Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Документ'
* Специальное предложение (кроме с 29.03-06.04)  - 7=6, 14=12 *При заказе мин 7 ночей – бесплатный вход в СПА* Отель предоставляет бесплатный коллекти...полностью>>
'Документ'
Дорогие друзья, уже раздались всем знакомые позывные любимой игры, и это значит: «Мы начинаем КВН », КВН по басням Ивана Андреевича Крылова, который г...полностью>>
'Задача'
В течение последних десятилетий развитие АСУДТП шло по пути создания систем числового программного управления станками и станочными линиями, а также ...полностью>>
'Документ'
«Каждый человек должен понять и осознать, что так дальше загрязнять окружающую природную среду нельзя – это крайне опасно для здоровья и жизни челове...полностью>>

Вісник (1)

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Існуюча управлінська модель є несумісною з місцевою самоврядністю, відтворенням горизонтальних мереж економічної та соціокультурної кооперації. Втім, вона не перешкоджає певним вимірам територіальної ідентичності, територіально-міської самоідентифікації. Очевидно, що саме в такій самоідентифікації, як зазначає Г. Коржов, «знаходить вияв глибинна потреба людини в приналежності до соціальної спільноти або групи, а індивід отримує можливість для реалізації гами інших потреб – в захисті, безпеці, повазі і навіть певній самореалізації» [4, с.4].

Втім, варто звернути увагу на обмеженість «включеності» більшості українських городян у вирішенні базових проблем міських територій, їх пасивності та незацікавленості у розв’язанні економічних та соціокультурних питань міста. Про це свідчать різні дослідження і моніторинги. Наприклад, протягом 2000-2005 років згідно з загальнонаціональним моніторингом суспільної думки «мешканцем міста вважали себе від 30,2 до 32.3% городян, втім обізнаність щодо господарчих та соціально культурних проблем міста виявили лише 22,3-22,4% людей» [5, С.34]. Низький рівень «громадянськості» репрезентантів міських громад не є дивним, адже відбиває відсутність в українських індустріальних містах інституту комплексних прав людини, зокрема соціальних прав, які в сучасних умовах замінені соціальними гарантіями. Для значної кількості городян саме соціальні гарантії продовжують залишатися єдиною можливою формою соціального забезпечення і життєзабезпечення. Неокорпоративні соціальні гарантії або соціальний захист є несумісним з відтворенням модерної системи поваги влади до муніципального управління. Ситуація ускладнюється високим рівнем тіньової економіки і рівнем бідності в містах. Рівень бідності громадян у містах в останні роки не зменшується, а зростає. За останніми даними він дорівнює 35-40%, які живуть поза офіційною межею бідності і 25% населення, які живуть у крайній бідності. [5, с.38] Такий стан речей обумовлюється не тільки маленькою частиною муніципальних бюджетів, але й неефективним використанням місцевою владою наявних ресурсів, несправедливим спрямуванням допомоги учасникам соціальних програм. По суті, влада, в тому числі і місцева, використовує патерналістську модель управління, що є неадекватною сучасним європейським глобальним викликам, вимірам цілераціональності (ціль, засіб, результат) та ціннісної раціональності.

Комплексні соціальні дослідження висвітлюють сучасні проблеми горизонтальної самоврядності, демократичного співіснування різних спільнот, слабкість інститутів влади та управління індустріального українського міста. [6].

Слід зазначити, що сучасне становище українського індустріального міста, специфіка його соціальної структури, існуюча управлінська вертикаль у змістовному та аксіологічному вимірах занурена в історичну традицію, пов’язана з соціальним розвитком нашої держави у ХХ столітті.

Відсутність українського національного елементу, національного інституту влади та управління суттєво вплинуло на процес урбанізації і модернізації українського міста. Щодо урбанізації, то місто як осередок високої культури у Європі було центром творення ідентичностей. Внаслідок відсутності українського національного елемента місту на Україні тривалий час відводилася лише роль форпосту імперської колонізації: російської, австро-угорської, польської, а відповідно не були закладені підвалини для вільної економічної, політичної, духовної самоорганізації. Можна констатувати, що культура колоніальної управлінської підлеглості, відсутність органічної вертикальної і горизонтальної мобільності, унеможливлювала формування української буржуазії, заблокувала становлення сталого українського громадянського суспільства, української високої національної культури.

Ще одна обставина, яка унеможливила для України європейський урбаністичний ренесанс, пов’язана зі специфічним виміром модернізації українських міст. Як справедливо зазначає Я. Грицак йдеться передусім про дві складових модернізації: «Модернізацію через бюрократизацію, коли агентами змін були не підприємці чи банкіри, а чиновники... та специфічно російську промислову модернізацію... коли інфраструктура та базові сектори виробництва залишалися технічно відсталими» [7, с.33-34]. Погоджуючись в цілому з думкою відомого українського дослідника, варто зазначити, що попри різні долі українських міст, всі вони існували в умовах відсутності повноцінних умов для власного існування, ідеальної цілераціональності, наявності бюрократичної регламентації, заблокованості української культури, національного «життєвого світу».

Замість органічних форм солідарності протягом тривалого історичного часу в Україні закладалися підвалини клієнтельного суспільства за принципом викривленої ієрархічно-підданської соціальності. Нерозвиненість базових горизонтальних підвалин довіри та солідарності на цих теренах, призводив до того, що вплив «системи» на життєвий світ громадянина міста був набагато потужнішим, ніж в інших частинах України. Спостерігається також об’єктивна кореляція між неспроможністю зберегти національні, культурні традиції та створенням сталої міської інфраструктури: потужної соціальної сфери, земств, бібліотек, університетів, театрів – тобто того, що власне і є ознакою справжнього міста.

Доречним тут є приклад Донецька та Макіївки як типових старопромислових міст, які тривалий час існували поза демократичними тенденціями самоврядування, національним культурним контекстом і в яких індустріалізація була мало пов’язана з урбанізацією. Відсутність традиції європейських міських цінностей стає зрозумілою, якщо зважити на те, що тривалий час ці міста Донбасу належали лише одній компанії Юза. Це підприємство було власником усієї землі, всього житлового фонду, а будь-яка комерційна активність була можлива лише з дозволу «Новоросійського товариства». Саме воно, а не громадяни міста, регулювало всі аспекти діяльності муніципальних служб, від організування торгівельних операцій до прибирання сміття і забезпечення вугіллям. Населення, яке складалося на межі ХІХ-ХХ століть з росіян (54-55%), українців (33-35%), греків (7-8%), євреїв (5-6%), татар (2-3%), так і не стало громадянським суспільством, відповідальним за долю міста. В цих умовах суспільної недовіри та вертикальної підлеглості годі було й говорити про утворення мережі гуманітарної культури [8].

До самого падіння Російської імперії ані Юзівці (Донецьку), ані Дмитрієвську (Макіївці) так і не було надано офіційного статусу міста, а сам населений пункт радше нагадував конгломерат селищ. Міський вигляд тут мали лише декілька вулиць і центральна площа міста. Селища були зорганізовані відповідно до вимірів соціальної ієрархії. «Центром заводських поселень були більш-менш впорядковані Маслівка та Смолянинова гора, де в цегляних будинках мешкали генерали виробництва, інженери і висококваліфіковані робітники. Робітничий плебс – низькооплачувані та переважно сезонні робітники, які становили більшість – жили у висілках, назви яких Нахаловка та Собачовка, промовисто свідчать про тамтешні умови життя» [8, с.84]. Схожі процеси спостерігалися і в інших старопромислових містах Донбасу – в Катеринославі, в Дніпродзержинську [8].

Наслідком жорсткого контролю з боку влади стало те, що мешканці українських старопромислових міст так і не стали відповідальними громадянами, не здобули досвіду керування власним життям. Мешканці не були вільні ні в професійному, ні в муніципальному, ні в особистісному вимірі.

Цієї точки зору дотримується й О. Міхеєва, яка відзначає, що «домінування за радянських часів владно-статусних позицій над просторовими, вертикальних (влади) над горизонтальними (спільноти, самоврядні групи) призводили до активних втручань у міський простір, в якому насильно закріплювались штучно створені адміністративно-територіальні одиниці (на противагу простору районів, що складалися природнім шляхом)» [9, с.34].

Протягом ХХ століття спостерігається бідність, аморфність та неструктурованість міського соціального простору. У всіх промислових містах практично не було українських репрезентантів власне міських – елітних, інтелектуальних професій. Лише в невеликій кількості вони були представлені серед юристів, лікарів, письменників, професорів, нотаріусів, серед представників сфери інтелектуальних послуг. Не було створено справжніх представників міського середнього класу, автономних від держави осіб, що мають власну позицію – економічно та духовно незалежних. «В нашій країні, оскільки всі ми працюємо на державу, у всіх психологія чиновників – у письменників... науковців.. робітників та селян» [10, с.34]. Макіївка, як частина старопромислового регіону була великим плавильним котлом, в якому під впливом жорсткої індустріалізації відбулося не відродження міської архітектоніки, а нівелювання людської особистості, ствердження якої і є основою міської свободи. Такі міста органічно продукували відповідну модель управлінської поведінки, у відповідності до якої мешканці почували себе доволі дискомфортно. Відтак можемо констатувати, що саме історичні та соціокультурні виміри є визначальними для усвідомлення сучасної міської парадигми в українських старопромислових містах [11].

З проведеного автором аналізу індустріального міста (на прикладі м. Макіївки) в його становленні витікає, що існує взаємозв’язок між історичним досвідом та сучасною патерналістською моделлю управління у містах, яка є несумісною з європейськими аналогами. Слід зазначити, що попри декларативне сприйняття міського самоврядування та демократичних форм управління в українських містах так і не створені передумови для інкорпорації європейського досвіду. Перешкодою для імплементації європейських зразків є існуюча патримоніальна владна модель, яка унеможливлює відтворення вільної публічної та приватної сфери у містах. Природно, що за умов соціальної аморфності, суспільство, що сповідує клієнтельні відносини не може бути консолідованим на основі взаємопідтримки і солідарності. Джерелом консолідації стає кланово-корпоративна ієрархія з відповідними корумпованими відносинами як засобами регуляції суспільних відносин.

Тому підвищення ефективності самоврядування в сучасному українському місті буде можливе тільки за умов досягнення невикривленої комунікації – комунікації в якій відсутнім є примус, а ідеї щодо розвитку міського самоврядування представляються відкрито і піддаються критиці, і що в самому життєвому світі особи з’являться можливостей для просування нових версій суспільного розвитку.

Поки що помітних успіхів в цьому напрямку майже немає. Тому розробка ефективних комунікативних форм і методів роботи з громадськістю, як наявність зворотного зв’язку мають сприяти формуванню позитивного іміджу місцевої влади, довіри населення до неї, залучення громадян та їхніх об’єднань до прийняття та ухвалення управлінських рішень.

Література

1. Мусаев И. Индустриальный город в исторической перспективе. [Текст] / И.Мусаев. – М.: Наука, 1999. – 147 с. 2. Пасько Я. Класичні моделі державного управління: виміри патримоніалізму. [Текст] / Я. Пасько. // Зб.наук.праць ДонДУУ: Соціологія управління. – Вип. 6. – Донецьк.: ДонДУУ, 2010. – С. 2 – 19. 3. Фісун Д. Демократія і неопатримоніалізм у сучасних теоріях соціального розвитку. [Текст] / Д.Фісун. – К., 2010. – 267 с. 4. Коржов Г. Регіональна ідентичність в системі соціального управління територією. [Текст] / Г.Коржов // Зб. наук. праць ДонДУУ: Соціологія управління. Вип. 6. – Донецьк.: ДонДУУ, 2010. – С. 45 – 54. 5. Астров В. Проблема бедности в странах бывшего Союза. [Текст] / В.Астров // Материалы проекта. – Вена – Санкт – Петербург, 2007-2008. – 63 с. 6. Кравченко Б .Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. [Текст] / Б.Кравченко – К., 1997. – 139 с. 7. Грицак Я. Історія двох міст: Львів і Донецьк у порівняльній перспективі. [Текст] / Я. Грицак // Львів–Донецьк: соціальні ідентичності в сучасній Україні. – Київ-Львів., 2007. – С. 33 – 34. 8Григоренко П. Спогади. [Текст] / П.Григоренко. – Детройт., 1984. – 110 с. 9. Міхєєва О. Особливості просторової структури радянських та пострадянських міст. [Текст] / О. Михеева – Донецьк.: Академіа, 2010. – 78 с. 10. Амальрик А. Просуществует ли Советский Союз до 1984 года? Погружение в трясину. [Текст] / А. Амальрик – М.,1991. – С. 34. 11. Пасько І., Пасько Я., Коржов Г. Плавильний басейн Донецької ідентичності. [Текст] / І.Пасько, Я.Пасько, Г.Коржов // Критика – № 9 (107) – К., 2006. – С. 5 – 12.

Ємець І. О. Сучасне українське індустріальне місто: управління та самоврядування (на прикладі м. Макіївка)

Статтю присвячено концептуальним проблемам існування сучасного індустріального українського міста. Увага фокусується на соціокультурних детермінантах розвитку міського самоврядування, їх соціологічної концептуалізації та історичних вимірах. Розглядаються теоретичні підходи, пов’язані з феноменом українського індустріального міста, окреслюється теоретична сутність та практична необхідність нової моделі державного управління і місцевого самоврядування в українських містах.

Ключові слова: соціальна трансформація, соціокультурні детермінанти, індустріальне місто, місцеве самоврядування, спільнота, управлінська модель.

Емец И. А. Современный индустриальный город: управление и самоуправление (на примере г. Макеевка)

Статья посвящена концептуальным проблемам существования современного индустриального украинского города. Внимание фокусируется на социокультурных детерминантах развития городского самоуправления, их социологической концептуализации и исторических измерениях. Рассматриваются теоретические подходы, связанные с феноменом украинского индустриального города, а также теоретическая сущность и практическая необходимость новой модели государственного управления и местного самоуправления в украинских городах.

Ключевые слова: социальная трансформация, социокультурные детерминанты, индустриальный город, сообщество, управленческая модель.

Yemets I. A. Contemporary industrial city: government and self-government (by the example of Makeevka)

The paper deals with the conceptual problems of Ukrainian industrial city. The analysis focuses on socio-cultural determinants of the development of the city’s self-government, its sociological conceptualization and historical dimensions. The author generalizes theoretical approaches concerning this phenomenon, theoretical essence and practical importance of the new model of city’s government in Ukraine are explored.

Key words: social transformation, socio-cultural determinants, industrial city, community, government’s model.

УДК 316.75

Єнін М. Н.

КОМУНІТАРИЗМ В ІДЕОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ СУСПІЛЬСТВА ДРУГОГО МОДЕРНУ

Актуальність ідеологічного дискурсу щодо перспективи організації суспільного життя в суспільстві Другого модерну зумовлена кризою проекту Першого модерну, що орієнтував суспільство та наукову спільноту на основні постулати ідей прогресу – впевненості у невпинному економічному і технологічному зростанні та безмежному поширенні людської могутності. Як виявилось розвиток науки не зробив світ стабільним і впорядкованим. У сьогоднішньому суспільстві її центри значною мірою позбавлені довіри, а процеси, що наразі відбуваються на планеті, стали ще більше непередбачуваними. Глобальне відчуття кризи та непідконтрольності світових процесів пов’язано зі зміною форми існування суспільства. Проголошені в епоху Першого модерну (індустріальне суспільство) демократичні практики, які знайшли своє втілення в проекті національних держав, в умовах загальносвітового переходу до суспільства Другого модерну, епоху глобальних телекомунікаційних і комп’ютерних технологій, потерпають від необмеженого розширення ринку. Глобалізація світового господарства та притаманне їй необмежене розширення ринкового порядку має неоліберальне ідеологічне підґрунтя, яке виходить з ідеалізації такого економічного інституту як ринок. Функціональна криза сучасного інституціонального порядку пов’язана з реалізацією неоліберальної моделі капіталізму, в результаті чого виникли глибокі суперечності між двома провідними інститутами західного світу – ринком і демократією. Серед вітчизняних вчених на це наголошує І. Кононов: «Виникла інституціональна неузгодженість, в якій живуть нині люди. Частина інститутів, перш за все економічних, функціонує на глобальному рівні, політичні інститути концентруються на рівні національному…» [1, с. 47]. Нинішня фінансово-економічна криза з небувалою гостротою поставила питання про подальшу долю капіталістичної світової системи. Про кризу неоліберальної доктрини капіталізму свідчить також і загострення екологічних проблем, зростання соціальної нерівності у світі, поширення недовіри до більшості соціальних інститутів, відрив політичної еліти від потреб та інтересів народних мас, розмивання національно-культурної ідентичності, атомізація суспільства, втрата надійних моральних орієнтирів.

На сьогодні деякими представниками наукової та громадської спільноти вже робляться спроби віднайти шлях узгодження нового стану людства і політичної форми його існування. Окрім актуалізації екологічних проблем в ідеологічному дискурсі (діяльність Римського клубу) про народження його нових обріїв свідчить поява різноманітних ідейних рухів: лібертаризму, комунітаризму, неоконсерватизму. Наукова проблема полягає у необхідності вивчення ідеологічних течій, що формуються в процесі ідеологічного дискурсу, науково неупереджена оцінка перспектив втілення їх проектів у суспільне життя.

Об’єктом даної статті є ідейні установки комунітаризму.

Мета розвідки – проаналізувати основні підходи цієї ідеологічної течії в організації суспільного життя Другого Модерну, виявити її актуальність у вирішенні проблем сучасності, а також у справі розбудови української державності.

Комунітаризм набув розповсюдження на початку 90-х років XX ст. в США й західноєвропейських країнах. Він є закономірною реакцією на поширення неоліберальної індивідуалістичної культури як однієї з ключових характеристик модернізаційних процесів другої половини ХХ ст. та кризу ліберальної доктрини. А. Етціоні, провідний ідеолог цього ідейного руху, пише: «Сьогодні для Заходу, і США особливо, настав час вирішення завдання укріплення колективних цінностей і встановлення нових кордонів для індивідуалізму» [2]. Отже, в центр уваги комунітаризму потрапила проблема перегляду моральних норм в умовах сучасного розвинутого індустріального суспільства і формування нової моральної парадигми, що відповідає новій ступені соціального прогресу. На нашу думку, гуманістичний зміст та перспектива реалізації цієї моральної парадигми, полягає у спробі відійти від крайнощів тих ідеологів та інтелектуалів, які тяжіють до жорсткого соціального порядку і не залишають помітного місця правам окремої людини (як приклад, сучасний консерватизм) або тих, що роблять акцент на максимальній незалежності та необмеженій свободі, залишаючи великі запитання щодо реалізації принципів соціальної справедливості, солідарності та морального консенсусу (наприклад, лібертаризм). Це, у свою чергу, потребує пошуку такої форми суспільного життя, в якому процвітають як соціальні доброчинності, так і права особистості. Комунітаризм покликаний зняти антиномію колективного і індивідуального та врівноважити індивідуальні права й соціальну відповідальність. На відміну від лібертаріїв, у яких основою соціального аналізу є методологічний індивідуалізм, а тому відкидаються можливості колективного консенсусу відносно цінностей і загальному баченню того, що можна зробити для побудови міцних спільнот [3, с. 115], прихильники комунітаризму вбачають необхідність в такому соціальному порядку, який втілює комплекс спільних цінностей, що є обов’язковими для кожної людини. Це зовсім не означає, що людина обов’язково втратить свободу самореалізації, а колективно сформульовані цінності призведуть до дискримінації її прав. А. Етціоні пише, що «…людина може сумніватися в даному соціальному порядку, оспорювати його, бунтувати проти нього, навіть його видозмінювати, однак вихідним пунктом він повинен мати саме цей колективний комплекс визначень того, що добре, а що погано» [2]. На перший погляд може показатися, що позиція про те, що здорове суспільство потребує соціального порядку, заснованого на конкретних цінностях, ідентична концепції порядку консервативних ідеологічних течій. Однак на відміну від комунітаристів, схильних спиратися на суспільну мораль, переконання та діалог, прихильники консерватизму намагаються взагалі уникати питання незалежності особистості і задля забезпечення стабільності суспільства головною аксіомою проголошують соціокультурний і релігійний традиціоналізм, який підтримується силою закону та державного примусу. Наприклад, один із головних ідейних натхненників сучасного консерватизму П. Дж. Б’юкенен ратує не тільки за повернення примату традицій і культурних цінностей по відношенню до соціальних спільнот, але й вважає доцільним суттєве обмеження політичного та культурного плюралізму, проведення активної протекціоністської політики [4, с. 316–336]. В той час у комунітарній парадигмі здорового суспільства особистість, її права та свободи мають таке ж принципове значення, як порядок і суспільні цінності.

У механізмі розбудови «здорового суспільства» комунітаристи покладаються на декілька дуже важливих і продуктивних, на нашу думку, принципів. Одним з головних є ненасильницьке розповсюдження відомого кантівського морального імперативу на все суспільство: «Нове золоте правило потребує, щоб розрив між індивідуальними перевагами і соціальними зобов’язаннями скорочувався за рахунок розширення моральної відповідальності людей; мова йде не про зобов’язання, що нав’язуються силою, а про відповідальність, що сприймається людським обов’язком, тому як людина вважає, що він накладений на неї цілком справедливо» [2].

Засобами досягнення комунітарного нормативного порядку є виховання, освіта, просвітницька робота, суспільний діалог як засіб консенсусу. Проголошення дуже важливої ролі моральних норм на противагу ліберальній доктрині, що висуває на перший план економічну раціональність, має потенціал відновлення ціннісно-раціональної поведінки, яка в концепціях лібералізму навпаки була відтіснена на задній план цілераціональною поведінкою. Більше того, в процесі становлення суспільства Другого Модерну, в якому головною характеристикою сучасної ціннісної системи дослідники на даний момент вважають «модульність», коли головною метою людини є швидкий особистий успіх поза орієнтацією на соціальне оточення [5, с. 99], становлення «етики відповідальності» може сприяти зміцненню громадянської солідарності, спроможності народних мас виступити консолідованим політичним суб’єктом.

Морально-нормативний консенсус в рамках етнічно й культурно неоднорідного суспільства пропонується за формулою: «єдність в різноманітності», що збагачує його культуру, а не загрожує йому: «В цьому випадку передбачається, що всі члени деякого суспільства дотримуються тих основних цінностей і зберігають вірність тим суспільним структурам, які розглядаються як базові, спільні для всіх... У той же час будь-яка група всередині суспільства вільно може належати до власної субкультури – у випадку, якщо її політика, звичаї і структури не вступають в конфлікт зі спільним для всіх груп ядром – і значною мірою зберігати вірність країні свого походження; однак у випадку, коли вірність країні походження і країни проживання вступають в конфлікт, повинна брати верх вірність країни проживання. Суть нашої позиції – у визнанні як цілого, так і його частин» [6]. Отже, цей підхід дозволяє запобігти двох крайніх підходів в етнокультурній політиці: посиленої асиміляції, яка потребує від меншості заради повного злиття з домінуючою культурою відмови від своїх цінностей, звичаїв і зв’язку з іншими суспільствами та необмеженого полікультуралізму, згідно з яким треба жертвувати спільними цінностями – громадянською вірністю та ідентичністю на користь етнічних і релігійних відмінностей.

Крім цього, у руслі ідеологічних постулатів комунітаризму безперечно правомірною є програмна установка на децентралізацію влади і розвиток механізмів самоврядування як альтернативи централізованої бюрократичної держави. Розвиток інтегративних і комунікаційних процесів передбачається на основі відтворення колективістського етосу ком’юніті – низових самоврядних спільнот, які, формуючись за різноманітними ознаками (релігійними, етнічними, екологічними), є природнім механізмом розвитку самоврядування і громадянського суспільства, посередниками між індивідом і соціумом. Оскільки самоврядні спільноти – більш гнучкі і динамічні утворення, ніж бюрократичні структури, вони здатні швидше реагувати на нові потреби індивідів і груп, забезпечуючи можливість вираження їх інтересів, адаптації суспільства до соціальних змін. І справа тут не тільки в організаційних закономірностях. Політичні системи індустріального суспільства в умовах наступу технологічного порядку Другого Модерну та виходу економічних процесів за межі національних просторів стають дедалі застарілими й переобтяженими швидкоплинними подіями. Елітні групи в них не можуть надійно передбачати результати власних дій. Велика концентрація влади в епоху першої модернізації відображала розвиток масового виробництва та зростання національних ринків. Сьогодні з появою малосерійних технологій провідна економіка локалізує форми виробництва в різних куточках світу. У той час, коли регіони укріплюють властиві тільки їм культурні, економічні та політичні особливості, урядам стає все складніше ними керувати, використовуючи традиційні методи: державне регулювання, оподаткування і фінансовий контроль. Процес регіоналізації, який починаючи з середини XX ст. набрав досить серйозних обертів в державах Європейського Союзу, відтворює ці технологічні зміни і частково сприяє подоланню аномії нормативної регуляції суспільного життя, що виникла внаслідок розгортання неоліберального варіанту глобалізації. Поділ повноважень з міжнародними і наднаціональними режимами, з одного боку, передача повноважень або обов’язків від центрального уряду до рівня регіональних адміністрацій – з іншого, привносить суттєві корективи у звичні схеми державно-територіального управління ЄС. Отримуючи можливість самостійно вирішувати проблеми місцевого значення, які не можуть взяти на себе через власну завантаженість верховні органи національних держав, регіони та їх елітні групи стають справжніми суб’єктами внутрідержавних і міжнародних відношень. Показовим у цьому випадку є приклад Бельгії. В цій країні з 1993 р. громади й субнаціональні спільноти отримали право безпосередньо брати участь у дискусіях в рамках Ради Міністрів ЄС з питань, у яких вони розподіляють повноваження з федеральним урядом [7, с. 98]. Достатньо тісні зв’язки між регіональними та федеральними рівнями мають Австрія, Німеччина і Швейцарія. Великого впливу процес регіоналізації зазнав і в унітарних державах Євросоюзу. Наслідки конституційних реформ у Великобританії, Італії та Іспанії дозволяють вченим відносити їх до категорії «регіоналізованих унітарних держав» [там же, с. 98–100]. У напрямі децентралізації політичної влади рухаються посткомуністичні держави Центральної та Східної Європи, де робляться успішні кроки в реформуванні місцевого та регіонального урядів, що спираються на політико-правові конструкції територіального самоврядування [8, с. 218–227].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Й мотивації професійної підготовки з типами міжособистісних відносин студентів-психологів // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т

    Документ
    Взаємозв’язок захисних механізмів та особливостей мотивації професійної підготовки з типами міжособистісних відносин студентів-психологів  Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.
  2. Науковий вісник

    Документ
    У збірнику висвітлено результати наукових досліджень з питань селекції, генетики, технології, біотехнології, годівлі с.-г. тварин, кормовиробництва та економіки ведення галузі тваринництва.
  3. Інформаційний вісник (3)

    Урок
    Бібліосвіт : інформ. вісн.; вип. 1 (25) 2008 / Держ. б-ка України для юнацтва ; [редкол.: Г. Саприкін (голов. ред.) та ін.]. – К. : [б. в.] 2008. – 72 с.
  4. Вісник львівського університету філософські науки (1)

    Документ
    Висвітлено актуальні філософські, політологічні, культурологічні та психологічні проблеми розвитку духовного світу людини, проаналізовано його місце та значення для становлення громадянського суспільства, сучасного державотворчого процесу в Україні.
  5. Ремесла та ремісники київської русі

    Реферат
    Слов'яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та ін.
  6. Вісник (3)

    Документ
    Редколегія “Вісника” приймає статті обсягом 4 – 5 сторінок через 1 інтервал, повністю підготовлених до друку. Статті подаються надрукованими на папері в одному примірнику з додатком диска.

Другие похожие документы..