Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Рассказ'
Серьезным событием, направленным на сохранение памяти о нашем земляке и о геройском подвиге советского народа в Великой Отечественной войне назвал Ив...полностью>>
'Рассказ'
ВЕДУЩИЙ. Уважаемые гости - знатоки и любители русской словесности и математики – сегодня вы приглашены на творческое заседание в нашем салоне, посвящ...полностью>>
'Документ'
ATA (англ. Advanced Technology Attachment, Присоединение по продвинутой технологии) — параллельный интерфейс подключения накопителей (жёстких дисков ...полностью>>
'Документ'
Корпоративный индивидуальный коучинг - беседа, целью которой являются мотивирование сотрудника и повышение эффективности работы его на основе осознан...полностью>>

Зміст розділ 1 становлення та розвиток політичних ідей глава 1 предмет політології

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

1

Смотреть полностью

ЗМІСТ

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ

ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ

1.1 ОБЄКТ І ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ

1.1.1 Політологія та інші науки про суспільство

1.1.2 Предмет політології

1.3 Закономірності політології

1.1.4 Структура політології

.2 ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ, МЕТОДИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

1.2.1 Категорії політології

1.2.2 Методи політологічних досліджень

1.2.3 Функції політології

2.4 Становлення політології як науки і навчальної дисципліни

ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ВІХИ ПІЗНАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЯВИЩ

2.1 ЗАРОДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ ТА ЇХ РОЗВИТОК У СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

2.1.1 Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу

2.1.2 Політичні вчення у Стародавній Греції

2.1.3 Політична думка у Стародавньому Римі

2.2 ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

2.2.1 Вчення Фоми Аквінського про державу

2.2.2 Політичне вчення Марсилія Падуанського

2.З ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

2.3.1 Політичне вчення Нікколо Макіавеллі

2.3.2 Вчення Жана Бодена про державу

2.3.3 Політичні ідеї утопічного соціалізму

2.4 СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ НОВОГО ЧАСУ

2.4.1 Політичні вчення в Голландії

2.4.2 Політичні вчення в Англії

2.4.3 Політичні вчення у Франції

2.4.4 Політичні вчення в Німеччині

2.5 ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ.

2.5.1 Класичний лібералізм

2.5.2 Критично-утопічний соціалізм

ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

3.1 ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

3.1.1 «Слово про закон і благодать»

3.1.2 «Повість врем'яних літ»

3.1.3 «Руська правда»

3.1.5 «Слово о полку Ігоревім»

3.2 УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ І ПОЛЬСЬКО-КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ (XVI-XVIII СТ.)

3.2.1 Станіслав Оріховський-Роксолан

3.2.2 Христофор Філалет

3.2.3 Іван Вишенський

3.2.4 Становлення козацько-гетьманської держави

3.2.6 Стефан Яворський

3.2.7 Феофан Прокопович

З.3 ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНИ В XIX СТ.

3.3.1 Микола Костомаров

3.3.2 Тарас Шевченко

3.3.3 Михайло Драгоманов

3.3.4 Сергій Подолинський

3.4 ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТ.

3.4.4 Націонал-демократизм

ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

4.1 ПОНЯТТЯ, СУБ’ЄКТИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИКИ

4.1.1 Походження і сутність політики

4.1.2 Суб'єкти політики

4.1.3 Функції політики

4.2 ЗВ'ЯЗОК ПОЛІТИКИ З ІНШИМИ СФЕРАМИ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

4.2.1 Місце політичних відносин у системі суспільних відносин

4.2.3 Політика як наука й мистецтво

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

5.1 ВЛАДА ЯК СУСПІЛЬНЕ ВІДНОШЕННЯ

5.1.1 Сутність і види влади

5.1.2 Політична влада

5.1.3 Концепції влади

5.2 РЕСУРСИ Й ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

5.2.1 Ресурси політичної влади

5.2.2 Поняття легітимності влади

5.2.3 Ознаки легітимності політичної влади

5.2.4 Типи легітимності політичної влади

СОЦІАЛЬНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИКИ

6.1 СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН

6.2 СОЦІАЛЬНІ СПІЛЬНОСТІ ЯК СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН

6.2.1 Соціально-класові спільності

6.2.2 Соціально-етнічні спільності

6.2.3 Соціально-демографічні спільності

6.2.4 Соціально-професійні спільності

6.2.5 Соціально-територіальні спільності

6.3 СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ

6.3.1 Поняття соціально-політичного конфлікту

6.3.2 Міжкласові конфлікти

6.3.3 Міжетнічні конфлікти

6.3.4 Соціальна політика

СИСТЕМНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ

7.1 СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ ПОЛІТИКИ

7.1.1 Сутність системного аналізу

7.1.2 Концепція політичної системи Д.Істона

7.1.3 Модель політичної системи Г. Алмонда

7.2 СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

7.2.1 Структура політичної системи

7.2.2 Функції політичної системи

7.2.3 Закономірності функціонування політичної системи

7.3 ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗОВАНІ ФОРМИ ПОЛІТИКИ

ДЕРЖАВА — ГОЛОВНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМ СУСПІЛЬСТВА

8.1 СУТНІСТЬ, ОЗНАКИ ТА ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

8.1.1 Сутність та основні ознаки держави

8.1.2 Основні концепції походження держави

8.1.3 Функції держави

8.2 ВИЩІ ОРГАНИ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ І ПОДІЛ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

8.2.1 Глава держави

8.2.4 Поділ державної влади

8.3.1 Форми державного правління

8.3.2 Форми державного устрою

8.3.3 Організація державної влади в Україні

ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

9.1 СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

9.1.1 З історії теорії правової держави

9.1.2 Основні ознаки правової держави

9.2 ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК З ДЕРЖАВОЮ

9.2.1 Становлення концепції громадянського суспільства

9.2.2 Структура громадянського суспільства

9.2.3 Взаємозв'язок держави і громадянського суспільства

9.3 ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

9.3.1 Формування правової держави

9.3.2 Становлення громадянського суспільства

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

10.1 СУТНІСТЬ, ГЕНЕЗИС І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

10.1.1 Сутність політичної партії

10.1.2 Генезис політичних партій

10.1.3 Функції політичних партій

10.2 ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

10.2.1 Типологія партій за соціальною основою

10.2.2 Інші типології політичних партій

10.3 ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

10.3.1 Поняття партійної системи

10.3.2 Типологія партійних систем

10.3.3 Багатопартійна система

10.3.4 Двопартійна система

10.3.5 Однопартійна система

10.4 ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ОСНОВНІ ТИПИ СУЧАСНИХ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ

10.4.1 Мажоритарна виборча система

10.4.2 Пропорційна виборча система

10.4.3 Змішана виборча система

10.4.4 Взаемозв 'язок форм правління, партійних і виборчих систем

10.5 ПАРТІЙНА Й ВИБОРЧА СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

10.5.1 Становлення багатопартійності в Україні

10.5.2 Особливості партійної і виборчої систем України

11.1 ПОНЯТТЯ І ФУНКЦІЇ ГРУП ІНТЕРЕСІВ

11.1.1 Сутність групового підходу до вивчення політики

11.1.2 Поняття «групи інтересів»

11.1.3 Функції груп інтересів

11.2 ТИПОЛОГІЯ ГРУП ІНТЕРЕСІВ

11.2.2 Жіночий рух

11.3 ПОЛІТИЧНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО ГРУП ІНТЕРЕСІВ

11.3.1 Безпосереднє політичне представництво інтересів

11.3.2 Опосередковане політичне представництво інтересів

ГЛАВА 12

ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ

12.1 ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ

12.1.1 Поняття політичного режиму

12.1.2 Структура політичного режиму

12.2 ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ

12.2.1 Типологія політичних режимів Г. Моски

12.2.2 Політичні й державні режими

12.2.5 Демократичний політичний режим

12.2.6 Трансформація політичних режимів

12.3 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДЕМОКРАТІЇ

12.3.1 Поняття демократії

12.3.2 Політичні принципи демократії

12.3.3 Основні концепції демократії

РОЗДІЛ 4

ПЕРСОНАЛІЗОВАНІ АСПЕКТИ ПОЛІТИКИ

ГЛАВА 13

ОСОБА ЯК СУБ'ЄКТ ПОЛІТИКИ

13.1 ПОЛІТИЧНА СУБ'ЄКТНІСТЬ ОСОБИ

13.1.1 Поняття «людина», «індивід», «особа»

13.1.2 Політична суб'єктність особи

13.2 ОСНОВНІ ТИПИ Й ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ

13.2.1 Поняття політичної поведінки

13.2.2 Типи й види політичної поведінки

13.2.3 Основні форми політичної участі. Референдум

13.2.4 Специфіка масової поведінки в політиці

13.2.5 Мотивація політичної поведінки

13.3 ПОЛІТИКА І МОРАЛЬ

13.3.1 Історичний аспект

13.3.2 Моральна дилема в політиці

13.3.3 Вплив влади на особу

ГЛАВА 14

ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ

14.1 ПОНЯТТЯ І СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

14.1.1 Поняття політичної еліти

14.1.2 Сучасні концепції політичних еліт

14.1.3 Функції політичної еліти

14.2 ТИПОЛОГІЯ ТА ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

14.2.1 Типологія політичних еліт

14.2.2 Еліта і бюрократія

14.2.3 Шляхи формування політичних еліт

ГЛАВА 15

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

15.1 СУТНІСТЬ, ВИТОКИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

15.1.1 Сутність політичного лідерства

15.1.2 Витоки політичного лідерства

15.1.3 Функції політичного лідерства

15.2 ТИПОЛОГІЯ ТА МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

15.2.1 Типологія політичного лідерства

15.2.2 Механізми формування політичного

ГЛАВА 16

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

16.1 СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

16.1.1 Сутність політичної культури

16.1.2 Структура політичної культури

16.2 ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

16.2.1 Поняття політичної свідомості

16.2.2 Політична психологія та ідеологія

16.2.3 Буденна й теоретична політична

16.2.4 Індивідуальна, групова й масова

політична свідомість

16.3 ТИПИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

16.3.1 Типологія політичної культури Г. Алмонда і С. Верби

16.3.2 Типологія політичної культури Є. Вятра

16.3.3 Вплив політичної культури на політичну систему

16.3.4 Функції політичної культури

16.4 ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ

16.4.1 Сутність політичної соціалізації

16.4.2 Етапи політичної соціалізації

РОЗДІЛ 4

ПОЛІТИКА ЯК МІЖНАРОДНИЙ ПРОЦЕС

ГЛАВА 17

МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА

17.1 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

17.1.1 Міжнародна і зовнішня політика

17.1.2 Цілі і функції зовнішньої політики

17.1.3 Засоби зовнішньої політики

17.2 МІЖНАРОДНІ ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ

17.2.1 Сутність та особливості міжнародних відносин

17.2.2 Структура міжнародних політичних відносин

17.3 СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

17.3.1 Поняття світового політичного процесу

17.3.2 Марксистська концепція світового політичного процесу

17.3.3 Геополітичні концепції

17.3.4 Концепція політичного реалізму

17.3.5 Модерністські концепції

17.3.6 Україна в системі міжнародних

політичних відносин

ГЛАВА 18

СВІТОВІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ

18.1 КЛАСИЧНІ БУРЖУАЗНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ І СУЧАСНІСТЬ

18.1.1 Лібералізм

18.1.2 Консерватизм

18.2 ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ В РОБІТНИЧОМУ РУСІ

18.2.1 Комунізм

18.2.2 Соціал-демократизм

18.3 ІДЕЙНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИЧНОГО ЕКСТРЕМІЗМУ

18.3.1 Фашизм

18.3.2 Анархізм

18.3.3 Троцькізм

18.3.4 Взаємовплив політичних ідеологій

РОЗДІЛ 1

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ

ГЛАВА 1

ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ

Вивчення будь-якої науки відбувається у певній логічній послідовності. Розпо­чинається воно з визначення об'єкта науки, тобто тієї сфери природи чи сус­пільного життя, на яку спрямоване наукове пізнання. Та чи інша сфера природи чи суспільного життя звичайно є об'єктом дослідження багатьох наук. Розрізняються вони між собою за предметом дослідження, тобто тією стороною об'єкта, яка перебу­ває у центрі вивчення саме тієї чи іншої конкретної науки. Дослідження предмета здійснюється з використанням певних мето­дів і супроводжується розробкою катего­рій — найбільш загальних понять науки, якими позначаються основні моменти, вузлові пункти процесу пізнання.

Важливим у вивченні науки є також з'ясування історії виникнення й розвитку відповідних поглядів, ідей і теорій, форму­вання яких у систему і означає появу науки.

Нарешті, вивчення науки передбачає осягнення її саме як системи знань, вира­женої в поняттях і категоріях. Ця систем­ність забезпечується логічною послідовністю вивчення окремих тем науки як навчальної дисципліни та розкриттям взаємозв'язків цих тем.

Зазначені міркування й визначили наведену нижче послідовність тем нав­чального курсу. Розпочинати, отже, потрібно зі з'ясування об'єкта і предмета політо­логії.

    1. ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ

1.1.1 Політологія та інші науки про суспільство

Питання про предмет є одним із най­складніших у політології, як і в більшості інших наук про суспільство. Здавалося б, відповідь на це питання лежить на поверхні: політологія (від грецьк. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — це наука про політику. Проте таке визначення є досить абстрактним і само по собі ще нічого не говорить про предмет цієї науки. Саму політику в сучасній науці розуміють неоднозначно, до того ж вона є об'єктом дослід­ження багатьох галузей наукового знання. Вражає вже сам перелік цих галузей: політична філософія, політична історія, політична соціологія, політична економія, політична психо­логія, правознавство, політична культурологія, політична етика, політична антропологія, політична етнографія, полі­тична демографія, політична статистика, політична геогра­фія, політична екологія, біополітологія тощо.

Досить поширеним у політології є розуміння її як між­дисциплінарної науки, що охоплює всі перелічені й подібні галузі наукового знання про політику. Так, у навчальному посібнику «Політологія» за редакцією А. А. Радугіна стверд­жується, що «політологія розглядається як цілісна, внут­рішньо диференційована, міждисциплінарна наука, що складається з ряду галузей політичного знання, яке дослід­жує різні сторони політики на різних рівнях пізнання і під різними кутами зору: політичну філософію, теорію політики, політичну соціологію, політичну історію, політичну психо­логію, політичну антропологію, теорію міжнародної політи­ки, політичну географію».

Такий підхід ґрунтується на ототожненні політології як науки і будь-яких наукових знань про політику. Він не розрізняє об'єкт політології — політику — з її предметом, яким при ньому також виступає політика. З одного боку, цей підхід відмовляє іншим наукам у праві на самостійне дослід­ження політики, проголошуючи політологією будь-яке наукове знання про політику, а з іншого — веде до необґрунтованого розширення предмета політології, ототожнен­ня його з її об'єктом, розчиняє політологію в інших науках і фактично відводить їй, образно кажучи, роль бідної прижи­валки у багатих родичів, якими є усталені й безумовно визнані галузі наукового знання: філософія, історія, право­знавство, соціологія, психологія тощо. Розширене тракту­вання політології, включення до неї будь-якого наукового знання про політику, по суті, знімає питання про політо­логію як окрему навчальну дисципліну, оскільки жодна навчальна дисципліна не може охопити всю сукупність знань про політику.

Соціологія (від лат. societas — суспільство і logos — слово, поняття, вчення), як відомо, є наукою про суспільство. Проте поки що ніхто не назвав соціологією всю сукупність наукових знань про суспільство. Вона існує передусім як окрема, самостійна наука з власним предметом, який вирізняє її з-поміж інших наук про суспільство. Так само немає підстав називати політологією всю сукупність наукових знань про політику.

Очевидно, відчуваючи непереконливість зазначеного підходу до розуміння політології, деякі дослідники всю сукупність наукових знань про політику називають політо­логією у широкому розумінні, що, зрештою, не є виходом із становища, оскільки породжує питання про політологію у вузькому розумінні, чіткої відповіді на яке також немає. Та й наука є лише одна, вона не існує у широкому й вузькому розумінні.

Науки, як відомо, розрізняються не за об'єктом, а за предметом їхнього дослідження. Останній пов'язаний лише з одним із багатьох аспектів і сторін пізнаваного об'єкта і передбачає пізнання лише якоїсь певної, специфічної групи закономірностей. Відповідь на питання про предмет полі­тології потрібно шукати через з'ясування не спільного, а відмінного між нею та іншими науками про суспільство.

Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають полі тико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Політична сфера суспільного життя, політико-владні відно­сини, або політика, є об'єктом дослідження багатьох наук про суспільство, причому кожна з них має у цій сфері свій предмет і досліджує його притаманними їй методами й засобами. Так, філософія, як відомо, є теоретичною основою світогляду людини. Відповідно, політична філософія, ґрунтуючись на нормативно-ціннісному підході, з'ясовує значення політичних явищ для життя людини й суспільства, оцінює їх під кутом зору загального блага, принципів справедливості, свободи, рівності тощо. Якщо, наприклад, наука про політику досліджує політичну свободу, аналізуючи й систематизуючи сукупність різних видів конкретних свобод, класифікуючи їх тощо, то політична філософія розглядає політичну свободу як гуманістичну цінність в її зв'язках з іншими цінностями. Нормативно-ціннісний підхід політичної філософії орієнтований на розробку ідеалу політичного устрою та шляхів його практичного втілення. Цей підхід більшою мірою виходить із того, що повинно бути або є бажаним, аніж із дійсного, і вимагає спиратися в політичних рішеннях на етичні цінності й норми. Політична філософія, отже, формулює ціннісно-нормативні критерії політики.

Складаючи теоретичну основу світогляду людини, філо­софія водночас виступає загальною методологією пізнання, спрямованою на розкриття найбільш загальних закономір­ностей розвитку природи, суспільства і людського мислення. Відповідно, політична філософія аналізує найбільш загальні методи пізнання політики, сутність політичних явищ, причинно-наслідкові зв'язки політики і влади та з'ясовує, як виявляються ці найбільш загальні закономірності в політичній сфері суспільного життя. У значенні найбільш загальної методології пізнання політичної сфери суспільного життя політична філософія виступає як філософія політики.

Світоглядна й методологічна сторони філософського підходу до аналізу політики свідчать про те, що політична філософія є світоглядно-методологічною основою дослід­жень політики. Вона забезпечує цілісність у вивченні політи­ки, з'ясовує її сутнісні характеристики, дає оцінку сенсу і значення різних політологічних концепцій, з'ясовує прин­ципи й закономірності у взаємовідносинах індивіда, суспіль­ства і влади, мотиваційну основу й моральні критерії політичної поведінки. Політична філософія є найбільш загальним і абстрактним рівнем пізнання політичної сфери суспільного життя й тому виступає складовою філософії, а не політології.

Тісними є зв'язки політології з історичною наукою, історією, зокрема з політичною історією. Історія як наука вивчає минуле людства в усій його конкретності й багато­манітності. За всієї багатоманітності минулого головним у ньому для історії є політичні події, процеси і факти. За­гальна історія є передусім історією політики — вона вивчає головним чином процеси виникнення, розвитку й занепаду держав, відносини між ними, війни, революції тощо і в цій іпостасі виступає як політична історія. Принципова відмін­ність історичного дослідження від політологічного полягає в тому, що перше йде від вивчення конкретних подій, процесів і фактів до певних теоретичних узагальнень, тоді як друге використовує вже існуючі теоретичні узагальнення — форми наукового знання про політику (ідеї, гіпотези, концепції, теорії, парадигми тощо) при аналізі конкретних явищ і процесів. Політологія — це теорія політики, а не її історія.

Отже, дослідження конкретних подій, процесів, фактів політичного життя суспільства як у минулому, так і сьогодні саме по собі не є політологічним. Таким воно стає тоді, коли використовує притаманний політології методологічний і теоретичний інструментарій. Якщо, наприклад, процес становлення багатопартійності в сучасній Україні дослід­жується зі з'ясуванням того, коли і як конкретно виникали політичні партії, якими були їхні дії, хто їх очолює, як відбувається боротьба за керівництво в партіях тощо, то це — історичне дослідження. Політологічне дослідження процесу становлення багатопартійності в Україні передбачає використання, зокрема, основних положень партології як галузі науки про політику, що вивчає політичні партії, до аналізу цього процесу. Політолог повинен, наприклад, з'ясувати, як співвідноситься процес становлення багато­партійності в Україні з уже відомими закономірностями такого процесу, чи відповідають політичні партії України існуючим теоретичним моделям партій, якою є партійна система в країні тощо. Якщо ж не проводити таке розмежу­вання між політичною історією і політологією, то політоло­гічними виявляться більшість історичних досліджень, зокрема дисертацій, і більшість істориків стануть політоло­гами.

Ще один аспект співвідношення політології та історії стосується історії політичних учень. Остання виступає невід'ємною складовою політології як історія виникнення, становлення і розвитку цієї науки і не входить ні до історії взагалі, ні до політичної історії, зокрема. «Історія різних сторін культури, науки і техніки, — зазначають автори енци­клопедичного словника, — вивчається історичними розділа­ми відповідних наук (історія математики, історія фізики тощо) і видів мистецтва (історія музики, історія театру тощо)».

Найскладнішим є зв'язок політології з соціологією, зокре­ма з політичною соціологією. Досить поширене ототожнен­ня політології і політичної соціології частково виправдане тим, що тривалий час політологія розвивалась у складі соціології. Політологія справді тісно пов'язана з соціологією, проте вона, на нашу думку, не може бути включена до неї ні як власне така, ні як політична соціологія. Як зазначалось вище, хоча соціологія у найбільш загальному, етимоло­гічному її визначенні і є наукою про суспільство, вона зовсім не претендує на всю сукупність наукових знань про суспільство, а виступає як окрема суспільствознавча наука з притаманним лише їй предметом.

Стосовно предмета соціології, як і щодо предмета політології, також немає єдиної точки зору. Одним із найбільш прийнятних вважа­ється визначення, за яким соціологія — це «наука про становлення, розвиток і функціонування соціальних спіль­ностей, соціальних організацій і соціальних процесів як модусів їхнього існування, наука про соціальні відносини як механізми взаємозв'язку і взаємодії між багатоманітними соціальними спільностями, між особою і суспільством, наука про закономірності соціальних дій і масової поведінки».

За цим визначенням соціологія є наукою не про всю сукупність суспільних відносин, а лише про соціальні від­носини як один із їхніх різновидів. Соціальні відносини — це не всі наявні в суспільстві відносини, а лише ті, які складаються між історично та об'єктивно сформованими спільностями людей: класові, етнічні, демографічні тощо (див. гл. VI). Виокремлені на основі їхніх суб'єктів, соціальні відносини складаються з приводу різних об'єктів: виробництва, власності, політичної влади, цінностей культури тощо і виступають, відповідно, як соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-культурні та інші відносини. А це означає, що соціологія вивчає не всю багатоманітність виявів політичного життя суспільства, а лише ті з них, суб'єктами яких є соціальні спільності. Соціальні організації і процеси, в тому числі політичні, вона розглядає як «модуси існування соціальних спільностей», тобто як похідні від останніх.

Іншими словами, в дослідженні політичної сфери суспільного життя соціологія йде від соціального до полі­тичного, тобто від відносин між соціальними спільностями до відносин з приводу політичної влади. Досліджуючи соціальний аспект політичної сфери суспільного життя, соціологія виступає як політична соціологія. Використовуючи притаманні їй методи й засоби дослідження — анкетування, інтерв'ю тощо, вона виступає як соціологія політики.

Політологія, навпаки, йде від визначень політики, влади до їхніх суб'єктів, у тому числі соціальних. Вона традиційно вивчає в основному інституціональний аспект політики, передусім організацію та діяльність держави, весь механізм політичної влади.

Органічним є зв'язок політології з правознавством., на­самперед з такими його складовими, як теорія держави і права та наука конституційного права. Політологія й теорія держави і права мають спільний головний об'єкт досліджен­ня — державу. Політологію іноді називають державознав­ством. Однак у вивченні політики вона, на відміну від теорії держави і права, не обмежується державою, а досліджує також інші політичні інститути — політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо, всю багатоманітність суб'єктів і виявів політичних відносин. А з усіх багатоманітних галузей і норм права політологію цікав­лять лише ті, які регулюють політичні відносини, — це передусім норми конституційного права.

Об'єктом науки конституційного права є державно-політичні відносини, тобто ті, суб'єктом яких тією чи іншою мірою виступає держава. Політологія ж виходить за межі цих відносин, досліджуючи також інші форми й види політичних відносин, використовуючи притаманні їй методи й засоби пізнання.

Зазначене щодо розмежування філософії, історії, соціо­логії, правознавства й політології стосується також інших суспільствознавчих наук, які досліджують політичну сферу суспільного життя. Так, політична психологія досліджує роль орієнтацій, переконань, очікувань, мотивацій, сприйняття у політичній поведінці людей, що особливо важливо при вивченні громадської думки, політичних конфліктів, електо­ральної поведінки тощо.

Політична економія розробляє методи, прийоми, засоби державної політики стосовно функціонування економічної системи суспільства в цілому, основи і напрями державного регулювання економічних процесів, економічної стратегії і тактики.

Політична антро­пологія досліджує зв'язок політики з біосоціальними рисами людини, її пріоритетним напрямом є виведення характерних рис політичної культури того чи іншого народу з особли­востей його національної культури.

Політична географія вивчає залежність політичних процесів від їх просторового розташування, обумовленість політики розмірами, економіко-географічними, кліматичними та іншими природними чин­никами. Однак усі ці галузі наукового знання є складовими відповідних наук — психології, економічної теорії, антропо­логії, географії, а не політології.

1.1.2 Предмет політології

Розмежування політології та інших наук, які вивчають політичну сферу суспільного життя, передбачає виокремлення предмета полі­тології. Стосовно цього предмета існують різні судження.

В античному світі приватне і політичне, державне життя існувало в нерозривній єдності. Інституціональним суб'єктом політики там була лише держава, оскільки інших розвинених політичних інститутів тоді ще не знали. Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів, наприклад Платона та Арістотеля, була саме держава у нерозривній єдності з суспільством. Відповідно до цієї традиції науку про політику нерідко називають державознавством.

Однак у міру розмежування громадянського суспільства й держави, появи інституціональних засобів впливу цього суспільства на державу — політичних партій, груп інтересів, засобів масової інформації тощо — коло інституціональних суб'єктів політики розширилося, що зробило очевидним обмеженість трактування політології як науки лише про державу. Вона стає наукою про політику в цілому. Визначаючи об'єктом політології політичну сферу суспільного життя, вчені висловлюють різні думки щодо її предмета. Одні вважають таким предметом владу, другі — політичну систему, треті — демократію, четверті — політичну культуру тощо. Особливості політології як окремої науки про політику найповніше відображає категорія «політична система суспільства». Це інтегративна категорія, яка органічно поєднує всі інші категорії політології — політичні інститути, політичні відносини, політичні проце­си, політичну культуру тощо, а тому є центральною у науці про політику.

Отже, політологія як наука про політику — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує полі­тичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді.

Основними структурними елементами політичної систе­ми є політичні інститути і політичні відносини. Політичні відносини — це відносини з приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, спрямованою на завоювання, викори­стання та утримання влади. Тому політологія може бути визначена і як наука про владу в суспільстві.

1.1.3 Закономірності політології

Та чи інша сукупність знань про навко­лишній світ може претендувати на статус науки лише тоді, коли відображає не всю багатоманітність відповідних явищ і процесів, а насамперед закони їх виникнення і функціонування. Закон — це необхідний, істотний, стійкий і повторюваний зв'язок між явищами. Регулярна повторюваність вияву закону є закономірністю. Поняття закону в соціально-полі­тичних науках означає загальне, стисло сформульоване теоретичне положення, яке визначає сутність соціальних і політичних явищ та об'єктивно існуючий між ними взаємозв'язок.

Щодо існування закономірностей політики, а також відповідних їм і відображених у теоретичній формі законів чи закономірностей політології є два протилежні погляди. Один з них, досить широко представлений у марксистській літературі, визнає наявність необхідних, стійких і повторюваних зв'язків, тобто законів у суспільних, в тому числі політичних, відносинах, які формулюються у суспільствознавстві, зокрема в теорії політики.

Такими у марксизмі є, наприклад, «закон класової боротьби», «закон визначальної ролі економічного базису (виробничих відносин) стосовно Політичної надбудови», «закон соціальної революції», «закон зміни суспільно-економічних формацій» тощо.

Інший погляд, який характерний для немарксистського суспільствознавства, заперечує не стільки саму наявність об'єктивних закономірностей суспільного, у тому числі політичного, розвитку, скільки можливості їх наукового пізнання. Методологічною основою такої позиції є позитивізм, який виходить з того, що істинне (позитивне) знання можна здобути лише спеціальними (точними) науками. Істинним він визнає лише те знання, яке може бути під­тверджене (верифіковане) в результаті його емпіричної перевірки. Оскільки знання про суспільство емпіричним шляхом перевірити, як правило, неможливо, воно не визнається істинним, а суспільствознавчі дисципліни не вважа­ються науками.

Позитивізм, щоправда, допускає деякі винятки щодо окремих суспільствознавчих дисциплін, зокрема стосовно політології. Істинним він визнає те політологічне знання, яке або експериментальне підтверджене, або здобуте за допомогою формально-логічних чи математично-формалізо­ваних методів. Однак можливість пізнання саме закономір­ностей суспільного розвитку він заперечує в принципі.

Зазначена позиція позитивізму певною мірою зумовлена його негативною реакцією на марксистський економічний детермінізм, відповідно до якого все суспільне життя в кінцевому підсумку визначається розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, що й зумовлює закономірний характер зміни суспільно-економічних формацій. Однак заперечуючи марксизм у цьому питанні, позитивізм узагалі відмовився від визнання будь-яких закономірностей суспільного розвитку та можливостей їх наукового пізнання, тим самим підмовивши суспільствознавству, в тому числі політології, у статусі науки.

Заперечення закономірностей політичного розвитку та можливостей їх пізнання не є іманентне притаманною немарксистській політології рисою. Багато зарубіжних дослідників визнають такі закономірності, а деякі з них навіть сформулювали загальновідомі в політології закони, наприклад «залізний закон олігархічних тенденцій» Р. Міхельса, «закон циркуляції еліт» В. Парето, закони взаємодії виборчих і партійних систем М. Дюверже, закони бюро­кратизації С. Паркінсона тощо.

Політологічними за своїм характером є закономірності функціонування державної влади, сформульовані наукою конституційного права, наприклад такі: чим більше парла­мент усунутий від обрання президента, тим більша роль президента у здійсненні державного керівництва суспіль­ством; чим далі процес формування верхніх палат парла­ментів віддалений від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції; парламент завжди працює відповідно до законодавчої програми уряду тощо.

Звичайно, закони суспільного, у тому числі політичного, розвитку не діють з такою очевидністю й необхідністю, як закони природи. Закономірність або закон, передбачаючи причиново-наслідковий зв'язок, виключає випадковість або ж відводить їй другорядну роль. Суспільно-політичні явища характеризуються динамізмом, перебувають під впливом багатьох випадковостей, у тому числі суб'єктивного чинника, а тому не можуть визначатись у межах суворо детерміно­ваних причиново-наслідкових зв'язків.

Закономірності суспільного розвитку проявляються лише як тенденції, що відображають необхідні та стійкі зв'язки між істотними сторонами явищ і процесів. Можна сперечатися щодо конкретних закономірностей політології чи їх формулювань, однак заперечувати їх узагалі — значить заперечувати саму можливість цієї науки.

Предмет політології, отже, доцільно визначати не просто через політичну систему чи владу, а через закономірності їх функціонування. Прийнятним з деякими застереженнями можна вважати, наприклад, таке визначення предмета політології: «Політологія є наукою про сутність, форми і закономірності функціонування і розвитку політичних систем і політики, їх місце і роль у житті суспільства».

Можна також погодитися і з таким тлумаченням: «Пред­метом політології є закономірності формування і розвитку політичної влади, форми і методи її функціонування і використання в державно-організованому суспільстві».

Існують також визначення, які поєднують обидва зазначені підходи до розуміння предмета політології. «Основний предмет політичної науки, — зазначає відомий російський політолог Ф. М. Бурлацький, — політична влада, реалізована в політичних системах та в інших формах політичних відносин».

Зважаючи на те, що сутністю політики є не влада, а управління суспільством (влада виступає лише засобом політи­ки), політологія може бути визначена і як наука про закономірності діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Це визначення предмета політології близьке до визна­чення його через політичну систему, бо саме остання є суб'єктом такої діяльності.

Отже, політологія виступає як спеціальна теорія політи­ки, котра відрізняється від інших наук:

  • по-перше, тим, що вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об'єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний об'єкт;

  • по-друге, тим, що вивчає не окремі аспекти політич­ного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему;

  • по-третє, тим, що головним своїм предметом має пізнання притаманних цій системі закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

1.1.4 Структура політології

Політологія має певну внутрішню структуру, основними елементами якої є історія політичних учень, теорія полі­тики і прикладна політологія. Історія політичних учень досліджує зародження, становлення і розвиток політичних поглядів, ідей, теорій тощо протягом усього періоду існування державно організованого суспільства. Основними етапами цієї історії є Стародавній світ, Середньовіччя, Відродження, Новий і Новітній час.

Головною складовою політології є теорія політики. Вона вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи: концепції політики і влади; теорії політичної системи і процесів; моделі політичної участі й лідерства; теорії формальних і неформальних інститутів політики — державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт; теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики. Теорія політики складає основний зміст політології як навчальної дисципліни.

Прикладна, або практична, політологія є тією галуззю науки про політику, яка безпосередньо стосується процесів здійснення політики. Вона є сукупністю теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на прак­тичне використання, досягнення реального політичного результату. Основний зміст прикладної політології складає розробка політичних технологій: прийняття політичних рішень; проведення виборчих кампаній, політичної реклами; врегулювання політичних конфліктів; проведення політич­них переговорів; лобіювання тощо. Практична політологія проводить також політичні прогнозування, планування й консультування, методику розробки експертно-аналітичних матеріалів і політичних документів та ін.

Окрему галузь науки про політику складає порівняльна, або компаративна (від лат. comparativus — порівняльний), політологія, яка проводить порівняльні дослідження полі­тичних явищ і процесів різних держав, регіонів та епох.

Залежно від ступеня узагальненості знань про політику у структурі політології виокремлюють: загальну політологію, що вивчає історію і теорію політики, виробляє теоретичні й методологічні основи політичної науки; і теорії середнього рівня — про владу, політичну систему, політичні процеси, політичне лідерство, політичну культуру тощо.

У структурі політології розрізняють також емпіричний і теоретичний рівні та аспекти знань і досліджень. Вони тісно переплітаються в межах більшості політологічних дослід­жень, які містять одночасно й побудову теоретичних моделей, концептуалізацію понять та гіпотез, і первинне збирання та аналіз емпіричних даних.

Однак в одних випадках у політологічних дослідженнях може переважати теоретичний аспект, наприклад під час розробки теорії політичної системи, концепцій політики, влади, демократії, політичної культури тощо, а в інших — емпіричний: в ході вивчення конкретних політичних процесів, політичної поведінки, розробки політичних технологій тощо.

Не менш важливим у внутрішній структурі політології є співвідношення фундаментальних і прикладних досліджень і знань. До прикладних галузей політології можна віднести концепції державного управління і партійної стратегії й тактики, теорії прийняття рішень і ситуаційного політичного аналізу, тоді як фундаментальні розділи політичної науки пов'язуються з теоріями влади і політичної системи, порів­няльними дослідженнями політичних інститутів і культури тощо.

Неоднозначність уявлень про предмет політології зумовлює й відмінності у її назві. Найпоширеніші серед них «політична наука», «наука про політику», «політологія». Водночас наявність у структурі політології таких складових, як історія політичних учень, теорія політики, практична й порівняльна політологія, окремих і відносно самостійних галузей наукових знань про політику, наприклад кратології (наука про владу), партології (наука про політичні партії), елітології (теорії еліт), електоральної політології тощо, дають підстави говорити про політичні науки у множині.

Терміном «політичні науки» доцільно позначати різні складові політології, а не будь-які наукові знання про політику. Саме так це зроблено у прийнятій в Україні номенклатурі спеціальностей наукових працівників, де в межах галузі «Політичні науки» виокремлено такі спеціальності: теорія та історія політичної науки; політичні інститути та процеси; політична культура та ідеологія; політичні проблеми міжна­родних систем та глобального розвитку; етнополітологія та етнодержавознавство.

1.2 ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ, МЕТОДИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

1.2.1 Категорії політології

Політологія, як і будь-яка інша наука, має свої категорії, тобто загальні, фун­даментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання, їхня специфіка полягає в тому, що вони розкри­вають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві.

Досконала теорія передбачає наявність системи катего­рій, у якій останні перебувають у логічному взаємозв'язку й розташовуються в певній послідовності. При цьому одна з категорій виступає базовою, вона імпліцитно, тобто неявно, у зародку, містить інші категорії. У політології базовою є категорія «політична влада».

Влада взагалі — це вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди здатні і мають можливість нав'язувати свою волю іншим. Засобом здій­снення політичної влади є політика, яка також виступає однією з базових категорій політології. Політика як засно­вана на владі суспільна діяльність реалізується у просторових рамках політичної системи. «Політична система суспільства» є центральною категорією політології. Вона органічно поєднує в собі, з'єднує в систему решту категорій цієї науки. Так, інституціональна підсистема політичної системи об'єднує політичні інститути — державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо.

Комунікативна підсистема політичної системи ґрунтується на політичних відносинах, як тих зв'язках між багатоманітними соціальними спільностями людей та їхніми організаціями, що складаються з приводу влади. «Політичні інститути» та їх конкретні вияви — «держава», «політичні партії», «групи інтересів» тощо, а також «політичні відно­сини» належать до основних категорій політології.

Політична система містить також «політичну культуру», а значить, такі її складові, як «політична свідомість», «полі­тична поведінка», «політичні цінності», «політичні норми», «політична соціалізація» тощо, котрі також є категоріями політології. «Політична культура», як і «політична система», також є інтегративною категорією політології, яка поєднує в собі багато інших понять цієї науки.

Формою функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі й часі, є «політичний процес» — одна з основних категорій політології. Політичними про­цесами називаються відносно однорідні серії політичних явищ, пов'язаних між собою причиновими або структурно-функціональними залежностями. «Політичне явище» як одна з найбільш загальних категорій політології є сукупністю усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики.

Конкретні визначення основних категорій політології наводяться у наступних главах.

1.2.2 Методи політологічних досліджень

Поряд з категоріями важливими інстру­ментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних до­сліджень. Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об'єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці, називається методологією. Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки тощо. Методи поділяються на філософські та спеціально-наукові. Філософські методи є найбільш загальними. Основними з них матеріалістична філософія вважає діалектику і матеріалізм. Методологічна роль матеріалізму полягає в тому, що він заперечує надприродність у явищах природи, суспільства і людської свідомості й орієнтує науку на розкриття природних, об'єк­тивних зв'язків. Діалектика є науковим методом матеріаліс­тичної філософії і всієї науки в цілому, оскільки вона формулює найбільш загальні закони пізнання: переходу кількісних змін у якісні; єдності і боротьби протилежностей; заперечення заперечення.

Методами, які мають загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сход­ження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція тощо. Водночас окремі науки використовують спеціальні методи пізнання. Так, у соціології це такі методи збирання інформації, як масове анкетування, інтерв'ю, експертні опитування, обробка документів тощо. Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокрем­лення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки. Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо) в дослідженні політичних явищ і процесів. Нерідко в навчаль­ній і науковій літературі так і трапляється: виокремлюються десятки різних методів, які об'єднуються в групи.

Однак якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостійною наукою про політику з притаманним лише їй предметом, яким є політична система суспільства чи політична влада, то коло основних методів політологічних досліджень можна окреслити більш-менш чітко. Такі методи зумовлюються передусім предметом політології. До них належать насамперед системний, структурно-функціональ­ний, порівняльний і біхевіористський методи. Звичайно, політологія використовує багато інших методів — соціоло­гічних, логічних, емпіричних тощо, однак перелічені випливають зі змісту її предмета, який має системний, структурний і функціональний аспекти, а тому є в ній основними.

Під кутом зору системного методу або підходу (підхід є узагальненою характеристикою методу) суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв'я­заних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко окреслені межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища. Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя — економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню у політології системного методу стало можли­вим саме поняття «політична система суспільства».

Системний метод орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта й тих механізмів, які її забезпечують, на виявлення багатоманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх у єдину теоретичну конструкцію. Водночас системний метод аналізу політики, політичної системи вимагає детального вивчення її складових, структури та функціонування. Це досягається застосуванням поряд із системним підходом структурно-функціонального методу.

Структурно-функціональний метод є однією з найважли­віших форм застосування системного підходу в дослідженні політичних явищ і процесів. Його можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування струк­турно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясу­вання особливостей їхнього функціонування та зв'язку між ними.

Ускладнення політичних процесів, що відбуваються в сучасному світі, багатоманітність форм політичного життя на теоретичному рівні можна пізнати лише за умови їх порівняння й зіставлення, побудови аналітичних порівняль­них моделей, які б групували і класифікували політичні явища за певними ознаками. Це досягається використанням порівняльного методу. Порівняльний аналіз орієнтує дослід­ження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спіль­ного, оскільки відмінності між різнотипними політичними системами можуть бути з'ясовані лише в разі існування у них певних спільних, системних ознак. Головна проблема використання порівняльного методу пов'язана з необхід­ністю підбору порівнюваних явищ і процесів, оскільки порівняння можливе лише в межах однорідної і згуртованої політичної структури. На використанні у першу чергу порів­няльного методу ґрунтується особлива галузь політологічних знань — порівняльна політологія.

Суть біхевіористського підходу до вивчення суспільних явищ і процесів полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп (звідси і його назва: англ. behaviour означає «поведінка»). Спочатку (з другої половини XIX ст.) цей підхід використовувався у психології, а згодом (після Другої світової війни) утвердився в політології (причому спершу в США, а потім і в європейських країнах). Якщо раніше політологи акцентували свою увагу на формально-правовому аналізі політичних інститутів, формальній структурі політич­ної організації суспільства, то об'єктом аналізу біхевіористського методу в політології стали різні аспекти поведінки людей як суб'єктів політики.

Використання біхевіористського методу в політології передбачає визнання того, що політика як суспільне явище має передусім особистісний вимір, а всі групові форми дій виводяться з аналізу поведінки індивідів, які створюють групові зв'язки. Домінуючими мотивами політичної поведін­ки індивідів є їхні психологічні орієнтації, а політичні явища так само, як і природні, можуть і повинні вимірюватися кількісно.

Ґрунтуючись на цих засадах, біхевіористський підхід передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо. За допомогою таких методів досліджуються політичні орієнтації, позиції і поведінка людей, наприклад під час виборів, у конфліктних ситуаціях тощо.

Біхевіористський підхід спричинив справжню революцію в політології, бо саме він і передбачувані ним дослідницькі методи дають можливість отримувати достовірні знання про політику, які визнаються істинними і в межах позитивіст­ської методології. Здобуті за біхевіористською методологією знання дають політології підстави претендувати на статус точної науки. Однак, наголошуючи на вивченні поведінки індивідів у тих чи інших ситуаціях, біхевіоризм залишає поза увагою дії великих соціальних груп, наприклад суспільних класів чи націй, як суб'єктів політики. У цьому виявляється обмеженість біхевіористського підходу.

1.2.3 Функції політології

У суспільствознавстві під функцією (від лат. functio — виконання, здійснення) розуміють роль, яку виконує певний соціальний інститут або процес стосовно цілого. Оскільки така роль реалізується за багатьма напрямами, то звичайно виокремлюються декілька функцій того чи іншого інституту або процесу. Відповідно, функціями політології є основні напрями її впливу на суспільство. В літературі іноді виокремлюються цілі групи функцій політології з включенням до них і конкретних дослідницьких прийомів. Слід мати на увазі, що в навчальній літературі з політології не знайдеться бодай двох підручників чи посібників, у яких виокремлювалися б однакові групи функцій того чи іншого політичного інсти­туту чи процесу. Різні думки висловлюються навіть щодо функцій головного політичного інституту — держави. Такі розбіжності пов'язані, з одного боку, з багатоманітністю напрямів впливу політичних інститутів і процесів на суспіль­ство, а з іншого — з відсутністю єдиного підходу до виокрем­лення функцій, методологічних принципів і методичних прийомів їх визначення.

Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології: теоретичну, методоло­гічну, практичну, виховну і прогностичну.

Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспіль­ства.

З теоретичною функцією політології тісно пов'язана її методологічна функція, яка полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею законо­мірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів. Наприклад, категорії «політика», «політична влада», «полі­тична система суспільства», «політичний процес», «політич­ний режим», «політична партія» тощо розробляються саме політологією, однак широко використовуються й іншими науками. Політологія дає цим наукам дослідницькі схеми, прийоми пізнання політичних явищ і процесів.

Практична, або прикладна, функція політології полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній. Найповніше практична функція політології проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій.

Політологія впливає на формування світогляду індивіда, даючи йому знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки гро­мадянина, політичну культуру. Вона відіграє вирішальну роль у політичній соціалізації як процесі засвоєння інди­відом певної системи політичних знань, норм і цінностей, впливає на формування навиків політичної поведінки. У формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації полягає виховна функція політології.

Важливою є також прогностична функція політології, яка полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспек­тиви розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалі­зація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експер­тиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.

1.2.4 Становлення політології як науки і навчальної дисципліни

Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук. Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми. Проте якщо вони у тій чи іншій формі з'явилися з виник­ненням держави, то наука про політику формувалася в міру виокремлення політики як самостійної сфери суспільного життя.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою. З середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації політичних поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Найвиразніше цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа, Платона і Арістотеля. Політичну науку вони розу­міли як науку про загальне благо, втіленням якого має бути держава. Так, Сократ започаткував перехід політичної свідомості з дотеоретичного на теоретичний рівень. Поглядам на державу і право, на закони та їх співвідношення з мораллю він надав форми понять. Платон став творцем політичної філософії, в центр якої поставив державу та форми організації державної влади. Арістотель призначення політики і науки про неї вбачав у тому, щоб наділяти людей позитивними рисами, забезпечувати їх справедливе спільне проживання в суспільстві. Для реалізації цього призначення політики необхідно шукати найкращі форми державного правління.

Арістотель багато в чому заклав основи політології як окремої самостійної науки, тому іноді його називають батьком цієї науки. Однак у нього ще немає чіткого розмежування між політичною наукою, етикою і філософією. Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню прак­тичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу, та це іде не була політологія в сучасному її розумінні.

Крім Н. Макіавеллі, великий внесок у звільнення політики й політичної думки від теології і церковної моралі зробили Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Мотеск'с, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо.

Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.

Процес формування й виокремлення політології із загальної сис­теми соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX — початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-різному. В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи. У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології. У Велико­британії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті. Важливий внесок у становлення сучасної політології зробили такі європейські вчені, як К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер, Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето та ін. У США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створен­ням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський університет) школи політичної науки. Ще 1903 р. у США була створена Американська асоціація політичних наук, яка започаткувала подібні асоціації в інших країнах та в міжнародному масштабі. У 1949 р. під егідою ЮНЕСКО утворилася Міжнародна асоціація політичної науки, що об'єднала у своїх лавах більшість відповідних національних асоціацій.

Якщо наприкінці XIX — на початку XX ст. в центрі уваги західної політології перебувала держава, її інститути і форми, то в 30—50-ті роки центр тяжіння переноситься на емпірично спостережувану політичну поведінку людей, а згодом і на владні відносини між ними. У післявоєнний період розвиток політології був особливо успішним у США. Саме в цій країні розгорнулася так звана біхевіористська революція в соціальних науках, у тому числі й політології. Американ­ським ученим належить також заслуга розробки системного і структурно-функціонального аналізу політики, політико-культурного підходу, порівняльної політології.

Паралельно з формуванням і виокремленням політології як науки відбувалось і становлення її як навчальної дисципліни. Як така вона вперше з'явилася в університетах США в середині XIX ст. напередодні громадянської війни між Північчю і Півднем. Вводячи курс політичної науки, керівництво американських університетів мало на меті сприяння формуванню політичної культури громадян, їх прихильності до демо­кратичних цінностей. У європейській вищій школі політологію почали викладати лише з середини XX ст.

СРСР, як й інші соціалістичні країни, стояв осторонь загального процесу становлення і розвитку політології як науки і навчальної дисципліни. Теоретичні положення політології не вписувалися в основні постулати панівної в цих країнах марксистсько-ленінської ідеології. Залучення науковців і громадян до розроблення й вивчення проблем політології, до осягнення демократичного світового надбання суперечило інтересам панівної комуністичної верхівки. Тому аж до другої половини 80-х років в СРСР політологія не визнавалась за науку, а окремі дослідження політики здійснювались у межах історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, політичної економії, теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих дисциплін.

Ставлення до політології почало змінюватися лише в період пере­будови. 1989 р. Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно затвердив номенклатуру спеціальностей наукових працівників під загальною назвою «Політичні науки». В ній уперше передбачалася спеціалізація з політичних наук, що створило можливості для захисту кандидатських і докторських дисертацій, присвоєння вчених ступенів кандидата політичних наук і доктора політичних наук. У цей же час політологію стали викладати у вищих навчальних закладах.

Відповідні процеси відбувались і в Україні. З 1990 р. політологія почала впроваджуватись як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах. Однак негативна реакція керівників багатьох вузів, особливо технічних, на надмірну ідеологізацію навчального процесу за часів комуністичного панування призвела до вилучення з навчальних планів ряду соціально-гуманітарних дисциплін, у тому числі політології.

Останнім часом обсяг вивчення політології у вищих навчальних закладах збільшено до 108 годин. Крім того, ця дисципліна введена до переліку спеціальностей підготовки фахівців.

Уперше підготовку фахівців-політологів було розпочато в Київ­ському національному університеті імені Тараса Шевченка. Згодом їх почали готувати в Одеському, Донецькому, Львівському, Східноукраїн­ському (Луганськ), Чернівецькому, Прикарпатському, Ужгородському університетах. Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова (Київ), Національному університеті «Києво-Могилянська академія». У недержавної форми власності Таврійському екологічному інституті (Сімферополь) відкрито перший в Україні політологічний факультет.

Політологічні знання, на перший погляд, здаються простими й доступними. Напевне, цим пояснюється та легкість, з якою іноді розпочинають підготовку політологів, пишуть словники, підручники й навчальні посібники з цієї дисципліни, захищають кандидатські і навіть докторські дисертації. Та видима простота політологічних знань є оманливою, і ми поки що перебуваємо лише на самому початку тривалого процесу опанування цієї науки на рівні її світових досягнень.

Рекомендована література

Александров Н. Д., Сулимов В. Е.

О некоторых методологических основах политологии // Социально-полит. науки. 1991. №3.

Алексеева Т. А.

Предмет политической философии // Полит. исследования. 1992

№3.

Бодуен Ж.

Вступ до політології. К., 1995.

Бойме К.

Сравнение в политической науке // Социально-полит. науки 1997

№2.

Бутенко А. П.

Политология как наука и как учебная дисциплина в современной России // Социально-полит, журн. 1993. № 9—10.

Гаджиев К. С.

Опыт введения в политологию. Концептуальный и политический аспект// Полит. исследования. 1992. № 1—2.

Гареев Э. С., Дорожкин О. Н., Штейнгарт Р. 3.

О политологии и ее преподавании в вузе // Социально-полит. науки. 1991. № 7.

Ильин М. В., Коваль Б. И.

Что есть политика и что — паука о политике (опыт нетради­ционного обзора) // Полит. исследования. 1991. № 4.

Ильин М. В., Мельвиль А. Ю., Федоров Ю. Е.

Основные категории политической науки (раздел учебного

пособия) // Полит. исследования. 1996. № 4.

Истон Д.

Новая революция в политической науке // Социально-полит. журн. 1993. № 8.

Краснов Б. И.

Политология как наука и учебная дисциплина // Социально-полит. журн. 1995. № 1.

Малыхин А., Чернышев В.

Наука о политике // Социально-полит, науки. 1991. № 1. Марченко М. Н.

На пути становления политической науки в СССР // Социально-полит. науки. 1991. № 3.

Панарин А. С.

Философия политики. М., 1996.

Политика как научная дисциплина по Д. Хелду // Полит. иссле­дования. 1991. № 5.

Рогачев С. Я.

Предмет политологии и ее место в системе социальных наук // Государство и право. 1993. № 5.

Рудич Ф. М.

Политология: теоретический и прикладной контекст // Социально-полит. журн. 1996. № 5.

Федун Л. А.

О предмете и методе политологии // Социально-полит. науки. 1991. № 3.

ГЛАВА 2

ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ВІХИ ПІЗНАННЯ ПОЛІТИЧНИХ

ЯВИЩ

Вивчення будь-якої науки передбачає опанування насамперед історії її виникнення, становлення і розвитку. Стосовно політології це особливо важливо з огляду на те, що вона має тривалу історію і як наука про один із найважливіших видів людської діяльності — політику — відіграє велику роль у житті суспільства. Знання історії політичної думки сприяє кращому розумінню як минулих і сучасних політичних ідей і теорій, так і реального змісту сучасних політичних процесів, закономірностей і тенденцій їх розвитку.

Звичайно, спроба повно викласти в одній главі більш ніж двотисячолітню багато­манітну історію світової політичної думки була б намаганням осягнути неосяжне. Тож доводиться зупинитися лише на основних віхах цієї історії, основних її ідеях і постатях.

2.1 ЗАРОДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ ТА ЇХ РОЗВИТОК У СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

Зародження політичної думки пов'язується з тим ступенем суспільного розвитку, коли виникає приватна власність на засоби вироб­ництва, відбувається соціальне розшарування суспільства, утворюється державність. Саме проблеми держави і права, владних відносин у суспільстві були й залишаються в центрі політичної думки.

2.1.1 Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу

Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різні форми організованого державного існу­вання і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячо­літті до н. е. Політичні ідеї і погляди у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв спочатку мали релігійно-міфологічний характер. У XI— VIII ст. до н. е. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу і право до більш-менш раціональ­ного їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у вченнях Конфуція і Мо Цзи в Китаї, Будди - в Індії, Заратустри - в Персії, проповідях єврейських пророків.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (551—479 pp. до н. е.). Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга справляла значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців.

Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську кон­цепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Прави­тель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править «розум­но», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфу­цій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.

Будучи прихильником ненасильницьких методів правлін­ня, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності. Дотримання правителями вимог доброчесності відіграє вирі­шальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці підданих. Основна доброчесність підданих полягає у відда­ності правителю, слухняності й повазі до всіх «старших». Тим самим заперечуються не лише насильницькі методи правлін­ня, а й боротьба підданих проти правителів. Конфуцій був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпе­чення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотриман­ня доброчесності.

Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широ­кий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість прави­телю, відчуття обов'язку тощо. Важливою умовою дотри­мання цих доброчесностей є «виправлення імен» — суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Кожному треба дати відповідне йому «ім'я», тобто так позначити місце й ранг у соціальній системі, щоб правитель був правителем, чиновник чиновником, підданий підданим, батько — батьком, син — сином та ін.

Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Негативне ставлення мисли­теля до законів зумовлено їх традиційно каральним значен­ням, зв'язком із жорстокими покараннями. Щоправда, Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на перед­ній план у регулюванні суспільних відносин вимоги добро­чесності.

Невдовзі після свого виникнення конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині.

На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель — Мо Цзи (479—400 pp. до н. е.), засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей.

Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов з покараннями. Мо Цзи вважав, що влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей.

Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозу­мівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсут­ність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її «сином неба», який покликаний створювати єдиний зразок справед­ливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок.

Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспіль­ства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву «легізм» (від лат. legis — закон). Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян (390— 338 pp. до н. е.) — правитель області Шан. Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверд­жував, що організація державного управління має грунтува­тися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів - «фа» (звідси китайська назва цієї школи — «фацзя»), які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління.

Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління тісно пов'язані з їхнім розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцін­кою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Цей ідеал «законницької» держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів. Крім Шан Яна, легістські погляди поділяли й розвивали багато інших відомих представників школи фацзя. Всіх їх об'єднує обгрунтування необхідності жорстоких законів як засобу управління. В цілому на початок II ст. до н. е. офіцій­на державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

2.1.2 Політичні вчення у Стародавній Греції

У Стародавній Греції державність виникла на початку І тисячоліття до н. е. у формі полі­сів — окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диферен­ціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління — аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.

Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Арістотеля.

Сократ (469—399 pp. до н. е.) не залишив по собі писем­них творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов'язані початок переходу політичної думки з дотеоретич-ного на теоретичний рівень і створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права. Розробку морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень, поклавши тим самим початок власне теоретичних політич­них досліджень.

Мислитель прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Сократ був принциповим прибічни­ком законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам.

Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, — тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших — плутократією, а правління всіх — демокра­тією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей).

Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні особи. Він не поділяв досить поширеної думки про те, що мистецтво державного управління дається людині саме по собі, тоді як навіть у не настільки важливих сферах люди досягають успі­ху лише після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи не лише демократії, а й родової аристократії, олігархії, а особливо тиранії.

Вчення Сократа справило значний вплив на всю подаль­шу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Арістотеля.

Платон (427—347 pp. до н. е.) — учень Сократа — є одним з найвидатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».

Вчення Платона про державу ґрунтується на його філо­софських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явищ. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповід­но, наявні форми держави є лише спотвореними відобра­женнями деякої ідеальної справедливої держави.

Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкоря­тися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.

Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією — владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олі­гархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.

Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.

Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окре­мих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох — жадіб­них і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різно­манітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу — демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньо­грецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу — охлократію.

Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії — багатство, в демократії — свобода. Саме з демо­кратії виростає її продовження і протилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насиль­ство.

У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони.

Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в законній і незаконній формах. Законна влада одного — це царство, монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох — це аристократія, незаконна — олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незакон­них — найкращою.

Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля (384—322 pp. до н. е.) — найвидатнішого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.

У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдос­коналіша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.

Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома пра­вильними формами держави виступають монархія, аристо­кратія і політія, а трьома неправильними — тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.

Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотич­ними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтри­мує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демокра­тії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у майні — середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

2.1.3 Політична думка у Стародавньому Римі

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття — аж до V ст. н. е. У загальнотеоретичному плані ця думка пере­бувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Арістотеля. Вершиною давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона.

Марк Туллій Цицерон (106—43 pp. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки.

Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. populi). Звідси походить і її назва — республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і при­родним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.

Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів — мудрість, у влади народу — свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на пану­вання кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призво­дить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і надбання народу.

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.

Свою концепцію найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цице­рон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування. Творча спадщина давньоримського мислителя, особливо його вчення про державу, справила значний вплив на подальший розвиток політичної думки.

У період утвердження в Римській імперії панування християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354—430), за заслуги перед церквою прозваного Блаженним. Свої політичні погляди він виклав головним чином у праці «Про град Божий».

Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію людства, всі соціальні, державні і правові установи й настанови подає як наслідок гріховності людини, започатко­ваної ще Адамом і Євою. Людський рід у всі часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими настановами. Перший тип спілкування людей Августин називає «градом земним», а другий — «градом Божим».

Гріховність земного державно-правового життя виявля­ється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає «природним порядком» людського життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимча­совий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться «царство небесне».

В очіку­ванні цієї події Августин виправдовує наявні соціально-політичні порядки, але лише тією мірою, якою вони не суперечать християнській релігії і церкві.

Спільність людей, за Августином, може бути народом і державою лише тоді, коли грунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливістю. Римляни як язичники, на його думку, не були народом і державою у справжньому розумінні, оскільки, ігноруючи єдиного Бога, не знали істинної справедливості.

Форми державного правління Августин розрізняє залеж­но від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправед­ливу аристократію — клікою. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.

Вчення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло важливу роль у розвитку християнських концепцій держави, політики і права.

2.2 ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

В історії Західної Європи Середні віки охопили більш ніж тисячолітню епоху —V—XVI ст. Це була епоха формування і розвитку феодалізму. Політичні вчення цієї епохи постійно змінювались. Сильний вплив на них справляли християнська релігія і римо-католицька церква, яка прак­тично неподільно панувала в той час у сфері духовного життя. У центрі ідейно-політичних зіткнень цього періоду була запекла боротьба між римо-католицькою церквою, папством, з одного боку, і світськими феодалами, монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Відповідно, однією з центральних проблем політичної думки стало питання про те, яка влада — духовна (церква) чи світська (держава) повинна мати пріоритет у суспільстві.

На розвиток політичної думки Середньовіччя значний вплив мали і вчення античних мислителів, особливо їхні ідеї про походження і сутність держави, про правильні і неправильні форми правління та їх взаємозв'язок.

2.2.1 Вчення Фоми Аквінського про державу

Вершини своєї могутності і впливу римо-католицька церква, папство до-сягли у XIII ст. Тоді ж завершилось створення системи схоластики — релігійної філософи католицизму, спрямованої на виправдання постулатів віри раціональними, формально-логічними засо­бами. У створенні цієї філософії велику роль відіграв доміні­канський монах, учений-богослов Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Про пануван­ня владик» (1265—1266) і «Сумма теології» (1266—1274).

Наслідуючи Арістотеля, Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава як політична спільність людей. Метою державності є спільне благо, забез­печення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає збереження феодально-стано­вої ієрархії, привілейованого становища можновладців і багатіїв, дотримання всіма встановленого Богом обов'язку підкорятися правителям, які уособлюють собою державу. Питання походження, сутності і форми держави Фома Аквінський розглядає з позицій і в інтересах католицької церкви. За його тлумаченням, сутністю влади є такий поря­док відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер. Саме в цьому сенсі теолог тлумачить вислів апостола Павла про те, що «всяка влада від Бога».

Вважаючи владу за її природою благом, Фома Аквін­ський, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Правитель може бути узурпатором влади, тираном, дбати лише про себе. Наскільки дії правителя відхиляються від волі Божої, суперечать вимогам моралі та інтересам церкви, настільки, на його думку, піддані мають право чинити цим діям опір. Оскільки тиран опікується лише власною, а не спільною користю, нехтує закони і справедливість, народ може повстати проти нього. Проте остаточне судження про законність походження й викори­стання влади і припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на втручання у світські, державні справи.

Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє монархію, аристократію і тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу він віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створе­ного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним розумом. Крім того, на його думку, історичний досвід свід­чить про стабільність та успіхи саме тих держав, де владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог розрізняв два різновиди монархії: абсолютну і політичну. Симпатії його були на боці другої, в якій влада правителів залежить від закону і не виходить за його межі.

Римо-католицька церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського, яке дістало назву «томізм» (від лат. Thomas — Фома), проголосивши його автора святим і присвоївши йому титул «доктора ангельського».

2.2.2 Політичне вчення Марсилія Падуанського

Розвиток торгівлі й ремесла в країнах Західної Європи сприяв у XII—XIV ст. зростанню міст, формуванню в них прошарку торговців, ремісників, банкірів тощо, які прагнули до незалежності від феодалів, подолання феодальної роздрібненості та зміцнення цент­ральної королівської влади, заперечували втручання церкви в державні справи. Найяскравіше інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці «Захисник миру» (1324—1326) ректор Паризького універси­тету Марсилій Падуанський (бл. 1270—1342). Рішуче виступа­ючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі біди і нещастя в світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.

На думку вченого, церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежову­ючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, пропові­дувати християнське віровчення, але не примушувати. Карати порушників божественних законів може лише Бог, який їх установив.

Марсилій Падуанський вважав, що держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського спів­життя. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди — в племена, на базі яких виникають міста і в кінцевому підсумку — держава, що ґрунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом будь-якої влади в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм суверенітету і верховної законності. Щоправда, під народом учений розумів не всіх громадян держави, а лише пред­ставників впливових і заможних суспільних станів — військових, священиків, чиновників, торговців, землевлас­ників і ремісників.

Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені — обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обґрунтував ідею розмежування законодавчої і виконавчої влади держави. На його думку, законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади він важливе місце відводив виборності як засобу утворення установ і підбору посадових осіб держави всіх рівнів. Віддаючи перевагу монархії, найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію, в якій правитель обирається народом.

Політичне вчення Марсилія Падуанського відіграло значну роль у формуванні уявлень про демократичний полі­тичний устрій суспільства.

2.З ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Під Відродженням, яке припадає на XIV— XVI ст., мають на увазі період кризи у країнах Західної і Центральної Європи римо-католицької церкви та ортодоксальної релігії, яку вона захищала, формування антисхолас­тичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували.

2.3.1 Політичне вчення Нікколо Макіавеллі

Найяскравішим представником полі­тичної думки цього періоду був знаме­нитий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі (1469—1527), відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики.

На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними яви­щами. Розуміння політики як об'єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як точної, досвідної науки, яка, на думку мислителя, пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє.

Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності сус­пільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розгля­нути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо. Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з потреб часу, надавали вченню мислителя значення практичної науки про політику, управління державою. Введення самого терміна stato, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі.

Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащад­ки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народ­не правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає пра­вильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєд­нуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи пере­ваги різних форм правління, Н. Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ мисли­тель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.

Ці ідеї викладені Н. Макіавеллі головним чином у його історичних працях. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель» (в оригіналі ця праця має назву «II ргіпсіре», що означає «одноосібний правитель»). Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомен­дації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення полі­тичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н. Макіа­веллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя, — це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».

Чим же була зумовлена така позиція Н. Макіавеллі? Насамперед історичними обставинами. Тогочасна Італія була роздрібнена на кілька ворогуючих між собою князівств, які до того ж зазнавали утисків з боку іноземних завойов­ників. Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А це, на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних цілей, головною з яких є зміцнення держави, не нехтує ніякими засобами. Прообраз такого правителя Н. Макіавеллі вбачав у того­часному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми злодійствами. По суті справи, засуджуючи тиранію як форму правління, мислитель виправдовував її стосовно тогочасних італійських умов.

Зазначена позиція Н. Макіавеллі пояснюється також однією з основних аксіом його політичної філософії — думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держа­ви, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свобо­ди, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відпо­відати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать — честолюбна, а народ — чернь, яка захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво. На відміну від образ, яких, за Н. Макіавел­лі, потрібно завдавати швидко і разом, благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще. На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності. В цілому Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його осново­положником науки про політику.

      1. Вчення Жана Бодена про державу

Феодальна роздрібненість і міжконфе­сійна релігійна ворожнеча гальмували становлення в Західній Європі сильних централізованих держав. У боротьбі за формування такої держави у Франції в останній третині XVI ст. склалося вчення видатного політичного мислителя Жана Бодена (1530—1596). Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади він виклав головним чином у праці «Шість книг про республіку» (1576), назва якої не суперечить змістові, бо під «республікою» автор мав на увазі державу взагалі.

Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередком держави у нього виступає сім'я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім'ї є прообра­зом і відображенням державної влади. Держава як організа­ція виникає в результаті угоди, і вища її мета полягає не в забезпеченні зовнішнього благоденства людей, а в тому, щоб, гарантуючи мир у спільноті й захищаючи її від зовніш­нього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна.

Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки. Суверені­тет він розуміє як абсолютну, постійну й неподільну владу. Абсолютність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності. Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме незмінно невизначено тривалий час. Неподіль­ність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з ким не ділить своїх прерогатив, не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею. Ж. Боден виокремлює такі п'ять основних ознак суверенітету: видання законів, обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування.

Проте Ж. Боден не вважає суверенітет державної влади абсолютно необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і природними зако­нами, приватною власністю. А тому держава не повинна втручатися у справи сім'ї, порушувати принцип віротер­пимості, особливо збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників. Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сім'ю, нехтує природ­ними й божественними законами, є тираном і заслуговує на смерть.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Бо­ден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм. Подібно до того, як у Всесвіті над усім панує Бог, а на небі — Сонце, так і в людської спільноти має бути один правитель. Проте це зовсім не означає категоричного заперечення мислителем окремих елементів аристократич­ного й демократичного правління за умов монархізму. Аристократичні елементи можливі, зокрема, тоді, коли правитель призначає на посади лише знатних і багатих. Демократичні елементи з'являються в державному управлін­ні у разі відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним індивідам. Найкращою, за Ж. Боденом, є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демокра­тичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.

Таким чином, доводячи необхідність державного сувере­нітету, сильної монархічної влади, Ж. Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади.

      1. Політичні ідеї утопічного соціалізму

На відміну від Ж. Бодена, який захищав абсолютизм і приватну власність, пред­ставники так званого утопічного соціа­лізму Т. Мор і Т. Кампанелла обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали приватну власність. До проблематики держави мислителі-соціалісти звертались у пошуках відповіді на питання про те, якою має бути держава, щоб забезпечити рівність і справедливість, покінчити з тиранічними формами правління.

Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор (1478—1535). Свої погляди він виклав у праці «Утопія» (1516), в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки — злиденність мас, нерівність і неспра­ведливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. На думку Т. Мора, суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав'язують народу від імені держави.

Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби вироб­ництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним. Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити власне багатство.

Утопія є державно-організованим суспільством, її полі­тичний устрій, який Т. Мор вважає ідеальним, ґрунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель (принцепс), обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнен­ня до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішу­ються правителем з участю сенату і народних зборів. Як бачимо, симпатії Т. Мора на боці своєрідної змішаної форми державного правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.

В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет і політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568—1639). У своїй праці «Місто Сонця» (1602 p., надрукована в 1623 p.), наслі­дуючи Т. Мора, він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, який відповідає інтересам простого народу, автор вважає такий, що заснований на суспільній власності. Подібний лад встановлено у місті Сонця. Там відсутня приватна власність, праця має обов'язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Т. Мора, Т. Кампанелла вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку. У місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте життя кожного громадянина.

Система публічної влади у місті Сонця складається з трьох гілок: військової, наукової і відтворення населення (шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання громадян). Кожною з гілок влади керує окремий правитель. Цих трьох правителів називають відповідно Сила, Мудрість і Любов. Увінчує управлінську піраміду верховний правитель, якого іменують Сонцем, або Метафізиком. Він вирізняється вченістю, досвідом і вмінням. Посаду верхов­ного правителя він обіймає не пожиттєво, а лише до того часу, доки серед громадян не з'явиться більш достойний. Тоді верховний правитель зобов'язаний сам відмовитися від влади на користь достойнішого. Верховний правитель міста Сонця та його найближчі помічники — Сила, Мудрість і Любов — не можуть бути усунуті з посад з волі народу, решта посадових осіб обираються громадянами.

Теоретично започатковані представниками раннього утопічного соціалізму Т. Мором і Т. Кампанеллою колекти­вістські принципи організації суспільного життя — запере­чення приватної власності, суспільна організація вироб­ництва й розподілу, обов'язковість праці, детальна регла­ментація суспільного та особистого життя, недооцінка прав і свобод індивіда — знайшли подальше теоретичне обгрунтування і в кінцевому підсумку були покладені в основу організації суспільного життя в країнах соціа­лізму.

2.4 СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ НОВОГО ЧАСУ

Настання Нового часу пов'язане з розвит­ком капіталізму і ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи, насамперед у Голландії та Англії (XVII ст.). У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу і встановлення юридичної рівності, забезпечення свободи й безпеки особи і приватної власності шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства й церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики, держави і права від релігії. З цією метою вони зверталися до ідей природного права і договірного походження держави.

Згідно з теорією природного права, держава і право створені не Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського розуму. Вимоги людського розуму випливають з природи людей і складають приписи «природного права», якому має відповідати «пози­тивне право», тобто закони, встановлені державою.

2.4.1 Політичні вчення в Голландії

Вагомий внесок у розробку ранньобуржуазної політико-правової ідеології зробили видатні голландські мислителі Г. Гроцій і Б. Спіноза.

Туго Гроцій (1583—1645) — один із засновників ранньо-буржуазного вчення про державу і право. Серед його числен­них праць з цієї проблематики чільне місце посідає трактат «Три книги про право війни і миру» (1625). Згідно з теорією Г. Гроція, існує право природне і право волевстановлене. Джерелом першого є природа людини, людський розум, у якому закладено прагнення людей до спокійного і раціо­нального спілкування. Це право вимагає, зокрема, непоруш­ності приватної власності. Волевстановлене право автор поділяє на «божественне» і «людське». Волевстановлене право, у тому числі «людське», до якого належать сімейне, цивільне й міжнародне право, має відповідати вимогам природного права. Протиставлення Г. Гроцієм вимог при­родного права, в яке вкладався певний буржуазний зміст, нормам волевстановленого права, тобто реальним феодаль­ним правовим інститутам, було своєрідним знаряддям критики феодалізму.

Властиве людській природі і представлене у природному праві розумне спілкування, а також поєднання у волевстановленому праві справедливості й користі, за Г. Гроцієм, знаходить свій необхідний прояв у державі, яку він визначає як «досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і спільної користі».

Додержавна стадія життя людей характеризується Г. Гро­цієм як «природний стан», за якого не було не лише держа­ви, а й приватної власності. Але розвиток людства і втрата ним першопочаткової «простоти» привели до поділу майна, появи приватної власності та утворення за взаємною згодою людей держави, метою якої є охорона власності кожного.

Ознакою держави Г. Гроцій вважав верховну владу, дії якої не підпорядковані ніякій іншій владі і не можуть бути відмінені на розсуд чужої влади. Атрибутами верховної влади є прийняття законів, правосуддя, призначення й керівницт­во діяльністю посадових осіб, збирання податків, вирішення питань війни і миру, укладення міжнародних угод.

На думку Г. Гроція, форма державного правління не має суттєвого значення, оскільки джерелом будь-якої форми є суспільний договір. При створенні держави народ міг обрати ту чи іншу форму правління. Водночас мислитель негативно ставився до тиранії і віддавав перевагу одноособовій та аристократичній формам правління.

Особливу увагу Г. Гроцій приділяв питанню про право підданих чинити опір верховній владі. На його думку, піддані повинні підкорятися владі, оскільки її джерелом є суспільний договір, який мусить виконуватись і не може бути розірваний без згоди сторін. Із цього правила він робить виняток на «крайню необхідність», коли підданим загрожує велика і явна небезпека. Та й навіть тоді озброєний опір припустимий лише за умови, що він не завдасть вели­кого лиха державі й не призведе до загибелі багатьох невинних людей.

Теорії природного права і суспільного договору знайшли свій подальший розвиток у творчості великого голландського філософа й політичного мислителя Баруха (Бенедикта) Спінози (1632—1677), зокрема у його працях «Богословсько-політичний трактат» (1670) і «Політичний трактат» (1677).

У природному стані, вважав Б. Спіноза, люди мали право робити все на власний розсуд, однак реалізація цього права залежала від фактичної сили кожної людини. За відсутності у природному стані будь-якого спільного для всіх права неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування, досягнення ними своїх бажань. Необхідність у самозбере­женні штовхає людей до переходу з допомогою спільного договору від природного до громадянського стану, тобто до суспільства й держави, які Б. Спіноза не розрізняв. Укладенням договору право і сила кожної людини були перенесені на суспільство й державу, яка приборкує при­страсті та непомірні устремління людей і примушує їх жити за «законами розуму» — у мирі й безпеці.

Відмітною ознакою громадянського стану Б. Спіноза вважає наявність верховної влади, втіленням якої є держава. Верховна влада не пов'язана ніякими законами, і всі повинні їй у всьому підкорятись. До її відання належать прийняття, тлумачення і відміна законів, правосуддя, призначення посадових осіб, вирішення питань війни і миру та інші державні справи.

Водночас влада держави не безмежна, вона не поши­рюється на природне право, яке піддані зберігають і після укладення суспільного договору. Так, у громадянському стані зберігається свобода совісті і слова, бо держава не в змозі примусити громадян думати й говорити саме так, а не інакше. Відмінність між природним і громадянським станом полягає в тому, що в останньому на додаток до природного права людей з'являється ще й природне право держави, тобто загальне для всіх право, спільний гарант і захисник безпеки.

Б. Спіноза заперечував право підданих на опір верховній владі, на зміну чи порушення конституюючих державу дого­ворів і законів. Однак він вважав, що порушення державою умов суспільного договору руйнує сам договір, викликає у підданих обурення й виправдовує їхнє природне право на опір владі.

Форми держави Б. Спіноза оцінював залежно від ступеня досягнення в них мети громадянського стану — забезпечення миру й безпеки життя. Він розрізняє три основних форми держави: монархію, аристократію і демократію. Мислитель рішуче засуджує абсолютну монархію, зазначаючи, що одна людина не може володіти вищим правом і всією могутністю держави, вона користується допомогою радників і набли­жених, яким довіряє своє й загальне благополуччя. Монар­хічна форма правління насправді виявляється прихованою аристократичною формою, а тому й найгіршою.

За аристократії влада належить певній кількості вибраних осіб. На думку Б. Спінози, ця форма правління краща від монархії, оскільки більшою мірою пристосована до збере­ження свободи. Народ не має права голосу, але, вселяючи страх можновладцям, зберігає за собою певну свободу. Найкращою формою держави Б. Спіноза вважав демократію, за якої найповніше забезпечуються спільне благо, панування розуму і свободи. Відмінність демократії від аристократії, за Б. Спінозою, полягає в тому, що в аристократії правителі обираються радою достойних громадян, а в демократії вони визначаються законом, установленим самим народом.

Б. Спіноза розробив проект монархії, згідно з яким верховна влада має належати представницькій установі, що приймає закони і контролює їх виконання посадовими особами. Влада монарха, за цим проектом, є досить обмеженою і зводиться до розв'язання можливих конфліктів у представницькому зібранні й виконання рішень. По суті справи, це був своєрідний проект майбутньої парламен­тарної монархії як однієї з демократичних форм дер­жавного правління.

2.4.2 Політичні вчення в Англії

На відміну від Б. Спінози видатний англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679) ідеї природного права і суспільного договору використовував для захисту абсолютної монархії і засудження революцій. Найвідомішою його працею з цього питання є «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (1651).

Т. Гоббс вважав, що всі люди були створені рівними щодо фізичних і розумових здібностей і мали однакові на все права. Та оскільки людина за своєю природою є істотою егоїстичною, жадібною і честолюбною, то в додержавному стані панував принцип «людина людині — вовк» і велася «війна всіх проти всіх». Водночас людям властиві страх смерті та інстинкт самозбереження, який домінує над іншими пристрастями, а також природний розум, тобто здатність кожного тверезо міркувати про позитивні й негативні наслідки своїх дій. Це спонукає людей до пошуку шляхів самозбереження. За взаємною домовленістю люди довіряють одній особі (окремій людині чи зібранню) верхов­ну владу над собою. Цією особою є держава, котра викори­стовує силу й засоби всіх людей так, як вона вважає необхідним заради миру і спільного захисту. Носій такої верховної влади є сувереном, всі інші виступають його підданими.

Таким чином, за Т. Гоббсом, держава створюється людь­ми для того, щоб з її допомогою покінчити з «війною всіх проти всіх», позбутися страху незахищеності й постійної загрози насильницької смерті. Уклавши одного разу суспіль­ний договір і перейшовши до громадянського стану, люди втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під дії верховної влади і не можуть вести боротьбу проти неї за винятком тих випадків, коли існує загроза самому їхньому існуванню. Захист власного життя спирається на закон самозбереження, який є найвищим законом усієї природи й не може порушуватися навіть державою.

Повноваження верховної влади щодо підданих необме­жені, причому її носій — суверен — ніяким договором з народом не зв'язаний і тому не несе перед ним відпові­дальності. Суверен сам видає й відміняє закони, оголошує війну та укладає мир, призначає всіх посадових осіб тощо. Його прерогативи неподільні й нікому не передаються. Т. Гоббс вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємно знищують одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приват­них інтересів і суспільними конфліктами.

Обґрунтовуючи необмежену владу держави, Т. Гоббс вважав можливими лише три форми її здійснення: монархію, демократію та аристократію. Відрізняються вони не за сут­ністю верховної влади, а за ступенем придатності для здійснення тієї мети, задля якої були встановлені. Симпатії мислителя на боці монархії, бо вона, на його думку, краще від інших форм правління відображає і реалізує абсолютний характер влади держави. Класовий компроміс буржуазії з дворянством, який увійшов в історію під назвою «славної революції» 1688 p., становлення в Англії конституційної монархії знайшли своє теоретичне обгрунтування в політичному вченні видатного англійського філософа Джона Локка (1632—1704), насам­перед у його праці «Два трактати про правління» (1690).

Дж. Локк не тільки сприйняв і збагатив ідеї природного права, суспільного договору, народного суверенітету, не­від'ємних свобод особи, законності опору тиранові тощо, а й інтегрував їх у цілісне політичне вчення — класичний лібералізм.

За Дж. Локком, до виникнення держави люди перебували у природному стані, де не було «війни всіх проти всіх». Люди вільно розпоряджалися собою і своєю власністю. Однак у природному стані не було органів, які б безпристрасно вирішували спори між людьми, здійснювали належне покарання винних у порушенні природних законів. З метою належного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи і власності люди погодились утворити державу. Держава, на думку Дж. Локка, є сукупністю людей, які об'єдналися в єдине ціле під захистом ними ж устано­вленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену владнувати конфлікти між ними і карати злочинців. Від інших форм об'єднань людей держава відрізняється тим, що втілює політичну владу, тобто право створювати закони з метою регулювання відносин власності й застосовувати силу об'єднання для виконання цих законів і захисту держави від зовнішнього нападу.

Утворюючи державу добровільно, люди передають їй лише частину своїх природних прав і свобод, залишаючи за собою передусім право на життя й володіння майном, свободу і рівність. Це невід'ємні природні права людини, які не можуть бути відчужені ні на чию користь. Держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства — створення умов для того, щоб усі і кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, насамперед щодо життя, свободи і власності. Засобами забезпечення досягнення державою цієї мети Дж. Локк вважав законність, поділ влади, оптимальну форму правління, право народу на опір свавіллю влади та ін.

У законі мислитель вбачав першу державотворчу ознаку. Під законом він розумів не будь-який припис держави, а лише той її акт, що вказує громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам і слугує загальному благу. Ознаками закону є також стабільність і довготривалість дії. Закони лише тоді сприяють досягненню головної мети держави, коли їх усі знають і всі виконують, закон є обов'язковим для всіх.

Реалізація головної мети політичного співтовариства, забезпечення свободи й дотримання законності, на думку Дж. Локка, вимагають розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними державними органами. У зв'язку з цим він розрізняє законодавчу, виконавчу і союзну владу. Законодавча влада має належати лише загальнонаціо­нальному представницькому органові — парламенту, який періодично збирається для прийняття законів, але не втручається у їх виконання. Виконавча влада повинна нале­жати королю, котрий керує втіленням законів у життя, призначає міністрів, суддів та інших посадових осіб. Король і кабінет міністрів здійснюють також союзну, або федера­тивну, владу: відають питаннями війни, миру та зносин з іншими державами.

Щоб уникнути узурпації ким-небудь усієї повноти державної влади, Дж. Локк визначає ієрархію видів влади та принципи їх взаємодії. Перше місце він відводить законо­давчій владі як найвищій у країні. Інші види влади під­порядковуються їй, аде й самі справляють на неї значний вплив. Так, король наділений правом розпуску парламенту, може накладати вето на закони тощо. По суті справи, Дж. Локк заклав основи механізму стримувань і противаг різних гілок влади, який після подальшої теоретичної роз­робки був упроваджений у конституціях США та інших країн.

Дж. Локк приділяв певну увагу також формам державного правління. Він негативно ставився до абсолютної монархії, в якій монарх зазіхає на свободу і власність людей і ніхто не гарантований від порушення своїх прав. Симпатії мислителя схилялися до конституційної монархії, яка сформувалася в Англії після 1688 р. Для Дж. Локка було важливо, щоб будь-яка форма держави виростала з суспільного договору, добро­вільної згоди людей, охороняла їх природні права і свободи та дбала про спільне благо. Заслугою Дж. Локка є також обґрунтування ним закон­ності опору народу владі, якщо та зазіхає на його природні права і свободи. Суверенітет народу він вважав вищим від суверенітету створеної ним держави. Якщо більшість народу вирішує покласти кінець свавіллю правителів, котрі пору­шили суспільний договір, то збройне народне повстання з метою повернути державу на шлях свободи й закону буде цілком правомірним.

Політичне вчення Дж. Локка було найповнішим виявом ідеології ранньобуржуазних революцій, що склала основу класичного лібералізму, як однієї з основних течій сус­пільно-політичної думки.

2.4.3 Політичні вчення у Франції

На шлях революційних перетворень Франція стала значно пізніше, ніж Голландія та Англія, — наприкінці XVIII ст. Політичні вчення, які Ідейно підготували ранні буржуазні революції, в умовах передреволюційної Франції набули значного поширення й розвитку, а принципи свободи й рівності, проголошені і частково здійснені в Голландії та Англії, на французькому ґрунті перетворилися в розгорнуті політичні вчення. Саме у Франції найбільшого розмаху набуло Просвітництво — впливовий європейський загальнокультурний рух за поширення раціонального знання, подолання релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в суспільне життя цінностей, що базуються на повазі людської гідності. Найвидатнішими діячами французького Просвітництва були Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Рус­со, Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій. Найбільш завершені політичні вчення створили Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо.

Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1755) — відомий філософ, історик і письменник. Його філософські й політичні погляди викладено головним чином у праці «Про дух законів» (1748). Автор доводив, що виникнення держави і права, багато­манітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають «дух законів». До таких чинників належать насамперед географічні: клімат, величина території, рельєф місцевості, грунт тощо. Так, спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний — породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах — схильні до підкорення чужій волі тощо.

Мислитель вважав, що до утворення суспільства й держа­ви люди жили за природними законами, до яких належать рівність, прагнення до миру, добування їжі, бажання жити спільно та ін. Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів належать міжнародне право (визначає відносини між народами), політичне право (визначає відносини між правителями і підданими) і цивільне право (регулює відносини між громадянами). Потреба людей, які живуть у суспільстві, у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави.

Позитивні закони, вважав Ш. Монтеск'є, мають відпові­дати природі, формі правління, географічним чинникам, способу життя населення, його чисельності, звичаям тощо. Вирішальний вплив на закони, на його думку, справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління Ш. Монтеск'є визначає в залежності від кількості тих, хто здійснює владу. За цією ознакою він виокремлює три форми правління: республіку, монархію і деспотію. За республіканського правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристо­кратія). Монархія — це правління однієї особи, здійснюване на основі законів. У деспотії все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і прави­лами.

Для характеристики кожної форми правління Ш. Монте­ск'є вводить поняття «принцип правління», під яким розуміє те, що примушує державу діяти, ті пристрасті, які рухають нею. У республіці, особливо в демократії, таким принципом є доброчесність, у монархії — честь, в деспотії — страх. Мислитель різко засуджував деспотію, протиставляв їй республіку й конституційну монархію як помірковане правління.

Особливу увагу Ш. Монтеск'є приділяє проблемі співвід­ношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. Звідси його знаменитий вислів: «Свобо­да є право робити все, що дозволено законами». Мислитель наголошував, що політична свобода можлива лише за поміркованих форм правління, а не в деспотії. Державою, в якій найповніше здійснюється політична свобода, є монар­хія. Політичним ідеалом Ш. Монтеск'є була англійська конституційна монархія.

Ш. Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого прав­ління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання нею. Треба, щоб різні влади могли взаємно стримувати одна одну. Визначальною в системі поділу влади Ш. Монтеск'є вважав законодавчу. Ідея поділу державної влади є однією з голов­них не лише у вченні Ш. Монтеск'є, а й у політичній науці в цілому.

Якщо Ш. Монтеск'є був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти феодалізму й політичного абсолютизму, то його співвітчизник — видатний філософ і політичний мислитель Жан-Жак Руссо (1712—1778) захищав у цій бо­ротьбі інтереси широких народних мас. Основна праця Ж.-Ж. Руссо, в якій викладені його політичні погляди, має назву «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762).

Поширені в той час ідеї природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо використав для обґрунтування глибо­ко демократичного вчення. Природний стан він називав «золотим віком», в якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності — фізичний, зумовлений природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з'являються суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути сво­боду громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі.

Однак утворення держави, наголошував Ж.-Ж. Руссо, привело не до появи громадянської свободи, а до поглиб­лення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майно­ва нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність політич­ною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ'ї.

На думку Ж.-Ж. Руссо, політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обґрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні.

Основою всякої законної влади, вважав Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет, отже, належить народові. У грома­дянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.

Народний суверен, за Ж.-Ж. Руссо, це влада, яка здій­снюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення. Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку, має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. А виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи.

Залежно від того, кому доручається виконавча влада — всім, декільком чи одному, Ж.-Ж. Руссо розрізняє три форми правління: демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і законодавча влада належать народу. Наслідуючи Ш. Мон­теск'є, Ж.-Ж. Руссо вважав, що форми правління залежать Від величини території: демократія є найбільш придатною для малих держав, аристократія — для середніх, а монархія — для великих. Народ, за Ж.-Ж. Руссо, не лише мае право на опір тиранам, а й може змінити форму правління, навіть розір­вати сам суспільний договір і знову повернути собі природну свободу. Ця та інші демократичні ідеї мислителя відіграли надзвичайно велику роль у процесі підготовки і здійснення Французької буржуазної революції. Ще більш радикально-демократичними, спрямованими на захист інтересів простого народу, були політичні погляди представників французького утопічного соціалізму XVIII ст. — Жана Мельє (1664—1729), Габріеля Бонно де Маблі (1709—1785), Мореллі (роки життя невідомі) і Гракха Бабефа (1760—1797). У приватній власності вони вбачали джерело всіх соціальних бід, рішуче засуд­жували феодалізм, політичний абсолютизм і релігію, розроб­ляли проекти заснованого на спільній власності комуністич­ного суспільного устрою і закликали народ до боротьби, як засобу переходу до нього. Характерно, що у представників цього етапу розвитку соціалістичних учень так само, як і у їх попередників — Т. Мора і Т. Кампанелли, проекти комуніс­тичного устрою передбачають тотальну регламентацію дер­жавою всіх сфер суспільного та особистого життя.

2.4.4 Політичні вчення в Німеччині

За своїм соціально-політичним розвитком у XVIII ст. Німеччина значно відставала від передових країн тогочасної Європи. Лише наприкінці цього століття під впливом Великої французької революції в ній активізувалися соціальні й політичні рухи. Проте німецька буржуазія, яка була провідною силою опозиції феодальному режиму, боялась радикальних суспільних перетворень з участю широких народних мас. її ідеологи намагалися адаптувати революційні ідеї епохи до німецької дійсності, перевести їх у сферу спекулятивної філософії. Вищими цінностями вони проголошували свідомість, розум, дух тощо, не обходячи при цьому й актуальних питань соціально-політичного розвитку. Найпомітнішими постатями в філософії другої половини XVIFI — першої третини XIX ст. були видатні німецькі філософи 1. Кант, І. Г. Фіхте, Г. В. Ф. Гегель.

Іммануїл Кант (1724—1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Його політико-правові погля­ди викладено в основному в працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору» (1784) та «Метафізичні початки вчення про право» (1797).

І. Кант виходив з того, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю й не може бути знаряддям здійснення хоч би яких і чиїх би то було планів. Як суб'єкт моральної свідомості, докорінно відмінний від навколиш­ньої природи, людина у своїй поведінці має керуватися веліннями морального закону. Цей закон, який І. Кант називає «категоричним імперативом», має апріорний і безумовний характер, він не зазнає впливу ніяких зовнішніх обставин і не зв'язаний з конкретними предметами чи реальними подіями. Категоричний імператив проголошує: «Чини так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водно­час і принципом загального законодавства», тобто кожен індивід мусить чинити так, щоб правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх.

Дотримання вимог категоричного імперативу можливе лише тоді, коли індивіди у змозі вільно слідувати голосу «практичного розуму», яким охоплюються сфери як етики, так і права. Проте, наголошує І. Кант, далеко не кожен використовує індивідуальну свободу лише для реалізації вимог категоричного імперативу, часто ця свобода перерос­тає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших через об'єктивний загальний закон свободи, він називає правом. Право покликане регулювати зовнішню форму поведінки людей, людські вчинки, а суб'єктивною стороною — мисленням і почуттями — має керувати мораль.

Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообо­в'язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, будь-яке право має виступати як примусове. Надати йому примусовий характер здатна лише держава — первинний носій примусу в суспільстві. І. Кант визначає державу як об'єднання «множинності людей, підпорядко­ваних правовим законам». Призначення держави він пов'язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом: державний устрій має максимально відповідати принципам досконалого права. Мислитель неодноразово наголошував на необхідності для держави спиратися на право, орієнтуватися на нього, узгоджувати з ним свої акції.

Як і багато інших мислителів того часу, І. Кант вважав, що держава прийшла на зміну природному стану, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей залишити цей стан і перейти до життя в громадянському суспільстві. Цей перехід, тобто утворення держави, є результатом договору. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди. Саме в державі вони отримують справжню свободу. Державі забороняється поводитися з ними як з істотами, котрі не знають морального закону й не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі свого боку народ повинен підпорядковуватися державі. Філософ категорично заперечує право народу на повстання, припускаючи лише легальний і пасивний спротив існуючій владі.

Визнаючи ідею поділу влади, І. Кант виходив з необ­хідності ієрархії її видів. Верховною владою він вважав законодавчу, яка має належати лише суверенній «колектив­ній волі народу». Виконавча влада зосереджується в закон­ного правителя й підпорядковується законодавчій. Судова влада призначається виконавчою владою. На думку мислите­ля, субординація і згода цих видів влади здатні запобігти деспотизму й гарантувати благополуччя держави.

Залежно від числа тих, хто приймає закони, І. Кант розрізняв три форми правління: автократію, аристократію і демократію, але не надавав цьому поділові особливого значення. Головним він вважав не форму, а методи й засоби здійснення влади. У зв'язку з цим мислитель розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремленні виконавчої влади від законодав­чої, друга — на їх злитті. За І. Кантом, республіка сама по собі ще не означає демократії, а автократія — деспотії. Самодержавна форма влади може бути й республікою, якщо в ній виконавча влада відокремлена від законодавчої, а демократія в разі відсутності розмежування цих видів влади може бути й деспотизмом.

Висунення та обґрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди відмовляються від необмеженої і свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в доско­налому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права тощо, дає підстави вважати його одним із основних творців теорії правової держави і представником ліберального напряму в історії політичної думки.

На відміну від І. Канта, його співвітчизник — геніальний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770— 1831) виступав з консервативних позицій. У цілісному й систематизованому вигляді його політико-правове вчення викладено у праці «Філософія права» (1820). Обґрунтування ним необхідності і тлумачення сутності держави і права, як і його філософія в цілому, дуже складні за змістом, а особливо за формою, тому розглянемо лише ключові питання гегелівського вчення про державу.

Держава, за Гегелем, — це ідея розуму, свободи і права. Він вважав, що «держава — це хода Бога в світі; її основою служить влада розуму, який реалізує себе як волю». Держава, отже, за своєю природою є ідеальним, «дійсно розумним» утворенням.

Гегель заперечує договірну теорію походження держави. Свобода особи, на його думку, знаходить свою реалізацію передусім у праві приватної власності. Необхідним момен­том у здійсненні розуму є договір, у якому самостійні індивіди протистоять один одному як приватні власники. Предметом договору може бути лише деяка одинична зовнішня річ, яка тільки й може бути довільно відчужена її власником, тобто договір виходить із волі окремих осіб. Всезагальне ж, представлене у моральності й державі, не є результатом волі об'єднаних у державу осіб, отже, й держава не є результатом суспільного договору.

Опосередковану працею систему потреб, яка базується на пануванні приватної власності і загальній формальній, правовій рівності людей, Гегель визначає як громадянське суспільство й пов'язує його формування лише з утворенням буржуазного ладу. На його думку, буття держави як абсолютної самої по собі цінності, що не потребує ніякого утилітарного обґрунтування, передує розвиткові громадян­ського суспільства. Держава не залежить від громадянського суспільства, навпаки, суспільство неможливе без держави. Проведення одним із перших в історії політичної думки чіткого розмежування громадянського суспільства й держави є безумовною заслугою Гегеля. Однак відповідно до логіки своєї філософії він виходить з пріоритету держави стосовно громадянського суспільства, тоді як у дійсності наявне протилежне їх співвідношення: не держава творить грома­дянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільство творить державу.

За своєю сутністю гегелівська ідея держави є правовою дійсністю, в ієрархічній структурі якої держава виступає як найбільш конкретне право, як правова держава. Ідея держави, за Гегелем, виявляється трояко: по-перше, як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави, державного ладу, внутрішнього державного права; по-друге, у відносинах між державами як зовнішнє державне право; по-третє, у всесвітній історії. Індивідуальна держава — це держава як дійсність конкретної свободи. У своєму розвине­ному й розумному вигляді така держава є заснованою на поділі влади конституційною монархією.

Наявність ідеї держави Гегель пов'язував лише з тодішні­ми розвиненими європейськими державами, в яких реалі­зована християнська ідея свободи, досягнуті особиста незалежність і рівність усіх перед законом, запроваджені представництво та конституційне правління.

Трьома видами державної влади Гегель вважав законо­давчу владу, урядову владу і владу правителя. Він запере­чував ідею самостійності і взаємного обмеження видів влади, за якої, на його думку, ніби заздалегідь передбачаються їхні взаємна ворожість і протидія. Гегель виступав за органічну єдність різних видів влади, підпорядкованість кожного з них пануванню цілого — державній єдності, в якій і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави.

Законодавча влада, за Гегелем, — це влада визначати і встановлювати всезагальне. Вона належить законодавчому зібранню. Урядова влада, до якої належить і влада судова, полягає в тому, щоб підводити особливі сфери та окремі випадки під всезагальне. Завдання урядової влади — виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів та установ. Пояснюючи характер компетенції монарха, Гегель зазначає, що в досконалій конституційній монархії об'єк­тивний бік державної справи визначається законами, а монархові залишається лише приєднати до цього свою волю.

Всесвітню історію Гегель розумів як прогрес в усвідом­ленні свободи і трактував її як історію суверенних держав, розвитку форм держави. Відповідно до цього він поділяв всесвітню історію на чотири історичних світи: східний, грецький, римський і германський, яким відповідають такі форми держави: східна теократія, античні демократія та аристократія, сучасна конституційна монархія. Носієм світо­вого духу є пануючий на даному ступені історії народ. Таким

народом з часів Реформації Гегель вважав германську націю, під якою розумів передусім німців.

Таким чином, Гегель підносить державу як ідею, дійсність права, як правову державу — таку організацію свободи, в якій механізм насильства та апарат політичного панування опосередковані й обмежені правом. У цьому його незаперечна заслуга. Водночас мислитель ставив державу над суспільством та індивідом, заперечував самостійну цінність прав і свобод особи, вивищував германську націю над іншими, що складає консервативні й антидемократичні елементи його політичного вчення.

Отже, в XVII—XVIII ст., які були періодом ранніх бур­жуазних революцій, у Західній Європі сформувалися два найважливіших напрями суспільно-політичної думки — лібералізм і соціалізм. Перший із них мав антифеодальну спрямованість, другий — антикапіталістичну. Ці основні напрями суспільно-політичної думки набули подальшого розвитку в наступні століття.

2.5 ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ.

Велика французька революція проклала шлях для розвитку капіталізму в Західній Європі. Прогрес нових суспільних відносин прискорився зі здійснен­ням промислового перевороту — переходу від мануфактури до машин­ного виробництва. Відбувалися докорінні зміни в політичній сфері суспільства: утверджувалися політичні права і свободи, створювалися інститути конституціоналізму і політичного представництва, прийма­лися відповідні конституції. Провідним ідеологічним напрямом стає лібералізм, який проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприєм­ницької діяльності, невтручання держави в економіку тощо.

2.5.1 Класичний лібералізм

Найвідомішими представниками лібераль­ного напряму західноєвропейської політич­ної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін. Розглянемо політичні концепції декого з них. Французький письменник і публіцист Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767—1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Його політичне вчення викла­дене в чотиритомній праці «Курс конституційної політики» (1816-1820).

Лейтмотивом політичного вчення Б. Констана є ідея індивідуальної свободи. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя грома­дян детально регламентувалось і контролювалось державою. Для нових народів, тобто для народів передових країн того­часної Західної Європи, вважав Б. Констан, політична свобода як можливість безпосередньої участі у здійсненні влади вже не має колишнього значення. Для них свобода — це передусім особиста, громадянська свобода, яка полягає в певній незалежності індивідів від державної влади.

Перехід від політичної свободи древніх до особистої, громадянської свободи нових народів Б. Констан пов'язував із збільшенням розмірів держав, в яких голос окремого громадянина вже не має вирішального значення, а також комерційним духом нових народів, які за відсутності рабства повинні самі працювати й не терплять втручання держави у свої справи. Особливо багато уваги він приділяв обґрунтуванню свободи совісті, друку і промислової діяльності.

Виходячи з такого розуміння свободи і стосунків грома­дянина й держави, Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями він вважав громадську думку, зосеред­жену в парламенті, а також поділ і рівновагу гілок влади. Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який вхо­дить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку.

Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. Віддаючи перевагу кон­ституційній монархії, Б. Констан вважав, що в державі має існувати «нейтральна влада» в особі глави держави. Наділе­ний відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними, узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади і взаємодія її різних гілок, на його думку, забезпечують у суспільстві свободу.

Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював співвітчизник Б. Констана Алексіс де Токвіль (1805—1859) — історик, соціолог і політичний діяч. Найвідоміша його праця — «Про демократію в Америці» (1835). В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Але досягнення рівності, котру мислитель розумів як рівність суспільного становища індивідів, ще не означає встановлен­ня свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема, отже, полягає в тому, щоб усіляко сприяти досяг­ненню єдності, балансу рівності і свободи, створюючи для цього й відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади, підпорядкування громадян всеохоплюючому впливу держав­ної адміністрації. Політична централізація як зброя у боротьбі за рівність і проти привілеїв феодальної аристо­кратії, з'єднуючись з адміністративною централізацією і бюрократизацією, різко посилює владу держави, яка встано­влює контроль над усіма сферами суспільного життя і стає душителем свободи. Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних тощо.

Ще однією загрозою демократії А. Токвіль вважав породжуваний рівністю індивідуалізм, який ізолює людей одне від одного, обмежує їх рамками приватного життя і тим самим створює сприятливий грунт для деспотизму. Проти­вагу згубному розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. На його думку, тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію і є самодостат­німи умовами справді людського буття. Поряд з ідеями індивідуальної свободи, недоторканності і благодійної ролі приватної власності, вільної економічної діяльності, незалежності від держави приватного життя індивідів чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнай­більшої особистої вигоди. Найповнішою мірою це переко­нання знайшло обгрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748—1832), яке дістало назву «утилітаризм» (від лат. utilitas — користь, вигода).

У своїх працях «Фрагменти про владу» (1776), «Прин­ципи законодавства» (1789) та інших І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим кри­терієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання. Метою ж розвитку людства є максимізація загальної користі шляхом досягнення гармонії індивідуальних і суспільних інтересів. На відміну від більшості представників лібералізму в центрі уваги І. Бентама перебували не ідея індивідуальної свободи, а інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує із свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь.

Заперечуючи природні права людини, І. Бентам вважав ці права анархічними, бо їхній зміст є невизначеним і кожним тлумачиться довільно. Не сприймав він також ідею договірного походження держави, вважаючи її недоведеною тезою. На його думку, держави створювалися насильством і утверджувалися звичкою. І. Бентам визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою — найбільше щастя найбіль­шої кількості людей.

Погляди І. Бентама на найкращу форму правління зазнали певної еволюції. Спочатку він підтримував консти­туційну монархію в Англії і засуджував демократію як «анархію». Та згодом виступив з гострою критикою монархії і перейшов на демократичні позиції. Засуджуючи монархію, спадкову аристократію, особливо Палату Лордів як її полі­тичне втілення, І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної. Законодавча влада, на його думку, повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. А вико­навча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відпові­дальні перед нею і часто змінюються. Ці та інші ідеї І. Бентама справили відчутний вплив на подальший розвиток політичної науки.

2.5.2 Критично-утопічний соціалізм

Паралельно з лібералізмом і на противагу йому в передових країнах Західної Європи набули подальшого розвитку соціалістичні вчення. У першій половині XIX ст. найвідомішими представниками цього напряму суспільно-політичної думки були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та Р. Оуен. Вони були сучасниками вже більш-менш розвиненого капіталістичного ладу з притаманними йому соціальними супереч­ностями. Стало очевидним, що Велика французька революція XVIII ст., яка проголосила гуманістичні гасла свободи, рівності і братерства всіх людей, не принесла справжньої свободи трудящим. Суперечність між гаслами революції та її фактичними результатами стала висхідним пунктом ґрунтовної критики А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є та Р. Оуеном капіталізму як суспільного ладу, була най-сильнішою стороною їхніх учень і дала їм відповідну назву. На противагу капіталізмові критично-утопічні соціалісти розробляли проекти суспільства, яке, на їхню думку, не знатиме експлуатації і гноблення й забезпечить кожному індивідові гідне існування.

Заслугою французького соціолога Клода Анрі де Рувруа (Сен-Сімона) (1760—1825) вважаються насамперед визнання ним закономірностей суспільного розвитку і віра в неперерв­ний прогрес людства. У працях «Листи женевського мешкан­ця до сучасників» (1802), «Про реорганізацію європейського суспільства» (1814), «Про індустріальну систему» (1821) та інших він доводив, що суспільство закономірно розвивається по висхідній лінії.

А. Сен-Сімон виходив з того, що тогочасне суспільство поділяється на «непродуктивні класи» (феодалів і «посеред­ницький клас» — юристів, військових, землевласників-рантьє) і «промисловий клас» (промисловців, торговців, бан­кірів, селян, ремісників, робітників, учених, митців). Цей поділ шляхом усунення «непродуктивних класів» буде подолано у процесі суспільного розвитку. Рухаючись уперед до свого досконалого стану — «золотого віку», суспільство проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. На першій стадії — в античному і феодальному суспільст­вах — панують релігійні уявлення. Друга стадія, яка охоп­лює період розпаду феодалізму, що завершився Французькою революцією, характеризується переважанням абстрактних філософських ідей. Третя стадія позначається переважанням позитивної науки; тут сформується справедлива суспільно-промислова система, яка забезпечить «найбільші вигоди для найбільшої кількості людей».

Вирішальним рушієм суспільного розвитку А. Сен-Сімон вважав прогрес знань, науки і техніки, а на їхній основі — виробництва. Якщо на першій стадії в суспільстві панували священики і феодали, на другій — юристи і філософи, то на третій пануватимуть вчені і промисловці. У новому суспіль­стві керована ними держава буде прагнути, максимально скорочуючи непродуктивні витрати, зосереджувати ресурси на наданні роботи всім здоровим людям з метою забезпечен­ня їхнього фізичного існування, а також на поширенні серед них позитивних знань, що сприятиме розвиткові інтелекту.

А. Сен-Сімон заперечував революційний шлях перетво­рення суспільства. Перетворення старого ладу він пропо­нував розпочинати з часткових реформ, до яких відносив усунення спадкової знаті, викуп землі у тих власників, які її не обробляли, полегшення становища селян тощо. Після цього потрібно здійснити політичні перетворення: усунути від влади «непродуктивні класи» й передати керівництво державою в руки талановитих представників «промислового класу».

Введення на позитивній стадії суспільного розвитку про­мислової системи не вимагатиме ні усуспільнення власності, ні руйнування традиційних державних структур. Збережуться інститут монарха, уряд, представницькі установи, але вся повнота влади реально зосередиться в новоствореному парламенті — Раді промисловців. Економічні й політичні зміни перетворять суспільство в єдину, централізовано керовану промислову асоціацію. Ця асоціація житиме відпо­відно до розумно складеного плану комбінованої виробничої діяльності всього суспільства. Планомірна координація зусиль індивідів і соціальних груп, жорсткі централізація й дисципліна дадуть можливість з максимальною ефективністю застосувати обов'язкову для всіх працю на благо суспільства.

Ці ж чинники зроблять зайвими забезпечення свободи та особистих прав як цілей суспільної організації. А. Сен-Сімон скептично ставився до ліберальної ідеї індивідуальної свободи. Істинна свобода, вважав він, полягає не в тому, щоб байдикувати в асоціації, а в максимально широкому й безперешкодному розвиткові матеріальних і духовних здіб­ностей, корисних асоціації.

У промисловій системі відпаде необхідність у багатьох обтяжливих для суспільства політичних інститутах. Ця система, за А. Сен-Сімоном, до мінімуму обмежить політич­не владарювання і зведе політику, діяльність державних органів головним чином до простого адміністрування — управління речами й виробничими процесами. Держава, отже, перетворюватиметься із знаряддя управління людьми у знаряддя управління речами. Політику у зв'язку з цим А. Сен-Сімон визначав як «науку про виробництво», що має за мету встановлення найсприятливішого для всіх видів виробництва порядку.

Найсильнішою стороною вчення французького утопічного соціаліста Франсуа Марі Шарля Фур'є (1772—1837) є критика тогочасного капіталістичного суспільства. У своїх працях він викривав притаманні цьому суспільству анархію виробницт­ва, безробіття, нестримну конкуренцію, дух наживи, ницість інтересів, гноблення й виродження бідноти, паразитизм рантьє і торговців. Ш. Фур'є показував, що успіхи в розвитку промисловості ведуть не до піднесення добробуту, а до посилення злиденності трудящих, прирікаючи їх на каторжну працю на капіталістичних фабриках. Сучасну йому державу він вважав слугою і захисником привілейованих і багатих у боротьбі проти бідних. Держава озброює невелику кількість «бідних рабів» з тим, щоб тримати в покорі маси беззбройних бідняків. Демократія в буржуазному суспільстві наскрізь фальшива, а політичні права і свободи — ілюзорні. Вони нічого не варті без забезпечення права людини на працю.

Різко критикуючи тогочасне капіталістичне суспільство, характеризуючи його як «тиранію індивідуальної власності над масою», Ш. Фур'є у своїх працях «Трактат про асоціа­цію» (1822), «Новий господарський соціетарний світ» (1829) та інших протиставляє йому власний проект суспільного устрою. Основу цього устрою він вбачав у фалангах — виробничо-споживчих товариствах, кожне з яких об'єдну­ватиме близько 1600 осіб: власників, робітників, селян, людей вільних професій тощо. Фаланги успадкують від попереднього суспільства приватну власність, нетрудові доходи, майнову нерівність. Проте форми промислової і землеробської праці, розподілу, обслуговування й виховання будуть такими, що приведуть до примноження суспільного багатства, стирання класових антагонізмів, гармонізації інтересів індивіда і колективу, заможного, дружного і вільного життя.

Особиста свобода кожного є найголовнішою умовою існування фаланги. Загальнообов'язкові норми приймаються за згодою всіх членів, тому дотримуються їх свідомо і добровільно. Фаланги є автономними утвореннями. Вони не зв'язані між собою в єдину цілісну систему, але координують свою діяльність. Функції координації виконує центральна влада з її апаратом, яка, проте, не наділена правом втручан­ня у внутрішнє життя фаланг. Форма цієї влади не має істотного значення. Політику Ш. Фур'є взагалі вважав безплідним заняттям.

Як і А. Сен-Сімон, він заперечував революційні методи боротьби за встановлення нового суспільного ладу. Перетво­рення суспільства, на його думку, відбудеться шляхом реформ. Мислитель вірив, що великі державні діячі, до яких він звертався зі своїми проектами, ознайомившись з ними і переконавшись у перевагах його системи, використають силу державної влади для негайного втілення цієї системи в життя.

Третій представник критично-утопічного соціалізму — англієць Роберт Оуен (1771 — 1858); він створював своє вчення в період промислової революції в Англії і виклика­ного нею загострення класових суперечностей.

Центральним у поглядах Р. Оуена є вчення про характер людини. Він виходив з того, що людський характер є продуктом навколишнього суспільного середовища. Крити­куючи капіталістичне суспільство за його поляризацію на купку багатих і масу бідних, експлуатацію, безробіття, злиденність трудівників, важкі умови їхньої праці, Р. Оуен доводив, що саме ці та подібні чинники зовнішнього середо­вища породжують невігластво мас, аморалізм, панування духу наживи й ненависті, відповідають за скалічені всіляки­ми пороками людські долі.

Щоб змінити характер індивідів і їхню поведінку, вважав Р. Оуен, необхідно створити нові, кращі і справедливі умови існування. Головну причину соціальних бід він вбачав у приватній власності. Тому існуючий суспільний лад має бути замінений новим, справедливим ладом, заснованим на суспільній власності. Р. Оуен розробив проект нового Суспільства, основним осередком якого є невелика трудова комуна. У ній поєднуються колективна промислова й сільськогосподарська праця, виробництво і споживання. Члени комуни мають рівні права та обов'язки, між ними встановлюються відносини взаємодопомоги. Виявляється колективне піклування про непрацездатних. Вводиться раціональна й гуманна система навчання та виховання підростаючих поколінь тощо. Самоврядні комуни об'єдну­ються у федерації спочатку в регіональному, а потім і в міжнародному масштабі. Центральна влада як орган насиль­ства з часом стане зайвою, поступившись місцем вільній федерації самоврядних комун.

Проект такої комуни Р. Оуен намагався втілити в життя. Він заснував кілька комуністичних колоній в Англії і США. Як управитель і співвласник ткацької фабрики у Нью-Ленарку створив на фабриці сприятливі умови для праці й відпочинку робітників. Заперечуючи насильницьку револю­цію, Р. Оуен вважав, що єдиним засобом переходу до нового ладу є сила переконання. У зв'язку з цим він звертався зі своїми проектами до багатьох європейських монархів та американського президента.

2.5.3 Марксизм

Відкидаючи революційний шлях сус­пільних перетворень і прагнучи виступати від імені всього людства, яке нібито в їх особах уперше усвідомило свої великі завдання, соціалісти-утопісти запере­чували класовий характер своїх учень. Спираючись на ці вчення, видатні німецькі мислителі Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895), навпаки, відкрито заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя. Вони поставили за мету з'ясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації та соціального гноблення.

Виник марксизм у 40-х роках XIX ст. Ф. Енгельс зазна­чав, що соціалізм перетворився з утопії в науку завдяки двом великим відкриттям К. Маркса — матеріалістичному розу­мінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріаліс­тичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття — це сукупність матеріальних суспільних процесів, які існують незалежно від волі і свідомості людей, а суспільна свідомість є відображенням суспільного буття. У процесі виробництва матеріальних благ люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, які складають матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому вивищується ідеологічна і політична надбудова. Політику, право, державу марксизм, таким чином, вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостій­ною стосовно економічного базису і справляє на нього активний зворотний вплив.

За логікою матеріалістичного розуміння історії корені, першопричини політичних та ідеологічних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах, на основі яких воно здійснюється. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціаль­них революцій і переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин, К. Маркс і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили висновок про необхідність непримиренної боротьби робітничого класу проти буржуазії і неминучість соціалістичної революції як єдиної умови звільнення робітників і всіх трудящих від експлуатації, ліквідації гноблення людини людиною. Так була обґрунтована головна, за оцінкою В. І. Леніна, ідея марксизму — ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства.

Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обґрунтували у спільній праці «Маніфест Комуністичної партії» (1848), написаній як політична програма створеного ними в 1847 р «Союзу комуністів» — першої революційної партії робітничого класу Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче при водить до соціалістичної революції В результаті перемоги цієї революції встановлюється політичне панування робіт­ничого класу, яке пізніше К Маркс назвав «диктатурою пролетаріату».

Вчення про державу взагалі і державу диктатури пролета­ріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава — це знаряддя класового панування, «організація для систематичного насильства одного класу над Іншим» Виникла вона в результаті появи приватної власності на засоби виробництва І поділу суспільства на класи й Існує як знаряддя політичного панування над усім суспільством того класу, який панує економічно, тобто володіє основними засобами виробництва Такою за своєю природою є и держа­ва диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині її принципова відмін­ність від буржуазної держави полягає в тому, що вона покли­кана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі 3 подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському само­врядуванню

Проблеми походження, сутності та Історичних перспектив держави всебічно аналізуються Ф Енгельсом у працях «Походження сім'ї, приватної власності І держави» (1884), «Анти-Дюрінг» (1877), «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (1880), К Марксом — у працях «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р » (1850), «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1852), «Громадянська війна у Франції» (1871) та Ін Критично ставлячись до буржуазної державності у будь яких й формах, К Маркс у праці «Громадянська війна у Франції» на противагу їй та як приклад держави диктатури пролетаріату подає Паризьку Комуну На його думку, заслуга Комуни полягає в тому, що вона проголосила виборність І змінюваність усіх державних службовців, порвала з принци­пом поділу влади, з'єднавши в одному органі законодавчу і виконавчу владу, стала зразком не парламентарної, а пра­цюючої корпорації

Значну увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли розроб­ленню принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства Вони виходили з того, що новий суспільний лад ґрунтуватиметься на суспільній власності на засоби вироб­ництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва, поступовому подоланні класових відмінностей з досягнен­ням у перспективі соціальної рівності людей, тобто рівності за їх становищем у суспільстві

Послідовним і впливовим марксистом у Роси наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870—1924) Він беззастережно сприйняв усі Ідеї марксистського вчення, передусім Ідеї класової боротьби, соціалістичної революції га диктатури пролетаріату, розвивав їх стосовно нових Історичних умов Через органічну єдність учень К Маркса, Ф Енгельса, В.І. Леніна вони дістали спільну назву — «марксизм-ленінізм»

Теоретична і практична діяльність В.І. Леніна припала на період переростання капіталізму в монополістичну стадію його розвитку Прискорений розвиток капіталізму в Роси він детально проаналізував у працях «Розвиток капіталізму в Роси» (1899), «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» (1916) та Ін У першій з них показано, що в промисловості й сільському господарстві Роси останньої третини XIX ст швидко розвивався капіталізм, що спричинило зростання чисельності впливу робітничого класу, масову пролетаризацію селянства і таким чином створювало передумови для революції У другій праці автор доводив, що капіталізм вступив у вищу й останню стадію розвитку, переріс у моно­полістичний капіталізм — імперіалізм В.І. Ленін дав характеристику основних економічних ознак імперіалізму і зробив висновок, що він є передоднем соціалістичної рево­люції

Важливим для теорії соціалістичної революції був сфор­мульований В.І. Леніним закон нерівномірності економіч­ного і політичного розвитку капіталізму в період імперіаліз­му, на основі якого у працях «Про лозунг Сполучених Штатів Європи» (1915) І «Воєнна програма пролетарської революції» (1916) він зробив висновок про можливість пере­моги цієї революції спочатку в одній, окремо взятій, країні

Країною, в якій, за твердженням В.І. Леніна, визріли об'єктивні й суб'єктивні передумови соціалістичної рево­люції, була Росія. Об'єктивними передумовами революції він вважав революційну ситуацію, якій притаманні такі три ознаки:

1) неможливість для пануючих класів зберегти в незмінному вигляді своє панування,

2) загострення, вище від звичайного, нужди й бідувань пригноблених класів,

3) знач­не підвищення в силу зазначених причин активності мас. Суб'єктивний чинник революції — це «здатність революцій­ного класу на революційні масові дії»

Ця здатність значною мірою залежить від наявності у робітничого класу власної революційної політичної партії

Розробці вчення про політичну партію В.І. Ленін при­діляв першорядну увагу Він створив учення про так звану партію нового типу «Нового» — на відміну від більшості соціалістичних партій II Інтернаціоналу, які стали на позиції реформізму Всебічного розвитку це вчення набуло в таких працях, як «Завдання російських соціал-демократів» (1897), «Що робити?» (1902), «Крок вперед, два кроки назад» (1904) та ін.

Партія, за В.І. Леніним, — це передовий загін робітни­чого класу, вища форма його класової організації Свою діяльність вона спрямовує на підготовку робітничою класу до здійснення революції, завоювання політичної влади Революційність є основною ознакою партії нового типу Партія може успішно виконувати свою керівну роль лише за умови, що вона озброєна революційною теорією, забезпечує Ідейну та організаційну єдність своїх лав В.І. Ленін створив таку партію — Російську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків) І керував нею у процесі здійснення соціалістичної революції та в перші роки будівництва соціалізму в Росії.

Дух непримиренної класової боротьби, революційності проймав усю творчість В.І.Леніна, в тому числі його вчення про державу, яке найповніше викладене у праці «Держава і революція Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції» (1917) Як і К. Маркс та Ф. Енгельс, В.І. Ленін виходив з того, що політика є похідною від економіки («концентрований вираз економіки»), а держава — це «продукт вияв непримиренності класових суперечностей», знаряддя класового панування. Вона здійснює політику, яка відповідає корінним економічним, політичним та ідеологічним інтересам пануючого класу.

Головним питанням будь-якої революції, за В.І.Лені­ним, є питання про державну владу. Пролетаріат, який оволодів нею в результаті перемоги в соціалістичній рево­люції, ламає стару буржуазну державну машину і встановлює свою диктатуру. Диктатура пролетаріату, наголошує В.І Ле­нін, також є владою, яка спирається безпосередньо на насильство і не пов'язана ніякими законами. Та вона на­багато демократичніша, ніж демократизм буржуазної держа­ви, бо насильство здійснює не меншість над більшістю (буржуазія над трудящими), а значна більшість — робітники і найбідніші селяни (союз робітничого класу з селянством В. І. Ленін проголошував вищим принципом диктатури пролетаріату) над незначною меншістю — поваленою буржуазією. «Буржуазну демократію»

В.І.Ленін вважав «вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних». На його думку, в капіталістичному суспільстві демократія є демократією для багатих тому, що вона не забезпечує фак­тичної рівності експлуататора з експлуатованим, що останній позбавлений матеріальних можливостей практично користу­ватися свободою слова і зборів, правом брати участь в управлінні державою тощо. У зв'язку з цим він скептично ставився до так званих буржуазно-демократичних прав і свобод.

Державною формою диктатури пролетаріату в Росії, за В.І.Леніним, має бути Республіка Рад. Вона поєднує риси державної і громадської організації, елементи представниць­кої і безпосередньої демократії і покликана сприяти залу­ченню мас до управління державою. У Радах поєднуються законодавча й виконавча функції державної влади — вони одночасно приймають і виконують закони, а також контро­люють їх виконання. В.І.Ленін, таким чином, як і К. Маркс та Ф. Енгельс, заперечував фундаментальний принцип демократичної організації політичного життя суспільства — принцип поділу державної влади.

Керівною політичною силою в Радах, системі диктатури пролетаріату в цілому, за В.І.Леніним, має бути комуніс­тична партія на чолі з Центральним Комітетом. На практиці це означало підміну диктатури пролетаріату (влади, яка спирається безпосередньо на насильство й не пов'язана ніякими законами) диктатурою партії, а в кінцевому підсумку — її керівництва. Зрозуміло, що за таких умов не може бути й мови про правову державу, політичний та ідейний плюралізм у суспільстві, без якого немає демократії. Органічною складовою політики держави диктатури проле­таріату стає насильство у його крайніх, терористичних формах.

Загальні уявлення В.І. Леніна про соціалістичне і кому­ністичне суспільство принципово не відрізнялися від відпо­відних поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса. Щодо конкретних шляхів і методів будівництва соціалізму В. І. Ленін неодно­разово змінював свою думку.

Очевидно, що марксизм (марксизм-ленінізм) є альтерна­тивою лібералізму. Він заперечує ідеї суспільного договору і природного права як найважливіші теоретичні засади лібералізму, відкидає принципи поділу влади і верховенства права як головні підвалини демократичної організації політичного життя суспільства. Якщо в лібералізмі централь­ною є ідея індивідуальної свободи, то в марксизмі — ідея соціальної рівності. А соціальна рівність та індивідуальна свобода, як відомо, є альтернативними явищами суспільного життя. Зрештою, такі відмінності між лібералізмом і марксизмом закономірні, оскільки виникли вони й розви­валися як ідеології різних суспільних класів — буржуазії і пролетаріату, інтереси яких, за марксизмом, є протилеж­ними. Й допоки зберігатиметься такий поділ суспільства на класи, хоч би як їх називали, існуватимуть ліберальні й комуністичні ідеї.

2.5.4 Елітизм

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в історії політичної думки склався ще один важливий напрям — елітизм. Теорія еліт виникла під певним впливом марксизму як критична переоцінка досвіду представницького правління й ліберально-демократичних цінностей в умовах подальшої централізації і бюрократизації політичного життя. Однак якщо критичне ставлення марксизму до ліберальної демократії вилилося у його вимогу насиль­ницької революції, то творці теорії еліт дійшли інших висновків.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість — еліта. Безпосередніми творцями теорії еліт були італійські соціологи Гаетано Моска (1858- 1941) і Вільфредо Парето (1848—1923). Свої погляди на еліту Г. Моска виклав у праці «Основи політичної науки» (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою «Пануючий клас» (1939). Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспіль­ствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють. Перший клас завжди складає незначну мен­шість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй приві­леями, тоді як другий клас — значно численніший — управляється й регулюється першим.

Влада, стверджував Г. Моска, завжди перебувала й по­винна перебувати в руках меншості — політичного класу. Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи — від меншості до більшості. Вчений проаналізував особливості формування політичного класу і його специфічні власти­вості. Він вважав, що найважливішими з них є здатність цього класу до управління іншими людьми, а також мате­ріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними. Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з них проявляється у прагненні полі­тичного класу стати спадковим якщо не юридичне, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства. Переважання аристократичної тенденції веде до «закриття і кристалізації» політичного класу, його виродження, що, в свою чергу, призводить до суспільного застою та активізує боротьбу нових соціальних сил за здобуття панівних позицій у суспільстві. Переважання демократичної тенденції, навпаки, упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здат­ним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступ­ництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.

Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію політичних еліт розробляв В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав головним чином у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість — еліта, її склада­ють індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як-то влада, багатство чи знання.

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу — контреліту. Правляча еліта — це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вирод­жується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встанов­лює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав «законом циркуляції еліт».

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Ста­більна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів».

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілі­зованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації. Звідси В. Парето робив песимістичні висновки як щодо «масової циркуляції еліти або просто революції», так і стосовно демократії.

Близькими до цих висновків були погляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт — німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936). Погод­жуючись в основному з тлумаченням Г. Москою причин елітарності, він особливо виокремлював організаційні струк­тури суспільства, які стимулюють елітарність і вивищують керівну меншість. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.

У своїй основній праці «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, біль­шість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює про­грами, готує вибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово, але неминуче виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю зако­ну, який Р. Міхельс назвав «залізним законом олігархічних тенденцій», в організаціях і суспільстві в цілому виокремлю­ється керівна меншість — еліта.

Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверд­жував Р. Міхельс, завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас не­можлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпе­тентність мас і їх байдуже ставлення до політики.

Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт В. Парето, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес — збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як «демократичну декорацію».

Елітистський підхід до вивчення політики на початку XX ст. був доповнений вивченням впливу так званих заінтересованих груп (А. Бентлі) і теорією бюрократії (М. Вебер), а згодом концепціями технократії і мерітократії (Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт, Д. Белл та ін.).

Таким чином, політична думка від свого зародження й до становлення науки про політику у нинішньому її вигляді пройшла довгий і складний шлях, на якому політичні ідеї виникали й розвивались під вирішальним впливом об'єк­тивних чинників суспільного розвитку, насамперед таких, як соціально-економічні умови життя суспільства, характер взаємовідносин наявних у ньому різних класів, його державно-правова система.

Політичні вчення найчастіше є ідеологічним відображен­ням реальних інтересів певних суспільних класів. Двома основними напрямами суспільно-політичної думки, які склалися протягом декількох століть, є лібералізм із його головною ідеєю індивідуальної свободи і комунізм, центральна ідея якого — ідея соціальної рівності. Попри класово-апологетичний характер ліберального й комуніс­тичного вчень через їх боротьбу, взагалі через взаємодію й зіткнення різних за своєю сутністю поглядів і позицій, в історії політичних ідей відбувається процес осягнення об'єктивної природи держави, поглиблення уявлень про свободу, рівність і справедливість, про належний суспільний і державний устрій, права і свободи людини, форми і прин­ципи взаємовідносин особи і влади тощо. Звернення до політичних концепцій минулого нерідко виявляється дійовим засобом розв'язання складних проблем, які постають перед сучасною наукою про політику.

Рекомендована література

Августин А.

Исповедь. М., 1992.

Антология мировой политической мысли: В 5 т. М., 1997.

Аристотель.

Политика // Сочинения: В 4 т. М., 1983. Т. 4. Бенталі И.

Введение в основания нравственности и законодательства. М., 1998.

Вебер М.

Политика как призвание и профессия // Избр. произведения. М., 1990.

Гегель Г. В. Ф.

Политические произведения. М., 1979.

Гегель Г. В. Ф.

Философия права. М., 1990.

Гоббс Т.

Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и

гражданского // Избр. произведения: В 2 т. М., 1965. Т. 2.

Граций Г.

О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняется естест­венное право и право народов, а также принципы публичного права. М., 1957.

Енгельс Ф.

Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 21.

История политических и правовых учений / Под ред. О. Э. Лейста. М., 2000.

История политических и правовых учений / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. М., 1996.

История политических учений / Под общ. ред. О. В. Мартышина М., 1996.

История политических учений / Под ред. К. А. Мокичевар В 2 ч М., 1971. Ч. 1; 1972. Ч. 2.

Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій. К., 1996. Кант И.

К вечному миру: Идея всеобщей истории во всемирном граждан­ском плане // Сочинения: В 6 т. М., 1966. Т. 6.

Кант И.

Метафизика нравов. В двух частях. Часть первая. Метафизические начала учения о праве // Там же. М., 1965. Т. 4. Ч. 2.

Классический французский либерализм. М., 2000.

Констан Б.

О свободе у древних в ее сравнении со свободой у современных

людей // Полит, исследования. 1993. № 2.

Ленін В. I.

Держава і революція // Повне зібр. творів. Т. 33.

Локк Дж.

О государственном правлении // Избр. филос. произведения: В 2 т.

М., 1960. Т. 2.

Макиавелли Н.

Государь. М., 1990.

Маркс К., Енгельс Ф.

Маніфест Комуністичної партії // Твори. Т. 4.

Маркс К.

Критика Готської програми // Там само. Т. 19.

Мир политической мысли: Хрестоматия: В 2 т. М., 1994.

Михельс Р.

Социология политических партий в условиях демократии //

Диалог. 1990. № 3, 5, 7, 9, 11.

Монтескье Ш.-Л.

О духе законов // Избр. произведения. М., 1955.

Мор Т.

Утопія. К., 1988.

Основи політичної науки: Курс лекцій. Ч. 1. З історії політичної

думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. Львів,

1996.

Платон.

Государство // Сочинения: В 3 т. М., 1971. Т. 3. Ч. 1.

Платон.

Законы // Там же. М., 1972. Т. 3. Ч. 2.

Политические учения: История и современность: Домарксистская

политическая мысль/ Отв. ред. В. Е. Гулиев. М., 1976.

Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шем-

шученко, В. Д. Бабкін. К., 1997.

Руссо Ж.-Ж.

Об общественном договоре, или Принципы политического права //

Трактаты. М., 1969.

Руссо Ж.-Ж.

Рассуждение о происхождении и основаниях неравенства между

людьми // Там же.

Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л.

Історія політичної думки. К., 1997. Скиба В Й, Горбатенко В П, Туренко В В

Вступ до політологи Екскурс в Історію правничо-політичної думки

/ За ред В Й Скиби К , 1998

Токвиль А. де

Демократия в Америке М , 1992

Хто є хто в європейській та американській політичній науці Малий політологічний словник / За ред Б. Кухти Вид 2-ге, перероб І доп Львів, 1997

Цицерон М. Т.

О государстве О законах Диалоги М , 1994

ГЛАВА З

ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Українська політична думка зародилась і розвивалась у контексті європейської політичної думки, яка справляла на неї визначальний вплив. Одним із важливих чинників розвитку української політичної думки були об'єктивні соціально-політичні процеси, що відбувалися в самій Україні. У центрі них постійно перебувала проблема державності, яка по-різному вирішувалась політичними мислителями. З'ясування ідейно-світоглядних і соціально-політичних передумов, основних ідей і концепцій політичної думки України та їхньої ролі у становленні національної державності є важливою умовою розуміння сучасної української політичної дійсності, тих дер­жавотворчих процесів, які складають її основний зміст.

У розгляді проблем розвитку політичної думки України важливим є питання про її початок. Одні дослідники пов'язують його з існуванням окремішньої української дер­жавності (козацько-гетьманською добою), інші — з періодом Київської Русі, ще інші відносять витоки української політичної думки до ще раніших часів. Для вирішення цього питання доцільно виходити з джерел політичних і правових ідей, які дійшли до наших часів у писаній формі. Такими джерелами є створені в період Київської Русі літописи, «слова», «повчання», «житія», різні збірники законів та ін.

3.1 ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

У ІХ—X ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка.

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулю­вання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, пробле­ми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об'єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.

3.1.1 «Слово про закон і благодать»

Найдавнішою працею, що дійшла до нас у письмовому вигляді від часів Київської Русі, є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Він був наближеною до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київ­ським митрополитом руського походження. «Слово про закон і благодать» написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.

Вихідною проблемою «Слова» Іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною — Новий. Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими мето­дами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається Богом людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство зміню­ється свободою. Водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею — свободи.

Важливим для Іларіона є також питання богообраності народів. За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї. Іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Христом первородного гріха, всі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто залишився в межах закону і не піднявся до осягнення істини, втрачають свою богообраність. Навіть язичники, сприйнявши вчення Христа, кращі за тих іудеїв, які не можуть осягнути істину. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Посиленню цієї тези слугує і проведення паралелі між імператором Констянтином і великим київським князем Володимиром: якщо перший зробив християнство офіцій­ною релігією у Римській імперії, то другий увів християнство на Русі.

Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко вислов­лює свої симпатії до монархії як форми державного правлін­ня. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою тери­торіальної єдності і сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови: пам'ятав, що несе відпо­відальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милос­тивим до підданих.

3.1.2 «Повість врем'яних літ»

Важливою пам'яткою політичної думки Київської Русі є літопис «Повість врем'яних літ» монаха Києво-Печерської лаври Нестора, першу редакцію якого датують 1113 р. У написанні літопису автор користувався як історичними джерелами інших європейських країн, так і руськими літо­писами, які не збереглися до нашого часу. У подальшому твір доповнювався матеріалами інших авторів.

У літописі подаються звістки про діяльність руських князів, про боротьбу з зовнішніми ворогами, про народні постання у Київській Русі. Як і в «Слові про закон і благодать» Іларіона, одним із найважливіших питань полі­тичного характеру у «Повісті...» є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Для обґрунтування цієї проблеми автор використовує низку аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен.

Особлива увага в «Повісті...» приділяється обґрунтуванню законності й необхідності князівської влади. Для посилення ідеї винятковості князівської влади наводиться оповідання про закликання варягів. Таке походження влади ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Однак на відміну від «Слова...» Іларіона, в якому всіляко обґрунтовується князівське єдиновладдя, автор «Повісті...» подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. При цьому шляхом включення до тексту біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після всесвітнього потопу виправдовується феодальна роздрібненість руської держави.

У «Повісті...» не заперечується ідея єдності руських земель, але розглядається вона передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Що стосується політичної єдності, то вона виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних. Причиною кня­жих міжусобиць у «Повісті...» вважається «спокушування» дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедними і гріховними.

3.1.3 «Руська правда»

Значна увага у Київській Русі приді­лялась розробці законодавчих актів, які регулювали суспільні відносини. Першим писаним словянською мовою кодексом законів тут була «Руська правда» Ярослава Мудрого (1019—1054). Вона складалася з трьох частин: «Правди Ярослава», «Правди Ярославичів» (1073— 1076) та широкої редакції «Руської правди» (початок XII ст.). Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни — штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювались за крадіжку коней і підпал.

«Руська правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею зако­ни тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

3.1.4 «Повчання»

Визначною пам'яткою політичної дум­ки Київської Русі є «Повчання» (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053—1125) — великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. «Повчання» написане у формі заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. Цей досвід він намагається передати сво'їм синам. В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію. Крім моральних настанов, «Повчання» містить також практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни. За політичними традиціями слов'янства князь був не тільки правителем і воєначальни­ком, а й верховним суддею в державі. Саме тому Мономах звертає особливу увагу своїх синів на дотримання ними закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих. Він мусить дбати про них, особливо про знедолених і беззахисних.

3.1.5 «Слово о полку Ігоревім»

В обстановці загострення міжусобної боротьби створювалась видатна писем­на пам'ятка Київської Русі — поема «Слово о полку Ігоревім» (1187), де знайшла своє відобра­ження низка актуальних політичних проблем. По смерті Володимира Мономаха різко посилився процес феодальної роздрібненості. Князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром. Але й цей авторитет поступово занепадає. Удільні князі, що присвоювали собі титули «великих», воюючи один з одним, дедалі частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів — поляків, литовців, угорців. Та найбільш небезпечними для Русі були степові кочівники — половці, набіги яких ставили під загрозу саме існування держави.

Розповідаючи про локальне явище — похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, невідомий автор «Слова...» у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст зосереджений у так званому золотому слові великого київського князя Святослава. Звертаючись до бояр і князів, він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців «собі слави шукати», а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Автор «Слова...» наголошує, що для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпоряд­кувати йому особистий.

Природний хід розвитку Київської феодальної держави був порушений татаро-монгольським нашестям, яке призве­ло до підриву продуктивних сил суспільства, значною мірою зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних територіях татаро-монголи вводили жорстку систему адміні­стрування, базовану на принципах колективної відповідаль­ності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація почала виступати як представник влади окупантів. Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступних районах українського Полісся та на крайніх західних землях — у Галицько-Волинському князівстві. Князь Данило Галицький і його наступники докладали значних зусиль для збереження та зміцнення своєї влади, реформуючи державне управління й ведучи боротьбу з татаро-монгольським впливом.

3.2 УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ І ПОЛЬСЬКО-КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ (XVI-XVIII СТ.)

Період від середини XIV ст. до Люблінської унії (1569) в історії України був періодом литовсько-білорусько-українського співжиття. З початку цього століття Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: «Старовину не рушити, нового не вводити», сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини тут регулював Литовський статут, складений на основі «Руської правди» Ярослава Мудрого. Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки, брала активну участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями.

Інша ситуація склалася на тих українських землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти, керуючись релігійними відмінностями і всіляко сприяючи окатоличен­ню нащадків давніх князівських родів. Замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.

Люблінська унія(1569) політично об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу — Річ Посполиту. З укладенням унії основна частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським пануванням. З унією завершується литовсько-руський період в історії України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою.

Приєднання частини українських земель до Польського королів­ства мало й певні позитивні наслідки. Польща стала своєрідним коридором для проникнення на українські землі культурних впливів Західної Європи та зв'язків цих земель із країнами Заходу. Сотні молодих нащадків давніх князівських та боярських родів почали здобувати освіту в європейських університетах, використовувати та поширювати набуті знання в Україні.

3.2.1 Станіслав Оріховський-Роксолан

Одним із найвизначніших українських мислителів цього періоду був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566). Народився він у селі Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі, продовжував її в кращих університетах Європи: Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському. 1543 р. повернувся на батьків- щину, де вів науково-публіцистичну діяльність. Є автором низки праць: «Про целібат», «Відступництво Рима», «Напу­чення польському королю Сигизмунду Августу» та ін.

Найвідомішими творами С. Оріховського-Роксолана є дві промови «Про турецьку загрозу», які багаторазово пере­видавались у європейських країнах. У них порушувалось актуальне для того часу питання створення коаліції європей­ських держав для стримання турецької експансії. Говорячи про необхідність зміцнення держави перед зовнішньою загрозою, автор називає два найбільших блага, що забезпе­чують могутність держави і її правителів. Одним з таких благ є щастя, яке дається деякою божественною долею, іншим — розсудливість, що дарується природою. Останнє хоч і поступається першому, однак є набагато більшим з усіх благ, які даються людині. Розсудливість вимагає відповідної організації суспільства, за якої завдяки чіткому розподілу обов'язків між різними станами забезпечується гармонія в суспільстві.

Докладніше проблеми організації державної влади С. Оріховський-Роксолан розглядає у праці «Напучення польському королю Сигизмунду Августу» (1543). Праця, написана у формі звернення підданого до свого правителя, складається з двох книг. У першій з них ідеться про ті вимоги, яким має відповідати особа короля. Це — прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в столиці, а разом з військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них та піклуванню про державну власність.

Особливу увагу С. Оріховський-Роксолан приділяє про­блемі формування королівського оточення. Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам'ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть; крім походження, значну роль відіграють і особисті якості.

У другій книзі «Навучення...» автор дає Сигизмунду-Августу низку конкретних порад щодо тих його дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих. Насамперед король має дбати про власний авторитет, зокрема переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них. Мудрість короля проявляється в тому, кого він обирає собі в порадники. Найкращих порад­ників у давнину називали філософами, бо вони давали правителям знання, які потрібні були їм в управлінні держа­вою. Щоб мудреців у державі було більше, серед основних завдань короля є підтримка та розвиток освіти і науки.

Праці С. Оріховського-Роксолана свідчать про його зна­йомство з античною філософією, ідеями суспільного договору, природного права та іншими надбаннями суспіль­но-політичної думки епохи Відродження. Стосовно актуаль­ної для того часу проблеми співвідношення церкви й держави він виявив непослідовність: спочатку активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб'єктом влади в державі мусить бути король, церква ж має опікуватися лише духовними питаннями. Пізніше він зайняв компромісну позицію: визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церковної (папської) влади над світською — королівською.

Після об'єднання в результаті Люблінської унії 1569 р. Польщі та Литви в єдину державу більшість українських земель перейшла до складу її польської частини. Польська адміністрація поширила на ці землі політику ополячення місцевої аристократії. Православним заборонялося обіймати відповідальні посади на державній службі, їх примушували приймати католицизм. Ряд представників аристократії та православного духовенства пішли на укладення в 1596 р. Брестської унії з римським папою, за якою визнавали його верховенство в обмін на збереження традиційних обрядів і церковної автономії. Однак більшість населення України сприйняла Брестську унію як спробу переходу в католицизм і засіб ополячення. Серед православних розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних питань, які за своєю суттю мали політичний характер. Ця дискусія знайшла своє відображення у так званій полемічній літературі, найвідомішими представниками якої були Христофор Філалет та Іван Вишенський.

3.2.2 Христофор Філалет

Однією з перших у полемічній літе­ратурі була книга «Апокрисис» (бл. 1598), автор якої відомий під псевдонімом Христофор Філалет. Це дрібний шляхтич, який проживав на Волині. Його праця «Апокрисис» була відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарги «Синод брестський» (1597), спрямований проти православних на захист Брестської унії.

На противагу П. Скарзі Христофор Філалет у релігійній формі обстоював ідею рівності людей, незалежно від ста­новища у суспільстві та віросповідання. За своїм соціально-політичним характером книга була спрямована проти того­часних польських порядків, які надавали необмежені права можновладцям і прирікали трудящих на цілковите безправ'я. Обґрунтовуючи свої погляди, Філалет виходив з ідей сус­пільного договору і природного права, обмеження влади монарха законом. Він обстоював вимогу створення справед­ливого закону і його суворого дотримання як підданими, так і королем.

За Філалетом, монарх не є абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Людина — це єдність душі і тіла. Влада монарха не поширюється на душу людини і не є абсолютною щодо її «тіла», тобто в земних справах. Монарх не має права чинити свавілля над підданими і здійснювати безконтрольне самовладдя. Відносини між ним і підданими мають грунтуватися на законі і добровільній згоді, на вимо­гах «права и Божого и прирожонного».

Основою справедливих відносин між монархом і підда­ними має бути договір, за яким піддані присягають королю виконувати свої обов'язки, а король присягає підданим діяти згідно з законом, поважати права і свободи підданих. Дотри­мання королем закону, поважання ним прав і свобод підда­них є джерелом могутності держави. І навпаки, порушення королем і сенаторами закону, нехтування ними прав і свобод підданих, зловживання владою ослаблюють державу, спри­чинюють її занепад.

Христофор Філалет доводив, що піддані повинні захи­щати свої права від зазіхань влади. Ігнорування інтересів підданих, потурання несправедливості та утискам, беззакон­ня і свавілля неминуче породжують невдоволення владою і можуть спричинити силовий спротив. Поки що, попереджав Філалет можновладців, для захисту своїх прав ми вдаємося до письма, а не до шабель. Але якщо можновладці й надалі зловживатимуть народним терпінням, то це викличе «вну­трішню війну», вся провина за яку ляже на них.

Відповідно до традицій суспільно-політичної думки того часу Христофор Філалет значну увагу приділяє проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Грунтуючись на ідеях суспільного договору і природного права, він заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а й римського папи. В дусі протестантизму Філалет вважав незаконними втручання папи у світські справи, його намагання підпорядкувати собі світську владу й водночас обґрунтовував право простих віруючих брати участь у вирішенні церковних справ. Ідеї Христофора Філалета, спрямовані проти релігійного і соціального гноблення, мали велике значення для розвитку української суспільно-політичної думки, зародження її ліберального напряму.

3.2.3 Іван Вишенський

Одним із найвідоміших письменників-полемістів був Іван Вишенський (між 1545/1550—1620). Він народився в селі Судова Вишня в Галичині, з 70-х років став монахом Афонського монастиря в Греції. Іван Вишенський різко виступив проти Брестської унії, заявивши, що її організатори керувалися лише власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні православного селянства нарівні з панами-католикам й.

Іван Вишенський є автором багатьох трактатів, спрямо­ваних проти унії. Найвідомішим серед них є «Писання до єпископів, які втекли від православної віри», написане у відповідь на книгу П. Скарги. Основна ідея полемічної творчості Івана Вишенського — ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла скла­даються з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть». У зв'язку з цим він різко осуджував різні форми феодального гніту, винуватцями соціального зла вважав світських і духовних панів. «Антихристовим законом» називав освячену церквою залежність селянина від пана.

Однак Іван Вишенський не закликав до соціальної боротьби. Перемогти світ зла, на його думку, можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни тощо. Ідеалом суспільного устрою для нього є «царство Божеє», де всі люди рівні і не мають власності, або мають «малу» власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили у братерстві і рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ. Виокремлюючи рівність як основний принцип раннього християнства, відкидаючи єдиновладдя в політичному житті, Іван Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. В контексті ідеї соборності Іван Вишен­ський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверд­жувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.

Як прихильник соціальної рівності Іван Вишенський засуджував поділ суспільства на багатих і бідних. Як опонент Брестської унії він відкидав абсолютизм влади римського папи і захищав незалежність православної віри.

3.2.4 Становлення козацько-гетьманської держави

Протестуючи проти окатоличення, ополячен­ня та феодального гноблення українського народу, полемісти в опосередкованій формі відстоювали його незалежність і свободу.

Соціальною основою виникнення козацького руху був протест українського трудового люду проти жорстокого феодально-кріпосниць­кого гноблення як польською шляхтою, так і «своїми» панами. Волелюбні українці з Галичини, Волині, Поділля та інших земель переселялися на незаймані або малонаселені землі Наддніпрянщини, насамперед Лівобережжя. Кількість утікачів особливо зросла у XVI— XVII ст. У цей період український народ практично втратив стару політичну еліту, нащадки давньокиївських князівських родів ставали завзятішими прихильниками єдиної Польщі, ніж багато хто з польських аристократів. Козацтво змогло не лише захистити український народ від цілковитої асиміляції, а й створити в ході національно-визвольної війни власну систему організації державної влади.

Прагнення українського народу до звільнення від польсько-шляхетського гніту знайшло своє відображення у його національно-визвольній боротьбі. Наприкінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля антишляхетських, антифеодальних селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка. Гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич Сагайдачний домігся визнан­ня польським урядом автономії українських земель у складі Речі Посполитої. Автономія, зокрема, передбачала: ліквідацію посади старшого над козаками від польського уряду; визнання влади обраного на козацькій раді гетьмана над всією Україною; скасування рішень польського сейму щодо обмежень козацьких прав і вольностей; свободу віросповідання населення України.

Гетьман Богдан Хмельницький продовжив справу П.Сагайдачного. Він очолив визвольну війну українського народу проти польської шляхти 1648—1654 pp., результатом якої стало утворення козацько-гетьманської держави. Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького», Зборівський договір 1649 p., універсали та офіційні листи Б. Хмель­ницького. Особливо важливе значення для становлення незалежної української держави мав Зборівський договір, укладений Б. Хмельниць­ким з польським королем Яном Казимиром. Договір утвердив автономію (владу гетьмана) Правобережної України у складі Речі Посполитої. В результаті укладення договору інші європейські держави визнали Україну як окреме державне утворення з власною територією, органами державної влади, військом, судом, вірою, мовою тощо.

Існування козацько-гетьманської держави як самостійної і незалежної було нетривалим. Ще в ході визвольної війни у Б. Хмель­ницького та частини його оточення утвердилася думка, що власними силами, без сторонньої допомоги Україна не зможе захиститися від ворожих нападів і зберегти свою незалежність. Тривала війна з Польщею, численні напади Османської імперії спонукали українську гетьманську верхівку звернутися по допомогу до Росії. Великі надії при цьому покладалися на спільне походження, єдину віру, близькість мов, культури та історичної долі українського і російського народів. У 1654 р. між Україною і Росією була укладена угода, за якою Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії, а в результаті фактично втратила свою незалежність. Після укладення цієї угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави, особливо виразно це вдалося зробити П. Орлику.

3.2.5 Пилип Орлик

Пилип Орлик (1672—1742) був генераль­ним писарем гетьмана України Івана Мазепи — другою за посадою особою в державі, поразка Карла XII та І. Мазепи під Полтавою, переслідування соратників останнього змусили П. Орлика емігрувати, він жив у різних європейських країнах. По смерті І. Мазепи (1709) П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний козацькою радою гетьманом України. Він неодноразово робив спроби за допомогою союзників домогтися незалеж­ності України. Фактичним гетьманом України тоді був ставленик Петра І Іван Скоропадський, який своєю діяль­ністю сприяв знищенню гетьманату як політичного інституту. Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й запорозькими козаками «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького», укладений 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах. Розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, цей договір відомий як «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська Конституція».

Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмель­ницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму пра­вителів.

Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Зміст цих статей полягає ось у чому: в Україні відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдик­цію константинопольського патріарха; відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені; всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини; основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову; державні службовці повинні обов'язково складати присягу на вірність Батьківщині та гетьману; старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони; справи про кривду та провини генеральної старшини роз­глядаються генеральним судом, який не підпорядковується гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про свою роботу; державний скарб відокремлюється від геть­манського й передається в управління генерального підскар­бія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі; полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом; гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства; проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспіль­ним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов'язків.

Конституція П. Орлика не набула чинності, вона зали­шилася лише проектом політико-правового документа. Тому некоректно «її вважати першою українською конституцією», «першою у світі демократичною конституцією», подавати її як попередника прийнятої у 1787 р. Конституції США — першого в історії чинного основного закону держави. Кон­ституція П. Орлика має велике значення як свідчення того, що українська політико-правова думка розвивалася в руслі передових західноєвропейських політичних традицій. Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управлін­ня, поділ державної влади, закріплення прав і свобод особи, справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка соціальне незахищених верств населення тощо. Та найбіль­ше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обґрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави. Починається конституція з урочистої декларації про те, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування».

Ще одним документом, в якому обґрунтовується ідея незалежної української держави, є звернення П. Орлика до урядів європейських держав під назвою «Вивід прав України». За визначенням автора, мета звернення полягає в тому, щоб показати, що Україна є вільним князівством, у якому суспільні стани обирали гетьманів за власною волею. Для обґрунтування цієї тези автор наводить низку історич­них аргументів. Найпереконливішим із них, незаперечним доказом суверенності України є сам факт укладення Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила як самостійна держава.

П. Орлик наголошує, що Б. Хмельницький визволив козацьку Україну, утворив з неї незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана. По його смерті князів-гетьманів обирали суспільні стани. Б. Хмельницький уклав з царем Олексієм Михайловичем союзний договір, однак він був порушений російською стороною. За часів гетьманства Івана Брюховецького Україну було примушено зректися суверенітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало суспільним станам. Позбавлення України суверенітету є порушенням безперечного права її станів на незалежність. Отже, робить висновок П. Орлик, договір з Росією втратив силу, і «козаки мають за собою право людське і природне, один з головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привертати уживання своїх старо­давніх прав, коли матиме на це слушний час».

Значний внесок у розвиток вчення про державу та її взаємо­відносини з церквою зробили діячі Києво-Могилянської академії — першого вищого навчального закладу в Україні. Багато вихованців академії обіймали важливі посади як у гетьманській адміністрації, так і на царській службі, де вони нерідко ставали запеклими прихильниками самодержавства. Одними з найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії були викладачі С. Яворський і Ф. Прокопович.

3.2.6 Стефан Яворський

Стефан Яворський (1658—1722) був українським і російським церковним діячем — митрополитом Муромським та Рязанським, місце-блюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий також як автор праці «Камінь віри» (1715) та численних проповідей.

Владні відносини в тогочасному російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розта­шовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче — купецтво, духовні чини і в самому низу — простий народ.

Образним було і уявлення С. Яворського про соціально-політичну структуру суспільства. На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше «колесо», перший чин — аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге «колесо» — військові; третє «колесо» — духовенство, а четверте — це «люди просто­народні»: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках — і з «пірамідою», і з «коліс­ницею» — йдеться про аристократично-мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відобража­ють кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав «людей простонародних до смирення та послуху владі». Підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держа­ви, створення регулярного війська, розвитку економіки та освіти. Як релігійний діяч С. Яворський водночас обстоював інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній у ті часи проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. Згодом, уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави ставить церкву в залежність від держави, і тому всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити її вплив на суспільне життя. Захищаючи інтереси церкви, він обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що «царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами».

С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії під впливом розширення її зв'язків з європейськими державами. Він намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до като­лицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти підпорядкування в Росії церкви державі.

3.2.7 Феофан Прокопович

Одним із найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії був Феофан Прокопович (1681 — 1736). Спочатку навчався в академії, а потім за кордоном — у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петер­бурга і фактично очолив російську православну церкву, ставши однією з найбільш наближених до царя осіб.

Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних і церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним з досягненнями світової політичної думки. Є автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема «Правда волі монаршої», «Слово про владу і честь царську» (1718), «Духовний регламент» (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правлін­ня: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них, на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими зако­нами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Тим самим Ф. Прокопович виправдовував реформи Петра І, сприяв подоланню опору боярських і церковних кіл цим реформам. Щоправда, під «загальнона­родною користю» він розумів інтереси дворянства, чинов­ників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих людей.

На підтримку Петра І, обґрунтування освіченого абсолю­тизму було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. На відміну від С. Яворського, він обґрун­товував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви — державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодер­жець — освічений монарх, «філософ на троні», що дбає про інтереси народу. Освіту й розвиток наук він розглядав як основу історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.

Таким чином, у політичній думці України XVI—XVIII ст. поширювалися популярні в ті часи у Західній Європі ідеї суспільного договору, природного права, конституціона­лізму, що застосовувалися до умов України, Росії в цілому, результатом чого стало, зокрема, вчення про освічений абсо­лютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.

З.3 ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНИ В XIX СТ.

На початку XIX ст. українські землі були поділені в основному між двома конти­нентальними імперіями Європи — Австрійською імперією Габсбургов та Російською імперією Романових. На підросійській Наддніпрянській Україні після ліквідації гетьманщини, Запорозької Січі та залишків місцевого самоврядування політична думка переживала період зане­паду. Осмислення ситуації, що склалася, відбувалося в прихованих формах таємних товариств і творів анонімних авторів. Такими товариствами були, зокрема, товариство дворянських революціонерів (Південне товариство), Товариство об'єднаних слов'ян (1823—1825), Малоросійське товариство (1821 — 1825).

Діяльність таємних товариств активізувалася в середині XIX ст., коли нагально постали проблеми ліквідації кріпацтва, відстоювання інтересів і прагнень селянської маси, поширення та втілення в життя ідей європейського лібералізму і просвітництва. Важливою віхою в розвитку української політичної думки цього часу стала діяльність Кирило-Мефодіївського братства та політичні ідеї його учасників. Братство виникло наприкінці 1845 — на початку 1846 pp. з ініціативи чиновника канцелярії Київського генерал-губернатора М. Гулака, ад'юнкта Київського університету М. Костомарова та студента уні­верситету В. Білозерського. Пізніше до них приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркович, Г. Андрузький, О. Навроцький та ін. Братство ставило своєю метою об'єднання всіх слов'янських народів у єдину федеративну республіку. Воно обстоювало ідеали свободи, рівності і братерства усіх слов'янських народів, відкидало всі форми соціального поневолення, виступало проти самодержавства та кріпосного права. Проіснувавши не більше 15 місяців, братство було розгромлене поліцією після зради одного з нових членів. За результатами слідства члени братства були засуджені до різних термінів ув'язнення, але їх ідеї лягли в основу подальшого розвитку української політичної думки.

Серед програмних документів Кирило-Мефодіївського братства був статут, у якому визначалась основна мета — духовне та політичне єднання слов'янських народів. При цьому зазначалось, що в разі ство­рення слов'янської федерації кожен народ збереже свою самостійність і матиме народне правління. Форми правління, законодавство, право власності та освіта базуватимуться на християнських цінностях.

3.3.1 Микола Костомаров

Автором головного програмного доку­мента Кирило-Мефодіївського братства під назвою «Закон Божий» (Книги буття українського наро­ду)» був Микола Костомаров (1817—1885). Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу — рятувати слов'янство. Обґрунтовуючи цю ідею, М. Костомаров робить короткий екскурс в історію, розглядаючи її крізь призму історичних народів. Першими з них були євреї, які отримали від Бога закон, за яким усі були рівні і не мали царя. Але євреї обрали собі царя, і Бог відвернувся від них. Греки не мали царів, були вільні й рівні, але не мали і справжньої свободи, бо не знали єдиного Бога. Після спокутування Христом первородного гріха благодать перейшла від євреїв до греків, романців, німців та слов'ян. Слов'яни були наймолодшими і більше за всіх любили Бога, та попали в неволю до німців, татар і турків. З часом постали три незалежних слов'янських царства — Польща, Литва й Московщина, які витворили собі царів і панів. Лише Україна «не любила ні царя, ні пана, а сотворила собі козацтво». Істинний українець будь-якого роду мав любити не царя, не пана, а лише Бога. Звідси випливає історична місія українського народу — рятувати слов'янство. Почавши боротьбу за власне звільнення й не прагнучи до панування над іншими, він сприятиме звільненню всіх народів від будь-яких форм гноблення і становленню форм співжиття, що базуватимуться на християнських принципах.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною. Обґрунтовуючи цю позицію, він знов-таки посилається на історію. Старі слов'янські поняття про сус­пільний устрій, на його думку, визнавали єдиним джерелом загальної народної правди волю народу, присуд віча. При цьому давно вже виникла і вкоренилась ідея князя — правителя, третейського судді, встановлювача порядку, за­хисника від зовнішніх і внутрішніх загроз. У Києві й Новгороді князь вважався атрибутом держави, але він обирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв вимог народу або зловживав владою. На Сході, навпаки, особиста свобода звужувалась і в кінцевому підсумку була знищена, поступившись місцем самодержавству.

Становленню і зміцненню в Росії монархічної форми правління, за М. Костомаровим, сприяло прийняття хрис­тиянства, яке передбачало освячення влади зверху, а також татаро-монгольське панування, зацікавлене у створенні сильного апарату та одній довіреній особі для збору данини. Таку особу було знайдено серед московських князів. Пере­йнявши апарат централізованого управління від монголів і спираючись на ідеологічну силу візантійського православ'я, московити скоро перетворили у підданих не лише своїх недавніх господарів, а й багато інших народів. Однак простому люду це принесло мало реальної користі, бо за велич держави він мав платити власним добробутом і втратою свободи.

Засуджуючи самодержавство, М. Костомаров водночас бачив і недоліки республіканського устрою, який не дає гарантій захисту від свавілля влади «багатьох царків». Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах. Для М. Костомарова, як і для більшості членів Кирило-Мефодіївського братства, федерація в поєднанні з республіканською формою правління була найдоцільнішою формою державного устрою. Він вважав її традиційно слов'янською формою, що має свої початки ще в Київській Русі і дає змогу поєднати прагнення українського народу до політичної самостійності та застерегти його від появи експлуататорських класів.

Суть слов'янської федерації М. Костомаров вбачав у тому, «щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управляв незмісимо з другими» і водночас щоб були «один сейм або рада слов'янська, де сходились депутати од усіх Речей Посполитих і там розважали і порішали такі діла, котрі б належали до цілого союза слов'янського». Тобто, щоб кожна слов'янська держава — польська, литовська, українська, білоруська, російська — була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ.

Очолювати як кожну окрему державу, так і їхній союз у цілому мали виборні особи: «...щоб у кожній Речі Поспо­литій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим союзом був би правитель, вибраний на года». За М. Косто­маровим, в усіх суб'єктах федерації мали бути впроваджені однакові основні закони, система мір, єдина грошова система, свобода торгівлі та ліквідація внутрішніх митниць, єдина центральна влада, якій належить управління зброй­ними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутріш­ніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народ­ної освіти.

3.3.2 Тарас Шевченко

Тарас Шевченко (1814—1861) справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова. У його творах немає цілісної полі­тичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому.

Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов кілька етапів. Перший етап позначається роман­тизмом та певною ідеалізацією козацького минулого. Але вже й тоді він намагається з'ясувати причини тяжкого становища українського народу. В поемі «Гайдамаки» серед таких причин він називав, зокрема, внутрішній розбрат і чвари.

У другий, найплідніший період творчості, який тривав з часу повернення в Україну після звільнення з кріпацтва й до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, Т. Шевченко пристрасно працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він різко засуджує не тільки самодер­жавство, що було притаманним для всієї його творчості, а й класове розшарування всередині самого українського народу. Зокрема, таврує тих «землячків», які, поїхавши на чужину, повертаються в Україну визискувачами та гнобителями, підручними колонізаторів. Причини рабського становища українського народу тепер він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти — гетьманів і козацької стар­шини — завданням національного й соціального визволен­ня. Оцінює їх поет досить презирливо: «Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття — ваші пани, ясно­вельможнії гетьмани». Неприязнь Т. Шевченка до козацької старшини багато в чому зумовлена тим, що вона замість того щоб шукати опори у власному народові, намагалась якнай­швидше знайти собі іноземного покровителя. Неоднозначним було ставлення поета й до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з царем Олексієм Михайловичем: «Отаке-то, мій Богдане, Олексіїв друже, ти все оддав моска­леві, а йому й байдуже».

Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко роз­крита, зокрема, в поемі «Кавказ». У цьому творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів.

Різко засуджуючи самодержавство, кріпаччину, соціальне розшарування, колонізаторство, Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержав­ством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність і насильство. Полі­тичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республі­ка — суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирі­шальна роль у такому суспільстві мала належати трудівни­кам, що працюють на своїй землі.

Т. Шевченко не тільки різко засуджував кріпаччину, самодержавство, а й закликав народні маси до його пова­лення насильницьким, революційним шляхом: «...вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!». Він виступав як послідовний революційний демократ, творчість якого справила величезний вплив на боротьбу українського народу за своє соціальне й національне визволення. Не останню роль творчість Т. Шевченка та інших революціо-нерів-демократів відіграла у скасуванні в Росії 1861 р. — останньому році життя поета — кріпосного права.

3.3.3 Михайло Драгоманов

Демократичні традиції Кирило-Мефодіївського братства продовжив і роз­винув визначний український історик, етнограф, літературознавець і публіцист Михайло Драгоманов (1841 — 1895). Він народився у дворянській сім'ї в м. Гадячі на Полтавщині.

У 1863 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету і протягом 1864—1875 pp. працював у ньому приват-доцентом на кафедрі всесвітньої історії. За цей час опублікував ряд праць, в яких викривав русифікаторську політику царизму стосовно неросійських народів, за що був звільнений з університету. У 1876 р. виїжджає до Женеви, де видає збірник «Громада» з метою популяризації «українського питання» у світі. У 1889 р. болгарський уряд запросив М. Драгоманова на посаду професора кафедри всесвітньої історії Софійського універ­ситету, де він працював до кінця свого життя.

Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі лібераль­них і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родопле­мінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, мате­ріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Однак М. Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріаль­ного виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини — «живлення», тоді як існують інші не менш важливі потреби — розмноження, пізнання, розваги. Люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними формами яких є громада й товариство.

Поняття «громада» є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. На його думку, головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, а в тих правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави — аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. У зв'язку з цим М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була «своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств».

Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою органі­зації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об'єднань. Громади як вільні й самостійні утворення будують федерацію знизу догори — аж до всесвітньої федерації як наступниці держави. Федерація втрачатиме державні функції і поступово прийде до адміністративної автономії та децентралізації. Вчений далі розвинув концепцію федералізму, започатковану М. Косто­маровим. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах. Самовряду­вання мало здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи.

Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М. Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу («громадівського соціалізму») можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень.

Підтримуючи лібералізм за відстоювання ним прав і свобод громадян, М. Драгоманов водночас вважав, що лібе­ралізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал. Поділ влади, парламентаризм, демократичні права і свободи, які відстоював лібералізм, мали бути притаман­ними й соціалізму.

Принцип федералізму був визначальним у поглядах М. Драгоманова й на національне питання. Він заперечував ідею національної державності, вважав, що політичною фор­мою організації суспільного життя має бути федерація, що складається із самоврядних громад. Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. Він писав: «Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з іншими націями й країнами Росії, через федералізм». У зв'язку з цим М. Драгоманов відкидав націо­налізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.

3.3.4 Сергій Подолинський

На більш радикальних позиціях, ніж М. Драгоманов, у питанні побудови нового суспільства стояв громадівець

Сергій Подолинський (1850—1891). На формування його політичних поглядів значний вплив справив гурток, очо­люваний перекладачем першого тому «Капіталу» К. Маркса М. Зібером. У подальшому, перебуваючи за кордоном, С. Подолинський особисто знайомиться з К. Марксом і Ф. Енгельсом, однак марксистом не стає, вважаючи їх учення непридатним для умов Росії.

Критикуючи самодержавство в Росії, С. Подолинський ставив за мету довести необхідність знищення його революційним шляхом, завоювання трудящими політичної влади та утворення соціалістичної республіки. Виникнення держави він вважав історично прогресивним явищем і доводив, що подальший її розвиток ішов шляхом поглиблення майнової нерівності та посилення панування одного класу над іншим. У майбутньому суспільстві мала бути забезпечена рівність не лише політична, а й еконо­мічна. Ідея соціально-політичної рівності є центральною у політичних поглядах С. Подолинського. Формально зафіксо­вані в політико-правових документах буржуазних держав свободу і рівність він вважав неістинними, тому що реально народні маси позбавлені свободи. Складена ним програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, рівних можливостей для всебічного культурного розвитку.

Основним осередком соціалістичного суспільства, за С. Подолинським, має стати громада. Вона виступатиме основою для ведення господарства та органом політичного самоврядування, поєднуватиме в собі законодавчу, виконав­чу й судову владу. Формою політичного устрою громадівського соціалізму буде народна федерація громад, заснована на повному політичному рівноправ'ї кожної громади й повному внутрішньому самоврядуванні. За проектом С. По­долинського Україна майбутнього має бути спочатку федеративною демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потому стати членом всенародного вільного союзу — міжнародної федерації.

На відміну від М. Драгоманова, котрий виступав за еволюційний шлях переходу до соціалізму, С. Подолинський засобом цього переходу вважав революцію у формі збройного повстання: в Західній Європі — пролетаріату за підтримки селянства, а в Східній — селянства за підтримки найбіднішого міського населення.

Таким чином, суспільно-політичним ідеалом С. Подо­линського був громадівський соціалізм — суспільство, в якому народ сам управлятиме й керуватиме всіма економіч­ними, політичними та культурними процесами. Громадська діяльність і праці М. Драгоманова й С. По­долинського справили значний вплив на подальший розви­ток української демократичної політичної думки, зокрема на творчість І. Франка.

3.3.5 Іван Франко

Видатний український поет, письмен­ник, публіцист і громадсько-політичний діяч Іван Франко (1856—1916) був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів, видавав журнал «Житє і слово». За політичну діяльність переслідувався австрійською владою. Є автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць. Політичні погляди І. Франка еволюціону­вали від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму. Світогляд поета формувався в умовах загострення боротьби трудящого селянства й робітництва Західної України проти соціального гніту.

Погляди І. Франка на державу були близькими до марк­систських. Виникнення держави він пов'язував з виник­ненням приватної власності та суспільних класів. Найважли­вішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства. Всі експлуататорські держави були і є відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові й панує над ним. Буржуазна держава також не є винятком. Характерними ЇЇ рисами є наявність міцної армії як опори існуючого політичного ладу, бюрократичного апарату, посилення виконавчої влади і зниження ролі представницьких органів. У такій державі відбувається кон­центрація багатства в руках нечисленної пануючої верхівки, тоді як мільйони трудівників не можуть задовольнити свої елементарні життєві потреби. Конституційність, парламен­таризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними. Слід розрізняти формальну і реальну рівність, бо юридична рівність, що не спирається на еко­номічну та освітню рівність, залишається на папері, а в повсякденному житті вона для нижчих верств нездій­сненна.

Ці погляди І. Франка на державу визначили і його нега­тивне ставлення до марксистської ідеї держави диктатури пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-адміністративний апарат, який стоятиме над народом, і соціальна нерівність не буде подолана. У зв'язку з цим соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній з державою. Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держави як органу примусу. Народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам здобуває освіту й захищається. У майбутньому суспільстві утвердиться справжнє народовладдя. Головними осередками влади народу будуть громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпо­середній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії. Органи представницької демо­кратії утворюються на рівні вільного союзу громад, пред­ставники яких формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань — зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін.

Щодо шляхів і засобів переходу до соціалізму І. Франко висловлював різні думки. В одних працях він обстоював правомірність застосування трудящими радикальних засобів для звільнення від експлуатації і здобуття свободи, в інших — схилявся до мирних форм політичної боротьби. Рушійною силою цієї боротьби визнавалися не тільки пролетаріат, а й інші категорії трудівників. І. Франко не поділяв марксистської ідеї про історичну місію пролетаріату, за якою йому належить очолити боротьбу за соціалізм усіх трудящих. Він говорив про «робітництво», під яким розумів усіх, хто працює, — робітників, дрібних селян, ремісників, інтелігенцію. На відміну від марксизму І. Франко прагнув до того, щоб його соціалізм спирався на загальнолюдські, а не на суто класові цінності. Це мав би бути самоврядний, недержавний соціалізм.

Велику увагу І. Франко приділяв національному питан­ню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки. І.Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціальне звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації. І. Франко обстоював ідею федерації політичне рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному тери­торіальному об'єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.

Відстоюючи федералізм, І. Франко водночас виступав як проти космополітизму М. Драгоманова, так і проти інтер­націоналізму марксизму. У працях останніх років він різко критикував тих діячів, для яких загальноєвропейські ідеали соціальної рівності заслонили ідеал національної самостій­ності, та тих, хто за гаслами інтернаціоналізму приховує нелюбов до власного народу.

Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські погляди на проблеми суспільного розвитку, він виступав проти абсолютизації марксистського вчення, закликав сприймати його як продукт певної епохи, а не як керівництво до дії на всі часи.

3.4 ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТ.

Перша половина, передусім перші десяти­ліття XX ст., були особливо плідними в розвитку політичної думки України. У цей період остаточно сформу­валися й чітко виявилися різні її напрями, основними з яких с соціалізм, консерватизм, націоналізм і націонал-демократизм.

3.4.1 Соціалізм

З часу свого виникнення в середині XIX ст. марксизм набув значного поширення в Європі і став однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій. Паралельно з марксизмом розвивався соціал-демократичний напрям учення про соціалізм. Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. — епоху імперіалізму, війн і пролетарських революцій, за визначенням В. І. Леніна. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї — про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-демократичні. Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. — М. Грушевський і В. Винниченко — за своїми політичними поглядами тяжіли до соціал-демократизму.

Михайло Грушевський (1866—1934) — видатний україн­ський історик і політичний діяч, Голова Української Цент­ральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотом­ній «Історії України-Руси», детально дослідив історію українського народу. При цьому він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.

Учений виходив з того, що існують дві «руських» народ­ності — українсько-руська й великоруська. Київська держа­ва, право, культура були творенням українсько-руської народності, а володимиро-московська держава — велико­руської. Теза про те, що Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обґрунтуванню боротьби українського народу за власну державність як такого, що здавна її мав. В історії українського народу М. Грушевський виокремлював такі періоди: період, що передував утворенню Київської держави; епоха державного життя (Київська Русь); литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва

та українського життя; українське відродження. Крізь усі ці періоди вчений проводить сформульовану ним українську ідею, пов'язану з ідеєю свободи українського народу, насам­перед національної.

У питанні про форму української державності погляди М. Грушевського зазнали певної еволюції — від ідеї федеративних форм організації державного життя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.

Під час революції 1905—1907 pp. M. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів. Автономна Україна у складі федеративної Російської республіки — такою вбачав М. Грушевський українську державність. Основними рисами федеративної республіки мали бути широке місцеве самоврядування і представницька демокра­тія. Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, що вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежу­вати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінанса­ми, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу.

Жовтнева революція та політична практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й сувере­нітету України, свідченням чого став прийнятий очолюва­ною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918р. IV універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму.

За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушевський був соціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не в усьому. Зокрема, у питанні про сутність держави, причини та шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську тезу про те, що держава виникла внаслідок класового розша­рування первісного суспільства.

Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає видатний письменник і політичний діяч Володимир Винниченко (1880—1951). Він був одним із організаторів Революційної української партії, членом Центрального Комі­тету Української соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату — уряду Української Народної Республіки, Головою Директорії, автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР.

Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розхо­дяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять з того, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм потрібно знищити відразу, революційним шляхом.

В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпо­чати перетворення приватної власності на засоби вироб­ництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або, краще сказати, колектократизація — організація промислових, сільськогосподарських, торговель­них, фінансових та інших кооперативів — приведе до соціалізму.

У поглядах з українського національного питання В. Вин­ниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у складі Російської феде­ративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Як соціаліст, розв'я­зання національного питання він підпорядковував вирі­шенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. У зв'язку з цим В. Винниченко розрізняв національних соціалістів і просто соціалістів. Для просто соціалістів національний розвиток є необхідною умовою і засобом наближення людства до вищих форм соціального життя. А для національних соціалістів національний розви­ток є самоціллю, по досягненні якої вони зупиняться, а потім рухатимуться назад.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхід­ність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного держав­ного оформлення.

Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції, В. Винни­ченко докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу. Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викорінити ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровіль­ного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним. На його думку, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і чим лівішим буде політичний режим Украї­ни, тим більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Найповніше відродженню української нації, вважав В. Винниченко, сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади.

В. Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки. У праці «Заповіт борцям за визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого вони не мали декілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

В. Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу.

3.4.2 Консерватизм

Наприкінці XIX—на початку XX ст. Із українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Ідеї лібералізму в українській політичній думці пов'язують почасти з творчістю М. Драгоманова, а особливо — Б. Кістяківського й М. Туган-Барановського. Більш помітне місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які особливо активізувались у XX ст. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав, доведення наступництва монархічно-гетьманських традицій. По-різному це робили три найбільш відомі представники українського консерватизму — В. Липинський, С. Тома-шівський і В. Кучабський.

Найбільш впливовим представником українського кон­серватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882—1931). Належав до заможного шляхетського роду. Закінчив філософський факультет Кра­ківського університету, під час Першої світової війни служив офіцером у російській армії. Виступив одним із організаторів Української демократичної хліборобської партії. У 1918— 1919 pp. був послом гетьманського уряду та УНР у Відні. Перебуваючи в еміграції, працював професором Україн­ського наукового інституту в Берліні. Автор понад 200 наукових праць, найвідомішими з яких є «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму» (1926), «Україна на переломі 1657—59» (1920), «Замітки до історії українського державного будівництва у XVII столітті» (1920) та ін.

В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю вщ економічного розпаду та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Відповідно до цього власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну терито­ріальну спільноту в політичне організовану націю.

Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, Ідо тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державного правління — монархічну чи республікан­ську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917— 1920 pp., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демо­кратією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.

На думку В. Липинського, кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною неоформления власної державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступати консоліду­ючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельниць­ким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Висновок на користь такої монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокрем­лених ним трьох основних форм і методів державного правління: демократії з республікою; охлократії з диктату­рою; класократії з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією. Демократичний метод властивий республіці і заснований на відкритій конкуренції в боротьбі за владу, яка точиться між різними групами суспільства. Охлократичний метод характерний для диктатури і заснований на владі окремих суспільно-політичних груп (класу чи партії) над суспільством. Лише за класократії, яка складається з провідних представників усіх суспільних класів і верств, держава існує для нації. Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український кон­серватизм і релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління дер­жавними й суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, незалежно від їх соціального походження. В аристократії існують статична й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, — шляхта і хліборобський клас. Аристократія завжди повинна поновлюватися, інте­груючись з іншими соціальними верствами, які складають монархічну державу.

Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хлібороб­ського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники), купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продук­тами), комунікаційного (залізничники, водії), інтелігенції. В результаті аристократія виступає як класократія — влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів. Класократія як спосіб організації державної влади, на думку В. Липинського, забезпечує єдність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм. Перший роз'єднує націю за партійною ознакою, другий — за класовою, а третій — за етнічною.

Нація у В. Липинського виступає не як етнічна, а як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. За­безпеченню єдності нації слугує й територіальний патріо­тизм — усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціально-класової та етнічної належності, віросповідання тощо. Кожна нація є соціально-диференційованою і охоплює як прогресивні, так і консервативні елементи. Консервативні елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.

Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну єдність. На його думку, тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, присто­сованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці.

Відстоюючи незалежну українську державність, В. Ли­пинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю.

Близькою до політичних поглядів В. Липинського була консервативна концепція українського державотворення відомого галицького історика Стефана Томашівського (1875—1930), викладена ним, зокрема, у працях «Українська історія», «Під колесами історії» (1925), «Про історію, героїв і політику» (1929).

Державницька концепція С. Томашівського грунтується на ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні. Якщо М. Грушевський витоки української державності вбачав у Київській Русі, В. Липин­ський — у козацьке-шляхетській державі Б. Хмельницького, то С. Томашівський відносив їх до Галицько-Волинської держави XIII—XIV ст. Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація і держава.

С. Томашівський вважав, що про Україну як про певну цілісність упродовж усієї історії можна говорити тільки як про землю в географічному розумінні. Українська земля як чинник історії України — це історичний процес здобування українським народом землі. Другим важливим чинником історії українського державотворення є процес формування української нації, в якому поєднані дві протилежні тенден­ції — консолідуюча і роз'єднуюча. Третім чинником державотворення є перетворення української народності в націю і становлення першої української національної держави — Галицько-Волинського князівства, що утворилося після остаточного розпаду Київської держави та об'єднало вже тільки суто українські землі. Значення Галицько-Волинської держави полягає, зокрема, в тому, що вона зберегла Україну від поневолення та асиміляції як з боку Польщі, так і з боку Московщини. Розірвавши династичні й церковно-політичні зв'язки з Московщиною, Галицько-Волинська держава відкрила українській народності можливість формувати власну національну культурну й політичну індивідуальність, доступ західноєвропейської культури на українські землі. Саме завдяки цій державі утворюється сучасна національна, політична, культурна і мовна самостійність України серед слов'ян.

Становленню сучасної самостійної української держави, на думку С. Томашівського, мають сприяти територіальний патріотизм і національна ідея. Територіальний патріотизм має слугувати приєднанню польського населення Галичини до спільних з українцями політичних цілей. Відсутність об'єднуючої національної ідеї була однією з важливих причин втрати Україною державності. Державність — це та форма, в якій національні сили можуть найкраще розвину­тися. Якщо ця форма є недосяжною, то необхідно спряму­вати всі зусилля на формування національної ідеї, яка містила б такі економічні, соціальні, культурні й моральні цінності, котрі дали б можливість утворити незалежну державу.

С. Томашівський доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх розбіжностей між провідни­ками та станами українського суспільства зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління як такої, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку. Однією з основних причин поразки української інтелігенції у її прагненні у 1917—1920 pp. збудувати свою державу С. Томашівський вважав орієнтацію на демократію і республіку, яких, на його думку, ніколи не знав український народ.

С. Томашівський не ототожнював демократію лише з республікою. На його думку, монархія, якщо вона не є абсолютною, також сумісна з демократією. Не заперечував він і прийнятність для України республіканського ладу. Коли республіканська форма правління утвердиться шляхом еволюції з традиційної монархічної — гетьманської — форми, вона може бути прийнятною для України. Головне, щоб зміна форм правління відбувалася еволюційним шляхом.

С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава повинна формуватися на основі політичної автономії західно­українських земель, мати власне законодавство, адміністра­цію, армію, систему освіти. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, а також політич­ний досвід Австро-Угорської монархії і польського республі­канського правління.

Важливу роль в українському державотворенні С. Тома­шівський відводить уніатській церкві. Історію церкви в Україні він розглядає у контексті відносин між римською та візантійською церквами, доводячи, що церковна унія 1596 р. — це не випадковість в українській історії, а закономірне явище. Тривку форму національної держави дала тільки унія, ідея якої нерозривно пов'язана з напрямом і духом усієї української історії. А тому уніатська церква має відігравати важливу роль у розбудові української держави і впливати на форму державного правління.

Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашів­ського українська державність виступає у формі клерикальної монархії. Історичні дослідження вченого, як і творчість М. Грушевського та В. Липинського, є класичним прикладом державницького пояснення історії українського народу.

Певний вплив на розвиток консервативного напряму української політичної думки мав Василь Кучабський (1895— 1945). Свої політичні висновки, зокрема у працях «Більшо­визм і сучасне завдання українського народу» (1925), «Україна і Польща» (1933), він робив на основі дослідження розвитку української державності у 1917—1920 pp. Основні причини занепаду Західноукраїнської Народної Республіки В. Ку­чабський вбачав у відсутності єдиного об'єднавчого керів­ництва й непродуманості питань державного будівництва на західноукраїнських землях. Однією з найважливіших супе­речностей гетьманщини, що призвела до занепаду української держави, він вважав «сили української демократії». Вони хоч і були переповнені патріотизмом, проте не мали власти­востей, притаманних лише правлячій верстві, — політичних традицій і досвіду. Демократія стала в опозицію до гетьман­щини. Остання не могла утвердитися, оскільки не спиралася на підтримку народу. Як і В. Липинський та С. Томашівський, найбільш при­датною формою державного правління для України В. Ку-чабський вважав монархію. Особливу роль у заснуванні монархічної держави в той період, на його думку, була покликана відіграти провідна верства, сформована з «людей військового духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. Ця концепція, на формування якої не в останню чергу справило вплив те, що її автор сам був військовим, дістала назву «позитивний мілітаризм».

В. Кучабський поділяє ідеї В. Липинського й С. Тома-шівського про те, що справу створення української держави може вирішити не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а формування психологічного складу нації на певній території її проживання. Необхідною умовою цього є державотворча національна ідея. Для початку потрібен своєрідний український П'ємонт*, який зможе організувати решту України на визвольну боротьбу. На думку В. Кучаб-ського, роль П'ємонту мала відіграти Галичина, в якій склалися для цього найбільш сприятливі умови.

Військові могли б стати провідною верствою в україн­ському державотворенні у 1917—1920 pp. — тоді, коли, на думку В. Кучабського, інші верстви виявилися нездатними до цього. Провідну ж верству, що зберегла в собі консер­вативні лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави, В. Кучабський вбачає у великих землевласниках. Щоправда, провідною верствою, наголошував він, може бути як один суспільний клас, так і представники кількох чи й усіх суспільних класів, об'єднані вірністю до монарха — вираз­ника єдності. Формування провідної верстви є одним із головних завдань українського консерватизму.

3.4.3 Націоналізм

Ідея незалежної української державності була центральною не тільки у творчості представників консервативного напряму української політичної думки. Головну увагу обгрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи ще двох напрямів політичної думки — націоналістичного і націонал-демократичного. Найвідомішими представниками націоналістичного напряму є М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський. Вони вважали, що до революції 1917 p., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше — неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демаго­гів і маніпуляторів привабливими гаслами. Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість україн­ського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців. Засновником українського націоналістичного руху вважається М. Міх­новський.

Громадський і політичний діяч Микола Міхновський (1873—1924), навчаючись на юридичному факультеті Київ­ського університету, 1893 р. приєднався до таємної студент­ської націоналістичної групи «Братство Тарасівців» і розробив її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося досягнення повної державної незалежності України.

У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна» і стала програмним докумен­том утвореної в цьому ж році у Харкові Української револю­ційної партії. «Самостійна Україна» вважається першим програмним документом українського націоналізму. Зазна­чивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку — боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі «зрабованої нації», М. Міхновський порушує питання про можливості її національного визво­лення. Як юрист, він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяслав­ською угодою 1654 р. За цим документом Україна — самостійна держава з республіканським устроєм — вступила у договірні відносини з Московською монархією як «вільний з вільним» і «рівний з рівним». Основні статті угоди спрямо­вані на збереження політичної самостійності української держави під протекцією московського царя, який не мав права втручатись у внутрішні справи України. Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності.

Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхнов­ський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви — інтелігенції. Інтелігенція польського походження розбудовувала Польщу, діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче миритися з пануванням чужинців на своїй землі й виступає з вимогами захисту інтересів власної нації.

Однією з основних причин втрати українцями держав­ності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в «X заповідях УНП» — заснованої М. Міх-новським Української народної партії. «Заповіді» мають важливе значення для розуміння політичної позиції їх автора, українського націоналізму в цілому, тому наведемо їх тут дослівно:

«І. Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей — отеє національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

II. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

III. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

IV. Усюди і завсігди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

V. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові і тобі.

VI. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

VII. Не зробись ренегатом-відступником.

VIII. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

IX. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи.

X. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш».

Потрібно сказати, що у своїй громадській і політичній діяльності М. Міхновський сповідував ці заповіді впродовж усього життя. У 1912 р. в Харкові він майже цілий рік видає газету «Сніп», у якій друкує статті націоналістичного характеру. Бере участь у створенні в липні 1917 р. у Лубнах націоналістичної Української демократично-хліборобської партії, а у грудні цього року — в об'єднанні в одну партію (Українську партію соціалістів-самостійників) всіх націона­лістичних груп і течій. Намагається створити українську національну армію. Бере участь в організації в липні 1917 р. в Києві заколоту проти московсько-більшовицького впливу.

М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту «Самостійна Україна» (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламен­том — Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-еко­номічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального. Хоч би якими великими не були завдання соціальної революції, вона, на його думку, не принесе справжнього звільнення поневоленій нації.

Якщо М. Міхновський був засновником українського націоналістичного руху, то публіцист і громадсько-політич­ний діяч Дмитро Донцов (1883—1973) виступив його головним ідеологом. Він був членом Української соціал-демократичної робітничої партії, Партії хліборобів-демократів, редактором низки періодичних видань, автором численних творів, найвідомішими з яких є «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944).

Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Від­повідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі та слави, благополуччя одиниці — величі нації в цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності. Ідея примату духовного над матеріальним обґрунтовує і принцип ієрархічності у внутрішньому устрої держави. Належність до того чи іншогс стану визначається не за соціальною, а за психологічнок ознакою.

Д. Донцов заперечував традиційний український націо­налізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сфор­мулював концепцію нового — інтегрального, або чинного українського націоналізму. Інтегральний націоналізм перед­бачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ і перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість, а не пасивну споглядальність.

Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея пере­орієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Росіянам, доводив Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії». У праці «Підстави нашої політики» Д. Донцов стверджував, що призначення України — бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї.

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова най­повніше викладена у його праці «Націоналізм». У ній він писав, що починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій — інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення.

Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минулого українців не дуже сприяють державотворенню, Д. Донцов переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності. На відміну від В. Липинського, для якого створення держави було підставою для формування нації, для Д. Донцова саме поява нації, її прагнення до самостійного політичного життя є необхідною передумовою створення власної держави.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна ґрунтуватися на романтизмі, фанатизмі та амораль­ності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керу­ються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.

Необхідною умовою національного поступу, перетворен­ня маси в націю Д. Донцов вважав формування національної політичної еліти як державотворчого елемента. Цей елемент він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виродженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу і свого призначення. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме провідної верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.

Провідна верства має визначитися своїм окремим стано­вищем у суспільстві та окремими, тільки їй притаманними, державотворчими функціями. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства — це аристократи духу, для яких земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.

Крім відчуття духу землі, для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше, шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге, мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема. По-третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націо­налізму, за Д. Донцовим, мало бути «творче насильство», що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти російської державності, є необхідною умовою виживання української нації.

Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати.

У 20—30-х роках, коли в Європі поширювалася фашист­ська ідеологія і в деяких країнах були встановлені фашист­ські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеоло­гічною основою програми Організації українських націона­лістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій.

Свою модель майбутньої української державності, засно­ваної на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (1897—1941). Свого часу він був офіцером УНР, з 1920 р. перебував в еміграції. Є автором низки праць — «Робітництво і ОУН», «ОУН і селянство»,

«Націократія», «Нарис проекту Основних Законів (Консти­туції) Української держави» та ін.

Якщо Д. Донцов сформулював головні засади ідеології нового націоналізму, то М. Сціборський був автором полі­тичної доктрини цього націоналізму. Вона ґрунтується на концепції національної революції, яка мала проводитись «власними силами української нації». Рушійною силою революції мало бути селянство. Підставою революції мали стати гасла приватної власності на землю, загальної солідар­ності усіх свідомих сил України.

Гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм, М. Сціборський сформулював концепцію націократії як альтернативної їм форми держави. За його визначенням, націократія — «це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціальне корисних верств, об'єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функ­ції — у представницьких органах державного управління». Обстоюючи гасло ОУН «Держава вище партій і класів», М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптималь­ним засобом здійснення державної влади на час національ­ної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції.

Після певного періоду диктатури та стабілізації націо­нальної державності в Україні має встановитися республі­канський лад, за якого влада мусила бути в руках націократії. Тоді законодавчу владу матиме Державна Рада — національ­ний парламент, депутатів якого обиратимуть усі громадяни. Очолюватиме державу Голова — вождь нації, якого обирати­ме Національний Збір. Членами Збору будуть депутати Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представники Крайових Рад і профспілок. Голова держави буде одночасно і прем'єр-міністром, призначатиме міністрів, які звітуватимуть перед ним. Він наділятиметься також низкою інших важливих повноважень: правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним закони, буде головнокомандувачем збройних сил. На чолі місцевих адміністрацій стоятимуть представники централь­ного уряду на місцях, вони ж будуть Головами Крайових

Рад. Політичні партії стануть непотрібними. Функції полі­тичного керівництва виконуватиме ОУН, яка буде не політичною партією, а загальнонаціональним рухом.

Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління. За його проектом Україна мала стати республікою з жорстким авторитарним політичним режимом і політичним керівництвом націоналіс­тичної організації.

Ідеологія нового українського націоналізму тією чи іншою мірою є теоретичною засадою діяльності політичних організацій націонал-радикального спрямування в сучасній Україні. До таких організацій належать або належали Конгрес українських націоналістів, Всеукраїн­ське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Українська консервативна республіканська партія, Організація українських націоналістів в Україні, Українська національна асамблея, Українська народна самооборона та деякі інші.

3.4.4 Націонал-демократизм

Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям.

Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов’язаний насамперед із державницькими ідеями І.Франка та Ю. Бачинського. Згодом націонал-демократизм набув певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за українську державність у 1917—1920 pp. перебували в основному на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї національно-державної незалежності. Прискоренню цієї еволюції сприяло усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917—1920 pp.

Типовими представниками українського націонал-демократизму першої половини XX ст. вважаються С. Дністрянський, В. Старосольський та О. Бочковський. У центрі їхніх політичних концепцій також перебувало українське національне питання, однак вирішення його, на відміну від націоналістів, вони пропонували в демократичних формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.

Основоположником націонал-демократичного напряму української політичної думки у його розвиненій формі вважається галицький правознавець і політолог Станіслав Дністрянський (1870—1936), відомий, зокрема, своїми праця­ми «Нові проекти української конституції» (1920), «Загальна наука права й політики» (1923), «Нова держава» (1923), «Погляд на теорії права та держави» (1925).

С. Дністрянський сформулював національно-держав­ницьку концепцію, провідною ідеєю якої є право кожної нації на автономію та державну незалежність. Він доводив, що кожна нація має право на самовизначення на її етнічній території. В основу своєї концепції вчений поклав розроб­лену ним теорію суспільних зв'язків. Суспільні зв'язки він поділяв на органічні, суб'єктами яких є сім'я, рід, плем'я, народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають класи, партії, товариства, церква. Суспільним зв'язкам при­таманні такі найважливіші характеристики: держава є лише суспільним зв'язком найвищого типу; всі правові норми є також і соціально-етичними нормами; все, що впродовж століть генетичне склалося в суспільних зв'язках, є реальною основою держави і права; авторитет держави як суспільного зв'язку знаходить головну підтримку в авторитеті окремих суспільних зв'язків, які є вищим критерієм істини, оскільки формуються на основі норм, прийнятих в окремих сім'ях, родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах, окре­мими громадянами; суспільні зв'язки мають свої специфічні інтереси.

Виходячи з цих характеристик суспільних зв'язків, С. Дністрянський робить висновок, що в їх основі лежать традиції певного народу й держави, що історично склалися. Україна має не тільки право на самовизначення, а й відпо­відні державницькі традиції. Розвиток суспільного життя в Україні відбувається так, як і в інших країнах Західної і Середньої Європи. У ній суспільний лад спирається на сім'ю, рід, плем'я. Основи майбутньої державності складалися ще в родовій суспільній організації: кожний рід очолював князь, обраний усіма членами роду. Першу українську державу С. Дністрянський, таким чином, відносить до часів Київської Русі, як це робив М. Грушевський.

На відміну від племен Західної Європи, де держави часто формувалися шляхом завоювань чужих земель, український народ постійно проживав на власних землях. Київська держава також існувала на власній землі. Козацько-гетьман­ська держава часів Б. Хмельницького теж виникла іншим, не загальноприйнятим шляхом, а в результаті спротиву народу економічному кріпацтву з боку Польщі та кримських татар. Ця держава не була агресивною, вона створювалася лише для оборони. С. Дністрянський робить висновок, що Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизна­чення, утворення власної державності на своїй етнічній території. Майбутню незалежну українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним органам і здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.

Правознавець і політолог Володимир Старосольський (1878—1942) сформулював концепцію побудови української державності, засновану на поєднанні національного й соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди він виклав в основному у працях «Теорія нації» (1922), «Політичне право», «Держава і політичне право» (1924).

Автор виходив з того, що в розумінні нації існують два основних підходи: атомістичний і психологічний. Перший трактує націю як суму якоїсь кількості людських одиниць, що відрізняються від інших спільними ознаками. Такими ознаками можуть бути мова, культура, територія тощо. За такого підходу нації не притаманна вища, об'єднуюча її цілість, і вона не існує як правовий суб'єкт. За психоло­гічного підходу націю розуміють як окрему цілість, окремий суб'єкт із власним життям, волездатністю, долею. На основі цього підходу В. Старосольський стверджує, що нація є витвором психології, а не раціонального мислення. Тому інтерес для неї має інше значення, ніж для доцільно утворених спілок. Інтерес допомагає створенню нації шляхом впливу на настрої і почуття людей. Виникнувши, нація стає до певної міри незалежною від інтересу й сама починає вирішувати долю притаманних їй інтересів.

Джерелом існування національної спільноти, її життєдай­ною енергією є прагнення до політичної самостійності, яке історично проявляється як боротьба за власну державу. Рушійними силами цієї боротьби є не тільки національні, а й класові інтереси. Національний і класовий інтереси є двома взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історич­ного поступу, й недооцінка або ігнорування одного з них, наголошує В. Старосольський, веде до нерозуміння уроків історії, а тому й до небезпеки знову повторити помилки минулого. Він вважає, що поняття держави тісно пов'язане з пануванням, яке існує у двох формах: поневолення одного класу іншим і поневолення однією нацією іншої. Відповідно, існують дві форми визвольної боротьби — соціальна й національна. Перша форма базується на спільності інтересів і цілей, друга — на чуттєвій основі, на стихійній волі членів національної спільноти, їхньому прагненні належати до цієї спільноти та творити одну гуртову цілість.

Детально аналізуючи джерела формування української національної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітичному вимірах, В. Старосольський робить висновок про те, що ця ідея завжди була пов'язана з синтезом національного та соціального визволення. Широкі маси народу, які брали участь у боротьбі за національне визволення, пов'язували з ним і своє соціальне визволення. Поразки в національно-визвольній боротьбі траплялися саме тому, що сили, які очолювали цю боротьбу, у вирішальний момент ігнорували котрусь із складових української національної ідеї заради здобуття власних вигод і привілеїв. У результаті вони втрачали довіру й підтримку всього народу, і чергова визвольна війна ставала «кінцем великого титанічного розмаху і початком нової руїни». Через втрату народної підтримки українські правлячі верстви ставали зденаціона­лізованими й починали служити загарбникові.

Проте В. Старосольський не абсолютизував значення класового чинника в суспільному розвиткові, як це робили марксисти. Він виокремлював три шляхи побудови держави: на основі економічних інтересів, політичних інтересів і національної єдності. У першому випадку утворення держа­ви відбувається шляхом економічного відокремлення її від метрополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією, яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР). Найкращим і єдино прийнятним для України шляхом утвердження державності є утворення її на основі національ­ної єдності (наприклад, як у Чехії на початку XX ст.).

Ідея В. Старосольського про необхідність урахування соціально-класового чинника, інтересів усіх суспільних класів і верств у розбудові державності є особливо актуальною для сучасної України. Ігнорування цього чинника є однією з основних причин незначного впливу в Україні політичних організацій націонал-демократичного і особливо націонал-радикального спрямування. Відомим представником націонал-демократичного на­пряму української політичної думки був соціолог і політолог Ольгерд Бочковський (1885—1939). У своїх працях «Боротьба народів за національне визволення» (1932), «Народження нації» (1939), «Життя нації» (1939) та інших він приділяє багато уваги розробці національно-державницької концепції стосовно національного самовизначення українського народу.

Як і В. Старосольський, О. Бочковський розуміє націю як духовну спільність, що ґрунтується на національній свідо­мості та прагненні до волі. Національна свідомість форму­ється з попередніх підсвідомих національних почувань. Вольовий момент у своєму житті нація найповніше виявляє у прагненні до утворення власної державності, поширеному серед найбільшої частини її представників. Підсвідомі почуття і прагнення до волі та створення держави характери­зують націю як органічну спільність, що сформувалася на ґрунті природних сил і потреб, на відміну від спілки як статутне організованого об'єднання на основі розуму.

О. Бочковський з'ясовує роль органічних і механічних чинників у процесі формування нації. На його думку, каста, церква, клас, партія, держава є механічними формами суспільного об'єднання людства порівняно з нацією. Нації є найбільш пізніми та органічними формами об'єднання людей. Це — продукт природного розвитку суспільства. Можливе створення націй і механічним шляхом — за допомогою держави. Так відбувається тоді, коли спочатку виникає держава, а вже потім у її межах формується нація (як це було, наприклад, в Англії, Франції чи Іспанії).

Процеси формування нації у народів державних і недер­жавних, або історичних і неісторичних, за О. Бочковським, визначаються трьома чинниками: хронологічним, географіч­ним і суспільним. Дія хронологічного чинника виявляється в тому, що процеси творення недержавних народів є значно пізнішими і припадають на кінець XVIII — середину XIX ст. Історичні процеси творення недержавних народів неодна­ково відбувалися і стосовно їхнього географічного поло­ження: у Середній Європі вони проходили швидше, ніж на Сході. Суспільний чинник пов'язаний із розвитком капіта­лізму й демократії. Завдяки демократії, вважає О. Боч­ковський, нижчі верстви суспільства стають повноправними членами національної спільноти. Неісторичні, недержавні народи починають формуватися в сучасні демократичні нації.

У процесах утворення націй в історичних і неісторичних народів О. Бочковський розрізняє пробудження, відродження й самовизначення народів. Відроджуватися може лише те, що вже історично існувало, але занепало. Відроджувалися напівісторичні народи — чехи, провансальці, каталонці, фламандці та ін. А пробуджується те, що раніше не витворило своїх історичних форм, як це сталося, наприклад, у фінів, латишів чи естонців. Самовизначення йде слідом за пробудженням і відродженням і передбачає утворення національної державності. Сучасна нація, доводив О. Боч­ковський, не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави. Наявність держави є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Український народ О. Бочковський вважав напівісторичним. Перед самовизначенням він має пройти дві попередні стадії національного розвитку — пробудження та відрод­ження. На думку вченого, український народ у своїй національно-визвольній боротьбі нерідко діяв навмання, мало використовував досвід інших народів. Тому одним із основних завдань своєї національно-державницької концепції автор вважав всебічний аналіз такого досвіду з метою застосування його в Україні. У зв'язку з цим він детально аналізує національно-визвольну боротьбу інших народів.

Націонал-демократичний напрям української політичної думки, таким чином, уникає крайнощів марксистського соціалізму з його абсолютизацією класового чинника суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну спільність. У сучасній Україні носіями націонал-демократичних ідей тією чи іншою мірою виступають правоцентристські партії — Українська республіканська партія, Народний рух України, Український народний рух, Демо­кратична партія України, Християнсько-демократична партія України та деякі ін.

Викладаючи тут історію української політичної думки, ми розглянули тільки основні її етапи та ключові постаті. Насправді політична думка України значно багатоманіт­ніша як за своїми ідеями й концепціями, так і за їхніми творцями.

Рекомендована література

Бочковський О. І.

Наука про націю та її життя. Львів, 1939.

Вивід прав України' Збірник. Львів, 1991.

Винниченко В. К.

Відродження нації: У 3 т. К , 1991. Т. 1—3.

Винниченко В. К.

Заповіт борцям за визволення. К., 1991.

Воронкова В. Г., Ясыр Н. Д.

Зарождение и эволюция либерализма в Украине в XIX — начале

XX в. Донецк, 1993.

Гелей С. Д.

Консервативна течія в політичній думці України XIX ст. Львів,

1996.

Гелей С. Д.

Українська консервативна політологічна думка першої половини XX ст. Львів, 1998.

Грушевський М. С.

На порозі Нової України: Гадки і мрії. К., 1991.

Грушевский М. С.

Очерк истории украинского народа. К., 1990.

Грушевський М. С.

Початки громадянства. Генетична соціологія. Прага, 1921.

Грушевський М. С.

Хто такі українці і чого вони хочуть? К., 1991.

Дністрянський С.

Погляд на теорії права та держави. Львів, 1925.

Донцов Д. І.

Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991.

Донцов Д. І.

Історія розвитку української державної ідеї. К., 1993.

Донцов Д. І.

Націоналізм. Дрогобич, 1992.

Донцов Д. І.

Підстави нашої політики. Відень, 1921.

Драгоманов М. П.

Чудацькі думки про українську національну справу // Літературно-публіцистичні праці. У 2 т. К., 1970. Т. 2.

Замалеев А. Ф., Зоц В. А.

Мыслители Киевской Руси. К., 1987.

Замалеев А. Ф., Зоц. В. А.

Отечественные мыслители позднего средневековья: конец XIV —

первая треть XVII в. К., 1990.

Історія філософії України: Хрестоматія / Кер. авт. кол. М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин. К., 1993.

Костомаров М. І.

«Закон Божий» (Книги буття українського народу). К., 1991.

Кухта Б. Л.

З історії української політичної думки: Тексти лекцій. К., 1994.

Кучабський В.

Україна і Польща. Львів, 1993.

Липинський В. К.

Листи до братів-хліборобів // Твори: У 6 т. К.; Філадельфія, 1995. Т. 6.

Міхновський М. І.

Самостійна Україна. Київ; Львів, 1991.

Огородник І. В., Русин М. Ю.

Українська філософія в іменах: Навчальний посібник / За ред.

М. Ф. Тарасенка. К., 1997.

Оріховський С.

Напучення польському королю Сигизмунду Августу // Українські

гуманісти епохи Відродження: Антологія: К., 1995.

Орлик П.

Вивід прав України // Апанович О. М. Гетьмани України і кошові

отамани Запорозької Січі. К., 1993.

Основи політичної науки: Курс лекцій. Ч. 1. З історії політичної думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. Львів, 1996.

Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького // Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. К., 1993.

Повість врем'яних літ: Літопис. К., 1990.

Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шем-шученко, В. Д. Бабкін. К., 1997.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1996.

Потульницький В. А.

Історія української політології (Концепція державності в українській

зарубіжній історико-політичній науці). К., 1992.

Потульницький В. А.

Нариси з української політології (1819—1991). К., 1994.

Потульницький В. А.

Теорія української політології: Курс лекцій. К., 1993.

Ситник О. І.

Консерватизм: генеза ідей. Луцьк, 2000.

Скакун О. Ф.

Политическая и правовая мысль на Украине (1861 — 1917). Харьков,

1987.

Скакун О. Ф.

Прогресивна політико-правова думка на Україні (IX ст. — 1917 p.).

К., 1990.

Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В.

Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки

/ За заг. ред. В. Й. Скиби. К., 1998.

Слово о полку Ігоревім. К., 1989.

Старосольський В. Й.

Теорія нації. Відень, 1922.

Сціборський М.

Націократія. Прага, 1942.

Томашівський С. Т.

Під колесами історії. Берлін, 1922.

Томашівський С. Т.

Про ідеї, героїв і політику. Львів, 1929.

Українська державність у XX сторіччі: Історико-політологічний

аналіз / Кер. авт. кол. О. П. Дергачов. К., 1996.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф. М. Кирилюка. К., 1995.

Українська суспільно-політична думка у XX ст.: документи і матеріали / Упоряд. Т. Гунчак, Р. Солганик. К., 1994.

Филалет X.

Апокрисис // Памятники полемической литературы в Западной

Руси. СПб., 1992.

Франко I. Я.

Філософські праці //Зібр. творів: У 50 т. К., 1986. Т. 45.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник / За ред. Б. Кухти. Львів, 1997.

Шевчук В. П., Тараненко М. Г.

Історія української державності: Курс лекцій. К., 1999.

Яворський С.

Філософські твори. У 3 т. К., 1992. Т. 1—3.

РОЗДІЛ 2

ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

ГЛАВА 4

ПРИРОДА ПОЛІТИКИ

4.1 ПОНЯТТЯ, СУБ’ЄКТИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИКИ

4.1.1 Походження і сутність політики

Через невизначеність поняття «політи­ка» розкриття його змісту доцільно розпочати з етимології цього слова, тобто із пояснення його походження та спорідненості з іншими словами.

Слово «політика» як науковий термін відоме завдяки праці давньогрецького філософа Арістотеля «Політика» («Та politika»), що буквально означає «те, що стосується держа­ви». Воно є похідним від іншого давньогрецького слова — «polis», що означає «місто-держава». Стародавня Греція складалася із багатьох міст, які разом із прилеглою до них сільською місцевістю були окремими державами — мали чітко визначену територію, населення, органи управління, законодавство тощо. Політикою тоді називалося все, що мало стосунок до такого міста-держави: державні й сус­пільні справи, мистецтво управління суспільством і держа­вою тощо.

Сама ж політика як певний вид людської діяльності з'явилася значно раніше. Існує декілька парадигм — логічних моделей постановки і вирішення пізнавальної проблеми — її походження та сутності. Відповідно до однієї з них, на ранніх ступенях розвитку суспільство не знало ніякої соціальної диференціації, окрім статево-вікової та сімейно-родинної. Відсутнім було і протиставлення соціальних інтересів, оскільки переважав загальний інтерес, який полягав у тому, щоб вижити в боротьбі за існування зі стихійними силами природи. За цих умов у суспільстві, а точніше, у людській спільноті, яка ще не набула характерних для суспільства ознак цивілізованості, в процесі виробництва й розподілу продуктів, організації спільного життя діяли механізми саморегуляції у вигляді звичаїв, релігійних догматів, міфологічних уявлень тощо. Вони природним шляхом регулювали процес задоволення потреб і підтри­мували цілісність наявної спільноти.

З часом поступове ускладнення матеріального виробництва, наростання соціальної мобільності, культурний прогрес та інші чинники сприяли посиленню класової, етнічної, виробничо-професій­ної, територіальної, релігійної диференціації суспільства. В результаті цих об'єктивних процесів сформувалися специфічні інтереси різнома­нітних соціальних спільностей, між якими стали виникати конфлікти. За цих умов механізми обміну й розподілу продуктів виробництва, якими були звичаї і традиції, догмати релігійної віри та інші регулятори людських відносин, виявилися нездатними ефективно регулювати наявні суперечності, погоджувати інтереси, субординувати їх певним чином і знаходити спільний інтерес. У суспільстві виникла потреба в утворенні соціальної сили, здатної реалізувати багатоманітні соціальні інтереси й забезпечити цілісність самого суспільства. Така потреба була реалізована у процесі становлення специфічних суспільних інститутів, які завдяки використанню засобів владного примусу забезпечували необхідні загальнообов'язкові форми поведінки в суспільстві та його цілісність. Головним таким інститутом стала держава — офіційний носій публічної влади, який узгоджує соціальні інтереси й за допомо­гою засобів примусу регулює суспільні відносини.

З появою суспільних інститутів як носіїв публічної влади, держави виникла й політика як відповідна владна діяльність людей і таких інститутів. Соціальне призначення політики, отже, полягає в узгоджен­ні багатоманітних інтересів і потреб людей, їх різноманітних спільностей і забезпеченні таким чином цілісності суспільства. Виконує це соціальне призначення політики держава як офіційний носій публічної влади. Саме так розуміли політику античні філософи. Скажімо, Платон визначав її як «мистецтво жити разом». Арістотель виходив з того, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.

Зазначене розуміння політики можна назвати консенсусним, оскільки воно ґрунтується на тому, що політика є засобом узгодження соціальних інтересів. Однак міркування Платона та Арістотеля, як й інших античних філософів, щодо політики і держави торкалися лише частини суспільства. Річ у тому, що поліс складали тільки повноправні громадяни, кожен з яких мав право на земельну власність і політичні права.

Значна частина населення міста в поліс не входила і не мала прав громадян. Це були, зокрема, вільновідпущеники та позбавлені будь-яких прав раби. Антична держава за своєю класовою природою була рабовласницькою і використовувалась для пригнічення та експлуатації рабів. Наочним підтвердженням цього є численні повстання рабів, якими наповнена вся історія стародавнього світу.

Згідно з іншою — марксистською — парадигмою політика і держава виникли як знаряддя не узгодження соціальних інтересів, а класового панування. «Держава, — наголошував В. І. Ленін, — є продукт і прояв непримиримості класових суперечностей». Таке розуміння сутності політики можна назвати конфліктологічним. Воно розкриває класовий аспект політики і має таке ж право на існування, як і консенсусне.

Відповідно до започаткованої ще в античності традиції під політикою тривалий час розуміли діяльність держави. В англосаксон­ській і французькій політологічній літературі термін «політика» до цього часу однозначно пов'язується з діяльністю держави, особливо з її урядовими органами та особами, що здійснюють політичні функції. Тут «політична наука» — це наука про характер і функції держави, а також її уряду як органу, через який держава реалізує свою владу.

Таке розуміння політики є виправданим з огляду на те, що держава виступає головним суб'єктом політики і тривалий час залишалася, по суті, єдиним власне політичним інститутом і носієм публічної влади. Однак ситуація істотно змінилася з появою у другій половині XIX ст. масових політичних партій і рухів, які почали справляти все відчутні­ший вплив на політику, здійснення державної влади. З урахуванням розширення кола політичних інститутів, процесу формування політичної системи суспільства політика стала трактуватись як функ­ціонування політичної системи. За визначенням російського дослід­ника Г. В. Полуніної, «політика є функція політичної системи, а також засіб і механізм її функціонування». З формального боку визначення політики через політичну систему є тавтологічними, оскільки визнача­ють політику через саму ж політику, але як систему.

Інший підхід до визначення політики грунтується на її органічному зв'язку з владою, на що вказував іще М. Вебер: «...„Політика", судячи з усього, означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в собі обіймає».

Визначення політики через владу найбільш поширені в політологічній літературі. Типовим, наприклад, є тверджен­ня, що політика — це «діяльність осіб, мікро- і макрогруп, що спрямована на встановлення й утримування політичної влади». Іноді в подібних визначеннях політики наголошу­ється на державній владі як найголовнішій формі публічної влади: «Політика — це особливий вид людської діяльності, пов'язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної».

Проте такі визначення не відображають сутності й со­ціального призначення політики. Влада, через яку визнача­ється політика, є не метою, а лише засобом політики, за допомогою якого досягаються певні суспільні цілі. Найбільш загальною із таких цілей є задоволення інтересів і потреб індивідів та соціальних спільностей. Тому точнішими є ті визначення політики, в яких указується на використання влади з метою задоволення інтересів і потреб. Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику політика визначається як «організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб».

На відміну від попередніх це визначення політики вказує на її певну соціальну спрямованість — вона є соціальною діяльністю «задля здійснення власних запитів і потреб». Проте таке визначення соціального призначення політики надто абстрактне, адже будь-яка людська діяльність спрямо­вана на задоволення певних інтересів, запитів і потреб. Головна ж особливість політики у цьому відношенні полягає в тому, що вона заторкує задоволення інтересів і потреб передусім стосовно керівництва та управління суспільством, забезпечення його існування як цілісності на основі узгодження тією чи іншою мірою — на засадах консенсусу чи панування — соціальних інтересів.

М. Вебер писав, що поняття політики «має надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності щодо самостій­ного керівництва. Говорять про валютну політику банків, про дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна говорити про шкільну політику міської або сільської громади, про політику правління, яке керує корпорацією, нарешті, навіть про полі­тику розумної дружини, яка прагне управляти своїм чоло­віком».

З урахуванням соціального призначення політики вона може бути визначена як діяльність з керівництва та управ­ління суспільством на основі публічної влади.

Сутністю політики є не влада, а управління. Саме політика визначає стратегічні цілі й завдання розвитку суспільства в межах кожної окремої країни, людської спільноти в цілому. Вона є діяльністю з керівництва та управління як суспіль­ством у цілому, так і його окремими ланками.

Свої особливості має марксистське розуміння політики. Такими особливостями є, зокрема, наголошення на класо­вому характері політики й на державній владі як головному інструменті її здійснення. В. І. Ленін зазначав, що політи­ка — це «галузь відносин усіх класів і верств до держави і уряду, галузь взаємовідносин між усіма класами», що «у політиці... найістотніше: устрій державної влади», «політика є участь у справах держави, напрям держави, визначення форм, завдань, змісту діяльності держави». Слідом за В. І. Леніним сучасний російський марксист С. С. Андреев визначає політику як «спосіб взаємовідносин класів через державну владу».

Класовий аспект політики, безперечно, є одним із визначальних. Вся людська історія наповнена класовою боротьбою як політичними зіткненнями великих груп людей, котрі по-різному ставляться до власності на засоби виробництва.

Проте класовий чинник у політиці не є єдино визначаль­ним. Не менш важливу роль може відігравати, наприклад, етнічний чинник. Марксистський підхід зберігає свою цінність щодо дослідження походження й сутності політики в контексті історичних міжформаційних процесів, а також у ситуаціях соціальних зіткнень, коли політична боротьба має тенденцію до загострення, політичні позиції індивідів і соціальних спільностей діаметрально протиставляються в результаті різного усвідомлення класової приналежності та класового інтересу. В сучасному суспільстві в політиці все більше проявляється спільний інтерес, домінування загальнолюдських інтересів над класовими, а сама політика внаслідок реального співвідношення класових сил виступає засобом досягнення балансу соціальних інтересів, а не класового панування. Не можна заперечувати класову природу політики, однак не можна і зводити її зміст до відображення тільки класових інтересів і тим самим спрощу­вати розуміння сутності державної політики.

Отже, політика є багатоманітним суспільним явищем: однією зі сфер суспільного життя; особливим видом суспіль­них відносин, передусім великих соціальних груп, пов'яза­них із реалізацією влади в суспільстві; засобом узгодження соціальних інтересів; боротьбою за оволодіння державною владою та участю у її здійсненні; організацією та функціо­нуванням держави й політичної системи в цілому тощо. У найзагальнішому вигляді політика є діяльністю з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

4.1.2 Суб'єкти політики

До числа суб'єктів політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Ними можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава. Існує думка, що суб'єктами політики є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб'єктів політики лише політичними інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо тих, хто з різних причин узагалі не бере участі в голосуванні. Проте й у такій неучасті проявляється політична суб'єктність громадян, яка може полягати в пасивній протидії офіційно здійснюваній політиці.

Від участі в політиці у будь-яких її формах не може відмовитися ніхто. По досягненні певного виборчого віку кожний громадянин так чи інакше стає її суб'єктом. Інша справа — ступінь участі в політиці, наділення владними повноваженнями. Вона може коливатися в межах від рядового виборця до наділеного величезними повноважен­нями глави держави.

В англійській політичній мові слово «суб'єкт» (subject) стосовно політики не вживається, оскільки там воно позна­чає підданого. Натомість використовується слово «актор» (actor), що латинською мовою означає «діяч». Робиться це за аналогією політики з театральною сценою, на якій кожен із учасників грає свою роль. Причому такими акторами як учасниками політики є не тільки індивіди, а й різні групи людей і політичні інститути.

Знання про суб'єкти політики істотно поглиблює їх класифікація, здійснювана за різними ознаками. Найвідомішою в західній політології є класифікація суб'єктів політики («політичних індивідів») залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці, запропонована відомим американ­ським політологом Г. Алмондом?. За цією ознакою виокремлюються три ступені свідомості участі в політиці: цілком безсвідома, стихійна участь у політиці; участь напів­свідома — розуміння сенсу ролей за безперечного підпоряд­кування їм як чомусь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей.

Відповідно виокремлюються три типи суб'єктів політики. Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. «пара» — навколо та «ойкос» — дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення.

Другий тип — це суб'єкт-підданий, для якого характер­ним є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему.

Нарешті, третій тип політичних суб'єктів — це учасник, або партисипант (від франц. participant — учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

У російській та українській політологічній літературі набула поширення класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній струк­турі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні.

Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різнома­нітні соціальні спільності. Існує п'ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, про­фесійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єк­тивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої ціле­спрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, гро­мадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб'єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні — первинними.

Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організа­цій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має опікуватися моральним вихованням громадян і безпо­середньо не втручатися в політику. Однак нерідко вона стає активним чинником політичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть навіть над державою.

Армія є складовою держави і тому не повинна виступати окремим, самостійним суб'єктом політики. Проте в деяких країнах вона відіграє самостійну роль у політичному житті, а в окремих випадках, здійснюючи воєнний переворот, пере­бирає на себе всю повноту державної влади. За звичайних умов більшість громадських організацій не здійснюють політичну функцію. Але у разі взаємодії з політичними інститутами вони стають суб'єктами політики як групи інтересів. Ті засоби масової інформації, що виконують політичну функцію постійно, є інституціональними суб'єк­тами політики, а ті, які виявляють причетність до політики лише ситуативно, виступають її функціональними суб'єктами.

Зазначене розмежування суб'єктів політики, особливо другої і третьої груп, звичайно, не є абсолютним. Функціо­нальні суб'єкти політики можуть перетворюватися на інституціональні, і навпаки. Політична суб'єктність багатьох соціальних спільностей, наприклад класів чи націй, виявля­ється лише через політичні інститути.

Важливо також враховувати відмінності між суб'єктами політики залежно від їх ставлення до влади. Одні з них (держава, правляча партія, політичні лідери) безпосередньо здійснюють процес владарювання та управління, інші (опозиційні партії, громадські організації, виборці тощо) можуть лише тією чи іншою мірою брати участь у політич­ному житті, підкоряючись чужій волі й захищаючи власні інтереси. Наближеність до центрів влади чи віддаленість від них багато в чому визначають лінію поведінки суб'єкта політики, як то активна підтримка, відкрита протидія, опозиція чи глибока апатія.

Різні суб'єкти політики мають неоднакові динамічні якості. Одні з них є консервативними, змінюються вкрай повільно й неохоче, наприклад нація, церква, держава, партія. Інші, навпаки, схильні до гнучкого реагування на ситуації і наділені підвищеним динамізмом — індивіди, виборці, масові рухи популістського характеру тощо.

4.1.3 Функції політики

Функції політики — це основні напря­ми її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, то виокремлюються багато різних її функцій. Головною з них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення і полягає у керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та цілісності суспільства.

Інші функції політики підпорядковуються головній. До них, зокрема, належать:

  • вираження і задоволення соціальних інтересів. Політика покликана створювати членам суспільства можливості для вираження і задоволення їхніх суспільне значущих інтересів і потреб;

  • інтеграція суспільства на основі узгодження соціальних інтересів. Політика координує соціальні інтереси і потреби, певним чином субординує їх, підпорядковує часткові інтере­си загальним. Вона може виражати у першу чергу інтереси лише частини суспільства, підпорядковуючи їй інші інтереси. У цьому разі політика відіграє дестабілізуючу роль і може викликати гострі соціальні конфлікти й навіть руйну­вання суспільства як політичне організованої спільноти;

  • раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів, їх цивілізоване вирішення через діалог членів суспільства між собою і з державою;

  • соціалізація особи, тобто становлення індивіда як члена людської спільноти, включення його у складний світ сус­пільних відносин. З одного боку, політика забезпечує цілеспрямований вплив на соціалізацію особи, а з іншого — виступає засобом, за допомогою якого індивід здатен набути соціальних якостей, формувати себе як суспільне активного суб'єкта. Причому у сфері політики домінуючим мотивом соціальної активності особи є не пристосування до середо­вища, а потреба у його зміні та вдосконаленні;

  • забезпечення наступництва та інноваційності суспільного розвитку. Завдяки політиці забезпечується послідовність розвитку суспільства, в управлінні суспільними процесами враховується досвід попередніх поколінь і одночасно впро­ваджуються зумовлені назрілими потребами й вимогами новації.

Це найбільш загальні напрями впливу політики на суспільство. До числа її функцій належать і ті, які здій­снюються окремими суб'єктами політики. Така всеосяжна роль політики зумовлена трьома її найважливішими власти­востями: універсальністю, інклюзивністю та атрибутивністю.

Універсальність політики полягає у її всеосяжному характері, здатності впливати практично на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства, починаючи з масштабів держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини. Інклюзив/гість (від лат. includere — включати) політики — це ЇЇ здатність необмежене проникати в усі сфери суспільного життя.

Атрибутивність політики прояв­ляється у її здатності поєднуватися з неполітичними суспіль­ними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші види суспільних відносин і сфери суспільного життя.

Атрибутивність притаманна й іншим організаційно-регу­лятивним сферам, але різною мірою і не в такій імператив­ній формі. Так, право може не охоплювати культуру, ідеологію чи мораль, морально-етична сфера може не впли­вати на економіку тощо. Водночас політика безперешкодно вступає в найрізноманітніші взаємодії, утворюючи різні види і сфери суспільних відносин — політико-економічні, со­ціально-політичні, політико-культурні, політико-правові, морально-політичні тощо і породжуючи відповідні галузі управління та наукового знання про них.

Функції і властивості політики реалізуються за допомо­гою низки засобів. Такими засобами є право і примус (як найважливіші засоби здійснення влади), а також мораль, мова, символіка тощо. Примус, насильство домінували в політиці протягом усієї історії людства. В сучасних демокра­тичних державах у політиці переважають право і мораль. Це зовсім не означає відмови від примусу. Ефективна політика передбачає оптимальне поєднання примусу, права й моралі. В разі відсутності оптимального співвідношення цих засобів політика втрачає свою здатність виражати інтегрований суспільний інтерес.

Співвідношення в політиці примусу і права значною мірою залежить від морального стану суспільства. Чим вищий рівень моральності суспільства, тим більший обсяг правового регулювання суспільних відносин. І навпаки, низький рівень морального стану суспільства потребує вико­ристання у збільшеному обсязі примусу.

Завершуючи розгляд сутності і функцій політики, доцільно зупинитися на її основних політологічних концепціях — директивній, функціональній і комунікативній.

Директивне, або силове чи авторитарне, розуміння політики має в своїй основі твердження про владу як сутність політики.

Функ­ціональне розуміння політики, започатковане ще Платоном, виходить з того, що сутність політики полягає в розподілі обов'язків і повноважень з неодмінним їх узгодженням, а також у забезпеченні ефективності управління й цілісності суспільства як політичної спільноти. Політика при цьому трактується як уміння, здатність домогтися розподілу функцій, зберігаючи їх взаємодію та цілісність суспільної системи.

Комунікативне розуміння політики, біля витоків якого стояв Арістотель, виходить із всеосяжності політики як людського спілкування, взаємодії людей, вирішення ними спільних справ, які розуміють як справи держави.

Усі концепції політики тісно взаємозв'язані. Директив­ний підхід охоплюється функціональним, оскільки керів­ництво та управління суспільством як найважливіша функція політики ґрунтуються на використанні влади. Всі функції політики формуються і визначаються у процесі спілкування, а це означає, що комунікативне розуміння політики включає в себе також функціональне, а через нього — й директивне.

4.2 ЗВ'ЯЗОК ПОЛІТИКИ З ІНШИМИ СФЕРАМИ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

4.2.1 Місце політичних відносин у системі суспільних відносин

Суспільство є системою відносин. Суспільні відносини — це багатоманітні зв'язки, які виникають між людьми в процесі їхньої діяльності в різних сферах суспільного життя. Суспільні відносини можуть класифікуватись за їх об'єктами, суб'єктами та характером відносин між ними. За характером виокремлюють, напри­клад, антагоністичні й неантагоністичні відносини. В основі перших лежать антагоністичні суперечності як такі, що можуть бути розв'язані лише шляхом знищення обох сторін або хоча б однієї з них. Неантагоністичні суперечності, що лежать в основі неантагоністичних відносин, розв'язуються без знищення сторін.

Більшість видів суспільних відносин — економічні, політичні, ідеологічні, правові, моральні, побутові тощо — виокремлюються на основі їх об'єктів. Так, економічні відносини — це відносини, які складаються з приводу власності на засоби виробництва, у процесі самого вироб­ництва, а також розподілу, обміну та споживання матеріаль­них благ. Політичні відносини складаються з приводу влади в суспільстві та у процесі її здійснення. Ідеологічними є відносини з приводу ідей і поглядів, які відображають певні суспільні інтереси. Правові відносини складаються з приводу правових норм, моральні — з приводу норм моралі тощо. Суб'єктами цих суспільних відносин можуть бути індивіди, соціальні спільності, різноманітні організації тощо.

На відміну від інших видів суспільних відносин головною особливістю соціальних відносин є те, що вони виокремлю­ються на основі їхніх суб'єктів — індивідів і соціальних спільностей людей як таких, що сформувалися об'єктивно в процесі історичного розвитку. Різновидами соціальних відносин є класові, національні, демографічні та інші відно­сини. Складатися вони можуть з приводу різних об'єктів — власності, влади, ідей, норм права тощо.

У сукупності суспільних відносин найважливіші ті, які складають головний зміст основних сфер суспільного життя, — економічної, соціальної, політичної і духовної. Це економічні, соціальні, політичні й соціокультурні (ідеологіч­ні, моральні, естетичні, релігійні) відносини. Вони тісно пов'язані між собою і перебувають у певній залежності, яка у філософії трактується по-різному.

Матеріалістичне марксистське розуміння суспільних від­носин полягає в тому, що вони поділяються на первинні — матеріальні, базисні і вторинні — ідеологічні, надбудовчі. Головними, визначальними визнаються матеріальні — економічні, виробничі відносини. Характер їх визначається продуктивними силами суспільства й не залежить від волі і свідомості людей. Ідеологічні суспільні відносини — полі­тичні, правові, моральні тощо — виникають на базі мате­ріальних суспільних відносин і складаються як надбудова над ними, проходячи попередньо через свідомість людей.

Економічні відносини визначають політичні не безпо­середньо, а через соціальні, передусім класові, відносини. Соціальні відносини є найближчими до політичних, оскільки політика має головним своїм призначенням узгодження соціальних інтересів. Політичні відносини, у свою чергу, є визначальними щодо соціокультурних — ідеологічних, моральних тощо. Економічні — соціальні — політичні — соціокультурні відносини — у такій послідовності вони визначають одні одних у марксистському трактуванні. Водночас марксизм визнає і зворотний вплив суспільних відносин, який, проте, не є визначальним, а також тісний взаємозв'язок усіх їх різновидів.

Опоненти марксизму заперечують таку залежність суспільних відносин і наголошують на особливій ролі полі­тичних і моральних відносин. М. Вебер, наприклад, у праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905) виводив характерні риси капіталістичних виробничих відносин із особливостей протестантської етики.

Марксистське трактування взаємодії суспільних відносин переконливе, зокрема, в тому, що наголошує на особливій, визначальній ролі економічних відносин. Очевидною є, наприклад, залежність демократизму суспільства від рівня його економічного розвитку. Представники так званого девелопменталістського (від франц. developpement, англ, development — розвиток) напряму вважають, що слабкорозвинена економіка об'єктивно зумовлює централізацію влади, посилює авторитарні тенденції, тоді як економічне зростан­ня сприяє плюралістичній демократії.

Навіть у разі негативного ставлення до марксизму слід визнати, що відносини власності на засоби виробництва, які є визначальними в системі економічних відносин, висту­пають основою поділу суспільства на класи, а класовий поділ, у свою чергу, справляє значний вплив на політику. Так, в абсолютній більшості капіталістичних країн головне політичне протистояння відбувається між буржуазними і робітничими партіями. Потреби цього протистояння обслу­говують відповідні різновиди ідеології.

Проте класовий чинник не завжди є визначальним у політиці. Не меншу роль у ній можуть відігравати етнічний, демографічний, професійний, регіональний, релігійний та інші чинники. Політика — це взаємодія багатьох різних чинників. Перебуваючи в залежності від економіки, де створюються матеріальні засоби здійснення влади, політика справляє відчутний зворотний вплив на неї. Причому якщо вплив економіки на політику певною мірою опосередкову- ється соціальними відносинами, то зворотний вплив політи­ки на економіку є безпосереднім.

В ідеалі стосовно економіки політика має ґрунтуватися на свідомому використанні економічних закономірностей суспільного розвитку. У цьому разі вона сприяє економіч­ному прогресові. Однак політика може здійснюватись і всупереч таким закономірностям, а в результаті — спричи­няти руйнування економіки, зубожіння населення, соціаль­ну поляризацію суспільства та інші негативні наслідки. Рано чи пізно така політика зазнає краху-й змушена буде зважати на об'єктивні економічні реалії. Нарешті, політика може в певних напрямках чинити перешкоди економічному розвит­кові й підштовхувати його в інших. За будь-яких умов вплив політики на економіку відчутний уже тому, що вона виступає засобом вирішення економічних проблем.

Політика тісно пов'язана з духовною сферою суспільного життя. Так, культура суспільства визначає культурне обличчя політики, її зв'язок з історією, людиною, знанням. Необхід­ними є також моральні оцінки й настанови політики: вона може бути більш-менш моральною або ж зовсім амораль­ною.

Особливо тісний зв'язок політики з ідеологією. Якщо мораль, культура чи релігія впливають на політику здебіль­шого опосередковано, то ідеологія зливається з нею безпо­середньо. Політика невіддільна від свідомості суспільства й людини, її інтересів і потреб, цілей і світогляду. Реальна політика здійснюється у зіткненні ідей партіями, які є творцями й носіями ідеології.

Політичні відносини, отже, тісно пов'язані з іншими видами суспільних відносин. Найтіснішим і безпосереднім є їх зв'язок із соціальними та ідеологічними відносинами, перші з яких визначають сутність і зміст політики, а другі виступають її ідеологічним обґрунтуванням. Перебуваючи під впливом інших видів суспільних відносин, політичні відносини, політика справляють величезний зворотний вплив на ці інші відносини, значною мірою визначаючи їхній зміст і характер.

Тісний зв'язок політики з іншими сферами суспільного життя породжує проблему меж політики як допустимого простору, в масштабі якого вона може доцільно впливати на ці сфери. Порушення цих меж призводить до небажаних, а нерідко, у крайніх виявах, і до згубних результатів — над­мірної політизації, а у зв'язку з нею й ідеологізації, неполітичних і неідеологічних сфер діяльності, життя, свідомості. Наслідком будуть ідеологізовані економіка, культура, наука, мистецтво, політизоване право тощо.

Обмеження регулятивного впливу будь-якої з неполітичних і неідеологічних сфер суспільного життя призводить до надмірного проникнення у ці сфери політики та ідеології як найбільш експансивних сфер. Лише політичне нейтральні сфери, якими є культура, мораль і певною мірою наука, не можуть бути надлишковими, якщо вони проникають в інші сфери — економіку, право, політику, ідеологію тощо.

У стабільних демократичних суспільствах функціональ­ний зв'язок політики з іншими сферами має сталий динамічний характер із чітко вираженою тенденцією до зниження ролі політики як регулятора суспільних відносин. Натомість зростає регулююча роль економічних, моральних, культурних та інших чинників, не пов'язаних з викори­станням влади. І навпаки, в нестабільному суспільстві, особливо перехідного типу, збільшується роль політичних методів регулювання суспільних відносин, посилюються авторитарні тенденції. Відповідно зменшується регулюючий вплив економічних, моральних і культурних чинників.

4.2.2 Види політики

Знання про зв'язок політики з іншими сферами суспільного життя конкретизує виокремлення та з’ясування особливостей різних п видів. У найбільш загальному вигляді за спрямованістю політика кожної окремої держави поділяється на внутрішню і зовнішню.

Внутрішня політика — це діяльність держави та інших політичних інститутів, яка охоплює різні сфери суспільного життя і спрямована на збереження, реформу­вання або докорінну зміну існуючих суспільних відносин.

Основні види внутрішньої політики розрізняються залежно від найважливіших сфер суспільного життя. Такими видами є економічна, соціальна і культурна політика. Кожен із цих видів політики спрямований на регулювання певного виду суспільних відносин і, в свою чергу, складається з ряду різновидів. Так, економічну політику складають промислова, аграрна, фінансова, інвестиційна, структурна, науково-технічна, зовнішньоекономічна та інші різновиди політики. Основні різновиди соціальної політики розрізняються залежно від груп соціальних спільностей як її об'єктів. Такими різновидами є політика соціального партнерства, спрямована на регулювання відносин між суспільними класами, етнічна, або національна, демографічна, молодіжна, пенсійна, регіональна політика тощо. Галузевими різнови­дами соціальної політики є житлова, політика у сфері охорони здоров'я, освітня політика.

Культурна політика охоплює сферу духовного життя суспільства, її різновидами є, наприклад, політика в галузі мистецтва, у сфері науки та освіти. Існують різновиди вну­трішньої політики, що певною мірою є проміжними між її основними видами. Так, податкова політика проміжна між економічною і соціальною, освітня — між соціальною і культурною. За повнотою охоплення сфер суспільного життя та впливом на суспільство можна виокремити такі різновиди політики, як оборонна, екологічна, у сфері науки. Остання за своїм технічним аспектом найближча до економіки, за гуманітарним аспектом — до соціальної і особливо духовної сфер суспільного життя.

Виокремлення економічної, соціальної і культурної політики залежно від основних сфер суспільного життя ставить питання про існування та специфіку, так би мовити, «політичної політики», тобто такої, що здійснюється в політичній сфері. «Політика «політики» або політика у політичній сфері, — пише російський дослідник А. А. Бе­ляев, — спрямована на регулювання відносин між громадя­нами і соціальними спільностями з приводу передусім державної влади. Вона також може бути поділена на політи­ку державно-адміністративного будівництва й політику громадських організацій і рухів у сфері владно-політичних відносин». «Політика політики» стосується насамперед організації державної влади і партійного будівництва.

Основою виокремлення різних видів політики можуть бути не тільки їх об'єкти, а й суб'єкти — індивіди, різноманітні соціальні спільності та політичні організації. Головним із цих суб'єктів є держава, а тому державна політика й виступає найважливішим видом політики. Залежно від інституціональних складових держави вона може поділятися на політику уряду, глави держави, парламенту, окремих міністерств тощо. Свої особливості має політика політичних партій та їх різних об'єднань (виборчих блоків, урядових коаліцій тощо), громадсько-політичних організацій — профспілок, молодіжних, жіночих та інших об'єднань.

Кожен із суб'єктів певною мірою самостійно визначає свою позицію щодо здійснення того чи іншого виду внутрішньої політики. Що стосується зовнішньої політики, спрямованої на регулювання відносин з іншими державами та міжнародними організаціями, то її суб'єктом у стосунках з цими державами та організаціями в цілому виступає лише держава. Жодна інша політична організація країни не може бути самостійним суб'єктом зовнішньої політики й висту­пати від імені держави в цілому.

Залежно від масштабності та тривалості цілей політику можна поділити на стратегічну і тактичну, або поточну. Стратегічна політика зорієнтована на вибір найбільш значущих цілей розвитку суспільства в цілому або його окремих складових, визначення найважливіших напрямів, методів і засобів їх досягнення й розрахована на відносно довготривалий період. Тактична, або поточна, політика — це політична діяльність у кожній конкретній ситуації, спрямо­вана на реалізацію поставлених стратегічних цілей. Вона підпорядковується стратегічній політиці й передбачає гнуч­кість, оперативність у застосуванні методів і засобів.

4.2.3 Політика як наука й мистецтво

Говорити про політику як науку й мистецтво можна лише умовно, оскіль­ки сама по собі як практична діяльність вона не є ні наукою, ні мистецтвом у прямому значенні цих слів. Поширені в літературі з політології характеристики політики як науки й мистецтва пов'язані з образною оцінкою її В. І. Леніним, який писав, що «політика є наука і мистецтво, яке з неба не падає, даром не дається».

Науковість політики, за В. І. Леніним, полягає в тому, що вона повинна здійснюватись на наукових засадах. Це вимагає, по-перше, врахування досвіду інших країн; по-друге, врахування всіх сил, груп, партій, класів, мас, що діють всередині даної країни, аж ніяк не визначення політики на підставі тільки бажань і поглядів, ступеня свідомості й готовності до боротьби однієї тільки групи або партії.

Проти цих настанов важко щось заперечити. Будь-яка політика вимагає врахування чужого досвіду та співвідно­шення сил. Однак для науковості політики лише цього замало. Глибинною науковою засадою політики є пізнання закономірностей суспільного, особливо політичного, розвит­ку та врахування їх у практичній діяльності. Ця засада робить проблематичною науковість реальної політики, оскільки конкретні такі закономірності і навіть узагалі сама їх наявність нерідко беруться під сумнів або й заперечуються в принципі. Як уже зазначалося, позитивізм заперечує існування закономірностей суспільного розвитку, а на цій підставі — і науковий статус суспільствознавства.

Проблематичною науковість політики робить І її ідеологічний характер. Політика є найбільш ідеологізованою сферою людської діяльності, оскільки безпосередньо пов'язана з соціальними інтересами, здійснюється політич­ними силами як виразниками тих чи інших соціальних інтересів і має певне ідеологічне, отже, й ціннісне, а не лише суто наукове, обґрунтування. У політиці звичайними є прагнення політичних сил монополізувати істину, намагання видати бажане за дійсне. Що сталося з одним із таких «єдино вірних вчень» — марксизмом-ленінізмом, як теоретичним обґрунтуванням комунізму, — загальновідомо. Однак не варто було б перебільшувати й науковість, істинність інших ідейно-політичних течій — лібералізму, консерватизму чи соціал-демократизму.

Найефективнішою є не та політика, що послідовно ґрунтується на якомусь ідейно-політичному вченні, спрямо­вана на досягнення якоїсь кінцевої мети, а та, яка прагматично зорієнтована, відповідає насущним інтересам і потребам якомога більшої частини членів суспільства.

Науковість політики полягає не в її відповідності якому-небудь ідейно-політичному вченню, а у всебічному науко­вому обґрунтуванні конкретних політичних рішень, особливо у прогнозуванні наслідків їх реалізації, в межах визначеного на основі суспільного консенсусу політичного курсу з урахуванням, звичайно, об'єктивних тенденцій суспільного розвитку, співвідношення сил, чужого досвіду тощо.

Політика як мистецтво має справу з суб'єктивною стороною здійснення влади. Вона пов'язана з людьми, багато в чому залежить від індивідуальних здібностей політика, його особистої ініціативи й навіть інтуїції. Полі­тика — це сфера продуманих кроків, заходів, маневрів, компромісів, угод, поступок, обходів, натисків, розрахунків тощо. Мистецтво політичного діяча виявляється в умінні вибрати найоптимальніші для даних конкретних умов форми й засоби досягнення політичних цілей. Тому політику називають іще мистецтвом можливого.

Успіх у політиці значною мірою залежить від уміння політика працювати з людьми, його здатності оцінити не тільки їхні ділові, а й психологічні якості — комунікабель­ність, рішучість, відповідальність тощо.

Мистецтво в політиці включає інтелектуальні, раціональні та інтуїтивні засади. За наявності відповідних знань оволодіти мистецтвом політики можна або на власному досвіді, або вивчаючи досвід інших та Пропускаючи його крізь свої знання, здібності й можливості. Безумовну перевагу потрібно віддати другому шляху, бо перший — шлях спроб і помилок — обходиться суспільству надзвичай­но дорого. Помилки і прорахунки в політиці є найбільш згубними для суспільства. Вони страшніші, ніж навіть помилки в медицині, бо помилка лікаря завдає шкоди окремій людині, тоді як від помилок політиків можуть постраждати все суспільство й загинути мільйони людей.

Лише органічна єдність науки, що стала надбанням політика, й мистецтво реалізації науки про політику забезпе­чують політичне керівництво та управління суспільством із найбільшою ефективністю і найменшими втратами. І навпаки, відсутність у політика наукових знань про керів­ництво та управління суспільними процесами, здійснення влади, вміння і досвіду творчого застосування їх на практиці обертається для суспільства та його окремих ланок, долі багатьох людей вкрай негативними наслідками.

Рекомендована література

Андреев С. С.

Политика как социальное явление // Социально-полит, науки.

1991. № 4.

Ануфриев Е. А.

Субъективные основы и субъекты политики // Социально-полит.

журн. 1996. № 4.

Беляев А. А.

Политика и ее роль в развитии общества // Социально-полит.

науки. 1991. № 9.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А.

Современный Левиафан: Очерки политической социологии капи­тализма. М., 1985.

Бутенко А. П.

Наука и политика // Социально-гуманитарные знания. 1999. № 2.

Бутенко А. П.

Наука, политика, власть: проблемы взаимоотношения и соотноше­ния // Социально-гуманитарные знания. 1999. № 3.

Вебер М.

Политика как призвание и профессия // Избр. произведения. М.,

1990.

Ильин М. В., Коваль Б. И.

Что есть политика и что — наука о политике (Опыт нетради­ционного обзора) // Полит, исследования. 1991. № 4.

Коваль Б. И., Ильин М. В.

Власть versus политика // Полит, исследования. 1991. № 5.

Лузан А. А.

Политическая жизнь общества: Вопросы теории. К., 1989.

Мурадян А. А.

Двуликий Янус. Введение в политологию. М., 1994.

Мясников О. Г.

Субъекты политики // Социально-полит. журн. 1993. № 5—6.

Халипов В. Ф.

Политика как наука и искусство // Социально-полит, науки. 1990.

№ 7.

Чудинова И. М.

Политическая жизнь // Социально-полит, журн. 1994. № 12.

ГЛАВА 5

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

Як і поняття «політика», поняття «полі­тична влада» є однією з базисних категорій політології. Політика і влада органічно взаємозв'язані, вони не тільки нероздільні, а й взаємозумовлюють одна одну. Цей зв'язок настільки органічний, що в політології і філософії нерідко виникають дискусії щодо первинності однієї з них.

Зміст політології як навчальної дисци­пліни може бути розкритий і як розгор­тання змісту категорії «політика», і як розгортання змісту категорії «влада».

Поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інсти­тутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з'ясування сутності й ха­рактеру політичної влади дає змогу ви­окремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важли­ве значення для розуміння природи по­літики й держави.

Про важливість поняття влади в науці свідчить, зокрема, існування особливої галузі науки — кратології (від грецьк. kratos — влада і logos — слово, поняття, вчення) як сукупності філософських, соціологічних, політологічних, правових та інших знань про владу.

5.1 ВЛАДА ЯК СУСПІЛЬНЕ ВІДНОШЕННЯ

5.1.1 Сутність і види влади

Влада є складним за сутністю й багато­манітним за формами вияву явищем суспільного життя. Існує багато різних концепцій і визначень цього поняття. За вихідне й найпрос­тіше можна взяти визначення влади як вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Уже з такого елемен­тарного визначення видно, що влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Будь-яке відношення є взаємодією його сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний, визначальний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає, — об'єктом владного відношення. Суб'єктами влади можуть бути індивіди, соціальні групи, організації тощо. Очевидно, що влада не є властивістю не тільки об'єкта, а й суб'єкта. Вона виступає саме як відношення між ними і не існує як без суб'єкта, так і без об'єкта.

У науці є різні підходи до пояснення причин владних відносин. Поширеним є біологічний підхід, який визнає владу притаманною біологічній природі людини. А оскільки біологічна природа людини і тварин є спільною, то визнається наявність владних відносин не тільки в суспільстві, а й у тваринному світі. Витоки біологічного підходу до розуміння влади кореняться ще в античній філософії. Арістотель, наприклад, розглядав владу в суспільстві як продовження влади в природі.

Справді, переважний вплив є і в тваринному світі. Одні тварини бувають сильнішими від інших і можуть нав'язувати їм поведінку, в середовищі ссавців поширеним явищем є наявність ватажків, яким підпорядковується стадо чи зграя. Однак між відносинами в суспільстві та у тваринному світі існує принципова відмінність. Відносини в суспільстві мають свідомий характер, тоді як у тваринному світі вони зумовлюються інстинктами і рефлексами. Владні відносини є саме свідомими відносинами. Суб'єкт влади здійснює свідомий вплив на поведінку об'єкта, спрямовуючи її в певному напрямі.

Інший підхід до розуміння влади — антропологічний (від грецьк. anthropos — людина) — пов'язує поняття політичної влади, а отже, й політики з суспільною природою людини і поширює його на всі соціальні, в тому числі й докласові, утворення. Прихильники цього підходу доводять наявність політичної влади на всіх етапах розвитку суспільства.

На відміну від антропологічного політологічний підхід до розуміння влади, який ґрунтується на органічному зв'язку влади й політики, пов'язує їх існування лише з певними етапами суспільного розвитку, для яких характерною є наявність спеціальних суспільних інститутів здійснення влади, насамперед держави.

Будемо виходити, отже, з того, що влада, владні відноси­ни притаманні будь-якому суспільству, але не тваринному світові, тоді як політична влада, політико-владні відносини характерні лише для певних етапів суспільного розвитку.

Оскільки влада є суто суспільним відношенням, у якому задіяні наділені свідомістю і волею люди, а переважний вплив одних людей на інших є вольовим відношенням між ними, то влада може бути визначена як вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди можуть нав'язувати свою волю іншим.

М. Вебер у зв'язку з цим зазначав: «Влада означає будь-яку можливість проводити всередині даних соціальних відносин власну волю навіть всупереч опору, незалежно від того, на чому така можливість заснована». Російський полі­толог Ф. М. Бурлацький також вважає, що «влада є реальною здатністю здійснювати свою волю в соціальному житті, нав'язуючи її, якщо необхідно, іншим людям».

Специфічною ознакою влади як суспільного відношення виступає домінування владної волі, а не просто впливу. Цим влада відрізняється від останнього, який є дещо ширшим явищем. Як вольове відношення влада існує в потенціальній і реальній формах. Потенціальною є влада, що не виявила себе. Вона не менш істотна, ніж реалізована влада. Усвідом­лення наявної, хоча й не реалізованої влади, справляє на її потенціальні об'єкти сильний дисциплінуючий та організую­чий вплив, іноді не менш сильний, ніж реально діюча влада.

Нав'язування одними людьми своєї волі іншим може здійснюватись із використанням різних засобів — примусу, права, авторитету тощо. Залежно від засобів здійснення влади розрізняються різні її види — економічна, соціальна, політична, духовно-інформаційна, сімейна тощо. Глибинним джерелом економічної влади є відмінності у відношенні людей до власності на засоби виробництва.

Економічна влада це об'єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва. Засобами такого підпорядкування можуть бути як безпосереднє володіння власністю, так і контроль над нею, а також кошти, цінні папери, договірні зобов'язання тощо. Використовувані офіційно, ці засоби мають відповідне правове закріплення.

Якщо економічна влада передбачає розподіл матеріаль­них благ, то соціальна означає розподіл благ соціальних. Вона пов'язана з визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов'язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоров'я, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів, різноманітних пільг і привілеїв.

Духовно-інформаційна влада це організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення інформацій­ного та ідеологічного впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовно-інформаційного впливу на людей. Такими засобами можуть бути мораль, релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання, інформація про поточні події суспільного життя тощо. Величезну владу над людьми має, зокрема, церква. Ця влада ґрунтується на вірі в релігійні догмати і здебільшого не має правового закріплен­ня за винятком тих держав, де церква визнається офіційним політичним інститутом. Незаперечною є влада так званих моральних авторитетів — людей з високими моральними рисами, які присвятили своє життя служінню суспільному благу. Та й незаперечна влада кримінальних авторитетів ґрунтується не на праві, а на так званих поняттях — нормах, за якими живе злочинний світ. Але найбільшу духовно-інформаційну владу в сучасному суспільстві мають засоби масової інформації — преса, радіомовлення, телебачення, а останнім часом — міжнародна інформаційна комп'ютерна мережа Інтернет. Вони є головним чинником формування громадської думки і називаються ще «четвертою владою», котра за силою впливу на суспільство прирівнюється до законодавчої, виконавчої та судової влади держави. Духовно-інформаційна влада може слугувати поширенню об'єктивних даних про стан суспільства, функціонування держави, її міжнародне становище тощо, а може виступати й засобом маніпулювання громадською думкою, управління свідомістю й поведінкою людей в інтересах певних політичних сил.

Одним із різновидів влади в суспільстві є сімейна влада побудований на силі авторитету вплив одного або декількох членів сім'ї на її життєдіяльність. Цей авторитет, як і будь-який авторитет узагалі, не можна створити за допомогою права чи примусу. Він є виявом поваги одних членів сім'ї до інших, результатом визнання їхнього життєвого досвіду, трудових заслуг тощо.

5.1.2 Політична влада

Політична влада є найважливішим ви­дом влади в суспільстві. Оскільки основні види влади — економічна, соціальна, духовно-інформаційна, сімейна — розрізняються залежно від засобів їх здійснення і мають специфічні особливості, то й політич­на влада мусить мати притаманні лише їй особливості й засоби здійснення. В політологічній літературі немає визна­ченості щодо особливостей політичної влади. «Політична влада, — зазначає російський дослідник В. М. Мазаєв, — усяка організована воля однієї групи людей стосовно іншої, яка здійснює підпорядкування в ім'я спільних цілей». Але те саме можна сказати й про інші види влади, які також є організованим вольовим підпорядкуванням одними людьми інших з метою досягнення певних спільних цілей.

Б. І. Краснов дає таку характеристику політичній владі: «Політична влада як один із найважливіших проявів влади характеризується реальною здатністю класу (групи, індивіда) проводити свою волю, виражену в політиці». Це твердження є тавтологічним, оскільки в ньому політична влада визнача­ється через політику, котра сама є діяльністю щодо здій­снення політичної влади.

За визначенням Ф.М.Бурлацького, «політична влада як один із найважливіших проявів влади характеризується реальною здатністю даного класу, групи, а також індивідів, які відображають їхні інтереси, проводити свою волю за допомогою політики і правових норм».

У цьому визначенні також криється елемент тавтологічності, який полягає у визначенні політичної влади через політику. Однак на відміну від попередніх визначень воно вказує на найважли­віший засіб здійснення політичної влади, яким є правові норми. Реалізація інших видів влади тією чи іншою мірою може відбуватися з використанням правових норм, однак лише для політичної влади такі норми є найважливішим засобом її здійснення. Якщо економічну владу умовно можна назвати «владою грошей», духовно-інформаційну -«владою інформації», сімейну — «владою авторитету», то політичну владу — «владою права». Це зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, однак право є головним засобом її реалізації.

Норми права — це встановлені або санкціоновані держа­вою з метою регулювання суспільних відносин загальнообо­в'язкові правила поведінки. Дотримання й виконання норм права забезпечується шляхом як переконання, так і держав­ного примусу. Держава, отже, не тільки встановлює норми права, а й виступає найважливішим гарантом їх виконання. Відповідно державна влада є найважливішою формою полі­тичної влади. «Поняття політичної влади, — зазначає Ф. М. Бурлацький, — значно ширше від поняття влади державної. Державна влада — це така форма суспільної влади, яка має класовий характер, спирається на спеціальний апарат примусу й наділена монопольним правом видавати закони та інші розпорядження, обов'язкові для всього насе­лення».

Специфіка державної влади, отже, полягає в тому, що вона: по-перше, здійснюється спеціальним апаратом; по-друге, поширюється на всю територію країни; по-третє, наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу.

Політична влада здійснюється не тільки державою, а й іншими політичними інститутами — політичними партіями, громадсько-політичними організаціями, органами місцевого самоврядування. Відповідно можна виокремити владу політичних партій, громадських організацій, органів місце­вого самоврядування як форми політичної влади. На відміну від державної влади, яка має загальний характер і поширю­ється на всю територію країни й суспільство в цілому, влада політичних партій і громадських організацій здійснюється лише в межах цих партій та організацій. Вона ґрунтується як на правових нормах, установлених державою, так і на політичних нормах, які не є правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обов'язків їх членів, внутрішньопартійної діяльності тощо. А це означає, що засобами здійснення політичної влади виступають не тільки правові, а й політичні норми як такі, що діють всередині недержавних політичних організацій та у стосунках між ними.

Норми права як засіб регулювання суспільних відносин і здійснення політичної влади передбачають наявність примусу щодо їх дотримання. Носієм такого примусу є лише держава. Природу державної влади характеризує передусім її здатність домагатися здійснення тих чи інших цілей за допомогою примусу. Державна влада не обов'язково засто­совує примус для виконання її настанов. Вона може домагатися своїх цілей також іншими засобами — економіч­ними, соціальними, ідеологічними тощо. Однак саме держава наділена монополією на те, щоб примусити членів суспільства до виконання її настанов.

Державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову і здійснюється за допомогою спеціального апарату на всій території, на яку поширюється державний суверенітет. На відміну від влади держави влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину території держави і значною мірою здійснюється на громадських засадах. Влада органів місцевого самоврядування ґрунтується як на загальнодержавних правових нормах, так і на нормативних актах самих цих органів, дія яких поширю­ється лише на підпорядковану їм територію.

Влада існує і функціонує не тільки в різних сферах суспільства, а й на різних рівнях його структури: суспіль­ному, асоціативному та персоналізованому.

Таким чином, політична влада — це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.

Конкретизуючи характеристику політичної влади, можна виокремити такі її основні особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів.

Верховенство політичної влади полягає в обов'язко­вості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, наприклад економічної чи духовно-інформаційної, або й узагалі припинити функціонування окремих їхніх суб'єктів.

Публічність (від лат. publicus — суспільний, народний) політичної влади означає її суспільний, безособовий і від­критий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів.

Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (еконо­мічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами — підприємствами, соціальними фондами, засоба­ми масової інформації тощо. В демократичному суспільстві немає такого органу, який би зосереджував у своїх руках усю повноту економічної, соціальної чи духовно-інформаційної влади.

Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу. Детальніше про легальність політичної влади мова йтиме нижче.

Нарешті, ще однією особливістю політичної влади є різноманіття її ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, со­ціальні, духовно-інформаційні засоби. При цьому найважли­вішими засобами її здійснення є правові й політичні норми.

Важливою особливістю влади взагалі, політичної зокрема, є її кумулятивний характер, пов'язаний з ресурсами влади. Кумуляцією (від лат. cumulatio — скупчення) найчастіше називають концентрацію енергії вибуху в певному напрямі, а у більш загальному плані — посилення дії того чи іншого процесу в результаті поєднання дії його складових. Виявом кумуляції є кумулятивний ефект. Стосовно влади кумулятив­ний ефект проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів і ресурсів влади. Так, економічна влада, засобами реалізації якої є власність на засоби виробництва, гроші, повноваження в межах керівних посад в економічних структурах, створює можливості для оволодіння владою політичною, наприклад шляхом фінансового забезпечення перемоги на виборах. Наявність економічних ресурсів від­криває доступ і до духовно-інформаційної влади. Оволодіння засобами масової інформації, у свою чергу, створює можливості для інформаційного впливу на суспільство і владу, зайняття провідних політичних позицій, отримання доходу. Але найбільші можливості створює оволодіння політичною владою, особливо державною. Політична влада відкриває доступ до економічної, соціальної і духовно-інформаційної влади, дає можливість зосереджувати в руках конкретних осіб величезні економічні, соціальні та інфор­маційні ресурси.

В результаті зосередження в руках небагатьох осіб ресур­сів економічної, політичної, соціальної та духовно-інформа­ційної влади утверджується олігархічна форма державного правління (грецьк. oligarchia — правління небагатьох, від оіі-gos — небагато і arche — влада), коли країною править фактично у власних інтересах невелика група найбагатших людей. Олігархічна форма правління наявна, зокрема, в тоталітарних державах, де вся повнота економічної, політич­ної, соціальної і духовно-інформаційної влади зосереджується в руках партійної верхівки.

У демократичних політичних системах існують застере­ження проти концентрації в одних руках різних видів і ресурсів влади. Такими застереженнями, зокрема, є: поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки; розподіл влади між державою, політичними партіями, групами інтересів, органами місцевого самоврядування; антимонопольне законодавство; заборона на суміщення посад на державній службі з деякими іншими посадами; декларування вищими посадовими особами держави доходів, майнового стану та інтересів в економічній сфері; громад­ський контроль за здійсненням державної влади тощо. Однак за формальної наявності подібних застережень реаль­но вони можуть не діяти, і влада в декларативно демо­кратичній державі фактично матиме олігархічний характер. Через нерозвиненість інститутів демократії олігархічне правління тією чи іншою мірою проявляється, зокрема, в багатьох посттоталітарних державах, у тому числі в Україні.

Багатоманітними є функції політичної влади. Вони збіга­ються з функціями політики, найважливішим засобом здій­снення якої є влада, а в кінцевому підсумку — з функціями різних політичних інститутів. Найважливішою функцією політичної влади, як і політики, є керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опо­зиції тощо. В результаті реалізується така функція політичної влади, як інтеграція суспільства на основі врахування та узгодження соціальних інтересів.

Однією з важливих функцій політичної влади є оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголо­шуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння. Забезпечення полі­тичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади. У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування.

Політичне керівництво та управління суспільством, соціальна інтеграція, оптимізація політичної системи, забез­печення політичної стабільності є основними функціями політичної влади. Загальні організаційні й регулятивні функ­ції політичної влади конкретизуються в політиці у багатьох видах політичної діяльності: управлінні, прийнятті рішень, виборі цілей, визначенні завдань, виконавців, їх підборі, орієнтації в політичних і неполітичних ситуаціях тощо.

5.1.3 Концепції влади

Політична влада є багатоманітним суспільним явищем. Розкриттю цієї багатоманітності, різних сторін та аспектів політичної влади сприяють різні концепції влади, основними з яких є телеологічна, реляціоністська, системна, біхевіористська, психологічна.

Телеологічна (від грец. telos, teleos — мета, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють досить широко — не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу.

Реляціоністська (від франц. relation — відношення, зв'язок) концеп­ція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт. Суб'єктом і об'єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і різноманітні групи та організації. Влада — це взаємодія суб'єкта і об'єкта, яка виявляється в тому, що суб'єкт контролює об'єкт за допо­могою певних засобів. Такі відносини є конфліктними і складають суть політики.

Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади:

  • спротиву;

  • обміну ресурсами;

  • розподілу сфер впливу.

Концепція спротиву розглядає владні відносини як такі, за яких суб'єкт долає спротив об'єкта. Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання остан­ньому певних ресурсів. Концепція розподілу сфер впливу має на меті пом'якшення недемократичного характеру владних відносин як панування і підкорення. За цією концепцією владні відносини в кожному окремому випадку є пануванням — підкоренням. Однак у масштабі всього суспільства наявний баланс владних відносин між суб'єктами і об'єктами, оскільки з часом і в різних сферах впливу вони міняються місцями: суб'єкти стають об'єктами і навпаки. Якщо, напри­клад, наймач робочої сили диктує умови праці найманому працівникові, то останній, у свою чергу, через профспілкову організацію може контролювати самого наймача. Правляча партія може перетворитися на опозиційну, а опозиційна — стати правлячою. Рядовий виборець може стати політиком, а той — рядовим виборцем тощо.

Реляціоністська концепція влади слушно наголошує на тому, що влада є вольовим відношенням між людьми, за якого суб'єкт тим чи іншим чином долає спротив об'єкта, що суб'єкти та об'єкти владних відносин можуть мінятися місцями. На базі цієї концепції визнача­ються шляхи, методи й засоби впливу на суспільство з метою досягнення соціальної злагоди і забезпечення політичної стабільності. До них належать, наприклад, стимулювання активності трудової діяль­ності, дотримання норм громадської поведінки тощо, проте реляціоністська концепція перебільшує можливості для об'єкта стати суб'єктом влади. Владні відносини є результатом об'єктивно зумовленого суспільного поділу праці, який не вирізняється динамізмом. Поділ на владарюючих і підвладних є одним з найбільш сталих у суспільстві. Зрештою, існує величезна різниця між, наприклад, державною владою, в розпорядженні якої є різноманітні ресурси, і владою тієї ж проф­спілки, основним засобом впливу якої виступає сама організація.

Системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі суспільства. Влада, що в політичній системі виступає як політична влада, з'єднує всі елементи системи в єдине ціле. Основне призначення політичної влади полягає в тому, щоб забезпечувати стабільність у суспільстві, а для цього вона повинна регулювати відносини між людьми й суспільством у цілому, в тому числі й державно-політичними інститутами. Влада покликана вирішувати суперечність між необхідністю організованості й порядку в суспільстві та багатоманітністю інтересів членів суспільства, між якими виникають конфлікти. Влада з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому.

Системний підхід до розуміння влади застосовується на трьох рівнях: політичної системи суспільства в цілому; окремих складових системи; відносин між самими індивідами.

Якщо системна концепція в поясненні феномену влади йде від політичної системи суспільства до індивіда, то біхевіористська (від англ. behaviour — поведінка) концепція зорієнтована у зворотному напрямі. Біхевіоризм розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають іще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона розглядає владу як відношення панування і підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку. Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють ті блага і привілеї, які отримують наділені владою люди. З набуттям влади пов'язано отримання матеріальних благ, свободи, престижу, безпеки тощо.

У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три основні моделі трактування влади: силова, ринкова та ігрова. Силова модель виходить з того, що головним мотивом політичної поведінки людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає засобом досягнення інших благ. Оскільки владні прагнення людей є різноспрямованими, то головне завдання політичної влади полягає в тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як владних вольових прагнень.

Ринкова модель біхевіористської концепції влади ґрунтується на тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На цей товар, як і на будь-який інший, поширюються відносини попиту і пропозиції. В результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми покупцями і продавцями та менеджерами як посередниками між ними. Вони, зокрема, готують кандидатів на владу і забезпечують їх перемогу на виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу за владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами.

У частині мотивації політичної поведінки біхевіоризм є різновидом психологічної концепції влади. Головною особливістю цієї концепції є пояснення владних відносин психологічними мотивами. В одних випадках, наприклад у біхевіоризмі, постулюється воля до влади як її джерело, в інших — прагнення людини до влади, особливо володіння владою, пов'язуються з необхідністю суб'єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних чи духовних вад. Деякі дослідники психологічні основи волі до влади шукають у підсвідомих мотивах, у тому числі сексуальних. Стверджується, зокрема, що у психіці людини є структури, які сприяють тому, що вона підсвідоме віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності, власної захищеності й заспокоєння за допомогою любові до володаря. Ці та інші різновиди психологічної концепції влади допомагають з'ясувати механізми мотивації влади, як відносин панування і підкорення.

Існують також інші концепції влади — інструменталістська, структуралістська, функціональна, конфліктологічна тощо. Кожна з них розкриває якусь особливість чи сторону влади.

    1. РЕСУРСИ Й ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

Найбільш загальним джерелом влади як основою вольового відношення

між людьми є їх природна й соціальна нерівність. Фізичне, інтелектуальне, економічне, освітнє, статусне та інше пере­важання одних людей над іншими дає змогу першим здійснювати свою волю стосовно других. Влада, що виникає на основі природної нерівності, завжди персоніфікована і має характер міжособової взаємодії. Це — підпорядкування конкретній людині. Влада, заснована на соціальній нерівності, втрачає свою персоніфіковану форму. Вона відтворюється в суспільстві незалежно від її конкретних учасників і має більш визначений і стійкий характер. Так, розпорядження особи, що обіймає керівну посаду, є обов'язковими для підлеглих, незалежно від особистих рис самого керівника.

5.2.1 Ресурси політичної влади

Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл ресурсів влади.

Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший — ним позначаються не стільки задіяні, скільки потенціальні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади. Врахування ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади.

Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб'єкта і важливі для об'єкта цінності, наприклад предмети споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, — преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно, — каральні органи, зброя тощо.

Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від лат. utilitas — користь, вигода) ресурси це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. Це можуть бути кошти, проми­слові та продовольчі товари, послуги у сфері охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом, різноманітні пільги і привілеї тощо. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви населення. Типовим прикладом є встановлений у більшості країн світу особливий соціальний статус держав­них службовців, лояльність яких стосовно влади «купується» низкою встановлених для них пільг і привілеїв. Загальним правилом також є привілейований соціальний статус військовослужбовців офіцерського складу, особливо вищого, працівників каральних органів, провідних ідеологів тощо, які слугують опорою політичного режиму.

Примусові (силові) ресурси влади — це заходи адміністра­тивного і кримінального впливу. Вони передбачають встано­влення державою в законодавчому порядку адміністративної і кримінальної відповідальності. У першому випадку йдеться про юридичну відповідальність за адміністративне правопо­рушення — винну дію або бездіяльність, яка порушує громадський порядок, правила прикордонного режиму, руху транспорту, митні правила, правила полювання, рибальства тощо. Заходами адміністративного покарання можуть бути попередження, штраф, адміністративний арешт, конфіскація предметів контрабанди та ін. Кримінальна відповідальність

означає, що особа, яка здійснила злочин, зобов'язана відпо­відати за свою дію. Заходи покарання визначаються вироком суду. Це можуть бути позбавлення волі, примусові роботи, конфіскація особистого майна і навіть позбавлення життя.

Силові ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення оборони країни, безпеки державної влади, охорони внутрішнього правопорядку. Такими ресурсами є армія, різні служби безпеки, поліція, прокуратура, суди, а також належні їм техніка, озброєння, в'язниці тощо. Силові ресурси є найбільш дійовими, оскільки їх використання призводить до позбавлення людей власності, волі, а іноді й самого життя. Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли її вплив на суспільство за допо­могою інших засобів значно послаблюється, зокрема в періоди економічних і політичних криз. Переважання силових ресурсів у здійсненні влади буває в поліцейській державі.

Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не зводяться до них. Примус може бути як фізичним, спрямо­ваним на пошкодження тіла, так і психологічним, спрямова­ним на пошкодження психічної природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У примусі слід розрізняти також використання сили й насилля. Використання сили — це примус, орієнтація на страх, які передбачені й допускаються законом. Насилля — це використання сили, примусу стороною, якій таке право не надається законом. Використання сили є інституціоналізованим примусом, насилля стоїть поза законом.

Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми, про які йшлося вище. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, ритуали тощо.

Розмежування утилітарних, примусових і нормативних ресурсів політичної влади є досить умовним. Так, викори­стання утилітарних і примусових ресурсів здебільшого теж регулюється відповідними нормами. Дія нормативних правових ресурсів спирається на силу державного примусу й може підкріплюватися утилітарними ресурсами. Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформа­ційні ресурси влади. Про них також мова йшла вище при характеристиці основних видів влади.

Специфічним — демографічним — ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи.

Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як пану­вання, керівництво, управління, контроль.

Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Панування нерозривно по­в'язане з владою, є формою її суспільної організації. Воно проявляється в економічній, політичній та ідеологічній формах. Економічне панування виступає як контроль над засобами виробництва, самим виробництвом та розподілом його продуктів. Політичне панування полягає в контролі над використанням державної влади, а ідеологічне проявляється у монопольному становищі в суспільстві тієї системи ідей і поглядів, яка обґрунтовує справедливість існуючих еконо­мічних, соціальних і політичних порядків.

Марксизм наголошує на класовому характері панування у класовому суспільстві, обумовленості його соціально-еко­номічними відносинами, передусім відносинами власності на засоби виробництва. М. Вебер розумів панування дещо ширше. Воно, на його думку, означає ймовірність того, що накази викличуть підкорення у певної частини людей.

Керівництво на рівні суспільства — це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку. У вузькому розумінні керівництво — це робота керівника з підлеглими в безпосередньому контакті щодо вирішення службових завдань. Керівництво здійснюється на основі вертикальних зв'язків, відносин субординації і вимагає безумовного підкорення виконавця керівникові. Воно висту­пає передусім як відношення між різними статусами,

рівнями адміністративної структури, що має під собою правову основу і проявляється у вигляді однобічної залеж­ності одного працівника від інших. Політичне керівницт­во — це здатність класу, групи, індивіда чи партії здійсню­вати свою політичну лінію шляхом впливу різними методами й засобами влади на суспільство в цілому та його різноманіт­ні складові.

Управлінняце використання повноважень влади у формуванні цілеспрямованої поведінки об'єктів. Для забезпечення політичного управління відповідно до потреб суспільства важливо не тільки мати владу, а й уміти скористатися нею. Це вміння полягає, зокрема, в приведенні політичних відносин у відповідність до дії об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Держава має цілу систему органів, основною функцією яких є контроль за дотриманням правових норм. Це, зокрема, суди, прокура­тура, органи внутрішніх справ тощо. Функцію контролю виконують також партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування. За допомогою контролю забезпе­чується певна організація суспільного життя, реалізується принцип зворотного зв'язку об'єктів і суб'єктів влади.

Контрольце здатність суб'єктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади — закони, укази, розпорядження тощо.

Процес здійснення влади у зазначених формах упорядко­вується й регулюється за допомогою спеціального механізму влади — системи організацій та норм їх влаштування й діяльності. Стосовно суспільства механізмом влади виступа­ють державні органи, право, політична система в цілому. Кожний із інститутів цієї системи притаманними йому засобами у відповідних формах бере участь у здійсненні політичної влади, прийнятті рішень з питань внутрішньої і зовнішньої політики.

5.2.2 Поняття легітимності влади

Владні, особливо політико-владні, від­носини в суспільстві є виявом існуючої у ньому нерівності, що надає цим відносинам у буденній свідомості певного негативного відтінку. Прагнення людини до влади, виконання владних функцій викликає в багатьох людей негативну реакцію також через силові методи й засоби управління та діяльності бюрокра­тичних структур і посадових осіб, які частіше реалізують власні інтереси, ніж інтереси народу, хоча видають себе за піклувальників про загальне благо. Примусовий характер по­літичної влади, негативний відтінок у сприйнятті її суспіль­ною свідомістю породжують проблему легітимності влади.

Термін «легітимний» (лат. legitimus) означає «законний». Однак значення цього терміна є дещо іншим. Поняття легі­тимності й легітимізму у цьому значенні виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпа­тора Наполеона. «Легітимістами» називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів. Відповідно, легітимістами стали називати монархістів, прибічників легітимної (законної) династії монархів, поваленої революцією. Тоді ж легітимізм набув також іншого значення — визнання даної державної влади і певної території держави на міжнародному рівні.

Вимога легітимності влади виникла як реакція проти насильницької зміни влади й насильницького перегляду державних кордонів. Але потреба в легітимності влади формувалася задовго до французької революції, в епоху монархій і станів. Вона виражала усвідомлення переваги загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, свавіллям і порушенням загальновизнаних норм. Поступово склалося розуміння легітимності політичної влади як переконання підвладних і світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої влади. Об'єктами легітимності виступають органи державної влади, управлін­ські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в цілому, правові норми.

Нині легітимність вважається обов'язковою ознакою цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством у кожній країні та світовим співтовариством її правомір­ності. Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни приймають дану владу. В будь-якому суспільстві є опозиція здійснюваному політичному курсові, а також різного роду правопорушники та анархісти, що не ладнають із законом і владою. Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб'єктів влади встановлю­вати загальнообов'язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.

Для характеристики політичної влади використовується також термін «легальний» (лат. legalis, від legis — закон), що означає «законний».

Легальна влада це влада, що встанов­лена законом і діє відповідно до нього.

Якщо легальність є формально-юридичною, то легітим­ність — соціокультурною характеристикою влади. Це означає, що легітимність може оцінюватися, навіть вимірюватися, наприклад, шляхом соціологічних опитувань, але не під­дається повній формалізації.

5.2.3 Ознаки легітимності політичної влади

Щодо головної ознаки, критерію легі­тимності існують дві основні точки зору. Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демо­кратичних процедур. Влада, встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною. Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтриму­вати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співто­вариством правомірною, тобто стати легітимною. Так було, наприклад, у Бразилії і Чилі, де встановлена в результаті воєнного перевороту державна влада наводила порядок у країні, забезпечувала соціальну й політичну стабільність у суспільстві, економічний прогрес і піднесення добробуту населення. Й навпаки, встановлена демократичним шляхом державна влада з часом може втратити підтримку громадян, наприклад у разі проведення нею згубних для суспільства «реформ» чи тотальної корумпованості можновладців, і стати нелегітимною.

Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі: суперечність між пануючими в суспільстві універсаль­ними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною прак­тикою; відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу; бюро­кратизація і корумпованість державного апарату; націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади; дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми тощо.

Правомірність підходу до проблеми легітимності влади з позиції політичного реалізму виявляється як усередині тієї чи іншої країни, так і в міжнародних відносинах. Стабільна та ефективна влада в кінцевому підсумку визнається і світовим співтовариством незалежно від способу її встанов­лення. Так, встановлену в Росії насильницьким шляхом радянську владу врешті-решт визнали всі провідні капіталіс­тичні держави, оскільки вона виявилася спроможною забезпечити політичну стабільність і соціально-економічний прогрес суспільства. Стабільність соціально-економічної і політичної системи в конкретній країні є важливою ознакою легітимності влади.

Висновок про легітимність влади, тобто про наявність у громадян переконання в її правомірності, можна зробити на основі вільного вираження громадянами своєї волі щодо влади — на виборах чи референдумах. Хоча зв'язок між участю у виборах і легітимністю державної влади не є прямим та однозначним у всіх випадках, загадом можна стверджувати, що чим менша частка громадян, які беруть участь у виборах в органи державної влади, тим нижчий рівень її легітимності. Державна влада, органи якої формуються всього 10—20 відсотками виборців, узагалі викликає сумніви у правомірності її існування. Водночас висока частка участі громадян у виборах і референдумах сама по собі не є гарантією легітимності влади, оскільки така участь може бути відверто чи приховано примусовою. Авторитарні політичні режими для підтвердження своєї легітимності нерідко вдаються до проведення референдумів, створюючи умови для вияву їх підтримки населенням.

Крім виборів і референдуму, показниками легітимності влади можуть бути рівень примусу, який застосовується у здійсненні влади, наявність спроб скинення уряду чи лідера, вияви громадянської непокори, масовість демонстрацій на підтримку чи проти влади тощо.

5.2.4 Типи легітимності політичної влади

Знання про легітимність політичної влади істотно поглиблює її типологія, котра передбачає виокремлення і з'ясування особливостей різних типів легітимності. Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний.

Традиційний тип легітимності влади ґрунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлю­ється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непо­рушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.

Харизматичний тип легітимності політичного панування ґрунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демокра­тичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітим­ності політичної влади в сучасних демократичних державах. Оскільки він ґрунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'я­заного з довірою до осіб керівників.

Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. Здійснюючи типологію різновидів легітимності, М. Вебер використав розроблену ним методологію так званого чистого, або ідеального, типу, яка в подальшому стала широко використовуватись у політології при класифі­кації різноманітних політичних явищ і процесів.

На відміну від звичайної класифікації, яка передбачає розподіл усіх предметів сукупності за спільними ознаками з утворенням певної системи класів даної сукупності, мета типології полягає в тому, щоб відобразити в сукупності найважливіше, типове. При цьому використовується особлива абстракція — тип, яка надає змогу відобразити найважливіші складові сукупності у «чистому» вигляді, без другорядних деталей. Класифікація «чистих», або «ідеальних», типів і позначається терміном «типологія». Термін «ідеальний тип» увів до наукового вжитку М. Вебер. «Ідеальний» у нього означає не «досконалий», як це випливає з етимології цього слова, а «чистий», «простий», позбавлений другорядностей.

Типологія є важливим методом наукового пізнання. Вона використовується з метою порівняльного вивчення істотних ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. Реальний світ політики значно багатоманітніший, ніж знання про нього, набуті в результаті типології. Проте типо­логія дає можливість з'ясувати найважливіше, типове у цьому світі, опускаючи другорядне.

В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політич­ної влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях ґрунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що ґрунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи. Різновидом ідеологічної легітимності є ідентифікація об'єкта влади з її суб'єктом. Такий вид легі­тимності притаманний тоталітарному суспільству й досяга­ється завдяки інтенсивній пропаганді з використанням гасел типу «Держава — це ми, трудящі», «Народ і партія єдині», «Плани партії — плани народу» тощо.

Одним із різновидів ідеологічної легітимності влади є етнічна легітимність, яка проявляється у формуванні влад­них структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії — влади націоналістичне налаш­тованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках. Не уникла цього явища й незалежна Україна, про що свідчать, зокрема, заклики й намагання деяких політичних сил призначати на державні посади «патріотів», «свідомих українців» тощо.

Етнічна легітимність не має історичної перспективи, бо провідною тенденцією світового розвитку є утвердження раціонально-легального типу легітимності. На відміну від раціонально-легальної легітимності, розрахованої на свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність ґрунтується на впливі не тільки на свідомість, а й на підсвідомість людей за допомогою методів переконання й навіювання. Вона є результатом односпрямованого процесу впливу влади на маси, який не передбачає зворотних зв'язків, активної участі мас у розробці тієї ж ідеології.

Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звич­ним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.

Персоналізована легітимність ґрунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплю­ється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.

Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу. Перша ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу грома­дянам відчувати відповідальність за її проведення і резуль­тати.

Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями.

Легітимність через примус виявляється в сило­вому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.

Легітимність влади проявляється не лише в загально­державному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії.

З легітимністю політичної влади тісно пов'язана її ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на неї більшість населення. Головним об'єктивним виявом ефективності державної влади є ступінь забезпечення нею прав і свобод громадян. Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має. Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим вищий є її авторитет і чим більшими ресурсами вона володіє.

Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила влади може грунтуватися на страхові або інтересі. Сила влади, заснованої на боязні покарання за непідкорення, нестійка й нетривала. Такій владі притаманна тенденція до ослаблення внаслідок природного прагнення людей позбу­тися постійного відчуття страху. Влада, яка базується на інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість людей у владі спонукає їх до добровільного виконання владних розпоряджень. Така влада стабільна й довготривала.

Влада є засобом здійснення політики. Боротьба за оволо­діння владою, її утримання й використання є найважливішим аспектом і змістом політики. Політичні сили, що приходять до влади, формують її різноманітні конкретні матеріалізовані структури — парламент, уряд, главу держави тощо. Ці структури починають здійснювати власну політику, яка стає вже засобом даної влади. Іншими словами, влада виявля­ється наслідком політики, а політика — наслідком влади. Це дає підстави вважати, що політика і влада пов'язані при­чиново-наслідковою взаємозалежністю.

Рекомендована література

Амелин В. Н.

Власть как общественное явление // Социально-полит, науки. 1991.

№ 2.

Аникевич А. Г.

Политическая власть: Вопросы методологии исследования. Красно­ярск, 1986.

Балл Т.

Власть // Полит. исследования. 1993. № 5.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А.

Современный Левиафан: Очерки политической социологии капи­тализма. М., 1985.

Власть: Очерки современной политической философии Запада / В. В. Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др. М., 1989.

Дмитриев Ю. А.

Соотношение понятий политической и государственной власти в условиях формирования гражданского общества // Государство и право. 1994. № 7.

Завершинский К. Ф.

Легитимность: генезис, становление и развитие концепта // Полит.

исследования. 2001. № 2.

Зуев В. И.

Власть в системе политических категорий // Государство и право.

1992. № 5.

Иванов О. И.

Общественное мнение и власть // Социально-полит, журн. 1993.

№ 7.

Каверин С. Б.

Потребность власти. М., 1991.

Коваль Б. И., Ильин М. В.

Власть versus политика // Полит. исследования. 1991. № 5.

Кравченко Ю., Чечель В.

Легітимність політичної влади й можливість її досягення // Політол.

читання. 1993. № 2.

Краснов Б. Й.

Власть как явление общественной жизни // Социально-полит.

науки. 1991. № 11.

Краснов Б. И.

Теория власти и властных отношений // Социально-полит, журн.

1994. № 3-6.

Ледяев В. Г.

Власть: концептуальный анализ // Полит, исследования. 2000. № 1.

Ледяев В. Г.

Формы власти: типологический анализ // Полит, исследования.

2000. № 2.

Мурадян А. А.

Двуликий Янус. Введение в политологию. М., 1994.

Налимов В. В.

Власть и противостояние ей // Полит. исследования. 1992. № 3.

Пушкарева Г. В.

Власть как социальный институт // Социально-полит, журн. 1995.

№ 2.

Рябов А. В.

Легальность и легитимность власти // Полит. исследования. 1994.

№ 2.

Рябов С. Г.

Державна влада: проблеми авторитету й легітимності. К., 1996.

Славный Б. И.

Проблема власти: новое измерение // Полит. исследования. 1991.

№ 5.

Славный Б. И.

Человек и власть // Полит, исследования. 1992. № 6.

Технологии политической власти: Зарубежный опыт. Книга-дайджест / В. Н. Иванов, В. Я. Матвиенко, В. И. Патрушев, И. В. Молодых. К., 1994.

Тиковенко А. Г.

Авторитет власти: прошлое и настоящее. Минск, 1992.

Фетисов А. С.

Политическая власть: проблемы легитимности // Социально-полит.

журн. 1995. № 3.

Философия власти / Под общ. ред. В. В. Ильина. М., 1998.

Халипов В. Ф.

Власть: Основы кратологии. М., 1995.

Черданцев А. Ф.

Государственная власть и ее обоснование // Правоведение. 1992.

№ 2.

Чиркин В. Е.

Основы государственной власти. М., 1996.

Чиркин В. Е.

Политическая и государственная власть // Совет. государство и

право. 1988. № 1.

ГЛАВА 6

СОЦІАЛЬНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИКИ

Соціальне призначення політики поля­гає в тому, що вона виступає засо­бом вираження, задоволення та узгод­ження соціальних інтересів, розв'язання соціальних суперечностей і конфліктів, забезпечення цілісності та стабільності функціонування суспільства. Для розуміння сутності та змісту політики в суспільстві необхідно з'ясувати, з яких саме спільнос­тей, передусім соціальних, вона склада­ється,в чому полягають корінні інтереси цих спільностей, як розв'язуються суперечності між ними.

6.1 СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН

Суспільство, як будь-яка складна й багатопланова система — це сукуп­ність зв'язків між певними елементами. Для того щоб з'ясувати, хто виступає соціальними елементами цієї системи й, відповідно, соціальними суб'єктами політики, необхідно спочатку визначити значення терміна «соціальний» та зміст поняття «соціальні відносини».

Термін «соціальний» (від лат. socialis) означає «суспіль­ний», тобто такий, що належить до суспільства. Проте в науковій літературі обидва ці терміни вживаються для позна­чення не лише одних і тих самих, а й різних суспільних явищ і процесів. В одному разі соціальне ототожнюється з суспільним. Звичайно це робиться тоді, коли характеризу­ються ті явища і процеси, які наявні в суспільстві, коли наголошується на відмінності суспільних явищ і процесів від природних і техніко-технологічних. За такого — широкого — підходу соціальними називаються і економічні, і політичні, й ідеологічні явища і процеси, а соціальними відносинами вважаються всі суспільні відносини.

В іншому разі поняття «соціальне» тлумачиться вужче — соціальне вважається лише частиною суспільного, а соціаль­ні відносини виокремлюються як особливі в системі суспільних відносин, що існують поряд з економічними, політичними, ідеологічними та іншими видами.

У політології поряд із соціальними розрізняють ще й інші суб'єкти політики, наприклад інституціональні та функці­ональні, а це означає, що соціальне тут розуміють у вузькому значенні — як частину суспільного. Завдання, отже, полягає в тому, щоб визначити, хто ж саме є соціальними суб'єктами політики у цьому розумінні. Зробити це можна шляхом з'ясування сутності та особливостей соціальних відносин.

Суспільні відносини багатоманітні і можуть класифіку­ватись за їх об'єктами, суб'єктами та характером відносин між ними. Першою особливістю соціальних відносин як виду суспільних відносин є те, що вони виокремлюються на основі їх суб'єктів. Якщо основою виокремлення, наприклад політичних чи економічних відносин, є їх об'єкти (відпо­відно — політична влада і власність на засоби виробництва), то основою виокремлення соціальних відносин є їх суб'єкти — соціальні спільності людей. Однак щодо цих спільностей як суб'єктів соціальних відносин серед науков­ців немає однозначної думки.

В одному разі соціальними вважаються всі спільності людей: як ті, що виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку (суспільні класи, соціальні верстви і групи, нації, народності тощо), так і ті, що є результатом свідомої ціле­спрямованої діяльності людей (політичні партії, громадські організації та ін.). В іншому разі під соціальними спільнос­тями і відповідно — суб'єктами соціальних відносин розуміють лише історичні спільності людей, тобто ті, що виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку. Очевидно, що для політології прийнятий саме другий підхід, який надає змогу розмежовувати соціальні (суспільні класи, соціальні верстви і групи, нації, народності тощо) та інституціональні (політичні партії, громадські організації і рухи) суб'єкти політики, які відіграють неоднакову роль у політичному житті.

Отже, другою особливістю соціальних відносин є те, що їх суб'єктами виступають не всі спільності людей, а лише ті, які виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку. Саме ці спільності є соціальними й відповідно — соціаль­ними суб'єктами політики. Є п'ять основних груп со­ціальних спільностей:

1) соціально-класові (суспільні класи, внутрікласові та міжкласові соціальні верстви і групи);

2) соціально-етнічні (племена, народності, нації);

3) соціально-демографічні (сім'я, чоловіки, жінки, молодь, особи пенсійного віку та ін.);

4) соціально-професійні (робітники, селяни, підприємці, спеціалісти, службовці та ін.);

5)соціально-територіальні (населення окремих адміні­стративно-територіальних одиниць, регіонів, жителі окремих міст і сіл, міське й сільське населення).

Суб'єктом соціальних відносин, отже, і соціальним суб'єктом політики, виступає й окрема людина — як індивід чи особа — представник тієї чи іншої соціальної спільнос­ті (класу, верстви, нації, міський чи сільський житель тощо).

Третя особливість соціальних відносин полягає в тому, що вони мають двоїстий характер. Між соціальними спіль­ностями людей вони складаються з приводу якихось об'єктів і проявляються як інші види суспільних відносин. Так, складаючись із приводу політичної влади, вони проявляються як політичні відносини, з приводу власності, виробництва — як економічні тощо. Відповідно, їх так і називають: со­ціально-політичні, соціально-економічні, соціокультурні від­носини.

Таким чином, соціальні відносини — це відносини між історично і об'єктивно сформованими спільностями людей.

суб’єктами соціальних відносин, відповідно соціальними суб'єктами політики, є класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні спільності людей. Інтереси цих спільностей є соціальними засадами політики, а відносини між ними визначають сутність політики і складають її основний зміст.

6.2 СОЦІАЛЬНІ СПІЛЬНОСТІ ЯК СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН

Сукупність соціальних спільностей і відносин між ними — це соціальна структура суспільства. В соціології є два основних підходи до аналізу соціальної структури суспільства — класовий (марк­систський) і стратифікаційний. В основі класового підходу лежить виокремлення в соціальній структурі передусім класів і визнання класового поділу головним соціальним розмежуванням, яке визначає характер усіх інших відносин у суспільстві. Стратифікаційний підхід (від лат. stratum — верства) акцентує увагу на багатоманітності соціального поділу суспільства, виокремлюючи в ньому найрізноманіт­ніші верстви й не наголошуючи на визначальній ролі суспільних класів.

6.2.1 Соціально-класові спільності

Основою класової диференціації сус­пільства марксисти вважають відмін­ності у відношенні великих груп людей до власності на засоби виробництва. Відповідно, суспільний клас розуміють як велику групу людей, яка характеризується особливим відношенням до власності на засоби вироб­ництва, посідає певне місце в системі суспільного поділу праці, має особливі засоби отримання і розмір доходу.

В західній соціології немає однозначного розуміння суспільного класу; він може розрізнятися на основі таких показників, як професія, рівень освіти й доходу, характер наявної власності тощо (залежно від позиції того чи іншого дослідника). Такий підхід дає змогу розрізняти скільки завгодно будь-яких класів, однак характерним для нього є виокремлення так званих вищого, середнього і нижчого класів.

Відповідно до марксистського підходу класову структуру суспільства з ринковою економікою (капіталістичного) скла­дають три суспільних класи:

  • найманих робітників, які не мають у власності засобів виробництва й живуть за рахунок продажу своєї робочої сили (робітничий клас або пролетаріат);

  • середні і великі власники засобів виробництва, які мають головним джерелом доходу додаткову вартість, отриману в результаті використання найманої робочої сили (клас капіталістів або буржуазія);

  • дрібні власники засобів виробництва, які живуть ви­ключно або головним чином власною працею (дрібна буржуазія). У класовій структурі суспільства цей клас посідає проміжне становище між двома іншими класами, оскільки поєднує в собі ознаки кожного з них, тому він вважається середнім і неосновним класом.

Наявність таких трьох великих груп людей у суспільстві очевидна й не потребує спеціальних доведень. Інша річ, як тлумачити роль, особливо політичну, того чи іншого класу. Не варто також прагнути уникати вживання немодних нині слів «пролетаріат» і «буржуазія». Хоча вони й мають ідеоло­гічний відтінок, але виникли задовго до появи самого марксизму. «Пролетаріями» (лат. proletarius) у Стародавньому Римі називали тих, хто належав до вільного, але незамож­ного стану, а «буржуа» в епоху феодалізму в країнах Західної Європи називали вільних жителів міст (від лат. Burgus — укріплене місто).

Для порівняння з марксистською наведемо модель класової структури суспільства з ринковою економікою одного з найвідоміших сучасних західних соціологів — професора Кембриджського універси­тету Е. Гідденса. «Ми можемо визначити класи, — пише він, — як великі групи людей, що відрізняються за своїми загальними економічними можливостями, які значно впливають на типи їхнього стилю життя. Власне багатство разом із заняттям складає головну основу відмінностей. Основні класи, що існують у західних суспіль­ствах: вищий клас (ті, хто володіє або прямо контролює виробничі ресурси, багаті, великі промисловці, верхівка керівництва); середній клас (який включає більшість «білих комірців» і професіоналів); робітничий клас («сині комірці», або зайняті ручною працею)».

Е. Гідденс конкретизує поняття середнього класу, виокремлюючи в ньому три «сектори»: старий, вищий і нижчий. «Старий середній клас, — зазначає він, — включає власників невеликого бізнесу, власни­ків приватних магазинів і маленьких фермерських господарств... Вищий середній клас складається в основному з менеджерів і профе­сіоналів... Нижчий середній клас є більш гетерогенною категорією і включає конторський персонал, продавців, учителів, медсестер та ін.».

Як бачимо, запропонована таким відомим соціологом, як Е. Гід­денс, модель класової структури суспільства принципово не відрізня­ється від марксистської, що є ще одним підтвердженням правомірності класового підходу до аналізу соціальної структури і свідчить про те, що класовий і стратифікаційний підходи не виключають, а, навпаки, доповнюють один одного.

За своїм соціальним складом суспільні класи не є однорідними спільностями. Так, робітничий клас склада­ється з різних галузевих, професійних, кваліфікаційних та інших верств і груп. У складі класу середніх і великих власників засобів виробництва вирізняються, наприклад, промислова, фінансова, торговельна буржуазія. Своя со­ціальна градація властива й класові дрібної буржуазії. В її складі розрізняють, наприклад, міську й сільську (селянство) дрібну буржуазію, різні галузеві групи.

У тому разі, коли внутрікласові та міжкласові соціальні утворення виокремлюються на основі особливостей їх місця в системі суспільного поділу праці, ми говоримо про со­ціальні групи чи верстви. Такими групами є, наприклад, промисловий і сільськогосподарський загони робітничого класу, висококваліфіковані та некваліфіковані робітники, промислова, торговельна та фінансова буржуазія тощо.

Політична суб'єктність суспільних класів найповніше проявляється у класовій боротьбі, яка відбувається в еконо­мічній, політичній та ідеологічній формах. Економічна боротьба спрямована на зміцнення й поліпшення економіч­ного становища класів. Головною метою політичної бороть­би для кожного класу є завоювання, утримання й викори­стання державної влади, встановлення політичного панування в суспільстві. Ідеологічна боротьба має на меті теоретичне обґрунтування економічних і політичних інтересів суспіль­них класів.

Безпосередньо в політичній сфері боротьба класів прояв­ляється в боротьбі їхніх організацій — політичних партій, громадських об'єднань. Кожен із суспільних класів створює такі організації для захисту власних інтересів.

6.2.2 Соціально-етнічні спільності

Ще одна група соціальних суб'єктів по­літики — це соціально-етнічні спільності. Ними є племена, народності, нації.

Плем'я — це тип етнічної спільності й соціальної організації докласового суспільства. Головна відмінна риса племені полягає в існуванні кровнородинних зв'язків між його членами, поділі на роди. Для племені характерні також наявність племінної території, певна економічна спільність, єдина племінна мова чи діалект, племінна самосвідомість і самоназва. Племінні спільності характерні головним чином для докласового суспільства. В результаті майнового розшарування племені, появи племінної знаті відбувається перехід до класового суспільства.

У пережиткових формах племена можуть зберігатися на периферії рабовласницького, феодального і навіть капіталіс­тичного суспільства. В наш час родоплемінні відносини збереглись, зокрема, в багатьох країнах Африки, де вони справляють відчутний вплив на політику.

В поняття «нації» в науковій літературі та політичному вжитку вкладається різний зміст. Спочатку латинське слово natio мало в основному етнічне забарвлення і тлумачилось як «рід», «плем'я», «народ». Етнічне розуміння цих спільностей ґрунтувалось на спільності таких об'єднуючих людей ознак, як мова, культура, традиції, побут, звичаї, особливості свідомості тощо. Поступово слово «нація» почало набувати також іншого — державно-політичного — сенсу. Ним стали позначати сукупність громадян тієї чи іншої держави. Особливо наочно це проявилось під час Великої французь­кої революції XVIII ст., коли терміном «нація» позначали все населення Франції. Державно-політичне значення слова «нація» відтоді стає переважним у французькій, а згодом і англійській мовах. У німецькій та російській мовах, як і в більшості мов інших східноєвропейських народів, переваж­ним залишилось первинне — етнічне значення цього слова.

Отже, націю можна розуміти як етнічну і як державно-політичну спільність. Як державно-політична спільність нація — це сукупність усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Визначення нації як етнічної спільності дав Й. В. Сталін: «Нація — це історично сформована стійка спільність людей, яка виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психіч­ного складу, що виявляється в спільності культури».

Як бачимо, таке визначення поєднує низку об'єктивних ознак нації (спільність території, економічного життя) з її етнічними ознаками (мова, психічний склад, культура). Це визначення є домінуючим у марксизмі. Щоправда, дослід­ники доповнюють його ще й іншими ознаками, як-то: соціальна структура, самосвідомість та самоназва.

Нації сформувалися в період виникнення капіталізму на базі народностей.

Народність — це історично сформована мовна, терито­ріальна, економічна і культурна спільність людей, яка пере­дує нації.

Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народ­ностей істотно відрізняються. На відміну від нації у народ­ності немає промисловості і відповідно — «свого» робітни­чого класу. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона з традиційно-аграрної стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Крім того, народність, як правило, менш численна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Терміни «нація» і «народність» не охоплюють усіх людей однієї національної (етнічної) належності. Поряд з ком­пактно розселеною в межах певного територіально-політич­ного утворення основною масою осіб однієї національної належності звичайно наявні особи цієї ж національності, які проживають за межами даного утворення. Ці представники складають національні групи, наприклад росіяни, євреї, німці, греки та інші в Україні, етнічні українці в інших державах. Оскільки національні групи менш численні, ніж корінна нація, їх називають іще національними меншинами.

Нація є головним соціальним суб'єктом державотворення. Кожна нація прагне до самовизначення та утворення власної державності. Держави можуть формуватися на базі однієї або декількох націй, відповідно вони вважаються мононаці­ональними або полінаціональними. Можливі й такі варіанти взаємодії нації і держави, коли спочатку на базі різних національних груп виникає держава, а вже потім формується нація, як це сталось, наприклад, у США. Нація, від назви якої походить назва держави, називається титульною.

До представництва своїх інтересів на державному рівні прагнуть і народності. Це представництво може здійснюва­тись по-різному, наприклад у формі надання в представницьких органах влади певної кількості місць (квоти) для тієї чи іншої народності або створення їх власної держав­ності у формі автономних областей, районів тощо.

6.2.3 Соціально-демографічні спільності

Важливу роль у політичному житті віді­грають соціально-демографічні спіль­ності. Основою їх розрізнення є статеві та вікові відмінності між людьми. За статевою ознакою розрізняються чоловіки і жінки, а за віковою — молодь, особи середнього, старшого й похилого віку. При цьому маються на увазі не суто фізіологічні, а соціальні відмінності між цими групами людей, тобто відмінності за їх становищем у суспільстві. Так, і до сьогодні залишається актуальною проблема забезпечення не лише формально-юридичної, а й фактичної рівності жінок з чоловіками, усунення дискримінації жінок в оплаті праці, наймі на роботу, доступі на високі державні посади, в політичному житті в цілому, хоча боротьба жінок за розв'я­зання цієї проблеми триває вже декілька століть.

Молодь — це соціально-демографічна група, яка вирізняється на основі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального становища та зумовлених ними соціально-психологічних властивостей.

Як певний етап життєвого циклу молодість є біологічно універсальною, але її конкретні вікові межі, соціальний статус і соціально-психологічні особливості мають соціально-історичну природу й залежать від властивих тому чи іншому суспільству особливостей соціалізації.

Вікові межі молодості, а значить, і приналежність до молоді як соціально-демографічної групи, визначаються в інтервалі 14—16 (вік статевого дозрівання) і 25—30 років (вік закінчення навчання й початку самостійного трудового життя). В багатьох країнах діє законодавство, яке передбачає встановлення вікових меж молодості, створення умов для соціального становлення та розвитку молоді, забезпечення правових і політичних гарантій здійснення цього процесу тощо. Це законодавство складає правову основу особливого виду політики — молодіжної. Так, в Україні прийнята Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики», діє Закон «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді». В цьому законі, зокрема, зазначається, що молодь — це громадяни України віком від 15 до 28 років.

Особи похилого віку — це здебільшого пенсіонери за віком, який неоднаковий в різних країнах і встановлюється в межах 55—70 років. В Україні пенсійний вік становить 55 років для жінок і 60 — для чоловіків. Пенсіонери також є об'єктом особливого різновиду політики — пенсійної.

Як й інші соціальні спільності, молодь і пенсіонери теж прагнуть до представництва своїх інтересів на державному рівні. Здійснюється воно як через політичні партії, так і через численні молодіжні й ветеранські громадські орга­нізації. Молодь і пенсіонери нерідко є найактивнішими складовими електорату.

6.2.4 Соціально-професійні спільності

До числа суб'єктів політичних відно­син, соціальних суб'єктів політики належать і соціально-професійні спіль­ності. Це передусім великі професійні групи людей, які посідають осооливе місце в системі суспільного поділу праці, — робітники, службовці, інтеліген­ція, селяни, підприємці. Соціально-професійні спільності відіграють значну роль в економічному, соціальному, полі­тичному, духовному житті суспільства. В країнах Заходу ці спільності є основними обліковими групами соціальної статистики. Важливо визначити соціальний склад основних професійних груп.

Інтелігенція —це соціальна група (верства) людей складної розумової праці.

Відповідно до цього визначення до інтелігенції належать не взагалі всі люди розумової праці, а лише особи складної (висококваліфікованої) праці, виконання якої передбачає наявність вищої або середньої спеціальної освіти. Через високий рівень освіти, професійної підготовки представ­ників інтелігенції називають іще спеціалістами або профе­сіоналами. Основними професіональними групами у складі інтелігенції є інженерно-технічна, наукова, педагогіч­на, медична, художня, адміністративно-управлінська, військова.

Близькою до інтелігенції соціально-професійною групою є службовці особи нефізичної праці, які трудяться за наймом. До службовців належать як особи простої розумової праці (в основному торгові й конторські працівники, яких нази­вають іще службовцями-неспеціалістами), так і ті представ­ники інтелігенції (спеціалісти), що трудяться за наймом. У західній соціології особи розумової праці визначаються також як «білі комірці», на відміну від «синіх комірців» — осіб ручної праці, робітників.

Терміном «селянство» можуть позначатися різні спіль­ності людей: усе самодіяльне населення, зайняте в сіль­ському господарстві (наймані робітники, дрібні, середні і великі власники засобів виробництва, передусім землі), всі або лише дрібні власники засобів виробництва.

Нарешті, підприємці — це власники засобів виробництва, котрі функціонують як його організатори.

Навіть найвищі посадові особи не є підприємцями, якщо вони цими підприємствами не володіють. Водночас не є підприємцями і власники засобів виробництва, які не причетні до організації самого виробництва. На практиці власники підприємств найчастіше є і їхніми вищими посадо­вими особами. Оскільки функціонування приватних підпри­ємств передбачає використання найманої робочої сили, то їх власників-підприємців називають іще роботодавцями.

6.2.5 Соціально- територіальні спільності

Багатоманітними є й соціально-mepuторіальні спільності.

Це жителі окремих населених пунктів (сіл, селищ, малих, середніх і великих міст), окремих адміністративно-територіальних одиниць (провінцій, штатів, земель, областей, районів тощо) і регіонів, сільське й міське населення в цілому. Часто ці спільності займають неодна­кове становище в суспільстві. Так, щодо працевлаштування, умов праці, побуту міське населення має більше можливос­тей, ніж сільське. Внаслідок нерівномірності економічного розвитку окремих регіонів тієї чи іншої країни населення цих регіонів відрізняється за умовами праці, побуту, рівнем життя тощо. Такі відмінності справляють відчутний вплив на політику.

Існування різних соціальних спільностей означає наяв­ність багатоманітних соціальних інтересів, у тому числі пов'язаних з політикою, функціонуванням державної влади. Безпосередньо в політичній сфері ці інтереси представляють

політичні партії, різноманітні громадські організації і рухи. Так, існують політичні партії і громадські організації, які відображають інтереси різних суспільних класів. Є політичні партії і громадські організації, що орієнтуються на інтереси конкретних етнічних, демографічних чи територіальних спільностей. Взаємодія різноманітних соціальних інтересів визначає основний зміст політичного життя суспільства, а їх зіткнення породжує соціально-політичні конфлікти.

6.3 СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ

6.3.1 Поняття соціально-політичного конфлікту

Конфлікт (від лат. conflictus — зітк­нення) — це «зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалі­зації їхніх інтересів в умовах поотидії»5.

Суб'єктами конфлікту можуть виступати індивіди, малі й великі групи людей, їхні різноманітні організації. Соціальний конфлікт це зіткнення інтересів соціальних спільностей. Виникаючи як зіткнення передусім економічних інтересів соціальних спільностей, соціальні конфлікти обов'язково охоплюють сферу реалізації політичної влади, політики; набуваючи політичного характеру, вони проявляються як соціально-політичні конфлікти.

Не всяке зіткнення інтересів породжує конфлікт їх носіїв. Конфлікт виникає тоді, коли дії сторін, що конфліктують, спрямовані на досягнення несумісних цілей або таких, що взаємовиключають одна одну. При цьому кожна зі сторін прагне контролювати і спрямовувати дії іншої сторони.

У соціальній і політичній структурі суспільства конфлікти характеризуються рівнем, масштабами, гостротою, сферою виникнення та іншими параметрами. В політологічному аспекті найбільш значущими з них є ті, що одночасно охоплюють усі рівні соціальної і політичної структур, зачіпають максимально можливу в конкретних умовах кіль­кість учасників, мають загальний характер. Такі конфлікти обов'язково пов'язуються з проблемами державної влади, її зміцнення або підриву, тобто мають політичний характер. До них належать, зокрема, міжкласові, міжетнічні, демографічні та міжрегіональні конфлікти.

6.3.2 Міжкласові конфлікти

Міжкласові конфлікти проявляються в різних формах класової боротьби. Про класову боротьбу як боротьбу між бідними і багатими, між різними суспільними станами писали ще античні історики. Французькі вчені періоду Реставрації (О. Тьєррі, Ф. Пзо, Ф. Міньє) дійшли до розуміння класової боротьби як рушійної сили суспільного розвитку.

За К. Марксом і Ф. Енгельсом, класова боротьба є основ­ним змістом і рушійною силою історії. Всю історію суспільства, починаючи з появи приватної власності на засоби виробництва, виникнення класів, вони подали як історію неперервної боротьби класів з протилежними інтере­сами — експлуатованих проти експлуататорів. Ця боротьба завжди вела до її найвищого прояву — соціальної революції, в результаті якої здійснюється перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої, прогресивнішої. Найбільшої гостроти класова боротьба досягає за капіталізму, коли пролетаріат веде боротьбу проти буржуазії. Розвиток цієї боротьби призводить до соціалістичної революції і встанов­лення диктатури пролетаріату як засобу знищення класів взагалі і переходу до суспільства без класів.

Досвід розвитку міжкласових стосунків у XX ст., особливо у другій його половині, дає можливість зробити висновок, що марксистська теорія класової боротьби має методоло­гічне значення для пізнання закономірностей розвитку класового суспільства, формаційного суспільного розвитку взагалі. Проте вона абсолютизує конфронтаційний характер відносин між класами і роль класової боротьби як рушійної сили суспільного розвитку.

Класова боротьба є рушійною силою історії на доіндустріальних етапах суспільного розвитку. Класичний капіта­лізм створив такі важкі умови існування робітничого класу, які однозначно зумовлювали його боротьбу проти буржуазії, штовхали на повалення самого капіталізму, що, зрештою, й відбулося в низці країн.

В сучасному індустріальному суспільстві соціально-економічне становище робітничого класу істотно поліпшилось, натомість різко загострилися відносини між суспіль­ством і природою, з'явились засоби масового знищення, виникла загроза існуванню всього людства. Домінуючими в суспільному розвитку стають не класові, а загальнолюдські інтереси Це породжує об'єктивну межу для класової конфронтації, спонукає уникати найгостріших форм прояву й розв'язання міжкласових конфліктів — повстань, грома­дянських війн, революцій. На перший план висуваються завдання досягнення в суспільстві соціальної злагоди, пошук компромісних форм і засобів розв'язання міжкласових суперечностей. Рушійною силою суспільного розвитку стає солідарність усіх соціальних спільностей, а не їх конфрон­тація.

Проте це не означає, що в суспільстві з ринковою еконо­мікою зникли міжкласові суперечності, а класова боротьба залишилася даниною історії. Наявність у суспільстві класів власників засобів виробництва і найманих працівників, зайнятих на підприємствах, що є приватною власністю, означає існування суперечності в їхніх інтересах. Прибуток, який є формою доходу власників, і заробітна плата як форма доходу найманих працівників перебувають в обернено пропорційній залежності: чим більша частка заробітної плати в доході підприємства, тим менша в ньому частка прибутку, і навпаки. Звідси прагнення власників до максимізації прибутку за рахунок заробітної плати і прагнен­ня найманих працівників до збільшення заробітної плати за рахунок прибутку, зіткнення їхніх інтересів.

Ця суперечність є головною соціально-економічною суперечністю капіталістичного суспільства, джерелом багатьох соціально-політичних конфліктів, які в ньому відбувають­ся, — революцій, повстань, страйків тощо. Класичному капіталізму знадобилося понад століття, щоб надати проявам цієї суперечності, соціальному протистоянню цивілізованих форм, перейти від повстань і революцій до соціального партнерства і злагоди. В розвинутих капіталістичних країнах важливим засобом розв'язання суперечностей та упередження конфліктів між інтересами найманих працівників і підпри­ємців є політика соціального партнерства, яку проводять профспілки та об'єднання підприємців. Вона передбачає, зокрема, залучення робітників до участі в управлінні підпри­ємствами, прибутках, створення сприятливих умов для праці, відпочинку, професійного зростання працівників. Арбітром у міжкласових конфліктах виступає держава, яка законодавче регламентує трудові відносини на підприємствах, регулює рівень доходів найманих працівників і підприємців, розвиває систему соціального забезпечення тощо.

Досвід розвинутих капіталістичних країн щодо регулю­вання міжкласових відносин має велике значення для колишніх соціалістичних країн, у яких у процесі переходу до ринкової економіки формуються класи з відмінними інтересами, отже, виникатимуть і міжкласові конфлікти.

Історичний досвід свідчить, що в розв'язанні міжкласо­вих конфліктів, виборі шляхів і засобів суспільних пере­творень перевагу слід віддавати еволюційному шляху перед революційним.

Еволюційний шлях характеризується поступовістю сус­пільних перетворень. Засобом їх здійснення стають реформи, в проведенні яких акцент робиться не на забезпеченні радикальності і всебічності, а на послідовності, доведенні перетворень до кінця. Велике значення при цьому надається забезпеченню всезагальної підтримки перемін, досягненню згоди в суспільстві щодо їх здійснення. Наслідки й розмах політичних і соціальних перетворень, які настають у ході реформ, можуть бути такими ж, як і в революції, однак їх істотна відмінність від революції полягає в поетапності змін, наявності проміжних ланок у процесі перетворень, нена­сильницькому характері їх здійснення.

Досвід суспільних перетворень у колишніх соціалістич­них країнах свідчить, що руйнівними за своїми соціально-економічними наслідками можуть бути й так звані ради­кальні реформи, якщо вони здійснюються непослідовно, без належного наукового обґрунтування, у формі соціальних експериментів, за методом спроб і помилок, на догоду лише певним соціальним і політичним силам і не мають загальної підтримки в суспільстві.

Радикальні суспільні перетворення звичайно супровод­жуються політичними міфами, які висувають заінтересовані в цих перетвореннях соціальні й політичні сили з метою ідеологічного обґрунтування. Такими міфами можуть бути, наприклад, обіцянки забезпечити світле майбутнє для всього людства, заможне життя за ринкових умов, побудови сус­пільства загального благоденства тощо. Одними із пошире­них у колишніх соціалістичних країнах, що стали на шлях ринкових перетворень, є міф про так званий середній клас. Суть його полягає в тому, що в результаті роздержавлення власності, її приватизації сформується середній клас як клас власників засобів виробництва, який складе більшість суспільства, основу його соціальної і політичної стабільності, безконфліктного розвитку. Теза про середній клас стала, зокрема, невід'ємною складовою програмних виступів налаштованих на проведення радикальних реформ україн­ських політиків.

Однак такого середнього класу ніде немає і в принципі бути не може. За умов ринкової економіки, жорсткої конкурентної боротьби власність на засоби виробництва не може бути розпорошеною в усьому суспільстві, вона неод­мінно концентрується у його незначної меншості. В країнах з розвиненою ринковою економікою понад 80 відсотків самодіяльного населення є не власниками, а найманими працівниками. Основна частка власності на засоби вироб­ництва зосереджується там у якихось 4—5 відсотків насе­лення.

Середній клас ні в марксистському (дрібні власники засобів виробництва), ні в поширеному в західній соціології розумінні (дрібні власники, службовці, інтелігенція) не може бути основою соціальної і політичної стабільності суспіль­ства. Проміжне соціально-економічне становище дрібних власників нестійке, що обумовлює розмаїтість і нестійкість їхніх ідейно-політичних уподобань. Дрібні власники є активними учасниками як право-, так і лівоекстремістських політичних рухів. Ще більша розмаїтість ідейно-політичних поглядів буде характерною для середнього класу, коли до його складу, крім дрібних власників, залучити ще й службовців та інтелігенцію.

Зазначене зовсім не означає, що потрібно відмовитися від обґрунтованої ще Арістотелем тези про середній клас як основу соціальної і політичної стабільності суспільства, від прагнення створити такий клас в Україні. Суспільством середнього класу є суспільство достатку, тобто таке, абсолютна більшість членів якого має належний рівень матеріальної забезпеченості, незалежно від володіння засо­бами виробництва. Лише суспільство достатку може бути соціальне й політичне стабільним. І навпаки, суспільство з низьким життєвим рівнем більшості його членів не може бути стабільним. За наявності в ньому, з одного боку, незначного прошарку багатіїв, які наживаються за рахунок решти, а з другого — абсолютної більшості, яка злидарює, суспільство стає поляризованим, політичне нестабільним і соціальне вибухонебезпечним. Саме таким є нинішнє українське суспільство, соціального вибуху в якому останнім часом вдавалось уникати лише завдяки винятковому терпін­ню і благорозумності народу.

6.3.3 Міжетнічні конфлікти

Не меншої, ніж міжкласові, а нерідко ще більшої гостроти можуть набувати міжетнічні (етнополітичні) конфлікти.

Глибинні причини цих конфліктів кореняться в історії етнічних спільностей та відносин між ними, національній свідомості, психології, традиціях, ідеологічних стереотипах, які переходять з покоління в покоління. Найчастіше причи­ною міжетнічних конфліктів стає войовничий націоналізм. Він проявляється в тенденції до суверенізації великих і малих етнічних спільностей з метою створення незалежної державності. Однак прагнення тієї чи іншої етнічної спіль­ності до самовизначення та утворення власної державності нерідко суперечить інтересам інших етнічних спільностей, зокрема щодо збереження єдності й територіальної ціліс­ності поліетнічної за складом держави, що породжує міжетнічні конфлікти.

Спричиняє конфлікти й суперечність між формально проголошеним у державі принципом рівності всіх етнічних спільностей і фактичною їх нерівністю, пов'язаною з неод­наковими можливостями задоволення матеріальних, куль­турних і політичних потреб.

У кожній країні міжетнічні суперечності проявляються по-різному, неоднакові їх масштаби, гострота й наслідки. Проте за наявності таких відмінностей міжетнічні конфлікти мають деякі спільні риси, певну логіку свого розвитку, яка виявляється, зокрема, в порядку висунення вимог. Кон­флікти часто починаються з постановки та обговорення проблеми національної мови, культури. В подальшому вимоги переходять, як правило, в політичну площину, переростаючи у статусні домагання. Нарешті, боротьба за особливий статус набуває форми територіальних претензій. Під час цієї боротьби відбувається оживлення архаїчних уявлень і вимог про історичну виправданість таких претен­зій. Спотворені архаїчні ідеї насичують конфлікт історичним

змістом, який кожна з конфліктуючих сторін використовує для обґрунтування своєї позиції. Подібні історичні аргументи найчастіше неможливо ні підтвердити, ні заперечити.

Так, починаючись із безневинних, на перший погляд, закликів на захист мови, культури, продовжуючись під гас­лами «збереження етнічної чистоти» тієї чи іншої спільності, відновлення «історичної справедливості» стосовно неї тощо, міжетнічні зіткнення нерідко переростають у широкомас­штабні криваві конфлікти, під час яких вже не до мови й культури. Про таку логіку розгортання міжетнічних конфлік­тів свідчать не тільки численні історичні події, а й нинішній міжетнічний розбрат у колишніх радянських республіках та між ними, криваве роз'єднання Югославії, мало не щоденні міжетнічні зіткнення в низці африканських країн.

Оскільки міжетнічні спільності, як правило, компактно розселені на певних територіях, то нерідко суперечності й конфлікти між ними набувають міжрегіонального характеру.

Міжрегіональні конфлікти можуть виникати й через помил­кову політику центральних властей щодо розвитку окремих регіонів, необґрунтовані прагнення регіональної еліти до набуття тим чи іншим регіоном особливого, привілейованого статусу в державі, через відмінності в політичних настроях населення регіонів, рівнях їхнього економічного розвитку тощо.

Головне завдання національної і регіональної політики держави полягає в тому, щоб своєчасно виявляти міжетнічні та міжрегіональні суперечності, робити все можливе для запобігання конфліктам, особливо у гострих, руйнівних фор­мах.

Повною мірою це стосується й демографічних супе­речностей і конфліктів, зокрема так званих конфліктів поколінь, коли виникає непорозуміння між молодим і старшим поколіннями. Певні непорозуміння між поколін­нями були завжди, але в окремі періоди суспільного роз­витку вони можуть набувати конфліктного характеру, виливатися у хвилі молодіжного бунтарства, як це сталося в багатьох країнах Західної Європи на рубежі 60—70-х років, масові альтернативні рухи тощо.

Причини виникнення і шляхи розв'язання конфліктів у суспільстві, з'ясування їх значення для суспільного розвитку, соціального управління, гармонізації суспільних відносин вивчає конфліктологіясамостійна галузь наукового знання, що виникла на межі соціології, політології і політичної психології.

6.3.4 Соціальна політика

У пізнанні соціальних інтересів, їх узгодженні, упередженні й розв'язанні конфліктів між ними полягає призначення політики, насамперед соціальної. У науковій літературі і політичній практиці основне призначення соціальної політики держави традиційно зводиться до задоволення багатоманітних інтересів і потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров'я, забезпечення житлом, відпочинку тощо. Насправді ж головне призначення соціальної політики має бути іншим: її слід розглядати як найважливіший засіб соціальної інтеграції — узгодження інтересів різних спіль­ностей людей, розв'язання соціальних суперечностей, забезпечення цілісності суспільства.

Іншими словами, соціальна політика це один із видів політики, спрямований на інтеграцію інтересів соціальних спільностей людей, розв'язання соціальних суперечностей з метою забезпечення єдності, цілісності суспільства.

Причому це не просто один із видів політики, а най­важливіший її вид, бо саме соціальна політика забезпечує виконання основного призначення політики взагалі, яким є не боротьба за владу та її використання, а управління суспільством на основі узгодження соціальних інтересів.

Залежно від об'єктів соціальної політики виокремлю­ються ті чи інші її різновиди, наприклад політика соціального партнерства, етнічна, демографічна, молодіжна, пенсійна, регіональна політика тощо. Відповідно визначаються завдання соціальної політики. Головною ж проблемою со­ціальної політики є забезпечення в суспільстві соціальної справедливості.

Соціальна справедливість — це міра досягнення в суспільстві соціальної рівності і свободи.

Соціальна рівність і свобода взаємозв'язані таким чином, що чим більше в суспільстві свободи, тим менше в ньому соціальної рівності, і навпаки. Реалізація неоднакових розу­мових і фізичних здібностей людей обов'язково призводить до соціальної нерівності, поглиблення якої створює напру­женість у суспільстві, породжує конфлікти. Тому суспільство об'єктивно заінтересоване в обмеженні соціальної нерівності, створенні перешкод для її зростання. Однак обмеження соціальної нерівності призводить до обмеження свободи, створення перешкод для реалізації неоднакових здібностей людей, що гальмує суспільний, насамперед економічний, розвиток.

Так, втілення в життя класичної ліберальної моделі сус­пільного розвитку, яка ґрунтується на абсолютизації індиві­дуальної свободи і формально-правовому розумінні рівності, призводило до різкого розшарування суспільства, загострен­ня соціальних суперечностей і виникнення соціально-політичних конфліктів. Водночас абсолютизація соціальної рівності в ході реалізації соціалістичної моделі суспільного розвитку призводила до обмеження індивідуальної свободи людей, зрівнялівки, втрати стимулів до високопродуктивної праці, соціального споживацтва, що гальмувало економіч­ний розвиток.

Завдання, отже, полягає в тому, щоб для кожного кон­кретного суспільства знайти оптимальне поєднання (міру) соціальної рівності і свободи. Для цього потрібно врахувати особливості історичного розвитку суспільства, конкретного етапу, на якому воно знаходиться, суспільної свідомості тощо. В протилежному разі здійснювана державою політика сприйматиметься як несправедлива і не знайде підтримки більшості суспільства. Цим, зокрема, пояснюється несприй-няття ліберальної моделі ринкової економіки з її абсо­лютизацією індивідуальної свободи та ігноруванням соціаль­ної рівності більшістю населення колишніх соціалістичних країн, вихованою на ідеях соціальної рівності.

Таким чином, соціальні суб'єкти політики — це ті спіль­ності людей, що виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку, — суспільні класи, соціальні групи й верстви, нації, народності тощо. Вони мають як спільні, так і специ­фічні інтереси, які відстоюють з використанням політичної влади. Неузгодженість інтересів соціальних спільностей, загострення суперечностей між ними призводять до соціаль­них конфліктів, які, охоплюючи сферу реалізації політичної влади, набувають політичного характеру. Соціально-політичні конфлікти — не виняткове, а закономірне явище, зумовлене багатоманітністю соціальних інтересів. Інша справа — гострота і масштабність конфліктів, форми й засоби їх роз­в'язання, які залежать від ефективності політики. Глибинне соціальне призначення політики полягає в урахуванні всієї багатоманітності соціальних інтересів, їх узгодженні, запобіганні конфліктам, розв'язанні їх в опти­мальних, ненасильницьких формах. Найбільше цьому призначенню відповідає соціальна політика, основними різновидами якої є політика соціального партнерства, націо­нальна, демографічна, регіональна політика. Здійснювана в будь-яких формах, соціальна політика має виходити з прин­ципу соціальної справедливості, забезпечувати стосовно кожного конкретного суспільства оптимальне поєднання соціальної рівності і свободи.

Рекомендована література

Бабков В. Г.

Межнациональные противоречия и конфликты // Социально-полит. журн. 1994. № 7-8.

Беленький В. X.

О среднем классе в России // Социально-полит. журн. 1994. № 12.

Бербешкина 3. А.

Справедливость как социально-философская категория. М., 1983.

Бромлей Ю. В.

Основные разновидности национальных общностей (понятийно-терминологические аспекты) // Науч. коммунизм. 1990. № 1.

Бромлей Ю. В.

Этносоциальные процессы: теория, история, современность. М.,

1987.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А.

Современный Левиафан: Очерки политической социологии капи­тализма. М., 1985.

Воловин В., Макєєв С.

Соціальна стратифікація і політика // Політ, думка. 1993. № 1.

Гидденс Э.

Стратификация и классовая структура // Социол. исследования.

1992. №9, 11.

Дарендорф Р.

Конфликт и классовая борьба // Социол. исследования. 1995.

№ 7-8.

Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персо­нали'. К., 1993.

Здравомыслов А. Г.

Социология конфликта. М., 1995.

Комаров М. С.

Социальная стратификация и социальная структура // Социол. исследования. 1992. № 7.

Краснов Б. И.

Конфликты в обществе // Социально-полит, журн. 1992. № 6—7.

Майборода А.

Теория этнополитики в западном обществоведении. К., 1993.

Мала енциклопедія етнодержавознавства / За ред. Ю. 1. Римаренка. К., 1996.

Мацнев А. А.

Этнополитические конфликты: природа, типология и пути урегу­лирования // Социально-полит, журн. 1996. № 4.

Мокляк Н. Н.

Социальные отношения: структура и формы проявления. К., 1986.

Наумова Т. В.

Становление среднего класса в реформируемой России // Со­циально-гуманитарные знания. 1999. № 4.

Преториус Р.

Теория конфликта // Полит, исследования. 1991. № 5.

Сперанский В. И.

Конфликт: сущность и особенности его проявления // Социально-полит, журн. 1995. № 3.

Сперанский В. И.

Основные виды конфликтов: проблемы классификации // Со­циально-полит, журн. 1995. № 4.

Стариков Е. Н.

Социальная структура переходного общества: «горизонтальный срез» // Полит, исследования. 1995. № 5.

Шляхтун П. А.

Социально-классовая структура современного буржуазного общест­ва: Проблемы методологии исследования. К., 1986.

Ян Э.

Государственное и этническое понимание нации: противоречия и сходство // Полит, исследования. 2000. № 2.

ГЛАВА 7

СИСТЕМНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ

Суспільство є складним і багатоманіт­ним утворенням. Найважливішими і найбільш загальними елементами його структури є основні сфери суспіль­ного життя — економічна, соціальна, політична, духовна. Політична сфера охоп­лює всю багатоманітність політичних явищ і процесів — як необхідних, зумовлених об'єктивними чинниками суспільного роз­витку, так і випадкових, що є результатом збігу обставин. Наука про політику, зви­чайно, не може охопити всю багатоманіт­ність політичних явищ. Завдання політології, як і будь-якої іншої науки, полягає перед­усім у пізнанні необхідних, закономірних зв'язків між різними сторонами та еле­ментами її об'єкта. Найбільшою мірою цьому завданню відповідає категорія «по­літична система суспільства», що є цент­ральною в політології, а сама політична система виступає предметом цієї науки.

7.1 СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ ПОЛІТИКИ

7.1.1 Сутність системного аналізу

До середини XX ст. політологія існувала як сукупність розрізнених знань про політичні явища і процеси, значну частину яких складав емпіричний матеріал, отри­маний завдяки розвитку соціологічних та психологічних методів наукових досліджень. Особливо значний за обсягом матеріал щодо конкретних політичних процесів, передусім електоральної поведінки, нагромаджено у США. Амери­канські політологи, як і науковці низки європейських країн — Великобританії, Німеччини, Франції та інших, відчували гостру потребу в систематизації теоретичних знань та емпіричного матеріалу, створенні цілісної сукупності, системи наукових знань про політику. Розрізнені політоло­гічні знання було з'єднано в цілісну сукупність завдяки створенню, насамперед науковцями США, теорії політичної системи суспільства.

Система відповідно до найпоширенішого її розуміння — це «сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один із одним, яка утворює певну цілісність, єд­ність». Уже з цього елементарного визначення видно, що система складається з певної сукупності елементів, тобто має власну структуру, причому ці елементи перебувають між собою у таких відносинах і зв'язках, що утворюють певну цілісність.

Системні утворення існують як у суспільстві, так і в природі. Головною особливістю соціальних систем, на відміну від природних чи технічних, є те, що вони пов'язані з вольовою, свідомою, цілеспрямованою діяльністю людей та їх різноманітних об'єднань.

Конкретизуючи загальні характеристики системи стосовно соціальних систем, можна виокремити характерні ознаки структурних елементів системи.

По-перше, це прямий, без­посередній зв'язок елементів системи зі структурою та їх якісна визначеність.

По-друге, однопорядковість, однорід­ність і субстанційна сумісність структурних елементів.

По-третє, вияв структурних елементів як мінімальних за своєю внутрішньою будовою і змістом компонентів даної системи стосовно обраного способу поділу.

По-четверте, органічний зв'язок кожного структурного елемента з іншими елемента­ми системи.

По-п'яте, структурні елементи є основою, на якій розвиваються решта елементних властивостей і струк­турні зв'язки.

Виходячи з зазначених ознак структурних елементів системи, можна дійти висновку, що політична система суспільства як різновид соціальної системи не тотожня політичному життю суспільства, в основі якого хоча й лежать певні закономірності, але яке все ж таки є неупорядкованою сукупністю подій. Політична система суспіль­ства відрізняється від його політичного життя саме своєю системністю, тобто цілісністю та упорядкованістю взаємопо­в'язаних елементів. Системний підхід до аналізу суспільних, зокрема політичних, явищ і процесів вимагає розгляду їх як цілісної сукупності взаємопов'язаних елементів, що функ­ціонує відповідно до притаманних їй закономірностей.

У 50-х роках XX ст. системний і тісно пов'язаний із ним структурно-функціональний підходи стали широко викорис­товуватися для дослідження політики. Цьому значною мірою сприяла й загальна теорія систем, що виникла на Заході з потреб природничих наук, а згодом поширилася на інші науки, склавши, зокрема, теоретичну основу кібернетики.

Сучасне наукове знання про політичну систему є результатом тривалого розвитку. У суспільствознавство системний аналіз був впро­ваджений одним із головних представників структурно-функціональної школи, американським соціологом Толкоттом Парсонсом (1902—1979).

У своїй праці «Соціальна система» (1951) він розглядав суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів. Такими елементами у структурі кожного суспільства були суспільні цілі, норми, цінності та ролі. Елементами суспільства як системи є інститути, кожен з яких виступає підсистемою великої суспільної системи. Кожній суспільній системі (підсистемі) властиві чотири основні функції, що забезпечують збереження й виживання будь-якої системи. Такими функціями є, по-перше, адаптація, тобто специфічний різновид взає­модії соціальних суб'єктів із середовищем, в результаті і в процесі якої відбувається пристосування її вимог до навколишнього середовища. Функцію адаптації в соціальній системі забезпечують політична та економічна підсистеми. Другою функцією соціальної системи с досягнення цілей. Цю функцію забезпечує політична підсистема, політика. Третя функція соціальної системи — інтеграція, тобто досяг­нення стану зв'язаності окремих диференційованих елементів, наяв­ність упорядкованості, безконфліктності відносин між соціальними суб'єктами — індивідами, соціальними спільностями, організаціями тощо. Функцію інтеграції забезпечують правові інститути, владні структури, норми права, звичаї. Четвертою функцією соціальної системи є підтримання системи, котра забезпечується віруваннями, мораллю, органами соціалізації (сім'я, школа, мистецтво тощо).

Отже, системний аналіз дає можливість установити, що будь-яка система, в тому числі й політична, визначається тим, що, по-перше, складається з багатьох елементів; по-друге, елементи системи склада­ють єдине ціле; по-третє, система взаємодіє з навколишнім середо­вищем.

7.1.2 Концепція політичної системи Д.Істона

У США теорія політичної системи почала активно розвиватись від початку 50-х років. Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.). У своїх працях «Політична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), «Систем­ний аналіз політичного життя» (1965) він доводить можливість і необ­хідність існування загальної теорії в політології як теорії політичної системи, розробляє концептуальну структуру цієї теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації теоретичних положень.

Для теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель учений використав біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовища й сама активно впливає на нього для самозбереження і розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи — економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність певних меж між нею та її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні переходів, або обмінів, між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політичної системи. Основною одиницею аналізу політичної системи у зв'язку з цим Д. Істон визначив взаємодію. Від інших соціальних взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім середовищем, тобто політична взаємодія, відрізняється тим, що вона спрямована насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у суспільстві.

На основі цього політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної систе­ми, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування.

Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так і внутрі самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині й на виході системи. На вході — це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході — рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи. Для збереження політичної системи в дії, крім вимог, необхідна й підтримка, її суб'єктами та об'єктами політичного життя. Підтримка пов'язує маси людей з політичною системою. Вона охоплює всі варіан­ти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі, і проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Найважливішим механізмом відбору вимог і підтримки в сучасному демократичному суспільстві Д. Істон вважає вибори органів влади та інші подібні форми політичного волевиявлення громадян.

Всередині політичної системи відбувається конверсія введених до неї вимог і підтримки — вони трансформуються і переробляються, в результаті чого виходом, тобто продуктом, системи є авторитарні рішення щодо розподілу цінностей у суспільстві та відповідні дії для їх здійснення. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви влади або вищих посадових осіб тощо. Продукт функціонування політичної системи, зауважує Д. Істон, слід відрізняти від результатів або наслідків реалізації прийнятих рішень.

Політична система, за Д. Істоном, це засоби, за допомогою яких вимоги за підтримки суб'єктів і об'єктів політики перетворюються в реальні дії. При цьому політична система забезпечує мобілізацію суспільних ресурсів на досягнення цілей і координацію зусиль членів суспільства у вирішенні політичних, економічних, соціальних і куль­турних проблем. Механізм функціонування політичної системи має в собі й елементи зворотного зв'язку, через які продукти виходу системи впливають на наступні вимоги й підтримку. Зворотний зв'язок є основним механізмом усунення напруження в суспільстві, але здійснити це можна лише за наявності у влади здатності реагувати на імпульси, що надходять до системи.

Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами й засобами трансформації вимог і підтримки, перетворює політичну систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, що забезпечує її самозбереження. Однак зовнішні впливи, дискретність дій системних механізмів, людський чинник можуть розладнувати систему, спричиняти її неврівноваженість і навіть руйнування. Засобами, за допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, її кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, дина­мічна система, що постійно змінюється.

7.1.3 Модель політичної системи Г. Алмонда

Американський політолог Габріель Алмонд одним із перших застосував структурно-функ­ціональний метод для дослідження політичної системи. Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Системний і структурно-функціональний методи не заперечують, а навпаки, взаємно доповнюють один одного. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод акцентує увагу на цілісності і взаємозв'язках елементів структури системи, а другий — на функціях цих елементів і системи в цілому.

Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими суспільствами. Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність.

Як і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує два базових набори функцій — входу і виходу. Є чотири функції входу і три — виходу. Функції входу — це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу — це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх. Функції входу здійснюються недержав­ними формуваннями — політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу — державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодав­чої влади, функцію застосування норм — органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм — судові органи. Дві функції входу — політична соціалізація і політична комунікація — перед­бачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії «політична система суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику.

Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стій­ких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі — це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи. Сукупності взаємозв'язаних ролей складають структури.

Визначаючи місце і значення функціональних вимог до політичної системи, Г. Алмонд вбачає її головне призначення в тому, щоб, відібравши з обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії.

Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політичної системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства, використовує особливий підхід до системного аналізу. Суть першого підходу (Д. Істон), який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, що виникають всередині її. Суть другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, що він на противагу першому концентрується на розгляді більш загальних характеристик, а саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем.

Залежно від підходу політична система суспільства відповідно трактується у першому варіанті як система «взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності» (Д. Істон), у другому — як система ролей або взаємодій струк­турних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу» (Г. Алмонд).

Системний підхід до аналізу політичного життя набув досить значного поширення в західній, особливо американській, політології. Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політо­логи У. Мітчел, К. Дейч, Н. Луман, Г. Пауелл, Д. Трумен та ін. Особливу увагу вони приділяли структурно-функціональному аналізові політичної системи суспільства в цілому та її окремих елементів, виокремленню внутрішніх ресурсів і зовнішніх чинників, що вплива­ють на стан і функціонування політичної системи, визначенню характеру взаємозв'язків і взаємозалежностей внутрісистемних і міжсистемних відносин тощо.

Таким чином, значення системного підходу до аналізу політики полягає в тому, що він дає можливість розглядати політичне життя суспільства, політичні явища і процеси не як розрізнені прояви суспільного життя, а як цілісну сукупність взаємопов'язаних елементів, яка, взаємодіючи з навколишнім середовищем, функціонує за власними законо­мірностями й виконує певні функції у суспільстві. Знаючи закономірності функціонування системних утворень, можна прогнозувати розвиток політичних процесів.

Поняття «політична система» є теоретичним інструмен­том, який надає змогу з'ясовувати системні властивості різних політичних явищ. Системний підхід можна засто­совувати у вивченні різних рівнів і форм політичного життя, яким притаманна певна цілісність. Такими рівнями і формами можуть бути окремі політичні інститути, держави, міжнародні утворення, світова спільнота в цілому — тією мірою, в якій вона має системний характер.

Найадекватнішим об'єктом системно-політичного аналізу є окремі держави. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична

система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції, забезпечення єдності та цілісності суспільства. Тому поняття «політична система» найчастіше застосовують для аналізу політичного життя в межах окре­мих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільст­ва, то маються на увазі саме окремі держави.

7.2 СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

7.2.1 Структура політичної системи

Згідно з загальною теорією систем еле­ментами системи вважаються її не­від'ємні і взаємозв'язані складові. Наявність кожної з них необхідна для існування і функціону­вання системи, досягнення її цілей. Такі елементи системи називаються підсистемами, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскільки кожна підсистема, у свою чергу, має складні внутрішні зв'язки й будову, то стосовно її власних складових використовується термін «елементи системи».

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокрем­люються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна під­системи політичної системи.

Інституціонольну підсистему політичної системи склада­ють політичні інститути формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи — держава та її структурні елементи (парламент, уряд тощо), політичні партії, громадсько-полі­тичні організації, органи місцевого самоврядування тощо, так і процеси їх упорядкованого функціонування. Інституціональна підсистема виступає основоположною як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і стосовно її окремих складових. Це зумовлено тим, що саме вона є джерелом усіх найважливіших зв'язків, які виникають в межах політичної системи. Інституціональна підсистема визначає характер норм, які регулюють ці зв'язки. Саме сто­совно неї політичні ідеї, погляди, уявлення, теорії виконують службові функції.

Оскільки політичні інститути є основними елементами політичної системи, то вона іноді визначається як «система інститутів (державних установ, політичних партій, громад­ських організацій), у межах якої відбувається політичне життя суспільства і здійснюється державна влада». Проте таке визначення, наголошуючи на структурному аспекті по­літичної системи суспільства, залишає поза увагою її функ­ціональний аспект.

У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. Деякі дослідники ототожнюють поняття «політична система суспільства» та «політична організація суспільства», однак при цьому затушовується організаційний аспект політичної системи, позначуваний поняттям «політична організація суспільства», а саме це поняття втрачає своє методологічне значення.

До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя, здійснення влади розрізняють три види організацій: власне політичні, невлас­не політичні і неполітичні.

Власне політичні організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у край­ньому разі, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Власне політичними організаціями виступають держава й політичні партії.

Невласне політичними організаціями є ті, участь у здій­сненні політичної влади для яких є лише одним із аспектів їх функціонування. Це громадсько-політичні організації — професійні спілки, об'єднання підприємців, творчі моло­діжні, жіночі, ветеранські об'єднання тощо.

Нарешті, неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єд­нання — товариства філателістів, рибалок, мисливців тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає політичної функції, проте за певних умов, ситуативно вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.

Завдяки функціональним особливостям організацій пер­шого і другого виду їх іноді називають відповідно монофункціональними і поліфункціональними. Однак незалежно від назви очевидно, що інститутами політичної системи сус­пільства є лише ті організації та установи, які беруть активну участь у здійсненні політичної влади і для яких така діяль­ність є істотною характеристикою.

Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства, надаючи політичній системі цілісності і стійкості, орієнтую­чи її на найважливіші суспільні цілі.

Особливе місце серед діючих у політичній системі суспільства організацій посідають партії. Політичні партії є виразниками певних соціальних інтересів. Вони ідеологічно та організаційно об'єднують людей з метою здобуття, використання й утримання державної влади для задоволення цих інтересів. Кожна партія прагне зайняти таке становище в політичній системі, яке надасть їй можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї.

На відміну від політичних партій громадські організації не прагнуть до завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї. Вони є виразниками багатоманітних суспільних інтересів, і з метою захисту цих інтересів їхні представництва на державному рівні вступають у взаємодію з іншими політичними інститутами, насамперед із державою.

Важливий структурний компонент політичної системи суспільства складає її регулятивна (або нормативна) підсис­тема. Цю підсистему утворює сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Соціально-політичні норми є різновидом соціаль­них норм І вирізняються тим, що спрямовані на регулювання політичних відносин. Одні ^політичні норми безпосередньо цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями і громадськими організаціями (кор­поративні норми), інші складаються й розвиваються посту­пово, під впливом як політичних, так і економічних, соціальних, духовних чинників. До них належать норми моралі, звичаї і традиції.

Головною складовою регулятивної підсистеми політичної системи суспільства є норми національного права.

Норми права це встановлені або санкціоновані державою і спрямовані на регулювання суспільних відносин загально­обов'язкові для всіх громадян і юридичних осіб правила поведінки. Особи, що порушують правові норми, притягу­ються до кримінальної або адміністративної відповідальності.

За допомогою норм права регулюються суспільні відно­сини в цілому. Ті з відносин, які виникають у процесі або у зв'язку зі здійсненням державної влади, регламентуються нормами особливої галузі права — державним, або конститу­ційним, правом. Саме йому належить провідна роль у національній системі права. Зумовлено це тим, що в нормах державного права знаходять своє закріплення основні засади суспільства, форми, механізми і принципи здійснення дер­жавної влади, правовий статус особи. Найважливіші норми державного права містяться в конституції.

Поряд із нормами права як регулятори політичних відносин діють також норми партійного життя та правила, встановлені різними громадськими організаціями. Такі норми не мають правового, загальнообов'язкового характеру. Вони обов'язкові лише для членів відповідних партій і громадських організацій. Однак програмні настанови, сформульовані партією, можуть справляти істотний вплив на політику держави, політичну систему в цілому, особливо тоді, коли партія стає правлячою.

У суспільстві діють також інші правила й настанови, яким слідують люди та їхні об'єднання в політичному житті. Різновидом соціальних норм є мораль як вияв духовного життя суспільства. Норми моралі надають змогу формувати моральну свідомість і оцінювати вчинки людей, забезпечуючи

рівновагу суспільства та орієнтуючи громадян на дотриман­ня спільних інтересів. Моральні норми не оформлені з тим ступенем урегульованості, як правові, вони більшою мірою розраховані на розвиток здатності індивіда до саморегулю­вання, на самостійність і самоконтроль. Найбільший вплив на політичну поведінку справляють норми політичної етики, які стосуються саме політичного спілкування.

Істотний вплив на політичну систему країни справляють звичаї і традиції її політичного життя. Звичай — це правило, що склалося на основі постійного, одноманітного повторення даних фактичних відносин. Звичаї і норми, що передаються від покоління до покоління, є традиціями. Хоча політичні звичаї не є формалізованими і не мають юридичного значення, вони можуть справляти значний вплив на реальні дії політичних інститутів. Так, порядок, за яким уряд утворюється лідером партії чи партійної коаліції, що перемогла на парламентських виборах, застосовується і в тих країнах з парламентарною формою правління, де він законо­давством не передбачений. В останніх цей порядок утвер­дився як політичний звичай. Роль звичаїв у загальній системі регулювання оцінюється по-різному. Корисним, вигідним звичаям у необхідних випадках надається юридичне оформ­лення.

Політична система суспільства є неперервно функціону­ючим соціальним утворенням. Складний і багатоплановий характер її не може бути розкритий без з'ясування основних форм і напрямів діяльності, способів і засобів впливу на суспільно-політичне життя. Конкретне вираження і вияв функціональна підсистема політичної системи знаходить у політичному процесі й політичному режимі.

У загальному вигляді політичний процес визначається як «форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі і часі». Конкретніше він може бути охарактеризований як сукупність дій, спрямованих на збере­ження або зміну певної політичної ситуації.

Політичний процес є практичною діяльністю, метою якої виступає досягнення певного політичного результату. Найважливіший елемент політичного процесу — прийняття і реалізація політико-управлінських рішень, що передбачає здійснення таких дій, як збирання й систематизація необ­хідної інформації, розробка на цій основі альтернативних пропозицій і проектів, формалізація рішення, тобто надання йому обов'язкової сили, втілення в життя і контроль за виконанням.

Політичний процес, звичайно, не зводиться до прийнят­тя й виконання політичних рішень. Важливим елементом його є ставлення різних соціальних спільностей до тієї чи іншої політичної ситуації — рішення, події тощо, поведінка і дії мікро- та макрогруп і їхніх різноманітних об'єднань. Від цієї поведінки, дій або бездіяльності мас, їх підтримки або протидії багато в чому залежить можливість прийняття рішень, а ще більшою мірою — реалізація їх.

Функціональна підсистема знаходить свій вияв не лише в політичному процесі, а й у політичному режимі, під яким звичайно розуміють сукупність методів і засобів здійснення політичної влади. Найважливішими показниками політич­ного режиму є рівень і ступінь демократії та реальний політико-правовий статус особи. Детальніше про політичний режим та інститути політичної системи йтиметься у наступних главах.

Комунікативна підсистема політичної системи містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх різноманітними спільностями, які складаються у процесі здійснення політичної влади або з її приводу. До цієї під­системи входять як формалізовані відносини, що ґрунтуються на нормах права і регулюються ними, так і ті нефор­мальні зв'язки, що не закріплені у праві, але відіграють істотну роль у політичному житті.

Суб'єктами політичних відносин є індивіди та їхні різно­манітні об'єднання, соціальні спільності, політичні інститути. Залежно від суб'єктного складу політичні відносини поділя­ються на три основних групи. Передусім це відносини між соціальними спільностями — суспільними класами, соціаль­ними верствами і групами, націями, народностями тощо. Міжкласові, внутрікласові й міжнаціональні відносини скла­дають соціальну основу політичної системи і відображаються у функціонуванні відповідних політичних організацій та їхніх взаємовідносинах.

Другу групу складають відносини, однією з сторін яких є політична організація. Ці так звані вертикальні відносини складаються у процесі здійснення політичної влади, впливу органів керівництва та управління на соціально-економічні, політичні й культурні процеси. Вони також мають важливе значення для характеристики сутності і функцій політичної системи, методів здійснення політичної влади.

До третьої групи політичних відносин входять ті від­носини, які складаються між політичними організаціями та установами — державою, партіями, громадськими організа­ціями, органами місцевого самоврядування тощо як усере­дині них, так і між ними. Якщо відносини між соціальними спільностями виступають як первинні, то відносини між політичними інститутами, що виражають їх інтереси, є вторинними. Іноді саме ці відносини, поряд з політичними організаціями, об'єднують поняттям політичної системи суспільства.

Органічні взаємозв'язки між компонентами та елемен­тами політичної системи називають системоутворюючими зв'язками. Комунікативна підсистема містить й інші взає­модії, важливе значення серед яких мають ті, що складаються між політичною системою та іншими системами — еконо­мічною, соціальною, культурною, екологічною тощо.

До числа елементів_політичної системи суспільства нале­жать також політична свідомість і політична культура. Вони складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

Політична свідомість є відображенням політичного буття, передусім політичних відносин. Це відображення відбува­ється у формі поглядів, уявлень, ідей, теорій тощо. Під політичною культурою звичайно розуміють сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки. За ширшого розуміння політичної культури до таких форм додають ще й характер і способи функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи. За будь-якого підходу до розуміння політичної культури її невід'ємними складовими визнаються політична свідомість і політична поведінка у найпоширеніших, типових їх формах. Саме такі форми, а не вся багатоманітність виявів політичної свідомості й поведінки є елементами політичної системи.

Політична культура, у тому числі й політична свідомість, відіграє надзвичайно важливу роль у функціонуванні політичної системи. З одного боку, політична система детермінує форми і типи політичної свідомості й поведінки, а з іншого — зазнає їх відчутного зворотного впливу. По­літична, культура впливає на форми і функціонування політичних інститутів, зумовлює політичну поведінку індивідів і мас.

7.2.2 Функції політичної системи

Структура і функціонування політичної системи суспільства підпорядковані її цільовому призначенню, вирішенню тих завдань, заради розв’язання яких вона створена і діє. Основні напрями діяльності політичної системи утворюють у своїй сукупності її функції, які визначають структуру, інститути та процес дії системи.

Функції політичної, як і будь-якої іншої, системи не зводяться до простої суми функцій її компонентів. Держава, партії та інші інститути виконують притаманні їм функції. Сама ж політична система має власні функції, які можуть диференціюватись і деталізуватись у діяльності її підсистем та їхніх елементів. Усі функції системи тісно пов'язані між собою і певною мірою накладаються одна на одну.

Стосовно суспільства в цілому політична система виступає як управлінська система. Загальне її призначення полягає в керівництві суспільством та управлінні суспільни­ми справами. Управлінська діяльність здійснюється як спеціалізованими державними органами, установами й по­садовими особами, так і недержавними політичними інститутами. Конкретизуючи це загальне призначення політичної системи, науковці виокремлюють її різноманітні функції, висловлюючи при цьому різні точки зору щодо кількості та змісту цих функцій, що, зрештою, зумовлюється масштабністю і багатоманітністю виявів дій політичної системи.

Виходячи з призначення політичної системи в цілому та її основних підсистем, узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити такі найголовніші функції політичної системи: .політичне цілепокладання; владно-політична інтеграція суспільства; регулювання режиму соціально-політичної діяльності. Розглянемо їх детальніше.

Здійснюване політичною системою керівництво суспіль­ством передбачає передусім визначення стратегічних цілей і перспектив суспільного розвитку, в якому і знаходить свій вияв функція політичного цілепокладання. Функція ціле­покладання має першорядне значення для існування й розвитку будь-якої суспільної системи. Ціль виступає як передбачуваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть люди та їхні організації. Політичне цілепокладання означає передусім визначення власне політичних цілей, які стосу­ються зміцнення влади, політичних інститутів, розвитку демократії, соціальних відносин тощо. Воно включає і встановлення загальних цілей розвитку інших сфер суспіль­ного життя — економічної, соціальної, духовної тощо. Закріплення цілей у політичних документах партій, консти­туціях і законах означає надання їм загального характеру. Політичне цілепокладання передбачає і ранжування цілей залежно від їхньої природи та реальних можливостей здійснення на стратегічні й тактичні, а також визначення пріоритетів у досягненні різних цілей.

Для забезпечення цілісності та єдності суспільства, стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, враховуючи інтереси всіх учасників суспільного життя та суперечності, які між ними виникають, домагалася найопти-мальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля наявних у суспільстві соціальних спільностей та їхніх організацій. Політична система, отже, покликана інтегрувати різноманітні суспільні інтереси і таким чином забезпечити цілісність і єдність суспільства, його мобілізацію на досяг­нення суспільне значущих цілей. У цьому знаходить свій вияв її функція владно-політичної інтеграції суспільства.

Важливе значення має регулятивна функція політичної системи. Вона пов'язана з потребами впорядкування й регламентації політичної поведінки та політичних відносин і полягає в утвердженні таких способів поведінки і діяльності індивідів, груп, організацій, форм їхніх взаємовідносин, які забезпечували б дотримання спільних інтересів і стійкість суспільних відносин. Здійснюється це на базі політичних норм, які впроваджують ідеали і цінності, стимули і мотиви суспільної поведінки, покликані допомогти уникненню й подоланню конфліктів та утвердженню прийнятних суспіль­них порядків. Регулятивна функція політичної системи, отже, виявляється не лише у створенні особливої підсистеми політичних норм, а й у виробленні таких стереотипів поведінки, слідування яким визнається еталоном суспільне прийнятної і розумної поведінки.

Поряд з охарактеризованими основними функціями у науковій літературі виокремлюються й деякі інші функції політичної системи. Це, зокрема, мобілізаційна функція, що забезпечує максимальне використання ресурсів суспільства відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку, та дистрибутивна, спрямована на розподіл ресурсів і цінностей у суспільстві. До функцій політичної системи належить також легітимізація, під якою розуміють приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних і правових норм.

Та хоч би яким широким не був перелік функцій полі­тичної системи, безперечним слід визнати те, що головними серед них є політичне керівництво суспільством (цілепокладання), інтеграція суспільства та регулювання суспільно-політичних відносин. Інші функції тією чи іншою мірою є похідними від них. Кожна функція політичної системи умовно ніби розпадається на підфункції, що виконуються політичними інститутами, на взаємопов'язані й послідовні політичні дії. Загальні функції політичної системи реалізу­ються державою та її органами, партіями, громадськими організаціями.

З урахуванням найважливіших функцій у стислій формі політична система суспільства може бути визначена як інтегрована сукупність політичних інститутів, що здійснює владне керівництво та управління суспільством.

7.2.3 Закономірності функціонування політичної системи

Функціонування політичної системи відбувається за певними закономірнос­тями. Одні з них мають загальний характер і притаманні будь-яким систе­мам, інші виявляють себе лише в політичних системах і мають, відповідно, політичний характер.

Загальними закономірностями функціонування систем, у тому числі політичної, вважаються закономірності рівноваги і маятника. З одного боку, політична система перебуває в постійному русі, у зв'язку зі змінами внутрішніх і зовнішніх чинників її функціонування. З іншого — для її нормального функціонування необхідна певна врівноваженість усіх під­систем. За наявності впливу на неї динамічних чинників система прагне до досягнення стану оптимальної рівноваги, який би забезпечував нормальне виконання системою її функцій.

Суть закономірності маятника полягає в тому, що будь-яка система, виведена зі стану оптимальної рівноваги, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. При­чому наскільки значним було відхилення системи в один бік, настільки значним буде її відхилення у протилежний. Дією цієї закономірності можна певною мірою пояснити, наприклад, те, що тоталітарний політичний режим спочатку змінюється на свою протилежність — анархію та охлократію і лише в подальшому відбувається еволюція політичної системи до справжньої демократії. Наявність закономірності маятника застерігає від різких змін у політичній системі, як і в суспільстві в цілому.

До інших закономірностей політичної системи належать її самозбереження, кореляційна залежність між компонента­ми системи та перетворюючий вплив системи на її компо­ненти.

Будь-яка соціальна система, в тому числі політична, прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які можуть припинити це існування. У прагненні політичної системи до стабільного функціонування, збалан­сованості полягає закономірність її самозбереження, як вияв загального закону самозбереження систем.

Важливою закономірністю, що характеризує політичну систему суспільства як різновид цілісної соціальної системи, є кореляційний зв'язок між її компонентами, за якого зміни в одних із них обов'язково викликають зміни в інших, а іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі політичної системи відбиваються на структурі та функціону­ванні держави — її головного елемента. Зміни держави, у свою чергу, неодмінно відбиваються на характері норматив­ного регулювання інших компонентів політичної системи, а найістотніші з них можуть вплинути на систему в цілому.

Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на компоненти, що її складають, і прагне перетворити їх відповідно до власної природи. У цьому полягає ще одна закономірність функціонування політичної системи суспіль­ства як цілісного соціального організму.

Політичній системі притаманні і власне політичні зако­номірності — об'єктивні зв'язки, які складаються у процесі функціонування політичної влади. Ці закономірності опосередковуються людською діяльністю і водночас існують об'єктивно, незалежно від визнання чи заперечення їх людьми. До закономірностей функціонування політичної влади належать, зокрема, такі: змістом і метою діяльності будь-якого політичного лідера є здобуття та утримання політичної влади; відносини в системі політичної влади визначають решту відносин у політичній системі суспільства; будь-яка політична влада (хоч би якою була її соціальна природа та якими б мотивами вона виправдовувала свої дії) має тенденцію до розширення своїх повноважень і встанов­лення тотального контролю над суспільством; політична влада практично завжди і всюди має політичну опозицію (відкриту або нелегальну) та ін.

Нарешті, існують закономірності, які характеризують зв'язки політичної системи з економічною, соціальною, духовною та іншими системами. Крім закономірностей функціонування політичної системи в цілому, діють також закономірності функціонування й розвитку її окремих елементів — держави, партій тощо. Питання про закономір­ності, які діють у політичному житті суспільства, поки що є одним із найменш розроблених у політології.

7.3 ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

Однакові за своєю сутністю основні елементи і функції політичних систем по-різному проявляються в різних історичних і на­ціонально-державних умовах, мають певні особливості у кожній конкретній країні. У зв'язку з цим важливою для політології є типологія політичних систем, що дає змогу виокремлювати за певними ознаками різні групи систем, з'ясовувати спільне й відмінне між ними, закономірності переходу від одних типів політичних систем до інших тощо. Основний метод типології політичних систем — їх порів­няльний аналіз.

Залежно від ознак, які кладуться в основу розрізнення політичних систем, існують різні їх типології. Перші спроби типології політичних систем у вигляді розрізнення форм державного правління сягають ще античного світу.

Так, Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну наступну з цих форм гіршою за попередні. Арістотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку вони переслідують, називав пра­вильні форми правління — монархію, аристократію і політію і три неправильні — тиранію, олігархію і демократію.

У марксизмі основним критерієм класифікації політичних систем виступає суспільно-економічна формація, економіч­ний базис суспільства. Відповідно до цього критерію виокремлюються політичні системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного суспільства. Ця класифікація є надто загальною і не пояснює наявних істотних відмінностей між політичними системами в межах однієї суспільно-економічної формації. Проте попри її жорстку прив'язаність до економічної і соціальної структури суспільства вона має таке ж право на існування, як і будь-яка інша, бо кожен із цих історичних типів політичних систем був чи й зараз є об'єктивною реальністю.

Традиційний для марксизму й поділ політичних систем залежно від типу суспільного ладу на політичні системи соціалістичних і капіталістичних країн та країн, що роз­виваються. Основні риси політичних систем цих країн збіга­ються, відповідно, з тоталітарними, демократичними та авторитарними системами, про які йдеться нижче.

Класифікація політичних систем може базуватися й на виокремлених М. Вебером трьох типах легітимності політич­ного панування — традиційному, харизматичному і легаль­ному. Відповідно до цих типів існують політичні системи з традиційним, харизматичним чи легальним типами легітим­ності влади. У політичних системах традиційного типу легітимність влади ґрунтується на стійкому переконанні у непорушності традицій і необхідності підкорення правителям, які здійснюють владу згідно з традиціями. У системах з харизматичним типом політичного панування основою легітимності влади є віра у виняткові особисті здібності правителів, що об'єднуються поняттям «харизма». За легаль­ного типу легітимності влада в політичній системі ґрунтується на переконанні мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкращим чином.

Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він роз­різняв чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або част­ково індустріальний; тоталітарний.

Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функ­ціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання.

Континентально-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність куль­тури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20—30-ті роки XX ст.

У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доіндустріальний або частково індустріальний тип політичної системи. Він також характеризується неоднорід­ністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, тради­ційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комуні­кації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фа­шистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство.

Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Демократичні полі­тичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатома­нітність соціальних інтересів. Влада ґрунтується на демо­кратичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.

Певні елементи демократизму притаманні й авторитар­ним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.

Тоталітарні політичні системи характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зрощенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на сус­пільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомис­лення тощо.

Детальніше про особливості демократичних, авторитар­них і тоталітарних політичних систем ідеться у главі про політичні режими.

Існують також інші типології політичних систем. Так, за характером взаємодії з навколишнім середовищем розрізня­ють відкриті політичні системи — ті, що мають динамічну структуру й широкі взаємозв'язки з навколишнім середо­вищем, і закриті, які вирізняються жорстко фіксованою структурою і відсутністю таких взаємозв'язків. Відповідно до цього поділу демократичні політичні системи вважаються відкритими, а недемократичні — закритими.

Політичні системи багатьох країн, що розвиваються, та соціалістичних у минулому країн мають перехідний від тотатіларизму чи авторитаризму до демократії характер, внаслідок чого поєднують у собі ознаки різних типів полі­тичних систем і характеризуються як частково демократичні системи.

Сучасна політична система України, як і політичні системи більшості інших молодих незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, має перехідний від тоталітаризму до демократії характер. В Україні конституційно закріплено основні принципи демо­кратичної організації політичного життя суспільства — народного суверенітету, представництва, поділу влади, багатопартійності тощо. За роки незалежності в країні сформовано демократичні державні інститути, створено численні політичні партії, громадсько-політичні організації, впроваджено демократичну виборчу систему, яка постійно вдосконалюється. Щоправда, вже набуті демократичні форми і засоби здійснення державної влади поки що повільно наповнюються відповідним демократичним змістом. Незбалансованість повноважень вищих органів держави — президента, парламенту та уряду — породжує ситуації

протистояння гілок законодавчої і виконавчої влади, нестабільність уряду. Політичні партії, за винятком декількох, не є виразниками інтересів широких верств населення, а обслуговують здебільшого вузькогрупові й персональні інтереси. Це ж стосується і засобів масової інформації. Наслідком недосконалості виборчої і партійної систем, порядку формування уряду є неструктурованість парламенту, відсутність у ньому сталої більшості, яка б узяла на себе відповідальність за політичне керівництво державою, що різко знижує ефективність функціонування парламенту, всієї системи організації державної влади (див. гл. 8, 10).

Рекомендована література

Алмонд Г., Верба С.

Гражданская культура и стабильность демократии // Полит, иссле­дования. 1992. № 4.

Андреев С. С.

Политические системы и политическая организация общества //

Социально-полит. науки. 1992. № 1.

Белов Г. А.

Функции политической системы // Кентавр. 1995. № 3. Борисов В. К.

Теория политической системы. М., 1991. Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А.

Современный Левиафан: Очерки политической социологии капи­тализма. М., 1985.

Гавриленко І.

Політична система суспільства // Політол. читання. 1993. № 1.

Ильинский И. П., Мишин А. А., Энтин Л. М.

Политическая система современного капитализма. М., 1983.

Истон Д.

Новая революция в политической науке // Социально-полит, журн.

1993. № 8.

Краснов Б. И.

Политические системы // Социально-полит, журн. 1995. № 3. Марченко М. Н.

Механизмы адаптации политической системы современного Запада

// Сов. государство и право. 1991. № 11.

Марченко М. Н.

Очерки теории политической системы современного буржуазного общества. М., 1985.

Основы теории политической системы / Отв. ред. Ю. А. Тихомиров, В. Е. Чиркин. М., 1985.

Політична система сучасної України. К., 1998. Фарукшин М. X.

Политическая система общества // Социально-полит, науки. 1991. № 5.

Чиркин В. Е.

Глобальные модели политической системы современного общества:

индикаторы эффективности // Государство и право. 1992. № 5.

Эндрейн Чарльз Р.

Сравнительный анализ политических систем. Эффективность осу­ществления политического курса и социальные преобразования. М., 2000.

РОЗДІЛ 3

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗОВАНІ ФОРМИ ПОЛІТИКИ

ГЛАВА 8

ДЕРЖАВА — ГОЛОВНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМ СУСПІЛЬСТВА

Системний аналіз політики передбачає дослідження політичних інститутів як основних елементів політичної систе­ми суспільства, з'ясування місця і ролі кожного з них у цій системі. Головним із політичних інститутів, найважливішим еле­ментом політичної системи суспільства є держава. Вона виступає об'єктом дослід­ження багатьох суспільствознавчих наук — філософії, соціології, історії, правознавства, економічної теорії тощо. У сукупності цих наук політологія посідає особливе місце. Виникла вона саме як учення про державу (поліс) і за традицією, започаткованою ще в античному світі, нерідко й досі трактується як «державознавство». Проте політологія зовсім не претендує на моно­полію на наукові знання про державу. Відповідно до свого предмета і прита­манних їй методів дослідження своє головне завдання у вивченні держави вона вбачає в тому, щоб розкрити сутність держави як політичного інституту та з'ясувати її місце і роль у політичній системі суспільства. Системний підхід, крім усього іншого, надає можливість, з одного боку, з'ясовувати ті властивості держави, яких вона набуває як частина політичної системи, а з іншого — розкрива­ти вплив держави на функціонування інших політичних інститутів.

8.1 СУТНІСТЬ, ОЗНАКИ ТА ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

8.1.1 Сутність та основні ознаки держави

Держава є багатоаспектним суспільним утворенням і за своєю складністю й багатоманітністю виявів поступається хіба що суспільству в цілому. Складність і багатоманітність виявів держави об'єктивно утруднюють з'ясування та визна­чення її сутності. До того ж, кожна із суспільствознавчих наук досліджує якийсь окремий аспект держави, відповідно до якого і дає її визначення.

Коли йдеться про державу взагалі, то мається на увазі передусім певна відокремлена територія, на якій проживає політичне, тобто з допомогою публічної влади організоване населення. У цьому розумінні поряд з поняттям «держава» вживаються терміни „країна”, „суспільство”, „вітчизна” тощо.

Політична організованість населення в межах визна­ченої території має незалежний від інших територіально-політичних утворень характер. З широкої соціологічної точки зору, отже, держава може бути визначена як «терито­ріальне організоване і політичне незалежне суспільство», а з політологічної — як незалежне політико-територіальне утворення.

Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада.

Територія — це просторова основа держави. Терито­рією є та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної дер­жави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом.

Територіальність є атрибутивною ознакою держави. Втрата території означає припинення існування самої держави. Тому будь-яка держава намагається всіма засобами зберегти свою територію. Територіальні зазіхання, спори і претензії одних держав до інших упродовж усієї історії викликали найжорстокіші конфлікти між ними. Територія держави може охоплювати величезні ділянки земної поверхні, наприклад територія Росії, Китаю, Канади, США, Бразилії, навіть окремі континенти (Австралія), а може складатися з одного-двох квадратних кілометрів (Ватикан, Монако), однак за будь-яких умов вона є необхідною для існування держави. Хоча могутність держави визначається не стільки розмірами її географічної території, скільки економічним потенціалом, відсутність владного контролю за якоюсь частиною території є виявом слабкості держави.

Другим складовим елементом держави є населення, тобто людська спільнота, яка проживає на її території і підпоряд­ковується державній владі. Населення держави може склада­тися з однієї нації або бути багатонаціональним. Багатона­ціональні держави здебільшого мають федеративний устрій або містять у своєму складі автономні утворення. Існують мононаціональні, але поліетнічні держави, населення яких складається з однієї корінної нації і кількох національних меншин — представників тих націй, які проживають в інших державах і виступають там суб'єктами державотворення.

Соціальна, особливо етнічна, політична і культурна інте­грованість населення держави дозволяє визначати його як народ. Представники одного народу навіть за наявності етнічних відмінностей між ними мають почуття належності до однієї спільноти завдяки спільним рисам культури та історичної свідомості. Як і територія, народ також є атрибу­тивною ознакою держави, оскільки не може бути держави без народу. Проте можуть існувати народи без власної держави, наприклад єврейський народ до утворення держа­ви Ізраїль (1948), цигани, палестинський народ або курди, які й досі не мають своєї державності.

Третім складовим елементом держави є політична влада як відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з другого. Виокремлення та аналіз інших, крім території і населення, ознак держави пов'язане саме з цим її складовим елементом і є безпосереднім завданням політології.

Держава в політологічному розумінні — це політичний Інститут, складова політичної системи суспільства. Як політичний інститут і головний носій політичної влади в суспільстві вона характеризується наявністю системи орга­нів — парламенту, уряду, судів тощо, які реалізують функції державної влади і складають державний апарат, що є однією з основних політичних ознак держави.

Однією з найважливіших характеристик держави є її су­веренітет.

Суверенітет (від франц. souverainete — самостійність, вер­ховна влада) держави — це верховенство влади держави всередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах.

Поєднання двох начал — незалежності й верховенства — означає як право держави на незалежність і свободу від посягань іззовні і зсередини, так і право владарювати, пану­вати, управляти всередині країни. Універсальність суверені­тету полягає в тому, що влада держави стоїть над іншими конкретними формами і виявами влади на відповідній території. Державний суверенітет містить такі основополож­ні принципи, як єдність і неподільність території, недоторканність територіальних кордонів і невтручання у внутрішні справи.

Суверенітет держави, отже, має внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішній аспект полягає у можливості для держави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підлеглих до виконання її настанов; зовнішній — у забезпеченні територіальної цілісності держави і невтручання у її внутрішні справи з боку зовнішніх сил, у можливості держави проводити незалежну політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими держа­вами, вступати до міжнародних організацій тощо. Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридичне рівних засадах вступати у зносини з іншими державами.

Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави. В сучасному світі він не має абсолютного характеру. В демократичних суспільствах суверенітет держа­ви визнається похідним від суверенітету народу, влада держави обмежується впливом політичних партій, різнома­нітних громадських організацій, груп інтересів. Обмеження суверенітету у його зовнішньому аспекті проявляється, зокрема, у членстві держави в різних міжнародних організа­ціях, відповідно до якого вона бере на себе певні зобов'язан­ня. Сучасне світове співтовариство може навіть примусити ту чи іншу державу до виконання його настанов, особливо коли йдеться про припинення агресивної війни, забезпечен- ня елементарних прав людини. Якщо в минулому будь-яка спроба світового співтовариства дати рекомендації тій чи іншій державі розцінювалась як втручання у її внутрішні справи, то в умовах сучасного взаємозалежного світу вирішення окремих, особливо глобальних, проблем вимагає певного обмеження суверенітету.

Похідними від суверенітету і його виявами є три важливих ознаки держави: право на монопольне застосування примусу; право на видання законів; право на встановлення і стягнення податків. Лише держава має право застосовувати примус, причому не тільки стосовно своїх громадян, а й щодо всіх, хто перебуває на її території. Для цього у неї є певні правові, матеріальні та організаційні можливості, спеціальний апарат примусу.

Примусовість як ознака держави полягає, зокрема, в тому, що вона є процесом свідомого, нерідко насильниць­кого, створення та збереження державою структурованості суспільства, соціальних інститутів, відносин, статусів тощо. Це знаходить свій формальний вияв у таких, наприклад, явищах, як громадянство, рабство, кріпосництво, расовий або кастовий поділ, військова повинність, стягнення податків, утвердження офіційної ідеології та ін.

Примусовість держави проявляється також у тому, що вона є політико-владним засобом об'єднання населення. У державі людей примушують існувати спільно не кровно-родинні зв'язки, як за родового устрою, а належність до певної території. Межі цієї території визнаються межами дії влади держави. Територіальні повноваження влади і кордони держави збігаються.

Примусовість полягає і у встановленні державою за­гальнообов'язкових правил поведінки, тобто права. Тільки держава наділена правом видання законів та інших норма­тивних актів, дія яких поширюється на всю її територію і які є обов'язковими для всього населення. Створена таким чином система права є атрибутивною характеристикою дер­жави. Держава не може існувати без системи права, а право встановлюється, охороняється та забезпечується державою.

Право це система встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов'язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу.

Право є одним із головних засобів організованості й порядку в суспільстві. За допомогою права держава регулює суспільні відносини і надає своїм рішенням загальнообов'яз­кового характеру.

Держава може делегувати окремі свої повноваження на видання нормативно-правових актів недержавним інститу­там та організаціям. Однак ці акти не мають загальнообо­в'язкового характеру. Передавання правотворчих повнова­жень санкціонується і контролюється в кінцевому рахунку самою державою та її органами на основі раніше прийнятих правових норм. Недержавні політичні інститути та органі­зації, окремі громадяни також можуть володіти правом законодавчої ініціативи.

Характер і ступінь монополізму держави на видання законів значною мірою визначаються формами державного устрою і правління, специфікою політичного режиму, а також міждержавними відносинами і суб'єктами, які можуть впливати на законодавство країни.

Функціонування держави, її органів, утримання зайнятих у них працівників потребують значних коштів, які отри­муються за рахунок податків. Податки є головним джерелом надходжень до державного бюджету. Право на встановлення і стягнення податків є монополією держави. Як обов'язкові виплати населення і суб'єктів економічної діяльності, податки стягуються державою примусово, у певних розмірах і у фіксовані терміни. Стягнення податків зумовлюється не тільки потребами утримання державного апарату, а й необ­хідністю вирішення низки важливих соціальних завдань — фінансування систем освіти та охорони здоров'я, забез­печення непрацездатних тощо. Сучасна держава перерозпо­діляє через бюджет значну частину валового внутрішнього продукту, зокрема з метою вирівнювання доходів різних верств населення та уникнення соціальної поляризації суспільства. Правильне проведення податкової політики сприяє зростанню виробництва і піднесенню добробуту населення. І навпаки, надмірні податки стримують вироб­ництво, знижують трудову активність, породжують соціальне напруження, викликають інші негативні наслідки.

8.1.2 Основні концепції походження держави

Розуміння сутності держави, її соціального призначення і функцій значною мірою зале­жить від того, з якої концепції походження держави виходити. Основними концепціями є теологічна, патріархальна, договірна, завою­вання, класова і психологічна.

Одна з найдавніших серед них — теологічна (від грецьк. theos — бог і logos — вчення). У ній поява держави пов'язана з наданням якимись божественними силами представникам певного роду чи соціальної групи, наприклад жерців, права керувати іншими. Така влада є „від Бога” і повинна здійснювати його волю на Землі. Подібні погляди на походження і призначення держави представлені в найдавніших релігіях і покликані освячувати існуючі порядки: оскільки влада від Бога, то вона має право на існування і є непорушною. У філософії теологічну концепцію поход­ження держави створив один із найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелій Августин.

Згідно з патріархальною концепцією походження держави, біля витоків якої стояли ще Конфуцій та Арістотель, держава є результатом розвитку сім'ї. Так, Арістотель розглядав виникнення держави як природний процес розвитку та ускладнення форм спілкування людей: спочатку люди об'єднуються в сім'ї, потім декілька сімей утворюють поселення, а на завершальній стадії цього процесу постає держава. Вона є формою спілкування людей, які користуються певним політич­ним устроєм і підпорядковуються владі закону.

За Арістотелем, людина за своєю природою є політичною істотою. В усіх людей природа вселила прагнення до державного спілкування, і перший, хто це спілкування організував, зробив для людства велике благо. Людина, котра знайшла своє завершення в державі, — най­досконаліша серед живих істот, а та, Ідо живе поза державою і зако­ном, — найгірша з усіх.

Конфуцій вважав, що держава — це велика сім'я, і відносини в ній мають будуватися за аналогією з сімейними. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні стосунки, де молодші залежать від старших; піддані мусять слухатися правителя, як діти батьків, а правителі мають дбати про підданих, як батьки про дітей.

Велику роль у розвитку політичної думки й демократичної держав­ності відіграла договірна, або конвенціональна, теорія походження держави, творцями якої були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін. За цією теорією держава виникла в результаті свідомої і добровільної угоди людей, які раніше перебували у природ­ному, додержавому стані, а потім для того, щоб надійно забезпечити свої основні права і свободи, вирішили створити державу. Головним завданням держави є турбота про спільне благо. Наділивши державу владними повноваженнями, люди свідомо пішли на самообмеження своєї свободи на користь спільних інтересів.

Договірна теорія походження держави значною мірою сприяла формуванню сучасних демократичних держав і донині справляє глибокий вплив на політичні уявлення їх громадян. На основі цієї теорії у другій половині XVIII ст. в Західній Європі та Північній Америці була започаткована практика свідомого державотворення, цілеспрямованого визначення форм держави та принципів її взаємо­відносин з громадянами. У цей період були прийняті перші конституції (США — 1787 р, Франція — 1791 р ), які стали правовою формою суспільного договору.

У XIX ст. набули поширення концепції походження держави, які пов'язували й виникнення з насильством, завоюванням. Ідейну основу таких концепцій склала модна тоді теорія соціального дарвінізму, якій притаманне зведення закономірностей розвитку суспільства до закономірностей біологічної еволюції І висунення принципів природ­ного відбору, боротьби за існування та виживання найбільш пристосо­ваних як визначальних чинників суспільного життя. Представники теорії завоювання — Є. Тюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський та інші — доводили, що держави виникли в результаті заврювання диких народів іншими.

Так, найвідомішии представник теорії завоювання польсько-австрійський соціолог і юрист Людвік Гумплович (1838—1909) виходив з того, що рушійною силою суспільного розвитку є боротьба людських спільнот, які він називав «расами», за існування зіткнення між расами призводить до підкорення слабких сильними. Панування однієї раси над іншою мало бути певним чином організоване. Такою організацією є держава. Вона заснована на нерівності і є організацією панування меншості — «вищої раси» над більшістю — «нижчою расою» Насиль­ство виступає не тільки причиною виникнення держави, а й найважли­вішим чинником її існування Війни між державами неминучі, оскільки є результатом одвічних біологічних законів. Держава повинна рішуче використовувати силу і всередині країни, придушуючи революційні рухи.

Класову, або соціально-економічну, теорію походження і сутності держави створив марксизм. Вона викладена, зокрема, у працях «Поход­ження сім'ї, приватної власності і держави» Ф. Енгельса, «Держава і революція» В. Леніна і є однією з найбільш науково обґрунтованих. За цією теорією держава існувала не завжди. Вона є результатом історичного розвитку суспільства, його закономірної диференціації на класи під впливом розвитку продуктивних сил, який супроводжувався виокремленням різних видів праці та появою приватної власності.

За первіснообщинного ладу характерними рисами життя людей були колективна власність і спільна праця членів громади, зрівняльний розподіл продуктів, відсутність публічної влади, відокремленої від основної маси людей. Громада діяла на основі повного самовряду­вання. Таке суспільство не потребувало держави як спеціального інституту управління й регулювання людських відносин.

З часом примітивні знаряддя праці були замінені більш доско­налими, які давали можливість окремим сім'ям набувати економічної самостійності На основі нового ступеня розвитку матеріального виробництва відбувся поділ пращ у формі відокремлення землеробства від скотарства. Одним із наслідків такого поділу став перехід до батьків­ського права власності, успадкування дітьми батьківського майна і поява приватної власності. Первісна громада перетворилася на селян­ську, засновану вже не на колективній, а на приватній сімейній власності на засоби виробництва.

Приватна власність зумовила економічну нерівність сімей і поси­лення влади вождів та воєначальників. З'явилися зародки спадкової влади. Суспільство розкололося на протилежні соціальні групи — класи імущих і неімущих, і постала потреба в організації, яка б придушувала опір неімущих і малоімущих і закріпила право влади. Такою організа­цією і стала держава.

Використовуючи органи родового ладу, клас власників засобів виробництва створив спеціальний апарат для управління всім суспіль­ством у власних інтересах. Завдяки державі економічно пануючий клас стає політичне пануючим класом. І хоч би як у подальшому змінювалася держава, головною її функцією залишається захист інтересів пануючого класу. Ф. Енгельс наголошував, що держава «за загальним правилом, є державою наймогутнішого, економічно пануючого класу, який за допомогою держави стає також політичне пануючим класом і здобуває таким чином нові засоби для придушення і експлуатації пригнобленого класу». В. І. Ленін писав: «Держава є машина для гноблення одного класу другим, машина, щоб тримати в покорі одному класові інші підлеглі класи». Вказуючи на класовий характер держави, К. Маркс і Ф. Енгельс водночас зазначали, що вона є і формою організації всього суспільства, виконує в ньому низку необхідних функцій щодо управління суспільними справами, узгодження соціальних інтересів.

Навіть за негативного ставлення до марксизму доведеться визнати в силу його очевидності класовий характер, наприклад рабовласницької чи феодальної, держави. Так само не можна не бачити, що основний обсяг діяльності сучасної демократичної держави складає виконання саме загальносуспільних, а не суто класових завдань (що, однак, не означає її надкласового характеру). Вираження державою тих чи інших соціальних інтересів вирішальною мірою залежить від співвідношення в суспільстві класових сил. Зосередження в руках меншості основних засобів виробництва само по собі не робить її політичне пануючою, оскільки в сучасному суспільстві існують масові і впливові політичні партії та громадсько-політичні організації найманих працівників і демократичні механізми, які дозволяють цим організаціям справляти відчутний, іноді й вирішальний вплив на здійснення державної влади.

Головний зміст різновидів психологічної концепції походження дер­жави складає обґрунтування її виникнення та існування психологіч­ними причинами. Йдеться, зокрема, про те, що за своїм психічним складом люди поділяються на схильних до влади, здатних брати відповідальність не лише за себе, а й за інших, та тих, хто уникає відповідальності і схильний перекласти її на інших, делегувавши їм певні права на управління суспільним життям.

Очевидно, що кожна з охарактеризованих концепцій походження держави має право на існування як така, що розкриває якусь особливість, сторону виникнення та функціонування цього суспільного інституту. Навіть далека від науки теологічна концепція має певний сенс хоча б тому, що обґрунтовує необхідність сильної державної влади.

У сучасній науці вирізняють здебільшого такі основні причини виникнення держави.

По-перше, розвиток виробництва й суспільного поділу праці, ускладнення суспільної організації і як наслідок — виокремлення управлінської діяльності в самостійний вид праці, поява особливої групи людей, що здійснює управлін­ські функції. Держава виникає в період розкладу родопле­мінного ладу, державна влада формується із додержавних форм — влади старійшин родів, жерців, вождів племен чи союзів племен тощо, які виконували управлінські функції в первісних спільнотах.

По-друге, майнова диференціація населення, виникнення приватної власності, утворення класів і становлення способу виробництва, заснованого на позаекономічному примусі до праці та експлуатації. Це вимагало створення держави як знаряддя примусу і придушення опору класу поневолених. Так виникла, наприклад, рабовласницька держава.

По-третє, воєнно-територіальна експансія, завоювання одних народів іншими, що створювало умови для соціальної нерівності різних народів, реальні можливості для відкритого присвоєння продуктів чужої праці й потребувало створення і зміцнення інститутів насильства та управління для підтри­мання такого способу існування.

По-четверте, демографічні причини, які полягали в пере­ході від 'кочового до осілого способу життя і збільшенні щільності населення, що вимагало створення механізмів регулювання та вирішення територіальних проблем.

8.1.3 Функції держави

Головне призначення держави полягає в тому, що вона надає організованості суспільству, управляє його справами, забезпечує цілісність, узгоджує багатоманітні соціальні інтереси. Це загальне при­значення держави конкретизується в її багатоманітних функціях як основних напрямах діяльності держави, її впливу на суспільство всередині країни та на інші держави. Є різні підходи до розрізнення функцій держави. Найпоши­реніший у науковій літературі поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Основні внутрішні функції держави, у свою чергу, розріз­няються залежно від сфер суспільного життя. Такими функціями є економічна, соціальна, політична й культурно-виховна, до яких додається ще правова.

Економічна, або господарсько-організаторська, функція полягає в організації й регулюванні державою економічної діяльності. Реалізується вона через визначення державою стратегії економічного розвитку, його планування чи програмування, видання зако­нодавчих актів з регулювання економічної діяльності, вироблення і проведення податкової політики, виділення кредитів, використання економічних санкцій і стимулів тощо. Розпоряджаючись загальнонаціональною власністю, держава виступає і як підприємець. У різних суспільствах економічна функція держави здійснюється в неоднаковому обсязі, та вона є значною у будь-якому разі.

Соціальна функція держави полягає передусім в узгод­женні багатоманітних соціальних інтересів — класових, демографічних, етнічних, професійних тощо і забезпеченні на цій основі цілісності та єдності суспільства. Держава вирішує також низку важливих завдань щодо задоволення різноманітних потреб громадян у сфері праці, освіти, куль­тури, охорони здоров'я, забезпечення житлом, відпочинку та ін.

Оскільки держава є політичним інститутом, то кожна з її функцій тією чи іншою мірою має політичний характер. Однак держава виконує й суто політичну функцію, пов'язану зі здійсненням політичної влади. Ця функція містить визна­чення програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної систе­ми, політичної стабільності, підтримання відносин з полі­тичними партіями, громадсько-політичними організаціями тощо.

Культурно-виховна функція держави спрямована на ство­рення умов для задоволення культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування особистості. Реалізується вона через державне фінансування культурно-освітніх закладів, законодавче встановлення вимог до освітньої підготовки, підтримку розвитку мистецтва тощо.

Головним засобом здійснення державою її функцій є право. За допомогою права держава регулює суспільні відносини й забезпечує елементарний порядок у суспільстві. Дотримання правових норм контролюється і забезпечується спеціальною системою державних правоохоронних органів, до якої входять суд, прокуратура, органи внутрішніх справ, податкової поліції, митного контролю, юстиції, безпеки тощо. Правова, а точніше, правотворча і правоохоронна, функція є однією з найважливіших функцій держави.

Зовнішні функції держави реалізуються у стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями і спрямо­вані на охорону національних інтересів на міжнародній арені, їхні різновиди можна виокремити залежно від харак­теру інтересів держави у сфері міжнародних відносин. Є три види таких інтересів — інтереси існування, співіснування і функціонування. Цим трьом окремим видам інтересів відповідають три найважливіші зовнішні функції держави — оборонна, дипломатична і співробітництва. Оборонна функція держави полягає в захисті її безпеки, суверенітету й терито­ріальної цілісності від зовнішніх посягань. Дипломатична функція передбачає встановлення, підтримку і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організація­ми. Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами, участь у міжнародних економічних об'єднаннях тощо. Зовнішні функції держави тісно пов'язані між собою, взаємодоповнюють одна одну, і їх розмежування має умовний характер. Залежно від цілей, засобів, характеру виконуваних класових завдань можливі й інші підходи до виокремлення функцій держави.

Аналіз ознак і функцій держави засвідчує, що в держави є такі властивості, які виокремлюють її з-поміж інших політичних організацій та об'єднань у суспільстві і роблять основою всієї політичної системи, головним політичним інститутом.

Держава, по-перше, виступає як універсальна, всеохоплююча організація, що поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, які на ній перебувають. Держава «офіційно» представляє суспільство.

По-друге, дер­жава є верховним носієм публічної влади й підпорядковує собі всі прояви інших суспільних влад. Держава застосовує владні методи, а в разі необхідності і примус. Лише вона має матеріальні атрибути примусу — військово-поліцейський, чиновницько-бюрократичний і судовий апарат.

По-третє, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і надає своїм рішенням загальнообов'язкового характеру.

По-четверте, завдяки наявності спеціального професіонального апарату держава виконує основний обсяг управління справа­ми суспільства й розпоряджається його людськими, мате­ріальними та природними ресурсами.

Нарешті, по-п'яте, держава представляє суспільство у зовнішніх зносинах, про­водить зовнішню політику від імені всієї політичної системи. Основні функції політичної системи виконуються за допомогою держави.

8.2 ВИЩІ ОРГАНИ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ І ПОДІЛ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

У кожній країні функції держави здій­снює розгалужена система її органів, які в сукупності складають структуру держави. Залежно від здійснюваних функцій розрізняють органи законодавчої (парламент, законодавчі зібрання суб'єктів федерацій та автономій), виконавчої (уряд, місцеві органи державної ви­конавчої влади, органи виконавчої влади суб'єктів федерацій та автономій) і судової влади. Серед органів державної влади особливо вирізняються вищі — глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має полі­тичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції — верховний суд, конституційний суд, вищий адміністративний суд та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру за винятком тих випадків, коли суди здійснюють конститу­ційний контроль.

Дослідивши функціонування вищих органів законодавчої і виконавчої влади, можна більш або менш точно визначити, в яких формах здійснюється державна влада, на яких засадах організований і діє державний механізм.

8.2.1 Глава держави

Глава держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів державної влади, здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті та у відносинах з іншими державами.

Майже в усіх країнах світу глава держави одноособовий, і лише в декількох функції його здійснюються колегіальними органами — президіями вищих представницьких органів у країнах соціалізму, Федеральною Радою у Швейцарії, колективним монархом в Об'єднаних Арабських Еміратах, спільно духовним керівником держави і президентом в Ірані.

У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правовий статус якого вирізняється двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юри­дичне вважається непохідною від якої-небудь іншої влади, органу чи виборчого корпусу. Монарх владарює (абсолютно чи обмежено) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади. По-друге, влада монарха є спадковою, вона переходить від одного представника правлячої династії до іншого в установленому законом порядку. Спадковий принцип є переважним для всіх монархій, хоча історії відомі випадки, коли монархи обирались (Польське королівство, Германська імперія до 1806 р. та ін.). У наш час існує «виборна монархія» в Малайзії.

У країнах з республіканською формою правління главою держави є президент, який завжди обирається (за винятком випадків, коли ця посада займається в результаті державного перевороту). Порядок обрання президента залежить від прийнятої форми державного правління. Можна виокремити три основних системи обрання президента: 1) прямі вибори, за яких главу держави обирають усі виборці країни без участі парламенту; 2) непрямі вибори, за яких волевиявлення виборців опосередковується спеціальною колегією вибірни­ків (США) і за певних умов — парламентом; 3) багатосту­пеневі вибори президента, коли виборці обирають спочатку парламент, а той — президента.

Особливості правового статусу глав держав, обсяг їх компетенції вирішальною мірою залежать від форми держав­ного правління, впровадженої в тій чи іншій країні. Однак за будь-якої форми правління статус глави держави характе ризується такими властивостями, як невідповідальність, незмінюваність і нейтральність. Невідповідальність проявля­ється в тому, що глава держави не несе ні політичної, ні юридичної відповідальності за свою діяльність. Притягнення президента до юридичної відповідальності в порядку імпічменту може бути лише у разі скоєння ним тяжкого кримінального злочину, а не за результати діяльності як глави держави.

Незмінюваність означає, що глава держави законним шляхом не може бути усунутий з посади до його смерті (монарх) або до закінчення терміну повноважень (президент, за винятком процедури імпічменту). Нейтральність глави держави полягає в тому, що він є (повинен бути) вираз­ником загальнонаціональних інтересів і стоїть поза полі­тичною боротьбою.

Глави держав формально наділяються широкими повно­важеннями у сфері законодавчої, виконавчої і судової влади. Основними з таких повноважень можуть бути:

а) у сфері законодавчої влади: скликання, відкриття й закриття чергових і позачергових сесій парламенту; достро­ковий розпуск парламенту або однієї з його палат і призна­чення позачергових виборів; підписання та обнародування законів; вето на закони, прийняті парламентом; повернення законів до парламенту для повторного розгляду; законодавча ініціатива; видання власних нормативних актів; призначення членів верхньої палати парламенту;

б) у сфері виконавчої влади: участь у формуванні уряду; відправлення уряду у відставку; керівництво адміністратив­ним апаратом і збройними силами;

в) у сфері судової влади: призначення на судові або вищі судові посади; помилування, пом'якшення і скасування кри­мінальних покарань, визначених судом; проголошення амністії.

Значними можуть бути зовнішньополітичні повноважен­ня глави держави. Формальна і особливо реальна наявність повноважень залежить передусім від форми державного управління. У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від виборчого корпусу і завжди має широкі й реальні владні повноваження. Це стосується і глав держав у деяких країнах із змішаною республіканською формою правління. У парламентарних республіках глава

держави отримує мандат від парламенту і зазвичай не має істотних владних повноважень. Загалом президент може посідати різне становище в системі державної влади: бути главою лише держави (наприклад, у ФРН); бути главою одночасно держави й виконавчої влади (США); бути главою держави і фактичним керівником уряду за наявності прем'єр-міністра (Франція); бути складовою частиною парламенту (Індія). Аналогічним може бути й становище монарха. Докладніше про особливості правового статусу глави держави за різних форм правління мова йтиме нижче.

8.2.2 Парламент

Парламент (англ. parliament, франц. parlement, від parler — говорити) — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.

Парламенти є виборними й колегіальними органами дер­жави, які функціонують за умов демократичного правління. В унітарних державах парламенти формуються на загально­національному рівні, у федераціях — також і на рівні їх суб'єктів. Визначальними характеристиками парламентів є їхня структура, порядок формування та обсяг компетенції.

Основною ознакою структури парламентів багатьох країн є двопалатність, або бікамералізм. Історично сформу­валися три основних причини бікамералізму. Другі, або верхні, палати вводились, по-перше, для представництва аристократії, по-друге, для стримування радикалізму нижніх палат, по-третє, для представництва на загальнодержавному рівні інтересів суб'єктів федерації у федеративних державах. На кінець 1996 р. двопалатні парламенти діяли у 18 з 22 федеративних держав і в 40 із 150 держав унітарних.

Найважливішими елементами структури палат парламен­тів є парламентські фракції, керівні органи і комісії, або комітети.

Парламентські фракції утворюються за ознакою належ­ності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, пред­ставленої у парламенті. Фракції звичайно формуються із членів однієї політичної партії, хоча в деяких країнах існує практика утворення спільних фракцій із представників кількох партій, що проводять єдину або близьку лінію в політиці. Утворення фракцій на непартійній основі зазвичай забороняється, хоча є й такі країни, де, крім партійних фракцій, у парламентах функціонують об'єднання депутатів за іншими ознаками — спільних професійних інтересів, регіональної належності тощо. Перехід депутатів з однієї партійної фракції в іншу унеможливлюється за допомогою різних засобів як юридичних, так і політичних.

Важливим елементом внутрішньої структури палат парла­ментів є їхні керівні органи, які можуть бути одноособовими або колегіальними. В одних країнах керівництво палатами здійснюється одноособове їхніми головами. В англомовних країнах одноособовий голова парламенту або нижньої палати називається «спікером» (англ. speaker, від speak — говорити). Основне завдання голови — організація функціонування парламенту і проведення його сесійних засідань. У більшості країн світу керівну роботу в палатах парламентів здійснюють виборні колегіальні органи — президія, бюро, правління тощо.

Найголовнішим елементом внутрішньої структури парла­ментів є комісії (в англомовних та деяких інших країнах вони називаються комітетами), які бувають кількох видів. Основними з них є постійні комісії, головна функція яких — детальний розгляд законопроектів. У двопалатних парламен­тах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній з палат. Постійні комісії звичайно мають спеціалізований характер, їхня предметна компетенція у цілому відповідає загальній структурі уряду. В багатьох країнах утворюються також постійні комісії, діяльність яких пов'язана з роботою самого парламенту, наприклад комісії з питань процедури і регламенту, депутатської етики тощо.

Крім постійних комісій, у парламентах створюються також спеціальні, слідчі та деякі інші комісії, які здебільшого діють на тимчасовій основі.

Порядок формування парламентів часто перебуває у прямій залежності від їхньої структури. Нижні палати парламентів так само, як і однопалатні парламенти, майже завжди фор­муються шляхом прямих виборів. Загальнонаціональний представницький характер парламентів (нижніх палат) часто відбивається у їх назвах: «національні збори», «народні збори», «державні збори», «палата представників», «палата громад», «палата депутатів» тощо. Верхні палати, які най­частіше мають назву «сенат», можуть формуватися шляхом прямих і непрямих виборів, призначення, а також комбінації цих способів. Причому чим далі процес формування верхніх палат віддалений від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції.

До найважливіших функцій парламентів належать законо­творчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади (уряду). Серед функцій парламенту також виокремлюють судову й зовнішньополітичну, які мають супутнє значення.

Основним завданням парламентів є прийняття законів. Теоретично лише парламент має суверенне право приймати закони. Проте в сучасних державах законотворча діяльність парламенту втратила суверенний характер. Частина законо­давчих повноважень делегована уряду і главі держави. У країнах з парламентарними формами правління центром нормотворчості фактично є уряд, який через парламентську більшість визначає роботу парламенту.

Одним із найважливіших повноважень парламенту є контроль за діяльністю уряду. Сучасна практика знає такі основні методи парламентського контролю за діяльністю уряду: 1) постановка питання про довіру урядові. Може бути ініційована як парламентом, так і урядом. Винесення вотуму недовіри уряду в цілому або окремому міністрові викликає їх відставку; 2) резолюція осуду. Вноситься лише з ініціативи парламенту. Правові наслідки прийняття резолюції осуду такі самі, що й у разі винесення вотуму недовіри; 3) інтер­пеляція (від лат. interpellatio — переривання промови, пору­шення) — це звернена до уряду чи окремого міністра вимога групи депутатів дати пояснення щодо проводжуваної ним внутрішньої або зовнішньої політики чи з якого-небудь конкретного питання. Може спричинити постановку питан­ня про довіру урядові; 4) усні й письмові запити депутатів. Використовуються ці методи, як правило, в країнах з парла­ментарними формами державного правління.

Похідним від поняття «парламент» є поняття «парламен­таризм». За визначенням українського правознавця В. М. Шаповала, парламентаризм — «це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального по­стійно діючого представницького органу».

Парламентаризм означає не просто наявність парламенту, а його верховенство у сфері законодавчої влади і провідне становище в системі вищих органів державної влади. Парла­ментаризм не може існувати без парламенту, його основою є саме сильний і повновладний парламент. Але парламента­ризм водночас є такою властивістю парламенту, якої він може й не мати. Парламент може існувати без істотних елементів парламентаризму, що є характерним для автори­тарних і тоталітарних політичних режимів.

Юридичними проявами парламентаризму є розмежуван­ня законодавчої і виконавчої влади, контроль парламенту за діяльністю органів виконавчої влади, привілейований статус депутатів та їх юридична незалежність від виборців (вільний мандат). Парламентаризм передбачає наявність у країні впливових політичних партій, досконалого виборчого зако­нодавства, чітку політичну структурованість парламенту, формування у ньому сталої більшості, жорстку партійну дисципліну. За відсутності необхідних умов становлення парламентаризму парламент може перетворитися на безплід­ну говорильню, а депутатський мандат використовувати­меться ніким не контрольованими депутатами для вирі­шення особистих справ.

Парламенти були і є ареною для узгодження соціальних інтересів, розв'язання наявних у суспільстві соціальних і політичних суперечностей. Вони активно використовуються політичними партіями для пропаганди й реалізації своїх програм та демократичної боротьби за владу.

8.2.3 Уряд

Уряд — це колегіальний орган вико­навчої влади держави, наділений загальною компетенцією зі здійснення керівництва державним управлінням.

Найпоширеніші назви урядів — «рада (кабінет) міністрів», «державна рада», «федеральна рада» тощо — відбивають їхній колегіальний характер.

Залежно від форми державного правління та обсягу повноважень парламенту щодо формування уряду розрізня­ються дві основні моделі формальної процедури створення уряду: парламентська і позапарламентська. У країнах з парламентарними і змішаною республіканською формами правління застосовується парламентський спосіб, за якого парламент безпосередньо здійснює ті чи інші відповідні процедури. Повноваження на формування уряду має та партія чи партійна коаліція, яка за результатами виборів отримала більшість місць у парламенті. Процедури форму­вання уряду передбачають спільні дії парламенту і глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій бувають різними.

За політичним складом уряд може бути однопартійним, коаліційним і безпартійним.

Однопарт