Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа'
выработка предложений и рекомендаций по оптимизации функционирования и развития системы образования на основе анализа основных проблем в развитии сист...полностью>>
'Документ'
направления подготовки магистров Код Наименование 01 ФИЗИКО-МАТЕМАТИЧЕСКИЕ НАУКИ 010100 Математика 010 00 Математика и компьютерные науки 010300 Фунд...полностью>>
'Документ'
Первая остановка на экскурсионном маршруте - маленький, но гордый городок Козелец. Экскурсия в собор Рождества Богородицы - одно из знаменитейших соо...полностью>>
'Закон'
Суд апелляционной инстанции проверяет по апелляционным жалобам и представлениям законность, обоснованность и справедливость приговора и постановления ...полностью>>

1. Завершальний етап розвитку класичної політичної економії. Джон Стюарт Міль

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

ЗМІСТ:

  1. Завершальний етап розвитку класичної політичної економії. Джон Стюарт Міль..........................................................................................................................3

  2. Економічні погляди Г. Плеханова.......................................................................16

Список використаної літератури..............................................................................17

1. Завершальний етап розвитку класичної політичної економії. Джон Стюарт Міль.

Класична школа політичної економії, започаткована Адамом Смітом і Давидом Рікардо, справила великий вплив на дальший роз­виток економічної науки та формування економічної політики. Уні­версальність та космополітичність теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні, але особливості економічного розвитку кожної з них сприяли тому, що класичні ідеї адаптувались різними авторами для вирішення теоретичних та практичних проб­лем соціального розвитку власних країн. Класичні доктрини знайш­ли відображення у працях багатьох авторів, зокрема економістів но­вої хвилі — Сея, Мальтуса, Сеніора, Бастіа, Мілля та інших, що ви­світлювали важливі проблеми розвитку суспільства.

Цих авторів відносять до представників класичної школи тому, що в центрі їхньої уваги все ще залишаються проблеми економічного розвитку, зросту масштабів виробництва. Як і основоположники кла­сичної школи, вони вважали, що капіталізм, побудований на приват­ній власності й зіткненні інтересів економічних суб'єктів — власників факторів виробництва, є прогресивним ладом; що головними умовами зростання багатства суспільства є вільна конкуренція та раціональний розподіл вартості; що в основі ринкового саморегулювання лежить «вартість»: саме вона, її величина та рівень її відшкодування визна­чають дальшу долю виробництва товарів, рівень доходів власників та безпосереднього виробника; що розподіл раціональний, коли частка вартості, отримана у вигляді доходів, відповідає витратам праці; що тільки ринок визначає, скільки і чого необхідно виробляти, і держава не повинна втручатися в ринкові відносини, бо це призведе до руйну­вання ринкових механізмів саморегулювання.

Більшість ідей, сформульованих цими авторами, були своєрід­ним розвитком класичної доктрини. Адже теорія Сміта і Рікардо — це теорія ринкової економіки і якісної характеристики її основ: вар­тості, ціни, доходів та їхніх джерел, це доведення визначальної ролі матеріальної сфери виробництва, об'єктивної суті економічних за­конів, необхідності свободи підприємництва, вільної конкуренції.

Проте економісти нової хвилі привнесли й нові ідеї в класичну теорію. Ці ідеї, поєднані єдиною методологією, стали основою більш ґрунтовного й різнобічного аналізу капіталістичного вироб­ництва. Завдяки їм класична політекономія перестає бути однорід­ною, перестає однозначно трактувати проблеми розвитку.

Саме новій хвилі в класичній теорії належить першість у загост­ренні уваги до проблем обміну й розподілу, до їхньої ролі у збага­ченні суспільства. Представники цієї хвилі визнають, що виробництво визначає рівень доходів і їх розподіл, але наголошують, що розвиток виробництва, у свою чергу, залежить від доходів (плато­
спроможності) споживача, тому раціональний розподіл вартості є важливою умовою розвитку.

Матеріальна сфера виробництва більше не розглядається як єдина, де створюється багатство: в поле зору потрапляє нематеріальна сфера, де результати праці не мають товарного вираження (послуги, мистецтво, наука тощо), хоч зайняті там люди отримують доходи.

Ряд авторів визнає, що праця в нематеріальній сфері також створює вартість, яка підлягає розподілу, тобто вони вже не ототожнюють вартість як сукупність матеріальних цінностей — товарів, з вартістю як затратами праці.

Тому виникає нове, розширене трактування «вартості» як абстрактної категорії, що матеріалізується в ціні і проявляється у процесі обміну лише як тенденція. Визнаючи, що ціна залежить від зіткнення суб'єктивних оцінок виробника і споживача, представники
нової хвилі звертають увагу на те, що вартість є тільки основою, яка
визначає напрями розвитку економіки і створює економічну рівновагу. Ціна і ціноутворення є реальним явищем, що забезпечує раціональний розподіл.

У зв'язку з цим виникає необхідність з'ясувати, як саме відбувається розподіл суспільної вартості. Якщо Сміт та Рікардо обмежувались тезою про те, що вартість розподіляється відповідно до витрата праці, і тому постійно натрапляли на труднощі, пояснюючи природу таких видів доходу, як прибуток, рента і процент, то в економісті!] нової хвилі виникає ідея щодо розподілу за факторами виробництвам

Витрати живої праці не розглядаються більше як єдиний факторі
багатства, а тому і зростання обсягів виробництва так прямо, як у Сміта, не зв'язується зі зростанням населення. Водночас досліджується нова суттєва проблема — рівень зайнятості й чинники, що його обумовлюють.

Пояснюючи роль суб'єктивного фактора в розвитку суспільного виробництва, економісти нової хвилі зосереджуються на проблемі зіткнення економічних інтересів, конкретизуючи її як протистояння виробника і споживача. Конкуренцію суб'єктів господарювання трактують як умову вільного функціонування й розвитку ринкової економіки, а відносини «виробник—споживач» — як суть, основу її самоврівноважування.

Таким чином, розвиваючи положення класичної школи, економі­сти нової хвилі прийшли до розуміння того, що неабияку роль у процесі виробництва та обміну відіграє суб'єктивний фактор і влас­тивість товарів задовольняти потреби, що за надзвичайної важливо­сті суто абстрактних проблем політична економія ними не вичерпу­ється, і економічна поведінка суб'єктів ринку зобов'язує до мікроекономічного аналізу. Такі питання, як нагромадження та ін­вестиції, кризи та економічна роль держави, знайшли своє місце в наукових дослідженнях.

Нові теорії породжували бурхливу критику як суто теоретичних положень, так і практичних, прикладних їх аспектів з боку орто­доксальних прихильників абстрактного, вартісного аналізу еконо­мічних явищ, оскільки не зовсім вписувались у рамки класичних уявлень. Але саме в межах цих теорій було закладено основи сис­темного, багатофакторного методу дослідження, який згодом став джерелом розвитку нового, неокласичного напрямку в політичній економії.

Найбільш відомим послідовником класичної традиції був Джон Стюарт Мілль (1806 — 1873). Книжка Мілля «Принципи політич­ної економії» (1848) протягом другої половини XIX ст. була основ­ним навчальним посібником для економістів. Її успіх зумовлювався вдалим поєднанням класичного та інших напрямків, стрункою й вивченою філософською картиною економічного устрою суспільства, майстерним викладом основного змісту теорії Рікардо та не менш майстерною спробою «примирити» Рікардо та його критиків. Пише після опублікування відомого трактату Маршалла й розвитку граничного аналізу праця Мілля втратила своє значення.

Походження та освіта Джона Стюарта Мілля, викладацька робота в багатьох університетах визначили напрями його діяльності. Батько Джона Стюарта Мілля, Джеймс Мілль, особисто займався вихованням свого сина. Уже в три роки молодший Мілль вивчає грецьку мову, у вісім — латинь, читає грецьких класиків, книги з історії, літератури, вивчає математику, в одинадцять — коригує гранки найвідомішої праці батька «Історія Британської Індії», а в тринадцять — нарівні з дорослими бере участь в обговоренні прин­ципових політекономічних проблем.

У чотирнадцять років він провів рік у Франції, де зустрічався з
економістом Ж. Б. Сеєм та філософом С. Бентамом. Після повернення в Англію протягом двох років серйозно займався вивченням історії, філософії, права. Незабаром він починає працювати в управлінні Ост-Індською компанією, де робить успішну кар'єру. Уже 1822 р. Мілль публікує свої перші праці з політекономії — дві статті
з теорії вартості.

Мілль багато працює над філософськими проблемами, з 30-х років видає філософський журнал, а 1843 р. публікує серйозну філософську працю — «Система логіки». Вона стала методологічною основою для наступної публікації — «Нариси про деякі невирішені питання політичної економії» (1844). Через чотири роки вийшла його книжка «Принципи політичної економії», яка перевидавалась багато разів за його життя, а вже після його смерті її було перекладено багатьма мовами.

Після завершення служби в Ост-Індській компанії Мілль присвятив своє життя науковим дослідженням та політичній діяльності в парламенті, де як ліберал розвивав ідеї буржуазної демократії. Після повернення до влади консерваторів не був переобраний, після чого оселився у Франції, де помер 1873 р.

Наукові праці забезпечили йому визнання як філософу, економісту, політичному діячеві ліберального спрямування [крім уже названих можна згадати ще такі, як «Про свободу» (1859); «Дисертації та обговорення: політичні, філософські та історичні» (1859—1875) — 4 томи; «Роздуми про представницький уряд» (1861); «Пригноблення жінок» (1869); «Три нариси про релігію» (1874) та ін.].

Основну працю Мілля «Принципи політичної економії» (1848)
було написано з метою висвітлити економічні явища у зв'язку із загальною філософією суспільства XIX ст., як це зробив Адам Сміт у XVIII ст. «Принципи» Мілля були своєрідним підсумком розвитку політичної економії першої половини XIX ст.

Виходячи з цього, неважко пояснити його еклектизм. Він з готовністю сприймав усе найліпше, на його погляд, у політичній економії, тому й не зміг уникнути суперечностей. Він твердо вірив у капіталізм, але не відкидав і реформ соціалістичного спрямування,™ дотримувався принципів вільної конкуренції та особистої свободи, але написав, однак, 1852 р. таке: «Якби довелося вибирати між комунізмом з усіма його наслідками і сьогочасним станом суспільства з усіма його стражданнями та несправедливістю, коли приватна власність сама собою обов'язково зумовлює те, що результати праці розподіляються так, як ми тепер бачимо, майже в оберненій залежності від кількості праці: найбільша частка тим, хто взагалі ніколи не працював, трохи менша тим, чия робота є суто номінальною, так далі, у все менших масштабах ... аж до того, що найважча й найвиснажливіша праця не забезпечує достатніх навіть для найнеобхіднішого засобів, якби вибір став між цим і комунізмом, то всі труд­нощі, великі й малі, зв'язані з комунізмом, були б дрібницями порі­вняно з цим».

Та справді геніальною здогадкою Мілля була не критика капіта­лізму, а те, що Мілль бачив можливість його самовдосконалення, еволюційного переростання в систему, яку нині економісти назива­ють соціально орієнтованою економікою.

Праця Мілля «Принципи політичної економії» складається з п’яти книг: «Виробництво», «Розподіл», «Обмін», «Вплив суспільно­го прогресу на виробництво та розподіл», «Вплив уряду». Аналіз су­спільно-економічних процесів підпорядковано принципам, сформу­льованим Міллем в його «Нарисах про деякі невирішені питання політичної економії», де він визначає політичну економію як науку, «котра досліджує закони тих суспільних явищ, що є результатом спільних дій людства зі створення багатства, у тій мірі, у котрій ці явища не спотворюються домаганням іншої мети».

Теорія вартості, головна у Сміта та Рікардо, не стала, однак, цен­тральною проблемою книжки Мілля. Питання вартісних відносин він розглядає у зв'язку з проблемами обміну товарів. На його по­гляд, важливіше значення має співвідношення факторів виробництва.

Аналіз процесу виробництва він починає з характеристики двох його компонентів — праці та природних ресурсів. Праця і природа об'єднуються у виробництві товарів, жодна з них не може бути єди­ним джерелом виробництва. Але в процесі виробництва частина праці застосовується прямо, а частина побічно. Праця буває фізич­ною та розумовою і може давати трояку користь: відчутну, що її відображено в продуктах; відчутну, відображену в удосконаленні людини як фахівця, що в кінцевому підсумку також проявляється в продуктах праці; не відчутну, не відображену предметно, тобто по­слугу (музиканта, актора, законодавця і т. ін.).

Він розрізняє продуктивну працю, якою створюється багатство, й непродуктивну — таку, що не робить світ багатшим у матеріально­му плані, а навпаки, збіднює його на величину споживання матері-ііьних благ тими, хто зайнятий цією працею. Таке обмежене розу­міння Міллем суспільного багатства призвело до багатьох неточностей його теорії.

Третім фактором виробництва Мілль уважає капітал, який називає раніше нагромадженим матеріалізованим продуктом праці.

Гроші не є капіталом і не виконують, на думку Мілля, жодної функції капіталу. Відтак він робить висновок, що гроші є лише відображенням реального капіталу, а отже, заробітна плата виплачується з капіталу, з капіталу авансуються робітники. Капітал, за Міллем, авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили.

Важливу роль капіталу для суспільного відтворення Мілль дово­дить у підрозділі «Основні закони, що стосуються капіталу». З цього приводу він формулює кілька теорем.

Перша теорема Мілля декларує залежність економічного розвитку від наявності капіталу. Тимчасово неінвестований капітал стримує роз­виток, а додатково залучений сприяє створенню додаткових робочих місць, тобто забезпечує додаткову робочу силу заробітною платою.

Друга теорема Мілля полягає в тім, що капітал формується за рахунок заощаджень: вони перетворюються на капітал у процесі виробничого споживання.

Третя теорема: відкладене майбутнє споживання забезпечуєть­ся продуктивним виробничим споживанням і відбуватиметься на розширеній основі лише завдяки виробничому споживанню.

Четверта теорема стверджує, що капітал — це засоби, витрачені на організацію й підтримування продуктивної праці. Попит на
товари визначає, «в якій конкретній галузі виробництва буде вико­ристано працю та капітал, ... попит на працю відображається у вигляді заробітних плат, що передують виробництву...».

Отже, Мілль розглядає капітал як основну умову виробництва,
що передує йому, і формування капіталу узалежнює від заощаджень. Він також уважає, що попит на товари надає руху капіталам, тому капітал є основою врівноважування попиту і пропозиції, його обсяги скорочуються, коли зникає необхідність у товарах даного виду, і зростають, коли попит на товари спадає.

Він розрізняє основний та оборотний капітал і вважає, що їх раціональне поєднання визначається рівнем розвитку виробництва. Однак робоча сила страждатиме за зростання основного капіталу, бо в процесі механізації праці вивільнятиметься зі сфери виробництва,

Мілль досліджує природу факторів економічного зростання. Найважливішим з них, таким, що надає руху всім іншим, він уважає капітал. Капітал у нього — результат заощаджень, утримання від споживання. Він залежить від обсягів фондів, з яких формуються заощадження, та від дійовості причин, через які здійснюються заощадження.

За зростання обсягів капіталу й інвестицій виробництво може зростати необмежено. (Щоправда, дещо інше становище складається, на його думку, в сільському господарстві, де, по-перше, форма власності на землю послаблює стимули його розвитку, тобто рента зменшує частку прибутку, а по-друге, існує природна та економічна межа віддачі капіталу.) Але є чинники, що стримують цей процес.

Заробітна плата. Розміри заробітної плати впливають на обся­ги прибутку, а відтак і інвестицій, тому важливо, щоб вона форму­валася відповідно до потреб виробництва. З цього приводу він за­проваджує категорію сукупних фондів.

Сукупні фонди, за Міллем, — це частина виробничого капіталу, що йде на виплату заробітних плат, авансом, на рівні з фізичним ка­піталом. На розмір фонду впливають ті самі чинники, що сприяють зростанню постійного капіталу. Вони формуються на ринку під впливом попиту і пропозиції, де пропозиція — кількість капіталу, призначеного для утримування робітників, а попит — кількість ро­бітників, що шукають застосування для своєї праці. Межа зростання сукупних фондів — це потреби виробництва й об'єктивне опти­мальне співвідношення між названими факторами виробництва.

Природна, або необхідна, заробітна плата, за Міллем, визначає­ться вартістю життя робітника. Ринкова заробітна плата та «сукупні фонди» орієнтуються на цей рівень. Мілль поділяє погляди Мальтуса на проблему народонаселення і його висновки, що зі зростанням населення, індивідуальна заробітна плата має тенденцію до знижен­ня. Чинники, які сприяють поліпшенню цієї ситуації, — це зростан­ня розмірів капіталу та стримування народжуваності.

Цю доктрину могли б використати підприємці як аргумент у бо­ротьбі проти підвищення заробітної плати, але Мілль у пізніших ви­даннях уточнює цю тезу, зазначаючи, що кількість ресурсів, призна­чених для виплати заробітної плати, залежить від загальних розмірів капіталу, який зростає, і заперечує думку, що він нібито підтримує теорію обмеження фондів заробітної плати, пояснюючи, що він ли­ше вказує на реальну тенденцію.

Хоч теорія фондів заробітної плати була критично сприйнята економічною наукою, але ідея щодо співвідношення попиту на пра­цю і її пропозиції була достатньо цікавою і набула розвитку пізніше.

Розглядаючи капітал як результат утримання капіталіста від не­продуктивного споживання, Мілль логічно мав перейти до розгляду питання про ціну цієї пожертви. Саме цій проблемі присвячено другу книжку праці Мілля.

Прибуток капіталіста Мілль трактує так само, як Сеніор: це ви­нагорода за утримання від споживання. Постає питання про розміри цієї винагороди, про чинники, що зумовлюють її. Мілль уважає, що одним із них є корисність продукту праці. Товар можна продати до­рожче чи дешевше залежно від попиту на нього. Однак залишається незрозумілим, чому спостерігається тенденція тяжіння прибутків у суспільстві до єдиного, середнього рівня.

Оскільки це важко пояснити з позиції корисності, Мілль змуше­ний був повернутися до аналізу фактора іншого порядку. Він пише: " Норма прибутку звичайно перевищує норму корисності», і досягається цей результат за рахунок того, що важливим його чинником є «продуктивна праця, яка виробляє більше ніж потрібно для підтри­мки її функціонування», тобто розміри прибутку він узалежнює від праці, але пояснює цю залежність так, як пояснював її Рікардо: міра зростання прибутку залежить від розмірів заробітної плати, прибу­ток зростає тоді, коли зменшується вартість праці, і навпаки. Вар­тість праці відображається в заробітній платі і залежить, на його думку, від усіх тих елементів, які роблять працю ефективною.

Мілль уважає, що низький рівень прибутків може бути також зу­мовлений (навіть за низької заробітної плати) неефективним вироб­ництвом: малопродуктивна праця впливає на обсяги прибутків та їхню норму. Він указує, що зв'язок між заробітною платою та при­бутками є дуже виразним, але не вивчає цієї проблеми ґрунтовно.

Основний висновок Мілля полягає в тім, що від розмірів прибут­ку залежать заощадження, а відтак і розміри капіталів.

Теорію вартості Мілль викладає в третій книзі «Обмін», де аналізує цю проблему поряд з категоріями ціни, грошей, кредиту, регулювання валют та ін. На його думку, тему вартості вичерпано, вона вже не має важливого значення, і лише інколи можна скорис­татися з неї для пояснення окремих положень щодо цін та грошей.

Якщо класики, починаючи з Петті, уважали, що основою мінової вартості й цін є витрати праці, а дія всіх інших факторів спричиняє лише деяке відхилення цін від цієї основи, то Мілль фактично ігно­рує це положення класиків. Він усі проблеми політекономії зв'язує з рухом цін. Тому саме цей об'єкт висувається на чільне місце в його вченні.

Ціна. Передовсім Мілль визначає зміст категорії. Він стверджує, що ціна може означати як корисність, так і купівельну спромож­ність, тобто ціну користування й ціну обміну. Його ціна — це зав­жди ціна обміну, вона не є синонімом вартості, а визначає тільки вартість речей щодо грошей: кількість грошей, які можна обміняти на річ, або її вартість у грошовому вираженні. Ціна, як у пізніших працях уточнює Мілль, визначається витратами виробництва. Товари обмінюються один на один «відповідно до порівняльної кількості заробітних плат, що мають бути виплачені за їх виробництво, і порівняльної кількості прибутків, що мають бути отримані капіталі­стами, які виплачують цю заробітну плату».

За Міллем, цінність, або обмінна ціна речі, — це її властивість задовольняти потреби й бути рідкісною. Усе це — проблеми пропо­зиції. Якщо речі рідкісні, наприклад твори мистецтва, то пропозицій є наперед відрегульованою. Але, указував він, є речі, пропозиція яких може безмежно зростати без зростання вартості, а цінність їх буде спадати. Співвідношення попиту та пропозиції забезпечить ко­ливання ціни навколо вартості. Ціна змінюється в прямому відно­шенні до попиту і в оберненому до пропозиції.

Мінова вартість (у Мілля — ціна товару) визначається в точці врівноваження попиту і пропозиції, а витрати виробництва є тим фактором, що регулює пропозицію. Якщо вони не покриваються в процесі обміну тривалий час, то інвестування у виробництво припи­няється, пропозиція скорочується.

Для ціноутворення має значення й конкурентна боротьба, яка в кінцевому рахунку, впливає на пропозицію та ступінь покриття ви­трат виробництва.

Отже, класична теорія вартості в Мілля поєднується із суб'єк­тивною теорією обміну. Ціна в нього часто трактується як вартість або мінова вартість, а вартість визначається через витрати. Тобто, Мілль, як і багато інших економістів, не надавав особливого зна­чення розмежуванню категорій вартості та ціни, оскільки вважав, що суттєвою є форма, в якій виступає вартість — ціна, що основою розвитку є реалізована вартість, відображена в доходах. Обмін від­бувається згідно з цінами, а ціни формуються під впливом пропози­ції та попиту.

Міжнародна торгівля. Проблема обміну в теоретичних побудо­вах Мілля не завершується аналізом ціноутворення на внутрішньо­му ринку. Його внесок в теорію міжнародної торгівлі є досить знач­ним. Він не тільки розвинув оригінальну теорію Сміта та Рікардо, а й пішов далі (ця проблема розглядалася ним і раніше — у «Нарисах про деякі невирішені питання політичної економії»). Висновки його дослідження про вирівнювання міжнародного попиту не відповіда­ють принципам торгівлі, визначеним у політичній економії його по­передників.

Передовсім він заперечує тезу, що закони обміну, які діють в межах однієї країни, чинні у міжнародних відносинах, а гроші віді­грають ту саму роль у міжнародному обміні, котру виконують у ме­жах власної країни. Однак він погоджується з тим, що наслідки дії економічних законів можуть поширюватися на сферу міжнародної торгівлі.

Мілль стверджував, що переваги обміну між націями означають можливість отримувати більшу кількість товарів за незмінної кіль­кості праці та капіталу, тобто кожен виграє, коли за таких самих ви­трат можна придбати більшу кількість товарів, ніж виробити у влас­ній країні.

Основна теза Мілля полягає в тім, що не можна орієнтуватись на показник переваги обсягу ввезення над вивезенням, чи навпаки, а треба порівнювати віддачу, тобто зважати на те, наскільки експорт чи імпорт сприяє економії витрат праці та капіталу для того, щоб ця економія була реалізована в галузях, які забезпечують переваги в продуктивності порівняно з іншими країнами.

Ціноутворення в міжнародному обміні, на погляд Мілля, не базується на врахуванні витрат виробника, а є результатом порівнювання попиту і пропозиції та граничної корисності за вільної конкуренції між державами. Однак протекціоністська політика держави спотворює дію цих чинників. Проте Мілль, хоч як був відданий теорії вільної торгівлі, визнавав необхідність протегування «молодих» галузей, з метою забезпечення їхньої конкурентоспроможності в майбутньому.

Мілль уважав, що конкуренція між країнами на тому самому ринку, або комерційне суперництво, веде до зниження цін. Якщо держава не бачить способу забезпечити продаж власних товарів — вона створює перешкоди для імпорту, бо основним законом міжна­родної торгівлі є бартер і тенденція до врівноважування експорту— імпорту, у результаті чого можливий занепад цілих галузей або «вте­ча» капіталів за кордон, що також завдає шкоди власній економіці.

Штучне завоювання іноземного ринку з допомогою демпінгових цін, на думку Мілля, призводить до того, що імпорт у цьому разі стає порівняно дорожчим і тягар втрат в експортній торгівлі лягає на тих, хто споживає імпортні товари.

Теорія міжнародної торгівлі Мілля є прогресивнішою від теорії Рікардо, бо ґрунтується на конкретному ситуаційному аналізі, ви­значає межі втручання держави в економіку.

Показники суспільного прогресу. Безумовно, недостатньо оціне­ним внеском Мілля в розвиток економічної теорії є його аналіз впливу економічного прогресу суспільства на виробництво й розподіл. Передовсім це стосується його теорії суспільної статики та ди­наміки, відповідно до якої прогресивне (динамічне) цивілізоване су­спільство відрізняється від інших якісною зміною засобів виробництва, зростанням суспільного продукту, обсягів виробницт­ва, населення, владою людини над природою, знанням законів природи та суспільства й умінням їх використовувати, а також мірою захищеності особи і власності.

Суттєвим показником динаміки розвитку Мілль уважав також зростання ділової активності основної маси населення, створення умов для спільних дій (кооперації), що веде до виникнення акціонерних компаній та асоціацій, а відтак до процесу усуспільнення ви­робництва та споживання. Прогрес суспільного виробництва, на його думку, забезпечує соціальне самовдосконалення, в якому братимуть участь усі суспільні верстви: система найманої праці припинить своє існування, наймані робітники перетворяться на виробників, котрі самі розподіляють прибутки, «колективними зусиллями створюють капітал ...і працюють під керівництвом менеджерів, яких самі ж призначають та звільняють».

Мілль аналізує вплив кожного з цих факторів на прогрес суспі­льства й на основні економічні явища, зокрема на заробітну плату, ренту, прибуток. Саме у зв'язку з теорією прогресу він формулює закон-тенденцію норми прибутку до спадання і закон-тенденцію до зростання заробітної плати, особливо — ренти.

Мілль стверджує, що основою прогресу суспільства є зростання діючого капіталу, яке не стримується тяжінням до заощаджень через низьку норму прибутків, а стимулює вкладання грошей у виробниц­тво. За розвиненої системи доходів можна бути гарантованим відно­сно постійного зростання вкладання коштів у виробництво. Цей процес регулюється нормою прибутку: мінімальна його норма буде стримувати зростання капіталів та поступальний розвиток суспільс­тва і штовхати до пошуку шляхів підвищення норми прибутків, а отже, до динамічних змін.

Підходи, застосовані Міллем для аналізу факторів динамічного розвитку суспільства, дають підстави вважати його одним з заснов­ників теорії економічного зростання. Він визначив основні пробле­ми, вказав на умови та наслідки прогресивного розвитку суспільства.

Роль держави. Розглядаючи проблеми впливу держави на про­грес суспільства, Мілль виділяє обов'язкові та необов'язкові її фун­кції, зробивши багато винятків із принципу невтручання держави в економіку.

Основним економічним важелем впливу держави на процеси ви­робництва та розподілу Мілль уважає податки. Визначивши раніше диференційну ренту як незароблений наддохід, отриманий в резуль­таті перерозподілу частки прибутків та заробітної плати на користь землевласника через особливості ціноутворення в сільському госпо­дарстві, він пропонує частину цього доходу оподатковувати спеці­альним податком. Мілль у цьому питанні фактично поділяє погляди свого батька і вважає, що абсолютна рента, як дохід землевласників, має привласнюватися державою, тобто пропонує, по суті, націоналі­зацію землі.

Податкова система, на думку Мілля, — це єдиний економічний важіль впливу держави на економіку. Використовуючи його, держа­ва повинна провадити політику, яка не шкодила б підприємництву та сприяла б прогресу нових галузей, а також забезпечувала конку­рентоспроможність товарів на світовому ринку.

Водночас Мілль рішуче заперечує втручання держави в економі­чні процеси, якщо необхідність цього не доведено у кожному окремому випадку. Він посилається на великий об'єктивний закон — за­кон особистої заінтересованості (гедоністичний принцип), згідно з яким усе раціональне через зіткнення інтересів торує собі шлях. Різ­ниця інтересів — це і є свобода, що стає гарантом інших свобод: конкуренції, праці, зовнішньої та внутрішньої торгівлі, норми про­цента, банківської діяльності. Саме індивідуалізм протидіє будь-якому втручанню держави в економічну сферу.

Джон Стюарт Мілль був переконаним послідовником Рікардо, але його теорія в багатьох аспектах відхиляється від класичних тра­дицій. Його можна вважати засновником теорій економічного зрос­тання, попиту та пропозиції, теорії корисності, автором оригіналь­ного трактування суті капіталу та процента. Він зробив значний внесок у розвиток економічного аналізу, теорії ренти та теорії утри­мання Сеніора. Ліберальні погляди Д. С. Мілля на економічне зрос­тання, заробітну плату, майбутнє робітничого класу, місце та функ­ції держави були підхоплені й розвинуті далі послідовниками не самої тільки класичної школи.

2. Економічні погляді Г. Плеханова

Георгій Валентинович Плеханов (1856-1918), один з найкрупніших російських марксистів, видатний пропагандист марксизму. Народився в родині дрібного поміщика Тамбовської губернії. Свою революційну діяльність Плеханов почав народником. В 1880 Плеханов емігрував за кордон, де познайомився з марксизмом та порвав з народництвом, організував в 1883 в Женеві першу російську марксистську групу “Звільнення праці”, яка проробила велику роботу з розповсюдження марксизму в Росії. В боротьбі з народництвом Плеханов створив кілька видатних робіт, в яких дав критику помилковим поглядам народників та розгорнув захист марксистських поглядів. Роботи Плеханова “Соціалізм та політична боротьба” (1883), “Наши разногласия” (1885), “К вопросу о развитии монистического взгляда на историю” (1895), нанісши перший удар по народництву, розчистили грунт для перемоги марксизму в Росії. Однак група “Звільнення праці” зробила лише перший крок назустріч робочому руху. У Плеханова в цей період були серйозні помилки, які складалися в недооцінці ролі революційного союзу пролетаріату та християнства, перебільшенні ролі ліберальної буржуазії в революції та ін. Та явилися народництвом його майбутніх меншевистських поглядів.

Найкращі роботи Плеханова були створені ним до повороту до меншовизму. Великою заслугою Плеханова є його боротьба за філософський матеріалізм, проти ідеалізму, особливо кантіанства, різка критика ревізіонізму Е. Бернштейна. В трудах Плеханова розроблені проблеми історичного матеріалізму – питання про роль особистості в історії та ін.

Список використаної літератури

  1. Історія економічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Титаренко, А.М. Поручник та ін.; За ред. Л.Я. Корнійчук, Н.О. Титаренко. – К.: КНЕУ, 2001.

  2. Благ М. Экономическая мысль в ретроспективе. – М., 1994.

  3. Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений. – М., 1995.

  4. Ядгаров Я.С. История экономических учений. – М., 1996.

  5. Алле Морис. Экономика как наука. – М., 1995.

  6. Сэмюэльс У.Дж. Идеология в экономическом анализе // современная экономическая мысль. – М., 1981.

  7. такаши Гегиши. История экономической теории. – М., 1995



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Економічна думка стародавнього світу

    Документ
    Зародження економічної думки збігається зі становленням людсь­кого суспільства. Початок викладу історії економічної думки пов'яза­ний з виникненням перших цивілізацій, тому що можна дослідити лише ті питання економічного мислення
  2. Політологія / Кремень

    Документ
    Політика є особлива сфера життєдіяльності людини. І так як не всі люди сіють хліб, виготовляють машини або співають на сцені, не всі займаються і політикою.
  3. Тарас Андрусяк історія політичних та правових вчень

    Документ
    Серед юридичних наук важливе місце займає історія політичних та правових вчень, або, як можна ще інакше назвати цю науку, історія філософії права. Завданням цієї науки є не тільки вивчення історії становлення і розвитку ідеї права,
  4. Історія політичних та правових вчень лекції ЗмІст

    Документ
    Серед юридичних наук важливе місце займає історія політичних та правових вчень, або, як можна ще інакше назвати цю науку, історія філософії права. Завданням цієї науки є не тільки вивчення історії становлення і розвитку ідеї права,
  5. Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка (підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" І "магістр") (1)

    Документ
    Вступні випробовування проводяться на основі переліку питань, передбачених навчальними програмами професійно-орієнтованих дисциплін навчального плану спеціальності “Політологія” (6.

Другие похожие документы..