Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Закон'
Бове Кортлэнд Л., Аренс Уилльям Ф. Современная реклама / О.А. Феофанов (ред.), Д.В. Вакин (пер.), М.А. Назарушкин (авт. предисл.). — Тольятти: Изд. Д...полностью>>
'Документ'
развитые Б. развитые В универмага началась распродажа товаров по … ценам. А. оптовым Б. оптовым Я очень …: завтра у меня экзамен. А. занята Б. занята...полностью>>
'Документ'
Цели: Показать, что любая человеческая личность неприкосновенна. «Не убий» — это нравственная норма, которая в нормальной жизни не знает исключений. ...полностью>>
'Документ'
Экономические индексы: понятие, виды. Индивидуальные индексы цен, физического объема реализации, товарооборота....полностью>>

У двох частинах (2)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОСОФІЯ

(ХІХ–ХХ століття)

АНТОЛОГІЯ

У ДВОХ ЧАСТИНАХ

Частина 2

Суми

Сумський державний університет

2011

УДК 1(091) (477)

ББК 87.3 (4 Укр)

У 45

Рецензенти:

В. М. Вандишев – доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Сумського державного університету;

С. Л. Йосипенко – доктор філософських наук, завідувач відділу історії філософії України Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України;

Т. І. Ящук – доктор філософських наук, професор кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Рекомендовано вченою радою Сумського державного університету

(протокол № 14 від 23 червня 2011 р.)

У 45 Українська історіософія (ХІХ–ХХ ст.): антологія: у 2 частинах /

упор. В. О. Артюх. – Суми: Сумський державний університет, 2011.– Ч. 2. – 271 с.

ISBN 978-966-657-379-0

ISBN 978-966-657-381-3 (частина 2)

До антології ввійшли тексти відомих українських інтелектуалів середини ХІХ – першої половини ХХ століття, які знайомлять читача з основними проблемами і течіями української філософсько-історичної думки. У багатьох текстах філософське опрацювання проблем світової історії пов’язується з історичною долею України. Поряд з відомими історіософськими працями М. Костомарова, І. Франка, М. Грушевського, Д. Чижевського, В. Петрова до антології ввійшли маловідомі праці В. Лесевича, А. Товкачевського, Ю. Вассияна, Л. Окіншевича.

Для спеціалістів у галузі філософії історії, аспірантів, студентів, а також читачів, які цікавляться історією української філософської думки.

УДК 1(091) (477)

ББК 87.3 (4 Укр)

© Артюх В. О., 2011

ISBN 978-966-657-379-0 © Сумський державний

ISBN 978-966-657-381-3 (частина 2) університет, 2011

ЗМІСТ

С.

Розвиток історіософських ідей в українській філософсь-

кій культурі першої половини ХХ століття…….….……………..4

В’ячеслав Липинський...................................................................23

Листи до братів-хліборобів..............................................................23

Микола Хвильовий……………………………………………….35

Україна чи Малоросія?.....................................................................35

Дмитро Чижевський……...............................................................44

На теми філософії історії…………………………………………..44

В’ячеслав Липинський як філософ історії……………...………...50

Культурно-історичні епохи..............................................................61

Початки й кінці нових ідеологічних епох………………………...69

Юліан Вассиян…………………………………………………….80

Історія як дефініція.………………………………………………….80

Степовий сфінкс……………………………………………………..88

Пацифізм і психологія української миролюбності……………….111

Юрій Липа…………………………………………………………120

Призначення України………………………………………………120

Олег Ольжич………………………………………………………135

Українська історична свідомість…………………………………..135

Дмитро Донцов…………………………………………………..150

Дух нашої давнини………………………………………………..150

Віктор Петров……….…………………………………………...165

Історіософічні етюди……………………………………………..165

Наш час, як він є……………..............................................................180

Лев Окіншевич……………………………………………………189

Між Сходом і Заходом……………………………………………..189

Борис Крупницький…………………………………………..….196

Основні проблеми історії України………………………….……..196

Лев Білас………………………………………………………….229

Криза нашого образу історії……………………………………...229

БІОГРАФІЧНІ ДАНІ ПРО АВТОРІВ………………………...251

ПОКАЖЧИК ІМЕН……………………………………………..262

РОЗВИТОК ІСТОРІОСОФСЬКИХ ІДЕЙ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ КУЛЬТУРІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ

ХХ СТОЛІТТЯ

У першій половині ХХ століття головними течіями у розвитку української філософсько-історичної думки стають волюнтаризм та історичний матеріалізм. Крім класиків волюнтаризму А. Шопенгауера та Ф. Ніцше українськими мислителями також використовуються набутки таких відомих філософів ХХ століття як О. Шпенглер та Х. Ортега-і-Гасет – тут можна назвати роботи В. Липинського, Д. Донцова, М. Хвильового, Ю. Вассияна. Марксистська лінія в осмисленні історичного процесу у ХХ столітті розвивається як в межах догматизованого «совєтського» історичного матеріалізму (В. Юринець, П. Демчук, С. Семковський), так і її маргінальних троцкістських варіантів (Р. Роздольський). Крім того активно розвивається та лінія психологізованого розуміння специфіки історичного процесу, що йде від Г. Штайнталя, М. Лацаруса та В. Вундта і яка в підгрунтя розуміння української історії кладе специфіку українського національного характеру (Д. Чижевський, І. Мірчук, О. Кульчицький). Ну, і, врешті, спостерігаються спроби пов’язати осмислення української історії з феноменологічним методом (Ю. Вассиян).

Волюнтаризм. В історіософії волюнтаризму на перше місце виходить концепт волі. Ця лінія філософування, що йде від Артура Шопенгауера (1788–1860), в українській історіософії зреалізувалась у працях консерватора В’ячеслава Липинського (1882–1931), а також ідеологів націоналізму та націонал-комунізму Юліана Вассияна (1894–1953), Дмитра Донцова (1883–1973), Юрія Липи (1900–1944), Миколи Сціборського (1897–1941), Миколи Хвильового (1893–1933).

Якщо М. Грушевський та І. Франко є виразними представниками народницької течії в українській історіософії, то В’ячеслав Липинський у своїй творчості розкрив можливості елітаристського підходу до проблеми суб’єкта історичного процесу. Він – насамперед – соціолог, який у своїх побудовах намагається робити висновки із певного емпіричного матеріалу (в основному з історичних джерел), але при цьому у його історіософському соціологізмі проглядається досить виразне нерефлектоване спекулятивне підґрунтя.

Якраз погляди самого В. Липинського найкраще ілюструють «метафізику» консервативного історизму. Першоосновою його історіософської конструкції виступає концепт Землі. «Земля» є тим началом, у яку вкорінена історія певної спільноти. Національна психологія людини формується також під впливом географічного фактора.

Землеробський спосіб існування робить людину залежною від «тве-

Розвиток історіософських ідей…

рдих законів землі», які логічно неможливо обґрунтувати. Життя на землі, за В. Липинським, оповите первинними ірраціональними бажаннями, які потім відтворюються як у повсякденному житті землеробського етносу, так і на рівні його політичних форм. Усвідомлення своєї єдності із землею-годувальницею, обов’язків перед нею є основою й національної ідентичності. Ідея землі має своїм підгрунтям глибоке почуття органічної єдності нації тому, що все із землі виростає, на ній проживає і в землю зникає. З органічною поєднаністю із землею виростає й любов до неї. «Патріотизм – свідомість своєї території, а не сама територія – лежать в основі буття і могутності держав», – зазначає він. А тому

«українцем, своїм близьким, людиною одної нації – єсть кожна людина, що органічно (місцем осіду і праці) зв’язана з Україною; не-Українцем, чужим, людиною чужої нації… єсть кожний мешканець иншої землі…».

І тут В. Липинський протиставляє свою територіальну модель патріотизму панівному в середовищі українських народників культурно-мовному.

Із потреб аграрного способу життя, на думку В. Липинського, органічно як зерно формує із себе корінь, стовбур, гілки і крону, виростають соціальні групи (стани), що беруть на себе функції відтворення, організації, захисту й управління суспільством. Джерелом політичної влади у суспільстві є ті, хто володіє та обробляє землю – могутній хліборобський клас. За консервативного бачення між власністю на землю й господарем існує особливий, «живий» взаємозв’язок. Власність пов’язується із самою суттю людини, це своєрідне продовження «членів людського тіла» (А. Мюллер). Така органічність виразно контрастує з абстрактним характером і міжлюдських відносин, і відносин «людина – природа», наприклад, при капіталізмі, на що звернув увагу ще К. Маркс.

«Землеробський клас хліборобський» із своїх лав виділяє активну меншість, у якої найбільшою мірою розвинутий ірраціональний потяг до влади, – провідну верству (національну аристократію). Національна аристократія, живлячись енергією «Землі», збуджує в собі ті творчі сили, що потім уможливлюють виникнення ірраціональної волі до влади, яка, в свою чергу, дозволяє провідній верстві відігравати роль авангарду історичного процесу. В основі всіх людських інстинктів лежить «хотіння жити і поширювати своє життя».

Українська історіософія

Провідна ж верства – це ті, хто, по-перше, акумулює розпорошену енергію мас і здатен керувати людськими хотіннями, стримуючи

«тілесні, звірячі пристрасті», по-друге, це ті, хто спроможний на творче зусилля, що спирається на ірраціональне хотіння етносу («мірилом вартости кажної дійсної аристократії єсть її здатність творити нові цінности…»).

В цьому і полягає волюнтаристська основа історіософських поглядів В. Липинського. Але як справжній католик В. Липинський вважає, що воля творчої еліти не безмежна, її межі установлює Божий план історичного процесу.

Власне, етнографічна маса, об’єднана спільними матеріальними умовами свого життя, має неусвідомлені «стихійні хотіння до буття собою, до заховання, до поширення себе». Провідна ж верства – це ті, хто усвідомив приспані потяги землеробського етносу (вони є своєрідним національним буттям-у-собі) й оформив їх у політичні цілі. Отже, провідна верства є носієм національної ідеології, що раціоналізує стихійні бажання й хотіння пасивної етнографічної маси, які, у свою чергу, виникають на основі єдності людини й землі. Образно висловлюючись, національна аристократія «відіграє... ролю дріжджів, на яких пасивне етнографічне тісто того колєктиву росте і перетворюється в активну націю». Таким чином, нація – це зорганізована на певній території у державу провідною верствою пасивна етнографічна маса. Крім того, провідна верства у В. Липинського є певним типом особистостей – це «войовники-продуценти», тобто люди однаковою мірою здатні як до праці на землі, так і до військової праці, насамперед щодо захисту своєї землі.

Стихійний потяг до влади, до панування провідної верстви тягне за собою з необхідністю і волю до ризику та самопожертви. У свою чергу, такі риси станового характеру провідної верстви були б неможливі без наявності «внутрішньої сили», що і зумовлює авторитет її влади у свідомості пасивної більшості («…за упадком внутрішньої сили правлячої меншості йде неодмінно упадок її влади»). Крім морального авторитету, однією з головних рис провідної верстви слід назвати «матеріальну силу». Якщо моральний авторитет передбачає вміння

«так зорганізовувати своє хотіння влади і так володіти засобами війни і засобами продукції, щоб ця влада і ця сила мали в очах цілої пасивної маси нації моральну підставу, моральне оправдання»,

Розвиток історіософських ідей…

то матеріальна сила – це хотіння правити й організовувати; керування державним апаратом і армією; володіння засобами хліборобської і промислової продукції своєї нації, тобто землею та фабриками.

Отже, історичний процес В. Липинський розуміє як рух у часі етнічно-національних цілісностей, рушійною силою якого виступає стан постійної боротьби наявної та потенційної еліт за право очолити етнічну спільноту.

Інший представник волюнтаристської історіософії, Юліан Вассиян, також вибудовує багато в чому подібне розуміння історичного процесу, проте з деякими суттєвими уточненнями. Історія для Ю. Вассияна (як, до речі, і для Д. Донцова) є історією не індивідів, а певної спільноти, у нашому випадку – нації. Нація – це «організм», але не природний, а «штучний», витворений творчою роботою волі еліти.

Що виразно відділяє Ю. Вассияна від інших націоналістичних інтелектуалів, то це визнання ролі індивідуального начала у творенні такої спільноти, як нація. Індивід не розчиняється в загальній волі нації, а реалізує свою особистість у спільному її дусі, в який він робить свій внесок і який відображається в ньому самому. Однак в інших аспектах своєї теорії Ю. Вассиян притримується консервативного розуміння індивіда не як механістичної, а як органічної (якісної) одиниці.

Специфіку взаємозалежності, взаємодії та взаємодоповнюваності національної спільноти та окремої людської одиниці добре розкриває цитата із «ранньої» статті Ю. Вассияна.

«Одиниця, – пише він, – є в суспільстві неодмінний підмет і таке її положення означає з одного боку засаду суспільного інтегралізму, висловлюючого безпосередню й активну причасність одиниці у складі організованої громади без огляду на рід, обсяг та видайність виконуваної функції. З другого боку випливає з цього ж самого положення засада індивідуального максималізму, по думці якого одиниця змагає до найповнішого самовиявлення на грунті збірного

Українська історіософія

життя, передумовою чого може бути виключно її дійсно вища духова якість. На перехресті обох засад родиться вся проблематика та власна динаміка історично-суспільного процесу». Саме тому «одиниця врощена в суспільність, як у свій природній грунт і, навпаки, суспільність зроджує з себе одиницю як вислів своїх життєвих сил».

Продовжуючи розвивати ідеї філософії романтизму, Ю. Вассияну вдалося побудувати органічну модель взаємозалежності двох рівновеликих цілісностей, якими є індивід та нація. Вони не тлумачаться як відносини одиничного та цілого, де одиничне (індивід) є складовою цілого (нації), а індивід виступає швидше такою суспільною одиницею, що тільки внаслідок власного розвитку може об’єктивувати ідею нації. Тож нація – це не механічна сума самозамкнених одиниць, а органічна спорідненість і внутрішня солідарність індивідів, що виникають лише в результаті їх власного духовного самоздійснення.

Нація має дві проекції – просторову («Земля, територія, як доповнення фізичного організму нації, творить разом з тенденцією найвидатнішого біологічного розвитку категорію кількісного виміру…» та творчу («…вона означає волю найдовшого тривання засобом найінтенсивнішого виявлення духово-культурного впливу в часі»). Якраз друга проекція й становить історичне поле буття нації. Отже, історичність приховується не в просторовій, а у вольовій сфері людини. На відміну від містичних та метафізичних моментів тлумачення походження волі в А. Шопенгауера чи Ф. Ніцше єдиним джерелом волі у Ю. Вассияна є не якісь зовнішні детермінанти, а сама людина.

Що ж таке цей волюнтаризм як підгрунтя феномену історії? Ю. Вассиян відповідає:

«Де бракує волі, там нема історії, що є в першу чергу маніфестацією характеру. З волею даний конечно характер, як її оформлений стан, чи радше як особова готовність означеного діяння. Безхарактерність однозначна з безформністю, браком виразу, акценту. Історія є драматичним змагом людських сил за почин і пра-

Розвиток історіософських ідей…

во творити і формувати життя».

Нація – це результат спеціальних зусиль вольової меншини над пасивним народом, який веде спосіб життя «самозадоволеного розмягченого животіння». Є акт чистого життя етносу як просторове існування пасивної матерії. Чиста матерія несвідома своєї природи, призначення, можливостей. Лише в процесі діяльності виникає момент усвідомлення. Природне існування не дає нам зразків дії формотворчих сил історії, «тому життя сліпо тримається власної органічної поверхні, проростає невпинно в земний грунт, розгортається простірно…». Простір для Ю. Вассияна є синонімом неісторичності, форма ж – як результат реалізації вольових зусиль – існує в часі, тобто в історії. Звичайно, деяка життєва енергія початково в етносі закладена, але, за висловом згадуваного філософа, вона «всякла в грунт». Що ж до України, то тут «гіпноза землі на людську душу досягнула в нас нечуваної сили…» і тому Україна «утопилася» в «запашному міті хліба». «Земля» – це історичне горе для України, бо таке існування може призвести лише до «стихійного животіння», а не до творчого пориву. Вегетативне існування – це завжди вічна пасивна можливість; для того ж, щоб вона оформилась у національну державу, потрібні воля й державна творчість на її основі. Акт державної творчості, дія національного духу є завжди виходом за межі стану вкоріненості в землю.

Провідна верства за допомогою творчих зусиль волі вершить із такого життя історію, тобто оприявлює його вже оформленим у часі. Історія – це рух оформленої спільноти (але не маси) в часі. Незважаючи на те, що етнічний «матеріал» здатний чинити опір маніпуляціям над собою провідної верстви через нерозуміння, неприйняття цілей еліти та небажання їй підкорятись, еліта все ж таки завдяки природній перевазі, тобто наявності у неї творчої волі, перемагає цей внутрішній спротив. Варто також нагадати, що творча воля – це не просто воля до творення абсолютно нових форм, це воля до творення досконаліших за попередні форми. Для творчого індивіда це означає постійний вихід за межі себе попереднього, це «ріст із себе в щось інше». Якраз поняття «творча воля» або ще «воля до творчості», становить те, що відрізняє волюнтаризм Ю. Вассияна від волюнтаризму Д. Донцова. В останнього воля «сліпа», це «чин для чину, без мети», а ще «воля є ціль в собі» (хоча задля справедли-

Українська історіософія

вості потрібно сказати, що у Д. Донцова в його «Націоналізмі» теж зустрічаються вирази про «творче насильство ініціятивної меншости»). Але у Ю. Вассияна, крім усього іншого, воля – це свідомо організована творча дія.

Оформлення землеробського етнічного масиву в націю розпочинається з вибудовування внутрішньої суспільної ієрархії; саме дія волі породжує національне бажання як одну із форм зусилля. Людська діяльність, конкретніше діяльність творчої меншини, й ієрархізує спільноту. Наявність еліти потім сублімує енергію землеробського етносу в політичні форми нації.

Коли народ у своєму націєбудівництві доходить до рівня своєї держави, він стає цілком за Г.В.Ф. Гегелем, уже не об’єктом, а суб’єктом історичної дії. Як вище зазначалося, для Ю. Вассияна етнос, «вкорінений в землю», – це ще стан доісторичного існування. Вихід з неісторії в історію відбувається через подолання почуттєвого начала і в окремій людині, і в етносі як «колективному індивідові» в цілому. Адже «під порогом історії» біологічне життя етносу було нічим іншим, як «процесом анімальних інстинктів, що стихійно розростався, як росте ліс, степ, тваринний світ».

Цікаве розуміння Ю. Вассияном ролі великої особи в історії як суб’єкта історичної дії:

«…життя стає великим через особовий вираз, яким є все особа, велика людина, що оформлює розпорошений, хаотичний стан почувань у єдність окресленого почуття, що стоплює мерехтливий світ думок у сонце одної ідеї, що зосереджує шляхи розбіжних хотінь в єдиний струм волі, яка дістає виразний напрям о означеної мети».

Великі особистості творять історію тією мірою, в якій неповторна одиничність їх наочних носіїв акумулює загальну національну волю. Втілення волі нації у великій людині можливе через ієрархічне передання цих вольових зусиль від маси через еліту й до великого лідера.

Зважаючи на принцип реалізації історичної волі нації у творчому акті, Ю. Вассиян не сприймає й колових моделей історії. «Повернення до того ж самого» (Ф. Ніцше), або

«принцип повторення в історії – дуже умовний, – пише він, – а найменше кирмується ним той, хто історію як правду творить. Отже треба рішучо відкинути пересвідчення в діяння незмінних, обєктивних, телєольогічних норм, що порушають муравельником живих людських автоматів, відповідно до раз визначеного пляну; визволитися з тенет невольницької моралі з її вірою в панування

Розвиток історіософських ідей…

принципу космічної справедливості, у нахил природи до рівномірного розподілу енергії, до біольогічного й соціяльного урівняння. Бо всі ці поняття не розкривають внутрішнього пляну світу історії тому, що вона ще не скінчилася і все жиюче має в ній своє слово, в порядку найвищої рації».

Якраз за лінійного сприйнятті історії, що становить процес одиничних, неповторних фактів, творча воля може реалізовувати себе єдино можливим чином – здійсненням себе у нових неповторних актах. Нове – це те, що в принципі не може мати жодних тотожностей у минулому, а тому про будь-яке «повернення до того ж самого» зайве говорити. Уявлення про наперед задані цілі історії також робить діяльність людини механічною й репродуктивною, адже (принаймні для уявного творця цілей, який, зрозуміло, їх і усвідомлює) нове – як сутність творчого акту – вже не є новим. Телеологічне бачення руху історії примушує людину бути маріонеткою під час реалізації прихованих цілей історії, ніби спеціально не помічаючи цього свого становища. Тому творча воля у Ю. Вассияна лише «із себе», тобто з точки зору «тепер» і з опорою на минуле, а не через сліпе виконання приписів, що йдуть із майбутнього, може зреалізувати себе. Таким чином, вона й примушує бачити рух історії у вигляді векторної лінії.

У статті «Ідеологічні основи українського націоналізму» Ю. Вассиян поглиблює своє розуміння нового в історії через аналіз відношення теперішнього до минулого (традиціоналізму) та майбутнього (футуризму). Традиціоналізм означає для Ю. Вассияна культ традиції, спираючись на який, сучасність намагається осягнути свій «повний зміст». Коли сучасність зупиняється (а така зупинка автентично можлива лише у разі, коли історичний процес нації доходить до свого природного завершення), тоді вона й гальмує історію, даючи дорогу можливим шуканням «повного сенсу» в минувшині з поясненням через нього всього сьогодення. Сучасність ніби підсумовує собою повну здійсненність у минулому шляхом перетворення його на об’єкт самопізнання та «вдячного схиляння». Традиція для Ю. Вассияна може перебувати у складі сьогодення лише в одному випадку – коли вона використовується, тобто стає умовою для творення нових життєвих форм, а не коли перед нею схиляються як перед повним завершенням, а отже, і констатують незмінність історії. Рух у часі, а саме творення нових життєвих форм потребує постійного долання попередньої історії, а не схиляння перед нею. Лише за умови, коли не ми працюємо на традицію, а традиція на нас, можливий розвиток нації в цілому. Отже, будучи всього-на-всього чинником традиція стає «одним з основних елементів у системі тих сил,

Українська історіософія

що завдяки їх діланню доконується процес національного самоздійснення». Воля продукує не просто зміну, це – творча зміна. Саме творення нових способів свого існування, що є відповіддю на змінені зовнішні історичні обставини, дає нації надію на існування в майбутньому, а зовсім не репродукція звичних, традиційних способів існування.

Стан вибудовування моделей можливого майбутнього нації без спирання на певну традицію («насильним пірнанням зв’язків з минувшістю») Ю. Вассиян називає футуризмом. Футуризм стає реакцією на розвинений традиціоналізм, який у минувшині вбачає «повний сенс», натомість футуризм такий «повний сенс» переносить у майбутнє. Якщо ж немає опертя на конкретику минулого, подібні футуристичні побудови можуть бути лише теоретично-спекулятивними, «несубстанціяльними» й «порожніми». Також характерними рисами футуризму для Ю. Вассияна є «відірваність, неокресленість, механічність, чиста утопічність». І ніяка синтеза тут неможлива. Хочеш творити нове для майбутнього – обіприся на зреалізовану конкретику, а вона може існувати лише в тому, що вже відбулося, а не в ще не здійсненному. Що ж до творчості, то її потрібно розуміти не як діяльність, що передбачає повну перерваність із минулим і творення на порожньому місці, ex nihilo. Творчість містить у собі момент традиції. І наявність творчого суб’єкта – це і є критерій руху нації вперед.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. У двох частинах (1)

    Документ
    Т. І. Ящук – доктор філософських наук, професор кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
  2. Частина Гроші І грошові системи

    Документ
    Розділ 1. Сутність та функції грошей1.1. Походження грошей. Роль держави у творенні грошей1.2. Сутність грошей. Гроші як гроші і гроші як капітал1.3. Форми грошей та їх еволюція1.
  3. Частина 2 Автор оригінальних та упорядник законспектованих текстів Валерій стеценко львів Видавничий центр лну імені Івана Франка 2010 у 2-х частинах

    Закон
    Філософія релігії. Тексти для самостійної роботи студентів: Навч. посібник для студентів університету: У 2-х ч. / Автор оригінальних та упорядник законспектованих текстів В.
  4. Частина 1 Автор оригінальних та упорядник законспектованих текстів Валерій стеценко львів Видавничий центр лну імені Івана Франка 2010 у 2-х частинах

    Закон
    Філософія релігії. Тексти для самостійної роботи студентів: Навч. посібник для студентів університету: У 2-х ч. / Автор оригінальних та упорядник законспектованих текстів В.
  5. Частина І. Мовленнєво-ігрова діяльність дітей дошкільного віку

    Документ
    Розвиток мовлення дітей дошкільного віку є однією зі стрижневих проблем сучасної дошкільної лінгводидактики. Її актуальність зумовлюється пріоритетними напрямами Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті, Законів

Другие похожие документы..