Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Решение'
Данное судебное решение становится окончательным при обстоятельствах, изложенных в Статье 44 § 2 Соглашения. Оно может подлежать редакционному пересм...полностью>>
'Документ'
Массовый патриотизм семейских проявился в годы Великой Отечественной войны. Они внесли свою лепту в Победу над фашизмом. Среди участников обороны Мос...полностью>>
'Учебник'
1)(Учебник Зотова-Миронова-Разина) Фил-я науки – филос-я дисциплина, предметом кот-й явл-ся исслед-е науки как особ формы духовной деят-ти человеч об...полностью>>
'Методические указания'
При составлении сборника документов главное внимание было уделено источникам, являвшихся важной составляющей внутренней политики государства и общест...полностью>>

Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська юридична академія» кримінальне право україни (2)

Главная > Навчально-методичний посібник
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО

УКРАЇНИ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

для факультетів ЦГЮ, САФ, ФА, СПФ, МПВ та ЮЖ

Одеса – 2011

Колектив авторів:

Албул С.В., канд. юрид. наук, доцент – теми 38, 41 Особливої частини;

Балобанова Д.О., канд. юрид. наук, доцент – тема 1 Загальної частини; тема 42 Особливої частини;

Березовський А.А., канд. юрид. наук, доцент – теми 14, 18, 19 Загальна частина;

Березовська Н.Л., канд. юрид. наук, доцент – теми 15, 16, 20 Загальної частини;

Бондаренко Н.О., канд. юрид. наук, доцент – тема 10 Загальної частини; теми 22, 40 Особливої частини;

Горбачова І.М., канд. юрид. наук, доцент – тема 3 Загальної частини; тема 28, 32 Особливої частини;

Гуртовенко О.Г., канд. юрид. наук, доцент – тема 2 Загальної частини; теми 33, 35, 37 Особливої частини;

Іскендеров Ф.Ш., ст. викладач – теми 29, 30 Особливої частини;

Коломієць Ю.Ю., канд. юрид. наук, доцент – теми 23, 27, 37 Особливої частини;

Лупіносова О.М., канд. юрид. наук – тема 13 Загальної частини;

Мандриченко Ж.В., канд. юрид. наук, доцент – у співавторстві тема 43 Особливої частини;

Мирошниченко Н.А., канд. юрид. наук, професор – теми 5, 6, 7, 8, 9 Загальної частини;

Михайленко Д.Г., канд. юрид. наук, доцент – у співавторстві тема 39 Особливої частини;

Підгородинський В.М., канд. юрид. наук, доцент – тема 21 Загальної частини; тема 25, 31 Особливої частини;

Полянський Є.Ю., канд. юрид. наук, доцент – тема 17 Загальної частини; тема 43 Особливої частини;

Федоров В.М., канд. юрид. наук, доцент – тема 11 Загальної частини;

Хімченко С.А., канд. юрид. наук, доцент – теми 24, 26 Особливої частини;

Чугуников І.І., канд. юрид. наук, доцент – теми 4, 12 Загальної частини; теми 34, 39 Особливої частини.

Укладачі:

Балобанова Д.О., канд. юрид. наук, доцент;

Березовська Н.Л., канд. юрид. наук, доцент;

Горбачова І.М., канд. юрид. наук, доцент;

Гусак О.А., асистент;

Коломієць Ю.Ю., канд. юрид. наук, доцент;

Кузембаєв О.С., асистент;

Мирошниченко Н.М., асистент;

Михайленко Д.Г., канд. юрид. наук, доцент;

Оцяця А. С. асистент;

Полянський Є.Ю., канд. юрид. наук, доцент;

Тітомер Є. В. асистент.

Навчально-методичний посібник затверджений

кафедрою кримінального права ОНЮА

(протокол №6 від „14” грудня 2009 р.)

Рекомендовано до видання

навчально-методичною радою

Одеської національної юридичної академії

(протокол №4 від „12” лютого 2010 р.)

З М І С Т

Вступ..........................................................................................................................5

Программа курсу за темами лекцій........................................................................15

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 1. Поняття, завдання, функції, принципи кримінального права. Система кримінального права. Наука кримінального права......................................................15

Тема 2. Кримінальний закон...................................................................................16

Тема 3. Поняття злочину та його види...................................................................18

Тема 4. Кримінальна відповідальність та її підстава............................................21

Тема 5. Склад злочину та його види.......................................................................23

Тема 6. Об’єкт злочину............................................................................................23

Тема 7. Об’єктивна сторона складу злочину.........................................................25

Тема 8. Суб’єкт злочину..........................................................................................26

Тема9.Суб’єктивна сторона складу злочину.........................................................27

Тема10.Стадії скоєння умисного злочину.............................................................29

Тема11.Співучасть у скоєнні злочину....................................................................30

Тема 12. Множинність злочинів.............................................................................36

Тема 13. Обставини, що виключають злочинність діяння...................................38

Тема 14. Звільнення від кримінальної відповідальності......................................40

Тема 15. Поняття та мета покарання......................................................................44

Тема 16. Види покарання........................................................................................48

Тема 17. Призначення покарання...........................................................................52

Тема 18. Звільнення від покарання та його відбування.......................................56

Тема 19. Судимість та її правові наслідки.............................................................61

Тема 20. Примусові заходи медичного характеру................................................62

Тема 21. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх...................................................................................................................63

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 22. Поняття Особливої частини кримінального права, її значення та система. Наукові основи кваліфікації злочинів............................................................64

Тема 23. Злочини проти основ національної безпеки України...........................67

Тема 24. Злочини проти життя та здоров’я особи................................................71

Тема 25. Злочини проти волі, честі та гідності особи..........................................77

Тема 26. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.................................................................................................................................82

Тема 27. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина....................................................................................................83

Тема 28. Злочини проти власності.........................................................................88

Тема 29. Злочини у сфері господарської діяльності............................................90

Тема 30. Злочини проти довкілля..........................................................................92

Тема 31. Злочини проти громадської безпеки......................................................93

Тема 32. Злочини проти безпеки виробництва.....................................................99

Тема 33. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту..................102

Тема 34. Злочини проти громадського порядку та моральності.......................106

Тема 35. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення........................................................................................................................110

Тема 36. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації.......................................115

Тема 37. Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян......................................................................117

Тема 38. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку.................119

Тема 39. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг…………….................................................121

Тема 40. Злочини проти правосуддя....................................................................125

Тема 41. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)........................................................................................................126

Тема 42. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.................................................................................................................128

Тема 43. Кримінальне право закордонних держав.............................................132

Методичні рекомендації і плани проведення практичних занять.....................139

Тестове завдання....................................................................................................220

Програмні питання для самостійної перевірки знань (до іспиту).............................................................................................................................234

Рекомендована література.....................................................................................239

В С Т У П

Навчально-методичний посібник призначений для надання допомоги студентам, які вивчають дисципліну „Кримінальне право України”.

Посібник надає стислу характеристику тем курсу з Загальної та Особливої частин кримінального права, звертає увагу студентів на основні визначення кримінального права, які мають особливе теоретичне та практичне значення, на деякі дискусійні, невирішені питання, щодо яких в юридичній літературі висловлюються різні точки зору. Він не містить позитивного викладення матеріалу і надає лише пояснення до найбільш складних питань курсу і рекомендації до їх вивчення.

Навчальна програма з курсу, на підставі якої ведеться викладання та вивчення предмета, побудована, виходячи із системи науки кримінального права.

Навчально-методичний посібник містить методичні рекомендації і плани проведення практичних занять, до яких слід звертатися під час вивчення курсу. З метою закріплення отриманих знань студенти обов’язково повинні виконати завдання і вирішити задачі, надані після кожної теми практичних занять.

Посібник також містить питання для самоперевірки, до яких потрібно повернутися після вивчення курсу кримінального права та перевірити, як засвоєний матеріал.

Всі питання, обумовлені навчальною програмою, підлягають обов’язковому вивченню студентами. З цього курсу проводяться атестації, заліки та екзамен із всього курсу.

Студенти можуть ознайомитися з науковими кримінально-правовими проблемами, які досліджують викладачі кафедри, та запрошуються до активної участі в науково-дослідницькій роботі студентського гуртку „Кримінальне право XXI століття”. Результати проведених студентами досліджень доповідаються на наукових конференціях, а найбільш цікаві та важливі з них можуть надсилатися на конкурс кращих студентських наукових робіт та бути рекомендовані кафедрою до друку в юридичних виданнях.

ПРОГРАММА КУРСУ ЗА ТЕМАМИ ЛЕКЦІЙ.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 1. Поняття, завдання, функції, принципи кримінального права. Система кримінального права. Наука кримінального права.

Поняття та предмет кримінального права.

Завдання та функції кримінального права.

Принципи кримінального права.

Система кримінального права.

Наука кримінального права та її співвідношення зі суміжними науками.

При підготовці до даної теми необхідно вивчити та засвоїти поняття кримінального права України, як галузі права, визначити завдання та функції кримінального права, а також його принципи.

Кримінальне право України – це галузь права, яка є системою загальнообов’язкових, встановлених Верховною Радою України або прийнятих всеукраїнським референдумом і забезпечуваних примусовою силою держави норм права, котрі визначають загальні засади кримінальної відповідальності, діяння, які є злочинами, та покарання, що можуть застосовуватися до осіб, які їх вчинять.

Предметом кримінального права є охоронні та регулятивні суспільні відносини, спрямовані на забезпечення реалізації прав і законних інтересів людини, держави і суспільства, змістом яких є взаємо кореспондуючі права та обов’язки суб’єктів цих відносин.

Методи кримінального права – це сукупність способів раціонального кримінально-правового впливу на суспільні відносини: дозвіл вчиняти або не вчиняти певні дії (ст.ст.36-42, 47, 48, 51-64, 69 КК та ін.); заохочення до суспільно-корисної, правомірної поведінки (ст.ст.46, 75-79, ч.2 ст.111, ч.2 ст.114, ч.2 ст.212, ч.2 ст.255, ч.3 ст.263 КК та ін.); покладення обов’язку вчинити певні дії (ст.ст.45, 46, 49, 65, 67, 68, 70-72, 74, 84, 90, ч.2 ст.111, ч.2 ст.114, санкції норм Особливої частини КК та ін.); заборона певного діяння під загрозою покарання (заборона вчинення діянь, що визнаються злочинами, ч.4 ст.3, ч.3 ст.56, ч.2 ст.57, ч.3 ст.60 КК та ін.).

Завдання кримінального права (ст.1 КК) – забезпечення 1) охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку, громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, миру і безпеки людства та 2) запобігання злочинам.

Функції кримінального права – це основні напрями його впливу на суспільні відносини: охоронна – захист суспільних відносин (соціальних цінностей, благ, інтересів) від злочинних посягань; регулятивна – регулювання суспільних відносин (кримінально-правових) шляхом встановлення прав і обов’язків суб’єктів цих відносин; виховна – сприяння формуванню правової свідомості і правової культури, що є одним із засобів запобігання злочинам, зміцнення законності та правопорядку.

Принципи кримінального права – це втілені у кримінальному законодавстві загально керівні засади, які відображають соціальну суть кримінального права, його завдання, закономірності кримінально-правового регулювання. Загально-правові принципи: законності, гуманізму, демократизму, справедливості, науковості, рівності осіб перед законом. Спеціальні (галузеві) принципи: відповідальність лише за вчинене суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом; винна відповідальність; особиста відповідальність; диференціація кримінальної відповідальності та індивідуалізація покарання; невідворотність кримінальної відповідальності.

Система кримінального права – це внутрішня його будова, структура, заснована на певних принципах: Загальна та Особлива частини. Загальна частина містить в собі норми, які визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права, складається з 15 розділів. Особлива частина містить в собі норми, які описують конкретні види злочинів з вказівкою видів покарань та меж, у яких вони можуть бути призначені, складається з 20 розділів.

Кримінальне право тісно пов’язане з іншими галузями права, такими як: конституційне право, кримінально-процесуальне право, адміністративне право, кримінально-виконавче право, міжнародне право.

Наука кримінального права – це галузь юридичної науки про засади кримінальної відповідальності, злочини та покарання, яка є системою ідей, поглядів і концепцій вчених, що ґрунтуються на пізнанні закономірностей суспільного розвитку і кримінально-правового регулювання, дослідженні чинного кримінального законодавства та практики його застосування, зарубіжного досвіду кримінально-правового регулювання.

Предметом кримінального права як науки є дослідження становлення і розвитку кримінального права, закономірностей кримінально-правового регулювання, засад кримінальної відповідальності, злочинів, що передбачені чинним кримінальним законом, покарань, що можуть застосовуватися до осіб, які вчиняють злочини.

Методи науки кримінального права – це сукупність способів раціонального дослідження предмета науки кримінального права: діалектичний – використання законів і категорій діалектики; історико-правовий – вивчення становлення і розвитку інститутів кримінального права України та зарубіжних держав; порівняльний – порівняння та аналіз вітчизняних і зарубіжних наукових ідей, поглядів, концепцій, законодавства, практики його застосування; формально-логічний – використання законів і правил формальної логіки; соціологічний – вивчення причин і умов злочинності, її стану і динаміки, факторів, що впливають на ефективність і розвиток кримінального законодавства, думки людей щодо конкретних проблем кримінально-правового регулювання і т.ін.; системного аналізу – вивчення кримінально-правових явищ у їх системному взаємозв’язку; інші методи – прогнозування, експертних оцінок, моделювання, психологічного аналізу, статистичний і т.ін.

Тема 2. Кримінальний закон.

Поняття, ознаки та значення кримінального закону.

Структура та система кримінального закону.

Поняття та структура кримінально-правової норми.

Поняття та значення тлумачення кримінального закону.

Дія кримінального закону у часі.

Принципи дії кримінального закону у просторі та за колом осіб.

Під час вивчення даної теми слід мати на увазі, що кримінальний закон — це прийнятий у встановленому порядку правовий акт, що містить юридичні норми, що регулюють охорону інтересів держави, прав і свобод громадян від злочинів шляхом застосування до винного покарання, що визначає підстави і межі кримінальної відповідальності. Основні риси кримінального закону: це — єдине джерело кримінального права; тільки кримінальний закон установлює злочинність і караність діянь; до осіб, що порушили закон, застосовується специфічний примусовий захід — покарання; воно призначається тільки судом відповідно до закону; застосування кримінального закону тягне специфічні наслідки — судимість.

Кримінальний кодекс України представляє систематизований звід законів, що складає з Загальної й Особливої частин. Загальна частина містить норми, що визначають задачі, принципи й основні інститути кримінального права. Особлива частина дає вичерпний перелік злочинів і вказує на вид і розмір покарань за кожен злочин. Чинний Кримінальний кодекс України був прийнятий у квітні, а набрав сили з 1 вересня 2001 року.

Межі дії кримінального закону визначаються тим, що всі особи, що вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності на підставі КК. Принцип територіальності закріплений у ст. 6 КК. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено чи припинено на території України. Виключення складають особи, що користаються дипломатичним імунітетом. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав вирішується дипломатичним шляхом.

Громадяни України, що вчинили злочин за межами України, підлягають кримінальної відповідальності по КК, якщо вони притягнуті до кримінальної відповідальності чи віддані суду на території України. На тих же підставах несуть відповідальність особи без громадянства.

Злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. Чинність закону в часі закріплена в ст. 4 КК.

Закони, що встановлюють злочинність діяння або посилюють кримінальну відповідальність, зворотної дії не мають. Закони, що скасовують злочинність діяння, пом'якшують кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшують становище особи, мають зворотну дію у часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання такими законами чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. Закони, що частково пом'якшують кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшують становище особи, а частково посилюють кримінальну відповідальність або іншим чином погіршують становище особи, мають зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом'якшує кримінальну відповідальність або ншим чином поліпшує становище особи. Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК України, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (ст. 5 КК).

Під час вивчення цієї теми слід також звернути увагу на визначення надані в чинному законодавстві.

1. Закон про кримінальну відповідальність (в Україні) – Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. і Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком (Додаток до Кримінального кодексу);

2. Структура закону про кримінальну відповідальність (в Україні): Загальна частина Кримінального кодексу України з п’ятнадцяти розділів, Особлива частина Кримінального кодексу України з двадцяти розділів, Прикінцеві та перехідні положення Кримінального кодексу України, Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком (Додаток до Кримінального кодексу);

3. Дипломатичні представники (особи, які мають повний дипломатичний імунітет) – наступні особи, якщо вони не є громадянами України: глави дипломатичних представництв – посольств, місій іноземних держав в Україні (тобто, особи, на яких державою, що здійснює акредитацію, покладено обов’язок діяти у цій якості) і члени дипломатичного персоналу дипломатичних представництв (тобто, члени персоналу дипломатичних представництв, які мають дипломатичний ранг) (з урахуванням Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. і Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93).

4. Громадянин України – особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України (ст.1 Закону України „Про громадянство України” від 18.01.2001 р. № 2235-ІІІ).

5. Іноземець – особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав (ст.1 Закону України „Про громадянство України” від 18.01.2001 р. № 2235-ІІІ і ст. 1 Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1994 р.).

6. Особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ст.1 Закону України „Про громадянство України” від 18.01.2001 р. № 2235-ІІІ і ст. 1 Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1994 р.).

Тема 3. Поняття злочину та його види.

Формування й розвиток визначення поняття злочину в історії кримінального права.

Поняття злочину за кримінальним правом України.

Ознаки злочину.

Поняття та ознаки малозначного діяння (ч.2 ст.11 КК України).

Поняття та практичне значення класифікації злочинів.

Відмінність злочинів від інших правопорушень.

При вивченні даної теми необхідно: розібратися в характеристиках визначення злочину за кримінальним правом України, його основних ознак; виявити відмінність злочину від інших форм деліктів та проступків; визначити значення класифікації злочинів для правильного застосування кримінального закону України.

1. Якщо звернутися до джерел права Х-XVІІ ст. - в них важко знайти термін, який охоплював би всі кримінальні форми поведінки людей. В Руській Правді (у різних редакціях), нерідко використовувалося слово "образа", "зла справа" (Соборне Укладення 1649 р.). Разом з тим уже в середньовічних статутних грамотах вживаються словосполучення: "хто преступить ці правила" (Статут князя Володимира Святославовича), "хто встановлення міг порушити" (Статут князя Ярослава Мудрого) та ін.

З такого роду словосполучень виникає й широко розповсюджується узагальнюючий термін "злочин". Етимологія даного терміна (подібна до відповідних слів в англійській і французькій мовах - crіme, у німецькій - Verbrecher, в іспанській - delіtos), характеризується в літературі як вихід за певні межі, та обумовила появу поглядів на поняття злочину як на певне порушення права в об'єктивному й суб'єктивному змісті, що й знайшло своє відображення в одній з перших вітчизняних законодавчих формулювань: "Всяке порушення закону, через яке здійснюється посягання на недоторканність прав влади верховної й встановлених нею влад, або ж посягання на права або безпеку суспільства або приватних осіб, і є злочин" (ст. 1 Укладення про покарання кримінальні й виправні у редакції 1845р.). У Кримінальному укладенні 1903р. злочин ідентифікувався вже тільки з "діянням, забороненим під час його скоєння законом під страхом покарання", і при цьому передбачалося, що воно (діяння) містить у собі як активні, так і пасивні форми поведінки.

Сьогодні положення про те, що без діяння не може бути злочину, стало аксіомою. Разом з тим на відміну від традиційного трактування, що вбачає в злочині безпосередньо саме діяння, у юридичній літературі висловлювалася думка про те, що доцільнішим є визначення злочину з використанням термінів "дія" і "бездіяльність". Бажаючи акцентувати в злочині його здатність не тільки заподіювати, але й створювати загрозу заподіяння шкоди, В.Д. Спасович, наприклад, вважав, що словом "посягання" охоплюються "і скоєні правопорушення, і замахи на правопорушення, і навіть готування до правопорушень". Неоднозначно був інтерпретований термін "посягання" і в плані його взаємозв'язку з внутрішньою, психічною стороною злочину. На думку Н.С. Таганцева, вона залишається за межами змісту даного терміна, тому що порушення інтересу, охоронюваного нормами, можливо й з боку сил природи, і з боку особи, яка не володіє розумом, малолітньої, а тим часом злочинне порушення норм права припускає наявність вини.

2. Існують формальне й матеріальне визначення того, що є злочином.

У багатьох закордонних державах прийняте формальне визначення злочину, відповідно до якого злочином вважається діяння, передбачене кримінальним кодексом відповідної країни. Але в цьому випадку при формальному визначенні злочину можна, наприклад, осудити людину за крадіжку буханця хліба, адже формально це однаково крадіжка.

Матеріальне визначення злочину включає такі ознаки, які визначають, чому дане діяння є злочином. Насамперед це вказівка на суспільну небезпеку й об'єкти посягання. Однак не можна впадати й в іншу крайність, визначаючи злочин винятково через матеріальні ознаки, як це було зроблено в КК 1922р. Злочином визнавалася дія або бездіяльність, небезпечна для робітничо-селянського правопорядку.

Таким чином, діяння можна назвати злочином, якщо воно суспільно небезпечне, протиправне, винне й каране за кримінальним законом.

Одна з давніх традицій визначення в кримінальному законі поняття злочину знайшла своє відображення в КК України 2001 року, де в ст.11 встановлено: "Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину". Закріплене законодавцем визначення злочину містить в собі і матеріальні і формальні його ознаки.

3. У встановленому на законодавчому рівні у ч. 1 ст. 11 КК України визначенні злочину містяться такі обов'язкові ознаки злочину: 1) злочином є лише діяння (дія або бездіяльність); 2) діяння має бути вчинене суб'єктом злочину; 3) діяння є винним; 4) вказане діяння є суспільно небезпечним; 5) відповідне діяння повинно бути передбачене чинним КК; 6) кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину взагалі. Водночас, не є обов'язковою ознакою злочину аморальність: поряд з аморальними КК передбачає і злочинні діяння, що не суперечать сучасній суспільній моралі (так звані квазі злочини), а також діяння, які є нейтральними щодо моралі.

Суспільна небезпечність, винність та вчинення протиправного діяння суб'єктом злочину - є матеріальними ознаками злочину, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину; передбачення діяння Кримінальним кодексом - формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.

Характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки) має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виявлений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння - свідомого і вольового елементів (наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), - не є злочином. Тому в ст. 11 КК України вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє свідомо, з волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це - об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв'язком з тими соціально-економічними процесами, які відбуваються в суспільстві. Суспільна небезпечність належить до оціночних понять. Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець в КК встановлює, які діяння є суспільно небезпечними; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого злочину. Критерієм оцінки суспільної небезпечності виступають об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення злочину, мотив і мета тощо. Як зазначає Ю.А.Кармазін, що ознака суспільної небезпечності як невід'ємний елемент злочину має значення і для законодавця - він не може включити в кодекс діяння, суспільна небезпечність яких не досягла рівня, що вимагає боротьби з таким діянням кримінально-правовими методами.

Ще одною обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права - принцип суб'єктивного ставлення у вину, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України. Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Щодо такої ознаки, як караність діяння, то М.І. Бажанов вказує, що аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов'язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст.1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань кодекс визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Визнання певного діяння протиправним являє собою офіційне визнання діяння суспільно небезпечним з боку держави. Заборона ж діяння кримінальним законом вказує на значну ступінь його суспільної небезпеки.

4. Відповідно до ч. 2 ст. 11 не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, прямо передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить суспільної небезпеки.

Малозначне діяння слід відмежовувати від діяння, яке не містить складу злочину. Так, якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди визначена безпосередньо в законі через певну кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо, то недосягнення певного рівня шкоди є свідченням відсутності складу злочину. Готування до вчинення злочину невеликої тяжкості не містить складу злочину, а тому не може визнаватися малозначним діянням.

Важливим при віднесенні конкретних діянь до малозначних є встановлення змісту умислу. Малозначним може бути визнане тільки таке діяння, шкідливість якого не тільки об'єктивно, а й за змістом умислу винного є незначною.

Малозначне діяння можна визначити наступним чином: це така формально передбачена Кримінальним законодавством умисна дія або бездіяльність суб'єкта злочину, яка через малозначність заподіяної шкоди не є суспільне небезпечною. При цьому відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія або бездіяльність: а) заподіяла охоронюваному кримінальним законом об'єкту посягання шкоду, яка не є істотною, або б) створила загрозу заподіяння вказаному об'єкту шкоди, яка не є істотною.

Як правило, малозначними визнаються діяння, що містять ознаки злочинів невеликої і середньої тяжкості. Кримінальні справи про малозначні діяння не можуть бути порушені, а порушені підлягають закриттю на підставі ч. 2 ст. 11.

5. Злочини можуть бути класифіковані з різних підстав:

- за об'єктом посягання – родовий об’єкт, який є основою для конструювання Особливої частини КК України;

- за ступенем суспільної небезпеки (ст.12 КК України): невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі;

- за характером діяння: дія або бездіяльність;

- за формою вини: необережні та умисні злочини;

- за стадією реалізації умислу: закінчені та незакінчені злочини.

Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення.

Важливе значення, особливо для вирішення питань призначення покарання й звільнення від покарання, має класифікація злочинів за ступенем їх суспільної небезпеки. В основу даної класифікації покладені не формальні ознаки - вид санкції й розмір покарання, а характер і ступінь суспільної небезпеки того або іншого злочину з урахуванням важливості об'єкта злочинного посягання, розмір заподіяного злочином збитку, форма вини, характер мотивів і цілей злочинця, специфічні особливості способу, обстановки, місця або часу скоєння злочину, соціальної оцінки злочинного діяння, особистості злочинця, форми вини, поширеності діяння, соціального резонансу, викликаного злочином, та ін.

Тема 4. Кримінальна відповідальність та її підстава

Поняття кримінально-правових відносин. Об’єкт, суб’єкт, зміст кримінальних правовідносин.

Юридичні факти у кримінальному праві.

Поняття та форми реалізації кримінальної відповідальності.

Межі та стадії кримінальної відповідальності.

Підстава кримінальної відповідальності.

Питання кримінальної відповідальності є найскладнішими в науці кримінального права. Під час вивчення цієї теми студенти повинні звернути увагу на те, що законодавчого визначення кримінальної відповідальності немає, тому в юридичній літературі існує безліч точок зору щодо питань, пов’язаних із кримінальною відповідальністю.

Досить поширеною є точка зору про те, що кримінальна відповідальність, виступаючи різновидом соціальної відповідальності, являє собою діалектичне сполучення двох аспектів – негативного (ретроспективного) і позитивного (перспективного).

Щодо визначення негативної (ретроспективної) кримінальної відповідальності існують такі точки зору: 1) кримінальна відповідальність ототожнюється з покаранням; 2) кримінальна відповідальність визначається як засудження, осуд особи за вчинений злочин; 3) кримінальна відповідальність розуміється як обов’язок особи, що вчинила злочин, піддатися несприятливим для неї наслідкам; 4) кримінальна відповідальність трактується, як фактичне претерпіння винним застосованих до нього примусових заходів; 5) кримінальна відповідальність фактично ототожнюється з кримінальним правовідношенням або розглядається як сукупність кримінальних та інших правовідносин; 6) кримінальна відповідальність вважається об’єктом кримінального правовідношення і визначається як те супроводжуюче з державним осудом обмеження правового статусу громадянина, якому він за законом підлягає у зв’язку із вчиненням ним злочину.

У кримінально-правовій літературі висловлені три основні точки зору щодо підстави кримінальної відповідальності: вчинений злочин, вина, склад злочину. Однак, сам факт вчиненого злочинного діяння не достатній для притягнення до кримінальної відповідальності, тому що може виявитися, що особа, яка його вчинила, діяла невинно, або є неналежним суб'єктом злочину (неосудною або такою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності).

Вина так само не може розглядатися як підстава кримінальної відповідальності, оскільки вона є лише одним з ознак суб'єктивної сторони складу злочину. Тому більш розповсюдженою позицією є точка зору авторів, що визначають як підставу кримінальної відповідальності – діяння, що містять ознаки складу злочину. Отже підставою кримінальної відповідальності є наявність у вчиненому особою діянні ознак конкретного складу злочину, передбаченого кримінальним законом (ст. 2 КК).

Законодавчий (нормативний) опис ознак конкретного складу злочину, що містяться в статті Особливої частини Кримінального кодексу у своїй сукупності закріплює той мінімум ознак який дозволяє відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Наявність цієї сукупності ознак злочинного діяння в поведінці винного є єдиною і достатньою підставою для вирішення питання про можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення конкретного діяння.

Що стосується форм реалізації кримінальної відповідальності, то найбільш прийнятною і відповідаючою сучасній кримінальній політиці є точка зору, згідно з якою кримінальна відповідальність може бути реалізована у таких трьох формах:

1) засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов’язане з призначенням йому кримінального покарання;

2) засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється;

3) відбування призначеного покарання.

Немає єдиної точки зору і щодо меж кримінальної відповідальності. Існуючі точки зору можна поділити на такі групи:

        1. початком кримінальної відповідальності є момент вчинення злочину, завершується кримінальна відповідальність погашенням або зняттям судимості, іноді тільки – відбуванням покарання;

        2. початком кримінальної відповідальності є момент вчинення злочину, завершується кримінальна відповідальність винесенням обвинувального вироку суду з призначенням покарання;

        3. початком кримінальної відповідальності є момент застосування до обвинуваченого заходів процесуального примусу, завершується кримінальна відповідальність погашенням або зняттям судимості, іноді тільки – відбуванням покарання;

        4. початком кримінальної відповідальності є момент набрання законної сили обвинувального вироку суду, завершується кримінальна відповідальність погашенням або зняттям судимості, іноді тільки – відбуванням покарання;

        5. межами кримінальної відповідальності є дві стадії – виконання кримінального покарання і період тягнення сторків судимості.

Стадії кримінальної відповідальності:

              1. період з моменту вчинення злочину і до притягнення винного до кримінальної відповідальності;

              2. період з моменту порушення кримінальної справи і до відданя до суду особи, що вчинила злочин;

              3. період судового розгляду кримінальної справи;

              4. період з моменту набрання законної сили обвинувального вироку і до відбуття покарання;

              5. період після відбуття покарання або дострокового звільнення від нього і до зняття судимості.

Кримінально-правові відносини – це відносини, врегульовані нормами кримінального права. Вони виникають між державою, в особі органів правосуддя і органів, що забезпечують правосуддя (дізнання, досудове слідство, прокуратура, органи, які виконують покарання та інші заходи кримінально-правового впливу), і особою, що вчинила суспільно-небезпечне діяння, передбачене Особливою частиною КК.

Об’єктом кримінально-правових відносин є реальні дії учасників цих відносин, тобто то, на що спрямовані їх можливі дії, – взаємні права і обов’язки суб’єктів.

Змістом кримінально-правових відносин є можливі дії його учасників, інакше кажучи: права і обов’язки сторін цих відносин.

Залежно від виникнення, зміни або припинення кримінально-правових відносин юридичні факти в кримінальному праві можна поділити на такі види:

  1. юридичні факти, які тягнуть виникнення типових кримінально-правових відносин (владних відносин) – правоутворюючі факти;

  2. юридичні факти – обставини, що тягнуть виникнення специфічних кримінально-правових відносин – відносини рівноправних суб’єктів права, що випливають з реалізації особами наданих їм абсолютних суб’єктивних прав (складні правоутворюючі факти);

  3. юридичні факти, які змінюють кримінально-правові відносини (правозмінюючі факти);

  4. юридичні факти, які тягнуть припинення кримінально-правових відносин (правоприпиняючі юридичні факти).

Залежно від характеру суспільних відносин, врегульованих кримінальним правом, кримінально-правові відносини можна поділити на такі види:

1. охоронні, які за підставами виникнення поділяються на:

а) негативна кримінальна відповідальність – з моменту вчинення злочину;

б) правовідносини, що породжуються діянням неосудних та малолітніх;

в) секундарні охоронні правовідносини – з моменту вчинення злочину, який не становить суспільної небезпеки.

2. заохочувальні за підставами виникнення поділяються на:

а) позитивна кримінальна відповідальність – з моменту вчинення суспільно корисного правового поступку;

б) концесуальні правовідносини – дозволена, прийнятна поведінка;

в) змішані правовідносини – має місце незакінчений злочин + заслуга.

Тема 5. Склад злочину та його види

Співвідношення понять злочину та складу злочину.

Поняття та значення складу злочину.

Функції складу злочину.

Елементи та ознаки складу злочину.

Види складу злочину.

При підготовці до даної теми необхідно вивчити та засвоїти наступні поняття.

Склад злочину. Поняття злочину і складу злочину знаходяться в нерозривній єдності: склад злочину – це законодавче закріплення в законі узагальнених ознак окремих видів злочинів. Поняття злочину і складу злочину пов'язані між собою, але не тотожні. Матеріальне визначення злочину є основою юридичною конструкцією складу будь-якого конкретного злочину і розкриття змісту його необхідних ознак. Поняття злочину конкретизується в кримінальному законодавстві у формі окремих складів злочинів. Під складом злочину розуміється сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, установлених законом, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин. Уявляється, склад злочину доцільніше називати не просто сукупністю ознак, а їх системою, тому що склад злочину має усі найважливіші ознаки властиві системі, як цілісності. Відсутність будь-якого елементу складу злочину порушує усю систему в цілому. Склад злочину – це правове поняття про злочин. Склад злочину утворюють ознаки, що характеризують об'єкт злочину, його об'єктивну сторону, суб'єкт злочину і суб'єктивну сторону злочину. Кожний з чотирьох елементів складу (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона) у свою чергу характеризується обов'язковими і факультативними ознаками, які залежать від конкретного складу злочину. Без встановлення обов'язкових ознак складу злочину неможливе притягнення особи до кримінальної відповідальності і правильна кваліфікація злочину. Кваліфікація злочину – це логічний процес встановлення всіх необхідних ознак злочину й ототожнення їх з ознаками конкретного складу злочину, закріпленого в кримінально-правових нормах Особливої частини КК.

Склади злочинів поділяються на види: за конструкцією складу злочину (матеріальний, формальний та усічений); за ступенем суспільної безпеки (основний, кваліфікований та з пом’якшуючими обставинами); за характером структури складу злочину (простий та складний).

Тема 6. Об’єкт злочину

Поняття та значення об’єкту злочину.

Види об’єктів злочину.

Поняття та значення предмету злочину.

Співвідношення предмету та об’єкту злочину.

Місце потерпілого в кримінальному праві.

При підготовці до даної теми необхідно вивчити та засвоїти наступні поняття.

Об'єкт злочину – охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, на які здійснюється злочинне посягання. Такими суспільними відносинами є: суспільний лад, політична й економічна система держави, відносини власності, особистість, політичні, трудові, майнові й інші права і свободи громадян і правопорядок. Об'єкти можна класифікувати «за вертикаллю» на такі види: загальний, родовий, видовий, безпосередній.

Загальний об'єкт – це вся сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин. Однак слід уточнити, що за допомогою кримінального права охороняються далеко не всі суспільні відносини. Законодавець поставив під охорону кримінального закону лише найбільш важливі з них, яким заподіюється значна шкода в результаті злочинних посягань. Службова функція загального об'єкта складається не тільки в тім, що він поєднує суспільні відносини, що виступають родовими, безпосередніми об'єктами, але й у тому, що він виражає їхню головну властивість – належність до числа найважливіших відносин, охоронюваних на даному етапі розвитку суспільства. Загальний об'єкт має важливе значення для визначення соціально-політичної сутності злочину, ступеня їхньої суспільної небезпеки і дозволяє відмежовувати злочини від інших правопорушень, які є предметом інших галузей права.

Родовий об'єкт – це сукупність однорідних суспільних відносин, на які посягає певна група однорідних злочинів. Угруповання суспільних відносин здійснюється на підставі об'єктивно існуючих критеріїв, що обумовлюють їхню однорідність. За принципом родового об'єкта побудована система особливої частини кримінального закону (КК). Встановлення родового об'єкта дозволяє підкреслити значення поєднуваних їм суспільних відносин в інтересах держави і суспільства, визначає характер і ступінь суспільної небезпеки злочинних посягань. Встановлення зазначених обставин дає можливість виявити соціальну роль кримінального права в охороні тих чи інших суспільних відносин. Перелік родових об'єктів, а отже і розділів Особливої частини КК не є незмінним і в новому Кримінальному кодексі з'явилися нові розділи, що відповідають родовим об'єктам посягання.

Видовий об'єкт – це сукупність тотожних суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом. Видовий об'єкт співвідноситься з його родовим об'єктом, як частина з цілим чи як вид з родом. У великій групі родинних суспільних відносин, що заслуговують єдиної, комплексної кримінально-правової охорони (родовий об'єкт) виділяють більш вузьку групу відносин (видовий об'єкт).

Безпосередній об'єкт – це конкретні суспільні відносини, на які здійснюється злочинне посягання. Безпосередній об'єкт, у свою чергу підрозділяється на: основний і додатковий, а додатковий безпосередній об'єкт буває 2-х видів: додатково-обов'язковий і додатково-факультативний. Основний безпосередній об'єкт завжди лежить у площині і входить до складу родового об'єкта злочину, він є найбільш важливим, таким, що визначає суспільну небезпеку конкретного злочину, структуру відповідного складу і його місце в системі Особливої частини. Встановлення цього об'єкта в конкретному злочині дає можливість правильно підібрати необхідну кримінально-правову норму і кваліфікувати злочин. Основним безпосереднім об'єктом є суспільні відносини, які насамперед прагнув поставити під охорону законодавець, приймаючи кримінальний закон. Додатковим безпосереднім об'єктом є ті суспільні відносини, яким також заподіюється шкода під час злочинного посягання, але вони, ці відносини, є складовою частиною іншого родового об'єкта. Додатково-обов'язковому об'єкту завжди заподіюється шкода поряд з основним об'єктом. Додатково-факультативним об'єктом визнаються ті охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, яким не в усіх випадках заподіюється збиток, під час вчинення злочину.

Предмет злочину – це речі матеріального світу, посягаючи на які суб'єкт заподіює шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам. Встановлення предмета злочину в ряді випадків допомагає правильно кваліфікувати злочин. Наприклад, розкрадання наркотичних засобів буде кваліфіковано не за статтями про відповідальність за посягання на власність, а за ст. 308 КК, що знаходитися в Розділі XIII «Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення». Така кваліфікація визначається з урахуванням специфіки предмета злочину. У кримінально-правовій літературі предмет досліджується в трьох площинах: предмет суспільних відносин, що охороняється, предмет злочину і предмет злочинного посягання.

Потерпілий від злочину – це фізична особа, яка є суб’єктом охоронюваних законом України суспільних відносин і якій злочином заподіяно моральну, майнову або фізичну шкоду.

Тема 7. Об’єктивна сторона складу злочину

Поняття та значення об’єктивної сторони злочину.

Поняття та форми діяння (дії чи бездіяльності). Умови кримінальної відповідальності за бездіяльність.

Поняття суспільно-небезпечних наслідків та їх види.

Причиновий зв’язок як ознака об’єктивної сторони злочину, його поняття та значення в кримінальному праві.

Місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину, їх значення.

При підготовці до даної теми необхідно вивчити та засвоїти наступні поняття.

Об'єктивна сторона злочину це зовнішня сторона злочину, що характеризується злочинним діянням (дією чи бездіяльністю), у результаті якого настають певні суспільно небезпечні наслідки або створюється загроза їх настання.

Об'єктивна сторона злочину визначається наступними ознаками: суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, способом, обстановкою вчинення злочину.

Суспільно-небезпечне діяння завжди є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину незалежно від конструкції складу. У матеріальних складах, поряд із суспільно-небезпечним діянням, наслідок і причинний зв'язок також є обов'язковими ознаками складу злочину. Місце, час, спосіб, обстановка вчинення злочину можуть бути обов'язковими ознаками, якщо вони прямо зазначені в диспозиції статті, але найчастіше вони виступають як факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину.

Суспільно небезпечне діяння може бути як у формі активних дій, так і у формі пасивної бездіяльності. Відповідальність за злочинну бездіяльність настає за умови, коли особа повинна була і могла діяти певним чином. Повинність (обов'язок) діяти можуть породжувати різні підстави: закони, підзаконні акти, договір, професійні чи службові функції, родинні відносини, добровільно узяті на себе зобов'язання, які передують чи супроводжують події. Наявність реальної можливості діяти певним чином залежить від певних властивостей особи в даній конкретній обстановці.

Суспільно-небезпечні діяння (дії або бездіяльність) – це вольові вчинки людини, які уявляють собою психофізичний зв'язок зовнішньої і внутрішньої сторін її поведінки. Однак зустрічаються ситуації, за яких вольовий фактор відсутній або паралізований. До таких обставин відносяться: нездоланна сила, фізичний чи психічний примус. Суспільно-небезпечні наслідки визначаються як збиток (шкода), яка заподіюється злочинним діянням суспільним відносинам. Наслідки бувають декількох видів: матеріальні і нематеріальні. Матеріальні наслідки підрозділяються на майнові і наслідки особистого (фізичного) характеру. Майнові наслідки можуть виражатися в позитивній шкоді або в упущеній вигоді.

Причинний зв'язок в кримінальному праві – це об'єктивний зв'язок між суспільно-небезпечним діянням і наслідками, що настали. Вона повинна відповідати наступним умовам: діяння за часом повинне передувати наслідкам, діяння повинне бути головною, основною причиною, що спричинила саме цей злочинний результат (наслідок). У матеріальних складах злочинів встановлення причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і наслідками є обов'язковим.

Факультативними ознаками об’єктивної сторони є місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка. Якщо ці ознаки вказані в диспозиції статті кримінального закону, то вони виконують роль обов’язкових ознак конкретного складу злочину.

Тема 8. Суб’єкт злочину

Поняття, ознаки та значення суб’єкта злочину.

Поняття осудності та обмеженої осудності.

Поняття та правові наслідки неосудності.

Поняття віку кримінальної відповідальності.

Поняття та види ознак спеціального суб’єкту злочину.

Кримінальна відповідальність за злочини, вчиненні в стані сп’яніння: види сп’яніння, їх вплив на відповідальність особи.

При підготовці до даної теми необхідно вивчити та засвоїти наступні поняття.

Суб'єкт злочину – це особа, яка під час вчинення злочину усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій і могла ними керувати, тобто була осудною або обмежено осудною, а також досягла встановленого кримінальним законом віку. Суб'єктом злочину може бути тільки людина, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. За діючим кримінальним законодавством суб'єктами злочинів є громадяни України, особи без громадянства й іноземні громадяни, які не користаються дипломатичним імунітетом.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії і керувати ними. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Неосудність в кримінальному праві. Особи, визнані у встановленому законом порядку неосудними, не підлягають кримінальній відповідальності. Неосудність – це нездатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, яка виникла внаслідок психічного захворювання особи. Неосудність характеризується двома критеріями: медичним (наявність психічного захворювання) і юридичним (нездатністю особи усвідомлювати свої дії і керувати ними під час вчинення злочину). Медичний критерій неосудності характеризується однієї з чотирьох різновидів розладу психічної діяльності: хронічним психічним захворюванням, тимчасовим розладом психічної діяльності, недоумством або іншим хворобливим станом психіки. Юридичний (психологічний) критерій неосудності характеризується інтелектуальним і вольовим моментами. Інтелектуальний момент означає відсутність у особи здатності усвідомлювати свої дії, а вольовий момент означає нездатність особи керувати своїми діями. Для визнання особи неосудною необхідно встановити обидва критерії. До неосудного можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Якщо особу було визнано неосудною на момент вчинення злочину, то вона не притягується до кримінальної відповідальності. Якщо ж стан неосудності настав після вчинення злочину, то особа направляється на лікування, а після одужання вирішується питання про доцільність призначення ій покарання.

Як правило, кримінальна відповідальність настає з 16-річного віку. У виняткових випадках можуть бути притягнуті до відповідальності особи з 14-річного віку, за злочини, суспільна небезпека яких усвідомлюється підлітком у більш ранньому віці. До них відносяться: умисні вбивства; посягання на життя державного чи громадського діяча, судді, працівника правоохоронного органа, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця; умисне нанесення тілесних ушкоджень, які заподіяли розлад здоров'я; бандитизм; терористичний акт; захоплення заручників; зґвалтування; крадіжка; грабіж; розбій; хуліганство; умисне знищення або пошкодження майна; пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів та інші злочини перераховані в ст. 22 КК. Особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а після 24 години дня її народження.

Спеціальний суб'єкт злочину – це особа, яка крім необхідних ознак (віку й осудності) повинна володіти ще і додатковими ознаками, що обмежують можливість притягнення її до кримінальної відповідальності за вчинення конкретного злочину. Ознаки спеціального суб'єкта можуть бути класифіковані у такий спосіб: ознаки, які характеризують правове становище осіб, демографічні ознаки особистості винного, посадовий стан, фах, характер виконуваної роботи, а також ознаки особи, які характеризують її минулу антисоціальну діяльність (повторність, судимість). Ознаки, що характеризують спеціальних суб'єктів, передбачені у нормах статей Особливої частини КК.

Особа, яка вчинила злочини у стані сп’яніння в наслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. Вчинення злочину у стані фізіологічного сп’яніння є обставиною, яка обтяжує покарання. Патологічне сп’яніння визнається різновидом психічного розладу при встановленні медичного критерію обмеженої осудності або неосудності.

Тема 9. Суб’єктивна сторона складу злочину

Поняття та значення суб’єктивної сторони складу злочину.

Поняття та форми вини.

Поняття та види умислу.

Поняття та види необережної форми вини.

Казус, його відмінність від злочинної необережності.

Змішана (подвійна, складна) форма вини.

Поняття та значення мотиву злочину.

Поняття та значення мети злочину.

Поняття юридичної помилки та її правове значення.

Поняття та види фактичної помилки, її значення.

Загальна характеристика емоцій та емоційних станів.

При підготовці до даної теми необхідно вивчити та засвоїти наступні поняття.

Суб'єктивна сторона злочину це внутрішнє (психічне) ставлення суб'єкта до суспільно небезпечного діяння і його наслідків. Суб'єктивна сторона характеризується однією з форм вини, мотивом і метою. Вина є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони всіх складів злочинів. Під виною розуміється психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків. Вину визначає її зміст, ступінь і форма. Під змістом вини розуміється її предметна характеристика, соціальна сутність. Ступінь вини – це оціночна, кількісна категорія. Наприклад, при збігу об'єктивних ознак умисне діяння є більш суспільно небезпечним ніж необережне.

Форма вини – це сполучення певних ознак інтелектуального і вольового моментів закріплених у кримінальному законі. Вина може виявлятися у формі умислу або необережності. Умисел поділяється на прямий і непрямий. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Умисел в кримінальному праві буває прямим і непрямим. При наявності прямого умислу винна особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, передбачає настання суспільно небезпечних наслідків і бажає їх настання. Непрямим визнається такий вид умислу, при якому особа, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки, не бажала, але свідомо припускала їх настання, або байдуже ставилася до їх настання. Непрямий умисел відрізняється від прямого, головним чином, за вольовим моментом. Якщо при прямому умислі особа бажала настання суспільно небезпечних наслідків, то при непрямому вона не бажала їх настання, але свідомо їх допускала. Поряд із зазначеними видами умислу можна виділити наступні його різновиди: 1) за ступенем конкретизації злочинних намірів: визначений, невизначений, альтернативний; 2) за часом виникнення умислу: заздалегідь обміркований, раптово виниклий і афектований .

Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією у свідомості особи наслідків вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. При встановленні цього виду умислу кваліфікація дій винного відбувається за спрямованістю умислу. Невизначений умисел має місце, коли особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків без їхньої чіткої конкретизації. Тому в даному випадку, вчинене кваліфікується за фактичним результатом. Альтернативний умисел припускає настання різних видів наслідків, які винний рівною мірою вважає сприйнятливим. Тому кваліфікація відбувається також за фактичним результатом. Заздалегідь обміркований умисел (передумисел) характеризується тим, що між його виникненням і реалізацією мається певний проміжок часу, під час якого особа розробляє план, підготовляє знаряддя і засоби, підшукує співучасників, а лише потім реалізує задумане. Раптово виниклий умисел реалізується винним відразу ж після його виникнення. Різновидом раптово виниклого умислу є афектований умисел, що виникає у винного раптово у відповідь на неправомірні дії потерпілого. Афектований умисел є пом'якшуючою відповідальність обставиною і враховується при призначенні покарання, а в деяких випадках впливає на кваліфікацію злочину. Наприклад, вбивство в стані сильного душевного хвилювання (у стані афекту) виділено законодавцем у самостійну статтю Кримінального кодексу (ст. 116 КК).

Необережність та її види. Вина особи може бути також у формі необережності. Кримінальний закон передбачає два види необережної форми вини: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість — це таке психічне ставлення винного до вчинених ним діянь, при якому особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховує на їх відвернення. Передбачення можливості настання наслідків має абстрактний характер, особа не конкретизує у своїй свідомості злочинний результат. Вольовий момент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків. При цьому особа сподівається на реальні обставини, які, на її думку, можуть запобігти настанню наслідків. Наприклад, водій, який перевищив швидкість руху розраховує на свій професійний досвід, обстановку і сподівається, що зможе вчасно зупинити транспортний засіб не допустивши наїзду на пішохода, але наслідки настають.

Злочинна недбалість характеризується таким психічним ставленням до вчиненого, при якому особа, діючи певним чином, не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла передбачити їх настання. Злочинна недбалість визначається двома критеріями: об'єктивним і суб'єктивним. Об'єктивний критерій означає обов'язок конкретної особи передбачити настання суспільно небезпечних наслідків і базується на вимогах персональної відповідальності особи (обов'язок передбачити настання суспільно небезпечних наслідків). Суб'єктивний критерій злочинної недбалості ґрунтується на можливості особи передбачити зазначені в законі наслідки. Для наявності злочинної недбалості необхідно встановлювати обидва критерії.

Мотив і мета злочину. В суб'єктивній стороні складу злочину мотив і мета можуть виступати в якості обов'язкових чи факультативних ознак. У тих випадках, коли мотив і мета прямо зазначені в законі або маються на увазі, вони є обов'язковими ознаками. У деяких випадках, мотив і мета можуть враховуватися в якості пом'якшуючих чи обтяжуючих обставин при призначенні покарання. Мотив – це спонукання особи до вчинення злочину. Мотиви можуть бути низького морального змісту (наприклад, користь), мотиви, що позбавлені низького морального змісту (наприклад, співчуття). Мета – це уявлення особи про кінцевий результат суспільно небезпечного діяння. Наприклад, мета наживи при вчиненні розкрадань.

Юридична помилка – це невірна, хибна уява особи про злочинність чи не злочинність, вчиненого нею діяння, його кваліфікації або карності. Видами юридичних помилок є: уявний злочин, помилка у протиправності діяння, помилка у кваліфікації вчиненого діяння, помилка в караності діяння. Фактична помилка – це невірна, хибна уява особи про обставини, що утворюють об’єктивні ознаки конкретного складу злочину. До фактичних помилок відносять: помилка в об’єкті злочину, помилка у предметі злочину, помилка у знаряддях вчинення злочину, помилка у причинному зв’язку, помилка в суспільно-небезпечних наслідках.

Емоції – це психічні стани і процеси в людині, у яких реалізуються її ситуативні переживання, пов’язані з вчиненням нею злочину. Фізіологічний афект – це стан сильного душевного хвилювання, що виник у особи внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання, або тяжкої образи з боку потерпілого (наприклад, вбивство в стані сильного душевного хвилювання). У теорії кримінального права виділяють також патологічний афект, коли настає глибоке затьмарення свідомості особи і вона втрачає здатність усвідомлювати свої діяння або керувати ними. У цьому випадку особа визнається неосудною.

Тема 10. Стадії вчинення умисного злочину

Поняття та види стадій вчинення злочину.

Готування до злочину, його ознаки.

Поняття та види замаху на злочин.

Закінчений злочин. Особливості закінчення окремих складів злочинів.

Добровільна відмова від доведення злочину до кінця.

Відмінність добровільної відмови від дієвого каяття.

При підготовці до даної теми необхідно вивчити та засвоїти наступні питання.

Стадії вчинення злочину. Умисні злочини можуть відбуватися по стадіях, закон виділяє три стадії: готування, замах і закінчений злочин. На стадії готування створюються умови для вчинення злочину (підшукання або пристосування знарядь, засобів вчинення злочину, усунення перешкод, розподіл ролей між співучасниками та інші). На стадії замаху відбуваються дії, спрямовані на здійснення злочину, але злочин не завершується з причин, що не залежать від волі винного. На стадіях незакінченого злочину у винного є можливість відмовитися від задуманого. На стадії закінченого злочину виконане діяння містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК. Злочин об'єктивно і суб'єктивно завершено. Момент закінчення злочину є різним залежно від конструкції складу злочину. Кримінальна відповідальність за готування до злочину і за замах на злочин настає за статтею 14 або 15 КК і за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин.

Добровільна відмова від доведення злочину до кінця – це остаточне припинення особою за своєю волею, з будь-яких мотивів доведення до кінця задуманого злочину. Добровільна відмова можлива на стадії готування чи замаху, але до закінчення злочину. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину. Від добровільної відмови варто відрізняти каяття. Діяльне каяття – це сукупність дій особи, спрямованих на усунення чи зменшення збитку, заподіяного злочином. Діяльне каяття має місце після закінчення злочину, може враховуватися як обставина, що пом'якшує відповідальність і покарання. Особа, яка вперше вчинили злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Тема 11. Співучасть у вчиненні злочину

Поняття та значення співучасті, об’єктивні та суб’єктивні ознаки співучасті.

Теорії співучасті у кримінальному праві.

Проблеми уявної співучасті та співучасті у необережних злочинах.

Форми співучасті.

Поняття та відмежування групи осіб без попередньої змови, групи осіб за попередньою змовою, організованої групи та злочинної організації.

Види співучасників, їх об’єктивні та суб’єктивні ознаки.

Підстави та межі відповідальності співучасників.

Співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом.

Ексцес виконавця.

Відповідальність за невдале підбурювання та пособництво.

Поняття та види причетності до злочину.

Відмінність причетності від співучасті у злочину.

Кримінальна відповідальність за приховування злочину.

Під час вивчення цієї теми особливу увагу слід звернути на питання про юридичну природу співучасті. У теорії кримінального права склалися дві сталі концепції юридичної природи співучасті. Одна з них має в основі акцесорну природу (від латинського слова accessorium – «додатковий», «несамостійний») характеру співучасті. Прихильники іншої теорії розглядають співучасть як самостійну форму злочинної діяльності. Сутність акцесорної природи співучасті виражається в тому, що центральною фігурою співучасті визнається виконавець, діяльність же решти співучасників є допоміжною, позбавленою самостійного значення. Оцінка дій співучасників і їх відповідальність повністю залежать від характеру дій виконавця і його відповідальності: карані дії виконавця – карані і дії співучасників, якщо ж виконавець не притягується до відповідальності, то не може наступати відповідальність співучасників. Крім того, караність співучасників повинна наступати по тій статті, яка передбачає дії виконавця. Активним прихильником логічної акцесорності в кримінальному праві виступає М.І. Ковальов. У своїй роботі він приходить до висновку, що склад злочину виконується безпосередньо виконавцем, рештою учасників же «сам склад злочину не виконується», а в діях підбурювачів і посібників є якийсь «загальний» склад злочину, який і визначає їх відповідальність. З деякими обмовками акцесорну теорію, як таку, що лежить в основі відповідальності по російському кримінальному праву, підтримує і А.В. Наумов. Разом з тим він визнає, що відповідальність співучасників, будучи в основному залежною від відповідальності виконавця, все ж таки до певної міри носить самостійний характер.

Проте більшість авторів критично оцінюють дану концепцію.

Діючий КК України визначає в ст. 26, що співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Законодавче визначення співучасті включає слідуючи ознаки:

  1. наявність двох та більше суб’єктів злочину, які беруть участь у скоєнні одного умисного злочину;

  2. спільна їх участь в скоєнні злочину;

  3. умисний характер діяльності співучасників.

В теорії кримінального права перші дві ознаки прийнято вважати об’єктивними, а останню – суб’єктивною.

Перша об’єктивна ознака співучасті – множинність учасників злочину, полягає в тому, що у вчиненні діяння беруть участь два та більше повноправних суб’єкта злочину (поняття суб’єкту визначено в ст. 18 КК України). Якщо ж при вчиненні двома особами злочину, один із суб’єктів є неосудним або не досяг віку, з якого наступає кримінальна відповідальність, то співучасть відсутня.

Наступна об’єктивна ознака співучасті – спільність дій. Вона передбачає:

  1. скоєння злочину загальними, взаємодоповнюваними зусиллями;

  2. цей злочин являється загальним та єдиним результатом їх діяльності;

  3. дії, вчинені кожним учасником являються в конкретній обстановці необхідною умовою для вчинення дій іншим (іншими) злочинцями;

  4. наявність причинного зв’язку між діянням всіх співучасників та загальним злочинним результатом.

Суб’єктивна ознака співучасті передбачає наявність умисної форми вини, що передбачає:

1) наявність умислу кожного зі співучасників стосовно їх власних діянь;

2) наявність умислу відносно діянь інших співучасників;

3) єдність умислу всіх співучасників на вчинення конкретного злочину;

4) єдність загального інтересу всіх співучасників, тобто направленість їх умислу на досягнення єдиного злочинного результату.

Єдність умислу всіх співучасників відносно їх спільних дій та загального злочинного результату не означає обов’язкового співпадіння (збіг) їх мотивів: злочинна діяльність конкретного співучасника може бути викликана різними спонуканнями.

В залежності від тої чи іншої ролі, яку виконують злочинці при вчиненні злочину спільними зусиллями, Закон виділяє наступні види співучасників: виконавець, організатор, підбурювач та посібник (ч. 1 ст. 27 КК України).

Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка: а) безпосередньо скоїла злочин, або б) зробило це шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності.

Ознаками такої особи є наступні:

  1. воно визнається суб’єктом злочину;

  2. скоїло злочин, який прямо передбачений КК України;

  3. вчинило цей злочин в співучасті з іншими особами, які являються суб’єктами злочину.

Організатор скоєння злочину вчиняє одне із наступних дій: 1) організовує вчинення злочину (злочинів); 2) керує підготовкою злочину (злочинів); 3) створює організовану групу чи злочинну організацію; 4) керує організованою групою або злочинною організацією; 5) забезпечує фінансування організованої групи або злочинної організації; 6) організовує приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. 3 ст. 27 КК).

Підбурювачем вважається особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом чи іншим шляхом схилило будь-кого зі співучасників до скоєння злочину.

Підбурювання має місце тоді, коли схиляється конкретна особа (особи) до скоєння конкретного злочину. Тому не являється підбурюванням схиляння до заняття злочинною діяльністю взагалі, без вказівки на конкретний злочин, а також заклики більш конкретного характеру, однак адресовані невизначеному колу осіб.

Посібником визнається особа, яка сприяла скоєнню злочину іншими співучасниками: 1) порадами чи вказівками; 2) наданням засобів чи знарядь вчинення злочину; 3) усуненням перешкод для вчинення злочину; 4) заздалегідь даною обіцянкою переховувати злочинця, знарядь чи засобів скоєння злочину, його сліди та предмети, здобуті злочинним шляхом, або придбати чи збути такі предмети; 5) іншим чином сприяти приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27 УК).

Пособництво за характером дій поділяють на:

  1. інтелектуальне

  2. фізичне.

Інтелектуальним визнається пособництво, яке виражається в наданні порад та вказівок про злочин, що готується, а також у заздалегідь даній обіцянки переховувати злочинця, знарядь чи засобів скоєння злочину, його сліди та предмети, здобуті злочинним шляхом та інше сприяння приховуванню злочину.

Фізичне пособництво полягає в наданні засобів або знарядь вчинення злочину чи в усуненні перешкод.

Форми співучасті – це об’єднання співучасників, що розрізняються між собою за характером ролей, які виконуються ними і за стійкістю їх суб’єктивних зв’язків.

З урахуванням ступеня узгодженості дій співучасників можна виділити наступні форми співучасті: 1) співучасть без попередньої змови; 2) співучасть за попередньою змовою.

З урахуванням способу взаємодії співучасників воно підрозділяється на: 1) співвиконавство; 2) співучасть у прямому значенні цього слова.

За характером участі окремих співучасників у вчиненні злочину воно ділиться на: 1) просте та 2) складне.

Проста співучасть (співвиконавство) має місце там, де всі співучасники виконують однакові, з правової точки зору, ролі. Так, всі вони виконують дії, вказані у диспозиції конкретної статті Особливої частини КК.

Складна співучасть (або співучасть з розподілом ролей) передбачає та діяльність співучасників, коли кожний з них виконує визначену роль в скоєнні злочину. При цій формі одні співучасники являються виконавцями, а інші – організаторами, підбурювачами, пособниками.

Складна співучасть охоплює такі форми спільної злочинної діяльності, як організована група та злочинна організація.

За суб’єктивною ознакою виділяють наступні форми співучасті:

  1. група без попередньої змови;

  2. група за попередньою змовою;

  3. організована група;

  4. злочинна організація.

Група без попередньої змови – це два або більше виконавця, які до початку злочину не узгоджували (не домовлялися) своїх дій. Зусилля виконавців об’єднуються або безпосередньо перед злочином, або в процесі його вчинення.

Група з попередньою змовою має місце тоді, коли два або більше суб’єкта домовились про спільні дії.

Ця домовленість має місце або на стадії приготування або замаху.

Організована група – це стійке об’єднання трьох або більше співучасників, яке попередньо зорганізувалось для приготування або скоєння злочинів. Вона має наступні ознаки:

  1. наявність трьох або більше осіб;

  2. попередня їх організованість в спільне об’єднання, яке має ціль скоїти два або більше злочинів;

  3. стійкість цієї групи;

  4. об’єднаність всіх єдиним планом з розподілом всіх функцій між співучасниками;

  5. обізнаність всіх учасників групи про цей план.

Організована група відрізняється від групи з попередньою змовою наступними ознаками:

  1. стійкістю;

  2. спрямованістю на скоєння двох або більше злочинів;

  3. кількістю учасників (три та більше).

Злочинна організація представляє собою стійке ієрархічне об’єднання п’ятьох або більше осіб, члени якого або його структурні елементи за попередньою змовою організувались для спільної діяльності з метою скоєння тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками даної організації, або для керівництва та координації злочинної діяльності інших осіб, або для забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Таким чином, для злочинної організації характерні наступні ознаки: 1) її стійкість; 2) наявність у ній п’ятьох або більше осіб; 3) наявність попередньої змови про її діяльність; 4) мета скоєння тяжких або особливо тяжких злочинів; 5) мета координувати злочинну діяльність інших осіб; 6) мета забезпечувати функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Злочинна організація відрізняється від організованої групи слідуючими ознаками: 1) кількістю осіб; 2) ієрархічністю, яка свідчить про більш високий рівень її об’єднання; 3) спрямованістю на скоєння тяжких або особливо тяжких злочинів; 4) можливістю визнання злочинними організаціями і таких об’єднань, які займаються тільки керівництвом та координацією діяльності інших осіб або забезпеченням функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Слід відмітити, що співучасть як одна з форм злочинної діяльності не створює яких-небудь особливих підстав кримінальної відповідальності. Однак, окрім загального положення, передбаченого ч. 1 ст. 2 КК, діють правила, які стосуються відповідальності співучасників (ст. 29 та 30 КК).

Так, питання відповідальності співучасників, діючих в організованій групі або злочинній організації, вирішується наступним чином:

    • організатор злочину несе відповідальність за всі злочини, скоєні будь-яким учасником цієї групи, за умови, якщо вони (ці злочини) охоплювались умислом організатора (ч. 1 ст. 30 КК);

    • інші співучасники (учасники групи) несуть відповідальність за ті злочини, у підготовці або вчиненні яких вони приймали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував кожний із них;

    • дії всіх цих співучасників кваліфікуються за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за скоєння даного злочину злочинною організацією чи організованою групою (наприклад, всі учасники банди, незалежно від ролі, яку вони виконували у злочині, несуть відповідальність безпосередньо за статтею 257 КК).

При простій співучасті, тобто спів виконавстві, всі співучасники несуть відповідальність за тією статтею Особливої частини Кримінального кодексу, яка передбачає скоєний ними злочин.

При складній співучасті, тобто співучасті з розподілом ролей, питання про відповідальність вирішується наступним чином:

    • виконавець (співвиконавці) відповідають за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за скоєний ними злочин (ч. 1 ст. 29 КК);

    • всі інші співучасники (організатори, підбурювачі, пособники) відповідають за той злочин, який скоїв виконавець (співвиконавці). У зв’язку з цим, дії всіх співучасників, за винятком виконавця (співвиконавців), кваліфікуються за тією статтею Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії виконавця, Ало з обов’язковим посиланням на статтю 27 КК (її відповідну частину) та при умові, що співучасники знали про всі обставини справи, були інформовані про них та усвідомлювали їх наявність.

Суб’єктивні ознаки, що визначають кваліфікацію злочину, скоєного виконавцем (наприклад, мотив), можуть бути поставленні іншим співучасникам у відповідальність також за умови, що вони заздалегідь про них (цих ознаках) знали, були інформовані про їх наявність. Інакше ці обставини (тобто суб’єктивні ознаки) ставитися у вину співучасникам не можуть.

Обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність, але характеризують лише особу співучасника, навіть якщо інші співучасники знали про їх наявність, ставляться у відповідальність лише тому співучаснику, на боці якого вони маються. Іншими словами, «особисті обставини», наприклад, повторність, рецидив, не можуть впливати ні відповідальність інших співучасників. У випадку скоєння виконавцем незакінченого злочину інші співучасники підлягають відповідальності за співучасть у незакінченому злочині (ч. 4 ст. 29 КК).

Співучасники несуть відповідальність тільки за ті діяння, які скоєні у межах домовленості, яка відбулася між ними. Відхилення від цієї домовленості може привести до ситуації, за якої вчинене виконавцем не підпадає під ознаки співучасті. У такому випадку має місце так званий ексцес виконавця.

У таких ситуаціях виконавець виходить за межі домовленості з іншими співучасниками та вчиняє більш тяжке, ніж було домовлено, або взагалі інший злочин. В залежності від ступеня відхилення поведінки виконавця в теорії кримінального права прийнято відрізняти кількісний та якісний ексцеси.

Кількісний ексцес має місце тоді, коли виконавець, виходячи за межі домовленості з іншими співучасниками, скоює однорідний із задуманим злочин (наприклад, була домовленість скоїти крадіжку, а він скоює грабіж).

Якісний ексцес – це скоєння виконавцем абсолютно іншого, не задуманого співучасниками злочину (наприклад, при домовленості скоїти крадіжку виконавець скоїв вбивство).

Оскільки у випадку ексцесу виконавця між ним та іншими співучасниками відсутній суб’єктивний зв'язок (єдність умислу) відносно скоєного , відповідальність за цей злочин несе тільки його виконавець.

Інші співучасники повинні відповідати тільки за злочини, скоєні виконавцем у межах їх домовленості.

В Кримінальному кодексі 2001 року введена норма з добровільною відмовою співучасників від скоєння злочину (ст. 31 КК).

Специфіка правової оцінки їх дій при добровільній відмові визначається характером та ступенем участі кожного з них у злочині, що готується або скоюється.

Добровільна відмова співучасників повинна характеризуватися трьома обов’язковими ознаками:

  1. добровільністю;

  2. остаточністю;

  3. своєчасністю.

При цьому добровільна відмова одних співучасників має певне юридичне значення для оцінки дій інших. Так, добровільна відмова виконавця не звільняє від кримінальної відповідальності організатора, підбурювача, пособника, а добровільна відмова останніх, в свою чергу, не являється підставою для звільнення від кримінальної відповідальності виконавця.

У випадку добровільної відмови виконавця інші співучасники підлягають відповідальності за приготування ними замаху на той злочин, від скоєння якого добровільно відмовився виконавець (ч. 1 ст. 31 КК).

У випадку добровільної відмови кого-небудь із співучасників виконавець підлягає відповідальності за приготування до злочину або замах на злочин у залежності від того, на якій стадії його діяння було припинено (ч. 3 ст. 31 КК).

Умови, за яких виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності у випадках добровільної відмови, аналогічні загальним умовам звільнення від кримінальної відповідальності при добровільній відмові від скоєння злочину (ст. 17 КК).

Організатор, підбурювач та пособник підлягають відповідальності при добровільній відмові, якщо виконали одну з таких умов:

  1. запобігли скоєнню злочину виконавцем взагалі (запобігання на стадії приготування), або не допустили доведення злочину виконавцем до кінця (запобігання на стадії замаху).

  2. своєчасно повідомили відповідним органам державної влади про злочин, що готується або скоюється. Таке повідомлення повинно бути своєчасним, інакше воно не звільняє організатора, підбурювача, пособника від кримінальної відповідальності, однак може бути визнано судом обставиною, що пом’якшує покарання (п. 1 ч. 1 и ч. 2 ст. 66 КК).

Причетність до злочину – це така злочинна діяльність, яка хоча й пов’язана зі вчиненням злочину, однак не є співучастю у ньому через відсутність об’єктивної та суб’єктивної спільності.

В теорії кримінального права виділяють три види причетності:

1. заздалегідь не обіцяне приховування злочину;

2. неповідомлення про злочин;

3. потурання злочину.

Заздалегідь не обіцяне приховування злочину – це активна діяльність особи по приховуванню злочинця, засобів та знарядь скоєння злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом. При цьому мова йде тільки про заздалегідь не обіцяне приховування. Така діяльність кримінально карана тільки у випадку, якщо вона пов’язана з приховуванням тяжкого або особливо тяжкого злочину. Окрім того, згідно ч. 2 ст. 396 КК, не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім’ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом.

Кримінальний кодекс 2001 р. вніс деякі корективи в інститут приховування злочину, передбачивши кримінальну відповідальність за укриття злочинної діяльності учасників злочинних організацій шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, грошей, цінних паперів та ін. (ст. 256 КК).

Неповідомлення про злочин полягає у неповідомленні особою відповідним органам влади про достовірно відомий злочин, що готується або вже скоєний.

Неповідомлення про злочин вважається причетністю до злочину як у випадку, якщо воно не було заздалегідь обіцяно, так і у випадку, коли воно було обіцяно до моменту приготування або скоєння злочину.

Діючий Кримінальний кодекс не передбачає такого спеціального складу злочину, як неповідомлення про злочин, але це не означає, що подібна бездіяльність взагалі виключає кримінальну відповідальність. Особа, яка не повідомила про достовірно відомий злочин, підлягає кримінальній відповідальності, якщо скоєне ним діяння містить ознаки іншого злочину. Це може бути, наприклад, коли неповідомлення про злочин являється складовою (елементом об’єктивної сторони) приховування тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК).

Потурання злочину полягає в тому, що особа, яка зобов’язана була та могла протидіяти скоєнню злочину, такому злочину не перешкоджає і тому він вчинюється. Воно характеризується бездіяльністю особи.

Потурання можливо на стадії незакінченого злочину. Кримінально-правова оцінка потурання, як і приховування злочину, в значній мірі залежить від суб’єктивного моменту – чи було воно заздалегідь обіцяно. Якщо потурання було заздалегідь обіцяне і його змістом було усунення перешкод для скоєння злочину, воно утворює співучасть у злочині (у вигляді пособництва). А якщо потурання не було заздалегідь обіцяне, то при наявності підстав воно може бути визнано відповідним службовим зловживанням (наприклад, статті 364, 423 КК).

Заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій – це особливий вид причетності, оскільки такого роду причетність можлива тільки відносно окремих злочинів, пов’язаних з утворенням та функціонуванням злочинних організацій. Це стосується, у першу чергу, причетності до злочину, передбаченому ст. 255 КК (створення злочинної організації). Цим видом причетності охоплюється діяння, які не підпадають під інші види причетності (приховування злочину, не повідомлення про злочин, потурання злочину).

При відповіді на питання про відповідальність за невдале підбурювання або пособництво слід відмітити, що підбурювання та пособництво вважається невдалим, коли дії співучасників не досягли бажаного результату: виконавець зовсім не скоїв злочину, хоча спочатку збирався це зробити або відразу ж відмовився від цього. Діяльність співучасників тут не обмежилась виявленням умислу, оскільки вони виконали певні дії, спрямовані на схиляння особи до скоєння злочину або надання йому допомоги. Їх діяльність не досягла бажаного результату, але вони зробили все, що вважали необхідним.

Діюче кримінальне законодавство не містить норм, які регулюють відповідальність осіб при невдалій організаційній діяльності, підбурюванні та пособництві. Однак, виходячи із загальних положень кримінального права, така діяльність потребує оцінки як замах на невдале підбурювання та пособництво та буде кваліфікуватися по ст. 15 та ст. 27 КК України.

Вивчаючи питання про співучасть у злочині зі спеціальним суб’єктом, необхідно згадати наступне.

Злочини зі спеціальним суб’єктом характеризується тим, що окрім загальних властивостей суб’єктів, для їх виконавців характерно і наявність додаткових якостей, викладених в статтях Особливої частини КК. До цих злочинів відносяться службові, транспортні, військові та деякі інші.

Питання про можливість співучасті звичайного суб’єкта у злочинах, вчинених тільки спеціальним суб’єктом, являється дискусійним. Слід вивчити думки, викладені в літературі по цьому питанню. Переважною являється точка зору, згідно якої співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом можлива, однак звичайні суб’єкти можуть виступати лише організаторами, підбурювачами або пособниками цих злочинів.

Дискусійними в науці кримінального права є проблеми уявної співучасті та співучасті у необережних злочинах.

Можливість необережної співучасті відстоювали А.Н. Трайнін та М.Д. Шаргородський. Вони вважали, що співучасть можлива у випадках співвиконавства у необережних злочинах, а також у випадках співучасті з розподілом ролей, де дії вчинюються умисно, а результат наступає по необережності. В цілому такі злочини можуть бути як умисними (наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого), так і по необережності (наприклад, порушення правил руху транспорту). Цю ж позицію стосовно питання про можливість співучасті у злочинах, які вчинюються на автотранспорті, відстоював і С.А.Домахін. Ще більших обмежень для необережної співучасті вводяться В.С. Прохоровим, який визнає її можливість лише у випадках, коли умисне спільне скоєння умисного злочину призводить до настання необережних наслідків, передбачених в статтях Особливої частини КК в якості кваліфікуючих обставин.

Однак, у науці була висловлена думка і про більш широку співучасть необережного виду. Так, В.Я. Вишенський висловив думку про те, що необережна співучасть можлива не тільки при скоєнні необережних злочинів, але і як співучасть з розподілом ролей в умисних злочинах. Зокрема, обґрунтовується відповідальність за необережне підбурювання до скоєння умисного злочину, тобто у тих випадках, коли підбурювач не знав, але повинен був знати про те, що буде скоєно злочин.

Тема 12. Множинність злочинів

Поняття одиничного злочину, його види.

Складні одиничні злочини.

Поняття множинності злочинів.

Форми множинності злочинів: загальна характеристика та правові наслідки.

Поняття та види повторності злочинів.

Поняття та види сукупності злочинів.

Поняття та види рецидиву злочинів.

Одниничний злочин – це діяння, яке містить ознаки одного складу злочину, передбаченого однією статтею Особливої частини КК.

В науці кримінального права розрізняють прості і складні одиничні злочини.

Простий одиничний злочин складається з одного об’єкту, одниничних ознак об’єктивної і суб’єктивної сторони.

Складні одниничні злочини мають декілька видів:

  1. складний злочин, що має:

а) два об’єкти посягання;

б) два або більше видів дій;

в) два види наслідків;

2. продовжуваний злочин, який складається з декількох чи багатьох тотожніх злочинних дій, спрямованих на досягнення однієї мети;

3. триваючий злочин, об’єктивна сторона якого виконується безперервно.

Множинність злочинів має місце при вчиненні однією особою двох чи більше злочинів, кожний із яких утворює ознаки самостійного складу злочину і за які особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності.

Окремі злочини утворюють множинність, за умови, що:

- не сплив строк давності притягнення до кримінальної відповідальності;

- не погашена чи не знята судимість;

- особа не звільнена за даний злочин від кримінальної відповідальності в установленому законом порядку (є невідмінена постанова про звільнення від кримінальної відповідальності за цей злочин);

- особа не підлягає звільненню від кримінальної відповідальності в зв’язку з актом амністії;

- є скарга потерпілого у справах приватного звинувачення;

- отримана згода на притягнення до кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом (щодо народного депутата, судді).

Ознаками множинності є:

1) одна і та ж особа одна чи в співучасті вчинила два чи більше закінчених чи незакінчених злочини;

2) кожен із злочинів передбачений самостійною кримінально-правовою нормою, він не є необхідною ознакою іншого злочину, з числа вчинених цією ж особою (немає множинності, наприклад, при заподіянні тілесних ушкоджень в ході розбою);

3) хоча б по двох злочинах не “погашені” їх юридичні наслідки;

4) хоча б щодо двох злочинів відсутні процесуальні перепони для притягнення до кримінальної відповідальності.

В теорії кримінального права питання про форми множинності злочинів залишається дискусійним вже продовж десятків років.

КК 2001 р. називає три форми множинності: повторність – сукупність – рецидив.

Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу. Виділяють повторність однородних і тотожніх злочинів.

Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини цього Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.

Розрізняють два види сукупності злочинів:

  1. реальну – вчинення різних чи подібних злочинів в різний час, в різних місцях і т. ін.

  2. ідеальну – вчинення одними діями двох або більше злочинів.

Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин.

Залежно від того, за який злочин особу було засуджено і який злочин було вчинено знову рецидив можна поділити на такі види:

- загальний рецидив;

- спеціальний рецидив;

- пенітенціарний рецидив.

Повторність, сукупність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим КК України.

Тема 13. Обставини, що виключають злочинність діяння

Обставини, що виключають злочинність діяння: поняття, види, загальні ознаки.

Необхідна оборона: поняття, ознаки, умови правомірності.

Уявна оборона: поняття, особливості кримінальної відповідальності.

Затримання особи, яка вчинила злочин: поняття, ознаки, умови правомірності.

Крайня необхідність: поняття, ознаки, умови правомірності.

Фізичний та психічний примус: поняття та ознаки.

Виконання наказу чи розпорядження (законний наказ або розпорядження).

Діяння, пов’язане з ризиком (виправданий ризик).

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Вивчення цієї теми необхідно розпочати зі з’ясування того, що обставини, які виключають злочинність діяння, – це обставини, наявність котрих перетворює діяння, зовнішньо подібні до злочину, у правомірні, а деякі – у суспільно корисні. Ознаки обставин, які виключають злочинність діяння: а) являють собою свідомий і вольовий вчинок людини, який підпадає під зовнішні ознаки злочину та вчинення за наявності до того певних підстав; б) є за своїм змістом суспільно корисними чи соціально прийнятними (припустимими); в) передбачаються нормами різних галузей законодавства; г) виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння, а тим самим – кримінальну відповідальність, тобто є правомірними.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, чи іншої особи, а також суспільних інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечних посягань шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної та достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Слід звернути особливу увагу на те, що умови правомірності необхідної оборони поділяються на такі, що відносяться до нападу, й такі, що відносяться до захисту. Необхідна оборона визнаватиметься правомірною лише за наявності всіх умов у їхній сукупності. Умови правомірності необхідної оборони, що відносяться до нападу, є його суспільна небезпечність, наявність, дійсність. Умовами правомірності необхідної оборони, що відносяться до захисту, є: 1) заподіяння захистом тієї чи іншої шкоди інтересам того, хто нападає, а не третім особам; 2) припустимість захисту не лише своїх прав та інтересів, але також державних і суспільних інтересів, прав та інтересів інших осіб; 3) неперевищення захистом меж необхідної оборони; 4) своєчасність захисту.

Уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Необхідно підкреслити, що дії особи, вчинені при уявній обороні, розрізняються за характером юридичних наслідків, а саме: а) якщо обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що має місце реальне посягання, і ця особа не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помилковість свого припущення, то кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається; б) якщо особа не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помилковість свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, котрі дозволяються в умовах реального посягання, то вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони; в) якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, то вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди з необережності.

Не визнаються злочинними дії потерпілого й інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, котра вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, – це умисне заподіяння особі, яка вчинила злочин, тяжкої шкоди, котра явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці затримання злочинця. Такі дії тягнуть кримінальну відповідальність лише у випадках заподіяння смерті або тяжкого тілесного ушкодження особі, котра вчинила злочин, тобто за статтями 118 і 124 Кримінального кодексу. Умовами правомірності затримання особи, яка вчинила злочин, є: 1) затримання особи, котра вчинила саме злочин, а не інше правопорушення; 2) застосування насильства лише за наявності упевненості, що саме ця особа вчинила злочин; 3) заподіяння шкоди тому, хто затримується, лише за наявності реальної небезпеки ухилення його від кримінальної відповідальності; 4) заподіяння шкоди тому, хто затримується, лише з метою затримання та доставлення його до органів влади; 5) застосування для затримання особи лише заходів, які повинні бути необхідними, тобто виправданними обставинами справи; 6) заподіяння при затриманні шкоди, яка повинна відповідати небезпечності посягання й обстановці захисту.

Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронним інтересам у стані крайної необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Умови правомірності крайньої необхідності поділяються на такі, що відносяться до небезпеки, яка загрожує, і такі, що відносяться до захисту від неї. Умовами правомірності крайньої необхідності, які відносяться до небезпеки, що загрожує, є: а) її загроза особистості або правам даної особи чи інших осіб, охоронюваним законом інтересам суспільства або держави; б) її наявність; в) її дійсність; г) неможливість її усунення за даних обставин іншими засобами, не пов’язаними із заподіянням шкоди інтересам третіх осіб. Умови правомірності крайньої необхідності, що відносяться до захисту від небезпеки, яка загрожує: 1) спрямованість захисту на охорону інтересів особистості, суспільства та держави; 2) заподіяння шкоди не особам, які створили небезпеку, а третім (стороннім особам; 3) своєчасність захисту; 4) заподіяння шкоди менш значної, ніж відвернута шкода.

Якщо особа заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого вона не могла керувати своїми діями, то заподіяне цією особою не є злочином. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа піддалася фізичному примусу, внаслідок якого вона зберегла можливість керувати своїми діями, а також психічному примусу, вирішується відповідно до положень про крайню необхідність (ст. 39 КК). Якщо стан крайньої необхідності у згаданих вище випадках не вбачається, застосоване до особи насильство розглядається як пом’якшуюча обставина (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

Дія (бездіяльність) особи, що заподіяла шкоду право охоронюваним інтересам, але була вчинена з метою виконання законного наказу чи розпорядження, визнається правомірною. Наказ або розпорядження визнаються законними, якщо вони відповідають всім наступним умовам: 1) віддані особою в належному порядку та в межах її повноважень; 2) не протирічать за змістом діючому законодавству; 3) не пов’язані з порушенням конституційних прав і свобод людини та громадянина. Умови правомірності дії (бездіяльності) особи, яка виконує наказ або розпорядження: а) наказ або розпорядження відповідає вимогам закону; б) відсутність у даної особи усвідомлення незаконності наказу чи розпорядження. Особа, яка відмовилась виконувати явно злочинний наказ або розпорядження, не підлягає кримінальній відповідальності. Якщо особа виконала явно злочинний наказ або розпорядження, то за діяння, вчиненні з метою виконання такого наказу чи розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах. Якщо особа не усвідомлювала та не могла усвідомлювати злочинний характер наказу чи розпорядження, то за діяння, вчиненні з метою виконання такого наказу чи розпорядження, кримінальній відповідальності підлягає лише особа, яка віддала злочинний наказ або розпорядження.

Діяння, яке заподіяло шкоду право охоронюваним інтересам, не визнається злочином, якщо воно було вчинено в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик є виправданим, якщо в даній обстановці поставлена мета не може бути досягнена дією (бездіяльністю), не пов’язоною з ризиком, і особа, яка припустилася ризику, обґрунтовано розраховуває, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди право охоронюваним інтересам. Можливість реалізації поставленої мети звичайними, не ризикованими методами та засобами виключає правомірність ризику та перетворює його в суспільно небезпечне діяння, за яке настає кримінальна відповідальність на загальних підставах.

Якщо особа вимушено заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам під час виконання нею відповідно до закону спеціального завдання із попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, беручи в них участь, то її діяння не є злочином. Дана особа підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі злочинного угруповання умисного особливо тяжкого злочину, поєднаного з насильством, або умисного тяжкого злочину, пов’язаного із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень або настання інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Однак особа, яка вчинила зазначені злочини, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначено їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого санкцією відповідної статті Особливої частини Кримінального кодексу.

Тема 14. Звільнення від кримінальної відповідальності

Поняття та правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності.

Види звільнення від кримінальної відповідальності.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Дана тема є однією із центральних тем Загальної частини КК України, вивчення якої має важливе теоретичне та практичне значення.

При вивченні теми слід знати, що кримінальне законодавство України містить інститут звільнення від кримінальної відповідальності – розділ IХ КК України, в якому розкрито правові підстави та порядок, визначено конкретні види звільнення особи від кримінальної відповідальності. Одночасно слід зазначити, що КК України не міститься визначення поняття звільнення від кримінальної відповідальності.

У вітчизняній кримінально-правовій літературі висловлюються різноманітні думки з приводу розуміння правової природи та сутності звільнення від кримінальної відповідальності. Дослідники правової природи звільнення від криміна­льної відповідальності відносять його до форм реалізації кримінальної відповідальності, вважають звільнення від кримінальної відповідальності диференціюючим відповідальність інститутом кримінального права, радикальним засобом диференціації кримінальної відповідальності, юридичним фактом, що припиняє кримінальне правовідношення, звільняє особу від несприятливих правових наслідків тощо.

Для уяснення сутності та змісту інституту звільнення від кримінальної відповідальності важливо знати, що звільнення від кримінальної відповідальності – це передбачена законом відмова держави від застосування до особи, яка вчинила злочин, обмежень її прав і свобод, визначених КК України. Звільнення особи від кримінальної відповідальності відбувається у судовому порядку, виключення – звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону України про амністію чи акта помилування.

При аналізі проблем, пов’язаних з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності, особливу увагу слід приділити теоретичним розробкам у сфері визначення загальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності.

В науковій літературі немає одностайності з приводу визначення підстав загальних видів звільнення від кримінальної відповідальності. Більше того, існують твердження про відсутність у потребі визначення загальних юридичних підстав існування інституту звільнення від кримінальної відповідальності в сучасному праві через фактично умовний їх характер і відсутність вирішення прагматичних завдань. Але загальні види звільнення від кримінальної відповідальності у сукупності утворюють інститут кримінального права, який є елементом системи кримінального законодавства України і його структура наділена ознаками системи: центральною ідеєю, взаємопов’язаними елементами тощо. Тому методологічно невірною вважається позиція про відмову від виділення та дослідження в теорії кримінального права загальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності.

Узагальнений аналіз підстав звільнення від кримінальної відповідальності вперше дав Г.Б. Віттенберг. На його думку, подібно до того, як підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою діяння, що містить склад злочину, підставою застосування тієї чи іншої форми звільнення від кримінальної відповідальності завжди служить вся та сукупність передумов (обставин), які законом визначені для відповідної форми звільнення: 1) можливість виправлення винного без застосування кримінального покарання, за допомогою одних лише заходів громадського впливу; 2) невелика суспільна небезпечність вчиненого діяння; 3) невелика суспільна небезпечність винної особи.

У науковій літературі також відмічалась спроба поділити підстави звільнення від кримінальної відповідальності на формальні (правові) та матеріальні – обставини, які найбільш суттєво характеризують вчинене злочинне діяння або особу, яка його вчинила, роблять доцільним той чи інший вид звільнення і свідчать про невеликий ступінь суспільної небезпечності діяння або особи (К.К. Вавілов).

Узагальнюючи позиції вчених про підстави звільнення від кримінальної відповідальності слід зазначити, що діапазон уявлень із цього приводу є досить широким: від сприйняття тези про те, що загальними підставами звільнення від кримінальної відповідальності є невисокий ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину в сукупності з невисоким ступенем небезпечності особистості винного(С.Г. Келіна) до широкого кола підстав амністії, пов’язаних з доцільністю притягнення особистості до кримінальної відповідальності, гуманізмом чи то коригуванням кримінальної-правової реакції на злочинність, „перевиховання прощенням”, втратою „небезпечного стану” особистістю тощо.

На невеликий ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину при звільненні від кримінальної відповідальності в кримінальному законодавстві є пряма вказівка. Це випливає зі змісту ст.ст. 45, 46, 47, 48, 97 КК України. У цих же статтях вказуються фактори, що мають свідчити про зменшення або втрату винною особою суспільної небезпечності, позитивну спрямованість особистості – щире каяття, відшкодування завданих збитків або усунення завданої шкоди у добровільному порядку тощо. Стосовно ж підстав застосування давності слід зазначити, що в науковій криміналістичній літературі існує думка, що після збігу певних термінів особа перестає бути суспільно небезпечною і притягувати її до відповідальності не доцільно. Стосовно ж підстав амністії кримінальне законодавство України не містить чітких вказівок на невисокий ступінь суспільної небезпечності особистості злочинця та (або) невелику тяжкість вчиненого злочину, як це має місце при інших загальних видах звільнення від кримінальної відповідальності.

Слід мати на увазі, що залежно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнення: імперативне (обов'язкове) і дискреційне (факультативне, необов'язкове). Факультативними є звільнення, передбачені ст. 47 (передача на поруки), ст. 48 (зміна обстановки) та ч. 1 ст. 97 (звіль­нення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру). Це означає, що за наявності умов, передбачених за­значеними статтями, суд вправі, але не зобов'язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності. В усіх інших випадках вимога закону про звільнення від кримінальної відповідальності є імперативною, тоб­то зобов'язуючою суд звільнити особу від кримінальної відповідальності (наприклад, при дійовому каятті або примиренні з потерпілим, а також після закінчення стро­ків давності).

Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним та умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно. Таке звільнення не ставиться в залежність від подальшої поведінки особи після ухвалення рішення про її звільнення. Якщо, наприклад, особа, яка була звільнена судом від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 (дійове каяття), після цього вчинить новий злочин, ця обставина не може вплинути на раніше прийняте рішення про звільнення її від відповідальності. З цього погляду всі види звільнення від кримінальної відповідальності є безумовними, крім двох, а саме: звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи або організації (ст. 47) і звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97).

Необхідно звернути увагу, що випадки звільнення від кримінальної відповідальності передбачено як Загальною, так і Особливою частинами КК України. Це дає підстави здійснити їх поділ на загальні та спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності. У Загальній частині передбачено 9 таких видів, а у Особливій – 14, наприклад, ч.2 ст. 111 КК України (добровільна заява громадянина України про свій зв'язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками).

Згідно структури розділу IХ КК України, слід виділяти такі види звільнення від кримінальної відповідальності: у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК України), у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК України), у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК України), у зв’язку із зміною обстановки (ст. 48 КК України), у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК України). До наведених видів звільнення також слід додати звільнення від кримінальної відповідальності на підставі Закону України «Про амністію». Проблема ж віднесення помилування до видів звільнення від кримінальної відповідальності є досить дискусійною, так як згідно ч. 2 указу Президента України «Про положення про здійснення помилування», помилування засуджених здійснюється у виді: заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк; повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання; заміни покарання або невідбутої його частини більш м'яким покаранням.

При характеристиці конкретних видів звільнення від кримінальної відповідальності необхідно вміти виділити їх умови (передумови) та підстави.

Дійове каяття (Звільнення від кримінальної відповідальності) – згідно з кримінальним законодавством України самостійний вид зівльнення від кримінальної відповідальності (ст. 45). Передумовою такого звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості. Злочин визнається вчиненим вперше якщо його вчинення фактично мало місце перший раз або юридичні наслідки першого злочину повністю погашені (минули строки давності, погашена судимість і ін.).

Підставою звільненя від кримінальної відповідальності за ст. 45 КК України є дійове каяття особи. Таке каяття характеризується трьома ознаками: 1) щиросердечністю; 2) активним сприянням розкриттю злочину; 3) повним відшкодуванням заподіяного збитку або усуненням заподіяної шкоди. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає можливість застосування до винного ст. 45 КК. Відшкодування збитку або усунення шкоди повинно бути добровільним і не повинно обмовлятися якимись умовами. У той же час, дії по відшкодуванню збитку або усуненню заподіяної шкоди можуть бути здійснені не тільки винним, але й іншими особами (наприклад, батьками, родичами й ін.). Важливо, щоб ініціатива належала особі, винної у вчиненні злочину. Звільненя особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям, передбачене законом у якості обов'язкового і безумовного виду звільнення від кримінальної відповідальності.

Примирення винного з потерпілим (Звільнення від кримінальної відповідальності) – за кримінальним законодавством України самостійний вид звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 46 КК), що відображує гуманістичні начала нової кримінальної політики України. Таке звільнення є обов'язковим для суду і безумовним для особи, яка вчинила злочин. Передумовою застосування даного виду звільнення від кримінальної відповідальності закон називає вчинення вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості. Підставами застосування ст. 46 КК виступають: 1) примирення винного з потерпілим; 2) відшкодування заподіяного збитку або усунення заподіяної шкоди. Потерпілим визнається фізична особа, якій заподіяна фізична, моральна або матеріальна шкода (ч. 1 ст. 49 КПК). Примирення – це угода винного і потерпілого, результатом якої є прощення потерпілим винного, який заподіяв йому шкоду. Участь у такій угоді потерпілого повинна бути добровільною, а не вимушеною.

Передача особи на поруки (Звільнення від кримінальної відповідальності) – самостійний вид звільнення від кримінальної відповідальності, що регламентується ст. 47 КК. Особу можна звільнити від кримінальної відповідальності з передачею на поруки за умови, що вона вперше вчинила злочин невеликлї або середньої тяжкості. Підставою такого звільнення є щире розкаяння особи, яке свідчить про її бажання спокутувати провину перед колективом підприємства, установи чи організації та виправити свою поведінку. Особу, яка не визнала себе винної у вчиненні злочину, передавати на поруки не можна. За наявності зазначених обставин, а також належно оформленого клопатання суд вправі (але не зобов’язаний) звільнити особу від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу. Звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК має умовний характер, а саме: ця особа протягом року з дня передачі на поруки повинна виправдати довіру колективу, не ухилятись від заходів виховного характеру та не порушувати громадський порядок. Порушення громадського порядку – це вчинення особою проступку (наприклад, із числа передбачених статтями 173, 173-1, 174, 178, 179, 181, 181-1, 182, 183 Кодексу України про адміністративні правопорушення), за яких на неї накладено адміністративне стягнення.

Зміна обстановки (Звільнення від кримінальної відповідальності) – самостійний вид звільнення від кримінальної відповідальності, що регламентується ст. 48 КК. Передумовами застосування даного виду звільнення від кримінальної відповідальності є: 1) вчинення злочину вперше; 2) за своїм характером діяння повинно бути невеликої або середньої тяжкості. Вчинення особою тяжкого або особливо тяжкого злочину, а також повторне вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості виключає можливість звільнення винного від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки.

Стаття 48 КК по суті передбачає дві різних підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки: 1) втрата діянням суспільної небезпеки; 2) втрата особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки.

Втрата діянням суспільної небезпеки можлива двох видів. Перший із них пов'язаний із втратою суспільної небезпеки певних видів злочинів, що може бути обумовлене швидкими змінами в тих або інших сферах життя суспільства, при яких законодавець не встигає відповідним чином змінити ознаки кримінально-правового примусу. Крім цього, втрата суспільної небезпеки певного виду злочинів може бути викликана зміною місця, часу й інших обставин, саме при наявності яких діяння вважається суспільно небезпечним. Так, ст. 336 КК передбачає відповідальність за ухилення від призиву по мобілізації. З припиненням мобілізації може відпасти і суспільна небезпека таких діянь.

Інший вид втрати діянням суспільної небезпеки має місце тоді, коли зміна обстановки тягне за собою втрату суспільної небезпеки лише окремого, конкретного діяння, вчиненого особою, хоча в цілому даний вид діянь, як і раніше, вважається злочинним. Це характерно для зміни обстановки локального масштабу. В практиці мали місце випадки звільнення особи від кримінальної відповідальності за незаконну порубку лісу, оскільки після вчинення злочину було прийняте рішення про необхідність проведення повної вирубки лісу на даній ділянці.

Висновок про втрату особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки, повинний бути заснований на характеристиці (соціальній, психологічній, демографічній, кримінально-правовій і ін.) даної особи, а також аналізі навколишньої його обстановки (оточення в побуті, сім’ї, на роботі і т.ін.). В практиці до позитивних чинників такого роду відносять призив у Збройні Сили України або звільнення з армії, працевлаштування, важке захворювання, переїзд в інше місце проживання й ін. У цьому випадку діяння продовжує залишатися злочинним як на момент його вчинення, так і під час розслідування або розгляду справи в суді. Водночас особа, яка його вчинила, перестає бути суспільно небезпечною.

Відповідно закону, зміна обстановки відноситься до факультативних видів звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки це право, а не обов'язок суду.

Давність в кримінальному праві. Під давністю в кримінальному праві розуміється перебіг встановлених у кримінальному законі термінів, після чого реалізація кримінально-правового примусу стосовно особи, яка вчинила злочин, стає недоцільної.

КК України передбачає два вида давності: 1) давність притягання до кримінальної відповідальності (ст. 49); 2) давність виконання обвинувального вироку (ст. 80). Ст. 49 КК передбачає обов'язковий і безумовний вид звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до неї. Ці строки диференційовані і залежать від тяжкості вчиненого злочину. Так, наприклад, при вчиненні злочину середньої тяжкості термін давності дорівнює п'яти рокам, тяжкого злочину - десяти (ч. 1 ст. 49). Закон встановлює також межі, у яких обчислюються строки давності. Початковим моментом обчислення строків давності є день вчинення злочину, кінцевим - день вступу вироку в законну силу. Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду. У цьому випадку, перебіг давності відновляється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. У разі ухилення від слідства або суду особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення злочину пройшло п'ятнадцять років. Перебіг давності переривається, якщо особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий. У цьому разі, обчислення строків давності починається з дня вчинення нового злочину, окремо за кожне діяння.

Питання про застосування давності до особи, що вичнила особливо тяжкий злочин, за який за законом може бути призначене довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, то довічне позбавлення волі не призначається, а заміняється позбавленням волі на певний строк.

Відповідно закону, положення про давність не застосовуються у разі вчинення особою злочинів проти мира та безпеки людств: планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни (ст. 437 КК), порушення законів і звичаїв війни (ст. 438 КК), застосування зброї масового знищення (ст. 439 КК), геноцид (ч. 1 ст. 442 КК).

Давність виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК) - це самостійний вид звільнення особи від відбування покарання. У цьому випадку обвинувальний вирок суду набув чинності, однак з тих або інших причин не був виконаний. Положення ст. 80 КК багато в чому збігаються з положеннями ст. 49 КК, розглянутими вище. Декілька інакше вирішується лише питання про призупинення перебігу давності. Так, перебіг давності припиняється у випадку ухилення засудженого від відбування покарання. Перебіг давності відновляється з дня з’явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримки. У цьому випадку строки давності, передбачені пунктами 1–3 ч. 1 ст. 80 (два роки, три роки і п'ять років) подвоюються. Строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду (ч. 2 ст. 80).

Тема 15. Поняття та мета покарання

Теорії покарання у науці кримінального права.

Поняття та ознаки покарання.

Загальна характеристика мети покарання.

Функції покарання.

Поняття системи покарання та принципи її побудови.

При вивченні даної теми слід запам’ятати, що покарання є центральних інститутів кримінального права, однією із основних та найбільш суворих (має бути) форм кримінальної відповідальності, яке існує для охорони державою найважливіших суспільних відносин.

Кримінальне покарання являє собою реакцію держави на вчинений особою злочин. Для самого ж злочинця покарання – це кримінально-правовий наслідок виненого ним злочину.

Поняття покарання в тому виді, у якому воно викладено в новому КК України 2001 року існувало не завжди. Більш того, справедливим буде сказати, що раніше в КК 1960 року взагалі не існувало чіткого визначення покарання. Дефініція покарання вироблялася поступово в теорії кримінального права. Вперше законодавче визначення поняття покарання було дано в ст. 50 КК 2001 року.

Слід виділити специфічні ознаки покарання, з яких і складається поняття покарання:

1)покарання – це міра державного примусу. Поняття покарання як міри означає, що кожен вид покарання має кількісні границі і визначений зміст, тобто являє собою потенційно здійсненний спосіб впливу на засудженого, строго регламентований кримінальним законом. Ніхто не вправі виходити за межі кількісних і якісних характеристик покарання, встановлених законом. Тільки в рамках покарання як міри суд вправі на основі кримінального закону, визначаючи строк і режим покарання, встановити, в яких кількісних, а в ряді випадків і якісних межах застосовувати покарання до конкретної особи. Незаконним визнається позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, не передбачених кримінальним законом і які не є заходами примусового характеру;

2) державний характер примусового заходу. Під цим мається на увазі, що покарання може бути призначено тільки від імені держави, і є публічно-правовою, державною оцінкою діяння як злочинного, а особу, що вчинила цей злочин, як зобов’язаного перетерпіти покарання;

3) примусовий характер покарання як державної міри. Всі учасники публічно-правової сфери зобов’язані підкорятися рішенням, що вступили в законну силу, про покарання, а держава вправі застосовувати для їхньої реалізації відповідні заходи впливу, тобто передбачені законом необхідні способи, що забезпечують підпорядкування осіб і органів такого роду рішенням, включаючи необхідні заходи фізичного впливу. Примусовий характер покарання також означає обов’язок засудженого перетерплювати позбавлення й обмеження, пов’язані з застосуванням до нього покарання;

4) кримінальне покарання призначається за ті діяння, що є злочинами, тобто містять всі ознаки складу злочину і застосовується до конкретної особи. Тобто винність є одним з ознак злочину, зрозуміло, що покарання застосовується до особи, визнаною винною у здійсненні злочину. Безвинне призначення покарання неможливе, і якщо суд не встановить провину конкретної особи у вчинені конкретного злочину, то до такої особи не можуть бути застосовані заходи примусового впливу, тобто покарання. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів. Покарання призначається і застосовується тільки стосовно самого злочинця і ніколи не може бути перекладене на іншу особу;

5) покарання призначається тільки за вироком суду і від імені держави. Так, відповідно до ст.62 Конституції України “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.” Згідно ж зі ст.124 Конституції України “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.” Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання.;

6) покарання, на відміну від інших примусових заходів, спричиняє особливий правовий наслідок – судимість, що може бути знята чи погашена за певних умов, зазначених у кримінальному законі (ст.88 КК України). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примусу. За своїм змістом судимість – являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність у випадку вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним. Кримінально – правові наслідки судимості можуть виявлятися в якості: обтяжуючого відповідальність обставини, що впливає на кваліфікацію злочину; обтяжуючого відповідальність обставини при призначенні покарання; обставини, що виключає чи обмежує звільнення від кримінальної відповідальності і покарання;

7) покарання за своїм змістом є карою. Хоча сам термін «кара» відсутній у визначенні покарання, даному в КК. Каральний характер покарання передбачається в обмеженні прав і свобод особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та позбавлень, різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, довічне ув’язнення, позбавлення волі, в інших — переважають обмеження інших прав; займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно, присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими.

Мета покарання. Мета – категорія не кримінально-правова, а філософська. У філософії під метою розуміється передбачення у свідомості результату, на досягнення якого спрямовані дії. Вона завжди зв’язана зі здатністю людини передбачати майбутнє і результати своїх дій. З однієї сторони мета – модель майбутнього, те що потрібно ще досягти, майбутній результат діяльності, з іншого боку вже існуючий образ бажаного результату. Проблема мети покарання цікавили багатьох вчених і філософів протягом всієї історії. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми. Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи: а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати); б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети).

Серед абсолютних теорій покарання виділяють теологічні теорії, теорії матеріальної та діалектичної відплати. Представники абсолютних теорій не вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Тобто покарання призначається тому, що злочин вчинено, як у відплату за нього. Теологічні теорії (божої відплати), виходячи з того, що злочин є гріх, вважали за мету покарання очищення від цього гріха. Теорію матеріальної відплати розвивав Кант, діалектичної відплати – Гегель, ідеї яких мали суттєвий вплив на розвиток філософських та правових поглядів на протязі всього ХІХ століття, а в поєднанні з іншими трактовками – і у ХХ столітті. Так, наприклад, Кант розглядав покарання як матеріальну (реальну) відплату за вчинених злочин і тому відстоював необхідність закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за те зло, яке завдав винний. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга на різні строки, за образу — застосування заходів, які ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони вбачали зміст і корисність покарання в досягненні будь-якої конкретної (корисної) мети, наприклад, для того, щоб утримати інших членів суспільства від злочину, або для виправлення засудженого тощо. Серед відносних теорій найбільше розповсюдження набула теорія залякування (Бентам та ін.). Її і зараз дотримується багато криміналістів Англії та США. Модифікацією цієї теорії є теорія психологічного прису, що була розвинута відомим криміналістом початку ХІХ століття Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування – це теорія загального попередження, згідно якій покарання повинно впливати на громадян, утримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання повинно протиставляти особі, що вчинила злочин, більш незадоволення, ніж те задоволення, що вона отримала від злочину. Погрозою такого покарання треба утримати людину від злочину. Прихильники теорії спеціального запобігання відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такі ж ідеї відстоювали і послідовники теорії виправлення, на думку котрих покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто не вчинення ним нових злочинів.

Теорії досягнення покаранням якоїсь однієї мети не могли задовольнити практику. Тому у середині XIX ст. з’являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є поєднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Прихильники їх в різних варіантах визнають метою покарання: залякування, відплату, відшкодування спричиненої злочином моральної шкоди, виправлення, загальну і спеціальну превенції. Ці теорії різняться не тільки поєднанням мети, а й їх значущістю. В одних превалює мета залякування, відплати, в других — мета запобігання або виправлення.

Визначення мети покарання – одне з найбільш принципових питань кримінального права. Від його вирішення залежить не тільки побудова багатьох інститутів цієї галузі права, але і цілеспрямоване застосування самого кримінального законодавства.

У юридичній літературі перших років Радянської влади багато уваги приділялося питанню мети і завдань покарання. Складність цієї проблеми приводила до того, що окремі автори вдало сформулювавши ту чи іншу задачу покарання – виправну, попереджувальну, охоронну, у ряді випадків вважали її єдиною, чим спотворювали дійсну роль покарання в Радянській державі. У розглянутий період ще тільки починали оформлятися положення радянської теорії кримінального права про співвідношення примусової і виховної сторін покарання, про співвідношення понять «кара» і «виховання», «кара» і «покарання».

Частина 2 ст.50 КК України закріпила: “Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання чиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принижувати людську гідність.”

На підставі чого можна виділити такі цілі покарання: 1) кара; 2) виправлення засуджених; 2) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим; 3) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.

Під карою як метою покарання розуміється не жорстока помста чи відплата особі з боку держави за вчинений злочин, а орієнтація законодавцем суду за застосування до засудженого такого комплексу обмежень його прав та свобод, який буде відчутним і водночас достатнім для досягнення основних цілей покарання – виправлення засудженої особи, а також спеціальної і загальної превенції.

Мета виправлення засудженого передбачає досягнення певних змін у його особистості, усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого засуджений під час і після його відбування не вчиняє нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість злочинця внести корективи в його соціально – психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити дотримуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, хай навіть під страхом покарання, законопослушність, повагу до закону. Тобто виправлення пов’язується з появою у засудженого таких рис, властивостей та установок, які б утримували його від вчинення нових, принаймні умисних, злочинів. Досягнення таких наслідків називають юридичним виправленням. Це досить важливий підсумок застосування покарання.

Мета спеціальної (приватної) превенції полягає в такому впливі покарання на засудженого, котрий виключає повторне вчинення злочинів. Відвернення вчинення нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання, коли особу поставлено в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчиняти нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють або значно обмежують його можливості вчинити нові злочини. Спеціальне запобігання злочинам досягається призначенням винному певного покарання, засудженням від імені держави та позбавленням істотних прав, благ; розривом злочинних зв’язків між співучасниками або навіть причетними до злочину особами, а також, з тими, хто мав злочинний вплив на засудженого; ізоляцією винного від суспільства, призначенням покарання у виді позбавлення волі.

Мета загального попередження (загальна превенція) передбачає такий вплив покарання, який забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших нестійких осіб. Покарання звертає цю мету саме на осіб, схильних до вчинення злочинів. Переважна частина громадян не потребує такого впливу покарання. Вони не належать до категорії осіб, схильних до вчинення злочинів, і не вчиняють їх не під погрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадянських і релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості. Загальна превенція покарання досягається: невідверненістю виконання покарання; 2) наявністю в кримінальному законодавстві певних санкцій: погроза законом покарати будь-кого, хто порушить його заборони, а також самим опублікуванням таких законів; судовим розглядом справи про злочин, відкрито, з викриттям всіх обставин та негативною оцінкою вчиненого з проголошенням покарання; 3) публічністю вироку — проголошення вироку від імені держави, в присутності значної кількості людей переважно знайомих засудженому і т. ін; 4) правовою пропагандою.

Розглянуті цілі покарання значною мірою є взаємопов’язаними і взаємообумовленими. Тому в багатьох випадках застосування покарання більшість із його цілей може бути досягнута одночасно.

Тема 16. Види покарання

Визначення системи покарань.

Класифікація покарання за чинним законодавством.

Характеристика окремих видів покарань

При вивченні цієї теми слід проаналізувати поняття “види покарань”, “системи покарань”, встановити зв’язок між поняттям системи покарань і санкціями статей КК України, вказати на можливі шляхи вирішення проблем системи покарань.

Ми пропонуємо розглянути таке визначення системи покарань: „…це перелік від найменш суворого до найбільш суворого видів державного примусу передбачених кримінальним законом, які перебувають у відносинах взаємозамінності, здатні забезпечити досягнення цілей покарання, призначаються судом за конкретні злочини, виходячи із принципів кримінального права”.

Покарання можна класифікувати за різними критеріями.

За характером впливу на засудженого покарання класифікуються на повязані з виправно-трудовим впливом на засуджену особу та на покарання, які не повязані з виправно-трудовим впливом на засуджену особу.

До покарань, повязаних з виправно-трудовим впливом з урахуванням діючого законодавства, ми відносимо: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

При цьому до системи покарань, пов'язаних з виправно-трудовим впливом, що застосовуються до неповнолітніх ми відносимо: громадські роботи, виправні роботи та позбавлення волі на певний строк.

Покарання пов’язані з виправно-трудовим впливом є найбільш доцільними для застосування, особливо до неповнолітніх злочинців, коли особистість знаходиться ще на стадії формування та можливе її виправлення, яке виражається у ставленні з повагою до людей, суспільства, праці, нормам та традиціям людського співжиття та у правослухняній поведінці.

До покарань, які не повязані з виправно-трудовим впливом відносяться: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; конфіскація майна, арешт. До покарань, які не повязані з виправно-трудовим впливом та можуть бути застосовані до неповнолітніх слід віднести: штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, арешт.

У ст. 52 законодавець розмістив покарання за порядком, способом призначення. До основних належать: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. До додаткових: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. До змішаних: штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Слід запамятати, що з а один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК та – до основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань. Наслідками ухилення від покарання, призначеного вироком суду є відповідальність, передбачена статтями 389 та 390 КК.

Розміщуючи види покарання у статтях 51 та 98 КК законодавець розмістив їх в залежності від суворості виду покарання від найменш суворого до найбільш суворого. Система для повнолітніх виглядає наступним чином: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі. Для неповнолітніх із основних покарань це: 1) штраф, 2) громадські роботи, 3) виправні роботи, 4) арешт, 5) позбавлення волі на певний строк.

За змістом обмежень і позбавлень прав і свобод засудженої особи розрізняють 1) покарання, що обежують або позбавляють засуджену особу особистої волі. До яких відносять: обмеження волі, арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі; 2) покарання, що обмежують або позбавляють засуджену особу права власності. До них відносять штраф та конфіскацію майна; 3) покарання, що обмежують трудові та інші права і свободи засудженої особи. До них відносять позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

За субєктом, до якого можуть застосовуватися покарання розрізняють 1) загальні покарання. До них відносять штраф, конфіскація майна (для повнолітніх), позбавлення волі на певний строк; 2) спеціальні покарання (застосовуються до певної особи). До них відносять позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; довічне позбавлення волі.

В залежності від досягнення повноліття можна виділити 1) покарання, які можуть застосовуватися до неповнолітніх. Ці покарання також можна підрозділити на дві групи: а) покарання, які можуть бути застосовані до неповнолітнього у віці від 14 до 16 років. До них слід віднести штраф та позбавлення волі на певний строк; б) покарання, які можуть бути застосовані до неповнолітнього з 16 до 18 років. До них можемо віднести штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк. Щодо додаткових покарань, то обмежень щодо їх застосування у цьому випадку немає; 2) покарання, які можуть бути з-астосовані до повнолітніх злочинців. До них відносяться: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

За можливістю визначення строку покарання виділяють: 1) строкові покарання. До них відносять: позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; 2) безстрокові покарання. До них відносять: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; конфіскація майна; довічне позбавлення волі.

Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК України. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК України не передбачено вищого розміру штрафу. Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України.

З урахуванням майнового стану особи суд може призначити штраф з розстрочкою виплати певними частинами строком до трьох років. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу неповнолітнім встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням його майнового стану в межах до п'ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк - воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 КК України - з моменту набрання законної сили вироком.

Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин (для неповнолітніх на строк від тридцяти до ста двадцяти годин) і відбуваються не більш як чотири години (для неповнолітніх дві години) на день. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Громадські роботи є д сить ефективним видом покарання, широке застосування яких в умовах кризової соціально-економічної ситуації дозволило б зайняти значну масу засуджених суспільно корисною працею, а також одержати чималий економічний ефект на благо суспільства. У результаті застосування даного виду покарання відбувається обмеження беззмістовного дозвілля засуджених і формується відповідальне ставлення до суспільно корисної праці.

У той же час, не дивлячись на ряд переваг, громадські роботи усе ще вкрай рідко застосовуються до злочинців. Серед причин рідкого застосування – незначн кількість санкцій (причому за не найпоширеніші злочини), відсутність налагодженого механізму виконання, а також суб'єктивна недооцінка карально-виховного потенціалу даного виду покарання суддями.

Можна запропонувати кілька шляхів активізації застосування даного виду покарання: збільшення числа санкцій, що передбачають громадські роботи як основний вид покарання; установлення можливості застосовувати громадські роботи також і як додатковий вид покарання, у тому числі й у випадках, коли вони безпосередньо не передбачені в санкції відповідної статті; нарешті, можливо передбачити виконання громадських робіт у якості одного з обов'язків, які можуть бути покладені на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням.

Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років (для неповнолітніх від двох місяців до одного року) і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти (для неповнолітніх від пяти до десяти) відсотків. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування. Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Покарання у виді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК України, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК України. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України.

Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців (для неповнолітніх від пятнадцяти до сорока пяти діб). Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.

Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.

Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК України, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

Покарання у виді позбавлення волі на певний строк полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років, за винятком
випадків, передбачених Загальною частиною КК України.

Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, а за особливо тяжкі злочини, поєднані з умисним позбавленням життя людини, - більше п'ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах. Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості. Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому: за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості - на строк не більше двох років; за злочин середньої тяжкості - на строк не більше чотирьох років; за тяжкий злочин - на строк не більше семи років; за особливо тяжкий злочин - на строк не більше десяти років; за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - на строк до п'ятнадцяти років.

Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановляння вироку.

Тема 17. Призначення покарання

Загальні засади призначення покарання.

Обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Обставини, що характеризують тяжкість вчиненого злочину та особу злочинця.

Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, скоєний у співучасті.

Призначення покарання більш м’якого, ніж передбачено законом.

Призначення покарання за сукупністю злочинів.

Призначення покарання за сукупністю вироків.

Правила складання покарань та зарахування строків попереднього ув’язнення. Обчислення строків покарання.

Починаючи вивчення загальної інформації про призначення кримінального покарання слід приділити максимальну увагу питанням визначення поняття призначення покарання у юридичній літературі. Насамперед під призначенням покарання розуміється застосування кримінально-правової санкції, яке уособлюється в обранні конкретної міри покарання у відношенні особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Теоретичним засадам призначення покарання у чинному Кримінальному кодексі України не приділено значної уваги, зазначається лише те, що суд призначає покарання у межах, установлених в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене діяння, а також відповідно до положень Загальної частини КК, та з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особистості винного, обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання (ст. 65 КК). Проте, теоретичне розуміння юридичної категорії призначення покарання є значно ширшим. У галузі кримінального права держави існує інститут призначення покарання, або відповідно до деяких наукових позицій – система призначення покарання, що складається зі сукупності кримінально-правових норм, регламентуючих питання застосування кримінальних покарань щодо осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів. Система призначення покарання не є лише сукупністю норм кримінального законодавства, але й визначає кримінальну політику держави у сфері призначення покарання. Зокрема системи призначення покарання можуть бути класифіковані по методах визначення остаточного покарання судом при застосуванні кримінально-правових санкції. Так системи призначення покарання можуть бути дискреційні, формалізовані, та змішані, тобто класифікацію наведено виходячи із ступеню дискреційності повноважень суду при визначенні міри та розміру покарання. Для кримінальної доктрини України характерною є змішана система призначення покарання, яка базується на обмеженому застосуванні судової дискреції та наявності спеціальних правил призначення покарання, побудованих за формальним принципом.

Основою системи призначення покарання у кримінальному праві України є загальні засади призначення покарання. Загальні засади призначення покарання в юридичній літературі визначаються як нормативні основи призначення покарання – це передбачена у кримінальному законі система правил, регулюючих основні аспекти призначення покарання. Загальні засади призначення покарання законодавчо визначені у ст. 65 Кримінального Кодексу України. Відповідно до цієї статті покарання має бути призначене:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК;

2) відповідно до положень Загальної частини КК;

  1. з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину;

  2. враховуючи особу винного;

  3. приймаючи до уваги обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

У літературі існує дещо інший підхід, відповідно до якого загальні засади призначення покарання поділяються на основні й додаткові. Основними є такі критерії як характер і ступінь суспільної небезпеки злочину, а також особистість винного. У свою чергу, в ролі додаткових критеріїв виступають пом’якшуючі й обтяжуючі обставини, а також інші обставини, що конкретизують ступінь суспільної небезпеки злочину.

Під пом’якшуючими й обтяжуючими обставинами слід розуміти обставини, які виходять за межі складу злочину, що характеризують об’єктивні і суб’єктивні властивості діяння, а також особистість винного, і разом впливають на індивідуалізацію покарання. Варто зазначити, що в літературі ці обставини йменуються по-різному, наприклад:

а) пом’якшуючими й обтяжуючими покарання;

б) пом’якшуючими й обтяжуючими ступінь суспільної небезпеки;

в) пом’якшуючими й обтяжуючими відповідальність.

Кримінальне законодавство України виділяє обставини, що пом’ягшують та обтяжують покарання. Статті 66 та 67 Кримінального Кодексу України наводять встановлюють обставини, при навяності котрих у кримінальній справі суд має застосувати до винного відповідо більш м’яке, чи більш суворе покарання, ніж передбачено відповідною примінально-правовою санкцією. Слід зазначити, що кримінальний закон дозволє застосування не зазначених в статті 66 КК обставин у якості пом’якшуючих покарання, проте перелік обтяжуючих покарання обствин є вичерпним.

Важливість порушених благ чи відносин визначає ступінь суспільної небезпеки злочину. Суспільна небезпека  властивість, притаманна злочинним діянням, що відображає спрямованість останніх на заподіяння шкоди об’єктам кримінально-правової охорони. Це поняття можна розуміти в широкому і вузькому сенсі. У широкому сенсі суспільна небезпека злочинних діянь законодавчо визначена у кожній окремій нормі особливої частини КК. У цьому випадку визначається небезпека різних видів злочинних посягань. У вузькому ж сенсі суспільна небезпека визначається безпосередньо конкретним скоєним злочинним діянням.

У першому випадку небезпека діяння уже врахована у кримінально-правовій санкції, і не має безпосереднього значення при призначенні виду та розміру покарання, проте є важливою для правильної кваліфікації діяння. В другому випадку небезпека діяння підлягає оцінюванню судом і безпосередньо впливає на індивідуалізацію кримінальної відповідальності. Мірою суспільної небезпеки у кримінально-правовій доктрині вважаються її характер і ступінь.

Характером суспільної небезпеки можна вважати законодавчо закріплене у кримінально-правовій нормі визначення, яке встановлює що діяння заподіює шкоду суспільним відносинам, або створює небезпеку заподіяння такої шкоди. Ступенем суспільної небезпеки є ознака, яка характеризує конкретне злочинне діяння й обставини його вчинення. Висловлюється думка, що ступінь суспільної небезпеки є кількісною стороною злочиного діяння, і залежить від розміру заподіяної шкоди конкретному об’єкту.

В літературі не існує єдиної думки з приводу необхідності заподіяння шкоди як обов’язкової складової частини ознаки суспільної небезпеки. Однак слід визнати раціональним підхід, відповідно котрому до ознаки суспільної небезпеки необхідко включати також і погрозу заподіяння шкоди. Тобто ступінь суспільної небезпеки характеризується заподіяною шкодою, або ж реальною загрозою заподіяння такої шкоди. При цьому шкода може бути як матеріальною, так і нематеріальною.

Особистість винного є категорією, врахування якої при призначенні покарання є надзвичайно важливим. Зазвичай особистість винного розглядається з позицій відношення злочинця до суспільних цінностей, до вчинення ним злочинного діяння, так само можуть братися до уваги будь-які дані, що є важливими. Під особистістю винного розуміється сукупність соціально-політичних, психічних і фізичних ознак особи, яка скоїла злочин, що мають кримінально-правове значення. Для одержання характеристики особи винного є необхідним вивчення як фізичних ознак особи, так і інформації, що стосується її соціального статусу, діяльності, яка передувала вчиненню злочину, а також психічного розвитку особи.

При призначенні покарання особа винного повинна досліджуватися у таких напрямках:

  1. як особа, яка вчинила в минулому злочин. У цьому випадку мається на увазі наявність непогашених судимостей, які враховуються при диференціації кримінальної відповідальності;

  2. як особа, якій повинне бути призначене покарання. Передбачається урахування усіх даних про особу, які впливають на розмір і вид покарання;

  3. як член суспільства. Цей аспект розкриває соціальну сутність винного, дає її розгорнуту характеристику.

Кримінальний Кодекс передбачає особливості при призначенні покарання за незакінчений злочин, та за злочин скоєний у співучасті. Статті 13-16 КК України встановлюють поняття незакінченого злочину та його стадій, а особливості призначення покарання за незакінчений злочин врегульовані у статті 68 КК. Згідно зазначеній статті, суд при призначенні покарання враховує ступень тяжкості вчиненого злочину та ступень реалізації злочинних намірів особи. Слід зазначити, що ступень тяжкості злочину визначається кримінально-правовою нормою, що встановлює відповідальність за закінчений злочин, оскільки особа, що здійснила замах на вчинення злочину бажала настання відповідних суспільно-небезпечних наслідків, та вчинила для цього усі дії, які вважала за необхідні. За вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

За вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

На розсуд суду ст. 68 надає вирішення питання про особливість призначення покарання особам, що вчинили злочин у співучасті. Частина четверта зазначеної статті КК встановлює, що суд враховує характер та ступінь участі кожного зі співучасників у вчиненні злочину. При цьому суд має визначити роль винних у вчиненні злочину відповідно до положень ст. 27 КК України. Судова практика йде шляхом відповідно до якого організатору та виконавцю злочину призначається більш суворе покарання, ніж підбурювачу чи посібнику. В цілому суд має встановити яким чином дії кожного з співучасників вплинули на заподіяння шкоди охоронюваним інтересам, а також з’ясувати на досягнення якого результату був умисел кожного зі співучасників. Слід мати на увазі, що у деяких випадках один зі співучасників може вчинити злочині дії, про вчинення яких між співучасниками не існувало попередньої узгодженості. У такому разі, за вчинення не охоплюваних загальним умислом дій, відповідальність буде нести тільки особа, що вчинила ці дії. Відповідно до положень ст. 29 КК України співучасники підлягають відповідальності за усі вчинені кожним з них дії, яки були охоплені загальним умислом.

Стаття 69 КК України передбачає можливість призначення особі більш м’якого покарання, ніж передбачено санкцією відповідної статті Особливої частини КК. Згідно із текстом статті, для призначення більш м’якого, ніж передбаченого Законом покарання, необхідна наявність кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Застосування положень статті 69 КК при призначенні покарання є правом суду, але не його обов’язком, тому застосування цієї норми здійснюється за судовим розсудом. Застосовуючи зазначену норму суд в праві призначити особі основне покарання нижче нижчої межі, встановленої у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, перейти до більш м’якого покарання непередбаченого статтею, а також суд має право не призначити додаткове покарання, передбачене санкцією статті як обов’язкове.

Стаття 69-1 КК України передбачає правила призначення покарання за наявності обставин, що пом'якшують покарання.

Згідно цієї статті за наявності обставин, що пом'якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 КК України, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК України.

Особливості призначення покарання за сукупністю злочинів визначаються ст. 70 КК України. Сукупність злочинів має місце тоді, коли особа вчинила більш ніж один злочин, але раніше не була засуджена за жоден з них. Також призначення покарання за сукупністю злочинів може відбуватися і після засудження особи за вчинення злочину, якщо буде встановлено що вона раніше також скоїла й інший злочин. Стаття 71 КК також передбачає можливість призначення покарання за сукупністю вироків, що навпроти передбачає ситуацію, коли особа вчиняє новий злочин після засудження за вчинення злочину, але до повного відбуття призначеного покарання. Наприклад засуджена особа вчиняє злочин на території пенітенціарного закладу, або ж коли особі було призначено покарання непов’язане з позбавленням волі – до моменту його повного відбуття. Правові наслідки засудження за сукупністю злочинів та сукупністю вироків є різними. Зокрема при наявності сукупності злочинів особі призначається покарання за кожний зі вчинених злочинів, а остаточне покарання визначається шляхом поглинання більш суворим покаранням більш м’якого, часткового або повного складення покарань. Призначаючи покарання за сукупністю вироків суд додає до покарання за вчинення наступного злочину не відбуту частину покарання за попередній злочин. Загалом положення ст.ст. 70 та 71 КК не визначають у яких випадках застосовуються яки методи визначення остаточного покарання, тобто чи застосовується поглинання одного покарання іншим, чи застосовується принцип повного чи часткового складення, а також не визначено у яких випадках суд додає не відбуту частину покарання по попередньому вироку в повному розмірі чи у частині.

При призначенні покарання за сукупністю злочинів чи вироків виникає необхідність складення різних видів основних покарань, для чого ст. 72 КК передбачає спеціальні правила, за якими покарання одного виду може бути перераховано у покарання іншого виду: наприклад, при призначенні покарання за сукупністю вироків, коли особу було засуджено за різними вироками до обмеження волі та позбавлення волі, остаточне покарання призначається в виді позбавлення волі, а розмір покарання у виді обмеження волі перераховується у позбавлення волі. Загалом одному дню позбавлення волі відповідає один день утримання у дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців чи арешту, два дня обмеження волі, три дні службових обмежень для військовослужбовців чи три дні виправних робіт, вісім годин суспільних робіт. Стаття передбачає також і інші правила складення розмірів покарань. Також слід зауважити, що ч. 3 ст. 72 передбачає випадки, коли при сукупності злочинів чи вироків покарання не складаються та відбуваються самостійно. Усі призначені додаткові покарання також відбуваються самостійно. При призначенні покарання особі зараховується час находження під вартою у якості підозрюваного та звинуваченого, утримання у психіатричному закладі при проведенні судово-психіатричної експертизи, а також час утримання у стаціонарі психіатричного закладу.

Тема 18. Звільнення від покарання та його відбування

Поняття звільнення від покарання та його відбування.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75) та його правові наслідки.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років.

Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким.

Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.

Звільнення від покарання за хворобою.

Звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування.

Поняття та правові наслідки судимості.

Строки погашення судимості.

Порядок обчислення строків погашення судимості.

Зняття судимості.

Вивчаючи цю тему студенти повинні знати, що звільнення від покарання та його відбування є самостійним інститутом кримінального права. В ньому найбільшою мірою знайшли відображення принципи гуманізму, економії заходів кримінальної репресії, які покладені в основу державної політики України, загалом, та кримінального права, зокрема.

Слід розглянути питання про поняття та види звільнення від покарання та його відбування. Поняття "звільнити" застосовується тоді, коли вже є які-небудь обмеження. Звільнення від покарання та його відбування може бути застосовано лише до особи, яка вчинила злочин і зобов'язана відповідати за це. Відповідно, звільнення від обов'язків означає, що з особи знімаються такі обов'язки, які на ньому лежали. Відповідальність означає обов'язок, необхідність відповідати за що - небудь. Звільнення від покарання та його відбування застосовується лише до засудженої особи. Якщо особа не вчинила злочинних діянь, не визнана винною у їх вчинені, то немає необхідності звільняти її від покарання та його відбування.

Під звільненням від покарання розуміється відмова держави від застосування до винного передбачених кримінальним законом покарань за певних, установлених кримінальним чи про амністію законами або актом про помилування, підстав та умов. При цьому підстави такого звільнення різні. Зокрема, воно допускається, 1) якщо засуджений виправився й тому цілі покарання можуть бути досягнуті без його реального виконання (в цілому чи його частині), або 2) якщо є інші обставини, що свідчать про недоцільність застосування до нього покарання (давність виконання обвинувального вироку); або ж 3) коли досягнення цілей покарання стає неможливим і безцільним (наприклад, тяжке захворювання засудженого).

Звільнення від покарання та його відбування ніякою мірою не підриває принцип невідворотності покарання. Так як застосовується лише коли покарання є недоцільним, не в змозі досягти поставлених перед ним цілей.

Види звільнення від покарання та його відбування можна викласти в залежності від різних підстав класифікації.

В залежності від остаточності застосування звільнення від покарання та його відбування: умовне (неостаточне) та безумовне (остаточне).

До умовних видів звільнення від покарання слід віднести: звільнення, передбачені чч. 4, 5 ст. 83 КК України у разі досягнення дитиною трирічного віку або її смерті суд залежно від поведінки засудженої може звільнити її від покарання або замінити його більш м'яким покаранням чи направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком. У цьому разі суд може повністю або частково зарахувати у строк відбування покарання час, протягом якого засуджена не відбувала покарання. Якщо засуджена, яка була звільнена від відбування покарання, відмовляється від дитини, передала її у дитячий будинок, зникла з місця проживання або ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення, суд може за поданням контролюючого органу направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком.; ч. ч. 1, 2, 4 ст. 84 КК України у разі якщо особа під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК України. Особа, яка після вчинення злочину або постановляння вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи. У разі одужання осіб, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 або 80 КК України, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині п'ятій статті 72 КК України, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру; ст. 86 (випадки застосування амністії за певних умов) у разі якщо законом про амністію вказано, що певні категорії осіб, які вчинили певні злочини, можуть бути повністю або частково звільнені від кримінальної відповідальності чи від покарання. Законом про амністію може бути передбачено заміну засудженому покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням; ст. 105 КК України яка передбачила, що якщо неповнолітній вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості та буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. У такому випадку суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, такі як застереження; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом. При цьому до неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру. Тривалість обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього та передачі неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання встановлюється судом, який їх призначає. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому законом.

До умовних видів звільнення від відбування покарання відносяться звільнення, передбачені:

ст. 75 КК України за умови, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років;

ст. 79 КК України у разі призначення покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку у межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, суд може покласти на засуджену обов'язки, передбачені у статті 76 КК України. Контроль за поведінкою засуджених здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією. Після закінчення іспитового строку суд, залежно від поведінки засудженої, звільняє її від покарання або направляє для відбування покарання, призначеного вироком. У разі, коли звільнена від відбування покарання з випробуванням жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує покладених на неї судом обов'язків або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення, суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену для відбування покарання згідно з вироком суду. Якщо засуджена вчинила в період іспитового строку новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 КК України;

ст. 81 КК України, яка передбачила, що до осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим: не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин; не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі; не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання. У разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими статтями 71 і 72 КК України;

ст. 83 КК України закріпила, що засуджених до обмеження волі або до позбавлення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, суд може звільнити від відбування покарання в межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною трирічного віку. Звільнення від відбування покарання застосовується до засудженої, яка має сім'ю або родичів, що дали згоду на спільне з нею проживання, або яка має можливість самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини. Контроль за поведінкою таких жінок здійснюється кримінально-виконавчою інспецією за місцем проживання. Після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті суд залежно від поведінки засудженої може звільнити її від покарання або замінити його більш м'яким покаранням чи направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком. У цьому разі суд може повністю або частково зарахувати у строк відбування покарання час, протягом якого засуджена не відбувала покарання. Якщо засуджена, яка була звільнена від відбування покарання, відмовляється від дитини, передала її у дитячий будинок, зникла з місця проживання або ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення, суд може за поданням контролюючого органу направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком. Якщо в період звільнення від відбування покарання засуджена вчинила новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 КК України;

ст. 84 КК України передбачила, що звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК України. Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи. Військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я звільняються від покарання. У разі одужання осіб, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 або 80 цього КК України, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині п'ятій статті 72 КК України, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру;

ст. 104 КК України згідно якої звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх відповідно до статей 75-78 КК України, з урахуванням положень, передбачених ст. 104 КК України. Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише у разі його засудження до позбавлення волі. Іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років. У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи;

107 КК України, згідно якої до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочину. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довів своє виправлення. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване до засуджених за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, після фактичного відбуття: не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин; не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі; не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі. До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується. У разі вчинення особою, щодо якої застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 КК України..

До безумовних видів звільнення від покарання відносяться звільнення, передбачені:

чч. 2, 4, 5 ст. 74 КК України згідно яких особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання. Особа, яка 1) вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що 2) з урахуванням бездоганної поведінки і 3) сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених статтею 49 КК України;

ч. 1 ст. 78 КК України згідно якої після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав покладені на нього обов'язки та не вчинив нового злочину, звільняється судом від призначеного йому покарання;

ч. 4 ст. 79 КК України згідно якої після закінчення іспитового строку суд, залежно від поведінки засудженої, звільняє її від покарання або направляє для відбування покарання, призначеного вироком; ч. 3 ст. 84 КК України згідно якої військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я звільняються від покарання;

ст.ст. 85-87 КК України на підставі закону України про амністію або акта про помилування. Звільнення відбувається повністю або частково від основного і додаткового покарання, а також засудженому може бути замінено покарання або невідбуту його частину більш м'яким покаранням. При цьому амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб. Законом про амністію особи, які вчинили злочин, можуть бути повністю або частково звільнені від кримінальної відповідальності чи від покарання. Законом про амністію може бути передбачено заміну засудженому покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням. Помилування ж здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років;

ст. 104 КК України згідно якої звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх відповідно до статей 75-78 КК України. Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише у разі його засудження до позбавлення волі. Іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років. У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи.

До безумовних видів звільнення від відбування покарання відносяться звільнення, передбачені:

ст. 80 КК України, згідно якої особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки: два роки - у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі; три роки - у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості; п'ять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин; десять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин; п'ятнадцять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин. Строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду. Слід памятати, що перебіг давності зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. У цьому разі строки давності, передбачені пунктами 1-3 частини першої ст. 80 КК України, подвоюються. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення строків, зазначених у частинах першій та третій цієї статті, засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину. Питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі. Давність не застосовується у разі засудження за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями 437-439 КК Українита частиною першою статті 442 КК України;

ст. 86 КК України, згідно закону про амністію, якщо особа, яка вчинила злочин підпаде під категорії звільнених осіб, а вчинений злочин буде відповідати вказаній в законі класифікації для звільнення;

ст. 87 КК України у разі застосування помилування Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років;

ст. 106 КК України, згідно якої звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується відповідно до статей 49 та 80 КК України з урахуванням положень, передбачених ст. 106 КК України. при цьому, щодо осіб, зазначених у ч. 1 ст. 106 КК України, встановлюються такі строки давності: два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості; п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості; сім років - у разі вчинення тяжкого злочину; десять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину. Та встановлюються такі строки виконання обвинувального вироку: два роки - у разі засудження до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості; п'ять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин; сім років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкий злочин; десять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.

Також класифікувати види звільнення від покарання та його відбування можна за характером можливості звільнення на: імперативні (обов’язкові) та факультативні (необовязкові) види звільнення від покарання та його відбування. До імперативних видів звільнення від покарання відносяться види, передбачені ч. 2 ст. 74, ч. 1 ст. 78, ч. 1 ст. 84, ст.ст. 86, 104 КК України. До імперативних видів звільнення від відбування покарання відносяться звільнення, передбачені ст.ст. 80, 86, 106 КК України До факультативних видів звільнення від покарання відносяться звільнення, передбачені ч.ч. 4, 5 ст. 74; ч. 4 ст. 79, ч. 4 ст. 83; ч. 2 ст. 84, ст. 105 КК України. До факультативних видів звільнення від відбування покарання відносяться звільнення, передбачені ст. ст. 75, 79, 81, 83, ч. 2 ст. 84, ст.ст. 87, 104, 107 КК України.

За суб’єктом застосування звільнення від покарання та його відбування розрізняють звільнення, які застосовуються за рішенням суду та звільнення, які застосовуються Президентом України за актом помилування.

Є й інші підстави класифікації видів звільнення від покарання та його відбування. Наприклад, за правовими підставами звільнення, за часом звільнення, за особою звільнюваного та ін.

Тема 19. Судимість та її правові наслідки

Поняття судимості.

Правові наслідки судимості.

Погашення судимості.

Строки погашення судимості: види та порядок обчислення.

Зняття судимості.

Відповідно до чинного законодавства судимість визнається юридичним наслідком засудження особи за вчинений злочин, етапом, що завершує реалізацію кримінальної відповідальності. Відповідно до ст. 89 КК погашення судимості, як автоматичне її припинення при наявності встановлених законом умов, залежить від категорії вчиненого злочину, особистості винного, виду покарання й відбутого строку покарання. Відповідно до ст. 91 КК зняття судимості встановлюється рішенням суду до осіб, засуджених до обмеження або позбавлення волі, які після відбуття не менш половини строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89 КК, зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці довели своє виправлення.

Тема 20. Примусові заходи медичного характеру

Застосування примусових заходів медичного характеру.

Види примусових заходів медичного характеру.

Особливості продовження, зміни або припинення примусових заходів медичного характеру.

Поняття примусового лікування, його юридична природа та основний кримінально-правовий зміст.

Під час вивчення цієї теми необхідно з’ясувати і запам’ятати наступни поняття.

Примусові заходи медичного характеру – надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

Примусові заходи медичного характеру – це міри державного примусу у вигляді різних лікувально-реабілітаційних заходів, що призначаються судом в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством, відносно осіб з різними психічними розладами, які вчинили суспільне небезпечні діяння, спрямовані на лікування цих осіб та запобігання скоєнню ними нових суспільне небезпечних дій і суворе дотримання непорушності їх прав і законних інтересів.

Примусові заходи медичного характеру мають подвійний характер. З одного боку – це міри примусу, тобто юридичні, з іншого – це міри медичні, оскільки зміст їх зводиться до діагностичного обстеження, лікування, клінічного нагляду, про­ведення реабілітаційних заходів.

Примусові заходи медичного характеру не є покаранням, оскільки вони принципово відрізняються від нього своєю метою і методами, але вони є мірою примусу, бо призначаються і припиняються тільки судом, незалежно від згоди хворого або його законних представників.

Застосування примусових заходів медичного характеру можливе до осіб: 1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння; 2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини; 3) які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Видами примусових заходів медичного характеру є:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та ліку­вання в умовах посиленого нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує три­мання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Примусові заходи медичного характеру не мають каральних ознак, не тягнуть за собою судимість і не переслідують цілі виправлення.

Особа, направлена судом на примусове лікування, не може бути амністована або помилувана.

Застосовуючи примусові заходи медичного характеру, суд не визначає строк примусового лікування, бо головне тут не термін лікування, а стан здоров'я.

Примусове лікування. Відповідно до ст. 96 КК примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчи­нили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

Особливістю примусового лікування є те, що воно застосовується до осіб, які вчинили злочин і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. Примусове лікування відрізняється від примусових заходів медичного характеру тим, що особи, до яких воно застосовується, можуть усвідомлювати значення примусового лікування, розуміти, до чого їх примушують, і на них може бути покладений обов'язок належного його виконання.

До хвороб, що становлять небезпеку для здоров'я інших людей, належать ВІЛ/СНІД, алкоголізм, наркоманія, тяжкі інфекційні хвороби, наприклад проказа, холера, чума, туберкульоз легенів у фазі розпаду тощо. Вказані хвороби мають різні форми перебігу, заразливості, тому у кож­ному конкретному випадку суд повинен приймати рішення про застосування примусового лікування на підставі висновку судово-медичної експертизи.

Місце проведення примусового лікування залежить від виду призначеного покарання. У разі покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі примусове лікування проводять заклади медичної служби кримінально-виконавчих установ, при інших видах покарання – спеціальні лікувальні заклади.

Тема 21. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

Кримінально-правова характеристика неповнолітнього як суб’єкта злочину.

Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності за КК України

Види покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітніх та особливості їх призначення

Особливості звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування

Поняття та види примусових заходів виховного характеру.

Погашення та зняття судимості.

Під час вивчення цієї теми особливу увагу слід звернути на наступні положення щодо особливостей кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх.

Кримінальна відповідальність неповнолітніх. Кримінальне законодавство передбачає ряд положень, відповідно до яких, органи, що забезпечують протидію злочинності зобов’язані прагнути до перевиховання підлітків без застосування до них мір кримінального покарання. Якщо неповнолітній звільнюється від кримінальної відповідальності (ст.97 КК), або покарання (ст. 105 КК), до нього можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру.

Примусові заходи виховного характеру, що застосовуються до неповнолітніх. Кримінальне законодавство передбачає ряд положень, згідно яким органи, що забезпечують боротьбу зі злочинністю, зобов'язані прагнути до перевиховання підлітків без застосування до них заходів кримінального покарання. У ст. 97 КК передбачено, що неповнолітні, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, якщо буде визнано, що їх виправлення можливе без застосування кримінального покарання, можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності з застосуванням до них примусових заходів виховного характеру. Неповнолітній, що вчинив злочин невеликої чи середньої тяжкості може бути звільнений від покарання, якщо буде визнано що внаслідок щирого каяття та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. До неповнолітнього можуть бути застосовані наступні примусові заходи виховного характеру: застереження, обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладання на неповнолітнього, що досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодуванню заподіяного майнового збитку; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищуючий 3 років.

Тривалість примусових заходів виховного характеру встановлюється судом. При ухиленні неповнолітнього, який вчинив злочин від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.

Особливості призначення покарання неповнолітнім: до визнаних винними у вчиненні злочину неповнолітніх можуть бути застосовані такі види покарань: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк.

Штраф застосовується до неповнолітнього, що має самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Громадські та виправні роботи можуть бути призначені неповнолітніми у віці від 16 до 18 років. Тривалість громадських робіт не може перевищувати 2 годин на день у вільне від навчання чи основної роботи час, загальний строк громадських робіт може складати від 30 до 120 годин. Виправні роботи можуть бути призначені за місцем роботи неповнолітнього на строк від 2 місяців до 1 року з відрахуванням із заробітку від 5 до 10 % у доход держави .

Арешт полягає у триманні неповнолітнього, який досяг 16 років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб.

Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, може бути призначене на строк від шести місяців до десяти років, крім випадків, передбачених п. 5 ч. 3 ст. 102 КК України. Позбавлення волі не може бути призначено неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості. За вчинений повторно злочин невеликої тяжкості може бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 2 років. За злочини середньої тяжкості – на строк не більше 4 років, за тяжкий злочин – на строк не більше 7 років, за особливо тяжкий злочин – на строк не більше 10 років. За особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, покарання неповнолітньому може бути призначене на строк до 15 років позбавлення волі.

До неповнолітнього можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, здійснюється відповідно до статей 88-91 КК України з урахуванням положень, передбачених статтею 108 цього Кодексу.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 22. Поняття Особливої частини кримінального права, її значення та система. Наукові основи кваліфікації злочинів

Поняття і система Особливої частини кримінального права.

Співвідношення Особливої та Загальної частин кримінального права.

Поняття та стадії кваліфікації злочинів.

Особливості кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, та незакінчених злочинів.

Кваліфікація за сукупністю злочинів та конкуренцією кримінально-правових норм.

Під час вивчення цієї теми студенти повинні з’ясувати і запам’ятати наступні положення.

Предметом вивчення Особливої частини є аналіз кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за конкретні види злочинів, практики їх застосування, ефективність правозастосовчої діяльності.

Особлива частина кримінального права – це систематизована сукупність кримінально-правових норм, які встановлюють конкретні види злочинів і заходи кримінально-правового впливу, що застосовуються судом за їх вчинення.

Система Особливої частини кримінального законодавства уявляє собою послідовне об’єднання кримінально-правових норм, що містяться в ст. ст. 109–447 КК.

Статті Кримінального кодексу об’єднанні Законом в розділи. Розташування розділів стосовно один до одного і окремих видів злочинів усередині розділів залежить від об’єкту посягання, тобто від суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом.

Родовий об’єкт злочину вказан в назвах разделів Кримінального кодексу.

Послідовність розташування розділів в системі Особливої частини визначається значиміст’ю охоронюваного об’єкту посягання. Чим більшу ценність мають суспільні відносини, тим вище в системі розташован розділ, в якому містяться норми, які передбачають відповідальність за посягання на ці відносини.

Статті Особливої частини можуть містити декілька правових норм. В таких статтях розрізняють частини і пункти, які мають цифрове позначення, і містять різновиди одного і того ж складу злочину. При застосуванні Кримінального Закону вказується відповідна частина і пункт статті Кримінального кодексу. Наприклад, умисне вбивство двох або більше осіб кваліфікується за п.1 ч.2 ст.115 КК України.

Норми Загальної і Особливої частин перебувають в неразривній єдності.

Ні одна норма Особливої частини не може бути застосована на практиці без відповідних встановлень Загальної частини Кримінального кодексу, а норми Загальної частини в їх ізольованому вигляді стають нежиттєвоздатними.

Загальна частина містить положення, які стосуються усіх злочинів, передбачених Особливої частиною, а саме: підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину, відповідальність за закінчений і незакінчений злочин, співучасть у злочині, поняття та систему покарань, загальні засади призначення покарання, підстави та порядок застосування примусових заходів медичного та виховного характеру і т. ін.

Особлива частина в її практичному застосуванні потребує при притягненні особи до кримінальної відповідальності за вчинений злочин досліджувати норми Загальної частини. Наприклад, обов’язково необхідно встановити чи має винна особа ознаки суб’єкта злочину – осудність, досягнення встановленого законом віку (розділ IV Загальної частини КК).

Структурно норми Загальної і Особливої частин різні. Для більшості норм Особливої частини характерна наявність диспозиції, в якій в простій, описовій, відсилочній і бланкетній формах визначається злочинне діяння, а також санкциї, де у відносно-визначеному, альтернативному або комбінованому виді визначаються заходи кримінально-правового впливу. Норми же Загальної частини можна розглядати в якості гіпотези в структурі правових норм щодо Особливої частини.

Кваліфікація злочину – це встановлення та юридичне закріплення повної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою.

Кваліфікація злочину уявляє собою, з одного боку, процес, з іншого – результат. Кваліфікація як процес – це виявлення фактичних ознак вчиненого діяння, вибір кримінально-правової норми, в якій містяться ознаки конкретного складу злочину та розумова діяльність суб’єкта кваліфікації злочинів з співставлення одного та другого. Кваліфікація як результат – це висновок про те, що фактичні ознаки вчиненого діяння відповідають ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом, та юридичне закріплення цього висновку у процесуальному документі.

Види кваліфікації:

  1. офіційна (легальна) – це кримінально-правова кваліфікація злочину, яка здійснюється по конкретній кримінальній справі особами, які вповноважені на це державою: працівники органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями;

  2. неофіційна (доктринальна) – відповідна правова оцінка злочинного діяння, що надається окремими громадянами: науковими робітниками, авторами статей, монографій, підручників, учбових посібників та ін.

Юридичною підставою кваліфікації злочинів є склад злочину. Це сукупність або система об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин. Елементами складу злочину є об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона. Фактичною підставою кваліфікації є наявність всіх обов’язкових фактичних обставин справи, які прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК.

За особливостями конструкції складів злочинів усі склади диференціюють на 3 види:

  1. матеріальний – це такий склад злочину, в якому необхідними ознаками об’єктивної сторони є суспільно небезпечні наслідки та причинний зв’язок між діянням та наслідками (ст.ст.115, 185 КК);

  2. формальний – це такий склад злочину, в якому необхідною ознакою об’єктивної сторони є тільки суспільно небезпечне діяння (ст.328 КК);

  3. усічений – це склад злочину, в якому момент закінчення злочину самим кримінальним законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху. При кваліфікації усіченого складу злочину (ст.ст.129, 187 КК) посилання на статті 14 (готування до злочину),15 (замах на злочин) КК не потрібні.

Сукупність злочинів (ст.33 КК) – це вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено. Сукупність злочинів може бути ідеальною і реальною. Ідеальна сукупність є там, де одним діянням особи вчинено два або більше злочини. Реальна сукупність має місце там, де винний різними самостійними діями вчиняє два або більше злочини. Від ідеальної сукупності слід відрізняти вчинення особою так званого складеного злочину. Складений злочин – це визначена КК як один злочин сукупність двох або більше тісно взаємопов’язаних діянь, кожне з яких при окремому розгляді вважалося б самостійним злочином (наприклад, розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень – ч.2 ст.187 КК).

Не є ідеальною сукупністю конкуренція кримінально-правових норм. Така конкуренція виникає, коли вчинене підпадає під ознаки двох або більше норм КК, одна з яких є спеціальним варіантом іншої (наприклад, погроза вбивством, насильством або знищенням майна щодо судді або його близьких родичів (ч.1 ст.377 КК) є спеціальним варіантом погрози вбивством (ст.129 КК), яка утворює загальний склад кримінально-правової норми). У випадках конкуренції норм скоєне діяння кваліфікується тільки за статтею Особливої частини КК, яка містить спеціальну норму. Конкуренцією норм є також випадки, коли діяння підпадає під ознаки одночасно норми про складний злочин та норм про інші прості одиничні злочини. У цих випадках конкуренція розв’язується на користь складеного злочину.

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчинені умисного злочину (ст.26 КК). Залежно від характеру участі окремих співучасників у вчиненні злочину співучасть може мати просту і складну форму. Проста форма співучасті (співвиконавство) передбачає таке об’єднання зусиль співучасників, за якого кожен з них вчинює однакові з правової точки зору діяння і виступає як виконавець злочину. При простій співучасті дії співвиконавців кваліфікуються за статтею Особливої частини КК, що встановлює відповідальність за вчинений злочин, без посилання на ст.27 КК, так як кожний співвиконавець безпосередньо „виконує” склад злочину. Коли закон визнає кваліфікуючою обставиною вчинення злочину групою осіб (ч.3 ст.152 КК) або за попередньою змовою групою осіб (п.12 ч.2 ст.115 КК), дії співвиконавців кваліфікуються за тим пунктом та (або) частиною відповідної статті КК, яка передбачає цю обставину. Складна форма співучасті передбачає вчинення кожним із учасників різних за характером і правовою оцінкою дій або бездіяльності. Для такої форми співучасті характерним є розподіл ролей між співучасниками, які виступають як виконавець, організатор, підбурювач, посібник. При кваліфікації дій організатора, підбурювача, посібника необхідним є посилання на відповідну частину (ч.3, 4, 5) ст.27 КК.

Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК (ч.1 ст.13 КК). Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин (ч.2 ст.13 КК). При кваліфікації незакінчених злочинів необхідно посилатися на ст.14 (готування до злочину) або ст.15 КК (замах на злочин).

Кваліфікацію слід вважати правильною тоді, коли вона здійснена на підставі повного, всебічного і об’єктивного дослідження фактичних обставин справи та застосування кримінального закону відповідно до загальновизнаних принципів кваліфікації. Правильна кваліфікація:

  • є передумовою оцінки характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого посягання;

  • пов’язана з визначенням ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину;

  • виступає запорукою успішного вирішення питання про відповідальність за причетність до злочину;

  • детермінує вирішення питань, пов’язаних із звільненням від кримінальної відповідальності;

  • лежить в основі призначення справедливого покарання;

  • відіграє роль під час звільнення від кримінального покарання;

  • враховується при визначенні віку, з якого настає кримінальна відповідальність, та застосуванні примусових заходів виховного характеру.

Тема 23. Злочини проти основ національної безпеки України

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти основ національної безпеки України.

Поняття злочинів проти основ національної безпеки України та їх види.

Загальна характеристика злочинів проти основ національної безпеки України

Під час вивчення злочинів проти основ національної безпеки необхідно перш за все з’ясувати їх соціально-політичну характеристику. Держава як колективний суб’єкт виступає гарантом дотримання основних прав і свобод людини і громадянина. Саме тому розділ I „Злочини проти основ національної безпеки України” було винесено на перше місце в системі злочинів Особливої частини КК України. Злочини проти основ національної безпеки визнані законодавцем найбільш небезпечними і віднесені або до особливо тяжких або тяжких злочинів.

Виходячи з теорії кримінального права, родовим об’єктом цих злочинів є суспільні відносини з охорони основ національної безпеки України. Згідно ст. 1 Закону України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року, національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. Під національними інтересами розуміються життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток.

Об’єктивна сторона злочинів проти основ національної безпеки полягає в активних діях.

За своєю конструкцією ці злочини або із формальним складом, або усіченим. Злочини із формальним складом вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків. Момент закінчення злочинів із усіченим складом переноситься на стадію готування чи замаху на злочин. Наприклад, змова про вчинення дій, передбачених ст.109, розглядається як закінчений злочин, хоча є лише готуванням до його вчинення. Посягання на життя державного чи громадського діяча, відповідальність за яке, передбачено ст. 112, вважається закінченим злочином з моменту замаху на вбивство.

У деяких випадках обов’язковими ознаками об’єктивної сторони складу злочинів проти основ національної безпеки є:

- час вчинення злочину (наприклад, перехід на бік ворога в період збройного конфлікту (ст. 111);

- обстановка (наприклад, перехід на бік ворога в умовах воєнного стану (ст. 111);

- спосіб (наприклад, публічне вчинення дій, які передбачені у диспозиціях відповідних статей (ст. 109-110).

Суб’єктивна сторона злочинів проти основ національної безпеки характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони майже всіх складів цих злочинів є мета: (наприклад, мета насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109); мета зміни меж території або держаного кордону України (ст. 110); мета ослаблення держави (ст. 113) та ін.)

Суб’єкт злочинів проти основ національної безпеки може бути як загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років (ст. 109, 110), або 14-ти років (ст.ст. 112, 113), так і спеціальний (наприклад, представник влади (ч. 3 ст. 109, ч.2 ст.110), громадянин України (ст. 111), іноземець або особа без громадянства (ст. 114).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти основ національної безпеки бланкетні, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до Конституції України та наступних законів: „Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003р.; „Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р.; „Про державну таємницю” від 21 січня 1994р.

Під час вивчення історії розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти основ національної безпеки України особливу увагу слід приділити аналізу наступних правових актів: Кримінальному кодексу УСРР 1922 р.; Положенню про злочини державні від 22 лютого 1927 р., яке згодом увійшло до особливої частини Кримінального кодексу УСРР від 8 червня 1927 р.; Кримінальним кодексом УРСР 1960 р. Такий аналіз дозволить зрозуміти принципи криміналізації та декриміналізації злочинів проти основ національної безпеки України.

З’ясувавши наведені вище питання можна перейти до аналізу окремих складів злочинів проти основ національної безпеки.

1. Дії спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109)

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону конституційного ладу і державної влади в країні. Згідно із ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Державна влада в Україні проявляється в трьох самостійних, але взаємодіючих формах: законодавчій, виконавчій, судовій. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених конституцією України межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції України).

Об’єктивна сторона злочину полягає:

  1. у діях, спрямованих на насильницьку зміну або повалення конституційного ладу (ч.1 ст. 109);

  2. у діях, спрямованих на насильницьке захоплення державної влади (ч. 1 ст. .109);

  3. у змові про вчинення таких дій (ч. 1 ст. 109);

  4. у публічному заклику до таких дій (ч. 2 ст. 109);

  5. у розповсюдженні матеріалів із закликами до вчинення таких дій (ч. 2 ст. 109).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої дії, яка утворює об’єктивну сторону, незалежно від настання наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується наявністю прямого умислу. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета вчинення злочину – насильницька зміна чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади.

Суб’єкт злочину загальний – фізична осудна особа, яка досягла 16 років.

Кваліфікуючими ознаками дій, передбачених ч. 2 ст. .109, є вчинення цих дій:

  1. представником влади;

  2. повторно;

  3. організованою групою;

  4. з використанням засобів масової інформації.

2. Посягання на територіальну цілісність і недоторканість України (ст. 110)

Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують територіальну цілісність і недоторканість України. Частина 3 ст. 2 Конституції України передбачає, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою.

Згідно із ст. 1 Закону України „Про держаний кордон України” державний кордон – це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору.

Об’єктивна сторона злочину виявляється у таких формах: 1. діях, спрямованих на зміну меж території України; 2. діях, спрямованих на зміну державного кордону України; 3. публічних закликах до вчинення таких дій; 4. розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї дії щодо територіальної цілісності або недоторканості державного кордону України, незалежно від настання наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини, вид умислу прямий. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета – змінити межі території або державного кордону України.

Суб’єкт злочину загальний – фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років.

Кваліфікуючими ознаками посягання на територіальну цілісність і недоторканість України є:

  1. вчинення дій, передбачених ч.1 ст. 110:

  • особою, яка є представником влади;

  • повторна;

  • за попередньою змовою групою осіб;

  • поєднаних з розпалювання національної чи релігійної ворожнечі (ч.2 ст. 110).

  1. вчинення дій, передбачених ч. 1 або 2 ст. 110, які призвели:

  • до загибелі людей – хоча б однієї людини;

  • до інших тяжких наслідків, під якими слід розуміти заподіяння тяжких тілесних ушкоджень хоча б однієї особи чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом і більше особам, зруйнування або пошкодження будівель, споруд, життєзабезпечувальних комунікацій тощо (ч. 3 ст. 110).

3. Державна зрада (ст. 111)

Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, обороноздатності, державної, економічної чи інформаційної безпеки України.

Об’єктивна сторона злочину виявляється у таких діях: 1) перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту; 2) шпигунство; 3) надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї дії, передбаченої у диспозиції ст. 111, незалежно від настання наслідків (склад злочину формальний).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини, вид умислу прямий. Особа усвідомлює, що її дії вчиняються на шкоду суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, передбачає шкідливі наслідки цих дій і бажає їх настання. Мотив є факультативної ознакою суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливає.

Суб’єкт злочину спеціальний – громадянин України, якому виповнилося 16-ть років.

Частина 2 ст. 111 містить спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності, яка застосовується до громадян України, за наявності двох умов: 1) особа не вчинила ніяких дій на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників; 2) добровільно заявила органам державної влади про свій злочинний зв’язок з перерахованими суб’єктами та про отримання завдання.

Відсутність хоча б однієї з цих умов виключає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності.

4. Посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112)

Основним безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальну діяльність суб’єктів державної влади, а також керівників політичних партій. Обов’язковим додатковим безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону життя людини.

Потерпілими від цього злочину, згідно із ст. 112, можуть бути: Президент України, Голова Верховної Ради України, народний депутат України, Прем’єр міністр України, член Кабінету Міністрів України, Голова чи суддя Конституційного Суду України або Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, Генеральний прокурор України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Рахункової палати, Голова Національного банку України, керівник політичної партії. Цей перелік є вичерпним. Посягання на життя членів сім’ї чи родичів державного чи громадського діяча утворює злочин проти життя особи.

Об’єктивна сторона злочину полягає в посяганні на життя державного чи громадського діяча, під яким слід розуміти умисне вбивство або замах на вбивство.

Злочин вважається закінченим з моменту посягання на життя державного чи громадського діяча, незалежно від настання смерті вказаних осіб (склад злочину усічений).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини. Мотиви вчинення злочину можуть бути різні, проте вони все рівно повинні бути пов’язані із державною чи громадською діяльністю осіб, перерахованих у диспозиції ст. 112. Тому якщо посягання на життя державного чи громадського діяча вчинено на грунті особистих взаємовідносин, то дії винного кваліфікуються за відповідною частиною ст. 115, а у разі замаху на вбивство ще і з посиленням на ст. 15.

Суб’єкт злочину загальний – фізична осудна особа, яка досягло 14-ти років.

5. Диверсія (ст. 113)

Основним безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону внутрішньої безпеки держави. Додатковим безпосереднім об’єктом злочину можуть бути суспільні відносини, що забезпечують охорону життя і здоров’я людей; об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення; тваринного і рослинного світу.

Предметом злочину можуть бути важливі споруди та комунікації народногосподарського чи оборонного значення (вокзали, електростанції, склади тощо).

Об’єктивна сторона злочину полягає у таких діях: 1) вибуху, підпалі або інших діях, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення; 2) у діях, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї дії, яка передбачена у диспозиції ст. 113, незалежно від настання наслідків (склад злочину формальний).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується наявністю прямого умислу. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета вчинення злочину – ослаблення держави, тобто спричинення шкоди її внутрішній безпеці.

Суб’єкт злочину загальний – фізична осудна особа, яка досягла 14-ти років.

6. Шпигунство (ст. 114)

Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону зовнішньої безпеки України.

Предметом злочину є відомості, що становлять державну таємницю. Відповідно до ст. 1 Закону України „Про державну таємницю” державна таємниця – це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Об’єктивна сторона злочину полягає у таких діях: 1) передача іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю; 2) збирання з метою передачі перерахованим адресатам відомостей, що становлять державну таємницю.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї дії, яка передбачена у диспозиції ст. 114, незалежно від настання наслідків (склад злочину формальний).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується наявністю прямого умислу. Мотив злочину є факультативною ознакою суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливає.

Суб’єкт злочину спеціальний – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-ти років.

Частина 2 ст. 114 містить спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності, яка застосовується до іноземців і осіб без громадянства, за наявності трьох умов: 1) особа припинила діяльність, передбачену ч. 1 ст. 114; 2) добровільно повідомила органи державної влади про вчинене; 3) внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України.

Відсутність хоча б однієї з цих умов виключає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Тема 24. Злочини проти життя та здоров’я особи

Особа як об’єкт кримінально-правового захисту на різних етапах суспільного та державного розвитку.

Загальна характеристика, поняття та види злочинів проти життя особи.

Момент початку та закінчення життя людини.

Поняття та види вбивств.

Поняття та види злочинів проти здоров’я особи.

Поняття та види злочинів проти особистої безпеки.

Поняття та види злочинів у медичній діяльності.

Під час вивчення цієї теми треба мати на увазі, що у другому розділі Особливої частини КК України передбачені лише ті злочини, що безпосередньо посягають на життя та здоров’я особи (в Особливій частині КК містяться й інші злочини, які посягають на життя та здоров’я особи, проте відносини, що забезпечують охорону життя та здоров’я особи, є не безпосереднім, а додатковим об’єктом цих складів злочинів).

Об’єктом злочинів, передбачених розділом II Особливої частини КК України є суспільні відносини, спрямовані на захист життя та здоров’я особи.

Життя і здоров’я як об'єкти кримінально-правової охорони можуть бути визнані об'єктом посягання лише з урахуванням усіх сторін однієї й тієї ж суспільної істоти, різноманітність ознак якої діалектично відображає поняття «людина» і «особа». Ці поняття охоплюють безліч особливостей, рис, ознак людини, які висвітлюють дві її головні сторони - біофізичну (жива біологічна особа) і суспільну (сукупність суспільних відносин).

Життя як об'єкт кримінально-правової охорони являє собою не тільки біофізіологічні процеси. Визначаючи об'єкт посягання при вчиненні посягання на життя і здоров’я особи, важливо відрізняти в людині її суспільну та біологічну сутність. Біологічна сутність людини - в її фізичному стані, у стані та функціонуванні всього її організму чи його окремих органів. Цим і визначається людина як природна істота. З цього боку в людині найважливішими ознаками і властивостями є фізична сила, діяльність серця, мозку, інших органів, відсутність хвороб чи аномалій і т. ін.

У кримінально-правовому розумінні біологічне в людині - це предмет злочинів проти особи, а суспільні її риси та властивості - об'єкт.

Початком життя вважається початок фізіологічних пологів. Кін­цевим моментом життя визнається настання фізіологічної смерті, коли внаслідок повної зупинки серця і припинення постачання клітинам кисню відбувається незворотний процес розпаду клітин центральної нервової системи і смерть мозку. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку тобто повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вен­тиляції легенів. Від незворотної смерті слід відрізняти клінічну смерть, коли життєздатність організму протягом певного часу (в середньому близько 6 - 8 хвилин) зберігається і, при належному наданні медичної допомоги, людину, що перебуває у такому стані, можна повернути до життя.

Суспільно небезпечне діяння при вчиненні злочинів проти життя може проявлятися як у формі дії (наприклад, порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини) так і у формі бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані). Посягання на життя може бути вчинене як умисно, так і з необережності.

Студентам необхідно мати чіткі уявлення щодо системи злочинів проти життя та здоров’я особи, а також підстав їх класифікації.

Злочини, передбачені розділом другим Особливої частини КК України, можуть бути систематизовані так, як це запропоновано в схемі 1.

Схема 1.

Злочини проти життя особи

(ст.ст. 115-120,129 КК)



Злочини проти здоров’я особи (ст. ст. 121–128 КК)

(ст.ст. 121 – 128 УК)



Злочини проти особистої безпеки особи (ст.ст. 130–145 КК)


Студенти повинні знати, що умисне вбивство – це протиправне заподіяння смерті іншій особі. Вбивство є найтяжчим злочином проти особи. Суспільна небезпека вбивства полягає в тому, що заподіянням смерті іншій людині грубо ігнорується її природне, а тому невід’ємне право на життя, яка згідно зі ст. 3 Конституції України визнається найвищою соціальною цінністю. Внаслідок вбивства життя втрачається безповоротно, що унеможливлює відшкодування заподіяної потерпілому шкоди або компенсування її якимось замінником.

Вбивство є злочином з матеріальним складом, тому обов'язковою є наявність трьох ознак:

- діяння, яке полягає в посяганні на життя іншої людини;

- наслідку у вигляді біологічної смерті потерпілого;

- причинного зв'язку між діянням та наслідком.

Вбивство може бути вчинено умисно чи з необережності.

Кваліфіковані вбивства – вбивства, скоєні при наявності обтяжуючих обставин.

Перелік таких видів вбивств встановлений у ч. 2 ст. 115. КК:

1) двох або більше осіб;

2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

3) заручника або викраденої людини;

4) вчинене з особливою жорстокістю;

5) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;

6) з корисливих мотивів;

7) з хуліганських мотивів;

8) особи чи її близького родича у зв'язку з виконан­ням цією особою службового або громадського обов'язку;

9) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;

10) поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом;

11) вчинене на замовлення;

12) вчинене за попередньою змовою групою осіб;

13) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбив­ство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 КК.

Привілейовані вбивства – вбивства, скоєні при наявності пом’якшуючих обставин.

Відповідальність за привілейовані вбивства передбачена ст. 116-118 КК. До них відносяться наступні:

1) умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого (ст. 116 КК).

Стан сильного душевного хвилювання (фізіологічний афект) – це такий психічний стан, при якому інтенсивна емоція протягом короткого часу стає домінуючою, значно знижуючи здатність людини усвідомлювати свої дії і керувати ними, майже повністю втрачається функція самоконтролю і самооцінки (інтроспекції), звужується до мінімуму вольова сфера, організм людини значною мірою переходить на інстинктивні механізми керування.

Раптовість виникнення стану сильного душевного хвилю­вання означає, що такий стан з'являється одномиттєво, вибухово, як безпосередня реакція на подразник (подію, слово, жест), яка виникає несподівано, певною мірою приголомшливо для людини.

Протизаконне насильство може бути як фізичним, так і психічним. Фізичним насильством може бути заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, нанесення побоїв, позбавлення волі чи вчинення інших насильницьких дій. Психічним насильством може бути висловлена погроза застосувати фізичне насильство, заподіяти моральну чи майнову шкоду.

Систематичне знущання – вчинення не менше трьох раз дій, кожна з яких принижує честь та гідність особистості, завдає їй моральні або психічні страждання. Такі дії можуть полягають, наприклад, у цькуванні, безпідставних звинуваченнях у протиправній або аморальній поведінці, цілеспрямованому висміюванні його дійсних або уявних вад.

Тяжкою образою слід визнавати таке умисне приниження честі та гідності особистості, яке виражене в особливо непристойній формі або за змістом є для конкретної людини особливо образливим.

2) умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після них (ст. 117 КК).

Жінка під час пологів або відразу після них перебуває в особливому фізичному і психічному стані, який знижує її спроможність цілковито усвідомлювати свої дії. Тому умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини розглядається як вбивство, вчинене за пом'якшуючих обставин.

3) умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК).

Об'єктивною стороною вбивства при перевищенні меж необхідної оборони є умисне позбавлення життя того, хто посягає, з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, коли спричинення такого результату явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Перевищення меж необхідної оборони полягає в умисному заподіянні тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Об'єктивною стороною вбивства при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, є умисне позбавлення життя особи, яка вчинила злочин, під час дій, спрямованих на її затримання і доставлення відповідним органам влади, коли спричинення смерті не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Затримання відрізняється від необхідної оборони тим, що активно діє не злочинець, а особа, яка вживає заходів для затримання злочинця, якщо при цьому не допущено явної невідповідності засобів затримання характерові і ступеню суспільної небезпечності посягання та обстановці затримання.

Під час вивчення злочинів проти здоров’я (ст. ст. 121–128 КК) необхідно, перш за все, з’ясувати поняття тілесного ушкодження і його види. За для цього, окрім кримінального законодавства і учбової літератури, потрібно ознайомитись із Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я від 17 січня 1995 р. № 6, зареєстрованих Міністерством юстиції України 26 червня 1995 р. № 255/791.

Злочини проти здоров'я – суспільно небезпечні умисні чи необережні дії (або бездіяльність), спрямовані на заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи.

Спрямованими на заподіяння шкоди здоров'ю визнаються лише ті злочини, головним безпосереднім об'єктом яких є здоров'я іншої особи (потерпілого). Такими не вважаються злочини, при яких заподіяння шкоди здоров'ю є додатковим наслідком і здоров'я для них є додатковим об'єктом.

Об'єктом усіх злочинів проти здоров'я є здоров'я іншої особи незалежно від його стану та наявних аномалій. Кримінально-правова охорона здоров'я має універсальний характер. Вона не залежить від суспільних ознак особи потерпілого (віку, громадянства, посадового стану). Кримінальний закон однаковою мірою охороняє здоров'я як юнака, так і безнадійно хворої людини похилого віку, як героя, так і завзятого негідника.

Заподіяння шкоди своєму власному здоров'ю утворює склад злочину лише в тих випадках, коли такі дії є способом вчинення іншого злочину (наприклад, ухилен­ня від військової служби шляхом самокалічення - ст. 409 КК).

Кримінально-правова охорона здоров'я починається з дня народження людини і забезпечується до самої смерті.

Поняття тілесного ушкодження. Тілесні ушкодження – злочин, який виражається в протиправному і винному заподіянні шкоди здоров'ю іншої особи, коли порушена анатомічна цілісність та фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого під час посягання на його здоров'я. Злочини проти здоров’я особи мають найбільш розповсюджений характер.

Відповідальність за тілесні ушкодження встановлена (ст. ст. 121-125, 128 КК).

Характер і ступень тяжкості тілесних ушкоджень визначаються судово-медичною експертизою із застосуванням трьох критеріїв: а) патологоанатомічного (медичного), що є головним. Приймаються до уваги міра прояву і характеру негативних змін в організмі потерпілого, а саме – наявність або відсутність небезпеки для його життя, розлад здоров’я, який може мати постійний або тимчасовий характер; б) економічного (додаткового); в) естетичного (додаткового), пов'язаного з наявністю або відсутністю знівечення обличчя потерпілого.

Об’єктивна сторона цих злочинів може виражатися як в дії, так і бездіяльності. Обов’язковими ознаками об’єктивної сторони є вказані в законі злочинні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю і причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) та наслідками. Дії винного можуть полягати в механічному, фізичному, хімічному або психічному впливі на потерпілого. Завдання шкоди здоров’ю шляхом бездіяльності має місце, коли винний не вчинює певних дій, які зобов’язаний був і мав змогу вчинити стосовно іншої людини.

Ступінь суспільної небезпеки цих однорідних злочинів залежить від тяжкості заподіяної шкоди здоров’ю потерпілого, від способу і мотиву вчиненого злочину та повторності.

Види тілесних ушкоджень. За ступенем тяжкості шкоди здоров’ю потерпілого тілесні ушкодження поділяються на тяжкі тілесні ушкодження, тілесні ушкодження середньої тяжкості, легкі тілесні ушкодження.

До тяжких тілесних ушкоджень належать тілесні ушкодження: небезпечні для життя в момент заподіяння чи такі, що спричинили втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

Небезпечними для життя визначаються ушкодження життєво важливих органів, які в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і які без надання медичної допомоги за звичайним своїм перебігом закінчуються чи можуть закінчитися смертю.

Відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження передбачається залежно від обставин його вчинення ст. 121, 123, 124 КК, у випадку необережного нанесення тяжкого тілесного ушкодження – ст. 128 КК.

Тілесні ушкодженні середньої тяжкості характеризуються такими ознаками: в момент заподіяння вони не є небезпечними для життя потерпілого і не мають таких наслідків, які передбачені для тяжких тілесних ушкоджень, спричиняють тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

До ушкоджень, які спричиняють тривалий розлад здоров’я, відносять розлад здоров’я строком понад три тижні (більш як 21 день). При цьому під розладом здоров’я розуміють безпосередньо пов’язаний з ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес.

Під ушкодженнями, які спричиняють значну стійку втрату працездатності менш ніж на одну третину, треба розуміти втрату загальної працездатності від 10 до 33%.

Відповідальність за умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості передбачається ст. 122 КК, необережного – ст. 128 КК.

Легкими тілесними ушкодженнями вважаються тілесні ушкодження які, по-перше, не містять ознак тяжких тілесних ушкоджень чи ушкоджень середньої тяжкості, по-друге, викликають короткочасний розлад здоров’я потерпілого чи незначну стійку втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК) або не спричинюють зазначених наслідків (ч. 1 ст. 125 КК).

Легке тілесне ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я чи незначної стійкої втрати працездатності, - це ушкодження, що має незначні скороминущі наслідки тривалістю не більш як шість днів.

Короткочасним слід вважати розлад здоров’я тривалістю понад шість днів, але не більше як три тижні (21 день).

Під незначною стійкою втратою працездатності розуміють втрату загальної працездатності до 10%.

Відповідальність за умисне легке тілесне ушкодження передбачається ст. 125 КК.

Побої – злочин, що полягає в умисному завданні потерпілому ударів або вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Відноситься до групи злочинів проти здоров’я особи, однак його наслідки не передбачені законом у вигляді конкретних формалізованих ознак.

Побої – це нанесення потерпілому кількох ударів з метою завдання йому фізичного болю. Ударом вважається одноразовий раптовий потужний фізичний вплив на тіло людини будь-яким твердим предметом, що спричиняє фізичну біль, але не тягне наслідків, передбачених ст. 125 КК, тобто короткочасного розладу здоров’я або незначної стійкої втрати загальної працездатності. Внаслідок побоїв можуть виникнути тілесні ушкодження. але вони не завжди викликають ушкодження, які можна побачити, наслідки ж можуть виражатися лише у фізичному болю. Фізичний біль сам по собі може також спричинювати шкоду здоров’ю, оскільки завжди пов’язаний із змінами в клітинах і тканинах організму, що дає підстави відносити побої до злочинів проти здоров’я.

Якщо в результаті багаторазового нанесення ударів виникає шкода здоров’ю (тяжка, середньої тяжкості або легка), то такі дії оцінюються як завдання шкоди здоров’ю відповідного ступеню тяжкості і кваліфікуються відповідно за ст. 121, 122, 125 КК.

Іншими насильницькими діями можуть бути: щипання, шмагання, викручування, стискування тощо тієї чи іншої частини тіла потерпілого.

Якщо після побоїв та інших насильницьких дій у потерпілого виявляються ушкодження, їх описують, але вони не розцінюються як шкода здоров’ю. Коли ж побої та інші насильницькі дії не залишили після себе ніяких об’єктивних слідів, судово-медичний експерт у висновку вказує, що наочних ознак ушкоджень не знайдено, і не визначає ступінь тяжкості заподіяння шкоди здоров’ю. У таких випадках встановлення факту побоїв відноситься до компетенції органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду.

Мордування – злочин, який полягає в спричиненні потерпілому фізичних або моральних страждань шляхом систематичного нанесення побоїв або інших насильницьких дій.

Мордування передбачено в якості кримінально караного діяння ч. 2 ст. 126 КК і відноситься до злочинів проти здоров’я особи.

Під систематичністю дій при мордуванні розуміється багаторазове їх вчинення, не менш трьох разів протягом календарного року. При цьому кожен з епізодів може складатися із багаторазових ударів. Систематичність нанесення побоїв в мордуванні означає не тільки багаторазовість насильницьких дій, що вчинюються періодично, але і їх взаємозв’язок, внутрішня єдність, що складає певну лінію поведінки винного стосовно однієї і тієї ж жертви. Нанесення побоїв, що не носять характер мордування, під час, наприклад, обопільних сварок на ґрунті особистих ворожнечих взаємовідносин, не може бути кваліфіковано за ст. 126 КК.

Наступним способом мордування є інші насильницькі дії, що заподіюють фізичні чи психічні страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, води, тепла або поміщення чи залишення жертви в шкідливих для здоров'я умовах, також дії, пов'язані з багаторазовим чи тривалим завданням болю: щипанням, шмаганням, заподіянням численних невеликих ушкоджень тупими чи гострими предметами, дією термічних факторів та іншими аналогічними діями.

Побої та інші насильницькі дії повинні бути причиною фізичних чи психічних страждань. Під фізичними стражданнями розуміється відносно тривалий фізичний біль, а під психічними - моральні переживання чи психічна напруженість досить високого ступеню. При цьому страждання слід розглядати як тривалий і глибокий біль, який потерпілий зазнає від мордування.

Між діянням, що носять характер мордування, і наслідками, які настали, повинен бути причинний зв'язок.

Катування – будь-яка дія, якою особі умисно заподіюються сильний фізичний біль або фізичні чи моральні страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб.

Катування – злочин проти здоров’я особи, відповідальність за який передбачена ст. 127 КК.

Під злочинами проти особистої безпеки слід розуміти – злочини, які ставлять в небезпеку життя і здоров'я.

Безпосередній об'єкт злочинів проти особистої безпеки - відносини безпеки особи. Ці суспільні відносини складаються з приводу створення такого стану, при якому немає загрози, не заподіюється й не може бути заподіяно шкоди життю і здоров'ю людини, а небезпека, що виникла, нейтралізується, усувається.

Структурні елементи відносин особистої безпеки в загальних рисах такі, як і структурні елементи відносин, які виступають безпосе­реднім об'єктом інших злочинів проти особи.

Учасниками відносин особистої безпеки виступають: з одного боку, будь-яка особа незалежно від її статі, віку, демографічних даних та ін. (оскільки особиста безпека гарантується кожному членові суспіль­ства в рівній мірі, всі люди підлягають однаковому кримінально-правовому захисту), а з іншого - «всякий і кожний».

Предметом відносин є найважливіші особисті блага, які охороня­ються від заподіяння можливої шкоди, - життя та здоров'я особи. На відміну від злочинів проти життя та злочинів проти здоров'я при вчиненні аналізованих посягань шкода життю та здоров'ю заподіюєть­ся не безпосередньо діями винного, а внаслідок створення умов, коли реалізується небезпека, породжена іншими джерелами.

Зміст відносин особистої безпеки полягає у встановленні адресо­ваного всякому і кожному обов'язку:

1) утримуватися від вчинення діянь, внаслідок яких виникає реаль­на загроза (високий ступінь вірогідності заподіяння шкоди) життю та здоров'ю потерпілого;

2) вчиняти дії з нейтралізації, усунення загрози, що виникла в результаті поведінки винного або дії інших факторів.

Відмінність між злочинами проти особистої безпеки, передбаче­ними Розділом II Особливої частини КК, й суміжними посяганнями, мож­на встановити за такими ознаками:

1) колом потерпілих: коли створюється загроза конкретній особі чи будь-кому, хто потрапить до зони небезпеки;

2) підставами взяття безпеки під охорону: коли захищається без­пека особи безвідносно до її властивостей чи безпека певної кате­горії потерпілих, наприклад, працівників підприємства, де працює особа;

3) джерелами виникнення небезпеки: коли ними є фактори, за­значені раніше, або транспорт, зброя, виробництво, певні предмети.

Злочинами у сфері медичної діяльності слід вважати злочини, які вчиняються спеціальним суб’єктом – медичним або фармацевтичним працівником. Такими злочинами є:

  1. Незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 КК).

  2. Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК).

  3. Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК).

  4. Порушення прав пацієнта (ст. 141 КК).

  5. Незаконного проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК).

  6. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК).

  7. Насильницьке донорство (ст. 144 КК).

  8. Незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК).

Тема 25. Злочини проти волі, честі та гідності особи

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти волі, честі та гідності особи.

Загальна характеристика і система злочинів проти волі, честі та гідності особи.

Під час вивчення цієї теми студентам необхідно ознайомитися із змістом положень Конституції України, що закріплюють права і свободи людини і громадянина, Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р., Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 21.03.1950 р., Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4.11.1950 р., Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників від 18.12.1979 р., Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р., Декларації про захист усіх осіб від насильницького зникнення від 18.12.1992 р., Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності від 15.11.2000 р. та інших нормативних актів, які знайшли відповідну регламентацію в статтях Розділу III Особливої частини КК.

Кримінальний кодекс України у Розділі Ш Особливої частини «Злочини проти волі, честі та гідності особи» передбачає відповідальність за вчинення таких злочинів: незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146), захоплення заручників (ст. 147), підміна дитини (ст. 148), торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст. 149), експлуатація дітей (ст. 150), використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150 1), незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151).

З приводу визначення родового об’єкта злочинів, закріплених у цьому розділі, існують такі точки зору: М.Й. Коржанський вважає, що родовим об’єктом злочинів проти особи є “суспільні відносини, які визначають суспільні властивості особи: її громадянство, вік, освіту, ім’я та ін.”. А.І. Рарог відмічає, що родовим об’єктом таких злочинів є “сама по собі особа – людина, яка розглядається не лише як біологічний індивід (hоmо sapiens), але й як істота соціальна, як учасник (суб’єкт) існуючих суспільних відносин”. Існують й інші, подібні визначення родового об’єкту цих злочинів, виходячи з яких можна зробити висновок, що ним є відносини, які забезпечують існування людини в суспільстві. Тобто відносини, пов’язані з її життям, здоров’ям, волею, гідністю та іншими цінностями людини.

Виходячи з назви розділу, можна припустити, що видовим об’єктом усіх злочинів, що містяться у Розділі ІІІ, є свобода, честь та гідність людини. Проте, перш ніж дійти такого висновку, необхідно встановити, який зміст вкладений в такі поняття, як «свобода», «честь» та «гідність», оскільки в Кримінальному кодексі України їх визначення відсутнє.

В юридичній і філософській літературі питання щодо змісту такого явища як свобода досить активно обговорювалося на протязі усього часу існування людства.

Серед визначень цього поняття найбільш відомі такі: свобода полягає саме в тому, що ми можемо діяти або не діяти відповідно до нашого бажання чи вибору; свобода – це основана на пізнаній необхідності здатність вибору і діяльність з урахуванням цієї необхідності, свобода - надана людині можливість думати і поступати у відповідності до своїх переконань, поглядів, домагатися здійснення своєї мети і, таким чином, реалізовувати своє „я” в об’єктивному світі, змінюючи його на основі законів розвитку природи і суспільства”.

Проаналізувавши усі точки зору щодо поняття „свобода”, ми пропонуємо наступне його визначення: свобода – це можливість людини до певної поведінки у відповідності до своїх бажань, потреб та інтересів, яка здійснюється в межах закону та на основі можливостей і умов, що надаються суспільством і не суперечить інтересам оточуючих.

Щодо таких понять як честь та гідність, то в законодавстві також відсутнє їх визначення. Найбільш розповсюдженою є точка зору згідно якої, честь – це оцінка, яка дається суспільством конкретній людині; гідність – це позитивна самооцінка людини.

Визначивши сутність понять, ми можемо стверджувати, що серед злочинів, які закріплені у ІІІ розділі лише склад злочину ст. 149 має своїм об’єктом волю, честь та гідність людини, оскільки, здійснюючи торгівлю людьми, злочинець, обмежуючи свободу людини, поводиться з нею як з товаром, передаючи її за плату чи безоплатно. Інші злочини, закріплені у Розділі ІІІ, посягають лише на суспільні відносини, пов’язані з волею людини.

З об’єктивної сторони усі злочини, закріплені у цьому розділі здійснюються шляхом активної поведінки. Більшість із них вважаються закінченими з моменту вчинення відповідного суспільно небезпечного діяння, тобто є формальними за конструкцією свого основного складу. Лише окремі вважаються закінченими з моменту настання злочинного наслідку. Зокрема, в ст. 146 КК наслідком є фактичне обмеження потерпілого у свободі пересування. Для окремих злочинів обов’язковими є інші ознаки об’єктивної сторони, зокрема місце – психіатричний заклад у злочині, передбаченому ст. 151 КК.

Суб’єктивна сторона основних складів аналізованих злочинів характеризується виною у вигляді прямого умислу. Для окремих із них обов’язковою є мета. Так, у ст. 147 КК вказується, що захоплення заручників здійснюється з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення або утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Ст. 149 КК також передбачає мету, як обов’язкову ознаку цього складу злочину. Окремі статті вказують на мотив, як обов’язкову ознаку злочину, зокрема ст. 148 КК передбачає, як обов’язковий, корисливий або інші особисті мотиви.

Суб’єктом злочинів проти волі, честі та гідності є фізична, осудна особа, які досягли 16-річного віку. Лише у ст. 147 КК допускається відповідальність особи, яка досягла 14-річного віку.

З’ясувавши наведені вище питання можна перейти до аналізу окремих складів злочинів проти основ національної безпеки.

1. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146)

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, пов’язані зі свободою людини, а саме з правом вільно пересуватися у просторі, самостійно обирати собі місце знаходження – так звана фізична свобода. Потерпілою від цього злочину може бути будь-яка особа, в тому числі і малолітня.

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 146 може вчинюватися у двох альтернативних формах: 1) незаконне позбавлення волі; 2) викрадення людини.

Незаконність позбавлення волі полягає у тому, що воно відбувається: а) всупереч встановленому законодавством праву людини вільно пересуватися, якщо таке обмеження не відбувається на підставі нормативно-правових актів, зокрема Законом України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”; б) за відсутності обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема необхідної оборони, крайньої необхідності, затримання особи, що вчинила злочин та ін.

Викрадення людини означає заволодіння живою людиною, яке супроводжується захопленням і переміщенням її в певне місце з подальшим обмеженням свободи пересування.

Як і у випадку незаконного позбавлення волі, термін, на протязі якого особа утримується у неволі має оціночне значення і в окремих випадках може свідчити про малозначимість діяння, а в інших – бути обтяжуючою обставиною діяння.

Закінченим злочин викрадання буде з моменту коли особа, яка була переміщена у певне місце фактично обмежена у свободі пересування.

З суб’єктивної сторони незаконне позбавлення волі і викрадення людини вчиняються лише з прямим умислом. Тобто злочинець усвідомлює те, що незаконно обмежує іншу особу у свободі пересування, передбачає, що в результаті свого діяння особа опиниться у положенні, коли вона не зможе пересуватися у відповідності зі своїм волевиявленням і бажає цього.

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 146, є фізична, осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

2. Захоплення заручників (ст. 147)

Основним безпосереднім об’єктом злочину є фізична свобода та особиста недоторканість людини.

Додатковим безпосереднім об’єктом виступає громадська безпека, оскільки злочин, передбачений ст. 147, посягає також на безпечні зовнішні умови існування будь-якої людини як члена суспільства.

Потерпілим від даного злочину може бути: а) заручник, тобто людина, яка захоплена суб’єктом злочину та (або) перебуває під його контролем, життя, здоров’я чи особиста свобода якої є своєрідними гарантіями виконання певних вимог, що висунуті чи можуть бути висунуті до третіх осіб; б) будь-яка інша людина, яка постраждала при захопленні або триманні особи як заручника. Враховуючи те, що захоплення або тримання як заручника неповнолітнього передбачене як кваліфікований вид злочину (ч. 2 ст. 147), потерпілим, якщо йдеться про заручника, за ч. 1 ст. 147 КК може бут лише особа, яка досягла 18 років. До кола потерпілих від цього злочину, не входять представники влади, працівники правоохоронних органів та їх близькі родичі, що захоплені чи тримаються як заручники за обставин, вказаних в ст. 349 КК.

Об’єктивна сторона цього злочину може виражатися у двох формах: захопленні особи як заручника і триманні особи як заручника.

Захоплення заручника означає будь-яке посягання на особисту недоторканість людини, що призвело до обмеження її фізичної свободи, вчинене з метою подальшого використання цієї людини як заручника.

Захоплення заручника завжди пов’язане з незаконним позбавленням волі чи викраденням людини, за допомогою яких вчинюється цей злочин. При цьому додаткова кваліфікація за ст. 146 не потрібна.

Тримання особи як заручника передбачає фактичний контроль над нею, що дає можливість спричинити їй певну шкоду, якщо не будуть виконані вимоги злочинця.

Злочин слід вважати закінченим з моменту фактичного обмеження у свободі пересування людини, яка захоплена чи утримується у якості заручника, незалежно від тривалості такого обмеження.

З суб’єктивної сторони цей злочин вчинюється з прямим умислом. Обов’язковою ознакою захоплення заручників є мета – спонукання осіб, зазначених у ч. 1 ст. 147 КК до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Характер вимог на кваліфікацію не впливає. Вони можуть бути як законні, так і незаконні. До них можуть відноситися такі, як вимога відмовитися від укладення угоди, звільнення заарештованого чи засудженого, змінити запланований курс руху літака тощо.

Суб’єктом цього злочину є особа, яка досягла 14-річного віку.

3. Підміна дитини (ст. 148)

Безпосереднім об’єктом цього злочину є свобода дитини, або передбачене Конституцією України право людини на дитинство. Крім того, від цього злочину страждають відносини, пов’язані з правом дитини виховуватися в сім’ї з батьками, а також з правом батьків виховувати дитину. Ці відносини слід визнати додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом цього злочину.

Потерпілими від злочину слід вважати дитину. Кримінальний кодекс України не містить визначення поняття “дитина”. Таке визначення міститься в ч. 1 ст. 6 Сімейного кодексу України, де вказано, що особа має правовий статус дитини до досягнення нею повноліття.

Між тим, виходячи зі смислу норми, під дитиною у цій статті слід розуміти, як правило, немовля – особу, ідентифікувати яку за її індивідуальними ознаками її батьки чи інші законні представники з тих чи інших причин ще повною мірою неспроможні. Наприклад, підміна відбулася до того, як мати здатна була запам’ятати щойно народжену дитину, або до передачі дитини батькові у разі смерті матері тощо. „Чужою” називають дитину, яка не є біологічно рідною для особи, яка здійснює підміну дитини.

Об’єктивна сторона злочину полягає в підміні, тобто заміні іншою, новонародженої або грудної дитини (немовляти). Підміна може здійснюватись у формі: а) заміни суб’єктом злочину однієї чужої дитини на іншу, яка для нього є також чужою; б) заміни власної дитини на чужу або чужої дитини на власну; в) надання суб’єктом злочину батькам (законним представникам) чужої дитини під виглядом їх рідної дитини (наприклад, замість зниклої дитини, яка давно померла, батькам повертається чужа дитина.

Згода батьків однієї дитини на підміну не змінює злочинної сутності діяння, оскільки при цьому ігнорується воля інших батьків (законних представників).

Злочин вважається закінченим з моменту здійснення підміни чужої дитини.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою складу злочину є мотив – корисливий, який полягає у прагненні винного до збагачення, або інші особисті мотиви, наприклад заміна своєї хворої дитини на здорову чужу дитину.

Суб’єктом злочину є осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла 16 років і для якої одне з немовлят або обоє немовлят є чужими. Також суб’єктами даного злочину можуть бути батьки, якщо вони передають свою дитину іншим особам, взамін на чужу.

4. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини (ст. 149)

Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, пов’язаним зі свободою, честю та гідністю людини.

Відповідно до ч. 2 та ч. 3 ст. 149 КК додатковим факультативним безпосереднім об’єктом цього злочину можуть бути відносини, пов’язані зі здоров’ям людини, її життям, встановленим порядком здійснення посадовими особами своїх повноважень, а також пов’язаним із правом дитини виховуватися в сім’ї з батьками та з правом батьків виховувати дитину.

Аналіз ч. 1 ст. 149 КК зробити висновок про те, що об’єктивна сторона цього складу злочину може виразитися у наступних формах: торгівля людьми; здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина; вербування людини; переміщення людини; переховування людини; одержання людини.

Під торгівлею слід розуміти передачу та отримання людини у фактичну, а не юридичну, незаконну власність за певну грошову винагороду. Вербування людини - це дії, пов’язані із схилянням особи працю­вати чи надавати послуги на певних умовах, як правило, за матеріальну винагороду. Переміщення людини — це вчинення суб'єктом злочину будь-яких дій по переміщенню у просторі потерпілої особи з одного місця в інше. Переховування людини - це вчинення суб’єктом злочину будь-яких дій, спрямованих на те. щоб унеможливити або утруднити встановлення. того, де на даний час знаходиться потерпіла особа. Під передачею людини слід розуміти вчинення однією особою певних дій, пов'язаних із наданням потерпілого іншій особі (одержувачу). Під одержанням людини слід розуміти заволодіння людиною чи її тримання особою, якій людина була передана.

Вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини можливі лише шляхом використання суб'єктом злочину обману, шантажу та уразливого стану потерпілої особи.

За конструкцією склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 149 КК формальний.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 149 КК України, вчинюється з прямим умислом. Торгівля, тобто купівля-продаж людини здійснюється з корисним мотивом. Ця озна­ка суб’єктивної сторони для особи, що продає людину, є обов’язковою. При здійсненні іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само при вербуванні, переміщенні, переховуванні, передачі або одержанні людини, в тому числі внаслідок торгової угоди, мотиви можуть бути різними. Тому для цих дій мотив є факультативною ознакою.

Для вербування, переміщення, переховування, передачі та одер­жання людини обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета зло­чину, а саме експлуатація потерпілої особи.

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку. Частиною 2 ст. 149 КК України передбачається здійснення цього злочину спеціальним суб’єктом – службовою особою, шляхом використання свого службового становища, а також особою, від якої потерпілий знаходиться в матеріальній чи іншій залежності.

Частини 2 та 3 цієї статті передбачають кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки цього злочину.

5. Експлуатація дітей (ст. 150)

Безпосереднім об’єктом злочину є свобода людини. Потерпілим від цього злочину може бути лише дитина, яка не досягла віку, з якого відповідно до Кодексу законів про працю України дозволяється працевлаштування.

Потерпілими від цього злочину є особи: 1) молодше 14 років; 2) у віці від 15 до 18 років з порушенням умов, передбачених ст. ст. 188 та 190 КЗпП.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає в експлуатації дитини, яка відноситься до однієї з названих вище категорій потерпілих.

Експлуатація дитини, у контексті ст. 150 КК означає:

а) фактичне виконання дитиною певної роботи. Така робота може здійснюватись у будь-якій сфері виробництва, торгівлі, наданні різноманітних послуг, однак до неї не може бути віднесена діяльність, яка за своїми об’єктивними ознаками передбачена КК як злочин певного виду і на яку дитина погодилась, усвідомлюючи її протиправний характер (виготовлення або збут порнографічних предметів, проституція, збут наркотичних засобів тощо);

б) залучення дитини до виконання певної роботи відбувається з наміром отримати прибуток; такий прибуток може пов'язуватись, зокрема, з тим, що: 1) дитина взагалі не буде отримувати винагороду за свою працю; 2) дитина буде отримувати таку винагороду за свою працю, яка не відповідає її характеру, тривалості чи інтенсивності; 3) дитина буде отримувати належну винагороду за свою працю, однак при цьому винний також отримає прибуток.

Злочин вважається закінченим з моменту початку роботи дитиною, праця якої використовується суб’єктом злочину. Фактичне отримання прибутку не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину.

З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Обов’язковою метою експлуатації дитини є отримання прибутку.

Ставлення винної особи до наслідків у вигляді істотної шкоди для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини може характеризуватися тільки необережністю.

Суб’єктом злочину виступає особа, яка досягла 16-ти років. Якщо зазначені в ст.150 КК діяння вчинить службова особа, то її дії кваліфікуються за сукупністю ст.150 та ст.364 або ст.365 КК, якщо діяння, передбачені останніми статтями, містять всі ознаки складу відповідного злочину.

7. Викрадення малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150 1)

Безпосереднім об’єктом злочину є свобода, честь і гідність малолітньої дитини. Потерпілим від цього злочину може бути лише дитина, яка не досягла 14 років.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає у використанні малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (систематичного випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків (склад злочину формальний).

З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета вчинення злочину –отримання прибутку.

Суб’єктом злочину спеціальний – батьки малолітньої дитини або особи, які їх замінюють.

Частина 2 і 3 цієї статті передбачають кваліфікуючі ознаки цього злочину.

Слід пам’ятати, що за ч. 2 ст. 150 1 КК суб’єкт злочину загальний – фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років. За ч. 3 ст. 150 1 КК суб’єкт злочину може бути як загальний, так і спеціальний.

7. Незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151)

Основним безпосереднім об’єктом злочину є воля та фізична недоторканість особи. Додатковим факультативним об’єктом злочину може бути життя та здоров’я особи.

Потерпілим від цього злочину є психічно здорова особа.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає в поміщенні в психіатричний заклад психічно здорової особи. Поміщення в психіатричний заклад означає поміщення у відповідний стаціонар такого закладу для здійснення обстеження стану психічного здоров’я особи, діагностики, лікування і нагляду за нею. Способами вчинення можуть бути і насильство, погрози, обман, фальсифікація документів тощо.

Злочин слід вважати закінченим з моменту, коли психічно здорова особа поміщена в психіатричну лікарню.

Місцем цього злочину є психіатричний заклад – це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо будь-якої форми власності, діяльність яких пов’язана з наданням психіатричної допомоги.

З суб’єктивної сторони цей злочин здійснюється з прямим умислом, за якого винний усвідомлює, що поміщує в психіатричний заклад завідомо психічно здорову людину і бажає цього.

Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути лише лікар-психіатр, який відповідно до встановленого законодавством України порядку одноосібно чи у складі комісії приймає рішення про поміщення особи у психіатричний заклад. Якщо людина поміщується до психіатричного закладу без такого рішення приватною особою, вона несе відповідальність за відповідною частиною ст. 146 КК.

Тема 26. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.

Загальна характеристика і система злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.

Визначення статевої свободи та статевої недоторканності особи. Значення наведених понять для кваліфікації злочинів.

Під час вичення історії розвитку кримінального законодавства щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи слід з’ясувати вплив уявлень суспільства щодо статевих відносин між чоловіком і жінко на систему вказаних злочинів.

Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи - передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, що зазіхають на статеві відносини, властиві сформованому у суспільстві статевому укладу, які полягають в умисному вчиненні з метою задоволення статевої пристрасті сексуальних дій, які порушують статеві інтереси потерпілого чи нормальні для цього укладу статеві відносини між особами різної статі.

Видовим об'єктом цих злочинів є сукупність суспільних відносин, що забезпечують статеву недоторканність і статеву свободу особи. Додатковим об’єктом може бути здоров’є, свобода, честь та гідність особи, нормальний фізичний, психічний і моральний розвиток неповнолітніх, в тому числі малолітніх.

Під статевою свободою слід розуміти право повнолітньої (повнолітнього) особи самостійно обирати собі партнера для статевих відносин.

Статева недоторканність – це абсолютна заборона вступати в природні статеві зносини з особою, яка в силу певних обставин не є носієм статевої свободи, в запереченні її волевиявлення.

Статевою свободою не володіють особи, які не досягли статевої зрілості – малолітні. До цієї категорії належать особи до 14-ти років. Будь-які дії сексуального характеру посягають на їх статеву недоторканність.

Об'єктивна сторона злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості особи виражається в активних діях, за допомогою яких заподіюється шкода чи створюється загроза її заподіяння статевим інтересам особистості. За законодавчою конструкцією статеві злочини мають фомальний характер, за виключенням кваліфікованого виду зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК) та насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ч. 3 ст. 153 КК).

Усі злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи вчинюються тільки з прямим умислом. Сексуальний мотив не є їх обов'язковою ознакою, тому що зґвалтування можливо, наприклад, з хуліганських спонукань, з помсти, з метою домогтися згоди потерпілої на вступ у шлюб, а при спонуканні особи до вчинення дії сексуального характеру з третьою особою можливі корисливі чи кар'єристські мотиви і цілі.

Суб’єктом вказаних злочинів є фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років, а за зґвалтування (ст. 152 КК) та насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК) – 14-ти років.

Більшість авторів класифікують статеві злочини, виходячи з безпосереднього об’єкту. Так А.В. Корнєєва поділяє статеві злочини на дві групи: 1) посягання на статеву свободу і статеву недоторканність особи: зґвалтування (ст. 152 КК), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК), примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК); 2) посягання на статеву свободу і статеву недоторканність, моральне і фізичне здоров’є неповнолітніх: статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК). Очевидно, неможна говорити про статеву свободу щодо неповнолітніх, а про статеву недоторканність – щодо дорослої людини.

Усі статеві злочини за безпосереднім об’єктом можна поділити на дві групи. Це злочини, безпосереднім об’єктом яких є:

1) статева свобода, здоров’є і честь дорослої людини: зґвалтування (ст. 152 КК), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК), примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК);

2) статева недоторканність і нормальний фізичний, розумовий і моральний розвиток неповнолітніх і малолітніх: кваліфікуючи види зґвалтування (ч.3, 4 ст. 152 КК), кваліфікуючи види насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ч. 2,3 ст. 153 КК), статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК), розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК).

Тема 27. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Історичні соціально-економічні та політичні умови виникнення кримінальної відповідальності за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Загальна характеристика та види злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Під час вивчення історичних, соціально-економічних та політичних умов виникнення кримінальної відповідальності за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина особливу увагу слід звернути на те, що авторитет будь-якої сучасної держави на міжнародній арені залежить від того, наскільки воно сприяє реалізації прав, свобод і інтересів людини і громадянина. Принцип поваги прав людини є однією з найважливіших умов злагоди та співробітництва. Від дотримання цього принципу залежить добробут міжнародної спілки в цілому, тому Держава взяла на себе обов’язок дотримуватись історично досягнутих стандартів прав людини, які знайшли відображення у таких міжнародно-правових актах як: Загальна декларація прав людини (1948 р.); Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.) і протоколи до неї; Декларація прав дитини (1959 р.); Європейська соціальна хартія (1961 р.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.); Конвенція СНД про права і основні свободи (1995 р.). З урахуванням положень перерахованих міжнародно-правових актів щодо охорони прав і свобод і людини і громадянина були прийняті Основні закони багатьох держав, у тому числі і Конституція України від 28 червня 1996 р.

На Україні, як і в багатьох інших сучасних державах (Німеччині, Швейцарії, Греції, Іспанії, Франції, Італії) встановлено кримінально-правовий захист основних прав і свобод людини і громадянина.

Окрім охорони таких природних прав людини, як право на життя, фізичну недоторканість, свободу, честь і гідність, законодавець в Розділі V Особливої частини КК України передбачив кримінальну відповідальність за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Родовим об'єктом злочинів, передбачених Розділом V Особливої частини КК є суспільні відносини, що забезпечують конституційні права та свободи людини і громадянина (трудові, виборчі, право на недоторканість житла, особисту таємницю, свободу об’єднання, працю, та інших прав, гарантовані Основним законом).

Залежно від їх безпосереднього об'єкта ці злочини можна поділити на:

злочини проти політичних прав громадян: перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача (ст. 157 КК); фальсифікація виборчих документів, документів референдуму чи фальсифікація підсумків голосування, надання неправдивих відомостей до органів Державного реєстру виборців чи фальсіфікація відомостей Державного реєстру виборців (ст. 158 КК); незаконне знищення виборчої документації або документів референдуму (ст. 158 1 КК); порушення таємниці голосування (ст. 159 КК); порушення порядку фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) (ст. 159 1 КК); порушення законодавства про референдум (ст. 160 КК); перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170 КК); перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК);

злочини проти трудових прав громадян: грубе порушення законодавства про працю (ст. 172 КК); грубе порушення угоди про працю (ст. 173 КК); примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 174 КК); невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших, установлених законом виплат (ст. 175 КК);

злочини проти особистих прав і свобод людини: порушення недоторканності житла (ст. 162 КК); порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер (ст. 163 КК); ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК); ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК); злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК); зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК); розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК); незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК); пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 КК); незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 КК); перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК); посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст. 181 КК); порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК);

злочини проти деяких культурних та фізичних прав людини і громадянина: порушення рівноправності громадян залежно від їх расо­вої, національної належності або ставлення до релігії (ст. 161 КК); порушення авторського права і суміжних прав (ст. 176 КК); порушення прав на винохід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію (ст. 177 КК); порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК); порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184 КК).

Після з’ясування системи злочинів проти проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина можна перейти до аналізу окремих їх видів.

1. Злочини проти політичних прав громадян

Видовим об’єктом злочинів проти політичних прав громадян є суспільні відносини, які забезпечують можливість людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських об’єднань політичного спрямування, тобто суспільні відносини, які забезпечують політичні права громадян. Потерпілими від цих злочинів є, як правило, громадяни України.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, перешкоджанню здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача (ст. 157 КК), так і в бездіяльності (наприклад, перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170 КК).

Злочини проти політичних прав громадян вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків (ці злочини із формальним складом).

У деяких випадках обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочинів проти політичних прав громадян є час вчинення злочину (наприклад, час проведення виборів). Місце, спосіб, обстановка вчинення злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти політичних прав громадян характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони. Проте в деяких випадках вони передбачені диспозицією відповідних статей і мають обов’язковий характер. Наприклад, втручання службової особи з використанням службового становища у здійснення виборчою комісією чи комісією з референдуму своїх повноважень (ч. 4 ст. 157 КК) вчиняється з метою вплинути на їх рішення, а мотивом переслідування журналістів за виконання професійних обов’язків, за критику (ч. 2 ст. 171 КК) є помста за оприлюднення певної інформації.

Суб’єкт злочинів проти політичних прав громадян може бути як загальний (фізична, осудна особа, яка досягла 16-ти років), так і спеціальний (наприклад, член виборчої комісії, службова особа).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти політичних прав громадян є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до таких законів: „Про вибори Президента України” від 5 березня 1999 р.; „Про вибори народних депутатів України” від 18 жовтня 2001 р.; „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 6 квітня 2004 р.; „Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня 1991 р.; „Про політичні партії України” від 5 квітня 2001 р.; „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р.; „Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р.; „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.; „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопаду 1992 р.; „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23 вересня 1997 р.

2. Злочини проти трудових прав людини

Видовим об’єктом злочинів проти трудових прав людини є суспільні відносини, що забезпечують право людини на працю, на оплату праці, на охорону праці, на відпочинок і дозвілля. Із змісту багатьох підручників з кримінального права випливає те, що потерпілими від цих злочинів є громадяни України. У ст. 2 КЗпроП України, дійсно, передбачені права громадян України про працю. Проте, у ст. 5 Закону України „Про охорону праці” йде мова про охорону праці людини. Це означає, що іноземні громадяни і особи без громадянства, які працюють на підприємствах, розташованих на території України, мають також права на охорону праці, як і громадяни України. Тому потерпілими від злочинів проти трудових прав окрім громадян України можуть бути і іноземці, і особи без громадянства.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, незаконне звільнення працівника з роботи (ст. 172 КК), так і в бездіяльності (наприклад, безпідставна невиплата заробітної плати (ст. 175 КК).

Злочини проти трудових прав людини вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків (ці злочини із формальним складом).

У деяких випадках обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочинів проти трудових прав людини є спосіб вчинення злочину (наприклад, обман, зловживання довірою, примус є способами грубого порушення угоди про працю (ст. 173 КК). Місце, час, обстановка вчинення злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти трудових прав людини характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони. У деяких випадках мотив передбачений диспозиціями відповідних статей і має обов’язковий характер (наприклад, незаконне звільнення працівника з роботи (ст. 172 КК) передбачає наявність особистих мотивів).

Суб’єкт злочинів проти трудових прав людини, як правило, спеціальний – особа, на яку покладено обов’язок дотримання трудового законодавства. Лише у разі примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку суб’єкт злочину загальний.

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти трудових прав людини є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до таких законів: „Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р.; „Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р.; „Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” від 9 квітня 1992 р.; „Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р.; „Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р.; „Про оплату праці” від 24 березня 1995 р.; „Про відпустки” від 15 листопада 1996 р.; „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р.; „Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати” від 19 жовтня 2000 р.; „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 серпня 2003 р. Особливе значення під час кваліфікації злочинів проти трудових прав людини набуває Кодекс законів про працю України.

3. Злочини проти особистих прав і свобод людини

Видовим об’єктом злочинів проти особистих прав і свобод людини є суспільні відносини, що забезпечують можливість збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК), так і в бездіяльності (наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК).

Злочини проти особистих прав і свобод людини, як правило, із формальним складом. Вони вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків. Проте деякі з них належать до злочинів із матеріальним складом. Наприклад, злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166) вважається закінченим злочином із моменту настання тяжких наслідків.

Місце, спосіб, обстановка, час вчинення цих злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти особистих прав і свобод людини характеризується, як правило, умисною формою вини. Проте деякі з них вчиняються із змішаною формою вини, тобто коли протиправні дії вчиняються умисно, а ставлення до наслідків є необережним (наприклад, злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК). Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають. У деяких випадках вони передбачені диспозиціями відповідних статей і мають обов’язковий характер. Наприклад, зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК) вчиняється з корисливою метою на шкоду підопічному.

Суб’єкт злочинів проти особистих прав і свобод людини може бути як загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років), так і спеціальний (наприклад, батьки, опікуни, піклувальники, діти тощо).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти особистих прав і свобод людини є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися: по-перше, до законів: „Про міліцію” від 20 грудня 1990 р; „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р.; „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р.; „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.; „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р.; „Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р.; по-друге, до підзаконних актів: Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти, МОЗ, Міністерства праці та соціальної політики від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88; Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновленні, осіб, які можуть усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377; Положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. №564; Положення про прийомну сім’ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 26 квітня 2002 р. № 565; Положення про Державний комітет України у справах релігій, затвердженого Указом Президента України від 14 листопада 2000 р. № 1229/2000. Особливе значення під час кваліфікації злочинів проти особистих прав і свобод людини мають: Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р.; Житловий кодекс України від 30 червня 1983 р.; Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.; Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р.

4. Злочини проти деяких культурних та фізичних прав людини і громадянина

Видовим об’єктом злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина є суспільні відносини, що забезпечують право людини і громадянина на освіту, наукову техніку і художню творчість, авторські і суміжні права, а також право на медичне обслуговування.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає лише в активних діях.

У деяких випадках обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина є:

- настання наслідків у вигляді матеріальної шкоди та наявність причинного зв’язку між діянням і цими наслідками (наприклад, ст. ст. 176, 177 КК);

- місце вчинення злочину (наприклад, державні чи комунальні заклади охороні здоров’я (ст. 184 КК)

- є способи вчинення злочину (наприклад, обман, зловживання довірою, примус є способами грубого порушення угоди про працю (ст. 173 КК).

Злочини проти культурних та фізичних прав людини і громадянина можуть бути як з формальним, так і матеріальним складом.

Суб’єктивна сторона злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотив і мета є факультативними ознаками суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єкт злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина може бути як загальним (ст. ст. 176, 177 КК), так і спеціальним (ст. ст. 183, 184 КК).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до Цивільного кодексу України та законів України: „Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 р., „Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993 р., „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15 грудня 1993 р., „Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 р., „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5 листопада 1997 р., „Про охорону прав на сорти рослин” від 21 квітня 1993 р., „Про освіту” від 23 травня 1991 р.

Тема 28. Злочини проти власності

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти власності.

Поняття та види злочинів проти власності.

Поняття, форми та види розкрадання.

Загальна характеристика корисливих злочинів, не пов’язаних з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб.

Кваліфікуючі ознаки злочинів проти власності.

Некорисливі посягання на власність.

Під час вивчення історії розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти власності особливу увагу слід звернути на вид та розмір покарання, яке призначалося за вчинення цих злочинів.

Характеристику злочинів проти власності слід розпачати з аналізу родового об’екту. Родовим об’єктом злочинів, передбачених Розділу VI Особливої частини КК, є право власності, яке полягає у володінні, користуванні і розпорядженні майном. Додатковими об’єктами можуть виступати життя, здоров’я, психічна і фізична недоторканість людини.

Особливе значення для цих злочинів має їх предмет (приватне, комунальне або державне майно). Майно як предмет злочину має такі ознаки: 1) юридична – право на майно належить певному власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її веденні чи під її охороною, для винного майно є чужим; 2) економічна – майно має представляти певну матеріальну цінність, мати певну вартість, є втіленням праці людей; 3) фізична – це предмети, речі, які можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо.

Не відносяться до предметів злочинів проти власності предмети, що знаходяться в природному стані: ліс на корені, риба та інші водні тварини в природних водоймах, звірі у лісі тощо. За винятком, якщо ці предмети вже витягнуті з природного стану за допомогою праці людини, або вирощуються людиною тощо. Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом можуть бути право на майно, а також дії майнового характеру, наприклад, при вимаганні та шахрайстві. Об'єктивна сторона більшості складів злочинів проти власності сконструйована законодавцем як злочини з матеріальним складом. Однак для закінчення таких злочинів як розбій, вимагання, погроза знищення майна не потрібно фактичного настання шкоди (так звані усічені склади злочинів).

Суб'єктивна сторона більшості злочинів проти власності характеризується прямим умислом, коли особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, передбачає спричинення матеріальної шкоди і бажає цього, одночасно бажаючи та власного незаконного збагачення. Поряд з цим знищення або пошкодження майна може бути вчинене і з непрямим умис­лом, а необережне знищення або пошкодження майна і порушення обов'язків щодо охорони майна можуть бути вчинені через необережність.

Злочини, що утворюють групу посягань проти власності, розрізняються між собою за характером діяння, способом їх вчинення, мотивами. Їх можна поділити на: 1) корисливі (статті 185-193, 197 1 КК); пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 185-191,197 1 КК); не пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 192, 193, 198 КК); 2) некорисливі (статті 194-197 КК).

Загальними ознаками, що об’єднують першу групу злочинів, є: протиправне і безоплатне обертання чужого майна на користь винного або інших осіб; корисливий мотив – прагнення до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Протиправність означає, що суб’єкт не має права на майно, або вилучає його у спосіб, заборонений законом. Під безоплатністю розуміється вилучення майна без певної заміни, тобто воно не повертається, не оплачується, не відшкодовується власнику в еквіваленті його вартості.

Об’єктивна сторона цих злочинів характеризується різними способами обернення чужого майна на користь винного чи третіх осіб: 1) викраденням (ст. 185-187 КК); 2) вимаганням (ст. 189 КК); 3) заволодінням іншим шляхом (ст. ст. 190-191 КК). Більшість згадуваних злочинів відносяться до злочинів з матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об'єктивної сторони є наслідки – матеріальна шкода.

Суб'єктом корисливих злочинів (крадіжки, грабежу, розбію, вимагання) є будь-яка осудна особа, якій виповнилося 14 років. В інших випадках – осудна особа, яка досягла 16-річного віку. У разі привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем суб’єкт спеціальний – особа, якій майно ввірено чи перебувало в її віданні або службова особа.

Суб'єктивна сторона цих злочинів характеризується прямим умислом, корисливими мотивом і метою.

Поряд з цими загальними ознаками ці злочини мають і відмінні ознаки, характерні для конкретних складів злочинів. Вони відрізняються один від одного за способом (формою) їх вчинення, тобто прийомами, методами, які використовує винний для досягнення злочинної мети збагачення за рахунок чужого майна.

Злочинам цієї групи властиві наступні кваліфікуючі і особливо кваліфікуючі ознаки, тобто вчинення їх: повторно, за попередньою змовою групою осіб; організованою групою; у великих або особливо великих розмірах; із заподіянням значної шкоди потерпілому.

В кримінально-правовій літературі злочини, пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, називаються розкраданням. Під розкраданням слід розуміти – умисне протиправне обернення винною особою певним способом чужого майна на свою користь або користь іншої особи з корисливих спонукань.

Безпосереднім об'єктом посягання при розкраданні є право власності на майно.

Предметом розкрадання може бути майно, яке має вартість, ціну і перебуває у чужій для винної особи власності. Будь-яка річ, яка має матеріальну цінність, може бути предметом розкрадення, в тому числі національна й іноземна валюта, цінні папери, які мають номінальну вартість, за якою вони реалізуються, а також документи, що виконують роль грошового еквіваленту.

Об'єктивна сторона розкрадання полягає в тому, що винна особа тим чи іншим спосо­бом обертає чуже майно на свою чи іншої особи користь.

У ст. ст. 185-191 КК передбачена відповідальність за різні форми розкрадання чужого майна. Розкрадання може бути вчинене у формі крадіжки (ст. 185 КК), грабежу (ст. 186 КК), розбою (ст. 187 КК), а також у формі вимагання (ст. 189 КК), шахрайства (ст. 190 КК), привласнення, розтрати (ч. ч. 1 і 2 ст. 191 КК), заволодіння майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК). Характерною ознакою кожної з цих форм розкрадання є особливий, притаманний лише їй, спосіб дії винної особи. При цьому будь-який спосіб розкрадання пов'язаний з наявністю спеціальної мети – обернути майно на свою чи іншої особи користь.

Обернення майна на свою або іншої особи користь – одержання матеріальної вигоди за рахунок зменшення матері­альних цінностей без оплати їх вартості та відшкодування їх еквіваленту.

Розкрадання вважається закінченим злочином з моменту обернення винним майна на свою або іншої особи користь (розбій вважаєть­ся закінченим з моменту нападу за наявності такої цілі, а вимагання – з моменту вимоги май­на під відповідною погрозою потерпілому).

Суб'єктом крадіжки, грабежу, розбію і вимагання може бути осудна особа, якій виповнилося 14 років. Суб'єктом шахрайства, привлас­нення, розтрати, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем – осудна особа, якій на момент вчинення злочину виповнилося 16 років.

Суб'єктивна сторона розкрадання характеризується виною у формі прямого умислу. Суб'єкт злочину усвідомлює, що майно, яке він викрадає, є для нього чужим і що він вчиняє протиправне вилучення такого майна, а також бажає його вчинити. Винний, звертаючи майно на свою користь, робить це всупереч волі власника.

Обставинами, що обтяжують розкрадання, є: повторність розкрадання; вчинення його за попередньою змовою групою осіб або організованою групою; великий розмір викраденого; особливо великий розмір викраденого. До обставин, що обтяжують крадіжку, грабіж і розбій, крім названих, віднесено і вчинення цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище.

Злочини, не пов’язані з оберненням майна на користь винного чи інших осіб (ст. ст. 192, 193, 198 КК), характеризуються заподіянням шкоди власникові без обернення на свою користь чи інших осіб чужого або нічийного майна.

Суб’єктивна сторона цієї групи злочинів характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.

Групу некорисливих посягань на власність складають злочини, передбачені ст.ст. 194-197 КК. Від інших злочинів проти власності їх відрізняє те, що: вони не містять корисливого мотиву; пов’язані з заподіянням матеріальної шкоди специфічними способами – шляхом знищення або пошкодження майна чи порушення обов’язків щодо охорони майна.

Ці злочини в свою чергу поділяють на: 1) діяння, що пов’язані із знищенням або пошкодженням майна чи погрозою його знищення (ст. ст. 194-196 КК); 2) діяння, що полягають у порушенні обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК).

Предмету злочинів проти власності (майну), пов’язаних з його знищенням чи пошкодженням майна (ст. ст. 194–196 КК), притаманні певні особливості порівняно предметом викрадення, привласнення, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем. Викрадення нерухомого майна, лісів, надр як таких є неможливим, на відміну від їх знищення або пошкодження, які є реально можливими. До того ж, неможливо знищити право на майно, а вимагати таке право можливо.

Предметом злочинів проти власності, пов’язаних з його знищенням чи пошкодженням, може бути будь-яке майно, окрім певних його видів, знищення чи пошкодження яких визначено законом спеціальним видом знищення чи пошкодження чужого майна. КК до таких видів знищення чи пошкодження майна відносить знищення (руйнування) чи пошкодження (зіпсування) таких видів майна, як: об’єкти, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення (ст. 113 КК), релігійні споруди та культові будинки (ст. 178 КК), релігійні святині (ст. 179 КК), лісові масиви або зелені насадження (ст. 245 КК), дерева і чагарники у лісах, лісові насадження (ст. 246 КК), території, взяті під охорону держави, та об’єкти природи заповідного фонду (ст. 252 КК), радіоактивні матеріали (ст. 265 КК) тощо.

Предмет знищення або пошкодження майна – лише чуже майно. Такі дії, вчинені з власним майном, в тому числі з тим, що знаходиться в спільній власності винного та інших осіб.

Суб’єктивна сторона цих злочинів характеризується умисною (умисне знищення або пошкодження майна, погроза знищення майна) або необережною (необережне знищення або пошкодження майна, порушення обов’язків щодо охорони майна) виною.

Тема 29. Злочини у сфері господарської діяльності

Історичні соціально-економічні та політичні умови виникнення кримінальної відповідальності за злочини у сфері господарської діяльності.

Загальна характеристика та система злочинів у сфері господарської діяльності.

Під час вивчення історичних, соціально-економічних та політичних умов виникнення кримінальної відповідальності за злочини у сфері господарської діяльності особливу увагу слід звернути на вплив зміни економічного устрою держави на систему цих злочинів.

Злочини у сфері господарської діяльності посягають на суспільні відносини, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів, робіт та послуг. Так, наприклад, при порушенні порядку зайняття банківською діяльністю злочином спричиняються шкода відносинам у сфері підприємницької діяльності.

Більшість злочинів у сфері господарської діяльності вчинюються шляхом дії (наприклад, незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків, контрабанда тощо). Окремі злочини можуть виразитися тільки в утриманні від дій (наприклад, ухилення від сплати податків).

Для настання відповідальності за вчинення злочинів у сфері господарської діяльності, в одних випадках, має значення настання негативних наслідків, в інших - ні. Так, при виготовленні, зберіганні, придбанні, перевезенні, пересиланні, ввезенні в Україну з метою збуту чи збут підроблених грошей, наприклад, сам факт придбання цих грошей є злочинним. А, наприклад, при доведенні до банкрутства, важливим для настання кримінальної відповідальності є настання шкідливого наслідку - банкрутство.

Говорячи про відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності, необхідно підкреслити, що настання, а в деяких випадках і суворість покарання, залежить від розміру шкоди, заподіяної цим злочином.

Всі злочини у сфері господарської діяльності характеризуються виключно умисною формою вини. Тобто особа – злочинець розуміє злочинність свого діяння, осмислює те, що це діяння призведе до покарання, але все ж таки бажає настання негативних наслідків. Крім цього під час притягнення до відповідальності постає питання про наявність мотиву та мети у діях злочинця. Тобто ми намагаємося уяснити, що конкретно спонукало людину зробити такий вчинок. Так, наприклад, відповідальність за розголошення деяких секретів виробництва окремої продукції настає тільки при наявності корисливих мотивів, метою такого розголошення є отримання винагороди.

Відповідальність за злочин настає з 16-річного віку. В деяких злочинах винною може бути особа, яка має спеціальний статус (наприклад, службова особа, платник податку тощо).

Злочини у сфері господарської діяльності умовно можна об'єднати в декілька груп:

  1. злочини у сфері банківської системи України: незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення (ст. 200 КК); незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208 КК);

  2. злочини у сфері бюджетної системи України: порушення законодавства про бюджетну систему України (ст. 210 КК); видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку (ст. 211 КК);

  3. злочини у сфері кредитно-фінансової системи України: виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК); контрабанда (ст. 201 КК); ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК); ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів) (ст. 212); незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204 КК);підроблення знаків поштової оплати і проїзних квитків (ст. 215 КК); незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок (ст. 216 КК); ухилення від сплати внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування (ст. 212 1 КК).

  4. злочини у сфері підприємництва та іншої діяльності суб’єктів господарювання: порушення порядку зайняття господарською діяльністю та діяльністю з надання фінансових послуг (ст. 202 КК); зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК); незаконний обіг дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва (ст. 203 1 КК); фіктивне підприємництво (ст. 205 КК); протидія законній господарській діяльності (ст. 206 КК); легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК); умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 1 КК); порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 КК); порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння (ст. 214 КК).

  5. злочини у сфері конкурентних відносин: примушування до антиконкурентних узгоджених дій (ст. 228 КК); незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару (ст. 229 КК); незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231 КК); розголошення комерційної або банківської таємниці (ст. 232 КК); незаконне використання інсайдерської інформації (ст. 232 1 КК).

  6. злочини у сфері банкрутства: фіктивне банкрутство (ст. 218 КК); доведення до банкрутства (ст. 219 КК); приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220 КК); незаконні дії у разі банкрутства (ст. 221 КК).

  7. злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів: шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК); розміщення цінних паперів без реєстрації їх випуску (ст. 223 КК); підробка документів, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів (ст. 223 1 КК); порушення порядку ведення реєстру власників іменних цінних паперів (ст. 223 2 КК); виготовлення, збут або використання підроблених недержавних цінних паперів (ст. 224 КК); приховування інформації про діяльність емітента (ст. 232 2 КК).

  8. злочини у сфері обслуговування споживачів та захисту їх прав: незаконне виготовлення, збут або використання державного пробірного клейма (ст. 217 КК); обман покупців та замовників (ст. 225 КК); фальсифікація засобів вимірювання (ст. 226 КК); випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 227 КК).

  9. злочини у сфері приватизації державного та комунального майна: незаконна приватизація державного, комунального майна (ст. 233 КК); незаконні дії щодо приватизаційних паперів (ст. 234 КК); недотримання особою обов’язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого використання (ст. 235 КК).

Тема 30. Злочини проти довкілля

Історія криміналізації злочинів проти довкілля.

Поняття та види злочинів проти довкілля.

Під час вивчення історії криміналізації злочинів проти довкілля особливу увагу слід звернути на причини та умови криміналізації цих злочинів.

Основне завдання Розділу VIII Особливої частини КК «Злочини проти довкілля» - охорона суспільних відносин в сфері охорони довкілля і раціонального використання природних об'єктів, своєчасного їх відновлення.

Довкілля - це навколишнє природне середовище, яке оточує людину і створює природні умови для її життя.

Розділ складається з 19 статей (ст. ст. 236-254 КК), що передбачають відповідальність за діяння, які посягають на екологічну безпеку, на суспільні відносини в сфері її захисту.

Екологічна безпека - це такий стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Ці злочини можуть проявлятися в таких діях: 1) порушення певних правил (ст. 236, ст. 240, ст. 242 КК); 2) невжиття заходів (ст. 237 КК); 3) приховування або перекручування відомостей (ст. 238 КК ); 4) забруднення або псування природних об'єктів, їх знищення чи пошкодження (ст. 239, ст. 241, ст. 243, ст. 245 КК) 5)певні незаконні дії (ст. 246, ст. 248, ст. 249 КК).

Ці діяння можуть мати тяжкі наслідки: призвести до загибелі людей чи спричиненні інших тяжких наслідків, масове захворювання людей, загибель об'єктів тваринного і рослинного світу.

Відповідальність за ці діяння можуть нести особи, яким виповнилося 16 років і які під час вчинення цих дій здатні були усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Однак, за злочини передбачені ст. ст. 236, 237, 238, 239, 241, 243, 253, 254 КК відповідальність несуть особи, на яких законом покладені певні обов'язки щодо охорони довкілля, виконання певних правил і норм. Це експерти державної екологічної експертизи, службові установи підприємств, установ, організацій (ст. 236 КК), особи, на яких покладено обов'язки дезактивації та інші відновлюванні заходи щодо ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення (ст. 237 КК), капітани та інші службові особи морських і повітряних суден та інших перебуваючих у морі споруд (ст. .243 КК) та ін. Найбільш важливим є встановлення відповідальності для другої категорії осіб, тому, що законом встановлено їхній прямий обов'язок щодо охорони довкілля і усунення наслідків його забруднення.

Вказані особи несуть відповідальність за свої дії лише при наявності у них певного психічного ставлення до своїх дій і їх наслідків. Так, можливе пряме бажання вчинити певні дії, але при цьому ставлення до наслідків буде не прямим, тобто наслідки наступають через необережність. Але також вказані дії можуть вчинюватись через необережність (тобто коли особа не бажає вчинити дії, що призведуть до певних наслідків; може їх передбачати, але розраховує на їх ненастання; або взагалі їх не передбачає, хоча повинна їх передбачити).

Студенти повинні знати визначення наступних понять.

  1. Екологічні злочини (злочини проти довкілля) - суспільне небезпечні діяння, що становлять загрозу для суспільства та навколишнього природного середовища.

Навколишнє природне середовище – це не тільки не займана, але й природа створена людиною.

  1. Довкілля - навколишнє природне середовище, яке оточує людину і створює природні умови для її життя.

  2. Законодавством передбачено встановленні ліміти на використання водних, лісових, рибних ресурсів та надр, атмосферного повітря.

  3. Екологічна експертиза - один із найефективніших засобів запобігання шкоди, яка завдається навколишньому природному середовищу, а також здоров'ю людини.

  4. Більшість злочинів проти довкілля передбачають тяжкі наслідки, наприклад, загибель людей або створення небезпеки для їхнього життя і здоров'я, масову загибель тварин, знищення і пошкодження рослин, екологічне забруднення значних територій, виснаження природних ресурсів.

  5. Під виснаженням природних ресурсів слід розуміти їх неправильне використання, що призвело до зниження продуктивності запасів ресурсів і безпечних умов їх використання, до зменшення стоку поверхневих вод чи скорочення запасів підземних вод.

  6. Масове знищення тваринного або рослинного світу означає:

  • приведення у непридатний стан рослин на великих площах, у великому розмірі або на значну суму;

  • знищення або приведення у непридатний або в частково непридатний стан врожаю сільськогосподарських рослин у великій кількості або на значну суму;

  • знищення тварин;

  • знищення посівного матеріалу, земель, насаджень;

  • знищення та отруєння риби.

  1. За своїм видовим об’єктом всі злочини проти довкілля можуть бути поділені на: 1) злочини проти екологічної безпеки (ст. ст. 236, 237, 238 і 253 КК); 2) злочини у сфері земле використання, охорони надр та атмосферного повітря (ст. ст. 239, 240, 241 і 254 КК); 3) злочинів у сфері водних ресурсів (ст. ст. 242, 243 і 244 КК); 4) злочини у сфері лісокористування, захисту рослинного та тваринного світу (ст. ст. 245, 246, 247, 248, 249, 250, 251 і 252 КК).

Тема 31. Злочини проти громадської безпеки

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти громадської безпеки.

Загальна характеристика та система злочинів проти громадської безпеки.

Характеристика окремих складів злочинів проти громадської безпеки.

Під час вивчення цієї теми студенти повинні з’ясувати і вивчити визначення наступних понять.

Злочини проти громадської безпеки — це навмисні чи необережні суспільно небезпечні діяння, що заподіюють істотну шкоду чи створюють реальну погрозу заподіяння шкоди безпечним умовам життя суспільства.

Відповідальність за дані злочини передбачена статтями Розділу IX Особливої частини КК.

Високий ступінь соціальної небезпеки обумовлюється не тільки кількісною характеристикою, але і внутрішніми властивостями самих злочинів проти громадської безпеки (особливостями об'єкта і діяння, різноманітним характером наслідків). Злочини проти громадської безпеки руйнують сформовані суспільно корисні соціальні зв'язки, що складаються між різними суб'єктами в процесі їхньої діяльності. Вони об'єктивно шкідливі для необмежено широкого кола суспільних відносин (недоторканості особи, збереження майна, нормальної діяльності державних і суспільних інститутів, екологічної безпеки і т.ін.), а їхні наслідки досить важкі для суспільства.

Специфіка злочинів, що зазіхають на загальну безпеку, полягає в тому, що вони відбуваються в будь-яких сферах життєдіяльності суспільства, торкаються його глибинних інтересів в області забезпечення безпеки і нормальних умов існування, пов’язані із заподіянням тяжкої шкоди широкому колу юридичних і фізичних осіб.

Як видовий об'єкт кримінально-правової охорони безпечні умови життя суспільства (суспільна безпека) містять в собі сукупність суспільних відносин по забезпеченню недоторканності життя і здоров'я громадян, майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, суспільного спокою, нормальної діяльності державних і суспільних інститутів.

За особливостями об'єктивної сторони ці злочини вчинюються шляхом як дії (більшість злочинів), так і бездіяльності. Шляхом бездіяльності можуть вчинюватися злочини, для яких характерне порушення яких-небудь правил – недбале збереження вогнепальної зброї чи бойових припасів, порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст. ст. 264, 270 КК).

Суб'єктивна сторона злочину проти суспільної безпеки характеризується в основному умисною формою вини.

За віковим критерієм суб'єкта, то по досягненні 14-річного віку відповідальність настає за бандитизм, здійснення терористичного акта, розбій з метою викрадення вогнепальної зброї, боєприпасів, вибухових речовин, радіоактивних матеріалів, а також вимагання цих предметів (ст. ст. 257, 258, ч. 3 ст. 262 КК). За вчинення інших злочинів проти громадської безпеки відповідальність настає по досягненні 16 років.

Залежно від характеру вчинюваних дій, злочини проти громадської безпеки можна поділити на три групи:

1. злочини, пов’язані із створенням злочинної організації, терористичної групи та інших злочинних об’єднань (ст. 255–261);

2. злочини, пов’язані із незаконним поводженням із зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами чи радіактивними матеріалами (ст. 262–266);

3. злочини, пов’язані із порушенням різних правил, що забезпечують громадську безпеку (ст. 267– 270).

Особливу увагу слід звернути на аналіз наступних складів злочинів.

Створення злочинної організації – злочин проти громадської безпеки, відповідальність за який передбачена ст. 255 КК.

Перелік дій, які підпадають під дію цієї статті, досить широкий. Об'єктивна сторона злочину може виражатися крім створення злочинної організації у керівництві такою організацією; участі у ній; участі у злочинах, вчинюваних такою організацією; у організації, керів­ництві чи сприянні зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об'єднань злочинних організацій або організованих груп.

Безпосереднє створення злочинної організації передбачає організаційні дії у вигляді: підбору учасників злочинного формування з наступним розподілом їх ролей в організації; пошуку матеріальних засобів, які необхідні для функціонування організації: грошей (створення спільної каси ("общака") з визначенням джерел її поповнення та цілей, на які гроші з неї можуть витрачатися тощо), транспорту, приміщень, сховищ; розробки планів; пошуку об'єктів нападу, рекету та ін. Таке створення також передбачає об'єднання осіб або груп осіб у стійке формування з ієрархічною структурою, з визначенням необхідної кількості учасників (як учасників зло­чинів, так і осіб, які забезпечують діяльність злочинної організа­ції), спеціалізації (злочинної спрямованості діяльності організації) і створенням на цій основі структурних підрозділів (ланок) для забезпечення функціонування злочинної організації з метою спільного вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів.

Керівництво організацією – це дії по підбору кадрів, роз­робці планів вчинення злочинів, визначенню виконавців конкрет­них злочинів та постановці завдань, отриманню звітів про вчи­нені злочини, розподілу отриманих грошей або цінностей та ін.

Участь у діяльності злочинної організації передбачає вступ до неї, прийняття обов'язків члена організації; участь у розробці планів та їх реалізації; виконання обов'язків, передбачених роллю в організації та спеціалізацією, дотримання дисципліни та встановлених правил поведінки тощо.

Участь у злочинах - це участь відповідно спеціалізацією та визначеною керівництвом роллю особи в організації у вчиненні конкретних тяжких або особливо тяжких злочинів, які розроблені у злочинній організації.

Під організацією, керівництвом чи сприянням зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріальним забезпеченням злочинної діяльності чи коорди­нацією дій об'єднань злочинних організацій або організованих груп розуміється створення іншої форми організованої злочинності - злочинної спільноти. Тобто створення тимчасового або постійного органу, який був би координуючим центром діяльності більшості злочинних груп і організацій, які діють на конкретній території (місто, область, регіон) або займаються де­якими спільними для цих груп і організацій видами злочинної діяльності (розповсюдження наркотиків, нелегальна імміграція, збут викраденого, легалізація грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом тощо).

Це можуть бути: організація зустрічей керівників злочинних груп і злочинних організацій (передбачає попередні переговори стосовно спільних дій; підготовку місця для проведення сходки, визначення питань, які підлягають вирішенню), керівництво та­ким тимчасовим об'єднанням (головування на сходці), сприяння такій зустрічі, згода керівників інших злочинних груп та угрупувань на участь у такій злочинній спільноті, інших членів злочинної організації або керівників її структурних підрозділів.

Об'єктивна сторона цього злочину передбачає таку мету спільноти, що створюється: розроблення планів конкретних зло­чинів або перспектив злочинної діяльності в регіонах; умов спільного вчинення злочинів (поділення території або сфер впли­ву чи видів злочинної діяльності між організованими групами і злочинними організаціями); матеріальне забезпечення функціону­вання злочинної діяльності (створення "общака" як спільної каси для декількох злочинних організацій та розподіл коштів); коор­динація (узгодження та розподіл) дій злочинних організацій та організованих груп; вирішення конфліктних ситуацій, які виник­ли між злочинними організаціями та організованими групами, коли керівник виступає у ролі мирового судді, та ін.

Суб'єктивна сторона злочину передбачає прямий умисел та мету створення злочинної організації – вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Кожний учасник організації усвідомлює, що разом з іншими він приймає участь у здійсненні цієї злочинної мети, а також бажає прийняти участь у її діяльності.

Бандитизм – злочин, якій полягає у організації озброєної банди з метою нападу на під­приємства, установи, організації чи на окремих осіб, а та­кож участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі (ст. 257).

Особлива суспільна небезпека бандитизму полягає в тому, що банди вчинюють вбивства, зґвалтування, насильницькі заволодіння майном, транспортними засобами, зброєю, наркотиками, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна та інші подібні дії. Сама організація і існування озброєної банди вже представляє серйозну загрозу для суспільства, безпеки людей, для власності, нормального функціонування державних, громадських і приватних підприємств, установ та організацій.

Банда (від італійського banda - збройний загін) - це один із видів організованої групи або злочинної організації тобто найбільш небезпечна форма співучасті.

Обов'язковими ознаками банди є:

– кількісна ознака – наявність в організованій групі чи злочинній організації декількох осіб (трьох і більше);

– стійкість злочинного угрупування;

– озброєність злочинного угрупування;

– загальна мета учасників злочинного угрупування — учи­нення нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб;

– спосіб вчинення злочину — напад на підприємства, уста­нови, організації чи на окремих осіб.

У зв'язку з тим, що банда є одним із видів організованої групи або злочинної організації, що передбачає об'єднання де­кількох осіб (трьох і більше), вона повинна складатися не менше, ніж з трьох осіб, кожна з яких здатна нести кримінальну відповідальність.

Стійкість, як ознака банди, має місце тільки в тих випадках, коли організована група або злочинна організація створені для заняття злочинною діяльністю, вчинення, як пра­вило, не одного, а декількох нападів (не менше двох) невизначеної кількості. В окремих випадках банда може бути створена для вчинення лише одного, але особливо небезпечного нападу, який вимагає особливої підготовки. Наприклад, для нападу на банк, поштовий потяг тощо. Угрупування слід вважати стійким за умови, що воно є стабільним і згуртованим. Про стійкість угрупування можуть свідчити досконалість його орга­нізаційної структури, постійність форм і методів злочинної діяль­ності тощо.

Озброєність банди свідчить про наявність у неї зброї. Якщо у банди немає зброї, то немає і банди та бандитизму. Саме озброєність для нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб у сполученні зі стійкістю та іншими ознаками й утворює той ступінь суспільної небезпеки злочинного угрупу­вання, який обумовлює його віднесення до банди.

Під зброєю необхідно розуміти пристрої, прилади та інші предмети, конструкційне призначені і технічно придатні для враження живої або іншої цілі, тобто зброю у вузькому, власному значенні слова. Зброя може бути вогнепальною, холодною, вибуховою та іншою.

Банда визнається озброєною, якщо зброя є хоча б у одного з її учасників. Однак при цьому необхідно, щоб інші учасники знали, що в банді є зброя і вона може бути застосована під час нападу. Для складу бандитизму не вимагається, щоб зброю було застосовано, пущено в хід при нападі. Для відповідальності за бандитизм достатньо того, що зброя була в розпорядженні банди і могла бути застосована.

Банда створюється з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб. Під нападом слід розуміти дії, спрямовані на досягнення злочинного результату за допомогою насильства над потерпілим або створення реальної загрози його застосування.

Разом з тим як бандитизм слід розглядати і дії банди, пов'язані із заволодінням чужим майном, вимаганням, зґвалтуван­ням, угоном транспортних засобів, пошкодженням шляхів сполучення і транспорту та іншими аналогічними діями. Тому немає бандитизму там, де група осіб об'єдналася для вчинення хоча і злочинних дій, але не пов'язаних з нападом на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб. Наприклад, для фальшування грошей чи для заняття контрабандою.

Суб'єктивна сторона складу бандитизму характеризується виною у формі прямого умислу. До прямого умислу при організації озброєної банди входить усвідомлення того, що особа орга­нізує озброєну банду для вчинення нападу на підприємства, установи, організації або на окремих осіб, та бажання організувати таку банду.

У самому законі при описі складу бандитизму немає вказівок на мету нападів. Тому бандитизм може вчинюватися з метою розкрадання, вбивства, зґвалтування, звільнення винних з-під охорони, вчинення злісного хуліганства та ін.

Суб'єкт бандитизму – будь-яка особа, що досягла до моменту вчинення злочину 14 років.

Терористичний акт – злочин, передбачений ст. 258 КК, який полягає у застосуванні зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з ме­тою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами, або при­вернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста). Під дію ст. 258 КК підпадають також погроза вчинення зазначених дій з вказаною вище метою, а також створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації.

Терористичний акт (від лат. terror - страх, жах) є одним із найнебезпечніших злочинів проти громадської безпеки. Він створює загальну небезпеку, може заподіювати значну чи тяжку шкоду життю і здоров'ю ні в чому не повинних осіб, власності, довкіллю, нормальному функціонуванню органів влади, підприємств, установ чи організацій, характеризується використанням зброї, жорстокістю, насильством, здатний дестабілізу­вати соціально-політичну обстановку в суспільстві чи в окремих регіонах, дезорганізувати роботу органів влади, викликати у населення обстановку паніки, напруги, незахищеності і громадського неспокою, почуття тривоги і занепокоєння, страху і безпорадності тощо.

Під застосуванням зброї необхідно розуміти використання її вражаючих властивостей проти життя, здоров'я людини, майна або довкілля. До інших дій, які створили небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків відносяться застосування отруйних речовин, газів, затоплення, обвали, камнепади, руйнування будівель, будинків, споруд, шляхів і засобів сполучення, пошкодження об'єктів довкілля, систем життєзабезпечення та ін.

Для закінченого складу терористичного акту у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших загально небезпечних дій необхідно щоб вони створювали реальну небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків. Наприклад, виникнення паніки і небезпека дестабілізації соціально-політичної обстановки у населеному пункті, дезорганізація нормальної діяльності тих чи інших підприємств, установ та організацій.

Змістом погрози вчинення загально небезпечних дій є відо­мості (інформація) про готовність їх вчинення. Погроза є за­лякуванням, психічним насильством, засобом психічного впливу, на органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, на службових осіб, об'єднання громадян, юридичних або фізичних осіб, тому вона повинна бути доведена до їх відома. Саме з цього моменту терористичний акт у формі погрози вчинення загально небезпечних дій є закінченим. Вона (погроза) повинна бути наявною (дійсною) і реальною. Наявність погрози означає її існування в об'єктивній дійсності, а реальність – те, що є підстави вважати, що погроза може бути виконана, її здатність викликати таке сприйняття. Зовні погроза вчинення загально небезпечних дій може бути виражена як безпосередньо, так і опосередковано, як відкрито, публічно, так і анонімно, усно чи письмово, демонстрацією зброї та ін.

З суб'єктивної сторони терористичний акт може бути вчинений лише з прямим умислом. Винний усвідомлює, що вчиняє загально небезпечні дії, які створюють небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, або погрозу вчинення зазначених дій і бажає їх вчинення. При погрозі немає значення, чи дійсно винний мав намір привести її у виконання, реалізувати.

Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони терористич­ного акту є спеціальна мета – порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення або впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста).

Суб'єктом терористичного акту може бути будь-яка особа, що досягла 14 років.

Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами – злочин, передбачений ст. 263 КК, що полягає у носінні, зберіганні, придбанні, виготовленні, ре­монті, передачі чи збуті вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових ре­човин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу, а також у носінні, виготовленні, ремонті або збуті кинджалів, фінських ножів, кастетів чи іншої холодної зброї без передбаченого законом дозволу.

Родовим об'єктом цих злочинів є громадська безпека, а безпосереднім об'єктом – безпека від зброї, бойових припасів, вибухових речовин та вибухових пристроїв.

Предмет злочину – вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської), бойові припаси, вибухові речовини, вибухові пристрої та радіоактивні матеріали. Предмети злочину по­винні бути придатними для використання за своїм призначенням. Для вирішення питання про те, чи є відповідні предмети зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами, а також при необхідності з'ясування придатності зброї, боєприпасів або вибухових речовин до використання, потрібні спеціальні знання, призначається експертиза з проведенням її у відповідних експертних установах. Визначення лише придатності предмета для використання за призначенням може бути з'ясовано і за участю спеціаліста. Оцінюючи докази щодо визначення зброї, бойових припасів та вибухових речовин, слід мати на увазі, що основною характерною ознакою цих предметів є їх призначення для ураження живої цілі та знищення чи пошкодження оточуючого середовища. Вони можуть бути як саморобні, так і виготовлені промисловим способом.

Під вогнепальною зброєю розуміється зброя, призначена для механічного ураження цілі на відстані снарядом, який отримує напрям руху за рахунок енергії порохового чи іншого заряду. До вогнепальної зброї, як предмета злочину, належать усі види бойової, спортивної, нарізної, мисливської (крім гладкоствольної мисливської) зброї, для проведення пострілу з якого використовується сила тиску газів, що утворюються при згоранні вибухової речовини (пороху або інших спеціальних горючих сумішей).

До бойових припасів належать патрони, артилерійські снаряди, бомби, міни, гранати, бойові частини ракет і торпед та інші вироби в зібраному стані, споряджені вибуховою речовиною і призначені для стрільби з вогнепальної зброї чи вчинення вибуху.

До вибухових речовин належать порох, динаміт, тротил, нітрогліцерин та інші хімічні речовини, їх сполуки або суміші, здатні вибухнути без доступу кисню.

Вибухові пристрої – це пристрої, споряджені вибуховою речовиною і призначені для вчинення вибуху.

Складові частини і деталі бойових припасів, що містять вибухові речовини (запали, детонатори, підривники, гранати без підривників та ін.) відносяться до предметів злочину в якості вибухових речовин.

Не є предметом злочину пневматична зброя, сигнальні, стар­тові, будівельні, газові пістолети, ракетниці, а також вибухові пакети й інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей.

Предмет злочину, передбаченого ч. 2 ст. 263 КК, є кинджали, фінські ножі, кастети та інша холодна зброя. Холодна зброя – це знаряддя та пристрої, які відповідають стандартним зразкам або історично виробленим типам зброї, чи інші предмети, що мають колючий, колючо-ріжучий, рубаючий, роздріблюючий або ударний ефект (багнет, стилет, ніж, кинджал, нунчаку, кастет тощо) і призначені для ураження живої цілі.

Кинджали — це колючо-рубаляча і колючо-ріжуча зброя; фінські ножі – колючо-ріжуча зброя, а кастети — ударно-роздробляюча зброя.

До предмета злочину не належить спортивна холодна зброя (шпага, рапіра, еспадрон). Конструктивна особливість цієї зброї така, що вона призначена не для враження цілей, а для спортивних цілей (вона не міцна, їй не притаманні вражаючі ознаки, вістря і леза клинків затуплені, клинки при уколах згинаються тощо).

Незаконне носіння холодної та вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів або вибухових речовин є умисною, без відповідного дозволу, дією по їх перемі­щенню, транспортуванню винною особою безпосередньо при собі (у руках, в одежі, сумках, спеціальних футлярах, в транспортному засобі тощо) за умови можливості швидкого їх використання.

Незаконним зберіганням вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів або вибухових речовин є умисні, без належного дозволу дії, пов'язані з володінням незалежно від тривалості часу будь-яким із зазначених предметів, що знаходяться при винній особі, у вибраному і відомому їй місці.

Придбання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв – це їх отримання від інших осіб будь-якими, крім викрадення, привласнення, вимагання (що утворюють самостійний склад злочину) способами - шляхом купівлі, обміну, в якості подарунка, винагороди за послугу, відшкодування боргу тощо.

Під незаконним виготовленням холодної, вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів або вибухових речовин слід розуміти умисні, без отримання дозволу у встановленому законом порядку, дії по їх створенню чи пере­робленню з будь-яких предметів, в результаті чого вони на­бувають властивостей холодної чи вогнепальної зброї, бойових припасів або вибухових речовин.

Злочин є закінченим, якщо виготовлений предмет може бути використаний як зброя, боєприпаси, вибухові речовини або вибуховий пристрій незалежно від незавершеності тих чи інших частин або оздоблювальних (оброблювальних) робіт.

Ремонт зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв – це відновлення у них втрачених вражаючих властивостей.

Передача вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв – це віддання (вручення) їх іншій особі особисто (безпосередньо) (наприклад, для збереження, тимчасового використання) або через посередника, а також дії посередника по її відданню (врученню).

Збут холодної, вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів або вибухових речовин є умис­ною, поза встановленим порядком дією винної особи по їх передачі іншій особі шляхом продажу, обміну, дарування, оплати за борг тощо.

Поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами або вибуховими пристроями тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, коли воно вчинюється без передбаченого законом дозволу, тобто є незаконним. Винний не має ні дійсного, ні уявного права на їх вчинення.

Дозвіл на право носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передачу та збут зброї, бойових припасів, вибухових речовин та вибухових пристроїв видається певними державними органами, передбаченими законом.

Дозвіл на право носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт та збут зброї, бойових припасів та вибухових речовин надається органами Міністерства внутрішніх справ України. Військовослужбовцям, працівникам МВС та співробітникам СБУ дозвіл на носіння вогнепальної зброї видають відповідні начальники.

З суб'єктивної сторони ці злочини можуть бути вчинені тільки з прямим умислом, при якому винний усвідомлює, що він незаконно (без передбаченого законом дозволу) поводиться зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами або вибуховими пристроями, і бажає цього. Цілі і мотиви злочинів можуть бути різними.

Суб'єктом цього злочину може бути будь-яка особа, якій виповнилося 16 років.

Тема 32. Злочини проти безпеки виробництва

Історія криміналізації діянь пов’язаних із порушенням безпеки виробництва.

Загальна характеристика та види злочинів проти безпеки виробництва.

Під час вивчення цієї теми студентам слід знати, що в сучасних умовах важливе значення має охорона безпеки виробництва. Відступи від нормативних приписів вимог безпеки, що є на підприємствах, шахтах, будовах, в сільському господарстві, заподіюють серйозну шкоду життю і здоров'ю працівників виробництва, сторонніх осіб, власності, довкіллю. Причини здійснення злочинів у сфері безпеки виробництва носять як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. Дослідження показують, що входження в ринкову економіку породило серйозне протиріччя між складним способом виробництва й організаційно-господарських рішень, що реалізують основні напрямки політики державного регулювання виробничих відносин.

Родовим об'єктом злочинів проти безпеки виробництва є відносини, що забезпечують безпеку виробництва, тобто відсутність неприпустимого ризику, пов’язаного з можливістю завдання шкоди для життя, здоров'я працівників шкідливими чинниками. Виробництво — це складна соціально-економічна і технічна відносно замкнута система, в основі функціонування якої лежить праця людини, спрямована на отримання суспільно корисного результату. При чому це може бути не тільки безпосередньо виробництво певних благ, а й діяльність по наданню медичних, освітніх, побутових та ін. послуг.

Складовим елементом такої системи є технічні та правові норми. Для забезпечення безпеки виробництва використовуються закони та підзаконні акти, що відносяться до різних галузей права (трудового, природоохоронного, цивільного, господарського, адміністративного, кримінального та ін.), а також технічні норми. В цій системі норми кримінального права охороняють відносини безпеки виробництва від найбільш небезпечних посягань.

Основним безпосереднім об'єктом цих злочинів є безпека окремих видів виробництв. Додатковими обов'язковими об'єктами всіх злочинів, що посягають на безпеку виробництва, виступають життя і здоров'я людини, а додатковими факультативними об'єктами — власність і довкілля (екологічна безпека).

З об'єктивної сторони злочини проти безпеки виробництва сконструйовані як злочини з так званим матеріальним складом, і тому вимагають встановлення діяння, наслідків і причинного зв'язку. Суспільно небезпечне діяння як ознака об'єктивної сторони проявляється в порушенні шляхом протиправної дії або бездіяльності вимог безпеки, що містяться в правилах безпеки праці та виробництва. Під порушенням слід розуміти недотримання або неналежне дотримання вимог безпеки, передбачених правилами, або здійснення в ході виробничої діяльності дій, прямо заборонених правилами. Диспозиції статей є бланкетними.

Суб'єктивна сторона злочинів визначається їх об'єктивною стороною. Щодо порушення правил безпеки можуть мати місце умисел або необережність, щодо наслідків — тільки необережність (тобто змішана форма вини або необережність у чистому вигляді).

Суб'єкт злочинів проти безпеки виробництва – спеціальний. Це особи, які зобов'язані дотримуватися правил безпеки виробництва. За правовим статусом вони можуть поділятися на три групи: службові особи і громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності, що прямо вказується в ст. 271 КК, в інших випадках це випливає із закону (статті 272–275 КК); робітники і службовці (статті 272–275 КК); сторонні для виробництва особи (статті 273 і 274 КК).

1. Стаття 271 КК України - порушення вимог законодавства про охорону праці.

Основним безпосереднім об'єктом злочину є конституційне право людини і громадянина на безпечні умови праці. Додатковим обов'язковим об'єктом виступає здоров'я особи. Визнання особи потерпілим від злочину не залежить від того перебуває особа в трудових відносинах з об’єктом, де стався нещасний випадок на виробництві, чи пов'язана з ним іншими відносинами - адміністративними, цивільно-правовими.

Об'єктивна сторона характеризується 1) діянням (дією або бездіяльністю), 2) наслідками у вигляді шкоди здоров'ю (ч. 1) або загибелі людей чи іншими тяжкими наслідками (ч.2), 3) причинним зв'язком між діянням і наслідками, а також 4) місцем вчинення злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого.

Суб'єкт злочину спеціальний: крім загальних ознак суб'єкта злочину, він є службовою особою підприємства, установи, організації або громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності, несе спеціальні обов'язки з охорони праці. Порушення вимог законодавства про охорону праці особою, у якої відсутні ознаки спеціального суб’єкта за даною статтею утворює злочин проти життя або здоров'я особи.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується, як правило, складною формою вини.

2. Стаття 272 КК України - порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою.

Основним безпосереднім об'єктом злочину є безпека виконання робіт з підвищеною небезпекою, а додатковим обов'язковим об'єктом - життя та здоров'я особи. Потерпілими від цього злочину можуть бути будь-які особи.

Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) порушенням правил безпеки; 2) час вчинення порушення - під час виконання робіт з підвищеною небезпекою; 3) місце вчинення порушення - на виробництві або будь-якому підприємстві, 4) загроза загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 272 КК) або у вигляді загибелі людей чи інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 272 КК); 5) причинний зв'язок між діянням і наслідками.

Злочин вважається закінченим з моменту настання відповідних наслідків.

Суб'єкт злочину спеціальний: службові особи підприємств, установ, організацій, громадяни-власники підприємств, на яких законом або на підставі наказу, інструкції чи розпорядження покладено обов’язки забезпечувати дотримання правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою; а також рядові працівники, які пройшли відповідне навчання або інструктаж. Дії службових осіб, які допустили внаслідок зловживання владою чи службовим становищем порушення правил безпеки і це заподіяло певну шкоду, утворює сукупність злочинів – ст.272 КК та ст.364 КК.

Суб'єктивна сторона злочину визначається ставленням винного до наслідків і характеризується необережністю. Виною у цьому складі злочину охоплюється знання винним правил, порушення яких йому інкримінується.

3. Стаття 273 КК України - порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах.

Основним безпосереднім об'єктом злочину є безпека на вибухонебезпечних підприємствах чи у вибухонебезпечних цехах, а додатковим обов'язковим об'єктом - життя та здоров'я особи.

Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) порушенням правил безпеки; 2) місце вчинення порушення - вибухонебезпечні підприємства або вибухонебезпечні цеха; 3) наслідками у вигляді створення загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків, заподіянням шкоди здоров'ю потерпілого (ч. 1 ст. 273 КК) або у вигляді загибелі людей чи інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 273 КК), 3) причинним зв'язком між діянням та наслідками.

Місцем вчинення злочину є вибухонебезпечні підприємства або вибухонебезпечні цехи. Це підприємства і цехи, функціонування яких пов'язане з постійною небезпекою (загрозою) вибуху. Вибухонебезпечність конкретного підприємства чи цеху визначається при його проектуванні, визначенні чи зміні технології компетентними державними органами, які здійснюють нагляд за дотриманням безпеки виробництва або ж адміністрацією певного об'єкта. Місцем вчинення злочину, передбаченого ст.273 КК, не можуть визнаватися об'єкти невиробничого призначення.

4. Стаття 274 КК України - порушення правил ядерної або радіаційної безпеки.

Основним безпосереднім об'єктом злочину є безпека виробництва, на якому застосовуються радіоактивні матеріали, а додатковим обов'язковим об'єктом - життя та здоров'я особи.

Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) порушення правил ядерної або радіаційної безпеки; 2) місце вчинення злочину – виробництво, де використовується ядерна енергія, 3) наслідки у вигляді створення загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків, заподіянням шкоди здоров'ю потерпілого (ч. 1 ст. 274 КК), або у вигляді загибелі людей чи інших тяжких наслідків (ч.2 ст. 274 КК); 4) причинним зв'язком між діянням і наслідками. Порушення правил ядерної або радіаційної безпеки може бути вчинено шляхом дії - виконання дій або бездіяльності, і полягає, зокрема, у: допуску до робіт в умовах радіоактивного випромінювання працівників, не забезпечених засобами дозиметричного контролю; непроведенні дезактивації обладнання; порушенні порядку утилізації відпрацьованих джерел іонізуючого випромінювання; використанні ядерної енергії без отримання належних дозволів, передбачених законом.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч.1 ст.274 КК, характеризується умислом або необережністю.

Злочин вважається закінченим з моменту настання відповідних наслідків, вказаних в ч. ч. 1 і 2 ст. 274 КК.

5. Стаття 275 КК України - порушення правил, що стосуються безпечного використання промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і споруд.

Основним безпосереднім об'єктом злочину є безпека використання промислової продукції та безпечне використання будівель і споруд, а додатковим обов'язковим його об'єктом - життя та здоров'я особи. Предметом – промислова продукція, будівлі, споруди. Промислова продукція - це продукти діяльності, створені для задоволення потреб інших людей, суспільства в цілому в умовах машинного високотехнологічного, як правило масового, виробництва. Будівлі і споруди - це будь-які штучні, створені людьми будівельні об'єкти - житлові будинки, склади, цехи, мости, тунелі тощо.

Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням у вигляді порушення правил, що стосуються безпечної експлуатації будівель і споруд; 2) наслідками у вигляді створення загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або у вигляді заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого (ч. 1 ст. 275 КК), або у вигляді загибелі людей чи інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 275 КК); 3) причинним зв'язком між діянням і наслідками, а також 4) часом вчинення злочину – „під час розроблення, конструювання, виготовлення чи зберігання промислової продукції”, або „під час проектування чи будівництва”. Під час (в ході, у зв'язку з) виконання кожного із вказаних етапів можливе вчинення дій, які впливають на безпеку готової продукції в ході наступного її використання, тобто вживання за цільовим призначенням, вилучення споживчих властивостей.

Не охоплюються об'єктивною стороною розглядуваного злочину діяння, вчинені в ході утилізації продукції, демонтажу будівель і споруд.

Злочин вважається закінченим з моменту настання відповідних наслідків, вказаних в ч. ч. 1 і 2 ст. 275 КК. Відповідальність за випуск або реалізацію недоброякісної продукції (у тому числі промислової) передбачена ст.227 КК України.

Тема 33. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту

Загальна характеристика та види злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту за законодавством України.

Характеристика злочинів, що посягають на безпеку руху та експлуатації автотранспорту і міського електротранспорту.

Характеристика злочинів, що посягають на безпеку руху та експлуатації залізничного, водного і повітряного транспорту.

Характеристика інших злочинів, які посягають на безпечну роботу транспорту.

Вивчення цієї теми слід розпочати з з’ясування наступних питань та визначень.

1. Всі положення Кримінального кодексу України, які передбачають склади злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту, є бланкетними, а саме: обов’язковою умовою реалізації цих положень є їх тлумачення шляхом використання нормативно-правових актів, відмінних від Кримінального кодексу України;

2. Велика кількість складів цих злочинів є складом, який полягає у створенні небезпеки настання певних наслідків, що відрізняє цей вид складу злочину від формального і матеріального видів складу злочину.

3. Транспорт – галузь суспільного виробництва, яка покликана задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у перевезеннях

(з урахуванням ст. 1 Закону України "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 № 273/96-ВР і Рекомендацій щодо вживання термінів та визначень з безпеки руху поїздів, затверджених Наказ Міністерства транспорту України від 03.06.2004 № 464);

4. Транспортний засіб – пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів

(ст. 1 Закону України "Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України" від 13.09.2001 № 2681-III і п. 1.10. Правил дорожнього руху, затверджених Постановою КМУ від 10.10.2001 № 1306);

5. Залізничний транспорт – виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користування, призначений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях та надання інших транспортних послуг усім споживачам без обмежень за ознаками форми власності та видів діяльності тощо

(ст. 1 Закону України "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 № 273/96-ВР);

До складу залізничного транспорту входять підприємства залізничного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, рухомий склад залізничного транспорту, залізничні шляхи сполучення, а також промислові, будівельні, торговельні й постачальницькі підприємства, навчальні заклади, технічні школи, дитячі дошкільні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, підприємства промислового залізничного транспорту та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують його діяльність і розвиток

(ст. 22 Закону України "Про транспорт" від 10.11.1994 № 232/94-ВР);

5. До складу морського транспорту входять підприємства морського транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, порти і пристані, судна, судноремонтні заводи, морські шляхи сполучення, а також підприємства зв'язку, промислові, торговельні, будівельні і постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу морського транспорту.

(ст. 24 Закону України "Про транспорт" від 10.11.1994 № 232/94-ВР);

6. До складу річкового транспорту входять підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, порти і пристані, судна, суднобудівно-судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, підприємства шляхового господарства, а також підприємства зв'язку, промислові, торговельні, будівельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, культури, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу річкового транспорту

(ст. 27 Закону України "Про транспорт" від 10.11.1994 № 232/94-ВР);

7. До складу авіаційного транспорту входять підприємства повітряного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, аерофотозйомки, сільськогосподарські роботи, а також аеропорти, аеродроми, аероклуби, транспортні засоби, системи управління повітряним рухом, навчальні заклади, ремонтні заводи цивільної авіації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.

(ст. 32 Закону України "Про транспорт" від 10.11.1994 № 232/94-ВР);

8. Міський електричний транспорт – складова частина єдиної транспортної системи, призначена для перевезення громадян трамваями, тролейбусами, поїздами метрополітену на маршрутах (лініях) відповідно до вимог життєзабезпечення населених пунктів

(ст. 1 Закону України "Про міський електричний транспорт" від 29.06.2004 № 1914-IV)

До складу міського електротранспорту входять підприємства міського електротранспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, рухомий склад, трамвайні і тролейбусні лінії, ремонтно-експлуатаційні депо, службові приміщення, фунікулери, канатні дороги, ескалатори, заводи по ремонту рухомого складу і виготовленню запасних частин, споруди енергетичного господарства та зв'язку, промислові, ремонтно-будівельні, торговельні та постачальницькі організації, навчальні заклади, науково-дослідні та проектно-конструкторські установи, заклади охорони здоров'я, відпочинку, фізичної культури і спорту та інші культурно-побутові заклади і підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу міського електротранспорту

(ст. 34 Закону України "Про транспорт" від 10.11.1994 № 232/94-ВР);

9. Магістральний трубопровідний транспорт нафти і газу – технологічний комплекс - окремий трубопровід (або сукупність трубопроводів) та пов'язані з ним єдиним технологічним процесом об'єкти, за допомогою яких здійснюється постачання нафти і газу споживачам, включаючи транзитне постачання через територію України

(ст. 1 Закону України "Про нафту і газ" від 12.07.2001 № 2665-III);

10. Магістральний трубопровід - технологічний комплекс, що функціонує як єдина система і до якого входить окремий трубопровід з усіма об'єктами і спорудами, зв'язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів

(ст. 1 Закону України "Про трубопровідний транспорт" від 15.05.1996 № 192/96-ВР);

11. Рухомий склад – локомотиви, вагони і моторвагонний рухомий склад

(Правила технічної експлуатації залізниць України, затверджені Наказом Міністерства транспорту України від 20 грудня 1996 р. № 411)

12. Повітряне судно – це літальний апарат, що тримається в атмосфері за рахунок його взаємодії з повітрям, відмінної від взаємодії з повітрям, відбитим від земної поверхні, і здатний маневрувати в тривимірному просторі

(ст. 15 Повітряного кодексу України і П. 1.6. Правил польотів повітряних суден та обслуговування повітряного руху в класифікованому повітряному просторі України, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 16 квітня 2003 р. № 293);

повітряне судно – апарат, що підтримується в атмосфері за рахунок взаємодії з повітрям, виключаючи взаємодію з повітрям, відбитим від земної поверхні.

(ст. 3 Закону України "Про Державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації" від 20.02.2003 № 545-IV); 

повітряне судно – судно, зареєстроване у Державному реєстрі цивільних повітряних суден

(П. 4 Тимчасових правил контролю з метою забезпечення безпеки цивільної авіації, затверджених Постановою КМУ від 02.08.1995 № 592);

13. Морське судно – будь-яке судно, крім тих, що плавають тільки у внутрішніх водах, в межах захищених вод або в районах дії портових правил

(П. 2.2. Положення про безпечне укомплектування екіпажами морських суден рибного господарства, затверджено наказом Державного комітету рибного господарства від 5 травня 1999 р. № 68)

14. Вокзал – комплекс спеціальних споруд, приміщень, обладнання, призначений для тимчасового перебування пасажирів та їх обслуговування, надання пасажирам платних та безплатних послуг, у тому числі реалізації продуктів харчування, промислових та супутніх товарів, друкованої продукції та розміщення обслуговувального персоналу. До складу цього комплексу входять: посадкові платформи, пішохідні тунелі та мости, переходи через залізничні колії, багажні приміщення, частина прилеглої до споруди привокзальної площі. Залежно від обсягів роботи з відправлення пасажирів вокзали бувають позакласні, I, II, III класів

(П. 17. Правил перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затверджених Наказом Міністерства транспорту та зв'язку від 27.12.2006 № 1196)

15. Аеродром – визначена ділянка земної поверхні, включаючи будь-які будівлі, споруди і обладнання, призначена повністю чи частково для прибуття, відправлення, руху, стоянки та обслуговування повітряних суден

(ст. 3 Державної програми авіаційної безпеки цивільної авіації, затвердженої Законом України "Про Державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації" від 20.02.2003 N 545-IV);

Аеродром – ділянка суші або водної поверхні (включаючи розміщені на ній будь-які будинки, споруди та обладнання), призначена повністю або частково для прибуття, відправлення і руху повітряних суден. Якщо поняття "аеродром" використовується в положеннях, що стосуються планів польотів і порядку сполучення, воно включає також місця, які можуть використовуватися літальними апаратами певних видів, наприклад вертольотами або аеростатами

(П. 2 Положення про використання повітряного простору України, затвердженого Постановою КМУ від 29.03.2002 № 401);

16. Порт – транспортне підприємство, призначене для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведеній порту території та акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту

(П. 2 Положення „Про прикордонний режим", затвердженого Постановою КМУ від 27.07.1998 № 1147);

Порт – державне транспортне підприємство, призначене для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території та акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту

(П. 1.3. Інструкції про заходи щодо недопущення незаконного проникнення сторонніх осіб у портах України та іноземних портах на судна закордонного плавання, що плавають під Державним прапором України, затвердженої Наказом Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Міністерством транспорту України, Державним комітетом рибного господарства України від 29.11.1999 № 502/568/156);

Морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території та акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту

(ст. 73 Кодексу торговельного мореплавства України);

17. Незаконне заволодінням транспортним засобом – вчинене умисно, з будь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі (примітка до ст. 289 Кримінального кодексу України);

Незаконне заволодіння транспортним – умисне, протиправне вилучення його з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі (з місця стоянки чи під час руху) шляхом запуску двигуна, буксирування, завантажування на інший транспортний засіб, примусового відсторонення зазначених осіб від керування, примушування їх до початку чи продовження руху тощо. Таке заволодіння може бути вчинене таємно або відкрито, шляхом обману чи зловживання довірою, із застосуванням насильства або погроз

(П. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті” від 23 грудня 2005 року № 14);

18. Випуск в експлуатацію завідомо технічно несправного транспортного засобу – усні або письмові згоду, розпорядження, вказівку особи, відповідальної за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів, на (про) використання у сфері дорожнього руху якогось із них з такими технічними несправностями, за яких його експлуатація відповідно до розділу 31 Правил дорожнього руху, затверджених Постановою КМУ від 10.10.2001 № 1306, заборонена

(П. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті” від 23 грудня 2005 року № 14);

19. Допуск до керування транспортним засобом особи, яка перебуває у стані сп'яніння або не має права ним керувати – усні чи письмові згоду, розпорядження, вказівку особи, відповідальної за технічний стан чи експлуатацію цього засобу, про його використання у сфері дорожнього руху таким водієм. Як допуск можна розглядати також мовчазну згоду, видачу маршрутного листа, передачу ключів і документів або керма під час руху, невідсторонення водія від керування тощо

(П. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті” від 23 грудня 2005 року № 14);

20. Інші грубі порушеннями правил експлуатації транспорту, що убезпечують дорожній рух – грубе порушення режиму роботи водіїв; відсутність контролю за технічним станом транспортних засобів; надання дозволу на використання вантажного транспортного засобу, не обладнаного належним чином для перевезення пасажирів, а також перевантаженого чи завантаженого з порушенням вимог правил дорожнього руху; допуск до керування особи, яка перебуває під впливом лікарських препаратів, у стомленому або хворобливому стані, тощо.

Тема 34. Злочини проти громадського порядку та моральності

Загальна характеристика та види злочинів проти громадського порядку та моральності.

Характеристика злочинів проти громадського порядку.

Характеристика злочинів проти моральності.

Під час вивчення цієї теми студенти повинні з’ясувати і запам’ятати наступні положення.

Злочини проти громадського порядку та моральності – злочини передбачені Розділом XII Особливої частини КК. Об'єднуються діяння у розділі, головним чином, за ознаками родових об'єктів цих посягань, якими і виступають громадський порядок і моральність.

Громадським порядком називається сукупність суспільних відносин, що створюються для забезпечення охорони громадського спокою, громадської моральності як умови суспільного життя людей.

На громадський порядок посягають діяння, передбачені статтями 293-296 КК.

Громадською моральністю називаються суспільні відносини, які утворюються на засадах загальнолюдських цінностей (добра, істини, справедливості) і вимагають від особи певної поведінки та забороняють поведінку, що не є відповідною до цих цінностей.

У житті суспільства громадська моральність є найголовнішим регулятором поведінки людей, вона є підґрунтям права і законодавства. На охорону громадської моральності спрямовані норми статей 297-304 КК.

Об'єктивна і суб'єктивна сторони посягань, відповідальність за які передбачають статті Розділу XII, дуже різноманітні і характеризуються як дією, так і бездіяльністю, вчинюються як умисно, так і необережно.

За видовим об’єктом ці злочини можна поділити на два види:

1. злочини проти громадського порядку (ст. 293–296);

2. злочини проти суспільної моральності (ст. 297–304).

Особливу увагу слід звернути на аналіз наступних складів злочинів.

Масові заворушення (ст. 294 КК) – злочин, що полягає у організації масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, а також активна участь у масових заворушеннях.

Безпосереднім об'єктом злочину є громадський порядок. Масові заворушення характеризуються участю в них великої кількості осіб незалежно від наявності чи відсутності попередньої змови й заздалегідь розробленого плану злочинних дій. Суспільна небезпечність масових заворушень полягає у створенні небезпеки для життя і здоров'я громадян погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя. Перебування у натовпі без участі у вчиненні вказаних вище суспільно небезпечних дій не утворює складу злочину.

Масові заворушення мають такі ознаки:

- участь у них значної кількості людей;

- дії юрби скеровані не проти окремого потерпілого (підпри­ємства, організації, особи), а мають спрямованість проти існую­чого правопорядку, що виражається в протистоянні законним органам державної влади, і зовнішнім проявом цього є на­сильство над людьми, погроми, підпали, знищення майна та інші вказані вище дії.

- кількість учасників заворушення не обмежена, до них мо­жуть приєднуватися інші учасники, а окремі від них відходити.

Організація масових заворушень - це діяльність, спрямована на підшукування і підготовку осіб для участі в масових заворушеннях, а також керівництво такими діями, що направлені на збудження у людей негативного ставлення до законної влади та існуючого в державі правопорядку і громадської безпеки та на підбурювання натовпу для вчинення насильства над правослухняними громадянами, погромів, підпалів, знищення майна, озброєного опору представникам влади, захоплення будівель або споруд, насильницького виселення громадян.

Під насильством над особою слід розуміти всі можливі форми насильницьких дій - нанесення ударів, побоїв, тілесних ушкоджень, мордування, незаконне позбавлення волі, незаконне введення в організм іншої особи проти її волі наркотичних засобів, грабіж, поєднаний з насильством, розбій тощо.

Погроми, підпали і знищення майна - це способи приве­дення майна у стан повної непридатності для використання або його пошкодження. Такі дії можуть приводити до руйнування приміщень, що займають державні чи громадські установи, приватні власники та ін.

Підпали вважаються закінченими, коли вчинені дії призвели до загоряння майна, незалежно від того, згоріло воно чи ні, з причин, які не залежали від волі винного. На відміну від під­палів, погроми мають свої відповідні наслідки.

Під захопленням будівель і споруд слід розуміти протиправний насильницький доступ у приміщення і його зайняття повністю чи частково з метою, перешкоджання чи виключення можливості їх використання законним власником чи користу­вачем за функціональним призначенням. Спосіб захоплення - відкритий, таємний чи з використанням обману, з подоланням перешкод або опору чи без нього – значення для кваліфікації злочину не має.

Під насильницьким виселенням громадян слід розуміти про­типравне і незаконне позбавлення права проживати в наданому чи їм належному на законних підставах жилому приміщенні.

Опір представникам влади полягає в активній протидії співробітникам міліції, СБУ, військовому патрулю, вартовому, депутату та іншим представникам влади, що мають право застосо­вувати примусові заходи до правопорушників. Опір може здійснюватись із застосуванням вогнепальної чи холодної зброї або інших предметів (палиці, каміння, металевих прутів тощо).

Активна участь у масових заворушеннях - це безпосередня участь осіб в насильстві над іншими громадянами, в погромах, підпалах, озброєному опорі представникам влади.

Суб'єктом злочину є особа, що досягла 16-річного віку.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Хуліганство – злочин, передбачений ст. 296 КК, який полягає у грубому порушенні громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Безпосередній об'єкт злочину - громадський порядок як сукупність суспільних відносин, які забезпечують громадський спокій, нормальні умови праці, побуту і відпочинку людей. Слід мати на увазі, що ці суспільні відносини виникають, як правило, в громадських місцях, зокрема в місцях спільного проживання, праці, відпочинку, а також спілкування людей з метою задоволення різноманітних життєвих потреб.

Об'єктивна сторона хуліганства полягає у грубому порушенні громадського порядку, тобто у вчиненні активних дій. Обов'язковою ознакою злочину є наявність мотивів дій винного - явна неповага до суспільства, тобто очевидна, демонстративна зневага винного до встановлених у суспільстві правил поведінки. За змістом диспозиції частини першої коментованої статті, грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства може бути визнано лише таке порушення, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Вчиненим з особливою зухвалістю може бути визнане злочинне порушення громадського порядку:

- що виявляє явну неповагу до суспільства і супроводжується, наприклад, насильством із заподіянням тілесних ушко­джень або знущанням над особою, нанесенням їй побоїв або мор­дуванням, катуванням особи;

- діє тривалий час і вперто не припиняється;

- пов'язане зі знищенням чи пошкодженням чужого майна, зривом масового заходу (концерту, зборів, виборів, випускного вечора тощо), порушенням нічного відпочинку людей, тимчасо­вим припиненням нормальної діяльності підприємства, установи, організації чи громадського транспорту тощо.

Вчиненими з винятковим цинізмом можуть бути визнані хуліганські дії, що супроводжуються демонстративною неповагою до загальноприйнятих норм моралі, наприклад проявом безсоромності (непристойні рухи тіла, публічне оголення і демонстрування статевих органів, публічне вчинення добровільного статевого акту тощо), знущанням над хворими, старими, особами, які знахо­дяться в безпорадному стані.

Опір представникові влади виражається в активній протидії представникові влади чи представникові громадськості, які виконують свій службовий або громадський обов'язок щодо охорони громадського порядку, або громадянинові, який присікає хуліганські дії.

Громадянином, який присікає хуліганські дії, може бути як сам потерпілий від хуліганства, так і стороння особа. Умовляння потерпілого або вимоги сторонньої особи припинити хуліганство не можуть бути визнані присіканням хуліганства, оскільки при­пинення злочинних дій в такому випадку залежить лише від винної особи.

Під застосуванням зброї, ножа чи іншого предмета, спе­ціально пристосованого для нанесення тілесних ушкоджень, слід розуміти таке умисне використання їх властивостей, що уражають, при якому потерпілому завдаються тілесні ушкодження чи ви­никає реальна загроза їх заподіяння.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується наявністю умислу, а також обов'язкової ознаки хуліганства — мотивів явної неповаги до суспільства.

Суб'єкт злочину — фізична осудна особа, якій на момент вчинення злочину виповнилося 14 років.

Наруга над могилою, іншим місцем поховання або тілом померлого – злочин, передбачений статтею 297 КК, який полягає у вчиненні певних дій, які посягають на суспільні відносини, пов'язані із збереженням пам'яті про померлих.

Може мати характер наруги над могилою, іншим місцем поховання, над тілом (останками, прахом) померлого, урною з прахом померлого, предметами, що знаходяться на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останках, прахові).

Могилою є встановлене нормативними актами звичайне місце поховання на кладовищі. Іншим місцем поховання є та ж могила не на кладовищі, а в іншому місці (парку, лісі, полі тощо), а також колумбарій - спеціальне місце, відведене на кладовищі для поховання урн з прахом небіжчиків.

Об'єктивна сторона злочину полягає:

- у вчиненні наруги над могилою, іншим місцем поховання, над тілом (останками, прахом) померлого, урною з прахом померлого, тобто у будь-яких образливих для пам'яті померлих діях, зокрема розриванні могили, знищенні або зруйнуванні чи псуванні могили, квітника при могилі, пам'ятника, огорожі;

- у незаконного заволодіння тілом (останками, прахом) померлого, урною з прахом померлого, предметами, що знаходяться на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останках, прахові) (наприклад, викрадення квітів, вінків, деталей огорожі, пам'ятника чи відповідної меморіальної дошки тощо).

Дії, що характеризуються винятковим цинізмом (наприклад, відправлення природних потреб на могилі), також є наругою над могилою. За умови доведеності умислу винного на грубе порушення громадського порядку такі дії кваліфікуються за сукупністю злочинів, які наруга над могилою та хуліганство.

Злочин у формі наруги над могилою вважається закінченим з моменту вчинення самих дій.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Мотив вчинення злочину, крім хуліганського, на кваліфікацію дій винного не впливає.

Суб'єкт злочину - фізична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла 16-річного віку.

Жорстоке поводження з тваринами – злочин, передбачений ст. 299 КК, який полягає в знущанні над тваринами, що відносяться до хребетних, вчиненому із застосуванням жорстоких методів або з хуліганських мотивів, а також нацькуванні зазначених тварин одна на одну, вчиненому з хуліганських чи корисливих мотивів.

Об'єкт цього злочину - моральні засади суспільства в частині ставлення до тварин. Небезпека цього злочину полягає у тому, що жорстокість, проявлена щодо тварин, стає нормою, поведінки, поширюється і на взаємини з людьми, відіграє негативну роль у вихованні молоді.

Предметом злочину є тварини, що належать до хребетних. Хребетні - це здатні рухатися і відчувати живі організми, які мають спинний хребет, утворений ланцюгом кісток або хрящів, що йде вздовж спини і містить у собі спинний мозок. Не мають кримінально-правового значення наявність чи відсутність у таких тварин господарів, їх перебування в стані природної свободи чи в неволі, господарське призначення, стан орга­нізму тощо.

Об'єктивна сторона злочину може виражатися у двох формах: 1) знущання над тваринами; 2) нацькування тварин одна на одну.

Обов'язковою ознакою складу злочину у першій із його форм, альтернативно, є ознака об'єктивної сторони - спосіб (застосування жорстоких методів), або ознака суб'єктивної сторони – хуліганський мотив. Проте ці дві ознаки можуть проявлятися одночасно.

Знущання, вчинене із застосуванням жорстоких методів, означає завдання тварині болю, страждань шляхом нанесення ударів, заподіяння ушкоджень, позбавлення їжі або води, впливу термічних факторів, хімічних речовин тощо. Жорстокі методи полягають в безжальному поводженні з твариною, тривалому впливі на неї з метою отримання хворобливого самозадоволення від спостерігання за стражданнями тварини.

Нацькування тварин одна на одну - це дії, спрямовані на те, щоб примусити битися, кусатися, іншим чином змагатися тваринам між собою.

Кваліфікований вид жорстокого поводження з тваринами має місце, коли такі дії вчинено у присутності малолітнього, тобто особи, яка не досягла 14-річного віку. При цьому потрібно, щоб винний усвідомлював факт присутності малолітнього, знав, що малолітній розуміє факт жорстокого поводження з тваринами.

Сутенерство або втягнення особи до заняття проституцією – склад злочину передбачений ст. 303 КК.

Сутенерством слід вважати дії особи щодо забезпечення заняття проституцією іншою особою.

Втягнення чи примушування особи до заняття проституцією відбувається шляхом обману, шантажу чи з використанням уразливого стану цієї особи, або із застосуванням чи погрозою застосування насильства.

Відповідальність за втягнення малолітнього чи неповнолітнього в заняття проституцією чи примушування їх до заняття проституцією за цією статтею має наставати незалежно від того, чи вчинені такі дії з використанням обману, шантажу, уразливого стану зазначених осіб або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, використанням службового становища, або особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності.

Проституцією вважається надання сексуальних послуг з метою отримання доходу. Під наданням сексуальних послуг слід розуміти здійснення нормальних статевих актів, задоволення статевої пристрасті в неприродних формах, вчинення будь-яких інших дій сексуального характеру (пов’язаних, зокрема з різноманітними формами сексуальних збочень) з різними партнерами і не на основі особистої симпатії, прязні. При цьому не має значення, вчиняються ці дії з особами протилежної статі чи однієї. Надання сексуальних послуг означає, що: 1) вчиняються дії, бажані для „замовника”, які приносять йому задоволення або користь; 2) особа, яка займається проституцією, має мету отримання від цього доходу. Тому заняття проституцією передбачає, що надання сесуальних послуг обумовлюється винагородою, здійснюється за плату. Причому домовленість про оплату має бути досягнута ще до вчинення сексуальних дій, хоча конкретна ціна може і не називатися.

Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність – склад злочину, передбачений ст. 304 КК.

Об'єктом цього злочину є моральні засади суспільства у ставленні до виховання підростаючого покоління. Вони передбачають охорону неповнолітніх від негативного впливу, який може викликати бажання займатися діяльністю, що негативно сприймається суспільством.

Потерпілими від цього злочину є неповнолітні - особи чоловічої або жіночої статі, які не досягли 18-річного віку. Хоча в диспозиції ст. 304 КК вказівку на потерпілого зроблено у множині, кримі­нальна відповідальність настає і тоді, коли посягання вчинене і проти однієї такої особи.

Об'єктивна сторона злочину полягає у втягненні неповнолітніх крім злочинної діяльності також у пияцтво у заняття жебрацтвом у заняття азартними іграми.

Втягнення – це дії, внаслідок яких інша особа спонукається до певної поведінки, залучається до неї, в такої особи виникає бажан­ня поводитись певним чином. Причому, на відміну від примушування, особа згодом вчиняє бажані для винного дії за власною волею. Втягнення полягає у впливі на свідомість конкретного неповнолітнього завдяки переконуванню в доцільності, вигідності певної поведінки. Воно здійснюється шляхом умовлянь, залякування, підкупу, обману, розпалювання почуття помсти, заздрощів або інших низьких спонукань, розповідей про легкість і доступність певних дій, навчання способам та прийомам їх виконання тощо.

Втягнення у злочинну діяльність означає втягнення у вчинення одного чи кількох злочинів. Під пияцтвом розуміють неодноразове вживання спиртних напоїв. Заняття жебрацтвом – це система­тичне випрошування грошей у сторонніх осіб, а заняття азартними іграми – це систематична гра з метою отримання грошей чи інших матеріальних цінностей.

Суб'єктом втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність виступає осудна особа, яка досягла 18-річного віку. При цьому суб'єктивна сторона злочину характеризується умисною виною.

Тема 35. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення

Поняття наркоманії і наркотизму.

Предмет наркотизму і його правове значення.

Характеристика злочинів проти встановленого порядку надходження наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів.

Характеристика злочинів, що посягають на встановлений порядок отримання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та обладнання для їх виготовлення.

Характеристика злочинних діянь, пов’язаних з виготовленням наркотичних засобів та інших предметів, небезпечних для здоров’я населення.

Характеристика злочинів, що пов’язані з вживанням або створенням умов для вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, одурманюючих речовин та допінгу.

Використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів.

Характеристика інших злочинів проти здоров’я населення.

Під час вивчення цієї теми особливу увагу слід звернути на наступні поняття, визначення яких надано в чинному законодавстві та постановах Пленуму Верховного Суду України.

1. Всі положення Кримінального кодексу України, які передбачають склади злочинів даного виду, є бланкетними (за виключенням посіву або вирощування снотворного маку чи конопель – ч. 1 ст. 310), а саме: обов’язковою умовою реалізації цих положень є їх тлумачення шляхом використання нормативно-правових актів, відмінних від Кримінального кодексу України.

2. Наркотичні засоби – включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів речовини природного чи синтетичного походження, препарати, рослини, які становлять небезпеку для здоров'я населення у разі зловживання ними (ст. 1 Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" від 15.02.1995 № 60/95-ВР).

З 1 січня 2008 р. у межах ст. 1 Закону України „Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори” замість вищезазначеного легального визначення набрало чинності таке легальне визначення наркотичних засобів: наркотичні засоби – речовини природні чи синтетичні, препарати, рослини, включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

3. Психотропні речовини – включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів речовини природного чи синтетичного походження, препарати, природні матеріали, які здатні викликати стан залежності та справляти депресивний або стимулюючий вплив на центральну нервову систему або викликати порушення сприйняття, або емоцій, або мислення, або поведінки і становлять небезпеку для здоров'я населення у разі зловживання ними (ст. 1 Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" від 15.02.1995 № 60/95-ВР)

З 1 січня 2008 р. у межах ст. 1 Закону України „Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори” замість вищезазначеного легального визначення набрало чинності таке легальне визначення психотропних речовин: психотропні речовини – речовини природні чи синтетичні, препарати, природні матеріали, включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

4. Аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин – заборонені до обігу в Україні речовини природного чи синтетичного походження, не включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, хімічна структура і властивості яких подібні до хімічної структури і властивостей наркотичних засобів і психотропних речовин, психоактивну дію яких ці речовини відтворюють (ст. 1 Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" від 15.02.1995 № 60/95-ВР).

З 1 січня 2008 р. у межах ст. 1 Закону України „Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори” замість вищезазначеного легального визначення набрало чинності таке легальне визначення аналогів наркотичних засобів і психотропних речовин: аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин – заборонені до обігу на території України речовини синтетичні чи природні, не включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, хімічна структура та властивості яких подібні до хімічної структури та властивостей наркотичних засобів і психотропних речовин, психоактивну дію яких вони відтворюють.

5. Прекурсори – речовини та їх солі, що використовуються при виробництві, виготовленні наркотичних засобів і психотропних речовин, включених до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (ст. 1 Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" від 15.02.1995 № 60/95-ВР).

З 1 січня 2008 р. у межах ст. 1 Закону України „Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори” замість вищезазначеного легального визначення набрало чинності таке легальне визначення прекурсорів: прекурсори наркотичних засобів і психотропних речовин – речовини, які використовуються для виробництва, виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин, включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

6. Незаконний обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів – діяння, пов'язані з культивуванням рослин, що містять наркотичні речовини, розробкою, виробництвом, відпуском, виготовленням, зберіганням, розподілом, торгівлею, використанням, переміщенням на території України та за її межі наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, які здійснюються з порушенням вимог Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" (ст. 1 Закону України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" від 15.02.1995 № 62/95-ВР).

7. Виробництво наркотичних засобів та (або) психотропних речовин – усі дії, пов'язані з серійним одержанням наркотичних засобів та (або) психотропних речовин із хімічних речовин та (або) рослин (ст. 1 Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" від 15.02.1995 № 60/95-ВР).

Незаконне виробництво наркотичних засобів, психотропних речовин – дії, пов'язані з незаконним одержанням наркотиковмісної сировини з рослин, які їх містять, у тому числі – відокремлення макової соломи, опію від рослин опієвмісного маку або ж листя, суцвіть, пилку, смоли - від конопель (п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 року № 4).

З 1 січня 2008 р. у межах ст. 1 Закону України „Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори” замість вищезазначеного легального визначення набрало чинності таке легальне визначення: виробництво наркотичних засобів, психотропних речовин – усі дії, пов'язані з серійним одержанням наркотичних засобів, психотропних речовин з хімічних речовин та (або) рослин, включаючи відокремлення частин рослин або наркотичних засобів, психотропних речовин від рослин, з яких їх одержують.

8. Виготовлення наркотичних засобів та (або) психотропних речовин – усі дії, включаючи рафінування та екстракцію, в результаті яких одержуються наркотичні засоби та (або) психотропні речовини, а також відбувається перетворення наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів на готові до використання форми наркотичних засобів чи психотропних речовин або лікарські засоби, що їх вміщують.

Незаконне виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин – всі протиправні дії (за винятком виробництва), включаючи рафінування та екстракцію, в результаті яких вони одержуються, а також перетворюються на інші готові до використання їх форми чи на лікарські засоби, що їх містять.

Виготовлення прекурсорів – процес їх одержання з відповідної вихідної сировини будь-яким способом, у будь-якому вигляді (порошку, рідини, суміші тощо), приготування шляхом змішування різних хімічних препаратів або хімічного синтезу (реакції) (п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 року № 4).

З 1 січня 2008 р. у межах ст. 1 Закону України „Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори” замість вищезазначеного легального визначення набрало чинності таке легальне визначення: виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин – усі дії, включаючи рафінування, підвищення в препараті концентрації наркотичних засобів, психотропних речовин, чи переробку наркотичних засобів і психотропних речовин, у результаті яких на основі наркотичних засобів, психотропних речовин, прекурсорів наркотичних засобів і психотропних речовин одержуються готові до використання та (або) вживання форми наркотичних засобів, психотропних речовин, або лікарські засоби, що їх містять, чи інші наркотичні засоби, психотропні речовини.

9. Незаконне придбанням наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів – їх купівля, обмін на інші товари або речі, прийняття як плати за виконану роботу чи надані послуги, позики, подарунка або сплати боргу, привласнення знайденого. Під незаконним придбанням розуміється також збирання залишків наркотиковмісних рослин на пожнивних земельних площах після зняття з них охорони, на земельних ділянках громадян, а також збирання таких дикорослих рослин чи їх частин на пустирях. Не визнається незаконним придбання наркотичних засобів або психотропних речовин за виданим на законних підставах рецептом лікаря, а також відповідно до ст. 5 Закону України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" від 15.02.1995 № 62/95-ВР (під час оперативної закупівлі) (п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 року № 4).

10. Зберіганням наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів – будь-які умисні дії, пов'язані з фактичним незаконним перебуванням наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів у володінні винного (він може тримати їх при собі, в будь-якому приміщенні, сховищі або в іншому місці) (п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 року № 4).

11. Перевезення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів – переміщення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів з однієї території до іншої в межах України (ст. 1 Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" від 15.02.1995 № 60/95-ВР).

Незаконне перевезення наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів – умисному переміщенні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів їх власником або іншою особою будь-яким видом транспорту з однієї території на іншу в межах України з порушенням порядку і правил, установлених чинним законодавством (п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 року № 4);

З 1 січня 2008 р. у межах ст. 1 Закону України „Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори” замість вищезазначеного легального визначення набрало чинності таке легальне визначення: перевезення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів - переміщення наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів наркотичних засобів і психотропних речовин у межах території України.

12. Пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів – незаконне переміщення наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів у просторі шляхом відправлення поштою, багажем, посильним або іншим способом з одного місця в інше у межах України. При цьому злочин вважається закінченим з моменту оформлення і відправлення посилки, багажу, листа, бандеролі з цими засобами або речовинами незалежно від того, отримав їх адресат чи ні (п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 року № 4).

13. Незаконний збутом наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи прекурсорів – будь-які оплатні чи безоплатні форми реалізації наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи прекурсорів всупереч Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" від 15.02.1995 № 60/95-ВР та Закону України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" від 15.02.1995 № 62/95-ВР (продаж, дарування, обмін, сплата боргу, позика, введення володільцем цих засобів або речовин ін'єкцій іншій особі за її згодою тощо). Обопільне введення ін'єкцій наркотичного засобу, психотропної речовини чи їх аналога особами, які їх придбали за спільні кошти, збуту не утворюють (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України „ Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 року № 4).

14. Схилянням до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх аналогів – будь-які умисні ненасильницькі дії, спрямовані на збудження в іншої особи бажання вжити ці засоби або речовини хоча б один раз (пропозицію, умовляння, пораду, переконування тощо). Відповідальність за даний злочин настає незалежно від наслідків схиляння, тобто від того, вжила інша особа наркотичний засіб, психотропну речовину або їх аналог чи відмовилася це зробити (п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України „ Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів ” від 26 квітня 2002 року № 4).

15. Незаконне вживання наркотичних засобів або психотропних речовин – вживання однією особою чи групою осіб наркотичних засобів або психотропних речовин без призначення лікаря відкритим (очевидним для інших осіб) способом, зокрема ін'єкція наркотичної рідини, куріння гашишу, крепу, опію, вживання макової соломи тощо (з урахуванням ст. 1 Закону України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" від 15.02.1995 № 62/95-ВР і п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 року № 4).

16. Місця для незаконного вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів – будь-які жилі або нежилі приміщення (будинок, квартира, казино, більярдна, лазня, гараж, сарай, склад, горище, підвал, землянка тощо) за умови, що вони визначені для використання із зазначеною метою (п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 року № 4).

17. Наданням приміщення для вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів – забезпечення можливості одній чи декільком особам використати його в такий спосіб хоча б один раз (п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 року № 4).

18. Збут документів, які дають право на отримання наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів, призначених для вироблення, виготовлення цих засобів чи речовин – будь-яка оплатна чи безоплатна форма їх реалізації (продаж, обмін, сплата боргу тощо) особою, що виготовила, підробила чи незаконно одержала такий документ, а так само іншою особою, яка усвідомлює, що документ підроблений або незаконно одержаний (п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 року № 4).

19. Отруйні (сильнодіючі) речовини – речовини чи відходи, які, потрапляючи в середину організму через органи дихання, травлення або через шкіру, здатні викликати смерть людини чи справляти на неї сильний негативний вплив (Перелік небезпечних властивостей та інструкцій щодо контролю за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх утилізацією/видаленням, затверджений Наказом Міністерство екології та природних ресурсів від 16.10.2000 № 165).

20. Лікарські засоби – речовини або їх суміші природного, синтетичного чи біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або зміни стану і функцій організму (ст. 2 Закону України "Про лікарські засоби" від 04.04.1996 № 123/96-ВР).

21. Отруйні лікарські засоби – лікарські засоби, віднесені до отруйних Міністерством охорони здоров'я України (ст. 2 Закону України "Про лікарські засоби" від 04.04.1996 № 123/96-ВР).

22. Сильнодіючі лікарські засоби - лікарські засоби, віднесені до сильнодіючих Міністерством охорони здоров'я України (ст. 2 Закону України "Про лікарські засоби" від 04.04.1996 № 123/96-ВР).

23. Допінг – речовини і методи, що застосовуються для підвищення працездатності спортсменів, є потенційно небезпечними для їхнього здоров'я і заборонені для використання антидопінговим Кодексом Олімпійського руху та компетентними органами відповідних спортивних організацій (ст. 1 Закону України "Про антидопінговий контроль у спорті" від 05.04.2001 № 2353-III).

Допінг - це засоби і методи, які входять до переліку заборонених Антидопінговим кодексом Олімпійського руху (примітка до ст. 323 Кримінального Кодексу України).

24. Епідемія – масове поширення інфекційної хвороби серед населення відповідної території за короткий проміжок часу (ст. 1 Закон "Про захист населення від інфекційних хвороб" від 06.04.2000 № 1645-III).

25. Біологічні агенти (діючі речовини) – мікроорганізми, віруси, клітини і тканини людини, тварин, їх компоненти, які використовуються у виробництві медичного імунобіологічного препарату і обумовлюють його активність (п. 2.3. Порядку проведення державної реєстрації (перереєстрації) медичних імунобіологічних препаратів в Україні, затверджений Наказом Міністерство охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових актів з питань контролю за якістю медичних імунобіологічних препаратів" від 06.12.2001 № 486).

Біологічні агенти – мікроорганізми, віруси, клітини і тканини тварин, їх компоненти, які використовуються у виробництві ветеринарних імунобіологічних препаратів як діючих речовин (п. 1 2. Положення про проведення державного контролю та нагляду за якістю ветеринарних препаратів, субстанцій, готових кормів, кормових добавок та засобів ветеринарної медицини, які застосовуються в Україні, затвердженого Наказом Державного департаменту ветеринарної медицини від 28.05.2003 № 39).

26. Радіоактивне забруднення – наявність радіоактивності на поверхні в кількостях, що перевищують 0,4 Бк/см2 для бета- і гамма-випромінювачів і для альфа-випромінювачів низької токсичності або 0,04 Бк/см2 для всіх інших альфа-випромінювачів (п. 2.14 Правил ядерної та радіаційної безпеки при перевезенні радіоактивних матеріалів, затверджених Наказом Державного комітету ядерного регулювання від 23.05.2001 № 18 і п. 2.25. Правил ядерної та радіаційної безпеки при перевезенні радіоактивних матеріалів (ПБПРМ-2006, затверджених Наказом Державного комітету ядерного регулювання від 30.08.2006 № 132).

Тема 36. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації.

Характеристика злочинів у сфері охорони державної таємниці та конфіденційної інформації.

Характеристика злочинів, що посягають на недоторканність державного кордону.

Характеристика злочинів, які порушують порядок комплектування Збройних Сил України, що забезпечує її обороноздатність.

Під час вивчення історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації слід звернути увагу на те, що до прийняття КК України у 2001 р. ці злочини, належали до злочинів проти держави. За КК УРСР 1960 р. вони містилися в Главі I Особливої частини, а саме у розділі 2 під назвою „Інші злочини проти держави”.

Суспільні відносини у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації є гарантією внутрішнього і зовнішньої безпеки держави. Це випливає із змісту Закону України „Про основи національної безпеки України”. Незважаючи на важливість згаданих суспільних відносин законодавець виключив злочини у сфері охорони державної таєниці, недоторканості державних кордонів забезпечення призову та мобілізації із системи злочинів проти основ національної безпеки, розмістивши їх на чотирнадцятому місці в переліку злочинів Особливої частини КК України. Обумовлено це було кількома причинами:

  • по-перше, конструкція Глави І Особливої частини КК УРСР 1960р. свідчить про те, що ще за радянські часів законодавець вважав ці злочини менш суспільно небезпечними ніж злочини, які містилися в розділі 1 вказаної глави.

  • по-друге, змінилася кримінальна політика держави у напрямку гуманізації кримінального законодавства України. Адже згідно із ст. 3 Конституції України, саме людина визнається в Україні найвищою соціальною цінністю.

Аналіз кримінально-правових норм, що містяться в Розділі XIV Особливої частини КК України, дозволяє запропонувати наступну класифікацію злочинів у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації за родовим об’єктом:

  1. Злочини, які посягають на відносини у сфері охорони інформаційної безпеки України: розголошення державної таємниці (ст. 328); втрата документів, що містять державну таємницю (ст. 329); передача або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330);

  2. Злочини, які посягають на недоторканність державного кордону України: незаконне переправлення осіб через державний кордон України (ст. 332); порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю (ст. 333); порушення правил міжнародних польотів (ст. 334);

  3. Злочини, які посягають на відносини щодо забезпечення комплектування Збройних Сил України: ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335); ухилення від призову за мобілізацією (ст. 336); ухилення від військового обліку або спеціальних зборів (ст. 337).

З’ясувавши систему злочинів у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації, можна перейти до аналізу окремих їх видів.

1. Злочини, які посягають на відносини у сфері охорони інформаційної безпеки України

Видовим об’єктом цих злочинів є суспільні відносини у сфері охорони інформаційної безпеки України. Під інформаційною безпекою України слід розуміти стан захищеності інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави і спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави.

Об’єктивна сторона злочинів у сфері охорони інформаційної безпеки України може полягати як в активних діях (наприклад, збір відомостей, що становлять конфіденційну інформацію (ст. 330), так і в бездіяльності (наприклад, недотримання встановленого порядку поводження з документами, що призвело до їх втрати (ст. 331).

Злочини у сфері охорони інформаційної безпеки України вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків (склади цих злочинів формальні). Лише у тих випадках, коли кваліфікуючими ознаками вказаних злочинів є настання тяжких наслідків, склади цих злочинів матеріальні.

Час, місце, спосіб вчинення злочину є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона цих злочинів характеризується як умисною формою вини, так і необережністю. У деяких випадках обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони можуть бути мотив і мета (ст. 330).

Суб’єкт злочинів у сфері охорони інформаційної безпеки України спеціальний – особа, якій відомості, що становлять державну таємницю або конфіденційну інформацію, були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’яків.

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів у сфері охорони інформаційної безпеки України бланкетні, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до законів України: „Про державну таємницю” від 21 січня 1994 р., „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.; та підзаконних актів: Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 р.

2. Злочини, які посягають на недоторканність державного кордону України

Видовим об’єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують недоторканність державного кордону України.

Згідно із ст. 1 Закону України „Про державний кордон України” державний кордон – це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору.

Об’єктивна сторона злочинів, які посягають на недоторканність державного кордону України, може полягати як в активних діях, так і в бездіяльності, коли має місце недотримання певних правил.

Злочини вважаються закінченими з моменту вчинення або початку вчинення діяння, незалежно від настання наслідків (склади цих злочинів формальні або усічені).

Суб’єктивна сторона злочинів, які посягають на недоторканність державного кордону України, характеризується або тільки умисною формою вини (ст. ст. 332, 333), або умислом чи необережністю (ст. 334).

Суб’єкт цих злочинів може бути як загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років), так і спеціальний (особа, яка керує повітряним судном (ст. 334).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів, які посягають на недоторканність державного кордону України, бланкетні, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до законів України: „Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р., „Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання” від 20 лютого 2003 р., „Про порядок виїзду і в’їзду в Україну громадян України” від 21 січня 1994 р., Повітряного кодексу України від 4 травня 1993 р.; та підзаконних актів: Правил перетинання державного кордону України громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р., Правил в’їзду іноземців в Україні, їх виїзду із України і транзитного проїзду через її територію, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р., Питання Державної служби експортного контролю, затверджене Указом Президента України від 17 квітня 2002 р.

3. Злочини, які посягають на відносини щодо забезпечення комплектування Збройних Сил України

Видовим об’єктом цих злочинів є суспільні відносини щодо забезпечення комплектування Збройних Сил України.

Об’єктивна сторона злочинів, які посягають на відносини щодо забезпечення комплектування Збройних Сил України, виявляється як в активних діях, так і в бездіяльності.

Злочини вважаються закінченими з моменту вчинення діяння (склади цих злочинів формальні).

Суб’єктивна сторона зазначених злочинів характеризується наявністю прямого умислу.

Суб’єкт цих злочинів спеціальний – призовники, військовозобов’язані.

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів, які посягають на відносини щодо забезпечення комплектування Збройних Сил України, бланкетні, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до Конституції України та інших законів України: „Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25 березня 1992 р., „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” від 21 жовтня 1993 р.

Тема 37. Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян

Загальна характеристика та види злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян.

Характеристика злочинів у сфері використання державних символів.

Характеристика злочинів, пов’язаних із перешкоджанням діяльності організацій та об’єднань громадян.

Характеристика злочинів проти представників влади, працівників правоохоронних органів, членів громадських формувань.

Характеристика злочинів у сфері використання документів і засобів отримання інформації.

Характеристика інших злочинів проти авторитету держави та діяльності об’єднань громадян.

Вивчення цієї теми студенти повинні розпочати з з’ясування наступних положень.

1. Основним об’єктом злочинів даного виду є, зокрема, авторитет держави Україна, нормальна реалізації прав, обов’язків, компетенції органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових (тобто, службових) осіб, об’єднань громадян і їх членів, за виключенням тих злочинів даного виду, об’єктом яких є реалізації прав потерпілого на життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканість і безпеку, оскільки ці об’єкти злочину не можуть бути додатковими (незалежно від структури Кримінального кодексу України).

2. Збори – це спільна, спеціально організована невелика присутність громадян в громадському або іншому місці, викликана необхідністю обговорення різних політичних, соціальних, економічних, культурних та інших проблем (п. 332 Статуту патрульно-постової служби міліції України, затверджений Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28.07.94 № 404).

3. Мітинг – масові збори з питань злободенних, переважно політичних питань, які проводяться, як правило, на вулицях, майданах, стадіонах, парках. Неодмінні атрибути мітингу - масова аудиторія, промовці, лозунги, прапори, заклики (усні, друковані, письмові) (п. 333 Статуту патрульно-постової служби міліції України, затверджений Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28.07.94 № 404).

4. Демонстрація – масове находження громадян з приводу висловлення будь-яких громадсько-політичних настроїв, в тому числі з питань протесту або незгоди будь з чим. (Цей захід може проявлятися також у проступку однієї особи, здійсненні нею вчинку з метою підкреслення свого відношення до будь-якої події чи посадової особи тощо.) (п. 334 Статуту патрульно-постової служби міліції України, затверджений Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28.07.94 № 404).

5. Вуличний похід проводиться з тією ж метою, що і демонстрація, мітинг, однак відрізняється меншою динамікою, відсутністю мітингово-демонстраційної атрибутики (п. 335 Статуту патрульно-постової служби міліції України, затверджений Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28.07.94 № 404).

6. Правоохоронні органи – органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції (ч. 1 ст. 1 Закону України „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23.12.1993 р. № 3781-XII).

7. Народний депутат України – обраний відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України" представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України (ч. 1 ст. 1 Закону України „Про статус народного депутата України” від 17.11.1992 р. № 2790-ХІІ).

8. Депутат сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради є представником інтересів територіальної громади села, селища, міста чи їх громад, який відповідно до Конституції України і Закону України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" обирається на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки (ч. 1 ст. 2 Закону України „Про статус депутатів місцевих рад” від 11.07.2001 р. № 93-IV).

9. Комітет Верховної Ради України – орган Верховної Ради України, який утворюється з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України, виконання контрольних функцій (ч. 1 ст. 1 Закону України „Про комітети Верховної Ради України” від 04.04.1995 р. № 116-95-ВР).

10. Близькі родичі – батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки, посягання на життя, здоров'я, житло і майно яких перешкоджає виконанню працівниками суду і правоохоронних органів покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав (п. 2 ст. 1 Закону України „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23.12.1993 р. № 3781-XII і п. 11 ст. 32 Кримінально-процесуального кодексу України).

Тема 38. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку

Міжнародний досвід боротьби з комп’ютерними злочинами.

Становлення кримінального законодавства щодо боротьби з комп’ютерними злочинами в Україні.

Загальна характеристика злочинів в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку.

Класифікація злочинів в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку.

Вивчення вказаної теми слід почати з уяснення того, що життєдіяльність та розвиток світової та національ­ної інфраструктури у теперішній час, безсумнівно, залежать від подальших процесів інформа­тизації та входження України в єдиний інформаційний простір. Нажаль, вказані позитивні тенденції супроводжуються поширенням криміногенних процесів, пов'язаних з протиправним використанням комп'ютерних техно­логій, або так званою, кіберзлочинністю. Суттєву роль в боротьбі з комп’ютерними злочинами, безсумнівно, відіграють кримінально-правові заходи.

Поняття «комп’ютерні злочини» вперше стало використовуватись в зарубіжній літературі на початку 60-х років минулого століття. В СРСР перші факти використання ЕОМ для вчинення злочинів були зафіксовані в середині 70-х років ХХ століття. В ті роки осіб, які вчиняли такі злочини, називали «безрукі бандити», а спосіб вчинення злочинів – «злам електронного мозгу». Ще в 1976 році американський юрист А. Бекей відмічав, що в федеральних судах США було зареєстровано понад 100 тыс. кримінальних справ щодо фактів комп’ютерних злочинів. Окремо стало питання щодо розповсюдження комп’ютерних вірусів та шкідливих програм. Вперше такий випадок було зафіксовано в США в 1984 році, коли студент Лихайського університету Д. Сичковскі виявив, що на носіях інформації (дискетах), які він отримав в інформаційному центрі університету, містяться програми, які повністю знищують всю інформацію.

Визнання необхідності розроблення відповідних заходів боротьби з вказаними злочинами, які вже набували ознак організованості й транснаціональності, привело до розгляду означеної проблеми на міжнародному рівні. В період з 27 серпня по 7 вересня 1990 р. в Гавані (Куба) пройшов VIII Конгрес ООН щодо попередження злочинності та поводження з правопорушниками. Одним з питань, що розглядалися, була саме розробка міжнародних заходів щодо боротьби з комп’ютерною злочинністю. За результатами обговорення було прийнято Резолюцію, яка зобов’язувала всі країни-учасниці встановити в національному законодавстві кримінальну відповідальність за такі злочини. Україна також прийняла участь в цьому Конгресі. На той період в Україні чинним був Кримінальний кодекс 1960 р., який взагалі не передбачав кримінальної відповідальності за комп’ютерні злочини. Однак, питання щодо криміналізації таких діянь було поставлено й перед Українською державою.

Виконуючи міжнародні зобов’язання, на підставі вказаної Резолюції ООН, починається формування українського законодавства в галузі забезпечення інформаційної безпеки. Так, 02.10.1992 року був прийнятий Закон України «Про інформаційну безпеку», а 05.07.1994 року – Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах». Пізніше, 29.09.1999 року Указом Президента України № 1229 було затверджено Положення про технічний захист інформації. З прийняттям 05.04.2001 року нового Кримінального кодексу, в Україні вперше було криміналізовані низку суспільно небезпечних діянь, пов’язаних з використанням комп’ютерних технологій, що найшло своє закріплення в окремому Розділі XVI Особливої частини – «Злочини в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж», який на той час був представлений трьома статтями – з 361 по 363.

22–23 листопада 2001 року в Будапешті було проведено Міжнародну конференцію з питань боротьби с кіберзлочинністю, в якій прийняла участь й українська делегація. В той же період, Конгресом ООН 23 листопада 2001 року приймається Конвенція «Про кіберзлочинність», яка передбачає приведення законодавства країн-учасниць щодо боротьби з комп’ютерними злочинами до одностайного визначення. На підставі документів, прийнятих ООН, а також враховуючи ситуацію, що склалася, Законом України від 05.06.2003 року було змінено назву Розділу XVI Особливої частини Кримінального кодексу України, який на теперішній час визначає «Злочини в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку». Пізніше, Законом України від 23.12.2004 року було внесено зміни та доповнення до вказаного Розділу щодо криміналізації деяких діянь та декриміналізації інших. На теперішній час Розділ XVI Особливої частини Кримінального кодексу України містить шість статей – ст.ст. 361, 361-1, 361-2, 362, 363, 363-1. Група злочинів в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем, комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку вперше відокремлена як самостійна в чинному Кримінальному кодексі України.

При розгляді загальної характеристики цих злочинів необхідно визначити та засвоїти основні поняття, які зустрічаються в диспозиціях кримінально-правових норм. Слід зауважити, що більшість норм, які визначають злочини в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку, мають банкетні диспозиції. Адже, щоб з’ясувати об’єктивні ознаки конкретних злочинів цієї групи, необхідно звернутися до інших нормативних актів, які не є джерелами кримінального права. Зокрема, до таких актів відносяться Закони України «Про інформацію» від 02.10.1992 р., «Про захист інформації в автоматизованих системах» від 05.07.1994 р. зі змінами від 11.05.2004 р., Положення про технічний захист інформації в Україні, затверджене Указом Президента України № 1229 від 29.09.1999 р. тощо. Студентам слід уяснити, що ці злочини посягають, перш за все, на важливі інтереси особи, суспільства, держави, пов’язані з формуванням та використанням інформаційних ресурсів, а також створенням, обробкою, накопичуванням, зберіганням, пошуком та використання інформаційних технологій та засобів їх забезпечення. Родовим об’єктом злочинів виступає інформаційна безпека в галузі використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем, комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку.

Об’єктивна сторона вказаних злочинів може виступати як у вигляді активних дій, так і бездіяльності. Слід звернути увагу на те, що злочини цієї групи відносяться як до злочинів з формальним, так і з матеріальним складом. Отже, при кваліфікації злочину з матеріальним складом він буде вважатися закінченим лише за умов настання шкідливих наслідків, які прямо вказані в нормі Кримінального кодексу, та наявності причинового зв’язку між діянням та наслідками.

Окремо необхідно зупинитися на суб’єктивних ознаках злочинів цієї групи. Суб’єктивна сторона цих злочинів може проявлятися як у вигляді умислу, так і необережності. Мотиви та мета вчинення таких злочинів можуть бути різноманітними, але не впливають на кримінально-правову кваліфікацію. В більшості злочинів цієї групи суб’єкт є загальний. Однак, ст. 362 та ст. 363 передбачають наявність спеціального суб’єкту, обов’язкові ознаки яких прямо вказані в диспозиціях норм.

Класифікацію злочинів в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку може бути проведено за різними підставами. Так, за ступенем тяжкості серед вказаних злочинів є тяжкі (ч. 3 ст. 362), невеликої тяжкості (ч. 1 ст. 361-1, ч. 1 ст. 361-2, ч. 1 ст. 362, ст. 363, ч. 1 ст. 363-3). Інші злочини відносяться до категорії середньої тяжкості.

За безпосереднім об’єктом посягання ці злочини можна розподілити на:

- злочини, що зазіхають на роботу ЕОМ, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж або мереж електрозв’язку, та інформацію, яка оброблюється (Несанкціоноване втручання в роботу ЕОМ, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж або мереж електрозв’язку; Створення, розповсюдження та збут шкідливих програм або технічних засобів; Несанкціонований збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, що зберігається в ЕОМ, автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або мережах електрозв’язку чи на носіях такої інформації; Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в ЕОМ, автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або мережах електрозв’язку чи зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї);

- злочини, пов’язані з порушенням правил експлуатації ЕОМ, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж або мереж електрозв’язку та захисту інформації, яка оброблюється (Порушення правил експлуатації ЕОМ, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж або мереж електрозв’язку, чи порядку й правил захисту інформації, яка оброблюється; Перешкоджання роботі ЕОМ, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж або мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку).

Окремо можна виділити злочини, які не передбачені в Розділі XVI Особливої частини Кримінального кодексу України, але вони напряму пов’язані з використанням ЕОМ, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж або мереж електрозв’язку та, нажаль, набули значного розповсюдження як в Україні, та і за кордоном. До них відносяться комп’ютерне шахрайство, відмивання грошей з використанням ЕОМ, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж або мереж електрозв’язку, злочини, пов’язані з використанням платіжних карток. Аналізуючи такі злочини, студентам необхідно визначити їх відмінність від суміжних складів злочинів (ст.ст. 190, 200, 209, 222 КК України).

Обговорюючи питання щодо вдосконалення кримінально-правової боротьби зі злочинами в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку, студентам необхідно окремо зупинитися на проблемах кваліфікації комп’ютерного тероризму, комп’ютерного піратства, поширення порнографії, зокрема дитячої, а також порушення авторських та суміжних прав, що вчиняються з використанням комп’ютерних систем.

Тема 39. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг

Загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, за законодавством України.

Визначення понять „службова особа”, „посадова особа”, „державний службовець” за законодавством України.

Характеристика суспільно-небезпечних діянь, які утворюють хабарництво.

Зловживання владою або службовим становищем.

Перевищення влади або службових повноважень.

Службове підроблення.

Службова недбалість.

Під час вивчення цієї теми студенти повинні знати наступні положення.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Родовим об’єктом діянь, передбачених у Розділі XVII Особливої частини КК, є нормальна діяльність державного і громадського апарату, апарату управління підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, а також осіб, які надають публічні послуги.

З об'єктивної сторони злочини у сфері службової діяльності (крім давання хабара) характеризуються: 1) вчинення діяння з використанням службового становища (повноважень, якими службова особа наділена у зв'язку із зайняттям нею певної посади чи здійснення певної службової діяльності); 2) вчинення діяння всупереч інтересам служби (незаконність).

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочинів, передбачених частинами першими статей 364, 365 і 367 КК, є настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих осіб, державним чи громадським інтересам.

Істотна шкода може виражатися у заподіянні: 1) матеріальних (майнових) збитків; 2) нематеріальної (фізичної, моральної) шкоди.

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони службових злочинів із матеріальним складом є причинний зв'язок між вчиненим службовою особою порушенням службових обов'язків і наслідками цього порушення. Заподіяння істотної шкоди є одним з критеріїв відмежування службових злочинів від дисциплінарних проступків.

У ч. 2 ст. 364, ч. 3 ст. 365, ч. 2 ст. 366 і ч. 2 ст. 367 КК як на кваліфікуючу ознаку, що обтяжує відповідальність, вказано на настання тяжких наслідків. Поняття «істотна шкода» і «тяжкі наслідки» співпадають за своїм характером, але відрізняються мірою заподіяної шкоди.

Суб'єктом злочинів, які вчиняються у сфері службової діяльності, може бути тільки службова особа – спеціальний суб'єкт. Відповідно до п.1 примітки до ст. 364 КК службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.

Суб'єктивна сторона службових злочинів, за винятком службової недбалості, характеризується умисною формою вини.

Зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК) визнається злочином при наявності трьох ознак в сукупності: а) використання службовою особою через дію або бездіяльність свого службового становища всупереч інтересам служби; б) вчинення такого діяння з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб; в) заподіяння вказаними діяннями істотної шкоди державним чи громадським благам, охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або інтересам юридичних осіб.

Зловживання владою – умисне використання службовою особою, яка здійснює функції представника влади, свого службового становища всупереч інтересам служби. Такі ж дії, вчинені службовою особою, яка не є представником влади, називаються зловживанням службовим становищем.

Використання службового становища всупереч інтересам служби – вчинення службовою особою таких діянь, які порушують службові обов'язки і суперечать інтересам державної служби, інтересам підприємства, установи чи організації.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 364 КК, вважається закінченим з моменту заподіяння істотної шкоди державним або громадським інтересам, охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян або інтересам юридичних осіб. При цьому заподіяння такої шкоди повинно бути пов'язане із зловживанням владою або службовим становищем.

Суб'єктом злочину може бути тільки службова особа.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. По відношенню до наслідків психічне ставлення службової особи може бути у формі як умислу, так і необережності.

Корисливий мотив – прагнення службової особи отримати незаконну матеріальну вигоду (отримання протиправним шляхом майна або права на нього тощо). Інша особиста заінтересованість – особисті спонукання винного (помста, заздрість, кар'єризм, недобросовісна конкуренція тощо), інтереси третіх осіб – бажання винного протиправним шляхом надати послугу родичу або іншій близькій людині, догодити начальникові тощо.

Кваліфікуючою ознакою злочину є спричинення тяжких наслідків (ч. 2 ст. 364 КК), а особливо кваліфікуючою – вчинення його працівником правоохоронного органу (ч. 3 ст. 364 КК).

Відповідальність за перевищення влади або службових повноважень передбачена ст. 365 КК.

Перевищення влади – випадки, коли суб'єкт злочину, який є представником влади, при виконанні своїх функцій виходить за межі наданих йому повноважень або діє при цьому незаконними методами. При перевищенні службових повноважень службова особа, яка не є представником влади, здійснюючи надані їй повноваження, виходить за їх межі або діє при цьому незаконними методами.

Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 365 КК, полягає в: діях службової особи, які явно виходять за межі наданих їй прав і повноважень, або в застосуванні недозволених методів; настанні наслідків у вигляді істотної шкоди державним або громадським інтересам чи охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян або інтересам юридичних осіб; причинному зв'язку між діями та наслідками.

Перевищення влади або службових повноважень утворює склад злочину лише у випадку вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй законом прав і повноважень. Повноваження, за межі яких виходить службова особа при їх перевищенні, повинні бути передбачені відповідним нормативно-правовим актом.

Суб'єктом злочину може бути лише службова особа.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом. Ставлення винного до наслідків може бути як умисним, так і необережним.

Мотив, яким керувалась посадова особа при вчиненні злочину не впливає на кваліфікацію її дій.

Кваліфікованими видами злочину є: 1) перевищення влади або службових повноважень, яке супроводжувалось насильством; 2) перевищення влади або службових повноважень, яке супроводжувалось застосуванням зброї; 3) перевищення влади або службових повноважень, яке супроводжувалось болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями за відсутності ознак катування (ч. 2 ст. 365 КК).

Насильство при перевищенні влади або службових повноважень, передбачене ч. 2 ст. 365 КК, може бути як фізичним, так і психічним. Болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, слід вважати дії, що завдають йому фізичного болю і моральних страждань. Застосування зброї передбачає не тільки заподіяння нею тілесних ушкоджень або смерті, а й погрозу зброєю.

Особливо кваліфікуючою ознакою розглядуваного злочину є перевищення влади або службових повноважень, яке спричинило тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 365 КК).

Службове підроблення (ст. 366 КК) характеризується тим, що службова особа вносить до офіційних документів завідомо неправдиві відомості, вчиняє інше підроблення документів, а також складає і видає завідомо неправдиві документи.

Службове підроблення полягає в умисному перекручуванні істини в офіційному документі, яке вчинене службовою особою, що діяла при цьому з використанням свого службового становища.

Суб’єктом злочину може бути лише службова особа.

Дії службової особи, які були пов’язані з підробленням документів і з спричиненням тяжких наслідків, кваліфікуються за ч. 2 ст. 366.

Тяжкими наслідками, якщо вони були виражені в заподіянні матеріальних збитків, визнаються збитки, які у 250 і більше разів перевищують неоподаткований мінімум доходів громадян. Це може бути і порушення основних функцій діяльності установ, підприємств чи організацій, банкрутство, розкрадання майна в великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем, яке було пов’язане з підробленням офіційних документів, тощо.

Службова недбалість (ст. 367) характеризується тим, що службова особа не виконує або неналежним чином виконує свої службові обов'язки через несумлінне ставлення до них, що заподіює істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб. Цей злочин виражається у дії або бездіяльності службової особи, обов'язково повинні бути присутні наслідки у вигляді істотної шкоди правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб, та повинен бути причинний зв'язок між вказаними діями чи бездіяльністю та шкідливими наслідками.

Службова недбалість може виражатися у формі невиконання службових обов’язків (невиконання службовою особою дій, які обов’язкові для виконання нею за службою, тобто службова особа повністю не виконує свої обов’язки – цей вид недбалості називають чистою бездіяльністю) або неналежного виконання службових обов'язків (службова особа виконує свої обов'язки не до кінця, тобто не так, як того вимагають інтереси служби - такий вид службової недбалості називають змішаною).

Відповідальність за ст. 367 КК настає лише у випадку, якщо дії, невиконання чи неналежне виконання яких спричинило істотні наслідки, входили у коло службових обов'язків службової особи. Для настання відповідальності необхідно встановити, що службова особа мала реальну можливість виконати свої обов'язки, та встановити, що злочин вчинений особою під час виконання владних, організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій. Діяння, яке полягає у невиконанні чи неналежному виконанні професійних функцій не може розцінюватись як службова недбалість (наприклад, коли лікар призначає неправильне лікування, або хірург робить невдалу операцію). Якщо службова особа мала недостатню кваліфікацію, недосвідчена, або з інших обставин, що не залежать від неї, не змогла справитись належним чином з роботою, її дії не підпадають під поняття службової недбалості.

Цей злочин вважається закінченим злочином з моменту настання наслідків у вигляді істотної шкоди.

Службова недбалість вчинюється тільки з необережності. Цей злочин характеризується тим, що службова особа передбачає, що внаслідок невиконання чи неналежного виконання нею своїх службових обов'язків може бути завдано істотну шкоду, але легковажно розраховує на її відвернення, або службова особа не передбачає, що в результаті її поведінки може бути завдано істотну шкоду, хоча повинна була і могла це передбачити.

Кримінальний кодекс містить 3 статті, які закріплюють злочини, пов'язані з хабарництвом: одержання хабара (ст. 368 КК); давання хабара (ст. 369 КК); провокація хабара (ст. 370 КК). Хабар - це незаконна винагорода матеріального характеру. Ним можуть бути майно, гроші, матеріальні цінності), право на майно, документи, які надають право на отримання майна, користування майном або право вимагати виконання зобов'язань, будь-які дії майнового характеру (безоплатне надання послуг майнового характеру, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних чи ремонтних робіт). Послуги, пільги і переваги, які не мають матеріального змісту (похвальна характеристика чи виступ у пресі, надання престижної роботи, інтимний зв'язок), не можуть визнаватися предметом хабара.

Одержання хабара означає прийняття службовою особою незаконної винагороди за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища. Хабар може даватися особисто або через посередника. Спосіб давання - одержання хабара може бути простим і завуальованим. Простий полягає у безпосередньому врученні предмета хабара службовій особі, її рідним чи близьким, передачі його через посередника чи третіх осіб. Сутність завуальованої форми полягає у тому, що факт давання - одержання хабара маскується у зовні законну угоду і має вигляд цілком законної операції: премія, погашення боргу, експертиза, консультація.

Відповідальність за одержання хабара настає тільки за умови, якщо службова особа одержала його за виконання або невиконання в інтересах того, хто дає хабара, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища. Не буде злочином одержання незаконної винагороди не у зв'язку з реалізацією можливостей, обумовлених посадою, а за виконання сугубо професійних функцій (наприклад, вручення матеріальних цінностей чи грошей лікарю за вдало проведену операцію, одержання подарунків з метою підлабузництва). Відповідальність настає незалежно від того, виконала чи не виконала службова особа обумовлене, збиралася чи ні вона його виконувати.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли службова особа прийняла хоча б частину хабара. Якщо запропонований хабар не прийнято, дії хабародавця слід розуміти, як замах на давання хабара. Провокація хабара – це спеціальний вид підбурювання до вчинення злочину, а саме, до давання або до одержання хабара. Провокація хабара полягає у штучному створенні службовою особою обстановки чи умов, що викликають або пропонування хабара, або його одержання. Існує дві форми цього злочину: 1) свідоме створення обстановки і умов, що зумовлюють пропонування хабара; 2) свідоме створення обстановки і умов, що зумовлюють одержання хабара. Способами провокації можуть бути поради, натяки, рекомендації одержати від будь-кого хабар чи дати його кому-небудь. Від провокації слід відрізняти правомірні дії, що вживаються для викриття хабарників.

Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією (підписана 27.01.1999 р.), Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності (підписана 12.12.2000 р.) та Конвенція ООН проти корупції (підписана 11.12.2003 р.) поряд із іншим встановлюють міжнародні стандарти щодо кримінальної відповідальності за корупцію, а ратифікація Україною цих актів зумовила необхідність привести Кримінальний кодекс України у відповідність до їх вимог. Саме з означеною метою 07.04.2011 р. був прийнятий Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції», який зумовив внесення суттєвих змін до Розділу XVII Кримінального кодексу України.

Тема 40. Злочини проти правосуддя

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти правосуддя.

Поняття та система злочинів проти правосуддя, критерії їх відмежування від суміжних суспільно-небезпечних діянь і адміністративних проступків.

Під час вивчення цієї теми слід запам’ятати наступне.

Конституція Украйни закріплює, що правосуддя в Украйні здійснюється виключно судами (ст. 124), що недоторканність і незалежність суддів гарантується Конституцією та законами України. Тому цілком закономірно, що КК містить Розділ XVIII "Злочини проти правосуддя." Неможливе існування демократичної, правової держави без незалежної, самостійної та захищеної судової влади, але при цьому потрібно не допустити порушення прав людини та громадянина в процесі здійснення правосуддя. Саме тому законодавець вмістив в цьому розділі не тільки ті злочини, які посягають на нормальне функціонування органів судової влади, органів прокуратури, слідства, дізнання та органів, що виконують судові вироки але й ті злочини, що порушують права людини при здійсненні цими органами своїх повноважень. Виходячи з цих положень всі злочини проти правосуддя можливо об'єднати у наступні системи:

1. Злочини, які посягають на законні права та інтереси людини при відправленні правосуддя, завідомо незаконні затримання, привід або арешт (ст.371 КК); притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст.372 КК); порушення права на захист (ст. 374 КК); постановлення суддею (суддями) за відомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК); втручання в діяльність судових органів (ст. 376 КК), втручання в діяльність захисника чи представника особи (ст. 397 КК).

2. Злочини, які посягають на життя, здоров'я особисту безпеку, майно суддів, засідателів та інших учасників правосуддя. Закріплення цих злочинів в КК має дуже велике значення для того, щоб органи судової влади здійснювали свої повноваження самостійно, об'єктивно, не хвилюючись за настання негативних наслідків при винесенні правомірного вироку. Тільки при захищеності цих осіб державою вони можуть здійснювати свої повноваження неупереджено, опираючись тільки на закон та свою професійну свідомість. До цих злочинів входять: посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379 КК); посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги (ст. 400); погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 377 КК); погроза або насильство щодо захисника чи представника особи (ст. 398 КК), умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 378 КК); умисне знищення або пошкодження майна захисника чи представника особи (ст. 399 КК).

3. Злочини, які перешкоджають одержанню доказів та істинних висновків у справі. Сюди слід включити: примушування давати показання (ст. 373); завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК); завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК); відмова свідка від надання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків (ст. 385 КК); перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386 КК).

4. Злочини, які перешкоджають своєчасному розкриттю і присіченню злочину: невжиття заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист (ст. 380 КК); розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (ст. 381 КК); розголошення даних досудового слідства або дізнання (ст. 387 КК); приховування злочину (ст. 396 КК); порушення правил адміністративного нагляду (ст. 395 КК).

5. Злочини, які перешкоджають виконанню вироку (рішення) і призначеного ним покарання: невиконання судового рішення (ст. 382 КК); незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описано чи підлягає конфіскації (ст. 388 КК); ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК); ухилення від відбування покарання у вигляді обмеження волі та у вигляді позбавлення волі (ст. 390 КК); злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи (ст. 391 КК); дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарання (ст. 392 КК); втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК); втеча із спеціалізованого лікувального закладу (ст. 394 КК).

Всі ці злочини характеризуються умисною виною, вони можуть здійснюватися як посадовими особами органів правосуддя, так і приватними особами. Способами вчинення цих злочинів є різноманітні діяння - примус, підкуп, погрози, а також бездіяльність - невиконання вироку суду.

Тема 41. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти встановленого порядку несення військової служби.

Поняття та загальна характеристика злочинів проти встановленого порядку несення військової служби.

Класифікація злочинів проти встановленого порядку несення військової служби.

Починаючи вивчати означену тему, слід уяснити, що відповідно до ст. 17 Конституції України, прийнятої Верховною Радою України 28 червня 1996 року, захист суверенітету та територіальної цілісності України визнано одними з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу. Виконання означених завдань покладено на Збройні Сили України. Специфіка і широта завдань, які стоять перед Збройними Силами, визначають значний спектр нормативно-правових актів, які регламентують їх функціонування та розвиток. Зокрема, з моменту проголошення незалежності в державі були прийняті Закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», Положення про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців, Військові Статути Збройних Сил України.

З давніх часів боротьбі з військовою злочинністю держава завжди приділяла особливу увагу. Становлення та формування законодавства щодо боротьби з військовими злочинами пройшло складний шлях від Військового Статуту 1716 року, Військово-Судового статуту 1867 року, Керівних засад кримінального права РРФСР 1919, Кримінальних кодексів УРСР 1922 та 1927 років, Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 року, який серед інших, мав як складову Закон про кримінальну відповідальність за військові злочини, до прийняття Кримінального кодексу УРСР 1960 року, який діяв протягом більш ніж сорока років.

Слід зазначити, що прийняття 5 квітня 2001 року Верховною Радою України нового Кримінального кодексу України визначило новий етап в розвитку кримінального законодавства щодо боротьби з військовими злочинами. Перш за все, змінилася назва самого розділу, у якому містяться кримінально-правові норми про військові злочини – розділ ХІХ «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)», який складається з тридцяти п’яти статей (ст.ст. 401 – 435 КК України). Розділ доповнено новими кримінально-правовими нормами, яких не містив кодекс 1960 року та декриміналізовані деякі діяння, які раніше визнавалися злочинними.

Студентам необхідно уяснити, що нормативну базу боротьби з військовими злочинами складає розділ ХІХ Особливої частини Кримінального кодексу України. Частина 1 ст. 401 КК України «Поняття військового злочину» крім поняття, визначає родовий об’єкт військових злочинів, осіб, які можуть нести відповідальність за їх вчинення, окреслює умови звільнення від кримінальної відповідальності військовослужбовця, який вчинив військовий злочин, обговорює питання співучасті у військових злочинах. Кримінальний кодекс України визначає, що військовими злочинами визнаються передбачені вказаним розділом Кримінального кодексу України злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними під час проходження ними учбових (або перевірних) або спеціальних зборів.

Родовим об’єктом військових злочинів виступає встановлений порядок несення чи проходження військової служби, під яким розуміють урегульовані правовими нормами суспільні відношення, які виникають та існують при проходженні служби різними категоріями військовослужбовців в процесі їх службової та бойової діяльності, та який є складовою громадського порядку.

Об’єктивна сторона військових злочинів виражається у вчиненні суспільно небезпечного діяння (шляхом дії чи бездіяльності), яке посягає на встановлений порядок несення чи проходження військової служби. Деякі норми про військові злочини (з матеріальним складом), як кваліфікуючі ознаки, передбачають настання суспільно небезпечних наслідків та наявність причинного зв’язку між діянням та наслідками, що настали. В розділі XIX Особливої частини КК України міститься значна кількість норм з бланкетними диспозиціями. Встановлення ознак об’єктивної сторони злочинів, які ними передбачені, потребує від студентів ретельного аналізу конкретних положень військових нормативно-правовых актів (статутів, положень, настанов, інструкцій, наказів тощо). Крім того, як кваліфікуючі ознаки об’єктивної сторони деяких військових злочинів передбачені місце, час, обстановка вчинення суспільно небезпечного діяння – бойова обстановка, воєнне становище, район воєнних дій, поле бою. При наявності вказаних ознак у диспозиції статті, вони є обов’язковими для встановлення об’єктивної сторони військового злочину, тому потребують певного тлумачення. Кримінальний закон не розкриває їх зміст та відсилає до інших нормативних актів та розробок військової науки.

Суб’єктами військових злочинів, відповідно до ч. 1 ст. 401 КК України, можуть бути військовослужбовці та військовозобов’язані під час проходження ними учбових (або перевірних) або спеціальних зборів. При цьому, ч. 2 ст. 401 КК України передбачає, що до відповідальності за відповідними статтями розділу ХІХ Особливої частини Кримінального кодексу можуть бути притягнуті військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, Державної спеціальної служби транспорту, а також інші особи, визначені законом. Виходячи з вищевказаних положень, слід уяснити, що не можуть бути суб’єктами військових злочинів працівники органів внутрішніх справ, службовці військових частин та закладів, особи, які навчаються у військових ліцеях. Отже, суб’єкти військових злочинів – це суб’єкти спеціальні.

Стосовно суб’єктів військових злочинів визначено підвищений вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Це походить, перш за все, з вимог Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» в редакції від 18 червня 1999 року (зі змінами і доповненнями станом на 15.12.2005 р.), у якому зазначено, що на строкову військову службу призиваються громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправки у військові частини виповнилося 18 років. Цим же Законом (ст. 20) передбачено, що на військову службу за контрактом можуть бути прийняті громадяни України у віці від 17 років.

Треба зауважити, що Кримінальний кодекс окремо регламентує питання відповідальності за співучасть у військових злочинах. Будь-які особи за співучасть у військових злочинах несуть відповідальність відповідно до статей про військові злочини (ч. 3 ст. 401 КК України). Особу, яка вчинила військовий злочин, може бути звільнено від кримінальної відповідальності відповідно до ст. 44 Кримінального кодексу України із застосуванням заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України (ч. 4 ст. 401 КК України).

Суб’єктивна сторона військових злочинів характеризується умисною (ст.ст. 402, 404, 406, 410 КК України та інші) або необережною формою вини (ст.ст. 403, 412 КК України та інші). Деякі військові злочини можуть вчинятися як умисно, так і з необережності (ст.ст. 418, 419, 420 КК України та інші). Для ряду військових злочинів обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мотив та мета вчинення діяння. У деяких складах визначення мотиву використовується для відмежування військових злочинів від інших, які походять на них за ознаками об’єктивної сторони.

В сучасній науці кримінального права класифікація злочинів проводиться за різними критеріями. В межах одного виду злочини поділяються на групи відповідно до безпосереднього об’єкту посягання. Так, під безпосереднім об’єктом військових злочинів розуміють ті відношення військової служби, на які посягає діяння, передбачене конкретною нормою Кримінального кодексу України. Відповідно до цього, можна виділити наступні групи військових злочинів: проти порядку підлеглості та військової честі (ст.ст. 402 – 406 КК України); проти порядку проходження військової служби (ст.ст. 407 – 409 КК України); проти порядку користування військовим майном та його збереженням (ст.ст. 410 – 414 КК України); проти порядку експлуатації військової техніки (ст.ст. 415 – 417 КК України); проти встановленого порядку несення бойового чергування та інших видів спеціальних служб (ст.ст. 418 – 421 КК України); проти встановленого порядку збереження військової таємниці (ст. 422 КК України); військові службові злочини (ст.ст. 423 – 426 КК України); проти порядку несення служби на полі бою та в районі воєнних дій (ст.ст. 427 – 433 КК України); проти законів та звичаїв війни (ст.ст. 434 – 435 КК України).

Тема 42. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку

Історія розвитку міжнародного та національного кримінального законодавства щодо злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Загальна характеристика та види злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Характеристика злочинів проти миру.

Характеристика злочинів проти безпеки людства.

Характеристика злочинів проти міжнародного правопорядку.

У Кримінальному кодексі України 2001р вперше злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку виокремленні в окремий розділ ХХ, в якому в більшості статей вперше встановлена відповідальність за такі суспільно небезпечні діяння. Криміналізація цих діянь зумовлена тим, що світова спільнота визнає їх дуже небезпечними для всього людства, тому що вони підривають засади міжнародних відносин та здатні знищити саме людство.

Особливістю цих злочинів також є їх зв’язок з міжнародним кримінальним правом, за яким ці діяння також визнаються злочинними, що при кваліфікації потребує звернення до відповідних міжнародних актів.

Злочинами проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку є діяння, які завдають істотну шкоду миру, безпеці людства та міжнародному правопорядку або загрожують завданням такої шкоди та відповідальність за які передбачена міжнародно-правовими актами та розділом ХХ Особливої частини Кримінального кодексу України.

Злочини, які розташовані у розділі ХХ, можна класифікувати за безпосереднім об’єктом на наступні групи:

  1. злочини проти миру (ст.ст.436-438, 447 КК);

  2. злочини проти безпеки людства (ст.ст.439-442 КК);

  3. злочини проти міжнародного правопорядку (ст.ст.443-446 КК).

До злочинів проти миру належать пропаганда війни (ст.436), планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни (ст.437), порушення законів та звичаїв війни (ст.438), найманство (ст.447).

Безпосереднім об’єктом даної групи злочинів є мир як складова частина міжнародного правопорядку. За конструкцією склади злочинів є формальними. Суб’єктом зазначених злочинів є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Суб’єктивна сторона всіх злочинів цієї групи характеризуються прямим умислом, в деяких випадках має місце спеціальна мета.

Пропаганда війни (ст.436 КК). Об’єктивна сторона цього злочину характеризується наступними альтернативними діями:

  • публічні заклики до агресивної війни або до розв’язування воєнного конфлікту;

  • виготовлення матеріалів із закликами до вчинення таких дій;

  • розповсюдження таких матеріалів.

Під агресією слід розуміти застосування озброєної сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим способом, що є несумісним зі Статутом ООН.

Суб’єктивна сторона злочину у вигляді виготовлення матеріалів із закликами до агресивної війни або до розв’язування воєнного конфлікту характеризується обов’язковою метою – розповсюдження таких матеріалів.

Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни (ст.437 КК). Об’єктивна сторона даного злочину характеризується наступними можливими формами:

  • планування агресивної війни чи воєнного конфлікту;

  • підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту;

  • розв’язування агресивної війни чи воєнного конфлікту;

  • участь у змові, що спрямована на планування, підготовку або розв’язування агресивної війни чи воєнного конфлікту;

  • ведення агресивної війни чи воєнного конфлікту.

Суб’єктом злочину можуть бути посадові особи, які виконують відповідні функції в системі державної влади чи збройних сил держави, які уповноважені вирішувати питання військового планування та керування або ініціювання ведення агресивної війни.

Порушення законів та звичаїв війни (ст.438 КК). Об’єктивну сторону цього злочину характеризують наступні діяння:

  • жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням;

  • вигнання цивільного населення для примусових робіт;

  • розграбування національних цінностей на окупованій території;

  • застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом;

  • інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

  • віддання наказу про вчинення таких дій.

Суб’єктом віддання наказу про вчинення будь-яких із зазначених дій може бути лише службова особа.

Найманство (ст.447 КК). Ця стаття передбачає декілька самостійних складів злочинів, при цьому у ч.1 мова йде про злочинні дії відносно найманців, а в ч.2 – про відповідальність безпосередньо найманців.

З об’єктивної сторони злочин може виявлятися в наступних формах:

- вербування найманців;

- фінансування найманців;

- матеріальне забезпечення найманців;

- навчання найманців;

- використання найманців у військових конфліктах чи діях;

- участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав.

Суб’єкт злочину за ч.1 загальний, а за ч.2 – найманець.

Суб’єктивна сторона при вербуванні, фінансуванні, матеріальному забезпеченні, навчанні найманців характеризуєте спеціальною метою – використання найманців у збройних конфліктах інших держав або насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності, а при участі у збройних конфліктах інших держав – одержання матеріальної винагороди.

До злочинів проти безпеки людства належать застосування зброї масового знищення (ст.439), розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення (ст.440), екоцид (ст.441), геноцид (ст.442).

Безпосереднім об’єктом даної групи злочинів є безпека людства як складова частина міжнародного правопорядку. Суб’єктом зазначених злочинів є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Суб’єктивна сторона всіх злочинів цієї групи характеризуються прямим умислом, спеціальна мета має місце при вчиненні геноциду.

Застосування зброї масового знищення (ст.439 КК). Зброєю масового знищення є ті види зброї масового знищення, які заборонені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. До зброї масового знищення належить хімічна, біологічна, ядерна, лазерна, інфразвукова, радіологічна, променева та деякі інші види зброї. Але відповідними міжнародними договорами заборонено застосування лише хімічної, біологічної та ядерної зброї.

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується застосуванням зброї масового знищення, під яким розуміється використання вражаючих властивостей зброї у відповідності з її цільовим призначенням саме як зброї масового знищення.

У ч.1 статті склад злочину є формальним, а у ч.2 – матеріальним, обов’язковими є наслідки у вигляді загибелі людей або інших тяжких наслідків.

Розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення (ст.440 КК). З об’єктивної сторони злочин може виявлятися в наступних формах:

  • розробка зброї масового знищення;

  • виробництво зброї масового знищення;

  • придбання зброї масового знищення;

  • зберігання зброї масового знищення;

  • збут зброї масового знищення;

  • транспортування зброї масового знищення.

Екоцид (ст.441 КК). Предметом злочину є рослинний, тваринний світ, атмосфера, водні ресурси, а також можуть бути земля, надра, інші компоненти екосистеми та космічний простір.

З об’єктивної сторони цей злочин може виявлятися в таких формах:

- масове знищення рослинного або тваринного світу;

- отруєння атмосфери або водних ресурсів;

- вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу.

Кожне з зазначених діянь характеризується саме тим, що воно може викликати екологічну катастрофу, у чому й полягає принципова відмінність цього злочину від злочинів проти довкілля (ст.ст.236-254 КК).

У випадку масового знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів склад злочину є матеріальним, а при вчиненні інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу – формальним.

Геноцид (ст.442 КК). Особливістю цього злочину є те, що потерпілими від нього можуть бути тільки члени національної, етнічної, расової або релігійної групи, на знищення яких спрямоване діяння винних.

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується як діяння, спрямоване на повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи шляхом:

  • позбавлення життя членів такої групи;

  • заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень;

  • створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне або часткове її фізичне знищення;

  • скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі;

  • насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу.

Склад злочину є формальним, тобто кваліфікація за ст.442 КК не залежить від того, чи настали фактичні наслідки у вигляді знищення національної, етнічної, расової або релігійної групи.

Ч.2 ст.442 КК передбачає відповідальність за:

- публічні заклики до геноциду;

- виготовлення матеріалів із закликами до геноциду;

- розповсюдження таких матеріалів.

Суб’єктивна сторона геноциду характеризується спеціальною метою – повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи. Метою виготовлення матеріалів із закликами до геноциду є їх розповсюдження.

До злочинів проти міжнародного правопорядку належать посягання на життя представника іноземної держави (ст.443), злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист (ст.444), незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (ст.445), піратство (ст.446).

Посягання на життя представника іноземної держави (ст.443 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є нормальні міжнародні відносини, які є необхідними для співпраці між державами, а додатковим обов’язковим об’єктом є життя людини.

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують вбивство або замах на вбивство представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист.

Суб’єктом злочину може бути будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом та альтернативною метою:

  • вплив на характер діяльності особи, яка має міжнародний захист;

  • вплив на діяльність держави або організації, які вона представляє;

  • провокація війни;

  • провокація міжнародних ускладнень.

Злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист (ст.444 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є нормальні міжнародні відносини, які є необхідними для співпраці між державами, а додатковими обов’язковими об’єктами можуть бути власність, здоров’я, свобода або недоторканність людини.

З об’єктивної сторони злочин може виявлятися в таких формах:

- напад на службові або житлові приміщення осіб, які мають міжнародний захист;

- викрадення цих осіб;

- позбавлення волі цих осіб.

Частина2 ст.444 передбачає відповідальність за погрозу вчинення зазначених дій.

Суб’єктом злочину може бути будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

Суб’єктивна сторона цього злочину є аналогічною суб’єктивній стороні злочину, передбаченого ст.443 КК.

Незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (ст.445 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини в сфері використання символіки Червоного Хреста та Червоного Півмісяця. Ця символіка використовується для позначення осіб, рухомого та нерухомого майна, місць або територіальних зон та виконує захисну та розпізнавальну функцію.

Об’єктивну сторону злочину характеризує незаконне використання зазначеної символіки цивільною особою не в умовах воєнного стану та не під час збройного конфлікту. Саме цим цей злочин відрізняється від злочину, передбаченого ст.435 КК.

Суб’єктом злочину може бути будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку, не військовослужбовець.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом.

Піратство (ст.446 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є безпека міжнародного мореплавства. Додатковими об’єктами можуть бути відносини власності, а також життя, здоров’я, свобода, права та законні інтереси екіпажу або пасажирів морського чи річкового судна.

Об’єктивну сторону злочину характеризує використання озброєного чи неозброєного судна для:

  • захоплення іншого морського або річкового судна;

  • застосування насильства щодо екіпажу чи пасажирів іншого морського або річкового судна;

  • пограбування екіпажу або пасажирів;

  • вчинення інших ворожих дій щодо екіпажу чи пасажирів такого судна.

Обов’язковою ознакою піратства є місце його вчинення – відкрите море або інше місце поза юрисдикцією будь-якої держави.

Суб’єктом злочину може бути член екіпажу чи пасажир піратського судна, який досягнув 16-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та метою отримання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди.

Ч.2 ст.446 КК передбачає відповідальність за дії, які потягли за собою загибель людей або інші тяжкі наслідки.

Тема 43. Кримінальне право закордонних держав

Поняття та загальні ознаки кримінального права закордонних держав.

Характеристика інститутів Загальної частини кримінального права закордонних держав.

Відповідальність за окремі види злочинів за законодавством закордонних держав.

Досконале знання вітчизняного законодавства, у тому числі кримінального, є одним з факторів, визначаючих професійність будь-якого фахівця у галузі права. Проте навмисне звуження кола знань лише у межах національного права безумовно призводить до обмеження професійного кругозору юристів, виключає універсальність юридичної професії та ізолює фахівців територіальними межами країни. Крім того, така ізольованість завдає шкоди як науці, так і законотворенню: передовий досвід іноземних держав може та має бути застосований з метою вдосконалення як кримінально-правової доктрини так законодавства України. Тому вивчення та дослідження кримінального законодавства закордонних досліджень є надзвичайно актуальним та важливим як для науковців вищого рівню, так і для студентів юридичних навчальних закладів.

Загальна характеристика кримінального права закордонних держав. Кожна країна у світі має своє власне законодавство, в тому числі й кримінальне. У деяких федеративних державах навіть співіснують декілька або більше систем законодавства суб’єктів федерації. Таким чином, кількість систем законодавства у Світі є чималою. Проте ці системи у своєї більшості не є унікальними і можуть бути віднесені до визначених груп за спільними ознаками. Найбільш простою класифікацією таких систем є загальний розподіл правових систем Світу на окремі групи – правові родини. Існує чимала кількість поглядів на кількість та якість правових систем, та на засади їхнього віднесення до тих чи інших правових родин. Відповідно до найбільш поширеної класифікації можуть бути виділені наступні правові родини: Романо-Германська (Континентальна), Англо-саксонська, системи релігійного та традиційного права. Проте ряд провідних дослідників, зокрема Р.Давід, Х. Бехруз наводять більш розвинену класифікацію. Відповідно до наведеної дослідниками типології правових систем слід виділяти родини законодавчого права, прецидентного, традиційного, релігійного, та змішаного права.

Основою для віднесення системи права до тієї чи іншої правової родини є особливості генезису визначеної системи, джерела законодавства, способи його тлумачення. Загальною помилкою є необґрунтоване розширення сімей загального та законодавчого права за рахунок правових систем держав, що насправді є змішаними, релігійними або ж традиційними. Проте більшість правових систем мають деякі ознаки інших систем, тобто фактично є змішаними.

Загалом географія правових систем за ознакою віднесення до правових сімей є наступною:

  1. Прецидентного права: Англія, США, Австралія;

  2. Законодавчого права: Європейські континентальні держави, східноєвропейські та деякі азіатські держави;

  3. Традиційного права: Японія, Китай, афріканськи держави;

  4. Релігійного права: Індія, Іран, інші ісламські держави;

  5. Змішаного права: латіноамеріканськи, скандинавські та інші країни.

Правові системи, засновані на прецидентному праві, є одними з найпоширеніших у світі. Загальне право, яке виникло в Англії в ХІ столітті розповсюдилося на всі колоніальні землі, що у свій час входили до складу Британської імперії.

Поняття “загальне право” зв’язано зі створенням законодавства, яке було єдиним для усіх англійських земель. Проте створення відбувалося не традиційним шляхом кодифікації норм, а навпроти – завдяки судовим вирокам та рішенням. Вирішення судом конкретної проблеми правозастосування створювало прецедент – правило аналогічного застосування закону. Прийняття судом таких рішень постійно видаляло прогалини у праві, складаючи багатотомні довідкові видання з застосування кримінального законодавства. Зрозумілим є те, що прецидентне право мало ієрархічну структуру, бо створювалося судами різних ланок судової системи. Суд мав право створити прецедент лише тоді, коли не існувало відповідного рішення вищестоящого судового органу, а суди нижчої судової ланки свої прецеденти ніколи не створювали.

Розповсюдження прецедентної системи кримінального права історично пов’язано з початком колонізації Англією нових земель, суспільство яких ще знаходилося на етапі розпаду первісно-суспільного строю. Таким чином, принципи права та основи законодавства, які були розроблені в Англії, досить швидко були поширені на велику частину країн по всьому світу.

Кожна з колишніх колоній сучасної Великої Британії мала подальшу історію незалежного розвитку. Так США проголосили незалежність ще у 1776 році, а Індія – лише півсторіччя назад. Також і інші колишні колонії стали незалежними відносно недавно. Є цілком логічним, що термін незалежного розвитку права країни визначає ступінь його відмінності від попереднього колоніального законодавства.

Проте не лише термін незалежності країни впливає на характеристики правової системи. Іншим чинником є особливості територіального устрою держави. Наприклад, США є федеративною державою, що складається з багатьох суб’єктів, кожний з яких має свою систему окрему систему законодавства. Крім того, законодавство США є дворівневим: паралельно з законодавчими системами штатів співіснує система федерального законодавства – загальна для усієї держави. Характерної рисою законодавства є його колізійність: дуже частими є випадки, коли одні й ті ж самі відносини водночас врегульовуються як законодавством окремого штату, так і федеральним законодавством.

Загальна характеристика кримінального права США. Як вже було зазначено, система законодавства, у тому числі й кримінального, складається з двох ланок: локального законодавства штатів, та загальнодержавного – федерального. Було б великою помилкою вважати, що зведене кримінальне законодавство США засновується на нормах, створених судовими прецедентами. Кожна з локальних систем законодавства має свої характерні риси: у деяких штатів взагалі немає кримінального кодексу як окремого комплексного нормативного акту, у інших кримінальне законодавство встановлює лише загальні принципи, протиправність та караність певних діянь, деякі штати створили повноцінне кодифіковане законодавство, яке всебічно врегульовує усі відносини, яки пов’язані з притягненням особи до кримінальної відповідальності, призначення їй покарання, звільнення від покарання тощо. Зокрема таким є Кримінальний кодекс штату Луїзіана, більш того, права система цього штату взагалі відноситься до континентального типу.

Таким чином, локальні системи законодавства штатів є дуже різноманітними, тому будь-які висновки щодо їхніх рис не можуть бути узагальнені. Що стосується федерального кримінального законодавства: воно головним чином міститься у Титулі 18 – “Злочини та кримінальний процес” Зводу законів США. У даному Титулі віділяється 5 частин: так перша встановлює караність злочинних діянь, друга врегульовує кримінально-процесуальні відносини, третя присвячена порядку та умовам відбування засудженими покарань у пенітенціарних установах, четверта встановлює особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, а п’ята передбачає гарантії для свідків злочинів та осіб, що погодилися на співпрацю з правоохоронними органами.

Звід законів США систематизований шляхом консолідації законодавства за інституційним принципом, тому не має чіткої структури: норми розташовані таким чином, що не завжди відносяться до тієї частини, до якої мали би бути структурно віднесені. Така побудова створює суттєві труднощі у застосуванні законодавства на практиці, його вивченні та дослідженні.

Федеральне законодавство встановлює виключний перелік видів поведінки, що створюють так звані федеральні злочини. Зокрема до них відносяться державна зрада, шпигунство та інші. Проте ця ланка законодавства також передбачає караність убивства, розбою, крадіжки та інших видів злочинів, які також підпадають під юрисдикцію штату, де злочин був вчинений. У такому разі виникає конкуренція кримінально-правових норм, та вирішення спірної ситуації залежить від багатьох факторів, які не отримали належного відображення у законодавстві. Існує ціла низка правил, вироблених практикою законодавства, зокрема підсудність злочину залежить від того, чи був злочин розслідуваний поліцією штату, або ж Федеральним бюро розслідувань.

Законодавству США притаманні також й інші риси, нетипові для вітчизняного кримінального законодавства. По-перше, це розуміння вини, яке є суб’єктивно-об’єктивним, також підходи до визначення причинного зв’язку між діянням та наслідками. Але таке розуміння наведених категорій не є типовим лише для США, а також відноситься й до законодавства інших країн загального права.

Досить складною та деталізованою є класифікація злочинів в законодавстві США. Загалом усі злочини за ступнем тяжкості поділяються на три категорії: фелонії (felony, тяжкі злочини, зазвичай насильники), місдемінори (misdemeanor, менш тяжкі злочини), та кримінальні проступки. Кожна з цих категорій має кількісну градацію за допомогою літер абетки, наприклад: фелонії класів A, B, C, D та ін.

Система кримінальних покарань у США також є досить розвинутою. Загалом застосовується чимала кількість різноманітних покарань, та їхні системи у законодавстві штатів відрізняються. Проте типовими є позбавлення волі як строкове так й довічне, громадські роботи, штраф, та навіть смертна кара. Питання застосування смертної кари є дискусійним у суспільному житті та науці США. Проте у майже половині штатів цей вид покарання застосовується, та його призначення навіть вважається не виключенням із правил, а нормальною практикою боротьби зі злочинністю. Найбільш типовими видами смертної кари є смертельна ін’єкція, електричній стілець, газова камера.

Загалом правова система США засновується на зовсім інших засадах, ніж національне право України, тому є досить складною для розуміння вітчизняними правниками. Майже усі інститути кримінального права принципово відрізняються. Так в законодавстві більшості штатів законодавчо не встановлений вік кримінальної відповідальності, що зумовлювало навіть приклади застосування смертної кари до підлітків 12-14 років. Інакше розуміється інститут незакінченого злочину, в якому окремо виділяється домовленість про вчинення злочину, яка створює самостійний усічений склад.

Інститути звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання федеральним кримінальним законодавством не передбачені. Навпроти, незастосування до особи покарання можливо в випадках, коли особа надає свідчення, які здатні викрити діяльність злочинної організації чи розслідувати вчинені іншими особами тяжкі злочини.

Досить нетиповим є інститут призначення покарання на рівні федерального законодавства. Історія його розвитку характеризується постійною зміною розуміння меж судової влади при вирішенні питань про визначення особі виду та розміру покарання. Обмеження чи розширення повноважень суду безпосередньо визначає й кримінально-правову характеристику інституту призначення покарання. Так на початку 80 років пришлого століття була проведена глобальна реформа кримінального законодавства, результатом якої було створення Федеральної комісії з призначення покарань та наступне видання нею Керівництв з призначення покарань. Так звані Керівництва за своєю сутністю є аналогом підзаконного акту, проте навіть містять і ознаки закону: практично мають вищу юридичну силу, ніж статті Зводу законів США. Висновок про співвідношення юридичної сили відповідних норм може бути зроблений із пріоритетності застосування судами положень Керівництв у порівнянні із вказівками законодавства. Кожного року Комісія з призначення покарань аналізує судову практику та оновлює Керівництва таким чином, щоб вони найбільш повно регулювали усі ускладнені питання призначення покарання. Результатом такого постійного звуження кола судових повноважень є формалізовані правила, які конкретно вказують яке покарання у якому розмірі має бути застосоване в конкретному випадку. Що стосується законодавчих систем штатів, то питання призначення покарання вирішуються у них традиційно по-різному.

Таким чином, єдиного поняття «кримінально-правова доктрина США» практично не існує. Кількість автономних правових систем обумовлює відповідну кількість як систем кримінального законодавства, так й систем їхнього теоретичного обґрунтування. Загалом система кримінального права США не може бути об’єднана в єдине ціле, та представляє собою єдність та взаємодію окремих автономних правових систем, за відсутності єдиних загальних засад. Кримінальне право США є настільки об’ємним, що практично не дає змоги його комплексного досконального вивчення та дослідження.

Основними джерелами кримінального права сучасної Англії являються судові прецеденти та статути (парламентське законодавство). У цій країні історично склалося право судових прецедентів, або загальне право, що діє поряд із парламентськими статутами (законами) – статутним правом. Судова практика є найбільш давнім джерелом англійського права. Задовго до прийняття законодавчих актів, починаючи з XII ст. королівські судді, що засідали в судах Вестмінстера і роз’їзних судах графств розглядаючи справи та виносячи вироки, створювали правила, що лягли в основу кримінального права Англії. Так, суді Суду Королівської лави (скамьи) в XI1-XIII ст. напрацювали правила відповідальності за найбільш тяжкі злочини – фелоніі, а в XIV ст. за менш тяжкі злочини – місдімінори (поділ злочинів на фелоніі і місдімінори в 1967р. Законом був відмінений). Таким чином, загальне право ґрунтується на обов’язковості раніше прийнятого судом вищого рівня рішення для наступного розгляду аналогічних судових справ. Зазначимо, що вищестоящий суд може анулювати рішення нижчестоящого суду, а в деяких випадках і свої попередні рішення. Окрім цього, люба правова норма в тому числі й прецедент може бути змінена парламентським актом.

При цьому слід пам’ятати, що суди не вправі встановлювати кримінальну відповідальність за нові злочинні дії чи розширяти уже існуючі склади злочинів. Дане правило було підтверджене в 1972 р. рішенням по справі Нуллера, що винесла палата лордів, відмовившись підтвердити наявність таких повноважень у судів.

Статутне право виступає другим основним джерелом сучасного кримінального права Англії. На початку XIX ст., воно набрало вагомого впливу, а ряд учених акцентували увагу на тому, що Закони повинні декларували або виправляли норми загального права не вступаючи в протиріччя з основними принципами загального права, а тим більше не відміняючи їх. Часто в статутах дається лише законодавче закріплення (вираження) норм, що напрацюванні загальним правом. Основні принципи кримінальної відповідальності, як раніше встановлюються нормами загального права, хоч деякі з них і отримали законодавче закріплення в актах парламенту (наприклад, принципи відносно змови та замаху).

Англійське кримінальне право – єдине із усіх правових систем розвинутих країн, що не знає законодавчої констатації злочину. На думку англійських юристів, неможливо напрацювати таке поняття, яке всіх задовольнило та охватило всю діяльність та бездіяльність, яка носить кримінальний характер. Одним з найбільш вдалих визначень злочину вважають визначення запропоноване Стіфеном. Працюючи над «Коментарями до законів Англії», він запропонував визнавати злочином всяке порушення права, розглядуване з точки зору шкідливої направленості (evil tendency) такого порушення проти суспільства в цілому». Загальне право потребує для кримінальної відповідальності не тільки фізичної дії (бездіяльності), а й суб’єктивного до них ставлення – винуватості, яку, відповідно, позначають такими термінами: «acfus rej» і «mens rea».

Своєрідною є і класифікація злочинів в англійському праві.

Зокрема, за процесуальною ознакою всі злочини поділено на: ті, що переслідуються за обвинувальним актом і розглядаються в суді присяжних, та злочини, які розглядаються шляхом сумарної юрисдикції, тобто одноосібно діючим магістратом (суддею). Є й діяння «змішаної юрисдикції», що можуть розглядатися в будь-якому із зазначених порядків.

Крім того, встановлено класифікацію злочинів на «арештні» та «неарештні». Перші – це ті, що тягнуть за собою покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад п’яти років. Щодо цих злочинів встановлено особливі правила арешту (наприклад обмеження на звільнення заарештованого під заставу й ін.). Всі інші злочини вважаються «неарештними».

Кримінальному праву Англії також відомі обставини, які виключають кримінальну відповідальність, мова йде про випадки коли воля обвинуваченого пригнічується (подавляється) примусом.

Видами покарання в Англії є позбавлення волі, пробація, штраф. Додатково можуть призначатися позбавлення прав водія, заборона на заняття певною діяльністю, а також надання безкоштовних послуг суспільству на строк не менше сорока і не більше двохсот сорока годин. Смертну кару після призупинення її в 1965 р. на п’ять років остаточно скасовано в 1970 р, за винятком випадків зради суверену або державі та піратства, поєднаного з насильством.

Широко застосовується пробація як вид умовного засудження на строк від шести до тридцяти місяців, що здійснюється під наглядом спеціального чиновника. Пробація пов’язана з покладанням на засудженого певних обов’язків і обмежень. У разі їх порушення до винного можуть бути застосовані штраф або безоплатні роботи на користь суспільству. Застосовується також відстрочка виконання вироку щодо осіб, засуджених до позбавлення волі або штрафу. Що стосується позбавлення волі, то його строки передбачено в окремих статутах, але якщо в статуті такий строк не визначений, він не може перевищувати двох років. За загальним правом строк позбавлення волі визначається судом. Позбавлення волі може бути призначено і на невизначений строк, а також довічно (наприклад за умисне вбивство).

Франція є родиною континентальної правової сім’ї та країною «писаного права», де закон являється основним джерелом кримінального права. Головна задача французьких юристів міститься в тому щоб за допомогою різноманітних способів толкування знайти рішення яке в кожному конкретному випадку відповідало волі законодавця.

Вперше після Великої Французької революції у Франції з’явився перший буржуазний кримінальний кодекс (1791 р). Пізніше цей кримінальний кодекс було замінено кримінальним кодексом Наполеона 1810 р., що діяв понад 180 років, поки Президент Франції Ф Мітерант 22.07.1992р. не затвердив чотири закони, кожний із котрих відповідав чотирьом частинам кодексу – «книгам». Книга I присвячена загальним положенням КК і по суті представляла собою його Загальну частину. Книга II відкриває особливу частину кодексу та встановлює кримінальну відповідальність за злочини та проступки проти людини, Книга III включає положення про кримінальну відповідальність за злочини і проступки проти власності, Книга IV встановлює відповідальність за злочини і проступки проти нації, держави і суспільного спокою (на теперішній час КК Франції включає сім книг у перших п’яти та сьомій містяться законодавчі та регламентаційні положення, а шоста є повністю регламентаційною ).

В діючому КК Франції, як і в двох попередніх французьких кодексах 1791 и 1810 гг., визначення злочину не міститься. Хоч окремі його ознаки можуть бути виведені із змісту норм Загальної та Особливої частин КК. Також поняття та ознаки злочинного діяння традиційно досліджуються в кримінально-правовій доктрині. Першочергово класичне кримінальне право ґрунтувалось на розумінні злочину як юридичної абстракції, моделі, що не пов’язана з особистістю. Вперше проти такого підходу виступили позитивісти, які наполягали на необхідності враховувати ту обставину, що злочин – це в першу чергу є діяльність людини, а значить – соціальна абстракція. «Соціологи», що розробили комплекс заходів із захисту суспільства (суспільного захисту) от злочинності, запропонували взагалі відмовитися від визначення злочину та використовувати такі категорії як, «антисоціальність», «небезпечний стан». Представники нової соціальної школи, виступаючи проти формального визначення злочину, з однієї сторони, і проти введення нових категорій замість поняття такого - с другої, не запропонували, власного визначення. Таким чином теорія французького кримінального права як не напрацювала єдиного визначення злочинного діяння, так і єдиної думки з приводу того, що необхідно вважати його основними ознаками.

Французькому кримінальному праву відомі самі різноманітні класифікації злочинних діянь. Наприклад, поділ на загально кримінальні, політичні і воєнні, миттєві і триваючі, прості та складні, матеріальні і формальні, очевидні і неочевидні, умисні і неумисні. Самим істотним/вагомим поділом є поділ злочинів на три категорії: злочини, проступки і порушення. Таким чином, французький законодавець робить акцент на такій меті покарання, як ресоціалізація злочинця. Саме з цією метою до кримінального права Франції були введенні такі види позбавлення волі, як інститут пробації та інші міри кримінально-правового характеру .

Передбачається відповідальність юридичних осіб у вигляді штрафу, ліквідації або тимчасового припинення їх діяльності. Смертну кару у Франції скасовано. Позбавлення волі існує у вигляді довічного ув’язнення або на певні строки – до 30 років, широко передбачено застосування штрафів, додаткові покарання у вигляді позбавлення або заборони певних прав (наприклад, прав водія, володіння зброєю й ін.). При рецидиві покарання збільшуються, а в ряді випадків можуть подвоюватися. При призначенні покарання суд має широкі права з пом’якшення покарань, їх застосування нижче нижчої межі або переходу до іншого більш м’якого покарання.

Також кримінальне право Франції містить заходи безпеки, сутність яких в превентивній меті, яка направлена на усунення «небезпечного стану» особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння. Переслідувана заходами безпеки мета превенції досягається шляхом усунення/локалізації або шляхом ресоціалізації індивіду.

Основним джерелом кримінального права Японії є Загальна частина КК про, що безпосередньо йде мова у ст. 8 КК, а саме «Загальне положення настояного закону застосовується до злочинів, покарання за яких передбачено іншим законодавством; однак це не відноситься до випадків коли в цьому законодавстві є наявними спеціальні норми».

Поєднання ієрогліфів «кэйхо», в перекладі не відображає слова «кодекс», хоч буквально означає «Кримінальний закон». Також, поєднанням «кэйхо», передаються поняття «кримінальне право» і «кримінальне законодавство», що ускладнює розуміння/сприйняття зазначених визначень.

Також за своїм положенням серед інших джерел кримінального права КК виконує роль галузевого «основного закону». На відміну від інших основних законів КК відрізняється не тільки і не скільки тим, що має в своїй назві словосполучення «основний закон» (на відміну від назв інших законів де він відсутній ЦК, ЦПК, КПК), скільки за своїм змістом та природою.

Важлива особливість Загальної частини кримінального права Японії полягає у доктринальному поясненні та характеристиці ряду кримінально-правових інститутів. Визначення злочину, яке відсутнє в кримінальному праві будується в доктрині шляхом «реконструкції». Японські вченні дають поняття злочину (відповідно до японської доктрини «ознаки злочину») як діяння що позбавлене обставин, які виключають відповідальність та підпадає під ознаки складу злочину і тягне відповідальність по іншим критеріям, що містять елементи такого підходу в тексті КК.

Доктринальна класифікація злочинів визначається за наступними критеріями: по зв’язку кримінального діяння з суб’єктом злочину; по формі і змісту дій (фактичне, формальне, що наносить шкоду, представляє небезпеку та ін.); по взаємозв’язку основних і скорегованих типів злочинних дій (завершене, незавершене, скоєне однією особою чи при співучасті); по формі вини (умисне та необережне); за ступенем тяжкості (тяжке, не тяжке, поліцейський делікт); по генезису криміналізації («природне» «встановлене законом»); по характеру посягань на правове благо, коли застосовується поділ на злочини проти правових благ державного, суспільного і особистого характеру. Акцентуючи увагу на важливості класифікації злочинів, японські вчені не вважають її завершеною та звертають увагу на науковий розвиток, особливо в напрямку криміналізуючих факторів.

Під об’єктом злочину розуміють охоронювані кримінальним законом суспільні відносини на котрі посягає суспільно небезпечне і кримінально каране діяння, під предметом злочину – фізичний предмет матеріального світу або інтелектуальна цінність які зазнають безпосереднього впливу при вчиненні злочину, під потерпілим – фізична особа (людина), котрій злочином завдається фізичної, майнової та моральної шкоди.

Японським кримінальним кодексом встановлено такі види покарання: смертна кара (сикэй), позбавлення волі з примусовою працею (тёзки), позбавлення волі без примусової праці (кинко), кримінальний штраф (баккин), кримінальний арест (корю), малий кримінальний штраф (каре), конфіскація (боссю).

Кримінальному праву Японії також відомі міри безпеки (хоан сёбун) зміст яких полягає в тому щоб злочинців або носіїв небезпечних властивостей (якостей) ізолювати від суспільства з метою виправлення їх негативних якостей та отримання професійної освіти. Японські вчені розуміють, що для усунення (зменшення) злочинності недостатньо застосовувати жорсткі кримінальні покарання. А міри безпеки, які в літературі характеризуються як захистні, виховні, виправні, лікувальні, котрі доповнюють чи заміняють кримінальні санкції з метою попередження суспільної небезпеки є соціально підтримуваними та дієвими в напрямку зменшення злочинності. Міри безпеки можуть і повинні застосовуватися до наступних об’єктів: визначених категорій делінквентних неповнолітніх, жінкам (окремим категоріям), умовно засудженим, особам звільненим із місць позбавлення волі.

М Е Т О Д И Ч Н І Р Е К О М Е Н Д А Ц І Ї І П Л А Н И

П Р О В Е Д Е Н Я П Р А К Т И Ч Н И Х З А Н Я Т Ь

Вивчення кримінального права України слід почати з уважного ознайомлення з програмою курсу „Кримінальне право” для студентів ОНЮА і цими методичними рекомендаціями, завданнями і планами практичних занять.

Вивчення розділів (тем) курсу повинно ґрунтуватися на знанні чинного кримінального законодавства – Кримінального кодексу України (далі – КК). Вивчення конкретного виду злочину (і його складу) за спеціальною літературою повинно бути нерозривно пов’язано і відбуватися паралельно з вивченням відповідних норм КК.

Слід мати на увазі, що з метою вдосконалення чинного кримінального законодавства до нього можуть вноситися зміни та доповнення, за якими необхідно спостерігати і оперативно вносити до своїх текстів КК.

Окрім чинного кримінального законодавства потрібно вивчати постанови Пленуму Верховного Суду про практику застосування законодавства про відповідальність за певні категорії злочинів чи окремі види злочинів. Такі постанови публікуються в журналах „Право України”, „Вісник Верховного Суду України”, а також в систематизованих збірниках: „Збірниках постанов Пленуму Верховного Суду України”. Необхідно вивчити також судову практику з конкретних справ, матеріали якої публікуються в журналі „Право України” та інших юридичних виданнях.

Під час вивчення цього курсу студенти повинні пам’ятати, що норми Загальної та Особливої частин кримінального права перебувають у неразривному зв’язку.

Загальна частина містить положення, які стосуються усіх злочинів, передбачених Особливої частиною, а саме: підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину, відповідальність за закінчений і незакінчений злочин, співучасть у злочині, поняття та систему покарань, загальні засади призначення покарання, підстави та порядок застосування примусових заходів медичного та виховного характеру і т. ін.

Особлива частина в її практичному застосуванні потребує при притягненні особи до кримінальної відповідальності за вчинений злочин досліджувати норми Загальної частини. Наприклад, обов’язково необхідно встановити чи має винна особа ознаки суб’єкта злочину – осудність, досягнення встановленого законом віку (розділ IV Загальної частини КК).

Тільки комплексне вивчення питань курсу із урахуванням повної відповідності та узгодженості норм Загальної та Особливої частин кримінального права може забезпечити успішне вивчення курсу.

З метою кращого засвоєння конкретних видів злочинів, які утворюють зміст того чи іншого розділу Особливої частини кримінального права, рекомендовано дотримуватись певної послідовності під час їх вивчення:

а) місце даного виду (складу) злочину в системі Особливої частини кримінального права;

б) з’ясування поняття (визначення) конкретного злочину відповідно з кримінальним законом;

в) юридичний аналіз складу даного злочину (аналіз об’єкту, об’єктивної сторони, суб’єкту, суб’єктивної сторони);

г) види цього злочину (частини статей КК);

д) відмежування досліджуваного злочину від суміжних складів.

З’ясування поняття конкретного злочину передбачає запам’ятовування і відтворення його основного змісту та вміння студента вказати на його суттєво необхідні (конструктивні) ознаки. Так, під час визначення поняття розбою необхідно вказати, що це напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства. Особливої уваги потребує юридичний аналіз складу конкретного злочину, оскільки студенти, як свідчить досвід, саме тут допускають велику кількість помилок. До найбільш розповсюджених належать наступні:

1. Характеристика об’єктивної сторони часто дається поверхово, без глибокого аналізу усіх ознак. Іноді студенти не відмежовують матеріальні і формальні склади злочинів, в результаті чого до змісту об’єктивної сторони формальних складів злочинів в якості обов’язкових ознак включаються наслідок і причинний зв’язок.

2. До суттєвих недоліків, що мають місце під час аналізу суб’єктивної сторони, належить змішування окремих форм вини. В ряді випадків студенти мають труднощі під час відмежування інтелектуального елементу вини від вольового. Особливо часто студенти замість розкриття змісту умислу чи необережності щодо даного конкретного складу злочину обмежуються відтворенням їх визначення, що міститься в ст. ст. 23–25 КК. Серйозну увагу потрібно звертати на існуючі в науці кримінального права склади злочинів з так званою змішаною (подвійною, складною) формою вини. В тих випадках, коли законодавець в якості обов’язкових ознак або кваліфікуючих обставин передбачає певний мотив і мету злочину, під час аналізу суб’єктивної сторони їх необхідно розкрити.

3. Говорячи про суб’єкта злочину, студенти іноді забувають положення ст. 22 КК, яка визначає вік, із досягненням якого можлива кримінальна відповідальність за даний вид злочину. В необхідних випадках потрібно назвати і розкрити ознаки спеціального суб’єкту (ч. 2 ст. 18 КК).

4. Під час аналізу кваліфікуючих ознак злочину студенти часто лише перераховують їх, тоді як потрібно розкрити зміст кваліфікуючих ознак досліджуваного злочину.

Студентам рекомендовано під час вивчення Особливої частини кримінального права України досліджувати історію становлення кримінально-правових норм України та порівнювати їх з кримінально-правовими нормами закордонних держав.

ПЛАНИ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ ДЛЯ

ЦГЮ, САФ, ФА, СПФ, МПВ та ЮЖ

Тема 1. Поняття, завдання, функції, принципи кримінального права. Система кримінального права. Наука кримінального права

(САФ, ЦГЮ, ФА, СПФ, МПВ та ЮЖ – на самостійне вивчення з виконанням самостійної роботи)

  1. Поняття та предмет кримінального права як галузі права, учбової дисципліни, науки.

  2. Завдання та функції кримінального права, як галузі права.

  3. Принципи кримінального права.

  4. Система кримінального права.

  5. Наука кримінального права та її співвідношення зі суміжними науками.

Тема 2. Кримінальний закон

(ЦГЮ, ФА, СПФ – 4 ГОДИНИ, МПВ та ЮЖ, САФ – 2 години)

ЗАНЯТТЯ №1

  1. Поняття, ознаки та значення кримінального закону.

  2. Структура та система кримінального закону.

  3. Поняття та структура кримінально-правової норми.

  4. Поняття та значення тлумачення кримінального закону.

Завдання:

1. Випішить до конспекту 3 – 4 статті Загальної частини КК та обґрунтуйте їх належність до цієї частини КК;

2. Випішить до конспекту 3 – 4 статті Особливої частини КК та обґрунтуйте їх належність до цієї частини КК.

3. Знайдіть 2 – 3 статті, які містять декілька частин, випишіть до конспекту визначення частини;

4. Знайдіть та випишіть до конспекту 4 – 5 кримінально-правових норми, які містять різні види диспозицій та санкцій.

ЗАНЯТТЯ №2

  1. Загальні положення щодо дії кримінального закону у часі.

  2. Зворотна сила кримінального закону.

  3. Принципи дії кримінального закону у просторі та за колом осіб.

  4. Видача осіб, які вчинили злочин (екстрадиція).

Задача № 1

Л. і Х. за вчинення хуліганства, пов’язаного з опором представнику влади, були засуджені 18 серпня 2001 р. за ч.2 ст.206 КК 1960 р. відповідно до 3 років позбавлення волі та до 2 років 6 місяців позбавлення волі. На вирок суду вони подали апеляцію з клопотанням зменшити їм міру покарання, яка була розглянута у вересні 2001 р.

Яке рішення має прийняти апеляційний суд?

Задача №2

Ч., який як особа без громадянства постійно проживав в Україні, поїхав до Румунії, де вчинив вбивство через необережність. Оскільки в Румунії не змогли притягти Ч. до кримінальної відповідальності й він повернувся в Україну, то правоохоронні органи Румунії звернулися до України з проханням про видачу Ч.

Варіант: Ч. був громадянином Росії.

Як слід вирішити справу?

Задача № 3

Громадянин України Щ. гостював у родичів у Кракові, де в ресторані заподіяв громадянину Польщі умисне тяжке тілесне ушкодження. В Польщі він затриманий не був і повернувся додому.

Варіант: Щ. був громадянином Росії і вчинив у Кракові умисне вбивство, після чого повернувся до України.

Як має вирішуватися питання про відповідальність Щ.?

Задача № 4

П., який не мав громадянства, відбув у Росії покарання за хуліганство і переїхав до України, де знову вчинив хуліганство, що супроводжувалось особливою зухвалістю. Дії П. було кваліфіковано за ч.3 ст.269 КК за ознакою попередньої судимості за такий злочин. П. оскаржив вирок як такий, що суперечить положенням КК України про відповідальність за злочин, вчинений за межами України, Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про громадянські й політичні права.

Як слід вирішити справу?

Тема 3. Поняття злочину та його види

(САФ, ЦГЮ, ФА, СПФ, МПВ та ЮЖ – 2 години).

  1. Поняття злочину за кримінальним правом України.

  2. Ознаки злочину.

  3. Поняття та ознаки малозначного діяння (ч. 2 ст.11 КК України).

  4. Види злочинів.

Завдання:

1. Ознайомтеся з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 28.05.2004 р. № 9 „Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кримінального законодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від 22.05.2003р. „Про податок з доходів фізичних осіб”. Визначте у конспекті 1) принцип визначення неоподатковуваного мінімуму, що використовується для кваліфікації злочинів; 2) розмір неоподатковуваного мінімуму на поточний рік, що використовується для кваліфікації злочинів.

2. Розгляньте ст.185 КК та ст.51 КпАП, а також ст.296 КК та ст.173 КпАП, складіть та запишіть до конспекту характеристику відмінностей адміністративного правопорушення та злочину.

3. Випишіть до конспекту по 3 статті КК України, які містять: 1) злочини невеликої тяжкості; 2) середньої тяжкості; 3) тяжкі злочини та 4) особливо тяжкі злочини.

Задача № 1

Б., який відбував покарання за крадіжку чужого майна, щойно звільнився з місць позбавлення волі й повертався додому потягом. На одній із станцій до вагона зайшла жінка з корзиною свіжих огірків, які вона везла на ринок. Б. таємно викрав три огірки. Його було засуджено за крадіжку чужого майна. Б. оскаржив вирок, посилаючись на те, що його дії лише формально містять ознаки крадіжки. Апеляційний суд відмовив у задоволенні скарги, оскільки Б. має непогашену судимість за тотожний злочин.

Чи правильно судом вирішено справу?

Задача № 2

Громадянка С. займалася лікувальною діяльністю вдома без спеціального дозволу і не маючи належної медичної освіти. В результаті цієї діяльності громадянин П. отримав тяжке отруєння медикаментами.

Ознайомтеся із ст. 138 КК. Чи володіє вчинене діяння всіма ознаками злочину?

Задача № 3

Сторож Г. недбало виконував свої обов’язки з охорони будівельного складу сільськогосподарського кооперативу, під час чергування часто спав, відлучався з об’єкта. Цим скористався З., який викрав зі складу будівельні матеріали на суму 550 гривень.

Ознайомтеся із ст. 185, 197 КК. Чи є дії Г. та З. злочинними?

Задача № 4

Підсобний робочий П. під час роботи на продовольчому складі викрав 6 кілограм муки вартістю 75 грн.

Ознайомтеся із ст. 185 КК. Чи утворює вчинене П. діяння злочин?

Тема 4. Кримінальна відповідальність та її підстава

(САФ, ЦГЮ, ФА, СПФ, МПВ та ЮЖ – 2 години)

  1. Поняття кримінально-правового відношення. Об’єкт, суб’єкт, зміст кримінальних правовідносин.

  2. Юридичні факти у кримінальному праві.

  3. Поняття та форми реалізації кримінальної відповідальності.

  4. Межі та стадії кримінальної відповідальності.

  5. Підстава кримінальної відповідальності

Завдання:

1. Письмово проаналізуйте значення події в кримінальному праві.

2. Складіть схему співвідношення стадій кримінальної відповідальності та стадій кримінального процесу.

Задача № 1

Рядовий П. проходив строкову воєнну службу. Під час новорічних свят він здійснив самовільне залишення військової частини тривалістю 2 доби та 11 годин, за що був притягнений до кримінальної відповідальності.

Під час судового засідання захисник заявив клопотання про припинення кримінальної справи за відсутністю в діянні складу злочину, у зв’язку з тим, що скоєне П. діяння формально містить ознаки злочину, передбаченого ч.1 ст.407 КК, але внаслідок своєї малозначності не становить суспільної небезпеки.

Чи обґрунтоване клопотання захисника?

Задача № 2

Художник Г. у вересні 2001р. виготовив кліше для друкування гривень номіналом 20 гривень. Після цього він запропонував З. виготовити прес для друкування підроблених гривень. Той виготовив і передав Г. прес. У кінці жовтня 2001р. Г. у себе на квартирі надрукував 10 банкнот на суму 200 гривень і наступного дня розплатився ними за покупки в магазині, але касир виявила, що гривні підроблені, і Г. було затримано.

Ознайомтеся із ст. 190, 199 КК. Чи підлягають кримінальній відповідальності Г. й З.?

Задача № 3

Н., не зареєстрований як суб’єкт підприємницької діяльності, за виконання робіт з ремонту квартири П. отримав від нього 5 тис. доларів США.

Ознайомтеся із ст. 202 КК. Чи підлягає Н. кримінальній відповідальності?

Задача № 4

Н. домовився з К. продати тому належну йому квартиру за 25 тис.доларів США. Оскільки угоди купівлі-продажу за валюту між громадянами чинним законодавством заборонені, у договорі купівлі-продажу квартири була вказана її вартість у гривнях, але фактично занижена в 10 разів для того, щоб меншим був розмір державного мита за нотаріальне оформлення зазначеного договору. Фактично за куплену квартиру К. заплатив Н. 25 тис.доларів США. Державне мито за домовленістю сплачував Н.

Ознайомтеся зі ст.ст.192, 212 КК. Чи мають нести кримінальну відповідальність Н. і К.?

Тема 5. Склад злочину та його види

(САФ, ЦГЮ, ФА, СПФ, МПВ та ЮЖ – 2 години)

  1. Поняття та значення складу злочину.

  2. Функції складу злочину.

  3. Елементи та ознаки складу злочину.

  4. Види складу злочину.

  5. Співвідношення понять злочину та складу злочину.

Завдання:

  1. Випишіть до конспекту з Особливої частини КК України 3 приклади злочинів з основним складом.

  2. Випишіть до конспекту з Особливої частини КК України 3 приклади злочинів з обтяжуючими обставинами.

  3. Випишіть до конспекту з Особливої частини КК України 3 приклади злочинів з пом’якшуючими обставинами.

  4. Знайдіть та випишіть до конспекту з Особливої частини КК України по 3 приклади злочинів з простим складом та складені.

  5. Знайдіть та випишіть до конспекту по 3 приклади злочинів з матеріальним, формальним та усіченим складом.

Задача № 1

К., раніше судимий за крадіжку, який ніде не працював, пиячив, жив на випадкові заробітки, а також на кошти, одержувані від збирання й здачі пляшок, вкрав у громадянки Ф. праску вартістю 240 гривень, яка знаходилась на балконі її квартири.

Ознаки яких кваліфікованих видів передбаченого ст.185 КК складу злочину є в діях К.?

Задача № 2

П. протягом шести років не сплачувала квартирної плати, заборгувавши за цей час суму, що перевищує 800 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Ознайомтеся із ст. 192, 212 КК. Чи є дії П. злочином?

Задача № 3

С., працюючи начальником управління капітального будівництва виробничого об’єднання, шляхом зловживання службовим становищем привласнив у грудні 2001 р. 1,43 куб.м. лісоматеріалів вартістю 350 гривень, а в січні 2002 р. – 150 листів шиферу вартістю 1 650 гривень..

Ознайомтеся із ст. 191 КК. Чи є дії С. кримінально караними?

Задача № 4.

Лікар-хірург П., який працював старшим судновим лікарем плавбази, під час її перебування в плаванні зробив за грошову винагороду операції переривання вагітності 4 жінкам – членам екіпажу і працівникам переробних цехів. Наказом головного лікаря медсанчастини „Азоврибпрому” заборонялось проведення планових абортів у морі. Вагітних жінок, згідно з цим наказом, слід було списувати на берег. Медичних протипоказань для проведення аборту в жінок не було.

Чи є в діях П. склад злочину, передбаченого ст.134 КК України?

Тема 6. Об’єкт злочину

(САФ, ЦГЮ, ФА, СПФ, МПВ та ЮЖ – 2 години).

  1. Поняття та значення об’єкту злочину.

  2. Види об’єктів злочину.

  3. Поняття та значення предмету злочину.

  4. Співвідношення предмету та об’єкту злочину.

Завдання:

  1. Проаналізуйте ст.201 КК України: визначте родовий, видовий, безпосередній (основний і додатковий – якщо вони є), предмет (якщо він визначений у статті).

  2. Випишіть до конспекту 4 приклада кримінально-правових норм, які мають у собі вказівку на предмет злочину в якості обов’язкової ознаки складу злочину.

  3. Випишіть до конспекту 3 приклади кримінально-правових норм, які містять у собі вказівки на поведінку потерпілого.

Задача № 1

Ч. був звинувачений у підробці грошей. Він виготовив 3 грошові купюри, номіналом 100 гривень кожна. Маючи на увазі, що його знайомий З., продавець у крамниці, має поганий зір, Ч. збув йому підроблені гроші за продукти.

У судовому засіданні захисник Ч. не погодився з кваліфікацією цього діяння, мотиву ваші це тим, що підробка була настільки грубою, що для її визначення не потрібні були будь-які спеціальні дослідження, тим більше Г. в той же день виявив, що гроші, які він отримав від Ч., є підробленими та намагався їх йому повернути. Адвокат подав клопотання про кваліфікацію скоєного як шахрайство (ст.190 КК), а не виготовлення та збут підроблених грошей (ст.199 КК), тому що виготовлені шляхом грубої підробки грошові знаки не мали змоги потрапити до грошового обігу та могли бути використані лише задля обману громадян.

Визначить об’єкт посягання та пояснить, чи підлягає задоволенню клопотання адвоката?

Задача № 2

М., працюючи на автонавантажувачі, на порушення інструкції з техніки безпеки навантажив і почав перевозити по території меблевого комбінату негабаритний вантаж, частина якого впала на одного з учнів професійно-технічного училища, які були на комбінаті на екскурсії, заподіявши йому тяжке тілесне ушкодження. Судом М. було засуджено за ч.2 ст.286 КК.

Ознайомтеся із ст. 271, 286 КК. Чи правильно суд визначив об’єкт вчиненого М. злочину?

Задача № 3

Співробітниками СБУ при виїзді з Київської області були затримані Г. та П., які намагалися контрабандним шляхом вивезти за межі України більш ніж 50 ікон, які мають історичну та культурну цінність.

Ознайомтеся із ст.201 КК. Визначить об’єкт та предмет злочину, який скоїли Г. та П.

Задача № 4

Ведучий однієї з телевізійних програм С., проводячи журналістське розслідування, виявив, як йому здавалось, керівників організації, яка здійснювала незаконну торгівлю вогнепальною зброєю. Через декілька днів після оголошення цього факту по телебаченню, С. знайшов у своєму робочому кабінеті записку з погрозами його життю та життю його близьких. Через деякий час невідомі особи зачинили С. у його власній машині та почали бити по автомобілю металевими прутами, знешкодивши його.

Ознайомтеся із ст.ст.129, 171, 194 КК. Визначить об’єкт, предмет та засоби цього злочину.

Тема 7. Об’єктивна сторона складу злочину

(МПВ та ЮЖ – 2 години; ФА, СПФ, САФ, ЦГЮ – 4 години)

Заняття №1

  1. Поняття та значення об’єктивної сторони злочину.

  2. Ознаки об’єктивної сторони складу злочину

  3. Поняття та форми діяння (дії чи бездіяльності). Умови кримінальної відповідальності за бездіяльність.

  4. Поняття суспільно-небезпечних наслідків та їх види.

Завдання:

  1. Письмово проведіть розмежування понять матеріального, формального та усіченого складів злочину. Наведіть приклади.

  2. Знайдіть в КК України та випішить 4 приклади норм, що передбачають відповідальність за бездіяльність.

Задача № 1

Бригада швидкої допомоги районної лікарні одержала одночасно три виклики із сіл району. Лікар І. Вирішила спочатку поїхати у найвіддаленіше село, а потім, повертаючись назад, заїхати в інші. Дорогою автомобіль зіпсувався, сталася затримка. Коли бригада через 2 години прибула до другого хворого, той уже помер. Судово-медична експертиза засвідчила, що коли б хворому було надано допомогу протягом години після виклику, його життя було б врятоване.

Ознайомтеся із ст. 139 КК. Якою має бути кримінально-правова оцінка дій І.?

Задача №2

І., зайшовши у ресторан, побачив там П., який танцював зі своєю знайомою. І. був у неприязних стосунках з П. Вихопивши пістолет, І. з відстані 7 метрів тричі вистрілив у П., заподіявши тому смертельні поранення. Вироком суду дії І. були кваліфіковані за п.5 ч.2 ст.115 КК.

Чи правильно судом визначено спосіб вчинення злочину?

Задача № 3

С. розбивши вікно, проник в квартиру М., заволодівши майном на суму 7000 тис.грн, сховався.

Ознайомтеся із ст. 185 КК. Вкажіть ознаки об'єктивної сторони і їх значення для кваліфікації дій С.

Задача № 4

П. та С., відпочиваючи на березі ріки, поспорили, хто з них скоріше перетне ріку. Десь на середині ріки С. зрозумів, що плити більше не може, бо його ноги були зведені судорогою. Він почав кликати П. на допомогу. Однак останній, не звертаючи уваги на заклики про допомогу, поплив на протилежний беріг. С. після декількох закликів потонув.

П. пояснив, що він не надав допомоги С., тому що сам не дуже добре вміє плавати, крім того С. був великим чоловіком і П. побоювався, що не зможе надати допомогу й сам потоне.

Чи становить бездіяльність П. об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст.135 КК?

Заняття №2

  1. Причиновий зв’язок як ознака об’єктивної сторони злочину, його поняття та значення в кримінальному праві України.

  2. Теорії причинно-наслідкового зв’язку в кримінально-правовій доктрині.

  3. Факультативні ознаки об’єктивної сторони

Завдання:

  1. Випишіть до конспекту теорії причинового наслідкового зв’язку, та тезисно визначте їх загальні положення.

  2. Випишіть до конспекту з Особливої частини КК по 3 приклади кримінально-правових норм, в яких факультативні ознаки об’єктивної сторони злочину набувають значення:

а) обов’язкових ознак складу злочину;

б) кваліфікуючих ознак злочину.

Задача № 1

В день проведення виборів міського голови Г., знаючи, що його батьки будуть голосувати за представника опозиційних сил, зачинив їх у квартирі, яка знаходилась на 7 поверху, попередньо вимкнув телефон, а сам пішов на вибори. Повернувся він додому об 11 годині вечора того ж дня.

Чи має вплив час вчинення діяння Г. на кваліфікацію за ст.157 КК України?

Задача № 2

Г. і В. вночі проникли в магазин ТОВ „Ірис”, зв’язали сторожа К., який спав у магазині, і викрали товарів на суму 18 тис.грн.

Ознайомтеся зі статтями 185 та 186 КК, яким способом було вчинено розкрадання чужого майна?

Задача № 3

А. та І., перебуваючи в стані сп’яніння, із хуліганських спонукань побили З. кулаками й ногами, заподіявши йому перелом кісток носа з розривом хряща (середньої тяжкості тілесні ушкодження) і численні синці обличчя й тулуба. Від гострого малокров’я, спричиненого тривалою і значною носовою кровотечею внаслідок захворювання крові – порушення її згортання (гемофілія), З. помер.

Чи є причиновий зв’язок між діями А. та І. і смертю З.?

Задача № 4

Чергова по переїзду Б., не закривши шлагбаум, пішла до службового будинку дзвонити черговому по станції для з'ясування причин затримки швидкого пасажирського поїзда. В цей час на переїзді автомашина зіткнулася з маневровим тепловозом. В результаті аварії водій автомашини загинув.

Чи знаходяться дії Б. в причинному зв'язку з наслідками, що наступили? Ознаймтеся із ст.276 КК. Чи підлягає Б. кримінальній відповідальності?

Тема 8. Суб’єкт злочину

(ФА, ЦГЮ, МПВ та ЮЖ – 2 години; СПФ, САФ - 4 години)

Заняття №1

  1. Поняття, ознаки та значення суб’єкта злочину.

  2. Фізична особа, як ознака суб’єкту

  3. Поняття та критерії осудності та неосудності.

  4. Поняття та правові наслідки обмеженої осудності.

Завдання:

  1. Випишіть до конспекту 4 приклади норм КК, де суб’єкт є загальним.

  2. Розмежуйте поняття суб’єкт злочину та особа злочинця.

Задача № 1

С. знаходився у неприязних стосунках з А. й тому нацькував на нього собаку. В наслідок нападу собаки А. отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Визначить суб’єкта злочину?

Задача № 2

Під час слідства було встановлено, що ЗАТ «Світанок» на протязі 10 місяців умисно не сплачувало податки, збори, інші обов’язкові платежі, які входять до системи оподаткування, яка встановлена законом, що в підсумку склало 24 тис. гривень.

Чи підлягає ЗАТ «Світанок» кримінальної відповідальності?

Задача № 3

В., який систематично пиячив протягом 10 років і ображав дружину, вкотре прийшов додому п’яним. Як завжди, він почав її ображати, вдарив у голову. Через систематичне знущання чоловіка у його дружини виник стан сильного душевного хвилювання і вона вдарила його в груди ножем, яким у цей момент чистила огірок. Ніж ушкодив серце, чоловік помер. Дружину В. засуджено за умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання. Адвокат оскаржив вирок, вважаючи, що злочин вчинено в стані неосудності.

Чи підлягає скарга задоволенню?

Задача № 4

За вбивство при перевищенні меж необхідної оборони Б. було засуджено до 1 року виправних робіт. До набрання вироком чинності Б. захворів на психічне захворювання, яке позбавило його можливості усвідомлювати свої дії, і був направлений на лікування. Через 2 роки він вилікувався.

Чи повинен Б. відбувати призначене йому вироком суду покарання?

Заняття №2

    1. Поняття віку кримінальної відповідальності. Загальний, зменшений та збільшений вік кримінальної відповідальності.

    2. Момент досягнення певного віку, його значення для визнання особи винною в скоєні злочину.

    3. Поняття та види ознак спеціального суб’єкта злочину.

    4. Кримінальна відповідальність за злочини, скоєні в стані сп’яніння: види сп’яніння, їх вплив на відповідальність особи.

Завдання:

  1. Випишіть у конспект 3 кримінально-правових норми, які передбачають настання кримінальної відповідальності з 16 років.

  2. Випишіть у конспект 3 кримінально-правових норми, які передбачають настання кримінальної відповідальності з 14 років.

  3. Випишіть у конспект 3 кримінально-правові норми, які які вказують на підвищенний вік кримінальної відповідальності.

  4. Випишіть до конспекту 3 приклади норм КК, де суб’єкт є спеціальним.

Задача №1

Г. у день свого 14-річчя, 3 вересня 2004р., біля 22 годин 45 хвилин, вчинив грабіж. Чи досяг Г. віку кримінальної відповідальності?

Задача №2

Ш., 14 років, неодноразово вчиняв кишенькові крадіжки у міському транспорті. Під час нової крадіжки, він був затриманий працівниками міліції. На своє виправдання він заявив, що йому ще не має 16 років, тому він не відповідає за скоєне.

З якого віку особа підлягає кримінальній відповідальності за крадіжку (ст.185 КК)?

Задача № 3

К. 23 травня 2004р. о 23 годині 50 хвилин вчинив угон річкового судна (ч.1 ст.278 КК України), а 24 травня 2004р. йому виповнилося 14 років.

Чи підлягає К. кримінальної відповідальності?

Задача № 4

15-річний К. забрався до кабіни чужого автомобіля та вирішив на ньому покататися. При керуванні автомобілем він не побачив попереджувального знака про крутий поворот та в’їхав у бетонний столб. Машина була розбита, К. отримав переломи.

Якою має бути кримінально-правова оцінка дій К.? Ознайомтеся із ст.ст.194, 196, 289 КК.

Варіант 1: К. скоїв аварію, під час якої було тяжко травмовано трьох громадян.

Варіант 2: К. смертельно травмував одного громадянина.

Ознайомтеся із ст.ст.119, 121, 286 КК.

Тема 9. Суб’єктивна сторона складу злочину

(САФ, МПВ та ЮЖ, ЦГЮ, ФА, СПФ – 4 години)

Заняття № 1

  1. Поняття та значення суб’єктивної сторони складу злочину.

  2. Поняття та форми вини.

  3. Поняття та види умислу.

  4. Поняття та види необережної форми вини.

Завдання:

  1. Випишіть до конспекту 3 приклади кримінально-правових норм, які містять вказівку на прямий умисел.

  2. Випишіть до конспекту 3 приклади кримінально-правових норм, які містять вказівку на непрямий умисел.

  3. Випишіть до конспекту 3 приклади кримінально-правових норм, які містять вказівку на необережну форму вини, вкажіть вид необережності.

Задача № 1

Н. та П., знаходячись у квартирі Н., вживали спиртні напої. Коли напої закінчилися, Н. почав вимагати від П. піти за додатковою порцією. На відмову П. Н. відповів побиттям в області голови, шиї, грудей. Зупинився він лише тоді, коли задзвонив телефон. Внаслідок отриманих травм П. помер.

Ознайомтеся із ст.ст.115, 121 КК. Вирішить питання про суб’єктивну сторону злочину.

Задача № 2

С., вирішивши вбити Р., забіг за ним до приміщення банку, де знаходилися ще 14 осіб, та кинув гранату. Внаслідок його дій 5 чоловік загинуло, 7 отримали тілесні ушкодження.

Ознайомтеся із ст.ст.115, 121 КК. Вирішить питання про суб’єктивну сторону злочину.

Задача № 3

Знаходячись на дискотеці, З. посварився з раніш незнайомими йому С. та П. Після закінчення дискотеки С. та П. відвели З. у двір дому та сильно побили його, завдав декілька ударів арматурними прутами по голові. Внаслідок заподіяних травм З. помер.

Ознайомтеся із ст.ст.115, 121 КК. Визначте форму та вид вини, з якою діяли винні.

Задача № 4

Г., яка працювала тренером з плавання в басейні „Олімпієць”, дала групі новачків – учням молодших класів – завдання і простежила, як вони зі спеціальними дощечками в руках спускалися до басейну. Потім вона на порушення встановлених правил проведення тренування новачків підійшла до колеги по роботі, випустивши з поля зору свою групу. Раптом почулися голосні крики дітей, які кликали на допомогу. Кинувшись у воду, один з тренерів підняв з дна басейну дівчинку з групи Г. Після надання першої допомоги дитину негайно було доставлено до реанімаційного відділення лікарні. Однак врятувати її не вдалося..

Чи повинна Г. відповідати за смерть дівчинки? Ознайомтеся із ст.137 КК.

Заняття № 2

1. Змішана (подвійна, складна) форма вини.

2. Казус, його відмінність від злочинної недбалості.

3. Факультативні ознаки суб’єктивної сторони

4. Поняття юридичної помилки та її правове значення.

5. Поняття та види фактичної помилки, її значення.

Завдання:

  1. Випишіть до конспекту 5 прикладів кримінально-правових норм, які містять змішану форму вини.

  2. Випишіть до конспекту 3 приклади кримінально-правових норм, які містять вказівку на мотив злочину.

  3. Випишіть до конспекту 3 приклади кримінально-правових норм, які містять вказівку на мету злочину.

Задача № 1

Г., яка працювала прибиральницею у дитячому садку, закінчив роботу та уходячи додому, забула виключити електроплитку, внаслідок чого будинок дитячого садку згорів.

Ознайомтеся із ст.196 КК. Визначте форму та вид вини.

Задача № 2

С., керуючи автомобілем, пересувався вулицями міста з перевищенням швидкості, розраховуючи на те, що у випадку необхідності він, як водій з 16-річним стажем, встигне загальмувати. Він не впорався з керуванням та здійснив наїзд на З.

Ознайомтеся із ст.286 КК.Визначте форму та вид вини.

Задача № 3

В. із хуліганських спонукань вдарив Ш. в обличчя. Від удару Ш. впав та вдарився головою об бордюр. Від отриманої травми Ш. помер у лікарні.

Ознайомтеся із ст.115, 119, 121, 122, 125 КК. Вирішить питання про суб’єктивну сторону злочину.

Задача № 4

П., мав неприязне ставлення до дільничого міліціонера. Знаючи, що останній буде повертатися додому з чергування о 22 годині, він чекав на нього у парадній його дома. О 22 годині 5 хвилин в дверях з’явилася фігура. П., вважаючи, що це дільничий, наніс декілька ударів металевим прутом по голові, рукам та ногам потерпілого. Вранці він зустрів дільничого у магазині. Тоді він узнав, що вчора в вечорі був вбитий сусід дільничого, який повернувся з відрядження.

Ознайомтеся із ст.ст.115, 348 КК. Проаналізуйте суб’єктивну сторону складу злочину.

Тема 10. Стадії скоєння умисного злочину

(САФ, ЦГЮ, ФА, СПФ, МПВ та ЮЖ – 2 години)

  1. Поняття та види стадій вчинення злочину.

  2. Готування до злочину, його ознаки. Відмежування готування до злочину від вияву наміру.

  3. Поняття та види замаху на злочин.

  4. Закінчений злочин. Особливості закінчення окремих складів злочинів.

  5. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця

Задача № 1

П. була затримана співробітником міліції Д. при продажу 2 мішків макової соломи наркоману. Вона запропонувала Д. залишити собі вилучені у неї 170 доларів США, протокол не складати і відпустити її, пообіцявши наступного дня передати ще 200 доларів США. Д. відмовився і повідомив про дії П. у прокуратуру.

Як слід вирішити дану справу? Ознайомтеся зі статтями 368 і 369 КК.

Задача № 2

Для того, щоб позбутися дружини і дочки, Г. виготовив вибуховий пристрій з годинниковим механізмом, поклав його у валізу з продуктами, котру ті брали з собою в Москву для родичів, і здав разом з іншими речами у вантажний відсік літака, яким дружина і дочка мали летіти з Києва до родичів. На борту літака було 168 пасажирів і 8 членів екіпажу. Пристрій мав спрацювати в той час, коли літак буде в повітрі. Проте, оскільки в аеропорту вантажники необережно кидали речі, у вибуховому пристрої було порушено електроконтакт і він не спрацював.

Ознайомтеся зі ст.115 КК. Яка стадія вчинення злочину в діях Г.?

Задача № 3

З метою заволодіти грошима П., Р. та К. вирішили отруїти її. Вони придбали отруту, яка призначалася для знищення гризунів, та К. дала її П. під виглядом ліків від шлункового захворювання. У П. почалася нудота, ніяких інших наслідків не було. Експертиза встановила, що порошок був непридатний для отруєння людини.

Чи підлягають Р. та К. кримінальній відповідальності?

Задача № 4

Прийшовши в будинок своєї колишньої дружини, К. погрожував їй розправою, а потім схопив ніж і завдав рукояткою удару по голові, заподіявши легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я. Потерпіла побігла в іншу кімнату, К. наздогнав її, звалив на підлогу і почав душити, питаючи: «Будеш жити зі мною, а то вб’ю?» Потерпіла стала плакати, просила не вбивати її, тому що діти залишаться сиротами. К. припинив свої дії і зі словами «Що я накоїв...», вийшов з кімнати.

Ознайомтеся із ст.ст.115, 125 КК. На якій стадії перервано вчинення злочин? Чи є в діях К. добровільна відмова від вчинення злочину?

Тема 11. Співучасть у вчиненні злочину

(МПВ та ЮЖ – 2 години; САФ, ЦГЮ, ФА, СПФ – 4 години)

Заняття № 1

  1. Поняття та значення співучасті.

  2. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки співучасті.

  3. Форми співучасті.

  4. Види співучасників, їх об’єктивні та суб’єктивні ознаки.

Задача № 1

Л.В., посварившись з Г. та його друзями, розповів про конфлікт своєму брату Л.Ю. і разом з ним повернувся на місце пригоди. Л.Ю. взяв з собою ніж, про що Л.В. не знав. Підійшовши до хлопців, що сиділи на лавці, Л.Ю. вдарив одного з них – І. Розпочалася бійка. Л.Ю. двічі вдарив Г. ножем в груди, а потім поранив З. Л.В. у цей час завдавав кулаками ударів пораненому Г. Від отриманих ножових поранень Г. у лікарні помер.

Чи є в діях Л.В. та Л.Ю. співучасть? Якщо є, то яка форма?

Задача № 2

Л., працюючи на залізничній станції, знав, що на запасному шляху стоїть склад з акумуляторними батареями і декілька вагонів цього складу неопломбовані. При виконанні своїх обов'язків він, проходячи поряд з цим складом, відмітив, що працівник цієї ж станції К. з одного вагону виносить два акумулятори. Вирішивши скористатися ситуацією, Л. також заліз в цей вагон і викрав акумуляторні батареї, при спробі збуту однієї з яких він був затриманий правоохоронними органами.

Чи можна Л. і К. визнати співучасниками злочину?

Задача № 3

Ш. підбурив неповнолітніх К. та Г. вчинити ряд крадіжок з квартир громадян на других поверхах будинків. При цьому К. або Г. влазили до квартир через кватирку вікна і передавали викрадені речі Ш. На час вчинення крадіжок К. і Г. не виповнилось 14 років.

Чи є в діях Ш. співучасть?

Задача № 4

П. проживала спільно з сином А. та його дружиною. У неї склалися неприязні взаємовідносини з невісткою і вона намагалася створити для тієї нестерпні умови: відмовляла в їжі, примушувала виконувати важку роботу, забороняла спілкуватись з сусідами і щоденно скаржилась на неї синові. Тому А. часто сварився з дружиною, бив її, а після чергової сварки застрелив з пістолета.

Чи можна П. визнати підбурювачем до вбивства?

Заняття № 2

  1. Підстави та межі відповідальності співучасників.

  2. Добровільна відмова при співучасті.

  3. Спеціальні питання співучасті.

  4. Поняття та види причетності до злочину.

Задача № 1

До Л., який ремонтував власний автомобіль, підійшли троє підлітків і запитали, чи не купить він у них за ціною вдвічі нижчою роздрібної колеса для автомобіля. Л. погодився. Підлітки на сусідній вулиці вночі зняли четверо коліс з автомобіля О., а наступного дня принесли їх Л., одержавши обумовлену суму грошей.

Якою має бути кримінально-правова оцінка дій Л. і підлітків?

Задача № 2

Перебуваючи у нетверезому стані, А. і В. вирішили «провчити» міліціонера П., який колись затримав їх за порушення громадського порядку. Зустрівши того на вулиці, вони почали його бити, а коли він упав, А. вихопив з кишені ножа і вдарив ним П. Від поранення останній помер. Встановлено, що ніж А. дав В. «на всякий випадок» за кілька хвилин до зустрічі з П. Сам він ударив потерпілого кілька разів рукою.

Чи є в діях А. ексцес виконавця?

Задача № 3

К. і Ш. наперед домовилися зробити крадіжку майна з квартири Б. Знаючи, що Б. з сім'єю на вихідні виїжджає на дачу, вони в суботній вечір за допомогою відмичок проникли в квартиру. Не включаючи світло, щоб не привертати увагу сусідів, почали шукати цінні речі. Зайшовши в одну з кімнат, К. знайшов старого, що прокинувся, який, як потім виявилось, був батьком Б. і не поїхав на дачу із-за того, що погано себе почував. Старий, злякавшись, став звати на допомогу. К. схопив металеву попільничку, що попалася під руку, вдарив нею старого в скроню. Потерпілий через декілька хвилин помер. Підбігши до Ш., К. велів йти і розповів про те, що трапилося. Захопивши ще деякі речі, злочинці сховалися. Викрадене майно поділили між собою.

Визначите форму співучасті в даному злочині. Хто повинен понести кримінальну відповідальність за умисне вбивство людини?

Задача № 4

Я. попросив водія автомобіля нафтобази І. вкрасти на базі й привезти йому за винагороду бочку бензину, а коли той за попередньою змовою зі сторожем нафтобази П. це зробив, Я. заплатив І. та П. 300 гривень. Місцевим судом Я. засуджено за ч.4 ст.27, ч.2 ст.185 КК України. В апеляційний скарзі Я. просив змінити кваліфікацію його дій, оскільки до вчинення крадіжки він підмовляв лише І., а про те, що той вчинив крадіжку за попередньою змовою з П., він дізнався лише тоді, коли І. разом з П. привіз викрадений бензин йому додому.

Яке рішення повинен прийняти апеляційний суд?

Тема 12. Множинність злочинів

(САФ, ЦГЮ, ФА, СПФ, МПВ та ЮЖ – 2 години)

  1. Поняття одиничного злочину, його види.

  2. Складні одиничні злочини.

  3. Поняття та форми множинності злочинів.

  4. Поняття, види та кваліфікація повторності злочинів.

  5. Поняття, види та кваліфікація сукупності злочинів.

  6. Поняття, види та кваліфікація рецидиву злочинів.

Завдання:

  1. Знайдіть в Особливій частині КК України та випишіть у конспект по 3 приклади кримінально-правових норм продовжуваних злочинів та триваючих злочинів.

  2. Знайдіть та випишіть до конспекту 2 кримінально-правові норми, які охоплюють повторність.

  3. Знайдіть та випишіть до конспекту 2 кримінально-правові норми, які охоплюють повторність лише в частині її співпадіння з рецидивом.

  4. Який рецидив має місце, якщо особа тричі скоїла необережний злочин, що потягнув загибель людей?

Задача №1

У приміщенні диспетчерської гаража між П., Щ. та Т. Виникла суперечка. Коли Щ. і Т. почали бити П., він схопив металеву заготовку (7 кг) і з метою вбивства обох наніс нею Щ. удар по голові, а коли той упав, двічі вдарив по голові Т. Від одержаних травм Щ. і Т. померли на місці події.

Скільки злочинів вчинив П.?

Задача № 2

К., ставши особою без певного місця проживання, вирішив здобувати собі засоби на прожиток шляхом розкрадання чужого майна у громадян на вокзалах і портах. 19 січня на вокзалі м. Києва викрав рюкзак з особистими речами у М.; 27 липня викрав валізу у Т. в морському порту Іллічевська. Всього таким чином їм було здійснено вісім крадіжок на території України не загальну суму 3,5 тис. гр.

Чи можна скоєне К. кваліфікувати як одиничний злочин?

Задача № 3

Ф. у складі групи за попередньою змовою вчинив крадіжку. Після закінчення досудового слідства набрав чинності закон про амністію, що поширювався на Ф. і передбачав звільнення його від кримінальної відповідальності. Через 2 тижні після звільнення від кримінальної відповідальності він украв в універмазі чоловіче пальто, вартість якого становила 1 260 гривень.

Чи мала місце в діях Ф. множинність злочинів? Яке кримінально-правове значення має для вирішення цього питання закон про амністію?

Задача № 4

К., працюючи водієм таксі, зґвалтував в машині громадянку Л. Потерпіла наступного дня заявила про той, що трапився в міліцію, а через декілька днів зрозуміла, що К. заразив її венеричною хворобою, про що повідомила слідчого.

Чи утворюють дії К. множинність злочинів?

Тема 13. Обставини, що виключають злочинність діяння

(ФА, СПФ, САФ, ЦГЮ – 4 години; МПВ та ЮЖ – 2 години)

Заняття № 1

  1. Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння.

  2. Необхідна оборона, як обставина, що виключає злочинність діяння.

  3. Перевищення меж необхідної оборони.

  4. Уявна оборона.

  5. Затримання особи, що вчинила злочин. Умови правомірності.

Задача № 1

П’яні А., Г. і П. близько 2-ї години ночі на вулиці порушували громадський порядок, кричали, лаялись. Міліціонер С., який ніс службу з охорони громадського порядку, почав вимагати, щоб вони припинили хуліганські дії. Але ті не лише не виконали його вимог, а почали з ним сперечатись, ображали його, висловлюючись при цьому нецензурними словами. С. умовляв їх розійтись. Хулігани продовжували на нього наступати, а Г. з блискучим предметом у руці наблизився впритул і робив спроби його схопити. С. відступав, продовжуючи вимагати від хуліганів припинити свої дії. Вбачаючи безпосередньо загрозу нападу і боячись, що хулігани заволодіють його зброєю, С., попередивши, що стрілятиме, зробив два попереджувальні постріли в повітря. У той момент, коли Г. ще раз спробував схопити С., останній вистрілив утрете і попав у А., який стояв поруч з Г. Від отриманого поранення А. у лікарні помер.

Якою має бути кримінально-правова оцінка дій С.?

Задача № 2

Неповнолітні З. та А. вночі у дворі будинку намагалися здійснити крадіжку ковпаків з коліс автомобіля Н., який перебував у своїй квартирі на другому поверсі будинку, і, почувши у дворі підозрілий шурхіт, двічі вистрілив з мисливської рушниці в напрямку З., наказавши йому підняти руки. Виконавши цю вимогу, той почав просити Н. не стріляти, оскільки він нічого не зробив. Але Н. ще двічі вистрілив у З., який стояв з піднятими руками, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя у момент заподіяння.

Чи можна вважати, що Н. діяв у стані необхідної оборони?

Задача № 3

С. почув уночі, що хтось ходить по горищу його будинку. Він зарядив рушницю, вийшов на подвір’я і крикнув: «Хто там?». Невідомий зіскочив з горища і сховався за рогом будинку, а потім кинувся на С. Останній вистрілив у нього і вбив. Убитим виявився Ф., неодноразово раніше судимий за крадіжки.

Чи є в діях С. перевищення меж необхідної оборони?

Заняття №2

  1. Поняття обстановки крайньої необхідності та умови правомірності (підстави та склад) завдання шкоди у стані крайньої необхідності.

  2. Фізичний та психічний примус.

  3. Поняття виконання наказу або розпорядження.

  4. Поняття діяння, пов’язане з ризиком (виправданий ризик).

  5. Поняття виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації

Задача № 1

І., К. і Б., які відбували покарання за тяжкі злочини, вдерлися до медпункту колонії, де захопили як заручниць двох медсестер. Погрожуючи загостреними металевими штирями, вони поставили вимогу надати їм зброю з набоями та автомобіль. Переговори із злочинцями нічого не дали, вони почали знущатись над заручницями, заподіявши одній з них тяжке поранення. Тоді за наказом керівника оперативної групи були викликані снайпери, які застосували зброю, внаслідок чого двоє злочинців були вбиті, а третій поранений.

Чи є в даному випадку обставини, що виключають злочинність діяння?

Задача № 2

К., М., Щ. і Б. проживали в одній кімнаті в гуртожитку. М. часто в нетверезому стані скандалив. 8 березня він намагався затіяти бійку з Б., але той пішов з гуртожитку. Тоді М. викинув на вулицю ліжка Б. і Щ. К. зробив зауваження М. і запропонував поставити ліжка на місце. У відповідь той схопив сковорідку і вдарив нею К. у підборіддя, збив його з ніг, а потім завдав декількох ударів по обличчю. Останній намагався вибігти на вулицю, але М. перегородив шлях, схопив з плити кухонного ножа і рукояткою вдарив К. по голові. Той відштовхнув від себе М., схопив сокирище, яке лежало біля плити, і завдав ним двох ударів М., заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження.

Якою має бути кримінально-правова оцінка дій цих осіб?

Задача № 3

До таксі, що стояло на зупинці, підійшов п’яний Г. і почав вимагати висадити з машини пасажира К., а його відвезти в протилежному напрямку. При цьому він нецензурно лаявся, розмахував перед очима К. запаленою цигаркою, пропалив рукав його піджака, у грубій формі наполягав на своїх вимогах. К. через відкрите бокове вікно кабіни відштовхнув Г., який упав і, вдарившись головою об асфальт, дістав тяжке тілесне ушкодження.

Чи підлягає К. кримінальній відповідальності?

Тема 14. Звільнення від кримінальної відповідальності

(САФ, ЦГЮ, ФА, СПФ, МПВ та ЮЖ – 2 години)

  1. Поняття та правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності.

  2. Види звільнення від кримінальної відповідальності.

  3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям.

  4. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.

  5. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки.

  6. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки.

  7. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Задача № 1

В. познайомився в ресторані "Маяк" з А. і увечері проводжав її додому на своїй машині. Зупинившись на пустинній вулиці, він запропонував їй вступити з ним в статевий зв'язок, на що отримав рішучу відмову. До того ж А. додала, що у неї є номер телефону В., по якому вона подзвонить і розповість про все його дружині. Злякавшись, В. вирішив розправитися з А. Коли вона вийшла з машини біля свого будинку, він наздогнав її в під'їзді і почав душити. А. благала відпустити її, оскільки у неї малолітня дитина і мати-інвалід. В. відмовився від доведення злочину до кінця.

Вирішуючи питання про припинення кримінальної справи щодо В., слідчий вказав в ухвалі, що В. "підлягає звільненню від кримінальної відповідальності".

Чи можна добровільну відмова від доведення злочину до кінця віднести до підстав звільнення від кримінальної відповідальності? Яка різниця в поняттях "звільняється від кримінальної відповідальності" і "не підлягає кримінальній відповідальності"? Яке формулювання необхідно застосувати слідчому, приймаючи рішення про притягання В. до відповідальності?

Задача № 2

Проживаючи в одній комунальній квартирі, Г. та С. часто сварились, ображали одна одну. Одного разу Г. звинуватила С. у крадіжці її костюма. Та у відповідь образила сусідку, а потім кілька разів ударила, спричинивши легке тілесне ушкодження з короткочасним розладом здоров`я. Потерпіла звернулась до суду, який порушив кримінальну справу за ч.2 ст.125 КК і призначив до розгляду. У період судового розгляду С. придбала для Г. дефіцитні ліки, а також передала їй 300 грн. за зниклий костюм. У зв’язку з цим між Г. та С. відбулося примирення, про що вони заявили в суд.

Чи може С. бути звільненою від кримінальної відповідальності?

Варіант: С. не придбала ліки і не передала гроші, а лише попросила вибачення у потерпілої під час останнього слова підсудної, внаслідок чого у залі судового засідання відбулось примирення між потерпілою та підсудною.

Ознайомтесь зі ст. 27 КПК.

Задача № 3

К., під час судового розгляду справи про зґвалтування її Г., офіційно оголосила суду, що вона згодна на звільнення Г. від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням, тому що він відшкодував завдану їй шкоду і вона не має до нього претензій.

Чи може Г. бути звільнений від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілою?

Тема 15. Поняття, мета та види покарання

(МПВ та ЮЖ – 4 години; САФ, ЦГЮ, ФА, СПФ – 6 годин)

Заняття № 1

  1. Поняття та ознаки покарання.

  2. Загальна характеристика мети покарання.

  3. Система покарань за чинним законодавством України

  4. Класифікація покарань.

Завдання:

    1. Запишіть відмінності покарання від інших заходів державного примусу, зокрема адміністративного та дисциплінарного стягнення.

    2. Випишіть до конспекту майнові покарання.

    3. Випишіть до конспекту покарання, які не пов’язанні з позбавленням волі.

    4. Які покарання не можуть бути застосовані до вагітних жінок?

Заняття № 2

  1. Поняття та зміст штрафу.

  2. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

  3. Підстави та порядок призначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

  4. Підстави та порядок призначення громадських робіт

  5. Підстави та порядок призначення виправних робіт.

  6. Підстави та порядок призначення конфіскації майна.

Задача № 1

К., що працював заступником декана одного з факультетів медичного інституту, визнано винним в одержанні хабара, вчиненому повторно. За ч. 2 ст. 368 КК його засуджено до позбавлення волі на строк 6 років з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виховними функціями, на строк 3 роки. Одночасно за вироком суду його позбавлено звання капітана медичної служби запасу, вченого звання доцента та наукового ступеня кандидата медичних наук.

Дайте оцінку вироку суду щодо позбавлення К. військового звання, вченого звання та наукового ступеня.

Задача № 2

Заступника начальника райвідділу внутрішніх справ П. засуджено за перевищення влади, що супроводжувалось насильством, за ч. 2 ст. 365 КК до позбавлення волі на строк 5 років. Крім того, суд позбавив П. спеціального звання «майор міліції», а також вніс подання про позбавлення його державних нагород.

Яка юридична природа позбавлення спеціального звання і державних нагород? Чи можна вважати, що суд правильно призначив П. додаткове покарання?

Варіант: П. засуджено за заподіяння умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження колишній дружині за ч.2 ст.122 КК.

Задача № 3.

Вироком суду від 7 листопада 2002 р. Д. і З. засуджено за незаконне зайняття рибним добувним промислом, а саме: виловили рибу цінних порід на суму 2070 грн., чим заподіяли рибному господарству істотну шкоду ( ч.1 ст. 249 КК), та призначено покарання у розмірі 170 грн. штрафу кожному.

У апеляційному поданні прокурор просить скасувати вирок, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону у частині призначення покарання.

Яке рішення має прийняти суд?

Заняття №3

  1. Підстави та порядок призначення арешту.

  2. Підстави та порядок призначення обмеження волі.

  3. Підстави та порядок призначення позбавлення волі на певний строк.

  4. Підстави та порядок призначення довічного позбавлення волі.

  5. Види покарань для військовослужбовців

Задача № 1

Б., керуючи власним автомобілем, перевищив дозволену швидкість і вчинив наїзд на пішохода. Внаслідок наїзду пішохід отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження. За ч. 1 ст. 286 КК Б. засуджено до арешту на строк 6 місяців. В апеляції Б. просив врахувати його особу і призначити замість арешту виправні роботи, оскільки, хоча йому виповнилось 62 роки, він продовжує працювати слюсарем, позитивно характеризується за місцем роботи і за місцем проживання.

Яке рішення має прийняти апеляційний суд?

Задача № 2

За привласнення чужого майна в особливо великих розмірах Г. засуджено до позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Серед майна був жилий будинок у сільській місцевості, в якому Г. та його сім`я постійно проживали.

Чи підлягає конфіскації такий будинок?

Задача №3

Після святкування свого дня народження К., якому в цей день виповнилось 18 років, взяв участь у груповій хуліганській бійці. Під час бійки К. завдав двох ударів ножем у груди Ф. і одного удару в живіт Ш. Ф. помер у лікарні наступного дня, а Ш. – через п’ять днів. К. пред’явлено звинувачення за пунктами 1 і 7 ч.2 ст.115 КК.

Чи може суд у разі визнання К. винним за пред’явленим звинуваченням призначити йому покарання у виді довічного позбавлення волі?

Задача № 4

Вироком суду від 12 липня 2000 р. А. засуджено за ч.2 ст.140 (крадіжка), ст.229-6 (незаконні дії з наркотичними засобами без мети збуту) КК 1960 р. із застосуванням ст.ст.42 (призначення покарання за сукупністю злочинів), 43 (призначення покарання за сукупністю вироків) цього Кодексу на 3 роки 6 місяців позбавлення волі. А. на момент засудження був безробітним.

Постановою суду від 11 жовтня 2002 р. на підставі ст.82 КК 2001 р. невідбуту А. частину покарання замінено більш м’яким – виправними роботами строком на 1 рік 1 місяць 8 днів із відбуванням його в районі проживання засудженого в місцях, визначених органами, що відають виконанням цього покарання, та щомісячним відрахуванням у доход держави 20% заробітної плати.

Чи правильно застосований кримінальний закон у частині призначення покарання у виді виправних робіт?

Тема 16. Призначення покарання

(САФ, МПВ та ЮЖ, ЦГЮ, ФА, СПФ – 4 години)

  1. Загальні засади призначення покарання.

  2. Обставини, що пом’якшують покарання.

  3. Обставини, що обтяжують покарання.

  4. Обставини, які враховуються при призначенні покарання

  5. Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, скоєний у співучасті.

Задача № 1

Б. здійснив закінчений замах на крадіжку в особливо великих розмірах, вчинену з проникненням у житло за попередньою змовою групою осіб. За ч.2 ст.15 і ч.5 ст.185 КК його засуджено до позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю. Призначаючи таке покарання, суд зазначив у вироку, що він враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, його стадію, щире каяття Б., а також його особу – Б. вчинив злочин вперше, позитивно характеризується за місцем проживання.

На вирок суду прокурор подав апеляцію з проханням скасувати вирок у зв’язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого. На думку прокурора, суд не врахував те, що Б. вчинив особливо тяжкий злочин, повністю здійснив злочинний намір щодо заволодіння майном, заподіяв майнову шкоду потерпілому у великих розмірах. Крім того, він вчинив злочин у складі групи за попередньою змовою, з проникненням у житло, був одним з двох його співвиконавців. За таких обставин йому не повинна була призначатись мінімальна міра покарання, передбачена санкцією ч. 5 ст. 185 КК.

Дайте оцінку вироку суду та доводам, викладеним у апеляції.

Задача № 2

К. засуджений за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК України.

Чи має право суд при призначенні покарання визнати обтяжливою обставиною вчинення К. злочину відносно жінки, яка свідомо для нього знаходиться в стані вагітності?

Задача № 3

М., споживши наркотичну речовину, управляв особистим автомобілем "Жигулі" в стані сп'яніння і вчинив при цьому порушення правил дорожнього руху, що призвело до спричинення пішоходові С. тяжкої шкоди здоров'ю.

Чи має право суд при призначенні покарання М. визнати стан наркотичного сп'яніння обставиною, що обтяжує покарання?

Заняття №2

  1. Призначення покарання більш м’якого, ніж передбачено законом.

  2. Призначення покарання за сукупністю злочинів.

  3. Призначення покарання за сукупністю вироків.

Завдання: