Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа'
Цели, структура собеседования, типичные ошибки Имидж работодателя. Предложение о работе....полностью>>
'Документ'
Рассмотрена проблема формирования в техническом вузе на основе процессного подхода специалистов, отвечающих требованиям рынка труда. Авторами предлож...полностью>>
'Документ'
Подготовка настоящей информации предусмотрена Законом Иркутской области от 30.11.2005 N 96-оз "О наделении органов местного самоуправления облас...полностью>>
'Закон'
Этот Закон определяет общие правовые, организационные, воспитательные и социально-экономические основы реализации государственной политики Украины в о...полностью>>

Розділ нарис історії української філософії

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

10.2. Проблеми буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття

Коли ми звертаємося до вивчення історико-філософських розв'язань проблеми буття, то це не є простою даниною визнаним світовим авторитетам; історико-філософський процес визначає рух думки в напрямі поглиблення розуміння певних явищ, їх чіткішого і деталізованішого окреслення та повнішого охоплення. Весь цей рух думки фіксується у категоріальних визначеннях буття. У такому разі категорії постають логічними віхами, певними розумовими перехрестями в русі думки через осмислення феномену буття. У певному сенсі можна стверджувати, що категоріях визначають ті моменти людського мислення, минаючи які про буття взагалі не можна мислити, незалежно від того, хто про нього мислить і коли. Разом усі ці категорії і дають змогу згрупувати ознаки буття при підході до нього з певних рівнів та спрямувань як усвідомлення, так і життєдіяльності.

Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії “усе”. Якщо дійсність постає перед нами через серію локальних фрагментів, які невідомо де та як починаються та невідомо куди зникають, невідомо, як між собою поєднуються, то схопити реальність у статусі буття неможливо. З іншого боку, як уже зазначено, будь-яка визначеність потребує позначення меж. “Усе” межує з “нічим”, тому перші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій. Ще в гімнах індійських “Вед” та у гномах (загальнозначимих висловах) давньогрецьких мудреців (“софосів”), поетів, політичних діячів загальнозначущі сентенції формулювались із використанням зазначених категорій: “Усе моє — зі мною”, “Нічого понад міру”, “Все обдумуй заздалегідь”. Але в усіх цих випадках можна вести розмову лише про початкові, зародкові форми названих термінів як категорій. Виразнішу форму категоріальних визначень вони набули в давньогрецькій натурфілософії. Зокрема, Фалес Мілетський стверджував, що “все утворюється з води” (або “все народжується з води”). Але натурфілософія пішла далі в розробленні зазначених термінів, висунувши поняття “першого початку всього” (“архе”). Цим самим засвідчувалось, що в самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості образів його з'явлень. Саме таке тлумачення буття знаходимо в судженнях Парменіда, якому належить заслуга введення у філософський та науковий обіг поняття “буття”: “Те, що висловлюється та мислиться, повинно бути сутнім, бо ж є буття, а ніщо не є”... За Парменідом, ніщо неможливо помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття (принаймні - буття у думці та для думки). Звідси випливають тези філософа про те, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Те, що ми сприймаємо як змінне та нестале, є результатом не істинного бачення та розуміння, а лише людської гадки, людського вважання. Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням. Але найпліднішою виявилась думка Парменіда про самототожність і незмінність істинного буття. Цю думку підхопили Демокріт, Платон, Анаксагор, а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя. Грецькі філософи міркували саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкість буття спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось із нічого. В обох випадках, на думку греків, із такого розуміння буття (як такого, що зникає та нестійкого) випливали б негативні моральні наслідки, оскільки тоді добро і зло постали би відносними, а людина могла би припускати, що як завгодно прожите життя ніколи не отримає належної оцінки, тобто ні винагороди, ні покарання, оскільки врешті все може зникати безслідно.

Але найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель; ці концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. Щоправда, як для Платона, так і для його відданих послідовників залишилося непроясненим питання про те, як співвідносяться речі та ідеї, та навіщо взагалі подвоювати суще на те, що наявне перед нами, та на те, що за змістом є тим же самим, проте приховане за наявним. За Арістотелем же, який виступив саме проти подвоєння сущого, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння сущого, за Арістотелем, вимагає не сходження від речей до їх вічних сутностей, а дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій. реально бути для Арістотеля тотожно тому, щоби із чогось складатися та певним чином діяти. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція. Справжнє буття, за Арістотелем, є не єдине, а загальне та необхідне як у світі, так і в наших знаннях. Знаючи загальні причини та початки всього сущого, ми й будемо знати сутність буття.

Подальша антична філософія належним чином оцінила ідеї своїх попередників: в елліністичній філософії саме онтологія постала як основна частина філософського знання. У стоїків ми знаходимо вже й досить деталізовану класифікацію видів буття. Зокрема, Л.А.Сенека (римський стоїк) із приводу поняття “буття” писав: “Це і є перший та найдавніший із родів, найбільш, так би мовити, всезагальний... Всезагальний рід — “те, що є” — нічого вищого від себе не має. Він — початок речей, у ньому — все”. Сенека перелічує шість основних значень поняття буття, де фігурує і Єдине, і “те, що існує узагалі”. Тобто в цій класифікації зроблено спробу поєднати між собою буття, як вічне й незмінне, з тим, що реально розкривається перед нами в контактах з дійсністю.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі іншого - через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене (створене), перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистенція: субсистенція – це те буття, яке для свого існування не потребує нічого, тобто, це незмінне, вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності загальних та індивідуальних особливостей. Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває антропомірних та ціннісних забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та створене. Якщо енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енергетика оновлення світу має протилежне спрямування: від людини до Бога. При тому запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те, що в людині присутня “іскра Божа” – частинка найпершого та справжнього буття.

Отже, буття у Середньовіччі має тотальний, системний та ієрархізований порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить активності, у т.ч. — людській. Обидва напрями енергетичної єдності світу поступово були оформлені в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення, "виливання" божественної енергії) та еволюції — сходження від простого (у т.ч. — простих форм сущого) до складного та вищого.

Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового фактично було передумовою та засадою наукового дослідження світу; воно набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття — поняття субстанції, на думку Дж.Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації.

Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалось співвідношенням, а точніше, співпідпорядкуванням понять “субстанція-атрибут-акциденція-модус”. Під атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Б.Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції протяжність і мислення. Під акциденцією розуміли мінливі стани проявів субстанції, під модусами — конкретні утворення: речі, явища, стани реальності.

У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток. Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII—XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок дотику між філософією та наукою. Буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, що існує завдяки органічному зв'язкові внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного, зв'язку, що інтегрально звершує світовий еволюційний процес.

Водночас розуміння субстанції наштовхнулось на невирішуваний конфлікт: виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники однієї ліній наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму, вона була певною формою продовження платонівської традиції. Прихильники другої лінії вважали субстанцією чуттєву сутність, або матерію. Ця лінія дістала назву матеріалізму. Обидві лінії доводили своє сперечання до досить великої гостроти, але особливо воно загострилось тоді, коли філософська дискусія сплелася з політичними антагонізмами (середина XIX ст.). Тоді ж з'явилися філософи, які почали розуміти безперспек­тивність протиставлення названих позицій у субстанціалізмі. З'являється некласична філософія, а з нею — і нове розуміння буття. Некласична філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дійсності. Якщо бути більш реалістичними, то слід визнати, що маємо підстави вести розмову не про буття як таке (якого ніхто ніколи не бачив та не сприймав), а про те, що і як нам надано в контактах із дійсністю. Звідси випливає принципово нова теза: буття є ніщо інше, як інтенція свідомості, її націленість на те, щоби фіксувати будь-що у статусі того, що постало як предмет свідомості та усвідомлення. Тобто буття є першою і необхідною умовою будь-якого людського усвідомлення. Свідомість завжди є усвідомленням чогось, а тому і першою визначеністю будь-яких актів свідомості є фіксація факту буття цього “чогось”. Тому поза свідомістю (поза нишим усвідомленням) ніякого буття не існує; принаймні, про нього ми нічого не знаємо і сказати нічого не можемо. Буття є внутрішньою умовою самоздійснення, самореалізації людського інтелекту в актах.

Розвиваючи далі таку лінію розуміння буття, Е.Гуссерль та А.Бергсон виявили, що, крім інтенції, буття постає ще й у часовому вимірі. З одного боку, ніяка свідомість неможлива без неперервної тривалості своїх здійснень, а з іншого — ця тривалість передбачає рух, зміни, але неперервні. М.Хайдеггер порівнює таке виявлення буття з горизонтом, який нібито окреслений конкретними предметами, але під час руху виявляється завжди тим, що перебуває поза предметами. Отже, буття — це тривалість, неперервність, націленість свідомості на змістове відношення. Але це ще й постійна предметна мінливість зазначених тривалості та спрямованості на зміст. Окреслюючи останні характеристики буття, різні філософи надавали їм різного конкретного визначення. А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А. Бергсон, В.Дільтей називали це життям з його самопродукуванням, змінами форм, внутрішньою енергетикою. Е.Гуссерль та М.Хайдеггер окреслювали буття як горизонт людської предметності, М.Шелер, М.Аббаньяно — як екзистенціальну зустріч людини з найпершим, наданим нам, із Буттям “з великої літери”. У будь-якому варіанті буття постає внутрішньою умовою свідомості перебувати у відношенні до чогось, вибудовувати свій зміст. І тут відкривається ще один ракурс некласичного тлумачення буття, що його особливо переконливо розробив М.Хайдеггер. Свідомість вибудовує свій зміст, але не кожен зміст виправдовує себе в межах реального життя свідомості. Тому не кожне утворення, пройшовши крізь інтенцію свідомості, набуває характеристик тривалості; дещо постає лише в окресленнях зникання, в окресленнях руху, трансформації певних форм в інші. На думку М.Хайдеггера, виправдовує себе лише така думка, яка, окреслюючи межу між буттям та небуттям, здатна утриматись у тривалості становлення, а не зникнення. Такий хід думки М.Хайдеггер називає “правильним мисленням” і ототожнює його із “при-бутті-перебуванням”. Сьогодні онтологію М.Хайдеггера можна вважати найповнішою та найдокладніше розробленою. Інший варіант філософської онтології розробив у ХХ ст. німецький філософ М.Гартман. Він назвав своє вчення “критичною онтологією” і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим предметом філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені значущості. М.Гартман доводив, що буття можна визначити тільки категоріально і розрізняв буття ідеальне та реальне. Ідеальне буття перебуває поза простором і часом з тієї простої причини, що у будь-яких наших міркуваннях ми ніколи не виходимо за його межі, а воно не зазначає ніяких змін.

Отже, історія категоріальних визначень буття спрямована:

  • на конкретизацію та деталізацію цього поняття, на наповнення його все більш точним змістом;

  • на зближення філософських визначень буття із трактуваннями проявів буття наукою;

  • на поступове перетворення поняття буття із позначення чогось позасвідомого на внутрішню умову змістовного самоздійснення свідомомсті та мислення.

Якщо тепер підсумувати здійснений історико-філософський екскурс, то можна вибудувати таку сукупність категорій, що окреслюють різні рівні та ступені осмислення буття: усе-ніщо-першопочаток; стале – мінливе, єдине - множинне; корінь сущого — будова речей; абсолют- причетність – ієрархія; субстанція – акциденція - модус; інтенція – наданість – екзистенціальна зустріч; тривалість – час - правильне мислення. Названа сукупність категоріальних визначень буття працює саме як сукупність, тобто вона позначає шлях поглиблення наших уявлень про буття від означення “усе, що існує”, яке більшість людей вживає інтуїтивно як синонім буття як такого, до поняття “правильного мислення”, мислення категоріального, історично виправданого. У завершальному пункті цих визначень ми можемо звернути увагу і на те, що розгорнута сукупність категорій має системний характер, оскільки останнє визначення – “правильне мислення” відправляє нас до початку, тобто до визнання, що за умов правильного осмислення буття ми повинні зіставити “все” та “ніщо”, звернутися внаслідок такого зіставлення до поняття “першопочатку”, через яке дійсність постане у виявленнях “сталого” та “мінливого” і т.ін. За такого підходу до буття воно окреслиться перед нами у вигляді процесу, який постає спочатку у вигляді процесу визначення свідомості дійсністю, а потім – навпаки, як процес визначення буття свідомістю. Отже, це єдиний процес самопоглиблення свідомості, у якому відбувається і самовиявлення буття. Універсальність цього шляху полягає у тому, що ми можемо застосовувати його у будь-яких сферах пізнання та людського самоздійснення і матимемо орієнтири для спрямування своїх інтелектуальних і практичних дій. Але головне, напевно, полягає у тому, що за такого розуміння буття ні людину, ні її свідомість уже не розглядають як щось відсторонене від світу та буття; навпаки — тепер людина, її інтелект та мислення постають фундаментальними умовами виявлення буття як такого.

10.3. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття (філософське окреслення)

Якщо ми погоджуємося із тим, що людська свідомість є необхідною умовою виявлення буття, то нам не уникнути розгляду того, яким постає буття у людському пізнанні та усвідомленні. При цьому ми звертаємося насамперед до науки, адже розуміючи певну необхідність позанаукових знань, урешті-решт до науки ми звертаємося тоді, коли хочемо з максимальним ступенем достовірності стверджувати про щось, що воно є або його немає. Інформація, якою володіє сучасна наука, майже безмежна; її досить важко звести до єдиної цілісної системи. Тому між конкретними науками та філософією існує проміжна пізнавальна ланочка — наукова картина світу (НКС). НКС є інтегральним узагальненням досягнень багатьох наук на підставі деяких фундаментальних співвідношень, величин або перших (вихідних) предметних визначень сущого (у межах окремих наук або в межах науки загалом). Вирішальну роль в оформленні наукової картини світу відіграють фізика, астрономія, хімія, біологія, антропологія, наукознавство та філософія. Звернемося до найважливіших аспектів представлення буття у сучасній науковій картині світу.

По-перше, буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді. Класичну науку надихав пафос відкриття останніх та остаточних законів світу, що надали б можливість змалювати його гармонійним, злагодженим, упорядкованим. Із погляду сучасної науки порядок і гармонія радше постають не як норма, а як частковий випадок у стані світу. Отже, за даними сучасної науки, світ і буття є процесуальними за основною їх тенденцією.

По-друге, буття постає у системних окресленнях, тобто в окресленнях зв’язку “всього з усім”. Цей зв'язок не просто з'єднує окремі явища буття, а й об'єднує їх таким чином, що зміни його окремих елементів впливають як на інші елементи, так і на стан буття загалом,

По-третє, до сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття: мікро-, макро- та мегапроцеси. Мікропроцеси — це процеси субатомарного рівня, макро-процеси — це рівень тіл, мега-процеси — це рівень зоряних та галактичних процесів. На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики. Сучасна фізика намагається створити теорію так званої “великого об'єднання”, яка б дала змогу пов'язати всі ці рівні єдиними закономірностями, але наразі такої теорії не існує. У практичній діяльності слід враховувати, що сили, які діють у мікро- та мегасвітах, набагато перевершують сили макропроцесів. Тому, наприклад, дуже небезпечними постають ядерні випробування та експерименти, атомна енергетика і т.ін.

По-четверте, багаторівневість проявів буття демонструє себе ще й еволюційно, що межує з оцінними підходами. Так, за наявності у Всесвіті безмежної кількості зірок планетні системи в ньому досить рідкісне явище (сьогодні астрономія знає лише шість планетних систем). Серед відомих нам планет органічні процеси розвинені лише на Землі. Отже, лише тут ми реально стикаємося із розмаїттям рослинного і тваринного життя, з реально зафіксованими проявами свідомості. Це дає нам можливість оцінювати процеси Всесвіту за шкалою “вище-нижче”, “краще-гірше” (хоча ці оцінки відносні, а переконливої теорії еволюції сьогодні просто не існує). Сучасна наука має підстави стверджувати, що нижчі форми світових процесів, з одного боку, постають ґрунтом для вищих, а з іншого—входять до вищих як їх складові елементи. Водночас еволюцію не можна пояснити, виходячи з локальних умов розвитку процесів світової взаємодії та життя. Той факт, що за інформаційними потужностями мозок людини майже безмежний, вказує на те, що еволюція детермінована не лише конкретними умовами, а й потенціями світового цілого. Отже, еволюційний процес рухається у напрямі дедалі тотальнішого прояву глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сутнього є більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі.

По-п'яте, сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта. Якщо раніше ці поняття досить радикально розводили, то тепер людина як суб'єкт постає органічною часткою світу як об'єкта. З іншого боку, мову про об'єкт можна вести лише щодо людини, бо речі або явища можна характеризувати як об'єкти лише через зв'язок із суб'єктом. Тому сучасна наукова картина світу розглядає форми проявів буття лише в аспекті органічної єдності та неподільності об'єкта і суб'єкта. Це повертає нас до положень некласичної філософії про буття у межах інтенції свідомості та екзистенціальної зустрічі.

Нарешті, у зв'язку з усім зазначеним буття у сучасній науковій картині світу набуває характеристик суперечливої єдності процесів ентропії (хаосу, невпорядкованості) та самоорганізації. З одного боку, будь-яка система має тенденцію до руйнування, збільшення власної невпорядкованості, з іншого — через невпорядкованість і мінливість відбувається рух у напрямі гнучкіших і складніших форм самоорганізації. Обидва названі процеси мимоволі наводять нас на думку про існування єдиного інформаційного поля Всесвіту: сучасна фізика не визнає можливості існування так званої “далекої дії”, тобто не визнає того, що в реальних процесах світу все може бути пов’язане із усім; швидкість будь-яких взаємодій є обмеженою, а тому пов’язане між собою лише те, між чим може відбутися передача дії. Але єдність всіх процесів та явищ Всесвіту, відомих сучасній науці, змушує припустити й вихідну їх єдність. А це можливе лише за припущенням того, що будь-які дії відбиваються не лише на навколишніх умовах, а й змінюють стан світового цілого. Отже, буття є справді складноорганізованою, ієрархічно побудованою та енергійно самоконцентрованою системою. Суперечливість цієї системи виявляється у тому, що вона є єдиною і множинною, перервною і неперервною, скінченною та нескінченною, такою, що в з'явленнях набуває форми просторово-часових співвідношень.

Звичайно, завершують усю будову наукової картини світу філософські розвідки та узагальнення. Серед них дуже важливе значення має фіксація двох відомих нам і принципово відмінних статусів буттєвих процесів: матеріальне (або матеріально-чуттєве) та духовне буття. Матеріальне буття характеризується множинністю, подільністю, просторовістю, наявністю маси, опору матеріалу та силових взаємодій. Духовне буття позапросторове, самоконцентроване, рефлексивне, тобто прозоре для себе самого, ідеальне, цілісне, динамічне. Саме тому, що філософія розглядає буття не лише у його матеріальних проявах, неможна задовольнитися тими ознаками (або критеріями) справжнього буття, які виробила наука: з позиції науки до справді існуючого можна відносити лише те, що є спостережуваним (прямо чи опосередковано), а, значить те, що має просторово-часові характеристики. Якщо ж ми будемо розглядати такі явища, як ідеалізовані еталонні утворення нашого інтелекту, то з позиції науки їх не можна визнати реально існуючими, оскільки вони не підлягають змінам у просторі й часі, а до того ж не мають і субстратних виявлень, тобто не передбачають матеріалу, із якого вони утворені. Тому у ХХ ст. побачила світ ціла низка творів та концепцій, у яких цілком серйозно обгрунтовувалось, що ні свідомості у її власній якості, ні її специфічних утворень просто не існує. Для сучасної філософії, як вже зазначалося, буття постає найпершою, фундаментальною характеристикою відношення мислення до будь-чого; іншими словами, не існує буття, якщо людська свідомість не продукує деяких моделей, образів, еталонів, у приведенні у контакт із якими те, що потрапляє у поле нашого сприйняття або мислення може набути статусу “Це є”. Тобто для філософії критерієм справжнього існування якраз і буде наявність у нашому досвіді тих складових (або елементів), які би дозволили впевнено стверджувати “Це є”. І тому нам повинно бути зрозумілим, чому для давнього грека богиня полювання Артеміда справді була, але не було і не могло бути, наприклад, генетичного коду або бактерій. Стає ясним також і те, чому окремі люди наполягають на тому, що не існує і не може існувати справжнього кохання, доброти, відвертості та ін.

Але за всіх відмінностей у статусах матеріального та духовного (ідеального) буття все ж постає як єдине та взаємопов'язане. У гегелівській концепції буття окреслене як єдність простору й часу, множинності та єдності, ідеальності та реальності. Природа тут окреслена як інобуття духу, як його постійна демонстрація через розмаїття та зміну форм. Реальну єдність матеріального й духовного ми спостерігаємо в людському бутті та людській життєдіяльності. Філософія здавна усвідомлює природу людини як єдність матеріального й духовного. Отже, принаймні в людській діяльності ми бачимо принципову спорідненість матерії і духу, ідей та справи, теорії і практики. Система людської життєдіяльності складається із взаємодії зазначених видів буття, із взаємодії, в якій кожному з цих видів належать своє місце, свої особливі риси, де виконуються певні особливі функції. Серед сфер людської життєдіяльності, в яких яскраво виявляє себе єдність матеріального та духовного, важливе значення мають пізнання, культуротворення, розвиток суспільного життя та цивілізації, що їх ми розглянемо в подальших розділах.

Роблячи висновки з розглянутого питання, звернемося до найпоширенішої класифікації філософських позицій на основі розуміння вихідних характеристик буття (що певною мірою перегукуються із основними світоглядно-філософськими позиціями, розглянутими нами у першому розділі):

монізм — розуміння буття як єдиного у своїй основі;

дуалізм — визнання двох коренів буття — матеріального та духовного—рівноправними і взаємодіючими;

плюралізм — розуміння буття як абстракції від реально існуючої множини речей, якостей, процесів і явищ;

субстанціалізм — визнання того, що за поверхнею явищ лежить глибинна внутрішня сутність;

реїзм — позиція, згідно з якою немає ніяких сутностей поза речами;

організм (або організмизм) — позиція, згідно з якою будова світу подібна до організму, тобто внутрішньо пов'язана так, що окремі елементи не мають у ній самостійного значення;

механіцизм — позиція, згідно з якою елементи світобудови пов'язані суто зовнішньо, тобто механічно;

динамізм (діалектизм) коли світ постає рухливим;

статичність — світ у своїй основі незмінний.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Комплексна навчальна програма з курсу "Історія української культури" для студентів Львівського національного університету імені Івана Франка

    Документ
    Нормативний курс “Історія української культури”, запроваджений Міністерством науки і освіти України до навчальних планів вузів у 2010 р. як обов’язковий предмет зі складання іспиту наприкінці семестру, схвально оцінений педагогічною
  2. Історія української літератури” (50-90-х років, новітньої) Модулі

    Документ
    Ромащенко Л. Нова збірка Дмитра Павличка «Ялівець»: художня еволюція чи? Вісн. Черкаського ун-ту. – Сер.”Філол науки”. –Черкаси, 2007. – Вип 118.–С.
  3. Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства розділ II. Етапи розвитку українознавства. Уроки § 1

    Урок
    Cлово до читача Вступ Розділ І. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ, МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНОЗНАВСТВА Розділ II. ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНОЗНАВСТВА. УРОКИ § 1. Специфічні особливості і принципи.
  4. Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)

    Документ
    1. Матеріял, що є в руках дослідників історії української літератури, далеко не охоплює всього, що писано на Україні. З найстарішої літератури 11-13 ст.
  5. Кость історія української журналістики (2)

    Документ
    Запропоноване видання – один із перших навчальних посібників, в якому показано історію західноукраїнської преси першої половини XX ст. Автор зокрема з’ясовує ідейно-концептуальні засади її функціонування та періодизацію журналістського процесу.

Другие похожие документы..