Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

'Учебное пособие'
В пособие изложены основы теории судовых энергетических установок (СЭУ), анализируются тепловые схемы паротурбинных и газотурбинных установок; рассмо...полностью>>
'Автореферат диссертации'
Защита состоится 27 июня 2006 г. в 12.00 на заседании диссертационного совета К.212.189.03 в Пермском государственном университете по адресу: 614990,...полностью>>
'Программа дисциплины'
Цель дисциплины «Новейшая история стран Азии и Африки» – познакомить студентов с основными закономерностями и спецификой политического и социально-эк...полностью>>
'Документ'
Оборудование: нарисованная кисть рябины, портрет М. Цветаевой, написанные слова «Марине Цветаевой посвящается», музыкальный центр, микрофон, 2 фонари...полностью>>

Принципи реконструкції еволюції культури у класичній антропології ХІХ ст

Главная > Документ
Сохрани ссылку в одной из сетей:

Г. Спенсер також математично підходив до вивчення культурної акселерації. В „Перших законах” він писав, що ускладнення культури проходило зі зростаючою швидкістю, пізніше він додав до цієї думки ідею про те, що частковою причиною еволюції є збільшення різних впливів на неї, що зростають у геометричній прогресії, оскільки гетерогенність стає більшою [187: 452]. Проте, Спенсер вбачав цю акселерацію не лише в силі, що рухає змінами, а також у факторах, що протистоять їм.: „Коли сила прогресивних впливів вдвічі зростає, сила протилежних впливів вдвічі зменшується, тому факт, що загалом для досягнення певного рівня розвитку раніше потрібно було тисяча років, сьогодні для цього достатньо року” [189: 327-328].

1.2. Принципи та джерельна база реконструкції еволюції культури у класичній антропології ХІХ ст.

До 1860-их років, до початку діяльності класичних еволюціоністів, робота істориків Дж. Ворсе, Г. Де Мортіле, Е. Ларе та інших, котрі вивчали первісний період, підтвердила факт, що всі ранні рівні розвитку культури характеризуються примітивною кам’яною технологією і відповідно простим соціальним життям. Загальний напрямок культурного розвитку від простого до складного був незаперечним. Проте, оскільки, археологічні записи були обмеженими, можна було лише припускати, а не стверджувати про умови життя первісної людини. Оскільки археологія досліджувала лише напрямок, у якому рухалася культурна еволюція, вона могла забезпечити дослідників лише окремими деталями. Історичні записи, навпаки давали дуже багату документацію про зміни, що відбувалися впродовж попередніх 3000 років. Оскільки історія вивчалася з метою відкриття загальних тенденцій культурного розвитку і не представлялася як послідовність визначних подій, вона допомагала антропології у здійсненні культурного синтезу.

Наприклад, історія Греції, у час від Гомера до Перікла, а також великі зміни у Римі впродовж тисячі років від VІІІ ст.д.н.е до ІІ століття, коли відбувався перехід від об’єднаних невеликих племен у велику імперію, розкривають важливу стадію еволюції. Проте історія має свої обмеження. До появи письма, більшість суспільств Середземного регіону вже були організованими у держави. Але історія володіє невеликою кількістю даних про попередній розвиток організацій: від сільського й племінного рівня до організацій під управлінням вождя племені. Дані історії виявилися недостатніми для реконструкції подій, що відбувалися від первісних часів до виникнення цивілізації. Історію потрібно було доповнити як і археологію єдиним джерелом культурного досвіду, що був представлений у вигляді великої кількості сучасних, в основному дописемних людських суспільств. Рівень культурного розвитку цих суспільств коливається від простих, наприклад, бушменів, до високо організованих, як ацтеків та інків. За даними антропологічних досліджень, вони охоплюють той шлях, яким проходила культурна еволюція. Проте постає питання, яким чином факти, представлені великою кількістю людей, використовувалися при реконструюванні культурного розвитку. Вчені вирішили це питання за допомогою порівняльного методу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Ранні еволюціоністи не завжди були готові говорити про природу первісного людського суспільства, котре, як вони стверджували, не представлялося пережитками первісних людей. Е. Тайлор, загалом, не вдавався до здогадок щодо первісного людського суспільства навіть, у своєму відомому есе “Про метод дослідження розвитку суспільств” (“On a Method of Investigating the Development of Institutions”), в якому він піднімав проблему домінування матріархату над патріархатом. Тайлор чітко висловив свою думку про те, що його розв’язання цієї проблеми не сягає вглиб ранніх соціальних умов людства. З цього приводу він писав: „Незважаючи на те, що запропонований метод підтверджує, на стійких підставах, висновок щодо давності матріархальної системи, який з’явився у працях піонерів цього дослідження І. Баховена і Дж. МакЛеннана й був підтриманий пізнішими дослідженнями представників наступного покоління, проте, це не означає, що матріархальна форма сім’ї, представляє первісні умови людства. Е. Тайлор говорить, що матріархальна система виростає з ранньої й менш організованої та регульованої умови людського життя [211:256].

Деякі антропологи, зокрема Л. Морган і Дж. МакЛеннан, були готовими говорити про ранні форми людського суспільства, особливо, що стосувалося питань сім’ї, і всупереч думці багатьох вчених, такі гіпотези були універсальними серед соціальних еволюціоністів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Антропологи ХІХ століття, особливо у своїх ранніх працях, дуже активно відстоювали думку щодо переваги еволюції над деградацією. Вони робили це для того, щоб протистояти пануючій на той час вірі у загальний культурний занепад. До кінця 1870-их теорія деградації практично зникла.

1.3. Детермінанти культурної еволюції

Розглянувши ідеї антропологів ХІХ століття щодо реконструкції культурної еволюції, варто звернути увагу на їхні думки щодо детермінантів цієї еволюції. В роботах класичних еволюціоністів майже не зустрічаються ґрунтовно сформульовані теорії детермінації культурної еволюції. Проте, велика кількість каузальних (причинних) пояснень присутні в їхніх працях. Ранні автори вважали, що саме конкретні локальні фактори породжують ті культурні взірці, котрі в результаті набувають еволюційної ваги. Так, Дж. С. Міль писав: „Обставини,...котрі впливають на стан та прогрес суспільства є незліченими та нескінченно мінливими; і хоча всі вони змінюються згідно з причинами і, як наслідок, з законами, кількість причин є настільки великою, що перевершує наші обмежені можливості підрахунку” [150:549]. Відповідно, сама можливість побудови будь-якої суспільної теорії, яка б забезпечувала єдине причинне пояснення культурної еволюції, залишалася за межами вирішуваних проблем. Тим не менше, ми зробили спробу виділити основні фактори, які виступали в якості причин еволюційних змін.

Розрізняють два широких типи культурної детермінації: іманентний антропологічний та зовнішній. Теорії внутрішньої причинності зображають культуру, що еволюціонує внаслідок дії внутрішньої сили людства (людських потенцій). Ці теорії наголошували на факторах раси, психології, ідей, великих особистостей, геніїв, тощо. Інший тип теорій наголошував на ролі зовнішніх до людського організму факторів: навколишнього середовища, технологій, економіки, власності, війни, зброї, тощо у пошуку головних детермінантів культури.

Незважаючи на те, що в дев’ятнадцятому столітті інтерес до закону внутрішньої каузації пропав у культурній антропології, ми не можемо повністю його ігнорувати, оскільки він мав місце в працях багатьох класичних еволюціоністів. Через це ми передовсім розглянули ті теорії, в яких причини культурного розвитку походили з функціонування людської думки. Однією з них є теорія психічної подібності. Щось на зразок віри в психічну подібність як детермінанту еволюції, можна знайти в „Стародавньому суспільстві” Л. Моргана. „Загальний закон інтелекту, - писав він, - зустрічається і в період дикості, і варварства, і цивілізації. Завдяки цьому людство змогло в подібних умовах виробити однаковий посуд та знаряддя, здійснити, розвинути подібні суспільства з однакового зародку думки” [152:467].

Е. Тайлор також приписував причинну роль в культурному розвитку, подібному функціонуванню людської думки серед різних народів. З цього приводу він писав: „Ніяких етнічних зв’язків не може бути між ацтеками та єгиптянами, проте кожна з цих рас розвинула ідею пірамідних гробниць внаслідок психічної подібності [211:252]. Проте, пояснення культурних паралелей лише як наслідок продукту думки, не завжди визнавалося Е. Тайлором. В своїй статті „Про метод дослідження розвитку суспільств” (“On a Method of Investigating the Development of Institutions”) він пояснював поширене таке явище як табу одруження та статевих контактів між дворідними братами та сестрами й тестями(щами)/свекрами(ухами) з зятями/невістками, не за рахунок психічної спільності між людьми з різних регіонів, а за рахунок повторної дії соціологічних детермінант.

Е. Тайлор дотримувався думки про те, що „ уніформізм, притаманний цивілізації, можна приписати, великою мірою, однаковим діям за однакових умов” [212:1]. Умови, в яких жили люди повинні були б, на думку Тайлора, бути також однаковими, щоб трапилася така подібність.

Розглянемо цю проблему з іншого боку. Характерною рисою культурного розвитку був той факт, що різні народи досягали різного рівня культури. Отже, якщо б людська думка діяла однаково у всіх народів, тоді б і рівні розвитку культури були б однакові. В такому випадку, зовнішні фактори займали не останнє місце в розвитку культури. Проте, теорія психічної подібності мала успіх серед багатьох вчених, які заперечували визначальну роль зовнішніх факторів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Акцентування Е. Тайлора на ролі ідей та шляхах їхнього вираження у визначенні культурного розвитку проявлялося у тому, що він віддавав перевагу письму над містобудуванням, як причині та ознаці цивілізації. У статті під назвою „Антропологія”, представленій в енциклопедії „Британіка”, він стверджував, що «в становленні цивілізації, мистецтво письма мало надзвичайно велике значення. За його допомогою можна було найефективніше визначити й відрізнити період варварства від цивілізації” [214:123]. Він висловив таку ж думку в своїй книзі „Антропологія”, в якій йшлося про те, що „винайдення письма було найбільшим поштовхом, внаслідок якого людство перейшло від варварства до цивілізації. Оцінити, наскільки сильним був його ефект, можна за допомогою звернення до племен з бідними умовами життя, які й досі є неписемними” [51:179].

Моріс Оплер, американський антрополог, стверджує, що Е. Тайлор не був матеріалістом, як його представляє Леслі Уайт [223:364-367], а радше „інтелектуальним детерміністом” [158:125]. Для підтвердження своєї думки, Оплер цитує фрази з праць Е. Тайлора, включаючи ті, які ми процитували вище. Джордж Стокінг, професор антропології чикагського університету, також писав про його „тенденцію пояснювати будь-який внесок до культури за рахунок свідомого, раціонального процесу” [205:791]. Проте, некоректно вважати Е. Тайлора лише як ідеалістичного детермініста. Тайлор був ідеалістом та матеріалістом одночасно. Одного разу він представляв ідеї, як основні детермінанти культури, а іншого – наголошував на ролі матеріальних предметів. Те ж саме ми можемо сказати і про Л. Моргана. Отже, коли ми вивчаємо матеріалістичні інтерпретації культурної еволюції, ми повинні мати на увазі ці невідповідності в працях еволюціоністів.

Герберт Спенсер вважався уособленням раціоналізму дев’ятнадцятого століття. Джон Рендл, наприклад, називав його „сином епохи Просвітництва” [170:331]. Стосовно ролі ідей в соціальній теорії Г. Спенсера, британський соціолог Талкот Парсонс писав, що „Спенсер бачив емоційні компоненти людської мотивації бар’єрами раціональної дії інтелекту”, він також додав, що Спенсер „не розумів значення того, для чого пізнавальні та емоційні компоненти повинні бути інтегрованими” [162:viii]. Проте, поширена думка, що вчений віддавав перевагу ідеям і фактично заперечував емоції, є хибною. У „Соціальній статиці” Спенсер, навпаки, писав: „законом є те, що думка повністю визначається почуттями, а не інтелектом” [193:429]. Найяскравіше він виразив цю ідею в статті під назвою „Причини розбіжності з філософією містера Конта” (“Reasons for Dissenting from the philosophy of M. Comte”), опублікованій у 1866 році. Один з абзаців цієї праці настільки чітко підсумовує думку Спенсера щодо культурної причинності, що ми детальніше представимо його в нашій дисертації. Отже, писав він: „Ідеї не правлять світом: світом правлять почуття, яким ідеї служать провідниками. Соціальний механізм не покладається на думки, а покладається на характер. Не інтелектуальна анархія, а моральний антагонізм є причиною політичної кризи. Всі соціальні феномени з’являються внаслідок єдності людських емоцій та думок, в яких емоції є передумовою. Людські бажання є в основному успадкованими, проте їхні думки – набуті, й залежать від навколишніх умов, а навколишні умови залежать від соціальної держави, яка представляється найпоширенішими бажаннями. Соціальна держава у будь-який час свого існування є результатом амбіцій, інтересів, страхів, поваги, обурення, співчуття, тощо попередніх та сучасних жителів. Ідеї в соціальній державі, повинні відповідати почуттям жителів. Якщо ідеї закріпилися в суспільстві, то вони діють на нього і стимулюють подальший розвиток, отже встановлення ідей в суспільстві залежить від здатності суспільства їх прийняти. Зміна моральної природи людей, спричинена постійним порядком соціального життя, що все більше і більше адаптує їх до соціальних відносин, є основною безпосередньою причиною соціального прогресу” [190:128-129].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Льюіс Морган набагато менше визнавав визначальну роль економічних факторів, ніж Герберт Спенсер. Він приписував велику роль організації власності. В „Системах” (“Systems”), Морган писав, що „неможливо переоцінити вплив власності на людську цивілізацію. Власність була зародком, і досі є доказом людського прогресу від варварства до цивілізації. Основна пристрасть цивілізованої людини полягає в набутті, володінні та використанні. Із появою надлишків продуктів харчування попередня форма розподілу, коли кожний всю здобич віддавав у «загальний котел», починала гальмувати розвиток виробництва. Тому рід був вимушений дозволити частину продукції розподіляти як «премію», додаткову нагороду тим своїм членам, які були найкращими у виробничій діяльності. Поряд з вирівнювальним розподілом починає впроваджуватись і розподіл трудовий: за кількістю принесеної здобичі, виробленого продукту – відповідно до можливостей людини. Тепер кожному дорослому почали виділяти частку продукту, якою він міг розпоряджатися як власністю. До слова, отриману частку дорослі мали використовувати не лише для власних потреб, але й для утримання дітей. Насправді правління, організації та закони зводяться до різних органів, існуючих для створення й захисту власності” [153:492]. Він повторив свою думку і в „Cтародавньому суспільстві”, наголошуючи на власності „домінування якої є, наче, пристрастю над всіма іншими пристрастями, яка відзначила початок цивілізації. Вона не лише спонукала людство до подолання перешкод, які затримували настання цивілізації, але і також встановила політичні суспільства на територіальній основі та основі власності” [152:13]. Окрім цього впливу на суспільство в загальному, Л. Морган вважав, що власність по-різному впливає на окремі інституції. Таким чином, власність „започаткувала рабство як інструмент для її ж створення”, а пізніше „спричинила відмову від нього, оскільки, виявилося, що вільна людина є кращою машиною для вироблення власності” [152:426].

В акумулюванні власності Л. Морган, навіть, бачить основу для моногамії: „Оскільки власність зростала в кількості і урізноманітнювалася, вона мала стабільний й зростаючий вплив на появу моногамії....Зі встановленням передачі у спадок власності від власника до його дітей, з’явилася можливість створення строгої моногамної сім’ї. [152:426].

Але парний шлюб, пов'язаний з відносною свободою жінки, не давав чоловікові впевненості у батьківстві. Поява моногамії, заснованої на закріпаченні жінок, викликана соціальними та економічними вимогами суспільства – узаконити успадкування власності. Вона забезпечувала чоловікові, як батькові і власнику, беззаперечних законних нащадків майна. Нагромадження багатства і передача його в спадщину стає найважливішою соціальною функцією моногамії – історично первісної форми єдино шлюбності. З цього часу ускладнення шлюбу стало повністю залежати від міркувань економічного характеру. З виникненням моногамії відсутня була свобода вступу в шлюб і вибору шлюбного партнера.

Наступним класом детермінант культурної еволюції, які виділяли класичні еволюціоністи є соціальні фактори. Соціальну детермінацію еволюційних процесів можна визначити як пояснення певних соціокультурних рис наявністю або відсутністю інших рис такого ж класу. Однією з визначних соціокультурних систем, що розкриваються в межах класичного еволюціонізму в якості пояснювальних моделей, була система спорідненості і сімейних відносин. З цієї структури виводилися системи розселення, певні питання власності, деякі принципи соціальної організації. Іншою важливою соціальною змінною, що визначає характер соціокультурної еволюції, вважалася соціальна структура. Такі елементи культури, як цінності, звичаї, правила володіння і успадкування власності, розглядалися в якості функцій соціальної структури.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

Оскільки моногамію викликала до життя приватна власність, основна її функція полягала в збереженні сімейного багатства. Як це вичерпно довів Л. Г. Морган, моногамія була наслідком концентрації значних багатств в одних руках – і до того в руках чоловіка – і бажання передати ці багатства дітям саме цього чоловіка. Жінка повинна була стати матір’ю дітей, відносно яких батько міг бути переконаний, що саме він – батько.

Л. Морган, наприклад, піднімав питання про те, чи сім’я в її існуючій формі була постійним стрижнем суспільства, і робив висновки, що „єдиною відповіддю на дане запитання є те, що сім’я повинна розвиватися в силу того, як розвивається суспільство і змінюватися так, як змінюється суспільство. Вона є творінням соціальної системи і відображатиме її культуру” [152:420]. Більше того, оскільки Морган часто говорив про власність як рушійну силу у визначенні форми суспільства, він також писав, що „традиції, від яких залежать закони володіння власністю визначаються й формуються умовами і прогресом соціальної організації” [152:445].

Л. Морган розрізняв п’ять послідовних форм сім’ї, кожній з яких відповідав свій порядок шлюбних стосунків: 1. Кровноспоріднена сім’я базувалась на груповому шлюбі між братами і сестрами, рідними і колатеральними. 2. Пуналуальна сім’я в основі своїй мала груповий шлюб декількох сестер, рідних чи колатеральних, з чоловіками кожної з них, причому спільні чоловіки необов’язково були споріднені один з одним і, навпаки. Саме ця форма групового шлюбу, на думку Л. Моргана, і стала фундаментом роду. 3. Синдіасмічна, чи парна сім’я базується на шлюбі окремих пар, але без обов’язкового співжиття. Тривалість союзу залежала від доброї волі партнерів. 4. Патріархальна сім’я в своїй основі має шлюб одного чоловіка з декількома жінками, що супроводжується, зазвичай, затворництвом дружин. Характеристика патріархальної сім’ї – це організація під владою батька певної кількості вільних і невільних людей для обробки землі та охорони стада домашніх тварин. 5. Індивідуальна сім’я, що відповідає моногамному шлюбу, на думку Моргана, не відокремлений один від одного чіткими межами. Навпаки, перша форма переходить у другу, друга – в третю і т. п., зазвичай – непомітно.

Дещо іншу концепцію розвитку шлюбно-сімейних стосунків пропонував Ф. Енгельс. На його думку, трьом головним стадіям розвитку людства – дикунству, варварству і цивілізації – відповідали три основних типи шлюбу: груповий, парний і моногамний. Трансформацію сім’ї у первісну епоху Енгельс бачив у неперервному звужені кола осіб (обох статей), що мали право на сексуальні зв’язки.

Л. Морган в низці своїх праць вивчав еволюцію кровноспоріднених відносин. На основі вивчення побуту північноамериканських індіанських племен Морган прийшов до висновку, що саме рід був первинним в первісному суспільстві. Всю історію людства він розділив, згідно з цим відкриттям, на два періоди: ранній, коли суспільний устрій засновувався на родах, фратріях і племенах, і пізніший, коли суспільство стало територіальною, політичною і економічною спільнотою. Згідно з Морганом, в умовах панування роду держави не існувало. Суспільний устрій був демократичним. Підтримувалися виборність влади, екзогамія і взаємодопомога [55:36]. Морган вважав, що родова організація була універсальним і найдавнішим інститутом суспільства, котрий підтримував у ньому порядок. При цьому він відмовлявся виводити рід із «патріархальної сім’ї», як це було прийнято до нього: оскільки в первісному суспільстві батьківство не могло бути достовірно встановленим, і єдиною надійною ознакою походження був, за Морганом, зв'язок з материнською сім’єю. Перетворення материнського роду в батьківський Морган пояснював накопиченням власності в руках чоловіків і бажанням передавати її по спадковості дітям.

Г. Спенсер, в свою чергу вбачав у цінностях і поглядах людей не формування суспільства, а його відображення, зазначаючи у праці „Вивчення соціології” (“The Study of Sociology”), що „для кожного суспільства, і для кожної стадії в його еволюції притаманний певний вид почуттів і думок,...що є функцією соціальної структури” [197: 390]. Найбільш систематичний підхід серед еволюціоністів дев’ятнадцятого століття до вивчення конкретних соціальних рис за допомогою відсутності або наявності певних інших соціальних рис був безумовно представлений Едвардом Тайлором в статті під назвою „Про методи вивчення розвитку суспільств” в 1889 році. У ній Тайлор наводить аргументи на користь пріоритету материнського роду. Етнографії відомі численні факти переходу від материнського роду до батьківського, але немає фактів зворотного переходу. Відповідно, ми постійно зустрічаємося з пережитками материнського роду в батьківському роді і ніколи – зі зворотною цьому ситуацією. Тайлор вважав, що „злам матріархальної системи й заміна її патріархальною повинні розглядатися як серйозний фактор в соціальному розвитку” [211:260].

Питання про історичне співвідношення материнського і батьківського роду тривалий час залишалося дискусійним. Особливо велику роль в цьому відіграла праця «Стародавнє суспільство» Л. Г. Моргана, який спираючись переважно на дані етнології, висунув тезу про колективістський рід як форму організації первісного суспільства і материнський рід як його початкову, до патріархальну стадію. Однак, одна справа – питання про первісну форму роду і зовсім інша – питання про становище в ньому жінки. Як свідчать етнографічні дані, що стосуються всіх племен первісного суспільства, які зберегли материнський рід, жінки ніколи не займали панівного становища. Ні визначення належності до роду за лінією матері (матрілінійність), ні збереження осередків типу «материнської сім’ї», ні навіть поселення чоловіка в групі дружини (матрилокальний шлюб) не ставили чоловіка в скільки-небудь залежне, підпорядковане, принижене становище. За умови матрилокального шлюбу жінки з їх дітьми і неодруженими співродичами-чоловіками числено переважали чоловіків, які прийшли в рід за шлюбом. Але таке переважання не призводило до домінування жінки. Первісних спільнот, в яких жінки були традиційними керівниками родів, общин, а тим більше племен, етнографія не зафіксувала. Цими лідерами в материнсько-родових спільнотах жінки мали значно меншу суспільну вагу, ніж чоловіки.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте /search.html

- згідно із всезагальними і універсальними законами розвитку людських культур однакові стадії розвитку різних народів і їхніх культур дають однакові результати;

- будь-який суспільний розвиток проходить за законами еволюції, притаманній живій природі. В цьому процесі джерелом слугує міжвидова боротьба за існування, що виражається в нашаруванні одного елемента на інший або в заміні старого новим. В результаті цієї боротьби різні елементи культури виявляються певним чином, взаємопов’язаними;

- культурні відмінності народів викликані різними ступенями їхнього розвитку.

В історичному розвитку класичні еволюціоністи ХІХ ст. виділяють дві основні тенденції – функціональну та структурну диференціацію культури та інтеграцію культур, внаслідок чого виникає міжкультурний феномен.

Становлення еволюційної теорії у британо-американській антропології проходило у гострих дискусіях основних фігурантів Г. Спенсера, Е. Тайлора та Л. Моргана.

Основним методом реконструкції еволюції культури став порівняльний метод. В розділі виділено основні принципи застосування цього методу в британо-американській антропології: уніформізму, послідовності, переходу від простого до складного, психічної спільності людей; диференційованого підходу до реконструкції еволюції: «сучасного предка», «пережитків» та оптимізації соціальних змін.

Допускаючи можливість регресивних змін у культурі, класичні еволюціоністи магістральним напрямком в історії людства вважали еволюційний прогресивний розвиток культур.

Характеризуючи особливості культурної еволюції, більшість антропологів ХІХ ст. відходили від однолінійності в еволюційних процесах, схиляючись до оцінки дивергентності прогресу.

На основі аналізу ідей британо-американських класичних еволюціоністів, в роботі виділяються антропологічні (психічна спільність, расовий детермінізм, здатність людини до самовдосконалення, дії індивідів, ідеї) та зовнішні (вдосконалення продуктивних сил, способи життєдіяльності, розподіл праці, власність, система спорідненості, шлюбно-сімейні стосунки, соціальна структура, війна, зброя, розподіл на класи тощо) детермінанти культурної еволюції.

Насправді, безперечно, ми маємо зазначити і певні недоліки ідей класичних еволюціоністів, в деяких їхніх працях зустрічалися упередження, помилкові факти та хибні ще й суперечливі погляди. Всі характеристики класичного еволюціонізму залежать від контексту. Вони можуть критикуватися та заперечуватися на багатьох підставах: теоретичних (коли призводять до нереальних наслідків або вимагають нерозумних припущень); емпіричних (коли не випливають з фактів соціального життя й суперечать історичній очевидності); моральних (коли порушують або підривають загальноприйняті цінності). І справді, критика слідувала за всіма цими напрямками, що призвело в першій половині ХХ століття до кризи і тимчасового заперечення еволюційної теорії. Ще однією причиною поразки еволюційної теорії було те, що антропологи-наступники в свою чергу хапалися за всі неточності, які траплялися в працях еволюціоністів, збільшували їх за власними припущеннями, додавали деякі свої упередження і представляли світу спотворену картину того, чим був насправді культурний еволюціонізм. В результаті цього, еволюціонізм був дискредитованим та зазнав майже повного занепаду. Впродовж десятиліть ранніх еволюціоністів принижували або ігнорували.

Розділ ІІ МЕТОДОЛОГІЧНІ ОРІЄНТАЦІЇ неоеволюціОНІЗМУ



Скачать документ

Похожие документы:

  1. І. культура: поняття, теорії, підходи

    Документ
    Слово культура латинського походження: culturа (суміжно – cultivo) означає догляд, оброблення, обробка. (У деяких богословських концепціях культури це слово виводиться від латин.
  2. Зміст розділ 1 становлення та розвиток політичних ідей глава 1 предмет політології

    Документ
    Вивчення будь-якої науки відбувається у певній логічній послідовності. Розпо­чинається воно з визначення об'єкта науки, тобто тієї сфери природи чи сус­пільного життя, на яку спрямоване наукове пізнання.
  3. Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка (підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" І "магістр") (1)

    Документ
    Вступні випробовування проводяться на основі переліку питань, передбачених навчальними програмами професійно-орієнтованих дисциплін навчального плану спеціальності “Політологія” (6.
  4. Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка (підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" І "магістр") (2)

    Документ
    Вступні випробовування проводяться на основі переліку питань, передбачених навчальними програмами професійно-орієнтованих дисциплін навчального плану спеціальності “Політологія” (6.
  5. Культурологія: теорія та історія культури

    Документ
    Термін "культурологія" запропонував у 1909 р. німецький філософ і фізик В. Освальд. Вчений не лише показав різницю між культурологією і соціологією, а й використав термін "культурологія" для опису специфічних явищ,

Другие похожие документы..