Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Глобализация мировой экономики, развитие межкультурных интеграционных процессов, общемировая тенденция коммерциализации высшего образования привели к...полностью>>
'Документ'
Вместе с гуманизацией образования в него вошло признание ценности не только культурного знания, но и в первую очередь – ценности человека. Суть гуман...полностью>>
'Пояснительная записка'
Инвестиционный анализ: учебно-методическое пособие по автоматизированному анализу инвестиционных проектов для студентов экономического факультета / А...полностью>>
'Документ'
09. 003 вносяться такі зміни до Інтерфейсу між Системою термінових переказів (СТП) НБУ та системою автоматизації банку-учасника СТП: 1) До довідника д...полностью>>

Хавронюк Микола Іванович удк 343 (4: 447) Кримінальне закон (1)

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

КК Росії вимагає, щоб вчинене за кордоном діяння було визнане злочином у державі, на території якої воно вчинене. Крім того, при засудженні особи покарання призначається у межах санкції статті КК Росії, але не повинне перевищувати верхньої межі санкції, передбаченої законом держави, на території якої було вчинено злочин. Критикуючи цю норму, С.Ф. Мілюков звертає увагу на те, що КК Росії 1960 р. нічим не обмежував суверенітет Росії щодо притягнення до кримінальної відповідальності російських громадян і апатридів (що постійно проживають в Росії), які вчинили злочини за кордоном. Зроблені ж у КК Росії 1996 р. застереження створюють нездоланні бар’єри на шляху до справедливого покарання злочинців з таких причин: а) значна кількість діянь, визнаних злочинними за КК Росії, не визнається такими за кримінальними кодексами інших держав (наприклад, державна зрада, вчинена на користь ФРН, Ізраїлю чи США, зрозуміло, не визнається злочином у цих країнах; те саме стосується більшості злочинів у сфері економічної діяльності тощо); б) положення про те, що покарання не повинне перевищувати верхньої межі санкції, передбаченої законом держави, на території якої було вчинено злочин, надає злочинцю своєрідну "індульгенцію": отримавши незначний штраф чи арешт на кілька днів, він не може бути засуджений "по справжньому"; в) для виконання цього положення суди Росії повинні мати офіційні тексти кримінальних законів усіх країн Земної кулі, а також можливість залучати кваліфікованих фахівців у сфері зарубіжного кримінального права, що наразі є сферою фантастики; г) можуть виникнути колізії такого роду: наприклад, згідно з ст. 222-34 КК Франції організація групи з метою вчинення злочинів у сфері обігу наркотиків може тягнути довічне позбавлення волі і штраф, а за КК Росії (ч. 4 ст. 228) – не більше 15 років позбавлення волі; д) відповідальність іноземців і апатридів (які постійно не проживають в Росії), відповідно до ч. 3 ст. 12 КК Росії не пов’язується з фактом криміналізації вчиненого діяння законодавством зарубіжної держави, а рамки можливого покарання для них визначаються російським, а не іноземним законодавством; дивно, що суверенітет затверджується стосовно іноземних, а не російських громадян [606, с. 102–104].

На наш погляд, ця критика, але лише в частині нерівності відповідальності громадян, іноземців і апатридів, попри певні неточності (наприклад, навряд чи верхня межа санкції, передбаченої законом держави, на території якої було вчинено злочин, часто становить саме незначний штраф чи арешт на кілька днів), є правильною. Частково вона застосовна і до КК України. Ми поділяємо і занепокоєння щодо технічних складнощів дотримання принципу "подвійної кримінальності". Проте у цілому підтримуємо думку В.О. Навроцького, який нагадує, що цей принцип є модифікацією принципу nullum crimen nulla poena sine lege щодо злочинів транскордонного (міжнародного) характеру і означає ніщо інше, як те, "що немає злочинів, немає покарань без закону, який встановлює кримінальну протиправність дії і за місцем вчинення, і за місцем притягнення до відповідальності". Разом з тим, застосування кримінального закону іншої держави не повинне погіршувати стан особи порівняно з тим, як встановлено законом місця вчинення злочину; у разі колізій між КК різних держав справедливо, щоб застосовувались саме ті положення, які є більш сприятливими, пільговими для особи. Таким чином, положення закону однієї держави обмежують застосування закону іншої держави – у напрямку пом’якшення відповідальності [536, с. 101–109]. Це цілком відповідає загальній тенденції гуманізації кримінального законодавства.

У КК Росії прямо визначено, що військовослужбовці військових частин Росії, що дислокуються за межами Росії, за злочини, вчинені на території іноземної держави, несуть кримінальну відповідальність за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародним договором Росії. Таке ж положення щодо військовослужбовців містить КК Латвії.

У КК Молдови дія універсального принципу щодо громадян Республіки та осіб без громадянства, які постійно проживають на її території, взагалі не передбачена. Проаналізовані кримінальні кодекси інших європейських держав щодо власних громадян його переважно визнають.

Що ж до дії кримінального закону щодо злочинів, вчинених іноземцями за межами даної країни, то згідно зі ст. 8 КК України, іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини, передбачені КК України, за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК України лише у випадках, коли:

1) це прямо передбачено міжнародними договорами (універсальний принцип);

2) вчинені ними злочини є особливо тяжкими і спрямованими проти прав і свобод громадян України або проти інтересів України (реальний принцип визначає, що іноземці та особи без громадянства, які не проживають постійно на території даної країни, які вчинили злочини за її межами, можуть підлягати кримінальній відповідальності за кримінальним законом даної країни за певних умов – у разі вчинення ними певних категорій злочинів, злочинів певної спрямованості тощо. Рекомендація РЄ про торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації (2000) вказує на необхідність увести такі правила з метою сприяти переслідуванню учасників правопорушень, пов'язаних з торгівлею людьми, незалежно від країни, у якій ці правопорушення були вчинені, у т.ч. коли злочинні дії були вчинені у кількох державах).

Вельми чітко зазначені принципи сформульовані у КК Болгарії. Цей КК застосовується до іноземців, які вчинили за кордоном: а) злочини загального характеру, які торкаються інтересів Республіки чи болгарських громадян; б) злочини проти миру і людства, які торкаються інтересів іншої держави чи іноземних громадян; в) інші злочини – у випадках, передбачених міжнародними угодами Болгарії.

У тому чи іншому вигляді універсальний та реальний принципи відображені у кримінальних кодексах Росії, Польщі, Швейцарії, Австрії, ФРН, Фінляндії, Албанії, Голландії, Франції, Сан-Марино. Це підтверджує й О.Г. Кибальник, який особливо підкреслив, що вдалою є новела КК Росії, згідно з якою дія цього КК поширюється відтепер на іноземців, які вчинили за межами Росії злочини, спрямовані проти інтересів не лише Росії, а й її громадян [309, с. 47].

Загалом у більшості кримінальних кодексів держав Західної Європи, на відміну від кримінальних кодексів України та інших пострадянських країн, при визначенні дії кримінального закону у просторі (тобто при визначенні кримінально-правової влади) спочатку наголошується на дії принципу територіальності, а потім визначаються нюанси універсального і реального принципів. Принцип же громадянства має другорядне значення.

Відповідно до ст. 9 КК України, вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України (принцип заліку). При цьому рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. Принцип заліку передбачено, подібно до ст. 9 КК України, і кримінальними кодексами деяких інших держав Європи (Білорусі, Молдови, Албанії, Австрії).

Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків (1970) [245] визначає порядок і умови виконання європейських судових рішень у кримінальних справах, зокрема санкцій, що включають ув'язнення, штраф, конфіскацію, позбавлення прав. Особа, щодо якої було винесено європейське судове рішення у кримінальній справі, не може за ту саму дію переслідуватися, бути покараною чи підлягати виконанню санкції в іншій державі, якщо вона: а) виправдана; б) повністю відбула чи відбуває покарання; в) піддана помилуванню чи амністії; г) не може відбувати покарання за давністю часу; д) засуджена без призначення санкції. Українському законодавцю треба звернути увагу на необхідність приведення КК України до цієї Конвенції. Так, Ю.А. Пономаренко слушно пропонує, зокрема, доповнити ст. 88 КК України положенням про те, що правове значення судимості, строки її погашення та підстави зняття в Україні є однаковими як для осіб, засуджених судами України, так і для осіб, засуджених судами іноземних держав, і визначаються на підставі цього Кодексу [612]. Але його ж пропозиція виключити з КК України ч. 2 ст. 7 або сформулювати її у редакції, яка дозволяла б притягувати до кримінальної відповідальності осіб, які вже зазнали кримінального покарання за межами України, якщо це передбачено міжнародними договорами України, суперечить принципу ne bіs іn іdem, а тому є неприйнятною.

2.2.4. Екстрадиція є тим незамінним інструментом, за допомогою якого забезпечується принцип невідворотності кримінальної відповідальності та покарання осіб, які втекли за кордон [678, с. 194]. КК України (частини 1 і 3 ст. 10) встановлює:

1) громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду;

2) іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України (частина 2 ст. 10 КК України регламентує питання передачі засуджених для виконання покарання і, на наш погляд, входить до сфери регулювання, скоріше, кримінально-виконавчого права). У цьому зв'язку зазначимо, що Україна, крім Європейської конвенції про видачу правопорушників та протоколів до неї, уклала і ратифікувала ще кілька двосторонніх договорів про видачу (екстрадицію) з окремими державами Азії, Африки та Південної Америки. Утім, Україна ще не підписала і не ратифікувала нову редакцію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (2002) [352]. Порівняно з чинною аналогічною Конвенцією (1993) у новій Конвенції інакшими є умови видачі.

Загалом багато міжнародних договорів регламентують питання екстрадиції, застосовуючи відомий принцип "видай або суди сам".

Відповідно до кримінальних кодексів Росії і Білорусі, не підлягають видачі тільки громадяни держави. А. Спирідонов, дослідивши питання екстрадиції, зробив важливу, як на наш погляд, пропозицію щодо доповнення ст. 13 КК Росії положенням про те, що іноземні громадяни і особи без громадянства, які отримали в установленому порядку політичний притулок у РФ, не підлягають видачі іноземній державі [713]. Таку норму варто було б включити і до ст. 10 КК України – це відповідало б змісту Загальної декларації прав людини і суті інституту притулку, передбаченого Конституцією України.

Гарно врегульовані питання екстрадиції у КК Литви. Громадянин Литви, який вчинив злочинне діяння на території Литви чи на території іншої держави, може бути виданий іноземній державі чи переданий Міжнародному кримінальному суду відповідно до міжнародного договору Литви. На відміну від цього, відповідний іноземний громадянин видається іноземній державі чи Міжнародному кримінальному суду. Зазначені особи можуть не видаватися, зокрема, якщо: а) вчинене діяння за КК Литви не визнається злочином або закінчився строк давності; б) злочинне діяння вчинене на території Литви; в) особа переслідується за злочин політичного характеру або в іншій державі може бути страчена; г) особа за вчинене діяння була засуджена, виправдана чи звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, у т.ч. згідно з актом амністії чи помилування. Не видаються іншій державі особи, яким у Литві надано притулок, крім випадків вчинення ними деяких видів злочинів. Ці положення можна було б запозичити і відобразити у КК України (звичайно, за винятком положень про можливість видачі власних громадян іншій державі, які суперечили б Конституції України. Що ж стосується положень про можливість видачі власних громадян Міжнародному кримінальному суду, то упевнені, що найближчим часом Україна змушена буде з метою їх реалізації внести відповідні зміни до власної конституції).

Кримінальні кодекси Молдови, Албанії, Сан-Марино також містять перелік випадків, коли особа не видається. На наш погляд, такі норми слід передбачити і в КК України з урахуванням положень чинних міжнародних договорів. Крім того, треба окремо визначити випадки, за яких особа не видається за жодних обставин (наприклад, якщо вчинене діяння за КК України не визнається злочином або якщо особа переслідується за злочин політичного характеру чи в іншій державі може бути страчена, або якщо вона за вчинене діяння була виправдана) і випадки, коли вона може не видаватися.

Слід також зазначити, що 11 грудня 2001 р. держави-члени ЄС узгодили заміну існуючої екстрадиційної процедури на більш ефективну систему передачі осіб, які вчинили злочин у межах ЄС – європейський ордер на арешт. В літературі детально проаналізовано його переваги (швидкість передачі осіб, її простота тощо), а також окремі вади (неможливість відмовити у передачі, обмежена територіальна дія тощо) [102].

2.3. Злочинне діяння

2.3.1. Питання інституту злочинного діяння за кримінальним законодавством інших держав спеціально досліджувались не так часто [331, с. 256, 483–485; 375; 426; 553]. Нами ці питання розглядались у контексті проблеми поняття злочину і криміналізації діянь [328; 398, с. 40–57; 677; 797; 813; 820; 839; 840; 841].

Проведений аналіз кримінальних кодексів європейських держав продемонстрував, що у більшості з них поняття злочинного діяння (термін "злочинне діяння", а не "злочин" використовується нами саме тому, що у багатьох європейських державах термін "злочин" вживається при характеристиці лише одного з різновидів злочинного (кримінально караного) діяння [882, с. 84]) є формальним. Це стосується кримінальних кодексів Латвії, Естонії, Болгарії, Польщі, Албанії, Голландії, Італії, Данії, Сан-Марино, Франції, Фінляндії, Норвегії, Швейцарії, Швеції, Австрії, Іспанії, Італії, ФРН. Як зазначає Ю.В. Голик, це типова ситуація для багатьох країн, коли законодавець у кримінальному законі не дає жодного спеціального визначення злочину, вважаючи, що під злочином завжди треба розуміти те, що описано у цьому законі [749, с. 18].

У КК ФРН визначається, що злочинами і проступками є протиправні діяння, за які передбачене певне покарання. Протиправність у німецький доктрині розуміється як протиріччя діяння конкретним нормам (незалежно від їхньої галузевої належності), які в імперативній формі з метою вольового впливу на певну поведінку забороняють або дозволяють його. Адресатом цих норм є кожний, хто зобов’язаний приймати їх приписи до уваги. Спеціально підкреслюється принцип єдності правопорядку: дозволене в одній області права не може бути забороненим в іншій, а тому правові норми, що застосовуються у кримінальному праві, можуть міститися і в інших галузях права ("протиправність" тлумачиться широко: як протиріччя діяння правопорядку у цілому") [252, с. 606; 430, с. 553]. У цьому зв'язку варто звернути увагу на позицію українських вчених, які цілком правильно, на нашу думку, виділяють у кримінальному праві України два види протиправності – пряму (коли відповідне діяння безпосередньо забороняється кримінальним законом незалежно від того, чи заборонене воно також нормами інших галузей права) і змішану (коли діяння забороняється у зв'язку з тим, що воно визнане протиправним нормами іншої галузі права) [122, с. 185–186]. У зв'язку із дослідженням протиправності визначаються обставини, які виключають протиправність, а у зв'язку із встановленням вини – "вибачаючі обставини". Їх відрізняють як від перших, так і від обставин, що виключають відповідальність (неосудність і нездоланна помилка). Відмінною їх ознакою є зв’язок з особою, а не з діянням (лише зменшують вину, але не виключають ні відповідальність, ні протиправність такі обставини, як: вибачаюча крайня необхідність; перевищення необхідної оборони; дії на основі обов’язкового протиправного наказу; вибачаюча колізія обов’язків) [252, с. 612–613].

Суспільна небезпечність або шкідливість зазвичай не розглядаються як елемент чи ознака злочину. Але все ж таки вони описуються вказівками на благо, яке захищається, а також на власне діяння і його результат. А.Е. Жалінський і А.А. Рьоріхт, з посиланням на праці проф. К. Роксіна, зазначають: формальне визначення злочину визначає гарантійну функцію, матеріальне – відображає уявлення суспільства про те, що потрібно і можна забороняти кримінальним законом. "Матеріальне визначення розкривається ознакою соціальної шкідливості, що виникає тоді, коли поведінка нестерпним чином торкається стану і функціонування суспільного спільного життя і посягає тим самим на певні правові блага". Матеріальне поняття злочину є "масштабом, який визначає, що може і що не може бути караним за кримінальним законом". Але відповідальність може наставати не лише у разі "пошкодження" правового блага; достатньо наявності небезпеки благам, які захищаються або порушення "охоронюваних поведінкових цінностей" [252, с. 595]. Таким чином, німецька кримінально-правова доктрина аж ніяк не заперечує матеріальної сторони злочину і не зводить злочин до формального правопорушення [253, с. 126].

Отже, обов’язковими ознаками злочинного діяння у кримінальних кодексах Швейцарії, Австрії, Іспанії, ФРН та ін. визнаються принаймні: 1) кримінальна протиправність; 2) кримінальна караність; 3) винність.

Зазначене цілком стосується і тих країн, у кримінальних кодексах яких дефініція злочинного діяння взагалі відсутня. Останнє зовсім не є свідченням того, що ознаки злочинного діяння не мають жодного значення. Адже можна дати гарне визначення злочину безпосередньо у законі і нехтувати ним під час криміналізації діянь, як це робиться зокрема в Україні.

Критикуючи підхід, за яким у кримінальних кодексах держав Західної Європи не згадується про суспільну небезпечність злочинного діяння, О.О. Малиновський зазначає, що при формальному підході до поняття злочину втрачається його антисуспільна сутність; стає незрозумілим, чому законодавець вирішив криміналізувати те чи інше діяння, чим керувався той, хто застосовує закон, звільняючи особу, яка вчинила малозначне, але формально злочинне діяння, від покарання [476, с. 50].

З цією критикою не можна погодитися. Справа у тому, що, як і у кримінальному праві колишнього СРСР, так і в сучасному кримінальному праві України, є загальновизнаним: суспільна небезпечність означає найвищий рівень суспільної шкідливості діяння, і характеризується відповідними характером і ступенем. При цьому "характер суспільної небезпечності злочину – це якісний показник, який визначається перш за все тією або іншою групою соціальних цінностей, на які посягає злочин. Ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину залежить від форми вини, мотиву і мети, способу вчинення дій, місця, обстановки та стадій його вчинення, тяжкості злочинних наслідків тощо" [542, с. 18].

Разом з тим, відповідно до КК України (ст. 12), критерієм класифікації злочинів є ступінь їх тяжкості, а на роль формального класифікатора за таким критерієм український законодавець не зміг обрати чогось іншого, ніж санкції статей Особливої частини КК. Так само, в основному за допомогою виду і міри покарання, визначається суспільна небезпечність злочину і в кримінальних кодексах Росії, Білорусі, Молдови тощо. Фактично це означає, що злочином у цих кодексах (як і в кримінальних кодексах держав Західної Європи) визнається діяння, за яке передбачене певне покарання. Вказівка ж на суспільну небезпечність такого діяння існує ніби для виду, як декларація про наміри: адже у жодному з цих кодексів немає положень, які забороняли б криміналізувати діяння, що не відповідають характеру і ступеню суспільної небезпечності, характерним для злочину, а на практиці такі діяння надто часто безпідставно криміналізуються. Тому нарікання О.О. Малиновського на незрозумілість того, чому законодавець вирішив криміналізувати те чи інше діяння, слід відносити не лише до законодавців держав Західної Європи, а й до російського й українського, і не лише до законодавців, а й до правників, котрі, на жаль, не доклали належних зусиль для того, щоб запропонувати проекти законів, якими були б визначені правила криміналізації діянь. Ще у 1925 р. Є.В. Спекторський зазначив: "Кримінальне право карає, не попереджуючи і не виховуючи, карає, не будучи упевненим у тому, кого карати, за що карати і навіть, чи треба взагалі карати" [712, с. 368]. Єдиним серед досліджених кримінальних кодексів, в якому прямо визначені підстави, приводи, умови та порядок криміналізації діянь, є КК Іспанії. У його ст. 1 вказано, що суд або суддя, отримавши відомості про які-небудь дії чи бездіяльність, що не є караними за законом, але заслуговують покарання, повинні утриматися від провадження у справі і надати на розгляд Уряду доводи, за якими дане діяння "вимагає застосування кримінальної санкції".

Що ж стосується тези О.О. Малиновського про те, що за відсутності у кримінальному законі вказівки на суспільну небезпечність як обов’язкову ознаку злочину неясно, чим слід керуватися, звільняючи особу, яка вчинила малозначне, але формально злочинне діяння, від покарання, слід згадати і про те, що: а) усі кримінальні кодекси держав Західної Європи містять норми, згідно з якими особа може бути звільнена від покарання у зв’язку з особливими обставинами діяння; б) сама дефініція малозначного діяння, як у КК Росії, так і в кримінальних кодексах інших держав, де вона присутня, є настільки неконкретною (як-от у КК Росії – "дія (бездіяльність), яка не являла суспільної небезпечності"), що навряд чи вона дає можливість особам, які застосовують кримінальний закон, застосовувати її однаково у всіх схожих випадках.

Матеріально-формальне поняття злочинного діяння є характерним лише для кримінальних кодексів України, Росії, Білорусі, Литви та Молдови. При цьому у КК Молдови ознака суспільної небезпечності замінена ознакою шкідливості.

Відповідно до КК Литви злочином є небезпечне і цим Кодексом заборонене діяння, за вчинення якого передбачене покарання у вигляді позбавлення волі, а кримінальним проступком – таке саме діяння, за вчинення якого передбачене покарання, не пов’язане з позбавленням волі, за винятком арешту. Ці визначення означають, що КК Литви повністю не відмовився від матеріальної ознаки злочину, але головну увагу приділяє караності діяння певною мірою покарання [578, с. 55]. На наш погляд, у цих поняттях знайшло відображення загальнотеоретичне положення про кримінальну відповідальність як обов’язкову ознаку – правовий наслідок – будь-якого правопорушення. Покарання ж, безумовно, є основним способом реалізації кримінальної відповідальності. Як зазначають литовські вчені, згідно з законодавчим описанням норм Спеціальної частини КК Литви, законодавець відмовився від поняття караності діяння, натомість акцент зроблено на його забороненості, яка означає, що законодавець включив діяння як небезпечне до списку злочинів. Караність же пов’язана з винним порушенням кримінальної заборони [578, с. 49].

Специфікою кримінальних кодексів деяких європейських держав (Австрії, ФРН, Естонії, Іспанії, Сан-Марино) є те, що у них чітко – і по суті однаково – визначаються умови караності бездіяльності. Так, акцентуючи на тому, що злочинним діянням визнається, як правило, дія, КК ФРН визначає дві умови, за яких караною може бути і бездіяльність: а) особа внаслідок покладеного на неї спеціального юридичного (але не морального) обов’язку повинна була не допустити настання певних наслідків і б) бездіяльність відповідає конкретному складу діяння, передбаченому Особливою частиною.

Проаналізувавши досвід законодавців Австрії, Іспанії і ФРН, російські дослідники слушно пропонують для запобігання безпідставного притягнення громадян до кримінальної відповідальності за пасивну поведінку доповнити національний КК статтею, в якій були б закріплені найбільш важливі положення щодо злочинної бездіяльності [320, с. 35–37]. До речі, положення кримінальних кодексів зазначених держав щодо бездіяльності запозичені турецьким законодавцем при прийнятті КК Туреччини 2005 р. [734, с. 74].

Важливо також визначити ставлення законодавців європейських держав до адміністративної та дисциплінарної преюдиції.

КК Іспанії передбачає випадки адміністративної преюдиції, що не є характерним для кримінальних законів держав Західної Європи. Наприклад, серйозна дискримінація працівників за певними ознаками, а так само не відновлення стану рівності визнаються злочинами лише після накладеної раніше адміністративної санкції.

Введення до КК Литви поряд зі злочином кримінального проступку дозволило виключити адміністративну, дисциплінарну преюдицію як ознаку злочину. Адже, як правильно зазначають литовські вчені, "повторне вчинення противоправного діяння після накладення адміністративного стягнення не може впливати на переростання правопорушення з однієї якості в іншу (у нашому випадку – із адміністративного правопорушення у злочин). Ця обставина може враховуватись при індивідуалізації покарання" [578, с. 50, 87].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Хавронюк Микола Іванович удк 343 (4: 447) кримінальне закон (2)

    Закон
    Науковий консультант академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор БАУЛІН Юрій Васильович, Інститут вивчення проблем злочинності АПрН України,
  2. Міністерство освіти І науки україни київський національний університет імені тараса шевченка кафедра кримінального права та кримінології

    Документ
    2.1.3 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень .…….
  3. Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

    Документ
    У збірнику наукових праць репрезентуються матеріали доповідей, які були представлені під час проведення пленарних і секційних засідань міжнародної науково-практичної конференції „Треті Прибузькі юридичні читання”, що відбувалася 23-24
  4. Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

    Закон
    Экономические преобразования, происходящие во всем мире, в том числе и в Украине, процессы глобализации, интеграции, расширение и углубление внешнеэкономических связей не оставляют шансов для нашего государства искать и устанавливать
  5. «european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Терентьєв В.І. канд. юр. наук, доцент (голова); Козаченко О.В. канд. юр. наук, доцент (заступник голови); Достдар Р.М. канд. юр. наук, доцент МНЦ ОНЮА; Ємельянова Л.

Другие похожие документы..