Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
История нашего развития есть долгий путь, проходящий через целую вереницу вселенных. Создается впечатление, что все наиболее продвинутые источники му...полностью>>
'Программа для подготовки'
Программа кандидатского экзамена по специальности 19.00.13 психология развития, акмеология (психологические науки) направлена на проверку умений аспи...полностью>>
'Заседание'
31.03.2011 года состоялось первое заседание комитета "по пространственному развитию". На (комитете) заседании были рассмотрены компетенции ...полностью>>
'Документ'
(По центру, в глубине сцены воздвигнут огромный постамент. Постамент внутри полый. Фронтальная его часть снабжена раздвигающимся занавесом так, что, ...полностью>>

Хавронюк Микола Іванович удк 343 (4: 447) Кримінальне закон (1)

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

На відміну від КК України і КК Литви, КК Білорусі не відмовляється від адміністративної та дисциплінарної преюдиції. Більше того, їй присвячена спеціальна ст. 32. У ній йдеться про те, що у випадках, передбачених Особливою частиною цього Кодексу (а таких випадків двадцять вісім), кримінальна відповідальність за злочин, що не становить великої суспільної небезпечності, настає, якщо діяння вчинене протягом року після накладення адміністративного чи дисциплінарного стягнення за таке саме порушення.

Нібито скасувавши у 2001 р. у кримінальному законі адміністративну та дисциплінарну преюдицію, український законодавець у деяких випадках все ж таки фактично зберіг її. Йдеться про статті 164, 209-1, 337, 390 і 391 КК. Причому у ст. 209-1, якою КК України було доповнено у січні 2003 р., вказівка на адміністративну преюдицію має відвертий характер. Проте повторне вчинення адміністративного правопорушення чи дисциплінарного проступку не може перетворювати його у злочин, так само, як, скажімо, повторне вчинення злочину невеликої тяжкості не повинно перетворювати його в тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Усьому, у т.ч. і відносному підвищенню ступеня суспільної небезпеки діяння, є міра. Між тим, часто за КК України повторне вчинення злочину невеликої тяжкості перетворює його відразу у тяжкий злочин (див. статті 210, 259, 301, 311, 313, 369), а повторне вчинення злочину середньої тяжкості – в особливо тяжкий злочин (див. статті 280, 315, 317). У цьому зв’язку слід звернути увагу на досвід іспанського законодавця, який допускає трансформацію проступку у злочин лише у випадку 4-кратного повторення однорідного проступку. Крім того, застосування адміністративної (дисциплінарної) преюдиції суперечить статтям 21 і 24 Конституції України щодо рівності громадян перед законом, оскільки може являти собою дискримінацію за тією чи іншою ознакою. Адже неясно, чому одна частина громадян за певні правопорушення несе адміністративну чи дисциплінарну відповідальність, а інша – кримінальну. Найбільш яскраво це виражено у статтях 390 і 391 КК України: особи, засуджені до певних видів покарання, за вчинені ними дисциплінарний (ухилення від роботи) або адміністративний проступок (систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, злісна непокора законним вимогам адміністрації), мають нести кримінальну відповідальність.

У цьому контексті звернемо увагу на досвід Латвії. Скасувавши у новому КК адміністративну преюдицію, латвійський законодавець у багатьох випадках включив до диспозицій відповідних статей як криміноутворюючу ознаку основного складу вчинення того самого діяння повторно протягом року. Така зафіксована сукупність двох тотожних діянь створює єдине злочинне діяння (ч. 5 ст. 23 КК Латвії).

Говорячи про малозначне діяння, слід зазначити таке. Згідно з початковою редакцією ч. 2 ст. 14 КК Росії, не визнавалась злочином дія (бездіяльність), яка, хоча формально і містила ознаки якого-небудь діяння, передбаченого цим Кодексом, але в силу малозначності не являла суспільної небезпечності, тобто не заподіювала шкоди і не створювала загрозу заподіяння шкоди особі, суспільству або державі. Згідно з законом від 25 червня 1998 р. останні слова, починаючи зі слова “тобто”, з цієї норми були виключені. Цим було усунуто двозначність норми: нібито будь-яка шкода чи загроза її заподіяння становить суспільну небезпечність.

Поняття малозначного діяння у КК України відрізняється від аналогічного поняття у КК Білорусі тим, що перше є діянням, яке не становить суспільної небезпечності, а друге – діянням, яке не становить суспільної небезпечності, властивої злочину.

Цілком традиційне для соціалістичного кримінального права ставлення до "малозначності" у КК Болгарії: не є злочином діяння, яке хоча формально і містить ознаки передбаченого законом злочину, але внаслідок своєї малозначності не є суспільно небезпечним або його суспільна небезпечність є явно незначною.

На відміну від ч. 2 ст. 11 КК України, де йдеться про відсутність суспільної небезпечності малозначного діяння, у ч. 2 ст. 14 КК Молдови акцентується на відсутності шкоди, яка б потягла необхідність кримінальної відповідальності особи, яка його вчинила, або відсутності ступеня шкідливості злочину.

У КК Литви прямо не згадується про малозначне діяння. Натомість суд може звільнити від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила злочинне діяння, яке хоча формально і містить деякі ознаки передбаченого кримінальним законом діяння, однак внаслідок його малозначності не є небезпечним. Таке правове вирішення проблеми малозначного діяння є вельми привабливим. Адже відсутність у КК України чіткої нормативної підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадку визнання діяння малозначним не дає можливості закріпити у кримінально-процесуальному законі і відповідні процесуальні умови припинення кримінального переслідування (вони відсутні як у чинному КПК України, так і в проекті нового КПК України). Проте запозичити ці положення і включити їх до КК України неможливо доти, доки законодавче поняття злочину міститиме ознаку суспільної небезпечності.

Згідно з КК Латвії від кримінальної відповідальності може бути звільнена особа, яка вчинила злочинне діяння, яке містить ознаки діяння, передбаченого цим законом, але яким не заподіяна така шкода, щоб було необхідно призначати кримінальне покарання. Фактично йдеться про малозначне діяння. Отже, у КК Латвії малозначне діяння віднесено не до категорії діянь, які не є злочинами (як у КК України), а до категорії злочинних діянь, у разі вчинення яких може розглядатися питання про звільнення від кримінальної відповідальності. Інакше і бути не може за відсутності у понятті злочинного діяння ознаки суспільної небезпечності: адже саме вона є критерієм відмежування злочинного діяння від малозначного.

У кримінальних кодексах більшості держав Європи поняття малозначного діяння відсутнє. Це цілком зрозуміло з огляду на відсутність у них вказівки на суспільну небезпечність як обов’язкову ознаку злочину.

Не увівши цю ознаку до поняття злочину, польський законодавець використовує при визначенні поняття малозначного діяння ознаку “суспільна шкідливість”: не є злочином заборонене діяння, суспільна шкідливість якого є незначною (КК Польщі).

Згідно з КК Австрії не підлягає покаранню діяння, яке, хоча і переслідується, але характеризується сукупністю таких властивостей: а) воно зазвичай карається тільки грошовим штрафом та/або позбавленням волі на строк не більше трьох років; б) "вина виконавця є незначною"; в) діяння не спричинило жодних наслідків або ці наслідки були незначними, оскільки виконавець серйозно подбав про те, щоб наслідки діяння були усунуті, виправлені чи компенсовані іншим чином; г) покарання не вимагається для того, щоб утримати виконавця від подальшого вчинення злочинних діянь чи протидіяти їх вчиненню іншими особами. Аналоги такого визначення малозначного діяння є у кримінальних кодексах Голландії і Данії.

У деяких кримінальних кодексах (Швейцарії, ФРН, Швеції, Естонії) питання про малозначне діяння регламентується тільки в Особливій частині. Наприклад, малозначними шведський кримінальний закон дозволяє визнавати такі діяння, як замах, готування чи змову до крадіжки транспортного засобу, підробки документа або лжесвідчення.

Класифікація злочинних діянь у кримінальних кодексах європейських держав здійснюється за різними критеріями.

Так, майже в усіх вивчених нами кримінальних кодексах злочини поділяються на категорії або злочинні діяння – на злочини і проступки (та/або порушення). Для цієї класифікації застосовується критерій характеру і ступеня суспільної небезпечності (шкідливості) діяння (у кримінальних кодексах України, Росії, Білорусі, Литви та Молдови, для яких характерне матеріальне поняття злочинного діяння) або критерій тяжкості покарання (для кримінальних кодексів інших держав). При цьому існують найрізноманітніші підходи, зокрема поділ:

- злочинів на дві–п'ять категорій (кримінальні кодекси України, Росії, Білорусі, Молдови, Болгарії, Данії);

- "злочинних діянь" (у КК Голландії – "кримінальних правопорушень") на злочини і проступки (кримінальні кодекси Латвії, Італії, Австрії, Норвегії, ФРН, у КК Албанії – на злочини і порушення), при цьому злочини, крім того, поділяються на категорії (КК Литви, Естонії, Іспанії, Сан-Марино);

- "злочинних діянь" на злочини, проступки і порушення (кримінальні кодекси Бельгії, Франції, Швейцарії).

У кримінальних кодексах Швеції і Фінляндії не виділяються проступки і немає категоризації злочинів. У Польщі, Румунії та в Угорщині відповідальність за кримінальні проступки передбачена спеціальними законами.

Зазначена класифікація має цілком практичну мету.

Наприклад, у КК Естонії поділ злочинів на два ступеня має значення для визначення дії кримінального закону, застосування додаткових покарань (вони можуть застосовуватися тільки за злочини), умовно-дострокового звільнення, давності, визначення караності злочинної спільноти, приховування злочинів і недонесення про злочини. Роль поділу винних діянь на злочини і проступки дещо більша й інша. Він, окрім призначення різних видів покарань, має значення для визначення: форми вини (у разі вчинення проступку не має значення, умисно його вчинено чи через необережність); караності співучасті (співучасть у проступку не карається); давності; караності деяких злочинів, вчинених повторно після вчинення аналогічного проступку. Останнє означає, що естонський законодавець спробував замінити адміністративну преюдицію, наявність якої небезпідставно піддавалась критиці, специфічно-кримінальною.

Практичне значення класифікації злочинних діянь у Франції полягає не лише у визначенні системи покарань, а й у можливості чи неможливості покарання за замах (караються замах на злочин і, у випадках, передбачених законом – на проступок, не карається замах на порушення) та за співучасть (вона є караною лише у разі вчинення злочину і проступку). Виходячи із цієї класифікації, визначаються строки давності і підсудність кримінальних справ, вирішується питання про реабілітацію (вона є можливою лише у сфері злочинів і проступків). З категорією злочинного діяння пов’язана і форма вини: всі злочини – це тільки умисні діяння; для проступків вважається достатнім необережності чи недбалості (якщо це передбачено нормативним актом); для порушень форма вини не має значення. Від категорії діяння залежить можливість надання відстрочки, режиму напівволі, виконання покарання частинами тощо. Період безпеки, як строк, протягом якого засуджений не має права користуватися певними пільгами з пом’якшення режиму, призначається тільки за вчинення злочинів і проступків певної тяжкості. Категорія злочинного діяння враховується законодавцем при конструюванні окремих видів злочинних діянь (наприклад, караним є не перешкоджання лише злочину або проступку проти фізичної недоторканності людини). Від категорії діянь залежить проведення попереднього розслідування: воно є обов’язковим для злочинів, факультативним для проступків і здійснюється тільки за ініціативою прокуратури для порушень. Нарешті, класифікація діянь визначає всю систему правоохоронних органів Франції і предметну компетенцію юрисдикційних органів: злочини розглядаються судом присяжних, проступки – виправним трибуналом, порушення – поліцейським трибуналом [754, с. 276–277].

Що стосується інших класифікації, то серед них можна назвати такі.

У КК Білорусі прямо зазначається, що злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, а злочин, пов’язаний з настанням наслідків, вказаних у статтях Особливої частини цього КК, – при фактичному настанні цих наслідків. Це є підставою для поділу злочинів на злочини з формальним і злочини з матеріальним складом, і ця класифікація застосовується при встановленні форми вини.

У КК Іспанії спеціально виділені злочинні діяння, пов’язані з насильством, і визначені особливості відстрочки виконання покарання і заміни покарання більш м’яким у разі засудження за такі злочинні діяння, а санкції статей Особливої частини, які передбачають відповідальність за насильницькі злочини, містять вказівку на обов’язкове позбавлення засудженого права носіння і зберігання зброї [401].

У КК Сан-Марино усі види злочинів поділяються на умисні злочини, не умисні злочини і проступки. Тобто у цій класифікації використовується не лише тяжкість діяння, а й форма вини. Майже у кожній главі (якщо розділ не має поділу на глави, то у розділі) Особливої частини цього КК, за наявності відповідних підстав, дотримано цієї класифікації: спочатку перелічуються усі умисні злочини, потім – неумисні і насамкінець – проступки.

У КК Франції за їх характером злочинні діяння поділяються на загальнокримінальні, політичні і військові. Законодавець не тільки не пропонує якого-небудь загального визначення, а навіть не дає вичерпного переліку політичних діянь, але французька доктрина запропонувала два критерії для їх визначення: об'єктивний і суб'єктивний. Відповідно до першого критерію, враховуються об'єкт чи наслідки діяння: політичним вважається злочинне діяння, спрямоване проти організації або функціонування держави та її інститутів, а також проти прав громадян, пов'язаних з організацією чи функціонуванням держави. Другий критерій орієнтує на врахування мотиву: політичним визнається будь-яке діяння, вчинене з політичних мотивів (наприклад, убивство з політичних мотивів) [754, с. 277–280].

У літературі з кримінального права неодноразово зверталась увага на існування поведінки, надзвичайно схожої на злочин, але яка не є злочином. Є. Веселов запропонував назвати її псевдозлочином [149, с. 12], і з такою їх назвою в принципі можна погодитися, якби не одне "але". Справа у тому, що слово "псевдо-" є синонімом слова "лже-" [561, с. 560] і в українській мові "псевдо" означає несправжній, удаваний [144, с. 1001]. Натомість, Є. Веселов веде мову не про лже-злочини, а про діяння, які закон прямо визнає такими, що не є злочинами. Нами вони позначаються терміном "не-злочини" [822, с. 14]. До них, крім малозначного діяння, необхідно віднести: готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 14); діяння, вчинене неосудною особою, особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, і особою, яка не є спеціальним суб’єктом відповідного злочину (статті 18, 19 і 22); не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину, предметів, здобутих злочинним шляхом, придбання чи збут таких предметів, за винятком випадків, передбачених статтями 198 та 396 (ч. 6 ст. 27); обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин (ч. 7 ст. 27); діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося умислом співучасників – щодо останніх (ч. 5 ст. 29); дії у стані необхідної оборони та інші обставини, що виключають злочинність діяння (розділ VIII, статті 36–43); інші види діянь (ч. 4 ст. 331, ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 КК України).

До переліку обставин, які створюють не-злочини, можна віднести деякі обставини, які визнаються такими у кримінальних законах інших держав. Це: а) казус (випадок); б) помилка; в) патологічне сп’яніння; г) заздалегідь висловлена згода або прохання потерпілого, непереборна сила (кримінальні кодекси Франції, Італії, Голландії, Бельгії) та інші невідомі КК України обставини, що виключають злочинність діяння.

2.3.2. Питання про суб’єкта злочинного діяння, крім наших робіт [819; 827, с. 191–207, 567–569], нещодавно досліджувалось зокрема Р.В. Верешею, який, однак, ані вступив у дискусію з нами, ані зробив належних власних висновків [147].

Нами встановлено, що згідно з кримінальними кодексами Росії, Білорусі, Латвії, Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, ФРН суб’єктом злочину є тільки фізична особа. Юридична особа може бути суб’єктом злочину відповідно до кримінальних кодексів Литви, Молдови, Албанії, Франції, Бельгії, Данії, Норвегії, Голландії, Фінляндії, Португалії тощо.

Питання про вік кримінальної відповідальності частково вже було предметом дослідження в літературі. Так, В.М. Бурдін проаналізував кримінальне законодавство Швейцарії, Голландії, Франції, Болгарії, ФРН, Латвії, Швеції і, згадавши про періодизацію дитинства, отроцтва, юності, прийняту ще з римського права, запропонував встановити, що діти віком до 11 років перебувають поза сферою кримінально-правового впливу, а також визначити особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх у віці від 11 до 14, від 14 до 16, від 16 до 18 і від 18 років до 21 року [135].

Кримінальні кодекси Росії, Литви, Білорусі і Молдови, як і КК України, встановлюють, що кримінальній відповідальності підлягає особа, яка досягла 16-річного віку, а у випадках, передбачених законом, – 14-річного. Різниця полягає лише у переліках діянь, за які підлягають кримінальній відповідальності особи, які вчинили їх у віці від 14 до 16 років.

Так, законодавці Росії, Білорусі і України зійшлися у тому, щоб включити до цього переліку: умисні вбивство і заподіяння тяжкого та середньої тяжкості тілесних ушкоджень, зґвалтування і насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, захоплення заручників, пошкодження шляхів сполучень і хуліганство. Разом з тим, якщо російський і білоруський законодавці включили до переліку усі види крадіжки, грабежу, розбою та вимагання, то український – лише вибірково.

Отже, КК України визнає, ніби особа у віці від 14 до 16 років здатна усвідомлювати суспільну небезпеку будь-якого грабежу, крім грабежу, предметом якого є прекурсори й обладнання для виготовлення наркотиків (статті 312 і 313), або здатна усвідомлювати суспільну небезпеку крадіжки зброї (ст. 262), крім випадків, коли вона вчинює цей злочин повторно або за попередньою змовою групою осіб. Хіба це не абсурдно? КК України виходить, як бачимо, з того, що особи у віці від 14 до 16 років мають усвідомлювати суспільну небезпеку усіх найбільш тяжких злочинів. У зв’язку з цим і включено до ч. 2 ст. 22 КК України такі злочини як, скажімо, посягання на життя представника іноземної держави, диверсія і терористичний акт, хоча навряд чи фактично переважна більшість дітей, ледве вийшовши з малолітства, здатна розуміти відмінність між звичайним іноземцем і представником іноземної держави (ст. 443), усвідомлювати мету ослаблення держави і знати, що таке епіфітотія (ст. 113) або ж усвідомлювати факт створення терористичної організації (ст. 258). Водночас створено суперечності у ст. 22 КК України. Наприклад, суб’єктом злочину, передбаченого статтями 262 і 308 КК України у формі грабежу і вимагання, а так само крадіжки, передбаченої частинами 2 цих статей, є особа, яка досягла 14 років, а у формі крадіжки, передбаченої частинами 1 статей 262 і 308 – 16 років. Кримінальну відповідальність за вимагання, передбачене статтями 189, 262 і 308, особа несе з 14 років, а за вимагання, передбачене статтями 312 і 313 – з 16-ти. У цьому ж зв'язку слід піддати критиці твердження А.С. Беніцького про те, що "суб’єктом відмивання злочинних доходів є особа, яка досягла 16 років і може укладати цивільно-правові угоди або брати участь у господарській діяльності" [101, с. 5, 16]. Адже, згідно з ст. 13 ЦК України, неповнолітні віком від 15 до 18 років без згоди своїх батьків (усиновителів) або піклувальників вправі учиняти лише дрібні побутові угоди.

Схожим шляхом пішов молдовський законодавець. Згідно з КК Молдови особи, які досягли 14-річного віку, несуть відповідальність лише за тяжкі, особливо тяжкі і надзвичайно тяжкі, а особи, які досягли 16-річного віку – за усі злочини. Мабуть, такий підхід також не позбавлений вад з огляду на зміст окремих діянь, які визнані злочинними, адже сумнівно, що у 14–15-річному віці особа може цілком усвідомлювати характер своїх дій чи бездіяльності, які полягають, скажімо, у плануванні війни або клонуванні. Крім того, дивно, що за певні діяння може нести відповідальність особа, яка досягла 16-річного віку, а за такі самі діяння, вчинені, скажімо, повторно або двома чи більше особами – 14-річного.

Інший критерій використано у КК Росії і КК Білорусі. Згідно з цими кодексами, особи у зазначеному віці повинні усвідомлювати нескладні речі, а саме те, що злочинами є: посягання на життя, здоров’я, свободу і статеву недоторканність людини, власність та деякі інші (схожий підхід – у КК Литви). Законом також встановлено, що не підлягає кримінальній відповідальності неповнолітня особа, яка досягла певного віку (16 або 14 років), якщо внаслідок відставання у розумовому розвитку, не пов’язаному з хворобливим психічним розладом, вона під час вчинення суспільно небезпечного діяння не здатна була усвідомлювати фактичний характер або суспільну небезпеку свого діяння (КК Білорусі) або у повній мірі усвідомлювати їх чи керувати своїми діями (КК Росії). Таке відставання встановлює експертиза.

КК Австрії і КК Бельгії взагалі не визначають вік кримінальної відповідальності, а в інших європейських державах підходи до цього питання вельми різноманітні. Зокрема, кримінальну відповідальність несе особа з:

- 7-річного віку, але покарання до дітей не застосовуються (КК Швейцарії);

- 12-річного віку (КК Голландії), але у віці від 12 до 21 року покарання їй знижується на один–два ступені (КК Сан-Марино);

- 13-річного віку (КК Франції);

- 14-річного віку (кримінальні кодекси Латвії, Естонії, Італії). В Італії діти віком до 14 років вважаються неосудними;

- 14-річного віку – за тяжкі злочини, у віці від 17 до 18 років – за менш тяжкі, а у віці від 15 до 17 років, але за умови, "якщо обставини справи, а також рівень розвитку винного, його особистість і умови життя викликають таку необхідність, а особливо якщо застосовані раніше виховні чи виправні заходи виявились безуспішними" – за деякі найбільш небезпечні злочини (зокрема посягання на життя Президента Республіки, вбивство, умисне заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю, зґвалтування за обтяжуючих обставин, захоплення заручника, розбій) (КК Польщі);

- 14-річного віку за злочини, з 16-річного – за порушення (КК Албанії);

- 14-річного віку, при цьому діти, молодь та дорослі відрізняються різними ступенями осудності/неосудності, які встановлені законом (КК ФРН). Так само різними є і правові наслідки цієї відмінності (див. табл. 3 у Додатку А) [253, с. 223];

- 15 річного віку (кримінальні кодекси Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії);

- 18-річного віку, а особа у віці від 14 до 18 років – лише у разі визнання її осудною (КК Болгарії);

- 18-річного віку за злочини (у разі вчинення проступків діти не підлягають кримінальній відповідальності) (КК Іспанії).

В.Г. Павлов, який спеціально досліджував питання віку кримінальної відповідальності, вважає, що її доцільно встановити з 13 років за вбивство, крадіжку, грабіж, розбій і хуліганство. При цьому він виходить з того, що найбільша кількість вперше вчинених правопорушень припадає на підлітків у віці 10–12 років і що юристи, психологи, педагоги та інші вчені стверджують, що по досягненні підлітком 12–13-річного віку він у стані реально, свідомо і виважено оцінювати свою поведінку, може обирати та прогнозувати її варіанти і наслідки. З іншого боку, в законі слід визначити злочини, відповідальність за які може наставати лише з 18-річного віку [581, с. 31–33, 35–41]. З останньою пропозицією ми, безумовно, згодні, так само як і з висновком про те, що суб'єктом злочинів, пов'язаних з виконанням функцій представника влади, може бути лише особа, яка досягла 18 років, а пов'язаних з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків – 16 років [474, с. 308–313]. До цього можна додати, що за деякі злочини (наприклад, злочини, які вчинюються суддею чи прокурором) відповідальність може настати тільки з 25-річного або іншого спеціально визначеного законом віку, що також має бути відображено у КК України.

На обрання оптимального вікового мінімуму, що допускає кримінальну відповідальність, у кожній державі в певний історичний період впливає безліч факторів, обумовлених політичними, соціальними, економічними передумовами. Ті, хто пропонує знизити вікову межу кримінальної відповідальності, мотивують це тим, що небезпека тих чи інших злочинів є очевидною, а їхня караність загальновідомою, що спроможні розуміти і діти до 14 років, здатність яких до саморегуляції поведінки, з точки зору психології, настає набагато раніше ніж у 14 років. Але зниження віку відповідальності спричинить додаткову криміналізацію діянь, а соціально-економічні зміни двох останніх десятиліть призвели до зростання кількості малозабезпечених родин, до проблеми безпритульності дітей, до погіршення системи виховання і освіти, у т.ч. позашкільної, загалом до відносного зниження інтелектуального, фізичного і духовного розвитку дітей, і тому суспільство не має морального права ставити їм у вину вчинення цих діянь. Тому сьогодні немає достатніх підстав для зміни сформованих і наразі чинних мінімальних вікових меж кримінальної відповідальності у той чи інший бік. Можна сперечатися лише щодо оптимальності переліку злочинів, за які відповідальність настає з 14 років.

Торкаючись питання про неосудність та обмежену осудність, зазначимо, що кількість людей з психічними розладами серед населення становить, за статистикою, 4–5%. Трохи вищим є рівень поширеності граничних станів психіки (за різними даними – до 20%). При цьому як психічні розлади, так і вказані стани значно частіше діагностують в осіб з протиправною поведінкою, ніж серед законослухняних громадян [376, с. 37]. З названих цифр можна приблизно судити про те, для якого відсотку осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності, мають значення чіткі визначення понять неосудності та обмеженої осудності, умови і порядок застосування медичних заходів примусового характеру.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Хавронюк Микола Іванович удк 343 (4: 447) кримінальне закон (2)

    Закон
    Науковий консультант академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор БАУЛІН Юрій Васильович, Інститут вивчення проблем злочинності АПрН України,
  2. Міністерство освіти І науки україни київський національний університет імені тараса шевченка кафедра кримінального права та кримінології

    Документ
    2.1.3 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень .…….
  3. Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

    Документ
    У збірнику наукових праць репрезентуються матеріали доповідей, які були представлені під час проведення пленарних і секційних засідань міжнародної науково-практичної конференції „Треті Прибузькі юридичні читання”, що відбувалася 23-24
  4. Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

    Закон
    Экономические преобразования, происходящие во всем мире, в том числе и в Украине, процессы глобализации, интеграции, расширение и углубление внешнеэкономических связей не оставляют шансов для нашего государства искать и устанавливать
  5. «european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Терентьєв В.І. канд. юр. наук, доцент (голова); Козаченко О.В. канд. юр. наук, доцент (заступник голови); Достдар Р.М. канд. юр. наук, доцент МНЦ ОНЮА; Ємельянова Л.

Другие похожие документы..