Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Учебно-методический комплекс'
Для студентов специальностей: 140104 «Промышленная теплоэнергетика», 190401 «Электроснабжение железных дорог», 230201 «Информационные системы и техно...полностью>>
'Конкурс'
В соответствии с Федеральным законом от 24.07.2007 № 209-ФЗ "О развитии малого и среднего предпринимательства в РФ", Федеральным законом от...полностью>>
'Урок'
На примере нитратов показать типичность и индивидуальность свойств веществ. Рассмотреть их физические и химические свойства, показать их значение в н...полностью>>
'Документ'
Руками русских плотников сооружались и первые христианские храмы, в частности деревянная церковь Ильи в Киеве (первая половина X века). Уже в начале ...полностью>>

Принципи реконструкції еволюції культури у класичній антропології ХІХ ст

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Розвиток антропології в кінці 1940-их рр. був відзначений відродженням інтересу до ідей еволюціонізму. Еволюційний ренесанс був спричинений новими археологічними знахідками й численними емпіричними фактами, що були зібрані етнографами у всіх частинах світу, починаючи з 1920-их років.

Еволюціонізм двадцятого століття, або неоеволюціонізм, як чіткий теоретичний напрямок антропології, знайшов своє повне вираження у працях американських антропологів Леслі Уайта та Джуліана Стюарда й британського археолога та історика Гордона Чайлда. Вони прагнули подолати спрощену прямолінійність класичного еволюціонізму.

Для характеристики і зручності опису підходів до еволюційної теорії, ми розглядали однолінійний, універсальний та багатолінійний еволюціонізм. Однолінійний еволюціонізм (що охоплює еволюціонізм дев’ятнадцятого століття) передбачає наявність аналогічних стадій культурного розвитку всіх народів (наприклад, класичні „дикунство – варварство – цивілізація”) і визнає лише відмінності стадій цього розвитку; універсальний еволюціонізм (представниками якого є Л. Уайт та Г. Чайлд) є продовженням традиції Л. Моргана, Е. Тайлора та Г. Спенсера де послідовність в розвитку культури виводиться на найвищий рівень узагальнення й опускається різноманітність умов та рис спільного існування людей; багатолінійний еволюціонізм (представником якого є Дж. Стюард), вихідною тезою котрого є те, що відомі основні типи культури можуть розвиватися подібними шляхами за подібних умов, проте існує мало таких конкретних аспектів культури, котрі б проявлялися у всіх групах людства в правильній, тобто в одній і тій самій послідовності.

2.1. Універсальна еволюційна теорія у британо-американській культурній антропології

Розуміючи, що однолінійні схеми розвитку дев’ятнадцятого століття стали науково непридатними, Дж. Стюард, Л. Уайт та Г. Чайлд намагалися зберегти поняття еволюційних стадій, застосовуючи його не до окремих суспільств, а до культури в цілому.

Гордон Чайлд (1892-1957), британський археолог, член Британської академії, директор інституту археології Лондонського університету, очолював кафедру доісторичної археології Едінбургського університету. Не дивлячись на те, що Чайлд народився в Австралії, він вважається британським вченим, оскільки побудував свою кар’єру на теренах цієї землі. Чайлд найповніше узагальнив дані археології Старого Світу. Він досить критично ставився до попередніх інтуїтивних підходів до вивчення і тлумачення історичних фактів. Зокрема, він виступав проти концепції „великих особистостей”, а також проти теорій расового детермінізму і психічної спільності, вважаючи, що вони не мають ніякої цінності для історико-культурного аналізу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

В „Соціальній еволюції” Г. Чайлд робить спробу розвинути загальну еволюційну класифікаційну систему. Після усвідомлення того, що визнана впродовж багатьох років класифікація періодів на Кам’яний, Бронзовий та Залізний Віки не відповідає однозначно системі еволюційної класифікації, Чайлд вживав терміни, введені до наукового обігу Л. Морганом: дикунство, варварство та цивілізація. Проте, оскільки археолог має справу з хронологією, він робив серйозні спроби встановити зв’язок віків та стадій розвитку людства з економікою, як встановленим фактором. Він визначає, що перехід від стадії дикунства до варварства пов’язаний з неолітом, а варварство та цивілізацію охоплює Бронзовий вік [84:26]. Чайлд використовував, за його словами, „функціонально-економічну” класифікацію, що означає „порівняння матеріального устаткування, економічної організації й наукові знання одних прадавніх людей з іншими” [85:9]. Акцент на узагальненні, або на „універсальному” аспекті Чайлдової схеми Г. Чайлда є, мабуть, найкраще проілюстрований наступними словами: „Вже доведено, що камінь використовувався для виготовлення знарядь праці та зброї ще до будь-якого металу, і мідь чи бронза використовувалися раніше, ніж залізо. Археологія продемонструвала в Старому і Новому Світі, що найдавніші суспільства завжди жили за рахунок полювання , рибальства та збиральництва, а сільське господарство з’явилося пізніше. Отже, період дикунства є давнішим за варварство, а варварство є давнішим за цивілізацію” [85:29]. Цією формою він уникає безпідставної помилки співставлення сучасних культур з окремими стадіями минулого, що було дуже популярним в ранньому нелінійному еволюціонізмі. Він каже, що камінні знаряддя праці, якими користується більшість сучасних дикунів – тасманців, є технічно розвиненіші, ніж знаряддя раннього палеоліту, а значить жодне з суспільств, що вивчається етнографами, не може вважатися представником культури раннього палеоліту [85:75].

Таким чином, внесок Гордона Чайлда у відродження культурного еволюціонізму ми можемо представити наступним чином: по-перше, йдучи від археології, вчений заклав емпіричну основу для еволюційних наук, чого не досягли класичні еволюціоністи; по-друге культурна дифузія є невід’ємною частиною його теорії; по-третє, Чайлд прв’язує археологічні періоди до економічних, таким чином, використовує економічний детермінізм; по-четверте, щоб визначити ступінь прогресу первісних культур, вчений запропонував демографічний фактор, тобто, на його думку, приріст населення є показником прогресу; по-п’яте, він абсолютно заперечує припущення класичних еволюціоністів, щодо „сучасних предків”, оскільки воно не може бути підтверджене археологічними даними; по-шосте, Чайлд робить акцент на узагальненні, або, користуючись терміном Стюарда, на „універсальній еволюції” й практично ігнорує партикуляризацію, застрахувавши таким чином свою теорію від нападок критиків.

Незважаючи на всі принади теорії англійського вченого, найсерйознішим недоліком вчення Г. Чайлда є, на нашу думку, неясність й нечіткість його матеріалізму й надмірна переоцінка історичної концепції прогресу, якої він дотримувався. Тривало безліч дискусій між вченими про міру, до якої Чайлд був марксистом. Незважаючи на те, що Чайлд вважав себе марксистом, очевидним є те, що його модель еволюційних змін можна назвати такою лише в дуже загальному значенні цього терміну, а матеріалістичні пояснення зводяться лише до загального технологічного детермінізму. Більше того, вчений визначав технологічні зміни як фактично еквівалент до „розширення людського знання”, що є дуже вузьким формулюванням для того, хто прагне називатися марксистом [175:97].

Недоліки концепції Г. Чайлда були спричинені його переконанням у тому, що історія виявляє людський прогрес, який можна найкраще виміряти за допомогою кількості людей, котрих можна утримувати за допомогою будь-якого виду виробництва. Проте такі грубі й спрощені критерії впираються у факти, про недоліки у яких сам Чайлд був добре обізнаний. Найважливішим у цьому є факт наявності в суспільствах, у яких було виявлено найбільшу кількість населення, економічного й політичного поділу, „що лежить тягарем на плечах більшості населення” [175:97]. Г. Чайлд намагався згладити ці очевидно суперечливі наслідки соціальної еволюції, стверджуючи, що прогрес відбувається у будь-якому випадку, незважаючи на застій та регрес, що можуть траплятися на його шляху. Проте, як стверджують більшість еволюціоністів останніх 30-ти років, ця теорія Чайлда зовсім не виправдовує себе й існує необхідність ретельно переглянути концепцію прогресу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Л. Уайт вивчає культуру як одне ціле, ізольовану, закриту систему в часі. Він досліджує культуру, а не культури. Зі свого дослідження, вчений робить висновки, що в системі, яка називається культурою, технологія – це незалежна змінна, інші категорії – залежні змінні. Все людське життя, а разом з ним і культура, залежить від матеріального та природного способу пристосування людини як різновиду тварини, як живих матеріальних систем до поверхні Землі і до оточуючого Космосу... Суспільство, філософія і почуття, фактично, нетехнологічні вираження основних технологічних процесів. Технологічна зміна або розвиток сприяє зміні та росту в інших секторах культури.

Технологічний детермінізм є визначальним поняттям культурології в гіпотезі Л. Уайта, оскільки всі інші фактори підпорядковуються йому, як і в теорії Гордона Чайлда. У зв’язку технології з філософією та соціологією, технологія представляється як та, що виконує основну й визначальну функцію. Технології розглядаються перш за все як спосіб здобування і переробки ресурсів, що застосовуються людьми для підтримання життєдіяльності соціокультурної системи. Відповідно існування кожної культури визначається не просто фактом фізичного існування в конкретних умовах, але і особливостями знань, навичок, способів дії популяції. Підхід Л. Уайта до проблем культурної еволюції хоча й виглядає ззовні схожим на теорію важливості технологій в культурній еволюції Г. Чайлда, проте є відмінним через відсутність історичних посилань й логічного їхнього викладення. Л. Уайт, на відміну від Г. Чайлда визначає основним критерієм культурної еволюції енергію чи силу. Він формулює закон культурної еволюції наступним чином: „культура розвивається тією мірою, як збільшується кількість енергії, що припадає в рік на душу населення, або зі зростанням ефективності знарядь праці, за допомогою яких використовується енергія” (“ Culture grows as the amount of energy harnessed and put to work per capita per year increases or as the efficency of the instrumental means of putting the energy to work”) [217:168]. Вчений вважає цей закон об’єктивним індексом еволюції культури. Приймаючи фактор впливу навколишнього середовища за константу, рівень розвитку культури, виміряний, виходячи з кількості вироблених на душу населення предметів та послуг для задоволення людських потреб, визначається кількістю виробленою на душу населення енергії та ефективністю технологічних засобів, за допомогою яких ця енергія використовується. Коротко та точно Уайт зобразив це наступною формулою: Е х Т → С, в якій С означає рівень культурного розвитку, Е – кількість енергії, що припадає на рік на душу населення, й Т – ступінь ефективності знарядь праці, що затрачаються на вироблення й застосування енергії [222:368]. Більше того, за допомогою цього фактору Уайт впроваджує в науку поняття стадій прогресу та критерії оцінки рівня культури.

З цієї точки зору, важливим показником культурної еволюції вважається якість використаної енергії. В рамках еволюціонізму демонструється поступове зростання і якісна модифікація використовуваної суспільством енергії, зміна її джерела: м’язова сила людини, домашні тварини, енергія води та вітру, теплова, електрична, а сьогодні й атомна енергія.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Ще однією вадою еволюціонізму Л. Уайта ми вважаємо нечіткість багатьох його формулювань. Спрощення його технологічної моделі еволюційних змін є однією з основних неточностей його роботи. Прикладом, який підтверджує це, можна вважати цитату з його праці: „ Оскільки, береться до уваги загальний тип культури, тому немає фундаментальної відмінності між культурою Греції періоду Архімеда й Західної Європи початку вісімнадцятого століття” [215: 344]. Цим твердженням Уайт мав на увазі, що раннім грекам та західним європейцям був притаманний однаковий технологічний рівень розвитку аж до індустріальної революції. Л. Уайт таким чином ігнорує багато важливих нетехнологічних відмінностей між стародавньою Грецією та ранньою сучасною Європою. Тому таку думку не можна вважати змістовним і визначним аспектом культурної еволюції.

Помилка Л. Уайта також полягала у значному узагальненні ним концептуалізації еволюційних стадій. З його вчення можна зробити висновок, що трансформація егалітарних об’єднань в складні суспільства, що характеризуються інтенсивною соціальною стратифікацією, відбулася раптово, а це є спотворенням характеру еволюційних змін, які насправді відбувалися.

2.2. Теорія багатолінійної еволюції Джуліана Стюарда

Іншою компромісною концепцією, що прагнула узгодити ідею еволюції з фактом наявності великого різноманіття культур та форм соціального життя, є теорія „багатолінійної еволюції” американця Джуліана Стюарда (1902-1972). Він був вченим-еволюціоністом, який в основному концентрував свою увагу на зв’язку культури та природного середовища. Незважаючи на те, що Стюард вивчав історичний партикуляризм, коли був аспірантом за спеціальністю „антропологія”, пізніше його інтерес змінився вивченням природного впливу на культури та культурну еволюцію. Він стверджував, що різні культури дійсно мають спільні риси в своїй еволюції і що ці риси можна трактувати як паралельну адаптацію до подібного природного навколишнього середовища.

Автор численних робіт з археології та етнографії, головним чином Північної та Південної Америки (шушоів, пуерториканців тощо), Джуліан Стюард найповніше виклав свої принципові погляди на завдання етнографії в статті „Еволюція та процес” (“Evolution and Process”) і в праці під назвою „Теорія культурних змін: методологія багатолінійної еволюції” („Theory of Culture Change: The Methodology of Multilinear Evolution”).

Головне завдання етнографа, на думку Стюарда, полягає у тому, щоб знайти пояснення явищ культури, встановити закономірності її розвитку. Він намагається обґрунтувати теорію багатолінійної еволюції. Вихідною тезою цієї теорії є те, що відомі основні типи культури можуть розвиватися однаковим шляхом за однакових умов, проте існує мало таких конкретних аспектів культури, які б з’являлися у всіх групах людства в точній послідовності.

Еволюційну теорію Джуліана Стюарда найкраще можна зрозуміти, якщо розглядати її як протиставлення до еволюційних теорій Л. Уайта та Г. Чайлда. Як було згадано вище, Дж. Стюард, на відміну від попередників розрізняв три типи еволюціонізму: однолінійний, універсальний та багатолінійний. Однолінійна еволюція, за Стюардом, включала в себе теорії класичних еволюціоністів, особливо Л. Моргана, Г. Спенсера та Е. Тайлора. Він стверджував, що в цих теоріях було виявлено багато фактичних неточностей, через це від них відмовилися. Проте, створення Г. Чайлдом та Л. Уайтом теорії універсальної еволюції викликало в Стюарда ще більше критики, ніж теорія однолінійної еволюції. Він стверджував, що еволюційні теорії запропоновані Г. Чайлдом та Л. Уайтом є „настільки загальними, що їх важко довести, тому вони не є дуже важливими” [203:17]. Дж. Стюард продовжував запевняти, що надмірне узагальнення теорій представників універсальної еволюції не можна застосувати до окремих випадків. Він зазначав, що „закон Уайта про рівні енергії, наприклад, не може нам нічого сказати про розвиток певних рис окремих культур” [203:18]. Це робить універсальну еволюцію навіть менш корисною, ніж однолінійну еволюцію тому, що „еволюціоністи дев’ятнадцятого століття намагалися конкретно пояснити, чому матріархат повинен передувати іншим соціальним формам, чому анімізм був попередником богів та духів, чому суспільства з родовою основою еволюціонують в суспільства з територіальною основою та суспільства керовані державою, й чому з’являються інші особливі риси культури” [203:18]. Багатолінійна еволюція Дж. Стюарда, в свою чергу, була спрямована на пошуки законів культурних змін. Ці закони, проте, не мали такого рівня узагальнення як в Л. Уайта та Г. Чайлда. Він дав наступне визначення багатолінійному еволюціонізмові: „інтереси багатолінійного еволюціонізму обмежуються конкретними культурами, а не пошуками фактів наявності локальних варіацій і відмінностей, що розширює рамки дослідження від конкретного до загального, він має справу лише з тими обмеженими паралелями, що мають емпіричне підтвердження” [203:19].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Детально вивчаючи роль навколишнього середовища в еволюції культури, Стюард дійшов висновку, що вона має подвійний характер: з одного боку, може виступати як творча сила, а з другого – бути обмежуючим, стримуючим фактором. Останнє має надзвичайно велике значення, оскільки кожна система може змінюватися лише в певних межах, інакше люди в ній не виживуть. Ці межі можуть бути вузькими або широкими й в свою чергу допускати більшу чи меншу широту культурних дій, котрі залежать від них. При цьому суспільство з розвинутою технологією є більш незалежним від обмежень навколишнього середовища, і як наслідок, має ширший культурний діапазон.

Дж. Стюард вважав, що культурна еволюція є настільки неоднозначною, що її реконструкція може бути здійснена лише до певної міри. На його думку, існує три аспекти, які ускладнюють цей процес: по-перше, складна природа культурних подій, що відображає різноманіття впливів теперішнього і минулого; по-друге, більшість культурних феноменів можуть проявлятися більше ніж одним шляхом; по-третє, передача помилкових думок та свідчень з покоління до покоління, втрата інформації і інші фактори, що вносять в культурну модель неточності.

В результаті свого інтересу до різних культур, а не до культури взагалі, Стюард переконався в тому, що „визначення й аналіз паралелей, як методологічної цілі багатолінійної еволюції не може бути здійснене лише на культурному (або користуючись терміном Леслі Уайта, культурологічному) рівні” [203:21]. Дж. Стюард вважає, що усунення Уайтом обох факторів людського й навколишнього середовища є результатом культурологічної помилки.

На наш погляд, Дж. Стюард вважав багатолінійний еволюціонізм методом, що апріорі приймає факт культурної еволюції, існування своїх законів у процесі змін й можливість емпіричного відкриття цих законів. Першим кроком у цьому підході є визначення характерного для певної культури часового узгодження причини та наслідку. Наступний крок веде за собою міжкультурний пошук подібних узгоджень причини та наслідку. Результат, на думку Стюарда, повинен представляти не лише формальні, але й функціональні закономірності, які базуються на відкритті істинних кроскультурних процесів і котрі згодом мають право називатися законами культурної еволюції. Вчений стверджував, що метою еволюційної антропології повинно бути пояснення тих рис, які притаманні майже всім культурам одного рівня розвитку, а не посилання на «унікальні, екзотичні і неповторні особливості», які виникали внаслідок історичних випадків [203:209].

Багатолінійний еволюціонізм викликав набагато менше критики, ніж високо детерміновані схеми Уайта й Чайлда. Це є зрозумілим, оскільки дана теорія є менш амбіційною й відповідно менш дискусійною. На відміну від своїх попередників, Дж. Стюард уникав пастки, що стосувалася проблеми прогресу. Він вважав, що поняття прогресу чітко відділяється від поняття еволюція. Поняття прогресу не займає визначального місця в теорії Стюарда. Він радше не вважає його лише еволюційним поняттям, а тим, котре „є абсолютно відокремленим від еволюції й яке може розглядатися з різних аспектів” [203:13-14]. Матеріалізм Стюарда має також міцнішу основу через чіткість, послідовність та емпіричну відповідність наукових даних.

С. Сендерсон вважає, що головною проблемою вчення Стюарда було його небажання розвивати загальні еволюційні моделі. У Стюарда завжди емпіричні дані занадто домінували над теорією, що заважало йому робити теоретичні узагальнення, коли траплялися навіть незначні емпіричні аномалії.

Висновки до ІІ розділу

Незважаючи на суттєві розбіжності, неоеволюціоністи, передові інтелектуальні фігури еволюційного відродження, мали багато спільного. Ніхто з них, наприклад, не дотримувався моделі культурних змін, що пов’язана з розвитком, тому всі вони пропонували пояснення культурних трансформацій, що обґрунтовувалися простою каузальною епістемологією. Л. Уайт, Г. Чайлд та Дж. Стюард були переконаними матеріалістами. Їхній матеріалізм відрізнявся лише тим, що Чайлд та Уайт акцентували увагу на технології, а Стюард на екології. Вони також визнавали, що еволюційні моделі змін не могли б бути абсолютно ендогенними. Вчені не лише були добре обізнані з існуванням культурної дифузії та інших форм міжсуспільних контактів, але й надавали цим факторам позитивної ролі в еволюційній зміні. Всі троє еволюціоністів використовували порівняльний метод в їхньому еволюційному аналізі, проте робили це розсудливо, зважаючи на його обмеження та недоліки.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Неоеволюціонізм, всупереч твердженню одного з його основних представників Леслі Уайта, все ж таки суттєво відрізняється від паралельного еволюціонізму дев’ятнадцятого століття. Йдучи від археології, він заклав емпіричні засновки для еволюційних наук, чого не досягли класичні еволюціоністи. Екологічний, економічний, демографічний та технологічний детермінізм цього напрямку заперечував ідеї Просвітництва про те, що культурні зміни відбувалися внаслідок використання обдарованими особистостями їхнього природного інтелектуального потенціалу, експлуатуючи природу більш ефективно, цим самим піднімаючи рівень людського життя. Більшість еволюціоністів дотримувалися думки про те, що людство намагається зберегти звичний йому спосіб життя, допоки зміни, внаслідок не підконтрольних їм факторів не втрутяться у їхню буденність. Ця позиція обґрунтована екосистемними термінами, супроводжувалася думкою про те, що людська поведінка є природно консервативною, що суперечить ідеї індивідуальної креативності, котру Г. Спенсер і більшість еволюціоністів дев’ятнадцятого століття використовували для пояснення культурних змін.

ІІІ. ВІДРОДЖЕННЯ ЕВОЛЮЦІОНІЗМУ В БРИТАНО-АМЕРИКАНСЬКІЙ КУЛЬТУРНІЙ АНТРОПОЛОГІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Леслі Уайт, Гордон Чайлд та Джуліан Стюард були самотніми голосами 1940-их – 1950-их років, проте до початку 1960-их соціокультурна еволюція стала популярною альтернативою культурно-історичному розумінню людської історії. Антропологічний еволюціонізм з 1960 року можна характеризувати появою другої хвилі еволюційного відродження, оскільки теоретики цього часу були учнями або палкими прихильниками Л. Уайта та Дж. Стюарда. Одними з найвпливовіших теоретиків цього часу або другим поколінням неоеволюціоністів стали Маршал Салінз, Елман Сервіс, Роберт Карнейро, Марвін Херріс та інші.

3.1. Теорія «загальної» та «конкретної» еволюції Е. Сервіса та М. Салінза

Леслі Уайт у своїй передмові до основної праці Салінза та Сервіса, оцінюючи успіхи, досягнуті цими вченими, майже вибачаючись, пояснював, чому він сам не досягнув даного результату наступними словами: «Ці молоді антропологи не мали таких, як раніше обмежень. Їх не читали в атмосфері антиеволюціонізму; вони приймали культурний еволюціонізм з самого початку своєї діяльності і через це були відносно застрахованими від полеміки, вони були вільними застосовувати теорію еволюції відносно культури й розвивати її різні можливості, і виконали це завдання особливо добре. Творчість Салінза та Сервіса є найкращим ставленням до еволюціонізму» [173:XI].

В праці „Еволюція та культура” (“Evolution and Culture”) Маршал Салінз (1930-) та Елман Сервіс (1915-1996), учні Л. Уайта та Дж. Стюарда, намагалися об’єднати погляди своїх вчителів. З цією метою, вони створили еволюційну модель як протиставлення до неорганічної еволюції (зростання безпорядку, що переходить в однорідність). Культурна еволюція, на їхню думку, відзначається збільшенням організації, зростанням концентрації енергії та збільшенням неоднорідності, включає в себе, як прогрес, так і адаптивну модифікацію та відхилення. Ці два аспекти Салінз та Сервіс назвали „загальною” та „конкретною” еволюціями. „Загальна еволюція” розглядалася ними як еволюція людської культури в цілому, вона характеризувалася ускладненням й однолінійністю, причому культура стрибкоподібним чином змінювалася від однієї форми суспільства до іншої. Для того, щоб врахувати велику кількість варіантів історичного розвитку, вони ввели поняття „конкретної еволюції”, для пояснення якісної реорганізації в конкретних суспільствах за допомогою загальних категорій. Діючи таким чином, вони редуціювали ідею багатолінійності до різновиду побічних ліній розвитку. Їхня теорія розглядає будь-яку зміну, яка відбувається або у конкретній еволюції, суть якої полягає у пристосуванні видів до навколишніх умов, або у формі всеосяжного прогресу загальної еволюції.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Насправді, дуже складно відшукати таких дослідників соціальної еволюції, котрі б відкрито називали себе «однолінійними еволюціоністами». Більшість радше ототожнюють своє вчення з різноманітними багатолінійними моделями. Однак те, що представляється як «багатолінійний підхід», часто виявляється однолінійною схемою. Найвпливовіший доказ подібного «псевдобагатолінійного» підходу можна знайти в формулюванні раннього М. Салінза, котрий запропонував розглядати багатолінійну еволюцію як результат взаємодії її «загальної» і «конкретної» компонент. При цьому «конкретна еволюція» визначається як «історичний розвиток конкретних культурних форм…, філогенетична трансформація шляхом адаптації»; в той же час «загальна» еволюція розуміється як «прогресування класів форм, чи іншими словами, як рух культури за стадіями універсального прогресу” [173:43]. Салінз вважає, що «в цілому, загальна культурна еволюція являє собою рух від меншої до більшої трансформації енергії від нижчих до вищих рівнів інтеграції і від меншої до більшої загальної адаптованості” [173:38].

І дійсно, на перший погляд цей підхід виглядає істинно багатолінійним – він реально передбачає існування необмеженої кількості потенційних еволюційних траєкторій (а як наслідок, в деякому значенні, еволюційних альтернатив) в результаті взаємодії між цими двома компонентами. Разом з тим, на наш погляд, подібний підхід не дає дійсно адекватної основи для вивчення альтернатив соціальної еволюції.

Підхід М. Салінза зазнавав різносторонньої критики М. Херрісом, С. Сендерсоном та іншими, однак, на нашу думку, критика цього підходу російським вченим, доктором історичних наук, завідуючим сектором культурної антропології Російського державного гуманітарного університету, А. В. Коротаєвим, є повнішою й цікавішою; вона також включає в себе і деякі з критичних зауважень вищеназваних авторів. Поняття «загальної» і «конкретної» еволюції безумовно, на думку Коротаєва, вводять в оману, особливо якщо врахувати той факт, що Салінз застосовує їх до еволюції взагалі – не тільки соціальної, але й до біологічної. Насправді, «диверсифікація проходить на всіх рівнях практично завжди, в той час як рух «вверх» спостерігається вкрай рідко” [128:19]. Таким чином те, що Салінз називає «конкретною еволюцією» є насправді, за висловлюванням А. Коротаєва, якраз загальною в загальноприйнятому значенні цього прикметника, в той час як так звана загальна еволюція є вищою мірою конкретним видом еволюційного руху [25:72].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. І. культура: поняття, теорії, підходи

    Документ
    Слово культура латинського походження: culturа (суміжно – cultivo) означає догляд, оброблення, обробка. (У деяких богословських концепціях культури це слово виводиться від латин.
  2. Зміст розділ 1 становлення та розвиток політичних ідей глава 1 предмет політології

    Документ
    Вивчення будь-якої науки відбувається у певній логічній послідовності. Розпо­чинається воно з визначення об'єкта науки, тобто тієї сфери природи чи сус­пільного життя, на яку спрямоване наукове пізнання.
  3. Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка (підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" І "магістр") (1)

    Документ
    Вступні випробовування проводяться на основі переліку питань, передбачених навчальними програмами професійно-орієнтованих дисциплін навчального плану спеціальності “Політологія” (6.
  4. Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка (підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" І "магістр") (2)

    Документ
    Вступні випробовування проводяться на основі переліку питань, передбачених навчальними програмами професійно-орієнтованих дисциплін навчального плану спеціальності “Політологія” (6.
  5. Культурологія: теорія та історія культури

    Документ
    Термін "культурологія" запропонував у 1909 р. німецький філософ і фізик В. Освальд. Вчений не лише показав різницю між культурологією і соціологією, а й використав термін "культурологія" для опису специфічних явищ,

Другие похожие документы..