Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Диплом'
Организовать ввод количества пропущенных часов за каждый день по уважительным (болезнь, отпускные) и неуважительным причинам по каждой специальности,...полностью>>
'Документ'
Анонс. Доктор физико-математических наук, Баранцев Рэм Георгиевич – первый крупный учёный, обративший внимание на первое издание результатов моих нео...полностью>>
'Автореферат'
Защита диссертации состоится “ 24 ” декабря 2010 г. в 1330 часов на заседании диссертационного совета Д 218.008.05 при Федеральном государственном обр...полностью>>
'Документ'
Міграції – це переміщення людей із зміною місця проживання. Вони мають різну інтенсивність, спрямованість, тривалість залежно від багатьох причин....полностью>>

Хавронюк Микола Іванович удк 343 (4: 447) Кримінальне закон (1)

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Розділ 1

Загальні положення про кримінальне законодавство держав континентальної Європи

1.1. Методологія дослідження кримінального законодавства

держав континентальної Європи та його генезис

1.1.1. У XVIII–ХІХ і на початку ХХ століть в імператорській Росії кримінальне законодавство держав Європи вельми часто було предметом зацікавленості науковців-криміналістів. У зв’язку з цим видавались переклади як відповідних актів такого законодавства [761; 786], так і праць європейських криміналістів [112; 461; 462; 722; 730; 731; 780; 781; 860], а також спеціальні дослідження вітчизняних криміналістів [97; 152; 295; 592; 593; 623], серед яких особливо треба відмітити працю київського професора С.Й. Богородського [114]. Деякі з них навіть перевидаються тепер за допомогою можливостей електронних ЗМІ [776].

У тодішніх працях з кримінального права, як правило, використовувалися зарубіжні джерела. Наприклад, С.В. Познишев у своєму підручнику постійно посилається на праці німецьких, австрійських, французьких криміналістів, тим самим підкреслюючи, що основні проблеми кримінального права, незважаючи на відмінності у кримінальному законодавстві різних держав, є однаковими [605].

Україна також мала непогану традицію порівняльно-правових досліджень. На необхідність впровадження порівняльних засад дослідження права ще у ХVІІІ ст. вказував українець, перший професор права в Російський імперії С.Ю. Десницький. Україна дала світу таких видатних компаративістів, як М.М. Ковалевський, В.М. Корецький та ін. [393, с. 52–58]. Харківський компаративіст М.О. Максимейко ще наприкінці ХІХ ст. правильно визначив, що схожість правових систем різних держав виникає через загальність їх походження, запозичання, які відбуваються між ними, та ідентичність умов життя і потреб населення [387, с. 19]. О.Ф. Кістяківський присвятив значну частину виданого у Києві підручника з кримінального права розгляду усіх існуючих на той час у світі кримінально-правових теорій [315, с. 133–173].

За часів СРСР генезис та стан кримінального законодавства так званих тоді "капіталістичних" ("буржуазних", "імперіалістичних") держав Європи досліджувалися не так часто. Опубліковані переклади праць зарубіжних "капіталістичних" криміналістів були надзвичайною рідкістю [76; 81; 109; 134], так само як і видання актів вказаного законодавства в СРСР [291; 708; 709; 758]. Саме це законодавство, якщо і досліджувалось, то переважно критично, – і, продираючись через хащі претензій ідеологічного характеру, часто буває важко знайти у більшості праць щось схвальне, позитивне (про що свідчать навіть і назви деяких з них). Монографічних праць серед них – не так багато [99; 189; 190; 288; 296; 297; 373; 470; 471; 594; 651; 704; 866; 874]. Дійсно, навіщо ж вивчати буржуазне кримінальне право, якщо однак "найбільш гнусні злочини експлуататорських класів або загалом не вважаються злочинами, або... залишаються безкарними" [595, с. 16]. Ще менше серед вказаних праць – виданих в Україні [562; 563]. Я.М. Брайнін проаналізував лише джерела кримінального права таких держав, як Франція, ФРН, Італія, Швейцарія, Англія, Австрія, Греція, Данія, Фінляндія, Бельгія, Голландія, Швеція, Норвегія, Іспанія [129].

У підручниках того часу змістовний аналіз відповідних кримінально-правових приписів часто не здійснювався, а у розділах і главах з характерними назвами (як-от "Антинародний характер буржуазного кримінального права", "Реакційна сутність буржуазного кримінального права") викладалися думки основоположників марксизму-ленінізму про буржуазне кримінальне право і йшлося про кримінальне право імперіалістичних держав як "одне із знарядь придушення політичних противників буржуазії" [760, с. 470–503]. Таким же чином можна охарактеризувати й інші роботи, а тому звертатися до їх змісту надалі не будемо. Вигідно відрізняються відсутністю надто нав’язливої ідеологізованості хіба що кілька праць з проблем кримінального права зарубіжних держав [424; 488; 622; 750; 751; 752; 753]. До таких праць можна віднести і спеціальне дослідження українського науковця С.С. Яценка [884].

Дещо більше уваги – у даному випадку позитивної – приділялося кримінальному законодавству соціалістичних держав Європи (хоча цих держав було набагато менше, ніж капіталістичних). Були видані і гарно проаналізовані кримінальні кодекси майже усіх цих держав [69; 70; 166; 167; 168; 169; 208; 306; 437; 494; 551; 577; 654; 676; 790].

У період після 1991 р. кримінальне законодавство держав Європи в Україні досліджувалось, на наш погляд, недостатньо. Можна згадати лише два виданих переклади праць европейських криміналістів [442]. Як це буде показано далі, є низка праць українських вчених, які у межах дослідження тих чи інших проблем кримінального законодавства України як основного предмету аналізували законодавство інших окремих держав. Найчастіше ж кримінальне законодавство держав Європи українськими дослідниками вивчалось у розрізі злочинів міжнародного характеру і міжнародних злочинів. У 1996 р. у Києві вийшла компілятивного характеру брошура, де проаналізовані окремі положення законодавства Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехії, Словаччини, Албанії, ФРН, Італії, Франції [575]. Нарешті, у деяких підручниках кримінальне право окремих іноземних держав розглядається на рівні окремих глав [398, с. 445–448; 399, с. 333–347; 400, с. 627–647]. Серед праць, спеціально присвячених аналізу інститутів Загальної частини кримінального законодавства зарубіжних держав, можна назвати хіба що працю І.В. Красницького [389], а аналізу інститутів Особливої частини кримінального законодавства зарубіжних держав – працю Д.І. Крупка [409]. Є – це також буде показано далі – певна кількість праць, в яких кримінальні закони деяких зарубіжних держав використовувались як призма, через яку розглядалися ті чи інші проблеми Загальної частини кримінального законодавства України.

Те, що праць, безпосередньо присвячених дослідженню певних кримінально-правових інститутів за кримінальним законодавством зарубіжних держав або дослідженню кримінального законодавства тієї чи іншої держави так мало, є дещо дивним. Адже давно зникли "залізна завіса" й ідеологічні шори, поступово з’явилися на книжковому ринку російськомовні переклади кримінальних кодексів багатьох держав світу (лише Санкт-Петербурзьким видавництвом «Юридический центр Пресс» у 2000–2006 рр. видано понад тридцять кримінальних кодексів різних держав світу), чимало було говорено про інтеграцію України до певних європейських структур, а також до нових структур на просторах колишнього СРСР і про необхідність узгодження, адаптації законодавства. Нарешті, протягом майже усіх 90-х років ХХ ст. розроблявся новий КК України, в якому могли б бути втілені деякі запозичені положення кримінального законодавства інших держав.

Набагато більше відповідних спеціальних праць вийшло в останні 15 років в Росії. Серед них більшість присвячена лише окремим кримінально-правовим інститутам, при цьому кримінальне законодавство держав Центральної та Західної Європи у деяких із них не аналізувалось [73; 84; 87; 93; 120; 163; 178; 237; 257; 282; 303; 413; 433; 596; 597; 695; 744]. Дослідженню комплексу різних (або й багатьох) кримінально-правових інститутів присвячено менше праць, при цьому в них аналізується лише законодавство однієї [253; 287; 414; 425] чи кількох [255; 416; 436; 477; 478; 755] держав (із числа держав романо-германської сім’ї це, як правило, ФРН і Франція, рідше також Італія, Швейцарія, Іспанія, Польща). Як позитивне надбання російської науки слід відзначити також існування спеціальних кримінологічних праць [290]. Разом з тим, спільною вадою майже усіх згаданих праць є те, що положення про кримінальне законодавство різних держав в них мають переважно описовий характер, висновки ж щодо спільного та відмінного у цьому законодавстві та можливих шляхів його гармонізації, як правило, відсутні. Утім, існують приємні винятки. Наприклад, у проведеному К.О. Борисенко дослідженні, значна частина якого присвячена аналізу кримінального законодавства інших країн, червоною ниткою пройшла така теза: "проведений аналіз дозволив виявити прогалини кримінального законодавства Росії і через запозичення позитивного досвіду зарубіжних країн запропонувати шляхи їх заповнення" [121, с. 25].

Переважна більшість положень нашої дисертації, але у більш детальному вигляді, викладена в однойменній монографії [827]. Ця дисертація частково являє собою квінтесенцію зазначеної монографії, а частково – розвиває чи уточнює її положення.

1.1.2. Особливістю будь-якого компаративного дослідження – і це дослідження не становить винятку – є те, що для досягнення його мети і вирішення його завдань переважно застосовується порівняльний метод. Його значення, як слушно зазначає В.М. Селиванов, полягає не у відкритті нових фактів, а у науковому пояснюванні вже знайдених, дозволяє у суспільствознавстві замінити експериментальний метод [684, с. 544–545]. У кримінальному праві за допомогою цього методу виявляються найбільш досконалі правові формули і відшукуються найкращі можливості реалізації принципів кримінального права [756, с. 17].

Порівняння розуміється як процес відображення і фіксації відношень тотожності, схожості у правових явищах різних держав, а порівнянню піддається одиничне, особливе і загальне у таких явищах. Юридична компаративістика – це насамперед виявлення всезагального, загального, різного та унікального у правових явищах [736, с. 34–36]. Передумовою до проникнення в сутність зазначених явищ стає пошук їх загальних рис, опанування властивих їм закономірностей. Загалом об’єктами порівняння можуть бути системи і галузі права, інститути права, акти законодавства, матеріали юридичної практики і положення юридичної теорії [261, с. 9; 698, с. 558–561]. Хоча у нашому дослідженні приділена певна увага порівнянню усіх названих об’єктів, перевага все ж надається одному з них – актам кримінального законодавства, у першу чергу кримінальним кодексам.

Прийнято вважати, що порівняння здійснюється у формах зіставлення і протиставлення, при цьому воно може бути науковим лише у випадках, коли порівнюються не випадкові, а типові факти, враховується взаємозв’язок з конкретною обстановкою, причинами виникнення, а також динаміка розвитку [261, с. 9; 384, с. 32; 560, с. 35]. Порівняльний метод має два різновиди: синхронічний (коли порівнянню піддаються об’єкти, локалізовані у певний момент часу, з метою виявлення їх типових, загально значимих рис) і діахронічний (або порівняльно-історичний – коли об’єкт досліджується в історичному плані, і завдяки цьому створюється уявлення про еволюцію змісту того чи іншого правового феномену) [858, с. 391–393].

Ми намагались враховувати усе це під час дослідження, використавши також наукові результати українських вчених щодо методології порівняльного правознавства [110]. Саме завдяки цьому і були виявлені загальні риси і особливості тих чи інших інститутів і приписів кримінального законодавства різних європейських держав. Застосування цього методу в інших дослідженнях дозволило, як відмітив М.І. Бажанов, запровадити у чинному КК України, наприклад, інститут обмеженої осудності, прийняти позитивне рішення про скасування смертної кари. Загалом "цей метод дає можливість оцінити ті чи інші норми кримінального права країн зарубіжжя на предмет їх використання в нашому законодавстві. Звичайно, не йдеться про повне перенесення іноземного права на наш ґрунт, що неприпустимо, але окремі його положення може бути сприйнято" [399, с. 24].

Зрозуміло, що результати будь-якого наукового дослідження не можуть бути достовірними, якщо використано лише один метод. Тим більше, коли аналогічні правові феномени підлягають порівняльному дослідженню, воно неможливе без попереднього вивчення й аналізу цих феноменів за допомогою інших методів. Тому методологію цього дослідження загалом склала система загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечили об'єктивний аналіз досліджуваного предмета. З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження автор застосовував, крім порівняльного, в їхній сукупності і такі методи:

- історичний (генетичний). Цей метод використано для ретроспективного вивчення проблем кримінального права, закономірностей і тенденцій розвитку кримінального законодавства в державах континентальної Європи, факторів, що впливали на його розвиток, виявлення впливу кримінального законодавства певних держав на розвиток кримінального законодавства інших держав;

- структурно-функціональний. Він у даному дослідженні також має особливе значення, оскільки порівнюється між собою дуже багато кримінально-правових явищ, і лише за його допомогою відповідні об’єкти можливо дослідити як взаємопов’язані елементи кримінально-правових систем;

- системного аналізу (системний). Саме системний метод зобов’язує проводити дослідження кримінально-правових явищ як цілісної множини, що складається з підсистем і елементів. Система права, що існує у будь-якій державі, складається з відповідних підсистем – галузей, підгалузей, інститутів (скажімо, у кримінальному праві інститут поняття злочину чи інститут покарання) тощо. Наприклад, принципу системності відповідає розташування у Кримінальному кодексі Загальної й Особливої частин, розділів, статей; при цьому власну систему має як кримінальне законодавство будь-якої держави, так і його окремі інститути [399, с. 23–24; 858, с. 33–34]. Врахування цього при здійсненні компаративного дослідження дало змогу порівняти між собою відповідне одиничне, особливе і загальне у кримінально-правових явищах, типові, а не випадкові факти;

- догматичний (формально-юридичний). Цей метод, який за висловом Ієринга, є "абеткою права", виходить з правила: forma legalis – forma esseentialis (юридична форма – це істотна форма), і дозволяє вивчати право як таке, у "чистому виді", поза його зв’язком з економікою, політикою, мораллю тощо. Призначення цього методу полягає в аналізі чинного законодавства та практики його застосування, у виявленні очевидних аспектів правових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони і зв’язки. Він здійснюється за допомогою формально логічних прийомів: аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстракції та інших, і дозволяє виробити поняття, описати, узагальнити, класифікувати, систематизувати, передати отримане знання ясним, цілком визначеним чином [399, с. 22; 560, с. 35; 698, с 15];

- логічний. Цей метод дозволив, з одного боку, виявити логічні помилки, присутні в окремих положеннях кримінального законодавства, певну непослідовність законодавців окремих держав, не сприймати як істинні і заперечити деякі хибні судження науковців, а з іншого – сконцентруватися на предметі дослідження і відволіктися від несуттєвого;

- соціологічний. Він полягає в дослідженні злочину і покарання як явищ соціальних [399, с. 23]. На цій основі зроблені деякі висновки про необхідність кримінально-правової заборони, її передчасність і непотрібність взагалі;

- статистичний. Загалом цей метод використовується для встановлення статистичних даних про кількість вчинених злочинів, засуджених осіб тощо, а у цьому дослідженні має порівняльний контекст;

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте

Але цими державами питання про роль судових прецедентів та інших джерел кримінального права не обмежується. Л.О. Корчевна, з посиланням на праці західних правників (Р. Давида і К. Жоффре-Спінозі, Ж.-Л. Бержеля, Г. Бермана та ін.) нагадує, що європейська правова традиція загалом ніколи не змішувала право та закон (за винятком кодифікації і законодавчого позитивізму ХІХ ст., який нині подоланий) і не стверджувала, що вивчення одного лише закону дозволяє дізнатися, що таке право; адже воно не міститься виключно у законодавчих нормах. На думку західних правників, жодна з форм права (законодавство, звичаєве право, договірне право, судове або прецедентне право, доктрина) не може претендувати на єдино практичне та справедливе – кожна з них має свої переваги та недоліки. На континенті має місце поступове послаблення віри у закон; у ньому вбачають все більше тільки вираження загальних принципів, які надають великого простору для тлумачення, внаслідок чого постійна судова практика все виразніше стає самостійним джерелом права. Отже, сьогодні відмінність між тією чи іншою правовою сім’єю полягає у тому, яке саме з правових джерел переважає над іншим; такого ж юридичного устрою, який віддавав би перевагу виключно одному з джерел права і нехтував іншими, не існує [377]. Р.Б. Хорольський підтверджує, що в ЄС фактично визнано прецедентний характер рішень Суду ЄС та їх статус як найважливішого джерела європейського права [851].

Російські фахівці з теорії права зазначають, що доктрина у питанні про судову практику як джерело права романо-германської сім’ї є досить суперечливою. Але зростаюче значення касаційного прецеденту, значна кількість опублікованих збірників і довідників судової практики свідчать, що судова практика є допоміжним джерелом права, яке не посягає на вихідний принцип панування закону і не перетворює суддю у законодавця [560, с. 314–315; 858, с. 402]. О.О. Малиновський також стверджує, що аналіз зарубіжної і російської судової практики достатньо переконливо свідчить про значну роль прецедентів у правовому регулюванні і називає прецедент нічим іншим, як "доопрацюванням" судом законотворчої роботи парламенту [476, с. 43, 47]. В літературі наводяться такі приклади. У 1958 р. Касаційний суд Франції своїм рішенням визнав крайню необхідність обставиною, що звільняє від кримінальної відповідальності. Іншими судовими рішеннями були вироблені умови правомірності крайньої необхідності. У постанові Пленуму Верховного Суду РФ від 10 лютого 2000 р. № 6 "Про судову практику у справах про хабарництво і комерційний підкуп" дається тлумачення термінів "загальне заступництво" і "заступництво по службі", містяться правила кваліфікації деяких діянь [416, с. 128–129]. А.В. Наумов прогнозує, що в Росії роль судового прецеденту буде підвищуватися: суди отримають право офіційно посилатися на рішення Верховного Суду у конкретних справах як на прецедент тлумачення кримінально-правової норми, що ними застосовуватиметься [549, с. 550]. Висловлюючи такі міркування, російські автори мають можливість спиратися на ст. 56 чинного у Росії Закону про судоустрій в редакції від 20 серпня 2004 р., згідно з якою керівні роз'яснення пленуму Верховного суду є обов'язковими не тільки для судів, а й для інших органів та посадових осіб, які застосовують закон, з приводу якого дане роз'яснення [264]. Утім, існує й інша думка: нібито вища судова інстанція, виходячи з принципу розподілу влад, не повинна "приміряти на себе тогу законодавця", а має лише виходити у законодавчий орган з ініціативою зміни закону [283, с. 30]. Але згідно з Конституцією України Верховний Суд України не має такого права.

Українські вчені також не відкидають можливості запозичення певних елементів прецедентної системи права. Так, В.Ф. Опришко вказує: "Особливістю європейського права є те, що воно виникло та активно розвивається на основі як континентального, так і загального права. Наприклад, питаннями забезпечення прав та свобод людини в рамках Ради Європи займається Європейський суд з прав людини. В своїй діяльності він... активно використовує... правило прецеденту. Обґрунтування судових рішень відбувається, виходячи не тільки з норм відповідних конвенцій, а й принципів справедливості, розумності, природного права, відповідності моральним критеріям суспільної необхідності. Держави-члени Ради Європи, серед яких і Україна, зобов'язані визнавати обов'язковість юрисдикції цього суду" [566, с. 40–41]. В.Я. Тацій і Ю.М. Грошевий зазначають: "Повинно бути переосмислене ставлення до постулатів звичаєвого права... В першу чергу це стосується судового прецеденту...". Автори вважають цілком правильною правозастосовну практику Верховного Суду України, коли судові рішення скасовуються як такі, що суперечать тому тлумаченню закону або окремих його положень (нерідко розширених), які містяться в тій чи іншій постанові пленуму [733, с. 54]. Російські вчені давно визнали джерелами кримінального права Росії прецедентні рішення Європейського суду з прав людини [637]. У 2006 р. набрав чинності Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". Закон встановлює обов'язкове здійснення перевірки законів і підзаконних актів та їх проектів на відповідність практиці Суду, а суди України при розгляді справ повинні застосовувати практику Суду як джерело права [266; 324, с. 131].

Конституційний суд ФРН намагався знайти вирішення проблеми співвідношення між матеріальним і формальним за допомогою тези, що суддя повинен дотримуватися не лише закону, а й права загалом (ст. 20, абз. 3 Основного Закону ФРН), тобто тих загальних принципів права, що закріплені у "фундаментальних, перевірених практикою уявленнях суспільства про справедливість". Виходячи з цього "права", судді можуть добудовувати закони, і не лише шляхом їх тлумачення, а й заповнюючи прогалини в законі та обмежуючи юридичний склад норми. Така суддівська добудова, що відходить від букви закону, є допустимою лише тоді, коли потреби реалізації права важливіші за дотримання принципу поділу влади і "правопевності", які вимагають суворого дотримання закону. Однак, якщо конкретно сформульована норма виключає потребу її тлумачення, то, з огляду на конституційно-правову монополію, залишається тільки можливість звернення до Конституційного суду. Спроба суддівського заповнення прогалин у праві суворо заборонена, наприклад, принципом "nulla poena sine lege" (абзац 2 ст. 103 Основного Закону ФРН), що виключає аналогію при встановленні, виборі чи посиленні міри покарання. "Під диктовку законодавця" існує і податкове право, яке також не можна змінювати, а тим більше створювати за аналогією [856, с. 99–100].

Згадаємо про те, що і римське право у початкових його формах носило саме прецедентний характер – воно являло собою "право суддів" – преторів, інших посадових осіб, які вирішували конкретні життєві ситуації. Лише потім в результаті діяльності великих римських юристів запрацювала думка, почали вироблятися нормативні узагальнення, принципи, стрункі юридичні конструкції, стверджуватися адекватна юридична термінологія. У середні століття, в результаті праці глосаторів, які тлумачили положення візантійського права, ці положення затвердились у правосвідомості юристів Нового часу і врешті-решт у виді нормативних узагальнень втілились в законах.

Юристам добре відомо, по-перше, що для застосування права недостатньо упевнитися в існуванні тієї чи іншої юридичної норми, а необхідно ще й встановити її точний смисл, по-друге, що закони бувають неточними, неясними, неповними і суперечливими, а суди, застосовуючи закон, не мають права відмовити у вирішенні справи на підставі недоліку закону, по-третє, що відмінність у розумінні законів призводить до різних наслідків їх застосування, а це порушує принципи єдності правового порядку і рівності усіх перед законом. Тому суди повинні мати закріплене законом право не лише з’ясовувати справжній смисл неясних законів, а й заповнювати прогалини в законах та усувати суперечності, які в них існують [258, с. 61–62].

З цим, на нашу думку, можна погодитися. Загалом вважаємо, що невизнання судової практики джерелом кримінального права у вітчизняній доктрині ґрунтується на помилковому уявленні, нібито визнання її таким джерелом буде прирівняне до застосування аналогії у кримінальному законі. З одного боку, цілком правий Я.М. Брайнін у тому, що законодавець встановлює кримінальну відповідальність за порушення лише тих норм, охорону яких він визнає необхідною, і саме тому застосування за аналогією кримінального закону не може мати місця у зв’язку з порушенням таких норм, кримінально-правова охорона яких хоча б in genere не регламентована [107, с. 64]. З іншого, по-перше, кримінальний закон не лише встановлює кримінальну відповідальність за порушення тих чи інших норм, а й містить масу інших приписів, застосування яких за аналогією абсолютно не суперечить принципу nulla poena sine lege. По-друге, і у випадку заперечення застосування аналогії при встановленні, виборі чи посиленні міри покарання зазвичай виходять з ідеалу, тобто з того, що законодавець чітко визначив як злочин, так і покарання. Але що робити, коли закон неясний чи суперечливий? Оскільки ж це трапляється надто часто, то було б помилкою усі надії щодо тлумачення цих суперечностей покладати виключно на Конституційний Суд.

Судовий прецедент створюється, як відомо, судом. Рішення суду, яке має прецедентний характер, виноситься при розв’язанні конкретної справи, містить у собі правову норму, внаслідок чого нижчі суди посилаються на нього у своїх наступних рішеннях, і є обов’язковим для застосування усіма судовими інстанціями [259, с. 54]. За цими ознаками судовий прецедент і відрізняється від судового тлумачення.

На наш погляд, судові прецеденти, які можуть стати ще одним офіційним джерелом права, міг би створювати і Верховний Суд України.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Хавронюк Микола Іванович удк 343 (4: 447) кримінальне закон (2)

    Закон
    Науковий консультант академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор БАУЛІН Юрій Васильович, Інститут вивчення проблем злочинності АПрН України,
  2. Міністерство освіти І науки україни київський національний університет імені тараса шевченка кафедра кримінального права та кримінології

    Документ
    2.1.3 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень .…….
  3. Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції генезису державності І права збірник наукових праць миколаїв 2007

    Документ
    У збірнику наукових праць репрезентуються матеріали доповідей, які були представлені під час проведення пленарних і секційних засідань міжнародної науково-практичної конференції „Треті Прибузькі юридичні читання”, що відбувалася 23-24
  4. Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

    Закон
    Экономические преобразования, происходящие во всем мире, в том числе и в Украине, процессы глобализации, интеграции, расширение и углубление внешнеэкономических связей не оставляют шансов для нашего государства искать и устанавливать
  5. «european quality» сучасний вимір держави та права міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

    Документ
    Терентьєв В.І. канд. юр. наук, доцент (голова); Козаченко О.В. канд. юр. наук, доцент (заступник голови); Достдар Р.М. канд. юр. наук, доцент МНЦ ОНЮА; Ємельянова Л.

Другие похожие документы..