Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Программа'
Помочь простым людям внести свой вклад в оздоровление окружающей среды путем сознательного изменения образа жизни и воспитания активного отношения к с...полностью>>
'Документ'
В декабре 1955 г. после 30 лет военной службы полковник Павел Петрович Спирин увольняется в запас, и уже в следующем году становится младшим научным с...полностью>>
'Закон'
"БОКК" и "Белорусский Красный Крест" принадлежат исключительно Белорусскому Обществу Красного Креста и являются равнозначными. Ст...полностью>>
'Документ'
На виконання пункту 1 статті 1 Указу Президента України від 25 вересня 2008 року № 857 «Про забезпечення дальшого розвитку вищої освіти України», дор...полностью>>

Культурологія: теорія та історія культури

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

КУЛЬТУРОЛОГІЯ: ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ. Навч. посіб. / За ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 368 с.

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І. ОСНОВИ ТЕОРІЇ КУЛЬТУРИ

ТЕМА 1. СПЕЦИФІКА КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

  1. Культурологія як наука та навчальна дисципліна............................5

  2. Еволюція поглядів на культуру...........................................................8

  3. Сутність культури, її структура, функції та характерні ознаки.......12

  4. Традиційна і сучасна культура............................................................19

ТЕМА 2. ТЕОРІЇ ТА НАПРЯМИ В КУЛЬТУРОЛОГІЇ

  1. Сучасні концепції культури.................................................................22

  2. Аполлонійська та діонісійська засади європейської культури.........30

  3. Українська культурологічна думка.....................................................35

ТЕМА 3. КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ

  1. Підходи до визначення поняття "цивілізація". Співвідношення культури і цивілізації.46

  2. Типологія цивілізацій............................................................................................................49

  3. Цивілізація як етап розвитку культури. Техніка, культура та природа людини...................51

ТЕМА 4. КУЛЬТУРА І СУСПІЛЬСТВО

  1. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства...............................................58

  2. Субкультура. Контркультура......................................................................................63

  3. Поняття культурної ідентифікації............................................................................72

  4. Ідея рівноправності культур у сучасному світі......................................................75

РОЗДІЛ ІІ. ГЕНЕЗИС КУЛЬТУРИ

ТЕМА 1. ФОРМИ ІСНУВАННЯ ПРАДАВНІХ КУЛЬТУР

  1. Антропо- та соціокультурогенез первісності............................5

  2. Духовне життя людини первісної доби............................................................8

  3. Світоглядні та художньо-естетичні особливості культури Месопотамії та Єгипту........12

  4. Традиційна і сучасна культура............................................................19

ТЕМА 2. АНТИЧНА КУЛЬТУРА

  1. Культура Стародавньої Греції: логос, чуттєвість, гармонія..........................109

  2. Культурний феномен еллінізму: космополітизм та індивідуалізм,
    (остання третина IV ст. до н.е. - І ст. до н.е.).................................................117

  3. Традиції та спадкоємність культури Стародавнього Риму..........................121

  4. Українська культура на перехресті скіфо-сарматського та античного світів...127

  5. Світове значення античної культури...............................................................142

ТЕМА 3. КУЛЬТУРА СЕРЕДНІХ ВІКІВ: ВІЗАНТІЯ, ЄВРОПА, СЛОВ’ЯНИ, РУСЬ

  1. Духовно-культурна спадщина Візантійської імперії…………………………151

  2. Європейська культура епохи Середньовіччя………………………………….156

  3. Культура та дохристиянські вірування давніх слов'ян……………………….166

  4. Культура Київської Русі………………………………………………………….169

ТЕМА 4. КУЛЬТУРА ЕПОХИ РЕНЕСАНСУ

  1. Формування та світоглядні засади культури Ренесансу........................183

  2. Ренесансний титанізм та його прояви.......................................................189

  3. Ренесанс в українській культурі................................................................197

ТЕМА 5. КУЛЬТУРА ДОБИ БАРОКО ТА ПРОСВІТНИЦТВА'
(ХVП-ХVШст.) 213

  1. Риси новоєвропейської культури XVII ст. Просвітництво. Енциклопедизм ..213

  2. Художні стилі в європейській культурі ХVІІ-ХVШ ст 223

  3. Розвиток освіти та наукових знань в Україні. Книгодрукування 230

  4. Феномен українського бароко 235

ТЕМА 6. КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ 254

1. Світоглядні засади та головні напрями розвитку європейської

культури XIX ст 254

  1. Класицизм, романтизм, реалізм - провідні художні течії в культурі XIX ст.. 257

  2. Кризові явища в культурі другої половини XIX ст. та пошуки шляхів виходу з неї……261

  3. Роль інтелігенції в національно-культурному відродженні України

першої половини XIX ст 267

5.Місце Т. Г. Шевченка в українській і світовій культурах 283

6. Українська культура другої половини XIX - початку XX ст 290

ТЕМА 7. КУЛЬТУРА XX СТОЛІТТЯ: ВИЗНАЧНІ ФЕНОМЕНИ. ХУДОЖНІ ТЕЧІЇ ТА СТИЛІ 315

  1. Модернізм - культурний феномен XX ст 315

  2. Тоталітаризм і культура 322

  3. Сучасна масова культура 325

  4. Течія постмодернізму в культурі межі ХХ-ХХІ ст 327

  5. Український культурний Ренесанс та його загибель 330

  6. Національне культуротворення на шляху від подолання тоталітаризму до незалежності (друга половина XX ст.) 341

  7. Цілісність українського культурного простору: культура діаспори 348

РОЗДІЛ І. ОСНОВИ ТЕОРІЇ КУЛЬТУРИ

ТЕМА 1

СПЕЦИФІКА КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

  1. Культурологія як наука та навчальна дисципліна.

  2. Еволюція поглядів на культуру.

  3. Сутність культури, її структура, функції та характерні ознаки.

  4. Традиційна і сучасна культура.

1. Культурологія як наука та навчальна дисципліна

Термін "культурологія" запропонував у 1909 р. німецький філософ і фізик В. Освальд. Вчений не лише показав різницю між культурологією і соціологією, а й використав термін "культурологія" для опису специфічних явищ, якими є культура як феномен суто людської діяльності. В. Освальд фактично визначив місце культурології в системі інших наук.

У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт (1900-1975) незалежно від В. Освальда повернувся до тлумачення терміну "культурологія", вводячи його в контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця "Наука про культуру" (1949) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначити предмет культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення культурних явищ1.

Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія в розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилась. Переважно феномен культури розглядався із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру в Європі й Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика та посткультурна лінгвістика (постмодернізм). Зокрема, значного поширення в західній культурології набула культурна антропологія, її називають ще етнічною чи етнологічною культурологією. Вона вивчає традиції, звичаї, обряди, ритуали, міфи і вірування, а також весь уклад життя традиційних, докапіталістичних суспільств і так званих "архаїчних" народів. Останніми роками значне поширення одержали структурно-семіотичні концепції культури, що спираються на новітні лінгвістичні методи дослідження.

У Росії ж термін "культурологія" закріпився. Там культурологія як наука виділилася в окремий напрям, який поєднав культурно-історичний,

1 Див.: Культурология. XX век. Словарь. - С.-Пб: Университетская книга, 1997. - С. 5-6, 249.

5

філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.

Українська культурологія - досить молода галузь гуманітарного знання, вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції, розвиваючи культурно-історичний напрям. Через суспільно-політичні обставини навіть історія української культури набула рис схематизму, доктринерства, заідеологізованості, значно відставши від наукових досягнень західноєвропейської культурологічної думки. Насамперед негативним наслідком попередньої доби стала відсутність власних новаторських оригінальних культурологічних концепцій. Однак нині вітчизняна культурологія виходить з кризового стану, розвиваючись шляхом синтезованого вивчення проблем культури, інтегруючи знання різних наук у цілісну систему.

В українській культурології можна виділити декілька напрямів дослідження. Насамперед - це традиційна історична культурологічна школа, її головне завдання - дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Предмет історії культури охоплює світову, національну або регіональну культури чи певну культурно-історичну епоху, наприклад Середньовіччя, Відродження тощо. Ця школа намагається не стільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події і досягнення культури, виділяючи в ній найвидатніші пам'ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикає лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови і літератури.

Другий напрям - це філософія культури. Вона є загальною теорією культури, тому її завдання полягає в осмисленні і поясненні культури через її найзагальніпті й найістотніші риси. Філософія культури досліджує сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини і суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденції в еволюції культури, на розкриття причин її розквіту і кризових явищ тощо.

Третім напрямом є соціологія культури. Вона досліджує функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури - масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну тощо, її цікавлять зрушення і зміни, що відбуваються в культурі, їхня динаміка, реакція на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

До соціології культури тісно примикає психологія культури, у якій останнім часом проглядається тенденція виділитися в самостійну наукову дисципліну. Вона вивчає особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяє культурно-історичні типи особистості, характерні для даного соціуму.

Отже, культурологія - це наука, що формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність,

6

як специфічну функцію і модель людського буття. Культурологія є емпіричною наукою, що аналізує конкретно-історичні явища культури та виявляє універсальні закономірності зародження, функціонування та зміни культурних феноменів.

Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів, що застосовуються нею до культурних об'єктів, досить широкий: від загальнонаукових до суто специфічних підходів. Діахронний метод потребує викладу явищ, фактів, подій світової і вітчизняної культури в хронологічній послідовності. Синхронний передбачає всебічне порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретро- або перспективи. Порівняльний метод застосовується в культурологічних дослідженнях двох або декількох національних культур. Він також передбачає виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливів, а відтак встановлює рівень своєрідності або спорідненості культур. Сутність типологічного методу полягає в аналізі культурних явищ від абстрактного до конкретного і виявленні на цій підставі типологічної близькості історико-культурних процесів.

Серед специфічних методів найпоширенішим є археологічний, який на підставі аналізу матеріальних предметів, добутих під час розкопок, дає вченому можливість зробити висновки про загальний стан культури. Семіотичний метод, що ґрунтується на вченні про знаки, дає змогу вивчити знакову систему (структуру або текст) будь-якого артефакту. Психологічний метод орієнтує дослідника на вивчення суб'єктивних механізмів діяльності культури, індивідуальних якостей, несвідомих психічних процесів. Цей метод дуже важливий для дослідження особливостей національних культур. Біографічний метод переважно застосовується у літературознавстві як тлумачення літератури через відображення біографії й особистості письменника. Вперше цей метод застосував французький критик Ш. О. Сент-Бев. У науковому літературознавстві - це один з важливих принципів дослідження. Його особливості полягають у роботі з текстами. Але і його абсолютизація може призвести до нівелювання ролі духовно-історичної атмосфери, стилю епохи, впливу традиції.

Особливе місце належить цивілізаційному підходу. Його сутність полягає в осмисленні історії розвитку людства через інтегровані галузі спеціалізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи. У ньому знайшли сконцентрований вигляд усі названі підходи до вивчення культурно-історичних явищ.

У 2003 р. "Культурологію" введено як базову навчальну дисципліну в перелік обов'язкових предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України. Позитивним є те, що вона стала логічним продовженням навчального предмета "Українська та зарубіжна культура", з викладання якого накопичено значний досвід. На відміну від попереднього курсу, що обмежувався переважно рамкамрі історії культури, "Культурологія" розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними, соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем курсу, явищ та феноменів у культурі.

7

Предметом культурології як навчальної дисципліни є історичний та соціальний досвід людини, закріплений в традиціях, нормах, звичаях, законах тощо. Вивчення його змісту, структури, динаміки, технологій функціонування та механізмів збереження, трансляції, освоєння та зміни традицій, цінностей і норм формують науковий світогляд, що сприяє розумінню множинності шляхів соціокультурного розвитку, толерантному сприйняттю інших культур та глибшому усвідомленню вітчизняних культурних досягнень.

Важливість культурології як навчальної дисципліни полягає також у тому, що поряд з науковими проблемами, які становлять основу її предмету, акцентується увага на загальнокультурному розвитку особистості, потребі в самоосвіті, на формуванні уявлень про особливості професійної діяльності та її соціальних і екологічних наслідках. Але найголовніше - це донесення до студентства сутності культуротвірного змісту обраного фаху, що реалізується через формування моральних, соціальних, естетичних орієнтирів, необхідних для досягнення особистого успіху та діяльності в інтересах суспільства.

Культурологія, займаючи важливе місце у блоку соціогуманітарних дисциплін, дає знання про навколишній світ та механізми його функціонування через систему ціннісних орієнтацій, сприяє самоідентифікації особистості та визначенню нею свого місця в суспільстві. Вивчення власної культури та інших культурних феноменів сприяє усвідомленню цінності людського буття та плюралізму культурних вимірів, з порівняльного аналізу яких формується стійка орієнтація на міжкультурне спілкування.

2. Еволюція поглядів на культуру

Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини і суспільства - явище багатогранне. З одного боку, культура виступає як феномен соціального організму та його еволюції, з іншого, - як наукова категорія, що досліджує та визначає сутність, структуру та специфіку функціонування цього феномену. Як результат багатогранності культури, в сучасних гуманітарних галузях знань - культурології, філософії, історії, соціології та інших - існує безліч визначень культури, проте загальним для них є те, що під культурою, на противагу „натурі" (природі), розуміють все, що створила людина.

Слово "культура" походить від латинських слів "соїо", "сиіііо" - обробіток, "соїеге" - обробляти, вирощувати, а пізніше - вклонятися, вшановувати (культ богів, предків). До середини І ст. до н.е. ці слова пов'язувалися саме із землеробською працею1. Поступово поняття "культура" поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, вдосконалення самої

1 У трактаті "Про землеробство" ("Ве а£гі сиіиіга") Марка Порція Катона (234-149 рр. до н.е.) Йдеться не просто про обробіток землі, а про "обробіток окремої ділянки, який неможливий без особливого душевного настрою".

8

людини. У листах Марка Тулія Цицерона (106-43 рр. до н.е.), відомих під назвою "Тускуланські бесіди"(45 р. до н.е.), вислів "сиіиіга апіті аиїет рЬіІояорЬіа ез£" ("проте культура духу є філософія") був спрямований на необхідність духовного, розумового розвитку людини як фактора її вдосконалення. Відтоді слово "культура" починає вживатися як синонім вихованості, освіченості людини, і в цьому значенні воно увійшло в усі європейські мови, в тому числі й українську.

Проте на цьому еволюція лексеми "культура" не закінчується. В епоху Раннього Середньовіччя вона використовується в значенні аграрного виробництва ("а§гі сиІШга"), а щодо інших сфер людського буття вона трансформується в слово "сиІШз" (культ), яке передбачало здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога. З розвитком феодальних відносин, переростанням замків та монастирів в осередки міської культури виникає уявлення про лицарство як своєрідний культ доблесті, відваги й гідності, а також поширюється комплекс значень слова "культура", згідно з яким вона стала асоціюватися з міським укладом життя, а ще пізніше, в добу Ренесансу, - з досконалістю та активізацією інтелектуального та творчого потенціалу людини.

На межі Середніх віків та Нового часу поняття культури набуло світоглядно-морального змісту. Це пов'язано з великими соціальними зрушеннями в Західній Європі - першими буржуазними революціями, початком промислового перевороту, утвердженням нових, капіталістичних відносин. Німецький вчений Самуель Пуфендорф (1632-1694) у 1684 р. вперше вживає слово "культура" як самостійний термін для означення духовного світу людини, яка починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти "натурі" (природі), а "культурна" європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від "природної" людини минулого. Перед мислителями постають питання про сутність нового середовища життя, що створюється людиною на противагу природі, про його вплив на саму людину, про те, лихом чи благом є новий, штучно створюваний людиною світ.

У європейській думці Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для переважної більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалась, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомність, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин внутрішнім світом людини, що робить її більш досконалою і сильною.

Майже всі просвітницькі концепції культури - Шарля Монтеск'є (1689-1755), Вольтера (1694-1778), АннаТюрго (1722-1781), ЖанаКондорсе (1743-1794) та інших - базувалися на ідеї загальності людського розуму та його

9

законів; вони природньо пов'язали культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. Французькі просвітителі вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни, на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів, полягають у "розумності" суспільних порядків, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв. Однак у межах Просвітництва виникає критика існуючої "культури". Жан Жак Руссо (1712-1778) протиставляє зіпсованості та розбещеності "культурних" європейських націй простоту і моральну чистоту народів, які знаходяться на патріархальній стадії розвитку. Але це не варто трактувати як заклик до повернення назад; швидше - це заклик до того, щоб, виходячи із знання певних переваг минулого і вад сучасності, знайти шлях для "виправлення" людини.

І все ж раціоналістичні підходи до аналізу культури дали можливість зробити ряд принципових висновків: по-перше, люди і народи відрізняються не наявністю чи відсутністю культури, а тільки рівнем її розвитку; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми і народами - наслідок специфічних умов і факторів, що впливають на формування і розвиток їхніх культур (розмір території держави, кліматичні умови, географічне розташування тощо) і мають суто формальний, вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках простежується, принаймні, три важливі світоглядні ідеї: 1) ідея одвічної єдності людського роду; 2) ідея історичного поступу як руху суспільства шляхом розширення знань та самовдосконалення; 3) ідея прогресу, яка пов'язана з успадкуванням та накопиченням людського досвіду.

Світоглядно-моральні засади розуміння культури, раціоналістичні та натуралістичні уявлення про природу людини похитнули наслідки Французької революції 1789-1799 рр. Осмислення колізій нової цивілізації підтвердило істину: для вдосконалення ("окультурення") людини і суспільства розвиток душі має не менше значення, ніж розвиток розуму.

Цілком зрозуміло, що основа і витоки культури відтак вбачалися німецьким філософом Гмануїлом Кантом (1724-1804) не в самій природі людини, а в сфері її морального існування; німецькі романтичні мислителі Фрідріх Шиллер (1759-1805) та брати Шлегелі - Фрідріх (1772-1829) і Август (1767-1845) шукали сутність культури в царині естетичної свідомості людини, поєднуючи її чуттєво-емоційну та раціоналістичну природу.

Спробу подолати протиріччя у просвітницьких та романтичних трактуваннях культури зробив німецький філософ Георг Гегель (1770-1831). Сутність культури, на його думку, визначається не наближенням людини до природи, не творчими фантазіями видатних митців, а наближенням індивіда до світового цілого, яке включає в себе як природу, так і суспільну історію, абстрактним понятійним мисленням, тобто у формі філософсько-теоретичної свідомості. Розвиток мислення як вищої духовної здатності й становить, з

10

погляду Гегеля, справжній зміст культури. "У цьому розвиткові загальності мислення, - писав він, - полягає абсолютна цінність культури".

Основоположник еволюціоністського напряму Е. Тайлор (1832-1917) розглядав культуру як сукупність її елементів: вірувань, традицій, мистецтва, звичаїв і т.д. Таке представлення про культуру накладало відбиток на його культурологічну концепцію, у якій не було місця культурі як цілісності. Учений вивчав її як ряди елементів, що ускладнюються в процесі розвитку, наприклад, як поступове ускладнення предметів матеріальної культури (знарядь праці) чи еволюцію форм релігійних вірувань (від анімізму до світових релігій).

Проблемі визначення поняття "культура" в сучасній культурології була спеціально присвячена книга А. Крьобера і К. Клакхона "Культура, критичний огляд визначень" (1952). У ній автори привели близько 150 визначень культури. Успіх книги був величезний, тому в друге видання цієї праці увійшло вже понад 200 визначень культури1. Слід зауважити, що кожен тип визначення виділяє свою грань у вивченні культур, що часом стає вихідною установкою для того чи іншого типу культурологічної теорії. Зокрема, самі А. Крьобер і К. Клакхон вважали, що "культура складається із внутрішніх цінностей і норм, Ідо виявляються зовні... за допомогою символів; вона виникає в результаті діяльності людей, включаючи її втілення в [матеріальних] засобах. Сутнісне ядро культури становлять традиційні (історично сформовані) ідеї, насамперед ті, яким приписується особлива цінність. Культурні системи можуть розглядатися, з одного боку, як результати діяльності людей, а з іншого, - як її регулятори". У даному визначенні культура є наслідком діяльності людей; стереотипи поведінки та їхні особливості посідають істотне місце в дослідженні культур.

Л. Уайт у визначенні культури застосовував предметно-речове тлумачення. Культура як цілісна організація форм буття людей, вважав учений, являє собою клас предметів і явищ, що залежать від здатності людини до символізації. Визначення культури пов'язані також зі способом життя спільноти, на що вказував К. Уісслер.

Велику групу становлять психологічні визначення культури. Наприклад, У. Самнер визначає культуру "як сукупність пристосувань людини до її життєвих умов". Р. Бенедикт розуміє культуру як набутий спосіб поведінки, що кожним поколінням людей має засвоюватись заново. Специфічну точку зору на культуру висловив Г. Стейн. На його думку, культура - це пошуки "терапії" в сучасному світі. М. Херсковіц розглядав культуру "як суму поводження і способу мислення, що утворюють дане суспільство".

Особливе місце посідають структурні визначення культури. Найхарактерніше з них належить Р. Лінтону: "1) культура - це, в кінцевому

1 Сучасна культурологія у визначенні сутності культури оперує більш як 300 дефініціями (Див.: Ксртман Л.Е. История культури стран ЕвропьІ й Америки. - М., 1987. - С.14-19).

11

рахунку, не більш ніж організовані повторювані реакції членів суспільства; 2) культура - це сполучення набутого поводження і поведінкових результатів, компоненти яких розділяються і передаються в спадщину членами даного суспільства". До структурного можна віднести також визначення Дж. Хонігмана. Він вважав, що культура складається з двох типів явищ: 1) "соціальне стандартизоване поводження - дія, мислення, почуття "; 2) "матеріальна продукція... ". Існують також генетичне, функціональне визначення культури та ін.

Різнопланові визначення поняття "культура" можна звести до таких основних напрямів: філософського, антропологічного та соціологічного. Вони різняться сутнісними ознаками, методами дослідження та структурними елементами, функціями, що відображено в табл. 1.

Отже, з перебігом часу сутність поняття культури змінювалася залежно від змісту, що в нього вкладався. Але як би не різнилися підходи до визначення поняття "культура", практично всі вони збігаються в одному - це характеристика способу життєдіяльності людини, а не тварин. Культура - основне поняття для позначення особливої форми організації життя людей.

3. Сутність культури, її структура, функції та характерні ознаки

Широкий спектр поглядів на сутність і зміст культури не стільки полегшує можливість дати цьому явищу уніфіковане визначення, скільки ускладнює це завдання. Різноманітність точок зору щодо визначення культури характерна і для сучасної культурології. Представники всіх її напрямів поділяють думку про те, що культура постає як створена людиною "друга природа", надбудована над первісною, як до певної міри окремий світ, створений людиною додатково 12

до світу природи, яка існує об'єктивно. Тобто серед науковців не виникає жодного сумніву щодо об'єкту культури, яким виступає природа (та, що дана нам космосом і Богом), та її суб'єкту - людини, яка внаслідок власної осмисленої діяльності, "обробляючи" навколишній світ, створює ціннісний світ культури, тобто "другу природу". Розбіжності виникають при визначенні предмету культура, який розглядається під різним кутом зору представниками різних теорій та методик у дослідженні цього феномена.

Не вдаючись до сильних і слабких сторін кожної з них, зазначимо, що аналіз поглядів на культуру та сучасні інтерпретації її дають можливість для деяких узагальнень. По-перше, культура являє собою "другу природу", створену людиною, тому вона не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, що виникло й існує на ґрунті загальнокорисної діяльності, там є й культура. По-друге, культура виступає як система матеріальних і духовних, або ідеальних, цінностей. Цінність - це те, що має сенс для людини, тому культура - це світ, наповнений сенсом людського буття. По-третє, культура через осмислену діяльність людини визначає міру людського в самій людині та суспільстві. Адже людина - це також витвір природи і може бути об'єктом культури (процес виховання, навчання і т.п.). Проте наші людські якості є наслідком засвоєння соціокультурних цінностей від попередніх поколінь, і лише в процесі оволодіння цими цінностями людина перетворюється із психічно-біологічної у соціокультурну істоту (засвоєння мови, традицій, знань, навичок трудової діяльності тощо). Таким чином, культура завжди є проявом певного рівня розвитку людини, а сама людина як суб'єкт і носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності. У цьому й полягає діалектичний зв'язок між природою як необхідною умовою існування людини, самою людиною і культурою як специфічною формою існування людини в природі.

Культура - це не просто одна із специфічних сфер життя суспільства. Вона являє собою людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної і духовної діяльності людства, його ставлення до навколишнього світу і визначення свого місця і ролі в ньому. Зрозуміти сутність культури можна лише через призму продуктивної діяльності людини, суспільства, всього людства: створюючи матеріальні потреби свого існування, людина, спочатку й не усвідомлюючи цього, а потім цілком свідомо розкривала свій духовний світ, тобто здібності та вміння, знання і світогляд, соціальні почуття й національний характер тощо.

Кожна людина оволодіває тими культурними цінностями, які були створені її попередниками. Проте не завжди всі ці цінності доступні або цікаві для кожної конкретної людини. Скажімо, не кожен може побачити в оригіналі картину Леонардо да Вінчі "Джоконда", яка знаходиться в Парижі у Луврі, або почути "живе" виконавче мистецтво видатних майстрів сучасності через недоступність придбання квитків на їхні виступи. Так само можна говорити про переваги одних культурних цінностей щодо інших. Наприклад, хтось

13

віддає перевагу класичній музиці, а хтось - сучасній естраді, рок-музиці і т.п., хоч сучасна висококультурна людина має розуміти суть і життєве значення кожної культурної цінності.

Кожна людина робить свій внесок у культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. Саме діяльний підхід до визначення культури як цілісного соціального явища дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну. Цей підхід дає змогу сформулювати сутність феномену культури у найбільш узагальненому визначенні. Отже, культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створена внаслідок цілеспрямованої діяльності людства протягом його історії, а також взємовідносини, що склалися в процесі споживання, відтворення цих цінностей та їх розподілу і обміну1. Таке спеціалізоване, академічне визначення культури не виключає можливості трактувати ЇЇ в ширшому значенні, коли під культурою розуміємо "культурні риси" людини - розум і почуття, мову і спілкування, естетичні смаки та норми поведінки тощо2.

Особливість культури саме в тому й полягає, що деякі її елементи і феномени існують як ідеї (ідеальні утворення), які поділяють усі члени даної етнокультурної спільності. Ідеї чи образи можуть опредметнюватися в словах, сказаннях, в епосі чи здобутках художньої літератури тощо. Саме поняття "є" чи "існувати" у застосуванні до культури означає не тільки матеріально-предметне буття, а й ідеальне, образне функціонування. Культура припускає наявність особливої суб'єктивної реальності, найпростішим прикладом якої є особливе світовідчуття чи менталітет. Тому, розглядаючи питання співвідношення поняття культури з історичною дійсністю, треба пам'ятати, що соціальна реальність людини має два виміри - предметно-речовий та ідеально-образний.

Проблема структуризації культури в сучасній науці остаточно ще не розв'язана. Більш сталою в культурології є концепція розподілу культури на матеріальну й духовну, однак ряд учених окремо виділяють художньо-естетичну і політичну сфери діяльності людей. Проте таке структурування культури досить умовне, тому що культура є стрункою, цілісною і динамічною системою, і чітке виділення її взаємозумовлених частин практично неможливе. Але структурний підхід до аналізу культури дає можливість розкрити

1 Культура не знає кордонів. Найкращі її зразки одних народів знаходять достойне місце у культурній царині інтттих. Створюючи культурні цінності, кожен народ прагне поширити їх (у різні часи це робилося по-різному: інколи вогнем і мечем, інколи через прояв ксенофобії). Тепер, коли визначальною є тенденція глобалізації та інтернаціоналізації (космополітизації) культури, "закритих", або "замкнених", культур майже не має.

2 Бурхливий розвиток сучасних технічних та особливо електронних засобів масової комунікації, які значно скорочують час і збільшують простір для поширення культурних здобутків, свідчить про тс, що зрушення саме в науково-технічній та матеріально-виробничій сфері спрощують процес духовного розвитку людини.

14

специфіку кожної її частини й показати її роль у розвитку суспільства, прогресі людської цивілізації.

Вчені розробили критерій для виділення основних сфер суспільного життя людей, що включає: типи діяльності людей; суспільні потреби, на задоволення яких спрямована діяльність; суспільні відносини як форму діяльності соціальних суб'єктів; відповідні форми культури, які становлять її структуру в цілому, а також ту чи іншу сферу діяльності. Якщо соціальне явище відповідає усім вимогам даного критерію, його правомірно розглядати як специфічну сферу життєдіяльності людей у визначеній культурній формі.

В одному випадку деякі вчені до сфери, наприклад духовної культури, включають усі форми суспільної свідомості, систему виховання та освіти, засоби масової інформації та пропаганди, систему установ культури тощо, в іншому до названих форм відносять також науку, мчстецтво, право, мораль тощо. Ряд учених, скажімо, до матеріальної культури відносять народні промисли, житлобудуваня та засоби пересування, харчування й одяг, систему свят і обрядів, традиції та звичаї і т.ін. Таке відношення до матеріальної сфери цих форм культури скоріше свідчить про їх етнонаціональну специфіку, ніж про цілковиту приналежність до відповідної царини культурного виробництва. Адже в культурних витворах кожної з названих форм сконцентровані й відображенні знання і досвід людей, їх етичні принципи та естетичні смаки, прагнення до удосконалення свого духовного світу та наповнення його реальним змістом. Тому всі форми культури, з одного боку, містять в собі духовне начало, яке свідчать про внутрішній зміст культури та її органічну сутність, а з іншого, ці форми дані нам в опосередкованій предметній формі1.

Культура має власні рівні і закони розвитку та функціонування, які зумовлені її соціальним характером. Створюючи нові культурні витвори в процесі практичної чи теоретичної діяльності, матеріального або духовного виробництва, люди засвоюють знання й досвід, набуті попередніми поколіннями, а потім передають його своїм нащадкам. Законом розвитку культури є її спадковість, а законом функціонування - засвоєння і збереження соціокультурного досвіду та передавання його наступним поколінням.

Градація рівнів культури також умовна, оскільки зумовлені внутрішні зв'язки між ними. Так, сучасна культурологія виділяє традиційний і новаторський рівні будь-якої культури, підкреслюючи, що саме завдяки єдності перервного і неперервного можна виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи і цивілізації.

Суспільство виробляє різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей -вихованням, навчанням, освітою, мовою, традиціями і звичаями, найкращі зразки яких наслідуються або копіюються. Такі способи називаються

1 Мова, музика, література, пам'ятки мистецтва тощо передають духовний зміст, закладений у ці культурні витвори їхніми авторами та історичними епохами, проте всі вони мають зовнішні, предметні або фізичні властивості.

15

традиційними формами ретрансляції культури. У ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, а й подальший розвиток і вдосконалення культури, коли створюються нові цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. Особливо це помітно в перехідні періоди історії людства, коли новаторські методи створення нових соціокультурних цінностей супроводяться не тільки нехтуванням, а й запереченням культурних надбань минулих періодів1.

Найбільш узагальнено в науці виділяють рівні культури за спеціалізованими аспектами її функціонування: професійним (висока, або елітарна, культура), утилітарним (масова, або низька, культура) і непрофесійним (народна, або побутова, культура). Якщо елітарна й особливо побутова культури мають пряму спрямованність щодо збереження духовності і оперують для цього традиційними засобами, то масова культура спирається переважно на новаторські можливості сучасної цивілізації.

Можливий поділ культури за організаційними формами її існування та функціонування, до яких, насамперед, належать держава, церква, школа, сім'я тощо. Культуротвірний зміст їх зводиться до виховання людини, формування всебічно розвиненої особистості та громадянина, поступу суспільства по шляху свободи, демократії, соціального прогресу, хоч в історії відомі приклади, коли ці інститути були знаряддям поневолення, пригнічення свободи, гальмували суспільний розвиток.

Залежно від того, що береться за основу при визначенні специфіки прояву цінностей і норм - окрема особа, група людей чи суспільство взагалі,-у структурі культури виділяють її особисгпісний, колективний та су спільний рівні. До особистісного рівня належать знання, переконання, світогляд і т.п.

Колективні цінності можуть охоплювати духовні та праткичні пріоритети в сфері політики, релігії, художньо-образної діяльності тощо. У свою чергу, внутрішній світ людини повинен бути наповнений глибиною сприйняття історичного часу й простору, пройнятий толерантністю до людства. Втрата цих якостей завжди призводила до страшних катаклізмів як окремих людей, так і цілих народів. Діалектичний зв'язок у функціонуванні всіх цих рівнів є запорукою формування висококультурної особистості, її повної гармонії з навколишнім світом.

Вищезгаданий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед багатьох функцій, які здійснює культура, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому.

1 Наприклад, негативне ставлення до готичного мистецтва в період злету Ренесансу в Італії, заперечення класичного мистецтва і літератури на початку XX ст. в Росії.

16

Інформативно-трансляційна функція виконує важливу роль у передаванні соціокультурного досвіду як від попередніх поколінь до нащадків (за історичною вертикаллю", так і в обміні духовними цінностями між народами (за історичною "горизонталлю"). Вона дає можливість здійснювати культурний обмін між своїми сутнісними силами, неоднаковими як усередині одного покоління, так і між поколіннями. Важливе значення цієї функції полягає в тому, що культура через пам'ять та її втілення в суспільній практиці забезпечує передавання в конкретних предметних формах соціокультурної спадковості людства.

З попередньою функцією тісно пов'язані комунікативна та інтегративна функції культури. Суть комунікативної функції культури полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає попередній досвід у мові, поняттях, обрядах, традиціях, звичаях, засобах виробництва, наукових формулах тощо. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші - національний, регіональний або конфесійний. Проте саме ця функція культури виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв'язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації.

Інтегративна функція полягає в здатності культури об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної, вікової, професійної, конфесійної або іншої приналежності у певні соціальні спільності, а народи - в світову цивілізацію. Проте, як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів у сучасному світі має місце тенденція не лише до зближення культур, яке відбувається на підставі типової або функціональної спорідненості, а й зворотній процес -взаємовідштовхування.

Регулятивна, або нормативна функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які є регуляторами суспільних відносин, духовними орієнтирами на кожному етапі історичного розвитку. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі1.

Норми культури в їх зовнішному виразі проявляються через символіку, характерним прикладом якої виступають правила етикету (норми і правила

1 Існують цінності, які визначають культурні норми кожної епохи: якщо, скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної епохи - її вузька спеціалізація. Сама цінність може бути універсальною, але наповненою різним змістом у кожну конкретно-історичну добу. Наприклад, така цінність, як "демократія" - в античній Греції виражалася зовсім в інтпих культурних нормах, ніж, скажімо, в ліберальній Англії. Проте існують вічні цінності, не обмежені історичними рамками: свобода, добро, миротворство, благодійництво, християнські заповіді тощо.

17

поведінки). Однак не можна ототожнювати подібні правила з регулятивними можливостями культури. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях - на виробництві, громадських містах, товариському оточенні, побуті. Крім того, ми говоримо про культуру поведінки у вужчому розумінні, маючи на увазі нормативні вимоги до побутового спілкування людей.

У ролі регуляторів культури поведінки людини виступають норми моралі, права, а також зразки поведінки. Норма характеризує не лише вже досягнуте суспільством, а й те, що має статус загальної вимоги. Взірець (вище, найкраще) - це те, що досягнуто передовими людьми суспільства, найбільш наближене до ідеалу. З розвитком людства певні зразки поступово перетворюються на загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, досконаліші. У цьому виявляється регулятивна роль зразка.

Аксіологічна, або оціночна, функція культури виражає її якісний стан. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина дає позитивну чи негативну оцінку тим чи іншим предметам і явищам і, відповідно, сприймає їх або відкидає. Із ставлення людини до культурних цінностей можна судити про насиченість або спустошеність її духовного світу.

Особливе місце належить виховній функції культури. Культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації. Вона виступає ще й фактором саморозвитку людства. Кожного конкретного індивіда або 'людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому кожний новий етап у культурному поступі можна вважати наступним кроком у напрямі розширення горизонтів людської свободи.

Свтоглядна функція культури синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оціночні та вольові чинники духовного світу особистості. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття світу не в координатах фізичного простору й часу, а в срціо-культурному вимірі. В історичному плані формування світогляду ґрунтується на побутових уявленнях, міфології, згодом - черпає свій зміст у релігії й нарешті - у науковому пізнанні, тобто на тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Основним напрямом культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соці оку льтурної регуляції.

Отже, культура являє собою цілісну динамічну систему, яка є внутрішнім змістом розвитку людства. Культура проявляється в творчій діяльності людини, яка, створюючи цінності, задовольняє свої потреби і тим самим стверджує себе в природному й соціальному середовищі. Культурі притаманні символічність, а культурним цінностям - ієрархічність. Культура органічна,

18

Ті характерними ознаками є внутрішній запал і творчий імпульс. Культура -явище соціальне, тому вона завжди репрезентує духовну сферу соціального організму. Народження культури свідчить про насичення цього організму духовним змістом, про "пору цвітіння" людства. Втрата духовного в цьому організмі свідчить про "період збирання плодів", а, значить, - і про надлам культури та її перехід у цивілізацію.

4. Традиційна і сучасна культура

Антропологічне вивчення культур обов'язково містить у собі явне чи неявне протиставлення, порівняння традиційного і сучасного типів суспільств. Традиційна культура (чи тип суспільства) - це культура, в якій регуляція здійснюється на підставі звичаїв, традиції, установлень. Функціонування сучасного суспільства забезпечується кодифікованим правом, зводом законів, які змінюються законодавчими органами влади, що обираються народом.

Традиційна культура поширена в суспільствах, у яких зміни непомітні для життя одного покоління - минуле дорослих стає й майбутнім їхніх дітей. Тут панує всеперемагаючий звичай, що зберігається, і традиція, що передається з покоління в покоління. Традиційна культура органічно сполучає в собі усі складові елементи, людина не почуває розладу із суспільством. Ця культура споріднена з природою, єдина з нею. Такий тип суспільства орієнтований на збереження самобутності, культурної своєрідності. Авторитет старшого покоління незаперечний, що дає можливість безкровно вирішувати будь-які конфлікти. Джерело знань і умінь - старше покоління.

Сучасний тип культури характеризується досить швидкими змінами, що відбуваються в процесі безперервної модернізації. Джерело знань, умінь, культурних навичок - соціалізована система виховання і навчання. Типова родина - "діти - батьки", третє покоління відсутнє. Авторитет старшого покоління не такий високий, як у традиційному суспільстві, у явній формі виражений конфлікт поколінь. Одна з причин його існування - культурна дійсність, що швидко змінюється, щораз зумовлюючи нові параметри життєвого шляху молодого покоління. Сучасне суспільство - анонімне, уніфіковано-індустріальне, універсально подібне. Воно існує переважно в містах чи навіть у мегаполісах, у нескінченній урбаністичній дійсності типу східного узбережжя США. Культура такого суспільства знаходиться в стані дисгармонії з природою, глобального порушення балансу, що одержав назву екологічної кризи. Специфічною рисою сучасної культури є відчуження людини від людини, порушення спілкування, існування людей як автономних індивідів, клітинок гігантського суперорганізму.

Традиційна доіндустріальна культура, як правило, неписьменна, у якій основним родом занять виступає сільське господарство. Є культури,-що дотепер перебувають на стадії полювання і збирання. Найрізноманітніші зведення про традиційні культури зібрані воєдино в "Етнографічному атласі"

19

Дж. Мердока, що уперше вийшов 1967 р. Зараз створений комп'ютерний банк - "Ареальна картотека людських відносин", що містить дані про понад 600 традиційних культур.

Традиційні суспільства дотепер існують у Південній Америці, Африці, Австралії. Реальне втілення індустріальної культури - США, урбанізована (міська) частина країн Європи. Правда, треба мати на увазі, що в сільській місцевості розвинутих індустріальних країн існує тенденція до збереження традиційного способу життя. Таким чином, в одній країні можуть поєднуватися два типи культури - уніфіковано-індустріальна та етнічно самобутня, традиційно-орієнтована. Україна, наприклад, являє собою складне сполучення традиційної та сучасної культур.

Традиційна й сучасна культури - два полюси в широкому спектрі міжкультурних досліджень. Можна виділити також і змішаний тип культур, втягнених в індустріальну модернізацію, але таких, що зберегли свої культурні традиції. У змішаному традиційно-індустріальному типі культури відносно гармонійно сполучаються елементи модернізації й етнічно зумовлені стереотипи поводження, укладу життя, звичаїв, національних особливостей світовідчуття. Прикладом таких суспільств є Великобританія, Японія, деякі країни Південне-Східної Азії, Китай.

Запитання для самоконтролю знань

  1. Як змінювалися підходи до визначення поняття "культура"?

  2. Чим відрізняються філософський, соціологічний та антропологічний
    підходи до визначення поняття "культура"?

  3. Які є основні структурні елементи культури?

  4. У чому полягає сутність основних функцій культури? У яких формах
    культури виявляється кожна з них?

  5. До якого рівня культури належить усна народна творчість?

20

ТЕМА 2

ТЕОРІЇ ТА НАПРЯМИ В КУЛЬТУРОЛОГІЇ

  1. Сучасні концепції культури.

  2. Аполлонійська та діонісійська засади європейської культури.

  3. Українська культурологічна думка.

1. Сучасні концепції культури

До першої половини XIX ст. феномен культури розглядався на засадах раціонального осмислення морально-правових та естетичних норм життя, філософсько-теоретичної свідомості. У другій половині XIX ст., з розвитком фольклористики, етнографії (етнології), археології, антропології, соціології, історії, народознавства, філософії та інших галузей знань про людину, аналіз феномена культури здійснюється в рамках науково-концептуальних напрямів, які й стали фундаментальною основою культурології. Серед них найпоширенішими є еволюціоністська, аксіологічна, антропологічна, формаційна, циклічна, соціологічна та інші концепції культури.

Еволюціоністську концепцію культури запропонували американський етнограф Льюіс Морган (1818-1881), англійський історик Едвард Тайлор (1832-1917) та англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). Узагальнивши емпіричні етнографічні матеріали, вони обґрунтували закономірності розвитку культури всіх народів. Сутність еволюціоністської концепції полягає в обгрунтуванні принципу єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. У своїй книзі "Первісна культура" Е. Тайлор дійшов висновку, що розвиток кожного народу відбувається прямолінійно - від простого до складного. Культура, указував він, є результатом діяльності людини, специфічним способом її пристосування до навколишнього середовища. Факторами впливу на таке пристосування він назвав кліматичні умови та географічне розташування території, на якій проживає етнос. Вчений також дослідив форми функціонування культури всіх народів - звичаї, обряди, традиції, вірування, одяг, їжу, знаряддя праці, житло, мистецтво тощо, вказуючи на їх універсальність. Проте у витоках культури, вважав Е. Тайлор, лежать міф і ритуал, тобто культура постає із внутрішньої природи людини.

Л. Морган виділив три основні стадії в розвитку суспільства - дикунство, варварство і цивілізацію та відповідні до них особливості розвитку культури. Досліджуючи історію первісного суспільства, еволюціоністи переконували, що людство однорідне за своєю природою, й лише народи, перебуваючи на різних ступенях розвитку культури й живучи відокремлено один від одного, створюють відповідні засоби реалізації культурних потреб. Зближення народів, посилення контактів між ними, обмін культурними надбаннями зумовлює спільність

22

культурних цінностей та засвоєння їх людством. Основна ідея еволюціонізму щодо прямолінійності суспільного прогресу передбачає обов'язкову вимогу для кожного народу пройти всі стадії культурного розвитку.

Засновниками аксіологічної концепції культури були німецькі філософи та соціологи Вільгельм Дільтей (1833-1911), Вільгельм Вгндельбанд (1848-1915) та Генріх Ріккерт (1863-1936). Вони визначали культуру як "світ втілених цінностей", які реалізує людина внаслідок своєї діяльності. В. Дільтей, розподіляючи всі науки за своєю методологією на два блоки - науки про дух і науки про природу, вважав що людина може пізнати себе інтуїтивно лише в духовній цілісності з культурою через механізм вироблення певних цінностей. В. Віндельбанд і Г. Ріккерт визначали культуру в проекції цілеспрямованості людини як "творчої істоти", у якій цінність виступає елементом внутрішньої організації культури як цілісної системи.

У цих концептуальних рамках сучасні культурологи, зокрема П. С. Гуре-вич, вважають, що культурною цінністю може бути: 1) певна нова ідея, яка виступає для індивіда (суспільства) якимось орієнтиром у житті; 2) соціо-культурний стандарт, або норма (роби так, не роби інакше); 3) суб'єктивний образ, що прагне до ідеалу, внутрішньої гармонії; 4) конкретна поведінка (стиль життя). О. Чавчавадзе підкреслює, що в кожній культурі є свої цінності, проте всі вони підпорядковані, тобто знаходяться в певній ієрархії.

З погляду діяльності людини аксіологи розглядають артефакти (від лат. аііеїасіш - штучно зроблений) культури, що мають яскраво виражену фізичну оболонку - матеріальні цінності, та продукти духовної і художньої творчості - духовні цінності. Проте сучасна культурологія підкреслює, що такий розподіл культурних цінностей досить умовний.

Антропологічні, або функціональні, концепції культури ґрунтуються на висновку Е. Тайлора про культуру як біологічну природу людини та її безпосередню адаптацію до умов навколишнього середовища1. Названі концепції розглядаються в працях їх засновника - англійського етнографа та соціолога Броиіслава Малиновського (1884-1942), французького етнолога та соціолога Клода Леві-Стросса (1908-1991), американського етнографа Алфреда Крьобера (1876-1960) та багатьох інших.

Суть цих концепцій полягає в тому, що культура пов'язується з потребами людства. Б. Малиновський розподілив ці потреби, що зумовили виникнення культури, на три групи: 1) первинні - це продовження роду, фізичні, фізіологічні та розумові зрушення. Культурними відповідями на них були поява родової общини, розвиток знань, освіти, житлових умов; 2) похідні, спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, наслідком чого є розвиток економіки і культури господарювання; 3) інтегративні, які

1 У цьому відношенні антропологізм культури спирався й на еволюціоністську теорію Чарльза Дарвіна (1809-1882).

23

об'єднують і згуртовують людей, вимагають потреби авторитету, що знаходить відповідь у політичній організації суспільства.

Аналізуючи процес поглинання західноєвропейською цивілізацією неєвропей-ських народів, який тривав до середини XX ст., Б. Малиновський указував на глибокі протиріччя, зумовлені особливостями контактуючих соціально-економічних систем. Суть культурного обміну зводилась до того, що європейці, поширюючи культурні цінності, взамін привласнювали землю, мінеральні ресурси, дешеву робочу силу, утримуючись від того, що становило суть цивілізації. Актуальність висновків ученого про теперішній час полягає в існуючих протиріччях щодо поширення впливу англо-американської масової культури на фоні згортання культурних процесів та руйнації цілісності культурних систем інших народів світу.

На підставі дослідження та оброблення великого етнографічного матеріалу з історії первісного суспільства К. Леві-Стросс, застосовуючи методи структурної лінгвістики, а Б. Малиновський - формулюючи основні принципи функціонального аналізу культури2, дійшли таких висновків: 1) у процесі еволюції людина переходить зі стану природи до стану культури, кожний елемент якої (традиція, звичай, вірування тощо) виконують важливу для культури функцію; 2) кожний елемент культури є незамінним, оскільки він забезпечує її цілісність; 3) усі елементи культури структуровані і складають культурну систему, кожна з яких функціонує за принципом ієрархії, а характерною рисою для всіх культурних систем є ізоморфний зв'язок між ними. Учені констатують, що кожна культура як функціональна єдність суспільства є цілісною, тому й загальнолюдська культура є цілісним утворенням.

Кожна культура в інтерпретації Б. Малиновського постає як повна система взаємопов'язаних та взаємозумовлених соціальних інститутів, що задовольняють біологічні і власне культурні потреби людей. Відсутність рівноваги між соціальними інститутами призводить до руйнування культури як цілісного організму. Зокрема К. Леві-Стросс, відстоюючи ідею європоцентризму, доводить необхідність відновлення єдності чуттєвого і раціонального початків культури, що втратила західна цивілізація. Він намагається зблизити гуманітарні науки, в центрі яких - вивчення людини, і природничі науки, що досліджують

2 Послідовний філософсько-аитропологічішй підхід до культури в сучасній культурології використовується дуже рідко, винятком є культур антропологія в США та деяких країнах Західної Європи як самостійна наукова дисципліна. Справа в тому, що теза про культуру як феномен, який виникає з біологічної природи людини, досить суперечлива. Французький релігійний філософ Жак Марітен (1882-1973) підкреслював, що розум і благочинність у вищому ступені відповідають природі людини. Але в цьому й парадокс, зазначав він, що наслідки розуму і плоди моральності в людській натурі не закладені відвічно. Вони додаються до того, що виробляється почуттєвою, інстинктивною природою. Тобто перехід до культури визначає пошук у людській істоті чогось такого, чого немає в ній, як у тварині. Тому в сучасній культурологічній науці використовують назву "функціональні" або "структурно-функціональні" концепції (методи) культури.

24

закономірності природи. Такий підхід давав йому змогу більш предметно дослідити особливості культури, розкрити її роль у взаємозв'язку людини і природи.

Застосовуючи метод системного аналізу, антропологічну концепцію розвивав А. Крьобер, доповнивши її теорією стилів фундаментальних форм культури. Він довів, що стиль властивий усім великим культурам та їх основним формам (не тільки мистецтву, а й науці, ідеології, моралі, свідомості, способу життя тощо). Носіями, які визначають стиль епохи або цивілізації, на думку вченого, є геніальні особи, які роблять істотний внесок у розвиток тієї чи іншої галузі культури. На підставі значного етнографічного матеріалу він узагальнив різні стилі локальних культур і сформулював концепцію стилів загальнолюдської цивілізації1.

Вагоме місце в сучасній культурології посідають концепції, які пов'язані з дослідженням динаміки (історії) культури, насамперед концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичних коловоротів). Предтечею цього напряму був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668-1744), який розподілив історію людства на три епохи: епоху богів, епоху героїв і епоху людей. У першу епоху, виходячи з стану варварства, люди обожнювали природу, тому їх життя регулювалося релігійними ритуалами і нормами, а формою правління була теократія. Епоха героїв виділяє окрему сім'ю, в якій зростає роль батька як необмеженого монарха серед членів сім'ї, а формою правління стає монархія або аристократична республіка. Епоха людей - це зрілість людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов'язком, тому й форма правління відповідна - демократія, заснована на визнанні громадянської та політичної свободи. Проте, сягнувши вищого ступеня розвитку, в епоху середньовіччя людство знову опинилося на початку циклу2.

Глибше концепція циклічного розвитку культури3 обґрунтована в працях російського біолога Миколи Данилевського, німецького соціолога Освальда Шпепглера, англійського історика Арнольда Тойнбі та інших вчених. Сутність цієї концепції в тому, що історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів. У праці "Росія і Європа" (1882) Микола Данилевський (1822-1885)4 викладає типологію культури - вчення про відмінності культурних типів. У всесвітній

1 Застосована А. Крьобером методологія стала науковим підґрунтям одного з основних напрямів сучасної культурології, який розглядає динаміку культури саме через призму історії розвитку епох і створення відповідних їм стилів.

2 Д. Віко був одним з перших мислителів, хто охарактеризував Середньовіччя як "друге варварство".

<3 У науці ця концепція має також назву "історико-типологічний", або "локальний", підхід.

4 Як не дивно, ця книга резонансу в тогочасних критиків та в наукових колах Російської імперії не набула, зате широкою популярністю користувалася в Європі. А праця О. Шпенглера "Занепад Європи" (1913) в Росії миттєво стала бібліографічною рідкістю. Обидва автори аналізують стан культури західноєвропейської цивілізації і констатують її культурний занепад.

25

історії культури він виділяє десять самобутніх типів культур: єгипетський, індійський, іранський, китайський, халдейський, грецький, римський, аравійський, романо-германський, американо-перуанський (як "сумнівний" тип). Крім того, вчений передбачав становлення одинадцятого типу -слов'янського як найбільш вираженого в російській культурі.

Джерелом кожної культури, на думку М. Данилевського, є здатність народу до реалізації своїх "життєвих сил", а її самобутність - в особливому складі душі народу. Взаємовідносини між народами нездатні змінити душі й національних особливостей народу1. Тому, виступаючи проти європоцентризму, М.Данилев-ський підкреслював, що прогрес не можна вважати виключним привілеєм Заходу, чи Європи, а застій виключно ототожнювати зі Сходом, чи Азією. Кожний культурно-історичний тип, виникаючи з "етнографічного матеріалу", входить у період розвитку й розквіту, після чого занепадає та гине, тому народ, який перебуває на стадії занепаду, вже ніщо не може врятувати. Розтратившії свій культурний потенціал, зазначає вчений, людство переходить до цивілізації.

Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, яку виклав у книзі "Занепад Європи" Освальд Шпенглер (1880-1936). У ній він гостро критикує теорії європоцентризму та панлогізму, концепцію "лінійної" спрямованості світового культурного процесу, характерні для західноєвропейської історичної науки XIX ст. їм він протиставляє концепцію про множинність рівноцінних культур. Відкинувши тезу про існування загальнолюдської культури, вчений доводить, що всесвітня історія складається з восьми, замкнених у своєму розвитку великих культур; кожна з них є "живим організмом", має власну історію і по-своєму цілком унікальна. До таких культур він відносить єгипетську, індійську, китайську, шумеро-аккадську (вавілонську), "аполонівську" (греко-римську), візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську ("фаустівську") і культуру майя2. Окремо виділяє "російсько-сибірську культуру", яка перебуває в процесі свого становлення і тільки-но виходить на історичну арену.

Кожна культура, за О. Шпенглером, проходить у своєму розвитку чотири фази: 1) становлення, або "дитинство"; 2) розвиток, або "юність"; 3) розквіт або "зрілість"; 4) занепад і смерть або "старість"3. Кожна культура має свою

1 Ця концепція заклала теоретичні підвалини панславізму та російського шовінізму. При
цьому М. Данилевський суперечить собі в тому, що називає "мову і незалежність" як два фактори,
що "є безумовними" для розвитку кожної культури, адже в цей час культура українського народу
зазнавала неймовірних утисків збоку російського царату.

2 У кожній культурі, зазначає О. Шпенглер, превалює певний тип діяльності. Так, у давньогрецькій культурі характерною рисою виступає художньо-естетична практика, в римській - політичио-правова, візантійсько-арабській - релігійна, західно-європейській - промислово- техпічпа тощо.

3 О.Шпенглер асоціює ці фази з порами року - весною, літом, осіню та зимою відповідно.

26

долю й тривалість життя, яке становить 1000 - 1500 років. Потім культура вмирає, а сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Аналізуючи причини кризи західноєвропейської ("фаустівської") культури/вчений акцентує увагу на надмірно раціоналістичній і вкрай прагматичній діяльності людей, що є передвісником смерті культури на зламі XX і XXI ст., після чого вона трансформується в європейську цивілізацію.

Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціолог А. Тойнбі (1889-1975). Як прихильник концепції історичного коловороту в розвитку локальних культур він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації, дослідженню яких присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Аналізуючи спочатку 21 цивілізацію1, А. Тойнбі скоротив їх до 13 найрозвинутіших: античної, західнохристиянської, східнохристиянської, індійської, китайської, ісламської та ін. Решту цивілізацій було віднесено до "цивілізацій-супутників". Згодом кількість цивілізацій було доведено до п'яти "діючих" - західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації А. Тойнбі виділив та проаналізував чотири фази: виникнення, зростання, надлам і занепад. Якщо цивілізація не трансформується в нову якість, вона гине, а її місце займає інша цивілізація. Перші дві фази відбуваються за рахунок "життєвого пориву", а дві останні пов'язані з "виснаженням життєвих сил".

Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення та складна ієрархія соціокультурних систем. Так, російський соціолог-емігрант Пїгпірім Сорокін (1889-1968) сформулював теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, писав він, зокрема мова, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка становить матеріальне та ідеальне начала. Саме ці начала й визначають тип культури та відповідний йому світогляд.

Вчений виділив три основні типи пізнання дійсності, які лежать в основі культурної суперсистеми: чуттєвий, раціональний та інтуїтивний. Тому саме культурну систему П. Сорокін розглядає як вихідний і визначальний фактор соціального розвитку. Відкидаючи концепцію локального розвитку культур і відстоюючи принцип історичного коловороту суперсистем, учений доводив існування взаємозв'зків між культурами різних народів, підкреслював усе більше зростання інтенсивності культурних контактів між народами світу.

Кожна культурна система та її форми (мистецтво, наука, релігія, свідомість, мораль тощо) спираються на досягнення культури минулих епох, використовуючи нові творчі можливості, але, вичерпавши згодом свій внутрішній потенціал, вона також гине і дає простір новій культурі, здатній виправити, "якось оновити ту систему культури, що деградує". У цьому відношенні вражає

1 А саме: єгипетську, шумерську, вавілонську, індійську, китайську, мінойську, античну, арабську, іранську, хетську, андську, мексиканську, юкатанську, майя, дві далекосхідні, західну, цивілізацію Інду, сірійську, візантійську, руську.

27

аналіз П. Сорокіна щодо динаміки розвитку культури XX ст. На його думку, пануюча матеріальна суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої культурної системи, не відірваної від соціальної практики.

Увагу багатьох дослідників привертає також криза сучасної західної культури. Так, Герберт Маркузе (1898-1979), Теодор Адорно (1903-1969) та інші вчені пов'язують виникнення кризи з репресивністю, прагматизмом та раціональністю. Руйнування традицій, проникнення наукових методів у всі сфери знання, їх тотальна технізація не лише підірвали, на думку Г. Маркузе, основи творчої діяльності та чуттєво-емоційний світ людини, а й придушили фантазію, спричинили кризу віри. Усе це призвело до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфері культури.

Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1882-1955) причину кризи сучасної культури вбачає в суперечностях, по-перше, між її структурними рівнями - високою (елітарною) та масовою (утилітарною) культурою і, по-друге, між самою культурою та наукою, яка серед різноманітних видів духовної діяльності людей виявилася найбільш стабільною та життєздатною.

Значного поширення в XX ст. набула формаційна, або лінійна, концепція культури, запропонована Карлом Марксом (1818-1883)1 та Фрідріхом Енгельсом (1820-1895). В її основу закладено вчення про "економічний базис" як основу матеріально-перетворюючої суспільної діяльності людей, що спрямована на задоволення їх матеріальних потреб, та "ідеологічну надбудову", до якої належить і культура. Базис є первинним, але з надбудовою він знаходяться в діалектичному взаємозв'язку, тому основою формування висококультурної людини як суб'єкта суспільної діяльності виступає саме матеріальне виробництво. У системі культури марксизм виділяє два рівні -матеріальну і духовну культури, вказуючи на їх умовний розподіл, проте вони дають уявлення про цілісний характер культури.

Особливістю марксистської концепції є те, що вона ґрунтується на принципі формаційного підходу до аналізу культури. К. Маркс і Ф. Енгельс розглядають історію розвитку людства, розділяючи її на п'ять великих соціально-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну. Перша і остання - безкласові. Іншим формаціям відповідали "три великі форми поневолення" - рабство, кріпацтво і наймана праця. У культурі кожної з цих формацій, вказували вони, існують дві культури: культура "панівної еліти", правлячої меншості, і культура підпорядкованого їй класу більшості "мовчазливих рабів".

Загальний розвиток культури К. Маркс і Ф. Енгельс вбачали в динаміці боротьби між цими двома культурами. Із завершенням первісного (доісто-

1 У радянській та пострадянській гуманітарних науках ця концепція більш відома як марксистська.

28

ричного) суспільства його історія - це історія боротьби класів і відповідних їм культур. Аналізуючи історію людства, вони також дійшли висновку, що в епоху капіталізму подальше зростання продуктивних сил суспільства призвело до того, що приватна власність стала перешкодою для розвитку суспільного виробництва. Вихід з такої ситуації - соціалістична революція, яка повинна знищити приватну власність на засоби виробництва, а, отже, - усунути антагонізм класів і побудувати нове, комуністичне, суспільство - "асоціацію вільних громадян" і відповідний йому комуністичний тип культури.

Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури, їх основна суть зводиться до розгляду релігії як вирішальної основи розвитку культури. Так, на думку С. Пуфендорфа, культура - це проміжна ланка між людиною і Богом. Саме за велінням Божим культура впливає на природу людини і визначає її діяльність.

Концептуальні основи теологічного розуміння культури були започатковані основоположниками і провідними богословами християнства, філософами-схоластами Авреліем Августином (354-430), Марком Боецієм (480-524), П'єром Абеляром (1079-1142), Фомою Аквінським (1225-1274) та ін. Сучасна католицька культурологія (Ж. Марітен, Е. Уінтер) ґрунтується на тому, що культура є наслідком божественного одкровення, а культурний процес - це спроба пізнати Божу мудрість та божественну першооснову світу. Усі досягнення культури, особливо духовної, пов'язані з волею Божою.

Представники православної культурологічної думки (М. Бердяєв, П. Флоренський, Л. Карсавін та ін.) доводять, що культура виникла з релігійного культу. Саме в розвитку релігійності, яка є суттю культурно-історичного процесу, можна врятувати західну цивілізацію, і7 в цьому аспекті завдання православної або російської культури, на думку Л. Карсавіна, є універсальним і водночас індивідуально-національним.

У протестантській культурології релігія розглядається як субстанція духовної діяльності людини, форма осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей: лише Бог є першоосновою виникнення і розвитку культури. Таку концепцію опрацював німецький теолог П. Тілліх (1886-1965). Культура, на його думку, містить у собі релігійний досвід, тому релігія виступає субстанцією культури, а культура - функцією релігії.

Кризу теперішнього стану культури П. Тілліх визначав у розриві сутнісної єдності релігії і культури. Як у цілковитому підпорядкуванні культури релігією, так і в замкненому стані культури, її повному відособленні ("секуляризації") від релігії мислитель вбачав прояв "демонічного, деструктивного начала". Сучасна цивілізація сприяє відчуженню людини від Бога, від світу і самої себе. Шукати Бога треба не в потойбічному світі, а "в глибині людського буття". Лише в синтезі субстанції (релігії) та форми (культури) можлива подальша творча історія людства. Ідеї П. Тілліха лягли в основу екуменічного руху, спрямованого на подолання міжконфесійних відмінностей на засадах християнства. Ідеї культурно-релігійного екуменізму

29

обстоює й німецький соціолог Р. Демоль, який розглядає культуру як прагнення людини до розвитку і підвищення своїх здібностей, як найблагородніший культ її душі, несення служби Бога в самій людині. Він висуває принцип відповідності всієї творчої діяльності людини нормам релігійної моралі.

У наїм час активно розвивається мусульманська культурологія, яка вирішальну роль у розвитку культури, науки, мистецтва, етики відводить Корану. Характерною рисою всіх теологічних концепцій є протиставлення духовної культури матеріальній. Перша, на думку теологів, досягає високого розвитку лише на основі релігії, оскільки вона пронизана світлом Божого розуму. Що ж до виробничої сфери людей та матеріальної культури, то вони вражені уособленням та атеїзмом, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом культурного прогресу людства.

Дослідження сутнісних характеристик культури, її трансформації в цивілізаційиі фази, ролі, місця і значення в житті людини і суспільства триває й досі. На початку третього тисячоліття відбувається переосмислення багатьох цінностей, які становлять сутність культури і сучасної цивілізації, її функціональних можливостей тощо. Тому концептуальне осмислення культури й цивілізації дасть змогу визначити їхні сутнісні характеристики, ознаки, співвідношення та місце і роль у житті людини й суспільства.

2. Аполонійська та діонісійська засади європейської культури

Духовна криза сучасного розвиненого світу все більш посилюється. Це відбувається скрізь і не залежить від культурних традицій тієї чи іншої країни, хоча і надає певної специфіки цьому процесу. Багато зробивши для задоволення матеріальних потреб, сучасна цивілізація створює ілюзію досягнення людством щастя й прогресу. У дійсності ж між людиною і природним середовищем виникає колосальна, насамперед техногенна стіна, що призводить до дисгармонізації свідомості і людського духу. Блага цивілізації і потреби духовного розвитку перебувають у постійній конфронтації.

Негативні наслідки цивілізації філософи помітили давно. Ще в середині XVIII ст., на світанку буржуазного суспільства, Ж.-Ж.Руссо у відомій праці "Чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач" указував на тіньову сторону прогресу. Темпи науково-технічної творчості, що все пришвидшуються, пов'язані з розвитком капіталістичного виробництва. Вони спричинили зародження песимістичного напряму в сучасній культурології, що виник внаслідок неприйняття системи буржуазно-демократичних цінностей. Підкреслення трагічності, безвихідності і абсурдності людського існування - його характерні риси.

Наприкінці XIX - початку XX ст. розвивається ірраціоналістичне розуміння культури в межах "філософії життя". Поява цього напряму була зумовлена як внутрішньою логікою розвитку філософії, так і суспільними процесами, що відбувалися в Західній Європі на зламі століть. Головні

ЗО

проблеми, сколихнуті у "філософії життя", пов'язані з усвідомленням кризи класичного раціонального мислення та спробою переосмислити основоположні постулати класичної філософії.

Представники "філософії життя" виступали проти панування раціоналізму і методологізму в ідеалістичній філософії. Намагаючись подолати відірваність теоретичного мислення від буття, Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Георг Зіммель, Освальд Шпенглер таАнрі Бергсон визначили ті поняття, за допомогою яких можна було б уникнути існуючі суперечності. Таким стає поняттям "життя", що являє собою первісний феномен, даний кожній людині від народження. Завдяки життю людина залучається до світу, стає причетною до нього. Життя виступає як цілісна реальність, що осягається інтуїтивно. Воно не тотожне ні духу, ні матерії. Воно - відвічне.

В. Дільтей вважав, що життя слід розуміти через саме життя. Це спосіб буття людини, і культура - це здійснення цього способу в історії. Тому життя культури не можна пояснити, як це робить наука стосовно природи. Культуру можна зрозуміти лише шляхом "вживання", "співпереживання", що досягається при розгляді її крізь призму цілісності людської особистості.

Г. Зіммель (1858-1918) вважав, що поняття "життя" охоплює всі сторони буття. Життя - це єдина реальність, що дана в безпосередньому переживанні. Вона є Ірраціональною та самодостатньою, об'єктивною і в цій об'єктивності иозаціннісною. В органічному світі панує боротьба за існування, що має на меті возвеличення життя заради самого життя. Але людська історія - це вже возвеличення життя до рівня культури. Трагічне, за Зіммелем, не приноситься ззовні. Трагедія культури полягає в тому, що за своєю власною суттю вона веде до конфлікту з життям. І ця суперечність не має вирішення.

Культура - вишукана, повна розуму форма життя, наслідок духовної і практичної роботи. Щодо культури життя виявляється "культурною" природою. У культурі життя ніби перевершує себе, розвиваючи основу, яку ми іменуємо природою. Культурні предмети концентрують у собі людські прагнення, емоції, цілі, додають природному матеріалу форму, якої він сам ніколи не зміг би досягти. У процесі додавання природі культурних форм сама людина підпадає під культурне діяння.

Найхарактернішим представником "філософії життя" був А. Бергсон (1859-1941). Він виділяв замкнуті (закриті) культури, де життя визначається інстинктами, та відкриті культури, у яких провідною є духовність, прагнення до спілкування з іншими культурами. Це виводить таку культуру за межі національності й державності. У відкритих культурах культивується святість індивідуальної волі і рівність усіх людей.

Ф. Ніцше (1844-1900) теоретично розвинув засадні принципи "філософії життя". Він вважав, що великих людей робить не сила високих відчуттів, а їхня тривалість. Так і велич культури, якщо підходити до неї з погляду розуміння "філософії життя", створюється волею людей, що її творять. Таким

31

Таким чином Ф. Ніцше намагався зрозуміти витоки кризового стану культури свого часу і пояснити нігілізм1 як явище.

На думку Ніцше, нігілізм переважає з причини відсутності відповідної заміни традиційної моралі, коли вона перестає бути актуальною, допомагаючи вирішувати життєві проблеми. Але нігілізм можна здолати "переоцінкою" всіх попередніх цінностей і поверненням до істинних знань. Нігілізму він протиставив філософію життя, в основі якої була думка про два інстинкти, або дві природні засади європейської культури: аполлонійство і діонісійство. На жаль, вони незаслужено забуті, хоч, на думку філософа, могли б пояснити протиріччя у житті й культурі.

Діонісійська засада - джерело неспокою, страждань, нещасть, стихійного пориву. Аполлонійська забезпечує гармонію, тишу, спокій. Мистецтво і нетрадиційна мораль, на думку Ніцше, допоможуть перебороти кризу культури. До життя, писав він, необхідно ставитись, як до "естетичного феномену". Отже, грецькі боги Аполлон і Діоніс стали для Ніцше символами різних світовідчуттів та інстинктів.

Аполлон застерігав від диких поривів, передавав мудрий спокій бога. Краса і гармонія аполлонійського світовідчуття відбилась у творчості Гомера. Але при цьому Аполлон залишався богом ілюзій. Він начебто заслоняв людину від смерті примарою вічності. Діоніс же породжував протилежні інстинкти: тривогу, сумнів, збентеження, дикий розгнузданий вихід людських інстинктів. Під впливом такого світовідчуття людина наче пробуджувалася від сну ілюзій і святкувала торжество злиття з природою. Адже тільки природа здатна навчити людину жити, вона краще, ніж християнство і традиційна мораль, знає, що є добро і зло.

Найважливіший інстинкт життя він назвав ім'ям одного з грецьких богів -Діоніса. У самій людській долі одвічно, від природи, закладений дисонанс. Для того щоб подолати цей внутрішній стан неспокою, дисгармонії, люди створюють для себе різні ілюзії - науку, релігії, мистецтво, мораль, політику. Але де тоді дійсне життя людини? Знати це майже неможливо. Людині неймовірно важко бути одночасно і творцем, і глядачем у театрі життя. Уявімо собі: чи знає воїн, зображений на художньому полотні, про ту битву, що зображена тут?

Дисонанс - властивість не тільки людини, а й культури. Ця властивість їй притаманна з найдавніших часів. Відмінність культур зумовлена перевагою в них різних засад. Так, епоха "варварства" була "царством грубого діонісійства". Людина цього періоду - "діонісійський варвар". Ціла прірва відділяла її від епохи еллінів, грецької культури. Варварство проявляло себе в необмежених інстинктах. Тут спускалося з ланцюга найдикіше звірство природи. Це "грубий, карикатурний діонісизм" - небезпечна сила для культури й цивілізації.

1 Нігілізм (від лат. тіЬі! - ніщо) - заперечення загальноприйнятих цінностей: ідеалів, моральних норм, культури суспільного життя. Є характерним явищем кризових періодів суспільно-історичного розвитку.

Початок розвитку власне людської культури пов'язаний з появою в людей "метафізичних" задатків, схильності до розумних спостережень та узагальнень. Поява таких здібностей породила сократівський, художній і трагічний типи культур. В історії різних народів вони проявляються як культури олександрійська, еллінська та індійська (брахманська). Три типи культури породжені трьома типами людських потреб. Одного заполонює сократівська радість пізнання і мрія зцілити з ЇЇ допомогою людство; іншого зачаровує осяйний покрив краси; третього - метафізичне втішання, що під вихором марноти непорушно плине вічне життя і смерті не існує.

Отже, не грубий діонісизм, а звернення до розуму породжувало культуру і власне людину. Але, розвиваючись сама, культура по-різному впливає на людину, створюючи песиміста або оптиміста, генія або філістера, "пана" або "раба". Переживання людини, яка навчилася аналізувати, Ніцше передав у тому сенсі, що діонісійська людина подібна до Гамлета: їй довелося узріти сутність речей, вона пізнала - і їй стало противно діяти, адже її діяльність не може змінити нічого у споконвічній сутності речей, їй уявляється смішною пропозиція спрямувати на шлях істини цей світ, "зірваний з петель". Пізнання вбиває дію, для дії необхідне покривало ілюзії - ось наука Гамлета.

Песимізм і трагізм свідомості здатна подолати лише еллінська культура, побудована на єдності аполлонівського та діонісійського начал. Але разом з тим Ніцше побоювався саме таких відчуттів, як спокій і стабільність. Аполлонійське, з його принципом "уникай надміру", незмінно породжувало прагнення до стабільності і регламентації, розміреності і спокою, а отже, не могло бути дійсним зародком життя. Неприборкану жадобу до життя і радість життя давало діонісійство. Саме воно повинно стати началом культури, мистецтва, моралі.

Бідою європейської культури Ніцше вважав той факт, що праматір'ю її була не еллінська, а александрійська культура, типовим представником якої був Сократ, характерний тип вченого і філософа. Тому культуру XIX ст. Ніцше називав сократівською - плід перемоги аполлонійського начала, її ідолами стали освіта, просвітництво, наука, які замінили собою саме життя. Сократ же був тією першою "теоретичною людиною", яка поставила знання на місце життєвих інстинктів. Сократівська культура сприяла тому, що поступово виштовхувалися істинні життєві цінності та саме життя. Перестала цінуватися сама людина з її природою і життєвими інстинктами; знецінилась індивідуальність людей, породжена самою природою.

Мистецтво, вважав Ніцше, благотворне тільки таке, в якому "все наявне обожнюється, безвідносно до того, добро це чи зло". Священне саме життя, поділ же його на добро і зло - штучний. Але людині це зрозуміти важко. І вона постійно ставить запитання: що є добро і що найкраще для людей? Такі запитання Ніцше вважав недоречними. Своє уявлення про життя філософ назрівав артистичною метафізикою. Він протиставляв його релігії.

Релігію, і власне християнську мораль, Ніцше вважав винною в спотворені моральних цінностей. Ставлення Ніцше до християнства - це неприйняття

33

певної традиції. Християнство, на його думку, руйнує інстинкт життя, породжуючи свідомість раба. У християнстві він спростовував догматичне вчення, суспільну мораль, нав'язування людям відповіді на всі найскладніші моральні питання. Відповіді на них повинна давати не мораль, що обмежує і стримує природу, а саме життя. Однак філософ, заперечуючи християнські традиції і норми, не був вільний водночас від язичницького натуралізму, що кидає людину в іншу крайність, розвиваючи в ній інстинкт "волі до життя", "волі до влади".

Значущість для культури, вважав Ніцше, зберігає мистецтво міфу, що не знає моральних критеріїв. Перейняте діонісійскою символікою, воно знову й знову оновлює дух людини, дає їй силу і мужність для творчості. Вищий же зміст людського буття і його тяжкий тягар, нести який під силу далеко не кожному, - це тягар пізнання, нестримне прагнення до істини. Пізнання життя - в його трагізмі і здатності, усупереч жаху і стражданню, "бути самому вічною
радістю становлення". Але така доля під силу лише еліті - носіям "вищої
культури".

Для "слабких" же, здатних "загинути від істини", зберігає зміст "нижча культура" - релігія і мистецтво, що в аполлонівському баченні життя створюють радісну ілюзію примирення зі світом, "утвердження і благословення буття". За Ніцше, "хто хоче пожинати в житті щастя і достаток, той нехай завжди уникає зустрічі з більш високою культурою".

Якщо ж людина, не довіряючись життю, створює машинного бога, вона дуже швидко перестає належати собі, підпадає під владу нею ж створеного і відчуженого знання, машин, техніки. Машинобожжя здатне знищити культуру і людину, людина може стати жертвою створених нею ж кумирів. Прикладів подібного відчуження в історії безліч. І "механічним богом " може стати не тільки техніка, а й ідеологія. Трагізм ситуації в тому, що на місце життя стають абстрактні цінності, що призводить до повного абсурду.

Звернення суспільства до абстрактних цінностей здатне призвести до трагедії. Все це Ніцше вважав результатом прагнення знайти просте рішення для складної проблеми, якою є культура. Вона не може розвиватися без важкої внутрішньої інтелектуальної праці. В іншому випадку починає панувати "бог машин і плавильних тиглів". Вчений відкидав штучні потреби і традиції в суспільстві. Наука і освіта, вважав він, заперечили міфологію і метафізику, на місце богів поставили бога машин - і саме життя, "що керується наукою", втратило свій істинний сенс. Під впливом прагматичної науки та індустрії життя стало "хворим" і "безликим", наука знеособила й саму людину.

Тільки "вільний дух" і "вільний розум" може володіти наукою, використовувати її. Ніцше згоден з античними мислителями, що "той, хто володіє собою, вищий за того, хто володіє містом". Влада над собою й дає дійсну свободу людині. Вона вища й значніша влади над іншими. У розумінні Ніцше, рабська свідомість

- це свідомість залежна, підлегла обов'язку, традиції, моралі. Такій свідомості
Ніцше протиставив людину, вільну від усіх соціальних зв'язків та авторитетів.

34

Заповідь "не сотвори собі кумира" була дуже важливою для Ніцше. Більше вчися у життя, ніж навчай життя; більше сумнівайся, ніж слідуй традиції. Для вченого не існувало вчителів і учнів. Кожний повинен іти своїм шляхом, по-іншому не можна створити своє життя. Перетворюючи в реальність чиїсь настанови і пророцтва, ідеї й теорії, людина не може стати нічим іншим як рабом обставин, доктрин, ідеологій.

Культурфілософія Ніцше і зараз звучить застереженням про грізну силу зашкарублості, повсякденності, утилітаризму і прагматизму, що породжують у своїй сукупності залежну людину, рабську свідомість. Тільки зараз ми усвідомлюємо всю загрозу заформалізованого суспільства і породжуваної ним залежної свідомості.

3. Українська культурологічна думка

В осмисленні культурно-історичного процесу вагомий внесок вітчизняних учених, їхні суспільно-політичні, історичні, філософські погляди були тісно пов'язані з науковими надбаннями світової культурології. Вони створили ряд оригінальних концепцій, основною тезою яких була ідея самоцінності національної культури та її взаємозв'язку з культурами інших народів.

Засади символічного трактування культури передбачив Григорій Сковорода (1722-1794), який висунув теорію, згідно з якою культура - це три світи: перший - світ природи ("макрокосмос"), другий світ - це людська спільнота і світ окремої людини, третій світ - це Біблія, або "світ символів". Філософ вважав, що все в світі, включаючи Біблію, має подвійну природу -зовнішню, видиму, або "матеріальну натуру", і внутрішню, або "духовну натуру", які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго і злого, піднесеного та приниженого тощо. На підставі такого аналізу Г. Сковорода дійшов висновку, що вся природа, тобто "макросвіт", переломлюється і продовжується у "мікросвіті" - в людині. Третій, символічний світ, у якому живе людина і частинами якого є мова, міф, релігія, мистецтво, наука, - це світ, який уособлює Бога, призваний допомагати людині пізнати себе, своє місце і роль у навколишній дійсності.

Бог для філософа - це внутрішня сутність речей, закономірність світобудови, тому все "нове" в природі і людині треба шукати в самій людині, бо все, що існує на небесах і на Землі, підпорядковане єдиним природним закономірностям. В історії української науки Г.С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття, в якій усе божественне перебуває в символічних формах. Принцип символізму й інтерпретації Біблії він поширив на сферу духовної культури, її історію та форми прояву, зокрема дохристиянську, християнську та світську.

Новий етап у розвитку української культури розпочався наприкінці XIX - початку XX ст. Незважаючи на "пропащий час", яким для українства, за визначенням М. Драгоманова, стало XIX ст., на його заборони, утиски, а скоріше - всупереч їм формується феномен національної свідомості, стає

35

виразнішою національна ідея, що поєднує навколо себе субкультури різних соціальних верств та прошарків у єдиний загальнонаціональний культурний потік. Цементуючою постаттю епохи, що минала, був Т. Шевченко, який прозорливістю свого творчого генія не лише об'єднав західно- і східноукраїнські землі, а й закликав до національного прориву з безнадії та відчаю до свободи національного духу та життя. На цій основі українська культура набувала загальнонаціональних рис, ставала розвиненішою її структура, оформлювався її професійний рівень.

Слово, а не зброя ставало символом цієї суперечливої доби, підготовлюючи грунт для майбутніх визвольних змагань за державу. Змінена національна ментальність намагалася переглянути усталені стереотипи історичної долі насамперед через переосмислення минулого, яке притягувало своєю щирістю та відкритістю, суперечливістю та трагічністю, величчю поставлених завдань та нескореністю національного духу.

Широкий спектр поглядів на розвиток культури взагалі та української зокрема висунули видатні представники української культури: діячі "Руської трійці", "Кирило-Мифодіївського братства", Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та багато інших. Суттєвими надбаннями української культурницької думки цього періоду вважаємо такі: 1) стверджуючись в умовах жорстких антинаціональних утисків, вона мала демократичну, глибоко гуманістичну спрямованість, віру в історичне майбутнє українського народу; 2) було сформульовано основні засади народознавства як науки про історію української культури; 3) українські вчені гостро критикували як елітарні концепції культури, які проголошували необхідність демократизації суспільного життя та аристократизацію духовних цінностей, так і марксистську теорію класової боротьби в розвитку культури, яка пізніше знайшла найповніше втілення в ідеології пролеткульту й сталінізму, коли абсолютизувалася роль народних мас у культурі.

Українські вчені та діячі культури у своїх творах показували як безперспективність ізолювання культури від простого люду, так і сліпе ідолопоклонство перед жаданнями та прагненнями темної маси. Так, І. Франко, Л. Українка, П. Грабовський та інші письменники підкреслювали необхідність поєднання культури з життям і вимогами всього українського народу, її спрямування на шлях служіння загальнолюдським цінностям - демократії і соціальному прогресу. У змісті культури вони захищали пріоритет науки над різними ідеологічними цінностями. Вважаючи культуру важливим фактором боротьби народу за соціальне та національне визволення, вони активно відстоювали розвиток демократичного змісту національної української культури на противагу занепадницьким течіям, утверджували ідеї її зв'язку з культурами різних народів.

Різні галузі національно-культурної сфери засвідчували рухливість та динаміку розвитку наукового гуманітарного знання. Значним досягненням XIX - початку XX ст. став вихід на авансцену наукового простору української

36

історії як окремої, самостійної науки, представленої М. Грушевським. Активно розвивались українське джерелознавство (В. Антонович), українське краєзнавство: загальна історія Слободянщини (Д. Багалій) та історія її міст (М. Петров), історія запорізького козацтва (Д. Яворницький), історія української літератури (М. Петров, М. Дашкевич) та фольклористики (М. Дра-гоманов, І. Франко) тощо. Прискорилось формування історичних наукових шкіл. Але, як не парадоксально, спеціального комплексного дослідження, присвяченого українській культурі, не було.

Незважаючи на відчутні зрушення в науково-гуманітарному просторі, великий пласт українського культурно-історичного матеріалу ще залишався незайманим. На той час європейська культурологія вже виділилася в окремий самостійний напрям дослідження, а російська культурологічна думка була представлена теорією М. Данилевського про культур шо-історичні типи, яка пояснювала місце та особливу роль російської культури в європейському просторі. В українському інтелектуальному просторі лише І. Франко обстоюючи право української культури на самостійне життя розвинув тезу про плюралізм національних культур, які народжувалися внаслідок різних "життєвих обставин людського роду".

Загалом українська культурологічна наука ще тільки зароджувалась як історія культури. Тут далися взнаки несприятливі суспільно-політичні умови, в яких опинилась Україна в XIX ст., коли головним пріоритетом національне життя ставала боротьба за виживання та збереження головних, визначальних чинників самоусвідомлення нації: мови, літератури, історії, географії, етнографії, шкільництва, видавничої справи. Українська культурологія поки що стояла на порозі виявлення, системного дослідження та теоретичного узагальнення українського культурного надбання. Дійсність була такою, що вітчизняна культурологія могла розвиватися лише в межах культурно-історичної школи.

Потрібно було не просто наповнити науковий вакуум фактами та джерельним матеріалом, а зрозуміти закономірності розвитку української ментальності, що знаходила вияв у різноманітних творах мистецтва, злеті історичної, літературної, релігійно-філософської думки, естетичних смаках та науково-культурних досягненнях. Цей напрям і став визначальним на ранньому етапі вивчення української культури.

Становлення української культурологічної школи пов'язане насамперед з Володимиром Перетцем (1870-1935). Саме він згуртував навколо себе та виховав плеяду талановитих науковців, сформував засадні принципи дослідження українського літературознавства, став активним популяризатором унікальної та самобутньої української культури, в 1906 р. був ініціатором проекту реформування вищої освіти, запропонував відкрити в Київському університеті св. Володимира кафедри української мови, літератури, історії, етнографії, звичаєвого права тощо.

Досить близько підійшов учений до розуміння закономірностей розвитку української культури. Його висновок про вплив української культури на

37

формування російської культури (з XVII ст.) став відправною точкою в оцінюванні національної культури та розумінні тенденцій її розвитку. Проте навіть наукова праця цілого гуртка не увінчалася створенням узагальненого дослідження. Така ситуація відбивала не стільки ваду, скільки сумну закономірність. За влучним висловом І. Дзюби, "історія української культури тривалий час залишалась фрагментом загальної історії"1 або була представлена її окремими формами, зокрема мистецтвом (М. Голубець, В. Модза-левський, Ф. Шміт).

Складність формування національної культурологічної школи полягала у відсутності єдиної національної держави, яка так і не змогла утвердитись в Україні в ході визвольних змагань українського народу (1917-1920). Тому підходи до визначення української культури, її особливостей та закономірностей у радянській та українській емігрантській науковій думці відрізнялися методологічними підходами, принципами та методами дослідження. Ультрарадикальна культурологічна схема радянського гатунку 30-х років, яка не набула офіційної чинності, представлена працею А. Козаченка "Українська культура: минуле і сучасність" (1931). У ній шлях української культури відтворений у контексті знищення національних особливостей. Наступне синтезоване дослідження української культури побачило світ у 1961 р. Це була узагальнююча та достатньо ґрунтовна праця М. Марченка "Історія української культури з найдавніших часів до середини XVII століття". При всій її сміливості стати на захист національної культури вона несла на собі, та й не могла не нести, ідеологічне тавро радянської доби.

Одним з варіантів інтерпретації розвитку української культури в еміграції стала "Історія української культури", видана у Львові за редакцією І. Кри-п'якевича (1937). Структурно праця поділялася на п'ять розділів, побудованих за проблемно-хронологічним принципом: побут (І.Крип'якевич), письменство (В. Радзикевич), мистецтво (М. Голубець), театр (С. Чарнецький), музика (В.Барвінський). "Історія української культури" мала в тогочасній літературі досить стриману оцінку. Проте не можна не помітити, що при всій популярній спрямованості книжки І. Крип'яквич намагався вийти за межі суто гуманітарних надбань нації, відтворюючи розвиток знарядь праці, техніки і загалом матеріальної культури народу. Хоч сучасного дослідника і не може задовольнити позитивістсько-статистичний характер висвітлення культурних явищ, книжка за ред. І. Крип'якевича віддзеркалювала такий стан розвитку української культурології, коли вона ще розвивалась у рамках позитивізму і не виходила за межі історичного культурознавства.

Головним методом досліджень національної культури вчених-емігрантів став позитивізм, намагання наповнити точним і перевіреним фактологічним та джерельним матеріалом змістовну сутність культури. Важливою віхою на

1 Дзюба І. "Українська культура" в контексті української культури // Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - К.: Либідь, 1993. - С. 6.

38

тпляху розвитку національної культурологічної думки став вихід у 1940 р. праці "Українська культура: Лекції за редакцією Д. Антоновича". Книжка повніше, ніж попередня праця, відображала різні форми функціонування національної культури: наукове українознавство (Д. Дорошенко), школа та освіта (В. Біднов, С. Сірополко), книжкова справа (Д. Антонович, О. Лотоцький), преса (С. Наріжний), філософська думка (Д. Чижевський), дохристиянська культура українського народу (Д. Антонович), українська церква (Д. Антонович, В. Біднов), правова культура (А. Яковлів), архітектура (В. Січинський), мистецтво, скульптура, малярство, гравюра, орнамент, музика, театр (Д. Антонович).

Дмитро Антонович, як і Іван Кригіякевич, не відійшов від проблемно-хронологічного принципу у висвітленні української культури, однак не можна не помітити спроби ввести в текстуальний контекст книжки суто культурологічні категорії. Вчений подав тлумачення поняття культури, розділяючи її на матеріальну і духовну, по-сучасному правдиво надав творчій діяльності людини роль ланцюга, що пов'язує природу та культуру (вступ). Він уперше наголосив на особливостях українського гуманізму, намітив періодизацію культури за стильовими епохами, хоч і не всі терміни, зокрема еклектизм до позначення культурно-історичних явищ XIX ст., сприймається адекватно сучасним дослідником.

Виступаючи проти замкненості культур, вчений обгрунтував тезу про культурні взаємовпливи як вагомий чинник культурного розвою та поступу будь-якої нації, намагаючись тим самим знайти в європейському культурному просторі місце для української культури. Вибудовуючи схему культурного розвитку, Д. Антонович запропонував у якості механізму цього процесу ідею перехрещування культурних впливів, творчого переосмислення культурного надбання інших народів. Такий підхід дав йому ключ до пояснення особливостей національної культури, причин її високої життєздатності та високої культурності народу.

Виходячи з ідеї про історичний прогрес та спільну майбутню долю людства, Д. Антонович цілком оптимістично сприймав факт існування загальнолюдської культури, яка представлялася йому як "безмежно багата скарбниця, до якої кожний народ вкладає ним надбані культурні скарби". Для вченого було цілком очевидним, що світова культура - це не протиставлення культурної ідентичності на рівні цивілізації та національних вибухів у локальних культурах. Загальнолюдське і національне тісно взаємопов'язані між собою, представляючи світову єдність у національному розмаїтті. Тому вчений з прикрістю відмічав, що в силу об'єктивних причин не зміг зібрати точних відомостей про внесок українців до вселюдської культури1.

Д. Антонович відстоював положення про те, що національна культура складається з декількох рівнів: народної культури та "культури інте-

1 Див.: Антонович Д. Вступ // Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - К.: Либідь, 1993. - С. 23.

39

лектуальної верстви". Помилково ототожнюючи елітарну культуру з цивілізацією, вчений припускався хибної оцінки української професійної культури як цивілізації. Інтуїтивно він розумів потребу синтезованого підходу до висвітлення "образу національної культури", але зробив методологічний прорахунок, коли синтезовано розглядав лише окремі форми культури, а не застосовував цивілізаційний підхід до аналізу національної культури як явища.

Ще одну спробу системного висвітлення історичного шляху української культури здійснив Мирослав Семчишин. Його працю "Тисяча років української культури: історичний огляд української культури" видано за кордоном у 1985 р. При всіх ЇЇ перевагах відобразити українську культуру як суцільне явище вона швидше слугувала за навчальну літературу, ніж за наукове дослідження. Фейєрверк подій, прізвищ, фактів, наведених у праці М. Семчишина, залишав українську культурологію у лоні позитивізму.

Особливе місце в історії української культурології займає концепція Івана Огіеика (1882-1972). Візитною карткою культурологічних поглядів ученого була "Українська культура" (1918). Нею він фактично підготував грунт для подальших культурологічних досліджень вітчизняних вчених. Якщо Д. Антонович в "Українській культурі", за висловом І. Дзюби, "не має потреби займатися спеціальним руйнуванням схеми "двоєдності" української і російської культур, входячи в полеміку з нею, як це мусив робити І.Огієнко"1, то саме тому, що цю "чорнову роботу" вже фактично було зроблено. І. Огієнко прийнявши на себе перший удар наукової критики, в гострій полеміці зумів перевести ідею впливу української культури на російську з політичної площини в суто наукову. Сучасна культурологічна думка загалом приймає ідею впливу української культури на культуру російську, розпочинаючи його з ХУІІ-ХУШ ст.

Брошура І.Огієнка являла собою науково-популярну розвідку, але була важливою з погляду формулювання вченим головних засад його культурологічної концепції. Найперше йдеться про обґрунтування ним ідеї про трансляційну функцію української культури, що виявилась у двох площинах: 1) самодостатності національного культурного розвитку для творчого перероблення та осмислення європейських надбань у силу геополітичного становища України та традиційної для неї відкритості до різних впливів: східних, західних і південних; 2) передаванні створених українським народом культурних надбань на східнослов'янські землі. Другу тезу вчений розвинув під впливом досліджень свого вчителя В. Перетця, але на відміну від нього, обстоював думку про більш віддалені впливи, з XVI і навіть із XII ст. Обґрунтовуючи тезу про самобутність та самодостатність української культури, І. Огієнко фактично стояв на позиціях плюралізму культур, тобто рівноправності окремих локальних культур, які у своїй сукупності проявляються через їхню різноманітність.

1 Дзюба І. Названа праця. - С. 10.

40

І. Огієнко дуже близько підійшов до питання про співвідношення культури і цивілізації. Використовуючи універсалізм як загальнонауковий метод, він наче розмикав національну культуру в історичному просторі, розглядав її як інтегроване явище, що формується під впливом багатьох чинників, а не існує у вигляді суми різних культурних форм.

Застосування системного підходу до вивчення культурних явищ дало І. Огієнку ключ до вивчення закономірностей розвитку національної культури як культурно-історичного типу. Тут не можна не помітити впливу концептуальних засад М. Данилевського щодо вивчення локальних культур. Вчення М. Данилевського про культурно-історичні типи І. Огієнко перекладає на український грунт. У концентрованому вигляді погляди І. Огієнка на виникнення, розвиток та занепад культури вилились у невеликій за обсягом, але надзвичайно змістовній брошурі "Наука про рідномовні обов'язки" (1935).

Прийнявши за головну ознаку культурної ідентичності мову, вчений, ніби дискутуючи з М. Данилевським у питанні про особливість російської культури, вивів закони розвитку та життєздатності культурних типів, які можна застосувати не лише до української, а й інших локальних національних культур: 1) племена, об'єднані однією мовою, вже становлять тип національної культури; 2) кожне плем'я проходить етапи суспільного розвитку, які відповідають певній формі культури; 3) лише за умови створення незалежної національної держави культура стає довершеною, здатною до розвою та повноцінного життя, набуває ознак культурно-історичного типу; 4) коли народ перебуває на рівні "етнографічної маси" (відсутність розвиненої літературної мови), то такий народ не можна назвати культурно інтегрованим, він розділений на групи, а відтак - може досить легко підпадати під чужий вплив, а його творчий потенціал легко використовується іншими народами; 5) народи з дуже розвиненою духовною культурою навіть за умови поневолення зберігають здатність до панування та культурного життя1.

Досить відчутно у творчості І. Огієнка в 30-х роках XX ст. поряд з ідеєю про український культурно-національний тип звучить соціологічний аспект культури. Соціологічний напрям, можливо, це й припущення, зумовлений впливом ідей німецького соціолога і економіста М. Вебера. Його праця "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905) руйнувала схему залежності духовних факторів від рівня розвитку суспільно-економічних процесів.

І. Огієнко, глибоко вивчаючи історичний шлях, пройдений українською культурою, помітив, що навіть за умов бездержавного життя, коли національна культура слугувала "за етнографічний матеріал" для формування інших культур, були шляхи подолання кризових явищ у національній культурі. Ці

1 Див:. Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки. - Львів: Українська академія друкарства, вид-во "Фенікс", при сприянні фонду "Відродження", 1995. - С. 11,13,15; Іларіон Митр. Творімо українську культуру усіма силами нації // Іларіоп Митр. Мої проповіді. - Вінніпег-Канада: Накладом Товариства "Волинь". 1973.- С. 131.

41

шляхи знаходились поза прямою залежністю типу культури від суспільного чинника. Вчений доводив існування іншого, зворотного зв'язку між соціальними інститутами й культурою. Він обстоював думку, що становлення незалежної держави безпосередньо зумовлено рівнем розвитку духовного фактора. Культура може прискорювати державотвірні процеси або, навпаки, гальмувати їх. Великого значення в цьому процесі І. Огієнко надавав мові, через яку здійснюється здатність до національного відтворення та загалом до державного життя. Із занепадом національної мови занепадає національна культура, гине нація, а з нею - і державницька ідеологія.

Заслугою І. Огієнка стало дослідження взаємовпливу мови і держави. Цей напрям, зокрема у вітчизняній культурології, глибоко не розглядався. Вчений указував на важливість розвитку єдиної загальнонаціональної літературної мови для прискорення формування національної свідомості та відновлення державної незалежності. Він навіть створив спеціальний курс "науки про рідномовні обов'язки", підкресливши, що такий курс може стати в нагоді будь-якому народові, "особливо ж недержавному, що прагне стати державним": "державним народом не може стати народ, несвідома нація, що не має соборної літературної мови, спільної для всіх племен"1.

Курс "науки про рідномовні обов'язки" визначав також і напрями державного регулювання національного питання засобами мовної політики. І. Огієнко підкреслював, що втілення рідномовної політики має йти двома основними шляхами: через сприяння розвитку соборної літературної мови і через застосування її різними урядовими та культурно-освітніми закладами: церквою, школою, пресою, урядом, театром, кіно, радіо тощо. Головними провідниками рідномовної політики мають стати письменники, учителі, духовенство, інтелігенція. В основу науки про рідномовні обов'язки вчений заклав положення про державну мову провідної нації, про вільний розвиток культур національних меншин як запоруку широких стосунків з іншими народами та політичної стабільності держави, про єдність материнської культури з культурою еміграції.

Погляд на культуру як інтегроване соціальне явище, що виявляється в сукупності людської діяльності, вплинув на досить широке визначення вченим сутності поняття культури. І. Огієнко поділяв її на матеріальну і духовну. До матеріальної культури вчений відносив засоби життя, способи комунікації, тобто те, що дає зовнішні ознаки високого рівня забезпеченості потреб людини. "Духова культура, на думку вченого, - то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики й т. ін. Тільки духова культура творить правдиву національну еліту"2.

1 Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки. - С. 16.

2 Огієнко І. Творімо українську культуру всіма силами нації! Ще раз про наші завдання // Наша культура. - 1935.- Кн.6.- С. 338. 42

Вчений не виокремлював з матеріальної культури безпосередньо техніку і не розглядав її в площині взаємостосунків з людиною (ця тема досить актуальна в сучасній культурології), а писав про матеріальну культуру загалом як суцільний феномен. Однак його оцінка матеріальної культури як вторинного, хоч і важливого для людини, явища показує, що І. Огієнко особливо застерігав проти небезпеки захоплення, а тим більше обожнювання та плазування людини перед матеріальними здобутками. Тільки духовна культура, на думку вченого, сприяє розвитку людини, народу та суспільства. Тут можна побачити деяку спорідненість, хоч і досить умовну, з концепцією М. Бердяєва, з ЇЇ уявленням про видозміну форм духу в його ставленні до природи й техніки, однак з тією особливістю, що вчений не розглядав цю проблему так широко, а лише окреслив її в загальних рисах.

Традиційно до уявлень культурологічної науки XIX ст. - початку XX ст. про структуру культури І. Огієнко виділяв два рівні культури тієї чи іншої нації: нижчий (культура народна) і вищий (культура інтелігенції чи професійна культура). Існування професійної культури є в розумінні І. Огієнка надзвичайно важливою умовою для культурного поступу, тому що саме вона є загальнонаціональною об'єднуючою силою. Отже, професійна культура є тим чинником, без якого культурний процес не може стати різнофункціональним та завершеним у своїй структурній повноті. Вищий рівень культури, за І. Огієнком, є показником ступеня розвитку нації та її місця в загальносвітовому вимірі.

Вчений вважав культуру важливим інтегруючим чинником. Вона має здатність об'єднувати як національні сили, так і суспільство загалом, що сприяє формуванню національної ідентичності. І. Огієнко визнавав, що в її творенні беруть участь різні верстви суспільства залежно від історичних та суспільно-політичних умов. Формування національної культури - це процес досить складний і багатовимірний, а міра співвідношення народу та його інтелектуальної еліти як творців духовних цінностей впливають на особливості культури, форми її функціонування в суспільстві, на місце серед культур інших народів.

І. Огієнко в сфері культури, як М. Грушевський в історії, розширив у часовому вимірі межі функціонування національної культури, обстоюючи неперервність культурного розвитку та його еквівалентність генезису нації. Вперше в українській культурології він поставив питання про ідентифікацію національної культури, шукаючи в її корінні особливості національної ментальності та самовідчуття власної національно-культурної самобутності.

Релігійна концепція в українській культурології і зокрема її екуменічній напрям представлений поглядами українського митрополита Андрея Шептицького (1865-1944). Він, зокрема один з перших, висунув ідею релігійного екуменізму, яка полягала у прагненні об'єднати Захід і Схід через греко-католицьку конфесію і тим самим навернути всіх християн до єдиної християнської церкви. Суть і зміст культури, на його думку, повинні базуватися насамперед на засадах християнської моралі - основі економічного добробуту та суспільного ладу.

43

Православний напрям в українській культурології розвинув І. Огієнко (митрополит Іларіон). Він підкреслював, що вся українська культура - це культура православна. Вона створена Українською православною церквою, яка протягом тривалого часу була тією основою, на якій творилося все національно-культурне життя. Те, що українська культура вижила, незважаючи на роки пригнічення її розвитку іншими державами, І. Огієнко пояснював досить сильним релігійно-духовним стрижнем, який протягом віків запобігав асиміляції та знищенню української культури. Саме церква відіграла провідну роль у збереженні й плеканні культурної та національно-державної традиції. Вчений доводив, що ця функція церкви не була втрачена за умов монголо-татарського нашестя та часів Середньовіччя, у найтяжчі часи церква охороняла духовну рівновагу народу та виступала потужною підоймою його культурио-иаціональних і державних сил.

Наступний етап у розвитку української культурології пов'язаний з відродженням України як самостійної та незалежної держави (1991). У нових умовах потрібно було подолати жанровість у висвітленні національної культури, переглянути її періодизацію та співвідношення з європейською і світовою культурами, зламати усталені методологічні підходи до інтерпретації культурних явищ. У нових умовах з'явилось чимало ґрунтовних праць з історії, філософії та соціології культури. І. Дзюба, Я. Ісаєвич, А. Макаров, В. Овсійчук, М. Попович, В. Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки.

Нині українська культурологія вийшла з наукової кризи та депресії. Свідченням тому є академічне, фундаментальне видання "Історії української культури" у 5-ти томах. Уже побачило світ три томи. Авторський колектив відійшов від фрагментарності та зайвого фактологізму, уникнув захоплення художньо-стильовою специфікою мистецтва та надмірної теоретичності. Культура розглядається як духовно-культурний феномен, як система зовнішніх "предметних" та внутрішніх "суб'єктивних" цінностей. Теоретична і джерельна база "Історії української культури" є тим поштовхом, який спричинить сплеск культурологічних досліджень та появу новаторських ідей.

Запитання для самоконтролю знань

  1. Назвіть основні концепції культури, розкрийте їхню сутність.

  2. У чому полягає феномен діонісійського та аполлонійського начал культури?

  3. Чому культурі притаманні суперечності? Які виходи з духовної кризи пропонує "філософія життя"?

  4. Схарактеризуйте етапи становлення української культурологічної думки. Назвіть її найяскравіших представників.

  5. У чому полягає особливість українського культурно-історичного типу?

44

ТЕМА З.

КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ

  1. Підходи до визначення поняття "цивілізація". Співвідношення
    культури і цивілізації.

  2. Типологія цивілізацій.

  3. Цивілізація як етап розвитку культури. Техніка, культура та природа людини.

1. Підходи до визначення поняття "цивілізація". Співвідношення культури і цивілізації

Цивілізація (від лат. сіуіііз - громадянський, суспільний, державний) досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури (цивілізована особа - це особа культурна, освічена, ввічлива, вихована). Навпаки, в науці немає єдиної думки щодо визначення цього поняття.

Поняття "цивілізація" було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва (XVIII ст.) поняття "цивілізація", як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. За твердженням французького історика Л. Февра, в науковий обіг термін "цивілізація" вперше ввів барон П.-А. Гольбах (1766). Відтоді він набув поширення і визнання.

З плином часу в поняття "цивілізація" почав вкладатися новий зміст. Так, у XIX ст. термін "цивілізація" вже використовувався для характеристики певної стадії соціокультурного розвитку людства, а саме для позначення "дикунства-варварства" та "цивілізації". Історичний етап, що прийшов на зміну первісному суспільству, Л. Морган і Ф. Енгельс назвали цивілізацією.

Майже до XX ст. поняття "культура" і "цивілізація" вживалися як синоніми. Дійсно, між культурою і цивілізацією є багато спільного. Вони нерозривно пов'язані між собою, взаємно переплітаються і взаємно пов'язуються. Одними з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які відзначали, що культура "переростає" в цивілізацією, а цивілізація переходить у культуру. Тому цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Цивілізованість з необхідністю припускає наявність деякого рівня культури, що, в свою чергу, містить у собі цивілізованість. Деякі вчені нібито розчиняють культуру в цивілізації, інші ж роблять зворотне, додаючи останній досить широкого значення.

Першим різницю між цими поняттями побачив І. Кант. Він визначив культуру як те, що слугує духовному розвитку людства і за своєю суттю є гуманістичним. І. Кант розрізняв поняття "культура виховання" та "культура вміння", їм він протиставляв суто зовнішній "технічний" тип культури, який

46

назвав цивілізацією. Тобто, якщо слідувати за І. Кантом, то культура сприяє самореалізації особистості, а цивілізація створює умови для вільного духовного розвитку людини.

Передбачення І. Канта цілком справдилось у XX ст. Бурхливий розвиток техніки призвів до уповільненого розвитку культури. Цивілізація, позбавлена духовної суті, породжує небезпеку самознищення всього живого. Німецький соціолог О. Шпенглер у книзі "Занепад Європи" показав розбіжності і несумісності між культурою і цивілізацією. Книга Шпенглера мала величезний успіх, хоч сама концепція філософа була піддана різкій критиці. Цивілізацію О. Шпенглер вважав ознакою смерті культури, оскільки вона спирається на стереотипи, шаблони, масове копіювання, а не на творчість нового, незнаного. Цивілізація є вершиною культури і одночасно фазою занепаду та розпаду культурно-історичного типу.

Культура, на думку О. Шпенглера, як живий і зростаючий організм дає простір для розвитку мистецтв, літератури, творчого розквіту неповторної особистості й індивідуальності. У цивілізації ж немає місця для художньої творчості, у ній панує техніка і бездушний інтелект, вона нівелює людей, перетворюючи їх у безликих істот.

Концепція циклічного культурно-цивілізаційного розвитку А. Тойнбі характеризується тяжінням до емпіризму в поясненні механізму функціонування всіх людських культур. Історичний процес, на його думку, це -коловорот "локальних цивілізацій", заміна однієї цивілізації іншою. "Локальна цивілізація" - це стійка єдність людей, яка виникає в певному регіоні й базується на певних архетипах і спільних духовних цінностях та традиціях. Як наслідок всесвітня історія набуває вигляду мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані паралельно в часі і співіснують поруч.

Рушійною силою цивілізацій, за А. Тойнбі, є не лише Провидіння, Доля, "генетичний код", а й людський фактор - творча еліта, яка відповідає на виклик природного і соціального середовища і веде за собою пасивну масу. Коли творча маса вироджується, то вона прагне ствердити свою владу насильством. Тоді на арену виходить "внутрішній пролетаріат", - пише А.Тойнбі, - спільнота, яка нездатна ні до праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готова до протесту з будь-якого приводу (К. Маркс назвав таку спільноту "люмпен-пролетаріатом"). По-сусідству з'являється "зовнішній пролетаріат" - це народи, які з певних причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відокремлення "внутрішнього пролетаріату" від правлячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами ("зовнішнім пролетаріатом"). Встановлення такого союзу призводить до руйнування і в кінцевому підсумку до - загибелі локальної цивілізації1. Прогрес людства А. Тойнбі вбачав у духовній досконалості і сходженні до єдиної синкретичної релігії.

1 Класичною в цьому відношення є загибель давньоримської цивілізації.

47 На відміну від О. Шпенглера, який цілісно розглядав російську культуру, включаючи в неї й інші східнослов'янські культури, в тому числі і українську, А. Тойнбі відводив українському й білоруському культурно-історичному типам місце посередника між західно- і східнохристиянською локальними цивілізаціями. А. Тойнбі довів, що при всій відмінності і несхожості культур різних народів усі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвитку рано чи пізно проходять ідентичні етапи, для яких характерні однакові риси, а якщо й мають свої особливості, суть їх - єдина1. Роблячи акцент на духовному аспекті "локальних цивілізацій", вчений вважав релігію головним і визначальним її елементом. Усі цивілізації являють собою гілки одного "древа" - світової релігії.

Польсько-американський дослідник О. Галецький у своїх працях виділив у Європі декілька спільнот. Зокрема, до Середньосхідної Європи як культурно-історичного регіону з його функціями та особливостями він включив Польщу, Чехію, Україну, Білорусь та країни Балтії, відмежовуючи їх від євразійського регіону, де відчутний ще досить великий вміст азіатських елементів2. Цим він порушив досить поширену схему Схід - Захід, що склалася під впливом Шпенглерової концепції цивілізаційного розвитку. О. Галецький, так само як і А. Тойибі, виокремив Україну з російського культурного простру, розглядаючи її як складову європейської цивілізації.

Концепції цивілізаційного розвитку дають підстави виділити такі основні підходи до визначення поняття "цивілізація": 1) цивілізація використовується в значенні певного рівня розвитку людського суспільства (Л. Морган, Ф. Енгельс); 2) під цивілізацією розуміється певний культурно-історичний цикл у розвитку народів. У даному випадку цивілізація є синонімом культури (А. Тойнбі, М. Данилевський); 3) цивілізація позначає вищий ступінь розвитку культури, що пройшла свій апогей і стала на шлях занепаду. Такий підхід різко протиставляє цивілізацію і культуру (О. Шпенглер).

Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці та машині, то культура оперує до духовності й людського духу. Вона виступає потужним інтеграційним чинником. Людське життя внаслідок несумісності характеру культури і суті цивілізації постає суперечливим. Суспільний занепад народів завжди починається з того, що люди все більше й частіше повторюють відомі

1 Зародження Ренесансу в Італії припадає на ХІІІ-ХІУ ст., а інші європейські народи відчули його вплив пізніше. Основні ідеї Просвітництва - природна рівність усіх людей, неповторність особистості, людина - не засіб, а мета розвитку суспільства та інші - це доробок європейської культури XVIII ст. Під гаслом цих ідей пройшла творчість просвітителів України, Білорусі та Росії. І тільки наприкінці XIX - початку XX ст. ідеї просвітництва починають панувати у Східних культурах (Індії, Китаї, Японії), відбиваючи їхню самобутність. Парламент - феномен розвитку англійської політичної культури, поширившись у всіх країнах світу як елемент демократії, став невід'ємним фактором сучасної цивілізації.

2 Дш.:ІІсрсдмова до п'ятитомника // Історія української культури: У 5-ти томах. - /Історія культури давнього населення України. - Т.1. - НАН України. - Патон Б.Є. /голов. ред./. - К.: Наук, думка, 2001. - С. 19.

48

здобутки культури і все менше створюють нові культурні цінності. Більше того, людина може споживати різні копії культурних цінностей і таким чином бути цивілізованою, але залишатись при цьому некультурною, рабом чужих ідей, знань, цінностей.

2. Типологія цивілізацій

Існування різних підходів до визначення поняття "цивілізація" зумовлене різним змістом, що вкладається в його тлумачення. Відповідно до змістовного наповнення сутності цивілізацій та критеріїв її оцінки, визначається тип цивілізації. У житті дуже часто траляється термін "тип": типова задача, тип передачі руху, типова ситуація, типова помилка, тип характеру, тип особистості тощо. Отже, тип - це те, що об'єднує за спільністю ознак в одну групу.

У культурології ряд культурно-історичних об'єктів, пов'язаних спільністю рис, елементів, закономірностями розвитку, також можна типологізувати, поєднуючи у певні типи. Зокрема, в 1958 р. в Чикаго відбулася широка дискусія, що мала на меті визначити спільні риси та ознаки цивілізації. При всьому розмаїтті існуючих точок зору на цивілізацію, вчені були одностайні щодо таких її найважливіших характеристик: 1) утворення держави; 2) виникнення писемності; 3) відділення землеробства від ремесел; 4) розшарування суспільства на класи; 5) поява міст. При цьому наявність перших двох ознак практично всі визнають обов'язковою, а необхідність інших нерідко ставиться під сумнів. Якщо навіть узяти до уваги перші три ознаки, то вони вже характеризують цивілізацію як соціокультурний та економічний комплекс.

Поява писемності вказує на можливість фіксувати інформацію, а не зберігати її в пам'яті, та характеризує відокремлення розумової праці від фізичної, що дало змогу зосередити зусилля окремих груп людей на розвитку мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста являли собою осередки, навколо яких панували первісні форми суспільного життя кочових племен. Вони виконували специфічні суспільні функції: були центрами сільськогосподарського виробництва, ремесел, торгівлі, ідеології, ідеологічним форпостом. Саме в епоху перших цивілізацій систематизована й централізована ідеологічна сфера стала справді величезною силою духовного впливу на маси, сформувавши теоцентричний тип суспільної свідомості. Це підтверджують і пам'ятки монументальної архітектури (величезні палаци, піраміди, зікурати), що свідчать про потужний виробничий потенціал суспільства, яке їх створило.

Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації: давньосхідних деспотій, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств. Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних учених, які в основному спираються на концепцію А. Тойнбі, що пояснювала одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосовуючи поняття "цивілізація" до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн.

49

В осмисленні цивілізації і формаційний, і локальний підходи мають як сильні, так і слабкі сторони. Перевагою формаційного підходу є висновок про те, що кожний етап цивілізації має свої культурно-історичні епохи. Однак при цьому не враховувалося, що протягом однієї формації може змінюватися духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, у рамках первісного суспільства існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства; 2) культура раннього землеробства і скотарства. У рамках феодальної цивілізації виділяють періоди раннього християнства, готики, ренесансу, барокко і рококо. Локальний підхід, навпаки, не враховує цілісний характер розвитку окремих культур у конкретно-історичний період.

При семіотичному підході за критерій виділення культурно-історичних епох береться розвиток мови, через яку засобами своєрідної системи знаків моделюється та відображається дійсність. Існують мови з переважно динамічним (дієслівним) зображенням дійсності, але є й мови з переважанням статистичного (іменного) визначення понять. Мовні й навіть алфавітні відмінності накладають значний відбиток на культуру народів у цілому. Такий підхід для лінгвістики досить правомірний.

За основу типології цивілізацій можна брати риси соціально-економічної еволюції: 1) аграрно-традиційний етап розвитку, притаманний рабовласницькому і феодальному суспільствам; 2) індустріальний етап еволюції пов'язаний з капіталізмом. У сучасній літературі активно розробляється ідея, відповідно до якої приблизно з кінця 50-х років XX ст. бере початок третя стадія цивілізації - постіндустріальна. Вона спричинена науково-технічною революцією і високими технологіями, яким відповідає постіндустріальне, інформаційне суспільство.

За типом господарської діяльності можна виділити приморські та континентальні цивілізації (європейська); за типом природно-географічного середовища - закриті та відкриті цивілізації, інтравертні та екстравертні. Деякі вчені пропонують розділити всі цивілізації на два типи: одна з них -техногенна, що характерна для Західної Європи, а друга - психогенна, або традиційна, притаманна східним країнам, наприклад індійська цивілізація минулого. Іноді до цивілізації відносять матеріальну культуру, а під власне культурою розуміють лише духовну культуру1.

Існують і інші типології. Так, залежно від масштабу розгляду цивілізація може бути глобальною, тобто світовою, національною (французька, англійська), регіональною (північноафриканська). Інакше дивляться на типологію цивілізацій учені-сходознавці, які вважають, що споконвічно цивілізація розпалася на два "древа" - Захід і Схід. Ці цивілізації мають свої неповторні шляхи розвитку, з яких "природним" і "нормальним" визнається

1 Див. Культурология: Учеб. для студ. техн.вузов/Колл. авт.; Под ред. Н.Г. Багдасарьян. -З изд., испр. й доп. — М: Вьтспт. гак., 2001. - С. 202.

50

східний, а західний розглядається як мутація, відхилення. Західна і східна цивілізація відрізняються розумінням сутності людини, природи, влади, особистості та загальнокультурних універсалій. Проте як би не відрізнялись підходи до цивілізацій, вони існують паралельно в часі і разом становлять цілісність сучасного світу.

3. Цивілізація як етап розвитку культури. Техніка, культура та природа людини

Культура виступає насамперед духовним виміром цивілізації, її духом, основою та фундаментом людської історії. Під цивілізацією ж розуміється певний етап культурної еволюції людства, що являє собою якісну межу на еволюційному шляху.

Нині одні вчені розцінюють зустріч культури із сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу, інші вбачають у цьому народження нової культури і відповідно нового етапу цивілізації. Так, розбіжність, що виявилася між культурою і цивілізацією в XX ст., помітив російський філософ М. Бердяєв (1874-1948). Стурбований нестримною технізацією людського життя, вчений вважав, що питання техніки - це питання про долю людства, оскільки культура втрачає свою "живу душу", своє природно-органічне начало. Культура має сакральне, релігійне коріння, її досягнення несуть тавро божественності, оскільки культура виросла з культу. Техніка ж примітивна за своєю суттю. Вона народилася поза храмом, у боротьбі людини з природою. Техніка не має унікальної неповторності й самобутності, що притаманні культурі. Навпаки, це те, що повторюється, надаючи однакові послуги, сервіс, комфорт, знаряддя та зброю. Слова М. Бердяєва не втратили сенсу на межі тисячоліть. Тепер саме духовні цінності визначають долю людства та прогрес цивілізації.

Уже академічним став у науковій та навчальній літературі висновок російського вченого І. Шафаревича про "технічну цивілізацію" як загрозу для існування культури. Він пише: "В історії бувають лінії розвитку, які закінчуються невдачею. Здається, що такою є й лінія розвитку технічної цивілізації, яка заснована на науково-технічній утопії... її невдача загрожує загибеллю не тільки локальній культурі, а й усьому людству й усьому живому на Землі"1.

Такі вчені, як В. М. Межуєв, Е. С. Маркарян, П. С. Гуревич, вважають, що варто дивитися на культуру і цивілізацію не як на ворогів, а як на союзників, адже цивілізація виникає з культури і свідчить про її нові якісні риси, а тому спроба відірвати культуру від цивілізації перетворює на утопію ідею подальшого розвитку людства. Більш актуально ставити питання про те, що в сучасному світі культура повинна адекватно відповідати умовам розвитку цивілізації, а сама цивілізація - наповнюватися культурним змістом, і навіть зазначають, що культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла. Тому

1 Шафаревич Й. Две дороги к одному обриву // Новьій мир. - 1989. - №7. - С. 159.

51

неправомірним є ствердження Ф. Шиллера, що відірвавшись від природи, людина опинилась у штучно створеному і замкненому нею світі культури, тобто в цивілізованому світі.

Якщо культура має природне походження і визначається як внутрішній стрижень історичного розвитку людства, який духовно наповнює і збагачує кожну наступну епоху цієї історії, то цивілізація - це тіло культури, її матеріальна оболонка, яка має не природне, а соціальне походження. Отже, цивілізацією можна назвати певний етап розвитку суспільства у єдності соціальио-економічних, науково-технічних і культурних виразів.

Цивілізація перебуває в постійному розвитку, її рівень залежить від розвитку техніки, наукового потенціалу, релігії, моралі, рівня добробуту населення, його самосвідомості, сталості духовних цінностей. Тому цивілізація може бути показником зрілості суспільства, або ж суспільство, яке здатне забезпечити людям нормальний розвиток та існування, і є цивілізацією.

Таким чином, культура виступає як сукупність духовних можливостей суспільства, а цивілізація - як сукупність умов, необхідних для реалізації цих можливостей. Якщо культура визначає зміст і мету суспільного та особистісного буття, то цивілізація забезпечує форми та технічні засоби їх втілення.

Цивілізація - явище об'єктивне, як і об'єктивним є те, що людство застосовує ЇЇ плоди як засіб створення штучних культурних витворів для задоволення власних матеріальних потреб. Бездуховна цивілізація - жахлива річ, проте й культура, позбавлена своєї фізичної оболонки (цивілізації), - річ неможлива. Людство вже не повернеться до свого первісного природного стану, воно повинно творчо й критично поставитися до набутого попередніми епохами досвіду для свого подальшого розвитку.

Сучасна цивілізація специфічна. Формування масового споживача культури проявляється в стандартизації його життя, у його однобічності. Цивілізоване життя одномірне, шаблонне, орієнтоване не на творчість, а на споживання типових стандартів: нових шаблонних думок, будівель, одягу та зразків для наслідування. Нерідко цивілізована маса чинить опір культурі, тобто творчості, саме тому, що остання ламає певні шаблони буття. На відміну від органічності культури цивілізація має демократичний характер, її характерною рисою є механістичність. Цивілізація - це сфера переосмислення та повторення вже створеного раніше.

Цивілізація урбаністична: саме в містах уперше виникає потреба масового повторення здобутків культури, в містах створюються й кращі умови для добору і збереження зразків минулих культур. З міст ці твори потім поширюються в сільській місцевості. Тому цивілізація - це своєрідний, актуально діючий музей культури. Несучи свої досягнення з міст до селищної периферії, вона створює місцеву - містечкову цивілізацію, при цьому руйнує витоки побутової народної культури. Проте спостерігається й зворотний процес: носії периферійної культури, намагаючись зберегти її народний, традиційний характер, активно залучаються до здобутків сучасної цивілізації,

52

вони їм цікаві та зрозумілі, - і це також об'єктивний процес. Адже і в наші дні живуть і конкурують, наприклад, наукова медицина, традиційна медицина і знахарство, плуг і трактор тощо.

X. Ортега-і-Гассет, аналізуючи сучасну цивілізацію, вказує на те, що вона заснована на суперечностях, які знаходяться всередині розвитку самої культури. У своїй книзі "Повстання мас" основною суперечністю він показує суперечність між високою (елітарною) і низькою (масовою) культурами. Обґрунтовуючи виникнення цієї суперечності і розкриваючи її сутність, філософ протиставляє культуру еліти як творця духовних цінностей і культуру мас як споживача культури. У процесі споживання культурних цінностей народ перетворює справжню культуру на "ширвжиток", тобто масову культуру. Остання має утилітарне призначення і є бездуховною за своїм змістом. Вторгнення масової культури в сферу елітарної розцінюється як наступ "варварства в культурі", або "контркультури".

Аналізуючи внутрішньокультурні суперечності, X. Ортега-і-Гассет протиставляє культурі науку, яка виявилась найбільш стійкою і живучою серед різноманітних видів духовної діяльності людини, її істини незалежні від людини, вони в наш час набули великого значення в усіх сферах духовного життя; значно зросли технічні засоби поширення досягнень науки і культури в цілому. Усе це, на думку вченого, призводить до деградації гуманістичної культури.

"Ми занадто цивілізовані, але ще не достатньо культурні", - так на початку XIX ст. оцінював І. Кант стан сучасної йому Європи. На його думку, шлях від цивілізації має вести до вищої культури, пов'язаної з моральною досконалістю кожної людини. "Ми занадто цивілізовані, щоб бути культурними", -заперечував О. Шпенглер, дивлячись на цивілізацію як на смерть культури. Як і О. Шпенглер, А. Тойнбі гостро критикував західну цивілізацію за втрату духовності і надмірний розвиток меркантильних інтересів та споживацької психології. Нестримна індустріалізація і мілітаризація, на його думку, приведе до загострення екологічної кризи й посилення боротьби за сировинні ресурси. Він передбачав зіткнення індустріальних країн з ворожою позицією технічно відсталих країн, що неминуче завершиться глобальним конфліктом, наслідком якого стане економічний занепад.

Будь-яка цивілізація реалістична, це її характерна риса. Сучасна цивілізація - явище об'єктивне. Проте не треба забувати, що існує межа, за якою цивілізація, заснована сучасною культурою, може обернутися непоправним лихом для суспільства. Так, здобутки культури (наукові відкриття, технічні винаходи, нові засоби мистецтва тощо) при перетворенні у факти цивілізації (надмірна індустріалізація, засоби масового знищення, атомні реактори, глобальна інформатизація тощо) завдають шкоди екології і ставлять під знак питання існування світу та людини.

Питання розвитку техніки, її взаємозв'язку з культурою і людиною стало предметом поглибленого інтересу і філософського аналізу порівняно недавно - наприкінці XIX ст. Ця проблема лежить у руслі взаємин між культурою і

53

цивілізацією, оскільки техніка - найхарактерніший атрибут сучасної цивілізації. Для більшості сучасних людей поняття науково-технічного прогресу є синонімом цивілізації взагалі.

Техніка (від грец. ІесЬпе або ІесЬп&е - мистецтво, майстерність} трактується як вміння, мистецтво створення будь-якого предмета з досконалістю. Якщо у вузькому розумінні техніка - це певні машини, механізми, пристрої, зокрема такі, як військова, побутова, електронна, промислова техніка тощо, то в широкому - це результат майстерності людини, за допомогою якої вона оволодіває природою. Саме за її допомогою суспільство встановлює стосунки з природою. Для техніки характерні стійка цивілізація, малорухливість, інерція, порядок і дисципліна. Вона прагне до загальності й універсальності, що особливо помітно виявляється останніми роками, коли на наших очах на основі новітніх технологій створюється єдина всесвітня інформаційна цивілізація.

У деякому розумінні виникнення техніки випереджає появу самої людини, точніше - сучасної людини, оскільки, згідно з теорію еволюції, спочатку з'являється Ьото егесШз, тобто мавпа, що ходить на двох кінцівках і стоїть прямо, потім - Ьото £аЬег - людина, що створює, фабрикує певні необхідні для себе речі, тобто техніку, і лише після неї - Ьото заріепз - людина розумна.

Мета створення техніки - досягнення найбільшого результату при найменшій затраті сил. Тут ми маємо на увазі не лише знаряддя праці, чи машини, а й професійні навички, духовні надбання - техніку мислення, живопису, управління і т. ін.

Отже, техніка - це синонім культури. Вона нерозривно пов'язана з виникненням самої культури і сучасної людини. Розвиток техніки прийнято поділяти на ряд етапів. Найтривалішим за часом є стан панування ручних знарядь: від згадуваного вже Ьото ґаЬег до кінця XVIII ст. - завершення ери мануфактурного виробництва. Як писав О. Шпенглер у своїй праці "Людина і техніка", до Наполеона техніку не помічали, не надавали їй особливого значення порівняно з мораллю чи освітою. У цей час, на думку філософа, людина була творцем своєї тактики життя, техніка життя людини була свідома, мінлива, особистісна, винахідлива. Пристрій служив лише одному методу і задуму людини, був знаряддям культури в її руках.

На межі XVIII - XIX ст. відбувся справжній переворот у машинній техніці. Поворотним пунктом вважають створення парового двигуна та електромотора. Протягом трохи більше ніж півстоліття до завершення промислового перевороту (друга половина XIX ст.) техніка стала панувати в цивілізованому світі, забезпечивши велетенський приріст його продуктивних сил і ресурсів.

Технічний прогрес (саме так називають цю стадію розвитку техніки) виявив і разючі контрасти та суперечності в житті суспільства, людини, в культурі. Загострилися суперечності між найрозвиненішими країнами в боротьбі за поділ світу, зростали експансія, мілітаризація виробництва, гостро постали екологічні проблеми, проблеми соціальної і культурної нерівності.

54

Перші форми протесту проти такого стану помічено ще в середині XIX ст. з-поміж англійських інтелектуалів та митців (Т. Карлейль, Дж. Рескін, У. Моріс, художники "прерафаеліти" та ін.), які закликали відмовитись від машин, повернутися до мануфактурного виробництва, ремесла, очистити повітря Англії від диму та смороду заводів, а душі людей - від визиску та практицизму.

На межі XIX - XX ст. проблему "техніка - природа - людина" не обійшов майже жоден з видатних діячів культури. Окремі твори цій темі присвятили Ф. Ніцше, О. Шпенглер, М. Бердяєв, В. Розанов та ін. У багатьох працях висловлюються песимістичні погляди з приводу залежності людини від техніки, "диявольської влади" техніки над людською душею. "Техніка, - писав В. Розанов, - приєднавшись до душі людської, дала їй всемогутність. Однак вона ж її і розчавила. Вийшла "технічна душа"... без натхнення творчості".

"Ми стоїмо перед основним парадоксом, - підкреслював М. Бердяєв, -без техніки неможлива культура... однак остаточна перемога техніки в культурі, вступ у технічну епоху веде культуру до загибелі". У розділі "Машина" своєї праці "Занепад Європи" О. Шпенглер змалював символ людської техніки взагалі - це образ сучасного робітника, який стоїть біля розподільчого щита з рубильниками й написами і простим порухом руки спричинює до дії велетенські сили, не маючи про їх сутність щонайменшого поняття. (Як тут не згадати про "експерименти", які здійснювали біля рубильників Чорнобильської АЕС.) Пропонувались і виходи з цього технічного відчуження. На думку Шиенглера, за технікою йдуть гроші, а владу грошей подолає лише меч та кров - тобто насильство і диктатура, загибель цивілізації. М. Бердяєв, як і більшість російських релігійних філософів межі століть, закликають повернутись обличчям до Бога, заглибитись у власну духовність.

Новий етап розвитку техніки з середини XX ст. отримав назву науково-технічного прогресу, або науково-технічної революції (НТР). Сутність НТР в об'єднанні зусиль виробництва з наукою, коли остання стає безпосередньою виробничою силою. Таким чином людство переходить з індустріальної (машинної) в постіндустріальну еру свого розвитку, коли панує не стільки механізм, скільки інтелект, зокрема штучний інтелект. Епоха НТР, особливо нинішня її стадія, коли комп'ютер та інтернет входять у повсякденне життя мільйонів людей, породжує масу питань і суперечностей.

Роль техніки полягає вже не у вивільненні фізичних сил людини, полегшенні її праці, а у фактичній заміні людських зусиль у галузях інтелектуальної, аналітичної, а, можливо, й духовної діяльності. В останні роки життя академік М. Амосов неодноразово підкреслював, що сучасна наука має вже досить серйозні розробки в галузі штучного інтелекту і, можливо, не за горами його створення. Вже постають питання про етичні норми наукових розробок у галузі комп'ютеризації та генетики.

Ряд видатних учених, що ведуть фундаментальні наукові дослідження, відкрито заявляють, що пошук істини не може бути аморальним, отже дослідження в цих галузях будуть поглиблюватись. Оскільки науково-технічний 55

прогрес розвивається і на приватній основі, то очевидно, що створення біоробота не така вже й фантастична ідея. Але зараз проблема лежить, здається, дещо в іншій площині. У наш час виникає небезпека роботизації людини, організації її матеріального і духовного життя за чисто технічною ознакою.

Інтенсифікація праці багатьох людей, вузька спеціалізація, постійне занурення у світ техніки призводять до фізичного і морального виснаження. У такому стані подекуди починають діяти лише інстинкти. Розвиток засобів масової комунікації, реклами, попкультури показують, що свідомістю багатьох людей вже сьогодні можливо маніпулювати, насаджуючи певні стереотипи поведінки та психології. Небезпечною тенденцією розвитку суспільства, особливо в розвинутих країнах, є включення людей у процес бездумного споживання матеріальних благ, далеких від реальних потреб. Філософ Р. Емер-сон писав про західну цивілізацію, в якій "речі вскочили в сідло і поганяють людством", як про марнотратство людських сил і матеріальних ресурсів, тоді як значна частина населення земної кулі перебуває за межею бідності.

Чи зможе людство подолати залежність від техніки, згармонізувати її розвиток зі своєю природою та культурою, чи воно приречене на науково-технічний апокаліпсис, що так яскраво зображений у найпопулярніших серед молоді фільмах "Термінатор", "Матриця" та ін.? У згаданих фільмах-застереженнях, як здається, проводиться одна важлива думка: здатен вистояти той, хто має, насамперед, сильний духовний стрижень, хто не втратив у собі людських якостей - віри, стійкості, надії, кохання. "Усе залежить від того, що зробить людина з техніки, чому вона буде служити,.. - писав К. Ясперс. - Все питання в тому, що за людина підкорить її собі, як проявить себе з її допомогою"1.

На думку вченого, техніка - не самоціль людства, а лише один з елементів його культури, який найдинамічніше розвивається в наш час, забезпечуючи загальний розвиток культури. Нинішнє людство дивиться на науково-технічний прогрес з меншою часткою песимізму, ніж на початку XX ст. Правда, надмірний оптимізм з приводу наслідків НТР, що спостерігався в 60-х роках XX ст. і був пов'язаний з виходом людини в космос, змінився більш тверезими, реалістичними поглядами. Ера панування технократів та технократичного мислення, здається, відійшла в минуле. Натомість серед науковців, особливо серед молоді, росте інтерес до гуманітарних знань. Трансформується і образ сучасного технократа. Нині - це людина, якій, крім свого фаху, необхідно володіти широким спектром культурних надбань - гнучкістю мислення, вмінням контактувати з людьми, переключатися на різні види суспільної діяльності, бути готовою до перекваліфікації та самоосвіти, інтенсивної розумової праці. Сучасний світ стає все більш комунікабельним, а його здобутки належать кожній освіченій і культурній людині. Отже, суспільство, в якому панують ідеї гуманізму, демократії, національні традиції, творча особистість і духовна еліта, спроможне контролювати техніку, забезпечувати подальший прогрес людства.

1 Див.: Ясперс К. Смьісл й назіїачение истории. - М.: Политиздат, 1991. - С. 125.

56

Запитання для самоконтролю знань

  1. Дайте визначення цивілізації, назвіть її характерні ознаки.

  2. Назвіть основні підходи до визначення поняття цивілізація.

  3. Чим пояснюється багатозначність тлумачення поняття "цивілізація"?

  4. У чому полягає культурний вимір цивілізації?

  5. За якими ознаками можна типологізувати цивілізації?

  6. У чому полягають основні суперечності сучасної культури і цивілізації? Визначте причини цих суперечностей.

7. Що означає "техніка" як поняття?

8. Які етапи пройшла в своєму розвитку техніка?

  1. Дайте пояснення термінів: "технічне відчуження", "технічний песимізм".

  2. У чому полягає суть НТР? Які нові проблеми на межі XXI ст. висуває
    перед людиною техніка?

ТЕМА 4.

КУЛЬТУРА І СУСПІЛЬСТВО

  1. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства.

  2. Субкультура. Контркультура.

  3. Поняття культурної ідентифікації.

  4. Ідея рівноправності культур у сучасному світі.

1. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

Культура, як і суспільство, ґрунтується на системі цінностей. З раннього дитинства кожна дитина опановує рідну мову і засвоює культуру, до якої належить. Це відбувається в процесі спілкування з близькими людьми, у домашньому середовищі, за допомогою вербальних і невербальних способів спілкування. У повсякденній життєвій практиці людина сама визначає для себе шкідливість чи корисність різних предметів і явищ навколишнього світу з погляду добра та зла, істини й омани, справедливого і несправедливого.

Категорія цінності утворюється в людській свідомості через порівняння різних явищ. Осмислюючи світ, людина вирішує для себе, що для неї важливе в житті, а що - ні, що істотне, а що несуттєве, без чого вона може обійтися, а без чого не може. Внаслідок цього формується її ціннісне ставлення до світу, згідно з яким усі предмети і явища розглядаються нею за критерієм важливості і придатності для життя. Формується загальне ціннісне ставлення людини до світу, при якому ті чи інші явища мають для людей визначений зміст і значимість.

Роль цінностей у житті як окремого індивіда, так і суспільства в цілому надзвичайно велика. Відповідно до них відбувається добір інформації в процесі спілкування, установлюються соціальні відносини, формуються афекти (емоції і почуття), навички взаємодії і т.п.

Цінності мають величезне значення в будь-якій культурі, оскільки визначають відносини людини з природою, соціумом, найближчим оточенням і самим собою. Виходячи з такого розуміння, К. Клакхон і Ф. Стродбек визначили цінності як "складні, певним чином згруповані принципи, що додають стрункість і спрямованість різноманітним мотивам людського мислення і діяльності в ході рішення загальних людських проблем".

Цінності - це матеріальні предмети або духовні принципи, які мають певне значення для даного соціального суб'єкта з позиції задоволення його потреб та інтересів. Тобто це уявлення про норми життя суспільства, які соціальне схвалені і прийняті більшістю людей. Цінності не піддаються сумніву, вони слугують за еталон та ідеал для всіх людей. Такі поняття, як добро, справедливість, патріотизм, дружба, кохання - усталені категорії людських стосунків. Якщо вірність є цінністю, то відступ від неї засуджується як зрада. Якщо чистота

58

є цінністю, то неохайність засуджується як непристойна поведінка. У людській свідомості існує одночасно безліч цінностей. Цінності існують не хаотично, вони певним чином упорядковані одні щодо інших. Система цінностей являє собою ієрархію, в якій цінності розміщуються по наростаючій значимості. Завдяки цій системі забезпечуються цілісність даної культури, її неповторний вигляд, необхідний ступінь порядку і передбачуваності.

Освоюючи цінності навколишнього світу, людина спирається на усталені в його культурі традиції, норми, звичаї і поступово формує систему основних і загальноприйнятих цінностей, що керують її життям. На цій основі в кожній культурі складається своя система цінностей, яка показує її специфічний стан у світі.

Якщо розглядати цінність як значимість чого-небудь для людини і суспільства, то це поняття наповнюється суб'єктивним змістом, оскільки в світі немає явищ, однаковою мірою значимих для всіх людей. Існують цінності особисті, цінності, властиві певній статі чи віку, цінності великих чи малих груп людей, різних епох і держав та загальнолюдські. Тому в науці прийнято культурні цінності поділяти на дві основні групи. До першої з них належать сукупні здобутки інтелектуальної, художньої й релігійної творчості (видатні архітектурні споруди, унікальні досягнення ремесел, археологічні та етнографічні раритети тощо), а до другої - ті культурні цінності, що виправдали себе і довели свою ефективність на практиці (звичаї, стереотипи поведінки і свідомості, оцінювання, думки, інтерпретації тощо), що ведуть до інтеграції суспільства, росту взаєморозуміння між людьми, їх солідарності, взаємодопомоги і т. д. Обидві групи культурних цінностей на практиці становлять "ядро" будь-якої культури і визначають її неповторність.

У процесі міжкультурних контактів виявляється величезна різниця між тим, як сприймаються однакові цінності людьми різних культур. Серед них можна виділити ті, які збігаються і за характером оцінювання, і за змістом. Такого роду цінності називаються універсальними, або загальнолюдськими, їхня універсальність зумовлюється тим, що основні риси таких цінностей базуються на біологічній природі людини та на загальних властивостях соціальної взаємодії. Так, немає жодної культури в світі, де оцінювалися б як позитивні убивство, неправда і злодійство. У кожній культурі є лише своя межа терпимості цих явищ, але загальна їх оцінка однозначно негативна.

У культурній антропології прийнято виділяти чотири основні сфери культурних цінностей: побут, ідеологію, релігію і художню культуру. У контексті міжкультурної комунікації із цих сфер найважливіше значення має сфера побуту, що являє собою історично початкову сферу виникнення й існування культурних цінностей. Незважаючи на наявність ідеології, релігії і мистецтва, побутова культура й нині залишається основною для формування особистості, оскільки це формування починається ще з дитинства.

Специфіка побутової культури полягає в тому, що вона виробляє ті цінності, які мають основне значення для міжкультурного спілкування. Саме

59

побут є оберегом історичної пам'яті культури, оскільки він значно стійкіший від ідеології й релігії і змінюється набагато повільніше. Тому саме побутова культура набагато більше містить у собі цінності "вічні", загальнолюдські й етнічні. Крім того, саме побутові цінності є основою існування ідеології, релігії та мистецтва. Норми і цінності побутової культури є самодостатніми. Це означає, що, користуючись саме цінностями побутової культури, людина може мати стійкі орієнтири для життя в умовах відповідної культури.

Цінності побутової культури народжуються в процесі життєвої практики і мають утилітарну спрямованість. Тому їх не потрібно обґрунтовувати і доводити, носії такої культури сприймають їх як природні і належні. Цінностей побутової культури виявляється цілком достатньо для залучення людини до культури.

Культурні цінності, як уже було відзначено, в житті кожної людини мають різне значення. Тому одні люди є прихильниками цінностей колективу, а інші -індивідуалізму. Так, людина в США насамперед вважає себе індивідом, а вже потім членом соціуму, тоді як у багатьох інших країнах, зокрема в Японії, люди спершу вважають себе членом соціуму і тільки потім - індивідом. Якщо люди з такими різними орієнтаціями вступають у спілкування, особливо ділове, завжди виникають ситуації непорозуміння. Наприклад, проводячи ділові переговори з японцями, американці призначають співробітника, відповідального за їхню підготовку і ведення, якщо переговори пройдуть успішно, цей співробітник буде нагороджений. У японській фірмі таке неможливо, там панує колективна відповідальність за результати будь-якої справи. Тому в Японії ніколи не виділяють кого-небудь із загальної маси.

Які цінності для людей мають важливе значення і великий вплив, а які не беруться до уваги, залежить від типу культури. Значна частина особливостей власної культури, як правило, не усвідомлюється і сприймається як належне. Усвідомлення цінностей своєї культури настає лише при зустрічі з представниками інших культур, коли відбувається міжкультурна взаємодія. Тоді може виявитися нерозуміння, розгубленість, безсилля і роздратування, що викликають почуття образи, злості, відчуження.

Без цінностей не обходиться жодне суспільство. Кожна людина може вибирати ті чи інші цінності: одні - прихильники колективізму, а інші -цінностей індивідуалізму. Для одних вищою цінністю є гроші, для інших -моральна бездоганність, для третіх - політична кар'єра. Для характеристики того, що є визначальним у суспільстві, соціологи ввели термін "ціннісні орієнтації". Вони включають індивідуальні відносини або вибір конкретних цінностей як норму своєї поведінки.

Цінності являють собою схвалені і підтримані багатьма людьми переконання відносно цілей, до яких треба прагнути. Честь і гідність сім'ї -одна з найважливіших цінностей людського суспільства з найдавніших часів. Турбуючись про сім'ю, чоловік тим самим демонструє свою силу, хоробрість, добро і все те, що високо цінується оточуючими. Керівництвом до своєї поведінки він вибрав позитивні цінності. Вони стали його культурною нормою, а психологічна установка на їх дотримання - ціннісною орієнтацією.

60

Культурні норми і цінності тісно взаємопов'язані. Відмінність між нормою і цінністю полягає у тому, що норми - це правила поведінки, а цінності -абстрактні поняття про те, що таке добро і зло, правильне і неправильне, обов'язкове і необов'язкове. Цінності мають спільну основу з нормами. Навіть загальноприйняті звички дотримуватись особистої гігієни (чистити зуби, прасувати одяг і т. п.) в широкому розумінні виступають цінностями і переводяться суспільством у ранг наказів.

Наказ - це заборона або дозвіл що-небудь робити, звернення до особи або групи людей і виражений у будь-якій формі: усній або письмовій, формальній або неформальній. Цінності - це те, що виправдовує і надає сенс нормам. Так, життя людини - цінність, а її охорона - норма; дитина - соціальна цінність, а обов'язок батьків піклуватися про неї - соціальна норма.

Одні норми, очевидні на рівні здорового глузду, ми виконуємо не задумуючись. Інші - потребують напруження й серйозного морального вибору. У суспільстві одні цінності можуть вступати в протиріччя з іншими, хоч одні й інші однаково визначаються як невід'ємні норми поведінки. У конфлікт вступають норми не лише одного, а різних типів, наприклад, релігійні і патріотичні: віруючій людині, яка дотримується норми "не убий", пропонують іти на війну і вбивати ворогів.

Різні культури можуть віддавати перевагу однаковим цінностям (героїзму на полі бою, матеріальному збагаченню, аскетизму і т. п.). Кожне суспільство встановлює, що для нього є цінністю, а що ні.

Основною функцією цінностей є регулятивна функція, а саме регулювання поведінки особистостей у певних соціальних умовах. Особа, щоб відчувати себе повноправним членом суспільства, повинна оцінювати себе, свою діяльність і поведінку з позицій відповідності до вимог культури. Відповідність життя і діяльності особи усталеним у суспільстві нормам і правилам створює в неї почуття особистої соціальної повноцінності, яка є умовою нормального соціального самопочуття, і навпаки, почуття невідповідності поведінки вимогам суспільства занурює людину в стан дискомфорту, може стати причиною тяжких переживань і психічних відхилень.

Таким чином, людина потребує постійного контролю за ступенем своєї соціальної зрілості. Зовнішній контроль за цим здійснюється інститутом соціальної думки, правовими органами тощо. Внутрішній контроль проводиться самим індивідом з позицій норм і вимог суспільства, засвоєних ним у процесі соціалізації, і виступає як самоконтроль. Самоконтроль є діючим механізмом розвитку особи, оскільки передбачає послідовну корекцію її поведінки згідно із зазначеними нормами.

Для здійснення самоконтролю за ступенем своєї соціальної цілісності, особі необхідно зіставити себе з певним ідеалом, прийнятим у суспільстві, подивитися на себе з позицій іншої людини. Можливість зайняти таку позицію дає людині дзеркало. Так, дивлячись на себе в звичайне оптичне дзеркало, людина оцінює соціальну повноцінність своєї зовнішності згідно з регла-

61

монтуючими нормами. Але якщо соціальні норми поширюються на інші, невидимі аспекти буття людини - на її думки, погляди, в якості таких дзеркал, на думку Б. Л. Борукова, виступають культурні інституції. У такому розумінні "культура в її багатогранних виявах виступає як велетенська система соціальних дзеркал, обслуговуючи ту чи іншу сферу соціального буття." Цінності виступають критеріями оцінки як усього життя особи, так і окремих її вчинків і дій.

Цінності є також критеріями оцінки і навколишньої дійсності: через систему цінностей ніби фільтрується вся інформація, яка сприймається і переробляються особою. "Призма цінностей" посилює одну інформацію і послаблює іншу. Усі явища й події, які відбуваються у світі, людина бачить у різному світлі, відповідно до позиції, з якої вона дивиться на них. У цінностях відбивається весь життєвий досвід людини. Він, на думку вчених, являє собою "вісь свідомості", навколо якої обертаються думки і почуття людини, з погляду якої вирішуються життєві проблеми. Таким чином, цінності - це ядро структури особистості, яке визначає їх спрямованість та рівень їх соціальної скерованості.

Іншою важливою функцією цінностей є прогностична функція, оскільки на її основі ґрунтується життєва позиція і програма створення образу майбутнього, перспективи розвитку особистості та її життєдіяльності. Отже, цінності регулюють не тільки теперішній стан і визначають не лише принципи життя людини, а й її мету, завдання, ідеали.

Залучення особистості до культури є, насамперед, процесом формування індивідуальної системи цінностей. У процесі освоєння культури індивід стає особистістю, що дає людині можливість жити в суспільстві як повноправному і повноцінному його члену, взаємодіяти з іншими людьми і розгортати діяльність по створенню предметів культури. Особистість багатьма психологами та філософами (Б. С. Братусь, Л. П. Бдева, А. Г. Мислівченко, Г. Л. Смирнов та ін.) трактується як міра соціальності в людині, коли її соціальність вимірюється ступенем засвоєння цінностей суспільства, які дозволяють їй жити і діяти в якості повноправного члена.

Вплив культури на особистість суперечливий. З одного боку, він здійснюється як соціалізація через залучення особистості до існуючих у суспільстві цінностей, норм, знань, а з іншого, - через індивідуалізацію людини, розвиток її неповторних рис та здібностей. Індивідуалізація особистості здійснюється шляхом вибіркового засвоєння всіх накопичених суспільством цінностей, обмежуючись спрямованістю особистості, системою тих цінностей, що скеровують людину.

У зв'язку з обмеженням індивідуального життєвого потенціалу особистість вимушена будувати свої цілі і цінності, визначати для себе їхні переваги. Вибір цінностей культури, які має засвоїти людина, залежить від ієрархічності індивідуальної системи цінностей, її своєрідності та унікальності особистості.

Отже, цінності - важливі компоненти людської культури на рівні норм та ідеалів, їх існування ґрунтується на активності суб'єкта культурної творчості,

62

його діалозі з іншими людьми. Поняття "цінності" пов'язане з поняттям "ціннісна орієнтація".

Ціннісна орієнтація виступає як детермінанта та індикатор духовної діяльності людини на особистісному та груповому рівні, а також відповідних їй соціально-психологічних утворень, які мають позитивну оцінку. Такими детермінантами можуть бути уявлення, знання, інтереси, мотиви, потреби, ідеали, а також установки, стереотипи тощо.

Наявність ціннісних орієнтацій характеризує зрілість людини. Наприклад, стійка структура ціннісних орієнтацій визначає такі людські якості, як активність життєвої позиції, завзятість у досягненні мети, вірність певним традиціям та ідеалам, цільність, надійність; і навпаки, протиріччя в ціннісних орієнтаціях тягне за собою непослідовність, непередбачуваність поведінки людини; нерозвиненість соціально значущихціннісних орієнтацій особистості визначає її інфантильність, перевагу зовнішніх стимулів в її поведінці. Як підкреслює Е. Фромм, більшість людей знаходяться між різними системами цінностей і тому ніколи не розвиваються повністю в тому чи іншому напрямі, у них немає самобутності і тотожності собі.

Поняття "ціннісні орієнтації" застосовують до окремої людини або групи людей, але не до суспільства в цілому. Для цілісного аналізу суспільства вживають поняття "цінності культури", "духовні цінності".

Ціннісні орієнтації і цінності культури виступають мотивацією культурної поведінки людини, стимулами для досягнення мети і захисту деяких ціннісних надбань. За допомогою ціннісних орієнтацій і цінностей культури в суспільстві формуються стандарти культурних оцінок, визначається ієрархія життєвих цілей і вибір методів їх досягнення.

2. Субкультура. Контркультура

Наукове осмислення субкультур та контркультур у сучасній культурології почалося в 60-х роках XX ст. До цього проблеми субкультур досліджувалися, як правило, в рамках концепції соціалізації відповідними науковими галузями - соціологією, соціальною психологією та культурантропологією (у колишньому СРСР - етнографією). Зважаючи на те, що культура - це концентрований та упорядкований досвід діяльності конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей в обмеженому часом і місцем просторі, об'єднаних спільними інтересами, потребами, цінностями, нормами й стереотипами, було введено поняття "субкультура".

Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються та усвідомлюються всіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою культурою (або всезагальною), яка функціонує на суспільному рівні. Суб'єктом культури на цьому рівні виступає суспільство як виразник певно визначених культурних цінностей. Разом з тим суспільство включає деякі групи людей, які розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються всіма членами цього суспільства. Ці культурні комплекси

63

відображають груповий рівень функціонування культури, а особа, носій специфічних уявлень, свого "особистого" культурного досвіду, - особистпісний рівень.

Кожна з груп людей розвиває свої способи поведінки, які відрізняють її від усього іншого суспільства, створює власну культуру. Деякі соціальні інститути прагнуть впровадити поведінкові зразки та цінності, які відрізняються від подібних зразків та цінностей інших інститутів. Такі вирази, як "культура виробництва", "культура навчання", "культура управління", "армійське життя", "богема", "життя в комуналці" тощо, відображають картину культурних особливостей та зразків різних типів соціального життя.

Як правило, субкультури функціонують саме на груповому рівні. У будь-якому соціумі існують соціальні групи (колективи), що мають орієнтацію на культурні цінності, норми та традиції, які відрізняються від загальноприйнятих норм і традицій переважної більшості населення. Тому культурні зразки, які тісно пов'язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами, називаються субкульгпурами.

Поняття "субкультура" не тотожне поняттю "соціальна група", а відображує лише частковий вияв останнього. Соціальна група визначається фундаментальними ознаками соціального розмежування - відношенням до власності, влади, місцем у системі суспільного розподілу праці тощо. Члени соціальної групи не завжди обов'язково пов'язані прямими контактами, проте їм притаманні такі аспекти життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя, тобто те, що зараз усе частіше називають "стилем життя".

Субкультури існували з давніх часів, проте у патріархальні епохи вони відрізнялися лише так званим "нормативним зразком" тієї чи іншої соціальної групи. "Патріархально-селянський" зразок як особистісний тип субкультури історично склався першим. Так, Гесгод (8-7 ст. до н.е.) у дидактичній поемі "Труди і дні" добропорядність цього типу пов'язував із власними зусиллями; законами, що встановлені богами; упорядкованістю, мірністю, традиційністю життєвого укладу; удосконаленням майстерності в трудовій діяльності; прагненням до матеріального статку, збагаченню не за рахунок насилля й грабунку, а господарчої самодостатності. Життєвими настановами такого типу є: соціальна обережність, прагнення до безпеки від сумнівного випадку, що підривають усталений уклад і благополуччя; добропорядне ставлення до сусіда, на відміну від суперництва аристократів; прагматична обачливість, а іноді й хитрість - він і хазяїн у власній сім'ї чи общині, і підданий "у мирі". Такий нормативно-культурний тип може досить жваво трансформуватися як у тирана, деспота, так і в раба, хитрого холопа.

Внаслідок урбанізації та становлення нових капіталістичних відносин виник "нормативний зразок" особистості буржуа. Він по-своєму оцінює й розуміє роль багатства: головна чеснота для нього - гроші, які забезпечують його особисту незалежність та завойовану демократичним шляхом свободу. Він визнає високу цінність праці -працелюбність, діловитість, підпри-

64

ємливість, що разом з чесністю та вірністю дає можливість досягти ділового успіху. Він спирається на власні сили, керується принципом "людина робить себе сама, зобов'язана собі самій, несе відповідальність за себе, свої рішення і вчинки". Буржуазна етика заохочує скромність, бережливість, методичний і холодний розрахунок. У той же час цінуються такі чесноти, як витрати на "добрі справи" - як на власні та сімейні потреби, так і на благодійництво та меценатство.

Нормативний зразок "шляхетного мужа" (аристократа) передбачав відповідну^ аристократичну етику. У стародавні часи - це давньоримський воїн, скандинавський вікінг, китайський мандарин, японський самурай; у середні віки - європейський лицар, слов'янський дружинник або князь; англійський джентльмен Нового часу. До характерних рпс такого "нормативного зразка" можна віднести особисте благородство, що диктується родовим походженням (успадкування або дарування дворянського титулу, посвячення до лицарства), кодекс честі, слава, освіченість, манірність та звички (наприклад, знання та вживання іноземних мов у спілкуванні); суперництво, войовничий характер поповнення власності; нехтування фізичною, продуктивною працею; марнотратне ставлення до власності тощо.

У кожну епоху, крім нормативних типів, існували й ненормативні зразки субкультур: як субкультурні утворення існували культури гладіаторів, риторів - у Стародавньому Римі, сміхова карнавальна культура Середньовіччя, міщанська культура вишуканої доби Просвітництва, побутова міська культура другої половини XIX - початку XX ст.

В основі сучасного нормативного зразка особистості лежить пріоритет загальнолюдських цінностей культури, які мають гуманістичний зміст: вивільнена праця та матеріальний статок, що забезпечує сучасний рівень комфорту, доступність освіти та духовного розвитку особи, якість здоров'я та його надійна охорона, особиста безпека і повага гідності особи, гарантоване благополуччя в старості. Вагомою цінністю залишається інститут сім'ї та виховання дитини.

Серед основних чинників, що впливають на формування субкультур, сучасна культурологія виділяє соціальний стан, етнічне походження (національність), релігію, місце проживання, рівень освіти, професійний статус, статеві, вікові відмінності тощо. Будь-яке співтовариство - носій певної субкультури. Суб'єкт у співтоваристві завжди формується як суперечлива єдність суспільства і особи, ієрархії співтовариств. Традиції, звичаї тієї чи іншої людської спільноти, зразки, норми, вірування, засоби й мета власної діяльності є важливими характеристиками культури людини, безпосереднім змістом її свідомості та поведінки. У цьому розумінні діяльність людини завжди культурно зумовлена і має певний культурний зміст.

Методологічне значення категорії "субкультура" полягає в тому, що дає змогу не лише уявити загальний вигляд культури того чи іншого суспільства, а й побачити досить строкату мозаїку субкультур, які по-різному взаємодіють.

65

По-перше, субкультура підкреслює внутрішню диференційованість культури. Саме в цій категорії відбивається і необхідність, і потреба в культурному розмежуванні та самовизначенні людей як членів певно окреслених соціальних груп, кожна з яких має специфічні ознаки. Дослідження динаміки розвитку таких соціальних груп, їх стійкості в певному часі дає змогу вибудувати типологію субкультур. Крім того, за цією категорією можна відрізнити соціальне прийняті форми культурної диференціації (професійні, молодіжні, наукові, творчі, релігійні субкультури, субкультури національних меншин) від антисоціальних -субкультур (терористичних угруповань, злочинних груп тощо).

Кожна субкультура - це продукт історичного розвитку суспільства. Тому важливо досліджувати диференціації його груп не лише за певними ознаками, а й за їхньою стійкістю в часі. За формами організації субкультури неоднакові: вони можуть бути формальними (діяти згідно статуту, правових норм), наприклад, політичні партії, професійні об'єднання тощо; напівформальними

- громадські соціокультурні чи соціально-політичні рухи.

В останні десятиліття науковці відокремили й неформальні субкультури - вони стосуються здебільшого творчих, самодіяльних та інших гуртків. При такому аналізі субкультур увага дослідників акцентується більше на безпосередніх зв'язках між тими, хто їх складає, на їхній об'єднаності спільними інтересами, ніж на виконанні ними соціальне значущих функцій.
Зокрема, розрізняють внутрішньогрупові, міжгрупові та загальносоціальні наслідки діяльності субкультур. Так, культура дисидентського руху цілком задовольняла своїх представників, пануюча офіційна культура вважала її надзвичайно небезпечною для радянського суспільства.

Існуючі субкультури оцінюються не лише власними представниками, а й представниками інших груп. Від того, які оцінки переважатимуть (позитивні, негативні, нейтральні), залежить доля субкультури, її стійкість, напруження зв'язків у ній, можливості розвитку тощо. Тому існуючі в суспільстві субкультури нерівнозначні: одні користуються більшою, інші - меншою повагою; одні відчутно, інші менш помітно впливають на культурний поступ суспільства в цілому.

Учені все більше схильні до тієї думки, що розвиток культури будь-якого суспільства в сучасних умовах безпосередньо залежить від кількості і стану існуючих у ньому субкультур. Аналіз динаміки культури стає ефективнішим завдяки виявленню норм поведінки, що встановлюються в суспільстві між його членами як представниками певних груп (вікових, професійних, за інтересами тощо), а також специфіки стилю їхнього життя та цінностей, які вони сповідують. З'ясування економічних, соціальних, демографічних передумов розвитку кожної субкультури, вивчення факторів, що зумовлюють їхню специфіку, дозволяють типологізувати субкультури. Це, в свою чергу, дає змогу визначити особливості соціально-групового складу кожної субкультури, ЇЇ світоглядні та ідейні основи, межі впливу на людину, суспільство та його культуру в цілому, соціальне значення та ступінь привабливості для всіх

66

учасників культурного процесу, допомагає встановити її рейтинг та спрогнозувати можливі зміни (розвиток, згасання, стійке відтворення, трансформацію) і соціокультурні наслідки цих змін тощо.

Таким чином, субкультура є похідним поняттям від загального поняття "культура" і означає культурну спільність із деякими особливими рисами та ознаками, виділеними з тієї чи іншої культури. Кожна культура є цілісним утворенням, що складається з множинності субкультур. Проте останні не є механічними складниками культури. У реальному житті вони перехрещуються, зливаються, трохи розмежовуються або ж дуже відрізняються за деякими параметрами аж до протистояння основному масиву культури, перетворюючись на його альтернативу.

Якщо площину кола уявити як основний масив культури (див. мал.), то біля його центра, в ущільненому "ядрі", зосереджуються субкультури, що становлять основу цього масиву, їх називають базовими, або центральними, субкультурами. Саме в них формуються найстійкіші утворення, які зберігають

67

систему цінностей даної культури, її традиції, різноманітні історичні здобутки. Проте базові субкультури мають складну структуру, до того ж не обов'язково монолітну. Ця структура втілює в собі можливість протистояти субкультурам як у власних межах загальнокультурного ядра, так, здебільшого, і певною мірою традиційності та інноваційності. Порушення цієї міри зумовлює драматичні конфлікти.

Периферійні субкультури культивують риси, які менш розвинені або зовсім нерозвинені в центральних субкультурах, і вони можуть підтримуватись центром чи не знаходити такої підтримки. Рівень засвоєння субкультурної різноманітності зумовлюється інтегративними можливостями культури. Субкультури, віддалені від центру, несуть у собі різний зміст. Одні з них виконують функції "нагромаджувачів" раніше відкритого, історично усталеного. Ці субкультури - архаїчні моделі, що зберегли і реставрували ті культурні надбання, які для суспільства в цілому пов'язуються з патріархальністю і навіть з анахронізмом1. Інші, інноваційні субкультури, уособлюють у собі нове, культивують нетрадиційне, виявляють себе як "лабораторії майбутнього", як "експериментальні" структури культурного розвитку.

За останні 25-30 років саме інноваційні субкультури привернули увагу вчених і стали об'єктами культурологічних досліджень. Відповідно до їх вивчення було зроблено принципові висновки. По-перше, інноваційні субкультури не завжди визнаються потрібними, не завжди несуть у собі прогресивне начало, а інколи й не приживаються в загальному масиві культури. Якщо інновація ворожа загальнокультурному "ядру" або "розмиває" цінності базової субкультури конкретного суспільства, швидше за все вона буде непоміченою або ж енергійно заперечуватиметься, або ж піддаватиметься рішучим змінам під впливом загальнокультурного оточення. По-друге, для впровадження і розповсюдження відповідної інновації необхідна потужна соціальна підтримка, саме цим пояснюється неможливість прийняття далеких від центру інновацій: чим більше людей повинні їх прийняти і трансформуватися в своєму мисленні і діяльності, тим складніше це здійснити. По-третє, здатність до суттєвих змін у культурному розвитку суспільства зумовлюється станом центральних субкультур. Періоди, коли з якихось причин вони знаходяться в стані кризи або стагнації, а в суспільстві достатньо реформаторських сил для здійснення культурних зрушень, є сприятливішими для впровадження та розповсюдження інноваційних субкультур. Як правило, в такі періоди культура володіє значним числом інноваційних субкультур, активнішим стає і соціальний запит для введення таких інновацій. Коли ж центральні субкультури перебувають у стійкій фазі, і культура змінам не

1 Такими можуть бути субкультури, що культивують старі вірування, - своєрідні секти, закриті угруповання, які відмежовуються від взаємодії з іншими культурами і субкультурами, від зовнішнього світу.

68 піддається, впровадження і розповсюдження інноваційних субкультур відбувається у несприятливих для цього умовах1.

Субкультура покликана утримувати соціокультурні ознаки у певній ізоляції від "інших" культурних шарів. Більшість субкультур переважно функціонує саме за таким принципом, намагаючись відокремитися від "офіційної" культури, зберігаючи власні цінності недоторканими й не перетворюючи їх в "офіціоз". Однак природну динаміку субкультур коригують їхні відносини із соціальними інститутами. Ці інститути, особливо ті, що наділені владою (наприклад держава), підтримують необхідні для свого функціонування культурні сили, прагнуть посилити одні субкультурні утворення і придушити або навіть усунути інші. Хоч субкультури не виникають у рамках соціальних інститутів, представники деяких із них можуть виявляти прагнення до інституціалізації своєї субкультури2. У таких випадках локальні комплекси цінностей починають претендувати на деяку універсальність. Вони виходять за рамки власного культурного середовища, проголошуючи нові ціннісні й практичні настанови для ширших соціальних спільнот. У цьому випадку можна говорити вже не про субкультури, а про їх трансформацію у контркультуру.

За певних обставин субкультура може культивувати зразки поведінки, що виступають антитезою домінуючій культурі. Субкультури тих груп, які не тільки відрізняються від домінуючих зразків культури, а й кидають їм виклик, називають контркультурами. У сучасній культурології поняття "контр-культура" використовується в двох значеннях: 1) для позначення соціально-культурних настанов, які протистоять фундаментальним принципам пануючої культури; 2) як відмова від соціальних цінностей, моральних норм та ідеалів, стандартів і стереотипів масової культури, що склалися в умовах сучасної техногенної культури, яка уявляється організованим насиллям над особистістю, системою обмеження її творчого потенціалу.

У першому випадку йдеться про ті субкультури, що вступають у конфлікт з загальноприйнятими нормами і цінностями всього суспільства (злочинні

1 Так було в СРСР у 50-80-ті роки XX ст., коли внаслідок "відлиги" і "перебудови" активізувалися культурні рухи бардів, постмодерністів, правозахисників, національно-культурні угруповання тощо. Проте широкої соціальної підтримки цінностей цих культурних рухів не було, а офіційна радянська культура, пройнята ідеологію марксизму, перебувала в стабільному
стані. Лише в кінці 80 - на початку 90-х років XX ст. творча активність мас у сукупності з розмиттям заідеологізованих культурних цінностей тоталітарної доби дала можливість проявитися новим субкультурам, впровадити деякі їхні цінності у загальний масив офіційної культури.

2 Учасники політичних рухів, стверджуючи певні цінності, як правило, намагаються розповсюдити свої переконання на все суспільство, найшвидше втілити певну інновацію в соціальне й культурне життя. Певною мірою це стосується субкультур влади, які на законодавчій чп економічній основі створюють умови для виникнення нових субкультурних, у тому числі й контркультурних утворень.

69

групи, фашистські рухи, кримінальні та криміногенні субкультури). Такі субкультури не позбавлені стандартів поведінки та моральних норм: навпаки, вони мають яскраво виражені стандарти і норми, проте цілком протилежні загальноприйнятим нормам даного суспільства, які репродукуються всередині таких субкультур залученням до них молоді, яка через певні соціально-економічні, політичні та інші обставини втрачає соціальні орієнтири, спрямовані на підтримку загальнокультурного поступу.

У другому випадку маємо справу з субкультурами, що ототожнюються із західною молодіжною культурою 60-70-х років XX ст. Особливо показовим було протиставлення культурним цінностям у русі хіпі, панків, бітників та ін. Так, хіпі1 сповідували культуру, в якій не було місця для праці, а стрима-ність уявлялась непотрібною та обмежуючою свободу праведністю, патріотизм визнавався ненормальним явищем, а прагнення до придбання матеріальних благ - не вартим людської гідності. Такі культурні орієнтації відбивали критичне ставлення молоді до сучасної культури та її заперечення як "культури батьків". Саме тоді, в 1960 р., американський соціолог Теодор Роззак запропонував поняття "контркультура", даючи ліберальну оцінку тодішнім молодіжним рухам. На межі XX і XXI ст. з'явилися інші напрями контркульту-ри - байкерів, реперів тощо; їхні сутнісні характеристики та ідейні основи тісно пов'язані з періодом зародження та розвитку молодіжних контркультур Заходу.

Отже, якщо з допомогою субкультур індивід може різними шляхами сприйняти та реалізувати базисні цінності суспільства, то контркультура означає індивідуальне відмовлення від основних зразків культури суспільства. Звичайно контркультура виникає внаслідок невдалого наслідування домінуючим культурним зразкам. Цінності, які культивують контркультури, стають причиною тривалих і нерозв'язних конфліктів у суспільстві, особливо тоді, коли вони проникають у саму пануючу культуру.

Історія знає також періоди, коли в загальнокультурному масиві суспільства виникали субкультури, які не заперечували базисних культурних цінностей, принципів та норм, але й не вписувалися в офіційно діюче, навіть законодавче оформлене культурне поле. У цьому випадку йдеться про так званий ип(їег§гоипсі - підпільну культуру, що формується й функціонує в надрах дисидентських рухів.

Дисидентські субкультури слід відносити до контркультури з певною мірою умовності, оскільки вони існували в умовах тотального духовного тиску збоку влади і мали відповідне соціально-політичне забарвлення; вони не були антитезою культурі всього суспільства, а лише офіційній культурі, укладеній у прокрустове ложе політико-правових відносин держав з комуністичною ідеологією.

1 Довге волосся, винахідливість у мові й одязі, вживання алкоголю і навіть наркотиків характерні для хіпі 70-х років ("дітей квіток"). У кінці 80-х років в Україні склалися умови для поширення богемної субкультури (в тому числі й культури хіпі), але вона за своєю сутністю здебільшого має характер кітчу.

70

Отже, субкультура стає по суті висхідним началом не лише в теорії культури, а й у філософській концепції історії. Вона є своєрідним запереченням попереднього начала з одночасним накопиченням сил для розвитку ще не існуючого, для радикального прориву в світ нових духовних параметрів, культурних настанов. Крім того, природна здатність субкультур до взаємного проникнення, переплетіння робить "окультні" та "езотеричні" субкультури певною проміжною ланкою між патріархальною та сучасною культурою. На думку канадського соціолога Е. Тирьякана, процвітання езотеричних та окультних співтовариств свідчить про глибоку кризу панівної культури, в надрах якої відбувається формування нової парадигми. Субкультури, за переконанням вченого, несуть постійне оновлення культурного життя, без них західна цивілізація не набула б властивого їй культурно-історичного життєвого запалу.

Канадська дослідниця Л. Марсіль-Лаксот намагалася проаналізувати проблему субкультур з погляду єдності та рівноправності культур, поставивши запитання: що має більшу цінність - сама культура чи народжені нею субкультури? На її думку, субкультури своїм творчим пориванням перевершують значення панівної культури.

Протилежну точку зору висловлює німецький соціолог К. Мангейм. Враховуючи те, що в культурології проблему субкультури розглядали, як правило, в рамках концепції соціалізації, передбачалося, що залучення до культурних стандартів, входження у світ панівної культури - процес складний і суперечливий. Він постійно наштовхується на психологічні та інші труднощі. Це й зумовлює особливі життєві намагання молоді, яка з духовного фонду засвоює те, що відповідає її життєвим пориванням. Так народжуються певні культурні цикли, зумовлені зміною поколінь. Юність втілює в собі нову історичну реальність, але не перетворює культуру, не удосконалює її, не змінює її стандарти. Йдеться лише про те, що ціннісні шукання, духовні вияви неминучі в силу вікової адаптації. Минає вік бродіння, і культура знову повертається до свого русла. Інакше кажучи, мангеймівська концепція пояснює, чому люди створюють особливий світ цінностей, життєвих орієнтацій, але разом з тим констатує: субкультури хоч постійно і відтворюються в історії, але все-таки відображують процес пристосування людей до панівної культури. Субкультури, таким чином, позбавляються свого перетворюючого статусу. Вони є епізодом в історичному коловороті буття.

Сучасні культурологи, зокрема М. М. Закович, вважають, що на стику обох концепцій варто намагатись осмислити основні варіанти культурного поступу і занепаду, культурного розвою і культурної обмеженості. Шлях новацій можливий як від периферії до центру, так і в зворотному напрямі.

Проблема субкультур - найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції культури; вона дає змогу простежити розвиток культури, її динаміку. В усі часи культура зумовлювалась множиною субкультур, переважним впливом одних і войовничими, інколи непомітними претензіями інших. Найпрогресивніші претензії, які закликали до зміщення відсталих або

71

віджилих складників субкультур, рідко ставали базою культурного поля суспільства. Вони, як правило, вуалювалися або знищувалися панівними субкультурами, бо останні обслуговують владні кола.

3. Поняття культурної ідентифікації

Поняття культурної ідентифікації пов'язане з етапами розвитку етносу, системою його символічно-знакових уявлень та оцінок про навколишній світ та формами культурно-історичного буття. Етнос (від грец. е1:Ьпоз - плем'я, народ) - це культурно-духовна спільність людей, споріднених походженням, мовою, культурними надбаннями, територією проживання, а за певних умов і державними утвореннями. Досить часто термін "етнос" порівнюють з поняттями "народ" і "нація". Народ відрізняється від нації не кількісними показниками, а рівнем свідомості, зумовленої проблемами облаштування державного устрою та об'єднання.

Налагодження зв'язків у суспільстві, реалізація творчих можливостей кожного індивіда неможлива без потреби у відчутті глибинних коренів. Кожна людина прагне усвідомити себе ланкою в певному стабільному ланцюгу людського роду, що виник з прадавніх часів.

Вперше механізм культурної ідентифікації було розкрито в психологічній концепції 3. Фрейда. Культурна ідентифікація - це самовідчуття людини всередині конкретної культури. Ідеї "приналежності" або "спільності" і акт ідентифікації з іншими культурами є універсальним ланцюгом, що з'єднує людські утворення. Національна, або як тепер прийнято говорити, етнічна свідомість передбачає ідентифікацію індивіда з історичним минулим даної групи і акцентує ідею "коренів".

Світогляд етнічної групи формується за допомогою символів спільного минулого етносу - міфів, легенд, святинь тощо. Ця культурно-історична спадкоємність у житті етносу досить динамічна і рухлива. Виробляючи своє, запозичуючи щось у сусідів та акумулюючи його, народ поступово формує національну культурну традицію - власне те, що передається в спадок майбутнім поколінням: побутові звичаї, обряди, національний одяг, місцеву розмовну мову (діалект) і врешті-решт - фольклор, тобто народні пісні і танці, епічні твори тощо.

Базова індивідуальна і групова культурна приналежність до етносу встановлювалась у момент народження людини, а культурні надбання, засвоюючись у потоці життя, не передбачали ні спеціальних зусиль, ні розвиненої індивідуальності. Глибинна людська потреба в культурній ідентифікації зберігалася протягом усього життя людини.

Процес усвідомлення кожним індивідуумом своєї приналежності до певної етнічної спільноти визначає етнічне самоутвердження як норму, коли традиції, мова, культура, звичаї, потреби збігаються з власними інтересами та готовністю їх відстоювати і втілювати в життя; це визначає етнічну ідентичність, тобто

72

сприйняття себе часткою етносу як цілісного суспільного організму. Усі ці чинники відіграють вирішальну роль у забезпеченні життєдіяльності та життєздатності етносу, примножуючи надбання матеріальної і духовної культур.

Національна культура тісно пов'язана з релігійною. І національна, і релігійна культури охоплюють знання, навички, вміння, що є провідними в конкретному географічному регіоні, а також ідеї та уявлення, які мають суспільну цінність. Національно-релігійне життя охоплює провідні конфесії. Так, українці віддають перевагу напрямам християнства: православ'ю, католицизму, уніатству, протестантизму. Завдяки демократичній хвилі спостерігається звернення до архаїзмів у вірі та віруваннях, зокрема до язичництва, так званої РУ Н-віри, а також до таких нетрадиційних релігійних напрямів, як, наприклад, кришнаїзм.

Національно-релігійне життя формує національно-релігійну свідомість, яка охоплює основні компоненти : культуру, мову, звичаї. Усі вони взаємопов'язані, проте кожний з них зберігає відносну самостійність і за певних умов може виконувати самодостатню функцію. Згідно з релігійними уявленнями утворюються національно-релігійні традиції як форми спадкоємності у життєдіяльності нації. Так, наступним поколінням передаються усталені й унормовані традиційні й культурно-побутові цінності: норми поведінки, звичаї, обряди, ідеї, моральні установки тощо.

Історичний взаємозв'язок національного і релігійного як домінуючих у суспільстві елементів сприяв формуванню народно-релігійних традицій, на базі яких складалося бачення світу, вироблялася специфіка укладу життя нації на всіх етапах її розвитку. Отже, національно-релігійні традиції будь-якого народу є важливим елементом національної культури, оскільки охоплюють символічні й чуттєво-наочні форми, а їх регуляторна функція впливає на формування ціннісної орієнтації, вироблення художнього смаку, норм і правил поведінки.

Державна влада та писемність стали першими передумовами майбутнього національного об'єднання людей. Вже цивілізації Стародавнього Сходу стали долати замкнутість і обмеженість общинного життя. В епоху Відродження творцем культури, що являла собою своєрідного змісту надбудову, стала інтелігенція. Таким чином, до XVII ст. в Європі вже були передумови для утворення націй і національних культур. У XIX ст. в історії людства з'явились нації - нові утворення, зміцнені не тільки економічно і політичне, а й силою людського духу. Націю, на відміну від етносу, об'єднує не стільки кровно-споріднений зв'язок, скільки, крім економічних і політичних факторів, національний характер і національна психологія, національні ідеали і національна самосвідомість і воля.

Сучасна українська ідентифікація (ототожнення, встановлення збігу ознак) є прямим продовженням етнічної та мовно-фольклорної ідентифікації української нації, яка почала активно формуватися ще з середини XIX ст. Це

73

пов'язано з тим, що українська мова формувалась як народна, селянська мова. Наприклад, для М. Грушевського поняття "селянство" і "українство" були синонімами. Шанобливе ставлення до малоросійського фольклору породило українофільство, а потім - ідею державної самостійності України. Із самого початку українська національна культура і українська національна ідентичність у тому вигляді, в якому вони формувались у кінці XIX - на початку XX ст., були максимально наближені до самосвідомості, менталітету народних, селянських мас. І це вирішальний момент у розумінні української національної ідентичності. В українській мові звучить душа народу.

Українська культурна і національна ідентифікація наприкінці XIX ст. формувалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації і була з самого початку тісно пов'язана з фольклорним шаром західно- та південноруської культури. Примітно, що М. Костомаров, який одним з перших обґрунтував історичну, культурну та етнічну своєрідність сучасних українців, використовував як синонім поняття "південноруська" мова - українська мова. Це певною мірою пояснювалося тим, що в офіційній суспільно-історичній думці Російської імперії вживання слова "український" було заборонено.

Українська національна ідентифікація зараз ближча до народного ґрунту, тому вона відносно легко "заземляється", входить у народне життя. Створюється враження, що нова українська ідентифікація складається швидше, ніж нова російська ідентифікація. Нова українська ідентифікація якраз тому, що українське означає насамперед - народне, етнографічне, носить національний характер. У цьому збігу національного, державного та етнічного і полягає міцність нової української ідентифікації.

За сучасних умов, втрачаючи зв'язок з контекстом свого народження, індивід отримує можливість більшого вибору і самовизначення своєї приналежності. У міру наростання сучасних цивілізаційних перетворень багато людей набувають більшу можливість у виборі культурної орієнтації згідно із здатністю індивіда знайти своє місце в новій соціальній структурі.

Національна свідомість і національна культура - неодмінні ознаки духовності народу. Статус проблеми вони дістають в умовах суспільного нездоров'я". І цілком зрозуміло, що переломні, кризові періоди в суспільному житті супроводяться вибухом подібних проблем у їх драматичному варіанті. Цей драматизм посилюється, якщо суспільна криза торкається усіх сфер життя: економіки, політики, моралі тощо. Адже духовність є індикатором соціальної гармонії. Разом з тим слід думати, що національна культура в її основних вимірах є основою життя соціальної спільноти, яка називається нацією. Тому національна культура виступає предметом особливої уваги в кризові періоди. Саме вона є джерелом національної свідомості і об'єктом звернення, системою координат національної самосвідомості в пошуках тотожності.

Наша сучасність визначається драматизмом означених проблем. І це стосується не лише України та країн пострадянського простору й порівняно

74

стабільних країн Західної Європи, охоплених багатоаспектними процесами економічної інтеграції. Адже збереження національної ідентичності є зворотнім боком цих процесів. Отже, практичною і теоретичною потребою постає дослідження проблем національного у їх зв'язку із загальнолюдським.

Неоднозначність трактувань сутності національних феноменів породжена їх складністю, багатомаїттям і віртуальним характером. Саме це є причиною спрощеного підходу до проблем національного: дослідники здебільшого вдаються або до соціологічного підходу при тлумаченні національного, або надто психологізують ці явища. Культурологічний підхід, в основі якого лежить зв'язок національної культури і національної свідомості, дає можливість плідніше аналізувати різні події, процеси і явища, пов'язані з національним характером буття певного народу. Коли говорять про національну свідомість, то йдеться про достатньо однорідний духовний феномен, змістом якого є насамперед певний спосіб світосприйняття, корені якого слід шукати в етнічній традиції. Певний стиль мислення і дії . виявляються через мовно-понятійні засоби, а певна система естетичних принципів, які своєрідно відображуються нормами поведінки і спілкування, - існуючими обрядами. Національна свідомість відбиває спосіб буття національної спільності і значною мірою визначає його.

Діалектика національного і загальнолюдського в культурі в усі часи була складною і суперечливою. З одного боку, нація самоутверджується виокремленням себе із загальнолюдського загалу, і чим послідовніше вона це робить, тим більші в неї шанси на консолідацію і визнання національної ідеї рушієм суспільних змін. З другого боку, на цьому шляху її підстерігає не тільки гіпотетична можливість звуження своїх орієнтирів, культурної ізоляції, а й цілком реальна небезпека міжнаціональних конфліктів.

Етнонаціональна політика незалежної України формується на основі Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України, Декларації прав національностей в Україні, Закону України "Про національні меншини в Україні". Українська держава, керуючись цими основними документами, гарантує всім громадянам України, незалежно від їх національного походження, рівні права в політичній, економічній, соціальній та культурній сферах. Безперечно, Україна як молода держава вирішує ці проблеми поряд з іншими. І якщо ми будемо консолідовані як політична нація і як громадянське суспільство, тоді легшим буде і процес інтеграції в світове співтовариство.

4. Ідея рівноправності культур у сучасному світі

Сучасні гуманітарні науки, в тому числі й культурологія, все більше спрямовують свої дослідження в русло виявлення тенденцій суспільного розвитку. Останніми десятиліттями світова спільнота висуває культурні орієнтири, суттю яких виступають, насамперед, загальнолюдські цінності.

75

Однак культурні злети в історії людства (класична Греція, давній Рим, Ренесанс, Просвітництво) відбувалися здебільшого внаслідок проголошення пріоритету особистісних цінностей. Ймовірно, співвідношення особистісного й загальнолюдського як вагомих факторів культурного розвитку ще чекає остаточного з'ясування у культурологічних дослідженнях.

Культура в житті людини відіграє неоднозначну роль. З одного боку, вона сприяє закріпленню найцінніших зразків поведінки й передаванню їх наступним поколінням. Здіймаючи людину над світом природи, вона створює духовний світ, сприяє духовному розвитку людей і налагодженню стосунків між ними. Культура - цемент будинку громадського життя. І не лише тому, що вона передається від однієї людини до іншої в процесі соціалізації чи контактів з іншими культурами, а й тому, що формує в людей почуття приналежності до визначеної спільноти - нації, народності, етнічної групи. Члени однієї культурної групи, як правило, відчувають порозуміння, довіряють і співчувають один одному більше, ніж стороннім, їхні загальні почуття відбиті в традиціях, звичаях, мові, особливостях національного харчування, одягу, житла, промислів, мистецтва тощо.

З іншого боку, культура не тільки зміцнює солідарність між людьми, але і є причиною конфліктів як усередині груп, так і на особистісному рівні. Вона здатна за підтримки моральних та правових норм закріпити несправедливість, марновірство, нелюдяну поведінку. Крім того, все, створене в рамках культури для підкорення природи, може бути використане для знищення людства.

У дослідженнях окремих проявів культури з метою отримати можливість знизити напруження у взаємовідносинах людини з витвореною нею культурою, у визначенні місця й ролі специфічного прояву кожної культури та їх взаємних зв'язків і впливів учені оперують такими категоріями як "етноцентризм" та "культурний релятивізм". Етноцентризм (від грец. - плем'я, народ і центр) - схильність людини оцінювати всі життєві явища крізь призму цінностей власної етнічної групи, яка розглядається в якості еталона (зразка); розуміється як перевага власних культурних цінностей над усіма іншими. Американський соціолог Уільям Саммер назвав етноцентризмом такий погляд на суспільство, при якому "визначена група вважається центральною, а інші групи вимірюються й співвідносяться з нею"1. Ця тенденція проявляється в таких позитивних виразах, як "обраний народ", "істинне вчення", "надраса", та в негативних - "відсталі народи", "примітивна культура", "грубе мистецтво" тощо.

Значною мірою етноцентризм властивий для усіх суспільств2, і навіть патріархальні народи відчувають перевагу власної культури над культурою

1 Див:. Фролов С.С. Основи социологии: Учеб. пособие. - М.: Юрист, 1997. - С. 52.

2 Не тільки суспільства, а й переважна більшість соціальних груп етноцентричні. З численних досліджень учених різних країн видно, що люди схильні переоцінювати власні культурні пріоритети і при цьому недооцінювати всі інші.

76

усіх інших народів, яка здається їм брутальною та абсурдною. Тому він визначається як загальнолюдська реакція, що зачіпає всі групи в суспільстві і майже кожного його індивіда.

Групи, в яких явно присутні прояви етноцентризму, як правило, життєздатніші за ті, що є більш терпимі до інших культур і субкультур. Етноцентризм згуртовує групу та виправдовує пожертви й мучеництво заради її процвітання й добробуту; без нього неможливо виявити й патріотизм. Етноцентризм - необхідна умова прояву національної самосвідомості і навіть звичайної групової лояльності. Можливі й крайні прояви етноцентризму, наприклад, націоналізм чи шовінізм, при яких висловлюється зневага до культур інших народів. Однак у більшості випадків етноцентризм проявляється у толерантних формах, і основний принцип його дії ґрунтується на ідеї переваги власних цінностей, хоч і допускається думка про наявність існування кращих культурних зразків.

У повсякденному житті ми стикаємося з явищем етноцентризму практично щоденно: коли порівнюємо себе з людьми іншого віку, статі, представниками інших груп та регіонів - у всіх випадках, коли існують відмінності в культурних зразках представників різних соціальних груп. Будь-коли ми ставимо себе в центр іншої культури й пояснюємо її, порівнюючи зі зразками власного культурного середовища1.

Говорячи про значну роль, яку етноцентризм відіграє в процесах групової інтеграції, у згуртуванні членів груп навколо культурних зразків, треба відзначити і його консервативну роль, негативний вплив на розвиток культури. Історичний досвід показує, що консервативний прояв етноцентризму, при якому стан власної культури визначається як найкращий, найдосконаліший, а сама така культура не потребує ніяких змін, а тим більше запозичень з інших культур, може значно уповільнити й навіть загальмувати процеси суспільного розвитку. Етноцентризм може також виступати в якості інструмента, що діє проти змін внутрішнього устрою суспільства. Так, ще в Стародавньому Римі у представників неімущих верств культивувалася думка, що вони, незважаючи на злидні, громадяни великої імперії, а тому вище за інші народи.

1 Етноцентризм може бути штучно посиленим у будь-якій групі з метою протистояння іншим групам у випадку конфліктної взаємодії. Уже одне згадування про небезпеку, скажімо, для якоїсь групи згуртовує її членів, підвищує рівні групової лояльності та етноцентризму. Періоди напруженості у відносинах між націями чи національностями завжди супроводяться зростанням інтенсивності стноцєнтричної пропаганди: можливо, це пов'язано з підготовкою членів групи до боротьби, до можливих наступних позбавлень і жертв (показовим є протистояння прихильників футбольних клубів різних країн, континентів і навіть регіонів однієї країни: так звані "дербі" між "Міланом" та "Інтером" в Італії, "Реалом" та "Барселоною" в Іспанії, "Динамо" та "Шахтарем" в Україні та ін.).

77

Якщо члени однієї соціальної групи будуть розглядати культурні зразки та цінності інших груп тільки з погляду етноцентризму, дійти до порозуміння і взаємодії буде дуже важко. Тому існують підходи до інших культур, які пом'якшують дію етноцентризму і дозволяють знаходити шляхи до співробітництва та взаємозбагачення культур різноманітних груп. Одним з основних таких підходів вважається культурний релятивізм - розуміння іншої культури на підставі аналізу її власних зразків і цінностей. Тобто для того, щоб зрозуміти цінності та зразки іншої культури, необхідно аналізувати їх з точки зору не "своєї" власної культури, а через призму їх функціонування в межах даної "чужої" культури, через здатність пов'язати їхню специфіку, конкретні риси з особливостями розвитку цієї "чужої" культури. Кожний культурний елемент повинен співвідноситися з особливостями тієї культури, частиною якої він є. Цінність і значення такого елемента можна розглядати тільки в контексті функціонування визначеної культури1. Такі елементи можуть і не мати суттєвих відмінностей, але коли вони складають цілі культурні комплекси, ці відмінності обов'язково себе виявлять. Важливо тільки підійти до них не з погляду домінування "своєї" культури, а з погляду культурного релятивізму. Така, не етноцентрична, точка зору сприяє зближенню, розвитку та взаємозбагаченню різних культур.

Слід зрозуміти основне положення культурного релятивізму, згідно з яким деякі елементи окремої культурної системи правильні та загальноприйняті тому, що вони себе добре зарекомендували саме в цій системі. Інші елементи вважаються неправильними та непотрібними тому, що їх застосування породжувало б хворобливі та конфліктні наслідки тільки в певній соціальній групі або тільки в певному суспільстві.

Прояв етноцентризму, як і культурного релятивізму, пов'язаний з функціонуванням культурних універсалій, що існують у кожній культурі. Соціологи виділяють їх більше 60-ти: спорт, краса тіла, праця, хореографія, звичаї (наприклад, дарувати подарунки), гостинність, заборона кровозмішення, жарти (анекдоти), релігійні обряди, виготовлення знарядь праці, житло, одяг, виховання тощо. На культурні універсали впливають навколишнє середовище, особливості історичного розвитку тощо. Так, для різних країн і народів можуть бути характерні різні види спорту, уявлення про красу тіла, елементи хореографії і т.п. Головне те, що в різних культурах у тій чи іншій формі ці елементи культури існують. Навіть ті елементи культури, які можна віднести до біологічних чинників її функціонування (виховання дітей, потреба в їжі і теплі, вікові розходження між людьми, заборона вбивства, засудження

1 Теплий одяг в нагоді у Арктиці, проте він не потрібен у тропіках. Віз як основний засіб пересування цілком задовольняв українців та інших мешканців середньої смуги Європи, але зовсім не придатний у народів Півночі, де для цього використовують нарти та інші транспортні засоби на полозах.

78

неправди тощо), є універсаліями, що створюють певну локальну або регіональну спільноту, об'єднують їх у певний культурний тип.

Проте культура не тільки зміцнює солідарність між людьми, вона є причиною конфронтацій. Це можна простежити на прикладі мови - головного елемента будь-якої національної культури. Національна мова об'єднує людей, можливість спілкуватися нею сприяє зміцненню членів соціальної спільноти. З іншого боку, загальнонаціональна мова виключає тих, хто не володіє нею або говорить цією мовою дещо інакше.

У Великій Британії представники різних суспільних верств і регіонів вживають декілька десятків форм англійської мови, що відрізняються одна від другої, - діалекти, жаргони, сленги. Хоч усі володіють англійською мовою, деякі групи вживають "більш правильну" англійську, ніж інші. У США існує "тисяча і одна'' різновидів англійської мови. У країнах з розвинутими економічними, політико-правовими відносинами загальнонаціональна мова підтримує згуртованість тов Іриства. Між людьми, що говорять однією мовою, майже автоматично виникають порозуміння і співчуття. У мові знаходять висвітлення знання людей про традиції, що склалися в товаристві, а також про поточні події. Мова, таким чином сприяє формуванню почуття ідентичності на рівні колективу, спільноти.

Хоч мова є могутньою об'єднуючою силою, водночас вона спроможна і роз'єднувати людей. Група, що користується певною мовою, вважає всіх, хто говорить нею, "своїми", а людей, які вживають суржик або говорять іншою мовою - "чужими". Мова - головний символ антагонізму між англійцями і французами, що мешкають у Канаді. Боротьба між прихильниками та супротивниками викладання двома мовами - англійською та іспанською - у південних штатах Америки свідчить, що мова може створювати гострі політичні проблеми.

Виникнення непорозумінь у розвитку культури може бути пов'язано з дією глобальних конфліктів, які з особливою силою виявилися в XX ст., засвідчуючи ту істину, що все, створене в рамках культури для приборкання природи, може бути застосовано для знищення самої природи, цивілізації, усього людства. Не вдаючись до типології конфліктів (конфліктологія -окремий напрям у гуманітарних науках), спробуємо визначити основні причини їх виникнення, пов'язані із розвитком культури.

Конфлікти, як правило, проявляються тоді і там, де і коли: 1) не збігається культурна орієнтація певної групи спільноти із загальноприйнятими, інколи й офіційно закріпленими, культурними цінностями (іконоборство); 2) культурні цінності однієї спільноти насаджуються іншій (місіонерство, етноцентризм, ксенофобія1, колонізації та війни і т.п.); 3) в рамках культури певної спільноти відбувається "розмиття", нівелювання цінностей (елліністична Греція, бароко

1 Ксенофобія (від грсц. - чужий і страх) - нав'язливий острах перед іншими етносами, боязливо-насторожене й навіть вороже ставлення до них.

79

в Європі, вплив тоталітарних режимів тощо); 4) один рівень культури починає витісняти інші рівні, а саме там, де масова (утилітарна) культура поглинає й витісняє культуру елітарну (високу) й побутову (народну).

Найраціональнішим шляхом розвитку й сприйняття культури в суспільстві є поєднання рис і етноцентризму, і культурного релятивізму, коли індивід, відчуваючи гордість за культуру своєї групи чи народу й висловлюючи схильність до основних зразків цієї культури, в той же час зрозуміє й інші культури, поведінку членів інших груп, визнає їх право на існування та розвиток.

Отже, у світі немає культур першорядних чи другорядних, розвинутих чи відсталих, прогресивних чи регресивних. Усі культури світу рівноправні, кожна з них є складовою світового культурного цілого, створеного людством протягом тривалого історичного часу.

Щодо місця й ролі української національної культури необхідно зазначити: українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Характерною рисою української культури є її відкритість, самодостатність, здатність до творчих злетів. Завдяки цьому вона протягом своєї історії тричі змогла відродитись і зберегти дух нації, її генетичний код і життєздатність в умовах колоніального гніту. Українська культура, розвиваючись певний час у лоні литовської, польської, російської та інших культур, оцінювалась окремими дослідниками як похідна та провінційна. На її розвиток негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури тощо. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались культурні процеси. Проте вони не припинялися, і навіть в умовах жорстких антинаціональних утисків українці не завдяки, а швидше всупереч цим утискам творили власну культуру. Інша річ, що через такі утиски українська культура не була в епіцентрі світового культурного розвитку. Проте навіть в умовах відсутності власної держави вона здійснювала значний культурно-освітній вплив на розвиток культури інших слов'янських народів, особливо російського.

Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання свідомості нації і складний процес переходу до нового суспільства на зламі епох відкривають нові обрії розвитку української культури. Усе це зумовлює зростання інтересу до вивчення її історії в контексті розвитку світової культури.

80

Запитання для самоконтролю знань

  1. Десять біблійних заповідей - це культурна норма чи культурна цінність?

  2. Які чинники відіграють вирішальну роль у забезпеченні життєдіяльності етносу?

  3. Що таке субкультура? Які функції виконують субкультури в розвитку суспільства?

  4. Визначте роль і місце субкультури в динаміці розвитку культури.

  5. Яке позитивне і негативне значення відіграють у суспільстві контркультури?

  6. Чи спроможні субкультури змінити сутність пануючої в суспільстві культури?

  7. У чому полягає сутність етноцентризму?

  8. Визначте, в чому, на Вашу думку, проявляється негативна, а в чому позитивна роль етноцентризму? Яке їх співвідношення? Наведіть приклади.

  9. Що таке культурний релятивізм ? Яку роль відіграє він у розвитку культури?

  1. Як Ви розумієте ідею рівноправності культур?

  2. Поясність, що є змістом національної свідомості?

  3. На якій основі формується етнонаціональна політика незалежної України?

РОЗДІЛ II. ГЕНЕЗИС КУЛЬТУРИ

ТЕМА 1

ФОРМИ ІСНУВАННЯ ПРАДАВНІХ КУЛЬТУР

  1. Антропо- та соціокультурогенез первісності.

  2. Духовне життя людини первісної доби.

  3. Світоглядні та художньо-естетичні особливості культури Месопотамії та Єгипту.

1. Антропо- та соціокультурогенез первісності

Первісна доба - одна з триваліших та найважливіших етапів культурного розвитку людства. Саме за тих часів формується як сама людина, так і суспільна організація, закладаються основи господарської діяльності, започатковуються релігійні вірування і культи, з'являються різні види мистецтва. Загалом людина первісної доби за інтенсивністю своєї розумової діяльності та культурного освоєння навколишнього середовища навряд чи може посту­питися сучасній людині, оскільки основи цивілізації в її найголовніших проявах були започатковані саме за найдавніших часів.

Культура первісної доби це насамперед культура матеріальна. Особливо велику роль у житті первісної людини відіграли метали та техніка виго­товлення знарядь праці, зброї, прикрас. Тому матеріали, які були провідними в господарському житті, і дали назви відповідним основним історико-культурним періодам: кам'яна доба1 , мідна доба2, доба бронзи та заліза.

Знання про культурний та духовний світ людини дають археологічні знахідки, що поділяються на місця проживання давніх людей, поховальні пам'ятки, місця культового призначення та окремі предмети. Як правило, вони доходять до нас у вигляді культурного шару, що являє собою суміш землі та решток археологічних пам'яток. Умовно однотипні пам'ятки, що мають спільні ознаки у спорудженні житла, ритуальних об'єктів, типах виготовлення посуду, прикрас, зброї та їхньої орнаментації, називаються археологічними культурами. Часто трапляються й такі пам'ятки, що належать до археологічних культур з

1 Кам'яна доба - найдавніший період розвитку людства, коли знаряддя праці виготовлялися
з каменю, дерева та кістки. Вона поділяється на палеоліт, мезоліт і неоліт. Нижня хронологічна
межа кам'яної доби - близько 6 тис. років тому (в окремих регіонах, зокрема в Україні, кам'яна
доба закінчилася дещо пізніше).

2 Термін дещо умовний, оскільки мідь, як самостійний метал, використовувалася мало.
Значного поширення набули експерименти з виготовлення сплавів. Вдалішим є термін "енеоліт",
що передбачає одночасне використання міді та каменю поряд із бронзою.

83

Культурологія: теорія та історія культури

близькими ознаками господарської діяльності, духовної культури, ритуальних культів. Це блоки культур, культурні області, що мають як спільні, так і суто специфічні риси. Формування археологічних культур відбувалося за часів раннього палеоліту, а культурних областей, які виникали внаслідок продуктивної діяльності споріднених етносів, - за неоліту.

За часів первісної доби людство пройшло різні стадії соціокультурного розвитку: від людського стада за часів раннього палеоліту до родової, сусідської та племінної громади за часів мезоліту та неоліту, союзів племен - за часів мідного віку, або енеоліту. За доби мезоліту завершується формування великих рас. На Стародавньому Сході у неоліті утворилися перші держави в Передній Азії, Північно-Східній Африці: Вавилон, Шумер, Єгипет, Ассирія, Урарту та ін.

Культурне освоєння навколишнього середовища починається з появою людини та ЇЇ трудової діяльності. Еволюційний розвиток людини вивчається в рамках антропогенезу (від грец. апігопоз - людина, §епе5Із - розвиток] виникнення та історико-еволюційний процес становлення сучасного типу людини), що є предметом дослідження ряду природознавчих та суспільних наук, у тому числі археології, культурології, філософії. На думку вчених, людина сучасного типу, тобто "людина розумна" (Ното заргепз) з'явилася 40-35 тис. років тому. Як вважає російський філософ П. Гуревич, антропогенез, або перехід від природного до надприродного життя людини, стався внаслідок використання нею вогню і знарядь, становлення мовлення, дотримання табу, коли через застосування до себе насильства відбувалось формування людської істоти, виникнення мистецтва, створення свідомих угруповань, що поклали початок суспільній організації, поява міфів, які підпорядкували собі все життя первісної людини - від сімейного укладу до характеру праці і боротьби за виживання1.

З появою людини сучасного типу культурний розвиток зростав у прискореному темпі. Це насамперед пов'язано з формами, засобами збереження та передавання нащадкам набутого досвіду, навичок та знань, формування соціальних відносин та суспільства загалом.

Етап еволюції, пов'язаний з появою людини розумної, найзагадковіший та найскладніший. Відносна стабільність фізичного типу людини, починаючи з 40 тис. років тому, також мало проливає світла на процес людської еволюції. Однак цілком очевидно, що сучасна людина сформувалася внаслідок еволюційної полілінійності та стадіальності. Хоч культурне середовище значно зменшило природний добір, однак біологічний розвиток людини не припинився. Протягом сучасної геологічної епохи (голоцену) людина йде шляхом "еволюції втрат", що виявилося в послабленні щелепів та зубної системи. У розвитку людини простежуються й такі різноспрямовані видозміни, які за своїми характеристиками відносяться до акселеративного типу

1 Див.: Гуревич П. С. Культурология: Учеб. - 3-є изд., перераб. й доп. - М.: Гардарики. -2002. - С. 35-36.

84

РОЗДІЛ II. Генезис культури

(збільшення маси тіла, голови, скелету, прискорення розвитку). Наскільки ці процеси торкаються генофонду, ще до кінця не з'ясовано. Деякі вчені вважають, що послаблення "природного добору" може негативно позначитися на розвитку людства, оскільки призведе до небажаних мутацій, генетичних захворювань, аномалій. Досить реальною, з непередбаченими наслідками залишається й проблема цілеспрямованого впливу людини на власний генетичний матеріал.

Із появою Ното варіет почався новий етап у розвитку людства. Головним результатом антропогенезу стало те, що людина створила не лише духовну сферу, а й суспільну предметність - систему виробництва та відтворення предметних форм, без чого немислима культура як така. Це були знаряддя праці і, що найголовніше, - знаряддя для виготовлення знарядь. Саме через створення предметів матеріальної культури людина набувала суспільного досвіду, передаючи його наступним поколінням. Виготовлення знарядь праці сприяло соціокультурному процесу.

Перші зразки матеріальної культури первісної людини з'являються в ранньому палеоліті1. Знаряддя праці були досить примітивними і протягом достатньо тривалого часу майже не зазнали змін у засобах оброблення каменю. Поряд із застосуванням палиці та каменю як зброї, людина декількома грубими відщепами почала виготовляти знаряддя праці з гальки шляхом оббивання з одного - (чопери), або обох боків - (чопгнги). Удосконалення обробки чопінгів спричинило появу ручного рубила, яке мало досить широке застосування. Технічна новація оброблення ручного рубила полягала в тому, що відбійним інструментом для відщепу використовували не камінь, а дерево, кістку, ріг. Значним кроком уперед у техніці оброблення та використання каменю стали нуклеуси. Це камені, з відщеп яких почали виготовляти знаряддя праці (скребки, свердла). З'являються протосокири-рубила, або клівери. На деяких стоянках віднайдено й списи.

Значний переворот у техніці оброблення каменю стався з широким використанням кременю2. Кремнева індустрія, що робилася на відщепах, представлена скребками, трикутниковими гостроконечниками, зубчастими знаряддями для обробки дерева. У ранньому палеоліті люди почали видобувати вогонь, споруджувати округле (зовні сферичне) житло із

1 Палеоліт (від грец. - палео - стародавній, ІіїЬоз - камінь). Це перший найдавніший період
кам'яного віку, що датується часом 3-2,6 млн. років - 10 тис. років до н.е. Він поділяється на
ранній палеоліт (3-2,6 млн. - 40-33 тис. років тому; олдувайська, ангельська, мустьєрська епохи)
та пізній палеоліт (40-33 — 10 тис. років тому; ориянська, солютрейська, мадленська епохи).

2 Кремінь - твердий, але ламкий камінь, що зустрічається у крейдових та вапнякових
відкладах. За хімічним складом це кварц, але відрізняється від нього мікрокристалічною
структурою. Завдяки властивостям кременю людина розколювала його (рідше шліфувала) в
різних напрямах, щоб отримати потрібну форму. Кремінь був провідним матеріалом до початку
металургії.

85

Культурологія: теорія та історія культури

заглибленою в землю підлогою, що нагадувало курінь. Його реконструкцію можна побачити в археологічному відділі Природничого музею НАН України. В Україні виявлено близько 200 ранньопалеолетичних пам'яток.

У пізньому палеоліті поряд з нуклеусами приходить широкий асортимент (понад 100 найменувань) знарядь праці. З'являються знаряддя із вкладками, або складені знаряддя: різці, гарпуни, предмети побуту, прикраси та зразки мистецтва. Завдяки застосуванню різця поширились знаряддя з кістки та рога. Об'єкти пізньопалеолетичної культури поширені в Європі, Палестині, Ірані, Афганістані. В Україні відомо близько 800 пам'яток пізнього палеоліту. Найвідомішою є Мезинська стоянка поблизу Новгорода-Сіверського (Північне Подніпров'я).

За часів пізнього палеоліту значно урізноманітнилися житлові будівлі. Якщо в ранньому палеоліті домінувало округле житло легкої конструкції та з кісток і шкір мамонта, то за пізньопалеолетичних часів стало переважаючим довге житло, що могло слугувати притулком для кількох первісних громад. Трапляються також і "житлові майданчики" загальною площею близько 540 м2. Вони мали огорожу, за межі якої не виходила господарсько-побутова діяльність людини. У пізньому палеоліті біля житла складається господарсько-побутовий комплекс (місця для виготовлення знарядь праці, білуваня здобичі, ями для виготовлення їжі, культові місця тощо).

Однак, незважаючи на певний прогрес у способі життя, техніці виго­товлення знарядь праці, господарська діяльність людини була привласнюючою. Провідними галузями були збиральництво та мисливство. Населення майже не знало осілості.

Доба мезоліту1 супроводилася відступом льодовика і різким потеплінням клімату. Флора і фауна набували сучасних видів. Розвивалося полювання рухливих тварин, що спричинило появу лука та стріл. Більшої ваги набуло рибальство та річкове збиральництво. У цей період з'явився водний транспорт, що давало людині більшу свободу в пересуванні. У пізньому палеоліті або ранньому мезоліті приручено собаку, яку спочатку, ймовірно, вживали в їжу та використовували під час полювання звірів та птахів.

За доби мезоліту поширились мікроліти (дрібні знаряддя, виконані на кам'яній пластині або відщепі розміром близько 2,5 см). Вони мали різні геометричні форми і використовувалися самостійно (скребки, проколи, різці) як насадки (наконечники стріл) та мікровкладкові знаряддя. Вважається, що мікролітична індустрія свідчила не лише про певні досягнення в розвитку матеріальної культури, а й про наявність сировинної кризи. Поряд з мікролітами з'являються макроліти - знаряддя великих розмірів, які

1 Мезоліт (середня кам'яна доба) - перехідний період від палеоліту до неоліту. Верхня межа мезоліту датується переважно 8300 р. до н. е. Нижня межа на різних територіях коливається залежно від часу переходу до землеробства та скотарства. На Ближньому Сході, де вплив льодовика майже не змінив клімату, мезоліт був коротким (X - VIII тис. тому ). В Англії мезоліт закінчився не раніше IV тис. до н.е.

86

РОЗДІЛ II. Генезис культури

використовувалися для спорудження житла, господарських комплексів, водного транспорту. Різновидом макролітів стала сокира.

Поселення через сезонні перекочовування були короткочасними. Житло будувалось наметоподібне, каркасне, з лози, очерету, обмазаних глиною. Такі типи житла були характерні для Близького Сходу. Наближеними до них є переважна більшість українських поселень, що дало вченим підставу зробити висновок про спорідненість ближньосхідних та українських культур. Загалом в Україні нара­ховується приблизно 10 типів мезолітичних культур.

Кардинальні зміни в культурному розвитку суспільства відбулися за часів неоліту (нова кам'яна доба), коли здійснювався перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства (неолітична революція), тобто людина почала виготовляти продукти харчування, використовуючи вирощені нею рослини та приручені тварини. Важливу роль у соціокультурогенезі відігравав осілий спосіб життя, що привело до збільшення населення та зростання його добробуту. За добу неоліту набули поширення торгівля, землеробство, скотарство, ремесло (глиняна кераміка та тканина - перші штучні матеріали, створені людиною). Удосконалилась техніка оброблення знарядь праці (свердлення, пиляння, шліфування).

Пізній неоліт іноді називають мідним віком, чи енеолітом. У цей період уже панувало відтворююче господарство, а знаряддя праці та зброю вироблювали переважно з нового матеріалу - міді. Мідними виробами користувалися поряд із кам'яними. В Азії доба міді позначилася появою перших цивілізацій, а в Європі - пересуваннями племен кубків та шнурової кераміки, а, можливо, й появою індоєвропейських мов.

Україна здавна визначилась як землеробський регіон. На ЇЇ теренах в середині VI -- V тис. до н.е. зародилася буго^-дністровська археологічна культура, яку можна вважати найдавнішою землеробською культурою басейнів Південного Бугу і Середнього Дністра. Ця культура стала одним з компонентів формування трипільської культури.

Найрозвинутішою землеробською культурою доби енеоліту була трипільська культура (4000 - 2350 рр. до н.е.), поширена в Україні, Молдові та Східній Румунії. Основними галузями господарства стали землеробство та скотарство. Характерних рис трипільська культура набула за часів середнього етапу розвитку. Поселення з долин річок перемістилися на схили чорноземних плато. Вони укріплювались валами та ровами. Інколи житла розташовувались по колу, площа їх значно збільшувалася за розмірами та поділялась на окремі приміщення. Часто трапляється двоповерхове житло, побудоване з дерева та глини, з глинобитними підлогами та печами всередині. Відомі також моделі житла з двоскатними дахами та круглими вікнами.

Первісне землеробство в період середнього Трипілля досягло найвищого розвитку. Земля оброблювалася кам'яними та роговими мотиками. Для

87

Культурологія: теорія та історія культури

обробки зерна використовувалися зернотерки, а для зберігання - ями та великі глиняні посудини. Значно удосконалилось оброблення кременю, навіть з'явилися майстерні з виготовлення знарядь праці. Зросла кількість виробів з міді (сокири, тесла, голки). На зміну орнаментальній кераміці у вигляді насічок раннього трипілля приходить розписна кераміка, для якої були характерними чорний, білій і червоний кольори. Удосконалюється кухонний посуд, змінюється форма статуеток - замість статуеток сидячих жінок з'являються стоячі фігурки жінок з округлою головою та чоловічі зображення.

Поселення пізнього Трипілля стали одним із вагомих компонентів у формуванні культур епохи бронзи. Трипільські племена, все більше просуваючись на схід та північ, значно розширили територію свого розселення. Як правило, вони займали високі берегові миси, придатні для оборони, а річкові долини використовували для випасу худоби, господарське значення якої дуже зростає. Поряд з наземним житлом вже трапляються землянки. Значного розвитку набуло оброблення металу, прядіння, ткацтво. Удосконалилась техніка оброблення кременю, вироби з якого вже шліфувалися. Проте кількість виробів розписної кераміки зменшилась. У побуті з'явились округлі посудини, оздоблені орнаментом. Поховання пізнього Трипілля являли собою курганні та безкурганні могильники з трупопокладаннями і трупоспаленнями.

Бронзова доба характеризувалася тим, що бронза стала не лише основним металом, з якого почали виготовляти знаряддя праці та зброю, а й тим, що вона спричинила організацію торгівлі досить рідкісним металом - оловом. Така торгівля зумовила швидке розповсюдження нових ідей та технологій. У Західній Європі центри металооброблення знаходилися в Егейському басейні (мінойці, мікенці), Центральній Європі, Іспанії, Британії і Скандинавії. Період пізньої бронзи позначився великими переселеннями народів. В Україні доба міді-бронзи (друга половина III- перша половина II тис. до н. е) найяскравіше представлена ямною та катакомбною культурами.

Отже, кардинальні зміни в матеріальній культурі первісної доби були спричинені чинниками, що виникали в людському суспільстві і насамперед у техніці вироблення знарядь праці. Не менш вражаючими були досягнення в духовній сфері. Це виявилося в появі мистецтва, розвитку міфологічної свідомості, становленні релігійних культів.

2. Духовне життя людини первісної доби

Духовний розвиток людини -- невід'ємна складова її біологічного формування, виробничої діяльності та суспільної організації. Синкретизм духовного світу виявлявся в образотворчій, релігійній, технічній практиці первісної людини, виражаючи розумову, моральну, естетичну, психічну та суспільну сторону її буття. Одними з ранніх виявів духовного світу людини стали релігійні культи та мистецтво, зародки яких відносяться до раннього палеоліту. За відсутністю археологічного матеріалу зараз важко стверджувати,

оо

00

РОЗДІЛ II. Генезис культури

які саме форми духовного життя найдавніші - релігійні чи мистецькі. Ще з часів раннього палеоліту людина почала виявляти ставлення до тваринного світу, створюючи перші релігійні культи звіра, насамперед ведмедя. Перемога над хижаком забезпечувала людину не лише продуктами харчування, а й розширювала ареал проживання. Свідченням тваринних культів є археологічні знахідки в печерах Північної Осетії, Азербайджану, Франції, Швейцарії, України.

Та, мабуть, найзагадковішим видом духовного світу людини було мистецтво, що стало не лише способом самовираження, пізнання та окультурення навколишнього середовища, а й одним із засобів "олюднення" самої людини. Його особливість виявилась у відсутності самостійних форм існування та тісному зв'язку з господарською практикою і релігійними культами. Власне мистецтво слугувало духовною підтримкою досить напруженого буття. Особливістю мистецької творчості було те, що в ньому синкретичне поєднувались музика, пантоміма, танець, вербальна та образотворча діяльність людини.

До найдавнішої діяльності людини належить образотворче мистецтво. Його умовно поділяють на мистецтво малих форм, представлене невеликими за розмірами виробами епохи пізнього палеоліту (скульптурою рідше -барельєфами, гравіруванням чи пофарбуванням на поверхні бивня, рога, кістки, каменю), та печерне мистецтво. Останнє своє вираження отримало в монументальному поліхромному живописі та петрогліфах - стародавніх написах та зображеннях на стінах печер, скелях чи камені, виконані фарбою, різьбленням або рельєфом. Основною зоною печерного мистецтва стала піренейська зона. Там відомо близько 120 "картинних галерей" льодовикових часів. Найбільшими "Сікстинськими капелами" первісності є розписи в печерах Ніо, Труа Фрер, Альтаміра, Ласко, Ла-Мадлен та ін. Це мистецтво тематично досить обмежене і спрощене, збіднене за формами художнього вираження, але воно проливає світло на духовний розвиток людства.

Раннім формам образотворчого мистецтва притаманні такі риси, як сюжетність, реалізм, натуралізм, але з повною відсутністю естетичного начала. Тематично в мистецтві домінував напрям анімалізму, тобто панування в художній творчості образу звіра, що зумовлювалось залежністю життє­діяльності людини від тваринного світу. Анімалістичне мистецтво яскраво зафіксувало пануюче значення мисливства та особливості синкретичного мислення людини, що виявилося в логіці мисливської магії, анімалістичному тотемізмі, фетишизації знарядь праці.

Сюжетне домінування в мистецтві анімалізму тематично поєднувало печерне мистецтво і мистецтво малих форм, частково зафіксувавши льодовикову фауну. Одну сюжетну групу становили такі промислові тварини, як бізон, мамонт, бик, північний олень тощо, на яких полювали колективно. Другу - вимираючі наприкінці палеоліту печерні хижаки: лев, тигр і особливо ведмідь, яким протистояла первісна людина. В умовах холодного та вологого клімату людина шукала відносно суху печеру, боротьба

89

Культурологія: теорія та історія культури

за яку була основною історичною драмою епохи. Третя група, до якої відносяться птахи рептилії (змії, черепахи) не піддається поясненню з погляду практики виживання первісної людини. Найчастіше людина вдавалася до таких зображень, намагаючись за допомогою фантастично-міфологічних образів пояснити світ.

У мистецтві пізнього палеоліту образ людини не отримав поширення. віб був вторинним щодо анімалістичного мистецтва. Загалом чисельно пере­важали зображення жінки. В основному - це стилізовані скульптури жінок -палеолітичні Венери, які мали невиразні риси обличчя, ледве позначені кінцівки, але значно перебільшені ознаки жінки-матері. З початком пізньогс палеоліту образ жінки становив антропоморфну складову всієї концепції світу, про що свідчить подання ЇЇ образу через систему знакових ознак (схематичне зображення безголового зображення тіла жінки, що було символом нескін­ченності життя). Розквіт жіночої скульптури прийшовся на останній період пізнього палеоліту. Тоді сюжетна, схематизована і знакова скульптура, а також орнаментальні та знакові композиції (основний елемент - гострий кут чи трикутник) означали "велике черево" праматері. Ідея "людини загалом" знайшла втілення в комплексних символах, що поєднували атрибути чоловіків і жінок. Це так звані гермафродити, або "пластичні каламбури" первісності.

З доби первісності беруть початок релігійні вірування, основою яких був анімізм (від лат. апіта - душа). Його початкова сутність полягала в намаганні наділити всі явища навколишнього світу, і насамперед людину, особливими душами - тваринними началами, які управляли кругообігом життя і смерті. З анімізмом пов'язане виникнення тотемізму - віри в існування засновника роду та його покровителя і захисника: тварини чи рослини. Однак тотем не був божеством, а лише "другом", "родичем", на якого намагалися вплинути засобами магії. Залишки тотемізму збереглися донині в прізвищах людей, що відповідають назвам тих чи інших тварин або рослин (Горобець, Заєць, Лисиця тощо).

Анімістичний комплекс як свідчення ірраціональної фантазії первісної свідомості людини існував у єдності з іншими релігійними культами: магією та фетишизмом. Елементом культового обряду була магія (від. грец. та§еіа -чаклунство, чародійство, волхвування). Вагоме місце у свідомості первісної людини належало фетишизму (від фр. £е!:ісЬе - ідол, талісман) - культу речей, які первісна людина наділяла надприродними властивостями.

На межі мезолітичної епохи потужна монументальна сюжетно-аніма­лістична традиція попередньої доби змінилася на схематично-знакову і орнаментальну образотворчість, переважно малих форм. Домінуючими в художній діяльності людини стають антропоморфні теми, тобто зображення людини, увага до її руху, дій. Мезолітичні малярі зображували багатофігурні композиції, поєднані спільним змістом нерідко на мисливську тематику. Такі композиції виконувались не в печерах, а на зовнішній стороні скель. На таких "картинах" відтворювались сцени полювання, збройних сутичок. Чоловічий образ став домінуючим на протилежність жіночому. З'явився і перший жіночий одяг - "спіднички". 90

РОЗДІЛ II. Генезис культури

Доба неоліту, що принесла якісні зміни в структурі побуту людства, відбилась у мистецтві появою найдавніших астрально-космічних символів. Саме в цей час зросла залежність виробничої діяльності людини від правильного врахування закономірностей руху небесних світил, визначення прильоту з вирію та відльоту до нього птахів, часу нересту риб, від орієнтації людини у просторі тощо. Особливе значення мав осілий спосіб життя. Прив'язаність до території, створювала в свідомості людини уявлення про упорядкований простір, або космос, що брав свій початок і мав своїм центром поселення людини. Саме навколо цих орієнтирів (територія - космос -людина) почала творитися міфологія (від грец. муІЬоз - передання, легенди) -оповідь про богів, духів, легендарних героїв, пращурів.

У міфології органічно перепліталися елементи науки, релігії, філософії, мистецтва та самого буття людини. Міфологічне мислення заполонило її свідомість, створюючи штучний світ фантастичних образів. Однак міф в уявленні первісної людини виконував функцію життєвого дороговказу. У будь-якій ситуації він допомагав людині віднайти сенс буття та душевний спокій. За значенням міф був конкретністю і реальністю, пов'язував у єдине ціле дійсність і фантастичну уяву. Поза міфом з його героями та образами людина існувати не могла.

Міф створював модель світу як закінчену систему знань, уявлень про навколишнє середовище всередині даної традиції. Міфологія - це особливий тип мислення, що протистояв історичному та природничо-науковому типам свідомості. Однак міфологічне передавання разом з генеалогічними схемами слугували за часовий трансляційний механізм, що поєднував буття декількох поколінь через створену певним соціумом систему термінів, понять, традицій. Міф синтезував у єдину нерозривну систему розповідь про минуле та пояснення сьогодення, а, можливо, і майбутнього. Саме в поєднанні просторово-часових параметрів Всесвіту і полягало його головне завдання. Образами такого космічного континуума (від лат. сопіїпішт - неперервне, суцільне ) були рік, небо, Світове древо.

За первісної доби міфи були чи не найголовнішим засобом пізнання світу, що спирався на використання певних символів та своєрідної логіки. Міфологічна модель світу в уявленні первісної людини - це насамперед тотожність макро- і мікрокосмосу, природи і людини, яка знаходила свій вияв у поясненнях космічного простору і Землі, в побутовій сфері (побудові житла, орнаментації посуду, декоруванні одягу), антропоморфізмі неживих об'єктів у мові (сонце сходить і заходить, падає дощ, підніжжя гори, ніжка стола тощо). Елементи міфології й досі збереглись у свідомості людей у формі расових та класових міфів, культу вождів, ритуалів масових збіговищ.

Для міфологічної свідомості було характерним вироблювання бінарної системи ознак, своєрідної матриці, яка була універсальним семантичним засобом (семантика - від грец. зетаїії&оз - позначення', змістовна сторона мови, окремих слів або їх частин) і включала 10-20 пар протиставлених одна

одній ознак, що мали і позитивне, і негативне значення. Ці протиставлення характеризували структуру простору (верх-низ, небо-Земля, Земля-підземелля, схід-захід), часу (день-ніч, літо-зима), колір (білий-чорний, чорний-червоний), соціально-віковий статус (чоловік-жінка, старший-молодший, пращури-потомки, свій-чужий), абстрактні числові співвідно­шення (парний-непарний). Існували і загального плану протиставлення, що визначали модуль буття усередині міфологічної моделі світу (щастя-нещастя, життя-смерть, доля-недоля). На підставі таких бінарних ознак створювались універсальні знакові комплекси, які були ефективним засобом освоєння світу.

Всесвіт у його знаковій формі найповніше втілився в орнаментальному мистецтві, яке набуло розвитку з появою нового, невідомого раніше матеріалу -кераміки, що утворилася внаслідок обпалення глиняних виробів за часів неоліту. Кераміка цього періоду є важливою археологічною ознакою культур, що часто отримують сучасну назву за типом орнаменту. Легкість його нанесення надавала первісним народам єдину можливість виявити свою творчість, естетичні смаки та втілити через символіку орнаменту свої міфологеми про навколишній світ. Зразки астрально-символічного зображення сузір'я, зокрема Близнюків, знаходять на керамічних вазах буго-дністровської культури. Космогонічна символіка знайшла яскраве втілення у трипільській кераміці, виявившись у символічному зображенні на керамічних виробах богів-биків. За часів неоліту з'являється розуміння зодіакального закону, основним святом якого був день весняного рівнодення як свято першого дня року і першого зодіакального сузір'я. Характерна подібність космічної символіки Близького Сходу і України.

У бронзову віці людина розширила свої знання про зодіакальну символіку, розвинула уявлення про душу, що керує тілом і не залежить від нього. Це спричинило виникнення культу мертвих, появу масових могильників та формування поховального обряду. Поховальний обряд, пов'язаний із віруваннями предків про відхід душі до неба, що почав складатися з кінця мідного - початку бронзового віку, виявився в появі складних поховальних споруд - мегалітів (від грец. - те§аз - великий та ІіїЬоз - камінь). Мегаліти -це культові споруди, складені з великих брил каміння. Вони відомі в Західній Європі, Криму, Північній Африці, Азії, Індії, на Кавказі тощо. До мегалітів відносяться різні типи споруд. Це зокрема - менгіри, що являють собою вертикально занурену у землю кам'яну брилу 4-5 м заввишки; дольмени, що мають форму камерної гробниці, поширену в Ірландії, Великобританії, Прибалтиці, Причорномор'ї.

Особливим типом мегалітичних камерних гробниць є кромлехи - що являють собою кільце з каменів навколо кургану з верхнім перекриттям. Унікальною архітектурною пам'яткою такого типу є знаменитий британський Стоунхендж (від анг. 5іопеЬеп§е - висячі камені), розташований у центрі рівнини Солсбері. Він складається з трьох побудованих у різний час споруд. Пам'ятник мав релігійне, культове призначення, був місцем для ритуальних

92

РОЗДІЛ II. Генезис культури

церемоній і поховань. Деякі вчені припускають, що він був також стародавньою обсерваторією.

На теренах України в епохи міді-бронзи також формується поховальний обряд, який за структурою і символікою подібний до мастабів (надбудов над могилою у формі житла небіжчика, зроблених з цегли-сирцю; у період раннього Єгипту це була перехідна форма до пірамід) та пірамід Близького Сходу. Поховальний обряд представлений земляними могильниками-катакомбами (катакомбна культура), дерев'яними зрубами під курганними насипами (зрубна культура другої половини II тис. - початку І тис. до н.е.) та курганними похованнями (тщинецька культура другої половини II тис. до н.е.). Загалом курган символізував ідею центра, Всесвіту та "закону". Дія "закону" виявлялася і в долі душі небіжчика після смерті. Поховальний обряд мав на меті забезпечити душі її божественного володаря безсмертя. Вчені припуска­ють, що за часів бронзи потойбічне життя вважалося для людини основним, головнішим за життя. Свідченням тому і є домінування поховальних споруд над житловими.

Отже, протягом первісної доби відбувся антропо- і соціокультурогенез, що мав різні прояви, але його найважливішими ознаками стала поява людини сучасного типу, а з нею - й передавання інформації та набутого досвіду з покоління в покоління, становлення суспільних інститутів та соціальних явищ, зокрема мистецтва. За часів первісності відбувся значний стрибок у розвитку знарядь праці, з'явилася металева індустрія та штучні матеріали, яких немає в природі (бронза, кераміка). Перехід до осілості, землеробства та скотарства, поява торгівлі, перших міст, концентрація політичної влади, зародження письма знаменували початок прогресуючого розвитку людства на шляху до цивілізації.

3. Світоглядні та художньо-естетичні особливості культури Месопотамії та Єгипту

Месопотамія (грецька назва - Межиріччя) - одна з найдавніших цивілізацій світу. Саме в Шумері наприкінці IV тис. до н. е. людство вперше вийшло із стадії первісності, започаткувавши цивілізаційну історію людства. Перша давньосхідна державність виникла в південній частині долини рік Тигру і Євфрату, що на Близькому Сході (територія сучасного Іраку). Саме в регіоні Дворіччя вперше склалися початкові форми цивілізації, пов'язані насамперед з процесом урбанізації. На півдні Месопотамії в першій половині III тис. до н.е. шляхом злиття кількох сільських общин виникали стародавні шумеро-аккадські міста-держави: Ур, Урук, Кіш, Ларса, Ніппур, Лагаш, Умма, а потім - Вавилон, Мітанні, Ассирія. Месопотамія являла собою сільськогоспо­дарський тип цивілізації, заснованої на іригації.

Одним з найбільших культурних досягнень шумерів стала писемність. З її появою з'явилися нові форми збереження та передавання інформації, в тому числі й наукової. Винайдення шумерами клинопису, який налічував понад 600

93

Культурологія: теорія та історія культури

знаків, відкрило нову сторінку в історії месопотамської цивілізації та визначило облріччя всієї Передньої Азії у старовину. Навіть за умов занепаду політичної могутності Вавилона в другій половині II тис. до н.е. клинопис залишався єдиним засобом міжнародного спілкування на Близькому Сході, що свідчило про великий престиж месопотамської культури.

За шумерської доби набула розвитку освіта. Школи були платними і переважно світськими. До них приймали дітей 5-7 років, в основному хлопчиків. Поділу на класи не було, молодші й старші вчилися разом. В одній школі навчалось 20-30 учнів. У великих культурних центрах (Урі, Ніпурі, Вавилоні та ін.) існували школи вищого рівня і своєрідні "наукові академії". Там готували духовну еліту: вчителів, жерців та ін.

У Месопотамії виникли бібліотеки, в тому числі й приватні. Найдавніші в світі бібліотеки були створені в Ассирії. Однією з найкращих вважалася ніневійська бібліотека ассирійського царя Ашшурбаніпала, фонди якої налічували понад 25 тис. глиняних клинописних табличок. Одночасно вона використовувалась як державний архів. У цій бібліотеці зберігалися також царські укази, податкові списки, контракти й договори, донесення царських намісників, купчі та інші документи.

Господарське життя Месопотамії потребувало певного рівня науково-практичних знань. Значних успіхів шумери досягли в математиці, астрономії, медицині, правових знаннях, їм були відомі чотири арифметичні дії, вони вміли добувати квадратний і кубічний корені, обчислювати площі гео­метричних фігур, винайшли примітивну систему дробів тощо. Вавилоняни на основі надбань шумерів, задовго до Піфагора знали число "пі", знали десятинну і шістдесятирічну систему обчислень, але на практиці більше користувалися другою, яка застосовується нами й сьогодні. Ми ділимо коло на 360 градусів, годину на 60 хвилин, хвилину на 60 секунд. Вавилоняни створили систему мір і маси. Одиницею, якою вимірювали масу, був шеум, мірою довжини - палець, долоня, лікоть.

Астрономія в Месопотамії була тісно пов'язана з астрологією. Жерці міста Ур на підставі астрономічних спостережень встановили протяжність року -365 днів 6 годин 15 хвилин і 41 секунда. Шумери вже знали всі планети Сонячної системи, а вавилоняни заклали основи сучасної астрономії, склали детальну карту зоряного неба, на яку нанесли всі видимі неозброєним оком світила, вели спостереження за небесними тілами. Усі відкриття трималися жерцями в таємниці і використовувалися для зміцнення влади над народом, складання релігійно-містичних ритуалів та організації управління державою.

Завдяки астрономічним дослідженням у шумерську добу виник перший, дуже необхідний для іригаційного землеробства місячний календар, яким і зараз користуються мусульмани та іудеї. Календарний рік складався з 12 місяців, половина з яких мали по 29 діб, а ще половина - по ЗО діб. Новий рік розпочинався наприкінці березня - на початку квітня, в день весняного рівнодення.

94

РОЗДІЛ II. Генезис культури

Особливих успіхів досягла в Месопотамії медицина. Вавилонські медики приділяли велику увагу діагностиці. Діагноз установлювали на основі вивчення симптомів хвороби. Одним із профілактичних засобів проти хвороб населення вважало дотримання правил особистої гігієни. Хворих лікували травами, мазями, масажами, мікстурами, виготовленими з кухонної солі, неочищеної олії, молока, пива тощо. Ще в III тис. до н. е. було складено порадник з виготовлення ліків з мінеральних, рослинних та інших речовин.

У Месопотамії наукові знання були суто прикладними. На початковому рівні перебував розвиток гуманітарних знань. Більших успіхів досягли в Месопотамії правові знання, про що свідчить "Кодекс законів Хаммурапі", одна з копій якого увічнена на чорному базальтовому стовпі, який зберігається в Луврі. "Кодекс" складався із 282 статей, що охоплювали всі аспекти життя вавилонян (цивільне, карне, адміністративне право). Судебник відбивав один із звичаєвих законів стародавнього світу: "око за око, зуб за зуб". Кара за провину визначалася залежно від соціального статусу.

Важливу роль у Месопотамії відігравали релігія та міфологія, що пронизували все життя стародавнього суспільства. У Межиріччі тривалий час зберігались пережитки найдавніших вірувань - фетишизму, тотемізму, анімізму. У міру переходу до осілості і землеробства на перший план виходять природні сили, від яких залежав добробут людей. На чолі пантеону богів стають боги: неба - Ану, землі - Енліль, води - Еа. Обожнюються і небесні тіла -сонце, місяць, планети і нерухомі зорі. Верховним богом вважався Бел-Мардук.

Населення країни не розділяло світ на живий і мертвий, реальний та ілюзорний. З появою класів і держави релігійний світогляд населення Месопотамії значно змінився. Шумеро-вавилоняни уявляли світ космічною державою, соціальною елітою якої були боги, а їх слугами і рабами - люди. Намісником богів на землі і головним жерцем проголошувався цар. Релігія в Месопотамії була поставлена на службу царській владі, проголошувала її та особу царя священними. Віра в загробне життя не набула такого розпо­всюдження, як у Єгипті. Церкви в Месопотамії не було, жерці не оформлялися в церковний клір, а були звичайними чиновниками1.

Міфотворчіть була складовою буття тогочасної людини, її релігійного світогляду та космогонічних уявлень. Провідною темою міфів була ідея шукання безсмертя. Великою популярністю користувався в Месопотамії міф про бога умираючої і воскресаючої рослинності Таммуза. Під час присвячених Таммузу свят влаштовувались ігри, з яких згодом розвинулося драматичне мистецтво. З Таммузом тісно пов'язаний міф про сходження богині кохання Іштар у пекло, щоб визволити його звідти. Особливо великого розквіту досягла міфологія в II тис. до н. е. Особливий інтерес мають давньовавилонська "Поема про Атрахасиса", в якій розповідається до всесвітній потоп і створення людини, та культовий космогонічний епос про створення світу "Енума

1 Зайцев А., Лаптева В., Порьяз А. Мировая культура: Шумерское царство. Вавилон й Ассирия. Древний Египет. - М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2000. - С. 197.

95

Культурологія: теорія та історія культури

Еліш" ("Коли зверху"). Цей міф був записаний на семи глиняних табличках. Його знайшли в бібліотеці Ашшурбаніпала в Ніневії. У міфі відображено спробу зрозуміти природні явища, зміну дня і ночі, походження всесвіту, рослинності й тваринного світу, походження людини та інше. З Месопотамії до нас дійшла найдавніша версія міфу про гріхопадіння, включена пізніше до Біблії.

Месопотамська література бере свій початок ще з шумерської доби. Виникнувши з усної народної творчості, вона оформилась у такі жанри: міфи, епос, молитви, псалми, гімни богам і обожненим царям, весільні пісні та пісні про кохання, поховальні плачі, плачі з приводу народних бідувань, дидактичні твори, байки, прислів'я та приказки, казки, анекдоти. Значне місце серед цих жанрів належить епосу. Сюжети епічних поем тісно пов'язані з міфами. Свого розквіту література Месопотамії досягла за вавилонської доби. Кращим твором вавилонської літератури є "Епос про Гільгамеша", ім'я якого збереглось у царських списках І династії Урука. Цикл шумерських поем про Гільгамеша та його аккадських версій розповідає про безсмертя людини, що увічнює себе в героїчних вчинках. Але Гільгамеш шукає безсмертя не лише для самого себе, а й для всього народу, що перетворює його в народного героя. Саме через це епос про Гільгамеша набув великої популярності не лише в Месопотамії, а й далеко за її межами.

Літературним шедевром Месопотамії є й релігійно-філософський твір "Діалог пана і раба про смисл життя". У ньому йдеться про мінливість людської долі та марнотратність життя. У УП-УІ ст. до н. е. було складено вавилонську збірку афоризмів "Повчання Ахікара". З шумерської доби дійшли до нас перші зразки релігійної драми, основним сюжетом якої був культ вмираючого та воскреслого бога природи. Популярності серед ліричних творів набули "Поема про страждаючого праведника" та "Бесіда пана з рабом". Література Месопотамії істотно вплинула на культурний розвиток інших країн, у тому числі і європейських.

Месопотамська цивілізація внесла свій вклад у розвиток політичної теорії і практики. Адміністративну систему, створену в Ассирії, перейняли перси (поділ країни на сатрапії, розподіл у провінції військової та цивільної влади). Месопотамська ідея "царственості" влади переходила з однієї країни до іншої. Переживши тисячоліття, вона воскресла в ранньохристиянській історіософській традиції. Протягом тривалого часу Вавилон лишався в пам'яті багатьох поколінь "світовим царством", а його наступниками виступали великі імперії.

Високого розвитку досягла художня культура Месопотамії. Вирізняються красою і досконалістю її архітектура і скульптура. Широко відомі зікуратпи - масивні східчасті три-, п'яти- чи семиярусні споруди у формі поставлених одна на іншу зрізаних пірамід, що звужувалися догори. Зікурати будували для головних богів. В Уруці було зведено цілий комплекс зікуратів, які стали центром релігійного культу. Враження від відомого дев'яностометрового зікурату - Етеменанки (VI ст. до н. е.) збереглось у біблійній притчі про Вавилонську вежу, що мала сягнути небес. Сім його уступів увінчувалися блакитним святилищем бога Мардука, символа родючості.

96

РОЗДІЛ II. Генезис культури

Серед скульптурних зображень особливий інтерес становлять месо­потамські рельєфи, що вражають своєю монументальністю. Об'єктом зображення для рельєфів були царі і пов'язані з ними події державного або церемоніального змісту. Для рельєфів характерні пластичність, дивовижна майстерність зображення рухів у сценах полювання, воєнних сюжетах. Чудовий зразок "живого" рельєфу - сцени полювання левів з палацу Ашшурбаніпала. Переважали традиційні для месопотамського мистецтва кольори - червоний, блакитний, зелений, чорний, рудий.

Ассирійські палаци дещо відрізнялися від вавилонських, їхні стіни були не з цегли-сирцю, як у вавилонських палаців, а викладені кам'яними плитами, їх прикрашали рельєфні фризи. Вхід до палаців прикрашався велетенськими скульптурами, що зображали людинолевів або людинобиків.

Отже, культура Месопотамії - це результат творчої діяльності ряду народів: шумерів, аккадців, амореїв, ассирійців. Найважливішими досягненнями цієї культури: будівництво міст, винайдення писемності, кольорового скла, створення професійної армії, перших у світі правових кодексів, виробів з дорогоцінних металів, розвиток наукових знань. Культура Месопотамії значно вплинула на культурний розвиток близькосхідних та європейських країн.

Ще однією з найдавніших світових цивілізацій був Єгипет (назва походить від старогрецької "Айгюптос" - чорна земля). Заснована на поливній іригаційній системі сільськогосподарська діяльність стародавніх єгиптян, створювала умови для етнічної й господарської стабільності та тривалої культурної традиції, що власне і зумовило на певному етапі розвитку "культурний вибух". Ознаки єгипетської цивілізації виявилися в 3300 - 3000 рр. до н.е. в різних галузях життя: сфері матеріального виробництва (перехід до мідних знарядь праці, удосконалення іригаційної системи землеробства, розвиток ремесла, торгового обміну), суспільного життя (урбанізація та поява соціальної ієрархії), духовній сфері (розвиток заупокійних уявлень, божественного культу володаря, солярного культу), і появі ієрогліфічного письма. Завдяки цьому сформувалася своєрідна єгипетська культура.

Міфологічгю-релігійні вірування визначили особливості світогляду, традицій культури, способу життя єгиптян. Релігія в Єгипті набула ідеологічного значення, підпорядкувавши майже всі сторони духовної культури єгиптян. Вона поєднувала в собі фетишизм і тотемізм, політеїзм і монотеїзм, теогонію і космогонію, переплетення культу і суперечливих міфів. За зразком відносин людського класового суспільства серед самих богів з'являється ієрархія. Обожнюється і особа самого царя. Починаючи з IV династії при вступі на престол, фараону надавали особливе ім'я, пов'язане з іменем бога Ра, "сином" якого він вважався. Після смерті фараон ставав головним божеством потойбічного світу.

Пантеон богів Стародавнього Єгипту виник у період, коли єгиптяни перейшли до землеробства. У Єгипті майже всі тварини, починаючи з крокодила і закінчуючи мишею, вважалися божествами. Культ тварини зберігся протягом усієї історії Єгипту.

97

Культурологія: теорія та історія культури

Крім того, єгиптяни обожнювали сили природи і небесні світила. Такі божества мали загальноєгипетський характер. Найшанованішим був бог Сонця - Ра. Його зображали у вигляді бика або жука, що котить по небу сонячний диск. У зв'язку з централізацією країни культ Сонця - Ра перетворився на державний культ верховного бога. Найвищого розвитку культ Сонця досяг за фараона Ехнатона, коли бог сонячного диска Атон був проголошений єдиним верховним державним богом. Божество Нілу звалося Хапі, Землі - Геб, Неба -Нут, Місяця - Тот. За дуже ранніх часів з'являються зображення божеств у вигляді людської фігури. Наприклад, богиня правди уявлялась у вигляді жінки з пером на голові, бог творчої могутності Мін - у вигляді чоловіка.

Особливого значення в Єгипті надавали заупокійному культу. З часів Стародавнього царства по всьому Єгипту поширився культ Озіріса - бога підземного царства, бога померлих. Царство мертвих знаходилося на заході, в Лівійській пустелі. Межею між світом мертвих і живих був Ніл. Міста й села зводили на східному березі, а піраміди, гробниці та храми - на західному.

З кінця періоду Стародавнього царства ідея безсмертя дуже поширилася серед єгиптян. Віра їх у потойбічне життя була досить стійкою. З ідеєю безсмертя пов'язаний заупокійний культ. За уявленнями єгиптян, людина не могла існувати після смерті без тіла. Воскресала не лише душа, а й тіло, щоб існувати довічно. Тому небіжчика бальзамували і муміфікували. Потім труну переносили в гробницю, заставлену жертовними дарами. Підземне царство єгиптяни уявляли собі цілком матеріальним, дзеркальним відображенням світу живих.

Померлих ховали в гробницях. Гробницями для царів Стародавнього царства (XXVIII - XXIII ст. до н.е.) були велетенські піраміди - "вічні житла" померлих фараонів. Своєю величчю вони повинні були придушувати свідомість підданих. На стінах внутрішніх приміщень пірамід за VI династії з'явилися так звані "Тексти пірамід" - найдавніша пам'ятка релігійної літератури не лише в Єгипті, айв усьому світі.

Досить серйозні зміни культу мертвих відбулися в період Середнього царства (XXII-XVII ст. до н.е.). Це було наслідком того, що виникає досить широкий прошарок населення - досвідчених людей, писців, дрібних державних чиновників і жерців. Ці люди могли дозволити собі досить пристойне поховання і забезпечити належний заупокійний культ. У цей же період починає складатись корпус текстів відомої "Книги мертвих".

"Книга мертвих" - головне джерело заупокійного культу єгиптян. Це великий збірник текстів, які відносяться до різних історичних періодів. Сюди входять збірники молитов, різних заклинань. Перші тексти, які ввійшли до "Книги мертвих", - це тексти з епохи Стародавнього царства, що писались на стінах гробниць, так звані "Тексти пірамід".

Великим досягненням єгиптян було створення першої в світі системи писемності, основою якої був фонетичний, звуковий принцип. До періоду Раннього царства (XXX- XXVIII ст. до н.е.) система єгипетського ієро­гліфічного письма (ієрогліфи - священні викарбувані знаки) цілком склалася і майже не зазнала змін до III ст. н. е.

98

РОЗДІЛ II. Генезис культури

Ієрогліфічне письмо - це змішане письмо, комбінація рисункових, смислових та зорових знаків з переважанням останніх. Ієрогліфічне письмо стародавніх єгиптян налічувало близько 800 різних знаків. У період Стародавнього царства було створено алфавіт, який слугував для позначення 24 основних звуків. Але єгиптяни так і не перейшли до нової системи письма.

Давні єгиптяни залишили нам багату літературну спадщину. Від Раннього царства до нас дійшло немало літературних пам'яток. За тих часів з'явилися деякі частини "Текстів пірамід". Найвищого розвитку єгипетська література досягла в період Середнього царства. Його по праву називають класичним літературним періодом. У єгипетській літературі відбилися мотиви народної творчості. У цей період виникають нові жанри художньої літератури. На основі "біографій" вельмож з'являються белетристичні твори (белетристика - від франц. красне письменство, в широкому розумінні - вся художня література, у вужчому - твори художньої прози, призначені для масового читача). До таких творів належить "Розповідь Сінухета ", який вважають зародком пригод­ницької повісті. Це були в основному описи подорожей та воєнних походів Аменемхета І, в яких Сінухет супроводжував царевича.

Поширювалась драматична поезія. Єгипетське віршування не знало рими, повторення перших частин у рядку, ритмічних паралелізмів. Багато віршів мали філософську тематику. Поети Середнього царства залишили багато зразків прекрасної любовної лірики. У період Нового царства в окремий літературний жанр виділилась релігійна поезія, зразком якої є "Гімн богу Атону". Складалися оди та гімни, що прославляли фараонів. Героїчні подвиги Рамсеса II під час Кадетської битви з хеттами оспівані в "Поемі про Кадешську битву". Від Нового царства дійшло багато повчань. Популярними були також робочі пісні, в яких прості трудівники скаржилися на життя, та казки, що перегукувалися з міфами. Були досить поширеними пісні про кохання.

У стародавньому Єгипті освіта дуже цінувалася. Хлопчики, а іноді й дівчата навчалися в платних школах, що існували при храмах. Вони вчилися писати на розбитих глиняних черепках, а потім -- на папірусах. Учні переписували різні тексти, вірші, казки. У єгипетському суспільстві дуже шанувався культ грамотності.

З доби Нового царства єгипетське жрецтво намагалося перетворити освіту на свою монополію. Навіть фараон не міг користуватися релігійно-філософськими трактатами, що зберігалися при храмах. На це потрібен був дозвіл жрецької колегії.

Значних висот досягли єгиптяни в розвитку наукових знань. Система іригаційних споруд і піраміди - свідчення високорозвинутої інженерії і геометрії, мистецтво бальзамування - доказ практичних досягнень старо-єгипетських хіміків і медиків. Система писемності стала базою для історичної науки, що відображено в царських і династичних списках та літописах.

Необхідність обчислювати періоди розливів Нілу зумовило створення астрономії. Про глибокі астрономічні знання періоду Стародавнього царства

99

Культурологія: теорія та історія культури

свідчить точна орієнтація (до 1і) пірамід за сторонами світу. Єгиптяни вміли передбачати затемнення Сонця та інші явища природи, особливо періоди і висоту розливу Нілу, від чого залежало ведення зрошувальної системи сільського господарства. Вони знали планети Марс, Юпітер, Меркурій, Сатурн і Венеру, створили своєрідну карту зоряного неба.

В епоху Стародавнього царства винайдено сонячний календар. Кален­дарний рік складався з 365 діб. Рік поділявся на 12 місяців по ЗО діб кожний. До року додавалися 5 святкових діб. Але високосного року єгиптяни не знали, тому єгипетський календарний рік наставав раніше за природний на чверть доби щороку. Добу ділили на 24 години. Вдень єгиптяни орієнтувалися в часі за сонячним годинником, а вночі - за зорями. Ці досягнення прикладної астрономії єгиптян стали надбанням усього людства. В епоху Нового царства (1580-1085 рр. до н.е.) єгиптяни навчилися визначати нічний час за допомогою водяного годинника.

Особливого розвитку в Єгипті набула математика, що була тісно пов'язана з практичним життям. Єгиптяни користувалися десятковою системою числення, їм були відомі арифметичні та геометричні прогресії. Щоб будувати піраміди та палаци, потрібно було вміти обчислювати об'єми піраміди, півкулі, циліндра. У III тис. до н.е. єгиптяни розв'язували рівняння з одним невідомим, знаходили площу трикутника. Система числення була десяткова, але єгиптяни не знали позиційного принципу. Вони користувалися примітивною системою дробів. Від періоду Середнього царства до нас дійшли практичні підручники з математики і геометрії. У папірусі Райнда зібрано 80 задач, у так званому Московському папірусі - 25 задач.

Значних успіхів єгиптяни досягли в галузі медичних знань. Розвиток бальзамування допоміг жерцям-лікарям оволодіти знаннями з анатомії людини і сприяв розвитку хірургічної медицини. Єгипетські лікарі славились в усьому світі. Під час розкопок археологи знайшли в Єгипті багато бронзових хірургічних інструментів та десять медичних папірусів з описами хвороб і рецептами. З-поміж них і папірус довжиною 20,5 метрів. Грецький історик Геродот писав, що в єгиптян багато лікарів, які лікують очі, голову, зуби, шлунок. Хворого лікували ліками, читаючи молитви і заклинання.

Завдяки глибоким медичним знанням лікарі робили висновки про функціонування людського організму. Так, єгиптяни знали про роль головного мозку і його вплив на весь організм, їм вже була відома кровоносна система людини. Так, в одному з папірусів міститься інформація про 22 судини, які йдуть від серця і діють кожна по-своєму на окремі органи.

Значний інтерес становлять досягнення єгипетського мистецтва. Його характерні риси визначались величною монументальністю, чітким, майже геометричним конструктивізмом і типовою фронтальністю. Реалістичні тенденції виявлялися в портретних зображеннях.

Особливий староєгипетський художній стиль склався в період Раннього Царства. Тоді виробились певні канони (сукупність обов'язкових художніх

100

РОЗДІЛ II. Генезис культури

засобів) і розробились пропорції: канон підпорядковував собі художню композицію, технічні засоби втілення ідеї, іконографію образів тощо. При зображенні людської фігури на площині обличчя та ноги показувались у профіль, плечі і очі - в анфас, груди - у 2/3 повороту. Єгиптяни вміли зображувати обличчя; вони вибирали таке положення, щоб передати найхарактерніші риси обличчя й тіла. Фігури богів і царів були більшими ніж простих смертних. Чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а жіночі - світлішими. Розпис на штукатурці робили яскравими фарбами без півтонів. Досить складними багатофігурними рельєфами вкриті стіни храмів Нового царства.

Архітектура Стародавнього Царства пов'язана зі спорудженням гробниць і храмів. Єгипетська архітектура вражає своєю монументальністю і гранді­озністю. Грандіозні будови мали утверджувати ідею могутності царської влади, яку охороняла релігія. Найдавніший тип гробниць - це мастаба. У верхньому її поверсі були приміщення для статуї померлого та комори для зберігання похоронного реманенту, а в підземній частині - камера для саркофага з мумією.

Піраміда символізувала могутність фараона, його божественну сутність, звеличувала над підданими. Першою такою спорудою була гробниця фараона Джосера в Саккара. Найбільші гробниці побудували для себе фараони IV династії Хуфу, Хафра та Менкаура. Ці піраміди були складовою архітектурних ансамблів з відкритих дворів, поминальних храмів, гробниць фараонових родичів. Декоративно вони прикрашалися колонами, капітелями, що імітували бутон лотоса, зображення священних кобр.

Піраміди в Пзі - одно із семи чудес стародавнього світу. Гіза - це сучасна назва гігантського некрополя стародавнього Латополя (сучасний Каїр). Головні пам'ятники Гізи: Сфінкс і Великі піраміди. Це єдине чудо світу, яке залишилося від семи, оспіваних греками в II ст. до н. е. Піраміди Хеопса і Хефрена побудовані строго по діагоналі з північного сходу на південний захід, вони стоять так, що ні одна з них не закриває сонце іншим. Вершини перших двох пірамід знаходяться практично на одній висоті, оскільки піраміда Хефрена, менша за розміром, знаходиться на вищому плато. Погребальні камери всіх трьох пірамід вирубані в скелях. Піраміди Хеопса і Мікеріна мають і інші приміщення, розташовані вище. До монументального ансамблю кожної піраміди входив поминальний храм на горі, храм у долині та галерея, яка сполучала їх.. Піраміди Хеопса і Мікеріна мають по три прилеглі піраміди, розташовані на сході і на півдні.

В епоху Нового царства архітектура піднялася на новий щабель розвитку. Саме в цей період розквітла архітектура храмів. Особливо прикрашалися столиці держави Фіви. На честь Амона - Ра, "володаря престолів обох земель", у Фівах протягом століть будували величезні храми.

Мистецтво скульптури доби Нового Царства стало витонченим і граціозним, характеризується пильною увагою до внутрішнього світу людини, точним зображенням драматизму життєвих переживань. До наших днів дійшли

101

всесвітньовідомі скульптурні портрети Ехнатона та його дружини Нефертіті, які справедливо вважаються шедеврами світового мистецтва.

В епоху Пізнього Царства на художній культурі єгиптян позначились іноземні впливи. Архітектура втратила свою монументальність, у скульптур­ний портрет прийшла стилізація. Одним з найбільших досягнень художньої культури єгиптян цього періоду була поява Фаюмського портрета -попередника європейської іконографії.

Культура Стародавнього Сходу мала великий вплив на формування європейської цивілізації. Це і грецький алфавіт, який виник під прямим впливом Фінікії, і філософські знання Еллади на основі творчого засвоєння наукової спадщини єгиптян і вавилонян, і астрономічні навички, які йдуть від шумерів, та багато іншого.

Запитання для самоконтролю знань

  1. Що означають поняття "археологічний шар", "археологічна культура",
    "блоки культур"?

  2. У чому полягає сутність антропо- та культурогенезу?

  3. Яку роль у житті первісної людини відіграли метали? Доведіть це.

  4. Які перші штучні матеріали, що не зустрічається в природі, винайшла
    первісна людина?

  5. У чому полягає значення неолітичної революції?

  6. У чому полягає феномен трипільської культури?

7. Назвіть характерні риси та особливості первісного мистецтва.

  1. Які фактори сприяли переходу людства від первісності до цивілізації?

  2. Що являла собою єгипетська релігія?

  3. Назвіть основні літературні жанри Стародавнього Єгипту і Месопотамії.

  4. Дайте порівняльну характеристику архітектури і мистецтва Старо­
    давнього Єгипту і Месопотамії.

  5. Схарактеризуйте розвиток наукових знань у стародавніх Єгипті та
    Месопотамії.

ТЕМА 2

АНТИЧНА. КУЛЬТУРА

  1. Культура Стародавньої Греції: логос, чуттєвість, гармонія..........................109

  2. Культурний феномен еллінізму: космополітизм та індивідуалізм,
    (остання третина IV ст. до н.е. - І ст. до н.е.).................................................117

  3. Традиції та спадкоємність культури Стародавнього Риму..........................127

  4. Українська культура на перехресті скіфо-сарматського та античного світів...

  5. Світове значення античної культури...............................................................142

1. Культура Стародавньої Греції: логос, чуттєвість, гармонія

Антична доба — період якісних змін в історії людства, період народження нових форм суспільного й культурного життя, що найперше виявились у створенні держав-полісів з розвиненою формою демократичних засад громадської спільноти, переході до приватної власності, зміні способу життя людини, її відносній мобільності. Ідеалом суспільства стає вільна і політичне активна людина. Саме вона виступала об'єктом і змістом культури. "Людина - мірило всіх речей: існуючих, які існують, і неіснуючих, які не існують", - навчав грецький софіст Протагор (близько 480 - 410 рр. до н. е.).

Античну культуру К. Ясперс відніс до "осьових культур", тобто тих, які здійснили прорив від міфу до логосу, від словесно-художньої творчості до поезії, риторики та витонченого мистецтва. Античність запропонувала в якості нових засад освоєння дійсності принципи раціоналізму, науковості, гуманізму. Культ краси, пропорції, гармонії ставали символами не лише мистецтва, а й метою та методом виховання нової особистості.

Термін "античний" (від лат. - давній) ввели італійські діячі епохи Відродження для позначення давньої греко-римської культури. Антична культура почала формуватися в стародавніх суспільствах, які існували в ареалі Середземномор'я та Причорноморчя в період з III тис. до н. е. до середини V ст. н. е.

Визначальною у формуванні грецької культури стала межа III і II тися­чоліть до н.е. Саме тоді на островах та узбережжі Егейського моря відбувається розвиток егейської, або крито-мінойської, цивілізації, яку в XIX ст. відкрив англійській археолог А. Еванс. її центрами спочатку були о. Крит, а пізніше стало місто Мікени в північно-східній частині Пелопоннесу. Кліматичні та ландшафтні умови сприяли землеробству, скотарству (звідси його особлива роль у міфології), морській справі й торгівлі. Критська культура уславилась вазовою керамікою. Інша унікальна її ознака - палаци, які являли собою комплекси будівель, що об'єднувались навколо великого внутрішнього двору.

108 Розташовані на різних рівнях, вони сполучалися між собою сходами, коридорами, деякі з них йшли під землю. Палаци мали світлові колодязі та каналізацію. Загальна площа такої споруди, зокрема в Кноссі, становила близько 24 тис. кв. км. Згадка про нього залишилася в грецькому міфі про Мінотавра - кровожерливе чудовисько з головою бика і тілом людини, яке мешкало в "палаці" - лабіринті.

"Палацова цивілізація", що свідчила про виникнення перших держав, була зруйнована близько 1700 р. катастрофою, яка суттєво затримала суспільний розвиток. Однак з часом палаци перебудовуються, вражаючи своєю красою, неповторністю фрескового мистецтва, монументальністю. Схиляння перед навколишнім світом, культ земних радощів - головний мотив критського мистецтва, що ріднить цю культуру з наступною, грецькою, і вирізняє із сучасних їй східних культур.

Критська культура доби свого розквіту - це культура бронзи. Але ця цивілізація так і не перейшла до заліза, загинувши наприкінці XV ст. до н. е. внаслідок завоювання ахейців, що прийшли з материкової Греції. Поблизу Егейського моря з'явився новий гегемон - ахейське місто Мікени. Запанувавши в Егейському світі, Мікени, що зазнавали впливу критської культури, створили власну своєрідну культуру, яка досягла розквіту в XVI — XIII ст. до н.е.

Символами мікенської культури також стали палаци, але іншої мистецької форми. Насамперед це - потужні асиметричні цитаделі, які знаменували собою силу народу, його войовничість та водночас свідчили про нестабільність і небезпечність того часу. Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування наприкінці XII ст. до н.е. внаслідок навали північних племен, озброєних залізом, - дорійців. Разом з нею скінчилася й крито-мікенська культура, що була культурогенним ланцюгом, який поєднував крито-мікенську і наступну, грецьку, культуру.

Падіння крито-мікенської цивілізації спричинило глибоку депресію, що охопила головні райони материкової та острівної Греції в період так званих "темних віків" (XI — IX ст. до н.е.). Цей період ще називають гомерівським, оскільки про нього дізнаємося як з археологічних джерел, так і з епічних поем "Іліада" та "Одіссея" Гомера. Суттєвим надбанням гомерівської доби стало володіння технікою оброблення заліза та створення хоч і примітивних, але заснованих на демократичних засадах держав-полісів, що в сукупності визначило подальший напрям і потужність творчих зусиль античної Греції.

У період архаїки (УПІ-УІ ст. до н.е.) грецька культура набуває бурхливих змін, що виявляються насамперед у виробленні етнічної самосвідомості та відчутті культурної ідентичності. З безлічі досі розрізнених племен почала виникати одна грецька народність зі своїм особливим психологічним складом, з однією, хоч і поділеною на кілька діалектів, мовою та з хоч іще примітивною, але вже досить своєрідною культурою. До кінця VI ст. до н.е. за досить короткий для культурно-історичних масштабів проміжок часу Греція перейшла від варварства до цивілізації. Греки випередили в царині культури всіх сусідів,

109

зокрема країни Середньої Азії, які до того часу очолювали культурний прогрес людства.

Етнічна самосвідомість знаходила свій вияв у різних формах суспільного життя. Культурними настановленнями, які пов'язували різні міста в одне ціле і об'єднували грецьку народність, були олімпійські ігри. Вони проходили в Олімпії на Пелопоннесі на честь Зевса Олімпійського. Тут стояв його храм з величезною статуєю батька богів. Олімпійські ігри проводились раз на чотири роки. Перша олімпіада відбулася в 776 р. до н.е. На час ігор, які тривали п'ять днів, війни припинялися, щоб дороги до Олімпії були безпечними. Олімпійські ігри ставали провісницями миру.

Крім загальногрецьких свят і олімпійських ігор, важливу роль в об'єднанні греків відігравали оракули, під якими слід розуміти не окремих осіб, а цілі храми, що займались віщуванням майбутнього. Особливо прославився Дельфійський оракул. Головним святилищем оракула в Дельфах був храм Аполлона, збудований у IV ст. до н.е. За часів архаїки склалися основи давньогрецької етики та моралі. В їх основу було покладено дві протилежні тенденції: колективізм та агон (змагальність, боротьба) чуттєвого (діонісійського) і розумового (аполлонійського) начал. Створення культурних цінностей було неможливим поза полісом, а агонічний характер став рушійною силою культурного процесу.

Трансформаційні зміни відчутно торкнулися релігійної сфери, що знайшло відображення у міфології - продукті колективної творчості багатьох поколінь. Релігійна свідомість греків, яка сформувалася в УИІ-УІІ ст. до н.е., була не лише політеїстичною. Для неї характерний антропоморфізм, тобто обожнення людини, уявлення про богів як про прекрасних людей - безсмертних і вічно молодих, одухотворення природи - надання природним явищам животворних рис. На світ богів переносяться основні риси соціальної структури суспільства, внаслідок чого виникає ціла ієрархія богів, напівбогів і героїв. Образ благородної людини, що бореться зі злом і перемагає, втілював улюблений герой греків - Геракл, який здійснив 12 подвигів. Створення пантеону грецьких богів відображено в "Теогонії" Гесіода.

У період архаїки стався якісний стрибок в інтелектуальному розвитку людства: перехід від релігійно-міфологічних уявлень про світ до його філософського осмислення. Філософія виросла із соціального досвіду громадян полісу, тобто із тієї моделі взаємостосунків, що слугувала філософам за аналогію світобудови. Виникає натурфілософія (філософія, що вивчала загальні закономірності) з раціоналістичним, тобто заснованим на розумі і логіці, підходом до формулювання та вирішення наукових проблем. Здійснюється намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону. Стародавні греки не просто використали наукові досягнення інших народів - Вавилону, Стародавнього Єгипту, Китаю, - а й творчо переробили їх, сприяючи тим самим розвитку знань, що дає підстави говорити про інтелектуальну революцію та виникнення науки як такої саме в Стародавній Греції.

110

Натурфілософи шукали першооснову Всесвіту. Для Фалеса з Мілету це була вода; для його учня Анаксімена - первинна матерія, "апейрон"; для Анаксімандра - повітря, "ефір"; для Геракліта - вогонь. Геракліта, зокрема, називають одним з основоположників діалектики. Він учив, що на Землі немає речей, а є процеси: "Все тече, все змінюється", "Не можна двічі увійти в одну й ту саму річну". Саме грецькі натурфілософи, які добре розуміли та відповідно оцінювали значення досвіду, емпіричних досліджень як основи будь-яких знань, заклали основи грецької та європейської науки.

Раціоналістичній філософії протистояла філософія ідеалістична, яка начала світу вбачала не в природі та її явищах, а в ідеях. Таким філософом-ідеалістом був Піфагор, який жив у VI ст. до н.е. в Сицилії. Він став засновником релігійно-філософської громади, що пояснювала світ за допомогою числових співвідношень.

Стародавні греки зробили величезний крок у розвитку алфавітного письма, яке виникло у IX - VIII ст. до н.е. Створивши простий спосіб фіксації інформації, вони тим самим "демократизували" систему навчання, завдяки чому зробили усіх вільних людей грамотними.

Виникнення грецької писемності стало потужною підоймою розвитку літератури. Визначними майстрами слова цієї доби були Гесіод ("Теогонія", "Роботи і дні"); творець пісенного розміру грецької лірики - ямбу Архілох] Тіртей із Спарти, який оспівував героїку та воїнську доблесть, наповнюючи свої вірші почуттям патріотизму і громадянського обов'язку; байкар Езоп. Свого довершення лірика набула у творчості "фіалкокучерявої, чистої, з посмішкою ніжною" поетеси Сапфо.

В архаїчну добу відбувається становлення грецької архітектури. Переважаюча роль тут належала суспільному і сакральному будівництву. У VI ст. до н.е. виробився єдиний тип храму - прямокутної будови з одинарною чи подвійною колонадою з усіх боків та основним конструктивним і художнім витвором - ордером.

Ордер (від франц. огсіге - порядок), особлива система будови, що підкреслювала архітектоніку споруди. Вона мала східчасту основу, на яку ставився ряд вертикальних опор - колон для підтримки всієї споруди. Одним із стародавніх різновидів ордера була дорична колона, другою стала іонічна, третьою - коринфська (виникла наприкінці V ст. до н.е.).

Виконані з каменю, вапняку чи мармуру, барвисто розфарбовані, храмові будови були прикрашені розфарбованою скульптурою. За часів архаїки почали будуватися перші грецькі святилища: Аполлона в Дельфах, Гери - в Олімпії тощо. Храмове будівництво сприяло розвитку різних мистецтв, оскільки для храмів жертвували мистецькі твори.

Рання грецька скульптура склалася близько середини VII ст. до н.е. її типові зразки - зображення юнацької (курос) та дівочої (кора) фігур: статично одноманітні, недосконалі пропорційно, типізовані зображення. Виділяючись

111

із каменю, вони виходять у реальний простір. Скульптура архаїки несе риси героїки та міфічності, однак без ознак жаху та страху смерті, притаманних східному мистецтву.

Одним із найрозвиненіших видів мистецтва став вазопис. У першій половині VI ст. д. н. е. він процвітав у Коринфі, де користувались популярністю розписи в східному стилі. Але з другої половини VI ст. д. н. е. центр вазопису перемістився до Афін. Тут виник так званий чорнофігурний стиль (чорні фігури розміщували на світлому фоні виробу). З часом такі розписи почали покривати лаком, що вироблювався в Аттиці в VI ст. до н.е. Праця гончара і вазописця високо цінувалася. На своєму виробі майстер ставив "клеймо" - підпис. Однак з 30-х рр. VI ст. д.н.е. в моду входить червонофігурна кераміка (від грец. ІсегатіЬе

  • гончарне мистецтво, Ьегатоз - глина). Тепер фігури стали світлими, а фон

  • темним, що надавало гончарним-виробам більшої виразності.

Період класичного розвитку Стародавньої Греції (V - IV ст. до н.е.) став часом найбільшого розвитку її культури. Сформований поліс з його демократичними тенденціями був ідейною основою потужної культурної підойми. Особливо прискорилися ці процеси за часів Перикла (близько 490-429 рр. до н.е.) - далекоглядного політика, хороброго воїна, блискучого оратора, який домігся військово-політичної величі Афін. Його оточували найвидатніші та найталановитіші люди, серед яких - історик Геродот, трагік Софокл, скульптор Фідій, художник Поліклет. Період правління Перикла, який обіймав посаду стратега протягом 15 років, називають "золотим віком" розвитку Афін; культурні досягнення класичної Греції досягли за цих часів найвищого щабля.

У класичний період відбувся розквіт філософсько-естетичної думки. Найвідомішими мислителями цього періоду були Сократ, Анаксагор, Демокріт, Протагор, але особливо уславились Платон та Арістотель, суперництво між вченнями яких майже на два тисячоліття визначило основні шляхи розвитку філософських вчень не тільки в Середземномор'ї, а й значно далі.

Вершиною давньогрецької матеріалістичної філософії було вчення Демокрита з Абдери (460-370 рр. до н.е.) про атомістичну будову Всесвіту та атом як найменшу частину вічної і незмінної всюди сущої матерії з її одвічною властивістю - рухом.

У другій половині V ст. до н.е. як реакція на натурфілософію виникає софістика, що намагалася з'ясувати природу людського знання та критерії його істини. Софісти заклали античне уявлення про школу, доповнивши традиційну систему освіти (письмо, лічбу, музику, гімнастику) риторикою, діалектикою та красномовством. Одним з визначних представників старших софістів був Протагор, який сформував основи вчення про відносність знання.

З кола софістів вийшов видатний філософ Сократ (471-399 рр. до н.е.). Він привертав увагу філософів від проблем Всесвіту до внутрішнього світу людини. "Пізнай себе!" - проголошував мислитель. Спочатку мудрець осягає істину шляхом ретельного аналізу самого себе, потім - об'єктивно існуючого

112

духу та об'єктивно існуючої істини. Про себе ж Сократ говорив: "Я знаю, що нічого не знаю". Істина, за методом Сократа, народжувалася в спорі. Вчений заклав основи професіоналізму, зауважуючи, що людина, яка не є професійним політиком, не має права на судження про неї. Філософ виступав проти рівності людей, поділяючи їх на тих, що пізнали істину, і тих, що не пізнали її.

Сократ не написав жодного твору, але мав своїх послідовників і учнів, найвидатнішим з яких був Платон (427-347 рр. до н.е.) - засновник об'єктивного ідеалізму. Ідеалістичність філософії Платона полягала у відокремленні духовного світу від матеріального, запереченні реального життя. Християнство спиралось на платонізм як на одну із своїх найважливіших філософських основ. Платон уславився ще й як політик. Його трактат про державу засвідчив пошук "ідеальної" моделі полісу в умовах занепаду традиційного колективізму та кризи полісної системи. Платон критикував товарно-грошові відносини, забороняв Гомера, який написав багато "брехні" про життя богів, обстоював замкнене кастове суспільство, у якому кожна верства (філософи, воїни, землероби і ремісники) виконувала відведені їй функції, пропагував державне виховання дітей.

Найбільшим мислителем стародавнього світу був учень Платона Аргстотель (384-322 рр. до н.е.). Натурфілософські погляди Арістотеля близькі до матеріалістичних. Він визнавав реально існуючий світ і створив вчення про форму і зміст. Вчений плідно працював у всіх галузях тогочасного знання: природознавстві, математиці, медицині, історії, державному праві. Він заклав основи соціології, теорії літератури і мистецтва, став осново­положником формальної логіки. Мислитель був також найвидатнішим естетом Стародавньої Греції. Його славнозвісна "Поетика" стала основою для всіх наступних учень про природу мистецтва.

У V ст. до н.е. в Греції набувають розвитку спеціальні наукові дисципліни: математика, астрономія, медицина, історія. У царині медицини видатна роль належала Гіппократу, на теренах історії уславились Геродот і Фукідід -основоположник історії як науки, заснованої на документальних фактах та глибокому аналізі причин тих чи інших подій і явищ.

Розвиток грецької архітектури найбільше виявився в містобудуванні. З V ст. до н.е. розпочинається планування міст з розбиттям їх на прямокутні квартали, розділені вулицями, що перетинались під прямим кутом. У місті виділяються райони з чітким функціональним призначенням: центр, житлова частина, порт, торговельна та промислова зони.

Особливе місце в історії давньогрецького зодчества належить комплексу споруд Афінського акрополя (від грец. а^го - верхній і роїіз - місто] підвищена і укріплена частина давньогрецького міста, верхнє місто, фортеця на випадок війни). Зруйнований персами в 480 р. до н.е., він відновлюється протягом V ст. до н.е., стаючи символом могутності і найвищого розквіту Афін. У створенні акрополя велика роль належала афінському стратегу Периклу та скульптору Фідію (початок V ст. - 432-431 р. до н.е.).

113

До складу Афінського акрополя ввійшли парадна біломармурова брама Пропілеїв, храм богині Ніке (Безкрилої Перемоги), Ерехтейон (Ерехтей - легендарний цар) та головний храм Афін - Парфенон (храм Афіни-Діви, Парфенос). У центрі Парфенона знаходилась статуя Афіни Парфенос роботи Фідія, виконана на дерев'яному каркасі із золота (вбрання та волосся), слонової кістки (тіло). Парфенон, побудований на майданчику скелі на висоті близько 150 м над рівнем моря, було видно не лише з усіх куточків міста, а й з моря. Ще одна гігантська бронзова статуя Афіни Промахос (воїтельниця) - шедевр скульптурної майстерності Фідія. Афіна Промахос, сувора й безпощадна захисниця свого міста, правицею спиралася на спис, у лівій руці тримала щит, на голові - шолом, її було видно з моря кораблям, що підпливали до міста.

Як справжній витвір архітектурного мистецтва комплекс акрополя органічно поєднувався з навколишнім ландшафтом. Акрополь був і святилищем, і укріпленням, і громадським центром, біля якого проходило все суспільне життя громадян; тут зберігалась державна скарбниця, розміщувалась бібліотека і картинна галерея.

Широко відомі також споруди ранньої класики - скарбниця у Дельфах, храм Афіни на о. Егіна, храм Зевса в Олімпії.

Переважна більшість творів скульптурного мистецтва доби класики стояли або в храмах, або на відкритому повітрі - на площах, на березі моря, у гімнастичних школах для хлопчиків. Біля них проходили процесії, свята, спортивні ігри. Плутарх говорив, що в Афінах було більше статуй, ніж живих людей. Проте до нас дійшла мізерна кількість оригіналів.

Гармонія і пропорція стають ідеалом культури античної Греції і трактуються як краса людського тіла у поєднанні з величчю духу. Людську подобу митці античності піднесли до досконалості та витонченості, передаючи через пластику тіла сутність душі. Класична скульптура зображувала тіло в русі, Ідо давало можливість передавати не лише рухи тіла, а й порухи душі. Найвидатнішим скульптором ранньої класики був Мірон (V ст. до н.е.), який відзначався реалістичністю створених ним образів. Ним були виконані знамениті бронзові статуї "Дискобол" (відома лише в римський копії), "Афіна і Марсій", "Корова" тощо.

Фідій, на відміну від Мірона, відходить від індивідуальності героя, намагаючись втілити загальний ідеал прекрасного. Грецьке пластичне мистецтво стало втіленням, за виразом Ф. Ніцше, аполлонійської моделі античної культури. Аполлон уособлював не лише ідеал краси, а й раціо­налістичне сприйняття світу. Тому пластичному мистецтву притаманні почуття міри, самообмеження, свобода від диких порухів, раціоналізм пропорцій у їх божественній гармонії. Гарні овальні форми набувають ідеальних рис: великі очі з підкресленими віками, виразний рот, високе чоло - це так званий "класичний грецький профіль". Таких же узагальнених рис набувало й тіло. Епоха класики відкидала всі вади моделі, робила її досконалою. Найвидатнішою скульптурою Фідія самі греки вважали Зевса Олімпійського, створеного для храму Зевса в Олімпії.

114

Молодшим сучасником Фідія був скульптор Поліклетп із Аргоса (друга половина V ст. до н.е.), який зображував переважно атлетів. Його статуї "Дорифор" та "Діадумен" відомі в римських копіях. Поліклет був також архітектором театру в Епідаврі, розрахованого на 10 тис. глядачів, багато працював над ідеальними пропорційними співвідношенням людського тіла, що виклав у трактаті "Канон".

Найвидатнішими зодчими IV ст. до н.е. були Скопає із Пароса (380-350 рр. до н.е.), Пракситель з Афін (близько 390-330 рр. до н.е.), Лісіпп (друга половина IV ст. до н.е) - придворний скульптор Александра Македонського. Скульптуру, як правило, розписували, її спочатку покривали воском, а потім трішки підфарбовували.

Скопас розвинув мотиви патетичної (патетика - уславлення) героїки в мистецтві. Він один із скульпторів Галікарнаського мавзолею - чуда античного світу. Відомою скульптурою Скопаса є "Вакханка", яка зображує пластику рухів, характеризується виразністю та емоційністю композиційного рішення. Одним із сподвижників Скопаса по роботі над Галікарнаським мавзолеєм був Леохар (середина IV ст. до н.е.), якому приписують відому статую "Аполлона Бельведерського" (назва походить від Ватиканського палацу Бельведер, де знаходиться статуя).

Пракситель вніс у мистецтво елементи лірики, відзначався майстерністю божественних образів. Він перший почав зображати красу оголеного жіночого і чоловічого тіла, активно працюючи у мармурі. Йому належать такі відомі праці, як "Афродіта Кнідська", скульптури "Сатирів", "Ерот" тощо.

На стику грецької класики і доби еллінізму працював ще один видатний зодчий -Лісіпп. Це був надзвичайно багатогранний художник, який створив скульптурні групи "Подвиги Геракла", атлетів, окремі статуї та портрети. Серед них - найвідоміший скульптурний портрет А. Македонського.

Грецький живопис був дуже поширений у Стародавній Греції, та, на жаль, він майже не зберігся до нашого часу. Сюжетами фресок і мозаїк звичайно були сцени з міфології, проте картини відображали також тогочасні події та побут. Греки цінували живопис не менше від своєї скульптури. З античних джерел відомо про славетних живописців Полігнота, Аполлодора, Зевксіса та багатьох інших.

У період класики зароджується грецька трагедія, дослівно - "пісня козлів" (від грец. 1га§оз - козел, або цап, та "осіє" - ода, пісня). Це драматичний твір, у якому невирішений суспільний конфлікт накладався на вчинки людини, що призводило її до страждань і загибелі. У стражданнях героя найяскравіше виявлялася гідність і велич людини. Свого класичного вигляду трагедія, як і комедія, набула на межі VI-V ст. до н.е., ставши виразником соціальних проблем. Яскравими представниками трагедійного жанру в Греції були Есхіл (526-456 рр. до н.е.), Софокл (496-406 рр. до н.е.), Еврипід (480-406 рр. до н.е.).

"Батьком трагедії" вважається Есхіл, автор близько 80 п'єс, з яких збереглося лише сім. Саме він увів другого актора в трагедійне обрядове дійство, що перетворило його у драматичний жанр. З-поміж образів Есхіла особливе місце належить Прометею

115

(трагедія "Прометей прикутий") - борцю, який свідомо приймає на себе страждання задля кращої долі людства. Молодшим сучасником Есхіла був Софокл - автор таких відомих творів, як "Антігона", "Едіп-цар". Намагаючись врівноважити старе й нове, він уславлював силу вільної людини, водночас застерігаючи її від порушення традиційних громадянських та релігійних норм життя. Родоначальником раціо­налістично-психологічної драми став Еврипід. Збереглося 17 його творів, серед них -трагедії "Медея", "Іпполіт,", "Електра". Для Еврипіда характерне посилення інтересу до долі людини, її приватного життя, критичне ставлення до традиційних норм життя, започаткування елементів диспутів та судових дебатів.

Стародавня Греція є батьківщиною комедії.

Комедія (від грец. Іштосііа) - жанр драми, у якому дійство і характери трактовані у формі смішного, веселого. У Стародавній Греції "комосом" називали виряджену ватагу на сільському святі на честь Донісія.

Засновником комедії як жанру вважається Арістпофан (445-385 рр. до н.е.) - автор понад 40 п'єс, 11 з яких дійшли до нас повністю. Перша п'єса Арістофана з'явилася 427 р. до н.е. під чужим ім'ям. Його комедії відрізняються сміливістю фантазії, гумором, нещадним викриттям сучасного йому афінського суспільства: "золотої молоді", аристократів, демагогів, агресивної політики Афін, тягарів Пелопоннеської війни, політиків і філософів (Клеона в "Осах", Сократа у "Хмарах"). Ряд комедій Арістофана ("Арханяни", "Лісістрата", "Мир" тощо) присвячено війні і миру - провідній темі політичних дискусій афінського суспільства.

Одним з найвизначніших явищ давньогрецької культури був театр. У ньому Ф. Ніцше вбачав одну з важливих першопричин грецької культури. Діонісійська сутність театру найяскравіше поєднувала неприборкану силу людських природних почуттів з трагізмом долі.

Театр виник з обрядових пісень - дифірамбів, які виконувались під час свята бога Діоніса. Виконавці вбирались у козлині шкури, хором співаючи пісні на чолі із заспівувачем, який називався корифеєм і розмовляв з хором про Діоніса. Театралізоване дійство поклало початок трагедії, а з нею - театральним виставам. Давньогрецький театр був школою виховання, де в п'єсах піднімались найактуальніші питання моралі, політики й ідеології.

Грецький театр знаходився просто неба, він вміщував до 20-25 тис. глядачів. Театральні вистави продовжувалися зі сходу до заходу сонця протягом трьох днів і мали характер змагань. Жіночі ролі виконували лише чоловіки. Усі актори взувалися в черевики на високій підошві (контури) та надівали маски, що виражали характер персонажа. З рота маски стирчав рупор - підсилювач голосу. Щоранку, відправляючись до театру, глядачі брали з собою подушку для сидіння та їжу.

З прозаїчних жанрів у класичний період особливого розвитку набувала риторика - мистецтво складати й виголошувати промови. Демократичний лад зумовлював широку участь громадян у політичному житті, що потребувало вміння гарно і зрозуміло висловлювати свої думки, аргументовано та

116

переконливо відстоювати свою позицію. Найвідомішими політичними ораторами, які уславилися своїми численними промовами-памфлетами, були Ісократ (436-338 рр. до н.е.) та політичний діяч, борець за незалежність Афін

- Демосфен (384-322 рр. до н.е.).

На межі V і IV ст. до н.е. світ грецьких полісів охопила всебічна криза. Суспільна нестабільність, зменшення ролі Афін у культурному житті еллінів, загроза македонського вторгнення спричинили в людей зневіру у звичних полісних цінностях, традиційні уявлення витіснялися новими настроями та ідеями. У всіх сферах духовної культури IV ст. до н.е. з'явилися ознаки нового, що виходило за рамки класичних норм та ідеалів, сповіщаючи про настання нового етапу в культурному бутті античного світу.

2. Культурний феномен еллінізму: космополітизм та індивідуалізація (остання третина IV І ст. до н.е.)

Елліністичною цивілізацією, що проіснувала майже 300 років, називають новий ступінь розвитку матеріальної й духовної культури, форм політичної організації і соціальних відносин народів Середземномор'я, Передньої Азії та прилеглих регіонів, що об'єдналися в одну державу внаслідок походів А. Македонського (356-323 рр. до н.е.).

Александр та його послідовники ставили за мету не підкорення і знищення завойованих народів, а злиття їх з греками в одне гармонійне ціле, подолавши розбіжності між греками і варварами (не греками). Елліністична культура набувала нових космополітичних рис, без кордонів, націй і держав. Особливістю епохи еллінізму був синтез грецької та східних культур, їхня взаємодія визначила подальші культурно-історичні долі окремих регіонів елліністичного світу, в тому числі і європейської цивілізації. Однак пануючою в цьому тандемі залишалась грецька культура. У самому понятті "еллінізм" міститься вказівка на перемогу грецької культури в країнах Сходу. Проте елліністична культура, незважаючи на її цілісність та наявність спільних рис, не була одноманітною: у кожному регіоні вона мала місцеву специфіку.

За добу еллінізму вперше до Європи з Азії потрапляє і значною мірою реалізується на практиці ідея світової імперії під орудою харизматичного вождя. Еллінізм характеризувався також наростаючим процесом розмивання етнічної однорідності, руйнуванням полісної, релігійної замкнутості. У цих умовах рядовий громадянин відходить від політичних справ, поступаючись місцем верхам суспільства, але не перетворюється на сіру безлику масу, а виражає свою індивідуальність через заглиблення у внутрішній світ. Еллінізм

- це доба пробудженого індивідуалізму, який виявляється в дослідженні проблем щастя, етики, моралі.

Найважливішим поштовхом наукового, технічного й культурного прогресу став обмін досвідом та знаннями між місцевим населенням та греко-македонцями. У ремеслі це виявилось у масовості виробництва, удосконаленні ткацького верстату, розширенні асортименту одягу та взуття. У Єгипті

117

з'явилися нові сорти папірусу, а в Пергамі з II ст. до н.е. - пергамент (недублена шкіра, вироблена із шкіри великого рогатої худоби або баранячої шкіри, яка використовувалась як матеріал для письма). Широкого розвитку набула рельєфна кераміка з металевим відливом, стилізована під дорогий металевий посуд. У ювелірній справі освоєно техніку перегородчастої емалі та амальгамації (амальгама - сплав ртуті з металом; використовується при позолоченні, у виробництві дзеркал, кольоровій металургії). У скляній справі розпочалося виробництво мозаїчного, двокольорового, гравірованого та золоченого скла. Але такі вироби були надзвичайно дорогими.

Значних успіхів було досягнуто в суднобудуванні, розширенні мережі кораблебудування та доків, упорядковувались гавані, з'являлися нові маяки. Одним із семи чудес світу був Фароський маяк, створений архітектором Состратом з Кніду біля Александрії близько 300 р. до н.е. За його типом почали будувати маяки в інших портах імперії.

Доба еллінізму позначилася зрушеннями у містобудуванні. За часів А. Ма-кедонського виникло близько 70 міст, найрозвиненішими з яких були Александрія в Єгипті, Антіохія на Оронті, Селевкія на Тигрі, Пергам тощо.

Елліністичні міста мали прямокутне планування. Вулиці були ширші, ніж у старих грецьких містах. За свідченням Страбона, Александрія "перетиналася вулицями, зручними для їзди верхи і на колісницях, та двома широкими проспектами понад ЗО м завширшки, що під прямим кутом ділили місто навпіл". Міста забезпечувались водоканалами і каналізацією, для малозабезпечених будувались багатоповерхівки та фортифікаційні споруди. Загалом за чистотою та наявністю зручностей елліністичні міста випереджали рівень благоустрою міст часів Людовика XV.

В еллінську епоху триває розвиток архітектури, живопису та пластичного мистецтва. Видатними пам'ятками еллінізму стали храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого Геростатом, храм Аполлона поблизу Мілета, Олімпейон, в якому було започатковано два ряди колон навколо прямокутної будови храму, храм-гробниця Мавсола в Галікарнасі. Особливості зодчества виявилися як у розмірі, грандіозності будівель, так і в пишності скульптурного декору.

В елліністичній скульптурі переважав поетичний стиль, що відповідав новим рисам архітектури, досягаючи з нею гармонії. Поряд з класичними зразками з'являється гігантоманія та скульптурна мініатюра. Величезним архітектурним монументом був вівтар Зевса в Пергамі, збудований на початку II ст. до н.е.

На грандіозному мармуровому фризі завдовжки 120 м було зображено сцени боротьби олімпійських богів з гігантами. Можна без перебільшення стверджувати, що у всій давньогрецькій скульптурі ще не було такої грандіозної, виразної та експресивної картини бою. У застиглій формі драматично передано відчуття битви не на життя, а на смерть, де беруть участь усі космічні сили, усі демони землі та неба.

118

Найвідомішими пам'ятками патетичного монументалізму є статуя богині Ніке Самофракійської (крилата богиня перемоги), що стояла на постаменті у формі носової частини корабля, з якого злітала богиня, та скульптурна група "Лаокоон" роботи Агесандра, Полідора та Афінадора.

Сюжет "Лаокоона" взятий зі сказань про троянську війну. Троянський жрець Лаокоон був покараний богами за те, що переконував своїх співгромадян не довіряти грекам і не заносити до міста дерев'яного коня. За це боги наслали на нього велетенських зміїв, які задушили Лаокоона та його синів. Скульптура зображує відчайдушні і даремні зусилля героїв вивільнитися з лабетів чудовиськ, які здавили тіла трьох жертв. Марність боротьби, невідворотність загибелі очевидні.

Серед тогочасних митців уславилися учні видатного скульптора Лісіппа. Так, Харес з Лінда спорудив на острові Родос на честь героїчного захисту міста Родоса гігантську бронзову скульптуру бога Геліоса (Сонця) - знаменитий Родоський Колос, що став одним із семи чудес світу.

Статуя Колоса Родоського мала висоту ЗО м. Спочатку Харес спорудив залізний каркас і обліпив його глиною. Потім фігуру було вкрито бронзовим листом. На статую пішло 12 тонн бронзи. Щоб зробити її стійкішою, статую наповнили камінням. Колос Родоський простояв лише 66 років. У 224 р. до н.е. він був зруйнований підчас сильного землетрусу.

Елліністичні скульптори продовжують традиції Скопоса і Праксителя, але їх твори позначені більшим ступенем індивідуалізації образів. Шедеврами елліністичної скульптури вважаються Афродита (Венера) Мілоська, статуї грецьких філософів, найвизначнішою з яких є портрет Демосфена роботи Поліевкта (III ст. до н.е.)

Поряд з патетичною скульптурою в період еллінізму виникає натура­лістичний напрям у скульптурі. Найяскравішими зразками скульптури цього типу є "П'яна стара" Мірона з Фів, "Рибалка","Афродіта і пан" невідомих авторів. Скульптори більше не нехтують такими категоріями, як старість, фізичні каліцтва, бідність, яких уникало класичне мистецтво, орієнтоване на пошуки зразка та ідеальних форм.

Елліністична література, на відміну від літератури класичної Греції, позбавляється суспільно-політичної тематики, її сюжети досить прості, обмежені побутовими інтересами певних соціальних груп. Тому багато класичних творів втратило свою художню і суспільну значущість. Улюб­леними жанрами знаті стають гімни, епіграми, епос, ідилії. Водночас інтереси широких верств населення виражалися в комедії та мімі. Нова комедія, або "комедія моралі", у якій найвідомішим у IV ст. до н.е. був Менандр, оспівувала приватне життя громадян.

Високого розвитку набуває гліптика (різьба на камені). Зображення могло бути рельєфним (камея) або вирізаним вглиб (інталія). Завдяки майстерності

119 різьбарів вдавалося створювати справжні шедеври. Одним з них є каме: Гонзага, на якій вирізьблені портрети царя Птоломея Філадельфа та йог дружини Арсіної. Матеріалом був напівкоштовний камінь сардонікс. Зара цей шедевр зберігається в петербурзькому Ермітажі.

Важливим чинником розвитку культури стало поширення грецьке системи освіти та образу життя. Зросло значення наук, особливо технічних, практичному житті. Свідченням цього стало створення центрів наукових знані бібліотек у Пергамі, Александрії, Антіохії та інших містах, Мусейона - храм наук в Александрії.

Найбільшою бібліотекою елліністичного світу вважалася Александрійська, щ була складовою Мусейону. Вона нараховувала близько 700 тис. сувоїв. Створени Птолемеєм І, Александрійський Мусейон став справжнім науковим центром анатомічним театром, обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами, місцями дл роботи й відпочинку вчених, житловими кімнатами та їдальнею. Вчених утримувал держава. Матеріальна база наукових досліджень зростала також завдяки меценатству яке вважалося дуже престижним. Про велике значення науки в елліністичному світ свідчить той факт, що при дворі кожного царя існували мусейони та бібліотеки, а вченш створювались умови для праці.

Класифікація наукових знань призвела до прогресу науки загалом Особливого розвитку набули математика, медицина, географія, анатомія ботаніка тощо. Синтезом математичних знань античності стала праця Евклід( "Елементи" ("Начала"). З ім'ям Архімеда Сіракузького пов'язано створена наукової механіки та одного з законів гідростатики; Аристарх Самоський з; вісімнадцять століть до Коперника довів, що Земля обертається навкол* Сонця; Страбон у трактаті "Географія" у 17-ти книгах описав відомий на тоі час світ - від Британії до Індії; Феофраст створив "Історію рослин"; Герофі відкрив існування нервів у людини, висунув гіпотезу, що розумова діяльністі пов'язана з мозком та припустив існування кровообігу. У період еллінізму зароджується філологія як наука у формі філологічної критики, відновленш і коментування оригінальних текстів, класичних творів, починаючи з Гомера

У філософії періоду еллінізму панувала грецька традиція, тривав проце< виникнення нових шкіл. Особливого значення набували вчення стоїків, кініки та філософія Епікура (341 -270 рр. до н.е.). Для філософських шкіл, що виниклі й розвивались у період еллінізму, було характерним визнання за рабол людської гідності, вищих моральних якостей і мудрості. Вони слугували з; одне з джерел формування ідеології християнства.

У період еллінізму змінилися релігійні уявлення греків. Традиційні дл; античної Греції релігійні вірування, поєднавшися зі східними традиціями породили нові форми релігії, поширилося ототожнення богів грецькогс пантеону зі стародавніми східними божествами. Деякі культи греки засвоїлг майже незмінними, лише перейменували Ісіду на Деметру, а Кібелу ш Афродіту чи Артеміду. Чільне місце в культурі еллінізму належить культ)

120

Зевса Гіпсіста (Найвищого), що тотожний фінікійському Ваалові, єги­петському Амонові, юдейському Ягве та багатьом іншим. Тенденція до універсалізації релігійних вірувань стає прологом майбутнього монотеїзму.

Загалом елліністична культура відрязнялася від класичної грецької. Це була космополітична культура, яку творив "громадянин світу", а не грецького полісу. Вона стала не лише втіленням унікальності грецького духу, а й засвоєнням найкращих здобутків культурного розмаїття об'єднаного світу. Крім того, це була культура стратифікованого суспільства: більше ніж будь-коли вона творилася культурою інтелектуальної еліти, задовольняючи потреби нової рабовласницької знаті. Елліністична культура віддзеркалила основні проблеми перехідного періоду - від античної полісної колективності до індивідуалізму, народжуваного рабовласницькою монархією. Витончена багатомірна культура еллінізму стала завершальним етапом у розвитку культури Стародавньої Греції. Вичерпувались традиційні засади грецького соціуму. На історичну арену виходила нова культуротворча сила - Рим, який у кінці І ст. до н.е. утвердив своє панування в елліністичному світі.

3. Традиції та спадкоємність культури Стародавнього Риму

Культура Стародавнього Риму проіснувала з VIII ст. до н.е. н.е. до 476 р. н.е. Майже донедавна її не розглядали як самостійну культуру і не виділяли з античної цивілізації. О. Шпенглер і А. Тойнбі, наприклад, вважали, що римська доба була лише кризовою стадією античної епохи. Однак більшість сучасних вчених стоять на тих позиціях, що Рим створив власну своєрідну та оригінальну культуру зі своєю системою цінностей. Найперше вона проявлялась у пануванні ідеї патріотизму, уособлювалася в богообраності римлян та Риму як найвищої цінності, в громадському обов'язку служити йому всіма силами, в даних долею численних перемогах та світовому пануванні, в суворому дотримані закону і встановленим у мирний час звичаям шанувати богів-покровителів сімей і родів.

Значення римської культури для світової цивілізації важко переоцінити. Ще й зараз більшість наукових, медичних, юридичних термінів - латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, системі державного та приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя.

За розрахунками римського історика Марка Теренція Варрона (І ст. до н.е.), Рим було засновано 753 р. до н.е. братами-близнюками Ромулом і Ремом. Це так званий царський період в історії римської цивілізації, який закінчився в 510 р. до н.е. Серед найпомітніших попередників Давньоримської культури УПІ-УІ ст. до н.е. є культура етрусків. Більшість учених вважають, що етруски були малоазійського походження, але точний час і обставини переселення їх досі невідомі.

Від етрусків римляни засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали культивувати виноград, перейняли алфавіт, грецький пантеон богів та полісну

121

форму державного устрою. Етрускам вони зобов'язані побудовою підземного каналу - Великої клоаки навколо Форуму, поширенням особливого типу житла з центральною залою з отвором у даху - атрію, започаткуванням гладіаторських боїв. У УП-УІ ст. до н.е. етруські ремісники передали римлянам техніку металургійного виробництва, будівельного мистецтва та архітектурних стилів. З етрусками пов'язувалися перекази про найважливіші моменти, переважно легендарної історії Риму.

Крім етрусків, значний вплив на виникнення й розвиток римської культури справили й інші давні народності, особливо оски. Вони населяли південну Італію, мали своєрідну мову й писемність. Раніше від інших народностей вони почали підтримувати тісні взаємини з грецькими колоністами півдня Апеннінського півострова й стали провідниками грецького культурного впливу серед місцевого населення, в тому числі й серед римлян.

Первісна релігія в римлян була анімістична зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про Вовчицю, яка вигодувала Ромула і Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися всіма силами природи та всіма видами людської діяльності. Усіх божеств і духів римляни не уявляли в людському вигляді, не ставили їм статуй, не будували храмів, проте виділяли серед них головних богів - Юпітера і Марса.

Вирішальний крок до антропоморфізму римських культів зроблено в період правління етруської династії. Крім основних громадських і хатніх культів, у римському суспільстві дуже поширилося обожнення різних понять: слави (лат. §1огіа), перемоги (лат. уісїюгіа), згоди (лат. сопсопііа), доблесті (лат. уігінз) тощо. З часом у Римі з'явилося багато нових богів, запозичених здебільшого у греків. Поступово утворився пантеон з 12 головних богів, які були римськими аналогами грецького релігійного культу: грецька Деметра ототожнювалася з італійським божеством усіх виробничих сил Землі, покровителькою хлібних злаків, материнства та шлюбу - Церерою; Афродіта - з італійською покровителькою садів та плодів - Венерою, яка пізніше уособлювала кохання і красу; Посейдон - із Нептуном тощо. Релігія відігравала значну роль у житті римлян, але не визначальну. На відміну від інших народів, римляни не вважали, що їхній устрій освячений богами, які встановили свої норми моралі. Такий підхід до релігії давав римлянам можливість більше зосередитися на дослідженні філософії.

Під впливом етрусків на Капітолії виник перший храм. З часом Рим поступово прикрасився храмами та статуями, в храмах швидко виник прошарок жерців - понтифіків, які докладно знали всі тонкощі культу і стежили за його дотриманням. Як у Греції, так і в Римі жерці не складали особливої касти, а були виборними посадовими особами.

Справою, достойною римлянина, вважалося вивчення права. У середині V ст. до н.е. приймається кодекс римського права, знаменитий "Закон XII таблиць", записаний на мідних пластинах і встановлений для загального користування

122

на Форумі, на ринках у римських колоніях. "Закон XII таблиць" ліг в основу подальшого розвитку римського права. Відхід від основного принципу римського права - рівності всіх громадян перед законом свідчив про розкладання античного суспільства та формування елементів майбутнього середньовіччя.

З V ст. до н.е. починається занепад етруських міст. УIV ст. до н.е. Етрурія потрапляє під владу Риму, і з тієї пори вже культура Римської республіки відіграє провідну роль.

У період великих завоювань місто Рим, незважаючи на свою могутність, не могло змагатися з пишними, правильно розпланованими містами елліністичного Сходу. Саме завдяки грецькому культурному впливу в Римі почали споруджувати базиліки - великі криті зали для зборів купців, судових засідань тощо. Форум з портиками, колонадами, галереями став загально­визнаним центром не тільки політичного, а й взагалі громадського життя в місті. У Римі був побудований форум Романум - площа, навколо якої розміщувались культові та громадські споруди: Табулярій (державний архів), храм Сатурна, храм богині Конкордії, базиліка Юлія. На форумі були встановлені позолочені скульптури богів.

У житловому будівництві виявляється майнова нерівність. На тісних вуличках у центрі міста можна було побачити чотириповерхові неоковирно побудовані дохідні будинки для незаможних. Для себе багатії почали споруджувати /домівки на зразок грецьких, оскільки для розміщення скарбів мистецтва, захоплених в еллінських містах, старий римський дім, що складався з атрію і спальні, був замалим і вбогим. Поза спальнею прибудовували другу частину оселі з перистилем, обнесеним колонадою, а навколо концентрувались житлові приміщення.

Тут, у перистилі, серед квітучих клумб і фонтанів, проходило життя сім'ї, тоді як атрій служив для прийому гостей. У греків римляни запозичили не тільки перистиль, а й бібліотеку та "ошсос" - велику залу для прийомів. Такий дім уже годився для розміщення в ньому награбованих пам'яток мистецтва, яких до міста прибувало дедалі більше. Так, з італійського походу 187 р. до н.е. Марк Фульвій Нобіліор привіз не менше як 280 бронзових і 230 мармурових статуй. Луцій Емілій Павел, розбивши македонського царя Персея, повернувся до Риму з 250 возами, повними картин і скульптур.

В епоху Пунічних війн, що точилися 23 роки, в історії літератури Риму відбулись важливі кроки: з'явився перший переклад "Одіссеї", у Римі було засновано школу для дітей римських нобілів, де викладали грецьку й латинську мови, використовуючи тексти грецьких класичних авторів. Прославився своїми комедіями Тіт Макцій Плавт. З'явилися написані грецькою мовою "Аннали" - щорічний огляд, літопис Римської держави від міфічних часів до найновіших подій війни з Ганнібалом. Через декілька десятиліть число освічених людей у Римі, що вміли розмовляти й писати грецькою мовою, помітно збільшилося. Протягом дуже невеликого часу в колі освічених римлян встановлюється італійсько-грецька двомовність.

123

Війни на Сході значно розширили інтелектуальні горизонти молодого покоління римлян, що відкрили для себе різнобарвний світ елліністичної культури. Під впливом еллінізму поряд із самоповагою особистості утверджувались самолюбство, гедонізм, зніженість. Дуже слушно висловився Горацій, що суворий і непохитний у боротьбі за світове панування Рим слухняно схилив голову перед величною грецькою культурою.

У духовному житті римлян найбільшого поширення набула епікурейська філософія. Найповніше римський епікуреїзм відбито в поемі "Про природу речей" Тіта Лукреція Кара, який жив у першій половині І ст. до н.е.

Тіт Лукрецій Кар (бл. 98 - бл. 54 рр. до н. е.) був великим оптимістом і вірив у прогрес пізнання світу, могутність людського розуму, здатного оволодіти таємницями буття. Поема "Про природу речей" і сьогодні вражає багатьма науковими перед­баченнями, привертає увагу своєю поетичною досконалістю. Лукрецій чи не вперше в античній літературі висловив ідею подальшого поступу, а не занепаду, який пов'язувався автором з розвитком раціоналізму і матеріалістичного світогляду. Так, подавши у V книзі власну розгорнуту концепцію історії людства, Лукрецій закінчує її такими словами:

Все почалось од потреби якоїсь. До всього, багатий Досвідом, розум дійшов, уперед поступаючи мірно. Так на поверхню виходить помалу з перебігом часу Винахід кожен, а розум людський додає йому блиску. Бачили ж, як у душі одну думку висвітлює інша, Поки вершини майстерності вперто сягає людина.

Популяризацією досягнень грецької філософії займався видатний діяч епохи громадянських воєн, соратник Гоя Юлія Цезаря (100-44 рр. до н.е.) Марк Туллій Ціцерон (106-43 рр. до н.е.) - видатний оратор, філософ, письменник. Трактати Ціцерона зробили грецьку філософську спадщину доступного як його сучасникам, так і прийдешнім поколінням дослідників. Найбільшу славу йому як оратору принесли промови на захист республіки.

Лірична поезія в Римі була представлена творами Гая Валерія Катулла (84-54 рр. до н.е.,). Він складав невеликі поеми на міфологічні сюжети, писав ліричні вірші і вперше в античній ліриці прославив кохання як могутнє почуття, що звеличує людину.

Вік Августа став не лише злетом римської цивілізації, а й "золотим" віком поезії. Тоді філософія поступається літературі, а філософські роздуми органічно вплітаються в поетичні твори. Виразниками ідеології нової епохи були Публій Вергілій Марок (70-19 рр. до н. е), Квінт Горацій Флакк (65 - 8 рр. до н.е.) та Публій Овідій Назон (43 р. д. н.е - 17 р. н .е.). Вергілій створив безсмертну національну епопею "Енеїду". Перу Овідія належать "Метаморфози" - збірка поем на міфологічні теми про перетворення людей на рослин, тварин, зірки. Горацій оспівував високу місію творця в поезії, який має не лише розважати, а й учити. Майстер слова повинен прагнути досконалості, оскільки пересічність не в повазі ні в богів, ні в людей, ні в книготорговців.

124

Творчий геній римлян яскраво виявився в архітектурі. Будували головним чином споруди практичного призначення - міські дороги, мури, мости, акведуки (водогін), базиліки, складські приміщення, цирки. До нашого часу функціонує Аппієва дорога (312р. до н.е.). Уздовж дороги розташовані сімейні гробниці римської знаті. Було побудовано водогін Аква Аппія завдовжки 16 км 617 м - критий канал, місцями пробитий у скелі або складений з кам'яних плит і піднятий на підпори, де цього вимагав рельєф місцевості. На межі III-II ст. до н.е. римські будівельники вперше використали міцний і водостійкий бетон. Коринфський та композиційний ордери стали улюбленими в римській архітектурі.

Особливу сторінку в культурному розвитку стародавнього Риму являє період римської імперії. В архітектурному мистецтві за часів імператорського Риму приходить пишність і розкіш. Ідея величі Риму знайшла своє найяскравіше втілення в грандіозних пам'ятках архітектури. Тут малась на увазі політична мета - підкреслити щедрість правителя і зберегти його ім'я в пам'яті потомків. Імператор Август прийняв Рим цегляним, а залишив його мармуровим. Знаменитими спорудами був форум Августа - площа, обнесена муром, з храмом Марса на високому подіумі. При імператорі Веспассіані та Титі у 75-80 рр. н.е. для гладіаторських боїв було збудовано величезний амфітеатр Флавієв, або Колізей (від лат. соїоззеиз - колосальний). В основу його покладено еліпс завдовжки 188 м і завширшки 156 м. Висота триярусної стіни - 50 м. Одночасно на арені Колізею могли вести поєдинок 3000 пар гладіаторів, за яким спостерігали 55 тис. глядачів. Зовні амфітеатр був прикрашений колонами доричного, іонічного та коринфського ордеру, розташованих в арках.

Новим словом в архітектурі став "храм усіх богів" - Пантеон, збудований у 118-125 рр. н.е. за наказом імператора Адріана. Перекритий високим куполом діаметром 43,2 м, цей храм вражає ідеальними досконалими пропорціями, а техніка купольного перекриття була перевершена лише в XIX ст. Його архітекторові, Аполлодору, належить ще одна споруда - форум імператора Трояна (103-113 рр. н.е.). У центрі форуму стоїть сорокаметрова колона, від п'єдесталу до капітелі облицьована плитками добутого в кар'єрах Луни мармуру, на якому спіральною стрічкою викладено рельєфи 2500 різно­манітних фігур. Рельєфи, що читаються зліва направо, роблять 23 оберти навколо ствола колони, нагадуючи "кадри" сучасних прийомів кінематографії.

На честь перемог імператорів споруджувалися особливі тріумфальні арки, такі як арка Тіта, поставлена у 81 р. н.е. на честь перемоги імператора над Іудеєю. Поширеними архітектурними спорудами були громадські лазні "терми". На кінець IV ст. налічувалось 12 імператорських терм, що були місцем відпочинку та розваг. Вони могли вміщувати до 1600 чоловік. Одним з "чудес Риму" вважаються терми імператора Каракалли (211-217 рр. н.е.). З часом у містах імперії зводяться численні двійники римських споруд - місцеві колізеї, амфітеатри і театри, здійснюється будівництво кількаповерхових палаців, терм тощо.

125

Видатним досягненням образотворчого мистецтва епохи римської імперії є скульптурний портрет. Для нього характерна глибока життєва правдивість та реалістичний метод, вміння передати неповторні індивідуальні риси. Скульптурні портрети 70-90 рр. н.е. відзначаються підкресленою виразністю (портрет імператора Веспассіана). Один з напрямів цього виду мистецтва прагнув до максимальної зовнішньої фізіономічної схожості; інший -поєднував римську точність у зображенні рис із засобами узагальнення, в чому проявився вплив елліністичної культури. У цілому римській культурі того періоду притаманне раціональне ставлення до навколишнього світу, поєднане з умінням бачити дійсність у всій її різноманітності.

У портретах, створених у другій половині II ст. н.е., скульптори досягають глибокого психологізму в розкритті душевних почуттів людини. Образ людини в портретному мистецтві Риму знаходить нові риси у II ст. На жаль, зразків високого портретного живопису не збереглось до наших днів. Портрети вико­нувалися на дерев'яних дощечках, інколи на полотні в техніці темпери та воско­вого живопису. У пластичному мистецтві до кращих творів цієї епохи належить знаменита кінна статуя імператора Марка Аврелія (бронза, бл. 170 р.).

Мистецтво більше ніж коли виявляє інтерес до тонких відтінків стану душі. Грубі та жорстокі обличчя рельєфних портретів, що прикрашають римські саркофаги III ст. н.е., свідчать про войовничий та суворий дух римської цивілізації. За цих часів знижується художній рівень образотворчого мистецтва та монументальної архітектури.

Римляни досягли значних успіхів у розвитку наукових знань, хоч, на відміну від греків, займалися лише тими науками, які мали практичне значення. Досягнення античної медицини звів у єдину систему Клавдій Гален (131 -бл. 201) - лікар, природознавець, автор майже 400 праць з анатомії та фізіології людини, терапії, фармакології, гігієни. Його дослідження мали великий вплив на розвиток європейської медицини доби Відродження і Нового часу.

Прикладом енциклопедичності, узагальнення та систематизації набутих знань є "Природнича історія" державного діяча та письменника Плінія Старшого (бл. 62-бл. 113), у якій викладено питання астрономії, фізики, географії, антропології, зоології, ботаніки, медицини, фармакології, мінералогії, мистецтва тощо.

Однією із складових частин римської культури були різноманітні видовища, які повинні були відволікати громадян від проблем суспільного життя та негараздів. "Хліба та видовищ!" - це гасло стає головним стрижнем римського буття. Так, Цезар у 46 р. до н.е. наказав вирити на Марсовому полі штучне озеро, на якому організував битву сірійського і єгипетського флотів, у якій брали участь 2000 веслярів та 1000 матросів. У цирках влаштовували криваві гладіаторські бої та цькування хижаками полонених та перших християн.

Загальна риса інтелектуального життя перших століть імперії - значний інтерес до філософії. Найбільше праць з етики, що стала переважаючим напрямом вивчення, створив Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. - 65 р. н.е.), що

126

належав до стоїків і користувався популярністю серед представників римської знаті. У II ст. н.е. як ідеолог стоїчної філософії виступав імператор Марк Аврелій, який свого часу записав: "Час людського життя - мить, його сутність

  • одвічна плинність, відчуття - невиразне, будова всього тіла - тлінна, душа нестала, доля - утаємничена, слава - непевна."

Серед нижчих верств суспільства популярними були мандрівні філософи - кініки, які часто виступали з гостро критичними висловлюваннями щодо представників панівного класу. У III ст. н. е. виникла остання філософська концепція античного світу - неоплатонізм, творцем якої був філософ-ідеаліст,
містик Плотін. Філософія часів імперії була своєрідним підсумком античної філософії, вона підготувавши грунт для середньовічної схоластики.

Кризові явища в розвитку Римської імперії спонукали до пошуку нових генераторів культурного розвитку. Сполучення елементів різних світоглядних систем у пошуках єдиного ідеологічного підґрунтя не мали успіху, адже знайти його в рамках філософії виявилося неможливим. Тому ідеологічні акценти все більше зміщуються від філософії до релігії. Період імперії був часом надзвичайного поширення різноманітних співіснуючих сектантських вчень, містичних культів, переважно східного походження. Значно посилилась тенденція до встановлення єдинобожжя замість пантеону богів: на єдину, загальну для всієї імперії релігію з єдиним богом - Спасителем покладали надію як на засіб збереження імперії. Такою релігією мало стати християнство, яке вже протягом кількох століть існувало як опозиція до існуючих духовних цінностей, а тому переслідувалось державою, вело боротьбу з іншими релігійними та філософськими течіями. У 313 р. едикт імператора Костянтина офіційно заборонив переслідування християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії, що фактично означало перетворення християнської субкультури на пануючу релігійно-ідеологічну доктрину.

V 395 р. відбувся остаточний розподіл Римської імперії на Західну і Східну з центрами у Римі та Константинополі. Західна Римська імперія у 476 р. припинила своє існування. Так відійшла в небуття стара імперія, але стала надбанням історії антична культурна спадщина. Однак "римський міф" в
інтерпретації Тіта Лівія виявив надзвичайну живучість. Де в чому схожий на "американську мрію", він по-сучасному виразно показує, як завдяки доблесті, патріотизму, мужності, дисциплінованості та волелюбству громадян маленьке провінційне містечко можна перетворити на світового владику.

4. Українська культура на перехресті скіфо-сарматського та античного світів

IІ тис. до н.е. в українському Причорномор'ї та в Криму з'явилися народи іраиомовної групи, які не мали своєї писемності, але силою образотворчого мистецтва здійснили відчутний вплив на подальший культурний розвиток українських земель. До таких народів належать кіммерійці, скіфи, сармати.

127

Першим народом, ім'я якого зберегла історія на теренах України, були кіммерійці. Вони з'являються в українських степах наприкінці бронзового віку (2800-1200 рр. до н.е.). У період кіммерійської культури в Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє бронзу (залізний вік в Україні датується XII ст. до н.е. -- IV ст. н.е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

У художній творчості кіммерійців слід вирізняти два головні компоненти: декоративно-прикладне мистецтво та кам'яне різьбярство. Перше репре­зентоване художнім литвом з бронзи та коштовних металів, косторізним мистецтвом та різьбярством, друге - монументальною скульптурою. Найтиповішими елементами орнаменту є одинарні та концентричні кола, різноманітні спіралі, фігури ромбічних обрисів тощо.

Яскравою ілюстрацією неповторного кіммерійського мистецтва є золотий фалар з кургану Висока Могила на Запоріжжі та окуття піхв кинджала з кургану біля Білоградця в Болгарській Добруджі, куди доходили кіммерійські кіннотники. Орнаментальне окуття піхв поділено на три зони: верхню, середню та нижню. Композиційна суворість орнаменту компенсується розкутістю плавних форм нижньої та святковою ажурністю верхньої частини. Можливо, що цей витвір кіммерійського золотарства демонструє символічне зіставлення різних частин макрокосмосу: упорядкованої і зваженої в елементах Землі та хаотичної розкутості стихій підземного й небесного світів.

Особливої популярності набув орнаментальний мотив, що передає чотирипроменевий знак із вписаним у нього колом. У свою чергу кругла платівка, на яку він звичайно наноситься, сама утворює навколо нього зовнішнє коло. Цей знак набув такого великого поширення на різноманітних предметах, що може вважатися справжньою кіммерійською емблемою, яка, мабуть, символізує солярну ідею, найчастіше пов'язану з предметами спорядження коня - достеменно відомої зооморфної іпостасі Сонця в міфологічних уявленнях усіх народів.

Культура кіммерійців у VII ст. до н.е. була інтегрована в культуру скіфів. Зіставляючи відомості античних авторів, можна помітити, що принципових розбіжностей між кіммерійцями та скіфами не було. Збігаються і ареали розселення, господарства та особливостей суспільного ладу кіммерійців і скіфів. Ще в кіммерійський період складались основні риси скіфського господарського устрою, на які вказує Геродот. Отже, завойовники-скіфи злилися з місцевим населенням, яке в основному залишалось на старих місцях. Воно сприйняло скіфську мову і побутові особливості скіфів.

У скіфів збереглися риси попередників. Схожі (але не однакові), наприклад, форми і орнамент кераміки, скіфський обряд поховання тощо. І хоч досі ми мало знаємо про кіммерійську матеріальну культуру, можна припустити, що вона була подібною до скіфської, особливо на ранній стадії, в момент їх злиття.

Поява однорідної скіфської культури по всьому степу відбулася в VII ст. до н.е. Розквіт віку заліза не тільки збігся із встановленням там господарства

128

скіфів, а й став однією з головних причин змін у культурі місцевості та тієї, що прийшла.

Укріплені поселення з'явились у скіфів відносно пізно, на межі VI і V ст. до н.е., коли достатнього розвитку набули промисли й торгівля. Кам'янське городище біля Нікополя займає велику площу 12 кв. км. За багатолітні дослідження встановлено, що тут була столиця скіфів. Городище проіснувало до II ст. до н.е. На його території повсюди трапляються залишки металур­гійного виробництва. Це поселення було центром металургійного виробництва степової Скіфії і забезпечувало значну її частину залізними виробами. Мають місце й інші види виробництва: різьблення по кістці, гончарство, ткацтво. Але рівня ремесла досягла лише металургія.

Скіфська космогонія (система уявлень про Всесвіт) становила частину індоіранської, їй притаманні уявлення про впорядкований Всесвіт, що має форму квадрата, відмежованого на півдні океаном, а на півночі - Ріпейськими горами (можливо, так античні автори називали Іранські гори), що сягали небес. За горами, біля північного моря, знаходилась "обитель блаженних". Простір у такій структурі отримує неоднозначну характеристику: північна сторона виступає як носій позитивних якостей. Доступ до неї ускладнений шляхом, що пролягає через області, де живуть одноокі мешканці, які стрижуть золотих грифонів. Модель Всесвіту мала й інші просторові характеристики: в горизонтальній площині чотири сторони Всесвіту чатували божества -"охоронці світу".

Такою чотиричасною моделлю Всесвіту, мабуть, було бронзове культове навершя з урочища Лиса Гора на околиці Дніпропетровська. Воно відтворює Світове древо з чотирма гілками, на яких розміщені тварини, а також хижі птахи, що тримають у дзьобах ланцюжки з астрально-небесними символами. Стовбур древа зливається з фігурою бога - творця, громовика. Композиція відповідає уявленням індоарійської міфології про Світове древо в центрі сакралізованого чотирикутного світу, з яким пов'язаний великий комплекс шаманських уявлень та обрядів.

Скіфська міфологія була частиною міфології іранського світу. Відомі міфи про походження пантеону божеств. Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті - з Гестією, Папая - із Зевсом, Апі - з Геєю, Гойтосира - з Аполлоном, Аргімпасу - з Афродітою, Тагимасада - з Посейдоном.

У скіфській міфології одним з головних сюжетів є космогонічний міф, який існував у двох варіантах і відображував дві різні традиції: одна належала царським скіфам, які прийшли в Північне Причорномор'я зі сходу, а інша -іранцям, які мешкали тут раніше, можливо, кіммерійцям. В одній із записаних Геродотом легенд про походження скіфів сказано, що скіфи начебто пішли від Геракла і змієногої богині. За цією легендою Геракл шукав корів, потім коней. Ці дії вважають відтворенням уявлень народу скотарів. За іншою легендою того самого автора, на березі Борисфена (Дніпра) від скіфських богів Папая і Апі - доньки Борисфена - народився перший скіф - Таргітай. Він

мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая і Колаксая. Імена трьох братів у другій частині мають один загальний елемент - "цар, володар" (Іран.), а в першій -корені слів, які за значенням тлумачаться відповідно, як "гора", "глибочина", "сонце". Отже, міф моделює тричасну за вертикаллю структуру світу, що включає верхній світ (небо, сонце), нижній світ (земну і водну глибочину) та гори як середній ланцюг, що пов'язує два інші. Може бути й інше пояснення міфа як тричасної соціально-політичної структури скіфського суспільства, представленої трьома царями або трьома головними жерцями чи трьома головними скіфськими племенами тощо.

Таргітай дав братам золоті плуг, ярмо, сокиру і чашу, що впали з неба. Підійшов до золота старший - воно загорілося, середульший - те саме, лише молодий зумів узяти ті речі і тому став царем над скіфами. Мотив цього міфа має на меті обґрунтувати політичне панування одного із скіфських племен або довести непорушність соціальної ієрархії скіфського суспільства, що була близькою до іранських народів. Сокира символізує воїнів, чаша як жертовний інструмент - жерців, а плуг і ярмо - землеробів і скотарів.

Вважають, що ця легенда виникла в землеробських скіфських племен, до яких належать скіфи-землероби, що мешкали по Південному Бугу. Скіфи виробляли зерно на вивезення в грецькі міста. На скіфських поселеннях знаходять землеробські знаряддя, зокрема серпи, проте орні знаряддя надзвичайно рідкісні. Вірогідно, всі вони були дерев'яними і металевих частин не мали.

Культура скіфів носила воєнізований характер. За описами Геродота, вони поклонялися мечу, який називався акінак, встромляли його в купу хмизу, проводили біля нього ритуальні дії і приносили йому жертву. Акінак нам добре відомий: залізний, короткий, гострий. Стародавні скіфські стріли пласкі, часто з шипом на втулці, тобто мали спеціальну трубку, куди вставляли дерев'яну частину стріли.

Скіфська кераміка зроблена без допомоги гончарного круга, хоч у сусідніх зі скіфами грецьких колоніях круг широко застосовувався. Скіфський посуд плоскодонний і різноманітний за формою. Значного поширення набули скіфські бронзові казани висотою до метра, що мали довгу й тонку ніжку та дві вертикальні ручки.

Скіфське мистецтво добре відоме в основному завдяки предметам з поховань - скіфських курганів - культових пам'яток УІІ-ІП ст. до н.е. У південній Право- і Лівобережній Україні знайдено величезні кургани, де ховали скіфських царів. Це кургани Чортомлик, Куль-Оба, Товста Могила, Солоха, Гайманова Могила, Братолюбівський курган, могильники скіфів на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Херсонщині, в районі Дніпрових порогів та в інших місцях.

Скіфи ховали мертвих у ямах або катакомбах, під курганними насипами. У царських курганах скіфів знаходять золотий посуд, художні вироби із золота, коштовну зброю. Обряд поховання скіфських царів описав Геродот. Коли цар

130

помирав, його тіло протягом тривалого часу возили скіфськими шляхами, і скіфи повинні були всіляко виявляти свою жалобу з приводу смерті володаря. Потім тіло царя привозили в район Герри, який, як вважають археологи, знаходився поблизу Дніпровських порогів, клали його в могильну яму разом з його вбитою дружиною, убитими слугами й кіньми і насипали величезний курган.

Найдавніші скіфські кургани датуються VI ст. до н.е. Вони містять речі ассірійського та урартського походження, привезені з походів у Малу Азію. До архаїчних курганів належить Мельгунівський у Кіровограді. У ньому знайдено залізний меч у золотих піхвах, на якому зображені крилаті леви, що стріляють з луків, та крилаті бики з людськими обличчями. Такі зображення типові для ассірійського мистецтва. З УІ-У ст. до н.е. речі зі скіфських курганів відбивають зв'язки з греками. Безперечно, що деякі витончені художні вироби зроблені греками. Найбільш відомі кургани відносять до IV ст. до н.е.

Курган Чортомлик розташований біля Нікополя. Висота його земляного насипу разом з кам'яним цоколем становить 20 м. Курган пограбовано ще в давнину, проте грабіжники не помітили золотої обкладинки футляра від лука, на якому зображено сцени із життя Ахілла. Жіноче поховання не було пограбоване. Поряд із золотими прикрасами тут знайдено прекрасну срібну вазу із зображеннями рослин і птахів, а в її верхній частині - скіфів, що приборкують коней. Скіфи бородаті, в ковпаках, підперезані, в довгих штанях. Зображення виконані в традиціях грецького мистецтва. У сусідній камері знаходилось поховання зброєносця, при ньому дорога зброя і золоті прикраси. Біля входу в одну з камер лежав кістяк іншого слуги. Усього знайдено в кургані 6 кістяків слуг і 11 кістяків коней.

Скіфи вели активне військово-політичне життя в Закавказзі та на території Передньої Азії. Знайомство з давньосхідними цивілізаціями спонукало їх засобами художньої мови втілювати в образотворчому мистецтві космогонічні уявлення та релігійно-міфологічні концепції створення світу. Художня спадщина скіфів представлена декоративно-прикладним мистецтвом, кам'яною монументалістикою та скіфо-еллінською торевтикою.

Скіфська художня творчість, спираючись на давньосхідні традиції, створила свою неповторну символічно-знакову систему образів, яскраво представлених в особливій течії декоративно-прикладного мистецтва. Зокрема, найпопулярнішими стали зображення різних тварин, що послугувало основою створення самобутнього і неповторного скіфського звіриного стилю, відомого на великій території - від Північного Причорномор'я до Середньої Азії й Сибіру.

Для цього мистецтва характерно зображення тварин чи їх символів-міток: ратиць травоїдного чи гострого ікла або пазура хижака, ока птаха тощо. Як правило, тварини показані в певних позах, з перебільшено помітними лапами, очима, кігтями, рогами, вухами тощо. Копитні (олень, козел) зображувалися з підігнутими ногами, хижаки - згорнуті клубком. Фігури цих тварин мали охороняти їх володарів від бід. Але стиль був не тільки сакральним, а й

131

декоративним. Ці мотиви використовувались для оздоблення військової зброї, кінської збруї, ритуальних посудин.

Деякі вчені вважають, що в основі звіриного стилю лежать магічні уявлення скіфів про намагання оволодіти якостями, які притаманні звіру; прудкість, сила, влучність. Інші ж схильні вбачати зв'язок між звіриним стилем і міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ. Інколи звіриний стиль розглядають як символічно-знакову систему, що втілювала загальні уявлення про світобудову. Цілком імовірно, що окремі образи звіриного стилю, які сягають тотемістичних уявлень, були пристосовані до умов ієрархічно-станового суспільства. Поширена думка дослідників щодо тотемістичного значення образу оленя, від якого й походить етнонім "скіфи".

Вироби в звіриному стилі робили з кістки, рога, бронзи, срібла, золота, заліза. Технологія їх виготовлення також була різноманітною: литво за восковою моделлю, штампування, гравірування, кування, різьблення кістки. Загалом скіфські майстри володіли всіма тонкощами ювелірної справи. Бестіарій (зображення тваринних образів та анімалістичних сюжетів) не був сталим. Якщо олень та хижаки котячої породи - традиційні сюжети скіфського звіриного стилю, то зображення коня, цапа, лося, грифона характерні лише для певних етапів скіфської історії.

Взаємозв'язок еллінської та скіфської культур яскраво виявися в елліно-скіфському мистецтві. У цьому процесі однаковою мірою були зацікавлені скіфи, які отримували втілення своїх ідеологічних концепцій, та греки, що забезпечували ринок збуту для своєї продукції. На відміну від суто грецького мистецтва з його монументальною скульптурою, живописом, мозаїкою, вазописом, скіфи надавали більшої уваги рельєфному оздобленню костюму, кінської вузди, воїнського обладунку, посуду, ритуальних речей.

Починаючи з IV ст. до н.е., еллінські майстри, пристосовуючись до смаків скіфської знаті, почали виготовляти на замовлення речі, спеціально призначені для збуту в скіфському середовищі. Різноманітні предмети, виготовлені в еллінських центрах, за своєю стилістикою належить до античної художньої культури з її характерними рисами і досягненнями: динамізмом, пластичністю, достовірністю, реалістичністю в зображенні рухів людського і звіриного тіла. Однак за змістом більшість зображень на цих предметах пов'язані зі скіфськими космогонічними та ідеологічними концепціями. Так, на кубку з кургану Куль-Оба представлені сцени міфа про трьох синів скіфського першопредка: два старших брати зображені в той момент, коли вони заліковують рани, отримані внаслідок невдалого натягування тятиви батькового лука.

Неперевершеним шедевром елліно-скіфського мистецтва є золота пектораль з Товстої Могили (Дніпропетровська область). Вона масивна, її вага 1 кг, діаметр - понад ЗО см. На ній розміщено зображення трьома ярусами, розділеними товстими витими золотими джгутами. На нижньому ярусі символічно-образно показано уявлення скіфів про потойбічріий світ.

132

Панування хаосу і сил смерті передано боротьбою тварин. У центрі - три сцени, де зображено коня і грифонів, які напали на нього; лева й леопарда, що нападають на оленя і на кабана; собаку, що женеться за зайцем, а на кінці композиції - коників.

Верхній ярус - світ людей, "космос", що протистоїть хаосу. Середній ярус із чудового сплетіння рослинного орнаменту символізує світове древо, що поєднує два несхожих світи. У центральній частині верхнього фризу представлено ритуальне дійство - шиття одягу з овечої шкури (золоте руно). Цьому ритуалу багато стародавніх народів приписували магічну здатність забезпечити багатство, зокрема приплід тварин.

Отже, мистецтво скіфського періоду пропонує свій спосіб осмислення світу і є досить універсальним для культури, яка базується на міфологічному мисленні. Не маючи раніше зображувального еквіваленту, вона позичила його в сусідів, але трансформувала у своєрідну міфологічно-мистецьку систему.

УII ст. до н.е. скіфи були витіснені сарматами в Крим та на смугу західного узбережжя Північного Причорномор'я.

Сарматам, що жили між Доном та Уралом, античні автори приділяють велику увагу. За Геродотом, вони говорили зіпсованою скіфською мовою, тобто, як і скіфи, були іраномовними. Сарматська культура була подібна до скіфської, але так і не перевершила останню. Схожість відчувається і в міфології, однак з тією відмінністю, що в сарматів верховним божеством вважали, можливо, богиню родючості Астарту, пов'язану з культом Сонця й коня. Сармати, як і скіфи, в мистецтві розвинули звіриний стиль з властивими їм особливостями.

Сарматська кераміка зроблена без допомоги гончарного круга. Існувало ковальське, шкіряне, деревообробне, бронзоливарне виробництва, але рівня ремесел вони ще не досягли. Бронзові казани на високій ніжці були і в сарматів. Культура сарматських племен, які мешкали в II ст. до н.е. - IV ст. н.е. на території сучасної України, - невід'ємна складова стародавньої культури нашої Батьківщини. Яскрава та самобутня сарматська культура існувала не ізольовано. Вона була тісно пов'язана з культурою місцевих племен.

Зброя сарматів відрізняється від скіфської, їхні мечі довгі, пристосовані для рубання з коня - сармати були переважно кінними воїнами. Про одяг сарматів та їх зовнішній вигляд можна судити за боспорськими надгробками і зображеннями в розписних пантікапейських склепах. Знатний сармат носив коротку сорочку, пояс, м'які чоботи і плащ, який на плечі застібувався фібулою.

Скіфи й сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Завдяки їхній близькості до античної цивілізації в писемних джерелах залишилось багато відомостей про духовне життя цих народів. У скіфів та сарматів збереглася основна частина рис поховального обряду, які утворилися ще в епоху бронзи: два призначення поховального обряду (одне - для знаті, друге - для простолюду), астральна й космічна символіка, яка забезпечувала перенесення душ на небо, антропоморфні скульптури тощо. Останнім часом

133

зроблено висновок щодо ритуального характеру пограбувань курганів скіфів і сарматів ще на стадії їх добудови, оскільки предмети, забрані з могил, вважалися священними.

Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, між давниною й сучасністю, зберігши частину рис ранньозалізного віку.

VIII - кінець VI ст. до н.е. - це період Великої грецької колонізації. Одним з її напрямів було освоєння Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н.Кравченко, І.Черняков) вважають, що "колонізація" не дуже вдалий термін, оскільки він не зовсім точно відображує суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. Доцільніше, на їхню думку, називати це явище "переселенням".

Велика грецька колонізація, або "переселення", суттєво вплинула на весь світовий розвиток. Якщо в ХІ-ІХ ст. до н.е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на величезній території Середземноморського узбережжя від Піренейського півострова аж до Єгипту та Сирії і побудували свої міста на берегах Чорного й Азовського морів.

Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія - її залишки знаходяться біля с. Парутине на південь від міста Миколаїв, Херсонес - на околиці сучасного Севастополя, Пантікапей - сучасна Керч, Кафа - сучасна Феодосія в Криму, Фанагорія - на Таманському півострові, Танаїс - на Дону, Керкінітіда - сучасна Євпаторія. Найбільшим з цих рабовласницьких держав було Боспорське царство з центром у Пантікапеї, що виникло в V ст. до н.е. на Керченському й Таманському півостровах. Гербовий знак цього царства нагадує тризуб. За своє багатовікове існування античні держави, засновані греками, досягли значного розвитку в державотворенні та зовнішній політиці, економіці й торгівлі, культурі, мистецтві й побуті.

Населення грецьких міст-полісів не тільки зберігало засади й традиції метрополії, а й позитивно впливало на сусідні племена - скіфів, таврів, мешканців лісостепу, сарматів тощо. Внаслідок взаємодії еллінів та місцевих племен відбувався культурний поступ та взаємозбагачення народів, які населяли територію України.

Історія античних культурних осередків у Північному Причорномор'ї починається з другої половини VII ст. до н.е. і завершується 70-ми роками IV ст. н.е. Починаючи з І ст. до н. е. античні міста підпадають під вплив Риму, ведуть боротьбу із сарматами, готами, гуннами та іншими кочовими племенами. Якщо більшість античних міст у IV ст. н. е. занепадає, то в Херсонесі та Пантікапеї життя продовжувалося і в середні віки.

Духовна культура, мистецтво і релігія античних міст-полісів Північного Причорномор'я відповідали традиціям античних полісів Греції. Характерною рисою релігійних вірувань Північного Причорномор'я був політеїзм -шанування багатьох божеств, які уособлювали різні явища й сили природи. До їх Пантеону входили Зевс, Афіна, Афродіта, Аполлон, Арес, Артеміда, Деметра,

134

її дочка Персефона, Діоніс, Кібела та інші боги. З часом до релігійних культів античних міст-гюлісів проникають елементи релігійних вірувань місцевих племен. Ряд основних божеств у тих і інших мали аналогічні функції. Про це, зокрема, повідомляє Геродот, який порівнює найшанованішого скіфського бога Папая із Зевсом, богиню Табіті - з Гестією, бога війни називає Ареєм.

Віра в силу божеств і поклоніння їм, відправлення певних обрядів у взаємозв'язку з їх культами, а також різними віруваннями, в яких особливе значення надавалося поховальному ритуалу, становило невід'ємну складову життя кожної людини. Із "Теогонії" Гесіода видно, що в античних містах-полісах знали близько 33 тис. різних божеств і демонів. Однак у кожному місті об'єктів їх поклоніння було значно менше. І завжди існувало кілька божеств, які займали панівне становище в тому чи іншому місці і поселенні. Так, у ряді місцевостей Північно-Західного Причорномор'я першорядне значення мав культ Ахілла, на азійській частині Боспору - Афродіти Апатури, в Херсонесі - Артеміди Партенос, в Ольвії - Аполлона Ієтроса.

У культі Аполлона Ієтроса з Ольвії відбулося синкретичне злиття різноманітних функцій грецького бога сонячного світла, покровителя муз і віщуна Аполлона з рисами дружелюбного стрільця, переможця різних труднощів і небезпек, спасителя і захисника від хвороб і нещасть, патрона й засновника перших полісів, розповсюджувача знань. В Ольвії і Пантікапеї існували храми, присвячені цьому богу. У Пантікапеї, зокрема в храмі Аполлону Ієтросу жерцями виступали представники царських родів. Храм карбував монети із зображенням Аполлона і відіграв значну роль у політичному й культурному житті Боспорської держави.

Патронесою Херсонеса виступала Артеміда Партенос, яка теж виконувала універсальні функції. Вона була покровителькою не тільки всієї держави, а й мореплавства, рибальства, землеробства, її образ слугував за емблему для монет до самого кінця випуску (60-ті роки III ст. н.е.). Храм мав жерців, які займалися богослужінням, організацією свят і відправлення обрядів.

В ідеологічних уявленнях населення держав Північного Причорномор'я поряд із збереженням грецьких культів з'являлися культи синкретичних божеств, притаманних східним релігійним системам. Зокрема, в Пантікапеї зростає шанування головного бога, в основі якого лежать культ Зевса, а також елементи фракійського культу Сабазія та, можливо, й сарматського кінного бога. Отже, поява в Боспорі в перші століття нашої ери культу єдиного бога характерна для пізньоантичного суспільства в період його розкладу і свідчить про поступовий перехід до монотеїзму. Тому не випадково, що ще на початку IV ст. н.е. в Боспорі існує християнська община. Представник цієї общини -боспорський єпископ Кадм - у 325 р. н. е. брав участь у першому Нікейському Соборі.

Північно-причорноморський світ, незважаючи на близьке сусідство з різноманітними варварськими племенами, знаходячись на периферії античної культури, в цілому зміг зберегти в собі більшість того, що назавжди втратили греки через їх бажання пошуків нового. Протягом віків релігія і культи як

135

складова частина суспільно-культурного життя та основи моралі залишалися найважливішим елементом ідеології населення античних держав-полісів.

Античні держави Північного Причорномор'я приділяли чималу увагу вихованню та освіті. Упродовж усієї історії їх існування пріоритетною тут була еллінська мова і писемність з її різними діалектами. Оскільки більшість міст, крім Херсонеса, засновувалися іонійськими еллінами, в них переважав іонійський діалект. У Херсонесі розмовляли на дорійському. Разом з тим відносини античних міст-полісів з місцевими племенами і Римською імперією створили умови для збагачення рідної мови. Особливо цей словниковий запас поповнився в перші століття нової ери скіфськими, сарматськими, римськими словами, топонімами, етнонімами, іменами тощо.

Численні епіграфічні джерела засвідчують, що багато жителів міст і сільських поселень знали грамоту, вміли писати й читати. До нашого часу дійшло багато пам'яток офіційної лапідарної (від лат. Іарісіагіиз - кам'яний, камінний літопис) епіграфіки - написів, вирізьблених на кам'яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди тощо. Судячи з великої кількості графіті на уламках посуду, стилів (кістяних паличок для писання та інших пам'яток), можна зробити висновок, що писемність і освіта були найбільш важливими сторонами культурного життя населення цього регіону.

Діти вільних громадян одержували початкову освіту, їх навчали читати, писати, лічити. Відомо, наприклад, що досить задовільну освіту здобув син представника нижчих верств суспільства (вільновідпущеника) Біон Борисфеніт (III ст. до .н.е.), згодом відомий філософ. Гімнасії давали ґрунтовнішу освіту, ніж початкові школи. Там вивчали риторику, філософію, геометрію, географію тощо. Залишки такої гімнасії, збудованої в IV - на початку III ст. до н.е., знайдено в Ольвії. Найзаможніші громадяни давали нащадкам вищу освіту, яку можна було отримати в Афінах, Александрії тощо.

Великого значення в грецькому суспільстві надавали також фізичному вихованню. У нарисах тих часів згадується багато різних видів спорту, з яких проводилися змагання (біг, метання диска, списа та м'яча, гімнастика, кулачні бої, плавання, кінні змагання, стрільба з лука). Наприклад, з ольвійського напису IV ст. до н.е. відомо, що один з лучників пустив стрілу на 282 оргії (521,7 м). У Північному Причорномор'ї є знахідки панафінейських амфор, якими нагороджувалися переможці спортивних змагань в Аттиці (Афіни). Юнаки з Північного Причорномор'я рано включалися в суспільно-політичне і військове життя.

Політика, релігія, міфологія, освіта були тісно поєднанні з раціональним теоретичним мисленням та літературною творчістю. В античних державах Північного Причорномор'я набули слави вчені - історики, філософи, хроністи. Можна говорити також і про розвиток медицини.

Інтерес до історії й філософії не затухав протягом усього розвитку античних держав. У своїх натурфілософських поглядах вчені того часу поєднували логічну аргументацію, абстрактно-математичне мислення з художньо-інтуїтивним осягненням світу як космосу.

136

До відомих учених належить історик Сіріск, який жив у II ст. до н.е. в Херсонесі і описав історію свого міста. Він був увінчаний золотим вінком і на його честь видано почесний декрет. На цей час припадає життя вже згаданого ольвіополіта філософа Біона Борисфеніта та боспорянина філософа Смікра. Він уславився справедливістю. Як і Сократ, викладав своє вчення на перехрестях доріг, де завжди скупчувалося найбільше людей. Відомим філософом був і Сфер Боспорський, який досяг великих успіхів у науках, жив при царських дворах у Спарті та Єгипті. Сфер написав близько 40 праць на різні теми: "Про світ", "Про основи", "Про атоми і образи", "Про царську владу", "Посібник з діалектики" тощо.

Населення Північного Причорномор'я надавало великого значення розвитку медичних знань. Безліч медичних інструментів з бронзи, срібла, кістки (пінцети, гачки, зонди, голки, ложечки) знайдено при розкопках міст і некрополів регіону, їх малювали також на надмогильних стелах лікарів.

Місцеві лікарі вміли лікувати рани, опіки, різні хвороби, робити хірургічні операції. Наприклад, в Ольвії відкрито залишки аптеки, де в мініатюрних керамічних посудинах готувалися різні ліки і парфуми. Були відомі спеціальні лікувальні заклади, де проводилося зцілення за допомогою сну і, можливо, гіпнозу. На Боспорі відкрито святилища грецьким божествам у місцях знаходження лікувальних грязей.

Уже в період колонізації північно-причорноморські греки добре знали епос Гомера й архаїчну лірику. Однак про місцевих поетів залишилося дуже мало свідчень. Якщо аналізувати їхню літературну спадщину, то необхідно виділити віршовані Іючесно-вотивні метричні епіграми, епітафії, а також ділову прозу. Почесно-вотивні епіграми висікалися на кам'яних стелах або на постаментах для статуй на честь того чи іншого божества або героя. Так, у перші століття нової ери ольвійські поети писали епіграми на честь своїх обожнених героїв, зокрема Ахілла. У Борисфені, наприклад, знайдено мармурову плиту (II ст.н.е.) з восьмирядковим гімном на честь Ахілла.

У літературних пам'ятках античних держав найбільше збереглося ділової прози. Тут перше місце посідають декрети й постанови, закони, присяги, договори з іншими державами, накази, листи, складені переважно за грецькою формою. Найбільше таких декретів знайдено в Ольвії. З літературної точки зору найбільший інтерес становлять унікальні елліністичні декрети на честь Протогена і Діофанта, присяга херсонеситів, деякі оригінальні ольвійські декрети II ст. н.е. У них простежуються характер і манера індивідуальної творчості, вміння розповісти про значні історичні події й дати пояснення тим чи іншим діям.

У Північному Причорномор'ї було досить поширеним листування. Через відсутність і дорожнечу пергаменту й папірусу використовували черепки та свинцеві пластини. Такі листи знайдено на Березані, в Ольвії і Керкінітіді (VI-V ст. до н.е.).

137

В античних державах архітектурна традиція існувала практично ціле тисячоліття і особливо знайшла свій вияв у ранньосередньовічних містах Криму1. Надбанням античного будівництва стала розробка прямокутного планування міст. Житлові будинки об'єднувалися в квартали, вулиці перетинались під прямим кутом, дороги мостили дрібним каменем, а вздовж доріг прокладали водостоки. Однією з найважливіших особливостей містобудування була наявність великої кількості колонад різного призначення

- стої, портики храмів. Створювали й декоративні прикраси суто функціо­
нальних споруд - міські брами, водорозбірні фонтани тощо.

Міста оточували фортечними мурами та вежами. У них формували майдани чіткої квартальної структури, зводили споруди адміністративного та громадського призначення - гімнасії, театри, будинки різних магістратур тощо. У цілому для значних міст була типовою тричленна топографічна схема розташування: верхнє місто, нижнє біля гавані та схили, що з'єднували їх. Однак верхнє місто могло не мати акрополя. Саме такими були Ольвія та Херсонес. На противагу їм у Пантікапеї та Мірмекії були добре укріплені акрополі з двірцевими укріпленими будівлями на узвишшях.

У У-ІУ ст. до н. е. набуває поширення будівництво культових споруд, зокрема храмів та олтарів. В античних містах-державах та найбільш визначних святилищах цього регіону існувало не менше як півтора-два десятки храмів. Серед них слід назвати залишки двох із них - Аполлона Дельфінія в Ольвії (V ст. до н.е.) та храм у Пантікапеї (друга половина У-ІУ ст. до н.е.). Храм Пантікапеї мав шість колон, довжина головного фасаду становила 20 м, площа - 800-1000 кв. м. Храм, з двоскатним дахом з черепиці, був збудованийі (тепер - гора Митрадат) на багатоступеневому цоколі, таким чином
він панував над навколишньою місцевістю.

Високого рівня в Північному Причорномор'ї досягло будівництво і декоративне оформлення поховальних споруд - склепів. Найвизначніші пам'ятки цього типу відкрито в Боспорі. Тут уже в IV ст. до н. е. зводили такі величні споруди, як склепи Царського і Золотого курганів, багато склепів з фресковими розписами стін. Найяскравішими пам'ятками цього напряму є розписи склепів (III ст. до н.е.) першого кургану Васюринської гори.

Особливе місце серед боспорських розписних склепів належить склепу Деметри в Пантікапеї (І ст. н.е.). Він став першим з боспорських розписних склепів, які вдалося повністю оглянути і дослідити. Розписи виконанно в стилі фрески. Крім статуї самої Де метри, знайдено зображення фігур Гермеса, німфи

1 Саме в Криму архітектурні та інші пам'ятки цієї доби трапляються буквально на кожному кроці. Кримська земля - суцільний культурний шар, наповнений як залишками архітектурних споруд, так і рештками давніх статуй, амфор, монет, черепиці, глиняного посуду тощо. Наприклад, зараз керченське зібрання лапідарію нараховує більше двох тисяч одиниць і є одним з найбільш представницьких і відомих у світі.

138

Каліпсо, Плутона. Серед інших зображень - птахи, коні, квіти, гірлянди з листків, різні орнаменти.

Велику мистецьку та пізнавальну цінність становлять надмогильні пам'ятники - стели. Спочатку вони являли собою рівні мармурові або вапнякові плити, увінчані карнизом або фронтоном, на яких були тільки написи. А з III ст. до н.е. на стелах зустрічаються рельєфи із зображеннями небіжчиків, іноді їх родичів, різні сцени з життя померлих. Так, цікавими є боспорські стели IV-1II ст. до н.е., в розписах яких переважають античні художні традиції.

Пластичне мистецтво також відіграло важливу роль у житті північно-причорноморських держав. Скульптури прикрашали храми, палаци і житло, їх встановлювали на могилах. Спочатку багато скульптур були привізні -першокласні копії творів таких видатних давньогрецьких скульпторів, як Пракситель і Скопас. Зокрема, в Ольвії знайдено постамент статуї з підписом Праксителя.

Основним матеріалом для скульптур був привезений мармур, місцевий вапняк. Трапляються статуї, виконані з різних матеріалів. Скульптуру завжди фарбували. Розписували брови, очі, губи, волосся і одяг. Фарбу брали воскову і мінеральну. Але вона, як правило, була нестійка. Найбільшою стійкістю, на думку вчених, відзначалася червона фарба.

Великі за розміром статуї встановлювали як у храмах, так і просто неба, найчастіше - на культових ділянках або в спорудах культового призначення. Відомі, наприклад, великі статуї левів з Ольвії (кінець IV - початок III ст. до н.е.), статуя Діоніса з Пантікая (початок IV ст. до н.е.) тощо. Та до нас в основному дійшли скульптури, призначені для невеликих закритих приміщень: Діоніса з Тірітаки (кінець IV - початок III ст. до н.е.), Афродіти (III ст. до н.е.), Деметри (IV ст. до н.е.), Кібели (І ст. до н.е.), Геракла (І-ІІ ст. н.е.) та інші з Пантікапеї.

Була поширена і анімалістична скульптура. Фігури тварин і птахів мали завжди символічне значення і були самостійними витворами. Так, орел у греків вважався царем тварин і ототожнювався з джерелом світла, родючості і безсмертя; лев - символ мужності; бик - одна з постатей Зевса-громовержця.

Мистецько-естетичне начало відігравало значну роль у духовному світогляді населення північно-причорноморських міст. Якщо за художнім рівнем виконання вони і поступалися мистецтву великих культурних центрів Еллади, то в ідейному продовжували грецькі традиції звеличення людини. Провідне місце в розвитку образотворчого мистецтва належало живопису. Пов'язаний з архітектурою, він найчастіше був декоративним.

Найбільша кількість пам'яток живопису збереглася в боспорських склепах перших століть нової ери. Склепи еліти розписували яскравими фарбами, повторюючи фрески житлових будинків. Звичайно розпис стін виконували фрескою по штукатурці, не менш поширеним було й нанесення акварельних або воскових фарб безпосередньо на чисту поверхню кам'яної плити. У Північному Причорномор'ї не відоме ім'я жодного художника.

139

у живопису простежуються два основних напрями: сакральний і наївно-реалістичний. Крім образів божеств, художники тих часів зображували вершника та обожнюваних небіжчиків (розпис склепу, І ст. н.е., Пантікапей), а також тварин, птахів, дерева, кущі тощо. Хоч художній рівень таких картин невисокий, а стиль живопису носить умовний характер, проте й він цінний для нас тим, Ідо розкриває різнобічне життя, заняття, побут населення античних держав у різні періоди. Майстри використовували найпростіші, знані ними художні засоби - силует і контур, фас і профіль, червонувату, білу, зелену, чорну фарби. З часом у розписах відтворюється рухливість фігур, з'являється драматизм зображення. Живопис стає декоративним, переважають квітковий та інкрустаційний стилі.

Серед численних сюжетів боспорського живопису перших століть нової ери особливу увагу привертає зображення майстерні живописця на внутрішніх стінках кам'яного саркофага з Пантікапей, в якому, певно, був похований сам художник. Художника зображено в процесі роботи. Він сидить перед мольбертом, тримаючи в правій руці металевий стрижень, на коліні - розкритий ящик з фарбами. Портрети в круглих і квадратних рамках розвішані по стінах. Це поки що єдине в Північному Причорномор'ї свідчення про існування станкового портретного живопису.

У всіх творах живопису застосовувалися лише стилізовані пейзажні мотиви. Пейзаж мислився як окреме схематизоване дерево або гілка, листочок, рідше -квітка. Лінія горизонту, сонце, місяць, зорі в жодній картині не показані. Очевидно, це пояснювалося тим, що на них зображували потойбічне життя.

Визначну роль у повсякденному й святковому житті греків відігравав театр. Збереглися різноманітні свідчення про театри Ольвії, Херсонеса й Боспора. Серед знахідок, що підтверджують любов греків до театральних вистав, слід назвати численні статуетки акторів і керамічні зменшені моделі театральних масок. Театральні вистави в Ольвії ставилися вже в першій половині V ст. до н.е. Згадки про театр вміщені в декількох ольвійських декретах.

Розкопано частково лише театр Херсонеса, який проіснував з кінця III ст. до н.е. до VI ст. н.е. Цей театр уміщував близько трьох тисяч глядачів. Напис перших століть, знайдений біля театру, свідчить про проведення в Херсонесі літературно-музичних змагань, до яких входили трагедія, комедія, сатирична драма.

На превеликий жаль, імена акторів майже невідомі. Як і в інших полісах, тут ставили твори уславлених грецьких драматургів і місцевих авторів. Але найбільшою популярністю користувалися п'єси, дія яких відбувалася на північних берегах. З них збереглася лише одна - трагедія Евріпіда "Іфігенія в Тавриді". Ми знаємо за назвами також "Скіфів" Софокла та "Скіфів і таврів" Антифана. Про існування місцевих драматургів згадується в херсонеському написі вже римського часу, де серед учасників музичних змагань названі комедіографи.

140

Театральна традиція, пронесена крізь віки, втілилась у Міжнародний фестиваль античної драми "Боспорські агони", що пройшов в Керчі 1999 р. Назва фестивалю нагадує давню Елладу, її великі культурні надбання були створені в ім'я "агону" - чесного змагання громадян у різних сферах суспільного життя, в тому числі в галузі художнього і театрального мистецтва.

Великого значення в грецькому суспільстві надавалося музиці. Вона звучала під час усіх більш-менш значних моментів життя людини. З дитячих років еллін не лише слухав музику й співи, а й сам навчався грати на лірі й флейті, тому що це входило до шкільної програми. Сольний і хоровий спів був обов'язковіш під час багатьох релігійних свят, пісня звучала у весільному обряді, вдома, у колі друзів. У Північному Причорномор'ї набули поширення ліра (карбувалася на ольвійських та пантікапейських монетах), кіфара, арфа, аулос (флейта), орган, сурма, труба. Орган відомий лише з однієї боспорської фрески І ст. н.е. На ній зображено ансамбль музикантів, що рідко траплялося в античному мистецтві: тріо з двох флейт і ручного органа.

На багатьох різних грецьких святах відбувалися музичні агони. Під час підготовки до них з музикантами займалися спеціальні вчителі, чиї імена збереглися в списках учасників змагань. Серед них були й вихідці з Північного Причорномор'я, наприклад, боспорянин Ісія в III ст. до н.е. готував музикантів до свята у Дельфах.

Високого рівня в грецьких полісах досягли художні ремесла. Ткацтво, виробництво художньої кераміки, склоробне, деревообробне, косторізне, шкіряне виробництва, грошова і військова справа оточували північно-причорноморського громадянина у його повсякденному житті.

У Пантікапеї відкрито знаряддя праці ювелірів - глиняні тиглі та чашки для виплавляння золота. Північнопричорноморські ювеліри виготовляли справжні шедеври: золоті діадеми, прикрашені в центрі геракловим вузлом (Херсонес і Артюхівський курган), золоті намиста з різноманітними підвісками У-ГУ ст. до н.е. (Пантікапей, Херсонес), срібні браслети кінця V ст. до н.е. із кінцями у вигляді лев'ячих голівок (Пантікапей).

Багатство виробів різних ремесел в античних державах Північного Причорномор'я не має аналогів у побуті інших народів Східної Європи. Рівень розвитку художніх ремесел справив значний вплив на сусідні племена й народи, що населяли територію України. Експорт різноманітних виробів становив суттєву частку в торгівлі античних держав із сусідами. Найвагоміші прогресивні досягнення в художніх ремеслах, грошовій і військовій справах отримали подальший розвиток у пізніші часи.

Тисячолітня епоха античної цивілізації в Північному Причорномор'ї безслідно не минула. Спочатку чужі для навколишнього середовища античні міста і поселення в ході свого розвитку стали органічною складовою всього північнопричорноморського світу. Завдяки постійній взаємоді античних міст із місцевими племенами, їх взаємовпливу утворився своєрідний варіант античної культури.

141

Прогресивна роль античних держав-полісів полягала насамперед у тому, що вони вплинули на прискорення економічного, політичного, культурного розвитку місцевих племен. Шляхом тісних контактів з античними містами місцеве населення було втягнуте в постійні взаємовідносини з найпередовішою на той час античною культурою. Цей процес торкнувся скіфо-сарматських та зарубинецьких племен, багатоетнічної черняхівської культури. Багато речей античного походження (амфори, червонолаковий і скляний посуд, прикраси тощо) знайдено під час розкопок поселень предків слов'ян. Модифіковані під впливом візантійської культури античні традиції дійшли і до Київської Русі.

5. Світове значення античної культури

Протягом історичного розвитку стародавні Греція і Рим, при всій різноманітності суспільних відносин та державного устрою в кожній із цих країн, створили багатющу, велику і неповторну культурну спадщину. В історії світової культури вона визначається як антична, греко-римська культура. Культури Греції та Риму - це дві взаємопов'язані, хоч і не тотожні частини одного цілого.

Роль античної спадщини в розвитку європейської культури неможливо переоцінити. Недаремно античну культуру називають колискою європейської цивілізації. Після періоду середньовічного небуття значної частини античних цінностей вона немов чарівний птах фенікс оживає в переосмисленому вигляді у творах митців Відродження. На основі античної традиції в європейській практиці утверджується гуманістичний світогляд, цінності земного буття, ідеал досконалої гармонійної людини. Саме поєднання гуманізму, допит­ливості, раціоналізму з мистецькою довершеністю робить культуру античного світу одним з провідних духовних надбань людства.

Антична спадщина і традиції, їх гуманістичний зміст становли основу передусім культури і мистецтва Візантії та Близького Сходу. Так, в епоху еллінізму в Олександрії склався просвітницький центр, у якому пере­хрещувалися шляхи грецької і давньосхідної культурних традицій, розви­валися природничі і гуманітарні науки, філософські школи, розквітало високе мистецтво.

Грецька культура сприймалася в наступні століття як неповторний феномен, історичне чудо. Вона створила таку силу-силенну понять і термінів (у політиці, науці, мистецтві), що дослідник Якоб Бурхарт мав підстави скати: "Ми бачимо очима греків і розмовляємо зворотами їхньої мови". Саме в Стародавній Греції склалися і утвердились такі фундаментальні соціально-політичні поняття, як громадянська свобода і громадянський обов'язок, людяність, гармонійність розвитку особистості, усвідомлення співвідношення особистого і суспільного.

Грецьке мистецтво і культура - пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, література, філософія, театр, музика, художні ремесла - стали

142

невід'ємною частиною світосприйняття і життєдіяльності світового соціуму. Ось чому античне мистецтво є для нас класикою. Воно вічне, не підвладне часові, тому що втілює загальнолюдські цінності. І є людина, яка здатна сприймати прекрасне.

Античність, її культура і мистецтво - вічне, невичерпне джерело ідей, думок, художніх відкриттів. З нього людство в усі часи черпало натхнення до творіння прекрасного. Без цієї невмирущої спадщини неможливо уявити шляхи соціального і духовного прогресу людства, його майбутнє.

Запитання для самоконтролю знань

  1. У чому полягає роль полісної структури в розвитку культури Стародавньої Греції?

  2. Розкрийте форми втілення діонісійкого та апллонійського начал у грецькій культурі.

  3. Назвіть пануючий вид давньогрецького мистецтва, поясніть причини його домінування.

  4. З чим пов'язана притягальна сила давньогрецької міфології?

  5. Що саме забезпечило швидке культурне зростання Римської держави?

  6. Чи можна говорити про самобутність римської культури? Чим це підтвердити?

  7. Назвіть принципові відмінності між грецькою та римською культурами?

  8. Поясніть, якими обставинами (потребами) духовного розвитку була зумовлена поява основних шкіл у римській філософії.

  9. Якою уявляли скіфи модель світу і суспільства?

  1. У чому полягають особливості скіфського "звіриного стилю"?

  2. Як зображення на скіфській пекторалі розкривають звичаї, вірування й побут скіфів?

  3. Назвіть найбільші центри давньогрецької культури на сучасній території України, які були органічною складовою загальнолюдської цивілізації?

  4. Схарактеризуйте античну спадщину на території України, по­ слуговуючись різними типами культурно-історичних джерел.

  5. Уклад життя в стародавніх грецьких містах-полісах Північного Причорномор'я: звичаї, господарство, архітектура, політичний устрій та громадянський лад. Дайте стислу характеристику та порівняйте з містами-полісами у Греції - Фівами, Афінами, Спартою.

143

ТЕМА З

КУЛЬТУРА СЕРЕДНІХ ВІКІВ: ВІЗАНТІЯ, ЄВРОПА,

СЛОВ'ЯНИ, РУСЬ

  1. Духовно-культурна спадщина Візантійської імперії.

  2. Європейська культура епохи Середньовіччя.

  3. Культура та дохристиянські вірування давніх слов'ян.

  4. Культура Київської Русі.

1. Духовно-культурна спадщина Візантійської імперії

Середньовіччя - окремий закономірний культурно-історичний період розвитку людства, час, коли закладався фундамент європейської цивілізації. "Середніми віками" назвали його гуманісти кінця XV ст. Культура європей­ського Середньовіччя охоплює майже тисячоліття від падіння Римської імперії до Нового часу (У-ХУ ст.). Умовно культуру європейського Середньовіччя можна поділити на культуру Візантії та культуру Західної Європи.

Візантія - це перша християнська імперія, коли імператор св. Костянтин (330-1453 рр.) переніс у 330 р. столицю своєї імперії з Риму на береги Босфору в невелике грецьке місто Візантій. З часом колишня назва міста стала назвою нової держави. Візантія - країна церков та монастирів, семи Вселенських соборів, найавторитетніших учителів церкви, батьківщини християнської містики. Вона відома як наставниця слов'янського світу, оплот християнства, берегиня культури від варварства.

Своєрідність візантійської культури полягає в тому, що вона розвивалася на перехресті декількох цивілізацій - пізньоантичної, східної та ново­народженої середньовічної. До її творення прилучилися поліетнічні народи, що проживали на території імперії: сирійці, фракійці, вірмени, грузини, іудеї, греки, римляни тощо. Грецька мова стала державною мовою Візантії з кінця УІ-УІІ ст., витіснивши з державно-адміністративних сфер латину. Грецька культура становила основу візантійської культури. Власні глибокі традиції тут об'єднувалися з терпимістю до культури інших народів, які емігрували в імперію1. Візантійська культура завжди користувалася творчим набутком інших народів.

Провідна тенденція візантійської культури - це її цілісність. У ній неможливо простежити динамічну зміну епох, що відрізняються одна від іншої. Усе візантійське тисячоліття необхідно розглядати як одну велику епоху історії культури, що не може не вражати своєю єдністю й поєднанням християнських та світських елементів у культурі.

1 Еміграція варварів у північно-східну частину Візантії - суттєва риса, яка розділяла стародавні часи від Середньовіччя.

151

Специфічною рисою візантійської культури є досить високий рівень розвитку дипломатії і військового мистецтва, що зумовлювалось необхідністю відбивати нескінченні набіги зовнішніх ворогів та різними засобами долати кризові явища в суспільстві. У 1453 р. Константинополь захопили турки-османи. Це був кінець візантійської держави, але не кінець тисячолітньої візантійської культури. Ця велика спадщина сублімувалася в національні культури багатьох народів, у тому числі й українського.

Формування ранньовізантійської культури відбувалося в умовах гострої боротьби християнського віровчення з філософськими, етичними, есте­тичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Перші століття існування Візантії були важливим етапом становлення світогляду візантійського суспільства, що спирався на традиції язичницького еллінізму, а також на християнство. У Візантії не було глибокого розриву між античністю і Середньовіччям, характерного для Заходу. Візантійська культура увібрала всі знання Стародавнього світу і стала берегинею античної спадщини, творчо впорядкувавши її християнським духом.

Візантійська культура - це культура переважно християнська. Сутність і сила християнського Середньовіччя полягала в тому, що саме життя не було відділене від релігії. Православ'я було головним і визначальним фактором цілісності держави. Збереження його чистоти - священна мета всієї візантійської культури. Вірність церкві - найвища цінність для візантійця.

Основу візантійської культури становили дві потуги у своїй єдності -імператорська влада і християнська православна віра. У Візантії, на відміну від Західної Європи, зберігся культ імператора з необмеженою владою та централізоване управління, а православна церква Візантії розглядалась як складова держави, підпорядкована "самодержавству".

Однак візантійському ідеалу завжди була властива прихильність до розчарування в усьому земному. На відміну від римлян, візантійці розуміли християнство в основному як боговідвертість, як шлях до врятування особи та її духовної довершеності в Христі. Якщо для Західної середньовічної християнської культури були властиві глибоке емоційне напруження, навіть екзальтація, то для православної культурної традиції характерною була філософська розсудливість, глибока віра в добро і світле життя. Душі віруючих завжди зверталися до божого світу, вірили в обов'язкову перемогу добра, а зло завжди терпіло поразку.

Візантійська освіта, наука, мистецтво також мали церковно-релігійний характер. Богослов'я було центральним предметом літературної творчості. По всій імперії відбувалися богословські диспути про основи культури, що мали на меті висловити християнські істини мовою філософії. У поєднанні ідей раннього християнства з неоплатонізмом парадоксально переплелися античні риторичні форми з новим ідейним змістом, розумінням буття як блага, що дає своєрідне виправдання космосу, а внаслідок - світу і людини.

152

Християнські богослови, письменники, проповідники все частіше використовують простоту і пластичність філософської прози, філігранні методи неоплатонічної діалектики, логіку Арістотеля, античну риторику. Тому візантійська християнська література досягає високого ступеня витонченості, поєднуючи форму з глибоким змістом.

Особливо необхідно звернути увагу на діяльність випускника Константи­нопольського університету Патріарха Фотїя (бл. 810 чи бл. 820-890), талановитого прихильника Арістотеля. Головний твір Фотія "Міріо-біблон"(безліч книжок), або "Світобібліон", - перша середньовічна енци­клопедична праця, що складається з анотацій церковних і світських (історичних, географічних, медичних) творів грецьких та візантійських авторів, її важливість полягає в тому, що вона зберегла праці, які до нас не дійшли.

У період злету культури Візантії (середина IX ст.) - видатний вчений Лев Математик очолив університет у Константинополі, відомий як Магнаврська школа. До його навчальної програми входили математика, механіка, геометрія, астрономія, філософія, граматика. Учнями Лева були численні видатні діячі науки й культури, серед яких - майбутній "апостол слов'ян" Кирило-Костянтин.

У цей період у суспільстві з'явилося нове покоління освічених людей, які мали глибокі знання з теології, філософії, географії, етнографії, зналися на іноземних мовах і були готові нести візантійську культуру по всьому світу, в тому числі й своїм північним сусідам - слов'янам. Саме завдяки цим людям християнство активно проникало в правлячу верхівку слов'ян.

Честь винаходу слов'янського алфавіту належить вихованцям Лева Математика - братам Кирилу-Костянтину та Мефодію, всебічно підготовленим для такої місії. У їх рідному місті Фесалоніках (сучасне місто Салоніки) слов'янською мовою розмовляла половина населення. Мефодій певний час був губернатором однієї із слов'янських земель, потім - настоятелем монастиря на горі Олімп. Костянтин викладав філософію в патріаршій школі. Брати брали участь у дипломатичній місії до Хозарського каганату. Перебуваючи в Криму, вони натрапили на "руські" рукописи, написані слов'янською мовою. За рекомендацією патріарха Фотія, імператор Михаїл III (842-867) доручив солунським братам упорядкувати слов'янський алфавіт. Створену Костянтином абетку назвали глаголицею. Але вона була занадто складною, і пізніше його учні на основі грецького письма розробили нову абетку - кирилицю.

Духовне життя візантійського суспільства відзначалося драматичним напруженням у всіх сферах знання, в літературі, мистецтві. Художня творчість усе більше відзначалася відвертістю та емоційністю, народною наївністю і цілісністю сприйняття світу, різкими моральними оцінками, несподіваним об'єднанням містицизму з життєвим побутовим колоритом і діловим практицизмом.

Візантійські імператори велику увагу звертали на необхідність проведення важливих реформ у сфері права, суспільних відносин і церковної політики.

153

Візантійське право починає свій самостійний розвиток за часів імператора Юстініана в середині VI ст. ("Кодекс Юстініана"). Пізніше видано законодавчі збірники "Еклоги", "Земельні закони" та підручник "Прохирон". Головні ідеї цих праць - зміцнення центральної влади і захист інтересів військової та феодальної знаті як опори династії. Згадані твори були поширені і на Русі. А взагалі сильний вплив візантійського права помітний в усіх договорах Русі з Візантією, почасти в "Руській Правді" та в церковних княжих статутах.

Значного поширення та популярності набули історичні твори - історія і хронографія. Про це свідчить вихід у світ історичної енциклопедії за ініціативою імператора Костянтина VII Багрянородного (X ст.). Сам він написав дуже цікаві твори про управління імперією, воєнний та адміні­стративний поділ держави та про Церемоніал візантійського двору.

Видатний візантійський енциклопедист Михайло Пселл (1018- після 1096/ 1097) - ініціатор створення константинопольської вищої школи (1045) та її професор, прибічник Платона. Вчений створив цікаву хронографію подій 976-1077 рр., яка є для нас надзвичайно важливою.

Серед істориків особливо знаними були Іван Малала - автор "Всесвітньої хроніки", відомої на Русі з XI ст., що слугувала майже за канонічний зразок аж до XIII ст., Прокопій Кесарійський, Іван Скіліца, Іван Зонара, Костянтин Манассія - автор віршованої хроніки, Георгій Амартола (з грецької перекладається як "грішник"), хроніка якого лягла в основу вітчизняного літописання, Никифора Григора, що написав "Римську історію" в 37-ми книгах та ін. З X ст. в історії візантійської культури створюються узагальнені праці -енциклопедії з медицини, сільського господарства тощо.

У церковній поезії вирізняється видатний поет VII ст., творець гімнів (кондаків та тропарів) Роман Солодкоспівець, твори якого в перекладах відомі й досі в православній церкві. Особливо необхідно звернути увагу на визначного поета і філософа Івана Дамаскіна, який спробував узгодити грецьку філософію з християнством, засновника християнської гомілетики (теорія пропо­відництва) Івана Золотоуста, захисника та реформатора монастирського життя Феодора Студита. Ф. Студит, зокрема, обстоював ідею незалежності монастирського життя від держави та його ізоляцію від навколишнього світу. Перший такий монастир заснував сам Ф. Студит у Константинополі, а пізніше за його взірцем облаштовувались монастирі в Київській Русі.

У світській поезії VII ст. вирізняються письменники Павло Сіленціарій та Георгій Пгсіда (панегірики, поема "Гексамерон"), у XI ст. - Христофор Мгтиленський та Іван Євхагтський. В ХІ-ХП ст. у візантійському суспільстві відбулося велике пожвавлення всього літературного руху. Однак уся ця література в основному була чужа й незрозуміла народові, оскільки літературна мова віддалилася від живої народної. Спроби Р. Солодкоспівця, К. Багрянородного та інших діячів наблизити літературу до живої мови не мали успіху. Але народна стихія все ж таки пробивалася в літературі в різних творах, що були дуже поширені між широкими верствами населення. До цієї

154

літератури належали поширений в XI ст. роман про Варлаама й Йоасафа, а також вірші, балади, епіграми, пародії, еротичні пісні ХІУ-ХУ ст.

Мистецтво Візантії в цілому має ортодоксально-християнський характер. Єдиний художній стиль надихає все візантійське тисячоліття. У візан­тійському мистецтві об'єднані в єдину художню систему витончений спіритуалізм і видовищна пишність.

Особливих успіхів досягло воно в архітектурі, будівництві, класичним зразком якого є Константинопольська Свята Софія (Премудрість Божа). Це храм-чудо візантійського мистецтва, побудований у VI ст. малоазійськими зодчими Анфіміем й Ісгдором. В основі будівництва храму лежить ідея блискучого поєднання двох основних конструктивних систем - базилікової й купольно-центричної. При цьому особливою заслугою візантійських майстрів була конструкція велетенських бань, побудованих з чотирикутною основою храму за допомогою вигнутих, сферичних трикутників, званих вітрилами. Протягом віків люди з різних куточків Землі захоплюються візантійським чудом - Константинопольською Софією.

Необхідно відзначити і такий суттєвий момент як злет світської архітектури і образотворчого мистецтва у Візантії. Так, у Константинополі за планами палаців Багдада збудовано палац Вріас. Його, як і інші палаци, оточували парки з фонтанами, екзотичними квітами й деревами. Отже, в архітектурі розвивалась світська палацова та паркова культура. Крім того, в Константинополі, Нікеї та інших містах будувалися міські стіни, суспільні й приватні забудови.

Головними формами візантійського образотворчого мистецтва були монументальний храмовий (мозаїка, фреска) та станковий живопис - ікона, книжкова мініатюра. Найдавніші візантійські мозаїки і храми краще, ніж на візантійській території, збереглися на ґрунті Італії - в храмах та усипальницях Равени (У-УІІ ст.) й собору св. Марка у Венеції.

Особливе місце в образотворчому мистецтві належить візантійській іконі. Було створено ряд видатних іконографічних типів, умовних у рисунку й суворих, але глибоко одухотворених у виразі обличчя, формально присто­сованих до декорації стін візантійських храмів. Тематика цих шедеврів спиралася на Біблію й на християнську символіку, але одне й друге було оживлене й захоплене впливами азіатського сходу. Вплив останнього особливо помітний у візантійській орнаментиці.

Пам'ятки візантійського музичного мистецтва майже цілком обмежуються релігійними зразками. У стародавньому візантійському богослужінні музика найчастіше звучала у вигляді співів. Виконувалися псалми, гімни, подібні до пісень, алілуйні співи. Найстаріший запис візантійських літургійних співів, що дійшов до нас, належить до IV ст. Візантійська церковна музика справила великий вплив на розвиток релігійних співів латинської церкви і лягла в основу східнослов'янської, зокрема української, церковної музики.

Отже, історична роль візантійського мистецтва, що в свій час репре­зентувало мистецьку культуру світу, надзвичайно велика, її значення – в

155

розвитку цивілізації не тільки близьких сусідів (України, Росії, Вірменії, Грузії). Культура Західної Європи, Близького Сходу, Північної Африки бере свій початок також у візантійській культурі. В історії світової культури Візантія відкрила еру Європейського Середньовіччя. Протягом багатьох століть вона була наймогутнішою країною християнського світу, центром різнопланової, неповторної видатної цивілізації.

2. Європейська культура епохи Середньовіччя

Культура Середньовіччя отримала часом неадекватну, але досить оригінальну оцінку в творах науковців, літераторів, політичних діячів. Так, ренесансні гуманісти, діячі Просвітництва та літературно-філософської думки XIX ст. вважали Середньовіччя втіленням величі католицизму та примату сліпої віри над розумом, розквіту монархій та станових привілеїв, влади грубої сили й дикості. Натомість романтики (німецькі, англійські, російські, українські вчені, письменники, поети) ідеалізували Середньовіччя як часи Рицарів і Прекрасних Дам. Але найголовнішим надбанням цього часу стало творення нових націй, їхніх індивідуальних мов та культур, що сягали своїм корінням у тогочасну мову міжнаціонального спілкування - латину.

Найхарактерніших рис середньовічна культура набула з X ст. У цей період у суспільстві створюється розвинута соціальна структура: розвиваються міста, а разом з ними - ремесла, торгівля, школи і університети, мистецтво в усіх основних його видах. У культурі Середньовіччя можна виділити релігійно-церковну, світську і народну субкультури.

У період раннього західноєвропейського Середньовіччя культура перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну, військову, господарську і, зрозуміло, культуро­логічну роль, претендуючи на зверхність над світською владою. До рук церкви потрапила й система освіти.

Основою західноєвропейського середньовічного світогляду було християнство, що визначило основну рису його світогляду та філософії -теоцентризм. Тобто будь-яка проблема Середньовіччя, в тому числі й проблема людини, розглядалася в контексті ідеї Бога та виводилася з неї. Звідси випливає істотна складова тодішнього світогляду - теодіцея.

Теодіцея (від франц. ІЬеосІісее - виправдання Бога; від грец. ТЬеоз - Бог та (ііЬ:е -справедливість) - загальний напрям релігійно-філософських доктрин, які намагалися узгодити ідею всемогутнього, благого Бога з наявністю світового зла, виправдати Бога як творця усього сущого всупереч існуванню темних сил.

Згідно з середньовічною християнською доктриною людська особистість формується за образом і подобою Абсолютної Особистості - Бога. Тому пізнання людиною Бога як шлях до спасіння відбувається через їхнє спілкування - молитву, сповідь та покаяння. Ранньохристиянський світогляд

156

заклав основу, згідно з якою праця стала розглядатися як обов'язкова риса "нової людини".

Особливе місце серед засновників християнського світогляду належить гіппонському єпископу з Північної Африки Августину Блаженному (354-430). Він був ревним теоретиком Божого вибору "обраних", ідеї двох протилежних один одному "градів" - Божого і людського. Свою головну працю Августин назвав "Сповідь" ("Про Град Божий"). Цей трактат, що визначив настрої не лише всього Середньовіччя, а й нового часу, був настільною книгою освіченої інтелігентної людини протягом тривалого часу.

Створений Августином образ світу, цілісного й досконалого результату божественного творчого акту, не викликав заперечень майже тисячу років. Тільки в XIII ст. Фома Аквінський зробив у ньому певні зміни відповідно до тодішнього стану християнської філософської думки. Ідеї св. Августина в наступні століття надихали багатьох діячів європейської і світової культур, серед яких - Дайте Аліг'єрі, Ф. Петрарка, Ж.-Ж. Руссо, Л. Толстой.

Основи середньовічної схоластики (від грец. зсЬоІазіїІшз - шкільний, вчений} та нові критерії інтелектуального життя європейського Середньовіччя заклав Аніцій Маилій Торкват Северин Боецій (бл. 480 - бл. 525). Особливе місце в творчості Боеція належить твору "Про втіху філософією", в якому була викладено його філософську систему. Філософські погляди Боеція в цілому характеризуються еклектичністю, вони увібрали в себе вчення Платона, Арістотеля, неоплатонізму й стоїцизму. Боецій намагався виправдати християнські догмати розумом. Завдяки його зусиллям антична духовна спадщина, переосмислена і введена в систему цінностей християнського світогляду, була збережена й загалом без перекручень пристосована до потреб суспільства в нових історичних умовах.

Різнобічною і глибокою за змістом була літературна спадщина Северина Боеція. Він створив навчальні посібники й коментарі з арифметики, геометрії, музики тощо. Надзвичайну увагу філософ приділив розбудові системи середньовічної освіти. Оскільки мовою культури стала латина, він дбав про створення латиномовних підручників з різних галузей знань - арифметики, геометрії, астрономії, музики. Підручники самого Боеція і створені за часів його життя іншими авторами використовувалися для навчання протягом усього Середньовіччя. Ще у XVIII ст. у студентів Оксфорда його праця "Настанови до музики" була настільною книгою.

Боецій окреслив коло проблем і понять середньовічної логіки, серед яких центральне місце належить унгверсалгям (загальним поняттям). Для філософії ця проблема стала каменем спотикання, мірилом істинності, а також критерієм ідеологічної оцінки. Адже залежно від трактування проблеми універсалій людину в цей період могли зарахувати до єретиків, з якими церква нещадно боролася.

Яскравим представником середньовічного християнського світогляду був Флавін Магн Аврелій Кассіодор (бл. 490 - бл. 585). Знання грецької та римської

157

античної культур, заняття божественними і світськими науками, прекрасне римське виховання сприяли формуванню особистості Кассіодора як найпродуктивнішого вченого і письменника Середньовіччя. Серед його творів особливе місце посідають "Варії". їх називають першою енциклопедією Середньовіччя, що вміщала відомості про історичне, політичне, державне, економічне, соціальне, культурне життя, військову справу, звичаї остготського суспільства.

Відійшовши від державних справ, Кассіадор повернувся до свого маєтку на півдні Італії і заснував там монастир, що відіграв важливу роль у формуванні середньовічної культури2. Три елементи структури монастиря Кассіодора як осередка духовних традицій і знань стали обов'язковими для всього Середньовіччя: бібліотека як сховище книжок і рукописів; скриптпорій як майстерня письма для розмноження й поширення рукописів (для потреб монастиря і на продаж); школа як навчальний заклад.

Уже в XIII ст. суспільству була необхідна філософія природничо-гуманістичної спрямованості, світогляд, у якому можна було б знайти картину світу і практичні рекомендації для діяльності людей. І такою філософією для країн Західної Європи став аристотелізм. Саме він приніс із собою знання в галузі ботаніки, зоології, астрономії, інших природничих наук. Уже в IX-X ст. ці знання формувалися такими середньовічними вченими, як Аль-Фарабі, Аль-Біруні, Авіценна. Проте розповсюдження їх в арабській інтерпретації загрожувало церкві, підривало основні догмати католицизму. Вчення Арістотеля з офіційною філософією католицизму поєднав видатний середньовічний філософ і теолог, чернець ордену домініканців доктор Фома Аквінський (1225 чи 1226-1274).

Основним принципом філософської системи Ф. Аквінського були "гармонія" віри і розуму. У своїх основних працях "Сума проти язичників" (1261-1264) і "Сума теології" (1265-1273) він проголосив бога творцем і управителем світу, вважав найвищим принципом пізнання "істини одкро­вення", розглядав філософію як "служницю теології", проголошував також примат церковної влади над світською. У 1323 р. Ф. Аквінського було канонізовано, а в 1879 р. його схоластичне вчення було проголошено єдино істинною філософією католицизму.

Провідними середньовічними філософами були також Августин Аврелій, Ансельм Кентерберійський, Франциск Асизький тощо. Вони розробляли питання естетики, її головних категорій. Так, поняття прекрасного для них асоціювалося передусім із Божественним походженням краси. Із образу Бога виводили також категорію піднесеного, що закарбоване у величній архітектурі середньовічних соборів. Трагічне в середньовічному світогляді й мистецтві

2 Засновником чернецтва на Заході вважається Бенедикт Нурсійський, який у 529 р. заклав монастир у Монтекасіно. Цей монастир надалі став зразком для чернечих організацій Західної Європи.

158

уособлювалось у стражданнях Христа як елемент трагедії втіхи: "Страждаєш не ти один, а за страждання земні на тебе чекає райське блаженство". Комічне в розумінні філософа М. Бахтіна пов'язане із середньовічною карнавальною культурою - народне святково-сміхове сприйняття похмудюї дійсності, протистояння буденності, що породило такий своєрідний універсальний жанр, як пародія.

Середньовічна система освіти почала складатися наприкінці V - на початку VI ст. Як і в пізньоантичних школах, основу виховання та освіти становили сім вільних мистецтв, які поділялися на дві групи: трівіум (від лат. ігіушт - три шляхи) та квадріум (від лат. ^иас^^іит - чотири шляхи).

До першої групи входили граматика - вміння читати, розуміти прочитане, писати; риторика - вміння виголошувати промови; діалектика - вміння вести суперечку шляхом аргументів та їх спростувань. Другу групу становили арифметика, геометрія, астрономія та музика як числові співвідношення, що лежать в основі світової гармонії. У філософській традиції Середньовіччя такий поділ започаткував Боецій, у працях якого трівіум визначається як система гуманітарних, а квадріум - природничих знань.

Перенесення освітніх традицій античності на грунт середньовічної Європи сприяло процесу становлення й розвитку тогочасної системи освіти. У монастирських та соборних школах IX ст., у великих містах Німеччини, Франції та Італії викладання будувалося за схемою "тривіум - квадріум". Деякі з цих шкіл стали провідними центрами схоластичних досліджень та середньовічної культури загалом.

В XI ст. в Італії на базі Болонської юридичної школи відкрито перший університет (1088). Його діяльність сприяла відродженню норм римського права. Тут училися тисячі студентів з усіх куточків Європи. Починаючи з ХП ст., університети виникають в інших країнах Європи. Перший англійський університет відкрито в Оксфорді (1167), потім -у Кембриджі (1209). Першим французьким університетом став Паризький університет (1160), що складався з чотирьох факультетів: мистецтв (загальноосвітнього), медичного, юридич­ного та богословського. У ХШ ст. відкриваються університети в Іспанії (Саламанка), Італії (Неаполь). У XIV ст. засновано Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кельнський та Ерфуртський університети. Наприкінці XV ст. в Західній Європі діяло 65 університетів, більшість із яких засновано із санкції римської курії. Католицька церква підтримувала вищу світську освіту.

Викладання в усіх університетах Європи велося латиною. Воно здійсню­валось у формі лекцій та диспутів, у яких активну участь брали як професори, так і студенти. В університетському курсі "вільних мистецтв" головне місце належало логіці, яка з часом витіснила граматику. Математику, геометрію, астрономію, музику викладали далеко не в усіх університетах. Велике значення надавалося вивченню права як канонічного, так і римського. Середньовічна університетська наука мала назву схоластики, характерною рисою якої було намагання спертися на церковні авторитети, поєднати теолого-догматичні

159

посилки з раціоналістичними принципами та інтересом до формально-логічних проблем.

В епоху Середньовіччя свого значення набула наука, що переважно мала умоглядний характер. Лише в епоху пізнього Середньовіччя почалося вивчення природи як такої, не тільки як Божого блага, а й сукупності явищ, які можна пізнати розумом. Це дало поштовх до розвитку таких наук, як астрономія, фізика, біологія, хімія та медицина. Починаючи з XIII ст., велике поширення в Європі отримала алхімія (головною метою її був пошук "філософського каменя", що перетворює метали на золото).

Заняття алхімією відповідали релігійному світогляду того часу, що включав містику, окультизм, віру в добрих і злих духів, за сприяння яких можна отримати штучні речовини. Попри ілюзорність цілей алхімії, її можна кваліфікувати як прототип хімії завдяки інтересу алхіміків до перетворення речовин та вивчення їхніх властивостей.

Широкої популярності набув Альберт Великий (1193-1280) чернець-домініканець, "доктор універсаліс", який більшу частину життя присвятив заняттям з філософії, магії, астрології, алхімії. Він учився в Падуанському, Болонському та Кельнському університетах. З 1245 р. працював у Парижі. Став широко відомим лектором і часто змушений був виступати на великій міській площі, оскільки всі бажаючі його чути не вміщались у приміщеннях. Більшу частину праць Альберта становлять коментарі творів Арістотеля. Зрозумівши, що зупинити проникнення античного способу мислення в культуру Західної Європи неможливо, вчений застосував його для обґрунтування християнства. З XIV ст. учений удостоєний звання Великий.

Основи експериментального методу в науці були закладені філософом, природознавцем, професором Оксфордського університету, ченцем-францисканцем Роджером Беконом (бл. 1214-1292). Він працював у галузі математики, оптики, астрономії, алхімії та передбачив багато наукових винаходів.

За часів Середньовіччя накопичували також медичні знання, їхній теоретичний розвиток почався в Європі з ХІІ-ХШ ст., що пов'язано передусім із діяльністю талановитого представника Салернського університету Арнольда з Вілланови. Його поема "Салернський кодекс здоров'я" (1305) містить багато цікавих думок щодо використання лікарських трав як медичних та косме­тичних засобів, раціонального харчування тощо.

Згідно з запитами часу в цей період виникають спеціальні заклади для лікування хворих і поранених, виявляються та ізолюються інфекційні хворі. Хрестові походи, що супроводилися міграцією великих людських мас, сприяли спустошливим епідеміям і зумовили появу карантинів (від франц. диагапі; -сорок, 40-денний термін ізоляції) у Європі. Відкривалися монастирські лікарні й лазарети.

Важлива роль у духовному житті Європи в ХІ-ХІП ст. належала літературі. Середньовічний героїчний епос репрезентований такими

160

літературними творами, як французька "Пісня про Роланда", німецька "Пісня про Нібелунгів", іспанська "Пісня про Сіда" тощо.

Саме за часів Середньовіччя остаточно складається образ Рицаря (від нім. Кіиег - воїн-вершник] прийшло в українську мову зі старопольської та чеської мов і фіксується в польському та чеському варіантах з останньої чверті XIV ст. ) як взірця, формується "рицарський кодекс честі", що уособлював ряд неодмінних - відповідно до цінностей епохи - чеснот. Загалом рицар мав бути хоробрим воїном, вірно служити сеньйору, захищати слабких і скривджених, боротися за християнську віру, виявляти щедрість, з повагою ставитись до переможеного супротивника. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю (від франц. соигіоіз - люб'язний, ввічливий) - середньовічною концепцію кохання згідно з якою стосунки між Прекрасною Дамою і Рицарем відзначаються люб'язністю, ввічливістю, привітністю та врівноваженістю. Кодекс куртуазності та власне рицарської поведінки визначав ставлення до жінки: це таке саме служіння Прекрасній Дамі, як і своєму сеньйору. Рицар присвячує Дамі свої вірші, заради неї бере участь у військовому турнірі, оспівує її красу і доброчесність.

Рицар мав бути сильним, бо інакше не зміг би носити обладунок вагою 22 кілограми. Рицар повинен безустанно дбати про славу, а слава потребує все нових випробувань. Герой роману Кретьєна де Труа "Івен, або Рицар Лева" повинен залишити відразу після вінчання дружину, бо змушений негайно вирушити в пошуках пригод і битв. Друзі пильно стежать за тим, щоб він не розбестився в неробстві і пам'ятав, чого вимагає від нього його слава. "Якщо тут війна, я тут залишусь", - говорить Рицар в одній з балад відомого поета-пісняра Марії Французької.

Особливе явище рицарської культури - музично-поетична творчість трубадурів, труверів, мінезингерів. Так називалися виключно благородні рицарі, сеньйори Прованса, півночі Франції, Німеччини, які писали вірші і пісні. Центрами їх творчості були не палаци, не монастирі, не собори, а саме замки пізнього Середньовіччя.

Культурне обличчя Європи важко уявити без рицарського замку - його зовнішнього вигляду, його палацу, життя його мешканців. Рицар-поет ні в якому разі не розважав і не забавляв гостей господаря замку - для цього були артисти і жонглери (жонглерами в середньовічній Франції називали мандруючих комедіантів і музикантів), а також менестрелі. Вони обслуго­вували, а трубадур або мінезингер - служив своєму Королю, Прекрасній Дамі, Поезії. В цілому тематика та філософія їх поезії, лежали за межами релігійних ідей, переживань, церковного мистецтва.

Розквіт творчості провансальських трубадурів припадає на кінець XI-XII ст. - початок XIII ст. Звичайно прованська музично-поетична лірика народилася не на порожньому місці: на творчість рицарів-піснярів великий вплив мала італійська, арабська, арабсько-іспанська поезія. Більшість трубадурів, як і мінезингерів, походили з старовинних і багатих сімей і мали

161

високі титули. Серед родовитих трубадурів - граф Оранський (XII ст.), граф Ангулемський (XII ст.), великий феодал Гільйом IX.

Трубадури частіше за все були співаками, але самі писали лише вірші. Музику, як правило, використовували частіше за все з народних пісень. У світовій культурі зберігається дві з половиною сотні пісень, авторами яких були чотири десятки відомих трубадурів1.

На півночі Франції і на території сучасної Бельгії рицарі поети-співаки, які виступали в замках, називалися труверами. Знаменитими труверами були граф Шампанський (1201-1253 рр., з 1234 р. був водночас королем Наварським), Кретьєн де Труа (XII ст.), Адам де ла Алль (XIII ст.) та ін. Серед труверів, так як і серед трубадурів, були й відомі жінки, наприклад, Марія Французька, яка жила у другій половині XII ст. при англійському дворі.

У ліриці змагатися з трубадурами трувери не могли. Однак вони прославлялися створенням віршованих куртуазних романів і драм. Творчість труверів - літературна і музична - більш професійна. Трувери були духовними особами, дипломатами, бібліотекарями, історіографами, законотворцями. Таким чином, трувери, на відміну від рицарів, були переважно замковою інтелігенцією. Зрозуміло, що вони були освіченішими за трубадурів - знали латину, іноді навіть давньоримських поетів, епічні легенди, філософію і богослов'я. Багато з них навчалися в університетах і монастирських школах.

Одночасно з труверами у Франції, Німеччині розквітає творчість мінезитерів - співаків величного кохання (тіпне). Цей термін ввели вчені XVIII ст. Мінезингери з'явилися в Німеччині в XIII ст., і більша частина їх пісень також створена в XIII ст. Надзвичайно великими і знаними серед них були імператор Священної Римської імперії Генріх VI, германський король Конрад IV (XIII ст.), Крафт фон Тоггенбург, володар великих земель в Австрії і Швеції. Однак найзнаменитішими мінезингерами були вихідці з бідних рицарів: Генріх фон Морунген (поч. XIII ст.), Вольфрам фон Ешенбах (XIII ст.), легендарний Тангейзер з Баварії (XIII ст.), Готфрід Страсбурський - автор відомого роману про Тристана та Ізольду тощо. Особливий жанр мінезингерів - хрестова пісня (Кгеигііесі), яка закликала до участі в хрестовому поході або відображала переживання хрестоносця.

Поява міст, паломництво і хрестові походи відіграли велику роль у розвитку не тільки європейської економіки і торгівлі, а й мистецтва та культури. Переважання культових будівель було пов'язано з тією виключною роллю, яку в житті суспільства відігравала церква. Під її впливом почали встановлюватися правила зображення біблійних сюжетів (канони), обов'язкові для кожного художника. Церкви та палаци оздоблювалися розписами й мозаїками, траплялися в храмах і скульптурні зображення.

Серед архітектурних споруд у романську епоху (Х-ХП ст.) були особливо поширеними рицарський замок, монастирський ансамбль і храм. Під час

1 Юхвидин П.А. Мировая художественная культура. - М.: Новая школа, 1996. - С. 207.

162

міжусобних сутичок та воєн кам'яні стіни захищали від нападів. Тому будівлі романської доби зовні були схожими на фортеці: приземкуваті, мали масивні стіни, вузькі вікна, високі вежі.

Романське мистецтво найповніше розкрилося в архітектурі церковних будівель, їхньому живописному та скульптурному оздобленні. Романському храму притаманна сувора, велична краса, він відзначається масивністю й урочистою міццю. Будівлі мали масивні перекриття, кам'яні склепіння, товсті стіни, невеликі віконні отвори. Споруди накривалися черепицею за типом "риб'ячої луски", добре відомою ще римлянам. Вікна спочатку не склили, а переймали різьбленими кам'яними решітками і з метою безпеки розміщували якнайвище над землею. Романська архітектура - характерний приклад раціонального художнього мислення.

Кам'яне різьблення прикрашало зовнішні стіни соборів. Воно складалося з рослинного та зооморфного орнаменту, зображень казкових чудовиськ, екзотичних тварин, звірів і птахів, що сплітаються шиями або хвостами - мотив запозичений зі Сходу. Інколи вони містили експресивні фігури людей. Статуї на фризах - приземкуваті, а на стовпах та колонах мають видовжені пропорції. В них помітна важкуватість і масивність, порушення пропорцій людського тіла.

Для романського стилю характерна відсутність програми у розміщенні декоративних мотивів - геометричних, "звіриних", біблійних. Одні пояснюють це нестабільністю світоглядної картини, двовір'ям середньовічної доби, інші вважають, що вся фантасмагорична фауна - кентаври, сфінкси, грифони, леви і гарпії не несуть жодного символічного навантаження і мають переважно декоративний характер. Інтер'єр романського храму слабо освітлений. Крім скульптур, він прикрашався мозаїкою та фресками, що не дійшли до нашого часу, за винятком оригінальних за стилем і дивовижних за експресією каталонських фресок, які згодом надихали Ель Греко та молодого П. Пікассо.

Взірцями храмової романської архітектури вважаються собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуатьє, собори в Тулузі, Орсивалі, Велезі, Арлі (Франція), Вормсі, Майнці, Шпайєрі (Німеччина), Оксфорді, Вінчестері, Норичі (Вели­кобританія) та в інших європейських країнах. В Україні романськими рисами особливо позначена архітектура та розписи Круглої церкви с. Горяни поблизу Ужгорода. У кінці XIX ст., коли в архітектурі запанувала еклектика, елементи романського стилю використані в деяких спорудах м. Чернівці (Центральні корпуси Чернівецького державного університету).

Було б неправильно розглядати романське мистецтво як суто західний стиль. Знавці бачили у ньому сильні азійські, в тому числі візантійські й перські, впливи. Однак головну роль у формуванні середньовічного мистецтва відіграли спільні греко-кельтські витоки, норманнські, слов'янські елементи. У романському мистецтві через його неоднорідність виділяли також безліч регіональних шкіл, наприклад, ломбардську, саксонську, тосканську.

У ХПІ-ХУ ст. культуру Європи значною мірою формує готика (від франц. доіі^ие - назва германського племені готів}. Цей термін виник в Італії в епоху

163

Відродження, коли склалося уявлення, що стрільчаста арка середньовічної архітектури походить від форми гостроверхого шатра готських племен, які начебто будували його, зв'язуючи крони дерев.

Новий стиль небезпідставно називають "французькою манерою", або "французьким мистецтвом", у зв'язку з тим, що він започаткувався в 40-х роках XII ст. у північно-східній частині Франції. Початок готики пов'язаний з перебудовою церкви абатства Сен-Дені за ініціативою абата Сюжера (1088-1151). Запрошені ним з "усіх частин королівства" митці та будівничі започаткували селективний процес, який привів до синтезу всіх французьких регіональних стилів, наслідком чого стала поява готики. Аналогічні тенденції простежувалися і на території сучасної Бельгії та Швейцарії, дещо пізніше -в Німеччині.

Факт народження готики вважається кульмінацією романського мистецтва. Цей фантастично вишуканий стиль чотири століття панував у Європі від Північного до Середземного моря, виявившись в архітектурі, скульптурі, меблях та одязі. При всіх національних особливостях готики їй, на відміну від попереднього романського мистецтва, притаманна стилістична єдність. Готика є мистецьким виразом духовної, а саме - релігійної згуртованості народів середньовічної Європи, незважаючи на політичну боротьбу між ними та економічне протистояння. Вона концентровано виражає загальний дух Середньовіччя при всій різноманітності племінних, етнічних та регіональних особливостей, притаманних тодішній Європі. Недарма її пізній різновид зветься стилем інтернаціональної готики.

Особливістю готичної будови є стрільчаста арка, що відіграє не тільки декоративну, а й принципово значиму конструктивну роль. Вона полегшує кам'яні склепіння романських будов. Система арок, аркбутанів та контрфорсів творили каркасну систему, у якій стіна як конструктивна частина будівлі ставала ніби зайвою, вона перетворюється на простінки з великими вікнами. Новий підхід давав можливість будувати споруди небаченої раніше висоти, перекривати широкі прольоти.

Каркасна система готичної архітектури дозволяла створювати високі та об'ємні інтер'єри соборів і робити величезні вікна з багатокольоровими вітражами. Спрямованість собору вгору підкреслювалася гігантськими "мережаними" баштами, високими стрільчастими арками, вікнами і порталами (від лат. рогіа - двері, ворота', архітектурно виділений на фасаді вхід у будівлю), численними декоративними деталями.

Заміна глухих стін величезними вікнами привела до того, що розпис стін, характерний для романських соборів, поступається місцем скульптурі та вітражу. Вітраж - своєрідний вид живопису, в якому зображення складається з різнокольорового, з'єднаного вузькими смугами зі свинцю та охопленого залізною арматурою скла. Вітражі, розміщені у віконних прорізах, були такими важкими, що трималися в гнізді без закріплення. Найефектніші вітражі у Сент-Шапелі, Шартрі (Франція).

164

Взірцями готики є собори у Франції (собор Нотр-Дам у Парижі, собори у Реймсі та Ам'єні), у Німеччині (собор у Кельні), Голландії, Італії, Іспанії, Чехії (собор св. Віта у Празі), Великобританії (Вестмінстерське абатство в Лондоні), Польщі (костьоли Діви Марії у Гданську та Кракові), в Австрії (собор св. Стефана у Відні); чудові взірці готики є у Талліні, Ризі, Вільнюсі. З численних готичних пам'яток некультового будівництва виділяються ратуша у Брюсселі, готель "Клюні" та деякі вулиці у Парижі.

Загальновизнаним внеском середньовічного мистецтва у світову культуру вважається мистецтво театру. Ще наприкінці раннього Середньовіччя на площах та вулицях міст відбувалися вистави мандрівних акторів - фокусників і акробатів, танцюристів і музикантів тощо. У цих виставах буяв веселий дух ярмарку, розкутого жарту. У ХІП-ХІУ ст. з'являється новий жанр середньо­вічної театральної вистави - міракль (від лат. тігасиїит - диво), драматична інтерпретація біблійних легенд про святих та Діву Марію.

Вершиною середньовічного театру є містерія (від лат. туз^егіит -таємниця). Розквіт цього жанру припадає на пізнє Середньовіччя — приблизно XV ст. У містеріях брало участь майже все населення міста: одні - як актори (до 300 чоловік і більше), інші - як глядачі. Виставу приурочували до ярмарків, урочистих подій. Сюжети бралися з Біблії та Євангелія. Дійство тривало з ранку до вечора впродовж кількох днів. Містерія, як зразок майданного дійства, зверненого до великої аудиторії, виражала й народні, земні цінності, і систему релігійних поглядів. Ця внутрішня суперечливість жанру незабаром призвела до його занепаду, а пізніше - й до заборони церквою.

Іншим популярним видом театрального дійства були мораліте (від франц. тогаїіїе - моральність) - самостійні п'єси повчального характеру. Грали мораліте на відкритому просторі. На горішньому ярусі сцени розташовувалися небесні сфери, населені янголами. Алегоричні фігури, поділені на два табори, з'являлися з протилежних боків. Загальним знаменником мораліте є ідея про те, що страждання та стриманість винагороджуються на небі, а жорстокість та жадібність ведуть до пекла. Отже, у виставах майданного театру відобразилися життєлюбність середньовічної людини, її весела зухвалість і жадоба дива -віра в перемогу добра та справедливості.

Середньовіччя стало епохою розвитку численних ремесел та появи важливих винаходів. Так, з XI ст. у будівельний вжиток увійшли обпалена цегла, кахлі, черепиця. З XII ст. у Європі було освоєно нові технології оброблення металів: зварювання, термічне оброблення, кування, штампування, витягування, згинання, шліфування, карбування, а згодом, у XIII ст., -стругання, свердлування, точіння й полірування. Розвивалося виробництво скла, вітражів, дзеркал. У XII ст. з'явилися ткацький і токарний верстати, у ХІУ-ХУ - зубчасті передачі, свердлильний верстат, підйомний кран, вогнепальна зброя. Відбулися зміни і в суднобудуванні: на зміну одно­щогловим кораблям прийшли багатощоглові -- каравели (XV ст.). У

165

повсякденний вжиток увійшли окуляри1 і годинники2, що стали справжніми подіями в історії Середньовіччя.

Середньовіччя відіграло важливу роль у культурному розвитку Європи. У цей період почали створюватися європейські нації і національні мови, виникали міста, разом з ними - ремесла, торгівля, створювалась багатогранна цивілізація, що сформувала обличчя сучасного європейця.

3. Культура та дохристиянські вірування давніх слов'ян

На межі III і II тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виділяється германо-балто-слов'янська група, що дає підстави стверджувати про початок праслов'янської історії. Протягом тривалого часу на українських землях формувалася праслов'янська культура, і в цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонного етносу, з іншого, - культурні зв'язки із сусідніми народами.

Суттєві зміни в історії давніх слов'ян приходять в І тис. н.е. Це пов'язано з їхнім великими розселенням, що стало вагомим фактор у формуванні етнокультурної та політичної карти слов'янських народів на території Центральної та Східної Європи. Найяскравіше творчий геній давніх слов'ян на території України виявися в зарубинецькій (II ст.до н.е. - II ст. н.е.) та черняхівській3 (II-V ст. н.е.) культурах.

Слов'яни традиційно розвивали землеробство - провідну галузь господарства протягом тривалого часу. Воно було орним, але екстенсивним. Ділянки експлуатувалися до повного виснаження, їхня родючість віднов­лювалася шляхом довготривалого або короткочасного перелогу - залежно від потреб господарства. Перехід до інтенсивного землекористування відбувся у VIII ст. у зв'язку з поліпшенням кліматичних умов і збільшенням наро­донаселення. Невід'ємною складовою обробітку грунтів, особливо в Поліссі, була підсічна система - засіб розчищення нових земель під посіви.

Прогрес у землеробстві супроводився вдосконаленням сільськогос­подарських знарядь праці. На межі нової ери носії зарубинецької культури користувалося дерев'яним ралом, а черняхівці - плужним ралом із залізним наральником і череслом. У УІП-Х ст. збільшуються їхні розміри, вдо­сконалюється конструкція в напрямі до перевертання підрізаного пласта,

1 Вперше лінзу як пристрій для корекції зору почали застосовувати у XIII ст. Скляний майстер С. Арматі з Флоренції в 1285 р. з'єднав дві лінзи за допомогою оправи. Згодом він налагодив серійне виробництво окулярів.

2 Середньовічний годинник пройшов розвиток від великого баштового (XIII ст.) до мініатюрного пружинного (XV ст.). Майстри наступних епох продовжили його удосконалювати.

3 Зарубинецьку культуру вперше відкрив В.В. Хвойко в 1899 р. в могильниках біля с. Зарубинці, що на Київщині; черняхівську культуру (біля с. Черняхове, Київщина) також вперше дослідив В.В.Хвойко в 1900 та 1901 рр.

Ібб

збільшується глибина оранки до 10-15 см. Врожаї збирали невеликими серпами, відомі й залізні коси. На УПІ-Х ст. припадає масове використання жорен. Широке використання плуга із залізним лемешем підвищувало продуктивність хліборобської праці, значно збільшувало якість обробітку землі та спряло освоєнню цілини.

Складовою землеробства було тваринництво й птахівництво Уже в перших століттях нової ери з'явилися пружинні ножиці для стрижки овець. Серед промислів, що також займали певне місце в господарстві землеробів, слід назвати мисливство. Від нього мали доповнення до продуктів харчування та отримували хутра і шкіру для шиття одягу чи взуття. Шкурки пухнастих звірів часто йшли на обмін. За свідченням східних авторів, у І тис. н.е. хутро було одним із ходових товарів, яким торгувало слов'янське населення на причорноморських і прикаспійських ринках. Хозари отримували данину від слов'янських племен також хутром. Одним з найдавніших занять слов'ян було бортництво - збирання меду диких бджіл.

Розвиток землеробства визначив прогрес інших галузей господарства, в тому числі й ремесел: металургійна справа, ковальство, гончарство, оброблення дерева, шкіри, каменю, прядіння, ткацтво, виноробство, борошномельне виробництво. Провідним у господарському житті східних слов'ян було залізне ремесло (добування заліза та його оброблення), що одно з перших виділилося в окрему галузь. Вражає асортимент залізних виробів, їх досить високий технічний рівень. Давньослов'янським металургам була відома сталь та різні способи її виплавлення. У УП-ІХ ст. у слов'ян з'являються спеціальні поселення металургів.

Значних успіхів досягло гончарство. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - із сірої глини за допомогою гончарного круга. Починаючи з II ст. н.е., гончарне виробництво стає масовим, орієнтуючись на ринок. Особливо високим технічним рівнем відзначалась черняхівська кераміка (кожна обпалювальна піч могла одноразово пропустити близько сотні виробів), їй була притаманна висока художня якість в оформленні керамічних виробів. Керамічні вироби прикрашалися вигадливим орнаментом та зображеннями, що мали не лише естетичний, а й магічний зміст. Окремі екземпляри є справжніми витворами декоративного мистецтва.

Важливе місце у виробничій діяльності слов'ян займала деревообробна справа. Археологічні знахідки дають підставу вважати, що токарний верстат, з'явившись у ІІІ-ІУ ст., вже не зникає з виробництва. Деревооброблення досягло високого рівня спеціалізації в галузі будівельної та столярної справи.

У середині І тис. н.е. значного розквіту набула ювелірна справа. Асортимент виробів сягав сотні найрізноманітніших предметів, що вписуються в коло євразійської групи ювелірного мистецтва. У УІ-УІІ ст. з'являються виїмчасті емалі, пальчасті фібули, застосовуються складні технології: чернь, зернь, філігрань, інкрустація, різні види позолоти. Поряд із штампованими ювелірними виробами масового вжитку виготовлялися високохудожні речі із золота та срібла, виконані в складних технологіях.

167

Територія між Дніпром, Карпатами і Дунаєм досить густо заселялася давньоукраїнськими племенами. Поселення розташовувались на відстані 3-5 км. Тут були прості будинки з дерева і глини, вкриті соломою та очеретом. Усі будівлі ховалися за земляним валом, огороженим великими гострими кілками; будували дерев'яні вежі та укріплення. Так виникали міста-городища (від слова "городити"). Звідси походить старослов'янська назва міста - град.

Животворним джерелом і основою духовної культури слов'ян була усна народна творчість, що зародилась в давні часи. У чудових поетичних творах -історичних і обрядових піснях (весільних, поховальних тощо), в казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах - народ оспівував свою працю, любов до рідної землі, ЇЇ захисників, непримиренність до несправедливості й неправди, виливав свою радість і тугу.

Особлива сторінка духовної культури слов'ян - міфологія. Життя слов'ян великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями. Особливий інтерес становить Збруцький ідол, що є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких богів.

Стовпоподібна триярусна конструкція Збруцького ідола та ієрархічність його окремих частин ілюструють космогонічні уявлення східних слов'ян. Всесвіт розподілявся ними на небо - світ богів, землю - світ людей та підземний світ. Головне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості, бог Перун, зображений як воїн із шаблею, та ще дві фігури із суворими очима. Богів верхнього ярусу об'єднує шапка, що, можливо, відображує різні іпостасі єдиного слов'янського бога. У середньому ярусі зображена земля з хороводом жінок і чоловіків, у нижньому

- підземні боги.

Міфологічні персонажі за характером їхніх зв'язків з колективом, важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). До таких богів відноситься головний бог у слов'ян-язичників - Сонце, або Дажбог. Пізніше - це Хоре. На честь Сонця слов'яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем скотарства

- Велес, богом вогню та ковальства - Сварог, богинею мудрості й краси - Лада. У дохристиянську пору для слов'ян було характерним об'єднання доброго й злого начала в образі одного й того самого бога. Наприклад, образ Велеса уособлював як добро (покровитель скотарства), так і зло (демон, який
приносить смерть).

До наступного рівня могли відноситись божества, пов'язані з госпо­дарськими циклами, сезонними обрядами та цілісністю замкнених колективів. Це - Рід, Ярило, Купала, більшість жіночих божеств, з-поміж яких виділяється Мокоша.

Нижчий рівень за функціями, що їх виконували божества, був най-абстрактнішим, оскільки характеризував загальні поняття: Доля, Лихо,

168

Смерть, Правда, Кривда тощо. Більшість з цих міфологічних персонажів входило до казкових сюжетів. Казкові герої ймовірно, виступали як учасники ритуальних дійств у їх міфологічному образі: баба-яга, кощій, чудо-юдо тощо.

Найнижчий міфологічний рівень представлений неіндивідуалізованими істотами: духами, нечистю, тваринами, рослинами, джерелами, горами, камінням. Вони просторово співіснували з людиною і уособлювалися домовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками, кікіморами тощо.

Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак з оточуючого міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу. Універсальну, синтезовану функцію, що узгоджувала всі міжрівневі стосунки, виконувало райське дерево. Біля нього приносили жертви, воно поєднувало світ людей і світ богів, землю і небо. Це було світове дерево, світова вісь, центр світу і втілення світу в цілому. У фольклорних текстах, прислів'ях, загадках, обрядах, замовляннях у цьому образі виступає Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Трьом головним частинам райського дерева відповідали різні тварини: гілкам та верховіттю - птахи, стовбуру - бджоли, корінню - плазуни тощо.

У східних слов'ян-язичників не було храмів. Дерев'яні зображення богів стояли просто неба. Сюди люди приносили дарунки. Навколо них танцювали і співали, просили багатого врожаю, успіху на полюванні, гарної погоди. Головними святами у слов'ян були Новий рік, Масниця, Івана Купала. Ці та інші свята уособлювали різні важливі події в житті людей. Відображуючи певні пори року, вони стверджували глибоку віру в добро і щасливе життя, радість, перемогу над ворогом і нечистою силою.

Після прийняття християнства у слов'ян новий рік збігся з Різдвом і Святками. Люди складали колядки - пісні-побажання, ворожили про майбутній врожай і долю, дівчата мріяли дізнатися ім'я свого судженого. Давні слов'янські свята дійшли й до наших днів - Коляда, Івана Купала, зустріч весни.

У складних історичних умовах слов'янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій. Стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу; у цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів, передусім антів, з іншого, - культурні зв'язки із сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю і самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

4. Культура Київської Русі

ІХ-ХІІІ ст. - це період Київської Русі. Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави вчені пояснюють тісними зв'язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи, їх вплив на культурний поступ Русі був справді значним, але не вирішальним. У давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався б на

169

багатовікові, іноді тисячолітні місцеві традиції, збагачені впливами сусідніх народів.

Досліджуючи художні вироби слов'янського і давньоруського ремесел, археологи давно звернули увагу на незвичайну історичну глибину елементів їхнього оздоблення. Слов'янські антропоморфні й зооморфні фібули, давньоруські гривни-змійовики, браслети-наруґі, керамічні плитки, різьблені архітектурні деталі виявляють помітний зв'язок із мистецтвом знаменитого "звіриного" стрілю скіфів. Аналогічний зв'язок із давніми місцевими традиціями демонструють також слов'янські кам'яні ідоли, виявлені в Подністров'ї. Здебільшого вони людиноподібні, в багатьох порівняно добре модельовані голови, обличчя, руки і ноги.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилась на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов'янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов'янське письмо язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури (ІІ-У ст.). Нині відомо близько десятка посудин з досить цікавими графічними орнаментами. Аналіз їх, здійснений Б.Рибаковим, показав, що перед нами добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов'яни рахували й ворожили. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять до нас схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості і засвідчують досить високий рівень культури наших пращурів. Уже в IV ст. вони знали річний календар, який складався з чотирьох сонячних фаз і 12 місяців.

Раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне пові­домлення про знахідку в Корсуні (Херсонесі) слов'янським просвітителем Кирилом Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Підтвердженням цього є договори Русі з греками. З договору Ігоря з греками 944 р. відомо, що повноваження руських і купців підтверджували письмові грамоти, а не золоті й срібні печатки, як було раніше. Імператор Візантії Костянтин VII Багрянородний (905-959) у своєму творі "Про церемонії візантійського двору" повідомляє, що княгиню Ольгу під час ЇЇ перебування на чолі посольства Русі в Константинополі супроводжували 12 перекладачів.

Особливий інтерес у цьому плані становить "софійська абетка", виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Абетка написана на фресковій штукатурці, містить 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири - Б, Ж, Ш, Щ - слов'янському мовленню. На думку С. Висоцького, "софійська" абетка відбиває один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви, щоб передати фонетичні особливості слов'янської мови1. Не виключено, що перед дослідником відкрився алфавіт, яким користувалися на Русі ще за часів Аскольда та Діра.

1 Див.: Висоцький С. Азбука з Софійського собору у Києві та деякі питання походження кирилиці // Мовознавство. - 1974. - № 4. - С.74-83.

170

Кириличною системою письма написані всі відомі давньоруські твори: "Остромирове Євангеліє", "Ізборники Святослава" 1073 і 1076 рр., "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона, "Мстиславове Євангеліє", "Повість временних літ" та ін. Ці твори - не єдині пам'ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі.

Розкопки в Новгороді та інших містах Північної та Північне-Східної Русі виявлять "берестяні грамоти" - листування громадян з приводу різних господарських справ. Українським варіантом "берестяних грамот" є Звенигородські грамоти. Найбільша з них має п'ять рядків. У ній йдеться про сплату боргу в 60 кун. У Києві грамоти на бересті поки що не знайдені, що пояснюється особливостями грунту, який не сприяє зберіганню деревини.

Своєрідною компенсацією "берестяних грамот" в українських землях є графіті - давні (ХІ-ХШ ст.) написи побутового характеру, зроблені парафіянами і священиками на стінах культових споруд. Найбільше їх у Софійському та Успенському соборах Києва, печерах Києво-Печерської лаври, на стінах Михайлівської церкви Видубицького монастиря, на церкві Спаса на Брестові, Кирилівській церкві тощо. Аналіз церковних графіті виявив, що їх авторами були представники усіх соціальних верств: ченці, священики, купці, княжі люди, прочани, професійні писарі. Разом з "берестяними грамотами" і написами на ужиткових речах графіті засвідчують досить широке розпо­всюдження грамотності на Русі.

Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала державна школа, в якій навчались діти "нарочитої чаді" - найближчого оточення князя1. Таких дітей брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священників, а щоб виростити державних діячів, здатних підтримувати стосунки з іншими країнами.

Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді. У ній, за свідченнями "Повісті временних літ", навчалося 300 дітей із заможних сімей. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат.

Для продовження й поглиблення освіти слугували бібліотеки. Вони створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами комори своїх палат; князь Микола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають Волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. На Русі було багато бібліотек, але перша й найзначиміша містилась у Софії Київській. У ній

1 Див.: Толочко О.П., Толочко П.П. Україна крізь віки. - У 13-ти т.: Київська Русь.- Т.4. -К.: Альтернатива, 1998. - С. 315.

171

налічувалось до 900 примірників книг, що за мірками Середньовіччя було досить вражаючим.

Найдавнішими книжками, що вийшли з київської писемної школи, вважаються Реймське євангеліє (40-і роки XI ст.), яке Анна Ярославна привезла до Франції (зберігається у Франції, в Реймсі); ілюстроване "Остромирове євангеліє", виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічником у 1056-1057 рр. для новгородського посадника Остромира; два "Ізборники" (1073, 1076). "Ізборник " 1073 р., зокрема, вважається першою енциклопедією, яка увібрала найширше коло питань, - від богословських та церковно-канонічних до ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії.

У Києві в ХІ-ХП ст. існувало три літературні осередки: в Софійському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. У них переписувались і перекладалися книги, з'являлися оригінальні твори, літописання. Звідси література поширювалася по всій Київській Русі.

Відчуваючи політичний тиск збоку Візантії, Київ намагався відстояти право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. Саме література і мала довести повну християнську чинність Русі, її "святість", а, отже, й само­достатність як оплоту релігії в цьому регіоні. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється патерикам - збірникам життєписів отців церкви, монахів якого-небудь одного монастиря. Першим широким зібранням житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі став "Києво-Печерський патерик" (ХІП-ХУ ст.), що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного монастирського життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які постійно відбувалися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври.

Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників посідає "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, яке є першим художньо-публіцистичним панегіричним (похвальним) літературним твором на честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого. Патріотичну ідею суспільно-політичної, релігійної та культурної незалежності Русі Іларіон втілив у художню форму. Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводив, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, "старому", народу завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від "старших". "Слово" Іларіона надовго лишилося взірцем проповідницької літератури.

Літописом-автобіографією, яку Б. Рибаков розглядає як своєрідну передвиборну програму, є "Повчання Мономаха своїм дітям". Воно хроно­логічно охоплює період 1066-1117 рр.1. "Повчання" написане для дітей -

1 Див.: Історія української культури: У 5-ти т. - /Історія культури давнього населення України. -Т.1.-С. 740.

172

спадкоємців державної влади. Головна ідея твору - заклик до безкорисливого служіння рідній землі, до об'єднання князів. Героєм твору є мудрий державний діяч, який водночас і досвідчений господар і прекрасний сім'янин. "Повчання" було морально-філософською автобіографією Володимира Мономаха, в якому ідеальний правитель протиставлявся тим князям, які дбають лише про власне збагачення і владу.

Зразком епічної поезії, що поєднувала рицарську доблесть, патріотизм, відвагу з письмовою фіксацію, співом і частковим усним речитативом, була повість-пісня "Слово о полку Ігоревім". Створене між 1185 і 1187 рр. невідомим автором, "Слово" лишається неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури. Воно виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів, зв'язком з фольклорною традицією, а й переповненням його змісту язичницькою стихією. Автор рясно використовує язичницькі образи, а кількість слов'янських богів вражає. Це свідчить про життєвість язичницьких традицій у давньоруському суспільстві та формування у свідомості народу двовір'я, що поєднувало християнські традиції з язичницькими.

Одним з кращих творів не лише в давньоруській, а й у європейській середньовічній літературі, де дається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину, є "Житіє і ходіння Данила". Виходець із Чернігівської землі, ігумен Данило на початку XII ст. відвідав святі місця Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у своєму творі. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою, без нудних повчань і ораторських прийомів. Зроблено це свідомо, щоб його могли прочитати якнайбільше людей.

До оригінальних пам'яток давньоукраїнської літератури належать літописи. Це явище видатне не лише в культурному поступі Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широчінню літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. На відміну від хронік більшості країн Європи, складених латиною, вони написані рідною мовою. Цим зумовлена незвичайна популярність літописного жанру на Русі. Традиція літописання склалася в Києві в X ст., але згодом поширилась практично на всі регіони Русі.

Найвідомішим літописом є "Повість временних літ", укладена близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де у XVIII ст. їх виявили історики). Дві версії цієї пам'ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як авторитетнішому, пов'язаному саме з українськими територіями і менш спотвореному пізнішими редакціями.

"Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоукраїнській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський

173

характер. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури.

Особливо сильне враження справляє вступ до "Повісті", в якому відтворено широку картину світової історії, показано місце слов'ян і Русі в системі тодішнього світу, стверджено прогресивну філософську ідею взаємозв'язку та взаємозумовленості історії всіх народів. Автор "Повісті", людина широкої ерудиції, постійно звертається не тільки до Біблії, яка була вищим авторитетом знань у Середньовіччі, а й до численних візантійських хронік. До "Повісті" ввійшли всі попередні літописні зводи - 996, 1039, 1073, 1093-1096 рр., "Повість галичанина Василія" (1097), "Ізборник" Святослава, церковні повчання, усні перекази. Отже, "Повість временних літ" складається з поширеного вступу до слов'яно-руської історії, який, власне, й був "Повістю", і датованої хроніки, доведеної до 1110р.1

Безпосереднім продовженням "Повісті" є Київський літописний звід кінця XII ст. Укладений ігуменом Мойсеєм у Видубицькому монастирі, він становив сукупність літописів, написаних різними авторами і для різних князів. Характерно, що в Київському зводі знайшли відображення літописні традиції Чернігова, Володимира Волинського, Галича.

Майже всі князівства Русі мали свої літописи, але більшість з них носили місцевий, а не загальноруський характер. Однак Галицько-Волинському літопису належить особливе місце. Він вирізняється, на думку М. Котляра, тим, що в Галичині й Волині, на відміну від інших давньоруських земель, створювались не літописи, а історико-літературні твори. Літопис складається з двох частин: Галицької і Волинської. У першій уміщено життєпис Данила Галицького, написаний високоосвіченим книжником у Хелмі з метою возвеличення політики Данила. Він - "князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить у літописі патріотичний заклик: "Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути". Спостерігаючи за занепадом Києва, автор уболіває за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходить нічого кращого, як проголосити гасло "Галич - другий Київ". Волинська частина літопису починається 1261 роком. Вона писалася в основному при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.

До пам'яток писемності Галицько-Волинської землі ХП-ХІV ст. належать Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Хелмське євангеліє, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. У Галичі працював "мудрий книжник" Тимофій. Волинський князь Володимир Василькович -книжник і філософ, сам переписував книги, мав велику бібліотеку, з якої близько 36 книг заповідав церквам Волині. У м. Володимирі-Волинському

1 Див.: Толочко О., Толочко П. Київська Русь. - Т.4. - С. 322.

174

було складено нову редакцію "Кормчої книги" -збірки церковних та світських правових норм, що поширювались в Україні та Білорусі. Зростанню ролі церкви в поширенні освіти сприяло утворення в 1303 р. Галицької метрополії, яка, незважаючи на її неодноразові скасування та відновлення, існувала протягом XIV ст.

Поряд з історичною писемністю, оригінальною та перекладною літе­ратурою в Давньоруській державі неабиякого розвитку набула усна народна творчість. Особливе місце посідали пісні-билини. У них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Усі вони уособлювали образ воїна-патріота, захисника Руської землі, вдів і сиріт.

Яскравою сторінкою культурного розвитку Київської Русі виступає архітектурне будівництво. При спорудженні житла й оборонних будівель слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спирались на традиції, що сягали сивої давнини. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм слугували дерево й глина. До прийняття християнства кам'яні будівлі у східнослов'янських землях майже не зводилися. Виняток становили хіба що кам'яні язичницькі святилища Прикарпаття, які зводилися аж до кінця XII ст.

У літописах не часто повідомляють про будівництво дерев'яних храмів, які ймовірно, в архітектурному силуеті міст і сіл посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, що згоріли під час пожежі 1124 р., підтверджують цю думку. Дерев'яними були, зокрема, перші церкви в Києві часів Володимира Великого, що зводилися на місцях зруйнованих язич­ницьких капищ. Практично всі сільські храми також будувались із дерева.

З X ст. в Київській Русі розпочинається новий етап у розвитку монументального кам'яного зодчества, яке стає складовою європейської архітектурної традиції. Маючи власне уявлення про красу, давньоукраїнські майстри, зокрема київські майстри, створювали нові типи споруд, що вражали рівнем розвитку будівельної техніки, витонченим смаком та живописністю композицій. Будували з каменю та цегли, використовуючи методи змішаної кладки (ряди цегли-плінфи чергувалися з рядами каміння) та утопленого ряду (ряди цегли трішки заглиблювались через кожний ряд кладки, після чого виступаюча поверхня тинькувалася).

Головним структурним елементом храму був його центральний купол. Зсередини тут малювали образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Типова храмова споруда мала один, три (Десятинна церква) або п'ять (Софійський собор у Києві) нефів (неф - витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів) відповідно до кількості вівтарів у храмі. Внутрішній простір культових споруд оздоблювали мармуровими колонами, капітелями, монументальними мозаїчними панно та фресками. Для полегшення будівлі

175

та поліпшення її акустики робили голосники - порожнину в товщі стіні, в яку закладали глечики. Вікон у стінах давньоукраїнських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками.

За Ярослава Мудрого відкривається наступна сторінка зодчества. З 1037 р. розпочинається будівництво в Києві "града великого". До його ансамблю входили Софійський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі. Місто Ярослава мало площу 80 га, що в 10 разів перевищувало київський дитинець, "град Кия". На відміну від попереднього часу, місто мало вже не лінійну забудову, а радіально-порядкову, за якою вулиці сходилися до західної і східної брам, а головна магістраль прямувала від Золотих воріт до "міста Володимира". Київ було укріплено дерево-земляними стінами, що досягали висоти 14 м1. Так будували оборонні споруди і в інших містах Давньоруської держави.

Із 70-х років XI ст. розпочинається наступний стильовий етап зодчества, який характеризується відмовою від грандіозних форм. У будівельній техніці активно використовуються місцеві будівельні матеріали та архітектурні традиції. Храми стають меншими за розмірами, але строкатими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Поширення набуває шести-стовповий або чотиристовповий кубічний храм, увінчаний однією банею. Серед багатьох українських споруд такого типу одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква в Чернігові. Все більше використовується спосіб утопленого ряду та цегла. Церква Спаса на Берестові (кінець XI - початок XII ст., Київ) побудована за таким методом.

Найпоширенішим типом церков стала три - п'ятикупольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви у Києві, Успенська церква (1078) Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор у Києві (1113) та багато інших. Ще сильний вплив має київська архітектурна школа, а Успенський собор Києво-Печерського монастиря слугує за взірець для різних земель Київської Русі.

З 20-40 рр. XII ст. остаточно оформлюються місцеві архітектурні школи, з-поміж яких виділяються київська, переяславська, чернігівська, галицька. Характерною особливістю цього етапу стало поєднання візантійських елементів, частка яких відчутно зменшується, і романського стилю, що виявився в техніці споруд, особливостях архітектурних форм, декорі. Досить сильними виявилися такі тенденції в галицькій архітектурній школі, завдяки чому західноукраїнське середньовічне будівництво досягло стильової цілісності. У старовинному Галичі, що розбудувався за князювання Ярослава Осмомисла, знайдено залишки фундаментів майже ЗО церковних будівель, але

1 Див.: Історія української культури: У 5-ти т. - /Історія культури давнього населення України. -Т.І.- С. 844.

176

збереглася тільки романського типу церква Пантелеймона, збудована близько 1200 р. під Галичем.

На жаль, архітектурних пам'яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монументальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з півкруглою апсидою, ГГятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костел Хрестителя. Традиційно вважається, що його будував князь Лев Данилович для своєї дружини - угорки Констанції. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури, як Святоіванівський собор у Хелмі, Спаський монастир поблизу Самбора.

З кінця XII ст. посилюються народні традиції в архітектурному будівництві. Ця тенденція з усією силою виявилася пізніше, у формуванні національного ренесансного та барокового зодчества. Вагомішими для розвитку архітектури стають смаки та потреби міського населення. Інтенсивно розвивається будівельна техніка. Замість мурування стін стала вико­ристовуватись малоформатна цегла-плінфа, яка за форматом була близькою до романських і готичних типів споруд, та брущата цегла. В містах створюються торговельні й ремісничі посади. Князівські резиденції починають витіснятися на околиці, а в центрі замість князівських дворів зводяться ратуші та церкви. Дещо змінюється призначення храмів, які відтепер мають не лише культове значення, а й слугують окрасою міста. Активно розбудовуються столиці удільних князівств, які копіювали Київ та Чернігів: Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ та ін. Такі процеси свідчили про те, що давньо­українське зодчество розвивалося в контексті західноєвропейської архітек­турної традиції, а будівельна давньоукраїнська традиція слугувала за взірець в інших землях Київської Русі.

Монументальне мистецтво в Давньоруській державі з'являється з проникненням християнства. У ІХ-Х ст. швидкими темпами розвиваються фресковий та мозаїчний живопис. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами. Власне всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо.

Мозаїки були дуже дорогими у виконанні, тому більшість зображень у храмах і князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою -фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з'явилися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Софійського собору; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візан­тійський імператор і київська княгиня Ольга.

Великої популярності в давньоукраїнських розписах набув образ Богоматері, її типове зображення у канонічній позі Оранти (Благаючої) - з молитовно піднятими на рівень голови руками. Саме такі Богоматері Оранти оздоблювали вівтарну частину багатьох храмів Давньоруської держави.

177

Софійська Богоматір Оранта в Києві (1037) належить до числа найвищих досягнень монументального візантійського мистецтва, виконаного київськими майстрами. Усі відомі візантійські Оранти Богоматері (на Кіпрі, в Констан­тинополі, в Нікеї) поступаються Київській. Біля неї немає ні архангелів, на князів. Вона стоїть одна, непохитна у вічності з піднесеними руками в глибокій молитві за Київ та Руську землю. В її образі ніби сам Вседержитель Пантократор здійснює еманацію (від лат. етапаїіо - витікання творчої божественної енергії) у Премудрість, яка гарантує безпеку і порядок у державі, подібний до небесного. Софія - Божа Премудрість та Богоматір - Оранта символізували "нерушиму стіну", захисницю держави1.

Краси і високого мистецького рівня мозаїк Софійського собору досягнуто завдяки високій культурі малюнка, колористичній вишуканості, досконалому смаку київських майстрів. Основних тонів смальти небагато. Але ефект сприйняття досягається через застосування близько 177 найрізноманітніших тональних відтінків. Зокрема, смальти червоного кольору вжито 19 відтінків, синього -21, зеленого - 23. Вражаюча цілісність живописних композицій і архітектурного вирішення свідчать про те, що зодчий і маляр розроблювали разом проект Софії Київської. У будівництві та оздобленні Софійського собору брала участь артіль з 26 майстрів, не враховуючи учнів та помічників.

Важливим елементом художнього оформлення храмів були орнаменти. У Софії Київській вони є на всіх стінах, стовпах собору, віконних арках, мають рослинний характер і нагадують орнамент пишної мініатюри. Серед пам'яток художнього різьблення по каменю, що прикрашали храми й палаци, найбільшу увагу привертають плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу.

Якщо мозаїки та фрески знаменували тріумф християнства, то іконам поклонялися і молились. Спочатку ікони завозили з Візантії. Так, відому тепер ікону під назвою Володимирської Божої Матері, копію давнішої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку XII ст. Потім, у 1155 р., цей шедевр візантійського іконопису вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі князем Андрієм Боголюбським.

Вже з другої половини XI ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча за тих часів живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони до тієї чи іншої майстерні, до нас дійшли імена руських іконописців. Найвідомішими з них вважаються Григорій та Алімпій, що жили на межі XI і XII ст. при Києво-Печерській лаврі - одному з найбільших центрів тогочасного іконопису.

Найдавніші ікони Галичини, що збереглися, відносяться до XIII ст. Безцінною пам'яткою є ікона богоматері Одигітрії кінця ХШ-ХІУ ст. з

1 Див.: Історія української культури: У 5-ти т. - /Історія культури давнього населення України. - Т.1. - С. 896, 898-899, 901, 904.

178

Покровської церкви м. Луцька (нині знаходиться в Києві). Видатними пам'ятками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони „Юрій Змієборець" зі Станилі поблизу Дрогобича та „Архангел Михаїл в діяннях", створена у с. Сторонна. Для них характерні пластичність форм, відчуття простору, нахил до асиметричної побудови композиції, багата кольорова гама.

Значний слід залишила давньоукраїнська малярська школа в оздоблені рукописів, які прикрашалися мініатюрами, заставками, орнаментами. Високий гатунок книжкової мініатюри виявився, зокрема, в оформленні Остомирового євангелія, "Ізборника" 1073 р. та 1076 р. тощо

Особливістю давньоруського прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької і християнської символіки. Нерідко вони мирно уживалися на одному предметі. Так, на київській золотій емалевій діадемі XI-XII ст. поруч з апостолами зображено дівочі голівки й "дерево життя". Можна думати, що язичницькі сюжети і символи на виробах прикладного мистецтва Х-ХШ ст. несли в собі не тільки декоративну, а й магічну охоронну функцію.

Давньоруські майстри відносно рано оволоділи технікою виготовлення скла, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам'яних будівель, для внутрішнього спорядження яких використовували смальту, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою.

Склороби, крім смальти, виготовляли різнокольорові браслети, намисто, персні, кубки, чари, інші предмети побутового призначення. Особливо масовими були скляні браслети. Головним центром їх виробництва був Київ. Як вважають спеціалісти, давньоруські ремісники знали вже й секрети кришталю.

Перебуваючи в складі візантійської православної співдружності, Русь намагалась не лише бути схожою на Візантію, а й перевершити її. Від часу введення християнства Київ посідав місце духовного і навіть сакрального центру. Для давніх русичів, хоч би де вони проживали, Київ означав те саме, що для греків Константинополь, а для європейських народів - Рим.

Естетичні засади київської мистецько-архітектурної та літературної шкіл відчутно вплинули на культурний розвиток усіх давньоруських земель. Монголо-татарська навала перервала яскравий період культурного розвитку, на деякий час загальмувала духовний розвиток країни. Були знищені витвори давньоруських зодчих і художників, літописців, у вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності нашого народу. Культурна спадщина ІХ-ХІІІ ст. стала тією плідною основою, на якій склалася національна культурна традиція в добу пізнього Середньовіччя.

179

Запитання для самоконтролю знань

  1. У чому полягає особливість культури Візантії?

  2. Які джерела лягли в основу формування візантійської культури?

  3. Візантія як міст між Сходом та Заходом. Обґрунтуйте.

  4. Видатні досягнення культури Візантії, їх цивілізаційне значення для розвитку людства.

  5. У чому полягає різниця та спільність культурних процесів Візантії та Західної Європи?

  6. Схарактеризуйте основні етани європейської культури Середньовіччя.

  7. Значення та роль європейської культури у формуванні загально­ культурної спадщини людства.

  8. Розкрийте особливості язичницьких вірувань давніх слов'ян.

  9. Назвіть архітектурні пам'ятки Київської Русі, що дійшли до нашого часу.

  1. Розкрийте зміст літературних пам'яток Київської Русі. Якими потребами духовного розвитку була викликана їх поява?

  2. У чому полягає особливість літописів часів Київської Русі? Чи являються вони складовою частиною світової цивілізації?

ТЕМА 4

КУЛЬТУРА ЕПОХИ РЕНЕСАНСУ

  1. Формування та світоглядні засади культури Ренесансу........................183

  2. Ренесансний титанізм та його прояви.......................................................189

  3. Ренесанс в українській культурі................................................................197

1. Формування та світоглядні засади культури Ренесансу

"За одної лише згадки слова Ренесанс наше серце б'ється сильніше, наша енергія збуджується, наша фантазія закипає. У нашій уяві постають картини яскравого святково-піднесеного життя, образи людей могутніх, величних і прекрасних. Епоха Відродження - одна з найцікавіших та найповноцінніших в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини". Наведені слова, в яких передана сутність культури Відродження, належать видатному вченому, автору двотомної праці "Італійський Ренесанс" Б. Віпперу. Ренесанс був і залишається золотим віком не тільки європейської, а й світової культури.

Під Ренесансом (від франц. гепаіззапзе - відродження) слід розуміти перехідну епоху в розвитку європейської культури від Середньовіччя до нового часу, що охоплює період кінця XIII - XVI ст. включно. Це означає, що в культурі Відродження присутні елементи як середньовічної, так і новочасної культури.

Термін "Відродження" в точному розумінні слова стосується лише Італії XV - середини XVI ст. Саме тут ця культура стала цілісним, всеохоплюючим явищем. Тому правомірно говорити "італійське Відродження", "епоха Ренесансу в Італії". Разом з тим Ренесанс - загальноєвропейське надбання. Вплив італійської тогочасної культури різною мірою позначився майже на всіх європейських країнах, особливо, тих, що розташовані на північ від Італії, -Нідерландах, Франції, Німеччині, де наприкінці XV -- на початку XVI ст. сформувалося Північне Відродження. Що ж до України, на землях якої ренесансний вплив був значним, але не всеосяжним, правомірно корис­туватися термінами - "українська культура доби Ренесансу", "Ренесанс в українській культурі". Не зовсім коректно відносити до епохи Ренесансу культурні злети, що відбувалися в Китаї, Японії, на Близькому Сході і навіть у Мексиці в XIII - XVI ст., як це роблять прибічники "універсальної теорії" (акад. М.І.Конрад та ін.), адже прямих зв'язків і взаємовпливів між європейською і цими культурами не було.

Передові люди XV-XVI ст. добре усвідомлювали, що вони живуть у нову епоху, яка докорінно відрізняється від попередньої. Вони сприймали свій час, як час розриву зі старим, недосконалим, темним світом, що буквально розпадався на очах, терпів одну поразку за іншою. У мистецтві, літературі,

183

науці, культурі в цілому вони відчували свою епоху як золотий вік, що настав після довготривалого сну, пов'язаного з кризою і занепадом античної культури, сну тривалістю в тисячу років. Передчуття такої епохи звучить у сонетах Франческо Петрарки (середина XIV ст.), що оспівує прийдешній золотий вік, сповнений античними створіннями.

У творах канцлера Флорентійської республіки Аретіно (початок XV ст.), наукових трактатах скульптора Л. Гіберті (середина XV ст.) сформульована думка про спадкоємність, генетичний зв'язок двох епох - античної і сучасної їм. Нарешті, Джорджо Базарі у своїй славетній книзі "Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих", що вийшла друком у 1568 р., дає визначення своїй епосі, що стало класичним - "Кепазсітепїю", або Відро­дження. "Завдяки розкопкам римських будов і скульптур перед нами, - пише Д. Базарі, - відкрилось прекрасне мистецтво, ми почали пробуджуватись, воскресати, відкривати давно забуте". Так виник міф про культуру Відродження, що неначе фенікс відродилося з попелу Античності.

Подібний міфологічний підхід до виникнення Ренесансу панував аж до середини XIX ст. - початку наукового дослідження проблем культури Відродження. У працях відомих культурологів та істориків мистецтва XIX-XX ст. Ж. Мішле, Я. Буркхардта, М. Дворжака, О. Бенеша, Б. Віппера, О.Лазарєва та інших вчених, які вважаються класичними дослідженнями Ренесансу, всебічно розглянута сукупність економічних, суспільно-політичних, історичних та культурних факторів, що зумовили появу нового типу культури.

Ґрунтом ренесансної культури були нові економічні (їх можна назвати товарно-грошовими) відносини, що стали формуватися насамперед в Італії наприкінці XIII ст. У цей час текстильне мануфактурне виробництво Флоренції, Мілана, Болоньї значно випереджає інші країни Європи, тут використовується вільнонаймана праця. В Італії створюються перші банки, лихварські контори, що обслуговують виробництво, дають у борг під великі проценти або значні митні привілеї навіть папам і королям. У хід ідуть векселі, акредитиви. У 1252 р. після перерви майже у п'ятсот років Флоренція, першою в Італії, починає карбувати золоту монету - флорін, що стає міжнародною валютою. Генуя стає найсильнішою в світі морською державою, посередником у торгівлі між заходом і сходом. Генуезькі порти і фортеці з'являються навіть на узбережжі Чорного моря (Судак), звідси йде жвава торгівля з Монголь­ською імперією, Китаєм, Візантією. Усе це, враховуючи використання дешевої робочої сили, приводить до велетенського припливу капіталів у італійські міста-держави, концентрації їх у руках окремих груп та осіб. Таким чином закладається матеріальна основа розвитку культури через меценатську діяльність.

Паралельно економічним, в Італії ХІІІ-Х^ ст. формуються нові суспільно-політичні відносини. Швидко зростають нові соціальні прошарки майбутніх буржуа - торгівці, банкіри, лихварі, багаті ремісники, юристи.

184

Значно збільшується кількість вільних міських жителів, що приводить до пожвавлення боротьби за вихід з-під опіки міських патриціїв, короля, церкви. Біля двох десятків міст Італії, найбільшим з яких була Флоренція, в середині XIII ст. стають самостійними державами республіканського типу, громади яких називають "комунами". У містах-комунах зростає роль органів демократичного самоврядування, політичних партій, ремісничих цехів і торговельних гільдій.

Перетворення, що відбувались у суспільному житті, приводили до влади нових людей, їх основними ознаками стають не стільки знатне походження, титули, скільки особиста підприємливість, що межує з авантюризмом, сміливість, відвага, активна творча натура. Ці люди були чужі всіляким релігійним забобонам, світським правилам. Життєвим принципом, новою святою трійцею їх релігії, як помітив Данте Аліг'єрі, стають "вдача, хоробрість, свобода".

Нова людина і світ бачила по-новому. Сміливо відкидаються старі догмати про будову Всесвіту, місце в ньому людини, більшим стає прагнення до наукового пояснення явищ природи, використання практичних знань. Формуванню нового світогляду сприяли численні наукові відкриття й винаходи, кожен з яких допомагав самоствердженню нової культури і нової людини в постійному суперництві зі старими традиціями. Віднайдення раніше невідомих манускриптів з працями Арістотеля, Платона, творів давньогрецької і давньоримської літератури, розкопки старовинних архітектурних і скульп­турних пам'яток щоразу доводили новим людям перевагу античності над середньовіччям, викликали прагнення бути гідними нащадками забутих предків.

Найсуттєвіший вплив на розвиток ренесансної культури справило, мабуть, винайдення Іоганом Гутенбергом друкарського верстата (1445), що дало можливість у багато разів збільшити кількість друкованих видань. Це, в свою чергу, прискорило поширення наукових знань, освіти, літератури, стало підґрунтям для поширення реформаційних ідей. Тільки в одній Венеції у другій половині XVI ст. працювало більше ста друкарень, які щороку випускали тисячі примірників книжок десятків назв. Винайдення компаса сприяло великим географічним відкриттям (відкриття Колумбом Америки у 1492 р., навколосвітня подорож Магеллана 1519-1522 рр.)> результатом яких став перегляд колишніх уявлень про будову земної кулі, а разом з астро­номічними відкриттями Миколая Коперника (1543) і Галілео Галілея (початок XVII ст.) - і про будову Всесвіту.

Деякі культурологи цілком справедливо вважають, що географічні та астрономічні відкриття справили реальний вплив на суспільство і людську свідомість вже в Новий час, тобто у XVII ст., коли ренесансна культура вже завершилась. Натомість, на їх думку, саме ці відкриття прискорили кризу і сприяли руйнуванню усталеної ренесансної моделі Всесвіту з її непорушним співвідношенням між природою, людиною і Богом, вірою в безмежні можливості людини відкривати закони природи, пізнавати божественний задум і навіть піднятись до рівня Творця у створенні прекрасного на

185

Землі. Коперник, Галілей, Бруно розкривши безмежжя космічної пустелі, в якій Земля була лише піщиною, по суті породжували сумнів і зневагу в можливості людини, свідчили про плинність і відносність її земного життя.

На думку Д. Базарі, Ренесанс значною мірою спричинений прагненням творчої людської особистості до високої культури і духовності, мрією про людську гармонію і красу земного життя, взірцем яких вважалася доба античності. Найхарактернішою рисою культури доби Відродження є постійне прагнення до античного ідеалу. Воно зумовило і назву самої епохи. У той же час цікавим є питання, наскільки ця назва відповідала змісту культурних діянь епохи, тобто наскільки вдалося відродити античність у Європі ХІУ-ХУІ ст. і чи вдалося вийти за межі досягнень тієї культурної епохи.

Античною тематикою, образами, сюжетами наскрізь пронизана культура принаймні італійського Ренесансу. Європа в ренесансну добу дійсно наблизилась до відтворення античних ідеалів, відродила численні матеріальні й духовні цінності Греції та Риму. Водночас люди ХІП-ХУІ ст., порівняно з сучасними людьми, знали про античну добу надзвичайно мало. Кращі художники не могли достовірно відтворити в своїх картинах навіть зразки античного одягу та зброї, а, можливо, й не прагнули до цього. Сьогодні не підлягає сумніву, що Ренесанс - абсолютно самостійне явище, не запозичене з жодної із культур, античність була для нього лише необхідним поштовхом, внутрішнім духовним поривом до нової культури, про що свідчить більшість її характерних рис.

Найхарактернішою рисою Відродження є розвиток гуманізму (від лат. Ь й таті з - людський, людяний). Гуманістична думка, що почала формуватися в Італії у XIV ст., в подальшому поширилась на інші країни Західної Європи і знайшла численних прибічників на Сході континенту. Європейський гуманізм - найвище досягнення ренесансної культури, водночас - це вершина загальнолюдської, світової культури. Гуманізм - це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. У його основі -- прагнення до свободи особистості, утвердження поваги до її гідності й розуму, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Гуманісти стверджували самоцінність земного життя, можливість людини саме в ньому (а не в потойбічному світі) досягти вищого блаженства.

Отже, на зміну теоцентричній картині світу, що панувала в середньовічній культурі, утверджується його антропоцентрична модель, яка з погляду гуманістів була характерною для античної доби. Однак Ренесанс аж ніяк не є повторенням античного гуманізму і антропоцентризму, він обіймає значно ширше коло проблем. Італійський гуманізм можна сміливо назвати ідеологією Відродження, оскільки він був не лише теорією, а й практикою повсякденної боротьби за утвердження нового світогляду. Характерними його рисами є: прагнення розмежувати світське й релігійне життя; звільнити людську думку від богословського догматизму; відкривати й пізнавати світ; розвивати світську духовну культуру, науку.

186

Італійські гуманісти повели активну боротьбу із схоластикою, що насаджувала культ непідвладної людському розуму істини, культом авторитетів, зведених церквою в ранг непогрішних святих (до них потрапив навіть Арістотель, окремі положення філософії якого були пристосовані до католицького богослов'я). У формі політичних трактатів, віршах та прозі гуманісти виступали проти претензій церковно-феодальної ієрархії на монополію в духовному житті. Великий інтерес вони виявили також до проблем моралі, виховання, освіти, громадянського патріотизму, багатьох інших сторін буття людини й суспільства.

Характерною рисою ренесансної культури є аристократизм. Це культура суспільних верхів, буржуазної аристократії, тонкої верстви інтелігенції. Культурні осередки виникають при дворах освічених монархів, пап, великих аристократів, що виступають у ролі меценатів, оточують себе інтелектуальною і творчою елітою. Аристократизмом пройнята політика, філософія, естетика Відродження, значною мірою навіть його побут. Однак аристократизм у тогочасному розумінні визначався не походженням і привілеями, не розмірами достатків, а насамперед особистими якостями людини, рівнем її освіченості й культури. Разом з тим у культурі Ренесансу відображуються також і народні інтереси. В окремих своїх проявах вона пов'язана з творчістю і культурою мас.

На відміну від античної і особливо середньовічної культури, ренесансна культура мала яскраво-особистісний характер. Вільна особистість - художник, філософ, поет, який не залежить не лише від замовника, а й від цехових середньовічних норм організації та регламентації творчої праці, - найхарак­терніша риса Відродження. Митець Ренесансу починає надзвичайно цінувати свою творчу свободу та індивідуальність, пишатися ними. "Якщо не знаєш, нагадую: я - один, не натовп, не народ, не якась більшість; і якщо хочеш правильно говорити зі мною, користуйся єдиним числом, а не численністю" (переклад С.Б.), - пише в одному із своїх філософських листів Солютаті.

З творчою індивідуальністю тісно пов'язане поняття авторства ренесансних творів. Середньовічний художник своєю працею лише підносить Творця, часто залишаючись в історії невідомим. Ім'я ренесансного майстра, навпаки, добре відоме, нерідко уславлене в списку почесних громадян міста, в біографії, створеній письменником, подібно до Базарі. Папи і герцоги змагаються за право замовити відомим митцям художні твори, щедро оплачують таку роботу. Художник водночас має право відстоювати своє авторство від підробок і плагіату. І все ж абсолютної творчої свободи ренесансна особистість не мала. Біографії навіть таких велетів культури, як Леонардо і Мікеланджело містять численні приклади примхливого ставлення до них можновладців, а іноді й приниження людської гідності майстра.

Слід відзначити й таку характерну рису ренесансної культури, як всебічна пройнятість її мистецтвом. Мистецтво, без перебільшення, є головним досягненням, воно найяскравіше віддзеркалює образ ренесансної культури, її душу. Ніколи до цього навіть в Елладі мистецтво не мало такого величезного

187

значення в приватному і громадському житті. Для людини Відродження мистецтво мало таке саме всеосяжне значення, як для людини XVIII ст. -філософія, XIX ст. - наука, XX ст. - техніка. Образами мистецтва забарвлені навіть політика, господарство, війна і дипломатія. Очевидно, що недостатня розвиненість наукових знань, мовної культури, пов'язаної з формуванням нації, залишали за мистецтвом головну царину реалізації творчого потенціалу Відродження.

Характерною рисою ренесансної культури як культури перехідної доби є її суперечливість. Так, антиклерикальна спрямованість творів гуманістів поєднується в них з глибокою вірою, гуманістичні погляди межують з містикою, а раціоналізм - із схоластикою і навіть магією, алхімією та астрологією. Високі злети людського генія і духовність ідуть поруч з підступністю і аморалізмом як в особистому житті, так і в політиці.

Епоху італійського Відродження супроводять безперервні чвари. Різні політичні партії та їх лідери не гребували ніякими засобами для досягнення своєї мети, вдаючись до лжесвідчень, жорстокості, підступних замахів та вбивств. Страти, вигнання, тортури політичних опонентів були звичайним явищем. Ці суперечності найяскравіше показані в політичному трактаті канцлера флорентійської республіки Ніколо Макіавеллі "Государ". Виведений у ньому образ Кентавра - правителя, що повинен поєднувати природу звіра і людини, надовго закріпив у літературі за Макіавеллі сумну славу циніка та проповідника аморалізму. Однак насправді італійський гуманіст був одним із перших, хто усвідомив одну з трагічних суперечностей свого часу - між політикою і мораллю. Макіавеллі вважав за потрібне відділити політику від фальшивої, з його погляду, християнської моралі, що "зробила світ слабким та віддала його під владу негідникам"1.

Головними причинами суперечливих явищ у розвитку ренесансної культури були застиглість форм громадських суспільних відносин, нерозви­неність демократичних інститутів, інерція суспільної свідомості, сила релігійних догматів і традицій, малорозвинуті наука й техніка. Зрештою ці причини в другій половині XVI ст. зумовили кризу, а потім і швидкий розпад ренесансної культури. Цьому сприяли насамперед політичні фактори. В умовах тогочасної Європи, подрібненої на десятки феодальних і напівбуржу-азних країн, Італія, що не була єдиною державою, стала здобиччю іноземних завойовників. Гуманізм та здобутки ренесансного мистецтва залишились переважно надбанням лише елітарних кіл суспільства. Незважаючи на свій занепад, культура Відродження залишила такі матеріальні і духовні цінності, які стали близькі й зрозумілі людям наступних поколінь.

1 Елітарність та індивідуалізм ренесансної особистості в поєднанні із секуля-ризацією культури та розпадом релігійної моралі призвели до побутового аморалізму, чому є немало прикладів з життя як деяких гуманістів, так і церковних ієрархів. Це явище отримало назву зворотної сторони ренесансного титанізму.

188

2. Ренесансний титанізм та його прояви

Дослідники західноєвропейського Ренесансу як цілісного явища основну увагу приділяють переважно Ранньому, Високому і Пізньому Відродженню. Прийнято таку схему періодизації європейського Відродження: 1) Перед -відродження (друга половина ХІІІ-ХІУ ст.); 2) Раннє Відродження (XV ст. -80-і роки); 3) Високе відродження (1490 - 1530); 4) Пізнє Відродження (1540 - початок XVII ст.).

Передвідродження, або Проторенесанс, закладає підвалини європейського Ренесансу. Італія фактично виступає єдиним осередком нової культури, що формується з елементів романської, візантійської, арабсько-мусульманської культур. Звернення до античності є ніби головною рушійною силою Передвідродження, воно відчувається в творчості всіх видатних митців цього часу. Головний центр Проторенесансу - Флоренція, економічно розвинена і політичне незалежна.

Великий флорентієць Дайте Алгг'єрг (1265-1321) виступає як перший європейський поет-гуманіст нової епохи. У 1293 р. створює збірку сонетів і прози "Нове життя", а через кілька років по тому - поему "Божественна комедія". Автор далекий від уславлення аскетичних ідеалів офіційного християнства. Своїми творами Дайте закладає основи нового світогляду -інтерес до людини, "бо з усіх проявів божественого розуму людина -найвеличніше диво".

Інший видатний флорентієць, художник і архітектор Джотто дг Бондоне (1266 чи 1267 -- 1337) входив в оточення Дайте, можливо, навіть був його другом. З ім'ям Джотто пов'язана нова реалістична концепція живопису, відкриття законів перспективи, тримірного простору, пластичного тракту­вання фігури. У розписах на стінах флорентійської церкви Санта Кроче, знаменитих фресках капели дель Арена в Падуї художник створює образи героїв, наділених почуттям власної гідності, мужністю і благородством.

Творчість "короля поетів" Франческо Петрарки (1304-1374) стає вершиною Проторенесансу. За своїм інтелектом, всебічною освіченістю, універсальністю він міг би стояти в першому ряду титанів Високого Відродження.

Петрарка народився в містечку Ареццо. Його батько, друг Дайте, перебував у вигнанні у Франції, куди згодом переїжджає і сім'я. Франческо навчався в університетах Монпелье та Болонському. В тридцятирічному віці здобув славу одного з кращих знавців античності і латини. Велике враження справила на Петрарку поїздка до Рима, де він вивчав античну культуру та розпочав роботу над поемою "Африка" з історії римської держави часів боротьби з Карфагеном. Слава поета в культурних і політичних колах Європи постійно зростала. Відновлюючи давньоримську традицію, шанувальники Петрарки в 1341 р. увінчали його на капітолійському пагорбі лавровим вінком короля поетів. У наступні декілька років вийшли збірки сонетів "Канцоньєре" ("Книга пісень"), де оспівується земне кохання поета до мадонни Лаури, звучать патріотичні мотиви. Петрарка вів усамітнений образ життя інтелектуала, листувався

189

з багатьма відомими політиками Європи, в окремих випадках виконував дипломатичні доручення, перекладав і коментував невідомі манускрипти з творами античних філософів і письменників.

Петрарку справедливо вважають першим європейським гуманістом. Йому не байдужа доля Італії та її народу, який, на думку поета, перебував у жалюгідному стані через неосвіченість та некультурність. Гідність людини повинні становити власні діяння на користь суспільства, заняття науками та освіченість. Ці думки з особливою силою звучать у "Листах до Ціцерона". Своїми співрозмовниками в цьому листуванні Петрарка обирає видатних людей античної епохи, яких так не вистачало в сучасному йому світі.

Вагомий внесок у розвиток італійської літератури зробив видатний письменник-гуманіст Джованні Боккаччо (1313-1375). Слідом за Дайте і Петраркою він наповнив італійську літературну мову почуттями і при­страстями. Всесвітньо відомий "Декамерон" Боккаччо поруч з дотепностями і гумором містить жорстку сатиру на можновладців і церковників. Своїм твором видатний італієць заклав основи європейської новели і надовго визначив розвиток цього жанру.

Твори видатних поетів і письменників Проторенесансу Дайте, Петрарки, Боккаччо були відомі в Україні з XVII ст. Пізніше їх переклали українською мовою Леся Українка, Іван Франко, неодноразово згадуються вони у віршах і поемах Тараса Шевченка, інших класиків української літератури ХІХ-ХХ ст.

Якщо Проторенесанс відносять до нової культури значною мірою умовно, то в епоху Раннього Відродження складаються майже всі її основні риси. До кінця цього періоду Італія утримує провідні позиції в усіх галузях культури. Італійський гуманізм набуває широкого розвитку, стає справжньою ідеологією в оновленні суспільства, синонімом освіченості і культури окремого індивіда. Відбувається бурхливий розвиток мистецтва, набувають само­стійності такі його види, як живопис і скульптура, що відокремлюються від архітектури. У другій половині XV ст. творцями культурних цінностей виступають десятки і навіть сотні визначних особистостей, з Флоренцією починають змагатись інші культурні центри.

Реформаторами мистецтва початку Раннього Відродження вважається "флорентійська трійця": художник Мазаччо (1401-1428.), скульптор Донателло (1386-1466), архітектор Брунеллескі (1377-1446).

Послідовно втілював антропоцентричні та гуманістичні ідеали Відро­дження в мистецтві скульптури Донателло. Образи богів і героїв, створені майстром, сповнені енергії і могутності, сили і величі. Такою є бронзові статуї "Давид", "Ієремія", "Святий Георгій". У 1453 р. майстер створив перший Іювочасний кінний монумент Європи - пам'ятник кондотьєра Гаттамелата у Падуї. Скульптура, на думку мистецтвознавців, ні в чому не поступалась кінному монументу Марка Аврелія - вершині античної доби (2 ст. н.е.).

Філіппо Брунеллескі був не тільки видатним архітектором, скульптором, а й одним з перших вчених інженерів. На будівництві спроектованого ним

190

велетенського купола Флорентійського собору він застосував сконструйовані власноруч підйомні крани, з математичною точністю розрахував усі деталі однієї з найбільших у світі архітектурних споруд.

Епоха Відродження висунула цілу плеяду блискучих філософів-гуманістів, у працях яких людина в усіх її проявах була основним предметом роздумів. Леонардо Бруні (1370 чи 1374 - 1444), Лоренцо Валла (1405 чи 1407-1457) писали про тісний зв'язок культури з життям суспільства, кожного окремого індивіда, прагнули пояснити існування єдиного, нескінченного матеріального світу, виходячи з його власної основи, незалежно від Бога. Цілий ряд гуманістів засуджують як лицемірство заклик церкви до відмови від земних радощів.

Найяскравішим явищем італійського гуманізму була діяльність флорентійської платонівської академії. Ідея її заснування належала відомому меценату Козімо Медині (1389-1464), який ознайомившись із вченням Платона, був у захваті від ідей релігійного екуменізму і миру. Засновником і душею академії в 1462 р. стає філософ, поет і лікар Марсіліо Фічіно (1433-1499). Розквіт діяльності академії приходиться на 1470-1480 рр., коли до її складу, крім Фічіно, входили поет і філософ Піко делла Мірандола, Лоренцо Медичі Чудовий (онук Козімо Медичі, меценат і поет), поет Анджело Поліціано, молодий Мікеланджело Буонарроті.

Велика заслуга Марсіліо Фічіно в тому, що він переклав майже всі праці античного філософа Платона, а згодом і його послідовників - неоплатоників. Фічіно перетворив гуманізм на закінчену філософську систему, заклав основи християнського гуманізму, сутність якого полягала в ототожненні Бога з природою та у творчій активності людини, яка через містичне споглядання на вищих щаблях свого релігійно-духовного розвитку може з'єднуватися з Творцем. "Немає нічого значущого на землі, крім людини, - пише Фічіно, -немає нічого значущого в людині, крім розуму і духовності, досягнувши цього ти перевершиш небеса". Важливим положенням гуманістичної філософії Фічіно є вчення про "Всезагальну релігію", тобто злиття всіх існуючих течій церкви в осягненні Єдиного Бога.

Філософські ідеї Фічіно поділяв видатний художник кінця XV ст. Сандро Боттічеллі (1445-1510). Філософія М. Фічіно і живопис С. Боттічеллі -характерний приклад елітарності, вишуканості культури кінця XV ст., що було передвісником кризи Відродження. У кращих творах С. Боттічеллі, таких як "Весна", "Народження Венери", бачимо світ мрій, меланхолію, споглядання краси природи та ідеальних людських образів, далеких від реального життя.

У Музеї мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків (м. Київ) студенти мають чудову можливість ознайомитись із справжніми шедеврами ренесансного мистецтва переважно Раннього Відродження. В експозиції музею знаходиться скульптурний рельєф Донателло "Мадонна із немовлям", картина флорентійця, прибічника філософії Фічіно, Якопо дель Селлайо "Орфей і Евридика", картина вчителя Рафаеля Перуджіно "Мадонна з немовлям", твори Дж. Белліні, а також майстрів Північного Відродження.

191

У період Високого Відродження культура досягла найвищого підйому і блискавичного розквіту, вийшла за межі Італії, розвинулася в Німеччині, Англії, Франції, Нідерландах, вплинула на розвиток країн Центральної і Східної Європи. Для Високого Відродження характерна насамперед велич художніх задумів і масштабність форм. Це була епоха, що потребувала титанів, і породила їх. За потужністю думки, силою характеру, за рівнем вченості й освіченості не було рівних Леонардо да Вінчі, Рафаелю Санті, Мікеланджело Буонарроті, Дюреру, Тіциану, Еразму Роттердамському. Це люди-універсалії, які сконцентрували в своїй творчості весь культурний потенціал не тільки Ренесансу, а й попередніх епох.

Мистецтво в цей період продовжує утримувати провідні позиції в культурі. Твори видатних митців відзначаються тенденціями до синтезу і узагальнення, прагненням до втілення загальнолюдських ідеалів. Головним художнім центром не лише Італії, а й усієї Європи стає Рим - духовна столиця католицького світу. Не започаткувавши власної художньої школи, Рим збирає кращих художників з інших центрів. Видатні архітектори, скульптори, малярі виконують замовлення папи, кардиналів, працюють над оздобленням їх палаців і резиденцій, а також церков, серед яких перше місце належить собору св. Петра.

Центральною постаттю цього часу вважається Леонардо да Вінчі (1452-1519). Коло його інтересів і занять здається безмежним. Залишивши Флоренцію у 40-річному віці, він спочатку пропонує свої послуги міланському герцогу, в листі до якого пише, що може проектувати та будувати мости, фортеці, дальнобійні гармати, бойові кораблі, тунелі, водогони і додає, між іншим, що вміє ваяти скульптури і змагатись будь з ким у мистецтві живопису. Віддаючи живопису пальму першості в "змаганні мистецтв", митець визначав його як універсальну мову втілення розумного начала, що панує в природі.

Леонардо не залишив після себе закінчених наукових трактатів, проте його рукописна спадщина налічує близько 7 тисяч аркушів, де представлені його ідеї, начерки технічних проектів, спостереження за природними явищами і людиною, які збагатили практично всі розділи людського знання. Досить назвати анатомічні й ботанічні дослідження, начерки проектів металургійних печей, ткацького верстата, підводного човна, парашута, танка, літального апарата. У відомому творі "Кодекс Леонардо", що належить одному з приватних зібрань, на вісімнадцяти аркушах з астрономічними, геологічними та гідравлічними студіями міститься 360 малюнків автора.

Мистецтво і наука нерозривні в творчості Леонардо. Кожна з його картин є співвідношенням художнього образу з тонкими спостереженнями природних явищ, законів перспективи, геометричних і фізичних закономірностей. Очевидно, в цьому полягає один із секретів "загадковості" леопардових творінь, найвідомішими з яких є фреска "Таємна вечеря", створена в 1495-1497рр. на стіні трапезної церкви Санта-Марія делле Граціє в Мілані, картини "Мадонна

192

Літта" та "Мадонна Бенуа" (80-ті роки), які є окрасою колекції С.-Петербурзького Ермітажу, "Мадонна в скелях" (90-ті роки) - Національна галерея в Лондоні, "Мона Ліза" ("Джоконда") (1503), що нині прикрашає один із залів Лувру (Париж).

Найяскравіше, людяніше і життєстверджуюче втілюються ренесансні ідеї у творчості Рафаеля Санпгі (1483-1520,). Вже в ранніх його творах ми бачимо образи прекрасних мадонн, що уособлюють споконвічний ідеал жіночої вроди. Такими є "Мадонна Конестабіле" (1502), "Заручини Марії" (1504). Однією з вершин творчості майстра є "Сікстинська мадонна", написана в 1515-1519 рр. для церкви св. Сікста в м. П'яченца, звідки ця картина згодом потрапила до Дрезденської галереї. Зворушливий образ мадонни із немовлям можна вважати символом усього ренесансного мистецтва. З тривогою і ніжністю звертає молода жінка свій погляд у майбутнє, вона приносить у світ свою дитину, щоб дарувати людству надію на щастя.

Видатними творіннями Рафаеля є розписи ватіканського палацу, серед них - фрески: "Диспут", "Афінська школа", "Парнас". Художник постає тут не лише як майстер композиції і колориту, як монументаліст, а й як справжній знавець історії світової культури. У фресках він зумів достовірно, на основі іконографічних і документальних джерел відтворити образи видатних людей минулих епох - Платона, Арістотеля, Сократа, Діогена, Гомера, Дайте та ін. Своїми шедеврами Рафаель стверджує нерозривність епох в історії та культурі людства.

Героїкою боротьби за утвердження нового, вірою в безмежні можливості людини пройнята творчість іншого титана Відродження - Мікеланджело Буопарротг (1475-1564) - видатного скульптора, архітектора, художника і поета. У 1501-1504 рр., перебуваючи на службі у Флорентійській республіці, майстер створив один з найкращих своїх шедеврів - велетенську (заввишки 5,5 м) статую біблійного героя Давида. Мабуть, у жоден з періодів свого життя Мікеланджело не перебував у такій природній згоді із суспільним устроєм рідного міста, тому не дивно, що образ Давида став символом захисника свободи свого народу, символом вільнолюбних, демократичних ідей флорентійців.

У 1508-1512 рр. Мікеланджело за наказом папи Юлія II розписав стіну і стелю Сікстинської капели у Ватиканському палаці. Сікстинські фрески, безумовно, основа творчого доробку майстра, один з найвищих мистецьких творів в історії світової культури. Площа розписів, виконаних без сторонньої допомоги, становить близько 600 кв. м. композиція об'єднує триста фігур. Мікеланджело сміливо трактує біблійний сюжет про створення світу як героїчну поему, присвячену творчій могутності людини, героїзму і силі духу тих, хто стояв біля першовитоків людства. Останнім великим шедевром майстра стала мармурова усипальниця герцогів Медичі у Флоренції (1524-1534).

До найвизначніших художніх здобутків Відродження слід віднести творчість майстрів Північного Ренесансу. Останній термін, введений у

193

науковий обіг порівняно недавно, стосується головним чином досягнень мистецтва Німеччини, Нідерландів, Франції. Для північних майстрів характерний вплив готичних стильових прийомів, ідей середньовічного містицизму і спіритуалізму, їхні образи сповнені експресивності, написані в манері жорсткого дослідницького реалізму і натуралізму.

Однією з найвизначніших постатей усієї ренесансної культури був німецький художник, гравер, теоретик мистецтва Альбрехт Дюрер (1471-1528). У творчості Дюрера звучать ідеї італійського гуманізму і німецької Реформації. В одних своїх творах він виступає як релігійний містик (гравюра "Вершники апокаліпсису", 1498), в інших - як натураліст-дослідник (акварелі "Трава", "Заєць", 1502-1505), філософ-гуманіст (картина "Чотири апостоли", 1526).

Тривожна і трагічна атмосфера Німеччини часів Реформації знаходить яскравий вияв у творчості Матіса Нітхардта, якого з XVII ст. називають Грюпевальдом (1473-1528). Центральним твором художника є Ізенгеймський вівтар із сценами розп'яття та воскресіння. Подібного за експресією і містикою твору немає у всьому мистецтві Відродження. Обличчя розп'ятого на хресті Ісуса спотворено страшними муками, його тіло понівечене тортурами. Незвичним і страшним явищем називають дослідники цей твір художника.

При аналізі подій духовного життя та художньої культури Європи XVI ст. неможливо обійти проблему взаємодії Ренесансу та Реформації. Реформація (від лат. геїогтаїло - перетворення) - суспільно-політичний та релігійний рух, який на початку XVI ст. охопив Німеччину, а згодом і всю християнську Європу, був спрямований на оновлення католицької церкви, її реформування відповідно до духовних потреб нових суспільних верств буржуазії, інтелігенції, освіченої аристократії. Реформісти використовували в своїй боротьбі проти церковно-феодальної ієрархії широкі народні верстви, в тому числі ремісників і селян, невдоволених своїм становищем. Гостроту свого удару протестанти, як вони себе називали, спрямовували проти збагачення церковних ієрархів, продажу індульгенцій, пишності церковних обрядів і таїнств, виступали за ведення проповідей не латиною, а зрозумілою народу мовою. Так, у ряді країн, де реформістам удалося відстояти свої позиції, виникли протестанські церкви: в Німеччині - лютеранська, в Англії - англіканська, у Франції - кальвіністська тощо.

Своїми витоками Реформація та Протестантизм завдячують тій новій духовній атмосфері, яка панувала в Європі як наслідок розвитку ідей ренесансного гуманізму. Крім того, ідеологія Реформації деякий час йшла поруч із гуманізмом, сприяючи руйнуванню схоластичної середньовічної системи цінностей, феодально-церковної ієрархії.

Втім Відродження і Реформація досить швидко визначили свої розбіж­ності. Лідери Реформації здебільшого опікувались питаннями віри, їм була чужою універсальність гуманістичних поглядів на природу і людину, багатьох гуманістів вони вважали просто безбожниками. Кальвін, зокрема, з підозрою

194

ставився до світської вченості, визнаючи, що здатний був би знищити всі науки, якби вони стали причиною охолодження християнського благочестя, відвернення від Бога.

Не знайшли порозуміння і видатні лідери цієї доби - Еразм Роттер-дамський та Мартін Лютер. В "Еразмі людське переважає божественне", -говорив останній. І все ж ідеї Реформації і гуманізму пройшли через серця багатьох митців Німеччини, Франції, Нідерландів, пізніше - Польщі та України, знайшовши своєрідне переплетення в їх творчих здобутках.

В історії світового мистецтва одне з найпочесніших місць належить нідерландцю Пітеру Брейгелю (між 1525 і 1530-1569). Роки творчого злету майстра припадають на початок Пізнього Ренесансу, але тематикою, глибоким філософсько-гуманістичним злетом своїх творів Брейгель належить до Високого Відродження. Одним з перших у європейському мистецтві художник у своїх картинах почав зображувати життя простого люду, селян, за що отримав прізвище - Мужицький. Брейгель - перший пейзажист, у картинах якого природа виступає не в ролі фону до основного сюжету, а відіграє філософсько-космічну роль ("Мисливці на снігу", "Жнива", 1565).

У період Високого Відродження продовжує розвиватись гуманістична думка, її найвищим досягненням була філософія і практична діяльність видатного нідерландського гуманіста Еразма Роттердамського Дезідерія (1469-1536), якого без перебільшення можна назвати "громадянином світу". Він жив і працював в Італії, Нідерландах, Франції, Англії, Швейцарії, підтримував тісні наукові стосунки та листувався з представниками тогочасної європейської інтелектуальної еліти. З творами Е. Роттердамського, що витримали багато видань різними мовами, були знайомі вчені, філософи і політики в усіх країнах континенту. Серед найвідоміших праць - "Апо-фтегмата" - збірник, у якому містяться вислови античних класиків, морально-етичні, філософські, педагогічні, богословські твори, переклади з давньо­грецької та давньоримської.

Сатира "Похвала Глупоті" (1509), найвідоміша з робіт Еразма, - яскравий памфлет, написаний у формі пародії, де викриваються вади схоластики, феодального суспільства, церковників. Істинне християнське благочестя, на думку автора, не у формальному виконанні обрядів, а в дотриманні законів любові й милосердя. Е. Роттердамського називають останнім великим гуманістом, оскільки суспільні й політичні умови розвитку Європи не сприяли поширенню його ідей.

Неможливо обійти осторонь особу видатного англійського гуманіста Томаса Мора (1478-1535). За універсальністю і масштабом діяльності він поступався в Європі хіба що тільки Еразму, другом якого був. Мор вивчав стародавні мови, творчість Платона, захоплювався мистецтвом, геометрією, астрономією, юриспруденцією. Написавши хроніку "Історія Річарда III", Мор справедливо заслужив ім'я батька нової англійської прози. Усьому світу відома "Утопія" (1516), в якій Мор намагався змалювати справедливе суспільство,

195

що живе за законами чесної праці, рівності всіх громадян, відсутності експлуатації і визиску, вади яких уже в той час були помітними.

Термін "Пізній Ренесанс" досить умовний. Він одночасно говорить про розвиток культри і про початок кризових явищ у ній, що призвело до розпаду ренесансної культури. Знецінення попередніх ідеалів у другій половині XVI ст. не дає можливості говорити про культурні "досягнення" чи "відкриття" цього часу. Творчі здобутки окремих, навіть геніальних майстрів являють собою або ностальгію за попередніми цінностями, або ж є предтечею новочасної культури.

Найбільш наочно виявилась криза ренесансного ідеалу в мистецтві. У 30-40-х роках XVI ст. в італійському, а згодом і у всьому західноєвропейському мистецтві починають панувати принципи маньєризму (від лат. тапіега -прийом). Для нього характерні перевага форми над ідейним змістом твору, естетична вишуканість, розраховані на зовнішній ефект прийоми, за якими приховується бідність або взагалі відсутність творчої ідеї. На зміну простоті і ясності приходить складність, загадковість, гуманістичний пафос, героїку і демократизм підмінюють міфологізм, гіпертрофована чуттєвість, релігійна екзальтація образів. Маньєризм був першою стадією переходу до естетики нового художнього стилю барокко.

Тільки в літературі Пізнього Відродження з найбільшою силою про­звучали трагічні мотиви ренесансного гуманізму, немовби на завершення довгої історії розвитку гуманістичної думки. Найвищі досягнення літератури усього Відродження пов'язують з іменами французького письменника-гуманіста Франсуа Рабле (1494-1553), іспанця Сааведро Мігель де Сервантеса (1547-1616) та англійського поета і драматурга Уільяма Шекспіра (1564-1616).

У відомому романі Ф. Рабле Таргантюа та Пантагрюель" вже викриваються очевидні і трагічні суперечності гуманізму. Рабле - видатний європейський сатирик, який найбільше пов'язаний з народною культурою. Всесвітньовідомий роман М. де Сервантеса "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський" (1605), не стільки сатира на суспільні ідеали попередніх епох в історії Іспанії, скільки трагічне усвідомлення їх розходження із реальним життям. Особиста героїка, благородство, безкорисне служіння добру, характерні для Середньовіччя і Відродження, стали зайвими.

Ідеї гуманізму найпослідовніше втілені у драматургійних творах У. Шекспіра. Гуманістична ідеологія втілюється спочатку в ключовій ідеї історичних хронік ("Річард III", "Приборкання норовливої") - правомірності перемоги централізованої влади над анархічним свавіллям. Пізніше в трагедіях "Юлій Цезар", Тамлет" соціальні суперечності сприймаються як трагічна невідповідність гуманістичним ідеалам усього минулого, сучасного і майбутнього людства. Суть трагічного гуманізму Шекспіра розкрита в особі головного героя, який, подібно до Гамлета та Короля Ліра, спроможний в особистих бідах бачити лихо Всесвіту, сміливо вступити в боротьбу з ним і перемогти, навіть ціною власного життя.

196

3. Ренесанс в українській культурі

Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Від­родженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов'язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя - Київської Русі. На українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція. Були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта.

Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня ж - відвертого геноциду. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI - початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.

Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам'янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини - місця проживання основних громад - руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини - ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста - велика площа з ратушею. У Львові основні в'їзні брами сполучилися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні.

Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем з Північної Італії. Незважаючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жовкви, Кам'янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу.

З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався "волинськими Афінами". Найкращі споруди замку - Кругла Башта

197

і Луцька брама без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.

Одночасно з острозьким перебудовується замок у Кам'янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації - бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам'яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфітпо (спосіб декоративного оздоболення стін споруд шляхом продря­пування певного малюнка по верхньому тонкому шару штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.

На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається "Чорна кам'яниця" (1588-1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта архітектор П. Бар-бон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський).

З архітектурою був пов'язаний розвиток українського кам'яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архі­тектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці - каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві - початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Рим­лянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.).

Надгробний пам'ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним з характерних зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні. З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумента, що складався з скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70-80-ті роки XVI ст., скульптор Й. Пфістер та Г. Горст), князя К.Острозького (1579), що знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської з Бережан органічно злилися традиції українського національного мистецтва з новими ренесансними принципами. Образ цієї жінки, яка померла в молодому віці від пологів, зворушує гармонією фізичних і духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом трак­тування одягу, що ніби почерпнутий із джерел іконописного мистецтва.

У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри -портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас

198

навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.

Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви -українське міщанство, що об'єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть з провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнанність в анатомії і законах перспективи.

Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: ГГятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федор Сенькович. Художники були активними членами братств. Л. Пухало мав дружні стосунки з першодрукарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєднався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів ІГятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успенського іконостаса (авторська робота Петрахновича) належить до найзріліших і найдовершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансну красу, шляхетність людських почуттів і набувають високого громадського звучання.

В образах Святодухівського іконостасу ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать іконостасу - Христос - активна особистість, людина імпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзяття та героїчного пориву. З великою майстерністю передано образ біблійного мудреця Мельхіседека. Його фігура ніби випромінює внутрішню силу, впевненість у собі, тверді переконання.

Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, - зображення Стефана Баторія (1576), створене львів'янином Стефановичем, портрети воєводи Івана

199

Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20-30 роки XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х років XVII ст. - це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.

Поширенню ренесансної культури в українських землях сприяв насамперед розвиток освіти. Наприкінці XV-XVI ст. помітно зростає прошарок українців, що здобули освіту в кращих західноєвропейських університетах - Краківському, Празькому, Болонському та ін. У списках студентів Краківського університету того часу знайдено понад сто імен вихідців з України. Деякі з них були провідниками загальноєвропейського ренесансу. Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV-XVI ст. вважаються Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховський.

Юрій Дрогобич, або Ю.Котермак з Дрогобича (1450-1494), вчився в Краківському та Болонському університетах. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у Болоньї викладав там у 1478 - 1482 рр. астрономію та математику, а в 1481-1482 рр. займав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини і астрономії. Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині.

Павло Русин із Кросна (1470-1517) вчився в Краківському та Грейс-фельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де працюючи магістром університету, викладав курс античної літератури. Русин - перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський (Роксолан; 1513-1566) народився в с. Оріховці поблизу Перемишля. Вчився в Краківському, Віденському, Віттен-бергському, Падуанському, Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 р., брав активну участь у суспільному житті, в промовах та публіцистичних творах піднімав питання про згуртування європейських народів проти турецької експансії. Оріховський - найвизначніша постать у східнослов'янській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали "русинським Ціцероном, "сучасним Демосфеном". Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. В дусі Реформації він відстоював примат королівської та світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і виховання народу.

200

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створю­вались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців, їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональній консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Об'єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI - початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас - керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону - вчителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-ті роки XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом -- князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. Зокрема Костянтин Кори, який заповідав львівському братству 4 тис._золотих. Усього в братській скарбниці в той час була досить значна сума - близько 50 тис. золотих.

Організаційне оформлення Львівського Успенського братсва в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні у Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа - це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів. Навчальна програма передбачала викладання предметів класичного тривіуму і квадривіуму, значна увага надавалася вивченню слов'янської граматики, грецької мови та латини. Знання останньої давало учням змогу ознайомлюватися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури. Організатори братської школи глибоко замислювалися над педагогічними проблемами і вирішувати їх, на противагу ієзуїтським школам, у демократичному, гуманістичному дусі.

Слідом за Львівською братською школою почали з'являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани

201

розуміли потребу ґрунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з-поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 рр., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братсва і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України - Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше - митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просві­тителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632 р.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

Наприкінці XVI ст. польська та українська шляхта, подібно до італійської верхівки, почала широко займатись меценатською діяльністю, створюючи в своїх маєтках центри освіти і мистецтва, збираючи навколо себе інтелектуальну еліту. Найвідомішим зразком таких інституцій була академія в Замості, куди перемістився центр освіти з Кракова. Італійськими архітекторами був здійснений у Замості великий проект міського будівництва - ідеального ренесансного міста з чіткою забудовою, плануванням вулиць, суспільних приміщень, палаців.

Культурно-освітні центри створювались у маєтках волинського воєводи Олександра Чарторийського, житомирського старости Костянтина Вишне-вецького, брацлавського воєводи князя Романа Сангушка. Найбільшим і найвпливовішим в Україні був культурно-освітній центр в місті Острозі, створений у 1576 р. під патронатом Костянтина-Василя Костянтиновича Острозького (1526-1608) - найбільшого магната держави, відомого мецената, нащадка самого Володимира Святославича1. Центр складався з колегії, або "триязичного ліцею", - слов'яно-греко-латинської академії, що отримав таку назву з 1583 р., друкарні та науково-літературного гуртка.

Острозька школа акумулювала в собі всі течії і напрями тогочасної культури в Україні, орієнтуючись на смаки та запити різних верств суспільства. В основу її діяльності було покладене традиційне для середньо­вічної Європи вивчення "семи вільних наук". Проте новостворений навчальний заклад відрізнявся від західноєвропейських чи польських шкіл

1 Історія української культури: У 5-ти т. - /Українська культура XIII - першої половини XVII століть. - Т.2. -К: Наук, думка, 2001. - С. 540.

202

такого типу використанням греко-візантійської культурної спадщини та виразним національним спрямуванням.

На відміну від інших елітних центрів, в Острозі прагнули відродити в дусі реформації ідеї східного християнства та слов'яно-руської духовності й культури. Активна ідеологічна діяльність Острозького центру припадає на кінець XVI ст. - час підготовки і прийняття Брестської унії. На початку XVII ст. це вже була переважно наукова та освітня діяльність. Завершення роботи центру відносять до 1636 р., коли він був ліквідований онукою Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, вихованою ієзуїтами.

Велике значення Острога полягає в тому, що тут виховувалась духовна еліта української нації, визрівали ідеї національної незалежності. Фундатором навчального закладу та його першим ректором став Герасим Смотрицький (р.н. невідомий - 1597) - письменник-полеміст, поет. У1594 р. до Острога приїздить Кирило Лукаріс, знавець давньогрецької мови, латини, що здобував освіту в Падуї та Венеції, слухав лекції Г. Галілея. Ймовірно, Лукаріс викладав в Острозі у 1594-1596 рр., припускають, що він був ректором колегії після Г. Смотрицького. Після участі у Брестському соборі 1596 р. Лукаріс виїхав з України до Німеччини і Швейцарії, згодом він обирався Олександрійським та Константинопольським Патріархом, був позбавлений патріаршого сану за розповсюдження протестантизму.

Визначними вчителями та книжниками Острога були Клірик Острозький - церковний діяч та письменник, Дем'ян Наливайко - публіцист та філософ, Іоан Лятош - доктор філософії і медицини Краківського університету, Андрій Римша - поет і перекладач. Серед вихованців колегії - Йов Борецький, Петро
Сагайдачний, Мелетій та Степан Смотрицькі, Йов Княгиницький.

Навчальна програма острозького закладу була подібна до програми Львівської братської школи. Велику увагу тут приділяли вивченню іноземних мов, граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, музики, астрономії. Особливо на високому рівні був поставлений хоровий спів. Заклад мав прекрасну бібліотеку, в якій було чимало європейських видань. Серед тих, що збереглись і донині, -"Трагедії" Евріпіда(Базель, 1551), "Промови" Ціцерона (Франкфурт, 1591), латинський словник (Базель, 1562) та багато інших.

Потребам Острозького культурно-освітнього осередку слугувала друкарня, яка за європейською традицією створювалась при школах вищого типу та науково-літературному осередку вчених. Для потреб школи друкарня підготувала в 1578 р. видання греко-церковнослов'янської "Азбуки" (Букваря)

  • підручника для вивчення двох мов, у 1580 р. - Нового Завіту та Псалтиря, у 1581 - "Хронології" Андрія Рамши - суто шкільного видання, де містився перелік назв місяців року церковнослов'янською та гебрайською мовами. Вершиною діяльності Острозького культурно-освітнього центру став вихід
    Біблії (1581) - першого видання, здійсненого церковнослов'янською мовою. Вона була перевидана в 1663 в Москві і ще довгий час слугувала за джерело для наступних перевидань.

  • 203

Офіційно Острозька академія була середнього типу навчальним закладом, хоч у найкращі роки свого існування за наявності висококваліфікованих фахівців вона впроваджувала курси академічного рівня. Практика іменування академією за відсутності формальних підстав була досить поширеною в Європі. За тих умов, що склалися в Україні, навіть впливовий магнат К.-В. Острозький не зміг би добитися для своєї школи, антикатолицької за спрямуванням, прав академії, тобто прав вищого навчального закладу. Однак формальна невизначеність статусу школи, його приватний характер сприяли започатку-ванню в Україні світської публічної освіти, незалежної від держави і церкви.

Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI - початку XVII ст. більшість друкарень, що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки "Октоїх" та "Часословець", надруковані кирилицею, з'явилися в Кракові 1491 р., де були досить значними українська і білоруська громади. До цих видань прилучився німець за походженням Швайпольт Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень1. Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов'язаний з Іваном Федоровим.

Переїхавши до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою міщан засновав друкарню і протягом 1574 р. видав перші українські "Апостол" і "Азбуку", що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості. Але справжнього розмаху ренесансна особистість І. Федорова набула в Острозі під патронатом К.-В. Острозького - Лоренцо Медичі української культури. Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька біблія (1581), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст.

Текстовою основою Острозької Біблії була Геннадіївська Біблія, складена в Новгороді наприкінці XVI ст. і подарована царем Іваном Грозним князю К.-В. Острозькому. У текст вводилися нові розділи, перекладені з грецької, латинської і чеської мов. І. Федоров намагався дати зразок шрифтів церковнослов'янських літер, що був у широкому вжитку серед усіх східнослов'янських народів. Для цієї книги вперше в історії світової поліграфії створено новий шрифт шести видів і під час набору на 1256 сторінках не зроблено жодної помилки. У художньому оформленні видання органічно поєднані риси ренесансного орнаменту з орнаментальними мотивами українського народно-декоративного мистецтва. Підкреслюючи символічне значення цієї книги для всієї нації, видатний український культуролог Євген Маланюк писав:

1 Історія української культури: У 5-ти т. - /Українська культура XIII - першої половини XVII століть. - Т.2. - С. 402.

204

"Острозька Біблія і закурений порохом мушкет недавнього "низовця" (козака) - це могло б бути гербом тієї вікопомної доби на переломі XVI—XVII ст."1

Важко переоцінити роль у становленні книгодрукування в Україні особистості І. Федорова. Після смерті першодрукаря 1583 р. його справу продовжило Львівське Успенське братство. Наступними виданнями братської друкарні були граматика "Адельфотис" (1591) і видана 1596 р. Лаврентієм Зизанієм "Граматика словенська". Ці видання стали основою для знаменитої Трамматіки Славенськія" Мелетія Смотрицького (1619), що була єдиним підручником з граматики в східнослов'янських землях аж до XVIII ст. Своєю працею М. Смотрицький заклав основи не лише української, а й східно­слов'янської філології як науки.

У першій половині XVII ст. книгодрукуванням займалися в різний час монах Пафнутій Кулчич, славетний український лексикограф Памво Беринда, Іван Кунотович, Михайло Сльозка. У другій половині XVII ст. видавнича діяльність братств занепадає, друкування книжок зосереджується в руках монастирів, що призводить до зменшення кількості світських видань.

В українській літературі, що знаходилась під впливом європейського гуманізму і візантійського ісихазму, виділилось два напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгицький Йов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аскетизм, загальну рівність, ісихазм. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблювало в світ релігійно-містичних почуттів. Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем'ян Наливайко, Стефан і Ліврентій Зізанії - проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візанти-нізмом, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.

Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської Унії 1596 р. Питання літургії в цій полеміці були другорядними, на перший же план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Герасим Смотрицький у книзі "Ключ царства небесного" (1587), пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога ієзуїтства В. Гербеста на духовне панування над українським народом.

1 Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - К.: Обереги, 1992. - С. 49.

205

Визначний полеміст Христпофор Філарет, якого вважають одним із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму "Апокрисисі", написаному у відповідь на книгу ієзуїта Петра Скарги "Брестський собор", дав ідеологічне обґрунтування права українців на власну віру і культуру. У надісланому в Україну з Афону "Посланні єпископам-відступникам від православ'я" Іван Вишенський (близько 1545-1620) -український релігійний діяч і яскравий письменник-полеміст - таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним з перших виступив проти кріпацької неволі.

Поряд з полемічною літературою розвивається поезія. У кращих поетичних творах, що належать Памво Беринді, Касіяну Саковичу, Мелетію Смотрицькому, Транквіліону Ставровецькому, передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви.

Таким чином, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності. "Так само, як Січ здолала створити на території чужої держави мілітарну республіку, - пише Є. Маланюк, - так суспільство здолало школами, братствами і безупинною боротьбою - створити "державу в державі" "Руську Річ Посполиту"1.

Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманіз