Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Закон'
Протягом останніх років стан організації роботи щодо протидії наркоманії на території Драбівського району не в повній мірі забезпечував активне запоб...полностью>>
'Элективный курс'
Цели урока: 1. Закрепление знаний об идеальном газе, изопроцессах. 2. Формирование умений решения задач на применение уравнения состояния идеального г...полностью>>
'Документ'
Прийом абітурієнтів, які мають диплом бакалавра (спеціаліста) для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста або магістра за спеціальністю ...полностью>>
'Урок'
Одной из основных проблем отечественной компьютерной индустрии остается высокий уровень компьютерного пиратства, который ведет к подрыву экономики ст...полностью>>

Зміст розділ 1 становлення та розвиток політичних ідей глава 1 предмет політології

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Погляди Е. Бернштейна викликали гостру полеміку з марксистами, особливо з К. Каутським і В. І. Леніним. Останній назвав ці погляди ревізіонізмом і продовжував обґрунтовувати неминучість соціалістичної революції. Ленінська концепція революції, сформульована з ураху­ванням досвіду революції 1905 р. в Росії і загрози початку імперіаліс­тичної війни, передбачала завоювання влади робітничим класом на чолі з революційною партією шляхом збройної боротьби, встановлення диктатури пролетаріату і швидке усуспільнення економіки.

Початок Першої світової війни поглибив розкол між соціал-демо­кратами і марксистами. У серпні 1914 р. парламентська фракція німецьких соціал-демократів проголосувала за надання урядові кредитів на воєнні цілі й тим самим підтримала його експансіоністську політику. Слідом за цим уряди своїх країн підтримали інші соціал-демократичні партії. II Інтернаціонал як міжнародне об'єднання соціалістичних партій припинив своє існування. Під час війни соціал-демократи проголошували гасла «класового миру» й «захисту Вітчизни». Російські ж більшовики вели боротьбу спочатку за припинення війни, мир без анексій і контрибуцій, а згодом — за поразку у війні царизму і проле­тарську революцію.

Перемога Жовтневої революції в Росії зумовила посилення розмежування соціал-демократів на правих, лівих і центристів.

В цілому перед Другою світовою війною соціал-демокра­тія була впливовою політичною силою. Як правлячі партії або в коаліції з буржуазними партіями соціал-демократи здійснювали владу в багатьох країнах: Німеччині, Велико­британії, Австрії, Швеції, Чехо-Словаччині, Болгарії, Данії, Норвегії, Литві, Угорщині, Польщі. У Франції в 1936 р. соціалісти спільно з радикалами утворили уряд Народного фронту, який підтримали комуністи. У Західній Європі лише італійська, голландська і швейцарська соціалістичні партії не мали своїх представників у парламенті.

Світова економічна криза 30-х років і наступ фашизму ослабили позиції соціал-демократії. В ряді країн вона зазнала поразки в боротьбі з фашизмом, соціал-демократичні партії були заборонені. Після війни діяльність соціал-демократії активізувалась. Зросла кількість соціал-демократичних партій, в країнах Західної Європи їх представники увійшли до складу всіх перших повоєнних урядів. З початком «холодної війни» більшість соціал-демократичних партій перейшла на позиції антикомунізму. Ідейним обґрунтуванням цього переходу стала концепція «третього шляху» («ні капіталізм, ні комунізм»), розвинена згодом у концепцію демократичного соціалізму.

У 1951 р. на конгресі у Франкфурті-на-Майні був від­новлений Соціалістичний Інтернаціонал, який прийняв декларацію «Цілі й завдання демократичного соціалізму» — програмний документ соціал-демократичного руху. Деклара­ція означала відмову від розуміння соціалізму як ладу, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва, офіційний розрив з марксизмом як теоретичною основою соціал-демократичного руху і проголошувала демократію найвищою цінністю, одночасно метою й засобом її досяг­нення. Найважливішими цінностями, які мали бути реалізо­вані в боротьбі за демократичний соціалізм, проголошувались політична, економічна, соціальна й міжнародна демократія.

Втілюючи в життя програму демократичного соціалізму, соціал-демократичні партії домоглися значних успіхів в економічному та особливо соціальному розвиткові своїх країн. У деяких з них вони протягом багатьох років були або є правлячими. Незаперечні, наприклад, соціальні досягнен­ня у Швеції, де соціал-демократична партія є правлячою вже декілька десятиліть.

Однак незаперечне й те, що наслідками здійснюваного соціал-демократами курсу на націоналізацію, перерозподіл доходів через високі податки на прибуток, створення широкої системи соціальних виплат були уповільнення темпів економічного розвитку, зниження підприємницької активності, відплив капіталів за кордон, поширення спожи­вацьких настроїв серед різних верств населення.

Такі негативні наслідки примушували соціал-демократів вносити корективи у свою політику, шукати найоптимальніші варіанти практичного поєднання соціальної захище­ності та економічної ефективності. Про це свідчать і рішення XVIII конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу, який відбувся у Стокгольмі 1989 р. На конгресі була прийнята нова програма Соцінтерну — «Декларація прин­ципів», в якій переглянуто попередні погляди на деякі методи економічної діяльності, котрі раніше вважались незаперечними. Зокрема, в ній зазначається, що націоналі­зація не є панацеєю від соціальних хвороб; ні приватна, ні державна власність не є гарантією економічної ефективності або соціальної справедливості; не можна абсолютизувати економічне піднесення, оскільки воно завдає соціальної та екологічної шкоди тощо.

Демократичний соціалізм визначається в декларації як міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість і солідарність. Його мета полягає в тому, щоб домогтися такого мирного міжнародного устрою, за якого можна буде зміцнити ці цінності, а кожна людина отримає можливість розвивати свої здібності, користуючись гарантіями людських і громадянських прав у демократичному суспільстві.

Соціал-демократія була й залишається однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій. Наприкінці 90-х років XX ст. у світі існувало понад 80 соціал-демократичних партій, з яких більш як З0 партій були правлячими або входили до урядових коаліцій. Понад 70 найбільших і найвпливовіших соціал-демократичних партій, у яких налічу­ється близько 17 млн. чоловік, об'єднані в Соціалістичний Інтернаціонал. За партії Соцінтерну в країнах Західної Євро­пи голосують до 40 відсотків виборців. В останні роки лави соціал-демократів розширились за рахунок трансформації в соціалістичні багатьох колишніх комуністичних партій.

18.3 ІДЕЙНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИЧНОГО ЕКСТРЕМІЗМУ

Екстремізм — складне соціально-політичне та ідейно-психологічне явище. Найчастіше він виникає в середовищі тих соціальних верств, значення економічних і політичних функцій яких у суспільстві спадає й вони відчувають загрозу своєму соціальному статусові. Так, розвиток капіталізму при­зводить до витіснення дрібнотоварного виробництва з багатьох галузей, робить нестійким становище дрібного товаровиробника. Науково-технічний прогрес викликає зниження ролі в суспільному виробництві не лише некваліфікованої фізичної праці робітників, а й ручної майстерності ремісників. Зростання чисельності інтелігенції призвело до позбавлення багатьох її представників, особливо масових професій (учителів, інженерно-технічних працівників тощо), колишнього привілейованого становища в суспільстві. Такі зміни соціально-еконо­мічного становища можуть спричинити поширення переконань, які заперечують увесь наявний суспільний порядок, домінуючу систему цінностей, породжувати настрої радикалізму і спрямованої проти всіх групової агресії. В ідеологічно-доктринальному відношенні для екстремізму характерне вибіркове користування тими цінностями, що містяться в доктринах основних класів. Ідеологічна і класова орієнтація є критерієм поділу політичного екстремізму. Ті рухи, які апелюють до цінностей праці, заперечують експлуатацію, прагнуть до соціальної рівності й адресують свою ідеологію робітничому класові, визначаються як «ліві». Рухи, що адресують свою ідеологію класам власників засобів виробництва, орієнтуються на приватну власність, соціальну нерів­ність, визначаються як «праві». Основними різновидами лівого екстре­мізму є анархізм і троцькізм, а головним різновидом правого екстремізму — фашизм. Ознайомлення з їх ідейними засадами має важливе значення для розуміння політичних процесів, особливо в перехідних суспільствах, нестабільність яких є сприятливим ґрунтом для появи політичного екстремізму в різноманітних формах.

18.3.1 Фашизм

Фашизм (від лат. fasio, італ. fascismo — m/чпк. зв'язка, об'єднання) - це правоекстремістський політичний рух, який виник у країнах Західної Європи після Першої світової війни й перемоги Жовтневої революції в Росії. Спочатку такі організації й рухи виникли в Італії й Німеччині. Першу фашистську організацію під назвою «Фашіо ді комбаттіменто» («Союз боротьби») створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883—1945). Від назви цієї організації і пішла назва «фашист», яка швидко поширилась у всьому світі. У 20—30-ті роки фашисти прийшли до влади в Італії, Німеччині, деяких інших країнах.

Спершу фашизм проголошував антимонополістичні й соціалістичні гасла. Використовуючи невдоволення суспіль­ства масовим безробіттям та інфляцією, він знаходив своїх прихильників у середовищі міської дрібної буржуазії, селян­ства й частини робітників. У Німеччині, де фашизм набув найбільшого впливу, він спекулював також на уражених Версальським мирним договором національних почуттях мас. Згодом фашистський рух іде на угоду з монополістич­ним капіталом, який, прагнучи використати його для придушення революційних виступів трудящих мас, допоміг фашистам прийти до влади.

Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. В ЇЇ основі лежать ідеї соціал-дарвінізму про боротьбу видів і рас. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. Звідси постає завдання збереження чистоти крові і раси. У фашистському суспільстві «вищі» нації мали панувати над «нижчими». У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обґрунтуванням політики імперіалістичних загар­бань і поневолення інших народів, Здійснення імперських планів покладалось на сильну армію, здатну забезпечити тотальне знищення противника й колонізацію захоплених земель.

Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Держава проголошується відповідальною за індивідуальні долі як фізично, так і духовно. Вона покликана нещадно класти край будь-яким посяганням на єдність нації. Фашизм проповідував необхідність сильної влади, заснованої на політичному пануванні авторитарної партії, яка забезпечує тотальний контроль над особою і всім суспільством. Необ­хідною умовою політичного панування визнається культ вождя.

Фашизм рішуче відкидає класову боротьбу, яка супере­чить ідеї єдності нації, виступає за інтеграцію класів у расове або корпоративне співтовариство. Прийшовши до влади, фашисти заборонили робітничі партії, страйки та інші форми й засоби захисту трудящими своїх інтересів.

Створивши тоталітарні терористичні режими, фашизм знищив усі демократичні свободи та інститути. Відбулась мілітаризація усіх сфер суспільного життя, а контроль над суспільством здійснювався не лише з допомогою державних структур, а й партійних воєнізованих формувань. Державне й партійне насильство стало нормою життя. Воно виявилось у переслідуванні та фізичному знищенні інакомислячих, а в роки Другої світової війни — у створенні гітлерівських таборів смерті, геноциді, масових злочинах проти люд­ськості.

Фашизм відіграв вирішальну роль у розв'язанні Другої світової війни, в якій зазнав нищівної воєнної і морально-політичної поразки. Та ця поразка не поклала край фа­шизму. Невдовзі по закінченні війни в деяких західних державах — ФРН, Італії, США, Великобританії, Франції — він почав відроджуватися вже як неофашизм. Неофашизм проповідує ті самі ідеологічні й політичні погляди, що й фашизм, спирається на ту ж соціальну базу — верстви, витіснені ходом суспільного розвитку на обочину життя, маргиналів. Саме вони легко сприймають екстремістські заклики неофашистів і поповнюють лави їхніх організацій.

18.3.2 Анархізм

Анархізм (від грецьк. anarchia — без­владдя) — це ідейно-політинна течія, яка проголошує своєю метою знищення держави и заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.

У зародковій формі ідеї анархізму містилися ще в працях деяких античних і середньовічних мислителів. Як політична течія анархізм склався в 40—70-х роках XIX ст. в Західній Європі.

Анархізм не є цілісною ідейно-політичною течією. Залежно від відмінностей у підходах його прихильників до питання про шляхи досягнення проголошених цілей у ньому розрізняють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806—1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

Ідея вільного обміну знайшла своє обґрунтування і в працях французького філософа П'єра Жозефа Прудона (1809—1865). На підставі того, що джерелом соціальної несправедливості є нееквівалентний обмін, він убачав можливість ліквідації експлуатації в реформах системи товарного обігу, заперечуючи при цьому революційне насиль­ство як засіб перебудови суспільства. Організація еквівалентного без­грошового обміну товарами між усіма членами суспільства, на думку П. Ж. Прудона, означала б повну незалежність індивіда від держави, робила б останню непотрібною.

Вчення П. Ж. Прудона, назване «теорією взаємності», або «мютю-елізмом» (від франц. mutuel —взаємний), означало відмову від класової боротьби, прогнозувало, що робітничий клас має стати на шлях взаємної угоди з буржуазією. Найбільшого поширення воно набуло в 60-х роках XIX ст. У міру загострення класової боротьби, поширення революційних настроїв це вчення було витіснене анархо-комунізмом, найвідомішими теоретиками якого були російські революціонери Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) і Петро Олександрович Кропоткін (1842—1921).

М. О. Бакунін вважав, що держава в будь-якій формі є знаряддям гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про диктатуру пролетаріату. Нездійсненність диктатури пролетаріату М. О. Бакунін пояснював тим, що увесь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. «Диктатура пролетаріату» поступово виявиться владою меншості, яка відстоюватиме не загальнонародні, а власні інтереси.

Анархо-комуністична теорія П. О. Кропоткіна розроблена на ґрунті широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В основу свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним «біологіч­ний закон взаємної допомоги», який визначає нібито природне прагнення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними. На основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди буде створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до федерації вільних комун, які ґрунтуються на комуністичних засадах виробництва й розподілу, згідно з П. О. Кропоткіним, можливий лише через революційне руйнування всього того, що роз'єднує людей, насам­перед приватної власності й держави.

Ідеї анархізму в XIX ст. набули деякого поширення у Франції, Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом агітації підштовхнути маси до повстання закінчились невдачею. Анархізм зробив поворот до тактики «пропаганди дією», яка покликана була за допомогою терору до представників пануючого класу спровокувати масові революційні виступи. Поразка анархізму й на цьому напрямі сприяла формуванню принципово нової тактичної лінії, яка передбачала використання робітничих профспілкових організацій у боротьбі за знищення буржуазної держави й започаткувала нову течію в міжнародному робітничому русі — анархо-синдикалізм.

Анархо-синдикалізм (від франц. syndicat — профспілка) ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією бур­жуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має бути не політична організація робітничого класу — партія, а економіч­на — профспілки.

Ідеї анархо-синдикалізму набули поширення в останню третину XIX — на початку XX ст. головним чином у Франції, Італії та Іспанії. В Росії, а згодом і в Югославії анархо-синдикалізм набув розвитку вже в період становлення соціалістичного суспільства. На думку анархо-синдикалістів, в соціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться прямий обмін між вільними виробниками, конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій та об'єднань управлятиме суспільством.

У 90-ті роки XX ст. анархізм активізувався в деяких країнах, які виникли на теренах колишнього СРСР, зокрема в Росії та Україні. Відбулись установчі конференції і з'їзди Конфедерації анархо-синдикалістів та інших анархістських об'єднань у Києві, Харкові, Донецьку, деяких інших містах України.

18.3.3 Троцькізм

Поряд з анархізмом певного поширення в робітничому русі набув троцькізм — ідейно-політична доктрина, названа іменем її головного теоретика Льва Давидовича Троцького (Бронштейна) (1879—1940). Троцькізм виник на початку XX ст. в російському робітничому русі як критика ленінської концепції революції і пролетарської держави. Основу його ідеології і політичної практики складає теорія так званої перманентної (не­перервної) революції. Сутність цієї революції полягала не в завоюванні влади робітничим класом і переході до будівництва соціалізму в окремій країні, а в постійному поглибленні революційних змін аж до здійснення соціалістичної революції у світовому масштабі. Початок революції в окремій країні має бути початком її перенесення в інші країни. Експорт революції приведе до початку світової революції. Перемога революції в окремій країні неможлива, бо революція спричинить інтервенцію капіталістичних країн.

Теорія перманентної революції Л. Д. Троцького суперечила теорії революції В. І. Леніна, який обґрунтовував можливість перемоги її спочатку в одній окремо взятій країні. Це викликало гостру ідейну й політичну боротьбу між ними. Відрізнялись погляди троцькістів і ленінців також на роль політичної партії в побудові соціалізму, принципи його організації. Партійне керівництво Л. Д. Троцький розумів як диктатуру побудованого за зразком військового керівництва партійного апарату, який підкоряє собі все суспільство на казармових принципах. Економіка є повністю одержавленою, управляється державою на командних засадах. Робітничий клас, інші класи і верстви трудящих виступають суб'єктами виробництва, а не володіння й господарювання.

Після смерті Л. Д. Троцького настав новий — неотроцькістський етап в еволюції троцькізму. Діяльність неотроцькістських об'єднань також ґрунтується на теорії перманентної революції. Проте наголос при цьому робиться вже не на одномоментному характері революції, а на її багатоетапності.

Неотроцькізм активізувався в 90-ті роки у зв'язку з розпадом світової системи соціалізму і СРСР. Неотроцькісти вважають, що цей розпад підтверджує головну тезу теорії перманентної революції про можливість побудови соціалізму лише у всесвітньому масштабі, їхні ідеологи стверджують, що в СРСР і країнах Східної Європи зазнав краху не соціалізм, а «державно-бюрократичний капіталізм». Більш реалістичними стали погляди неотроцькістів на проблеми війни і миру. Проте, як і раніше, вони рішуче виступають проти капіталізму і «міжнародного імперіалізму».

18.3.4 Взаємовплив політичних ідеологій

Різні ідейно-політичні доктрини не існують у, так би мовити, чистому вигляді. Вони взаємодіють у реальних ідеологічних і політичних процесах, впливають одна на одну, нерідко запозичуючи одна в одної ті чи інші ідеї або практичні політичні настанови. Розгляд еволюції основних ідейно-політичних доктрин дає можливість зробити висновок про їх взаємозближення щодо розуміння законо­мірностей суспільного розвитку, принципів і форм органі­зації суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, відносин між особою, суспільством і державою.

Так, у XX ст. відбулось істотне зближення лібералізму й соціал-демократизму. Ліберали, врешті-решт, визнали необ­хідність втручання держави в економіку й соціальні відно­сини. Саме завдяки державному втручанню вдається уникати гострих кризових явищ в економіці західних країн. В ідео­логію лібералізму увійшли соціал-демократичні ідеї соціальної захищеності і справедливості, які передбачають перерозподіл доходів від багатих на користь малоімущих. Ліберали визнали, що держава повинна бути не лише правовою, а й соціальною — дбати про добробут усіх громадян.

Водночас із соціалістичної ідеології соціал-демократів поступово зникали твердження про неприйнятність приват­ної власності і ринкової конкуренції, що зближує її з лібе­ралізмом і консерватизмом.

Відбулося також зближення консерватизму й лібералізму. Сучасних консерваторів не без підстав називають неолібералами. Неоконсерватизм виник як реакція на надмірне, на думку консерваторів, зміщення лібералізму в бік соціалізму, як прагнення зберегти в економіці позиції класичного лібералізму.

Виступаючи проти соціалізму й комунізму, консерватори все ж таки вимушені зважати на об'єктивну тенденцію до соціалізації, вносити корективи у здійснювану ними соціаль­ну політику. Зрештою, й комуністи не лише відмовились від ідеї насильницького захоплення влади, а й визнали допус­тимість у суспільстві приватної власності, ринкових відносин.

Задля об'єктивності потрібно визнати, що комунізм, незважаючи на його нинішню ідейну кризу та крах головних носіїв — комуністичних режимів колишніх соціалістичних країн, залишається впливовою політичною течією, у тому числі в цих же країнах. Привабливість комуністичного вчення полягає передусім у його головній ідеї — ідеї соціальної рівності, яка була, є і залишається актуальною протягом усієї історії людства.

Не можна не визнати і, так би мовити, цивілізаторської місії комунізму й реального соціалізму стосовно капіталізму. За своєю природою капіталізм, особливо періоду первинного нагромадження капіталу і вільної конкуренції, є жорстоким суспільством, яке ставить людей в умови боротьби за вижи­вання, і своїми соціальними надбаннями він значною мірою завдячує прикладові реального соціалізму. Саме цю, жорсто­ку, природу капіталізму абсолютизує непримиренний борець із ним — троцькізм, який не враховує його трансформації і реальних соціальних досягнень.

Нарешті, не випадковими ідейно-політичними доктрина­ми є фашизм та анархізм. За своєю сутністю держава є органом примусу, який постійно проявляє тенденцію до підпорядкування собі всіх сфер і сторін суспільного життя, а нерідко, особливо за тоталітарних та авторитарних політич­них режимів, відверто зловживає своєю примусовою функ­цією. Анархізм є крайньою формою протесту проти приму­сової сутності держави. Концепції правової держави і громадянського суспільства, як відомо, також спрямовані на обмеження свавілля держави. Що стосується фашизму, то він є породженням глибокої і затяжної суспільної кризи, результатом приниження національної гідності народу. Сумні уроки, які дав людству фашизм, постійно потрібно враховувати всім політикам.

Об'єктивною основою зближення політичних ідеологій є закономірності суспільного розвитку, дія яких зумовлює формування суспільства з певними, найбільш оптимальними для конкретного етапу історичного розвитку, економічними, соціальними й політичними засадами. На сучасному етапі суспільного розвитку характерними для цього суспільства є: багатоукладна економіка, яка включає приватну, державну і змішану форми власності; поєднання планових і ринкових механізмів регулювання суспільного виробництва; плюраліс­тична політична система; парламентська демократія; забез­печення основних соціально-економічних і політичних прав громадян. Найповніше ці засади втілені в державі, яка дістала назву соціальної, і на яку, зрештою, мають бути зорієнтовані всі ідейно-політичні доктрини і течії.

Рекомендована література

Аваков А. В.

Судьбы либерализма. М., 2000.

Бакунин М. А.

Анархия и порядок // Сочинения. М., 2000.

Берк Э.

Размышления о революции во Франции. М., 1993.

Возможности либерализма в осмыслении современного мира (обзор коллоквиума) // Полит. исследования. 1994. № 3.

Галкин А. А.

О фашизме — его сущности, корнях, признаках и формах // Полит.исследования. 1995. № 2.

Галкин А. А., Рахшмир П. Ю.

Консерватизм в прошлом и настоящем: О социальных корнях консервативной волны. М., 1987.

Гарбузов В. Н.

Консерватизм: понятие и типология (историографический обзор) // Полит. исследования.- 1995. -№ 4.

Голобуцький О., Кулик В.

Консерватизм — ідеологія порядку, стабільності і добробуту.- К.,1995.

Григоров С. Г.

Преодоление заданости (размышления о консерватизме) // Полит.исследования. -2000. -№ 3.

Капустин Б. Г.

Три рассуждения о либерализме и либерализмах // Полит. иссле­дования.- 1994.- № 3.

Консерватизм: Антологія / Упорядники О. Проценко, В. Лісовий. К., 1998.

Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития (материалы «круглого стола») // Полит. исследования.- 1995.- № 4.

Кропоткин П. А.

Записки революционера.- М., 1990.

Кропоткин П. А.

Хлеб и воля: Современная наука и анархия. М., 1990.

Липсет С. М.

Третьего пути не существует (перспективы левых движений) // Полит. исследования.- 1991. -

Маніфест Комуністичної партії // Твори. Т. 4.

Маркс К.

Критика Готської програми // Там само.- Т. 19.

Масленников Н.

Международная социал-демократия: Политика и ценности // Свободная мысль.- 1992.- № 6.

Мати. У.

Идеология как детерминанта политики в эпоху модернизма // Полит. исследования. -1992. -№ 1—2.

Местр Жозеф де.

Рассуждения о Франции. М., 1997.

Милза П.

Что такое фашизм? // Полит. исследования. 1995. -№ 2.

Пантин И. К.

К логике теоретического становления современного социализма //Полит. исследования.- 1996.- № 4.

Програма принципів Соціал-демократичної партії Німеччини. Сток­гольмська декларація Соціалістичного Інтернаціоналу. К., 1997.

Пронякин Д. И.

Анархизм: исторические претензии и уроки истории. Л., 1990.

Соболь О. Н., Ермоленко А. Н.

«Неоконсервативная революция»: лозунги и реальность. К.,1990.

Современная социал-демократия: Словарь-справочник / Под общ. ред. А. А. Галкина. М., 1990.

Современное общественное развитие: консервативное видение. М., 1995.

Троцкий Л. Д.

К истории русской революции. М., 1990.

Шапиро И.

Введение в типологию либерализма // Полит. исследования. 1994.

№ 3.

Якушик В. М.

Социал-реформизм в современном мире: идеология и политика. К.,1990.

Ястржембовский С. В.

Социал-демократия в современном мире. М., 1991.

Политология / Сост. и отв. ред. А. А. Радугин. - М., 1997.- С. 16.

Советский энциклопедический словарь.- М., 1980.- С. 518.

Ядов В. А. Размышления о предмете и перспективах социологии // Социол. исследования. 1990. № 2. С. 14; Фетисов В. Я. Специфика социологии как науки и учебной дисциплины // Социально-полит, журн. 1992. № 9. С. 14-15.

Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. М., 1996. С. 162, 177, 194.

Политология: Методика комплексного изучения нузоиского курса / Мод ред. А. А. Шахова. К., 1991. С. 7-8.

Федун Л. А. 0 предмете и методе политологии // Социально-полит. науки. 1991. № 3. С. 65—66.

Бурлацкий Ф. М. Политическая наука // Филос. энциклопед словарь М.. 1983. С. 509.

Дегтярев А. А. Прикладная политология (программа учебного курса) // Полит. исследования.- 1997. № 3.- С. 169—176.

Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна.- К., 1997.- С. 274.

Политология: Курс лекций / Под ред. М. Н. Марченко. М., 1997. С. 41.

Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю. И. Аверьянов. М., 1993. С. 269.

Костомаров М. І. «Закон Божий» (Книги буття українського народу). -К., 1991. -С. 33.

Острянин Д. X. Розвиток матеріалістичної філософії на Україні.- К., 1971.- С. 149.

Міхновський М. І. X заповідей УНП // Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1996. С. 141-142.

Сціборський М. Націократія. Прага, 1942.- С. 109.

Ленін В. І. Держава і революція // Повне зібр. творів.- Т. 33.- С. 7.

Политология / Под ред. Г. В. Полуниной.- М., 1998. С. 23—24.

Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произведения. М , 1990. С. 646.

Політологія: історія та методологія / За ред. Ф. М. Кирилюка.- К., 2000.- С. 14.

Політологія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1993. С. 7.

Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшу-ченка, В. Д. Бабкіна. К.., 1997. С. 258.

Вебер М. Политика как призвание и профессия. -С. 646

Ленін В. І. Що робити? Наболілі питання нашого руху // Повне зібр. творів.- Т. 6.- С. 74.

Ленін В. І. Про ліберальне і марксистське поняття класової боротьби // Там само. Т. 23. С. 228.

Ленін В. І. Матеріали до ненаписаної статті «До питання про роль держави» // Там само. -Т. 33.- С. 326.

Андреев С. С. Политика как социальное явление // Социально-полит, науки.- 1991. -№ 4.- С. 93.

Коваль Б. И., Ильин М. В. Власть versus политика. -С. 154.

Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю. И. Аверьянов.- М., 1993.- С. 252.

Политология / Под ред. Б. И. Краснова. -М., 1995.- С. 132.

Ленін В. 1. Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі // Повне зібр. творів.- Т. 41.- С. 61.

Ленін В. І. Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі.- С. 61—62.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современный Левиафан: Очерки политической социологии капитализма. -М., 1985.- С.18.

Там само.

Политология / Сост. и отв. ред. А. А. Радугин.- М., 1997.- С. 56.

Политология / Под ред. Б. И. Краснова. -М., 1995.- С. 39.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современный Левиафан.- С.19.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. Л. Современный Левиафан.- С. 19.

Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произведе­ния.- М., 1990.- С. 646-647.

Волков В. К. Этнократия — непредвиденный феномен посттоталитарного мира // Полит. исследования.- 1993.- № 2.

Ленін В. І. Великий почин // Повне зібр. творів. -Т. 39. -С. 14—15.

Гидденс Э. Стратификация и классовая структура // Социол. иссле­дования. -1992.- № 9. -С. 115.

Там само.- С.22.

Сталин И. В. Марксизм и национальный вопрос.- М., 1936.- С. 6.

Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю. И. Аверьянов. -М, 1993.- С. 142.

Философский энциклопедический словарь.- М, 1989.- С. 584.

Марченко М. Н. Очерки теории политической системы совре­менного буржуазного общества. -М., 1985. -С. 28—29.

Краткий политический словарь / Под общ. ред. Л. А. Оникова и Н. В. Шишкина.- М., 1988.- С. 324.

Фарукшин М. X. Политическая система общества. -С. 68.

Бурлацкий Ф. М, Галкин А. А Современный Левиафан. С. 32—33.

Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю.И.Аверьянов. -М., 1993.- С. 294; Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна.- К., 1997.- С. 271.

Фарукшин М. X. Политическая система общества.- С. 71.

Основи політології: У 2 ч. / Відп. ред. Б. Л. Кухта.- К., 1992.- Ч. 2. -С. 11 — 14; Політологія / За ред. О. І. Семківа.- Львів, 1993. С. 258—259.

Основы теории политической системы.- М., 1985. С. 126—134.

Политология / Под ред. Г. В. Полуниной. -М.,- 1998.- С. 16—17.

Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна.- К., 1997.-С 97.

Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К., Енгельс Ф. -Твори.- Т. 21.- С. 165.

Ленін В. І. Про державу: Лекція в Свердловському університеті 11 липня 1919 р. // Повне зібр. творів. -Т. 39. -С. 70.

Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн.- К., 1997.- С.128.

Монтескье Ш.-Л. О духе законов // Избр. произведения.- М., 1995.- С.289-291.

Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн.- С. 83-84.

Шаповал В. A. Конституційне право зарубіжних країн. -С. 85.

Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зару­бежных стран.- М., 1996.- С. 92.

Конституционное право зарубежных стран / Под общ. ред. М. В. Баглая, Ю. И. Лейбо, Л. М. Энтина.- М., 1999.- С. 131.

Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева, В.Д.Зорькина, В. Е. Крутских. -М., 1998.- С. 314—315.

Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. / Отв. ред. Б. А. Страшун. -М., 1995.- Т. 2. С. 12

Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Т. 2. С. 12

Гоббс. Т. О гражданине // Избр. произведения: В 2 т. -М., 1965. -Т. І.-С. 364.

Платон. Законы // Сочинения: В 3 т.- М., 1972. -Т. 3. Ч. 2. -С. 188—189.

Монтескье Ш. Л, О духе законов // Избр. произведения.- М., 1955.- С. 289.

Кант И. Метафизика нравов в двух частях. Часть первая. Метафизи­ческие начала учения о праве // Сочинения: В 6 т.- М., 1965.- Т. 4. -Ч. 2. -С. 233.

Нерсесянц В. С. Правовое государство: история и современность // Вопр. философии.- 1989. -№ 2.- С. 7.

Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева, В. Д. Зорькина, В. Е. Крутских. -М., 1998. -С. 524.

Нерсесянц В. С. Правовое государство: история и современность.- С. 7.

Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран.- М., 1996. -С. 56, 59.

Локк Дж. О государственном правлении // Избр. филос. про­изведения: В 2 т. -М., 1960. -Т. 2.- С. 320.

Шмачкова Т. В. Из основ политологии Запада (характер режи­мов, гражданское общество и партийные системы при демократии) // Полит. исследования.- 1991. № 2.- С. 138—139.

Михельс Р. Необходимость организации (глава из книги «Социология политической партии в условиях демократии») // Диалог.- 1990.- № 3. -С. 58.

Группы интересов// Полит. исследования.- 1992. № 5—6.- С. 166.

Перегудов С. П. Политическое представительство интересов: Опыт Запада и проблемы России // Полит. исследования. 1993. № 4. С. 118.

Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран.- М., 1998.- С. 235.

Шмачкова Т. В. Из основ политологии Запада (характер режимов, гражданское общество и партийные системы при демократии // Полит. исследования. -1991. -№ 2.- С.-134.

Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету й легітимності.- К., 1996.- С.68; Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, В. Д. Бабкін.- К., 1997. -С. 294.

Шабо Ж.-Л. Государственной власть: конституционные пределы и порядок осуществления // Полит. исследования.- 1993.- № 3.- С. 161

Политология: энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю.И. Аверьянов.- М., 1993.- С.94.

Вятр Е. Трансформация тоталитарных и авторитарных режимов в современные демократии // Лекции по политологии: В 2 т. Таллинн, 1991.- Т. 1.-С.73-83.

Фадеев Д. А. Опыт политики переходного периода (Испания после Франко) // Полит. исследования. 1991. № 5.

Клямкин И., Мигранян А. Нужна «железная рука» // Лит. газ. 1989. 16 авг.; Мигранян А. Долгий путь к европейскому дому // Новый мир. 1989. № 7.

Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произведении. М., 1990.- С. 652.

Ортега-и-Гассет X. Восстание масс // Вопр. филос. -1989.- № 3.

Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна.- К., 1997.- С. 117.

Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю. И. Аверьянов. -М., 1993.- С. 288.

Политология: Энциклопедический словарь.- С. 288—289.

Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм, демократія.- К., 1995.- С. 355.

Сартори Мж. Вертикальная демократия // Полит. исследования.- 1993. -№ 2.- С. 89.

Мисников О. Г. Субъекты политики // Социально-полит. журн.- 1993.-№ 5-6.- С. 33.

Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю. И.Аверьянов.- М., 1993.- С. 156.

Философский энциклопедический словарь.- М., 1989.- С. 313.

Вебер М. Политика как признание и профессия // Избр. произведения. М., 1990. С. 646.

Вебер М. Политика как признание и профессия // Избр. произведения. М., 1990. С. 646.

Миграции А. М. Плебисцитарная теория демократии Макса Вебера и современный политический вопрос // Вопр. филос. 1989. № 6.

Вебер М. Политика как призвание и профессия. С. 646—647.

Херманн М. Дж. Стили лидерства в формировании внешней политики // Полит. исследования. 1991. № I. С. 91—92.

Тимошенко В. И. Общественно-политическое лидерство // Соціально-полит. науки.- 1990.-№ І.- С. 50.

Тимошенко В. И. Общественно-политическое лидерство. С. 50.

Трофимов М. И. Политическое лидерство // Социально-полит. науки.- 1991.- № 2.- С. 39.

Советский энциклопедический словарь.- М., 1990.- С. 677.

Баталов Э. Я. Политическая культура современного американского общества.- М., 1990.- С. 12.

Вятр Е. Социология политических отношений.- М., 1979.- С. 259.

Фарукшин М. X. Политическая культура обшества // Социально-полит. науки. -1991.- № 4.- С. 106.

Философская энциклопедия: В 5 т. / Гл. ред. Ф. В. Константинов.- М., 1962.- Т. 2.- С. 229.

Вятр Е. Социология политических отношений. С. 266—269.

Философский энциклопедический словарь / Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалёв.- М., 1983. - С. 629.

Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. К). И.Аверьянов. -М., 1993.- С. 45.

Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева, В. Д. Зорь­кина, В. Е. Крутских.- М., 1998.- С. 360.

Власть и демократия: зарубежные учёные о политической науке / Под ред. П. А. Цыганкова. М., 1982. С. 165.

Гелей С. Д., Pyтap С. М. Основи політології.- К., 1999.-С. 358.

Зовнішня політика — спільний пріоритет: За «круглим столом» // Політика і час.- 1993.-№ 7. С. -13.

Программные документы борьбы за мир, демократию и социализм. М., 1964. С. 12—13.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. V – Юридичний факультет

    Документ
    виконувач обов’язків декана юридичного факультету – координатор роботи з питань організації навчального процесу в умовах кредитно-модульного системи підготовки фахівців на юридичному факультеті
  2. Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка (підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" І "магістр") (1)

    Документ
    Вступні випробовування проводяться на основі переліку питань, передбачених навчальними програмами професійно-орієнтованих дисциплін навчального плану спеціальності “Політологія” (6.
  3. Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка (підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" І "магістр") (2)

    Документ
    Вступні випробовування проводяться на основі переліку питань, передбачених навчальними програмами професійно-орієнтованих дисциплін навчального плану спеціальності “Політологія” (6.
  4. Політика як суспільне явище І об'єкт дослідження

    Документ
    1. Виникнення і розвиток політології, як і всіх інших галузей суспільствознавства, зумовлені потребою знань, які допомагають людству й окремій особистості орієнтуватись в довколишньому світі, активно освоювати, перетворювати його,
  5. Політологія: підручник / Ред. О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. К. Вц "Академія", 2003. 528 с. (Альма-матер)

    Документ
    Підручник, перше і друге видання якого були схвально сприйняті науково-педагогічною громадськістю і студентами, у новому варіанті охоплює широкий спектр історико-теоретичних і прикладних проблем, акцентує на пізнанні сутності й особливостей

Другие похожие документы..