Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
В соответствии с Генеральным соглашением между Правительством Республики Беларусь, республиканскими объединениями нанимателей и профсоюзов на 1998-2 ...полностью>>
'Документ'
Представлены результаты моделирования электродинамики СВЧ разряда в нерегулярной коаксиальной системе с плазмой, горящей на торце центрального электро...полностью>>
'Документ'
д.э.н., профессор, заслуженный деятель науки Республики Саха (Якутия), директор Научно-исследовательского проектно-экономического института Якутского...полностью>>
'Программа'
КОТЕЛЬНИКОВ Г.П. – профессор, заслуженный деятель науки Российской Федерации, председатель Самарского областного совета ректоров вузов Самарской обла...полностью>>

Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, №23, ст. 161) (Вводиться в дію Постановою Верховної Ради №3930-xii від 04. 02. 1994 р., Ввр, 1994, №23, ст. 162) (Із змінами, внесеними згідно із закон

Главная > Закон
Сохрани ссылку в одной из сетей:

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства

(Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, № 23, ст.161)

(Вводиться в дію Постановою Верховної Ради

№ 3930-XII від 04.02.1994 р., ВВР, 1994, № 23, ст.162)

(Із змінами, внесеними згідно із законами України

1807-III від 08.06.2000 р., ВВР, 2000, № 38, ст. 318,

2247-III від 18.01.2001 р., ВВР, 2001, № 13, ст. 66,

177-IV від 26.09.2002 р., ВВР, 2002, № 46, ст. 347

506-IV від 06.02.2003 р., ВВР, 2003, № 16, ст.117

662-IV від 03.04.2003 р., ВВР, 2003, № 27, ст. 209

набуває чинності 01.08.2003 року

1277-IV від 18.11.2003 р., ВВР, 2004, № 11, ст. 143

Кодексом № 2747-IV від 06.07.2005 р., ВВР, 2005, № 35-36, ст.446)

(У назві та тексті Закону слова «іноземці» і «іноземні громадяни»

в усіх відмінках замінено відповідно словами «іноземці та особи без громадянства» і «іноземці» у відповідному відмінку

згідно із Законом України № 506-IV від 06.02.2003 р.)

Цей Закон визначає правовий статус, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, і визначає порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну або виїздом з України.

(Преамбула із змінами, внесеними згідно із Законом України

506-IV від 06.02.2003 р.)

I.ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1.

Визначення термінів

Іноземець – особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Паспортний документ – національний паспорт або документ, який його замінює.

(Стаття 1 в редакції Закону України № 506-IV від 06.02.2003 р.)

Загальні положення

У початковій редакції (від 04.02.1994 р. № 3929-ХІІ) коментований закон мав іншу назву – «Про правовий статус іноземців»1. Відмінність від чинної редакції полягала в об’єднанні в одному родовому понятті «іноземці» іноземних громадян та осіб без громадянства. Так, ст. 1 Закону визначала «іноземців» як сукупність осіб, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України та осіб без громадянства – осіб, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Це можна було пояснити певним успадкуванням колишньої радянської правової традиції2 та позиції відповідного законодавства3. Однак і на той час існувала думка, що розширене тлумачення поняття «іноземці» є не коректним4, оскільки правовий статус осіб без громадянства має суттєві відмінності у порівнянні з правовим статусом іноземних громадян (зокрема, у питаннях дипломатичного захисту, набуття громадянства, усиновлення дітей, тощо). Це обумовлено тим, що іноземні громадяни на відміну від осіб без громадянства підкоряються як юрисдикції держави перебування, так і юрисдикції своєї держави. У той час як особи без громадянства мають правовий зв’язок тільки з державою, на території якої вони проживають. На цій підставі слід розрізняти правовий статус іноземних громадян та осіб без громадянства. Саме таким чином це питання врегульовано в Конституції України (ч. 1 ст. 26, п. 2 ч. 1 ст. 92)5, в якій поняття «іноземці» та «особи без громадянства» вживаються нарізно6.

Узагальнюючи позиції більшості дослідників7 і враховуючи положення національного законодавства України, можна запропонувати таку класифікацію іноземців та осіб без громадянства:

1) особи, які прибули в Україну на постійне проживання8;

2) особи, які тимчасово перебувають на території України9;

3) особи, яким може бути надано притулок в Україні10;

4) особи, що набули статусу біженця в Україні11;

5) особи, які внаслідок загрози для свого життя і здоров’я змушені були залишити місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія Грузії та прибули в Україну з метою тимчасового перебування12;

6) особи, що наділені дипломатичними або консульськими імунітетами та привілеями13;

7) військовослужбовці інших країн, що перебувають в Україні на підставі міжнародних договорів14;

8) особи, які не мають легальних підстав для знаходження на території України (нелегальні мігранти)15.

Слід також визначитися з датою набуття чинності Законом України «Про правовий статус іноземців». Згідно зі ст. 1 Постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України "Про правовий статус іноземців"» (Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 23. – Ст. 162) Закон України «Про правовий статус іноземців» набуває чинності з дня його опублікування. Опубліковано цей Закон у двох офіційних виданнях – в газеті «Голос України» вiд 30.03.1994 р. і у Відомостях Верховної Ради України вiд 07.06.1994 р. (1994. – № 23. – Ст. 161). Оскільки публікація газети «Голос України» відбулася раніше, ніж публікація Відомостей Верховної Ради України, то Закон України «Про правовий статус іноземців» набув чинності саме 30.03.1994 р.

Частина 1.

Іноземець – особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті іноземець – це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав16.

Перше, що випливає з аналізу поняття, полягає в тому, що для визначення особи в якості іноземця17 за законодавством України, така особа не повинна мати громадянства України. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р. № 2235-III громадянство – це «правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках». Однак це визначення потребує уточнення, оскільки між іноземцями та особами без громадянства (апатридами), які на законних підставах перебувають на території України, з одного боку, і державою, з іншого боку, також існує правовий зв’язок, що так само знаходить свій прояв у взаємних правах та обов’язках. Різниця полягає лише в обсязі прав та обов’язків громадян і негромадян18.

Друге. Україна не визнає подвійного громадянства. Це означає, що громадянин України, по-перше, не може мати громадянства іншої держави (інших держав) і, по-друге, окремі адміністративно-територіальні одиниці (у тому числі Автономна Республіка Крим та області) не можуть мати свого громадянства. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України (п. 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України»). Це означає, що Україна не бере до уваги наявність в іноземного громадянина громадянства (підданства) іншої держави і ставиться до особи виключно як до свого громадянина, визнаючи за ним відповідні права та покладаючи при цьому на нього відповідні обов’язки19.

Як свідчить світова практика, подвійне громадянство надається тими державами, які прогнозовано очікують для себе певні вигоди політичного, економічного, демографічного, ідеологічного тощо характеру. Однак більшість держав світу не визнає подвійного громадянства, оскільки подвійне громадянство означає не лише розширення прав, але також і розширення обов’язків, що породжує значні проблеми на практиці. Саме тому Конвенція, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство від 12.04.1930 р. виходить з невизнання подвійного громадянства і рекомендує ставитись до біпатридів як до осіб, що мають лише одне громадянство.

Вважаємо також, що з точки зору формування Українського народу і становлення держави Україна цілком виправданим є визнання саме єдиного громадянства України.

Третє. Для законодавства України не має значення яка – республіканська чи монархічна – форма правління встановлена в іноземній державі. Відповідно іноземці можуть бути громадянами своєї держави або підданими монарха. Юридичні наслідки такого поділу не впливають на правовий статус іноземця в Україні.

Четверте. Україна допускає наявність у іноземця громадянства (підданства) двох та більше держав. При чому законодавство України визнає, що іноземець-біпатрид має ті ж права та обов’язки, що й іноземець – громадянин (підданий) лише однієї держави.

Частина 2.

Особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Коментована норма визначає особу без громадянства – як особу, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. Таке ж визначення дає і ст. 1 Закону України «Про громадянство України». У міжнародній практиці таких осіб називають апатридами. Безгромадянство є наслідком міграцій (зокрема, вимушеного переселення), неадекватного правового регулювання змін особистого статусу особи (укладення або розірвання шлюбу, усиновлення тощо) і таке інше.

З метою врегулювання правового статусу апатридів на універсальному та регіональному рівнях було прийнято декілька конвенцій20. Зокрема, Конвенція про статус апатридів від 28.09.1954 р. встановлює особливий статус осіб без громадянства й гарантує їм мінімальні норми поводження. Їм можуть бути надані такі самі права, як і громадянам держави: право на звернення до суду, авторські права, право на освіту, соціальне забезпечення. Відносно інших прав і видів діяльності, їм повинен надаватися не менш сприятливий режим, ніж той, яким наділяються іноземці. Держави мають видавати апатридам посвідчення особи й проїзні документи та вживати заходи для полегшення їх асиміляції й натуралізації. Згідно з Конвенцією про громадянство одруженої жінки від 20.02.1957 р. жінка при укладенні шлюбу з іноземцем має право отримати громадянство у спрощеному порядку. Встановлюються гарантії, що ні укладення, ні розірвання шлюбу між подружжям, а також добровільне набуття чоловіком громадянства будь-якої держави, не буде автоматично впливати на громадянство жінки. Конвенція про скорочення безгромадянства від 30.08.1961 р. закріпила положення, що ніхто не може втратити громадянство, якщо при цьому не гарантовано надання громадянства іншої держави. Дітям-апатридам повинно надаватися громадянство держави, на території якої вони народилися.

У рамках Ради Європи було прийнято Конвенцію про скорочення випадків багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства від 06.05.1963 р., яка передбачає умови для скорочення випадків безгромадянства, а також здійснення військового обов’язку лише щодо одної держави, зазвичай тієї, на території якої ця особа проживає. Європейська конвенція про громадянство від 06.11.1997 р. передбачає підстави спрощеного порядку набуття громадянства подружжям, дітьми, біженцями тощо, регулює питання множинності громадянства та виконання військового обов’язку.

Конвенція СНД про спрощений порядок набуття громадянства громадянами держав-членів організації від 19.01.1996 р. передбачає перелік умов, за наявності яких здійснюється процедура виходу із громадянства, а також його набуття особами, які прибули для постійного проживання.

Частина 3.

Паспортний документ – національний паспорт або документ, який його замінює.

(Стаття 1 в редакції Закону України № 506-IV від 06.02.2003 р.)

Паспортним документом визнається національний паспорт або документ, який його замінює. Законодавство України передбачає також інші визначення паспортного документу. Так, згідно з абз. 8 ст. 1 Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 р. № 2491-III паспортний документ – це документ, виданий уповноваженими органами іноземної держави або уповноваженими органами, спеціалізованими установами чи іншими автономними організаціями системи ООН, що підтверджує громадянство іноземця, посвідчує особу іноземця чи особу без громадянства, надає право виїзду за кордон і визнається Україною21.

Аналогічне визначення містять також підзаконні нормативно-правові акти: п. 2 Правил оформлення візових документів для в’їзду в Україну, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 20.02.1999 р. № 22722, п. 3 Правил в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.1995 р. № 107423, та Інструкція про порядок продовження терміну перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 01.12.2003 р. № 145624.

Різниця між національним паспортом та іншими паспортними документами полягає в тому, що національні паспорти передбачені для громадян (підданих), а особи без громадянства можуть отримувати проїзні документи або посвідчення особи. Положення про посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1995 р. № 610.

Стаття 2.

Засади правового статусу іноземців

та осіб без громадянства

Іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.

Частина 1.

Іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Зазвичай під правовим статусом фізичної особи на території певної держави розуміється сукупність визнаних і гарантованих прав, свобод, законних інтересів та юридичних обов’язків. Засади правового статусу особи в країні перебування визначаються певним правовим режимом, а також джерелами і принципами правового регулювання статусу особи.

В залежності від обсягу прав та обов’язків, якими можуть бути наділені іноземці та особи без громадянства в країні перебування, виділяють такі режими правового статусу: національний режим, режим найбільшого сприяння, спеціальний режим і режим особистого закону25.

1) Національний режим прирівнює правовий статус іноземців та осіб без громадянства до правового статусу власних громадян. Однак таке зрівняння не є (і, власне, не може бути!) абсолютним, оскільки звичайною світовою практикою є обмеження іноземців та осіб без громадянства у політичних правах в країні перебування, у зайнятті певних посад, тощо.

Відмінність правового статусу іноземців та осіб без громадянства від правового статусу власних громадян може проявлятися як щодо прав, так і щодо обов’язків (див. коментар до розділу ІІ цього Закону). Наразі підкреслимо, що за національного режиму обсяг прав і обов’язків іноземців та осіб без громадянства наближається, але залишається вужчим за обсяг прав і обов’язків громадян країни перебування26.

2) Режим найбільшого сприяння означає, що держава надає на своїй території громадянам іншої держави такі ж сприятливі умови, якими користуються або будуть користуватися у майбутньому на їх території громадяни будь-якої іншої держави. Іншими словами, режим найбільшого сприяння не стосується порівняння правового статусу іноземців з правовим статусом громадян країни перебування, – у даному випадку порівнюється лише правовий статус іноземців різних країн на території держави перебування.

Зазвичай, режим найбільшого сприяння є предметом міжнародних договорів, за якими кожна з договірних сторін зобов’язується надати іншій стороні у тій чи іншій сфері їх взаємовідносин права, переваги, привілеї чи пільги настільки ж сприятливі, як і ті, які вона надає чи надасть у майбутньому будь-якій третій країні (наприклад, податкові пільги, митні пільги тощо).

Режим найбільшого сприяння з одного боку, є міжнародно-правовим зобов’язанням, з іншого – забороняє дискримінаційну політику щодо громадян третіх країн, і таким чином, забезпечує прозорі, фідуціарні правила для розвитку економічних взаємовідносин між країнами, створює позитивні умови для залучення іноземних інвестицій в економіку країни перебування.

3) Спеціальний правовий режим проявляється в наданні іноземцям та особам без громадянства прав, а також встановлення певних виключень, що передбачаються національним законодавством чи міжнародними договорами. Зазвичай обсяг пільг чи привілеїв, що надаються за цим режимом, є ширшим за обсяг пільг чи привілеїв, що передбачені режимом найбільшого сприяння. Так, за спеціального правового режиму допускається максимальне наближення правосуб’єктності іноземців та осіб без громадянства до правосуб’єктності громадян країни перебування в цивільній, економічній, соціальній галузях, а також у питаннях адміністративного регулювання. Показовими прикладами спеціального режиму є функціонування вільних економічних (інвестиційних) зон, а також режими, що надаються у відносинах між Російською Федерацією та Бєларуссю, США та Канадою тощо.

Спеціальний правовий режим може також визначати певні категоричні обмеження у конкретній сфері діяльності (наприклад, заборона включати іноземців та осіб без громадянства до екіпажу повітряного судна)27.

4) Режим особистого закону застосовується для визначення обсягу правосуб’єктності фізичної особи. Право будь-якої людини на визнання її правосуб’єктності незалежно від місця її перебування закріплює ст. 6 Загальної декларації прав людини 1948 р. і ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. № 2709-IV28:

«1. Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.

2. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв’язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю.

3. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце перебування29.

4. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування30.

5. При визначенні особистого закону відповідно до частин другої і третьої цієї статті вважається, що якщо недієздатна особа змінила місце свого проживання без згоди свого законного представника, то така зміна не спричиняє зміну особистого закону такої особи.».

5) Правовий режим щодо іноземців та осіб без громадянства в Україні

Системний аналіз змісту правових режимів, ч. 1 ст. 26 Конституції України: «Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України», а також частини 1 коментованої статті дозволяють зробити висновок, що Україна загалом дотримується національного правового режиму у відносинах з іноземцями та особами без громадянства. При цьому обсяг прав, свобод та обов’язків конкретного іноземця або особи без громадянства залежить від таких обставин:

1) виду правового зв’язку особи з державою (іноземець, біпатрид, апатрид);

2) терміну перебування в державі (постійне або тимчасове перебування);

3) мети перебування в Україні (виконання посадових обов’язків, підприємницька діяльність, навчання, туризм тощо);

4) наявність чи відсутність імунітетів та привілеїв31.

Докладніше про особливості національного правового режиму України щодо окремих категорії іноземців та осіб без громадянства йдеться у коментарі до відповідних статей Закону.

6) До правових джерел, що визначають засади регулювання правового статусу іноземців та осіб без громадянства в Україні, слід віднести:

1) Конституцію України32;

2) міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України33;

3) Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. № 3929-ХІІ (із змінами та доповненнями);

4) інші закони України.

Окремі питання правового статусу іноземців та осіб без громадянства в Україні можуть регулюватися підзаконними нормативно-правовими актами, які повинні відповідати названим вище правовим актам.

Головною нормою є вже згадана ст. 26 Конституції України, відповідно до якої іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами та міжнародними договорами України, а також норма, передбачена в ст. 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Особливу увагу слід звернути на розділ ІІ Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», більшість статей якого може бути застосована до іноземців та осіб без громадянства. Розуміння всіх норм Конституції України про права людини і їхнє тлумачення можливе тільки під кутом зору їхньої дії в умовах представницької демократії. Саме такий підхід закріплено в міжнародно-правових актах про права людини – Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р., Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.34

Автори тексту Конституції із самого початку не приховували, що саме ці міжнародно-правові акти були настільними книгами при підготовці розділу Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Тому конституційні норми текстуально близькі до міжнародно-правових.

Ч. 1 ст. 22 Конституції України передбачає, що «[п]рава і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними». З цієї статті Конституції випливає принциповий висновок: каталог прав і свобод, викладений у Конституції не є єдиним або остаточним. Крім цього переліку, існує й інший, більш повний, за рахунок якого може бути розширено і доповнено конституційний каталог. Його джерелами можуть бути як міжнародно-правові акти, так і міжнародно-правові звичаї про права людини.

Це повною мірою відповідає основній ідеї про природність і невід’ємність прав і свобод людини. Якщо ж у процесі користування індивідом правами, котрі не закріплені в Конституції України, але випливають з міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, стверджується, що ці права суперечать Конституції, то остаточно це питання повинно бути встановлено лише Конституційним Судом України.

Слід підкреслити, що національне законодавство України приділяє особливу увагу захисту прав дітей та жінок. Відповідно до ч. 1 ст. 52 Конституції України діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. В Україні прийнято Закон «Про охорону дитинства» вiд 26.04.2001 р. № 2402-III35. Україна є учасником Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р.

Згідно з ч. 3 ст. 24 Конституції Україні жінкам гарантовані рівні права з чоловіками. Ця конституційна норма конкретизується в Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005 р. № 2866-IV36. Україна є учасником низки міжнародних договорів щодо захисту прав жінок, зокрема, Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18.12.1979 р.

Основні права, свободи та обов’язки іноземців та осіб без громадянства, які не є вичерпними, передбачені статтями 23, 26-35, 40-45, 47-53, 55-64, 66-68 Конституції України37.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути обмежені права іноземців та осіб без громадянства, встановлені виключно в статтях 23, 26, 30-35, 41-45, 48-50, 53 Конституції України із зазначенням строку дії цих обмежень.

Ст. 92 Конституції України встановлює, що права і свободи людини і громадянина, гарантії цих свобод; основні обов’язки громадянина; громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства визначаються виключно законами України38.

На основі та на виконання Конституції і законів України органи виконавчої влади можуть приймати обов'язкові до виконання підзаконні нормативно-правові акти. Так, Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України (ст. 106 Конституції України). Кабінет Міністрів України у межах своєї компетенції (ст. 116 Конституції України) і на виконання Конституції і законів України, актів Президента України видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Центральні органи виконавчої влади (міністерства, відомства, комітети тощо) також можуть приймати нормативно-правові акти, які деталізують норми законів, актів Президента України і Кабінету Міністрів України.

Усі без виключення підзаконні нормативно-правові акти мають повністю відповідати Конституції Україні, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і законам України.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, n 23, ст. 161 ) (Вводиться в дію Постановою вр n 3930-xii ( 3930-12 ) від 04. 02. 94, Ввр, 1994, n 23, ст. 162) (Із змінами, внесеними згідно із закон

    Закон
    (Із змінами, внесеними згідно із Законами N 1807-III ( 1807-14 ) від 08.06.2 , ВВР, 2 , N 38, ст.318 N 2247-III (2247-14) від 18.01.2001, ВВР, 2001, N 13, ст.
  2. Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, n 23, ст

    Документ
    { Із змінами, внесеними згідно із Законами N 1807-III ( 1807-14 ) від 08.06.2 , ВВР, 2 , N 38, ст.318 N 2247-III ( 2247-14 ) від 18.01.2001, ВВР, 2001, N 13, ст.

Другие похожие документы..