие документы..