Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Диплом'
Сдача отчетов по практике по специальности «Менеджмент» 8 марта с 1 ....полностью>>
'Документ'
Аббревиатура MIDI расшифровывается как Musical Instrument Digital Interface. Впрочем, если для Вас это - открытие, то дальше читать особого смысла не...полностью>>
'Диплом'
Прошу Вас выдать дубликат диплома (аттестата, свидетельства о направлении на работу) в связи с его утерей (порчей) (указать при каких обстоятельствах...полностью>>
'Книга'
Фионин П.П. Некоторые аспекты религиозной политики императора Диоклетиана Antiquitas Iuventae: Сб. науч. тр. студентов и аспирантов / Под ред. Е.В....полностью>>

Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

П Е Р Е Д М О В А

Предмет. Історія держави і права зарубіжних країн належить до тих суспільно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так і з наукою про державу і право. Однак за суттю і змістом історія держа­ви та права є наукою правовою, юридичною, тому вона введена до ос­новних навчальних курсів, які читають у вищих і середніх спеціальних юридичних закладах і які становлять невід'ємну частину, необхідний елемент повноцінної юридичної освіти.

На відміну від загальної історії історико-правові науки вивчають не суспільство загалом в усіх аспектах його розвитку, а процеси ста­новлення, розвитку, суть, причини загибелі різних держав та систем права, систем державних і юридичних установ тощо.

До вивчення і пояснення державно-правових інститутів, явищ і процесів, характерних для того чи іншого суспільства або певного пе­ріоду його розвитку, історія держави і права підходить з конкретно-істо­ричних позицій, використовуючи велику кількість фактів, конкретних подій державно-політичного життя, діяльності держав, їх систем вла­ди, класів, партій, правових джерел тощо. Тут йдеться про залучення, дослідження саме всієї сукупності фактів і подій, а не вибіркового їх вивчення — тобто тільки тих, які не виходять за заздалегідь вивчені межі, підтверджують заздалегідь визначені Ідеологічні чи політичні догми. Так, зокрема, чинила у всі часи існування посткомуністична "на­ука". Ті історичні, політичні чи державно-правові явища, події і фак­ти, які суперечили ідеологічній лінії, відкидали геть, замовчували або фальсифікували.

Справжня, об'єктивна наука, в тому числі історико-правова, так не може чинити, бо інакше це не наука. Тільки всебічне, глибоке, об'єктив­не вивчення, аналіз явищ, подій, державно-правових інститутів дає змо­гу правильно їх оцінити, визначити соціальну службову роль у суспільстві.

Наголосимо, що, оперуючи всією різноманітністю фактів, конкретних явищ політичного, державно-правового життя, історія держави і права не тільки має на меті зібрати їх якнайбільше, описати, оцінити. Така чиста описовість значно б збіднила науку, хоча і вона має значення. Отже, йдеться про те, що історія держави і права має також на меті виявлення історичних закономірностей розвитку держави і права.

Зауважимо, що конкретно-історичні закономірності розвитку держави і права мають специфіку порівняно зі загальними закономірнос­тями розвитку суспільства, оскільки держава і право посідають у ньо­му особливе становище, характерне їх відносною самостійністю і зна­чимістю.

З іншого боку, історія держави і права тісно пов'язана з такою юри­дичною наукою й дисципліною, як теорія держави і права, що теж вивчає закономірності їх розвитку. Але теорія держави і права за до­помогою логічного, системного, порівняльного й інших методів відоб­ражає історичний процес в узагальнюючій, абстрактній формі, ви­вільненій від зайвої конкретики, історичних випадковостей і ухилень. Вивчаючи конкретні дані історико-правової й інших наук, вона вироб­ляє свою систему загальноправових понять і категорій, які, в свою чергу, широко використовуються в навчальному предметі історії держави і права.

Тобто на відміну від теорії держави і права історико-правові предмети вивчають конкретні процеси виникнення та розвитку різних дер­жав і систем права, державно-правових інститутів і явищ в їх хроно­логічній послідовності, що появились у певному історичному просторі й часі.

Отже, визначаючи предмет історії держави і права зарубіжних країн, підсумуємо: ця наука (і навчальна дисципліна) вивчає процес виник­нення, розвитку, суть, основні функції, соціальну роль та причини за­гибелі різних держав і систем права в хронологічній послідовності та конкретній соціально-історичній обстановці, які існували чи існують сьогодні за межами України.

Знання цього предмета необхідне не тільки для загально-юридичної культури. Відомо, що без знання й усвідомлення минулого неможливо творити сучасне, передбачити майбутнє. Без таких знань, враху­вання досягнень і помилок минулих поколінь, держав часто все сучас­не життя втрачає свій смисл.

Зрештою, засвоєння предмета історії держави і права зарубіжних країн дає студентам необхідну фактичну основу для вив­чення і засвоєння багатьох галузевих предметів.

Наука історії держави і права зарубіжних країн (на Заході вона ча­сто йменується загальною історією права, ссторією права і державних інститутів тощо) має свою історію. Як самостійна галузь наукового знання вона бере початок з кінця XVIII–початку XIX ст., коли виникла історична школа права у Німеччині (Г. Пухта, Ф. Савіньї та ін.), розви­нена у багатьох інших країнах. Згодом появилися позитивістська (О. Конт, П. Лафіт, Г. Спенсер, Е. Дюрінг), соціологічна (Е. Нейкамп, О. Холмс та ін.) школи права. Був вивчений і узагальнений величезний фактичний матеріал, видані фундаментальні праці (наприклад, багатотомна "Історія права" німецьких учених Й.Коллера і Л.Венгера (1914 p.), "Панорама правових систем" (1928 р.) і "Історія права" (1924 р.) аме­риканців Д.Вігмора і У. Сігля та інших, які широко застосовували історико-порівняльний метод досліджень. Цей предмет був уведений у навчальні програми вузів, оскільки за пізнавальною цінністю, інформативністю історія держави і права є дієвим інструментом формування історичної свідомості, світогляду взагалі. Отже, ця наука дає змогу не тільки глибше зрозуміти державно-правові реалії сучасності, а й прогнозувати подальший розвиток держави і права. Вона озброює юристів, яким належить працювати на благо своєї країни на межі тися­чоліття і в XXI ст., необхідними знаннями, що допоможуть їм прак­тично здійснювати програми глибоких економічних реформ, демокра­тизації політичного життя, реалізації конституційного положення про створення соціальної, правової держави в Україні.

Методологія науки і курсу. Дослідження, пізнання і вивчення історії держави і права зарубіжних країн не зводяться, як зазначалось, до збору й опису фактів та подій. Вони передбачають концептуальне й теоретичне осмислення, узагальнення цих фактів, що вимагає, в свою чергу, використання загальнофілософських і спеціальних методів дослід­ження.

Одним з таких загальних методів є метод матеріалістичної діалектики, згідно з яким природа, матеріальне життя, спосіб виробництва матеріальних благ, тобто економіка, є первинною, об'єктивною реаль­ністю, а свідомість, мислення, релігія, ідеологія, держава, право — другорядними, "надбудовними" елементами. Далі, всі явища суспільного розвитку повинні розглядатися у взаємозв'язку, взаємозумовленості, в усій сукупності, оскільки історія людства постійно змінюється, розви­вається, рухається вперед — по висхідній лінії чи спіралі тощо.

Загалом, все це правильно, і даний метод, "вдосконалений" класиками марксизму-ленінізму, був покладений в основу їхнього вчення. Але марксисти-ленінці його переінакшили, "підігнали" під свою ідео­логію. Економічний фактор, матеріальні умови життя суспільства, еко­номічні закони розвитку ними оголошені об'єктивними, незалежни­ми від волі людей, а роль так званої надбудови — невеликою. Боротьба антагоністичних класів, з яких обов'язково складається будь-яке сус­пільство, крім соціалістичного, боротьба протиріч ними оголошені основною рушійною силою суспільства; боротьба класів мусить закінчуватися револю­цією, отже, насилля неминуче, без нього суспільство не може розвиватися. За словами В. Леніна, воно – “локомотив” історії. Таку теорію легко можна зрозуміти: В. Ленін та інші лідери більшовицької партії розуміли, що парламентським, ненасильницьким шляхом до влади прийти їм не вдасться.

Зрештою, марксизм-ленінізм брав у науці лише те, що підходило до його кон­цепції. Все інше оголошувалось помилковим, несуттєвим або замов­чувалось. Те, що використовували, тлумачили на свій розсуд, часто перекручували. В комуністичній "науці" насправді домінувало не діа­лектичне, а, як правильно зазначає професор О.О. Шевченко, так зва­не соціоцентричне мислення — прямолінійне і примітивне, що прояв­лялося у постійному повторенні одних і тих самих думок, догматизмі, неспроможності вийти за раз і назавжди визначені межі, підгонці ма­теріалу під політичну "лінію", ідеологію. Такий підхід породжував у науці, в тому числі в історії держави і права, безальтернативність, куль­товий підхід, безликість, страх першоджерел тощо. Вчення "класиків марксизму-ленінізму" та їх послідовників оголошувалось єдино пра­вильним, безспірною науковою істиною. Марксистське єдиномислення догматично повторювало раз і назавжди встановлені "істини", ідеолого-політичні штампи приклеювало на всі етапи, всі епохи. Буржу­азне суспільство, державу і право, наприклад, безапеляційно оголо­шували загниваючими, такими, що прямують до загальної кризи і загибелі, а єдино прогресивним — соціалістичне, яке йде до розквіту і перемоги у світовому масштабі. Насправді "соціалістична демокра­тія" була наскрізь фальшивою, показовою, з абсолютним безправ'ям особистості.

Намагання приховати справжній стан речей, абсолютна необ'єктивність, заідеологізованість призводили до того, що численні першо­джерела, архіви, документи переховувались у закритих спецфондах, як і зарубіжна література, періодика тощо.

Не повністю сприйнятним є і метод позитивізму, який протистав­ляє марксистській ідеології класової боротьби і революції еволюціонізм, тобто вчення про розвиток, позбавлений внутрішніх протиріч, стрибків, вибухів, революцій.

Немарксистські історики здебільшого безапеляцій­но заперечували визначальну роль економічних факторів у розвитку суспільства та явну недооцінку марксистами так званих надбудовних елементів. Вони цілком справедливо зазначали, що ці елементи спроможні суттєво впливати на економічні процеси, матеріальний базис, навіть зміню­вати його.

Загальних методів вивчення тієї чи іншої науки може бути декіль­ка. Зрештою, сучасна світова наука містить широкий діапазон філософських ус­тановок, які дають змогу з різних позицій пояснювати історичні про­цеси виникнення, суті та розвитку держави і права. Відмова від яко­гось нібито "єдино правильного", моністично-матеріалістичного по­гляду на історію, методологічний плюралізм стали характерними і для науки в Україні.

Вплинула на це й різноманітна історико-правова література різних країн, у якій можна знайти багато концепцій, що намагаються прояс­нити походження й наступну еволюцію держави і права (у тому числі релігійний, ісламський фундаменталізм, ліворадикальні, марксистські та немарксистські тощо). Це змушує думати, аналізувати, а не займа­тися доктринерством і догматизмом. Стала очевидною обмеженість і односторонність марксистської п'ятичленної формаційної періоди­зації історичного процесу, побудованої, знову ж таки, на суто еко­номічній типології (первіснообщинний лад, рабовласництво, фео­далізм, капіталізм і соціалізм-комунізм). Але у цю схему не вписува­лося чимало явищ, процесів, цілих періодів розвитку суспільства. Зовсім не брались до уваги роль у розвитку суспільства релігії, традицій, історичного досвіду та ін.

Це й призвело до широкого використання в сучасній українській науці поняття "цивілізація", яке склалось у Європі ще наприкінці XVIII-початку XIX ст. Прихильники нових підходів ваго­ме місце приділяють людині, бо об'єктивні процеси історії значною мірою проходять, конкретизуються через внутрішній світ і досвід людини, що виражається у способі її життя, світогляді, системі цінно­стей, вчинках.

В історії держави і права зарубіжних країн у зв'язку зі специфікою предмета важливе значення має використання спеціальних методів і підходів, скажімо, конкретно-історичного, порівняльно-правового, логічного, системного, моделювання та ін.

Періодизація історії держави і права. Періодизація цієї науки необ­хідна, оскільки надто великий за обсягом матеріал міститься у ній — від найдавніших часів аж до сьогодення.

У світовій історії та літературі прийнято виділяти в розвитку людсь­кого суспільства такі основні епохи: стародавній світ, середні віки, но­вий і новітній час. Кожна з цих епох являє собою певний історичний ступінь. Підходять вони і для історії держави і права, оскільки тут за основу беруться не формаційні, суто економічні фактори, а низка важли­вих цивілізаційних, історико-політичних, ідеологічних, економічних та інших факторів.

Отже, подаємо таку періодизацію

1. Історія держави і права Стародавнього світу (IV тис. до н.е. —V ct.

н.е.).

  1. Історія держави і права Середніх віків (V ст. н.е. — XVII-XVIII ст.).

  2. Історія держави і права Нового часу (XVII-XVIII ст. — 1918 p.).

  3. Історія держави і права Новітнього часу (1918 р. — 2007 p.).

Звичайно, така періодизація умовна. Її межі можуть бути визначені й інакше. Скажімо, еволюція стародавніх і середньовічних суспільств і держав Сходу, Африки, Америки відбувалася за особливим, своєрід­ним напрямом; іншими були її часові періоди. Але ми кладемо в осно­ву цього посібника розвиток європейської цивілізації.

Частина І

ДЕРЖАВА

І ПРАВО КРАЇН СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

ВСТУП

Первіснообщинний лад.
Виникнення держави і права, їх характерні риси

Історія держави і права – одна з найскладніших, найоб’ємніших й найважливіших юридичних наук, яка дає нам уявлення й знання щодо виникнення державності і права у різні епохи і у різних народів земної кулі, їх суті, службової ролі, значимості в історії розвитку людства. Без цього ми не зможемо зрозуміти суть і завдання сучасної держави і права, передбачити їх шляхи розвитку у майбутньому. Недарма ще в давнину історичні хроніки, описи подорожей, збірники правових звичаїв і актів старанно опрацьовуватися і вивчалися, служили джерелом інформації і знань у різних народів. А стародавні римляни говорили: Historia magistra vitae est – Історія є вчителькою життя, або ще: Scientia est potentia – Знання – то сила. Це повністю стосується й історії держави та права.

Отож виникає питання – чи завжди, відколи існує людство, існували держава і право? Дехто вважає, що так, бо з давніх-давен люди намагались згуртуватись, жити в колективі – стаді, громаді, общині, родині – бо так було легше вижити в жорстоких умовах боротьби за існування. В цьому колективі повинна була бути якась організація, якесь управління, якісь, хоч би примітивні правила поведінки – ось вам, мовляв, і зародки державності і права.

Проте переважна більшість дослідників цієї проблеми так не вважає, пропонуючи, для початку, визначитись, що розуміти під поняттями "держава" і "право".

Отже, вслід за багатьма іншими дослідниками, визначимо, що держава – це політична організація того чи іншого суспільства, яка виникає на певних етапах його розвитку в інтересах або домінуючої частини населення (чи класу у класовому антагоністичному суспільстві), або його більшості, чи навіть всього населення. Тобто, держава є політичним об’єднанням людей, які населяють певну територію і підлягають верховній владі.

А право – це загальнообов’язкові правила поведінки у тому чи іншому суспільстві, встановлені або санкціоновані державою. Їх виконання забезпечується примусом з боку держави, і тим вони відрізняються від моральних норм, звичаїв, які діють в додержавний період і теж є обов’язковими до виконання.

Взявши за основу ці визначення, ми зможемо прийти до очевидного висновку, що як держава, так і право мають свою історію, свій початок і, можливо, кінець, як усі явища у природі і суспільстві.

І ще один висновок напрошується з цієї гіпотези – що коли держава і право виникли тільки на певних етапах розвитку людського суспільства, то, очевидно, був час, коли їх не існувало.

Цей час, цей етап в історії людства названо первіснообщинним ладом.

Першим з дослідників, який із знанням проблеми спробував внести в передісторію людства певну систему, був американський дослідник Льюїс Морган. Він запропонував періодизацію розвитку людства, розбивши її на три епохи – дикунство, варварство та цивілізацію. Кожну з цих епох, відповідно до прогресу у виробництві засобів до життя, він розділив на нижчий, середній і вищий ступені, бо, як зазначав Морган, «вмілість у цьому виробництві має вирішальне значення для ступеня вищості і панування людини над природою».

Отже, перша епоха – дикунство.

Нижчий його ступінь Морган називає дитинством людського роду. Люди жили ще в місцях свого первісного перебування, в тропічних або субтропічних лісах, принаймні почасти на деревах чи у печерах, бо тільки так можна пояснити їх існування серед великих хижих звірів. Жили групами, або так званим первісним стадом, бо інакше, вони б не вижили. Їхньою головною їжею були корінці, плоди, горіхи і т.п. Головним досягненням цього періоду було виникнення членороздільної мови.

Середній ступінь почався із запровадження, як вважає Морган, рибної їжі, молюсків та водяних тварин. Головним досягненням цього ступеня було використання вогню, що вже саме по собі різко виділило людей з тваринного світу, підняло їх на вищий щабель розвитку. Люди навчились не тільки використовувати, а й добувати вогонь, готувати на ньому їжу, зокрема, тваринного походження. Останню стали добувати частіше у зв’язку з винайденням першої зброї – дубини і списа, згодом – ножа і сокири. Але мисливська здобич не була надійним засобом харчування, скоріше випадковим. Тому внаслідок постійної незабезпеченості джерелами харчування на цьому ступені виникло людоїдство, яке збереглося надовго (у австралійських, полінезійських та деяких африканських племен – аж до ХУІІІ ст.).

Вищий ступінь розпочався з винайденням лука та стріл, що були складною зброєю, винайдення якої передбачало довго нагромаджуваний досвід та більш розвинені розумові здібності. З цього часу дичина стала постійною і основною їжею, а полювання – однією з звичайних галузей праці.

З’являються зачатки оселення тісними громадами – селами (для більшої безпеки і спільного захисту), має місце певний ступінь оволодіння виробництвом засобів існування: дерев’яного чи глиняного посуду, ручне ткацтво (ще без ткацького верстата) з деревного волокна чи рослин, плетені кошики з лика або очерету, шліфовані кам’яні знаряддя і зброя. Вогонь і кам’яні знаряддя дають можливість робити човни і плоти, виготовляти колоди і дошки для будування житла.

2. Варварство

Нижчий ступінь. Починається з запровадження гончарства: спочатку глиною обмазували плетені та дерев’яні посудини (щоб зробити їх вогнетривкими), а потім виготовляли чисто глиняний посуд. Характерною рисою цього ступеня є приручення та розведення тварин і вирощування рослин. Набирає значення відмінність у природних умовах великих материків і територіальних регіонів. Скажімо, Східний материк або так званий Старий світ, мав приручених майже усіх тварин, що піддаються прирученню, і всі придатні для розведення види злаків (крім кукурудзи і картоплі). Західний же материк, Америка, з усіх ссавців – тільки ламу та собак, а з усіх культурних злаків лише кукурудзу (маїс) та картоплю, тобто одні з найкращих. Внаслідок цієї відмінності в природніх умовах населення кожного материка розвивалося своїм особливим шляхом.

Середній ступінь. Вирощується щораз більше їстівних рослин, освоюється і розводиться щораз більше тварин. Виникає система зрошення посушливих земель (переважно на сході). В лісистих місцевостях будуються житла з дерева, гористих – дерева чи каменю, степових і пустельних – з висушеної на сонці цегли – сирцю. Місце групового поселення обгороджується дерев’яними, глиняними чи кам’яними стінами, обкопуються ровами. Починається обробка і використання металів – міді, бронзи і ін. (крім заліза). Масове розведення свійських тварин призводить до утворення їх великих стад і пастушого кочового життя у придатних для цього регіонах.

Отже, проходить у масштабах всього людства перший великий суспільний поділ праці: від землеробських, осілих племен відокремлюються кочові, скотарські. Тобто від землеробства відокремлюється скотарство. Згодом значна частина кочових, пастуших племен перейшла до осілішого способу життя, вирощуючи злаки, але, головно, для прогодування своєї худоби у зимовий час. Достатнє м’ясне і молочне харчування, як вважають, дослідники, сприяло більш успішному розвитку тих рас і народів, ніж тих, які були змушені харчуватися майже виключно рослинною їжею. Зникає майже повсюдно людоїдство.

Вищий ступінь. Починається з плавки залізної руди і переходить у цивілізацію в результаті винайдення буквеного письма. Цей ступінь багатший успіхами в галузі виробництва, ніж усі попередні ступені, разом узяті. До нього належать у Європі греки героїчної епохи, італійські племена незадовго до заснування Риму, германці епохи Цезаря, нормани часів вікінгів.

З’явився плуг з залізним лемешем із домашньою худобою як тяглом. Завдяки плугові стало можливим землеробство у великому розмірі – рільництво, а, отже, необмежене для тодішніх умов і кількості населення збільшення життєво необхідних припасів. Потім – корчування лісів і перетворення цих земель у поля і луки. А це, в свою чергу, неможливо було робити без залізних знарядь (сокири, лопати, кирки і ін.). З’являються ковальський міх, ручний млин, гончарний круг, розвинена обробка металів, яка переходить в художнє ремесло, повозка і бойова колісниця, будування суден з колод і дощок, зародки архітектури, міста, оточені стінами з баштами. Ремесло остаточно відокремлюється від землеробства – тобто проходить другий великий суспільний поділ праці.

Одночасно з ним – третій: поява значної групи людей, не пов’язаних з виробництвом – купців, торговців. Вони служать посередниками у торгівлі між землеробськими і ремісничими та скотарськими племенами – спочатку бартерній (товар на товар), далі грошовій (коли з’явилася бронза, мідь, срібло, золото).

Далі настає епоха цивілізації – період дальшого опанування і обробки продуктів природи, період зародження і розвитку промисловості і мистецтва, технічних винаходів (у т.ч. парової машини, винайдення якої дослідники вважають у розвитку людства явищем епохальним, подібним до використання і добування вогню, а в майбутньому – підняттям людини у повітря і космічні польоти). Але епоха, вірніше, її державно-правові аспекти – предмет не цього, а наступного навчального посібника.

Тепер ще коротко зупинимось на суспільній організації епохи дикунства та варварства.

Отож, в основі всієї суспільної організації людей з найдавніших часів, як вважають їх дослідники, була сім’я. Зокрема, цієї думки притримувався вже згадуваний Л. Морган, який більшу частину свого життя провів серед північноамериканського індіанського племені сенеків, де докладно вивчив їх спосіб життя: побут, звичаї, традиції, правила поведінки, систему управління та ін., висловивши згодом у своїх працях припущення, що колись, можливо, так жило все людство (у індіанців існував первіснообщинний лад). Сім’я – вважав Морган, проходила різні видозміни, різні фази свого розвитку; вона була "активним началом" і ніколи не залишалася незмінною, а переходила від нижчої форми до вищої, в міру того, як суспільство розвивалось від нижчого ступеня до вищого.

У первісному суспільстві, зокрема, в епоху дикунства, парної сім’ї не існувало. У людському стаді чи племені панували необмежені статеві зв’язки, так що кожна жінка належала кожному чоловікові, а кожний чоловік кожній жінці. В умовах тяжкої боротьби за існування, частої загибелі людей, щоб у процесі розвитку вийти з тваринного стану і здійснити прогрес – недостачу здатності окремої особи до самозахисту треба було надолужити об’єднаною силою і колективними діями стада. Тому й парний шлюб не міг у той час існувати. З цього первісного стану невпорядкованих зносин досить швидко розвинулась кровноспоріднена сім’я. Це був перший ступінь сім’ї. Вважають (наприклад, Ф. Енгельс), що тут шлюбні групи були поділені за поколіннями: усі батьки і дружини в межах сім’ї є одні для одних чоловіками і жінками; так само і їхні діти (між собою), внуки і т.п. Таким чином, у цій формі сім’ї взаємні подружні права і обов’язки виключались тільки між предками і потомками, між батьками і дітьми. Брати і сестри – рідні, двоюрідні, троюрідні і ін. уже в силу цього були чоловіками і жінками.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Політологія / Кремень

    Документ
    Політика є особлива сфера життєдіяльності людини. І так як не всі люди сіють хліб, виготовляють машини або співають на сцені, не всі займаються і політикою.
  2. Право інтелектуальної власності академічний курс

    Документ
    За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка АПрН України О. Л. Підопригори, доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента АПрН України О.
  3. В. Г. Лукашевич Декан юридичного факультету Запорізького національного упімерсії нч V, іавідуюча кафедрою адміністративного та господарської о прана, доктор юридичних наук, професор

    Навчально-методичний посібник
    І Ісріїїніі прорсісіор І уманітарного Унінереитегу «Запорізький інститут державного і муніципального управління», доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрпсі України В.
  4. За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори, доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента апрн україни О

    Документ
    За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка АПрН України О. Л. Підопригори, доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента АПрН України О.
  5. Шкляр В.І., Мелещенко О. К., Мукомела О. Г., Паримський І. С. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. К., 1996. 168 с

    Документ
    Шкляр В.І., Мелещенко О.К., Мукомела О.Г., Паримський І.С. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. – К., 1996. – 168 с.

Другие похожие документы..