Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
Как известно, все люди братья, однако, к счастью, попадаются среди них еще и сестры. Нинка ждала Гаврилова у подъезда. Сидела на лавочке и ждала. Гов...полностью>>
'Сказка'
Фалес первый вписал прямоугольный треугольник в круг. Нашёл способ определять расстояние от берега до видимого корабля, для чего использовал свойство...полностью>>
'Диплом'
Разработка дизайн-макетов, размещение рекламных материалов в СМИ, подбор подрядчиков для выполнения различных работ, организация мероприятий, направле...полностью>>
'Документ'
Воспитать у учащихся чувства глубокого уважения и благодарности к ратному подвигу учителей-воинов Великой Отечественной войны 1941-1945гг., чувства п...полностью>>

Е. А. Зінь регіональна економіка

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Підручник

Затверджено

Міністерством освіти і науки України

для студентів вищих навчальних закладів

Київ - 2007

ББК 332.1(075.8) УДК 65.04я73 3 63

Рецензенти: Гуменюк В. Я. д. е. н., професор, завідувач кафедри трудових ресурсів і підприємництва

Національного університету водного господарства та природокористування

Дудар Т. Г. д. є. н., професор, чл. -кореспондент Української Академії аграрних наук.

академік Академії наук вищої школи України, завідувач кафедри аграрного

менеджменту і права Тернопільського національного економічного університету

МнхасюкІ. Р. д. є. н, професор, академік Академії наук вищоїШколи України, завідувач

кафедри економіки підприємства Львівського національного університету ім. 1. Франка

Затверджено Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів вищих навчальних закладів

(лист № 1.4/18-Г - 37 від 12.01.2007 р.)

Е. А. Зінь

З 63 Регіональна економіка: Підручник. — К.: «ВД «Професіонал»,

2007. — 528 с.

ISBN 978-966-370-066-3

Підручник «Регіональна економіка» підготовлений відповідно до типової програми викладання дисципліни. В підручнику розглядаються такі пи­тання: економіко-географічна характеристика регіону; населення регіону; ресурси регіону та основні напрями їх використання; виробнича сфера ре­гіону, характеристика її стану га розвитку; стан та розвиток соціальної сфери регіону; охорона навколишнього середовища, основні напрями при­родокористування; спеціальні економічні зони, створення та функціону­вання; малі міста, оцінка їх соціально-економічного стану; система управ­ління соціально-економічними процесами на території регіону; регіональ­не планування та формування місцевого бюджету.

Підручник підготовлений з врахуванням законів, указів, постанов, що виз­начають сучасну регіональну економічну та соціальну політику в Україні, узагальнені наукові дослідження в галузі регіональної економіки га управ­ління. Наведені статистичні дані по регіонах України, які розкривають те­нденції розвитку виробничої та соціальної сфер діяльності, створення на­лежних умов для проживання людей.

Призначається студентам вищих навчальних закладів України, може буде використаний викладачами, аспірантами та працівниками органів регіона­льного управління та місцевого самоврядування в їх практичній роботі.

ББК 332.1(075.8) УДК 65.04я73

© Зінь Е. А., 2007

ISBN 978-966-370-066-3 © «ВД «Професіонал», 2007

ЗМІСТ

ВСТУП 7

Частина перша

СУТНІСТЬ ТА СТАН РЕГІОНАЛЬНОГО

ЕКОНОМІЧНОГО І СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ 10

Розділ 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАУКИ

«РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА» 10

  1. Регіон як об'єкт дослідження 10

  2. Предмет і завдання науки 18

  3. Методологічні основи і методи науки 22

  4. Сутність державної регіональної політики 27

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки .... 30

Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ 31

  1. Загальна характеристика стану населення регіону.... 31

  2. Трудові ресурси регіону, зайнятість населення 43

  3. Міграція населення як складний соціальний процес . . 54 Контрольні запитання та завдання для самоперевірки .... 59

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ

ТА ОХОРОНА 61

3.1. Загальна характеристика природних ресурсів,

їх роль у розвитку продуктивних сил 61

  1. Земельні ресурси: стан та використання 62

  2. Водні ресурси: стан та використання 76

  3. Лісові ресурси: стан та використання 94

  4. Загальнодержавні підходи до охорони

природних ресурсів 102

З

  1. Охорона земельних ресурсів 106

  2. Охорона водних ресурсів 113

  3. Охорона лісових ресурсів 121

  4. Охорона атмосферного повітря 124

  1. Чорнобильська катастрофа та її наслідки 126

  2. Формування та збереження екологічно

чистих територій та територій населених пунктів 129

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки ... 134

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА 136

  1. Характеристика виробничої сфери — основи економічного розвитку 136

  2. Вплив організаційно-економічних факторів

на розвиток виробничої сфери 139

  1. Загальна оцінка стану та розвитку промисловості ... 146

  2. Паливно-енергетичний комплекс 152

  3. Гірничо-металургійний комплекс 175

  4. Машинобудування, хімічна та деревообробна

галузі економіки 179

  1. Стан та розвиток агропромислового комплексу 186

  2. Стан та розвиток транспорту та зв'язку 222

  3. Інноваційна та інвестиційна діяльність 245

4.10. Послуги. Мале підприємництво 260

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки . . . 268

Розділ 5 СОЦІАЛЬНА СФЕРА 272

  1. Характеристика соціальної сфери 272

  2. Стан та розвиток освіти 276

  3. Охорона здоров'я 292

  4. Соціальний захист та соціальне забезпечення людей .. 308

  5. Культура і мистецтво 329

  6. Туризм 342

  7. Готельне господарство 354

  8. Житлово-комунальне господарство та побутове

обслуговування 361

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки ... 374

Розділ 6 СПЕЦІАЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ: СТВОРЕННЯ

І ФУНКЦІОНУВАННЯ 377

  1. Сутність спеціальних економічних зон 377

  2. Характеристика спеціальних економічних зон 381

4

6.3. Оцінка виробничої діяльності в умовах спеціальних

економічних зон 408

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки ... 411

Розділ 7 МАЛІ МІСТА ЯК ОБ'ЄКТИ ЕКОНОМІЧНОГО

ТА СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ 413

  1. Характеристика малих міст 413

  2. Основні напрями соціально-економічного розвитку

малих міст 417

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки ... 421

Частина друга

УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНИМ ЕКОНОМІЧНИМ І

СОЦІАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ 422

Розділ 8 СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНО-
ЕКОНОМІЧНИМИ ПРОЦЕСАМИ В РЕГІОНІ 422

  1. Сутність регіонального управління та місцевого самоврядування 422

  2. Склад та структура органів регіонального управління та місцевого самоврядування 426

  3. Повноваження представницьких органів влади 429

  4. Повноваження виконавчих органів влади 432

  5. Підготовка кадрів для органів регіонального управління 442

  6. Основні напрями вдосконалення системи

регіонального управління 462

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки . .. 466

Розділ 9 ПЛАНУВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ТА СОЦІАЛЬНИХ
ПРОЦЕСІВ
ОСНОВА РЕГІОНАЛЬНОГО
РОЗВИТКУ 468

  1. Планування — центральна функція управління. Сутність поняття планування 468

  2. Теоретичні основи планування розвитку регіональних соціально-економічних процесів 471

  3. Характеристика програм соціально-економічного

розвитку регіону 479

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки ... 482

5

Розділ 10 ФІНАНСОВА ОСНОВА РЕГІОНАЛЬНОГО

УПРАВЛІННЯ 484

  1. Сутність місцевих бюджетів 484

  2. Принципи формування місцевих бюджетів 486

  3. Доходи місцевого бюджету 487

  4. Видатки місцевого бюджету 490

  5. Норматив бюджетної забезпеченості.

Міжбюджетні трансферти 494

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки . . . 496

Список літератури 497

Додаток 508

Стислий термінологічний словник 508

б

В економіці України відбуваються складні соціально-економічні процеси: здійснюється перехід до основних ринкових форм господа­рювання, здійснюється система управління на державному та регіо­нальному рівнях, формується інфраструктура ринкової економіки, з'являється певний досвід роботи підприємств в нових умовах функ­ціонування, відбуваються значні зміни в кадровій роботі, до системи управління залучаються нові підготовлені фахівці.

Соціально-економічному розвитку регіонів приділяється значна увага. Від економічного стану, діяльності підприємництва залежить матеріальна основа існування суспільства, працевлаштування людей, покращення соціальних умов життя людей, забезпечення охорони здоров'я, належного медичного обслуговування, розвиток освіти, куль­тури. Увага до вирішення соціально-економічних та екологічних про­блем регіону привернута не випадково, враховуючи складну ситуацію, яка склалася навколо існування і розвитку окремих регіонів України, використання природних ресурсів, охорона навколишнього середови­ща, вплив цих процесів на умови проживання людей.

Аналіз соціально-економічного стану окремих регіонів України свідчить про наявність значних відмінностей у розвитку областей, міст, сіл, селищ. Спостерігається стала міжрегіональна поляризація в економічному розвитку, в соціальному забезпеченні життя людей, що визначається сукупністю природно-географічних, економічних, істо­ричних та інших факторів. Така поляризація є об'єктивним процесом.

7


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

В той же час, в кожному випадку, стосовно кожного регіону необхідна об'єктивна економічна оцінка його стану, визначення та використання внутрішніх ресурсів та їх використання для потреб людей.

Становлення регіональної економіки як науки здійснюється в умо­вах розвитку наукових досліджень, які відображають складний процес трансформації економічного суспільства в Україні. За останні роки здійсненні значні напрацювання в цій сфері, що дозволило привернути увагу органів державної влади до необхідності інтенсивного розвитку регіональних соціально-економічних процесів.

В результаті проведеної роботи в Національному університеті водного господарства та природокористування налагоджена підготов­ка фахівців за спеціальністю «Менеджмент організацій» для їх вико­ристання в органах регіонального управління та місцевого самовряду­вання. Однією із профілюючих дисциплін у їх підготовці є дисципліна «Регіональна економіка», вивчення якої дає можливість студентам за­своїти принципово важливі, фундаментальні знання, стосовно складу та змісту економічних процесів, що відбуваються в регіонах України.

Труднощі навчального процесу полягають у тому, що в сучасних умовах відсутня література, методично придатна для вивчення студента­ми теоретичного матеріалу, що не передбачається цією дисципліною.

Видання підручника «Регіональна економіка» дозволить ліквіду­вати існуючі недоліки стосовно методичного забезпечення підготовки фахівців для регіонального рівня державного управління.

Підручник складається з двох частин, десяти розділів.

Перша частина «Сутність та стан регіонального економічного і со­ціального розвитку» включає розділи такого змісту: предмет, методи і завдання науки «Регіональна економіка»; загальна характеристика ста­ну населення регіону, трудові ресурси та зайнятість; природні ресурси, їх використання та охорона. Розкриті питання використання земель­них, водних, лісових ресурсів, їх охорона, формування та збереження екологічно чистих територій. Значна увага приділена висвітленню ста­ну та розвитку виробничої сфери в регіонах — основи економічної ста­більності. Крім загальної характеристики стану промисловості наве­дені дані, що висвітлюють розвиток паливно-енергетичного комплексу,

8

ВСТУП

гірничо-металургійного комплексу, машинобудування, хімічної та де­ревообробної галузі, транспорту та зв'язку, результати інноваційної та інвестиційної діяльності, побутового обслуговування та стан малого підприємництва.

Соціальна діяльність охоплює такі важливі складові частини як надання освітніх послуг, забезпечення населення в медичному об­слуговуванні та заходів, спрямованих на охорону здоров'я, створення умов для соціальної захищеності людей, розвиток культури, мистец­тва, туризму, готельного обслуговування, надання послуг в сфері жит­лово-комунального обслуговування. Вказані види діяльності наведені в підручнику з використанням статистичних даних, що розкривають позитивні та негативні сторони цих процесів.

Вперше в підручнику знайшло відображення законодавча основа створення та функціонування спеціальних економічних зон. Значна увага приділена характеристиці малих міст України та оцінки напрямів їх соціально-економічного розвитку.

Друга частина «Управління регіональним економічним і соціаль­ним розвитком» включає розділи такого змісту: розкривається склад і структура органів регіонального управління та місцевого самовряду­вання, повноваження представницьких та виконавчих органів влади, організація підготовки кадрів для регіональних органів влади; теоре­тичні основи планування розвитку регіональних процесів, характерис­тика основних соціально-економічних програм.

Значна увага приділена висвітленню фінансової основи регіональ­ного управління. Розкрита сутність місцевих бюджетів.

В підручнику використані статистичні дані за 15 років, з вико­ристанням яких висвітлені позитивні та негативні тенденції регіональ­ного розвитку, надали можливість об'єктивного висвітлення реалізації державної регіональної політики.

Підручник призначений студентам вищих навчальних закладів України, може використовуватися викладачами, аспірантами, а також працівниками органів регіонального управління та місцевого самовря­дування в їх практичній роботі.

()


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Частина перша СУТНІСТЬ ТА СТАН РЕГІОНАЛЬНОГО ЕКОНОМІЧНОГО І СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Розділ 1

ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ

НАУКИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

1.1. Регіон як об'єкт дослідження

Передувати визначенню змісту і характеру соціально-економіч­них відносин в регіоні, обґрунтуванню та впровадженню оптималь­них напрямів розвитку соціально-економічних процесів має вивчення об'єкту управління, тобто того, що собою являє регіон, які його загаль­ні характеристики.

Під регіоном, як частиною території країни, розуміють значну цілісну територію, де проживають люди і де здійснюються певні види діяльності.

Регіон відрізняється від інших регіонів сукупністю природничих, історично сформованих, відносно стійких економічних, соціальних, національних особливостей. Таким чином, об'єктом науки «регіональ­на економіка» є регіон як частина території країни, де проживає певна кількість населення, розташовані підприємства різних галузей та різних форм власності, де розташовані установи, що забезпечують нормальні умови для життя людей, для праці, освіти, культури, спілкування. Ха­рактерною ознакою регіону є його цілісність, де поєднуються природні ресурси, матеріальні багатства та соціальні умови для життя людей.

Територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісної державної території, поєднання централізації і децентралізації

10


Розділ 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАУКИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічно­го розвитку окремих територій з врахуванням їх історичних та культур­них традицій, демографічних та екологічних особливостей.

Відповідно Конституції України []) адміністративно-територіаль­ний устрій України складають Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, селища і села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Він­ницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, За­карпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Чер­каська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визна­чається законами України.

Для ґрунтовного дослідження стану соціально-економічних про­цесів за розмірами території, масштабами та спеціалізацією виробниц­тва, місцем у загальнодержавному розподілі праці виділяють:

  • мікрорегіони;

  • мезорегіони;

  • макрорегіони.

Мікрорегіон (територія адміністративної області) являє собою су­купність певної кількості адміністративних районів.

До складу мезорегіону входить, як правило 5-6 областей. Існують різні підходи, згідно з якими виділяють склад областей, які входять до складу того чи іншого мезорегіону.

Макрорегіони — значна територія країни, на якій розташовано 10 і більше областей. На території України увійшло в практику виділення двох макрорегіонів: лівобережна Україна; правобережна Україна.

Для визначення загально-географічного розташування регіону ко­ристуються такими узагальнюючими показниками: загальна територія регіону (км2), протяжність кордонів, з якими іншими регіонами він ме­жує, загальна кількість населення, щільність населення (кількість лю­дей на 1 км2), крайні точки границь регіону (на півночі, півдні, сході і заході); показники, що характеризують наявність природних ресурсів,

11


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

розвиток окремих галузей економіки (промисловості, сільського гос­подарства, галузей соціальної сфери та сфери обслуговування тощо). Важливою характеристикою регіону є стан транспортних шляхів сполучення, що здійснюються залізничним, автомобільним, водним, повітряним транспортом, розташування транспортних вузлів.

Враховуючи використання тої чи іншої сукупності показників, що являють собою провідну основу для районування, існують різні підхо­ди до відокремлення певної території у вигляді умовно окресленого ре­гіону. Це природно-економічний (або природничий) підхід, економіко-географічний, історико-етнографічний, соціально-економічний тощо. У всіх випадках формування регіонального поділу необхідно здійсню­вати за такими основними принципами: наукової об'єктивності, акту­альності (практичної дійсності), врахування досвіду історичного роз­витку території тощо.

Усі пропозиції щодо регіонального поділу території України по­будовані на використанні принципу, згідно з яким до складу регіону включають певну кількість споріднених областей, які характеризують­ся приблизно однаковим рівнем природно-географічних, кліматичних умов та певним рівнем показників, що відображають стан економічно­го, соціального розвитку, рівнем зайнятості та життя людей.

Використання виключно природничого підходу дає можливість виділити найбільш характерні регіони країни з врахуванням природни­чих та кліматичних показників. Такий підхід не відображає стан еконо­мічного потенціалу регіонів.

Економіко-географічне районування — науково обґрунтований розподіл країни на економічні райони, які формуються в умовах конк­ретного природного середовища в процесі розвитку продуктивних сил на основі раціонального використання природних ресурсів з врахуван­ням суспільного розподілу праці. Економіко-географічний підхід дає можливість більш грунтовно оцінити окремі територіальні угрупуван-ня, всебічно висвітлити особливості соціально-економічного стану ок­ремих регіонів, оцінити стан та розвиток продуктивних сил, від яких залежать умови життя людей, які визначають місце та роль окремих регіонів в загальному розвитку економіки країни.

12

Розділ 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАУКИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

Економіко-географічне районування пов'язане із загальним ста­ном окремих галузей народного господарства країни, з наявністю та використанням природного та ресурсного потенціалу. При економі-ко-географічному районуванні використовують об'єктивні показники соціального та економічного змісту за тривалий період часу, що дає змогу всебічно оцінити фактори, що впливають на виділення окремої території в певний регіон.

Проблеми районування території України висвітлювались в пра­цях таких вчених, як А. М. Ващенко, К. Г. Воблий, І. А. Горленко, О. Т. Дібров, М. І. Долішній, Ф. Д. Заставний, Л. М. Карецький, С. С. Мох-ночук, М. М. Паламарчук, М. Д. Пістун, В. А. Поповкін, О. О. Шаблий. Використовуючи різні підходи авторами були висловлені особисті про­позиції стосовно районування території України. Ці пропозиції відріз­няються характерними відмінностями, що пояснюються індивідуаль­ною оцінкою факторів, які прийняті за основу при виділенні певної території в регіон.

За пропозицією М. М. Паламарчука, наприклад, територія України поділяється на три економіко-географічні райони: Донецько-ГГридніп-ровський (включає 8 областей), Південно-Західний (13 областей), Пів­денний (3 області й Автономна Республіка Крим).

М. Д. Пісгуном враховані такі фактори, що впливають на адміністративно-територіальний поділ території України: рівень соціально-економічного розвитку території, просторова диференціа­ція природи, національно-історичні та культурно-етнографічні особ­ливості, політичні фактори. Відповідно до такого підходу виділено 9 економіко-географічних регіонів України: Столичний або Київсь­кий, Центральний, Придністровський, Донецький, Подільський, Північно-Східний, Карпатський, Північно-Західний (Волинський), Причорноморський.

В. А. Поповкін на території України виділяє 9 природно-економіч­них районів, які в майбутньому могли б стати основою для утворення нових значно більших за площею адміністративних областей: Карпат­ський, Поліський, Київський, Подільський, Північний, Харківський, Придніпровський, Південний, Донецький.

ІЗ


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

В роботі М. І. Долішного запропоновано виділити 6 регіонів: Централь­ний, Західний, Донеччина, Придніпров'я, Причорномор'я та Харківщина.

Незважаючи на наявність значної кількості пропозицій стосовно районування України, це питання вимагає додаткового розгляду, ви­ходячи з конкретного етапу розвитку України, враховуючи економіко-географічні, економічні, історичні та інші фактори, та їх вплив на фор­мування регіональної обособленості.

Узагальнення існуючих підходів до регіонального поділу тери­торії України, враховуючи реальний стан економіки окремих областей, доцільно застосувати таку послідовність до процесу районування.

Процес регіональних досліджень вимагає виділення у вигляді відокремленого об'єкта дослідження певної території — регіону, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій, од­ночасно характеризується повною цілісністю, єдністю, однозначністю. Виходячи з таких позицій, кожний регіон характеризується чітко виз­наченою природною (природничою), матеріальною, економічною та соціальною єдністю.

Формування регіонів необхідно здійснити в два етапи. На першо­му етапі відбувається природно-економічне (природниче) районування, що дає можливість об'єктивно оцінити географічне розташування, клі­матичні особливості території, наявність, можливість та напрями вико­ристання природних ресурсів (землі, води, лісів, копалин). Необхідно врахувати наявність на території України таких природничих зон, як мішаних лісів, лісостепу, степу, Українських Карпат, Кримських гір.

На другому етапі здійснюється економіко-географічне районуван­ня з необхідною соціально-економічною оцінкою розвитку продуктив­них сил та оцінкою їх впливу на соціальний стан населення. В даному випадку необхідно розглянути такі питання:

  1. Наявність особливостей територіального розселення населення, його характеристика, наявність та використання трудових ре­сурсів, рівень забезпечення регіону трудовими ресурсами, стан ринку праці.

  2. Існування територіальної самостійності стосовно використання природних ресурсів. Від складу, кількісного та якісного змісту

14


Розділ 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАУКИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

природних ресурсів залежить виробнича, економічна направ­леність діяльності людей, структура продуктивних сил, спеціалі­зація виробництва.

  1. Які існують характерні ознаки території регіону з точки зору об­сягів виробництва та темпів їх зміни на підприємствах окремих галузей, головним чином між виробництвами засобів виробниц­тва та предметів споживання, між промисловим та сільськогоспо­дарським виробництвом.

  2. Які характерні особливості існування та формування транспорт­ної системи, розташування та використання транспортних шляхів та транспортних засобів, що здійснюють перевезення пасажирів та вантажів; використання транспортної системи для розвитку міжрегіональних та міждержавних транспортних зв'язків.

  3. Існування особливостей соціального стану, умов життя населен­ня, рівня матеріального забезпечення людей, наявності безробіт­тя, забезпеченості освітніми, медичними, культурними, закладами тощо.

Враховуючи стан природно-економічних, економіко-географічних, історичних, політичних та інших факторів пропонується така схема ре­гіонального розподілу території України, за якою доцільно виділити 7 найбільш характерних регіонів: Поліський (Північний), Подільський (Центральний), Степовий (Південний), Карпатський (Західний), Дон­баський (Східний), Крим. В окрему обособлену територію — регіон виділено м. Київ (рис. 1.1).

До складу окремих регіонів входять такі області. До Поліського (Північного) регіону входять Волинська, Рівненська, Житомирська, Чернігівська, Сумська, Київська (без м. Києва) області; до Подільського (Центрального) — Тернопільська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська, Полтавська області; до Степового (Південного) регіону — Кіровоград­ська, Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська, Запорізька, Херсонсь­ка області; до Карпатського (Західного) регіону входять Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області; до Донбаського регіону (Східного) входять Харківська, Донецька, Луганська області. В окремі регіони виділено Крим та м. Київ.

15

Рис. 1.1

Регіональний розподіл території України

Формування запропонованого регіонального розподілу території України почалось з врахуванням наявних природничих зон.

Природничі зони мають переважно широтну витягнуту спрямо­ваність і відрізняються подібними природними умовами впродовж ши­ротного розташування певної поверхні землі. В той же час природничі зони не мають різко визначених меж (границь), характеризуються пос­туповим переходом з однієї зони до іншої. Широтне розташування при­родничих зон визначає широтний розподіл таких явищ як формування клімату, основних типів фунтів, рослинного, тваринного світу, водного режиму тощо, що принципово впливає на розташування та використання природних ресурсів, розвиток продуктивних сил, умови життя людей.

Відповідно до запропонованої схеми регіонального розвитку Поліський (Північний) регіон знаходиться в зоні мішаних лісів, що займає північну частину України, називається Українським Поліс-

16


Розділ 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАУКИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

сям, охоплює майже 20% території України. Це переважно рівнинна територія з добре розвинутою гідрографічною сіткою і поширенням низинних боліт. Характерною ознакою зони мішаних лісів є наявність розвинутого сільського та лісового господарства. Вказані обставини визначили формування Поліської (Північної) зони території України, до складу якої увійшло 6 областей.

Подільський (Центральний) регіон знаходиться в лісостеповій зоні, що охоплює центральну територію України. Характерною озна­кою зони є поєднання лісових участків території з участками території із степовою рослинністю. Лісостеп охоплює майже 34% території України і дає підставу для виділення в окреме регіональне об'єднання Подільський (Центральний) регіон, куди увійшли 5 областей.

Степовий (Південний) регіон розташований в степовій зоні, яка охоплює південну територію України. Степова зона відрізняється сухим континентальним кліматом (жарке літо, відносно холодна зима із силь­ними вітрами), безлісовими участками території, яка покрита, головним чином, трав'янистою рослинністю. Степова зона характерна малими опадами переважно в першій половині літа, наявністю частими засуха­ми. Кліматичні умови визначають тип рослинного та тваринного світу.

Українські Карпати — гірська частина території України, яка яв­ляє собою східну частину Карпат. Відрізняється наявністю округлих вершин та схилів, помірно континентальним кліматом, значними запа­сами водних ресурсів, природних копалин (нафта, газ, кольорові мета­ли тощо), характерними гірською рослинністю та тваринним світом. Ці обставини визначили за необхідне утворення Карпатського (Західного) регіону, куди увійшли 4 області.

Донбаський (Східний) регіон, до складу якого увійшли 3 області, у природничому відношенні характеризується переважно рівнинною те­риторією, помірно континентальним кліматом, значними запасами вугіл­ля. Донбаський регіон характеризується високим індустріальним роз­витком (електроенергетика, металургія, машинобудування, хімічна про­мисловість), багатогалузевим сільськогосподарським виробництвом.

В окремий регіон виділено Автономну Республіку Крим, територія якої відрізняється особливими природно-кліматичними показниками.

■ ■





Розділ 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАУКИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

Незважаючи на наявність певних напрацювань в цій науковій га­лузі в сучасних умовах переходу економіки України до нових економіч­них відносин у суспільстві, формування ринкового середовища вини­кає необхідність в уточненні поглядів на склад, зміст науки, її зв'язків з іншими галузями знань, використання положень науки для приско­рення ринкових перетворень, піднесення ролі регіонів у стабілізації економіки України.

Об'єктом вивчення регіональної економіки як науки є регіон як частина території країни, де проживає певна кількість населення, роз­ташовані підприємства різних галузей господарства та різних форм власності, функціональні установи, що забезпечують нормальні умови для життя людей. їх праці, освіти, культури, спілкування.

Предмет економічних наук — висвітлення складу та змісту ви­робничих відносин людей. Предметом регіональної економіки є вив­чення відносин людей у різних сферах їх діяльності на території пев­ного регіону з врахуванням конкретного соціально-економічного та політичного устрою країни. Ця наука розкриває зміст, шляхи, напрями формування регіональних відносин у виробничій та соціальних сфе­рах, досліджує розвиток продуктивних сил — матеріальної основи розвитку суспільства. Регіональна економіка як наука має визначити шляхи становлення економіки окремих територіальних формувань та обгрунтування принципових підходів до покрашення умов житія та праці людей.

Соціально-економічні відносини на території певного регіону ха­рактеризуються надзвичайною складністю, формуються з врахуванням особливостей того чи іншого регіону, його географічного розташуван­ня, природних багатств, економічного потенціалу, розвитку продуктив­них сил тощо.

Таке висвітлення предмету регіональної економіки дещо ширше, порівняно із існуючим в науковій літературі, де регіональна економіка розглядається як наукове направлення в економічній науці, яке ставить за мету розробку теоретичних основ раціонального розміщення під­приємств та галузей, формування території збуту продукції, створення належних умов для розвитку урбанізованих територій.

19

Складовими частинами регіональної економіки як науки потрібно вважати:

• визначення складу та змісту окремих складових частин соціаль­но-економічних характеристик регіону;

» обгрунтування напрямів використання трудових, матеріальних, енергетичних, земельних, водних, лісових ресурсів та природних копалин;

обгрунтування розвитку окремих галузей економіки: промисло­вості, сільського господарства, будівництва, транспорту та зв 'язку;

обгрунтування шляхів покращення соціального стану населення регіону, працевлаштування людей, забезпечення людей товарами та послугами, охорони їх здоров'я, надання можливостей для на­буття освіти, розвитку культури;

обгрунтування заходів, спрямованих на охорону навколишнього середовиша;

формування систем регіонального управління, визначення складу і функцій органів управління;

• використання методів прямого та непрямого впливу на розвиток
регіональних соціально-економічних процесів;

• формування бюджету регіону — фінансової основи органів регіо­
нального управління, оцінка ефективності діяльності цих органів.
В процесі трансформації виробничої сфери в суспільстві, розвитку

ринкових відносин змінюються погляди на територіальну організацію виробництва, на процеси концентрації, спеціалізації та кооперування у виробничій сфері. Визначення цих форм територіальної організації виробництва тривалим часом базувалося на планово-директивних прин­ципах планування виробництва на регіональному рівні, не враховува­лась реальна наявність ринку збуту продукції, відсутність ринкових важелів впливу на виробництво. Визначення ефективності концентра­ції базувалося на твердженні, що з концентрацією виробництва змен­шується собівартість продукції, збільшується продуктивність праці.

В нових умовах господарювання ці підходи та показники оцін­ки ефективності концентрації виробництва принципово змінюються. 20


Розділ 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАУКИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

Необхідно враховувати при цьому сукупні витрати, пов'язані не тіль­ки із виробництвом продукції, але з її реалізацією, що в свою чергу пов'язано з наявністю ринку збуту продукції.

Аналогічно змінюються погляди на спеціалізацію та кооперуван­ня. З врахуванням наявності природних ресурсів на регіональному рів­ні, значних трудових резервів, розвинутого ринку реалізації продукції стає економічно обгрунтованим подальший розвиток багатопрофіль-ного підприємництва, взаємодія між собою багатопрофільних вироб­ничих структур, мобільних за характером виробництва та реалізації продукції. У зв'язку із цим необхідні нові підходи до обгрунтування раціональних міжрегіональних зв'язків.

Без зміни поглядів на концентрацію, спеціалізацію та кооперуван­ня неможливо активно вплинути на розвиток підприємництва, на залу­чення усього працездатного населення до практичної діяльності.

Змінюються підходи до формування регіональної соціальної полі­тики. Регіональна політика в галузі соціального захисту людей має бути більш активною, спрямовуватися на максимальне використання внутрішніх резервів, на раціональне використання трудового потенціа­лу, на створення належних житлових, побутових умов для життя лю­дей, забезпечення прав громадян на працю, особливо молоді, на освіту, охорону здоров'я, культуру, соціальний захист людей. На перший план виходить вирішення проблем молоді та літніх людей.

Виходячи із регіональних інтересів важливе значення має обгрун­тування складу і змісту економічних (непрямих) методів впливу на розвиток регіональної економіки: формування державної цінової, фінансової, кредитної, банківської, податкової політики з врахуванням інтересів регіонів, нових підходів до організації та оплати праці, вико­ристання трудового потенціалу.

В сучасних умовах відбуваються радикальні зміни щодо відно­шення до регіональної економіки як науки, збагачення її новими ма­теріалами, результатами практичних досягнень у розвитку економіки та покращення умов життя та праці людей. Одночасно наукові досяг­нення впроваджуються в навчальний процес, на нових засадах фор­мується економічна свідомість майбутніх фахівців.

21


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

1.3. Методологічні основи і методи науки

Під методологією наукового дослідження розуміють систему під­ходів, принципів, показників, методів дослідження соціально-еконо­мічних процесів, обгрунтування оптимальних рішень.

До основних принципів регіональних досліджень належать:

  • принцип еволюційного розвитку;

  • принцип науковості, оптимальності;

  • принцип соціальної спрямованості;

  • принцип підвищення ефективності регіональних рішень;

  • принцип пропорційності та збалансованості;

  • принцип пріоритетності.

Принцип еволюційного розвитку передбачає врахування того, що соціально-економічні процеси розвитку на регіональному рівні не здій­снюється раптово, негайно. Для усвідомлення нових спрямувань, вті­лення їх у життя необхідна зміна психології людей, людських відносин, які склалися, а для цього потрібний певний період часу.

Принцип науковості, оптимальності передбачає використання еко­номічних законів розвитку суспільства в обгрунтуваннях регіональних соціально-економічних рішень. Застосування наукових методів дозво­ляє об'єктивно оцінити тенденції у певних сферах регіонального роз­витку, врахувати їх в прогнозних обгрунтуваннях. Принцип науковості передбачає також впровадження оптимальних рішень, тобто досягнен­ня максимальних результатів при мінімальних затратах.

Принцип соціальної спрямованості означає, що у забезпеченні со­ціально-економічного розвитку необхідно враховувати інтереси людей, різних верств населення, забезпечувати соціальні потреби.

Принцип підвищення ефективності виробництва на регіональ­ному рівні передбачає впровадження на підприємствах усіх галузей регіональної економіки заходів, спрямованих на економію усіх видів витрат, пов'язаних із виготовленням продукції.

Принцип реалізується через різноманітні форми раціонально­го використання та збереження трудових, матеріальних, природних ресурсів.

22


Розділ 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАУКИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

Принцип пропорційності та збалансованості реалізується в рин­кових умовах в результаті досягнення рівноваги між попитом та пропо­зицією на певний вид продукції, послуг, виконання робіт, забезпечення раціональних співвідношень між мінімально необхідними потребами і наявними ресурсами.

Принцип пріоритетності визначає необхідність вибору пріоритет­них напрямів діяльності в реалізації завдань соціально-економічного розвитку регіону, невідкладність виконання першочергових завдань.

В регіональних соціально-економічних дослідженнях для оцінки стану та обґрунтувань перспектив економічного розвитку, покращення соціальних умов життя людей використовують систему показників.

Показник — конкретне значення кількісних або якісних парамет­рів явища чи процесу, що відбувається в умовах конкретного місця протягом визначеного часу. У загальному вигляді всі показники поді­ляються на три категорії в залежності від того, які функціональні особ­ливості регіональних процесів вони відображають. Це:

  • економічні, що відображають продуктивність та економічну ефек­тивність діяльності;

  • соціальні — рівень соціального розвитку та демографічну си­туацію;

  • екологічні — стан та використання навколишнього природного середовища.

Існує значна кількість показників, які використовуються для ха­рактеристики регіонального розвитку.

На рівні макрорегіонального дослідження рекомендується засто­совувати обмежену їх кількість, але таких, які у достатній мірі відобра­жають хід процесу соціально-економічного розвитку в динаміці.

За своїм призначенням, змістом і формою усі показники поділя­ють на натуральні та вартісні, кількісні та якісні, абсолютні та віднос­ні, затверджені та розрахункові, норми і нормативи.

Натуральні показники (виробництво продукції, виконані роботи, надані послуги) характеризують використання ресурсів, матеріальне виробництво, обсяги соціальної роботи, вимірюються в натуральних одиницях.

23

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

До вартісних показників належать такі, що відображають еконо­мічну (грошову) оцінку результатів діяльності підприємств, організа­цій, виготовленої ними продукції, виконаних робіт, наданих послуг. За їх допомогою визначають обсяг товарної, валової, реалізованої про­дукції, обсяг капітальних вкладень, результати економічної та соціаль­ної діяльності.

Кількісні показники використовують для виміру кількісної сукуп­ності певних об'єктів, визначають обсяг, розміри, масштаби виробниц­тва, руху товарів, виконання робіт.

Якісні показники характеризують рівень розвитку явищ, процесів, їх якісні особливості, закономірності. Використовують для планування та оцінки ефективності функціонування окремих складових частин ре­гіональної економічної та соціальної діяльності.

Кількісні та якісні показники розробляють в натуральному і вар­тісному виразі.

Абсолютні показники характеризують число одиниць сукупності, її частин, груп. В управлінні з використанням абсолютних показників визначають планові завдання та їх виконання, які обчислюються як в натуральному, так і вартісному вимірі.

Відносні показники характеризують міру співвідношення двох показників і визначаються як результат від ділення одного показника на інший, який використовується як базовий, основний. Відносні по­казники показують динаміку, структуру відповідних величин, вимірю­ються у відсотках, питомій вазі.

Затверджені показники відрізняються своїм адресним характером і являють собою форму доведення планів розвитку регіону до конк­ретних підприємств, організацій, виконавців із зазначенням термінів їх виконання та необхідних для цього трудових, матеріальних та фінансо­вих ресурсів.

Розрахункові показники носять інформаційний або аналітичний характер. В більшості випадків вони використовуються для характе­ристики, обгрунтування та аналізу показників при їх затвердженні.

Для дослідження соціально-економічних проблем на регіональ­ному рівні використовують такі методи: системний, діалектичний,

24


Розділ 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАУКИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

нормативний, балансовий, програмно-цільовий, метод комплексного соціально-економічного аналізу, економіко-математичні методи.

Системний метод. Поняття «система» визначається як впоряд­кована сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих підсистем та елементів, що утворюють єдине ціле. Система являє собою одне із основних понять кібернетики — науки про управління складни­ми динамічними системами. До системи належить будь-яке ціле, що складається із пов'язаних між собою окремих елементів. Влас­тивістю динамічної системи є те, що окремі елементи утворюють єдине ціле з якісно новими властивостями. Розподіл системи на ок­ремі підсистеми та елементи здійснюється таким чином, що збері­гається загальна цілеспрямованість у функціонуванні системи. Елементи в системі об'єднані нричинно-наслідковими зв'язками. Зміна стану окремих елементів або зв'язків протягом певного часу приводить до зміни стану самої системи. Це означає, що система функціонує.

Системний метод дозволяє розглядати регіон у вигляді надзви­чайно складної соціально-економічної системи, умовно окреслити цю систему, визначити склад системи з великої кількості елементів, вия­вити та спрямувати функціонування системи. Саме через системний підхід створюється можливість всебічно оцінити стан регіону, його ре­сурсний та інтелектуальний потенціал, можливості для становлення та розвитку.

Диалектичний метод дослідження регіону як системи передбачає використання діалектичної теорії та методу вивчення явищ у суспіль­стві в їх розвитку, базується на загальних законах розвитку. Цей метод дозволяє дослідити динаміку соціально-економічних процесів, оціни­ти їх перспективу.

Нормативний метод оснований на використанні в управлінні ре­гіональними економічними та соціальними процесами прогресивних норм і нормативів, які відображають досягнення науково-технічно­го прогресу, завдання стосовно розвитку окремих галузей економіки на регіональному рівні, що мають важливе значення для людей, що проживають на певній території, та для держави в цілому.

25



5. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Сутність балансового методу у регіональному дослідженні по­лягає в тому, що при плануванні соціально-економічної діяльності потреби в матеріально-технічних, природних, паливно-енергетичних, трудових, фінансових ресурсах співставляються з можливими джере­лами забезпечення цих потреб в результаті розробки балансів. Оскіль­ки сукупні потреби, як правило, більше можливих обсягів ресурсів, необхідних для забезпечення цих потреб, то в процесі розробки конк­ретних балансів проводять ранжування потреб, здійснюють розподіл потреб на першочергові та менш важливі. Відповідно визначають об­сяги ресурсів для задоволення спочатку першочергових потреб, а зго­дом — інших потреб.

Програмно-цільовий метод передбачає розробку цільових комп­лексних програм регіонального економічного та соціального розвит­ку, передбачає обгрунтування та вирішення крупних народногоспо­дарських проблем, визначає шляхи розвитку усіх галузей економіки. що мають загальнодержавне значення.

Метод комплексного соціально-економічного аналізу базується на використанні економічної, статистичної інформації за попередні пе­ріоди для вивчення стану зміни показників, виявлення закономірнос­тей в процесах розвитку окремих явищ та процесів у суспільстві, для аналізу впливу окремих факторів на ці процеси.

Економіко-математичне моделювання використовується для мо­делювання регіональних соціально-економічних процесів на основі використання економіко-математичних методів, є необхідною умовою для прийняття обгрунтованих рішень в управлінні. Сфера застосування економіко-математичного моделювання надзвичайно широка. Базуєть­ся на використанні методів статистичного, динамічного, ймовірного змісту. До типових моделей належать:

  • моделі розподілу та використання ресурсів (трудових, матеріаль­них, енергетичних, природних, фінансових тощо);

  • моделі розвитку існуючих підприємств, їх реконструкції та будів­ництва нових;

  • моделі вивчення ринку товарів та послуг;

  • моделі оптимізації транспортного обслуговування;

26


Розділ 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАУКИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

  • моделі масового обслуговування (в сфері торгівлі, послуг тощо);

  • моделі розвитку житлово-комунального, міського господарства;

  • моделі для вивчення конфліктних ситуацій тощо.

1.4. Сутність державної регіональної політики

Державна регіональна політика — це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни з врахуванням поточного соціально-еко­номічного стану регіонів та стратегічних завдань. Заходи спрямову­ються на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил ре­гіону, раціональне використання їх ресурсного потенціалу, створення нормальних умов життєдіяльності населення, забезпечення екологіч­ної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства. Впровадження регіональної політики пов'язане з необхідністю вдоско­налення регіонального управління. Сучасна надмірна централізація управління, недосконала фінансово-економічна база місцевих органів влади призвели до виникнення значних диспропорцій у територіальній структурі економіки, накопичення на місцях господарських, економіч­них та соціальних проблем.

Державна регіональна політика являє собою складову частину загальнодержавної стратегії економічного та соціального розвитку України. Метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого розвитку територій, усунення основ­них регіональних диспропорцій на основі ефективного використання виробничого потенціалу кожного регіону для підвищення рівня жит­тя населення, забезпечення соціальної захищеності кожного грома­дянина, удосконалення роботи органів державної влади та місцевого самоврядування.

Державна регіональна політика грунтується на таких прин­ципах:

• конституційність та законність — реалізація політики здійснюєть­
ся відповідно до Конституції та законів України, актів Президента

2'

В. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

України та Кабінету Міністрів України, впровадження чіткого роз­поділу повноважень та відповідальності між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

  • забезпечення унітарності України та цілісності її території, вклю­чаючи єдність використання економічного механізму управління, єдиної для всіх регіонів України фінансово-кредитної, податкової та бюджетної систем;

  • поєднання процесів централізації та децентралізації влади з вра­хуванням загальнодержавних, регіональних та місцевих інтере­сів;

  • забезпечення тісного співробітництва органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування в реалізації заходів щодо регіонального розвитку.

Державна регіональна політика має забезпечити:

  • формування оптимальної високоефективної структури господар­ства регіонів, яка б забезпечувала їх комплексний розвиток на ос­нові використання природно-ресурсного, виробничо-економічно­го, науково-технічного та людського потенціалу, історико-куль-турних традицій;

  • удосконалення системи державного прогнозування та стратегіч­ного планування регіонального економічного та соціального роз­витку;

  • запровадження систем стратегічною бюджетного планування та фінансового забезпечення регіонального економічного та соціаль­ного розвитку з використанням науково обґрунтованих норм та нормативів, для визначення оптимального рівня фінансових ре­сурсів для реалізації цієї мети;

  • обґрунтування перспектив залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для створення сучасної виробничої, транс­портної та ринкової інфраструктури на основі впровадження но­вих технологій, збільшення виробництва високоякісних товарів і послуг;

  • впровадження заходів, спрямованих на стимулювання розвитку депресивних територій;

28


Розділ 1 ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАУКИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

  • об'єднання фінансових ресурсів місцевих органів державної вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування для вирішення спільних міжрегіональних економічних, соціальних та екологіч­них проблем;

  • підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробіт­ництві, активне входження регіонів до міжнародних організацій та формувань, активізація міжрегіонального та транскордонного співробітництва;

  • децентралізацію влади, розмежування повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самовря­дування з розширенням повноважень органів місцевого самовря­дування.

Узагальнюючи сутність та зміст діяльності по впровадженню дер­жавної регіональної політики можна заключити, що ця діяльність по­винна сприяти демократизації процесів управління кожним регіоном та місцевого самоврядування, вдосконалення інтеграційних зв'язків між органами державного управління та регіональними органами вла­ди. При цьому правові та економічні відносини й регулятори між дер­жавою й регіональними органами влади повинні будуватися на кон­ституційних засадах за принципом верховенства загальнодержавного права та законів.

Впровадження регіональної політики буде сприяти поглибленню територіального поділу праці, спеціалізації виробництва, створенню виробничих структур, які б відповідали географічним та економічним умовам кожного регіону. Ефективне використання науково-технічного потенціалу, розвиток підприємництва, впровадження різних форм гос­подарювання має сприяти насиченості ринку товарами та послугами, задоволенню потреб людей, позитивно вплинути на стан соціального забезпечення людей.

Раціональне використання природних ресурсів та їх охорона в результаті широкого застосування маловідходних та безвідходних ресурсозберігаючих технологій сприятимуть вирішенню екологічних проблем, забезпечить збереження та своєчасне відтворення природи, створення гідних умов для життя людей.

29



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки:

  1. Що розуміють під поняттям «регіон»?

  2. На яких засадах грунтується територіальний устрій України?

  3. Назвіть сім характерних регіонів, що входять до складу тери­торії України.

  4. Назвіть характерні ознаки Поліського (Північного) регіону.

  5. Назвіть характерні ознаки Подільського (Центрального) регіону.

  6. Назвіть характерні ознаки Степового (Південного) регіону.

  7. Яка особливість Карпатського (Західного) регіону?

  8. Назвіть характерні ознаки Донбаського (Східного) регіону.

  9. Розкрийте особливість Кримського регіону.

  10. Чому м. Київ виділений в окремий регіон?

  11. Дайте визначення предмету і завдань науки «Регіональна економіка".

  12. Назвіть складові частини регіональної економіки як науки.

  13. Яких принципів дотримуються в регіональних дослідженнях?

  14. Які методи використовують в регіональних дослідженнях?

  15. Які показники використовують для. економіко-географічної оцінки регіону?

  16. В чому полягає сутність державної регіональної політики?

  17. Назвіть основні завдання державної регіональної політики.


Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

2.1. Загальна характеристика стану населення регіону

Для вивчення кількості та стану населення країни та окремих ре­гіонів, закономірностей формування населення з врахуванням впливу окремих соціально-економічних та демографічних факторів викорис­товують методичні основи регіональної демографії.

Для виявлення тенденцій у зміні складу населення на території регіону використовують статистичні дані за 10-20 років. На основі ба­гаторічних спостережень встановлюють, як змінюється загальна кіль­кість населення, в тому числі за окремими категоріями, як впливають певні фактори на ці процеси. Зокрема, виявляють вплив стану розвитку продуктивних сил та формування соціально-економічної ситуації в ре­гіоні, враховуючи географічне розташування та кліматичні особливості регіону тощо.

Для дослідження демографічної характеристики регіону викорис­товують такі показники:

  • загальна чисельність населення, осіб;

  • питома вага населення певного регіону в загальній чисельності жителів України;

  • загальна чисельність населення, що проживає у містах та сільсь­кій місцевості;

  • співвідношення міських і сільських жителів в регіоні;

31

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

  • народжуваність, смертність та природний приріст населення (кількість народжених, померлих, природний приріст населення);

  • коефіцієнти народжуваності, смертності та природного приросту населення (на 1000 чоловік наявного населення);

  • коефіцієнти дитячої смертності (померло дітей віком до одного року на 1000 народжених);

  • очікувана тривалість життя при народженні, роки;

  • чисельність працівників, зайнятих у всіх сферах економічної діяльності, осіб;

  • питома вага населення, зайнятого в суспільному виробництві на підприємствах усіх форм власності;

  • рівень кваліфікації працівників, зайнятих у суспільному вироб­ництві;

  • рівень зайнятості;

  • навантаження на 1 вільне робоче місце;

  • рівень безробіття;

  • показник того, що характеризує стан міграції населення — кіль­кість людей, що виїхали з певної території, чи прибули;

  • міграційне сальдо;

  • коефіцієнт міграції населення (на 1000 чоловік наявного населення). Загальна кількість населення, в тому числі міського та сільського —

визначає наявність населення на території окремих територій, дає уяв­лення про розподіл населення в залежності від місця їх проживання.

Населення України розміщене по території дуже нерівномірно (табл. 2.1).

За абсолютною кількістю населення виділяється Степовий та Донбаський регіони, де проживає відповідно 11,42 та 10,17 млн. чол., де зосереджено 45% населення України. В складі цих регіонів най­більше заселені Донецька область (4,77 млн. чол.), Дніпропетровська (3,53 млн. чол.), а також Харківська, Луганська та Одеська області.

За період 1989-2003 pp. відмічено загальне зменшення кількості населення України на 3,71 млн. чол. (на 7,2%), що свідчить про ге, що протягом останніх років значно ускладнилася демографічна ситуа­ція, стала серйозним гальмом соціально-економічного розвитку. Най-

32


Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

більші темпи зменшення кількості населення відмічено на території Поліського (на 6,7%) та Подільського (на 8,5 %) регіонів. Особливо ви­сокі темпи зменшення кількості населення на території Чернігівської (на 13,4%). Житомирської (на 11,6%), Сумської (на 10,5%) областей. Тільки в м. Києві, на території Криму та Карпатського регіону кіль­кість населення за період, що розглядається, практично не змінилася.

Таблиця 2.1.

Кількість наявного населення за місцем проживання та густота населення по регіонах

Є, А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Наведені абсолютні показники не повністю відображають стан концентрації населення на різних територіях, оскільки розміри окре­мих регіонів суттєво відрізняються одне від одного.

Для об'єктивної оцінки концентрації населення на території окремих регіонів використовують показник «густота (щільність) населення», який відображає кількість мешканців, що припадає на одиницю площі (чоловік на 1 км2) (табл. 2.1). За цим показником в Україні, де середня густота на­селення в 2003 р. становила 80 чол./км2, виділяються (крім м. Києва) два регіони: Донбаський регіон (120 чол./км2;, особливо Донецька область (180 чол./км2) та Карпатський регіон (109 чол./км2), особливо Львівська (120 чол./км2) та Чернівецька (113 чол./км2) області. Значно менша гус­тота населення на території Поліського регіону (51,4 чол./км2), особливо Чернігівська (38 чол./км2) та Житомирська (46 чол./км2) області.

На території Степового регіону, де середня густота населен­ня становить 67 чол./км2, виділяється Дніпропетровська область, де

34

Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

середня густота становить 111 чол./км2, що на 38,8% більша середньої по Україні.

Зміна загальної кількості населення протягом тривалого періоду та нерівномірність його розселення по території пов'язані з комплексом різноманітних природно-кліматичних, географічних, соціально-еконо­мічних, історико-культурних, екологічних та інших факторів.

Значна увага має бути приділена аналізу стану кількості населення, що проживає в містах та селах на території окремих регіонів. До місь­кого населення відносяться особи, які проживають в міських поселен­нях, до сільського — які проживають в сільській місцевості. Міські по­селення — це населені пункти, що затверджені законодавчими актами як міста та селища міського типу. Всі інші населені пункти — сільські.

Статистичні дані, що відображають процеси розселення в містах та селах протягом 15 років, наведені в табл. 2.2, свідчать, що в цілому по Україні в містах проживало 67% населення, співвідношення між міським та сільським населенням з часом практично не змінювалося.

Найбільша концентрація населення в містах відмічена в Донбась­кому регіоні — 85,9% від загальної чисельності, в Степовому регіоні — 71,7% відповідно. Найбільша питома вага сільського населення в за­гальній кількосгі на території Подільського регіону — 48.6%. Останнім часом змінюється чисельність міського населення за рахунок відтоку людей із сільської місцевості, що привело, з одного боку до збільшення чисельності населення міст, з іншого — зменшенню сільського населен­ня. Ці процеси вилинули на збільшення працездатного населення у міс­тах. В селах, навпаки, кількість людей працездатного віку зменшилась.

Урбанізація — процес підвищення ролі міст у розвитку суспільс­тва. Міста визначаються ростом промислового виробництва, наявністю вдосконаленої транспортної мережі, покращених побутових умов для життя людини. В містах зосереджені центри освіти, культури. В умо­вах політизації суспільства в містах зосереджений головним чином політичний рух. Розвиток міст сприяє подальшому посиленню тери­торіального розподілу праці. Ці обставини вплинули на приток у міста сільського населення. Створений маятниковий рух населення із сіль­ських населених пунктів в міста, де забезпечено працевлаштування,

35

Е. А. Зінь

до закладів науки, освіти, культури. Особливо існує посилений маят­никовий рух населення біля невеликих міст.


36


Таблиця 2.2

Кількість наявного населення, що проживає в містах та селах по регіонах

Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ


Одночасно спостерігається зменшення загальної кількості населен­ня міст на 6,5 %, сільського населення — на 8,5 %. На території окремих регіонів вказані процеси відбуваються неоднозначно. Особливо інтен­сивне скорочення кількості сільського населення відмічено в Полісько­му регіоні (на 14,2%), Сумській (на 18,2%), Житомирській (на 17,8%) областей, та Подільському регіоні (на 11,4%). Тут виділяються Хмель­ницька область, де кількість сільського населення зменшилась на 13,7 %, Вінницька - (на 12,1 %) та Полтавська (на 13,2%) області.

В селах стає менше населення усіх категорій: дітей, молоді, лю­дей працездатного віку, особливо жінок у молодому віці. Чисельність сільського населення значною мірою зменшується в результаті мігра­ції, головним чином у міста, що негативно впливає на статево-вікову структуру сільського населення, на стан трудового потенціалу на селі.

37



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Для оцінки стану природного відтворення населення викорис­товують інформацію про народжуваність, смертність та природний приріст (скорочення) кількості населення окремих регіонів. Крім абсо­лютних даних також використовують відповідні коефіцієнти. Загальні коефіцієнти народжуваності і смертності являють собою відношен­ня відповідно кількості народжених і кількості померлих протягом календарного року до середньорічної кількості наявного населення. В табл. 2.3 наведені вказані коефіцієнти та коефіцієнт загального при­росту (скорочення) кількості населення в 2002 р. в цілому по регіонах та в містах та в сільській місцевості.

Таблиця 2.3

Коефіцієнти народжуваності, смертності та природний приріст (скорочення) кількості населення у 2002 р. (на 1000 чоловік наявного населення)


Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

Наведені дані свідчать про наявність демографічної кризи в дер­жаві, якою охоплені всі регіони. В цілому по Україні смертність пе­ревищує народжуваність в 1,94 рази. Надзвичайно складна ситуація існує на території усіх регіонів України, особливо в Донбаському регіоні, де смертність перевищує народжуваність в 2,51 рази, особ­ливо в Донецькій (в 2,63 рази), Луганській (в 2,61 рази) та Харківсь­ке (в 2,25 рази) областях. Перевищують загальнодержавні співвід­ношення народжуваності та смертності показники Подільського та Степового регіонів. Особливо складна ситуація склалася на території

39



Є. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Полтавської, Черкаської, Кіровоградської та інших областей. Звертає на себе увагу співвідношення між народженими та померлими в зоні, що прилягає до Чорнобильської ЛЕС, особливо в Чернігівській облас­ті, де кількість померлих перевищує кількість народжених в 2,86 рази, в Сумській (в 2,69 рази), Київській (в 2,17 рази). Житомирській (в 1,92 рази) областях. Складною залишається ситуація на території інших об­ластей України.

Додаткову оцінку стану природного відтворення населення можна зробити використовуючи коефіцієнт загального приросту (скорочення) населення, в тому числі в містах та сільській місцевості (табл. 2.3). На­ведені дані свідчать про те, що скорочення природного приросту насе­лення відмічається як в містах, так і сільській місцевості. Проте в селах скорочення населення набуло катастрофічних розмірів. Особливо знач­ний за інтенсивністю процес вимирання населення на селі відмічено в Подільському регіоні (-13 осіб на 1000 наявного населення). Полісь­кому (-12) та Донбаському (-12) регіонах. Серед областей необхідно відмітити надзвичайно складну ситуацію в селах Чернігівської області (-21 особа на 1000 наявного населення), Сумської (-18), Черкаської (-15,2), Полтавської (-15), Кіровоградської (-13) та всіх областей Дон­баського регіону.

Складність демографічної ситуації розкривається з використан­ням показників, що характеризують дитячу смертність та смертність за причинами смерті. Коефіцієнт дитячої смертності визначається як відношення кількості померлих дітей віком до одного року до кіль­кості народжених живими (на 1000 народжених). У 2002 р. значення коефіцієнта дитячої смертності такі:

Усього по Україні — 10,3; в т. ч. по регіонах: Поліський — 10,7; Подільський — 10; Степовий — 10,6; Карпатський — 9,8; Донбась­кий — 10,5; Крим — 11,5; м. Київ — 9,4.

Надзвичайно високий рівень дитячої смертності (значно вищий порівняно із середнім по Україні) в Рівненській області (11,7 дітей померлих на 1000 народжених), Чернігівській (11), Черкаській (11,3), Запорізькій (12,8), Дніпропетровській (11,6), Чернівецькій (11,4), До­нецькій (11,8), Луганській (11,3) областях.

40

а& Розділ 2

НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

Коефіцієнти смертності, в тому числі з причини смерті, визна­чаються як відношення кількості померлих до середньорічної кіль­кості наявного населення, обчислюються на 100 000 населення. Зна­чення коефіцієнтів смертності на території окремих регіонів наведені в табл. 2.4.

Дані табл. 2.4 свідчать про наявність складної демографічної си­туації, якою охоплені практично всі регіони, особливо Поліський, де коефіцієнт смертності складає 1652, Подільський (1659), Степовий (1635) та Донбаський (1679) регіони. За причин, пов'язаних із хворо­бами систем кровообігу та новоутвореннями помирає 70-78 % населен­ня від загальної кількості померлих. Серед областей своєю складністю виділяються Чернігівська область (коефіцієнт смертності 1996), Сум­ська (1800), Житомирська (1715), Черкаська (1763), Полтавська (1805), Кіровоградська (1796), Донецька (1712), Луганська (1722) області.

Таблиця 2.4

Коефіцієнти смертності, в тому числі з основних причин смерті у 2002 р. (на 100 000 наявного населення)

Негативний вплив на здоров'я людей здійснює стан способу жит­тя. Економічна та соціальна невизначеність, шкідливі звички, незба-лансоване харчування, незадовільні екологічні побутові умови тощо

41



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

негативно впливають на здоров'я людини. Забруднення землі, води, повітря — важливі фактори, що негативно впливають на людину.

Зниження народжуваності, зростання смертності, зокрема смерт­ності людей працездатного віку, стало причиною випереджаючого ско­рочення працездатного населення, небезпечного зменшення трудового і демовідтворюючого потенціалу.

Боляче вдарило по громадянам похилого віку, молоді, дітей зни­ження рівня життя. Дедалі більше стає безпритульних дітей. Втрата багатьма людей впевненості у своєму майбутньому і майбутньому своїх дітей стали головними причинами зростання кількості само­губств, абортів, а також утримання від народження дітей. Деформо­ване соціальне середовище, руйнуючи фізичне, психічне та духовне здоров'я людей, знижує їх життєву активність, творчу продуктивність. За таких умов людина як основний суб'єкт соціальної життєдіяль­ності перестає бути повноцінним учасником прогресу і оздоровлення суспільства.

Подолання демографічної кризи є проблемним завданням і потре­бує комплексного підходу до її вирішення на рівні держави.

Для значного покращення демографічної ситуації необхідна дер­жавна Концепція демографічного розвитку. З врахуванням досвіду передових європейських країн необхідно запровадити цілісну систе­му заходів економічного, правового, соціального, освітнього, культур­ного, інформаційно-пропагандистського та організаційного характеру, спрямованих на зниження смертності, підвищення народжуваності, захист, реабілітацію та відновлення генофонду населення України, відвернення міграції. Необхідно забезпечити належне фінансування заходів, спрямованих на реалізацію гарантованих Конституцією Украї­ни прав на працю та можливість заробляти собі на життя, соціальний захист, достатній життєвий рівень, охорону здоров'я, медичну допомо­гу, безпечне довкілля, освіту. Слід зосередити зусилля на забезпечен­ні сталого економічного зростання та підвищення рівня і якості життя населення, подолання масового безробіття та різкого майнового розша­рування населення, збільшення кількості робочих місць, достойної оп­лати праці, ефективного функціонування системи соціального захисту

42


Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

інвалідів, ветеранів війни і праці, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

З метою підтримки молодих сімей з дітьми запровадити:

  • пільгове оподаткування та довгострокове кредитування сімей з дітьми залежно від кількості дітей;

  • збільшення видатків на пільгове кредитування будівництва житла;

  • одноразову допомогу сім'ї при народженні дитини, яка має бути адекватною всім витратам;

  • розвиток системи дошкільного виховання дітей;

  • економічне стимулювання активності сім'ї шляхом зменшення оподаткування сукупного доходу сім'ї залежно від кількості дітей тощо.

2.2. Трудові ресурси регіону, зайнятість населення

Трудові ресурси — сукупність здатних до праці людей, становлять основний елемент продуктивних сил суспільства, характеризуються по­тенційною масою живої праці, що в даний період є в наявності у держави, визначають сучасний стан та перспективний розвиток економіки держа­ви. Відрізняють соціальну та економічну сутність трудових ресурсів.

Соціальну сутність трудових ресурсів становлять люди, зайняті в конкретних виробничих умовах. Економічна сутність визначається робочим часом, необхідним для суспільно корисної праці.

Для оцінки стану трудових ресурсів певного регіону використову­ють кількісні та якісні показники демографічного, економічного та со­ціального змісту. Демографічні показники характеризують стан трудо­вих ресурсів в залежності від відтворення населення, враховують такі характеристики як стать, вік, розселення, шлюбність, міграція та ін.

Економічні показники відображають залежність стану трудових ресурсів від розвитку виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, стан конкурентноздатної продукції тощо і відобра­жають загальну кількість населення, зайнятого в усіх сферах економіч­ної Діяльності, формування, розподіл та використання працездатного

43



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

населення у різних галузях виробничої діяльності, на підприємствах різних форм власності.

Соціальні показники характеризують трудові ресурси з позицій впливу на їх формування соціального стану суспільства, за рівнем ос­віти, професійної підготовки, плинності, пов'язаної із забезпеченням соціальних потреб.

Вказані показники використовують для оцінки стану трудових ресурсів, а також кількості безробітних — нового прошарку населен­ня, який з'явився у суспільстві в результаті впровадження ринкових відносин.

Стан трудових ресурсів визначають показниками «кількість зай­нятого населення» — кількість людей у працездатному віці, а також коефіцієнт зайнятості (в %). Працездатний вік чоловіків становить 44 роки (від 16 до 59 років включно), для жінок — 39 (від 16 до 55 включ­но). Крім того, враховується кількість працездатних людей (працездат­ного населення) поза межами працездатного віку — кількість осіб чо­ловічої та жіночої статі пенсійного віку.

Коефіцієнт зайнятості 3 м) визначається як відношення чисель­ності зайнятих у суспільному виробництві (V, „) до усієї кількості на­селення працездатнього віку п н)

До населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, від­несені особи працездатного віку і старші та підлітки, які протягом року були постійно зайняті економічною діяльністю: працювали за наймом на умовах повного (неповного) робочого дня (тижня), роботодавці, само­стійно забезпечували себе роботою, включаючи підприємців, безкоштов­но працюючих членів їх сімей, служтітелів релігійних культів та інших.

У кількості зайнятого населення не враховуються: учні працездат­ного віку, які навчаються з відривом від виробництва, військові строко­вої служби та жінки, які перебувають у відпустці з вагітності, пологів та догляду за дитиною до досягнення нею віку згідно з чинним законо­давством, а також іноземні громадяни.

44


Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

До населення, зайнятого в галузях економіки, відносять робітни­ків і службовців державних, кооперативних і громадських підприємств, установ і організацій; робітників і службовців у працездатному віці та членів їх сімей зайнятих в особистому підсобному сільському госпо­дарстві; особи, зайняті у спільних, приватних підприємствах, міжна­родних організаціях, фермерських господарствах.

При вивченні структури трудових ресурсів за віком виділяють такі основні групи:

  • молодь (від 16 до 25 років);

  • особи віком від 25 до 40 років;

  • особи перед пенсійного віку (чоловіки 55-59 років, жінки 50-54 роки);

  • особи пенсійного віку (чоловіки 60 років і більше, жінки 55 років і більше).

Вивчаючи вікову структуру трудових ресурсів виділяють загальні закономірності у їх використанні такого змісту:

Люди, що зайняті навчанням, одержують професійну підготовку, приймають участь у військовій службі, включаються в суспільне ви­робництво після 25 років. Тому найвища трудова активність населення спостерігається у людей віком 25-40 років.

У людей старших 50 років трудова активність, як правило, змен­шується. Однак ця категорія людей може активно використовуватись в суспільному виробництві і являє собою значний резерв у загальних обсягах трудових ресурсів регіону.

Особливу групу становлять пенсіонери, які продовжують працю­вати у народному господарстві. Ці люди можуть раціонально викорис­товуватися в галузях соціально-побутової інфраструктури.

Вивчаючи структуру трудових ресурсів за сферою діяльності, звертають увагу на співвідношення між чоловіками і жінками, які зай­няті в суспільному виробництві. Використання чоловіків і жінок може бути різним в залежності від характеру виробництва, розміщення під­приємств та інших факторів. Особливу увагу приділяють зайнятості людей на фізично важких і шкідливих для здоров'я роботах.

Об'єктивною характеристикою трудових ресурсів, показником інтелектуального потенціалу суспільства служить рівень професійної

45



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

чинним законодавством доходів, через відсутність належної роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці.

Для оцінки стану незайнятості населення використовують такі показники:

  • очікувана кількість безробітних;

  • кількість незайнятих осіб, які звернулись з питань працевлашту­вання у звітному періоді, чол., в тому числі: вивільнених з галузей народного господарства, звільнених з причин плинності кадрів, ви­пускники навчальних закладів, раніше зайнятих у домашньому гос­подарстві, інших категорій незайнятого працездатного населення;

  • кількість незайнятого населення, яку передбачається зайняти, в тому числі працевлаштувати в галузях господарства, направити на нав­чання і підвищення кваліфікації, направити на громадські роботи;

  • кількість незайнятого населення, для працевлаштування якого не­обхідно створити нові робочі місця;

  • витрати на реалізацію заходів по сприянню зайнятості і соціаль­ному захисту від безробіття, в тому числі для: створення нових ро­бочих місць, перепідготовки вивільнюваних працівників, оплата праці громадян, яких направляють на громадські роботи, виплати допомоги по безробіттю.

Крім вказаних показників стан безробіття також оцінюється з ви­користанням коефіцієнта безробіття 6 X з допомогою якого визна­чають рівень безробіття. Коефіцієнт безробіття (в %) розраховують як відношення кількості безробітних 6 „) до загальної кількості еконо­мічно активного населення або кількості працездатного населення пра­цездатного віку (Чп н)

п.н.

Тенденція у зміні кількості безробітного населення за методоло­гією Міжнародної організації праці (МОП) по регіонах, а також рівень безробіття, що наведені в табл. 2.6, свідчить про наявність деяких по­зитивних зрушень, зменшення кількості безробітних.

48


Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

Наведені в табл. 2.6 дані свідчать про наявність значної кількості людей в Україні (2,3-2,7 млн.), які не мають роботи. По окремим регіо­нам кількість безробітних за три роки практично не змінилася. За ме­тодологією Міжнародної організації праці (МОП) рівень безробіття в Україні становить 10-12%, проте реальне безробіття з врахуванням прихованого (вимушені відпустки без збереження заробітної плати з ініціативи адміністрації або праця протягом неповного робочого дня (тижня) та інше) дорівнює 26-32 відсоткам офіційно зайнятої в еконо­міці робочої сили.

Складне становище склалося з працевлаштуванням шахтарів, жи­телів малих міст з моногалузевою промисловістю, вивільнених праців­ників в сільському господарстві.

Таблиця 2.6.

Кількість безробітного населення

(у віці 15-70 років) за методологією МОП по регіонах

Проблема безробіття дедалі більше набирає чітко вираженого ре­гіонального характеру, посилює у суспільстві соціальну напругу. Про стан безробіття в окремих областях (в 2002 р.) свідчать дані, наведені в табл. 2.7.

49



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

освіти. Структура трудових ресурсів в цьому напрямку безпосередньо залежить від впливу територіальних і галузевих факторів.

Чисельність трудового населення кожного регіону постійно змі­нюється. З одного боку відбувається збільшення чисельності трудових ресурсів за рахунок вступу молодих людей в працездатний вік, залу­чення до праці незайнятих людей, що проживають на даній території, а також людей, які переселились з інших регіонів. Одночасно можливе скорочення трудового населення за рахунок тієї частини населення, що стає непрацездатною, людей, що виходять на пенсію.

Для характеристики тенденцій у зміні стану трудових ресурсів на території окремих регіонів України в табл. 2.5 наведена кількість зайнятого населення за період з 1995 р. по 2002 р.

Таблиця 2.5.

Кількість зайнятого населення по регіонах (мдн. чод.)

Наведені дані свідчать, що в цілому по Україні кількість зайня­того населення зменшується. Збільшення кількості зайнятого населен­ня відмічено тільки в м. Києві (на 8,4%) та практично не змінюєть­ся в Криму. На території інших регіонів спостерігається зменшення кількості зайнятого населення з різною інтенсивністю в залежності від місцевих особливостей впровадження нових ринкових відносин. На території Степового регіону зменшення склало 6,9% при практич­ній стабільності зайнятого населення в Одеській та Миколаївській об­ластях, на території Донбаського регіону кількість зайнятого населення

46


Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

зменшилось на 16,3%, особливо в Луганській області — в 2 рази та Донецькій — на 18%.

На формування кількісного складу трудового населення регіону не­гативно впливають такі фактори, як зменшення природного приросту на­селення, погіршення демографічної ситуації в сільській місцевості, зни­ження народжуваності, зростання смертності, міграція населення із сіл в міста в результаті впливу урбанізації, труднощі, що виникли у суспіль­стві в результаті формування нових економічних відносин, створення ринкового середовища. Змінився сучасний стан використання трудових ресурсів. На використання трудових ресурсів постійно впливають про­цеси приватизації державних підприємств, створення нових умов для розвитку підприємств різних форм власності та видів діяльності. В про­цесі змін, що відбулися у суспільних відносинах, стався перерозподіл трудових ресурсів між виробничою та невиробничою сферами, пере­розподіл між галузями народного господарства та підприємствами різ­них форм господарювання. Змінюється професійний рівень працівників під впливом вимог нових більш досконалих технологічних процесів, підвищується ефективність використання кваліфікованої праці. Фор­мується ринок праці — важливий елемент ринкового середовища.

Поряд з позитивним впливом ринкових перетворень та процесу приватизації у суспільстві проявились негативні сторони. В результаті приватизації підприємств, розриву старих господарських зв'язків між підприємствами, зупинилася велика кількість підприємств, звільнилася значна кількість працюючих, з'явилась армія безробітних. Люди опини­лися на ринку праці не підготовлені до нових умов існування, змушені змінювати свою професію, шукати нових місць роботи, забезпечувати своє життя та життя своїх сімей. Всі ці процеси негативно вплинули на життєвий рівень людей. Ринкове середовище змінює соціальне уяв­лення про зайнятість, замість існуючих раніше вимог до повної зайня­тості, впроваджується уявлення про зайнятість населення, відповідно до розвитку виробництва, потреб суспільства.

Безробітними, згідно Закону України «Про зайнятість населен­ня», визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які з неза­лежних від них причин не мають заробітку або інших непередбачених

47

Е. А. Зінь &

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІка

Таблиця 2.7

Кількість безробітного населення за методологією МОП в 2002р. (у віці 15-70років)

50

Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

Найбільша кількість безробітного населення сконцентровано на території Степового регіону (521,2 тис. осіб), особливо в Дніпропет­ровській (146,9 тис. осіб), Одеській (92 тис. осіб), Запорізькій (86,3 тис. осіб) областей та Донбаського регіону (510,9 тис. осіб), в тому чис­лі в Донецькій (218,3 тис. осіб), Харківській (155,6 тис. осіб) та Лу­ганській (137 тис. осіб) областях. Проте, використовуючи показник-ко-ефіцієнт безробіття можна зробити висновок відносно високого рівня безробіття також в інших областях. При загальному рівні безробіття на території України в 2002 р. в 10,1% найбільше значення вказано­го коефіцієнта відмічено в Карпатському регіоні (13,3%), в тому числі в Чернівецькій (16%), Львівській (12,8%), Івано-Франківській (12,5%) областях, в Поліському регіоні (12,1 %), особливо в Сумській (13,7%), Рівненській (13,3%), Житомирській (13,3%) областях.

В умовах, коли безробіття стало важливою соціальною проблемою, має здійснюватися державний вилив, державне регулювання склад­них суспільних соціальних процесів, щоб забезпечити захист людей від стихії ринку, не допустити руйнування інтелектуального надбання, збере/ти науково-технічний потенціал, науку, культуру, мистецтво.

Світовий досвід свідчить про наявність активного та пасивного виливу на рівень зайнятості населення.

Активні заходи включають стимулювання виробництва у всіх га­лузях економіки, створення належних умов для розвитку малого та се­реднього бізнесу, формування ринку праці, що дозволяє створити нові робочі місця та залучити в це виробництво вільну робочу силу.

До пасивних заходів належать грошова допомога безробітним, підвищення мінімального розміру заробітної плати, покращення со­ціальних умов для населення.

У створенні ринку праці, зниженні соціальної напруги в період формування нових економічних відносин важливу позитивну роль ма­ють відігравати працівники органів регіонального управління та місце­вого самоврядування, керівники підприємств, а також профспілки, що представляють інтереси людей.

В державі створена система соціального захисту населення. Створена державна служба працевлаштування, яка виконує декілька

51

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

функцій: здійснює реєстрацію громадян, які шукають роботу, розподі­ляє робочі місця, забезпечує консультацією безробітних, виплачує до­помогу з безробіття та організовує перепідготовку робітників.

В обласних центрах зайнятості спрямовують свою діяльність на виконання таких завдань:

  • працевлаштування;

  • організація професійного навчання;

  • перепідготовка;

  • здійснення контролю за виконанням підприємствами і організа­ціями законодавства про зайнятість.

В кожній області розробляють програми зайнятості населення, що базуються на прогнозних розрахунках ринку праці, сприяють підви­щенню рівня зайнятості. В програмах передбачають заходи, що спря­мовані на:

  • стабілізацію сфери прикладання праці, зменшення прихованого безробіття;

  • створення додаткових робочих місць;

  • самозайнятість та підприємницьку діяльність, працевлаштування населення, що проживає в сільській місцевості, а також жінок, ін­валідів, молоді;

  • здійснення профорієнтаційної роботи, перепідготовку фахівців, підвищення кваліфікації працюючих.

Для активної підтримки ринку праці, навчання кадрів для роботи в різних сферах трудової діяльності, для сприяння працевлаштуванню населення виділяються необхідні кошти із державного бюджету.

Позитивний досвід організації працевлаштування накопичений, наприклад, в м. Рівне. Місцева влада розглядає центр зайнятості як основну структуру, яка має координувати дії влади, установ, що здій­снюють підготовку кадрів. Значна увага приділена працевлаштуванню молоді. Тут налаштовують молодих людей на корисну працю, на вибір такої професії, яка користується попитом на ринку праці, одночасно викорінюючи в молодих людей споживацьке ставлення до жиїтя. Лю­дина, яка опинилася без роботи, може отримати консультації щодо на­явних вакансій, може з'ясувати, в яких професіях є потреба на ринку

52

Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

праці. Центром зайнятості розповсюджується багато корисної інфор­мації для безробітних.

Для ефективного вирішення проблем зайнятості та безробіття на ринку праці необхідно:

  • при формуванні загальнодержавних, галузевих та регіональних програм економічного та соціального розвитку, реалізації програм структурної перебудови економіки, інвестиційних, приватизацій­них програм та програм реструктуризації підприємств передбача­ти здійснення заходів щодо ефективного вирішення проблем зай­нятості працівників;

  • визначати галузеві та регіональні пріоритети створення нових та підвищення ефективності використання наявних робочих місць, введення виробничих потужностей та об'єктів соціальної сфери;

  • передбачати залучення та ефективне використання капітальних вкладень, внутрішніх і зовнішніх інвестицій та інших фінансових надходжень для створення нових робочих місць, розширення зай­нятості населення;

  • вжити заходів щодо посилення стимулювання роботодавців до створення додаткових робочих місць. Під час проведення кон­курсів на розміщення державних замовлень надавати перевагу підприємствам з переважною чисельністю працюючих інвалідів з метою їх соціального захисту, стабілізації виробництва та збере­ження робочих місць для інвалідів;

  • посилити розвиток малого та середнього підприємництва, пере­дусім у регіонах з критичною ситуацією на ринку праці, особливо в населених пунктах з монофункціональною структурою вироб­ництва;

  • визначити обсяги професійно-кваліфікаційної підготовки фахів­ців і кваліфікованих робітників у навчальних закладах відповідно до потреб галузей економіки;

  • посилити контроль за ефективністю використання робочої сили на підприємствах, розвитком системи професійного навчання кад­рів на виробництві, реалізацією роботодавцем відтворювальної, стимулюючої та регулюючої функцій заробітної плати тощо.

53



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Вирішення соціальної проблеми зайнятості та безробіття повинно здійснюватися в умовах посилення координуючої та регулюючої фун­кції в діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, пов'язаної з розробленням та реалізацією заходів щодо ефективного використання трудових ресурсів.

2.3. Міграція населення як складний соціальний процес

Під впливом соціально-економічних факторів чисельність тру­дового населення змінюється. Велика роль і вплив на ці процеси завдає міграція населення, яка викликається потребою працевла­штування.

Міграція — це об'єктивний процес, який характеризується зміною постійного місця проживання окремих людей. На стан міграції впли­вають різноманітні фактори: стан економічного середовища, природні умови, наявність економічних зв'язків даного регіону з іншими, розви­ток міжнародних зв'язків, сімейні зв'язки та інші. Міграція приводить до перерозподілу трудових ресурсів між територіями та галузями на­родного господарства. У всіх випадках міжтериторіальна рухливість не може бути позитивною, якщо її розміри не відповідають потребам розвитку народного господарства.

Вивчаючи стан міграції протягом певного періоду, вивчають ос­новні тенденції, закономірності та вплив на зміну кількості населення. Міграційні процеси залежать від конкретних політичних та економіч­них процесів, що відбуваються в країні.

Узагальнення вітчизняного досвіду дозволяє виділити такі най­більш характерні періоди історії та відповідні ознаки міграції: • період індустріалізації, шо вплинув на розміри і напрями мігра­ції, коли значна частина населення із сіл переселилася у міста, з одних регіонів в інші. В результаті індустріалізації економіки, будівництва, введення в дію нових потужностей у різних галузях народного господарства виникла потреба у трудових ресурсах. Міське населення не могло задовольнити ці потреби, тому виник-

54


Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

ла внутрішньорегіональна та міжрегіональна міграція, що стало причиною збільшення чисельності міського населення. Ці проце­си супроводжувалися працевлаштуванням людей на новому місці роботи, вирішувалась житлова проблема в результаті розширення будівництва житлового фонду, здійснювалось навчання трудового населення новим професіям, підвищувалась кваліфікація праців­ників різних галузей економіки;

  • період перебудови економічних відносин, ринкова трансформація суспільства, впровадження різних форм власності, коли змінюєть­ся характер та інтенсивність внітрішньорегіональної та міжрегіо­нальної міграції. В цей період міграція із сіл в міста зменшується, а в деяких випадках набирає зворотного напрямку. Залишається міграція населення працездатного віку в м. Київ незважаючи на іс­нуючі обмеження у працевлаштуванні та труднощі у забезпечені житлом;

  • період міждержавних міграційних процесів, коли значна кількість населення спрямовується в інші країни для тимчасового чи пос­тійного проживання.

В залежності від характеру переміщення населення розрізняють міжрегіональну та міждержавну міграцію. Міжрегіональна міграція відображає переміщення населення із однієї області (району) в іншу, переміщення в системі «місто-село». Одним із напрямків такого виду міграції — це сезонна міграція на літній період для виконання сільсь­когосподарських робіт.

Міждержавна міграція характеризує переміщення населення з України в інші держави і навпаки.

Враховуючи, що міграційні процеси складаються з потоків виб­уття та потоків прибуття населення за певний період, доцільно визна­чати сальдо міграції, тобто різницю між кількістю людей, що прибули на певну територію, та кількістю тих, що виїхали. Крім цього, доціль­но використовувати такий показник, як коефіцієнт міграції (відповід­но міжрегіональної — кмр та міждержавної — кмд), який визначається як кількість прибувшого населення (або кількість осіб, що виїхало) на 1000 чоловік населення. Відповідно до цього коефіцієнт із знаком

55



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

«плюс» характеризує приріст населення, із знаком «мінус» — змен­шення кількості населення.

Стан міграційних процесів в регіонах України характеризується даними (табл. 2.8). Наведені дані свідчать про наявність процесів ско­рочення кількості населення на території всіх регіонів України за ви­нятком Криму та м. Києва в результаті міжрегіональної міграції, а та­кож скорочення чисельності населення (за винятком Криму) в резуль­таті міждержавної міграції.

Таблиця 2.8

Коефіцієнти міжрегіональної та міждержавної міграції в 2002 р.

Від'ємна міжрегіональна міграція набула значних розмірів в Сте­повому регіоні (kvp = - 0,92), в т. ч. значний виїзд людей відмічено із Кіровоградської ир = - 3,3), Херсонської (kvp = - 2,1) та Дніпропет­ровської (kvp = - 0,9) областей.

Міждержавна міграція являє собою двосторонній процес, охоп­лює як експорт власної робочої сили, так й імпорт зарубіжної.

Протягом останніх років активно розвивалися міждержавні міг­раційні процеси експортного змісту і, таким чином, Україна увійшла як учасник до міжнародного ринку праці, який характерний наявніс­тю таких тенденцій, як демократизація трудових відносин, вимоги

56


Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

до відтворення робочої сили, підвищення рівня умов життя і праці лю­дей, розвиток та вдосконалення особистостей на основі загальнолюд­ських цінностей.

Масштаби міждержавних міграційних процесів зростають, збіль­шується кількість людей, які залучаються до працевлаштування за ме­жами України. Особливо значного обсягу набуває виїзд людей із об­ластей Донбаського регіону мд = - 1,47), в т. ч. із Донецької області (к„д = - 1,8). Також значна кількість людей виїжджає із інших регіонів України. Слід з цього приводу відмітити Поліський регіон мд = - 0,65), особливо Волинську та Рівненську область, де кмд = - 1, а також Сте­повий регіон мд = - 0,65), особливо Дніпропетровську мд - 1) та Херсонську мд = - 1) області.

Наведені дані не можуть в повній мірі характеризувати масштаби трудової міждержавної міграції. До статистичної звітності не увійшли дані трудових мігрантів, які працюють за кордоном нелегально, виїж­джають за кордон за приватними запрошеннями, а також ті, що виїж­джають на сезонні роботи або здійснюють ділові поїздки за кордон. Особливо значна кількість людей, що виїжджають за кордон на тимча­сові роботи з Карпатського регіону (Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської і Чернівецької областей).

Міждержавна міграція — зовсім нове для України явище, має ха­рактерні особливості, породжені внутрішніми та зовнішніми причина­ми. Характерною ознакою цього явища є трудова міграція, що являє собою форму розвитку ринку праці, формується економічними інтере­сами людей. Дозволяє знайти нові можливості для реалізації творчого потенціалу кожної людини, для використання юридичної свободи змі­нювати місце проживання.

До причин, що визвали масову міждержавну міграцію громадян України належать такі:

наявність економічної нестабільності в країні та невизначеність шляхів стабілізації економічних та соціальних процесів; • поява та зростання безробіття;

відсутність перспектив ефективного використання надбаних про­фесійних знань та навичок, практичного досвіду;

57

В. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

  • різниця в оплаті праці та умовах життя в Україні та країнах Євро­пи та Америки;

  • відсутність правового захисту інтелектуальної власності, гумані­тарні мотиви тощо.

Ринкові трансформації привели до зменшення чисельності пра­цюючих у наукомістких галузях економіки, в галузях машинобуді-вельного комплексу, легкої та переробної промисловості. Одночасно здійснюється професійна декваліфікація кадрів в результаті того, що більшість працівників змушена змінювати професію, перейти в сферу торговельно-посередницької діяльності, в сферу обслуговування. Час­тина звільнених з роботи працівників змушені шукати можливостей для працевлаштування за кордоном.

Тенденція у сфері міждержавної міграції ускладнюється тим, що серед бажаючих виїхати за кордон значна кількість (до 30%) молоді віком до 30 років, а також найбільш освічені, ділові люди. «Відплив умів», втрата цінних людських ресурсів — надзвичайно негативне яви­ще у сфері міждержавної міграції. Держава не може стримати виїзд ви­сококваліфікованих наукових кадрів за кордон. Потрібна нова загаль­нодержавна політика, яка б створила умови для таких людей для праці та творчості.

Виїзд населення активного репродуктивного віку за кордон та­кож негативно впливає на шлюбність і народжуваність, що позна­чається на відтворенні населення країни, на формування її трудового потенціалу.

Позитивною стороною міграції є те, що існує імпорт робочої сили, в Україну приїжджають іноземні фахівці, бізнесмени, комер­санти, конструктори, технологи, програмісти, які сприяють впровад­женню у виробництво нових технологій, створенню спільних підпри­ємств, відкриттю філіалів іноземних підприємств та фірм. Позитивні приклади залучення іноземних фахівців спостерігаються на тери­торії Степового регіону, особливо у Миколаївській, Запорізькій та Херсонській областях, де з їх допомогою створена значна кількість сільськогосподарських підприємств по виробництву нових видів продукції.

58

Розділ 2 НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ

Загально оцінюючи нинішню міграційну ситуацію необхідно від­мітити, що вона не відповідає національним інтересам України.

Для покращення загального міграційного стану необхідна розроб­ка та реалізація нової стратегії міграційної політики перш за все у сфері зовнішньої та внутрішньої трудової міграції. Посилити державне регу­лювання міграції, зокрема трудової міграції населення, з метою сприян­ня вільному переміщенню робочої сили шляхом захищеності зовнішніх трудових мігрантів, інформування населення про вільні робочі місця та умови їх працевлаштування в інших країнах, надання професійної та мовної підготовки потенційним зовнішнім трудовим мігрантам з одно­часним посиленням боротьби з нелегальною іміграцією.

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки:

  1. Які показники використовують для дослідження демографіч­ної характеристики регіону?

  2. Яка особливість розміщення населення на територіях регіонів?

  3. Виконайте оцінку стану густоти населення на територіях окремих регіонів та областей України?

  4. Яка кількість населення проживає в містах та селах на тери­торіях окремих регіонів?

  5. Розкрийте сутність процесів природного відродження насе­лення.

  6. Розкрийте причини скорочення природного приросту насе­лення.

  7. Які напрями покращення демографічної ситуації на території окремих регіонів та областей?

  8. Які напрями покращення демографічної ситуації в сільських місцевостях?

  9. Дайте визначення поняття «трудові ресурси».

Ю. Які показники використовують для оцінки стану трудових ресурсів?

59


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

  1. Які фактори впливають на формування кількісного складу трудових ресурсів?

  2. Назвіть показники, які використовуються для оцінки стану незайнятості населення.

  3. Який стан безробітного населення на території окремих регіонів?

  4. В чому причина безробіття як соціальної проблеми?

  5. Розкрийте сутність напрямів державного впливу на зростан­ня рівня зайнятості населення.

  6. Що таке міграція населення?

  7. Дайте оцінку стану міграційних процесів в регіонах України?

  8. Які причини виникнення міжрегіональної та міждержавної міграції?

  9. В чому полягають позитивні та негативні сторони міграції?

60

3.1. Загальна характеристика природних ресурсів, їх роль у розвитку продуктивних сил

Природні ресурси — елементи та сили природи, які можуть вико­ристовуватися у виробничій та невиробничій сферах для забезпечення потреб людей. Іншими словами, природні ресурси являють собою при­родні багатства регіону, які використовуються або можуть використо­вуватися в матеріальному виробництві, є основою матеріального ви­робництва, яке спрямоване на створення матеріальних благ для людей. Яка є кількість та як використовуються природні ресурси визначається соціально-економічний потенціал регіону. В сучасних умовах форму­вання нового змісту економічних відносин в Україні постає необхід­ність перегляду пріоритетів у використанні окремих видів ресурсів, що склалися в минулому, формуванню нових способів їх використання та відтворювання, враховуючи реальну наявність їх запасів.

До природних ресурсів належать елементи літосфери, гідросфери, атмосфери. До елементів літосфери — зовнішньої сфери «твердої» Зем­лі, що включає земну кору та частину верхньої мантії (паливні, рудні та нерудні, гідро- та газомінеральні корисні копалини, ґрунти). До еле­ментів гідросфери належить сукупність усіх водних об'єктів: океанів, морів, річок, озер, водосховищ, боліт, підземних вод, льодовиків. До елементів атмосфери належить повітряне середовище навколо Землі.

61


Е. А. Зіиь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Природні ресурси поділяються на вичерпні та невичерпні.

Серед вичерпних розрізняють не відновлювані — мінеральні (вугілля, нафта, газ, руди металів тощо) і відновлювальні (грунти, рос­лини, тварини, деякі мінеральні ресурси).

До невичерпних належать космічні (сонячна радіація, морські припливи тощо), кліматичні (атмосферне повітря, енергія вітру тощо) ресурси.

Важливе значення має господарська класифікація природних ре­сурсів, яка грунтується виходячи із напрямів і форм їх господарського використання. Так, наприклад, земля — це просторова основа вироб­ництва, одночасно — важливий засіб виробництва у сільському госпо­дарстві. Вода водосховищ, озер, річок має значення як засіб виробниц­тва, так і як предмет споживання, а також як сфера життя живих істот, які використовуються людьми.

В даній роботі розглядається стан, використання та охорони зе­мельних, водних та лісових ресурсів.

3.2. Земельні ресурси: стан та використання

Земельні ресурси являють собою сукупний природний ресурс поверхні суші як просторової основи для розселення і господарської діяльності. Земельні ресурси розглядаються як просторово-тери­торіальний базис розвитку продуктивних сил і розселення, як головний засіб виробництва і предмет праці в сільському і лісовому господарс­тві. Одночасно земельні ресурси завжди залишаються надійною осно­вою економічного розвитку.

Згідно із класифікацією загального фонду України, що передбачає гос­подарське використання землі, всі земельні угіддя діляться на дві групи:

  • сільськогосподарські, які використовуються для виробництва сільськогосподарської продукції: рілля, сінокоси, пасовища, бага­торічні насадження;

  • несільськогосподарські, тобто землі, які не залучені в сільськогоспо­дарське використання: землі населених пунктів, доріг, об'єктів про­мисловості, енергетики, ділянки під лісом, будівлями, болота тощо.

62


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Більш детальна класифікація земель за їх основним цільовим при­значенням дається в «Земельному Кодексі України» (2001 p.). Це:

землі сільськогосподарського призначення;

землі житлової та громадської забудови;

землі природно-заповідного та іншого природоохоронного при­значення;

землі оздоровчого призначення;

землі рекреаційного призначення;

землі історико-культурного призначення;

землі лісового фонду;

землі водного фонду;

землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики та іншого

призначення.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної роботи, розміщення відповід­ної виробничої інфраструктури.

Землі сільськогосподарського призначення передаються у влас­ність та надаються у користування:

  • громадянам — для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ве­дення товарною сільськогосподарського виробництва;

  • сільськогосподарським підприємствам — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

  • сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчаль­ним закладам, сільським професійно-технічним училищам та за­гальноосвітнім школам — для дослідних і навчальних цілей, про­паганди передового досвіду ведення сільського господарства;

  • несільськогосподарським підприємствам, установам та організа­ціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян — для ве­дення підсобного сільського господарства.

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ді­лянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщен­ня житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів за-

63



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

гального користування. Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, плану земельно-господарського устрою з дотриманням держав­них стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Надання земельних ділянок житлово-будівельним (житловим) коо­перативам, підприємствам, організаціям, які здійснюють експлуатацію багатоквартирних жилих будинків, а також належні до них будівлі та споруди, здійснюється відповідно до «Земельного Кодексу України».

Землі природно-заповідного фонду — це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким надано статус територій та обкатів природно-заповідно­го фонду. До земель природно-заповідного фонду включаються:

  • природні території та об'єкти: природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятники природи, заповідні урочища;

  • штучно створені об'єкти: ботанічні сади, дендрологічні парки. зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. До земель іншого природоохоронного призначення належать:

  • земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель лісового і водного фонду;

  • земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що маюіь особливу наукову цінність.

До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка су­перечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель.

На територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів вста­новлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони забороняють­ся передача земельних ділянок у власність і надання у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам для діяльності.

64

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

несумісної з охороною природних лікувальних властивостей і відпо­чинком населення.

До земель рекреаційного призначення належать землі, які вико­ристовуються для організації відпочинку населення, туризму та прове­дення спортивних заходів. Це земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристич­них баз, кемпінгів, туристично-оздоровчих таборів. На землях рекре­аційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також нега­тивно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

  • історико-кульгурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, іс­торичні або меморіальні садиби, пам'ятні місця, пов'язані з істо­ричними подіями;

  • городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури, на-скальні зображення, залишки фортець, військових таборів тощо;

  • архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, площі, за­лишки стародавнього планування і забудови міст та інших населе­них пунктів, споруди архітектури, народного зодчества тощо. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків,

давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюють­ся охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.

До земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинніс­тю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. Це землі зайняті:

  • зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не відне­сені до категорії лісів;

  • полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, захисними насадженнями на смугах

65



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

відводу автомобільних доріг, захисними насадженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів;

• окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогос­
подарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконав­
чої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне
користування спеціалізованим державним або комунальним лісогос­
подарським підприємствам, а на умовах оренди — іншим підпри­
ємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані
лісогосподарські підрозділи для ведення лісового господарства, для
потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреацій­
них, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних
робіт тощо.

До земель водного фонду належать землі, зайняті:

  • морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами;

  • прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навко­ло водойм;

  • гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та ка­налами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

  • береговими смугами водних шляхів.

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм, уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш
як 3 гектари — 25 метрів;

б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків
площею понад 3 гектари — 50 метрів;

в) для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 метрів.
Прй крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина

прибережної захисної смуги подвоюється.

Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборо­ни та іншого призначення визначаються земельні ділянки, надані в ус­тановленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.

66

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

До земель промисловості належать землі, надані для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд.

До земель транспорту належать землі, надані підприємствам, ус­тановам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і до­рожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопро­відного транспорту та міського електротранспорту для виконання пок­ладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту.

До земель зв'язку належать земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв'язку.

Землями енергетичної системи визнаються землі, надані під елек-трогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, елект­ростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача.

Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і пос­тійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних за­кладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших вій­ськових формувань.

Сільськогосподарська освоєність земельного фонду на території окремих регіонів наведена в табл. 3.1.

На території усіх регіонів розташовані великі плоші сільсько­господарських угідь із значними можливостями для їх використання. Найбільші земельні площі на території Степового регіону — 27,3% від загальнодержавної площі землі, придатної для сільськогосподарського виробництва; на території Поліського регіону — 25,9%, Подільського Регіону — 18,4%. У загальній площі сільськогосподарських угідь най­більша їх частка (32%) зосереджена в Степовому регіоні. На території Поліського регіону ця площа складає 21,7%, на території Подільсько-Го регіону — 20%. Площа ріллі на території Степового регіону складає •'4,2% від загальної площі ріллі, на території Поліського та Подільського Регіонів площа ріллі складає відповідно 21% від загальної площі ріллі.

67



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Таблиця 3.1

Площа сільськогосподарських земель на території регіонів

Більш повне уявлення про наявність земельних ресурсів окремих регіонів та областей дає використання питомих показників «загальна площа земель, що приходиться на одного жителя», «площа сільсько­господарських угідь, що приходиться на одного жителя» та «площа ріллі, що приходиться на одного жителя», значення яких наведені в табл. З.2.

Таблиця 3.2.

Питомі показники освоєння земельного фонду (га/чол.)


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Закінчення табл. 3.2

Розраховано з використанням даних, наведених в [101].

Використовуючи вказані показники можна зробити висновок, що До кращих регіонів, де вказані показники перевищують загальнодержав­ні належать Поліський регіон із відповідними значеннями вказаних по­казників 1,88 га/чол., 1,14 га/чол., 0,85 га/чол., особливо Чернігівська область (2,51; 1,7; 1,21), Житомирська область (2,12; 1,13; 0,87); Поділь­ський регіон (1,4-5; 1,12; 0,95), особливо Полтавська область (1,67; 1,34; М2), Вінницька область (1,47; 1,14; 0,98); Степовий регіон (1,37; 1,16;

69



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

0,98), особливо Кіровоградська область (2,1; 1,8; 1,57), Херсонська об­ласть (2,05; 1,68; 1,51), Миколаївська область (1,84; 1,6; 1,35).

Функціональні особливості використання землі визначають її важ­ливе місце в складі природних ресурсів. Земля являє собою первинною матеріальною основою економічного забезпечення суспільства, просто­ровим базисом для розміщення продуктивних сил, розселення людей.

Як матеріальна основа економічного стану суспільства земля виступає головним засобом виробництва у сільському господарстві та й у всьому агропромисловому комплексі, враховуючи вплив земельних ресурсів на виробництво сировини та товарів з її використанням інши­ми галузями економіки.

При вивченні стану земельних ресурсів важливо враховувати ре­гіональні особливості їх використання.

1. Земельні ресурси різних регіонів значною мірою відрізняються своєю продуктивністю із-за природних особливостей, складу ґрун­тів, клімату, рельєфу, забезпеченості водними ресурсами тощо. Дослідженнями виявлено на території України близько 650 видів ґрунтів, ґрунтовий покрив має виразно територіальні особливості. які об'єднуються в сім найбільш характерних типів ґрунтів. Це:

  • дерново-підзолисті та дернові ґрунти головним чином на тери­торії північної частини Поліського регіону;

  • сірі ґрунти на території південної частини Поліського та північної частини Подільського регіонів;

  • чорноземи, що простяглися від Карпат до Східних кордонів країни, розташовані на територіях Подільського та Степового регіонів;

  • темно-каштанові ґрунти на території південної частини Степового регіону;

  • солонці та солончаки, що утворилися на території посушливих степів півдня;

  • бурі лісові та буро-підзолисті ґрунти, що поширені у гірських районах та передгір'ях Карпат та Криму;

  • лучні та болотні ґрунти, що утворилися в умовах надмірного зво­ложення, поширені в північних та західних регіонах, зустрічають­ся також в лісостеповій та степовій зонах.

70


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

2 Обсяг земельних ресурсів просторово обмежений, їх неможливо
збільшити як це можна здійснити з іншими засобами виробництва.

3 Земельні участки належать певному регіону і їх неможливо пе­
реміщувати із одного регіону в інший, що викликає необхідність
створення спеціальних засобів обробітку землі, впровадження
притаманних певному регіону засобів родючості, продуктивності.
Використання земельних ресурсів сільськогосподарського при­
значення залежить від результатів сільськогосподарського виробниц­
тва, правового забезпечення власності на землю.

Після проголошення незалежності України розпочалася земельна реформа, основним завданням якої була передача земель у власність колективних сільськогосподарських підприємств та інших сільсько­господарських формувань. Згідно з постановою Верховної Ради «Про прискорення земельної реформи і приватизації землі» (1992 р.) роз­почато роздержавлення земель, передачу їх у колективну та приватну власність, затверджено форму державного акта на право колективної власності на землю. Однак уже перший досвід такого реформування показав, що передача землі у власність колективним сільськогоспо­дарським підприємствам сама по собі не перетворює членів цих під­приємств у справжніх господарів землі.

Постановою Верховної Ради України «Про Концепцію національ­ної програми відродження села на 1995-2005 роки» (1994 р.) встанов­лено, що держава стимулює становлення різних форм господарювання в аграрній сфері, забезпечуючи трансформацію колективних і держав­них сільськогосподарських підприємств в акціонерні та пайові госпо­дарства, малі підприємства, асоціації кооперативів і селянських госпо­дарств, селянські спілки тощо.

Курсом на реформування земельних відносин були визначені ос­новні завдання діяльності, які передбачали здійснення:

вартісної грошової оцінки земель;

передачу земель у колективну та приватну власність;

паювання земель колективної власності та сертифікація паїв.

Паювання передбачає виділення кожному членові колективного сільськогосподарського підприємства земельної частки (паю) в натурі

71


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

у вигляді земельної ділянки, право на яку посвідчується державним актом приватної власності на землю.

Проте паювання земель колективної власності також не досягло основної мети земельної реформи — перетворення членів колективних сільськогосподарських підприємств у працівників-власників. Члени колективних сільськогосподарських підприємств навіть після паюван­ня землі та майна залишаються найманими працівниками колективних сільськогосподарських підприємств, які не мають ні землі, ні майна.

З прийняттям Конституції України (1996 р.) право власності на землю стало гарантованим, а форми власності — такими ж як і у всіх цивілізованих країнах. Прилюдна власність об'єднує власність на зем­лю держави та власність територіальних громад (комунальна влас­ність), а приватна — власність громадян і власність юридичних осіб. Передача землі та майна у приватну власність членів колективних сіль­ськогосподарських підприємств супроводжувалась реструктуризацією підприємств, створенням на їхній основі одного чи кількох суб'єктів господарської діяльності ринкового типу. В результаті реструктуриза­ції передбачено збереження земельної та майнової цілісності цих під­приємств, оптимізація організації виробництва з врахуванням регіо­нальних умов. Одночасно забезпечується селянам їхнє право виходу з колективних сільськогосподарських підприємств із своїми земельни­ми частками та майновими паями.

Таким чином, в результаті проведення земельної реформи вико­нано значний обсяг робіт: проведено роздержавлення земель і сфор­мовано землі запасу та резервного фонду; передано землі у власність недержавних сільськогосподарських підприємств; визначено грошову оцінку сільськогосподарських земель; розпайовано землі недержавних сільськогосподарських підприємств, чим вирішено питання надання земель у власність тим, хто на ній працює; започатковано процес вида­чі державних актів на право на земельну частку (пай). На базі земель, переданих в оренду землевласникам, створено нові агроформування — товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, ко­лективні господарства тощо. Селянські (фермерські) господарства ве­дуть виробництво на індивідуальній основі.

72


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Суцільне реформування в системі агропромислового комплексу не привели до позитивних результатів. Наслідки реформування — розвалені ферми, спустошені та зарослі бур'янами поля. В критичному стані знахо­диться забезпечення сільського господарства паливно-мастильними ма­теріалами. Обмеженість пального та постійне підвищення цін на палив­но-мастильні матеріали, відсутність необхідних резервів цих матеріалів у весняно-літній та осінній періоди щорічно створюють надзвичайно складну ситуацію на селі. Практична діяльність і вплив державних ор­ганів влади на сільськогосподарське виробництво привело до негативних наслідків. Цінова, грошово-кредитна система, відсутність сталого ма­теріально-технічного забезпечення села та інші фактори не стимулюють розвиток рослинництва, тваринництва та інших галузей. Така політика однаковою мірою не задовольняє інтереси людей, що працюють в приват­них, колективних та державних сільськогосподарських підприємствах.

Щоб розірвати процес збіднілості села потрібні нові підходи до сільськогосподарського виробництва, до методів господарства. Мають бути визначені нові економічні відносини між сільськогосподарськи­ми підприємствами, іншими суб'єктами господарської діяльності та державою, органами фінансово-кредитної системи. Позитивний крок в цьому напрямі зроблений в результаті введення в дію Земельного ко­дексу України (2002 p.), яким врегульовуються принципи формування, статус і шляхи реалізації права власності на землю.

Використання земельних ресурсів у суспільному виробництві вимагає застосування такої економічної категорії як «оцінка землі». У сільськогосподарському виробництві використовують різні за якістю грунти, від чого значною мірою залежить ефективність господарюван­ня. На кращих землях досягають не лише необхідного, але й додатко­вого (рентного) доходу. На гірших землях не відшкодовують навіть ви­робничих затрат. Такі об'єктивні умови необхідно враховувати під час вирішення питань, пов'язаних з використанням землі, регулюванням земельних відносин.

Для вивчення результатів господарювання на різних типах ґрунтів необхідно оцінювати землі, що використовуються за показником «ди­ференційований доход».

73



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Диференційований доход, за яким здійснюється економічна оцінка земель, є матеріальною основою диференційованої ренти, котра створюється на кращих і середніх землях за рахунок порівня­но вищої продуктивності праці. Завдяки праці на родючих землях з'являється додатковий продукт (додаткова вартість), що виражаєть­ся у формі диференційованої ренти І і диференційованої ренти II. Сумарний додатковий продукт, таким чином, становить різницю між прибутком загалом і мінімально можливим прибутком, необхідним для відтворення виробництва. Величина мінімально можливого при­бутку може бути прийнятий в розрахунках в розмірі 25-35% суми виробничих витрат. Таким чином, показник економічної оцінки зем­лі за диференційованим доходом виражає загальну величину ефек­тивності використання земель з одночасним урахуванням їх якості і рівня інтенсивності землеробства. Визначається цей показник ви­ходячи з продуктивності земельної ділянки і затрат на виробництво продукції.

При визначенні диференційованого рентного доходу за стартовий відлік пропонується брати природну родючість грунтів. В такому ви­падку економічну оцінку земель необхідно визначати з врахуванням диференційованого рентного доходу в умовах природної родючості грунтів та за умови нормативних затрат, пов'язаних із вирощуванням природного врожаю на різних за якістю землях.

При формуванні планів та програм розвитку сільського господарс­тва необхідно об'єктивно оцінювати існуючі серед науковців різні точ­ки зору стосовно визначення землі як ресурсу виробництва та форму­вання на цій основі ринку землі. Прихильники однієї точки зору ствер­джують, що в Україні має існувати ринок землі, використовуючи таку економічну категорію як «ціна землі»; земля перетворюється в товар. Ціна землі, як товару, формується під час купівлі-продажу з урахуван­ням нормативної та експертної грошової оцінки земель і визначається стосовно конкретних земельних ділянок на місцевості. При наявності ринку землі буде впроваджуватися виключно приватна власність на землю, здійснюватися концентрація земельних ресурсів в одних руках, можливе захоплення земель іноземним капіталом.

74

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Інша точка зору полягає в тому, що створення ринку землі та пере­творення агропромислового комплексу у дрібнотоварне виробництво приведе, як свідчить досвід, до послідовної деградації сільськогоспо­дарського виробництва та власної харчової промисловості.

Процес створення ринку землі набуває соціально-політичного, а не лише виключно економічного змісту. В країні потрібно створити умови, за яких могли продуктивно працювати землекористувачі усіх форм гос­подарювання: державні підприємства, колективні підприємства, ферме­ри, кооперативи, підсобні господарства. Важливо, щоб вони могли пра­цювати в рівних правових і економічних умовах, спиратися на придат­ність до індустріальних методів господарювання в аграрному секторі.

Сутність проблеми полягає в тому, що потрібно торгувати не зем­лею — треба торгувати хлібом (О. О. Мороз).

В результаті тривалих досліджень та дискусій визначені принци­пи, види та методи оцінки земель, що відображено в Законі України «Про оцінку земель» (2003 p.). Законом визначені правові засади про­ведення оцінки земель; регулюються відносини в державі, пов'язані з процесом проведення оцінки земель та захистом інтересів держави та інших суб'єктів правових відносин. Об'єктами оцінки земель є: тери­торія адміністративно-територіальних одиниць або їх частин; території оціночних районів та зон; земельні ділянки чи їх частини, у тому числі земельні частки (паї).

Залежно від мети та методів проведення оцінка земель поділяєть­ся на такі види:

  • бонітування ґрунтів;

  • економічна оцінка земель;

  • грошова оцінка земельних ділянок.

Дані бонітування грунтів є складовою частиною державного зе­мельного кадастру та є основою проведення економічної оцінки сіль­ськогосподарських угідь і враховуються при визначенні екологічної придатності грунтів для вирощування сільськогосподарських культур.

Дані з економічної оцінки земель є основою при проведенні нор­мативної грошової оцінки земельних ділянок, аналізі ефективності використання земель порівняно з іншими природними ресурсами

7S


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

та визначенні економічної придатності земель сільськогосподарського призначення для вирощування сільськогосподарських культур.

Грошова оцінка земельних ділянок залежно від призначення та по­рядку проведення може бути нормативною і експертною. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при спадкуванні та дару­ванні земельних ділянок, орендної плати за земельні ділянки держав­ної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогоспо­дарського виробництва, а також при розробці механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель.

Експертна грошова оцінка земельних ділянок та прав на них про­водиться з метою визначення вартості об'єкта оцінки, використовуєть­ся при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок.

3.3. Водні ресурси: стан та використання

Водні ресурси являють собою частину природних запасів води, яка безпосередньо приймає участь або може приймати участь у сус­пільному виробництві в конкретних історичних умовах при певному розвитку продуктивних сил. Це визначення характеризує водні ресурси не тільки як природне явище, але й як соціально-економічну категорію, що тісно пов'язана з рівнем розвитку людського суспільства.

Водні ресурси характеризуються специфічними особливостя­ми, що відрізняють їх від інших природних ресурсів — землі, надр, лісів. Усім видам запасів води притаманна висока динамічність і взаємозв'язок, що пояснюється об'єктивними процесами кругообігу води в природі. Завдяки цим властивостям існує можливість багатора­зового і багатоцільового використання певних обсягів водних ресурсів, що розкриває шляхи раціонального використання води.

Враховуючи велике значення водних ресурсів для життя суспільс­тва, їх можна розглядати у вигляді водогосподарської інфраструктури, що обслуговує виробничу і соціальну сфери суспільної діяльності.

Головна функція водних ресурсів, як виробничої інфраструктури, полягає в тому, що в результаті надання послуг специфічного виду, вона

76


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

забезпечує безперервність обороту всіх форм і частин суспільного про­дукту, охоплюючи всі стадії, починаючи від стадії виробництва до спожи­вання, сприяє нормальному функціонуванню промисловості, будівниц­тва, сільського господарства, інших видів діяльності. Водні ресурси, як виробнича інфраструктура, не створюють ні предметів праці, ні продуктів споживання, лише створюють сприятливі умови для розвитку матеріаль­ного виробництва. Праця, що реалізується в таких умовах, є продуктив­ною і має суспільно необхідний характер, а діяльність, що пов'язана з ви­робничим обслуговуванням галузей народного господарства, збільшує вартісне значення сукупного продукту і національного доходу.

Функціональне призначення водних ресурсів як соціальної інф­раструктури пов'язано із створенням соціальних умов для життєдіяль­ності людей в результаті задоволення потреб у воді з метою підвищен­ня рівня життя. Як соціальна інфраструктура водні ресурси непрямим чином (побічно) впливають на процес матеріального виробництва, створюють важливі умови для розширеного відтворення, зростання продуктивності праці.

В процесі виконання функціональних обов'язків у вигляді інфра­структури висвітлюються складні відносини між органами управління економікою країни в цілому і окремими територіями, підприємствами, господарствами, що визначають стан, перспективи та ефективність ви­користання водних ресурсів в народному господарстві, склад заходів, що забезпечують зберігання води як природного ресурсу.

Доцільно, виходячи з цього, ввести поняття «водогосподарська система» (ВГС), що відображає всю сукупність існуючих відносин у суспільстві. Водогосподарська система являє собою специфічний вид соціально-економічних відносин, що склалися між органами управлін­ня водним господарством, галузями народного господарства — спожи­вачами і користувачами водних ресурсів, місцевими органами влади окремих регіонів і територій в процесі використання водних ресурсів, населенням країни, створення та експлуатації водогосподарських спо­руд, забезпечення охорони вод.

У народному господарстві існує багатоцільове використання вод­них ресурсів. Значними споживачами води є міста та населені пункти,

77


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

промисловість, будівництво, енергетика, сільське господарство. Ви­користовують водні ресурси для виробничих цілей водний транспорт і рибне господарство. Ці та інші галузі економіки є учасниками во­догосподарської системи і в результаті своєї виробничо-економічної діяльності створюють водогосподарські комплекси (ВГК) — складні споруди багатоцільового призначення, що включають греблі, елект­ростанції, шлюзи, водосховища тощо. Водогосподарські комплекси призначені для вирішення декількох завдань: виробництво електро­енергії, забезпечення роботи промисловості, сільського господарства, транспорту, забезпечення постачання води для міст, населених пунктів, створення умов для життя, праці та відпочинку людей.

Використання та охорона водних ресурсів регламентується низ­кою законів та інших правових нормативних документів. Серед них «Водний кодекс України» (1995 р.), «Про меліорацію земель» (2000 p.), «Про питну воду та питне водопостачання» (2002 р.) та ін.

На Україні тисячі великих і малих річок, в складі яких 117 річок дов­жиною понад 100 км. Найбільш водоносні, економічно важливі за значен­ням — Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець, Тиса, Десна, Прип'ять, Дунай, Прут. Місцевий річковий стік у середньому за водніс­тю році — 50 км3. Якщо в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській областях на одного жителя припадає від 2 до 7 тис. м3 місцевого стоку, то в Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Одеській, Херсонській — лише від 0,13 до 0,4 тис. м3. Основна водна артерія — Дніпро, стік якого дорівнює близько 65% стоку всіх річок України.

Нерівномірний розподіл останніх по її території пояснюється не­однаковими кліматичними умовами, різним характером рельєфу, гео­логічною структурою окремих районів тощо. Уся річкова мережа, що забезпечує водними ресурсами всі регіони, складається з дев'ятьох основних водозабірних басейнів: Вісли (на північний захід); Дунаю (сюди відносяться ріки Закарпаття); Дністра; Південного Бугу; Дніпра; Сіверського Дінця; водозабірні басейни між Дунаєм та Південним Бу­гом; між Дніпром і Доном. Окремий басейн утворюють річки Криму.

При плануванні використання водних ресурсів слід брати до уваги значні коливання об'єму за тривалий період, а також протягом року.

78

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

В маловодні роки ресурси місцевого стоку річок дорівнюють 90% ре­сурсів року, середнього за водністю, у вкрай маловодні — тільки 44%. Найбільша вода спостерігається в квітні-травні, найменша — в липні-серпні. Розподіл стоку по місяцях визначається кліматичними фактора­ми, зміною кількості опадів і температури повітря.

Важливі для народного господарства малі річки. Це не лише джерело водопостачання підприємств, міст, селищ, але і транспортні магістралі, найкраща можливість розвитку рибальства. Відчутнішою стає значення малих річок при збільшенні обсягів споживання води населенням.

Значна роль приділяється озерам, котрі також є резервуарами про­мислового та сільськогосподарського водопостачання, використову­ються для судноплавства, рибальства. В озерах сконцентровано 2,3 км3 прісної та 8,6 км3 солоної води.

Важливе значення має використання підземних вод, що знахо­дяться нижче рівня земної поверхні в товщах гірських порід верхньої частини земної кори. Підземні води, як правило, задовольняють пот­реби людей в питній воді, розвідані запаси цих джерел досить значні і зосереджені, головним чином, в Дніпропетровському, Донецькому і Волинсько-Подільському артезіанських басейнах.

Режим річкового стоку протягом річного періоду характеризується значною нерівномірністю й не відповідає рівневі споживання води насе­ленням та галузями народного господарства. Для резервування води та рівномірного використання створюються спеціальні комплекси та схови­ща. На Україні таких понад 250 із загальним об'ємом 50 км3, до яких від­носиться каскад на Дніпрі (об'єм 43 км3), утворюваний Дніпропетровсь­ким, Каховським, Дніпродзержинським, Кременчуцьким, Канівським і Київським водосховищами. Вода звідси потрапляє до багатьох міст.

Незаперечним є позитивний вплив водосховищ на розвиток про­дуктивних сил суспільства, але не можна не помітити негативних на­слідків, коли затоплюються родючі землі, підвищуються ґрунтові води, формується інший мікроклімат тощо. Крім великих комплексів, дію­чих на Дніпрі, тривалий час успішно функціонує канал Сіверський Донець — Донбас. Став до ладу канал Дніпро — Донбас з водово­дом, який щороку подає 3 км3 води харків'янам, а ще — жителям міст

79

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Характер суспільного виробництва, результати господарської діяльності суттєво впливають на стан використання водних ресурсів. Для аналізу стану використання водних ресурсів на території окре­мих регіонів України використані статистичні дані за 15 років. За виз­начений період обсяг споживання свіжої води зменшився в 2,6 рази (з 30,2 км3 до 11,6 км3) і відмічається у всіх сферах діяльності: у сфері комунально-побутовому використанні, у промисловості, у сільському господарстві. Впровадження економічної реформи, формування нових економічних відносин у суспільстві, зміни обсягів та характеру про­мислового та сільськогосподарського виробництва — все це принципо­во вплинуло на кількість та якість використання водних ресурсів. Спо­живання свіжої води на території окремих регіонів наведено в табл. 3.3 та на рис.3.1.

Таблиця 3.3

Споживання свіжої води по регіонах

Найбільші обсяги води використовуються в Степовому регіоні — 37-42% загального обсягу та Донбаському регіоні — 20%, особливо в Дніпропетровській, Запорізькій та Донецькій областях, де зосеред­жені потужні промислові підприємства та розвинута експлуатація меліоративних систем.

81

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Зменшення обсягів спожитої води відмічено на території усіх ре­гіонів. Особливо така тенденція стосується Степового регіону, де ко­ефіцієнт загальної водоємності зменшився в 3 рази, Донбаського ре­гіону — в 2,6 рази, в Криму — в 2,7 рази. В інших регіонах коефіцієнт загальної водоємності зменшився в 2,3-2,4 рази.

В Україні сформовано потужні народногосподарські комплекси металургійної, машинобудівної, легкої, харчової та інших галузей. Ши­рокого розвитку набули сільськогосподарське виробництво, капітальне будівництво, транспорт, зв'язок.

Усі види водозабезпечення розподіляють на дві категорії. До пер­шої відносяться галузі, де користування водою пов'язано з вилученням з річок, озер, водосховищ (промисловість, комунальне господарство, сільськогосподарське зрошування). У такому разі частина води з тієї, що надходить, втрачається, ставши частиною промислової та сільськогоспо­дарської продукції, решта — випаровується. До другої категорії відно­сять галузі, які для виконання своїх виробничих завдань користуються виключно водними ресурсами. Серед найбільш значущих назвемо гідро­енергетику, водний транспорт, рибне господарство, водний туризм.

Комунально-побутове споживання. Питома його вага порівняно невелика (приблизно 16-25%), однак має надзвичай­но важливе значення. При цьому береться до уваги такий, наприклад, вагомий показник, як постійна зміна чисельності міського населення, особливо міст з числом жителів від 200-500 тис. чол.

Аналіз комунально-побутового споживання води свідчить, що протягом останніх років спостерігається стабілізація у використанні води на території окремих регіонів. В той же час слід відмітити де­які характерні ознаки і відмінності. На територіях Поліського, Поділь­ського та Карпатського регіонів для вказаних цілей води використо­вується менше, ніж у середньому по Україні: на території Полісся — на 10-42%, на Поділлі — на 41-52%, в Карпатському регіоні — на 40%. В окремих областях спостерігається ще більш ощадливе відношення до витрат води для комунально-побутових потреб. В Поліському регіоні, наприклад, такі процеси спостерігаються у Волинській та Чернігівсь­ку областях, де коефіцієнт водоємності у комунально-побутовій сфері

83



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

складає 38+40 м3/чол., що на 45+50% менше ніж в середньому по регіо­ну. В Подільському регіоні такі процеси спостерігаються на території Тернопільської та Вінницької областей, де коефіцієнт водоємності у комунально-побутовій сфері дорівнює 32+38 м3/чол.. що на 20+30% менше, ніж у середньому по регіону. У Карпатському регіоні найменше використання води для комунально-побутових потреб спостерігається у Закарпатській області — в середньому 32 м3/чол., що на 35+37% мен­ше, ніж в середньому по Карпатському регіону.

На території Степового, Донбаського регіонів та Криму води ви­користовується значно більше, ніж в середньому по Україні: в Степово­му регіоні — на 16+23%; в Донбаському — на 40+49%; в Криму — на 12+19%). В окремих областях спостерігаються більш інтенсивні витрати води для комунально-побутових потреб, ніж в середньому по регіону. В Степовому регіоні, наприклад, це спостерігається у Дніпропетровській та Запорізькій областях, де коефіцієнт водоємності у комунально-побу-товій сфері складає 106+І48% м3/чол., що на 10+40% більше, ніж в се­редньому по регіону і на 60+90% більше, ніж в середньому по Україні. В Донецькій області коефіцієнт водоємності у комунально-побутовій сфері складає 105+144 м3/чол., що на 9-10%о більше, ніж у середньому по регіону і на 50+60% більше, ніж в середньому по Україні.

Надзвичайно важливим є економне витрачання води, особливо для побутових потреб. Нині приблизно 20%) питної води втрачається через несправність санітарно-технічного обладнання житлових будин­ків. Бездумному марнотратству треба протиставити удосконалене пла­нування, облік і контроль за використання водних ресурсів, економічні методи управління. Позитивно позначаться на стані санітарно-техніч­ного обладнання досягнення науково-технічного прогресу, що забез­печить економію води в побуті, поліпшить очистку для багаторазового використання, дасть змогу механізувати і автоматизувати водоподачу.

Для управління об'єктами міського водопостачання створюються автоматизовані системи, що забезпечують управління технологічними процесами (АСУ ТП), централізований диспетчерський контроль. До­свід впровадження в Харкові та інших містах підтверджує їх високу ефективність.

S4


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Законом України «Про питну воду та питне водопостачання» (2002 р.) визначена система стандартів у сфері питної води та питного водопостачання яка охоплює державні стандарти України та міжнарод­ні стандарти. До її складу входять:

  • державний стандарт на питну воду;

  • державний стандарт на фасовану питну воду;

  • методи, методики і засоби контролю та оцінки якості питної води. Державні стандарти на питну воду визначають перелік органолеп­тичних, хімічних, мікробіологічних та радіологічних показників якості питної води, що підлягають обов'язковому контролю, їх гранично до­пустимі величини, додержання яких є безпечним для життя і здоров'я людини.

Державні стандарти на питну воду періодично (один раз на п'ять років) переглядаються з метою врахування та впровадження новітніх наукових досягнень у сфері впливу забруднюючих речовин на здоров'я людини, нових технологій очищення питної води і засобів контролю її якості. У процесі розроблення та перегляду стандартів на питну воду враховуються показники державних санітарних правил і норм, а також нормативні вимоги щодо якості питної води, прийняті в Європейсько­му Союзі.

Нормування показників якості питної води здійснює центральний орган виконавчої влади з питань охорони здоров'я шляхом встановлен­ня гранично допустимих рівнів в ній забруднюючих речовин.

У сфері питної води та питного водопостачання встановлюються такі норми:

  • норми питного водопостачання;

  • екологічні норми якості води джерел питного водопостачання;

  • технологічні норми використання питної води;

  • технічні умови у сфері питної води та питного водопостачання. Порядок розроблення та затвердження норм питного водопоста­чання встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Для оцінки екологічного стану джерел питного водопостачання, визначення водоохоронних заходів цих об'єктів встановлюється еколо­гічна норма якості води джерел питного водопостачання, яка містить

85


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

науково обгрунтовані допустимі значення забруднюючих речовин і по­казники якості води. Ця норма встановлюється з урахуванням вимог державних гігієнічних та протиепідемічних правил і норм.

Для оцінки та забезпечення раціонального використання води встановлюються відповідно до закону поточні та перспективні тех­нологічні норми використання питної води. Ці норми розробляються кожним підприємством питного водопостачання, погоджуються з міс­цевими органами виконавчої влади з питань екології та природних ре­сурсів, водного господарства та затверджуються органами місцевого самоврядування.

У технічних умовах зазначають:

а) найменування та адреса об'єкта, замовника, проектувальника, вид
будівництва, нормативні терміни проектування і будівництва;

б) відомості про джерела питного водопостачання;

в) місце приєднання до водопровідних мереж, вимоги до обладнан­
ня, вузлів приєднання;

г) основні розрахункові інженерні параметри системи питного водо­
постачання, що включають: гарантовану кількість і якість питної
води; тиск у місці підключення; умови водовідведення;

д) вимоги до встановлення лічильників обліку споживання питної
води.

Порядок розроблення та затвердження технічних умов у сфері пит­ної води та питного водопостачання встановлюється центральним ор­ганом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.

Вода у промисловому виробництві — це охолоджен­ня агрегатів і механізмів, забезпечення санітарно-гігієнічних умов, за­доволення особистих потреб працюючих. Витрати залежать переважно від характеру виробництва і засобів водопостачання.

До найбільш водомістких галузей відносяться хімічна, нафтохіміч­на, целюлозно-паперова, чорна і кольорова металургія, машинобуду­вання. Значні обсяги води, більше ніж решта галузей, використовують теплові (ТЕС) та атомні (АЕС) електростанції для утворення пари в котлах та одержання електроенергії, охолодження масла, газу, повітря, а при роботі ТЕС на вугіллі — для видалення золи і шлаку. Великого

86


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

поширення набувають ТЕС із оборотними системами, охолоджувачами яких є озера, ставки, градирні.

Основні споживачі води зосереджені у Київській області, на те­риторіях Степового та Донбаського регіонів (відповідно 45-50% та 16-20% від загального обсягу), особливо в Дніпропетровській, Запорізь­кій, Донецькій, Харківській областях. Цим регіонам має бути приді­лена найбільша увага на етапі планування, контролю та економічного стимулювання в системі водокористування.

За допомогою показника «водомісткість у промисловому вироб­ництві» встановлюють залежність обсягів використаних водних ре­сурсів від розвитку виробництва. В результаті реформування системи управління економікою, впровадження ринкових відносин на території деяких регіонів при наявності спаду виробництва збереглося інтен­сивне використання водних ресурсів, що значно випереджає існуючі виробничі потреби. Такі тенденції існують в Волинській, Чернігівсь­кій, Тернопільській, Дніпропетровській, Херсонській, Луганській та Харківській областях, де витрати водних ресурсів випереджає обсяги промислового виробництва в 1,5-2 рази.

На підприємствах набули поширення прямоточні, послідовні й оборотні системи. При прямоточній системі насосна станція подає воду з водойми до об'єктів. Після використання вона по каналізацій­них трубах надходить до очисних споруд, а потім знову потрапляє до водойми. При послідовній системі вода використовується кілька разів у цехах, а далі — для гідравлічного видалення шлаку і золи. Тепла вода обігріває житлові приміщення, парники. Дефіцит її значно зменшиться при заміні прямоточного постачання на оборотне.

Оборотні системи водопостачання впроваджені на підприємствах Донецька, Макіївки, Єнакієвки, Харцизька, на всіх підприємствах Кри­ворізького залізорудного басейну, куди вода надходить каналом Дніп-ро-Кривий Ріг. Застосовані такі системи в Миколаєві, Сімферополі, Черкасах, Сумах, Рівне та інших містах.

Впровадження прогресивних систем стало можливим у резуль­таті досліджень та розробок, виконаних науковими установами, про­ектними організаціями, вищими навчальними закладами. Розроблено

87


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

конструктивно-технологічні схеми для різних підприємств, способи очистки стоків, нормативні матеріали по проектуванню, плануванню робіт й експлуатації нового обладнання.

На промислових підприємствах є або власні системи водопос­тачання, або воду сюди подають комунальні водопроводи. На вироб­ничо-технологічні потреби витрачається третина питної води, що не завжди виправдано. Тому великого значення набуває спорудження про­мислових водопроводів, забезпечуючи підвищення ефективності ви­користання цього природного ресурсу. У багатьох випадках індивіду­альне постачання «беруть на себе» сучасні загальноміські, групові чи районні господарські споруди відповідного призначення, спільний ма­гістральний водопровід і колектор, спільні очисні системи. Очевидний ряд переваг: скорочуються транспортні витрати, вода використовуєть­ся раціональніше. Великі підприємства, ТЕС, АЕС, які територіально значно віддалені від інших користувачів і потребують значних обсягів води, перебувають на індивідуальному постачанні.

Збереження води обумовлено масовим впровадженням у про­мисловість здобутків науково-технічного прогресу, розробкою техно­логічних й організаційних заходів по збільшенню можливостей пов­торного використання, заміні водного охолодження повітряним, поліп­шенню очищення стоків та скороченню негативного впливу інших споживачів на умови водозабезпечення.

Вода у сільському господарстві — це використан­ня води у зрошувальному землеробстві та меліорації, для водозабезпе­чення сіл, селищ, населених пунктів. Збільшення площ, які потребу­ють зрошування, наявність систем централізованого водопостачання населеним пунктам вимагають додаткових водних ресурсів. А це, в свою чергу, зумовило необхідність регулювання річкового стоку, спо­рудження водосховищ, впровадження агротехнічних заходів. В числі великих зрошувальних систем, що стали до ладу останнім часом: Пів-нічно-Кримський канал, Каховська, Червонознам'янська, Інгулецька, Бортницька, Північно-Рогачинська, Татарбунарська, Фрунзенська, Ду-най-Дністровська та ін. Канал Сіверськии Донець-Донбас довжиною 125 км обслуговує промислових і сільськогосподарських споживачів,


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Дніпро-Кривий Ріг — 26 тис. га сільгоспугідь. Завершено зведення осушувальних систем — Трубізької, Ірпінської, Остерської, Тисмени-цької, Золотоніської, Смолянської, Турської та ін. Близько 60% осуше­них земель оснащені гончарним дренажем.

Із застосуванням прогресивних конструкцій прокладено про­тифільтраційні облицьовувальні канали, впроваджено прогресивну технологію поливу — дощування, автоматизований водорозподіл, на осушувальних системах побудований гончарний дренаж. Застосуван­ня меліоративних заходів збільшило оброблювальні площі, почали приносити користь освоєні землі посушливої зони та зони надмірної вологості. На території Степового регіону створена можливість для одержання декількох врожаїв на рік, зменшена залежність сільського господарства від несприятливих кліматичних умов. З появою великих зрошувальних систем та з концентрацією в господарствах значних зро­шувальних масивів створені зони гарантованого товарного виробниц­тва кормів, овочів, зерна.

Для визначених цілей на території Степового регіону використо­вується 55-60% загального обсягу водокористування у зрошувальному землеробстві. Особливо виділяються Дніпропетровська, Запорізька, Одеська та Херсонська області.

Велике значення має раціональне використання водних ресурсів, враховуючи, що на системах (особливо відкритого типу з розгалуже­ною мережею земляних каналів) досі значні втрати води. З цієї причини (головним чином в результаті фільтрації) ККД, наприклад, найбільших на Україні Інгулецької та Червонознам'янської зрошувальних систем становить тільки 0,5-0,6. Зведення технічно досконалих спеціальних споруд, застосування спеціальних лоткових і трубчастих мереж, ме­ханізований спосіб підйому води мають метою виправити становище.

Використання води залежить від використання обґрунтованих норм зрошування, які залежать від водомісткості культури, режи­му и техніки поливу угідь, від кліматичних умов та інших факторів. Особливий вплив на формування зрошувальної норми має поливаль­ний режим, різний для різних культур. Так люцерні необхідно 3-5 по-ливів на рік, яровій пшениці — 2-6, озимій — 2-4. Відповідно норма

89



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

на цукрові буряки становить 2500-6000 м3/га, зернові — 1500-3500, овочі — 1200-4000, багаторічні трави — до 8000 м3/га, рис — 800-1500м3/га.

У сучасних умовах у сільськогосподарському господарстві вико­ристовують 28-35% загального обсягу води в Україні, що пов'язано із розвитком зрошувального землеробства та забезпечення водою насе­лення пунктів. Одночасно слід зауважити про наявність тенденції, що відображає останнім часом зменшення обсягів водокористування май­же в З рази у сільському господарстві взагалі, в тому числі у зрошуваль­ному землеробстві. Як правило, зменшення обсягів водокористування пов'язано із зменшенням обсягів сільськогосподарського виробництва

Використовуючи показник «коефіцієнт водоємності у сільсько­господарському виробництві» встановлюють залежність обсягів ви­користаних ресурсів від розвитку сільського господарства. Одночасно це дає можливість виявити ненормоване використання води. Вста­новлено, що на території деяких регіонів (Степовий регіон та Крим) спостерігається значне ненормоване, неекономне використання води в результаті порушення системи управління, зменшення економічно­го та організаційного впливу на водокористувачів. Наприклад, на те­риторії Степового регіону протягом 10 років коефіцієнт водоємності дорівнював 220-480 мVI000 ірн. сільськогосподарської продукції, шо в 2-*-2,5 рази більше, ніж у середньому по Україні. Особливо значни­ми залишаються ненормовані витрати води у Херсонській області, де коефіцієнт водоємності у сільськогосподарському виробництві дорів­нював 730-4490 м VI000 грн. продукції, у Миколаївській області — 130-620 мVI000 грн., Одеській області — 160-470 м'/ЮОО грн. про­дукції. Особливо нераціонально використовується вода на території Криму, де коефіцієнт водоємності у сільськогосподарському вироб­ництві дорівнював 900-1700 м3/1000 грн., що в 5-9 разів більше, ніж в середньому по Україні.

На вказаних територіях води витрачається в 1,3-1,9 рази більше, ніж отриманий обсяг валової продукції. Таким чином, впровадження науково обґрунтованих заходів має важливе значення для забезпечення раціо­нального використання водних ресурсів у сільському господарстві.

90

Розділ З

ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Гідроенергетика — досить активний водокористувач. Щоб одержати електроенергію, через турбіни гідроелектростанцій (ГЕС) пропускають воду, накопичену у водосховищах після весняної повені та дотів. Що ж до гідроелектростанцій, то це основа вологосподарчого комплексу, оскільки вони беруть на себе головні матеріальні затрати по регулюванню стоку річок, освоєнню нових економічних районів. Набутий досвід свідчить про високу ефективність ГЕС. Собівартість виробленої електроенергії в 5-6 разів нижча порівняно з тепловими і атомними, питомі витрати металу при будівництві удвічі менші, ніж при спорудженні ТЕС, набагато нижча трудомісткість обслуговування.

Великий ефект одержують, створюючи великі енергетичні сис­теми, що складаються з гідравлічних, гідроакумулюючих, теплових і атомних електростанцій, оскільки забезпечується повніше використан­ня природних особливостей водосховищ.

Комплексному використанню водних ресурсів різними галузями народного господарства сприяє створення водосховищ. Вони викону­ють важливу роль у боротьбі з повенями, забезпечують багаторічне се­зонне та добове регулювання річкового стоку. Застосування для гідро­енергетичних цілей водосховищ не змінює кількості води і не впливає негативно на якість, однак характерне специфічними особливостями: при спорудженні каскаду гідроелектростанцій виникає можливість ба­гаторазового її використання.

Водний транспорт. В системі господарства країни вод­ний транспорт — один з головних водокористувачів, якому необхід­на в навігаційний період наявність гарантованих глибин. На території України існує розгалужена мережа внутрішніх судноплавних трас, Докорінно реконструйованих внаслідок комплексного гідротехнічного будівництва. Завершено спорудження великих гідротехнічних об'єктів на Дніпрі, виникли Каховське, Дніпровське, Дніпродзержинське, Кре­менчуцьке, Канівське і Київське водосховища. Прокладено глибокий судноплавний шлях протяжністю понад 1000 км. Дніпро став потуж- магістраллю для перевезення пасажирів та вантажів.

У річкових басейнах судноплавство здійснюється і на магіст­ральних, і на малих річках (хоча умови в першому і другому випадках

91

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

істотно різняться), транспортний флот поповнився новими високоеко-номічними самохідними вантажними і пасажирськими суднами.

Можливості водного транспорту використовуються ще не повніс­тю, величезним резервом є збільшення пропускної здатності судно­плавних шляхів і, як наслідок, — вивільнення залізничного транспорту, зниження рівня транспортних витрат у показниках вартості продукції.

Роль річкового транспорту може бути вагомішою при значному розширенні транспортних зв'язків між великими промисловими цент­рами, розміщеними упродовж Дніпра, — Києвом, Черкасами, Кремен­чуком, Дніпропетровськом, Дніпродзержинськом, Запоріжжям, Херсо­ном. Поки ж для них головним постачальником вантажів є залізничний та автомобільний види транспорту. Збільшення перевезень водними магістралями зменшить навантаження на залізничний та автомобіль­ний види транспорту, прискорить вивезення напівфабрикатів, готової продукції промисловості і сільського господарства, особливо влітку, коли зростає потік зерна, овочів, фруктів.

Рибне господарство — галузь, яка використовує виключ­но біологічні ресурси річок, озер, водосховищ, морів. Розвиток галузі значною мірою залежить від стану водного господарства, природних і штучних водоймищ. Основне рибогосподарське значення мають Чорне та Азовське моря, а також річки Дніпро, Дунай, Дністер, Південний Буг та Сіверський Донець. У рибного господарства внутрішніх водо­ймищ особливі вимоги до кількості та якості води. Для нормального розвитку успішного відтворення порід риб вода потрібна без шкідли­вих домішок, з достатнім вмістом кисню. Необхідно забезпечити від­повідні глибини та температуру води, особливо в період нересту і рос­ту молоді.

Інтенсивне використання водних ресурсів безпосередньо пов'я­зано із спорудженням відповідних господарських комплексів і заре-гулюванням стоків греблями. Вони заважають міграції риб, змінюють режим річкового потоку, скорочують або збільшують водний простір, змінюють розміри і якість зон нересту й розвитку молодняку, рибо­ловні угіддя. Греблі по-своєму впливають на швидкість течії, тем­пературу, хімічний склад, ступінь каламутності, здатність річки до

92


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

самоочищення. Створення водогосподарських комплексів, де нема відповідних пристроїв (підйомників і т. д.), негативно позначається на умовах життя риб.

Рибні запаси різко скорочуються. Зазначене стосується і Дніпра, де поява гребель докорінно змінила біогідрологічний та температур­ний режими. Проте досвід експлуатації Каховського водосховища свід­чить: у річках, озерах, ставках можна організувати широкомасштабне риболовство. Правильне ведення господарства, виконання природо­охоронних вимог сприяють досить високій продуктивності водоймищ. Обов'язковою умовою її, зокрема, є: забезпечення охорони риби у міс­цях нересту, а також захист річок від забруднення стоковими водами, будівництво рибоводних заводів і нерестових господарств, передбачен­ня рибоходів у зоні ГЕС та рибозагороджувачів у іригаційних каналах, боротьба з незаконною ловлею риби.

У кілька разів зросте прісноводне рибальство, якщо до справи поставитися по-хазяйськи. Прісноводні риби — цінне національне ба­гатство, і суспільству не байдуже, як воно використовуватиметься. На жаль, запаси та улови прісноводних риб збільшуються дуже повільно. Як основний стримуючий (а подекуди навіть скорочуючий) фактор цьо­го фігурують переважно погіршення оточуючого середовища, надмір­на експлуатація водних ресурсів. Особливо небезпечними для живих організмів внутрішніх водоймищ є різні хімікати, шо застосовуються для лікування рослин та проти шкідників сільського й лісового госпо­дарства. Осушування лиманів, боліт і земель, які знаходяться поблизу гирла річок, також впливає на скорочення рибних запасів.

Зниження продуктивності водоймищ інколи намагаються видати за неминуче явище. Однак подібне пояснення зручне тільки для не­дбалих господарів. Висока продуктивність риборозведення у прісних Річках забезпечується за певних умов. Водна площа повинна бути до­статня для вільного розвитку потрібної кількості організмів, вода — мати сприятливу температуру, необхідну кількість розчиненого кисню 1 поживних речовин.

Відчутно позначається на стані рибного господарства наявність Дповідних комплексів. Реконструкція річкових систем й створення

93

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

міських водосховищ супроводжується значними змінами гідрологіч­ного, гідробіологічного, гідрохімічного і температурного режимів рі­чок. Затоплюються нерестилища, з'являються отруйні синьо-зелені водорості. В зимовий період осідання льоду завдає шкоди мілководним ділянкам, де може бути риба. Часті випадки обсихання розміщених ни­жче гідровузлів нерестилищ та мілководь, особливо у весняний період, коли у водосховищах накопичується вода. Оскільки греблі перетнули шлях до місць нересту, доводиться передбачати в гідровузлах спеціаль­ні шлюзи, рибоходи, рибопідйомники.

Разом з тим гідротехнічне будівництво відкриває широкі можли­вості інтенсивному розвиткові рибного господарства у водосховищах, правильне користування якими дає значний економічний ефект. Неза­перечне рибопромислове значення дніпровських водосховищ, значно­го розвитку може набути ставкове рибоводсгво, збільшення кількості ставків за рахунок непридатних для сільського господарства земель, балок, мілководь, виробок торф'яних масивів і кар'єрів.

3.4. Лісові ресурси: стан та використання

Для економічного потенціалу регіону ліси мають надзвичайно важливе значення. Ліси використовують як ресурсний матеріал для розвитку різних галузей економіки, створюють придатні умови для життя людини. Лісові ресурси — це і деревина, і технічна сировина, і харчові та кормові ресурси. Важливого значення набувають ліси як засіб охорони навколишнього середовища. Завдяки захисним власти­востям ліси сприяють поліпшенню водного режиму територій, підви­щенню врожайності сільськогосподарських кулыур.

У сукупності з іншими природними ресурсами лісові ресурси яв­ляють собою складову частину продуктивних сил країни, безпосеред­ньо беруть участь в економічному розвитку, у забезпеченні соціальних потреб суспільства, виступають одночасно як засіб виробництва, пред­мет і продукт праці.

У лісовому господарстві ліс виступає як предмет праці — тобто як об'єкт, на який людина діє в процесі прані і який є матеріально-

94

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

речовою основою майбутнього продукту. Праця спрямовується на здій­снення насадження лісового фонду, проведення реконструкції деревос-танів. сприянню природного лісоведення, а також здійснення вирубки лісу з метою одержання лісопродукції та формування ландшафтів.

Одночасно ліс виступає як засіб праці, який служить засобом впливу людини на предмет праці, змінює його. Використовуючи на­сіння як засіб праці, людина створює новий ліс, регулює лісокористу­вання, забезпечує відтворення лісу. В цьому проявляється двоїстість економічної природи лісових ресурсів.

Уявлення про лісові ресурси як продукт праці розглядається вихо­дячи із обсягу праці, що витрачається на лісовирощування. В даному випадку праця як діяльність людини використовується для підготовки лісових ресурсів до їх використання виходячи із потреб людей, спрямо­вується на формування потрібних напрямів у вирощуванні лісів.

Кінцевою метою такої діяльності є забезпечення збереження та використання лісових ресурсів протягом тривалого часу.

До складу заходів, спрямованих на забезпечення впливу на стан та ви­користання лісових ресурсів відносять: усі види рубок, осушення лісових земель, внесення добрив, посадка лісових культур, реконструкція мало­цінних деревостоїв, заходи, пов'язані із збереженням лісів, їх охороною.

Правові відносини, що забезпечують підвищення продуктивності, охорони та відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей, за­доволення потреб суспільства у лісових ресурсах регулюються Лісо­вим Кодексом України (1994 p.).

Ліси є національним багатством країни і за своїм призначенням та місцем розташування виконують екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, підлягають державній охороні. Усі ліси на території України становлять її лісовий фонд, що поділяється на:

землі лісові — вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослин­ністю; не вкриті лісовою рослинністю (зруби, згарища, рідколісся, пустирі та інші), зайняті лісовими шляхами, просіками тощо; землі нелісові — зайняті спорудами, пов'язаними з веденням лісо­вого господарства, трасами ліній електропередач, продуктопроводів

95



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

та підземними комунікаціями тощо; зайняті сільськогосподарськи­ми угіддями; зайняті болотами і водоймами в межах земельних ді­лянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства. В основу організації процесу лісокористування закладений поділ лісів на групи в залежності від їх екологічного та народногосподарсько­го значення, розташування та виконання ними функцій. Лісовим Ко­дексом України визначено поділ лісів на першу і другу групи.

До першої групи належать ліси, що виконують переважно приро­доохоронні функції, мають такі категорії захищеності:

  • водоохоронні (смуги лісів вздовж берегів річок, навколо озер, во­доймищ та інших водних об'єктів);

  • захисні (ліси протиерозійні, протиполонинні, захисні смуги лісів вздовж залізниць, автомобільних доріг міжнародного, державного та обласного значення, державні захисні лісові смуги, ліси степо­вих, лісостепових, гірських районів, які мають важливе значення для захисту навколишнього природного середовища).

  • санітарно-гігієнічні та оздоровчі (ліси населених пунктів, ліси зе­лених зон навколо населених пунктів і промислових підприємств, ліси першого і другого поясів зон санітарної охорони джерел во­допостачання та ліси зон округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій).

До першої групи належать також ліси на територіях природно-за­повідного фонду (заповідники, національні природні парки, пам'ятки природи, заповідні урочища, регіональні ландшафтні парки, а також ліси, що мають наукове або історичне значення.

До другої групи належать ліси, що поряд з екологічним мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безпере­рвності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісокористування.

Лісовими ресурсами є деревина, технічна і лікарська сировина, кормові, харчові та інші продукти лісу, що використовуються для задо­волення потреб населення і виробництва. За своїм призначенням поді­ляються на лісові ресурси державного і місцевого значення. До лісових ресурсів державного значення належать деревина від рубок головного

96

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

користування і живиця. Всі інші лісові ресурси відносяться до ресурсів місцевого значення.

Лісокористування являє собою один із древніших видів госпо­дарської діяльності, характеризує споживацьке ставлення до лісових ресурсів. Процес виснаження лісів примусив визначити основні напря­ми сучасного лісового господарства, до яких входять:

  • лісовідведення;

  • лісовпорядкування;

  • лісорозведення.

Лісовідведення являє собою активну форму відродження лісу на зайнятих ним територіях. Розрізняють лісовідведення природне, коли створюють сприятливі умови для самовідведення лісів, їх самосіву та підросту після рубок, та штучне, коли вирощується насіння, висаджу­ються саджанці, вирощені у лісових розсадниках.

Лісовпорядкування забезпечує раціональне використання, підви­щення продуктивності, охорони і захисту лісів, визначає способи від­творення, лісосіки головного користування, рубки, догляду тощо.

Лісорозведення передбачає створення штучних лісових насаджень на територіях, де раніше не було лісу. До лісорозведення відносять ро­боти по створенню лісозахисних смуг, лісомеліорацій тощо.

Земельні ділянки лісового фонду можуть бути у постійному або тимчасовому користуванні.

У постійне користування земельні ділянки лісового фонду на­даються спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, а також підприємствам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозді­ли для ведення лісового господарства, а також для спеціального вико­ристання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, куль­турно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт.

У тимчасове користування (тимчасове — до 3-х років та довго­строкове — до 25 років) для спеціального використання лісових ре­сурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися

91


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

підприємствам, організаціям, об'єднанням громадян, релігійним ор­ганізаціям, громадянам України, іноземним юридичним особам та громадянам.

Державні органи та постійні лісокористувачі, які здійснюють пла­нування, організацію, ведення лісового господарства і використання лісових ресурсів, з урахуванням господарського призначення лісів і природнокліматичних умов зобов'язані забезпечувати:

  • збереження лісів, охорону їх від пожеж, захист від шкідників і хвороб;

  • посилення водоохоронних, захисних, кліматорегулюючих, сані­тарно-гігієнічних, оздоровчих та інших корисних властивостей лісів з метою охорони здоров'я людей і поліпшення навколишньо­го природного середовища;

  • безперервне і раціональне використання лісів для планомірного задоволення потреб виробництва і населення в деревині та іншій лісовій продукції;

  • розширене відтворення, поліпшення породного складу і якості лісів, підвищення їх продуктивності;

  • раціональне використання земельних ділянок лісового фонду;

• підвищення ефективності лісогосподарського виробництва на ос­
нові єдиної технічної політики, досягнень науки і техніки.
Важливого значення набуває вивчення стану лісових ресурсів, ос­
новних напрямів їх використання та забезпечення відтворення.

Загальна площа лісів регіону складається із площі лісів державно­го значення (Держкомлісу України), площі лісів, що знаходяться у ко­ристуванні господарств агропромислового комплексу та підприємств (організацій, установ) інших міністерств.

Оцінка лісових ресурсів здійснюється з використанням показника «площа загального лісового фонду», що характеризує загальну площу вкриту лісом. Крім того, визначають частину площі, яка має загально­державне та регіональне значення. Для оцінки стану лісових ресурсів також використовують показники:

  • коефіцієнт лісистості території;

  • питомі запаси деревини на душу населення.

98

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Коефіцієнт лісистості території (к) визначається формулою

кл=А-.іоо%,

тер

де F, — площа землі покрита лісом, км2;

Fmep — загальна площа території, км2.

За коефіцієнтом лісистості території Україна відноситься до мало-лісистої і лісодефіцитної, враховуючи, що загальна площа її лісів стано­вить 10,78 млн. га, а коефіцієнт лісистості її території — 17,9%; протя­гом останнього тисячоліття лісистість території зменшилася в 2-3 рази.

За показниками «площа земельного лісового фонду» та коефіцієн­том лісистості території окремих регіонів значно відрізняються від се­редніх показників по Україні, а також між собою (табл. 3.4).

Найбільші площі, що зайняті землями лісового фонду, розташовані в Поліському регіоні — 42,1% загальної площі вкритою лісом в Ук­раїні, особливо в Житомирській області (10,1 % від загальної площі) та Рівненській області (7,8%). Приблизно однакові площі зайняті лісом в Київській (6,9%>), Чернігівській (6,6%) та Волинській (6,5 %) областях.

Значні площі лісового фонду розташовані в Карпатському ре­гіоні — 21,1% загальної державної площі вкритої лісом, особливо у Львівській (6,4%), Закарпатській (6,4%) та Івано-Франківській (5,8 %) областях.

Донбаський та Степовий регіони відрізняються малолісне гістю. Тільки 9% від загальної площі земель лісового фонду України знахо­диться в Донбаському регіоні; 10,6% — в Степовому регіоні.

За коефіцієнтом лісистості території на першому місці знаходить­ся Карпатський регіон. Тут 40% території регіону зайнята лісовим фон­дом, особливо в Закарпатській (54,2%) та Івано-Франківській (45%) областях. В Поліському регіоні 29,5 % території зайняті лісовим фон­дом. Особливо високий рівень лісистості в Рівненській (42,1 %), Жито­мирській (36,4%) та Волинській (34,5%) областях.

Найменше значення коефіцієнту лісистості території належить Степовому регіону — 6,7%. А територія Запорізької області тільки на 4,5 % вкрита лісовим фоном, Миколаївської області — на 5,2 %.

99

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Останнім часом в практику впроваджена тенденція багатоцільово­го використання лісових ресурсів, прагнення до збалансованості різних напрямів їх господарського використання з врахуванням дефіциту лісо­вих ресурсів, а також негативного впливу на навколишнє середовище.

Значна кількість галузей економіки приймає участь в процесі лі­сокористування, який передбачає з вилучення та використання лісових ресурсів, а також їх відтворення та покращення. Галузі, що здійснюють заготівку та переробку деревинної сировини об'єднані в лісопромисло­вий комплекс. В його складі виділяють чотири важливих галузі:

  • лісозаготівельна;

  • деревообробна;

  • целюлозно-паперова;

  • лісохімічна.

Лісозаготівельна діяльність полягає у проведенні підприємствами лісового господарства лісосічних робіт, транспортування деревини, здій­снення її первинної обробки. Заготівельний процес включає валку лісу та грельовку деревини — транспортування лісу від місця рубки до перевалки на транспортні засоби на залізничних станціях або в портах (пристанях).

Деревообробна промисловість являє собою галузь господарської діяльності, завданням якої є здійснення механічної або хіміко-механіч-ної переробки заготівельної деревини, виготовлення з неї матеріалів, напівфабрикатів та різноманітної готової продукції.

Целюлозно-паперова діяльність полягає у виготовленні з вико­ристанням рослинної сировини різних видів паперу, картону та виробів з них, целюлозу, деревну масу тощо.

Лісохімічна діяльність спрямована на використання відходів лі­созаготівельної та деревообробної промисловості і на цій основі ви­готовлення широкого асортименту виробів, необхідних для багатьох галузей економіки (гірничо-видобувної промисловості, металургії, машинобудування, харчової та легкої промисловості). Серед виробів: деревне вугілля, дьоготь, смола, каніфоль, скипидар, оцтова кислота, метиловий спирт, ефірна олія тощо.

Важливого значення набуває збереження лісових ресурсів, вважаючи, Що загибель деревини означає значні вграти для економіки. Деревина являє

101

В. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

собою найбільш дешевий вид матеріалів. Це спонукає до марнотратства у використанні деревини, особливо в районах багато забезпечених лісом.

Раціональному використанню та збереженню лісових ресурсів сприяють існуючі економічні методи впливу на процеси лісокористу­вання. За спеціальне використання лісових ресурсів впроваджена пла­та за встановленими тарифами або у вигляді орендної плати чи доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів на конкурентних умовах. Плата, однак, не справляється за розміщення пасік, за користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського госпо­дарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристич­них цілей та проведення науково-дослідних робіт.

3.5. Загальнодержавні підходи до охорони природних ресурсів

Охорона навколишнього середовища покликана забезпечити сприятливі умови для постійного залучення природних ресурсів у матеріальне виробництво та задоволення соціальних, культурних та естетичних потреб людей. В Україні постійно здійснюються заходи, спрямовані на зниження забрудненості землі, води, лісів, передбачаєть­ся очистка промислових стоків, які відводяться в річки, озера, моря. Необхідне широке застосування якісно нових технологічних процесів. що забезпечують збереження всіх природних ресурсів та максимальну чистоту навколишнього середовища.

Фахівці відмічають вступ людства в епоху всесвітньої еколого-економічної кризи, яка почалася в 70-і роки двадцятого століття. Всес­вітня еколого-економічна криза має політичний характер, свідчить про порушення рівноваги між суспільством і природою.

Країни із різним рівнем економічного розвитку по різному оці­нюють свій стан та впроваджують різного змісту заходи, які сприяють виходу із кризи. Економічно розвинені країни еколого-економічну кри­зу переборюють прискореним впровадженням досягнень науково-тех­нічного прогресу, нових ресурсозберігаючих технологій, реконструк­цією виробництва, формуванням інформаційного суспільства. Країни з

102


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

перехідною економікою, до яких належить Україна, перебувають на ре­сурсно-марнотратній стадії розвитку. Виробництво ґрунтується на екс­тенсивній експлуатації, добуванні та використанні природних багатств.

В цих умовах економічно розвинуті країни проявляють особливий інтерес до природних ресурсів економічно слабких країн, намагаються обміняти за якісні природні ресурси «брудні» технології, використати їх території для розташування шкідливих виробництв, зберігання ток­сичних відходів тощо.

Ознаки екологічної кризи на території регіонів України можна ба­чити на прикладі зникнення окремих гідробіонів, отруєння грунту та по­гіршення стану здоров'я людей, зменшення чисельності населення. За­бруднення повітря, грунтів, поверхневих і підземних вод, особливо в зо­нах впливу промислово-міських, гірничих та аграрних районів, свідчить про надмірне техногенне навантаження на навколишнє середовище.

Триває погіршення стану найбільш захищених водних об'єктів — підземних водоносних горизонтів, які є останнім екологічно безпечним резервом водозабезпечення населення і галузей економіки.

До господарського обороту в Україні залучено майже всі землі, які так чи інакше можна використати в сільськогосподарському виробниц­тві. Для забезпечення промислового виробництва щорічно використо­вується майже дві третини поверхневого стоку річок та третина під­земних вод. За рівнем зарегульованості річкового стоку, використання водних ресурсів для потреб населення, промисловості та сільського господарства Україна посідає перші місця серед європейських країн. Надмірно, екологічно незбалансовано використовуються й інші при­родні ресурси, зокрема лісові.

Забруднення навколишнього середовища сягнуло межі, за якою частково змінилася поведінка людини, виник парниковий ефект, різко збільшився генетичний тягар людства — дедалі більше народжуєть­ся дітей з генетичними порушеннями. Біосфера насичена електро­магнітним забрудненням, різко впала родючість ґрунтів. У результаті Цих та інших причин, збільшилась смертність і змінились її причи­ни. Якщо 100 років тому головними були інфекційні та паразитарні захворювання, то тепер — переважно серцево-судинні хвороби та

103



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

онкоутворення. Основними причинами створення кризової екологіч­ної ситуації в Україні є нераціональна природоресурсно- і енергоємна структура її економіки, надмірне використання природних ресурсів, велике забруднення і деградація навколишнього середовища. Усе це призвело до надзвичайної токсикації навколишнього середовища на території усіх регіонів, негативного впливу на стан здоров'я людей.

До причин, що вплинули на формування економічної кризи, належать:

  • надмірне розорювання земель за спрощеної технології ведення землеробства і застосування ненадійних систем захисту грунтів, що призвело до втрати родючості грунтів, їх деградації, а «хімі­зація» та внесення без належних обгрунтувань великих доз міне­ральних добрив спричинили багато екологічних проблем;

  • надмірна концентрація екологічно шкідливих виробництв;

  • нещадне використання мінеральних ресурсів, нафтових родовищ Прикарпаття, дашавського і шебелинського газу, вугільних родо­вищ Донецького і Львівсько-Волинського басейнів, залізорудних родовищ Криворізького, Кременчуцького та Керченського басей­нів, марганцевих, уранових родовищ тощо;

  • забруднення поверхневих і підземних вод промисловими, сільсь­когосподарськими, побутовими стічними водами та забрудненим поверхневим стоком зумовило різке скорочення і так незначних в Україні запасів чистої води, а в багатьох випадках — і повного виведення з водокористування природних водойм і водотоків;

  • недостатньо економічно обґрунтоване і екологічно доцільне за-регулювання стоку на водних екосистемах України призвело до порушення природно-еколої ічної рівноваги, загострило проблеми шкідливої дії вод на навколоводні екосистеми;

  • великомасштабне осушення земель і спрямлення русел річок, без врахування науково обґрунтованих меж такого втручання, загалом негативно позначилося на природних ландшафтах Полісся та ін­ших регіонів;

  • тривалий і активний розвиток лісозаготівельних робіт, що за тем­пами переважає лісовідновленню зумовило загальне омолодження

104


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

лісів і трансформацію природних лісових екосистем, особливо в

головних лісових регіонах України (Карпати, Полісся).

Мають бути вжиті багатогранні заходи, спрямовані на поліпшення екологічної ситуації, відродження родючості грунтів, очищення річок і їх вод, очищення повітря. Від цього залежатиме рівень життя та стан здоров'я людей.

Забезпечення сталого економічного розвитку України та окремих регіонів може бути реалізовано за умови дотримання принципів, про­голошених на міжнародній Ріо-де-Жанейрській конференції:

  • піклування про людей має займати центральне місце в забезпечен­ні сталого розвитку, люди мають право на здорове й плідне життя в гармонійному поєднанні з природою;

  • розвиток має задовольнити потреби нинішнього і майбутнього по­колінь, галузей економіки, забезпечить збереження навколишньо­го середовища;

  • для досягнення сталого розвитку й поліпшення життя всіх людей слід обмежувати і ліквідувати нежиттєздатні моделі виробництва та споживання, сприяти відповідній демографічній політиці;

  • з метою посилення діяльності щодо нарощування потенціалу для забезпечення сталого розвитку слід широко використовувати міжнародний досвід із застосування нових і новаторських техно­логій;

  • екологічні питання необхідно вирішувати з участю всіх громадян. Кожна людина повинна мати доступ до інформації про застосу­вання шкідливих матеріалів і діяльність у місцях проживання, можливість брати участь у прийнятті рішень;

  • приймати ефективні законодавчі акти щодо навколишнього сере­довища. Екологічні стандарти, цілі та пріоритети мають відобра­жати екологічні умови й умови розвитку, в яких їх приймають;

  • запобігати будь-якій діяльності, яка заподіює серйозні екологічні збитки або є шкідливою для здоров'я людини;

  • для захисту навколишнього середовища слід вживати запобіж­них заходів, відсутність повної наукової впевненості не повинна використовуватися з метою стримування прийняття економічно

105



Е. А. З'їнь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

ефективних заходів щодо запобігання погіршення стану навко­лишнього середовища;

• забруднювач має покривати витрати, пов'язані із забрудненням, у
необхідній мірі враховувати суспільні інтереси.

3.6. Охорона земельних ресурсів

Законом України «Про охорону земель» (2003 р.) визначені пра­вові, економічні та соціальні основи охорони земель з метою забезпе­чення їх раціонального використання, відтворення та підвищення ро­дючості грунтів, інших корисних властивостей землі, збереження еко­логічних функцій ґрунтового покриву та охорони довкілля.

Охорона земель — це система правових, організаційно-економіч­них та технологічних заходів, спрямованих на:

  • раціональне використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення для не-сільськогослодарських потреб;

  • захист від шкідливого антропогенного впливу;

  • відтворення і підвищення родючості грунтів;

  • підвищення продуктивності земель лісового фонду;

  • забезпечення особливого режиму використання земель природо­охоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Важливою характеристикою грунтів є їх родючість. Під родючіс­тю грунту розуміють здатність ґрунту задовольняти потреби рослин в елементах живлення, воді, повітрі і теплі в достатніх кількостях для їх нормального розвитку.

Оцінка родючості земель та визначення ефективності використан­ня земель характеризується виходом продукції з одиниці земельної площі. Економічна ефективність збільшується внаслідок запобігання збитків в аграрному секторі, зменшення витрат на ліквідацію наслід­ків забруднення виробничих об'єктів в сільському господарстві, змен­шення витрат сировини, енергії та витрат, пов'язаних із забезпеченням нормального стану природного середовища.

106


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Деградація грунтів є неминучий процес і залежить від рівня роз­витку суспільства, економічного стану країни. Україна має впровадити високу культуру землекористування, вжити необхідних заходів, що по­переджають деградацію грунтів. Для збереження грунтів важливим є підвищення рівня знань про грунти та їх властивості керівників підпри­ємств аграрного сектору, окремих користувачів земельних ресурсів, які розглядають грунти винятково як засіб задоволення споживчих функ­цій, як джерело для одержання сільськогосподарської продукції. Недо­статніми знаннями володіють користувачі земель стосовно екологічної функції грунтів, від якої залежить водно-сольовий баланс, умови функ­ціонування великої кількості організмів, склад повітря, обмін газів між ґрунтом і атмосферою. Вказані процеси в остаточному підсумку впли­вають на життя людини. Різностороння, малокваліфікована дія людини на грунт супроводжується глибокими геологічними змінами середо­вища грунту. Порушується екологічна рівновага, змінюються кількіс­ні співвідношення між окремими поживними елементами ґрунту, що викликано незбалансованою системою виробництва, недостатнім вне­сенням в грунт мінеральних добрив. Втрата ґрунтового гумусу знижує рівень економіко-екологічної ефективності землекористування.

Відчутної шкоди земельним ресурсам надає застосування отру­тохімікатів, що використовують для боротьби з сільськогосподарськи­ми шкідниками. Останнім часом заборонено застосування ДДТ, албри-ну, меркаптафосу, обмежено застосування препаратів ртутно-органіч­них і миш'якових. Якщо чітко наслідувати агротехнічні прийоми, то застосування хімічних засобів можна значно скоротити. Вдалося пос­тавити перепону, наприклад, хлібній жужелиці, хлібним пильщикам.

Відчутної шкоди сільськогосподарським культурам завдає зарази­ха. Своїми присосками вона «прилипає» до коренів рослини — «гос­подаря», висмоктує звідти воду і поживні речовини. Соняшник, диня, кавун, огірок хиріють, стають менш врожайні або зовсім гинуть. Для боротьби з заразихою використовують мушку — фітомизу. Самка ко­махи ховає свої яєчка в квітці заразихи, через день-два з'являються личинки, котрі знищують ще не визріле насіння, а перетворившись на дорослу муху, дірявлять стебло рослини-паразита.

107



Є. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Вчені винайшли «живий гербіцид» і проти амброзії — одного з найпоширеніших бур'янів на полях. Ефективним виявився амброзіє-вий листоїд, який нищить бур'ян протягом усієї вегетації. Оранжеві подовженої форми яєчка листоїда по 2-5 штук відкладає на нижню час­тину листя, що ними, як і суцвіттями, з квітня до середини вересня живляться личинки. При цьому не завдається ніякої шкоди сільськогос­подарським культурам. Застосовуються проти амброзії ще комахи, які споживають її сім'янки та чоловічі суцвіття.

Новий напрям біологічної науки — алелопатія — вивчає вплив од­них рослин на інші. Виявилось, окремі сорти сонго, суданки, соняшника нагромаджують в собі хімічні речовини, згубно діючі на деякі бур'яни. Треба тільки висіяти і не збирати їх після визрівання, а весною посіяти тут, скажімо, овочеві культури. Дослідження тривають. Слід визначи­ти склад «живих гербіцидів» для сорго, суданки й соняшника, вивести сорти цих та інших культур з більшим вмістом необхідних речовин.

Науково обґрунтовані сівозміни, сучасний і правильний обробіток грунту, підбір сортів з урахуванням господарської цінності та стійкості проти шкідників і хвороб, додержання норм і строків посіву, забезпечуючи швидкі, дружні сходи, — ці та інші заходи приносять незаперечну користь.

Особливого значення набуває селекція нових сільськогоспо­дарських культур, таких, як стійкі до соняшникової молі панцирні сорти соняшника, витривалі сорти пшениці «Безоста-1» тощо. Успішно про­тистоїть хворобам високоврожайний сорт ярового ячменю «Джерело». Біологічним засобом захисту рослин від хвороб та шкідників є також хвороботворні мікроорганізми, хижі, паразитичні комахи (ентомофа­ги), бур'яни. Поміж ентомофагів насамперед назвати трихограму. Вона полює на сивок — пернатих шкідників зернових і технічних культур, на кукурудзяного метелика та ін. Мушка фітозима (фітофаг) знищує бур'яни на посівах технічних, овоче-баштанних і кормових культур.

Дедалі більшого значення набуває мікробіологічний метод, що ба­зується на розмноженні бактерій, грибків, вірусів, використовуваних проти шкідливих комах та збудників хвороб. Ці мікроорганізми вилу­чають із хворих чи загиблих у природних умовах комах, розмножують, а потім повертають у звичайне середовище існування.

108


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

В результаті порушення режиму поливу, незадовільного стану дре­нажу значні площі зрошувальних земель на півдні України засолюються, що негативно позначається на родючості. Частота та інтенсивність по­ливу при зрошуванні повинні здійснюватися з урахуванням типу грун­ту, погодних умов, виду рослин, рівня та хімічного складу ґрунтових вод. На практиці врахувати все надзвичайно складно, тому трапляється надмірна зволоженість, що погіршує меліоративний стан полів.

Бувають випадки, коли порушення технології поливу земельних ділянок призводить до значних втрат води. При зрошуванні машинами ДДА спостерігається перезволоження грунту, в результаті обробітку важкими сільськогосподарськими машинами він ущільнюється на гли­бину 60-80 см. Тоді вода при поливі стікає в балки, уносячи з собою поживні речовини, гербіциди, і там утворюються заболочені ділянки. Необхідна повсякденна, кропітка робота працівників водного госпо­дарства, сільськогосподарських підприємств, спрямована на покра­щення використання води при зрошенні.

Збереження земельних ресурсів безпосередньо пов'язане із захис­том їх від підтоплення. Площі природного та техногенного підтоплен­ня охоплюють 12% території держави, головним чином на території Степового регіону, в зоні зрошувального землеробства та великих водосховищ. Підтоплюються населені пункти, сільськогосподарські угіддя, погіршуються умови функціонування господарських об'єктів, знижується родючість земель, виникають надзвичайні ситуації.

За останні 15 років загальна площа земель та кількість міст і се­лищ із сталими проявами підтоплення зросли вдвічі. Ним охоплено території понад 500 міст і селищ. За експертними оцінками, від під­топлення земель тією чи іншою мірою потерпають до 16 млн. чоловік, населенню наносяться колосальні соціально-економічні збитки.

Головними причинами, які призвели до такого стану, є:

  • втрати води в системах водопостачання та водовідведення;

  • незадовільне функціонування чи повна відсутність зливової ка­налізації, інших систем водовідведення у населених пунктах;

  • порушення природного стоку на забудованих територіях та тери­торіях, покритих транспортними комунікаціями;

109

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

  • недостатньо обгрунтована зарегульованість річок водосховищами та ставками;

  • замулення та засмічення водних об'єктів;

  • надмірне зрошення орних земель без відповідного дренажу;

  • пошкодження, замулення та засмічення дренажних систем, при­значених для попередження процесів підтоплення територій насе­лених пунктів і сільськогосподарських угідь;

  • інженерно непідготовлене виведення з експлуатації вугільних шахт та кар'єрів;

  • скорочення площ лісових насаджень та природних ландшафтів. Впровадження заходів, спрямованих на ліквідацію загрозливої

ситуації, що склалася внаслідок підтоплення, регулюються законами України та загальнодержавними програмами. В той же час виконання заходів здійснюється з порушеннями, спрямовано, головним чином, на ліквідацію наслідків підтоплення, а не на запобігання чинникам його виникнення. Підприємствами порушується встановлений законодавс­твом режим господарської діяльності у водоохоронних зонах, прибе­режних захисних смугах та на водозборах.

Не організовано систематичне вивчення, моніторинг та прогноз розвитку процесів підтоплення земель, не проведено інвентаризацію та оцінку стану потенційно небезпечних територій. Недостатньо виділяєть­ся коштів для впровадження затверджених загальнодержавних програм.

Державним та регіональним органам влади необхідно спрямовувати свою діяльність на впровадження заходів організаційно-правового, нау­ково-технічного та фінансового змісту, пов'язаних із запобіганням виник­нення процесів підтоплення земель. До головних в їх складі належить:

  • проведення інвентаризації, паспортизації та оцінки технічного стану постійно небезпечних об'єктів, що можуть бути підтоплені;

  • забезпечення додержання технологічних режимів експлуатації зрошувальних систем та впровадження науково обгрунтованих норм та режимів поливу сільськогосподарських угідь;

  • скорочення втрат води у мережах водопостачання та водовідве-дення, розчищення та відновлення систем зливової каналізації у межах населених пунктів;

ПО

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

  • відновлення природної дренуючої здатності територій та недопу­щення замулення, забудови, засмічення і руйнування природних дренуючих систем;

  • вдосконалення системи моніторингу підтоплених територій на де­ржавному, регіональному, місцевому та об'єктовому рівнях;

  • фінансування із державного та місцевих бюджетів виконання робіт по спорудженню захисних дамб та споруд, інженерних дре­нажних систем, будівництва та реконструкції зливової каналіза­ції, видання інформаційно-довідкових матеріалів та рекоменда­цій щодо попередження підтоплення земель для використання в роботі органами місцевої виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.

Законом України «Про охорону земель» (2003 р.) визначена систе­ма заходів в галузі охорони земель. До їх складу входить:

  • розробка загальнодержавних і регіональних (респу-бліканських) програм використання та охорони земель, створення екологічної мережі;

  • здійснення природно-сільськогосподарського, екологічно-еконо­мічного, протиерозійного та інших видів районування (зонуван­ня) земель;

  • впровадження стандартизації, економічного стимулювання щодо охорони та використання земель і підвищення родючості ґрунтів. Встановлені норми гранично допустимого забруднення ґрунтів з

метою визначення придатності земель для використання щодо гранично допустимої концентрації у ґрунтах хімічних речовин, залишкових кіль­костей пестицидів і агрохімікатів, важких металів тощо, максимально допустимого рівня забруднення ґрунтів радіоактивними речовинами. Для здійснення контролю за якісним станом ґрунтів встановлена норма максимального рівня забруднення, щодо оптимального вмісту пожив­них речовин, фізико-хімічних властивостей ґрунтів тощо. Важливими є рекомендації стосовно встановлення оптимального співвідношення земельних ресурсів сільськогосподарського, природно-заповідного та іншого природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного, рекре­аційного призначення, а також оптимального співвідношення земель

Ш


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

лісового та водного фондів; оптимального співвідношення ріллі та ба­гаторічних насаджень, сіножатей, пасовищ, а також земель під полеза­хисними лісосмугами в агроландшафтах. Показники гранично допус­тимого погіршення стану і властивостей земельних ресурсів внаслідок антропогенного впливу та негативних природних явищ, а також норми інтенсивності використання земель сільськогосподарського призна­чення дозволяють оцінити деградацію земель, запобігти погіршенню їх стану в процесі використання.

Держава здійснює економічне стимулювання заходів щодо охоро­ни та використання земель і підвищення родючості грунтів землевлас­никам та землекористувачам. До їх складу входить надання податкових і кредитних пільг фізичним і юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи щодо захисту земель від ерозії, підвищення ро­дючості ґрунтів та інші заходи, передбачені загальнодержавними і ре­гіональними програмами використання та охорони земель. Землевлас­ники та землекористувачі звільняються від плати за земельні ділянки, на яких виконуються роботи з меліорації, рекультивації, консервації земель та інші роботи щодо охорони земель, на період тимчасової кон­сервації, будівництва та сільськогосподарського освоєння земель.

Сільськогосподарським товаровиробникам здійснюється компен­сація недоодержаної частки доходу внаслідок консервації деградова-них, малопродуктивних, а також техногенно забруднених земель.

3.7. Охорона водних ресурсів

Річки, озера, водосховища значною мірою забруднюються про­мисловими та господарськими відходами, нафтою при перевезенні її в суднах. Стоки нафти, наявність яких пояснюється потребами по­буту, містять значну кількість неорганічних і органічних сполук, які потрапивши у водойми можуть викликати небезпечні захворювання. «Постачальниками» стічних вод, складних за вмістом, є об'єкти про­мисловості. Сучасні металургійні підприємства заповнюють водойми­ща тисячами кубометрів забрудненої води, де в основному розчинені речовини, що містять залізо. В стічних водах коксохімічних заводів

112


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

і фабрик виявляють феноли, роданіди, ціаніди, аміак тощо. Небезпеч­ними є рідкі відходи синтетичної хімії, стоки целюлозно-паперової промисловості тощо.

Застосуванням нових технологічних процесів і сировини виклика­на поява мало поширених різновидів стічних вод. Насамперед синте­тичні поверхнево-активні речовини, широко застосовувані у текстиль­ній, нафтопереробній, хутровій, шкіряній та інших галузях. Стоки, насичені сірчанокислими, хлористими і азотними солями, непридатні ні для пиття, ні для рибогосподарських потреб чи зрошування, ні для повторного промислового застосування.

Ефективність охорони водних ресурсів великою мірою залежить від якості очистки стічних вод, а останнє, в свою чергу, — від техно­логічних способів обробки, проектних характеристик і додержання ви­мог експлуатації очисних споруд.

Залежно від ступеня і характеру забруднення промислових вод за­стосовують механічну, фізико-хімічну, біологічну або термічну очист­ку. Нині виникло немало об'єктів, обладнаних очисними установками, що забезпечують оборотне водопостачання. Потужність очисних спо­руд має можливість очищати до 95 % стоків. Нові технологічні систе­ми очистки запроваджені, наприклад, на Харківщині, де виробляють каустичну соду, хлор, пластмаси, засоби захисту рослин, миючі засоби тощо. Нові технології виконують не тільки санітарні, а й виробничі функції, готуючи воду до послідовного використання при різних про­цесах. В Слав'янську на підприємстві «Хімнром» створено комплекс оборотного водопостачання, що дозволяє акумулювати, очищати і ба­гаторазово використовувати більш як 4 млн. м3 води. Комплекс при­значений також для переробки вторинної сировини і одержання на цій основі хлористого кальцію, потрібного для бурових робіт.

На підприємствах Макіївки, Івано-Франківська та інших міст за­стосовується нова технологія, за якою очистка здійснюється бактеріями і найдрібнішими молюсками. Широке розповсюдження мають магніт­ні фільтри-осаджувачі для тонкої швидкісної очистки рідких і газопо­дібних середовищ (аміаку, аміачної води, пари, лугів, конденсату, ма­шинного масла, оборотної води тощо). В таких фільтрах-осаджувачах

113



Є. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

застосовується принцип магнітного впливу на частки в намагнічених насадках, що дає змогу створювати магнітні поля-уловлювачі високої інтенсивності. Магнітні фільтри-осаджувачі зручні, надійні, корисні для металургії, машинобудування, хімічної промисловості, енергети­ки та інших галузей. Вони впроваджені на підприємствах в м. Рівне, Львові, Вінниці та ін.

Своєрідним забруднювачем є теплі води ТЕС і АЕС. Нормальна робота електростанцій неможлива без постійного надходження води. Споживачами можуть бути конденсатори турбін, газоохолоджувачі ге­нераторів, маслоохолоджувачі. Теплове забруднення водоймищ відбу­вається в основному при прямоточній системі, коли воду забирають безпосередньо з природного джерела, а після використання сюди ж скидають. Розвиток життя в теплій воді виявляється для продуктив­ності водоймища несприятливим, бо наїромаджені органічні речовини споживають кисень, розкладаються і викликають замор.

Помітно забруднюються водні ресурси поверхневим стоком із зе­мельних угідь. У такий спосіб до річок і озер потрапляють біогенні ре­човини, продукти ерозії ґрунту, та й отрутохімікати — засіб боротьби з сільськогосподарськими шкідниками. В поверхневих і ґрунтових водах виявляють калій, фосфор, азот — наслідок порушення умов транспор­тування, збереження і внесення в ґрунт добрив.

Зараз відсутні прямі засоби захисту водних джерел від пести­цидів, що застосовують у сільському та лісовому господарствах. Але здійснюється контроль за їх використанням.

Надзвичайно складною справою були і залишаються знезаражен­ня, дезодорація (знищення запахів) та утилізація стічних вод свиновід­годівельних комплексів. Такі стічні води для удобрення грунту без попе­реднього обробітку використовувати не можна. Тут містяться мікроби небезпечних хвороб (сальмонельоз, лептоспіроз, туберкульоз). Збудни­ки здатні протягом року, зберігаючи життєздатність у ґрунті, мігрува­ти. Так вони потрапляють на рослини, в організм тварин, а з молоком і м 'ясом — при відсутності належного обробітку їжі — й до організму людини. На полях можуть накопичуватися відходи згаданих комплек­сів — з'єднання азоту, зокрема нітрату, що отруюють ґрунтові води.

114

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Чистота річок значною мірою залежить від річкового транспорту, що забруднює водоймища водою, що скидається із суден, в якій містять­ся нафтопродукти, відпрацьовані масла, господарсько-побутові відходи. Водні басейни забруднюються також в результаті скиду нафти і різного бруду в портах та суднобудівельних та судноремонтних заводах.

Нафта погіршує фізико-хімічні й біологічні характеристики води, впливаючи на запах, колір і температуру. Водоймища стають непридат­ними для розведення риби, промислового водопостачання. На водну поверхню річок, озер, водоймищ при перевантаженні апатитів, сірча­ного колчедану, цементу, вугілля тощо потрапляють й пиловидні част­ки навалочних вантажів. Погіршують якість води також канцерогенні речовини, котрі потрапляють сюди після вихлопів двигунів, в стоках води із суден. Забір води для потреб народного господарства, будівниц­тво гідротехнічних споруд, забруднення водоймищ, особливо в резуль­таті аварійних скидів, негативно позначаються на рибних запасах.

Щоб зберегти річки від забруднення, водним законодавством і сані­тарними правилами заборонено суднам випускати за борг стічні води. Великі судна обладнуються засобами очистки, а дрібні — механізмами збирання господарсько-побутової та іншої непотрібної води, особливо тієї, де містяться нафтопродукти; у танкерів передбачено подвійну об­шивку. Для обробки стічних вод є приймальні берегові й плавучі стан­ції, судна-збирачі бруду, баржі-амбари.

Флот, працюючий в басейні Дніпра, обладнано системами зби­рання господарсько-фекальних стоків. Однак надійно захистити вод­ні ресурси від забруднення можливо за допомогою комплексу заходів, які включають створення відповідних очисних установок на суднах та плавучих станціях, прокладку берегових каналізаційних систем, особ­ливо у великих транспортних вузлах.

Особливу увагу треба приділяти малим річкам, вчасним заходам по їх охороні. Тутешня вода потрібна усім — населенню сіл, селищ, виробникам сільськогосподарської продукції, підприємствам місцевої промисловості. Внаслідок надмірної оранки поверхні водозабору, ви­рубування лісів, забруднення стоками, непродуманого зарегулювання замулюються русла малих річок. В сільських місцевостях по берегах

115



E. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

річок розміщують тваринницькі ферми й агропромислові комплекси по переробці сільгоспродуктів, де повільно здійснюється очищення стічних вод. Постійно зростаюче застосування добрив негативно поз­начається на якості води водоймищ.

Неабияке значення має створення водоохоронних зон, прилеглих до малої річки, де встановлюється спеціальний режим її використан­ня, захисту від забруднення, виснаження, замулювання русла. Уздовж річкового берега відводиться смуга, на якій суворо обмежена будь-яка господарська діяльність. Залежно від довжини ширина водоохоронної зони може дорівнювати 100-300 м. Тут забороняється застосування добрив та отрутохімікатів, скидання брудних стоків підприємств та тваринницьких ферм, звалище сміття. В межах прибережної зони не можна розорювати землю, випасати худобу, будувати нові й розширю­вати старі підприємства, користуватися автотранспортом. Такі смуги слід засіяти деревно-чагарниковою рослинністю, яка є своєрідним ре­гулятором стоку та бар'єром проти ерозійних процесів.

Оскільки чиста вода має величезне значення для здоров'я людини, її якість постійно контролюється. Під наглядом перебувають поверх­неві стоки території міст і сіл, підприємств, сільгоспугідь. Інтенсив­ні зливи виносять до водоймищ специфічні відходи промисловості. Стоки зі схилів виробок та з відвалів підприємств гірничорудної про­мисловості заповнюють річкові русла важкими металами, здатними негативно впливати на біологічне життя водоймищ і забруднюючими питну воду. Контролюється наявність в ній кальцію і магнію, бо три­вале споживання м'яких вод з невеликим вмістом названих елементів викликає захворювання серцево-судинної системи. Тому встановлю­ють як максимально, так і мінімально допустимі рівні деяких соляних компонентів, що містяться у питній воді.

Законом України «Про питну воду та питне водопостачання» (2002 р.) визначений зміст діяльності для забезпечення санітарної охо­рони у сфері питної води та питного водопостачання.

Санітарній охороні у сфері питної води та питного водопостачан­ня підлягають джерела та об'єкти централізованого питного водопос­тачання незалежно від їх типу, форми власності та підпорядкування

116


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

з метою охорони та збереження природних властивостей води у місцях її забору, запобігання забрудненню, засміченню та передчасному вис­наженню водних об'єктів, а також забезпечення безпеки виробництва, постачання і споживання питної води.

Залежно від типу джерела питного водопостачання (поверхневе, підземне), ступеня його захищеності і ризику біологічного, хімічного та радіаційного забруднення, особливостей санітарних, гідрогеологіч­них і гідрологічних умов, а також характеру забруднюючих речовин встановлюються зони санітарної охорони та окремі пояси особливого режиму цих зон.

Зони санітарної охорони джерел та об'єктів централізованого пит­ного водопостачання входять до складу водоохоронних зон і поділя­ються на три пояси особливого режиму:

  • перший пояс (суворого режиму) включає територію розміщення водозабору, майданчика водопровідних споруд і водопровідного каналу;

  • другий і третій пояси (обмеження і спостереження) включають територію, що відводиться для забезпечення охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання.

У межах зони санітарної охорони джерел питної води та об'єктів централізованого питного водопостачання господарська та інша діяль­ність обмежується.

Забороняється розміщення, будівництво, введення в дію, експлуа­тація та реконструкція підприємств, споруд та інших об'єктів, на яких не забезпечено в повному обсязі дотримання всіх вимог і виконання заходів, передбачених у проектах зон санітарної охорони, проектах на будівництво та реконструкцію, інших проектах.

У межах першого поясу зони санітарної охорони забороняється:

• скидання будь-яких стічних вод, а також купання, прання білизни,
вилов риби, випасання, водопій худоби та інші види водокористу­
вання, що впливають на якість води;

перебування сторонніх осіб, розміщення житлових і громадських будівель, організація причалів плаваючих засобів, застосуван­ня пестицидів, органічних і мінеральних добрив, прокладення

117

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

трубопроводів, видобування гравію чи піску, проведення днопог-

либлюваних та інших будівельно-монтажних робіт.

У межах другого поясу зони санітарної охорони забороняється:

  • розміщення складів пально-мастильних матеріалів, пестицидів та мінеральних добрив, накопичувачів промислових стічних вол. нафтопродуктів та продуктопроводів, шлакосховищ та інших об'єктів підвищеної небезпеки, що створюють небезпеку хімічно­го забруднення вод;

  • використання хімічних речовин без дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби;

  • розміщення кладовищ, скотомогильників, полів асенізації та філь­трації, зрошувальних систем, споруд підземної фільтрації, гноєс­ховищ, силосних траншей, тваринницьких і птахівничих підпри­ємств та інших сільськогосподарських об'єктів;

  • зберігання і застосування пестицидів та мінеральних добрив;

  • розорювання земель (крім ділянок для залуження і залісення), а також заняття садівництвом та городництвом;

  • осушення та використання перезволожених і заболочених земель у заплавах річок;

  • видобування з водного об'єкта піску та проведення інших днопог-либлюваних робіт;

  • влаштування літніх таборів для худоби та випасання її ближче ніж за 300 метрів від берега водного об'єкта;

  • закачування відпрацьованих (зворотних) вод у підземні горизон­ти, підземне складування твердих відходів та розробка надр;

  • забруднення територій сміттям, гноєм, відходами промислового виробництва та іншими відходами.

У межах третього поясу зони санітарної охорони забороняється:

  • закачування відпрацьованих (зворотних) вод у підземні горизонти з метою їх захоронения, підземне складування твердих відходів і розробка надр, що можуть призвести до забруднення водоносного горизонту;

  • розміщення складів пально-мастильних матеріалів, а також складів пестицидів і мінеральних добрив, накопичувачів промислових

118


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

стічних вод, нафтопроводів та продуктопроводів, що створюють небезпеку хімічного забруднення підземних вод; • відведення у водні об'єкти стічних вод, що не відповідають сані­тарним правилам і нормам.

В Україні планомірно реалізуються заходи по охороні водних ре­сурсів від забруднення. Відповідні кошти витрачаються на створення умов, які сприяють чистоті річок, озер, водосховищ. Специфіка при­родоохоронних заходів полягає в тому, що вони не викликають появу товарної продукції, результат такої діяльності не має вартісної оцінки. Для окремого підприємства витрати по створенню технічних і техно­логічних умов, спрямовані на збереження води, негативно позначають­ся на економічних показниках. Ці витрати формують лише соціально-економічний результат, оскільки спрямовані на виконання надзвичайно важливої функції: поліпшення якості води.

Особливості природо- і водоохоронних заходів істотно вплива­ють на формування методики визначення ефективності затрат на охо­рону водних ресурсів. Кінцевий підсумок суспільного виробництва виявляється в досягненні певних соціально-економічних цілей сус­пільного розвитку, екологічних умов існування суспільства. Виходя­чи з цього, при вирішенні планових завдань використання і охорони водних ресурсів та оцінки їх виливу на соціально-економічну ефек­тивність суспільного виробництва, на НТП, доцільно використати узагальнюючий критерій соціально-економічної ефективності. Засто­сування такого критерію повинно сприяти інтенсифікації суспільного виробництва.

Критерії оцінки соціально-екологічної ефективності водогос­подарських заходів є якісними, а не кількісними, отже не піддають­ся прямому рахунку. Це ускладнює оптимізацію процесу суспільного розвитку та оцінку впливу стану водних ресурсів на нього, бо кожного разу стає невідомим той рівень якісних показників, який характери­зує несприйнятливість розглядуваного варіанту використання водних ресурсів у народному господарстві. За таких умов зростає роль спе­ціальної експертизи та кваліфікованих експертів при розгляді проектів будівництва водогосподарських систем, споруд, комплексів.

119


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

У кінцевому підсумку при розгляді соціально-економічної і еколо­гічної ефективності водогосподарських рішень проявляється сутність та пріоритетність заходів, що забезпечують соціальну ефективність та екологічну безпеку порівняно з заходами, гарантуючими виключно економічну безпеку порівняно з заходами, гарантуючими виключно економічну ефективність. По суті, цей критерій відображає багатоці­льовий підхід до обґрунтування плану використання і охорони водних ресурсів. Його застосування пов'язане з формуванням різних цілей на­родногосподарського розвитку, співставленням їх та виявленням най­важливіших, найпридашіших на окремих етапах розвитку суспільства, обгрунтуванням черговості їх досягнення, а також ефективності кож­ного варіанту при реалізації цілей такого роду.

Внаслідок недостатньої кількості очисних споруд й обмеженості ка­пітальних вкладень на їх будівництво важливим для кожного економіч­ного регіону є впровадження економічних обґрунтувань черговості спо­рудження об'єктів. Одночасно слід найповніше використовувати існую­чі потужності, скорочувати строки їх повного ефективного освоєння.

В результаті поліпшення екологічної ситуації на території окремих регіонів має бути забезпечено досягнення балансу між потребами еконо­мічного розвитку і спроможностями відтворення екологічно повноцін­них водних ресурсів у результаті цілеспрямованого державного регулю­вання господарської діяльності; забезпечення якісною водою питних та господарських потреб всього населення, підприємницької та соціаль­ної сфер; захист населення і виробничо-господарського комплексу від шкідливої дії вод — підтоплення, водної ерозії, паводків тошо.

Досягнення цих цілей потребуватиме кілька етапів матеріальних та фінансових ресурсів, розуміння важливості їх досягнення з боку ор­ганів регіональної влади та органів місцевого самоврядування.

3.8. Охорона лісових ресурсів

Лісові ресурси підлягають охороні і захисту, шо передбачає здійс­нення комплексу заходів спрямованих на їх збереження від знищення, пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, на їх захист

120

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

від шкідників і хвороб. Важливого значення набувають заходи по збе­реженню лісових ресурсів в процесі їх використання.

Ліси відносяться до категорії екологічно вразливих ресурсів. На них негативно впливають люди в процесі виробничої діяльності; ліси знищуються при пожежах, різними шкідниками та іншими негатив­ними явищами. Тому використання та відтворення лісів має бути ор­ганізовано таким чином, щоб найбільш повно задовольнити соціальні, економічні, культурні потреби людей.

Забезпечення охорони та захисту лісів мас загальнодержавне та регіональне значення, покладається на центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, пос­тійних лісокористувачів.

Для покращення стану лісів і лісових земель необхідно застосо­вувати такі технології, прийоми та методи, які дозволили б зберегти продуктивність, жиггєдіяльність, відтворення лісів. Заходи мають бути спрямовані на підвищення родючості грунтів (меліорація земель, за­побігання водній і вітровій ерозії ґрунтів, заболоченості, засоленості земель та іншими процесами, шо погіршують стан грунтів), на своє­часний та ефективний догляд за лісовими культурами, важливого зна­чення набуває повне та ефективне використання земельних ділянок лі­сового фонду для вирощування лісів, поліпшення їх вікової структури, зменшення площі земель, не вкритих лісовою рослинністю, стійкими деревостанами, охорона лісів від пожеж та самовільних порубів, за­хист від шкідників і хвороб — обов'язкова складова цих заходів.

Охорона лісів здійснюється в процесі спеціального використання лісових ресурсів, при заготівлі деревини. Заготівлю деревини прово­дять при наявності пильного контролю, тільки в межах розрахункової лісосіки. Розрахункова лісосіка — це щорічна норма заготівлі деревини в процессі рубок, що обчислюється під час лісовпорядкування і затверд­жується для кожного лісокористувача з врахуванням групи порід лісів.

З метою охорони лісових ресурсів проводять такі види рубок: санітарні рубки, рубки догляду за лісом, рубки, пов'язані з реконструк­цию малоцінних молодняків і похідних деревостанів, прокладанням Росік, створенням протипожежних розривів тощо, лісовідновні рубки

121

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

в дерево станах, що втрачають захисні, водоохоронні та інші корисні властивості.

Санітарні рубки проводять у лісах заповідників, заповідних і рек­реаційних зон національних природних і регіональних ландшафтних парків, пам'яток природи, заповідних урочищ для на лаштування про­типожежних розривів та реконструкції малоцінних дерево станів.

У лісах, що захищають нерестовища цінних промислових риб, лі­сах зон господарської діяльності і господарських національних природ­них парків, у лісах регіональних ландшафтних парків, а також у гірських лісах проводять рубки, що спрямовані на збереження захисних, проти­ерозійних, водорегулюючих та інших корисних властивостей лісів.

Рубки догляду, як виняток, допускаються у лісах на лікувально-оздоровчих територіях, у лісах населених пунктів, лісопаркових зон. державних лісових смугах тощо. В деяких випадках, в особливо захис­них ділянках лісу може бути повністю або частково заборонено засто­сування окремих видів рубок.

Значна увага приділяється відновленню лісів та лісорозведенню, що спрямовується на поліпшення навколишнього природного сере­довища. Відновлення лісів забезпечується на землях, шо були вкриті лісовою рослинністю (зруби, згарища тощо). Роботи, пов'язані з від­новленням лісів, провадяться способами, що забезпечують створення в наикоротші строки високопродуктивних лісів з господарсько цінних деревних і чагарникових порід за спеціальними програмами і проекта­ми, що розробляються державними органами лісового господарства.

На землях, призначених для насадження лісів, а також землях. непридатних в сільському господарстві (яри, балки, піски тощо) зай­маються лісорозведенням. Лісорозведення проводиться способами, шо забезпечують створення лісових насаджень з високими продуктивними і захисними властивостями з метою підвищення лісистості території, запобігання ерозійним процесам, поліпшення навколишнього природ­ного середовища.

Обсяги і способи робіт щодо відновлення лісів та лісорозведення виз­начаються на підставі спеціальних обстежень, враховують при цьому фак­тичні зміни у лісовому фонді та стан земель, що підлягають залісенню.

122

Розділ З

ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Працівники служби лісової охорони:

  • запобігають порушенням правил охорони і захисту лісів, установ­леного порядку використання лісових ресурсів і користування зе­мельними ділянками лісового фонду та іншим діям, шо можуть негативно впливати на ліс;

  • здійснюють заходи щодо підвищення протипожежної стійкості насаджень, запобігання виникненню, розповсюдженню лісових пожеж та ліквідації, а також щодо захисту лісів від шкідників і хвороб;

  • сприяють організації та розвитку мисливського господарства, охо­рони і розведенню диких звірів і птахів.

Місцеві органи влади сумісно з працівниками лісового госпо­дарства з метою забезпечення охорони лісів в процесі їх використання надають земельні ділянки лісового фонду у тимчасове спеціальне ко­ристування, для здійснення культурно-оздоровчих, рекреаційних, спор­тивних і туристичних, заходів проведення науково-дослідних робіт. Впроваджують заборону на відвідання лісів населенням і в'їзду до них транспортних засобів у період високої пожежної небезпеки. Одночасно організовують благоустроєні земельні ділянки для культурно-побуто­вого обслуговування відпочиваючих у лісах зелених зон відпочинку.

3.9. Охорона атмосферного повітря

Важливе значення для життя людей має забезпечення охорони ат­мосферного повітря — одного із основних життєво важливих елемен­тів навколишнього природного середовища.

Закон України «Про охорону атмосферного повітря» (2001 р.) створює правову основу діяльності, спрямованої на збереження та від­новлення природного стану атмосферного повітря, створення сприят­ливих умов для життєдіяльності, забезпечення екологічної безпеки та запобігання шкідливому впливу атмосферного повітря на здоров'я лю­дей та навколишнє природне середовище.

Визначений зміст діяльності в галузі стандартизації та норму­вання, що необхідно впроваджувати з метою встановлення комплексу

123



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

обов'язкових норм, правил, вимог до охорони атмосферного повітря від забруднення та забезпечення екологічної безпеки.

Стандартизація і нормування в галузі охорони атмосферного повітря дає можливість: забезпечити безпечне навколишнє природне середовища та запобігання екологічним катастрофам; реалізацію єди­ної науково-технічної політики в галузі охорони атмосферного повітря від забруднення; забезпечити безпеку господарським об'єктам та за­побігати виникненню аварій та техногенних катастроф; впроваджувати та використовувати сучасні екологічно безпечні технології.

У галузі охорони атмосферного повітря рекомендовано встанов­лювати такі норми:

  • норми екологічної безпеки атмосферного повітря;

  • норми гранично допустимих викидів в повітря забруднюючих ре­човин; норми гранично допустимого впливу фізичних та біологіч­них факторів, стаціонарних та пересувних джерел, що здійснюють викиди забруднюючих речовин.

Заходи щодо зменшення забруднення атмосферного повітря по­винні включати вплив на роботу транспорту підприємств агропро­мислового комплексу, а також підприємств, що здійснюють видобуван­ня надр, проведення вибухових робіт тощо.

Підприємства, організації та громадяни — суб'єкти підприємни­цької діяльності зобов'язані здійснювати організаційно-господарські, технічні та інші заходи щодо забезпечення виконання вимог, передба­чених стандартами та нормами екологічної безпеки у галузі охорони атмосферного повітря;

  • вживати заходи щодо зменшення обсягів викидів забруднюючих речовин і зменшення впливу фізичних факторів, впроваджуючи систему ефективного контролю за станом атмосферного повітря;

  • забезпечувати здійснення інсгруменгально-лабораторних вимірю­вань параметрів викидів забруднюючих речовин стаціонарних і пересувних джерел та оцінювати ефективність роботи газоочис­них установок;

  • здійснювати контроль за проектуванням, будівництвом і екс­плуатацією споруд, устаткування та апаратури для очищення

124

Розділ З

природні ресурси, їх використання та охорона

газопилового потоку від забруднюючих речовин і оснащення їх засобами вимірювальної техніки, необхідними для постійного контролю за ефективністю очищення, дотриманням норм гранич­но допустимих викидів забруднюючих речовин. Для забезпечення охорони атмосферного повітря законодавством України передбачені та впроваджуються економічні заходи. Суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані сплачувати в бюджет штраф за забруднення навколишнього природного середовища; відшкодовувати збитки, заподіяні внаслідок порушення законодавства про охорону ат­мосферного повітря. Підприємствам, організаціям та громадянам на­даються податкові, кредитні та інші пільги у разі впровадження ними маловідходних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій з метою ско­рочення викидів забруднюючих речовин та зменшення негативного впливу на атмосферне повітря •

3.10. Чорнобильська катастрофа та її наслідки

Величезної шкоди населенню та народному господарству України завдала Чорнобильська катастрофа — найбільша у світі техногенна ядер­на катастрофа. Особливо постраждали території Поліського регіону.

Унаслідок чорнобильського вибуху в Україні було радіаційно за­бруднено більше ніж 2300 населених пунктів, розташованих на тери­торії 12 областей. Чорнобильська катастрофа порушила нормальну життєдіяльність і виробництво в багатьох регіонах України, Білорусі і Росії, призвела до зниження виробництва електроенергії для потреб економіки. Істотні збитки було завдано сільськогосподарським і про­мисловим об'єктам, постраждали лісові масиви і водне господарство. Але ніякими фінансовими розрахунками не виміряти людське горе, пов'язане зі смертю чи втратою здоров'я ліквідаторів аварії, із хворо­бами дітей, зі страхом згубних, наслідків катастрофи.

У 1986 р. було евакуйовано майже 116 тис. чоловік, унаслідок чого виникла проблема додаткового будівництва житла для пересе­ленців. У 1986-1987 роках для них було збудовано близько 15 тис.

125



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

квартир, гуртожитків для більш ніж тисячі чоловік, 23 тис. споруд, приблизно 800 установ соціальної та культурної сфери. Замість відсе­леного міста Прип'ять для персоналу Чорнобильської АЕС побудова­но нове місто Славутич.

Внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС тільки в Рівненській об­ласті забруднено радіонуклідами території Березнівського, Володими-рецького, Дубровицького. Зарічненського, Рокитнівського і Сарненсь-кого районів загальною площею 1,2 млн. га, в тому числі 290 тис. га сільськогосподарських угідь, 500 тис. га лісових масивів. Спостере­женнями встановлено надзвичайно високе надходження радіаційних елементів в організм людини через харчові продукти (м'ясо, молоко), особливо продукти лісу (ягоди, гриби). На інтенсивність розповсюд­ження радіонуклідів в системі «грунт-рослина» великою мірою впли­вають властивості грунту. Сприяють таким процесам найбільш поши­рені в поліських районах бідні на поживні речовини кислі дерново-підзолисті та торфові ґрунти. На таких ґрунтах міграційна здатність основних радіонуклідів значно вища, ніж на ґрунтах більш важкого механічного складу.

Загальна сума прямих збитків унаслідок аварії на Чорнобильській АЕС у 1986-1989 роках становила близько 12,6 млрд. доларів США. Втрати матеріально-майнових комплексів і окремих об'єктів економі­ки в зоні відчуження на території України — 1,4 млрд. доларів США. Сумарні прямі втрати матеріальних об'єктів та об'єктів за межами зони відчуження становлять 0,8 млрд. доларів США. Аналіз непрямих збит­ків показав, що втрати від невикористання сільськогосподарських, вод­них і лісових ресурсів, вартість недоотриманої електроенергії, збитки від мораторію на введення в дію нових потужностей на об'єктах атом­ної енергетики становили сумарно понад 160 млрд. доларів США.

Держави і народи, котрі пережили чорнобильське лихо, зустріли­ся з безпрецедентним комплексом соціальних, технологічних, інфор­маційних і правових проблем.

В Україні створена нормативно-правова база, що регулює весь комплекс післячорнобильських проблем. Верховна рада України при­йняла і ратифікувала велику кількість законів, постанов, резолюцій і

126

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

угод, спрямованих на розв'язання найскладніших проблем мінімізації наслідків катастрофи і недопущення подібних аварій у майбутньому. До проблем ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи привер­нута увага усього світового співтовариства Організацією об'єднаних націй та її спеціалізованим агентством МАГАТЕ вжито заходів для з'ясування реальних масштабів катастрофи, розробки заходів щодо бо­ротьби з наслідками аварії, для посилення безпеки діючих реакторів. Україна особливу увагу приділяє співробітництву з країнами, що най­більше постраждали від катастрофи — Республікою Білорусь і Росій­ською Федерацією.

Органами державної влади та населенням багато зроблено, щоб звести до мінімуму наслідки катастрофи на Чорнобильській АЕС. Пря­мі витрати України на пом'якшення наслідків Чорнобильської катаст­рофи за період 1986-1991 років склали близько 6 млрд. доларів США, а з 1992 по 2005 роки витрати становили понад 7 млрд. доларів США. Допомога потерпілим областям була зосереджена на заходах з віднов­лення життєдіяльності уражених радіацією регіонів, проведення дезак­тивації, соціальної підтримки населення, яке залишилося проживати в забруднених областях, організації медичного обслуговування.

Керівники та спеціалісти володіють інформацією стосовно радіое­кологічного стану землі, рівня її забруднення, достатньо точно прогно­зують накопичення радіоактивного цезію рослинами та перехід його у тваринницьку продукцію. Введені в дію більш жорсткі норми оцінки рівня радіаційного забруднення продукції; проводяться регулярні об­стеження людей, особливо дітей на вміст радіонуклідів в організмі, впроваджуються оздоровчі заходи, спрямовані на покращення загаль­ного радіаційного стану, зменшення надходження радіонуклідів до ор­ганізму людей.

Залишається актуальним визначення ризиків для здоров'я людей, вивчення впливу радіоактивного забруднення на навколишнє середо­вище, прогнозування стратегічних напрямів вирішення проблем роз­повсюдження радіонуклідів у воді, повітрі, грунті, вивчення можливих наслідків цих явищ для конкретних груп населення які піддаються ри-ИкУ, враховуючи їх спосіб життя.

127



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Для поліпшення якості життя громадян, які постраждали внаслі­док Чорнобильської катастрофи, вважається за необхідне:

  • удосконалити загальнодержавні підходи до відновлення економі­ки і соціальної інфраструктури на радіоактивно забруднених тери­торіях і в місцях компактного населення із створенням умов для залучення інвестицій;

  • покращити якість медичної допомоги, доступної для малозабезпе­ченого населення, сприяти широкій реформі охорони здоров'я;

  • забезпечити проведення науково обгрунтованих системних контр­заходів, спрямованих на зниження доз внутрішнього і зовнішньо­го опромінення населення;

  • підвищити рівень обізнаності населення щодо більш безпечною способу життя в умовах радіоактивного забруднення;

  • забезпечити в повному обсязі фінансування заходів, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту постраждалого населення, переселенням громадян в інші регіони, забезпечення житлом інвалідів і ліквідаторів, оздоровлен­ня дітей;

  • залучити до подолання наслідків Чорнобильської катастрофи між­народну спільноту, фінансові ресурси інших держав, в першу чер­гу Білорусії та Російської Федерації.

3.11. Формування та збереження екологічно чистих територій та територій населених пунктів

Зменшенню, запобіганню та ліквідації негативного впливу госпо­дарської та іншої діяльності людей на навколишнє природне середови­ще, збереженню природних ресурсів, генетичного фонду живої приро­ди сприяє створення на території кожного регіону окремих територій-що підлягають особливій охороні. До таких територій належать тери­торії та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші природні те­риторії та об'єкти. Такі території можуть бути віднесені до екологічної

128


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

мережі — єдиної територіальної системи, яка включає ділянки природ­них ландшафтів, що потребують особливої охорони. Природний ланд­шафт являє собою цілісний природно-територіальний комплекс з гене­тично однорідними, одно типовими природними умовами місцевості, які сформувалися в результаті взаємодії компонентів геологічного се­редовища, рельєфу, гідрологічного режиму, ґрунтів і біоценозів. При­родні ландшафти спостерігаються майже на 40% території України. У найменш зміненому вигляді вони збереглися на землях, зайнятих ліса­ми, чагарниками, болотами, на відкритих землях, площа яких стано­вить близько 20% території країни. За станом, близьким до природного ландшафту, можна віднести біля 40% площі лісів, що виконують захис­ні та природоохоронні функції.

В сучасних умовах найбільш захищеними в межах територій при­родно-заповідного фонду є природні комплекси, що складають 4% те­риторії країни, до яких належать біосферні та природні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні пар­ки, зоологічні парки, парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Заходи по формуванню національної екологічної мережі визначені Законом України «Про загальнодержавну програму формування націо­нальної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» (2000 p.).

Основною метою Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманіття, близького до притаманного їм територіально єдиної системи, що забезпечує можливості природних шляхів міграції та поширення видів рослин і тварин, збереження природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу. Національна екологічна мережа має відповідати вимогам щодо її функціонування у Всеєвропейській екологічній мережі. Крім того Програма має сприяти збалансовано­му та невиснажливому використанню біологічних ресурсів у госпо­дарській діяльності.

До завдань Програми належить формування національної еко­логічної мережі, визначення змісту конкретних заходів, що стосу­ються охорони та відтворенню земельних, водних ресурсів, охорони,

129



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

використання та відтворення ресурсів рослинного і тваринного світу, збереження біологічного різноманіття.

Складовими структурних елементів екологічної мережі є:

  • території та об'єкти природно-заповідного фонду: природні за­повідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники (ландшафтні, лісові, ботанічні, загально зоологічні та ін., пам'ятки природи, штучно створені об'єкти (ботанічні, дендрологічні, зоологічні парки);

  • водні об'єкти (ділянки моря, озера, водосховища, річки), водно-болотні угіддя, водоохоронні зони, прибережні захисні смуги, бе­регові смуги водних шляхів і зони санітарної охорони;

  • ліси;

  • курортні та лікувально-оздоровчі території з їх природними ре­сурсами;

  • рекреаційні території для організації масового відпочинку насе­лення і туризму;

  • інші природні території (ділянки степової рослинності, луки, па­совища, кам'яні розсипи, піски, солончаки тощо);

  • земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угрупо­вання, занесені до Зеленої книги України;

  • земельні ділянки, які є місцями перебування чи зростання видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України;

  • частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивно­го використання — пасовища, луки, сіножаті тощо;

• радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підляга­
ють окремій охороні, — як природні регіони з окремим статусом.
Національна екологічна мережа включає елементи загально­
державного і місцевого значення, які визначаються за науковими,
правовими, технічними, організаційними та фінансово-економічними
критеріями.

До елементів національної екологічної мережі загальнодержавно­го значення належать:

• природні регіони, де зосереджено існуючі та такі, що створю­
ватимуться, природно-заповідні території. Це регіони Карпат,

130

Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Кримських гір, Донецького кряжу, Приазовської височини, Подільської височини, Полісся, витоків малих річок, окремих гир­лових ділянок великих річок, прибережно-морської смуги, конти­нентального шельфу тощо;

• основні комунікаційні елементи національної екологічної мережі:
широтні природні коридори, що забезпечують природні зв'язки зо­
нального характеру, Поліський (лісовий), Галицько-Слобожансь-
кий (лісостеповий), Південноукраїнський (степовий), а також ме­
ридіональні природні коридори, просторово обмежені долинами
великих річок: Дніпра, Дунаю, Дністра, Західного Бугу, Південно­
го Бугу, Сіверського Дінця, які об'єднують водні та заплавні ланд­
шафти — шляхи міграції численних видів рослин і тварин.
Окремий природний коридор, що мас міжнародне значення, фор­
мує ланцюг прибережно-морських природних ландшафтів Азовського
і Чорного морів, який оточує територію України з півдня.

Елементи національної екологічної мережі місцевого значення визначаються відповідними регіональними програмами та регіональ­ними схемами формування екологічної мережі.

Програмою передбачається поєднання національної екологічної мережі з екологічними мережами суміжних країн, що входять до Всеєв-ропейської екологічної мережі, шляхом створення спільних транскор­донних елементів екологічної мережі у межах природних регіонів та природних коридорів. Створення спільної транскордонної екологічної мережі здійснюється у співробітництві з Російською Федерацією, Поль­щею, Білорусією, Румунією, Молдовою, Словацькою Республікою.

Важливе значення для забезпечення охорони навколишнього середо­вища встановлення організаційно-правової основи планування, забудови та використання територій населених пунктів мають положення визна­нні Законом України «Про планування і забудову територій» (2000 р.)

Основними завданнями планування і забудови територій є:

* обгрунтування майбутніх потреб та визначення переважних на­
прямів використання територій;

урахування державних, громадських і приватних інтересів під час планування, забудови та іншого використання територій;

131



Є. А. 3/нь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

  • обґрунтування розподілу земель за цільовим призначенням та ви­користання територій для містобудівних потреб;

  • забезпечення раціонального розселення і визначення напрямів сталого розвитку населених пунктів;

  • визначення і раціональне розташування територій житлової та громадської забудови, промислових, рекреаційних, природоохо­ронних, оздоровчих, історико-культурних та інших територій і об'єктів;

  • обгрунтування та встановлення режиму раціонального вико­ристання земель та забудови територій, на яких передбачена перс­пективна містобудівна діяльність;

  • визначення, вилучення (викуп) і надання земельних ділянок для містобудівних потреб на основі містобудівної документації в ме­жах, визначених законом;

  • визначення територій, що мають особливу екологічну, наукову, ес­тетичну, історико-культурну цінність, встановлення передбачених законодавством обмежень на їх планування, забудову та інше ви­користання;

  • охорона довкілля та раціональне використання природних ре­сурсів;

• регулювання забудови населених пунктів та інших територій.
Планування територій здійснюється на загальнодержавному, ре­
гіональному та місцевому рівнях.

На загальнодержавному рівні планування використання територій здійснюється в результаті розробки генеральної схеми планування те­риторії України, якою передбачається раціональне використання те­риторії України, створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, охорони довкілля, охорони здоров'я населення, охорони пам'яток історії та культури, визначення державних пріоритетів роз­витку систем розселення, виробничої, соціальної та інженерно-транс­портної інфраструктури.

Планування територій на регіональному рівні полягає у розроб­ленні та затвердженні схем планування територій Автономної Респуб­ліки Крим, областей, районів, регулюванні використання їх територій.

132


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

Планування територій на місцевому рівні забезпечується відповід­ними місцевими радами та їх виконавчими органами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідно до їх повноважень, і полягає у розробленні та затвердженні генераль­них планів населених пунктів, схем планування територій на місцево­му рівні, регулювання використання їх територій.

Генеральним планом населеного пункту визначаються:

  • потреби в територіях для забудови та іншого використання;

  • потреба у зміні межі населеного пункту, черговість і пріоритет­ність забудови та іншого використання територій;

  • межі функціональних зон, пріоритетні та допустимі види вико­ристання та забудови територій;

  • просторовий план забудови населеного пункту;

  • загальний стан довкілля населеного пункту, основні фактори його формування, містобудівні заходи щодо поліпшення екологічного і санітарно-гігієнічного стану;

  • території, які мають будівельні, санітарно-гігієнічні, природоохо­ронні та інші обмеження їх використання тощо.

Всебічне врахування екологічних наслідків соціально-еконо­мічних рішень на державному та регіональному рівнях, результатів реструктуризації виробництва, впровадження ринкових відносин є складним процесом, який вимагає точного прогнозу їх впливу на жит­тєдіяльність людей. Від цього залежить загальний рівень антропотех-ногенного навантаження на біосферу, на стан навколишнього середо­вища в кожному регіоні.

Особливого значення набувають питання формування раціональ­ної системи державного управління природоохоронною діяльністю. Напружена екологічна ситуація на території багатьох регіонів свідчить про те, що незважаючи на значну увагу, яка останнім часом приділяєть­ся цим питанням та значні витрати на їх вирішення, прийняті заходи недостатньо ефективні і не приводять до зміни негативних тенденцій. Враховуючи, що для здійснення природоохоронних програм необхідні кошти, необхідно чітко визначити пріоритетні напрями діяльності для Досягнення ефективних та реальних результатів.

133



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки:

  1. Дайте визначення поняття "природні ресурси».

  2. Яка існує класифікація природних ресурсів?

  3. Що таке земельні ресурси?

  4. Яка існує класифікація земель за їх цільовим призначенням?

  5. Розкрийте стан сільськогосподарського освоєння земельного фонду в регіонах?

  6. Які існують відмінності у використанні земельних ресурсів на території окремих регіонів?

  7. Охарактеризуйте, який має вплив земельна реформа на якість використання землі?

  8. Що таке воді ресурси?

  9. Які існують напрями використання водних ресурсів?

  10. Що розуміють під поняттям «водогосподарська система»?

  11. Дайте визначення водогосподарського комплексу.

  12. Які показники використовують для характеристики регіо­нального використання водних ресурсів?

  13. Які особливості використання водних ресурсів на території окремих регіонів?

  14. Розкрийте стан та напрями раціонального використання вод­них ресурсів для комунально-побутового споживання.

  15. Розкрийте стан та напрями раціонального використання вод­них ресурсів у промисловому виробництві.

  16. Яким чином необхідно покращувати використання водних ре­сурсів у сільському господарстві?

  17. У чому полягає використання водних ресурсів в гідроенерге­тиці?

  18. Які особливості та резерви використання водних шляхів для роботи водного транспорту?

  19. Розкрийте шляхи покращення використання водних ресурсів для забезпечення розвитку рибного господарства.

  20. Що таке лісові ресурси?


Розділ З ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНА

  1. На які групи поділяються ліси в залежності від народногоспо­дарських, економічних та інших факторів?

  2. Назвіть показники, які використовують для оцінки стану лі­сових ресурсів.

  3. Які особливості наявності та використання лісових ресурсів на території регіонів України?

  4. В чому полягає роль науки у впровадженні раціональних напря­мів використання природних ресурсів регіону?

  5. Яким чином вплинули ринкові перетворення на результати використання природних ресурсів.

  6. Розкрийте сутність та зміст загальнодержавних підходів до охорони природних ресурсів.

  7. Які напрями покращення стану та охорони земельних ресурсів?

  8. Які напрями покращення стану та охорони водних ресурсів?

  9. Які напрями покращення стану та охорони лісових ресурсів?

  10. Яке значення для життя людей має забезпечення охорони ат­мосферного повітря?

  11. Розкрийте зміст заходів, спрямованих на забезпечення охорони атмосферного повітря.

  12. Дайте характеристики негативних наслідків Чорнобильсь­ко;" катастрофи для населення та народного господарства України.

  13. В чому полягає зміст напрямів, які спрямовуються для пок­ращення людей, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи?

  14. Розкрийте, виконання яких завдань забезпечує формування та збереження екологічно чистих територій.

  15. Яке значення для охорони навколишнього середовища має нау­ково-обгрунтоване планування забудови територій?

135


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

4.1. Характеристика виробничої сфери основи економічного розвитку

Економічне становище регіону, створення належних умов для життя і праці його населення залежить від розвитку виробничої сфери. Виробнича сфера виступає основою для задоволення людських потреб. Потреби, в свою чергу, відіграють роль стимуляторів діяльності людей. Тому виробнича сфера виступає як сфера безпосередньої, першочер­гової діяльності лку.ей, необхідної для задоволення всіх надзвичайно різноманітних потреб.

Виробнича сфера характеризується складністю. До її складу вхо­дять засоби виробництва та люди, які володіють виробничим досвідом, предметами праці та засобами праці. Складність виробничої сфери пояс­нюється складністю взаємодії цих окремих елементів через технологію та організацію виробництва. Технологія виробництва виражає взаємодію основних факторів виробництва, способи впливу людини на предмет праці. Люди спрямовують свою діяльність на виготовлення нових видів продукції, оволодівають новими технологіями, використовують нові ма­теріали. Одночасно вдосконалюють організацію виробництва, забезпе­чують взаємодію всіх залучених до виробництва факторів, взаємодію людей у процесі виробництва. Ефективність взаємодії людей в організа­ційних структурах виробництва підвищується з впровадженням досяг­нень науково-технічного прогресу, інформаційності виробництва.

136

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Для оцінки діяльності людей у виробничій сфері використовують показники «валовий внутрішній продукт» та «національний доход». Валовий внутрішній продукт являє собою вартість матеріальних благ всіх галузей виробничої сфери за певний період часу. Національний доход є узагальнюючий показник економічного стану регіону, являє со­бою заново створену вартість за певний період часу.

До складу виробничої сфери входять: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля та громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення, заготівля.

Галузева структура промисловості України включає велику кіль­кість спеціалізованих галузей, які сформовані з врахуванням техноло­гічних особливостей виробництва, однорідності призначення кінцевої продукції, за схожістю сировини, що використовується для виготов­лення продукції тощо. Сучасна класифікація промислових підприємств за видами діяльності передбачає їх розподіл на підприємства:

  • добувної промисловості;

  • обробної промисловості;

  • виробництва та розподілення електроенергії, газу та води.

До складу добувної промисловості відносять підприємства, що видобувають енергетичні матеріали та підприємства, що видобувають неенергетичні матеріали.

До складу обробної промисловості входить нафтопереробна та ме­талургійна промисловість, машинобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість, виробництво деревини та виробів із дерева, целюлоз­но-паперова, поліграфічна промисловість, легка промисловість, харчо­ва промисловість і перероблення сільськогосподарської продукції.

Окремою складовою промисловості виступає виробництво та роз­поділення електроенергії, газу, води.

До складу сільськогосподарського виробництва включають дві комп­лексні галузі: рослинництво та тваринництво. У складі рослинництва виді­ляють такі конкретні галузі як зернове виробництво, виробництво технічних культур, виробництво картоплі, овочеводство, виноградарство, виробниц­тво спеціальних культур, кормовиробництво. У складі тваринництва виді­ляють: м'ясо-молочне виробництво, свинарство, вівчарство, птахівництво.

137



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Транспортна галузь включає такі види транспорту: залізничний, автомобільний, водний (морський, річковий), авіаційний, трубопровід­ний, міський електротранспорт (в тому числі метрополітен).

На території кожного регіону сформовані певні співвідношення у розвитку окремих галузей виробничої сфери і в залежності від пріо­ритетності окремих галузей, визначається економічне спрямування. У випадку, якшо промисловість у загальній валовій продукції займає провідне місце, то вважають, що район має промислове спрямування. Якщо питома вага сільського господарства в регіоні більша, то він має сільськогосподарське спрямування. Крім того, територіальна структу­ра та просторове розташування промисловості має різні форми, серед яких головне місце займає територіально-виробничий комплекс (ТВК). До складу ТВК входить сукупність взаємопов'язаних сфер діяльності, яка формується в межах компактної території з врахуванням природно-географічних та соціально-економічних особливостей функціонування.

Запропонований в розділі 1 даної роботи підхід до формування регіонального поділу території України враховує об'єктивно сформо­ваний склад територіально-виробничих комплексів, їх спрямованість та особливості просторової концентрації виробничих об'єктів різних галузей економіки, наявність міжрегіональних та внутрішніх еконо­мічних зв'язків, розгалуженість транспортної системи та інші факто­ри. За сукупністю цих особливостей виділені Поліський, Подільський, Степовий, Карпатський, Донбаський регіони. В окрему територіальну обособленість виділені Крим та м. Київ.

Крім територіально-виробничих комплексів на території кожного регіону можуть виділятися промислові райони, промислові вузли, цен­три, пункти.

У розвитку виробничої сфери, виробництва матеріальних благ на території окремих регіонів є спільні риси, а також суттєві відмін­ності у природно-географічному розташуванні, наявності природних ресурсів, засобів виробництва та їх енергетичним та інформаційним забезпеченням, наявності людського потенціалу, досягнень науково-технічного прогресу тощо. Вказані особливості окремих регіонів роз­криваються в наступних розділах підручника.

138


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

4.2. Вплив організаційно-економічних факторів на розвиток виробничої сфери

Розвиток виробничої сфери України та на території окремих ре­гіонів регулюється з допомогою організаційних (прямих) та економіч­них (непрямих) методів.

До організаційних (прямих) методів впливу належить, прийняття законів, указів, постанов та забезпечення їх виконання усіма об'єктами та суб'єктами господарської діяльності, усіма громадянами України; розробка та впровадження планів та програм у здійсненні техніко-тех-нологічних та соціально-економічних перетворень на території окре­мих регіонів та на підприємствах різних галузей народного господарс­тва, регулювання, таким чином, розвитку продуктивних сил; розробка та доведення до виконавців державних завдань та замовлень на виго­товлення певної продукції, в тому числі товарів народного вжитку, про­дукції для галузей легкої та переробної промисловості тошо. До органі­заційних методів належить встановлення та контроль за виконанням норм надходжень коштів до державного, регіонального та місцевих бюджетів та контроль за здійсненням витрат з цих бюджетів; кадрові зміни, формування та впровадження кадрової політики в органах де­ржавного та регіонального управління тощо.

До економічних (непрямих) методів виливу, що базуються на ви­користанні об'єктивних економічних законів, створюють умови для взаємодії учасників соціально-економічних процесів та самооргані­зації економічних систем непрямим чином, належать створення умов для повної економічної самостійності підприємств в здійсненні гос­подарсько-економічної діяльності; використання цін та тарифів з вра­хуванням можливостей державного впливу на їх рівень; використан­ня фінансово-розрахункової та фінансово-кредитної системи для стабілізації економіки. Фінансово-кредитна система має передбачати надання цільової фінансової допомоги в переорієнтації виробництва в напрямку наукомісткої і конкурентоздатної продукції, збільшення випуску товарів народного вжитку, діяльність банківської системи, спрямованої на акумуляцію тимчасово вільних коштів підприємств,

139



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

організацій, фізичних осіб, перетворення цих коштів в діючий капітал, використовуючи його для надання кредитів діючим підприємствам; податкова система, діяльність якої спрямовується на забезпечення надходжень у державний бюджет достатньої кількості коштів, а також стимулювання розвитку підприємництва, здійснення структурних пе­ретворень. Податкова система має передбачати впровадження дифе­ренційованих податкових ставок для різних галузей промислового виробництва з метою створення умов для пільгового оподаткування особливо необхідних стратегічно важливих виробництв для стимулю­вання їх розвитку; економічне стимулювання праці як метод еконо­мічного впливу.

Розглядаючи регіональні особливості економічного розвитку не­можливо уникнути розгляду питання стосовно впливу трансформації економічних відносин у зв'язку з впровадженням приватизації. Почи­наючи з 1991 р. в економічному розвитку України склалися негативні тенденції, пов'язані із зміною форм власності на засоби виробництва, приватизацією. Це надто складні економічні зміни, які порушили ба­гаторічно тривалі зв'язки, на перших етапах впровадження привели до негативних результатів.

В умовах планово-директивної економіки певний структурний виробничий потенціал держави був зорієнтований, головним чином, на виробництво продукції технічного та військового призначення. Виробництво такої продукції пов'язано із значними втратами ма­теріально-технічних, природних, енергетичних та трудових ресурсів. Одночасно, недостатня увага приділялась розвитку галузей вироб­ництва, що забезпечують потреби людей, що перешкоджало вирі­шенню актуальних соціально-економічних завдань, не створювало можливостей для зростання матеріального забезпечення людей, пок­ращення їх побутових умов. На часі стало необхідним формування нових економічних відносин, кардинальна структурна перебудова промислового комплексу на території окремих регіонів та держави в цілому.

Наступив період кардинальних змін у структурі та формах влас­ності, організації управління виробництвом, у відносинах у сфері

140


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

виробництва, розподілу і споживання. Приватизація — це відчуження майна, що перебувало у загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб. До об'єктів, що підлягають приватизації, належать майно підприємств, цехів, дільниць та інших підрозділів; незавершене будівництво; частки (паї, акції), що належать державі у майні господарських товариств. При проведенні приватизації враховувалось, що в Україні існує дві принципово різні форми власності: державна (в т. ч. комунальна) і приватна (особиста). Сутність сучасних економічних перетворень полягала в наданні еко­номічної свободи підприємствам різних форм власності проводити ус­відомлену комерційно-господарську діяльність і добиватися високих економічних результатів.

Роздержавлення і приватизація створює умови не тільки для економічної свободи діяльності підприємств, але й для політичної і соціальної самостійності, для формування суспільства нового змісту. В результаті приватизації працівники підприємств стають володаря­ми власності, яку використовують в процесі праці. Це формує в них господарське ставлення до використання цієї власності, зацікавленість в ефективному використанні власних засобів виробництва.

Оскільки державна власність належала всім громадянам України, то для перерозподілу державної власності між усіма громадянами був застосований механізм, сутність якого полягає в наступному:

  • здійснюється видача кожному громадянину приватизаційного сер­тифіката, який засвідчує його право на одержання частки держав­ної власності;

  • перетворюються більшість великих та середніх підприємств дер­жавної власності на акціонерні товариства;

  • забезпечується обмін приватизаційних сертифікатів громадян на акції цих акціонерних товариств.

Акція — цінний папір, що засвідчує право власності громадяни­на на певну частину у статутному фонді (капіталі) підприємства (ак­ціонерного товариства). Акціонерне товариство — підприємство, ста­тутний фонд якого формується за рахунок випуску (емісії) та продажу акцій, розподіляється на частини між багатьма власниками акцій —

141



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

акціонерами. Таким чином, частка кожного з акціонерів пропорційна кількості придбаних ним акцій.

Характерною ознакою приватизації була відсутність достатньо­го національного капіталу, ринкових інституцій, зокрема фондового ринку, та довіри населення до інституту приватної власності взагалі. В таких умовах приватизацію можна було здійснити лише як штучний процес. Не була сформульована науково обгрунтована концепція при­ватизації, а у схоластичній, декларативній формі запозичено спершу чеську модель, а пізніше — російську, разом з їх організаційними не­доліками, методологічними і методичними помилками.

До негативних результатів привів варіант сертифікатної привати­зації, який спочатку був схвально сприйнятий населенням як соціально справедливий і такий, що вирішує стартові умови для участі у прива­тизації всіх громадян. В дійсності в процесі розповсюдження та вико­ристання сертифікатів не враховані ні економічне, ні соціальне стано­вище людей: вік людини, фізичний стан і можливості виконувати пев­ну роботу, стаж роботи, зайнятість у виробничій чи соціальній сфері, місце проживання (чи то великий промисловий центр, чи то мале чи середнього розміру місто, чи то село), географічне розташування і про­живання людей тощо. В реальному житті «рівні можливості» не мо­жуть існувати і бути ефективно реалізованими.

Приватизація державних підприємств не розглядалася як складний еволюційний процес. При здійсненні приватизації не враховані реальні економічні умови країни (кризовий стан економіки, втручання держав­них органів влади у процеси ціноутворення, розрив господарських зв'язків, дефіцит паливних та матеріальних ресурсів, існування нее­фективної податкової системи, недосконалої фінансово-розрахункової системи, негативний стан науки тощо), так і складність соціальних умов. Приватизація здійснювалася революційним наскоком, впровад­женням методу «шокової терапії» з надією, що вона приведе до негай­ного поліпшення економічного становища.

Необхідно зазначити, що жодна країна з розвинутою ринковою економікою не проводила приватизацію в таких масштабах і такими темпами, як Україна. На приватизацію в Японії, наприклад, затрачено

142

10 років. Приватизація у Великобританії здійснювалася поступо­во, за 12 років приватизовано лише половина державного сектора у промисловості.

В Україні застосування метода «шокової терапії» супроводжува­лося спадом виробництва, зростанням безробіття, зниженням життєво­го рівня абсолютної більшості населення. Зміни форм власності при­вели до скорочення випуску усіх видів промислової продукції, в тому числі товарів народного споживання. Зменшувалися обсяги інвестицій в будівництво об'єктів промислового призначення, а також об'єктів со­ціальної сфери: житлових будинків, шкіл, лікарень тощо. Для привлас­нення народного добра, основних засобів виробництва, підприємств різних галузей економіки була використана цінова нестабільність. Після впровадження так званої «лібералізації» цін було здійснено від­чуження державних органів влади від процесів державного контролю за цінами, а це означало, що були створені сприятливі умови для засто­сування договірних та вільних цін, за рівнем значно вищим порівняно з існуючими.

Варто було б заздалегідь вивчити та врахувати досвід євро­пейських країн. Так, в Угорщині під час приватизації виробниц­тво промислової продукції зменшилось в 2 рази, безробіття зросло на 20%. В Польщі та Чехословаччині за перший рік приватизації промислове виробництво скоротилось на 21—25 %, безробіття зрос­ло на 15-16%.

Сама собою приватизація не означає автоматичного створення конкурентного середовища, яке є неодмінною умовою ефективної рин­кової економіки. Становище цивілізованої конкуренції потребує три­валого часу для здійснення структурної перебудови економіки, демо-нополізування виробництва, створення правової бази для здійснення державного управління економічним розвитком.

Приватизація державних підприємств супроводжувалась зростан­ням негативних соціальних процесів у суспільстві, розповсюдженням соціальної напруги. На приватних підприємствах підвищується рівень експлуатації працівників, не завжди гарантується мінімальний рівень заробітної плати, обмежується тривалість відпусток, не забезпечується

143



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

належний рівень охорони праці тощо. Існують випадки зневажливого відношення приватних підприємств до використання природних ре­сурсів. При розподілі фонду нагромаджень в першу чергу задоволь­няються поточні інтереси, значна частина коштів спрямовується на заробітну плату, зневажаються процеси розбудови і удосконалення виробництва.

Досвід останніх років проведення приватизації свідчить, що вона не отримала належного суспільного схвалення, а її реалізація не мала соціально орієнтованої спрямованості, не була законодавчо й організаційно підготовленою, не мала достатнього методологічного фундаменту.

Основними негативними наслідками приватизації стали:

  • розпорошеність колишньої державної власності серед дрібних ак­ціонерів, які неспроможні впливати на управління виробництвом і розподіл прибутку;

  • практично повне всевладдя управлінського корпусу приватизова­них підприємств щодо розпорядження активами цих підприємств з метою особистого збагачення;

  • відсутність відповідальності за знищення виробництва;

  • втрата працівниками основних соціальних гарантій і прав, пере­дусім права на власність та працю.

Результатом масової приватизації стала поява в державі більш як 19 мільйонів акціонерів. Більшість із них стали акціонерами фіктивни­ми і не мають жодних прав.

Перебудова виробництва на регіональному рівні, що триває про­тягом останніх років, має стихійний характер змін у сфері виробниц­тва, відмічається втрата контролю з боку державних органів влади, що дестабілізує економічні процеси, породжує спад виробництва, дефіцит окремих видів ресурсів і товарів вітчизняного виробництва, зростання безробіття.

Впровадження нових структурних змін у виробництві на регіо­нальному рівні вимагає впровадження нових підходів до системи ор­ганізації управління промисловим виробництвом на державному та регіональному рівнях, які давали б позитивний результат і відчутний

144


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

ефект від здійснення заходів економічного, правового і адміністратив­ного змісту.

Для активізації процесів структурної перебудови економіки на ре­гіональному рівні необхідно впровадження заходів такого змісту.

  1. Структурна перебудова промислового виробництва на регіональ­ному рівні має здійснюватися на основі загальнодержавної мо­делі економічного розвитку з врахуванням природнокліматичних, економічних та соціальних особливостей кожного регіону. На ре­гіональному рівні повинні бути визначені пріоритетні галузі па­ливно-енергетичного, машинобудівельного, приладобудівельного комплексів для використання продукції цих комплексів для тех-ніко-технологічного переоснащення та оновлення промисловості усього народного господарства. Принципове значення має вико­ристання досягнень науки, впровадження передових технологій світового рівня. Розвиток перспективних, економічно обґрунтова­них галузей регіональної економіки має здійснюватися при актив­ній державній підтримці.

  2. Ґрунтовний аналіз ефективності промислового виробництва, ви­явлення неефективних та збиткових підприємств, їх перепрофі-лювання чи ліквідація. Зміна напрямів виробничої діяльності, на­дання можливостей для розвитку малого та середнього підприєм­ництва має здійснюватися з врахуванням умов ринку, формування ринкового середовища нового змісту, своєчасному виявленню по­питу на 17 чи іншу продукцію.

  3. Орієнтація виробництва на задоволення соціальних потреб насе­лення, реалізація в кожному регіоні конкретних програм, які пере­дбачають насичення ринку товарами народного споживання, задо­волення попиту на товари за їх асортиментом, кількістю, якістю. Особлива увага має приділятися розширенню потужності для ви­робництва продовольчих товарів та товарів непродовольчих, куль­турно-побутового та господарського призначення підприємствами легкої промисловості, машинобудування, електротехнічної, хіміч­ної, нафтохімічної промисловості тощо. До складених таким чи­ном програм повинен входити перелік конкретних видів виробів,

145



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

випуск яких можна забезпечити на основі використання сировини і матеріалів регіону, повного завантаження існуючих виробничих потужностей, залучення вибільних у процесі реструктуризації не­потрібних виробництв, створення сприятливих умов для розвитку нових виробничих структур. В регіональній програмі необхідно передбачити вивчення попиту на товари, виробництво яких нала­годити на даній території неефективно або неможливо. Програма має розроблятися на різні терміни її реалізації, орієнтуватися на різні групи населення та різні групи товарів споживання.

  1. При здійсненні структурних перетворень необхідним стає ресурс­не забезпечення виробництва на рівні регіону, виявлення наявних природних, матеріально-технічних, трудових, інвестиційних, фі­нансових ресурсів, виявлення джерел їх формування та можли­востей використання для розвитку окремих галузей економіки. Особлива увага має бути спрямована на забезпечення ресурсами та висококваліфікованим персоналом розвитку наукомістких ви­робництв. Важливе значення має впровадження ресурсозберіга­ючих технологій, використання вторинної сировини, відходів ви­робництва, створення виробничих комплексів на певній території із замкнутим і безвідходним виробництвом.

  2. Ефективне використання організаційних (прямих) та економічних (непрямих) методів державного та регіонального регулювання економічного розвитку.

4.3. Загальна оцінка стану та розвитку промисловості

Для оцінки стану промисловості використовують сукупність по­казників, що відображають результати діяльності промислових підпри­ємств. Це: загальний обсяг виробництва промислової продукції, обсяг виробництва окремих видів промислової продукції; обсяг виробниц­тва промислової продукції на душу населення; питома вага окремих галузей промисловості у валовому випуску продукції; індекс зміни обсягу промислової продукції в поточному році до обсягу продукції

146


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

в базовому році; доходи та витрати від виробничої діяльності, прибут­ковість підприємств окремих галузей промисловості, кількість пра­цівників, продуктивність праці та середньомісячна заробітна плата у промисловості, ін. Для більш ґрунтовної оцінки стану промисловості застосовують також такі показники: структура витрат на виробництво, (%) в т. ч. матеріальні витрати, амортизація, витрати на оплату пра­ці, відрахування на соціальні заходи, інші операційні витрати; вит­рати на одиницю виробленої продукції, грн./грн. в т. ч. матеріальних витрат, амортизації, витрат на оплату праці, відрахувань на соціальні заходи, інших операційних витрат, показники, шо визначають стан ви­користання паливно-енергетичних ресурсів, використання виробничої потужності підприємства, матеріалоємність продукції, фондовіддачу, створення нової продукції, використання нових форм сировинних за­пасів, впровадження нової техніки і технології тощо.

Тенденції, що склалися починаючи з 1991 р. у розвитку окремих галузей промисловості в Україні та на території окремих регіонів то­тожні, пов'язані із негативним впливом економічних процесів, зміною форм власності, приватизацією, формування принципово нових еконо­мічних відносин, оцінюються з використанням індексу зміни обсягу продукції за період 1990-2004 pp., за умови, що досягнутий рівень роз­витку в 1990 р. прийнятий за 100%.

Порівняння результатів діяльності в окремих галузях промисло­вості здійснено з результатами, досягнутими в 1990 p., коли Україна знаходилася в складі СРСР. Таке порівняння наведено не з тих причин, що в той час були досягнуті значні позитивні результати. В дійсності економіка СРСР розвивалася екстенсивним шляхом, за рахунок збіль­шення у виробництві енергетичних, матеріальних, природних, трудо­вих ресурсів, а не шляхом раціонального використання цих ресурсів. Щорічно обсяг промислової продукції зростав лише на 2-3%, тоді, коли темпи росту обсягу продукції в розвинутих країнах були значно вищими (в Японії, наприклад, 6-7 %). Продуктивність праці в СРСР від­ставала від продуктивності праці в інших країнах, порівняно із США, наприклад, в два рази. Результати досягнень в науково-технічному про­гресі з надзвичайними труднощами знаходили втілення у виробництві.

147


Є. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Авторитет вчених був принизливим. Не враховувалося, що в світі на­став період впровадження нового етапу науково-технічної революції, який охопив всі економічно розвинуті країни, наукові розробки інтен­сивно впроваджувалися у всі сфери виробничої діяльності. В умовах відсутності задоволення необхідних соціальних потреб населення ко­лосальні кошти направлялися для розвитку военно-промислового ком­плексу, утримання армії, для підтримки інших країн, нехтуючи забез­печення необхідними соціальними потребами свого народу.

Таким чином, порівняння основних показників регіонального роз­витку протягом останніх п'ятнадцяти років з результатами 1990 р. дає можливість об'єктивно оцінити наявні досягнення та приховані мож­ливості промисловості України, також окремих регіонів для наочного покращення ситуації, збільшення обсягів виробництва, підвищення його ефективності в умовах самостійності, соборності, демократизації суспільства, використання різних форм господарювання, для значного покращення економічного 7а соціального стану людей.

Наведені в підручнику дані про досягнення регіональної економі­ки в Україні свідчить про складний шлях становлення. Перебудова сис­теми державного управління, широкомасштабне впровадження прива­тизації привело до значних недоліків, що видно із наведених даних (рис. 4.1 і 4.2). Індекси зміни обсягів продукції в паливній промисло­вості, енергетиці, чорній металургії, машинобудуванні, в хімічній, де­ревообробній, легкій та харчовій промисловості свідчать про наявність спадів та підйомів.

Загальнодержавні тенденції розвитку промисловості притаманні розвитку промисловості на території всіх регіонів, що видно із наведе­них на рис. 4.3 індексів зміни обсягів промисловості продукції на те­риторії окремих регіонів. Детальна оцінка процесів, що відбуваються, наведена в подальших розділах підручника.

Розглядаються такі галузі промисловості:

  • паливно-енергетичний комплекс;

  • гірничо-металургійний комплекс;

  • машинобудування, хімічна, деревообробна та легка промис­ловість.

148


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Рис. 4.1

Індекси зміни обсягів продукції паливної промисловості, енергетики, чорної металурги, машинобудування

149

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Рис. 4.2

Індекси зміни обсягів продукції хімічної, деревообробної, легкої, харчової галузей промисловості



Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Рис. 4.3

Індекси зміни продукції промисловості за регіонами

151


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

4.4. Паливно-енергетичний комплекс

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) — складна міжгалузева система видобутку й виробництва палива та енергії, їхнього транспорту­вання, розподілу та використання. До його складу входить паливна про­мисловість (нафтовидобувна, нафтопереробна, газова, вугільна, слан­цева, торфова, уранова) та електроенергетика. Паливно-енергетичний комплекс тісно пов'язаний з усіма галузями народного господарства.

У сучасних умовах паливно-енергетичний комплекс забезпечує фун­кціонування усіх галузей економіки України і рівень добробуту населення. Від стану справ у ПЕК залежить розвиток промисловості, сільського гос­подарства, транспорту, сфери послуг, комунального господарства тощо.

Основними первинними джерелами енергії у сучасному світі є нафта, вугілля, природний газ, гідроенергія, а також швидко зростає атомної енергії. Інші джерела (дрова, торф, енергія сонця, вітру, геотер­мальна енергія тощо) у загальному енергоспоживанні становить лише кілька відсотків. Щоправда, в окремих країнах вони мають істотне зна­чення для енергопостачання.

Україна має значні запаси вугілля, нафти і газу, поклади торфу, але ці запаси не забезпечують в повній мірі потреби розвитку економіки. Зміни обсягів видобутку вказаних видів палива характеризуються да­ними наведеними в табл. 4.1.

Таблиця 4.1

Видобуток палива

Роки

Вугілля, млн. т

Нафта, млн. т

Натуральний газ, млрд. м3

Паливний торф, млн. т

1990

164,8

5,3

28,1

1.6

1995

83,8

4,1

18,2

1,1

1996

70.5

4,1

18,4

0,8

1998

77,2

3,9

18,0

0.6

2000

81,0

3,7

17,9

0,4

2002

82,5

3,7

18,7

0,5

2004

80,3

4,0

19,3

0,6

Джерело: [130]. 152


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Вугільна промисловість

До складу вугільної промисловості входять підприємства, що здійснюють видобування, збагачення та брикетування природного кам'яного та бурого вугілля. Вугілля використовують головним чином в електроенергетиці та чорній металургії, враховуючи його енерге­тичні властивості, що визначає його економічну цінність. Крім того, вугілля також використовують у хімічній та інших галузях економіки як сировину в машинобудуванні, у житлово-комунальній сфері. Серед загальних ресурсів органічного палива на вугілля припадає 65-90%. У розвинутих країнах використання вугілля забезпечує зростання еко­номіки, заміняє нафту у багатьох сферах діяльності.

Кам'яне вугілля в Україні видобувається на території двох ос­новних регіонів: Донбаського та Карпатського. В Донбаському регіоні видобуток вугілля головним чином зосереджено в Донецьку, Макіївці, Єнакієве, Горлівці, Чистякові — Донецька область; Луганську, Стаха­нове Первомайську, Лисичанську — Луганська область. В Карпатсько­му регіоні вугілля видобувають в Червонограді. Крім того, видобуток вугілля здійснюють у Ново-Волинську Волинської області.

Буре вугілля видобувають на території Житомирської (Поліський регіон), Черкаської (Подільський регіон), Кіровоградської, Донецької (Степовий регіон), Львівської (Карпатський регіон) областей.

Вугільна промисловість України протягом тривалого часу розви­валася із значними коливаннями. Найбільшого обсягу видобутку вугіл­ля було досягнуто в 70-х роках, коли зруйновані війною підприємства були відбудовані, оснащені механізацією виробничих процесів, впро­ваджений підземний транспорт. В результаті інтенсивної експлуатації вугільних родовищ за рік видобувалося 200-215 млн. т вугілля.

З відкриттям покладів нафти і газу в Західному Сибіру почався зане­пад вугільної галузі, спад виробництва, зменшення фінансування на ре­конструкцію шахтного фонду. Протягом кількох десятиліть модернізація здійснювалася незадовільно, що суперечило самій природі шахт як вуг­ледобувних підприємств. Надзвичайно негативно на стан галузі впли­нуло впровадження ринкових умов господарювання, зміни форм влас­ності, приватизація вугільних підприємств, безсистемна експлуатація

153



Є. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

вугільних родовищ. У 1990 р. було видобуто ще 165 млн. т вугілля, й до 2000 р. обсяг видобутку вугілля зменшився в два рази (табл. 4.1). Цей процес супроводжувався відсутністю державного впливу на розвиток вугільної промисловості, що проявилося в тому, що було ліквідовано дер­жавне замовлення на видобуток та використання вугілля, відсутністю прямих договорів між вугільними підприємствами та споживачами вугіл­ля, зменшенню фінансування. В сучасних умовах не знаходять впровад­ження створені вітчизняними спеціалістами нові види гірничої техніки та нові технологічні процеси підземного видобутку вугілля, механізація допоміжних робіт. Не використовуються сучасні розробки вугільних на­уково-дослідних, конструкторських та проектних інститутів.

Робота підприємств вугільної галузі ускладнюється також при­родними факторами, що відрізняють їх роботу від підприємств інших галузей. Шахта може діяти тоді, коли постійно відновлюються запаси вугілля замість вилученого з надр. Такі природні умови важко прогно­зувати, вони створюють небезпеку для виробництва. З врахуванням природних умов організують роботу шахтарів, які працюють в очисних вибоях, насичених вугільним та природним пилом. Для покращення умов їх праці, захисту людей, ліквідації аварій необхідні нові організа­ційно-технологічні рішення та їх фінансування, що не забезпечується.

Ліквідація шахт здійснюється без наявності обґрунтованих інже­нерно-технічних та соціальних проектів, що створило складну соціаль­ну ситуацію. Фінансово не забезпечувався виробничо-технологічний цикл закриттям або консервації вугледобувних виробництв, будівниц­тво нових підприємств і створення нових робочих місць для влашту­вання звільнених працівників шахт, здійснення професійної та соціаль­ної переорієнтації шахтарів і членів їх сімей. Закриття шахт призвело до вимирання шахтарських селищ і містечок. Особливо в складному становищі опинилися жителі малих та середніх шахтарських міст з мо-ногалузевою структурою промисловості.

Серед заходів, пов'язаних із закриттях шахт, важливого практич­ного змісту набуває пропозиція доктора техн. наук професора Г. Пень-ковського, який обгрунтував концепцію принципово нового енергетич­но-виробничого комплексу «вугільна шахта-теплоелектростанція».

154

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Сутність проекту полягає в тому, що на одному майдані поряд із існуючими шахтами будується електростанція. Вугілля із шахт по­дається безпосередньо в котли станції для подальшого виробництва електроенергії. Таким чином, функціонує принципово нова техноло­гія, яка дозволяє використати невисокої якості вугілля (в складі якого порода складає до 38%) без додаткового збагачення, уникнути транс­портування вугілля до великих теплоелектростанцій на значні відстані, знизити загальні витрати на отримання електроенергії. Таким чином, видобуток палива і виробництво електроенергії та тепла поєднується між собою в єдину схему. Крім того, вирішується також можливість для комплексного використання горючих покладів шахт: газу метану та вугілля. Запропонована технологія передбачає спочатку відбір з лав газу-метану, а потім здійснюється видобуток вугілля; і газ, і вугілля подаються в електростанцію для отримання електроенергії.

Концепція комплексу «вугільна шахта-теплоелектростанція» від­працьована на території Донецької області; здійснюється напрацюван-ня відповідних проектів для шахт Макіївки, шахт Луганської області та Львівсько-Волинського вугільного басейну.

Вугільна галузь України відноситься до стратегічної галузі, одно­часно являє собою трудомістке капіталоємне та енергоємне виробництво, вимагає, постійної уваги державних та регіональних органів влади для забезпечення стабільності та розвитку. Для збереження вугільної про­мисловості необхідно відновити державний вплив, державне керівництво, зупинити розпродаж економічно привабливих шахт та інших об'єктів. За­лучення стратегічних інвесторів, державна фінансова підтримка, вдоско­налення системи та структури управління створять умови для збереження вугільної галузі, її реструктуризації та ефективного використання.

Нафтогазова промисловість

Нафта — корисна копалина, основа світового паливно-енерге­тичного комплексу, ефективне та зручне для використання паливо. Продукти нафтопереробки широкого використовуються у всіх галузях промисловості, сільськогосподарському виробництві, на транспорті, У побуті. Значна частина продукції використовується для виробництва електроенергії, у хімічній промисловості.

155



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Нафтогазова галузь являє собою важливу складову частину па­ливно-енергетичного комплексу України, яка разом з іншими галузями забезпечує пошук, розвідку та розробку родовищ нафти і газу, транс­портування, переробку, зберігання і реалізацію нафти, газу, продуктів їх переробки. Нафтогазова галузь забезпечує енергетичну незалежність держави, тому її стану і розвитку приділяється значна увага.

Нафтогазоносні площі зосереджені головним чином в Карпат­ському, Подільському, Степовому регіонах та в Криму. У загальній структурі видобутку нафти значна її кількість (80-85 %) приходиться на Подільський та Степовий регіони. Тут проводяться геологічні до­слідження, відкриваються нові родовища нафти, що створює позитивні можливості для збільшення обсягів її видобутку.

Для збільшення розвитку економіки України щорічно необхідно використовувати 23 млн. т нафти. Видобуток нафти складає 4 млн. т, тобто 17,5 % від потреби, незважаючи на відкриття нових нафтових ро­довищ. Існує тенденція до зменшення обсягів видобутку нафти, почи­наючи з 1990 р. (табл. 4.1). В цих умовах, а також при наявності неста­більності імпортного надходження нафти в Україні щорічно відчуваєть­ся дефіцит продуктів переробки нафти — бензину, дизельного палива, мазуту тощо. До основних причин такого стану можна віднести:

  • недостатній обсяг видобутку нафти з вітчизняних нафтових родо­вищ, що не забезпечує потреби та створює необхідність транспор­тування сировини з інших країн;

  • неекономне використання нафтопродуктів підприємствами різних галузей економіки, що перевищує їх питомі витрати на одиницю продукції в 1,5-2 рази порівняно з іншими промислово розвинути­ми країнами;

  • відсутність коштів для своєчасного ремонту та відновлення ос­новних засобів транспортування та переробки нафти;

• нерентабельна робота українських нафтопереробних підприємств, де
глибина переробки нафти становить близько 50% замість 80-90%.
Потреби України в нафті покриваються за рахунок імпорту, го­
ловним чином із Росії. Останнім часом розглядається поряд з інши­
ми проектами, можливість транспортування нафти з Близького Сходу

156


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

в результаті будівництва та експлуатації нафтопроводу «Джейран-Сам-сун», що пройде між Середземноморським та Чорноморським узбере­жжями Туреччини. Пропускна здатність нафтопроводу 100 млн. т на­фти в рік. Передбачається, то нафта з Ірану та Аравійського півострова надходитиме трубопроводом до Чорноморського узбережжя Туреччи­ни, а звідти танкерами буде транспортуватися до Одеського терміналу. Така схема транспортування забезпечить нафтою Україну, країни Чор­номорського узбережжя, а також країни Західної Європи.

За попередніми розрахунками будівництво нафтопроводу може бути здійснено протягом 2-2,5 року, термін окупності його будівниц­тва — 5 років.

Нафтопереробна промисловість являє собою галузь обробної про­мисловості, підприємства якої переробляють видобуту із свердловин сиру нафту та виготовляють з неї нафтопродукти. Нафтопереробні підприємс­тва розташовують поблизу нафтовидобувних територій. Одночасно ви­рішують питання по забезпеченню транспортування нафти та нафтопро­дуктів на значні відстані з використанням різних видів транспорту

Широкого використання набуло будівництво та експлуатація тру­бопроводів, якими нафта та нафтопродукти подаються до споживачів. Для транспортування нафти із Росії в Україну використовують три ма­гістральні трубопроводи: Мічурінськ-Кременчук, Самара-Лисичанськ-Кременчук-Херсон-Одеса та нафтопровід «Дружба», яким транспор­тується нафта Західного Сибіру через Беларусь до північно-західних кордонів України до Словакії, Угорщини та інших країн Європи. Мен­шого значення має трубопровід, по якому нафта у Лисичанськ транс­портується з Тихорєцька (Північний Кавказ).

Ефективним способом транспортування нафти та нафтопродук­тів рахується використання танкерів — спеціальних наливних суден, здатних транспортувати такі вантажі морським шляхом на значні від­стані. Незважаючи на великі можливості забезпечення перевезень на­фти і нафтопродуктів із східних країн для потреб України, наявність портів та інших берегових споруд — цей спосіб не знайшов широкого застосування у зв'язку із відсутністю танкерного флоту. При позитив­ному вирішенні питань стосовно використання нафти Ірану та країн

157


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Аравійського півострова необхідно здійснити будівництво та експлуа­тацію вітчизняного танкерного флоту.

Для транспортування нафти та нафтопродуктів також використову­ють залізничний транспорт, який відіграє важливу роль у забезпеченні між­регіональних перевезень, використовуючи його переваги та зручності.

Для перевезення нафти і нафтопродуктів на території окремих областей використовують автомобільний транспорт, який обслуговує окремих споживачів.

Промисловість природного газу включає розвідування, видобуток, транспортування, зберігання і переробку природного і супутнього на­фтового газу, що видобувається разом з нафтою. Ця галузь енергетики розвивається чи найшвидше, через те, що її роль в енергопостачанні постійно зростає.

Промислові запаси в Україні дорівнюють 1,1 грлм. м3, відкриті 500 млр. м3.

Газові поклади розташовані на території Подільського, Степо­вого та Карпатського регіонів та в Криму, вони співпадають з розта­шуванням покладів нафти, враховуючи генетичну їх спорідненість. У Причорномор'ї та Приазов'ї родовища нафти і природного газу екс­плуатуються на шельфі Чорного моря: Голіцинське, Шмідта, Штормо­ве, Тарханкутське, Дельфін; родовища природного газу — на шельфі Азовського моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.

Природного газу у 2004 р. видобули 19,3 млрд. м3, хоча в перспек­тиві його видобуток може зрости до 50 млрд. м3. Зараз тільки родовита Харківської області дають до 50 % природної о газу України (поклади Юльєвське, Яблоневське, Селещенське). Видобуток газу на знаному Шебелинському родовищі в Полтавській області постійно знижується через зростання глибини буріння (до 2 км).

Україні потрібно щорічно близько 75-80 млрд. м3 газу. Його будуть надалі закуповувати в Росії, Туркменії, Узбекистані.

Природний газ широко використовують як дешеве паливо та як сировину для хімічної промисловості. Значні переваги природного газу перед іншими паливними ресурсами (легке запалювання, відсутність зольних залишків після згорання, зручні умови для транспортування

158


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

тошо) сприяли тому, що природний газ став невід'ємною паливною си­ровиною для промисловості, необхідною складовою для забезпечення потреб житлово-комунального господарства.

Привертає увагу стан справ з вітчизняними запасами газу, врахо­вуючи, що вичерпаність родовищ, які знаходилися в експлуатації, сяга­ла 80%, а це визначало скорочення видобутку газу. Протягом тривалого часу (з 1990 до 2005 р.) ресурсна база не відновлювалася. Перспективи для зростання видобутку газу відкрилися починаючи з 2000 p., коли були введені в експлуатацію нові родовища в межах Дніпровсько-До-нецької западини та на території Західного регіону. Особливого зна­чення набуває відкриття на українську шельфі Чорного та Азовського морів чотирьох родовищ природного газу.

Наслідком приросту розвіданих запасів настала стабілізація щорічного видобутку газу на рівні 18-19 млрд. м3.

Важливого значення набуває питання транспортування та зберіган­ня природного газу. Україна має розгалужену систему газопроводів, за обсягами надання транзитних послуг посідає перше місце на світовому ринку транспортування газу. Пропускна спроможність системи транс­портування забезпечує подачу газу внутрішнім споживачам і до 90% екс­портних поставок російського газу до країн СНД, Європи та Туреччини.

Ефективне використання транспортної системи має стратегічне значення, від цього залежить стан української економіки та надійне за­безпечення енергоресурсами всього Європейського континенту. Тому Для збереження конкурентоспроможності газопроводів впроваджуєть­ся програма їх реконструкції, технічного переоснащення і розширення.

Для покращення стану щодо геологічного вивчення газоносності надр, їх розробки з метою пошуку та розвідки родовищ газу, видобут­ку і зберіганню газу впроваджуються заходи економічного та організа-Шино-правового змісту. В складі умов, що стримують зростання видо­бутку газу — наявність архаїчної системи штучного поділу галузі на геологорозвідку та експлуатацію. Стає необхідним впровадження за­гальноприйнятої в інших розвинутих країнах організаційної структури Управління, коли процес пошуку родовищ, їх освоєння та експлуатація об'єднані в єдиному підрозділі.

159



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Залишається актуальною проблема збереження у державній влас­ності цілісного нафтогазового комплексу, недопущення його дроблен­ня й приватизації, поділу галузі між окремими компаніями, користува­чами надр.

Необхідні докорінні зміни у технології видобутку газу, заміни дов­готривалого і витратного процесу, коли від моменту буріння першої пошукової свердловини і до повного введення в дію родовища минало кілька років, на новий, що передбачає максимальне скорочення про­цесу освоєння нових родовищ. Впровадження технології надглибокого буріння (понад 6 тис. м) дадуть змогу залучити до експлуатації значні, раніше недоступні запаси газу. Значні вигоди надає широке застосуван­ня методів горизонтального буріння та скайклінг-процесу.

Важливого значення набуває робота з відновлення репутації України як надійного партнера в галузі транспортування і зберігання природного газу. Це полегшить діяльність з укладення довготерміно­вих міжнародних контрактів з постачальниками і споживачами блакит­ного палива для збереження наявних та залучення додаткових обсягів транзиту газу територією України.

Необхідно врегулювати ринок газу в Україні. З ринку енергоре­сурсів потрібно усунути посередницькі структури, зробити чітку та прозору систему реалізації газу промисловим підприємствам, створити єдиний реєстр споживачів газу України.

Поліпшення фінансового становища та здійснення господарської діяльності підприємствами газової галузі безпосередньо залежить від удосконалення нормативно-законодавчої бази. Особливо це стосуєть­ся законодавства з оподаткування, оскільки податкова політика не залишає можливості для реалізації планів покращення діяльності у газовій галузі.

Складною залишається процедура встановлення цін на нафту, на­фтопродукти і газ, які встановлюють в залежності від рівня світових цін, які щорічно зростають. Незважаючи на наявність такої залежності ціни на природний газ для населення, підприємств комунального гос­подарства та бюджетних організацій протягом 7-Ю років залишились практично незмінними в умовах, коли номінальна середня заробітна

160


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

^

плата збільшилась в 3,5-4 рази. Ці обставини призвели до того, що втрати підприємств, пов'язані із видобуванням, закупівлею, транс­портуванням та постачанням природного газу відшкодовуються лише на 50%. Таким чином, системою ціноутворення закладена політика збитковості газової галузі, що негативно впливає на стан справ, не сти­мулює її розвиток.

В паливному балансі України горючі сланці і торф складають не­значну питому вагу.

Горючі сланці (глинисті, вапнякові, кременисті гірські породи) використовують, головним чином як низькосортне паливо, головним чином на теплових електростанціях. Відомі два основних родовища горючих сланців — в Хмельницькій області (поблизу м. Кам'янець-Подільський) та на межі Черкаської та Кіровоградської областей. Го­рючі сланці розглядають як додаткові резерви енергозбереження, вра­ховуючи відсутність масштабного промислового їх видобутку.

Торф — горючі копалини, що утворюються у болотах із залиш­ків відмерлих рослин, нагромаджених в умовах надмірної вологості та відсутності повітря. Запаси торфу зустрічаються повсюди. Найбільші запаси зосереджені на території Поліського регіону, головним чином у Волинській, Рівненській, Чернігівській, Київській областях.

Торфова промисловість відноситься до найстаріших джерел за­безпечення населення дешевим паливом. Торф використовують у жит­лово-комунальному господарстві, частково у хімічній промисловості.

В умовах складного паливно-енергетичного становища України торф як паливний ресурс займе своє місце в паливному балансі, хоча в минулому використанню торфу не придавалося стратегічного значення. Позитивних успіхів у використанні торфу досягнуто, наприклад, на те­риторії Чернігівської області. Продукцію підприємства «Чернігівторф», Щорічний обсяг якого складає в середньому 100 тис. т., використовують жителі та підприємства не тільки в Чернігівській, але й в Київській, Сум­ській, Полтавській областях, де немає торфобрикетних заводів.

Прикладом хорошої роботи є підприємство «Смигаторф», що в Рівненській області. Торфобрикетне підприємство в період ринко­вих трансформацій зазнало скрутного становища, опинилося на межі

161



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

банкрутства із значними боргами, заборгованістю працівникам з випла­тою заробітної плати, розширеним транспортним господарством.

Формування професійно підготовлених працівників, підтримка підприємства місцевою владою забезпечило вихід підприємства з кри­зового стану. Підприємство стало одним із лідерів в системі «Укртор-фу», випускає зарік 75-80 тис. т торфобрикету за економічно обгрунто­ваними і прийнятними для споживання цінами. Слизький торфобрикет використовують не тільки споживачі в Рівненській області, але й в Тер­нопільській, Хмельницькій і навіть Чернівецькій областях.

За оцінками фахівців використання замість вугілля торфу в ко­тельнях для обслуговування житлового фонду зменшує в 3-4 рази вит­рати по експлуатації цих котелень.

Електроенергетика

Електроенергетика як галузь промисловості включає виробниц­тво електричної енергії на теплових, гідравлічних та атомних елект­ростанціях, електричні мережі, окремі котельні та інші господарські об'єкти. Розвиток електроенергетики залежить від використання різ­номанітних енергетичних ресурсів, більшу частину яких складають не-відновлені наливні ресурси: вугілля, нафта, природний газ, уран тощо.

Стан енергозабезпечення країни та окремих регіонів відобра­жається в енергобалансі, в якому подаються дані про кількість вироб­леної електроенергії та одержаної із-за меж України, кількість спожи­тої електроенергії та витраченої у мережах загального користування, кількість відпущеної електроенергії за межі України.

Динаміка обсягів виробництва та споживання електроенергії на­ведена в табл. 4.2.

Обсяг виробленої електроенергії протягом останніх років змен­шився на 40%, з 300 млрд. кВт.-год. в 1990 р. до 182 млрд. кВт.-год. в 2004 р. Особливо відчутний спад виробництва електроенергії відміче­но в перші роки існування України як незалежної держави в результаті впровадження ринкових відносин, приватизації об'єктів енергопоста­чання, відсутності чіткої системи державного контролю за цими важ­ливими процесами. Останнім часом обсяг виробленої енергії стабілізу­вався на рівні 172-182 млрд. кВт.-год.

162


РОЗДІЛ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА


Таблиця 4.2

Енергобаланс у 1990-2004 pp. (млрд. кВт.-год.)


Джерело: [130].

Аналіз використання електроенергії підприємствами різних галу­зей економіки свідчить про наявність нестабільності в цих процесах. Значний обсяг електроенергії (50-52%) споживається промисловими підприємствами та в будівництві. Іншими галузями діяльності, в тому числі в житлово-комунальному господарстві використовують до 20% виробленої електроенергії. Незначними є витрати електроенергії у сіль­ському господарстві та на транспорті. Вражають втрати електроенергії у мережах загального користування — до 15-18% від загального обсягу.

Потреби у електроенергії забезпечують підприємства різних галу­зей енергетичної промисловості (табл. 4.3).

Теплові електростанції (ТЕС) являють собою промислові підпри­ємства, призначенням яких є перетворення хімічної енергії палива у теплову, а теплову — в електричну. Процес здійснюється в результаті синхронної взаємопов'язаної експлуатації котелень, парових котлів, турбін, генераторів та розподільчих підстанцій.

163



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Таблиця 4.3

Потужність електростанцій і виробництво електроенергії

Роки

Всі елект-

У тому числі

ростанції

Гідроелектростанції

Теплові

Атомні

Потужність, млн. кВт

Виробництво електроенергії, млрд. кВт. год.

Потужність, млн. кВт

Виробництво електроенергії, млрд. кВт. год.

Потужність, млн. кВт

Виробництво електроенергії, млрд. кВт. год.

Потужність, млн. кВт

Виробництво електроенергії, млрд. кВт. год.

1990

55,6

298,5

4.7

10,7

37,1

211,6

13.8

76.2

1995

53,9

194,0

4.7

10,2

36,6

113,3

12.6

70.5

1996

54,0

183,0

4,7

8,8

36,5

94,6

12,8

79,6

1998

53,8

172,8

4,7

15,9

36,3

81.7

12,8

75,2

2000

52,8

171,4

4,7

11,5

36,3

82,6

11,8

77,3

2002

52,8

173,7

4,8

9,8

36,2

85,9

11,8

78,0

Джерело: [130].

Сумарна потужність теплових електростанцій України стабілізу­валася на рівні 36 млн. кВт., забезпечує 50% загальних потреб в елек­троенергії. Теплові електростанції обслуговують значні території, про­мислові райони, промислові центри.

Незважаючи на притаманні переваги розвиток теплоенергетики стримується недоліками, серед яких — відносно низькі ККД (35-42%) теплоелектростанцій, значні обсяги споживання невідновленого пали­ва, зношеність основних фондів, висока собівартість виробленої елек­троенергії тощо.

Гідравлічні станції (ГЕС) для виробництва електроенергії вико­ристовують механічну енергію водних потоків. ГЕС використовують постійно діючі потоки води, не втрачають паливних ресурсів, менше залежать від транспорту, створюються сприятливі умови для механіза­ції та автоматизації виробничого процесу, термін їх використання знач­но триваліший порівняно з тепловими електростанціями.

164


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

В Україні значного поширення набули гребцеві ГЕС, що буду­ються на рівнинних річках і передбачають створення водосховищ, які займають значні території. На гірських річках будують дериваційні гідроелектростанції, де існує великий природний напір води. Споруд­ження греблевих ГЕС супроводжується комплексним вирішенням гос­подарських завдань. Забезпечується обводнення земель, господарське та побутове водопостачання, створюються умови для судноплавства та розвитку рибного господарства. Потужні гідроелектростанції побудо­вані на р. Дніпро, утворюючи Дніпровський каскад ГЕС. До його складу входять Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніп­ровська та Каховська гідроелектростанції. Серед інших необхідно від­мітити про експлуатацію Дніпровського гідровузла та Теребля-Рікську ГЕС у басейні Тиси. Будівництво та експлуатація ГЕС на малих річках не привело до позитивних результатів, враховуючи їх малу потужність та значні витрати, що пов'язані з будівництвом та використанням.

Сумарна потужність гідроелектростанцій України стабілізувала­ся на рівні 4,7-4,8 млн. кВт, дозволяє забезпечувати потреби в елек­троенергії, обсяг якої складає приблизно 4-5% від загального обсягу виробленої електроенергії. Враховуючи відносно низьку собівартість виробленої електроенергії, екологічну безпечність для населення, екс­плуатація гідроелектростанцій завжди буде привабливою для забезпе­чення енергетичних потреб України.

Атомні електростанції (АЕС) використовують енергію, що утво­рюється в процесі розпаду атомів радіоактивних елементів (основним видом ядерного палива є уран — 235 і плутоній — 239.)

Основними елементами АЕС є атомний реактор, циркуляційні на­соси, трубопроводи, парогенератор, трубогенератор, турбіни.

Будівництво атомних електростанцій в Україні розпочалося в 60-х роках минулого століття. Введені в дію Запорізька, Чорно­бильська, Хмельницька, Рівненська атомні станції. Завдяки цьому загальна потужність всіх атомних електростанцій доведена до 12-13 млн. кВт, а обсяг виробленої електроенергії стабілізувався на рівні 75-78 млрд. кВт.-год., що складає 42-45 % від загального обсягу вироб­ництва електроенергії.

165



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Будівництво АЕС супроводжується загрозою потенційних можли­востей викидів радіоактивних речовин в атмосферу, в результаті прора-хунків на етапі конструювання, проектування, будівництва та експлу­атації АЕС, що становить небезпеку для навколишнього природного середовища та населення. Все це проявилось в результаті Чорнобиль­ської катастрофи у 1986 p., що призвела до найбільшої трагедії, сколих­нула весь світ.

Проте, дефіцит електроенергії, зменшення обсягів постачання в Україну нафти і газу, складність у розвитку вугільної галузі, що негатив­но вплинуло на розвиток промисловості і сільського господарства, зму­сило переглянути відношення фахівців до розвитку атомної енергетики, підвищуючи вимоги до забезпечення безпечної експлуатації АЕС. В результаті були прийняті рішення стосовно введення в дію додаткових, завчасно недобудованих блоків на Рівненській та Хмельницькій АЕС.

Альтернативні види палива та електроенергії

Для забезпечення економіки України паливно-енергетичними ресурсами важливого значення набуває виробництво та споживання альтернативних видів рідкого та газового палива на основі залучення нетрадиційних джерел та видів енергетичної сировини. До нетрадицій­них джерел та видів енергетичної сировини належить сировина рос­линного походження, відходи, тверді горючі речовини, нафтові, газові, газоконденсатні родовища, важкі сорти нафти, природні бітуми тощо, виробництво і переробка яких погребує застосування принципово но­вих технологій.

До альтернативних видів рідкого палива належать:

  • горючі рідини, одержані під час переробки твердих видів палива (вугілля, торфу, сланців);

  • спирти, олії, інше рідке біологічне паливо, одержане з біологічної сировини;

  • горючі рідини, одержані з промислових відходів, стічних вод та інших відходів промислового виробництва;

  • паливо, одержане з нафти і газового конденсату нафтових, газових та газоконденсатних родовищ непромислового значення, якшо воно не належить до традиційного виду палива.

166

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

До альтернативних видів газового палива належать:

  • газ (метан) вугільних родовищ, а також газ, одержаний у про­цесі підземної газифікації та підземного спалювання вугільних пластів;

  • газ, одержаний під час переробки твердого палива (кам'яне та буре вугілля, горючі сланці, торф);

  • газ, що міститься у водоносних пластах нафтогазових басейнів з аномально високим пластовим тиском, а також у газонасичених водоймищах і болотах;

  • газ, одержаний з природних газових гідрантів;

  • біогаз, генераторний газ, інше газове паливо, одержане з біологіч­ної сировини;

  • газ, одержаний з промислових відходів (газових викидів, стіч­них вод промислової каналізації, вентиляційних викидів, відходів вугільних збагачувальних фабрик тощо).

Використання нетрадиційних джерел та видів енергетичної сиро­вини для виробництва альтернативних видів рідкого та газового палива спрямовано на забезпечення економії паливно-енергетичних ресурсів.

Для забезпечення виробництва альтернативних видів палива ство­рюються організаційно-економічні умови для підприємництва на ос­нові державного захисту інтересів підприємця, умови для розвитку науково-технічної бази виробництва та впровадження нових наукових досягнень у цій сфері. Обов'язковою умовою є створення системи дер­жавних стандартів; впровадження економічних важелів і стимулів для підприємств, діяльність яких пов'язана з впровадженням ресурсозбері­гаючих технологій при використанні альтернативних видів палива; стимулювання інвестиційної діяльності тощо.

Для забезпечення стабільності у розвитку економіки окремих ре­гіонів використанню альтернативних джерел енергії приділяється знач­на увага. До альтернативної енергії відносять енергію, виробленою з альтернативних джерел, це електрична, теплова та механічна енергія, яка виробляється на об'єктах альтернативної енергетики і може висту­пати товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу. До аль-еРнативних джерел дешевої та доступної енергії відносять енергію

167



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

сонячного випромінювання, вітру, морів, річок, біомаси, теплоти Землі та вторинні енергетичні ресурси, які існують постійно у довкіллі.

Використання альтернативних джерел енергії має особливості, зок­рема зумовлені природними умовами. Можливості для використання аль­тернативних джерел енергії залежать від наявності водних ресурсів малих річок, необхідних для роботи гідроенергетичного обладнання; наявності біомаси, кількість якої залежить від обсягів щорічних урожаїв; наявності геотермальних джерел та свердловин, придатних для виробництва та ви­користання геотермальної енергії; наявності теплових викидів, обсяги яких залежать від функціонування підприємств промисловості тощо.

Альтернативна вітроенергетика дозволяє подолати існуючі труд­нощі, має значні перспективи розвитку. Загальний обсяг вітрової енер­гії, яку реально можна використовувати в Україні, може дати за рік, за різними оцінками 300-600 млрд. кВт.-год. Використання енергії вітру для отримання електроенергії відноситься до розряду використання невичерпних енергоресурсів Землі. В практичній діяльності енергію вітру люди використовували з давніх часів.

Становленню вітроенергетики в різних країнах сприяла енерге­тична криза, скорочення запасів традиційних паливно-енергетичних ресурсів, значне підвищення цін на паливо. У США, Німеччині, Ве­ликобританії, Данії, Китаї, Японії та інших країнах прийняті націо­нальні програми розвитку вітроенергетики. Для виконання зазначених програм передбачено ряд економічних заходів, спрямованих на підви­щення заінтересованості споживачів у впровадженні вітроенергетики: пільгові кредити і тарифи для виробників вітрових агрегатів, прямі до­тації на виробництво і придбання таких установок тощо.

Становлення вітроенергетики в Україні розпочалося в 1991 р-В 1996 р. було прийнято програму будівництва вітрових електростан­цій, згідно з якою передбачено встановлення близько 50 вітрових елек­тростанцій (ВЕС) загальною потужністю 1990 МВт. Розвиток вітро­енергетики здійснюється в результаті спорудження великих ВЕС та малих окремих агрегатів для автономних споживачів.

В Україні існують промислові вітрові електростанції, які споруд­жені на основі серійного обладнання, що випускається на вітчизняних

168


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

заводах. До таких об'єктів слід віднести Донузлавську ВЕС в Криму потужністю 5,3 МВт та експериментальні Акшанська, Чорноморська, Лакська, Євпаторійська ВЕС. У Миколаївській області працює Адже-гільська ВЕС, в Херсонській — Асканійська ВЕС, в Донецькій — Но-воазовська ВЕС, на Львівщині — Трускавецька ВЕС.

Масштабний розвиток вітроенергетики може сприяти негативний екологічний вплив на людей, що мешкають на великих територіях, якщо спорудження ВЕС чи окремих установок для автономного об'єктів здійснювати без попереднього аналізу. Для цього потрібно: уточнити вітровий потенціал в окремих регіонах, де заплановано будівництво окремих вітроагрегатів чи ВЕС; вивчити коло можливих споживачів і на цій основі визначити клас та кількість вітроустановок; врахувати екологічну ситуацію в даній місцевості, здійснити пошук шляхів змен­шення негативного впливу експлуатації вітроустановок на навколишнє природне середовище та здоров'я населення; розглянути можливості зменшення вартості спорудження великих ВЕС чи окремих вітроагре­гатів, забезпечивши їх серійне виробництво. Собівартість електроенер­гії, виробленої вітровими електростанціями, як свідчить досвід інших країн, перебуває на одному рівні із собівартістю продукції теплових та атомних станцій. У структурі витрат відсутні витрати на паливну сировину, приблизно 70% витрат становить амортизація. Порівняно низька собівартість електроенергії ВЕС підвищеної потужності доз­воляє окупити будівництво електростанцій приблизно за 5 років, що значно нижче у порівнянні з аналогічними показниками для теплових та гідроелектростанцій.

Створення вітрових електростанцій відноситься до нового напря­му сучасної енергетики. Вітрові електростанції дають позитивний ре­зультат при їх використанні на відкритих рівнинних територіях особ­ливо для забезпечення роботи підприємств, на яких можливі техноло-пчні перерви у виробництві. Вітрові установки потужністю до 100 кВт Доцільно використовувати на територіях, де середньорічна швидкість РУ перевищує 6 м/сек., а доставляти інші паливно-енергетичні ре­сурси складно через значну віддаленість та недоступність місцевості ДЛя наземного та водного транспорту.

169



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Перший досвід експлуатації вітрових електростанцій свідчить про те, що для підвищення ефективності використання енергії вітру і збільшення вироблення електроенергії необхідно вдосконалити тех­нічні якості агрегатів. Важливе значення має підвищення потужності вітротурбін, заміна вітротурбіни потужністю 100-110 кВт на вітротур-біни потужністю 500-600 кВт.

До нетрадиційних джерел електроенергії відносять використання сонячної енергії, яка є постійним та важливішим елементом енергетич­ного балансу. Для отримання електроенергії, використовуючи енергію сонця, створюють сонячні електростанції. Складовою частиною таких електростанцій є система увігнутих дзеркал-рефлекторів, які автома­тично обертаються слідом за Сонцем, перетворюють сконцентрований потік енергії в електричну.

Будівництво сонячних електростанцій можливе з врахуванням географічного положення тої чи іншої території, кліматичних особли­востей. Для використання сонячної енергії придатні території Степово­го регіону та Криму. Перші досліди в Україні проводяться, хоча вони не увінчалися практичною ефективністю.

Біопаливо також відносять до важливого резерву поповнення енергоресурсів. Біопаливо одержують з насіння олійних рослин, таких, як соняшник, рапс, кукурудза та деяких інших. Цей нетрадиційний вид палива, будучи екологічно чистим продуктом, під час згоряння майже не викидає в атмосферу шкідливих газів.

До використання біопалива звернулись такі європейські країни, як Австрія, Німеччина, Франція.

Для виробництва біопалива необхідно забезпечити високі вро­жаї олійних культур за рахунок раціонального використання природ-нокліматичних умов окремих територій, якісний посівний матеріал, що має високу олійність, впровадження прогресивних агротехніч­них заходів.

Значними можливостями для отримання високих врожаїв та знач­ного валового збору соняшника, кукурудзи володіють області, шо вхо­дять до складу Степового регіону. Це може стати основою для широко­масштабного виробництва біопалива та його використання.

170

£2*

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Основа використання альтернативних джерел енергії закладена в загальнодержавних програмах економічного розвитку, основними за­садами яких передбачається:

  • нарощування обсягів виробництва та споживання енергії, вироб­леної з альтернативних джерел, з метою економного витрачання традиційних паливно-енергетичних ресурсів та зменшення залеж­ності України від їх імпорту;

  • реструктуризація виробництва з метою створення умов для збільшен­ня споживання частки енергії, виробленої із альтернативних джерел;

  • додержання екологічної безпеки за рахунок зменшення негативно­го впливу на стан довкілля при створенні та експлуатації об'єктів альтернативної енергетики, а також при передачі, транспортуван­ні, постачанні, зберіганні та споживанні енергії, виробленої з аль­тернативних джерел;

  • додержання безпеки для здоров'я людини на об'єктах альтерна­тивної енергетики на всіх етапах виробництва, сортуванні, поста­чанні та споживанні енергії, виробленої з альтернативних джерел;

  • науково-технічне забезпечення розвитку альтернативної енергетики, впровадження науково-технічних досягнень у цій сфері, підготовка відповідних фахівців у вищих та середніх навчальних закладах;

  • залучення вітчизняних та іноземних інвестицій і підтримка під­приємництва, в тому числі шляхом розробки і здійснення загально­державних і місцевих програм розвитку альтернативної енергетики. Організаційне забезпечення діяльності у сфері альтернативних

Джерел енергії передбачає надання органам виконавчої влади в уста­новленому законодавством порядку:

дозволів на виробництво електричної, теплової та механічної енергії з альтернативних джерел та її передачу і постачання; дозволів на виробництво геотермальної енергії; на розміщення об­ладнання, яке використовує сонячне випромінювання, вітер, хвилі морського прибою, для створення об'єктів альтернативної енерге­тики; на будівництво або відновлення об'єктів гідроенергетики на малих річках; на створення мереж для транспортування до спожи­вачів енергії, виробленої з альтернативних джерел.

171



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Економічне забезпечення діяльності у сфері альтернативних дже­рел енергії включає:

  • створення сприятливих економічних умов для спорудження об'єктів альтернативної енергетики;

  • визначення джерел і напрямів фінансування заходів у сфері аль­тернативних джерел енергії;

  • застосування економічних важелів і стимулів з метою розширення використання альтернативних джерел енергії. Енергозбереження

В умовах гострого дефіциту газу на перший план виходить питання енергозбереження, ефективного використання нафти, газу. Для скоро­чення технологічних витрат газу передбачається комплекс енергозбері­гаючих заходів під час транспортування та видобування нафти і газу. Планується замінити зношені газоперекачувальні агрегати, запровадити енергоустановки, котрі спроможні використовувати низьконапірні гази. Значні зрушення будуть здійснені в напрямку зменшення витрат при­родного газу в побутових умовах, завдяки заміни застарілих, з низьким коефіцієнтом корисної дії, побутових опалювальних котлів на нові.

До питань ефективного використання нафти, газу та енергозбере­ження необхідно залучити органи влади, керівників підприємств усіх галузей економіки, населення країни.

Виготовлення якісної вітчизняної техніки для забезпечення локаль­них систем теплопостачання, опалювання на часі. Така техніка має кон­курувати з технікою імпортного виробництва, завойовувати українсь­кого споживача. Розвиток виробництва опалювального обладнання для локальних систем теплопостачання нині відбувається за рахунок роз­ширення модельного ряду, появи нових виробів, збільшення кількості газифікованих районів, а також розвитку індивідуального будівництва.

Ринок опалювального обладнання України в модельному ряду 100-3000 кВт представлений здебільшого класичними газовими котлами з ККД = 92%. До техніки вищого класу належать конденсаційні котли.

Незважаючи на наявність вітчизняного опалювального обладнан­ня підприємства часто використовують більш ефективне але значно дороге іноземне устаткування.

172


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Фахівці науково-виробничого об'єднання «Екотерм» (м. Київ) розробили та налагодили серійний випуск у ВАТ «ЧеЗаРе» нові висо­коефективні енергозберігаючі типи опалювального конденсаційного обладнання — водонагрівачі контактно-поверхневого типу (теплопро­дуктивністю від 98 кВт до 3000 кВт з ККД не нижче 98 %). Контактно-поверхневі водонагрівачі працюють на газовому паливі низького і се­реднього тиску, а також рідкому паливі (пічне паливо, дизельне, відпра­цьовані мастила). їх установка в локальних системах теплопостачання дає можливість зменшити температуру вихідних газів практично до температури зворотної мережної води і за рахунок цього значно підви­щувати ККД апарата. При цьому відбувається значна економія газу. Досягається значний економічний ефект, враховуючи, що собівартість виробництва теплової енергії контактно-поверхневими водонагрівача­ми в локальних котельнях утричі нижча порівняно з централізованою системою теплопостачання. Контактно-поверхневі водонагрівачі при­значені для автономного децентралізованого опалення і гарячого водо­постачання (через поверхневий теплообмінник) промислових об'єктів та житлових будинків з максимальною температурою теплоносія 85-87 градусів. Мають значні переваги в експлуатації, покращенні еколо­гічні показники, що дозволяє використовувати їх поблизу житлових та громадських будівель, також як мобільні котельні.

Для забезпечення стабільного розвитку системи відносин між суб'єктами сфери теплопостачання необхідно вдосконалювати управ­ління цим процесом на основі впровадження методів планування, еко­номічного стимулювання та контролю за використання теплової енер­гії. Враховуючи наявність значної кількості фізичних та юридичних осіб різних форм власності, які здійснюють виробництво, транспор­тування та постачання теплової енергії споживачам важливе значення набуває розроблення та реалізація схем теплопостачання міст та інших населених пунктів України, строк дії яких має бути не менше 5-7 років на основі оптимального поєднання централізованих та децентралізова­них систем теплопостачання.

В процесі розроблення та реалізації таких схем має бути обґрун­товано використання нетрадиційних і поновлюваних джерел енергії,

173



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

у тому числі енергії сонця, вітру, біогазу, геотермальних вод, відходів виробництва.

Складовою частиною має стати впровадження високоефективно­го теплоенергетичного обладнання і матеріалів у новостворюваних та діючих системах теплопостачання, зокрема, котлів з підвищеним ко­ефіцієнтом корисної дії, утилізаторів тепла вихідних газів, малогаба­ритних теплообмінних апаратів, приладів диспетчерського контролю та управління технологічними процесами.

Впровадження нової техніки та технології теплопостачання, нових матеріалів, видів антикорозійних покриттів та засобів електрохімічно­го захисту буде сприяти зниженню затрат при транспортуванні тепло­вої енергії, що визначає рівень тарифів за теплопостачання. Тарифи на постачання теплової енергії повинні забезпечувати відшкодування всіх економічно обґрунтованих витрат на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії.

Забезпечення надійності теплопостачання як одного з необхід­них елементів безпеки людини; створення механізмів функціонуван­ня ефективного ринку теплової енергії; зменшення шкідливого впливу на довкілля; створення умов для залучення інвестицій у розвиток та технічне оновлення систем теплопостачання, — першочергові зав­дання, виконання яких забезпечують загальнодержавні та місцеві ор­гани влади. Результати організації постачання тепла підприємствам, організаціям, населенню залежать від виконання органами місцевого самоврядування конкретних повноважень. До основних повноважень належать:

  • затвердження місцевих програм розвитку системи теплопостачан­ня, участь у розробці та впровадженні відповідних державних і регіональних програм;

  • затвердження з урахуванням вимог законодавства проектів місто­будівних програм, генеральних планів забудови населених пунк­тів, схем теплопостачання;

  • погодження на розміщення в межах відповідної адміністративної території нових або реконструкцію діючих об'єктів теплопоста­чання, сприяння подальшому розвитку системи теплопостачання:

174


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

ф встановлення для відповідної територіальної громади тарифів на теплову енергію, які надаються підприємствами та організаціями комунальної підприємствами та організаціями комунальної влас­ності, крім тарифів на теплову енергію, що виробляється на уста­новках комбінованого виробництва теплової і електричної енер­гії; здійснення контролю за забезпеченням споживачів тепловою енергією відповідно до нормативних вимог.

4.5. Гірничо-металургійний комплекс

Гірничо-металургійний комплекс розглядають як базову галузь народного господарства, що забезпечує потреби всіх галузей економі­ки України в металопродукції як основного конструкційного матеріа­лу. Основною сировинною ланкою комплексу становлять підприємс­тва гірничовидобувної галузі, що забезпечують видобуток, збагачення та агломерування залізних, марганцевих і хромітових руд. На цій базі забезпечується робота підприємств переробних галузей, які зайняті виробництвом чавуну, сталі та прокату, феросплавів, повторним вико­ристанням металевої сировини, коксуванням вугілля, виробництвом вогнетривів та допоміжних матеріалів для них (флюсових вапняків тощо). Провідна роль у цьому комплексі належить металургійній пере­робці за схемою: чавун — сталь — прокат.

Таким чином, гірничо-металургійний комплекс являє собою бага-товекторне виробництво надзвичайної складності, до якого входять: • гірничорудна промисловість, що забезпечує погреби металургій­них підприємств в сировині, одночасно забезпечує постачання

продукції на експорт;

марганцеворудна промисловість;

феросплавне виробництво;

коксохімічне виробництво;

виробництво флюсів;

вогнетривке виробництво;

аглодоменне виробництво;

сталеплавильне виробництво;

175



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

  • прокатне виробництво;

  • трубне виробництво;

  • метизне виробництво;

  • кольорова металургія. Розташування переробних підприємств на території України зале­жить від багатьох природних та економічних факторів, особлива роль в складі яких належить наявність сировини і палива. Основними те­риторіями видобутку залізних руд стали родовища Криворізько-Кре-менчуцького та Білозерсько-Конкського залізорудних басейнів, де руда розробляється як підземним, так і відкритим (кар'єрним) способом. Важливе місце у виробничій структурі залізо видобувної промисло­вості України посідають гірничо-збагачувальні комбінати (ГЗК), на яких видобуті залізисті кварцити збагачуються і перетворюються на концентрат з вмістом чистого заліза до 62-65 %. На Криворіжжі спочат­ку був споруджений Південний ГЗК з відкритим видобутком заліза, а пізніше — Новокриворізький, Центральний, Північний та Інгулецькиіі ГЗК. Крім того, на інших територіях були введені в дію Дніпровський та Полтавський ГЗК поблизу Кременчука, Запорізький ГЗК — у Бі-лозерському залізорудному районі, Комиш-Бурунський ГЗК — на базі Керченського родовища.

Основною територією видобутку марганцевих руд виступає Ні­копольський марганцеворудний басейн. В Нікопольському басейні та на його продовженні Великогокмацькому родовищі марганцевих руд видобуваються значні обсяги руди, в тому числі до 75% відкритим спо­собом, що являють собою сировинну складову марганцеворудної про­мисловості України.

Поєднання видобутку залізних та марганцевих руд та коксохіміч­ного виробництва дає змогу налагодити виробництво чавуну, сталі, прокату, труб, продукцію кольорової металургії.

Формування гірничо-металургійного комплексу відбувається в складних умовах трансформації економічних відносин, визначення реальних потреб продукції підприємств для забезпечення внутріш­ніх потреб України та експортних потреб. Протягом останніх 15 років рівень виробництва основних видів металопродукції був зменшений

176


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

в два рази. Виробництво сталі та видів прокату забезпечувалось, голо­вним чином, з врахуванням потреб їх споживання в Україні.

Чорна та кольорова металургія має недосконалу галузеву та тех­нологічну структуру, наявне старіння основних виробничих фондів, низьку ефективність використання паливно-енергетичних ресурсів. Обладнання та технологія виробництва, які були введені в експлуата­цію в 70-80-х роках минулого століття, фізично та морально застарілі, що стримує випуск конкурентоспроможної продукції, призводить до аварій на виробництві.

Стан основних виробничих фондів гірничодобувних підприємств оцінюється як незадовільний, їх спрацювання становить 70%. В екс­плуатації знаходиться частина устаткування ЗТ терміном служби, що перевищує нормативний.

Обмеженість у фінансуванні гірничорудного виробництва нега­тивно вплинула на формування сировинної бази підприємства, зба­гачення рудою підприємств. Обмежені обсяги розкривних робіт на підприємствах з відкритим способом розробки, що створює труднощі в нарощуванні обсягів видобутку руди у кар'єрах, на відкритих гірни­чих роботах. Із-за відсутності фінансування не виконуються в повному обсязі гірничопідготовчі роботи на підприємствах з підземним спосо­бом розробки родовищ, погіршуються гірничо-геологічні умови видо­бутку руди, не здійснюється підготовка до експлуатації нових горизон­тів і в шахтах, і в кар'єрах.

Експлуатація підприємств чорної металургії приводить до усклад­нення економічної обстановки у великих промислових центрах.

Не вдосконалюється економічні методи стимулювання розвитку гірничо-металургійного комплексу. Протягом тривалого часу не впровад­жуються спеціальні пільги щодо фінансування розвитку галузі. Підпри­ємства перебувають в єдиній державній системі оподаткування, виплачу­ють усі види податків до державного бюджету, не заощаджуючи коштів, необхідних для забезпечення модернізації виробництва та розвитку.

Гірничо-металургійний комплекс має добрі перспективи для роз­витку, використовуючи власну сировинну базу, високий рівень науково-технічного потенціалу, що може забезпечити передовий технологічний

177



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

рівень. Підприємства гірничо-металургійного комплексу можуть стати головним експортером значного обсягу металопродукції.

Для ефективного використання переваг та особливостей розвит­ку в складі економіки України на часі впровадження докорінних змін в організації та економічному стимулюванні роботи підприємств гір­ничо-металургійного комплексу. Важливого значення набуває прогно­зування змін сортаменту металопрокату. Підприємства гірничо-мета­лургійного комплексу виплавляють обсяг металу значно більший, ніж необхідно для забезпечення роботи в різних галузях економіки, однак не виробляють всієї номенклатури прокату. Профільний і розмірний сортамент має бути розширений і уніфікований, включати нові види металопродукції. У сортопрокатному виробництві необхідним є ви­робництво нових профілів для залізничного транспорту, будівництва, машинобудування тощо. Важливим є збільшення обсягів виробництва листа в зальному обсязі металопрокату, а також частка холоднопрокат­ного листа.

Перебудова в роботі буде сприяти збільшенню виробництва водо­газопровідних труб, труб з цинковим, полімерним, алюміній-полімер-ним покриттям, емальованих труб. Передбачається випуск високоміц­них насоснокомиресорних, обсадних і бурильних труб.

Сортамент метизного виробництва складається із таких видів виробів: високоміцні кріпильні деталі для авіа-, автомобіле-, і транс­портного машинобудування; кріплення з покриттям; канати; сітки та метизні вироби тощо.

Перебудову виробничої та економічної діяльності підприємств чорної та кольорової металургії необхідно здійснювати з врахуванням світового досвіду, сутність якого полягає в наступному. До першочер­гових завдань належить ліквідація зайвих металургійних потужностей; проведення широкомасштабної модернізації та реконструкції вироб­ництва; розширення номенклатури виробництва продукції. Світовий розвиток чорної та кольорової металургії формується під впливом напряму, що характеризує зниження питомого метало споживання за рахунок випуску та використання металопродукції підвищеної якості, замість переважного нарощування абсолютних обсягів виробництва.

178


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Для відновлення основних виробничих фондів до загальноприй­нятого у світовій практиці рівня потрібні значні обсяги інвестицій для забезпечення підтримки виробничих потужностей на високому рівні, поновлення основних виробничих фондів. Щорічний обсяг капіталь­них вкладень, за оцінками фахівців, мас дорівнювати 20-25% середньо­річної вартості товарної продукції.

Для покращення діяльності підприємств гірничо-металургійного комплексу необхідно здійснити:

  • оптимізацію виробничих потужностей підгалузей та підприємств відповідно до кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків шляхом вилучення надлишкових потужностей, морально і фізич­но застарілих агрегатів;

  • розробку та реалізацію інноваційних проектів розвитку техноло­гій, створення нового високоефективного обладнання, що забез­печує виробництво конкурентоспроможної за якістю та цінами продукції;

  • економічні, технологічні та організаційні заходи, щодо мінімізації витрат на виробництво та забезпечення рентабельної роботи під­приємств.

4.6. Машинобудування, хімічна та деревообробна галузі енономіки

Машинобудування

Машинобудування відноситься до провідних галузей промисло­вості. На машинобудівельних підприємствах створюються засоби праці Для підприємств інших галузей економіки, використовуючи досягнення наукових досліджень, передовий вітчизняний досвід та досвід розви­нутих країн. Діяльність цих підприємств спрямована на виготовлення машин і обладнання, що забезпечують загальне зростання обсягів ви­робництва та продуктивності праці, зниження собівартості продукції.

Ефективність роботи підприємств машинобудівельної галузі улежить від сукупності організаційно-економічних та соціальних факторів. Серед них — спеціалізація та кооперування виробництва,

179



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

їх розміщення на території окремих регіонів, впровадження у вироб­ництво нових типів машин та устаткування, вдосконалення галузевої структури, наявність кваліфікованих кадрів. На роботу підприємств впливають визначені державою умови для економічної самостійності в комерційній діяльності тощо.

Важливе значення має територіальне розташування підприємств машинобудування, використовуючи позитивні умови для роботи підпри­ємств на території окремих регіонів, окремих міст, враховуючи забезпе­ченість підприємств кваліфікованими кадрами, паливно-енергетични­ми ресурсами, можливостями для надійного та ефективного обслугову­вання тощо. У зв'язку з цим значна увага приділяється впровадженням спеціалізації та кооперування виробництва у машинобудуванні.

Спеціалізація виробництва передбачає концентрацію випуску конструктивно і технологічно подібних виробів, а також концентрацію на окремих підприємствах. Вона сприяє зростанню продуктивності праці за рахунок використання спеціалізованого високопродуктивного обладнання, раціональних технологічних процесів та організації праці.

Галузева (иопредметна) спеціалізація передбачає зосередження виробництва конструктивно схожих машин та обладнання на окремих підприємствах. Відповідно галузевої спеціалізації виділяють підпри­ємства важкого машинобудування, суднобудування, сільськогоспо­дарське машинобудування, верстатобудування, приладобудування, авіа- та ракетобудування, електронної промисловості тощо.

Позитивні результати діяльності підприємств галузевої (попред-метної) спеціалізації залежить в значній мірі від наявності подетальної (вузлової) спеціалізації. Подетальна спеціалізація означає зосереджен­ня на окремих підприємствах виробництва обмеженої кількості дета­лей, вузлів, агрегатів для їх подальшого використання на по предметно спеціалізованих підприємствах. До такого виду спеціалізації відносять підшипникові заводи, заводи автомобільних двигунів тощо.

Підприємства важкого машинобудування забезпечують вироб­ництво металургійного, гірничого, підйомно-транспортного облад­нання, енергетичних блоків, а також іншої металомісткої та великога­баритної продукції. У цій галузі створюються підприємства повного

180


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

циклу з випуску продукції невеликими партіями, серіями або індивіду­ального призначення.

Розташовані в межах основних металургійних баз, а також на тери­торіях, де існують основні споживачі продукції. Потужні підприємства важкого машинобудування функціонують в Краматорську, Донецьку, Горлівці, Харкові, Луганську (Донбаський регіон), Дніпропетровську, Кривому Розі (Степовий регіон).

Авіаційна промисловість представлена підприємствами, які роз­ташовані в Києві, Харкові, Дніпропетровську. Продукцією цих підпри­ємств є авіаційні лайнери, в яких сконцентровано втілення досягнень науково-технічного прогресу, відповідають високому рівню за техніко-економічними характеристиками. Особливістю діяльності авіаційних підприємств є те, що тут є поєднання наукових досліджень з їх прак­тичним використанням. Для забезпечення роботи підприємств сфор­мовані складні коопераційні зв'язки з підприємствами інших галузей економіки. В ринкових умовах необхідний державний вплив для збере­ження сформованих інтеграційних процесів.

Продукція авіаційних підприємств використовується в Україні та інших країнах.

Автомобілебудування зосереджено, головним чином, в Кремен­чуці. Запоріжжі, Львові. Крім того, існують спільні підприємства, які здійснюють складання вантажних і легкових автомобілів із комплекту­ючих частин інших автозаводів, головним чином, зарубіжних.

Підприємства автомобілебудування мають значний науково-тех­нічний, кадровий та економічний потенціал. їх виробнича діяльність визначається пошуком оптимальних співвідношень між особистими інтересами та інтересами на українському ринку іноземних компаній, Що транспортують в Україну свою продукцію. Розвиток автомобілебу­дування здійснюється в умовах розподілу сфер впливу на виробництво та реалізацію на ринку продукції в умовах запеклої конкурентної бо­ротьби вітчизняних підприємств із виробниками автомобілів у США, Японії, Німеччини, Франції, Італії, Китаю тощо.

Для розвитку виробництва автомобілів, створення сприятливих Умов для успішної конкуренції необхідно визначити обґрунтовану

181


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

державну політику стосовно формування технологічних, кадрових, фі­нансових переваг, для обгрунтування механізму захисту вітчизняного ринку. На часі залучення в Україну великих автомобільних зарубіжних компаній як довгострокових інвесторів.

Транспортне машинобудування зосереджено на виробництві тяг­лових засобів залізничного транспорту (тепловозів, електровозів), паса­жирських та вантажних вагонів, рухомого складу міського електрично­го транспорту. Основними центрами локомотивобудування є Луганськ і Харків. Кременчук та Дніпродзержинськ стали основними центрами сучасного виробництва вагонів. Крупні вагонобудівні підприємства пра­цюють в Маріуполі та Стаханові. Виробництво вагонів налагоджено на деяких вагоноремонтних заводах, виробництво рухомого складу місько­го електричного транспорту — в Києві, Луганську, Дніпропетровську.

Суднобудування визначається як одна із провідних галузей на­родного господарства, являє собою багагоирофільний комплекс, шо об'єднує діяльність підприємств, що здійснюють безпосереднє будів­ництво суден, а також підприємств суднового машинобудування, морського приладобудування, науково-дослідних установ та конструк­торських бюро.

Будівництво суден пов'язано із залученням великої кількості під­приємств інших галузей враховуючи, що для цього необхідний метал, дерево, хімічні матеріали, прибори тощо. Технологічний цикл будів­ництва характеризується складність та значною тривалістю. Тривалість будівництва судна — 1,5-2 роки.

Підприємства морського та річкового суднобудування розташо­вані в таких містах: Києві, Миколаєві, Херсоні, Керчі; підприємства судноремонту — в Одесі, Іллічівську, Херсоні, Севастополі.

Сільськогосподарське машинобудування — сукупність про­мислових підприємств, що виготовляють машини, призначені для сільськогосподарських потреб. Підприємства сільськогосподарського машинобудування розташовані в Львові, Харкові, Кіровограді, Дніп­ропетровську, Одесі, Луганську. Підприємства випускають трактори, комбайни, жатки, сіялки, косарки, устаткування для тваринництва, машини для боротьби з шкідниками і хворобами рослин, збиральні та

182


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

дощувальні машини тощо. Всі ці машини орієнтовані на їх використан­ня у сільськогосподарському виробництві.

Користується попитом продукція Харківського тракторного заво­ду. Кіровоградського заводу тракторних сівалок, Дніпропетровського бурякокомбайнового заводу тощо. Останнім часом ведуться роботи по налагоджуванню виробництва вітчизняних зернозбиральних комбай­нів. Експериментальні зразки нових типів комбайнів, що виготовлені в Кіровограді та Херсоні, показали позитивні результати. Польові вип­робування засвідчили, що, результати експлуатації виготовлених ком­байнів відповідають рівню кращих зарубіжних машин такого типу.

Діяльність підприємств сільськогосподарського машинобудуван­ня зосереджена на пошуку резервів для організації випуску нових еко­номічних моделей сільськогосподарських машин з метою їх реалізації на внутрішньому ринку.

Верстатобудування — галузь, продукція якої за призначенням наближається до важкого машинобудування. Підприємства виготовля­ють базове устаткування для машинобудівних та металообробних під­приємств. Це токарні автомати та напівавтомати, токарно-револьверні, радіально-свердлильні, алмазо-розточувальні, металорізальні верстати тощо. Підприємства верстатобудування розташовані головним чином поблизу металургійних баз Степового (Дніпропетровськ, Запоріжжя) та Донбаського (Харків, Краматорськ, Луганськ) регіонів, а також в містах, де сконцентровані кваліфіковані кадри (Київ, Одеса, Львів, Жи­томир та ін.)

Підприємства електротехнічної промисловості здійснюють розробку та виготовлення машин, апаратів та інших виробів, призначе­них для виробництва, передавання і споживання електроенергії. Під­приємства галузі створюють матеріально-технічну базу для електрифі­кації країни, для забезпечення механізації та автоматизації виробничих процесів на підприємствах інших галузей економіки.

На підприємствах виготовляють електромашини, силові транс­форматори, акумулятори, електрозварювальну апаратуру тощо.

Підприємства електротехнічної промисловості розміщені голо­вним чином в містах, де зосереджені кваліфіковані кадри, працюють

183


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

наукові та освітні установи. Серед найбільших вузлів електротехніч­ного машинобудування — Харків, Донецьк, Луганськ (донбаський ре­гіон), Дніпропетровськ, Запоріжжя (Степовий регіон), м. Київ. Част­ково підприємства електротехнічної промисловості також розміщені в середніх та малих містах поза межами обласних центрів.

Електронна промисловість — наймолодша галузь машино­будування. Продукцією підприємств електронної промисловості є комп'ютери, телевізори, кінескопи, магнітофони, радіоприймачі та інші вироби, які використовуються у всіх галузях економічної діяль­ності, населенням. Важливе значення має застосування продукції га­лузі в машинобудуванні, агропромисловому комплексі, на транспорті, в будівництві, в системах управління.

Підприємства електронної промисловості розміщені в містах, де сконцентровані висококваліфіковані спеціалісти. Незначна матеріа­лоємність та можливості для компактного розташування підприємства сприяли розміщенню підприємств галузі не тільки в Києві, Дніпропет­ровську, Донецьку, але й в інших обласних центрах: Рівному, Львові, Сумах, Сімферополі тощо.

Хімічна промисловість має надзвичайно складну галузеву струк­туру, що охоплює близько двохсот взаємопов'язаних виробництв з вели­кою номенклатурою продукції. Підприємства хімічної промисловості випускають продукцію більш як 100 тис. найменувань, об'єднані у чо­тири великих групи галузей: неорганічна або основна хімія, хімія ор­ганічного синтезу, гірничо-хімічна та фармацевтична промисловість.

На регіональне розміщення підприємств хімічної промисловості впливають такі фактори, як наявність споживачів виготовленої продук­ції, а також паливно-енергетичних, водних та інших ресурсів. На розта­шування хімічної промисловості впливає також технологічний фактор. Якщо виробництво не схильне до внутрішньогалузевого комбінуван­ня і являє собою технологічно самостійні спеціалізації підприємства, воно зосереджується практично на всій території України. Таким є ви­робництво мінеральних добрив, фарб, лаків, переробка пластмас.

Навпаки, якщо комбінування є необхідною умовою функціону­вання підприємств, їхнє розміщення має форму взаємопов'язаних

184


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

виробництв-комплексів. Таким є нафтохімічні комплекси, що вироб­ляють полімерні матеріали та напівфабрикати для їхнього одержання, барвники та неорганічні хімікати.

Виробництву мінеральних добрив належить важлива роль підпри­ємств хімічної промисловості. У структурі виробництва мінеральних добрив переважає випуск азотних добрив, що наближений до цент­рів коксу та переробки природного газу. Азотні добрива виробляють у Дніпродзержинську, Горлівці, Лисичанську, Сіверодонецьку, За­поріжжі, Черкасах, Рівному.

Деревообробна промисловість включає заготівлю, механічну розробку й хімічну переробку деревини. Механічна обробка включає лісопиляння, виробництво фанери, будівельних деталей, стандартних будинків, меблів, деревоволокнистих та деревостружкових плит, сір­ників. До складу деревообробної промисловості входить лісохімія, де переважає хімічна технологія, а також целюлозно-паперова про­мисловість, де поєднується механічна та хімічна технологія.

Деревообробна промисловість України сформувалась під впливом цілої низки факторів. Обмеженість лісових ресурсів помітно впливає на розміри та внутрішньогалузеву структуру деревообробної підгалузі, що посідає провідне місце в межах лісової, деревообробної та целюлозно-па­перової індустрії. На неї припадає більша частина виробників та товарної продукції. Найбільша лісозаготівля розвинута у Закарпатській, Івано-Фран­ківській, Львівській, Чернівецькій, Волинській та Рівненській областях.

Серед деревообробних галузей провідне місце займає меблева промисловість, на яку припадає понад половини товарної продукції. Вона є в усіх великих містах: Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Донецьку, Львові, Мукачеві, Житомирі, Чернігові та ін.

На основі переробки лісу та інших рослинних ресурсів, а також вторинної сировини створена целюлозно-паперова промисловість. Го­ловними центрами целюлозно-паперової промисловості є: Жидачів, Рахів, Херсон, Ізмаїл, Обухів, Корюківка, Малин, Полінка, Великий Бичків, Перечин, Свалява, Коростень тощо.

Целюлозно-паперова промисловість виготовляє більше 150 видів продукції, але не повністю задовольняє потреби держави і населення

185


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

в папері. В Україні не виробляються зовсім або виробляються в недо­статній кількості таких окремих видів паперу, як газетний, офсетний, пергамент та ін.

Легка промисловість — галузь промисловості, до складу якої вхо­дять підприємства, що виготовляють предмети народного споживання: тканина, одяг, взуття тощо. Продукцію легкої промисловості викорис­товують підприємства нафтохімічної промисловості, при виготовленні транспортних засобів: літаків, автомобілів, суден, залізничних вагонів, в інших галузях промислового виробництва.

У складі легкої промисловості виділяють чотири основних на­прями діяльності: текстильна, швейна, шкіряно-хутрова, взуттєва промисловості.

Підприємства легкої промисловості розташовані в усіх обласних центрах та інших містах на території України.

В результаті докорінної трансформації економічних відносин, широкомасштабної приватизації підприємства легкої промисловості опинилися в кризовому стані. Наявність застарілої техніки, відсутність інвестицій, спад виробництва в результаті наявності конкуренції з боку аналогічних закордонних підприємств, які поставляють свою продук­цію за відносно низькими цінами — такі характерні ознаки стану під­приємств легкої промисловості. Покращення економічного стану га­лузі можливе тільки в результаті обґрунтованого державного впливу, застосування ефективних економічних важелів стимулювання.

4.7. Стан та розвиток агропромислового комплексу

Агропромисловий комплекс являє собою складову частину ви­
робничої сфери, об'єднує напрями діяльності, які мають важливе
значення для забезпечення населення продуктами харчування, про­
мисловість — сировиною. і

У структурі сільськогосподарського виробництва — елемента агропромислового комплексу виділяють дві складові: рослинництво і тваринництво. Рослинництво, в свою чергу, об'єднує такі галузі як

186


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

рільництво (за напрямами культур: зернові, технічні, картопля, овочі, баштанні, кормові культури), плодівництво, виноградарство, квітництво, луківництво. Тваринництво об'єднує такі галузі: скотарство, свинарс­тво, вівчарство, козівництво, птахівництво, хутрове звідництво, ставко­ве рибництво, конярство, кролівництво, бджільництво, шовківництво.

Для оцінки стану, вивчення існуючих тенденцій у розвитку сільсь­когосподарського виробництва залучають такі основні показники:

  • кількість діючих сільськогосподарських підприємств, в тому числі за окремими організаційно-правовими формами господарювання;

  • питома вага підприємств сільського господарства за окремими організаційно-правовими формами господарювання в загальній кількості діючих підприємств;

  • загальний обсяг продукції сільського господарства, в тому числі продукції рослинництва та тваринництва;

  • питома вага обсягу продукції сільського господарства (в тому чис­лі продукції рослинництва та тваринництва) підприємств за окре­мими організаційно-правовими формами господарювання;

  • обсяг продукції сільського господарства, що приходиться на одно­го жителя;

  • загальна площа сільськогосподарських угідь, використання цієї площі під окремими культурами, урожайність, валовий збір сіль­ськогосподарських культур;

  • показники, що характеризують результати економічної діяль­ності: доходи, витрати, собівартість продукції, продуктивність праці тощо.

Співвідношення у розвитку окремих галузей сільського господарс­тва постійно змінюються в залежності від змін в організації суспіль­ного виробництва під впливом трансформації державного управління та змін у державній політиці. Незважаючи на еволюційний характер розвитку сільського господарства, ця галузь матеріального виробниц­тва завжди була провідною сферою виробничої діяльності незважаю­чи на суттєві зміни в системі державного управління. Принциповою особливістю сільського господарства є безпосередня залежність його Розвитку від природних умов.

187


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

В період планово-централізованого державного управління зем­лекористування було представлено господарствами державної та ко­лективної формами власності. До складу господарств державної влас­ності входили радгоспи, радгоспи-агрофірми дослідних господарств і станцій, підсобні господарства підприємств та інших сільськогоспо­дарських формувань. Основу державної форми власності становили радгоспи, що утворилися на землях великих землевласників. Очолю­вали радгоспи директори, призначені вищими за підпорядкуванням органами. Виробники сільськогосподарської продукції у радгоспах належали до категорії робітників. Власником землі і майна радгоспу є держава, яка через своїх представників у районних і обласних управ­ліннях сільського господарства, державних об'єднаннях, міністерстві сільського господарства і продовольства України здійснювали управ­ління виробництвом.

До колективної власності належала власність колгоспів, колгос-пів-агрофірм, промислових артілей, селянських спілок та інших колек­тивних господарств. Колективна форма власності виникла на основі об'єднання земель і майна селян в колективні господарства. Керував колгоспом голова правління колгоспу, що вибирався на загальних збо­рах колгоспників. Голова колгоспу залишався розпорядником землі і майна колективного господарства.

Новий етап організації сільськогосподарського виробництва на­ступив з моменту проголошення України незалежною, суверенною державою. В результаті трансформації економічних відносин, зміни форм власності на селі було зруйновано велико товарне виробництво, ліквідовано крупне землекористування. Склалися нові форми власності такі, як колективна, приватна, змішана.

В результаті роздержавлення існуючих державних та колектив­них господарств — держгоспів та колгоспів — виникли нові органі­заційно-правові форми господарювання. Були створені фермерські господарства, господарські товариства, господарства, що засновані на орендних формах використання землі. Самостійного розвитку набуло особисте сільське господарство. Селяни стали власниками землі, ма­ють право вільного вибору форм господарювання. Створення нових

188

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

господарських структур надало можливість поєднати індивідуальні, сімейні та колективні форми організації праці.

Широкого розповсюдження набуло фермерство. Законом України «Про фермерське господарство» (2003 р.) визначено, що фермерське господарство є форма підприємницької діяльності громадян, які вияви­ли бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, зай­матися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на зе­мельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.

Фермерське господарство в системі народного господарства є рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, ко­лективними, орендними та іншими підприємствами. Виробничо-еко­номічні відносини з підприємствами та організаціями будуються на ос­нові договорів. Розрахункові операції проводяться як на безготівковій основі, так і готівкою. Не допускається втручання держави чи інших органів в господарську діяльність фермерського господарства. За де­ржавними органами залишається лише право контролю за діяльністю фермерського господарства.

Право на створення фермерського господарства має кожний дієз­датний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажан­ня та пройшов професійний відбір. Умовою для державної реєстрації фермерського господарства і надання у власність або оренду земельної Ділянки має бути висновок спеціальної комісії місцевого органу влади. Для ведення фермерського господарства передаються у приватну влас­ність або надаються у користування земельні ділянки, розмір яких не по­винен перевищувати 100 гектарів. Порядок надання земельних ділянок встановлений Земельним кодексом України. Фермерське господарство зобов'язане ефективно використовувати землю за цільовим її призна­ченням, підвищувати родючість землі, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не погіршувати екологічну обстановку тощо.

Плата за землю справляється щорічно у вигляді земельного подат­ку або орендної плати, що визначається в залежності від якості і місце­положення земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки земель. аконодавством поширюються пільги для новостворених фермерських господарств — вони звільняються від плати за землю протягом трьох

189


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

років з часу передачі земельної ділянки у їх власність або надання у користування.

Крім землі у власності осіб, які ведуть фермерське господарство знаходяться жилі будинки, предмети домашнього господарства, худо­ба, птиця, посіви та посадки сільськогосподарських культур, засоби ви­робництва, вироблена продукція і доходи від її реалізації, кошти, акції. Фермерське господарство діє в умовах самоокупності, самостійно виз­начає напрямки своєї діяльності, організує виробництво сільськогоспо­дарської продукції, її переробку та реалізацію. Має право на добровіль­них засадах укладати з підприємствами, які здійснюють заготівлю і переробку сільськогосподарської продукції, договори на продаж своєї продукції. Обов'язковим зобов'язанням є дотримання діючих норма­тивів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог.

Широкого масштабу набуло використання земель у сільськогос­подарському виробництві на правах оренди. Оренда землі — це засно­ване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Оренда землі оформляється договором, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земель­ну ділянку у володіння і користування на певний строк. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати.

Значення нового змісту набуває особисте селянське господарс­тво, яке не відноситься до такої форми діяльності, як підприємниць­ка. До особистого селянського господарства належить господарська діяльність, яка проводиться фізичною особою індивідуально або осо­бами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають. Метою такої діяльності є задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням особистого майна. Члени особистого селянського господарства здійс­нюють діяльність на свій розсуд і ризик у межах порядку встановлено­го нормативно-правовими умовами господарювання.

190

РОЗДІЛ 4

ВИРОБНИЧА СФЕРА

Для ведення особистого селянського господарства використову­ють земельні ділянки розміром 2 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду. Розмір земельної ділянки особистого селянсь­кого господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю). Для ведення особистого селянсь­кого господарства використовують майно. Це жилі будинки, госпо­дарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби. До власності членів селянського гос­подарства належать сільськогосподарські та свійські тварини і птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки тощо.

Члени особистого селянського господарства мають право: само­стійно господарювати на землі, укладати угоди, реалізовувати надлиш­ки виробленої продукції, самостійно здійснювати матеріально-технічне забезпечення власного виробництва, відкривати рахунки в установах банків та отримувати кредити, надавати послуги з використанням май­на особистого селянського господарства, отримувати трудову пенсію, брати участь в конкурсах, об'єднаннях.

Характеристика процесу роздержавлення та створення у сус­пільному господарстві підприємств різних організаційно-правових форм господарювання розкривається з використанням даних, наве­дених в табл. 4.4.

В результаті трансформації сільськогосподарського виробниц­тва в Україні найбільшого поширення набула фермерська форма гос­подарювання. У загальній кількості сільськогосподарських підпри­ємств — 72,6% складають фермерські господарства. Найбільша їх кількість створена на території Степового регіону — 84,1 % від загаль­ної кількості сільськогосподарських підприємств, особливо в Одесь­кій (88%), Миколаївській (86%), Дніпропетровській (85%) областях. Значна кількість фермерських господарств функціонує на території Криму — 75,9%о від загальної кількості сільськогосподарських під­приємств, менша їх питома вага в Поліському (53,9 %) та Подільсько-МУ (58,2%) регіонах, особливо в Житомирській (43%), Чернігівській (38 %), Тернопільській (50 %) областях.

191


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Таблиця 4.4

Кількість діючих в 2004 р. сільськогосподарських підприємств за регіонами

Регіони

Показники

Усьо­го

Фер­мерські госпо­дарства

Госпо­дарські това­риства

Дер­жавні підпри­ємства

Підприємс­тва інших форм госпо­дарювання

Поліський

Тис. од.

8,31

4,48

1,83

0,08

1,92

Відсотки

100

53,90

22,10

1,00

23,00

Подільський

Тис. од.

9,87

5,74

2,14

0,08

1,91

Питома вага, %

100

58,20

21,70

0,80

19,30

Степовий

Тис. од.

26,0

21,88

2,17

0,10

1,85

Питома вага,%

100

84,10

8,30

0,40

7,20

Карпатський

Тис. од.

5,20

3,75

0,75

0,05

0,65

Питома вага. %

100

72,10

14,50

0,90

12.50

Донбаський

Тис. од.

6.54

4,67

1,03

0,05

0,78

Питома вага.%

100

71,50

15.80

0,80

11,90

Крим

Тис. од.

2,66

2,02

0,24

0,03

0,37

Питома вага, %

100

75,90

9,20

1,20

13,70

Усього по Україні

Тис. од.

58,58

42,53

8,17

0,40

7,48

Питома вага,%

100

72.60

14

0,70

12,70

На другому місці за кількістю сільськогосподарських підпри­ємств становлять господарські товариства — 14% від загальної кіль­кості підприємств по Україні. Значна їх кількість створена на території Поліського регіону (22,1 %) та Подільського регіону (21,7%), особливо на території Житомирської (28 %), Чернігівської (31 %), Хмельницької (23 %) та Вінницької (26%) областей.

Підприємств державної форми власності залишилося усього 400 одиниць, шо складає 0,7% від загальної кількості сільськогоспо­дарських підприємств.

Узагальнюючі показники, що характеризують стан розвитку сіль­ського господарства в цілому в Україні та на території окремих ре­гіонів — це «загальна вартість сільськогосподарської продукції» та «продукція сільського господарства на одну особу». Загальну вартість

192

Розділ 4

ВИРОБНИЧА СФЕРА

сільськогосподарської продукції визначають як суму обсягу продукції рослинництва і тваринництва, виражених у грошовому вимірі. Гро­шовий вираз продукції сільського господарства відкриває можливості для визначення загальних результатів діяльності підприємств сільсько­го господарства, для оцінки ефективності цієї діяльності на території окремих регіонів, а також в часі, порівнюючи досягнуті результати за певний часовий період.

Обсяги виробництва сільськогосподарської продукції залежать від сукупності природно-географічних, соціально-економічних, полі­тичних та інших факторів. Зміна обсягів виробництва продукції сіль­ського господарства за регіонами протягом п'ятнадцяти років наведена в табл. 4.5, а динаміка цих змін — на рис. 4.4.

Таблиця 4.5

Виробництво продукції сільського господарства за регіонами

Регіони та області

Загальний об­сяг продукції, млн. грн.

Відно­шення 2004/ 1990,%

Продукція сільського

господарства, тис.грн. на

1 особу за рік

Відно­шення 2004/ 1990,%

1990

2004

1990

2004

Поліський

24983

15210

60,9

2,92

1,92

65,8

Області

Волинська

3152

1976

62,7

2,97

1,86

62,6

Рівненська

2927

1926

65,8

2,50

1,65

66,0

Житомирська

4016

2247

56

2,59

1,64

63,3

Чернігівська

4704

2836

60,3

3,31

2,31

69,8

Сумська

4117

2174

52,8

2,88

1,70

59,0

Київська

6067

4051

66,8

3,13

2,24

71,6

Подільський

24762

15108

61,0

3,13

2,07

66,1

Області

Тернопільська

3488

1946

55.8

2,98

1,72

57,7

Хмельницька

4501

2807

62,4

2,94

1,99

67,7

Вінницька

6308

3631

57,6

3,27

2,07

63,3

Черкаська

4782

3276

68,5

3,13

2,36

75,4

Полтавська

5683

3448

60,7

3,23

2,14

66,3

193

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Закінчення табл. 4.5

Регіони та області

Загальний об­сяг продукції, млн. грн.

Відно­шення 2004/ 1990,%

Продукція сільського

господарства, тис. грн. на

1 особу за рік

Відно­шення 2004/ 1990,%

1990

2004

1990

2004

Степовий

26198

17549

67,0

2,11

1,54

73,0

Області

Кіровоградська

4082

2783

68,2

3.29

2,48

75,4

Дніпропетровська

5696

3927

68,9

1,47

1,11

75,5

Одеська

4849

3859

79,6

1,84

1,58

85,9

Миколаївська

3576

2304

64,4

2,69

1,84

68,4

Запорізька

4324

2406

55,6

2,08

1,26

60,6

Херсонська

3671

2270

61,8

2,96

1,96

66,2

Кар

патський

9543

7136

74,8

1,50

1,15

76.7

Області

Закарпатська

1574

1415

89,9

1,26

1,13

89.7

Івано-Франківська

2116

1643

77,6

1,49

1,17

78,5

Львівська

4033

2811

69,7

1,47

1,08

73,5

Чернівецька

1820

1267

69,6

1,94

1,38

71,1

Донбаський

14247

9163

64,3

1,25

0,90

72,0

Області

Харківська

5548

3675

66,2

1,73

1,27

73,4

Донецька

5213

3717

71,3

0,98

0,78

79,6

Луганська

3486

1771

50.8

1,22

0,71

58,2

Крим

4727

2091

44,2

1,92

0,87

45.3

Усього по Україні

104460

66257

63,4

2,02

1,38

68.3

Джерело: [130].

Результати економічних перетворень, заміни на нові рішення існу­ючих організаційно-правових форм господарювання негативно вплину­ли на виробництво продукції у сільському господарстві. Протягом 1990-2004 pp. відмічено значне скорочення як загального обсягу виробництва в цілому по Україні — на 36,6%, так і обсягу продукції на одну особу — на 31,7%. Скорочення обсягів виробництва продукції сільського госпо­дарства відмічено на території всіх регіонів. Так в Поліському регіоні

194


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

загальний обсяг продукції скоротився на 39,1 %, продукції на одну особу — на 34,2% (особливо в Житомирській та Сумській областях), в Подільському регіоні відповідно на 39% та 33,9% (особливо в Тер­нопільській та Вінницькій областях), в Степовому регіоні відповідно на 33% та 27% (особливо в Запорізькій, Миколаївській та Харківській областях), в Карпатському регіоні відповідно на 25,2% та 23,3%» (особ­ливо у Львівській та Чернівецькій областях), в Донбаському регіоні від­повідно на 35,7%о та 28%. В Криму загальний обсяг виробництва сіль­ськогосподарської продукції скоротився більше, як в два рази.

Рис. 4.4

Динаміка обсягів виробництва продукції сільського господарства за регіонами

Наведені статистичні дані дають можливість зробити ще один важ­ливий висновок. Протягом тривалого часу залишаються стабільними тенденції, коли питома вага загального обсягу виробництва продукції

195

Е. А. Зінь РеГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

сільського господарства на території областей Поліського, Подільсько­го та Степового регіону не змінюється і залишається на рівні 72-73 % загального обсягу виробництва продукції по Україні. Значними зали­шаються обсяги виробництва продукції на одну особу в Чернівецькій, Київській областях на Поліссі, В Черкаській та Вінницькій областях Подільського регіону, в Кіровоградській, Миколаївській та Херсонсь­кій областях в Степовому регіоні.

Рослинництво

Рослинництво належить до провідної галузі у сільському госпо­дарстві. Використовуючи землю як засіб виробництва люди досягають позитивних результатів, спрямовуючи свою працю на отримання сіль­ськогосподарської рослинної продукції, яка використовується для за­безпечення харчування людей та розвитку тваринництва. Рослинництво відноситься до сезонних виробництв з чітко вираженою технологічною послідовністю робіт, до складу яких входить обробіток ґрунту, внесен­ня добрив, посів сільськогосподарських культур, догляд за рослинами, збирання врожаю, первинна доробка рослинницької продукції.

До складу показників, що характеризують стан та розвиток рос­линництва як галузі сільськогосподарського виробництва входять такі:

  • розмір посівних площ, які використовують для вирощування ок­ремих видів зернових та технічних культур, картоплі та овоче-баштанних культур, кормових культур;

  • врожайність сільськогосподарських культур;

  • валовий збір сільськогосподарських культур.

На розподіл та використання земельних ресурсів значно впли­вають природно-географічні та соціально-економічні фактори, тому структура використання посівних площ окремих регіонів неоднознач­на (табл. 4.6).

В Україні постійно існує підвищена увага до зернового господарс­тва, враховуючи, що зернові культури становлять основу продоволь­ства для людей, забезпечують кормовий раціон для тварин та птиці-Під зерновими культурами зайнято майже 58% всіх посівних плош, на території окремих регіонів ця цифра змінюється з 46 % в Карпатсь­кому регіоні до 70% — в Криму. Значні посівні площі під зерновими

196


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

знаходяться на території Степового регіону — 5,7 млн. га або 37% від загальної площі під зерновими культурами в Україні, на території Поліського регіону відповідно 2,8 млн. га або 18 %, на території Поділь­ського регіону відповідно 3,5 млн. га або 22%, на території Донбасько­го регіону — 2,2 млн. га або 14,3 %.

Таблиця 4.6

Посівні площі сільськогосподарських культур за регіонами у 2004 р.

Регіони

Показники

Вся посівна площа

У тому числі

Зернові культури

Технічні культури

Картопля

і овоче-

баштанні

культури

Кормові культури

Поліський

млн. га

5,08

2,84

0,40

0,55

1,29

Питома зага,%

100

55,9

7,9

10,8

25,4

Подільський

млн. га

5,96

3,53

0,84

0,49

їло

Питома вага. %

100

59,2

14.1

8,2

18,5

Степовий

млн. га

9,50 1

5,67

2,57

0,46

0,80

Питома вага, %

100

59,7

27,1

4,8

8,4

Карпатський

млн.га

1,41

0,65

0,08

0,28

0,40

Питома вага,%

100

46,1

5,7

19,8

28,4

Донбаський

млн. га

4,0

2,18

0,99

0,28

0,55

Питома вага, %

100

54,5

24,8

7,0

13,7

Крим

млн. га

0,8

0,56

0,08

0,04

0,12

Питома вага,%

100

70,0

10,0

5,0

15,0

Усього UI$_yj<PjjiHi

млн. га

26,75

15,43

4,97

2,11

4,24

Питома вага, %

100

57,7

18,6

7,8

15,9

Валовий збір зернових культур залежить від площі посіву та врожай-

°сті цих культур. На продуктивність зернового господарства відчутно

пливають погодно-кліматичні умови, характер зволоження та тепло-

Забезпечення, які щорічно змінюються, рівень організації агротехніч-

*** робіт, а також загальні умови сільськогосподарського виробництва,

197

Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

економічні умови діяльності підприємств та окремих фермерських гос­подарств. Враховуючи складність впливу вказаних факторів на валовий збір зернових культур щорічно дебатується питання стосовно того, чи вистачить зерна для забезпечення населення харчовими продуктами, для утримання тваринництва, створення державних запасів.

В України протягом тривалого часу був досягнутий значний роз­виток зернового господарства, накопичений практичний досвід, в на­явності сприятливі природнокліматичні умови. У сільському госпо­дарстві працюють досвідчені фахівці, відповідальні за важливу справу, від діяльності яких визначалося забезпечення населення продуктами харчування. Незважаючи на це загальний обсяг виробництва зерна по­чинаючи з 1990 р. щорічно зменшувався і в 2000 р. валовий збір зер­нових культур був менший за досягнутий в 2 рази. Зменшення обсягів виробництва зерна відмічено на території усіх регіонів. На території Степового регіону, наприклад, де зернове господарство відноситься до провідної галузі, обсяги виробництва зерна зменшилися в 2,3 рази в Поліському регіоні — в 1,8 рази. Характерним є те, що в регіонально­му розрізі зміни загального валового збору залишаються однаковими незалежно від диференціації агрокліматичних умов.

Тільки протягом останніх 4-5 років намітилась стабілізація об­сягів валового збору зерна в Україні на рівні 38-42 млн. т. Загальну уяву про існуючі тенденції у зміні обсягів валового збору зерна на території окремих регіонів можна скласти на основі даних наведених в табл. 4.7 та використовуючи залежності, що висвітлені на рис. 4.5.

Основними виробниками зерна в Україні залишаються області, що входять до складу Степового регіону — особливо Кіровоградська, Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська області, де зосереджено ви­робництво озимої пшениці, ячменю та зерна кукурудзи. На території Степового регіону щорічно збирають 35-38% загального обсягу зерно­вих в Україні. Значний ресурсний потенціал зернових також зосередже­ний на території Подільського регіону, де вирощується 24-25 % загаль­нодержавного обсягу зернових, та на території Подільського регіону, де вирощується 17-18% валового збору зерна. Крім пшениці тут зосеред­жено виробництво сірих хлібів, гречки, проса, зернобобових культур.

198

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Таблиця 4.7


Рис. 4.5

Валовий збір зерна за регіонами


Валовий збір зерна за регіонами

Регіони

Валовий збір, млн. т

2004 р. у % до 1990 р.

1990 р.

2004 р.

Поліський

8,9

7,7

86,8

Подільський

12,3

9,9

80,7

Степовий

18,0

15,9

87,9

Карпатський

2,4

1,8

75,7

Донбаський

7,4

5,3

71,6

Крим

2,0

1,2

60,6

Усього по Україні

51,0

41,8

82,0

199


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Нестабільність у виробництві зерна почалась з впровадженням приватизації у сільському господарстві, послабленням ролі державного управління, руйнуванням великих сільськогосподарських виробничих об'єднань, впровадження нових організаційно-правових форм госпо­дарювання, відсутності досвіду роботи в ринкових умовах. Крім того, на зменшення обсягів зернового виробництва негативно впливають фактори організаційно-технологічного та агротехнічного змісту такі, як значні втрати зерна на полях при збиранні недобору зерна в резуль­таті зниження урожайності із-за недостатньої кількості добрив, засобів захисту рослин, втрати при перевезенні та зберіганні зерна тощо.

Від обсягів виробництва зерна залежить робота підприємств, що забезпечують виробництво борошна, у своїй єдності ці два процеси яв­ляють складний агропромисловий комплекс. Зміна обсягів виробниц­тва борошна наведені в табл. 4.8.

Таблиця 4.8

Виробництво борошна за регіонами

Регіони

Виробництво борошна, млн. т

2004 р. у % до 1990 р.

1990 р.

2004 р.

Поліський

1,6

0,5

31,2

Подільський

1,3

0,5

38,5

Степовий

1,5

0,7

46,7

Карпатський

1,2

0,2

16,7

Донбаський

1,3

0,7

53,8

Крим

0,3

0,1

33,3

м. Київ

0,4

0,2

50

Усього по Україні

7,6

2,9

38.2

Негативні процеси, що існують в галузі виробництва зерна, тор­кнулися борошномельної промисловості. Намітилась чітка тенден­ція зменшення обсягів виробництва борошна (табл. 4.8). За період 15 років загальний обсяг виробництва борошна в Україні зменшився з 7,6 млн. т до 2,9 млн. т, тобто в 2,6 рази. Зменшення виробництва

200

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

борошна відмічено на території усіх регіонів. Так, в Поліському регіоні обсяги виробництва борошна зменшилися в 3,2 рази, в Подільському — 2,6 рази, в Степовому — в 2,1 рази, в Карпатському — в 6 разів, в Дон­баському — в 1,9 рази, в Криму — в 3 рази, в м. Києві — в 2 рази.

Важливе значення для забезпечення стабільності у виробництві зерна, борошна та інших продуктів, що залежать від стану зернового господарства, для забезпечення внутрішніх потреб держави у продо­вольчому, насіннєвому та фуражному зерні, нарощування експортних можливостей має створення належних економічних та організаційно-правових умов. У складі заходів важливого значення набуває форму­вання цивілізованого ринку зерна, притаманного ринковій економіці. Умови формування ринку зерна визначені Законом України «Про зерно та ринок зерна в Україні» (2002 p.). Законом визначені суб'єкти ринку зерна. Це:

  • суб'єкти виробництва зерна;

  • суб'єкти зберігання зерна;

  • суб'єкти заставних закупок зерна та проведення інтервенційних операцій;

  • акредитовані біржі;

• інші суб'єкти підприємницької діяльності, які діють на ринку зерна.
Суб'єктами виробництва зерна є власники, орендарі та користува­
чі земельних ділянок, які використовують їх для виробництва зерна.

Суб'єктами зберігання зерна є: зернові склади (елеватори, хлібні бази, хлібоприймальні, борошномельні і комбікормові підприємства) та інші суб'єкти підприємницької діяльності, які беруть участь у про­цесі зберігання зерна. Суб'єкти зберігання зерна відповідно до укладе­них договорів складського зберігання із суб'єктами ринку зерна гаран­тують забезпечення якості та дотримання нормативів природних втрат зерна протягом терміну його зберігання.

Суб'єктами заставних закупок зерна є: сільськогосподарські това­ровиробники, зернові склади, державні агенти та уповноважені із за­безпечення заставних закупок зерна.

Суб'єктами проведення інтервенційних операцій є: сільсько­господарські товаровиробники, зернові склади, Державний агент

20,

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

із проведення інтервенційних операцій, уповноважені із проведення інтервенційних операцій.

Законом визначені основні засади впливу державних органів вла­ди щодо формування ринку зерна. До їх складу входять:

  • надання пріоритетної бюджетної, кредитної та інвестиційної під­тримки суб'єктам заставних закупок зерна та проведення інтер­венційних операцій;

  • забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насін­нєвому, фуражному, технічному зерні та заходів щодо нарощуван­ня його експорту;

  • встановлення мінімально гарантованої ціни на заставлене сільсь­когосподарськими товаровиробниками зерно;

  • гарантування сільськогосподарським товаровиробникам права вільного вибору використання зерна та ціни його реалізації;

  • контроль якості зерна та його зберігання;

  • розвиток мережі обслуговуючих зерновий ринок кооперативних формувань;

  • впровадження сучасних ресурсозберігаючих технологій у вироб­ництві, зберіганні та переробці зерна.

Діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади спрямовується на першочергове залучення інвестицій для розвитку матеріальної бази сільськогосподарських товаровиробників, заготі­вельних та зернопереробних підприємств, підприємств, які виготов­ляють машини, устаткування, обладнання для зернового господарства, на удосконалення інфраструктури ринку зерна.

До технічних культур відносять такі, що використовують у якості сировини для подальшої промислової переробки. До складу технічних культур відносять цукровий буряк, льон, соняшник, сою, рапс, тютюн, коноплю тощо.

Посівні площі технічних культур в Україні складають біля 5 млн. га або 18,6% від загальної посівної площі. Зайнятість посівних площ технічними культурами залежить від виду технічної культури, природнокліматичних умов для її вирощування. Наприклад, значні посівні площі (понад 50%) розташовані на території Степового регіону, особливо в Кіровоградській,

202


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Дніпропетровській та Запорізькій областях, де зосереджено вирощування соняшника. Значна питома вага посівних площ на території Подільського та Поліського регіонів зайняті під вирощуванням цукрового буряка.

В складі технічних культур провідне значення в галузі вітчизня­ного рослинництва набуває вирощування цукрового буряка — буряків­ництво. За площею посівів цієї культури Україна посідає перше місце в світі. В сільськогосподарських підприємствах відпрацьована техно­логія вирощування цієї культури, що забезпечує високу врожайність (300-350 ц/га) та значний валовий збір цукрового буряка. В той же час основні показники продуктивності суттєво залежать від регіонального розташування посівних площ, погодних умов, рівня агротехнічної ор­ганізації і механізації польових робіт.

Традиційно вирощування цукрового буряка зосереджувало­ся на території Подільського регіону, головним чином у Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській, Полтавській областях. Ва­ловий збір цукрового буряка на території Подільського регіону складає 45-50% від загального валового збору в Україні.

На території Поліського регіону також розвинуте буряківництво, валовий збір цукрового буряка коливається в межах 25-30% від за­гального валового збору цукрового буряка в Україні. Значного досвіду у вирощуванні цукрового буряка набуто у Київській, Сумській, Жито­мирській областях.

Валовий збір цукрових буряків на території окремих регіонів на­ведено в табл. 4.9, а загальні тенденції зміни обсягів вирощування цук­рових буряків протягом останніх 15 років наведені на рис. 4.6.

Наведені статистичні дані та виявлені залежності свідчать, що за роз­глянутий період значно (в 2,7 рази) зменшився валовий збір цукрового буряка в цілому по Україні. Відмічена тенденція характерна для кожного регіону. На території Подільського регіону, наприклад, валовий збір цук­рового буряка зменшився в 2,9 рази, на Поліссі — в 2,3 рази, в Степовому регіоні — в 2,7 рази, в Донбаському регіоні — в 2 рази. Зрушення нега­тивного змісту відбулися під впливом значних змін у зв'язку з ліквіда­цією крупних сільськогосподарських підприємств, в яких існував висо­кий рівень організаційного та агротехнічного забезпечення вирощування

203



Є. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

цукрового буряка. Тому стан вирощування цукрового буряка та його пе­реробка, як свідчить набутий досвід, характеризується як кризовий.

Таблиця 4.9

Валовий збір цукрових буряків за регіонами

Регіони

Валовий збір, млн. т

2004 р. у % до 1990 р.

1990 р.

2004 р.

Поліський

11,4

5,0

44,2

Подільський

21,8

7,4

33,8

Степовий

5,2

1,9

37,7

Карпатський

3,2

0,9

26,6

Донбаський 2,8

2,4

52,3 ,

Усього по Україні J 44,3

26,6

37,5




204

Рис. 4.6

Валовий збір цукрових буряків за регіонами


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Процеси вирощування цукрового буряка безпосередньо пов'язані з його переробкою. Тому буряківництво разом із діяль­ністю цукрових заводів створює складний агропромисловий комп­лекс, розглядається в даному випадку як єдине ціле. Виробничий потенціал цукрових заводів в Україні — один із найбільших у світі. Промислові потужності дають змогу щорічно виробляти 5-6 млн. т цукру, причому, на внутрішні потреби країни направляти до 2 млн. т цукру. Цукрові заводи розташовані, головним чином, на території Подільського регіону, потужність яких забезпечує виробництво 44-46% загальнодержавного обсягу виробництва цукру, а також на території Поліського регіону, де виробляється 25-30% загальної кількості цукру.

Стан вирощуванням цукрового буряка негативно вплинув на діяль­ність цукрових заводів, про що свідчать дані, наведені в табл. 4.10.

За період з 1990 р. по 2004 р. обсяги виробництва цукру скоро­тилися в 3,2 рази, вказана тенденція скорочення виробництва цукру характерна для усіх регіонів: на території Подільського регіону об­сяги виробництва зменшились в 3,4 рази, Поліського — в 2,5 рази, Степового — в 3,5 рази, Донбаського — в 2,8 рази. Набуті тенденції у зміні обсягів виробництва цукру на території окремих регіонів наве­дені нарис. 4.7.

Таблиця 4.10

Виробництво цукру за регіонами

Регіони

Вироблено цукру, млн. т

2004 р. у % до 1990 р.

1990 р.

2004 р.

Поліський

1,62

0,64

39,5

і]одільський

3,1

0,92

30,0 ,

.S-теловий

1,1

0,31

28,2

^карпатський

0,56

0,08

14,3

^Донбаський

0,42

0,15

35,7 _j

_^~ього по Україні

6,8

2,10

30,9

205



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Рис. 4.7

виробництво цукру за регіонами

Обсяги виробництва цукру почали інтенсивно зменшуватися по­чинаючи з 1994 р. внаслідок відмови від державного замовлення та ін­тенсивного впровадження приватизаційних процесів. Найбільш рекор­дний спад виробництва цукру був у 2002 p., коли було вироблено лише 1,6 млн. т цукру — найнижчий показник починаючи з 1940 р.

Серед основних причин кризового стану в цукровиробничій галузі є серйозні недоліки під час приватизаційного процесу. Приватизація та пе-репрофілювання цукрових заводів супроводжувалася їх знищенням. Нові власники сподівались на негайне отримання солідних прибутків. Але цук­рові заводи потребують реконструкції, заміни технологічного обладнання. Для забезпечення глибокої переробки потрібно щорічно виділяти значні кошти на удосконалення виробництва. Постійний перепродаж цукрових

206

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

заводів призвів до їх повного занепаду. Широкої практики набуло штучне доведення цукрових заводів до банкрутства. В 2005 р. працювало лише 120 заводів із 160. Решта припинили своє існування. В умовах відсутності державної організаційної та фінансової підтримки налагодити постійно діюче виробництво на цукрових заводах стає неможливим.

Необхідно також враховувати той факт, що цукрові заводи побудо­вані переважно в сільській місцевості і, по суті, є селище утворюючими. Вони фактично утворюють життєву інфраструктуру в сільській місце­вості та в невеликих провінційних містечках. Завдяки їх підтримці со­тні тисяч людей мали можливість для працевлаштування, повноцінно планувати своє життя на перспективу. Сьогодні ж більшість з мешкан­ців цих сіл та міст виїжджають у великі міста, за кордон для фінансо­вого забезпечення власної родини.

Кризовий стан у цукровиробничій галузі набув сталого характеру та без реальної державної підтримки забезпечити відновлення її не­можливо. Стоїть завдання збільшення посівних площ цукрового буря­ка та обсягів власного виробництва цукру, створення економічних умов для запобігання зростання цін реалізації цукру на внутрішніх ринках та ліквідації дефіциту цукру-для внутрішнього споживання, створення умов для відновлення експорту вітчизняного цукру та залучення інвес­тицій в цукрову промисловість.

В складі технічних культур важливе значення набуває вирощуван­ня льону-довгунця — сировини для легкої промисловості. Традиційно виробництво льону концентрувалося в областях Поліського регіону і щорічно обсяги його виробництва складали 100-115 тис. т. Проте по­чинаючи з 1992-1993 pp. обсяги виробництва льону почали інтенсивно скорочуватись і в 2004 р. вони скоротилися в 10 разів. Такий негатив­ний процес з вирощуванням льону пов'язаний із змінами організацій­но-правових умов господарювання, депресивним станом економіки, низьким станом економічної діяльності, відсутністю державної під­тримки важливої галузі сільського господарства. Відсутність льону як провинної бази призвів до занепаду легкої промисловості.

На території Поліського регіону, зокрема в Рівненській та Жито-иРській областях традиційно вирощувався хміль, необхідний продукт

207



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

для харчової промисловості. Природнокліматичні умови цього регіо­ну є необхідною, але не достатньою умовою для вирощування хмелю. Процеси у сільському господарстві, що пов'язані із впровадженням ринкових умов господарювання, боляче вплинули на стан цієї галузі. Зростання витрат, неможливість отримання достатніх доходів для за­безпечення рентабельності вирощування хмелю, відсутність держав­них дотацій збитковим сільськогосподарським підприємствам привело до занепаду цієї галузі.

Відродження вирощування хмелю безпосередньо залежить від впровадження заходів агротехнічного та економічного змісту. В їх складі: забезпечення підвищення урожайності, впровадження нових перспективних сортів хмелю, сучасних технологічних процесів з ви­користанням відповідної техніки для закладання та догляду за хміль­никами, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на зарубіжному ринку.

Досвід передових сільськогосподарських підприємств Рівненсь­кої області, наприклад, свідчить про можливості розвитку хмелярс­тва, збільшення валового збору хмелю. На землях ВАТ «Дубнохміль» щорічно зростає врожайність хмелю, вона складає 5-6 ц/ га. Щорічно в області отримують 55-65 т сухого хмелю.

Вирощування картоплі, овоче-бахчевих культур здійснюється на території практично всіх регіонів. Проте найбільші площі для виро­щування зазначених культур відводяться на території Поліського регіо­ну. У 2004 p., наприклад було зайнято під картоплею та овоче-бахчевих культурами 550 тис. га, що складає 10,8 % загальної посівної площі регіо­ну. Особливо виділяються в цьому плані Чернігівська, Київська, Волин­ська, Сумська області. На території Поліського регіону під картоплею та овоче-баштанними культурами зайнято 490 тис. га, що складає 8,2% загальної посівної площі регіону. Значні площі під згаданими культура­ми зайняті у Вінницькій, Черкаській та Хмельницькій областях.

Картопля стала однією із основних продовольчих та кормових культур, а також важливою сировиною для розвитку таких галузей економіки, як крохмалепатокової, спиртової, овочесушильної та ін. промисловості.

208


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Овочівництво, як галузь сільського господарства, забезпечує насе­лення овочевими культурами, що складають важливу частину харчово­го раціону людини. Вирощування капусти, помідорів, огірків, цибулі, буряків столових, кабачків тощо здійснюється на всій території України з врахуванням природо-кліматичних умов крупними підприємствами, фермерськими господарствами та на присадибних земельних ділянках.

Посівні площі під кормовими культурами займають 15-16% загаль­ної площі сільськогосподарських культур. Найбільша їх площа та пито­ма вага в Поліському регіоні — відповідно 1,29 млн. га та 25,4% особ­ливо в Житомирській, Чернігівській та Сумській областях. Дещо менші площі зайняті кормовими культурами на Поділлі — відповідно 1,1 млн. га та 18,5% загальної площі сільськогосподарських культур регіону.

Вирощування кормових культур має важливе значення для спожи­вання сільськогосподарськими тваринами, для розвитку тваринництва. До їх складу входять кормові коренеплоди, однорічні та багаторічні трави (конюшина, тимофіївка, люцерна та ін.), що споживаються по­ряд із картоплею, цукровим буряком тощо.

Зазначимо, що від обсягів вирощування кормових культур у знач­ній мірі залежить розвиток тваринництва.

Тваринництво

Тваринництво відносять до другого надзвичайно важливого на­пряму сільського господарства, завданням якого є розведення сільсько­господарських тварин для виробництва продукції. Продукція тварин­ництва призначається як продукти харчування людей (м'ясо, молоко та молочні продукти, яйця тощо) та як сировина для харчової та легкої промисловості.

Розвиток тваринництва технологічно поєднується із рослинництвом, створює певну комплексність у використанні трудових, земельних та ма­теріальних ресурсів на селі, сприяє піднесенню сільського господарства. Важливим елементом такого піднесення є формування на території кож­ного регіону раціональних співвідношень у розвитку рослинництва та тваринництва на основі розвитку найбільш ефективних галузей.

Організація тваринництва характеризується певними особливос­тями, які необхідно врахувати в практичній діяльності. До їх складу

209


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

входить те, що тваринництво концентрується на менших площах у порівнянні з рослинництвом, що створює можливості для впровад­ження механізації, переведення галузі на промислову основу. Важли­вою особливістю є те, що продукція тваринництва вимагає особливих умов для транспортування, що зумовлює необхідність прискорення пе­реробки цієї продукції в місцях її заготівлі. У випадку транспортування необхідно застосовувати спеціалізовані транспортні засоби, що забез­печували б їх збереження.

Галузь тваринництва України має свої специфічні складнощі, що дає основу для її характеристики, як багатогалузевого тваринництва. До основних його напрямів відносять: скотарство, свинарство, вівчарс­тво, козівництво, конярство, птахівництво.

Для оцінки стану та розвитку тваринництва використовують такі показники:

  • поголів'я — загальна чисельність тваринного виду на певній те­риторії;

  • кількість голів великої рогатої худоби, що припадає на 100 га посівної площі сільськогосподарських культур;

  • кількість свиней, що припадає на 100 га посівної площі сільсько­господарських культур;

  • поголів'я птиці, що припадає на 100 га посіві зернових;

  • кількість м'яса, виробленого на території регіону, т;

  • кількість м'яса, виробленого протягом року, що приходиться на одного жителя регіону, т/людину;

  • кількість молока, виробленого на території регіону, т;

  • надій молока на одну корову за рік, л;

  • кількість молока, отриманого протягом року, що приходиться на одного жителя регіону, л/людину;

  • кількість яєць, отриманих на території регіону, шт.;

  • кількість яєць, отриманих протягом року, що приходиться на од­ного жителя регіону.

Розглянемо детальніше стан двох складових тваринництва, що за­безпечують населення такими продуктами як м'ясо та молоко — ско­тарство та свинарство.

210

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Скотарством називають галузь тваринництва, яка займається роз­веденням великої рогатої худоби. В залежності від продуктивного при­значення великої рогатої худоби (ВРХ) скотарство поділяється на два основних напрями — м'ясне та молочне. Інколи виділяють таку спе­ціалізацію як м'ясо-молочну. чи молочно-м'ясну.

Свинарство — важлива галузь тваринництва. Розведення свиней ха­рактеризується певними перевагами порівняно із іншими галузями тва­ринництва — високою плодючістю і скороспілістю. Продукція галузі — м'ясо і сало — користується широким попитом населення як продукт хар­чування. Крім того, продукцію використовують у легкій промисловості.

Розвиток скотарства та свинарства на території окремих регіонів неоднозначний, залежить як від загального стану сільського господарс­тва, рослинництва, так і від конкретних природнокліматичних, еконо­мічних та організаційно-правових факторів. Загальну оцінку стану тваринництва на території окремих регіонів України можна зробити, використовуючи статистичні дані, що наведені в табл. 4.11.

Наведені в табл. 4.11 дані свідчать, що розведення рогатої худоби і свиней сконцентровано на території Поліського і Подільського ре­гіонів. Тут налічується 51-52% ВРХ і свиней від загальної кількості в Україні. Використання для оцінки стану розвитку скотарства та сви­нарства відносного показника «чисельність ВРХ. свиней на 100 га посів­них сільськогосподарських площ» дає більш точне уявлення про стан справ. Порівнюючи значення вказаного показника окремих регіонів із середнім його значенням по Україні можна зробити висновок, що на території Поліського регіону кількість ВРХ та свиней в 1,4 рази більше середнього значення по країні. На території Подільського ре­гіону кількість ВРХ і свиней більше середнього значення по країні від­повідно в 1,12-1,13 рази. На території інших регіонів розведення ВРХ і свиней здійснюється з меншою інтенсивністю. Особливо виділяєть­ся Карпатський регіон, де чисельність ВРХ і свиней на 100 га сільсь­когосподарських посівних площ значно перевищує середнє значення по країні (ВРХ — в 2,7 рази, свиней — в 2,4 рази). Такий стан пояс­нюється, з одного боку, обмеженістю посівних площ та, з іншого, ефек­тивним використанням багатих ресурсів Карпатських полонин.

211



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Таблиця 4.11

Наявність великої рогатої худоби і свиней на території регіонів

Регіони

Велика рогата худоба

Свині

млн. голів

Процент до за­гальної кіль­кості

Кількість голів худоби

на 100 га сільськогос­подарської посівної площі

млн. голів

Процент до за­гальної кіль­кості

Кількість сви­ней на 100 га сільськогос­подарської посівної площі

Поліський

1,85

26,6

36,6

1,73

26,8

34

Подільський

1,73

24,9

29

1,63

25,3

27,3

Степовий

1,36

19,6

14,4

1,50

23,2

15,8

Карпатський

1,00

14,3

70

0,80

12.4

57

Донбаський

0,81

11,7

20

0,70

10.8

17,5

Крим

0.20

2,9

25

0,10

1.5

12,5

Усього по Україні

6,95

100

26

6,46

100

24

Зміни обсягів вирощування ВРХ і свиней протягом тривалого часу свідчать, що закономірності цих процесів відображають закономірності у змінах у рослинництві, забезпеченні тваринницької галузі кормами.

В організації виробництва кормів поєднується сільськогоспо­дарське та Єрмилове виробництво, що включає вирощування, заготів­лю, переробку та зберігання різних видів кормів. Для отримання пози­тивних результатів у тваринництві необхідно мати раціональний кор­мовий раціон, до складу якого входять соковиті, грубі та концентровані корми. Для цього використовують коренеплоди, зелену масу, сіно, со­лому тощо. Значне кормове значення має кукурудза та силос і зелений корм, кормовий люпин, кормові боби тощо. Такою різноманітністю кормів виділяються території Поліського та Подільського регіонів, де сконцентровано поголів'я великої рогатої худоби та свиней.

На території окремих регіонів України крім великої рогатої худо­би та свиней в значній кількості розводять коней, овець, птицю, кролів та іншу живність.

212


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Використання коней у сільському господарстві відноситься до традиційних занять, завжди займало провідне місце. Але в період інтенсивного впровадження автомобільного транспорту та механізації кількість коней зменшилась. Починаючи з 90-х років можна говорити про відродження на всій території України конярства, враховуючи що коні стали невід'ємним елементом фермерського господарства. В за­лежності від природнокліматичних та економічних умов використову­ють різні типи коней для виконання притаманних видів робіт.

Розведенням овець займаються на всій території України, врахо­вуючи, що вівчарство як галузь постачає цінні продукти: вовну, м'ясо, жир, молоко. Вівця відноситься до невибагливих тварин, може існува­ти у різноманітних природних умовах. Вівчарство особливо активно розвивається в Степовому регіоні, де переважає вовнове вівчарство, в Карпатському регіоні, де зосереджено м'ясо-вовнове вівчарство.

Птахівництво відноситься до традиційних для України галузей тваринництва, дозволяє отримати висококалорійні продукти харчуван­ня (м'ясо, яйця), а також сировину для легкої промисловості у вигляді відходів при заготівлі птиці. Значних успіхів досягнуто у вирощуван­ні курей, гусей, качок, індиків. Регіональний розвиток птахівництва не чітко простежується, воно розповсюджене по всій території України. Концентрується, головним чином, в регіонах інтенсивного розвитку зернового господарства, а також навколо великих міст, промислових центрів та значного скупчення людей.

Існує поєднання та вплив розвитку тваринництва на розвиток від­повідних галузей в складі харчової промисловості. Так, від стану та змін у вирощуванні великої рогатої худоби залежить виробництво мо­лока, як наслідок — стан молочної промисловості. Молоко відноситься до надзвичайно поширеного продукту харчування. Переробка молока здійснюється на молококомбінатах, спеціальних заводах і фермерських та особистих селянських господарствах, в окремих маслоробних, сиро­варних цехах. Такі підприємства та господарства розташовані на всій території України.

Враховуючи особливість, тендітність молока та молочних про­дуктів, що виготовляються молококомбінатами, фермерськими та

213


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

особистими селянськими господарствами, встановлені вимоги до за­безпечення якості та безпеки молока та молочних продуктів для житія. здоров'я населення. Існують базисні норми масової частки жиру і білка в молоці, встановлені вимоги до пакування і маркування молочної си­ровини та молочних продуктів. Виробництво молока, молочної сиро­вини здійснюється за наявності дозволу державних установ ветеринар­ної медицини, молочних продуктів — за наявності дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби. У випадку невідповідності вста­новленим вимогам молоко, молочна сировина, молочні продукти вилу­чаються з обігу, здійснюється їх переробка, утилізація, знищення.

Трансформація економічних відносин у сільському господарстві безпосередньо торкнулася стану молочної промисловості. В результаті змін у формах господарювання були ліквідовані великі господарства, що вплинуло на значне зменшення поголів'я корів. За період з 1990 р. по 2004 р. поголів'я корів в Україні зменшилось з 8,4 млн. голів до 4 млн. голів, тобто в 2 рази. За вказаний період в 1,8 рази зменшились обсяги виробництва молока (табл. 4.12).

Таблиця 4.12

Виробництво молока за регіонами

Регіони

Виробництво молока, тис. т

2004 р. у % до 1990 р.

1990 р.

2004 р.

Поліський

6610

3576

54,1

Подільський

5498

3197

58,1

Степовий

5655

2769

49

Карпатський

2504

2334

93,2

Донбаський

3351

1536

45,8

Крим

890

375

42,1

Усього по Україні

24508

13787

56,3

Зменшення обсягів виробництва молока допущено підприємства­ми та господарствами на території усіх регіонів: в Степовому — в 2 рази, особливо в Дніпропетровській, Запорізькій областях (в 2,5-2,6 рази), в Донбаському — в 2,2 рази, в Поліському та Подільському

214

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

регіонах — в 1,7-1,8 рази (особливо в Київській області — в 2,2 рази. Чернігівській та Сумській областях — в 2 рази). Тенденції у зміні об­сягів виробництва молока наведені на рис. 4.8.

■Ці
0"І9 2000 2»

Рис. 4.8

Виробництво молока за регіонами

Дрібнотоварність в тваринницькій галузі не спроможна забезпе­чити зростання обсягів виробництва молока, якість сировини, готової молочної продукції та рентабельність виробництва. Ні в одній країні

215


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

світу немає такого дрібнотоварного виробництва — дві-три корови на сімейне господарство, а це велика кількість здавальників молока. У Польщі, наприклад, мінімальна сімейна ферма має 14 дійних корів, у Франції — 49, а середня кількість дійних корів у сімейній фермі — 100-150. В цих умовах продуктивність однієї корови становить понад 8000 кг молока на рік, тоді як у вітчизняних сільськогосподарських ви­робників — 2900-3000 кг.

Спад виробництва молока негативно вплинуло на роботу підпри­ємств молочної промисловості, на забезпечення населення молочними продуктами харчування.

Від обсягів розведення великої рогатої худоби, свиней та іншої жив­ності залежить виробництво м'яса. Заготівлею м'ясних ресурсів та їх пе­реробкою займаються спеціалізовані підприємства — м'ясокомбінати. М'ясо використовують для безпосереднього споживання, а також для виготовлення напівфабрикатів, ковбас, консервів тощо. Вторинні продукти м'ясопереробки (кров забитих тварин, кишки, жир, субпро­дукти, шкіра) використовують в харчовій та легкій промисловості.

М'ясопереробні підприємства розміщують безпосередньо на те­риторіях інтенсивного розвитку тваринництва, у великих містах, об­ласних центрах.

Виробництво м'яса характеризується нестабільністю і відображає зміни в обсягах розведення великої рогатої худоби, свиней, інших тва­рин. Починаючи з 1990 р. кількість рогатої худоби на території України зменшилася на 20%, а свиней — в 3 рази. Відповідно обсяг виробниц­тва м'яса зменшився в 2,7 рази. Зміни у виробництві м'яса за регіонами наведені в табл. 4.13.

Значного зменшення обсягів виробництва м'яса допущено підпри­ємствами та господарствами на території Степового регіону — в 3,6 рази, особливо в Миколаївській (в 5,2 рази), Херсонській (4,4 рази), Запорізькій (в 3,9 рази), в Одеській (3,5 рази) областях; Подільського та Донбаського регіонів — в 2,9 рази, особливо в Полтавській (в 5,3 рази), Вінницькій (в 3,5 рази), Тернопільській (в 2,8 рази), Луганській (в 3,8 рази), Донецькій (в 3 рази) областях. Тенденції у зміні обсягів виробництва м'яса наведені на рис. 4.9.

216


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Таблиця 4.13


Рис. 4.9

Виробництво м'яса за регіонами


Виробництво м 'яса за регіонами

Регіони

Виробництво м'яса, тис. т

2004 р. у % до 1990 р.

1990 р.

2004 р.

Поліський

991

408

41,2

Подільський

932

322

34,5

Степовий

1174

330

28,1

Карпатський

423

212

50,1

Донбаський

636

221

34,7

Крим

202

102

50,5

Усього по Україні

4358

1595

36,6

217


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Із наведених статистичних матеріалів, аналізу тенденцій, що були сформовані протягом останніх десяти-п'ятнадцяти років, можна зробити висновок, що стан у агропромисловому комплексі взагалі, а в сільсько­му господарстві зокрема не відповідає стратегічним цілям формування української державності: виникла і продовжує загострюватись продо­вольча проблема, істотно ослаблена матеріально-технічна база сільсько­господарських підприємств, оплата праці в аграрному секторі є однією з найнижчих, основна маса сільськогосподарських підприємств зали­шається низькорентабельними чи збитковими, повільно розв'язуються соціальні проблеми села. Склалися несприятливі організаційні, еконо­мічні, соціальні та правові умови, що негативно впливають на ситуацію у сільському господарстві. Ситуація на селі щорічно ускладнюється. Одночасно з впровадженням ринкових відносин відмічено послаблення державного впливу на розвиток агропромислового комплексу, що при­звело до руйнування матеріально-технічного потенціалу, погіршення фінансового стану сільськогосподарських товаровиробників.

Погіршились соціально-економічні умови для людей, що прожи­вають у сільській місцевості. Відсутність чітких механізмів держав­ної підтримки сільського господарства, зростання цін на пально-мас­тильні матеріали, сільськогосподарську техніку, мінеральні добрива, засоби захисту рослин та інші матеріали призвело до значного росту собівартості сільськогосподарської продукції та збитковості виробниц­тва сільськогосподарських культур. Сільське населення не забезпече­но можливостями для стабільного, гарантованого працевлаштування, значно низький порівняно з іншими галузями виробництва рівень оп­лати праці, неможливість реалізації своєї продукції за стабільними ці­нами, низький рівень соціального обслуговування та захисту. Продов­жується відплив із села молоді, спеціалістів різних професій, в тому числі у різні країни світу.

Пріоритетність розвитку агропромислового комплексу та соціаль­ного розвитку села в національній економіці визначені в Законі України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» (2005 p.). Реалізацію державної аграрної політики намічено здій­снювати в результаті:

218


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

  1. Розвитку земельних відносин шляхом розширення і вдосконален­ня нормативно-правового забезпечення, посилення державної під­тримки земельної реформи.

  2. Формування сприятливого економічного середовища для ефек­тивної діяльності суб'єктів аграрного сектору.

  3. Розвитку ринків продукції сільського господарства і продовольства для забезпечення попиту населення у продовольчих товарах, потре­би у сировині підприємств харчової промисловості та перероблен­ня сільськогосподарських продуктів, створення сприятливих умов для захисту внутрішнього ринку та сприяння просуванню сільсько­господарської продукції і продовольства на зовнішній ринок.

  4. Удосконалення системи державного впливу, ефективне поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі.

  5. Комплексного розвитку сільськогосподарських територій, підви­щення соціального захисту і життєвого рівня сільських жителів. В результаті розвитку земельних відносин намічено здійснити

повну персоніфікацію власників та користувачів земельних ділянок сільськогосподарського призначення; удосконалити методику оцінки земель, передбачивши урахування вартості землі сільськогосподарсько­го призначення при формуванні міжгалузевих відносин тощо, ство­рення інфраструктури ринку. Важливого значення має впровадження загальнодержавних програм використання та охорони земель, зокрема зменшення розораності земель, системи захисту їх від водної і вітрової ерозії, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, агролісомеліорації та меліорації земель, рекультивації порушених земель, а також фінан­сове забезпечення цих програм. Планується створити систему земель­ного іпотечного кредитування. Іпотека — вид застави, коли забезпечен­ня виконання зобов'язання здійснюється нерухомим майном (будівлі, споруди, земельні ділянки), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невико­нання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати за­доволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника. У системі визначених відносин іпотекодавець — це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно

219



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

для забезпечення виконання зобов'язання. Іпотекодержатель — креди­тор за основним зобов'язанням. Заставодержателем земельної ділянки сільськогосподарського призначення можуть бути лише банки.

Сприятливе економічне середовище створюватиметься в резуль­таті здійснення важливих заходів організаційно-економічного та кад­рового змісту. В їх складі:

  • вдосконалення системи управління господарською діяльністю в аграрному секторі, поліпшення наукового забезпечення сіль­ськогосподарського виробництва, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, державна підтримка створенню та функціонуванню системи консультативних послуг з питань сільськогосподарського виробництва;

  • підвищення ролі окремих галузевих і міжгалузевих об'єднань у регулюванні економічних відносин між сільськогосподарськими товаровиробниками, заготівельними, переробними, сервісними та торговельними підприємствами;

  • створення сучасної ринкової інфраструктури (оптових ринків, торгових домів, бірж, аукціонів тощо) для реалізації сільськогос­подарської продукції та продовольства, стимулювання розвитку приватних і приватно-кооперативних підприємств у сфері агро-сервісну, переробки, збуту продукції;

  • державна підтримка страхування ризиків у сільському господарс­тві, створення та функціонування сільськогосподарських обслу­говуючих кооперативів, розвиток довготермінового кредитування інноваційних проектів, впровадження іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників;

  • запровадження дотацій з державного і місцевих бюджетів на ут­римання маточного поголів'я тварин, посівів стратегічно важли­вих видів сільськогосподарських культур, збільшення фінансової підтримки господарств у регіонах з несприятливими для ведення сільського господарства природнокліматичними умовами;

  • удосконалення податкової політики в аграрному секторі та фі­нансово-кредитного механізму, формування фонду кредитної під­тримки сільськогосподарських товаровиробників;

220


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

• переоснащення матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств, технічне переоснащення підприємств сільськогоспо­дарського машинобудування з метою випуску техніки, яка забез­печуватиме впровадження сучасних, високопродуктивних та ре­сурсозберігаючих технологій в агропромисловому виробництві; Формування ринків збуту сільськогосподарської продукції пла­нується здійснити з врахуванням інтеграції України до Європейського Союзу та до світового економічного співтовариства на основі розвину­тої біржової інфраструктури, регулювання біржового товарного ринку, створення умов для підтримання стабільної цінової ситуації. У складі заходів — удосконалення системи формування державних та регіо­нальних продовольчих ресурсів, запровадження адресної державної продовольчої допомоги соціально незахищеним верствам населення тощо. Важливого значення набуває удосконалення державного регу­лювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності, запровадження квотування імпорту стратегічних видів господарської продукції та про­довольчих товарів; недопущення їх неконтрольованого переміщення через кордон.

Удосконалення системи державного регулювання в аграрному сек­торі передбачає реформування системи органів виконавчої влади шля­хом чіткого розмежування їх повноважень, наближення її до стандартів Європейського Союзу; впровадження регіональних програм розвитку аграрного сектора; удосконалення аналізу, моніторингу, інспекційних і контрольних функцій з боку органів виконавчої влади.

Комплексний розвиток сільських територій охоплює створення та забезпечення надійного функціонування соціальної інфраструк­тури села. До першочергових завдань входить посилення ефектив­ності державного регулювання демографічних процесів, сприяння збільшенню зайнятості сільського населення в результаті розвитку підприємництва, створення умов для збереження та розвитку малих, віддалених і таких, що занепадають, сільських поселень. Важливого значення набуває стимулювання закріплення на селі спеціалістів сіль­ського господарства, освіти, культури, охорони здоров'я та побутово­го обслуговування.

221


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

4.8. Стан та розвиток транспорту та зв'язку

Загальна характеристика та регіональні особливості розвит­ку транспорту

Для економічного розвитку регіону важливе значення має транс­портний зв'язок. Транспорт використовується для перевезень пасажи­рів і вантажів, для економічних зв'язків між окремими містами і тери­торіями. На транспорті не створюється нова продукція, а здійснюється переміщення продукції або сировини в просторі та часі. Від ефектив­ності роботи транспорту залежать результати перевезень, що безпосе­редньо впливає на діяльність підприємств та життя людей.

Транспорт України є однією з найважливіших галузей суспіль­ного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях, дозволяє розширити масш­таби виробництва, зв'язати виробництво із споживачами і. таким чи­ном, стимулює підвищення рівня активності економіки. Роль і місце транспорту у суспільному виробництві визначають необхідність його пріоритетного розвитку, формування державної політики, спрямованої на забезпечення транспорту підготовленими фахівцями, транспорт­ними засобами, паливно-енергетичними та матеріально-технічними ресурсами.

Географічне розташування території України дає змогу на відміну від багатьох країн Європи розвивати транспортні зв'язки в усіх напря­мах, використовуючи практично всі види транспорту. Транспортні сис­теми з використанням залізничного, автомобільного, водного, авіацій­ного транспорту мають розвинуту мережу магістральних сполучень, здатні забезпечити внутрішні та транзитні перевезення вантажів та пасажирів у внутрішньо регіональних та міжрегіональних напрямах, зовнішньоекономічні транспортні зв'язки України з іншими держава­ми. Вихід до Чорного та Азовського морів, судноплавність Дніпра та Дунаю відкривають можливості для комплексного використання різ­них видів транспорту, створюючи таким чином транспортні системи для прискореного та ефективного забезпечення потреб країни в пере­везеннях. В умовах нових економічних відносин визначаються сфери

222


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

раціонального використання кожного виду транспорту, формуються транспортні пріоритети.

Умови перевезень, порядок використання транспортних засобів та шляхів сполучення, організація безпечного руху, вимоги до дотри­мання санітарних та екологічних правил та інші умови формуються органами державного управління. Державне управління діяльністю транспорту також здійснюється шляхом проведення та реалізації еко­номічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інвестиційної) та соціальної політики. Національна програма розвитку та вдосконалення транспорту визначає його пріоритети в національній економіці, шляхи впровадження досягнень науково-технічного прогресу.

Відповідно до Закону України «Про транспорт» (1994 р.) єдину транспортну систему України становлять:

  • транспорт загального користування (залізничний, автомобільний, морський, річковий, авіаційний, а також міський електротранс­порт, у тому числі метрополітен);

  • промисловий залізничний транспорт;

  • відомчий транспорт;

  • трубопровідний транспорт;

  • шляхи сполучення загального користування.

Єдина транспортна система відповідає вимогам суспільного ви­робництва та національної безпеки, має розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, забезпечувати зов­нішньоекономічні зв'язки України.

До складу залізничного транспорту входять підприємства заліз­ничного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, рухомий склад залізничного транспорту, залізничні шляхи сполучен­ня, а також промислові, будівельні, торговельні й постачальницькі під­приємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я та культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, підприємства промислового залізничного транспорту та інші підприємства, незалеж­но від форм власності, що забезпечують його діяльність.

До складу автомобільного транспорту входять підприємства автомобільного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів

223



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

і вантажів, авторемонтні і шиноремонтні підприємства, рухомий склад автомобільного транспорту, автомобільні шляхи сполучення, транс­портно-експедиційні підприємства, а також автовокзали і автостанції, навчальні заклади, ремонтно-будівельні організації та соціально-побу­тові заклади, інші підприємства, незалежно від форм власності, що за­безпечують роботу автомобільного транспорту.

До складу морського транспорту входять підприємства морсько­го транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, пор­ти, судна, судноремонтні заводи, морські шляхи сполучення, а також підприємства зв'язку, промислові, торговельні, будівельні і постачаль­ницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, фі­зичної культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організа­ції та інші підприємства, незалежно від форм власності, що забезпечу­ють роботу морського транспорту.

До складу річкового транспорту входять підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти, судна, суднобудівно-судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатацій­ні бази, підприємства шляхового господарства, а також підприємства зв'язку, промислові, торговельні, будівельні й постачальницькі підпри­ємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, культури, проек­тно-конструкторські організації та інші підприємства, незалежно від форм власності, що забезпечують роботу річкового транспорту.

До складу авіаційного транспорту входять підприємства повітря­ного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, аерофотозйомки, виконання послуг при здійсненні сільськогоспо­дарських робіт, а також аеропорти, аеродроми, аероклуби, транспор­тні засоби, системи управління повітряним рухом, навчальні заклади та інші підприємства, незалежно від форм власності, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.

До складу міського електротранспорту входять підприємства міського електротранспорту, що здійснюють перевезення пасажирів та вантажів, рухомий склад, трамвайні і тролейбусні лінії, ремонт­но-експлуатаційні депо, службові приміщення, фунікулери, канатні дороги, ескалатори, заводи по ремонту рухомого складу і виготовлен-

224


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

ню запасних частин, споруди енергетичного господарства та зв'язку, промислові, ремонтно-будівельні, торговельні та постачальницькі організації, навчальні заклади, науково-дослідні та проектно-конс­трукторські установи, заклади охорони здоров'я та культури та інші підприємства незалежно від форм власності, що забезпечують роботу міського електротранспорту.

Промисловий залізничний транспорт являє собою транспор­тно-технологічний комплекс, який забезпечує системне переміщення вантажів в процесі виробництва між виробництвами в межах одного підприємства, виробничими циклами, окремими операціями або під­приємствами в цілому. Промисловий залізничний транспорт не нале­жить до складу залізничного транспорту загального користування, але взаємодіє з ним.

До складу відомчого транспорту належать транспортні засоби підприємств, установ та організацій. Підприємства, які мають відомчий транспорт, повинні забезпечувати його розвиток і утримання на рівні, що відповідає вимогам безпеки при наданні транспортних послуг.

До складу транспортної системи регіону входять: транспортні засоби, шляхи і споруди галузевих видів транспорту, засоби забезпе­чення технічної та експлуатаційної готовності транспортної техніки, засоби забезпечення експлуатаційної готовності транспортних шляхів і споруд, система управління транспортним процесом.

Підприємства транспорту зобов'язані забезпечувати:

  • потреби громадян, підприємств і організацій у перевезеннях;

  • обслуговування пасажирів під час довготривалих перевезень доб­роякісною питною водою, харчуванням тощо;

  • якісне і своєчасне перевезення пасажирів та вантажів;

  • виконання державних завдань (контрактів) щодо забезпечення потреб оборони і безпеки України;

безпеку перевезень, запобігання аваріям і нещасним випадкам;

  • безпечні умови перевезень;

  • охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту;

  • права на пільги громадян щодо користування транспортом.

225


E. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Для вивчення загального стану транспортної системи регіону та результатів роботи окремих видів транспорту залучають відповідні показники техніко-економічного змісту. Основними показниками ро­боти транспортної системи є обсяг перевезень пасажирів і вантажів; пасажирооборот і вантажооборот. Крім того, використовують показ­ники, що відображають наявність, склад та стан експлуатації транс­портних засобів, результати транспортно-експедиційної та економічної діяльності.

Результати діяльності транспортної системи країни відобража­ють зміни в економіці, оскільки здійснює безпосереднє обслугову­вання підприємств усіх галузей та населення, відповідно до потреб забезпечує перевезення пасажирів та вантажів. Місце окремих видів транспорту в умовах трансформації економічних відносин в державі в забезпеченні перевезень пасажирів характеризується даними, наве­деними в табл. 4.14, в забезпеченні перевезень вантажів — даними табл. 4.15.

Таблиця 4.14

226


Перевезення пасажирів за видами транспорту

ВИРОБНИЧА СФЕРА

Перевезення пасажирів здійснюється, головним чином, заліз­ничним та автомобільним транспортом, враховуючи наявні переваги, надійність та економічність цих видів транспорту перед іншими. Ав­томобільним транспортом перевозиться 46-56% загального обсягу пе­ревезень пасажирів, виконується транспортна робота в обсязі 40-48% загального обсягу пасажирообороту. Кількість пасажирів, що пере­возиться залізничним транспортом, відносно незначна — 4,5-6% за­гального обсягу перевезень, тоді як обсяг транспортної роботи складає 40-52% загального обсягу пасажирообороту.

Перевезення вантажів також здійснюється, головним чином, за­лізничним та автомобільним транспортом. До того ж, автомобільний транспорт займає провідне місце за обсягом перевезень вантажу — 60-78% загального обсягу перевезень вантажів, залізничний транспорт займає провідне місце за обсягом ван гажообороту — 45-49 % загально­го обсягу вантажообороту (табл. 4.15).

Таблиця 4.15

227


Перевезення вантажів за видами транспорту


Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Протягом тривалого часу практично стабільними залишаються обсяги транспортування трубопровідним транспортом вантажів (220-300 млн. т) та обсяги вантажообороту (200-208 млрд. т.-км).

Коротко зупинимося на характеристиках роботи окремих видів транспорту.

Залізничний транспорт загального користування являє собою виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств, призна­чений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення України в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях. Транспортні послуги надаються усім споживачам без обмежень за оз­наками форми власності та видів діяльності.

Залізничний транспорт є однією з важливих базових галузей еко­номіки, забезпечує внутрішні та зовнішні транспортно-економічні зв'язки, потреби населення у перевезеннях. Залізничним транспортом загального користування здійснюються магістральні перевезення між країнами, регіонами держави, підприємствами; забезпечуються тран­зитні перевезення через територію України. Для нього характерні вели­ка дальність і висока швидкість перевезень. Виступає як надійний пар­тнер, задовольняє потреби відправників вантажів, сприяє зміцненню обороноздатності держави, міжнародному співробітництву, забезпечує високу ефективність перевезень.

Діяльність працівників залізничного транспорту безпосередньо позитивно виливає на розвиток економіки країни в цілому та окремих регіонів, на задоволення соціальних потреб. Перевезення вантажів для задоволення попиту на внутрішні транспортні послуги забезпечу­ються за доступними тарифами, не завжди рентабельні, але соціально важливі перевезення, що сприяє створенню нових робочих місць.

Управління діяльністю на залізничному транспорті України здій­снюється центральним органом виконавчої влади (Міністерством транспорту та зв'язку України). Територіальне управління діяльніс­тю здійснюється територіально-галузевими об'єднаннями — залізни­цями. Залізниця є основною організаційною ланкою на залізничному транспорті, до її складу входять транспортні підприємства, установи та організації. При централізованому управлінні здійснює перевезення

228


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі. На території України діють шість залізниць: Донецька, Львівська. Одеська, Придніпровська, Південна, Південно-Західна.

Аналіз тенденцій у зміні обсягів перевезень та транспортної роботи, виконаної протягом останнього періоду, свідчить про наявність негатив­них процесів на залізничному транспорті. Обсяг перевезень пасажирів та пасажирооборот зменшилися на 32% (табл. 4.14), обсяг перевезень вантажів та вантажооборот зменшилися в два рази (табл. 4.15). Однією із основних проблем, яка стримує забезпечення зростаючого за обсяга­ми та якістю попиту на транспорті послуги, є старіння основних фондів, невідповідність їх технічного рівня перспективним вимогам. Ступінь зносу тепловозів, електровозів, дизель-поїздів, вагонів складає 80-90%. Припинилось практично оновлення рухомого складу транспорту.

Повільно оновлюється рухомий склад залізничного транспорту незважаючи на те, що значна частина вагонного парку зношена, пот­ребує заміни. Забезпеченість електровозами, електропоїздами, дизель-поїздами складає біля 50% потреби.

Відсутні пасажирські вагони міжнародного сполучення, які від­повідали б європейським стандартам за санітарними вимогами, рівню комфортності. Недостатня кількість вантажних вагонів, цистерн, тяго­вого рухомого складу. В складному стані знаходиться колійне госпо­дарство галузі, із-за чого впроваджуються обмеження швидкості поїз­дів до 60-40 км/год. Відстає від європейських стандартів рівень тех­нологічного та інформаційного забезпечення діяльності залізничного транспорту.

В складних економічних умовах впроваджуються заходи по пок­ращенню організації пасажирських перевезень. Реалізується програма розвитку швидкісного руху пасажирських поїздів, вводяться в експлу­атацію сучасні залізничні вокзали, відновлені залізничні колії, вико­ристовуються вітчизняні пасажирські вагони, відновлений престиж працівника-транспортника. Впроваджено перевезення пасажирів швидкісними поїздами на ділянці Київ-Харків-Київ. На трасі відрес-тавровано 60 вокзалів, 190 пунктів зупинки, реконструйована верхня будова дороги, виконані інші роботи.

229



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Заплановано ввести швидкісний рух пасажирських поїздів з Киє­ва до Дніпропетровська, Одеси, Львова, Сімферополя, Москви.

Позитивні результати очікуються від реалізації проектів співробіт­ництва залізничників України та Росії. Визначена стратегія розвитку транспортних комплексів, приділена увага розвиткові міжнародних транспортних коридорів, що проходять територією України та Росії.

На транспорті впроваджено реформування існуючої системи уп­равління транспортом, впроваджена ефективна і гнучка система управ­ління, яка охопила стрімку модернізацію, впровадження економічних методів стимулювання роботи працівників, економічні методи госпо­дарювання. Програмами розвитку залізничного транспорту, передба­чено створення сучасної телекомунікаційної мережі та впровадження новітніх технологій, реформування системи управління галуззю тощо.

Для забезпечення виробничого процесу крупні підприємства ма­ють власний (відомчий) залізничний транспорт.

Промисловий залізничний транспорт входить до єдиної транс­портної системи України, забезпечує виконання початково-кінцевих операцій з вагонами загального користування на залізничних станціях, що примикають до магістральних шляхів, переміщення вагонів, переве­зення вантажів усередині підприємства у процесі виробництва, зокрема й у власному рухомому складі. Працівники промислового залізничного транспорту здійснюють обслуговування клієнтури, організовують ван­тажно-розвантажувальні операції з вагонами загального користування тощо. Для виконання визначених завдань підприємства мають локомо­тиви, вагони, залізничні колії, обладнання для забезпечення електрон­ної централізації управління. Два металургійні комбінати в Маріуполі, наприклад, мають у своєму підпорядкуванні біля 200 локомотивів, 300 вагонів різного типу і призначення, велику кількість машин і механізмів. Такою приблизно матеріально-технічною базою володіє ВАТ «Криворізь­кий гірничо-металургійний комбінат «Криворіжсталь», що має у складі Ново-Криворізький ГЗК, коксохімічний завод, інші виробництва.

Транспортними засобами промислового залізничного транс­порту щорічно виконуються значні за обсягом перевезення ванта­жів, безпосередньо обслуговується виробництво, забезпечуються всі

230


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

початково-завершальні операції в транспортному процесі. Характер­ними ознаками таких перевезень — короткі відстані транспортування вантажів, невисокі показники швидкості.

Накопичені недоліки та труднощі в роботі промислового залізнич­ного транспорту пов'язані із відсутністю в ринкових умовах державно­го впливу на його стан, координацію його роботи. На часі впроваджен­ня тісної взаємодії транспорту загального користування з промисловим залізничним транспортом на законодавчому, загально організаційному, тарифному рівнях, у визначенні технічної політики, вдосконаленні системи управління.

Автомобільний транспорт. Особливе місце серед різних видів транспорту займає автомобільний, що забезпечує задоволення потреб населення та підприємств у перевезеннях пасажирів та вантажів авто­мобільними транспортними засобами. Автомобільний транспорт більш мобільний по своїй природі і менш залежить від зовнішніх факторів.

Розвиток ринкових відносин в Україні привів до негативних на­слідків в роботі автомобільного транспорту, до руйнування галузевої структури управління. Обсяг перевезень пасажирів та пасажирообо-рот протягом останнього періоду зменшився в два рази (табл. 4.14), обсяг перевезень вантажів зменшилася в 4,8 рази, вантажооборот — в 2,8 рази (табл. 4.15).

Підприємства й організації транспорту залишилися один на один з ринкової стихією. У процесі приватизації і демонополізації транс­портного виробництва утворилася велика кількість приватних перевіз­ників і малих автотранспортних підприємств, які очолили не завжди кваліфіковано підготовлені для цих цілей керівники.

Значно скоротилася чисельність вантажних автомобілів і авто­бусів, що обумовлено акціонуванням автопідприємств, виходом їх із підпорядкування державному органу управління транспортом. Важливим питанням стала необхідність збереження парку автобусів, забезпечення їх оновлення з врахуванням вимог до безпеки руху. Ав­тобуси, особливо великої місткості, що експлуатують у містах, мають незадовільний технічний стан, непридатні для подальшої експлуатації, потребують терміновою заміни. Крім того, існуючий рухомий склад

231



E. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

автомобільного транспорту потребує значних витрат при використанні його на перевезеннях пасажирів і вантажів, що визначає високу собі­вартість перевезень та їх збитковість. Експлуатація застарілого рухо­мого складу також не відповідає вимогам збереження навколишнього природного середовища. Замість системи галузевого управління авто­мобільним транспортом, що існувала, не була своєчасно створена екві­валентна система державного управління і регулювання транспортною діяльністю, адаптована до умов ринкового господарювання. В резуль­таті зменшились обсяги перевезень пасажирів і вантажів, ефективність їх перевезень на території усіх регіонів.

Обсяг перевезень вантажів на території окремих регіонів змен­шився в 4-9 разів, обсяг вантажооборогу — в 2,3-4,8 рази (табл. 4.16)

Таблиця 4.16

Перевезення вантажів автомобільним транспортом за регіонами

Регіони

Обсяг перевезень вантажів

Вантажооборот, млрд. т.-км

1990 р.

2004 р.

2004р.у% до 1990 р.

1990 р.

2004 p.

2004р.з% до 1990 p.

Поліський

696

136

19,5

14000

5200

37,1

Подільський

832

190

22,8

14000

4800

34,3

Степовий

1590

390

24,5

22300

6300

28,3

Карпатський

450

50

11,1

8200

3600

43,9

Донбаський

1020

215

21,0

14600

4900

33,6

Крим

210

32

15,2

4300

900

20,9

м. Київ

100

17

17,0

2300

3100

135,0

Усього по Україні

4900

1030

21,0

79700

28800

36,1

Важливе значення для стабілізації роботи автомобільно­го транспорту має прийняття Закону України «Про автомобільний транспорт» (2006 p.), визначення ролі і значення автомобільного транс­порту у розвитку економіки.

232

Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Удосконалюється система управління автомобільним транспор­том, посилюється контроль за стан організації перевезень пасажирів та вантажів, безпеки руху на автодорогах. В сучасних умовах управ­ління діяльністю автомобільного транспорту здійснюється централь­ним органом виконавчої влади з питань автомобільного транспорту (Міністерством транспорту та зв'язку України) та місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування. В регіональ­ному аспекті передбачено посилення впливу регіональних органів де­ржавної влади, спрямованого на покрашення роботи автомобільного транспорту по обслуговуванню пасажирів та підприємств.

До першочергових завдань належить забезпечення перевезень пасажирів між окремими населеними пунктами на території певного регіону та організація міжрегіональних, міжміських перевезень, забез­печення автобусним сполученням з обласними та районними центрами усіх сіл, відкриття нових маршрутів, використання нових транспорт­них засобів. Автомобільний транспорт має збільшити обсяги переве­зень пасажирів та вантажів на маршрутах міждержавного значення, що позитивно вплине на подальший розвиток міжнародних економічних зв'язків України.

Дорожній комплекс — найважливіша складова кожної цивілізо­ваної держави, від його розвитку залежить стан усього народного гос­подарства. Працівники автомобільного транспорту приділяють значну увагу будівництву нових, реконструкції та утриманню існуючих авто­мобільних доріг. Побудовані автомобільні дороги державного значення Київ-Одеса, Київ-Чоп. Покращується стан автомобільних доріг на тери­торії окремих областей, що сприяє збільшенню швидкості руху автомо­білів, забезпечує безпеку руху, зменшуються випуски на експлуатацію транспортних засобів. Крім того, сприяє покрашенню економічної та со­ціальної ситуації в населених пунктах, особливо у сільській місцевості.

Для оцінки насиченості країни автомобільними дорогами з твер­дим покриттям використовують показники:

  • довжина автомобільних доріг загального користування, км;

  • протяжність автомобільних доріг на 1000 км2 території;

  • протяжність автомобільних доріг на 100 чоловік населення.

233



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

За цими показниками насиченість автомобільними дорогами території України набагато нижча, ніж у більшості країн Європи. Незважаючи на впроваджені заходи дороги за якістю та сервісним обслуговуванням не відповідають європейським стандартам. Від цього залежить значно нижче порівняно із провідними, економічно розвинутими державами світу технічна швидкість руху автомобілів і рівень витрат від експлуатації автомобільного транспорту. Транс­портні витрати становлять 30-50% в загальній вартості промислової продукції.

В кожному регіоні має бути побудована розвинута мережа автомо­більних доріг, використовуючи основне джерело фінансування дорож­нього господарства — кошти, що їх відраховують підприємства, ор­ганізації всіх форм власності. Виключно на будівництво та утримання автомобільних доріг.

Водний транспорт. Незважаючи на незначний обсяг перевезень пасажирів і вантажів водним (морським та річковим) транспортом, цей вид транспорту має певні переваги і можливості для більш ефективно­го використання. Водний транспорт є одним із найдешевших, а еколо­гічні навантаження на природні комплекси — найменші. Для організа­ції перевезень пасажирів і вантажів використовують природний вод­ний шлях. Перевезення річковим транспортом здійснюється на річках Дніпро, Дністер. Для морських перевезень існують необмежені мож­ливості світових морських просторів.

Транспортний флот знаходиться:

  • у загальнодержавній власності, закріплений за підприємствами міністерств і відомств України;

  • у комунальній власності, закріплений за підприємствами ад­міністративно-територіальних одиниць;

  • у колективній і приватній власності юридичних і фізичних осіб. Річкові перевезення здійснює судноплавна компанія «Укррічф-

лот», морські перевезення — державна судноплавна компанія «Чор­номорське морське пароплавство», орендне підприємство «Азовське морське пароплавство», «Українсько-Дунайське пароплавство» та інші.

234


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

Трансформація економіки України, впровадження приватизації негативно вплинуло на стан та використання річкового та морського транспорту. Практично зруйновані міжрегіональні транспортні зв'язки, що забезпечувалися річковим транспортом в Дніпропетровському ба­сейні. Морське судноплавство не використовується для формування сталих вантажних перевезень між портами України та інших держав. Парк суден морського і річкового флоту істотно не поповнюється но­вими сучасними суднами, основна його частина не придатна до довго­термінової експлуатації.

Можливості для пожвавлення в роботі водного транспорту України пов'язують із відновленням використання українського глибоководно­го суднового ходу «Дунай-Чорне море», що має важливе геополітичне значення та соціально-економічну ефективність. Прогнозується, що частина водного транспорту у перевезенні вантажів між Європою та Азією складатиме ЗО %, враховуючи, що водний транспорт є найдешев­шим видом транспорту, екологічні навантаження на природні комплек­си — найменші.

Використання українського ходу «Дунай-Чорне море» входить до складу VII пан'європейського міжнародного транспортного кори­дору. Цей водний шлях перетинає 17 країн Європи та проходить через внутрішні водні шляхи і канали річок Рейн, Майн та Дунай, з'єднуючи Північне море з Чорним. В українській частині він проходить по р. Ду­най від морського порту Рені до входу в Чорне море, на берегах якого знаходяться суднобудівні та судноремонтні підприємства міст Ізмаїла, Кілії та Вилкового.

Міжнародний транспортний коридор має перспективу щодо про­довження його у східному напрямку до промислових регіонів Росії, Ка­захстану, Азербайджану, Узбекистану, Туркменістану, Ірану тощо. Цей шлях проходить Чорним морем. Керченською протокою, Азовським морем, Волго-Донським каналом, Волгою та Каспійським морем.

Практика функціонування українського глибоководного судново­го ходу підтверджує ефективність його використання.

Воднотранспортний комплекс потребує ефективного державного Управління, запроваджуючи вплив на роботу державних транспортних

235



Е. А. Зінь

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

підприємств та підприємств інших форм власності через ліцензування їхньої діяльності та контроль за їх відповідністю, використання тариф­ної, податкової політики тощо.

Авіаційний транспорт має можливість налаштовувати і розвива­ти зв'язки практично з усіма державами. Розвиток авіаційного транс­порту, як самостійної галузі, почався після проголошення незалежності України в результаті створення спільних підприємств. Одним із про­відних авіапідприємств є СП «Міжнародні авіалінії України». Період формування авіаційного транспорту як галузі економіки почався із ви­користання здебільшого застарілих літаків колишнього «Аерофлоту», залученням іноземних літаків нових типів, в тому числі «Боїнг-737».

Діяльність авіаційного транспорту в значній мірі залежить від ста­ну та використання його наземної бази — аеропортів. Тривалий час зберігаються істотні диспропорції у розвитку наземної бази. Виробничі потужності аеропортів не забезпечують виконання зростаючих обсягів транспортної роботи, відстають, таким чином, від перевізної здатності парку літаків, що призводить до обмеження обсягів перевезень. Крім того, сервіс багатьох аеропортів не відповідає міжнародним стандар­там. В Україні із 36 зареєстрованих аеропортів статус міжнародних мають тільки 17, тоді як у Франції, яка за територією та населенням дорівнює Україні, статус міжнародних мають 50 аеропортів, у Німеч­чині — 43, Італії — 38, США — 66 міжнародних портів. При цьому, оснащеність цих портів значно вище від вітчизняних.

Незважаючи на складність у економічних перетвореннях окремі аеропорти змогли перебудувати свої технологічні лінії в аеровокза­лах, впровадити міжнародну технологію обслуговування пасажирів. До таких аеропортів належать Бориспільській, Дніпропетровський, За­порізький, Одеський.

Оснащення авіапідприємств літаками нових типів, переобладнан­ня мереж цивільних аеропортів з дотриманням сучасних вимог до об­слуговування пасажиропотоків — основні завдання цивільної авіації. Акціонування аеропортів здійснено із збереженням контрольного пакету акцій головного аеропорту, а також регіональних та обласних аеропортів у володіння держави. Акціонування проведено за умови

236


Розділ 4 ВИРОБНИЧА СФЕРА

дотримання цілісності та технологічної єдності у функціонування ае­ропортів, виконання вимог авіаційної безпеки. Впроваджені організа­ційно-економічні заходи забезпечили становлення авіаційного транс­порту в нових ринкових, гостро конкурентних умовах.

Комбіновані (змішані) транспортні перевезення — такі, що на відміну від звичайних, забезпечують доставку вантажів з вико­ристанням декількох видів транспорту за єдиною технологією. Остан­нім ча